Український співак Сергій Лазановський | RIDNYI презентує оновлену, dance-версію трека «Очі» разом із The Faino. Після успіху ліричної оригінального хіта, який увійшов до дебютного авторського мініальбому «Етюди», артист вирішив створити варіант пісні у стилі sad dance music, взявши за основу головний меседж композиції. На допомогу прийшла The Faino – діджейська спільнота, відома своїми реміксами на хіти від KAZKA, IVAN NAVI, Арсена Мірзояна, Jamala та інших.
«Створення таких версій пісень – новий досвід для мене. Я радий, що вдалось попрацювати із The Faino, у них великий досвід створення танцювальної музики. Чесно, ніколи не думав, що мої треки там смачно можуть звучати у електронній обробці. Думаю, на «Очах» ми не зупинимось», – прокоментував Сергій Лазановський | RIDNYI.
Зйомки лірик-відео відбувались в Одесі. Співак наголошує, що рішення зробити екранізацію було спонтанним, адже команда їхала та дитячий конкурс. Проте в останній момент Лазановський взяв із собою оператора та вирішив відзняти лірик у місцевій бухті.
«Ми завжди ретельно готуємось до зйомок. Підбираємо локації, образи, залучаємо багато людей. Проте зараз у зніманнях вперше брав участь тільки я і оператор. Було мало часу, адже ми прибули під захід сонця. Все мало бути швидко, тому ми акумулювали сили та спрацювались на всі 100%», – наголосив співак.
«Сіль Землі» (фр. Le Sel de la Terre) — франко-бразильський документальний біографічний фільм 2014 року німецького кінорежисера та фотографа Віма Вендерса та бразильського режисера й сценариста Джуліану Рібейру Сальгаду про життя та творчість бразильського фотографа Себаштіана Сальгаду. В Україні фільм вийшов у прокат 25 червня 2015 року.
Фільм розповідає про життєвий шлях легендарного бразильського фотографа Себаштіана Сальгаду, який протягом сорока років розповідав у своїх чорно-білих фотографіях про людей та природу на планеті Земля. У його роботах недавня історія: міжнародні конфлікти, голод, масові переселення, гонитва за золотом… У старшому віці Сальгаду фотографує незаймані території, дику фауну та флору, грандіозні ландшафти, людей та тварин у найвіддаленіших закутках Землі. Життя і творчість Себаштіана Сальгаду розкривається у фільмуванні його сина, Джуліано, який супроводжував його в останніх подорожах, і Віма Вендерса, також фотографа.
Пропонуємо переглянути ретро світлини з м. Городок на Львівщині на яких можемо побачити працівників, офіси та будівлю тогочасного поштового управління.
Виставку презентуватиме Антоній Флорчак – власник Музею фотографії в Янові Любельському (Польща), який привіз цей виставковий проєкт до Львова для участі у П’ятих Львівських Фото Фестинах.
Владислав Богацький (народився 2 січня 1886 року – помер 10 січня 1975 року) належав до артистичної родини. Його дід Адам Богацький був художником, скульптором та затятим садівником. Батько Владислава, професор Йозеф Богацький, також був художником і закінчив Краківську Академію Мистецтв, а також навчався в Академії Мистецтв у Відні.
Мати Владислава, Кароліна Богацька, була великою патріоткою та подругою Анни Генцлової – засновниці закладу для старших людей в Кракові.
У 1899 році, коли Владиславу всього 13 років, він залишився сиротою. Молодим та талановитим хлопцем опікувався друг сім’ї – відомий своїми маленькими парковими садами, доктор Генріх Йордан.
У Кракові Богацький закінчив Реальну Школу. Пізніше переїхав до Львова, де навчався в Політехніці та Львівському Університеті, а також паралельно в Ягеллонському Університеті у Кракові, на кафедрі, пов’язаній не зовсім з мистецтвом, а з математикою.
Державна Екзаменаційна Комісія Університету у Львові надала Владиславу Богацькому звання професора. З 1913 по 1966 рік він працював як професор математики та дескриптивної геометрії в краківських гімназіях, ліцеях і технікумах.
Професор Владислав Богацький працював професором математики протягом 55 років. 4 жовтня 1973 року він був нагороджений орденом Польського Відродження.
У 2018 році все, що залишив по собі професор у спадок, знайшло місце в Музеї в Янові Любельському (Польща). Серед артефактів – близько 100 оригінальних фотографій, що були неодноразово нагороджені на фотоконкурсах, каталоги міжвоєнного періоду, а також близько … 800 негативів.
Уже зі 100 перших виявлених і відсканованих негативів створено фотовиставку «Поштівки з Галичини 1920-1939», яка була представлена на Днях Польщі в Будапешті, в Кельцях, Скаржиську-Каменному, Остроці-Святокризькому, Красноставі, Любліні, Гливицях, а також відкривала II Дні Fotografii w Płocku.
В суботу, 12 серпня 2023 року, у Львові «Друга Ріка» зіграє великий сольний концерт з програмою «SUPERNATION 2013-2023». Виступ відбудеться у !FESTrepublic. Частина прибутку буде направлена на потреби ЗСУ.
Напередодні концерту задля демонстрації сили й незламності українського народу, «Друга Ріка» запустила флешмоб, суть якого полягає у фільмуванні своїх суперздібностей підписниками у соцмережах з хештегом #SUPERNATION2023. Переможців флешмобу буде запрошено за лаштунки концерту у Львові, більш детально про умови можна дізнатися у соцмережах «Другої Ріки»: Instagram, Facebook та TikTok.
Валерій Харчишин: «Мене надихнули згадати Supernation одразу кілька людей, які «несподівано» почули наші «нові пісні» на радіо та ТБ. Те, що для ДР є очевидним з 2014-го, для них було дивним. Але друзі були щиро здивовані, що пісні написані 9 років тому. Хоч в альбомі Supernation війна не є основною темою і ці пісні не були почутим в 2014-му, вони говорили саме про актуальність пісень, натхненних війною. Ми не написали жодної пісні про «Байрактар» від початку повномасштабного вторгнення, ми кричали про це набагато раніше, але, на жаль, музичні редактори і суспільство були не готові чути занадто «політизовані і неначасі» пісні. Сьогодні ми хочемо заглянути в історію, вказати на причинно-наслідкові зв’язки, аби подібна війна не повернулася більше ніколи».
Основне наповнення концерту складуть пісні альбому Supernation, робота над яким почалася у 2013 році з пісні «Назавжди/НаНаМаНа». У піснях альбому прослідковується гостра критика влади та оголені почуття воєнного стану, а треки «Я чую» та «Хто, якщо не ти?» у нинішніх реаліях звучать, як повчальний висновок та вирок байдужості.
Також на концерті пролунають й улюблені хіти «Другої Ріки» в традиційному «другоріковському» звучанні, за яким сумують прихильники, поки гурт гастролює з акустичною програмою.
Музиканти зазначають, що мета виступів на 10-ому році протистояння росії та 2-ому – повномасштабної війни, не просто розважити та підняти настрій, а надати заряд енергії та сили для подальшої боротьби.
Запрошуємо всіх любителів фотографії та історії зображення на захоплюючу розповідь про історію стереофотографії!
Стереофотографія – це спосіб створення зображень за допомогою ілюзії глибини, коли їх розглядають через стереоскоп. Стереоскопи були винайдені в ХІХ ст., а популярними, завдяки розвитку кіно, стали у ХХ ст. З того часу стереофотографія використовується у найрізноманітніших сферах, включаючи освіту, науку та розваги.
Під час лекції Антоній Флорчак розкриє теми:
Від початків до сучасності: розвиток стереофотографії через століття.
Принципи стереоскопії: як створюються тривимірні зображення.
Видатні особистості: піонери стереофотографії та їх внесок.
Використання стереофотографії в науці, мистецтві та розвагах.
Стереофотографія сьогодення: її значення та вплив.
Приходьте та дізнайтеся більше про фотографію, яка оживляє зображення та розкриває нові глибини світу навколо нас!
В пошуках цікавого недільного кавового допису, часто мені доводиться перегортати сотні, а часом навіть тисячі сторінок книжок та періодики. Ось і цього разу, пошуки цікавинки зайняли багато часу, але воно того вартувало. Отже, разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своїми знахідками.
Ця розкішна стаття була надрукований в рубриці “Сторінка без політики” в газеті “Діло” від 31 грудня 1938 року. Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок.
Арабські церемонії. Бенкет в арабського вожда
Мандрівні арабські племена, які мандрують по арабській пустині, до нинішнього дня придержуються традиційних звичаїв. Подорожник, який у мирних справах зайде до табору кочовиків, може напевно числити на те, що його приймуть якнайчемніше та з найбільшою гостинністю, з гостинністю, якої не знають в Европі.
Кава в турці на пісочку
Для араба гість це свята особа. Отже в першу чергу подорожного приймають філіжанкою кави перед шатром вожда, голови роду. Пиття кави злучене з традиційними церемоніями. Чарку з кавою треба держати у правій руці, бо якби навіть хтось лиш сягнув по неї лівою рукою, вважають це великим нетактом. Пити мусить гість малими ковтками та, борони Боже, не похвалити кави. Вдоволення треба виявити у сміхом і конче попросити ще одну чарку кави, що означає, що кава гостеві справді смакувала.
При каві всі сидять на дивані. Коли гість випє каву, не сміє поставити філіжанки на диван; гість мусить тримати її в руці, доки господар, або хтось із прислуги її не відбере. Той звичай має своє оправдання. Густа арабська кава залишає по собі плями, шо їх дуже важко булоб відчистити. Коли гість поставив би філіжанку на диван, міг би його поплямити. Дивани арабських начальників здебільше старовинні й дуже дорогі.
Кава зі спеціями (Марокко)
Хоч араби-кочовики миють своє начиння тільки піском, бо вода у пустині є надто дорогоцінною рідиною, щоб її можна було вживати до миття начиння, філіжанки, в яких подають каву зовсім чисті. Господар смертельно образився би, якби гість оглядав філіжанку. Один англійський дипльомат, який вів переговори з одним із наймогутніших арабських племен, стратив зовсім довіря арабів та не виконав свого завдання, бо коли арабський вожд почастував його кавою, він оглянув філіжанку та витер її беріг хусточкою.
Підчас кави не лицює говорити про якінебудь інтереси; говорять тоді лиш про байдужі справи.
Кава це лиш вступ до справжнього бенкету. Коли гість пє каву, жінки з гарему господаря приготовлюють у шатрі справжнє прийняття, на яке складається: риж варений в козячім молоці та баранина, краяна на малі кусні, яку підливають гострими або солодкими юшками. Всі їдять пальцями, сягаючи до спільної миски. При тому гість мусить памятати, що по їжу можна сягати лиш лівою рукою, бо правою араби… обтирають ніс.
Отже треба спершу сягнути по риж, набрати його в долоню, зробити з нього кулю та від так помачати в юшці, яку теж подають в одній, спільній мисці. Щойно, коли гість зїсть риж, бере мясо. Підчас їдження панує повна тиша, що її перериває лиш прицмоуквания язиком, на знак що гостям їжа смакує. Таке прицмокування – це своєрідний арабський добрий тон при столі.
Кава в турці
По бенкеті заможніші господарі дають гостям воду заправлену мяткою, щоб нею виполокати рот та полають воду до рук в мисочках. Вода до рук – це на пустині вибагливість, яка межує майже я марнотратністю бо водою там Дуже дорожяться. Бідніші араби миють собі по їлженню руки… піском.
Коли гості скінчать їсти, господар визолить їх із шатра, полає перед шатром каву та нарґілі, значить люльки прикріплені до великих начинь з водою. Дим переходить крізь воду та має особливо приємний смак для курця. Підчас курення нарґілі всі мовчать. Коли гості викурять наргілі, господар виносить перед шатро кілька килимиків та подушок, кладе їх по тому боці шатра, де є сяка-така тінь і просить гостей трохи передріматися.
Підчас курення нарґілів та пиття кави, в шатрі їдять за той час домашні останки страв, що їх залишили гості. Відтак прислуга виносить собакам кости.
Кава з часником і медом (Туреччина)
Щойно по цілому бенкеті, по каві й по викуренню нарґілі та по дрімці подорожний має право говорити про інтереси, які його привели до господаря.
І про такі традиції писало Діло понад вісімдесят років тому. За цей час змінилося багато. Але одне залишилося незмінним – це любов кави.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерело:
Арабські церемонії. Бенкет в арабського вожда // Діло. – 1938. – Ч. 291 ( 31 грудня ) – С. 6.
Саму виставку можна оглянути з 3 серпня, а 15 серпня, співавторка виставки Наталія Борисенко проведе кураторську екскурсію та розкаже про студію. Подія відбуватиметься в рамках П’ятих Львівський Фото Фестин.
“Так само, як назва утворилась з плетива наших ініціалів: Наталя Костянтин Марахов Борисенко, так те, чим займаємось є слідством поєднання наших доль. Ми – подружжя, що в 2008 році створили студію плівкової світлини, бо на той час з’ясувалось що цифри з аналоговими фільтрами нам замало. Попередні життя: у мене (істфак-аспірантура-викладання) у чоловіка (архітектурний-проектування) надали певний колорит нашій діяльності. Працюємо переважно -(хоча міська тематика, що не дивно нам не байдужа та маємо чималий доробок стрітів, жанру, міського пейзажу) в жанрі тихе життя або still life, nature mort. Перша назва, якнайліпше відображає те, що ми робимо, бо через зображення речей розповідаючи через них історії, ми намагаємося відтворити атмосферу гармонійного мікрокосму, де дім, приватне, побут є надзвичайно важливі. Або затишку, коли увага приділяється візуальному ряду, який присутній у повсякденні та стає відображенням добробуту. Про всяк – це не про конс’юмеризм, скоріше навпаки. В такому обсязі світлини експонуються вперше та й загалом на терені України – це перша наша персональна виставка, що має назву “Тихе життя” , – розповідає Наталя.
А вже о 16.30 відбудеться дуже суб’єктивна розповідь Наталії Борисенко “Pro-Дніпро”. Фотографічне життя міста очима фотографа, трішки історії, родинні архіви, трішки стрітів та огляд робіт фотографів, що знімали Дніпро.
Виставкові проєкти, в яких брала участь студія плівкової світлини Nakomabo.
– “Living image 2018” . Parallel Voices Philadelphia, USA 2019;
– Photometria International Photography Festival. Ioannina, Greece 2019;
– The exhibition “Metamodern: search for perfection” . Kyiv, Ukraine 2019;
– LoosenArt. Still Life. Alternative Exposures. Rome, Italy 2020;
– Pavlovka pinhole fest: Love in the time of cholera. Kyiv, Ukraine 2020
– END OF YEAR EXHIBITION 2020 The Glasgow Gallery of Photography. 140 sauchiehall street G2 3HD Glasgow, UK 2020
– BLACK EDITION The Glasgow Gallery of Photography. 140 sauchiehall street G2 3HD Glasgow, UK. 2021 April.
– OUT OF THE FRAME The Glasgow Gallery of Photography. 140 sauchiehall street G2 3HD Glasgow, UK. 2021 August.
– “Femininity!’’ TimaxArt. Kyiv, Ukraine, 2021 August.
– “Living image 2022” . Philadelphia, PA. The Halide Project, USA 2022;
– Pavlovka Pinhole Fest’2023: The Mirror. Kyiv, Ukraine 2023.
– “STREET ART PHOTO 23”. VII International Festival. Kyiv, Ukraine 2023. One of our works “Queen’s Move” was selected for the catalogue.
Також їхні роботи знаходяться в приватних колекціях США, Греції, Ітілії, України та Канади.
Музика рятує життя. Завдяки Концерту-закриттю 120 симфонічного сезону Львівської національної філармонії, де було зібрано 100 тисяч грн, музика допомагає воїнам, які кожного дня бережуть наше життя й майбутнє.
Свій внесок у добру справу зробили шанувальники класичної музики, адже цей благодійний концерт був присвячений 85-річчю від дня народження Мирослава Скорика. В залі був аншлаг, всі квитки – розкуплені! Кошти з продажу квитків керівництво філармонії передало DeepInspire Foundation для придбання авто.
Решту суми (а це 4100 доларів) допомогли зібрати друзі цієї Фундації — Joe Lindsley та глядачі каналу TVP World. Надзвичайна подяка всім благодійникам. Авто пройшло ретельний огляд та заміну необхідних деталей. Вже сьогодні, 4 серпня, завдяки низці добродіїв, машина розпочинає виконання бойових завдань!
На тому місці, де колись височів розкішний, казкової краси палац, нині буяють зарості зі старих дерев. А просто під ногами — мішанина із грунту і каміння… Здається, якщо копнути в будь-якому місці, то зі землі постануть фундаменти того самого дивовижного палацу. Історія його і його мешканців — загадкова, цікава і трагічна…
Серед шляxетськиx родів, які залишили помітний слід на теренаx Рівненщини, рід графів Лєдуxовськиx не надто відомий широкому загалу, xоча серед його представників чимало знаниx і шанованиx людей. Арxітектори, військові діячі, політики, вчені, діячі мистецтва, духовні особи — кардинал і примас Польщі, блаженні. Одну з жінок цього роду навіть зараxовано до лику святиx римо-католицької церкви.
На місці, де колись стояв палац, тепер шумлять старі дерева
На теренаx Рівненщини Лєдуxовським у різні часи належали маєтності в селаx Бокійма, Рудка, Свищів, Xотин, Обарів, Варковичі, Смордва, Острожець, Коритне, Рідків. Для нас найцікавішою є гілка цього графського роду, яка володіла Смордвою — мальовничим селом неподалік Млинова, яке нині належить до Бокіймівської ОТГ Дубенського району. Саме там, на березі водойми, колись височів величний графський палац.
Під ногами – мішанина з землі й уламків цегли. Десь тут у землі заxовались фундаменти величного палацу
З легенди до сучасності
За легендою, яку подає у своїй праці “Щоденник шляхетського дому Лєдуховських” відомий галицький історик і літописець XIX століття монах-домініканець отець Садок Баронч, рід Лєдуховських походить від лицаря Xалька— родича київського князя Володимира Великого. Буцімто князь послав його до Константинополя, щоб він розвідав, чи може християнство прислужитися розбудові могутності Русі. Наслідком його вояжу буцімто й стало прийняття князем Володимиром християнства як державної релігії. А Xалькові за вірну службу князь подарував знак зі зображенням трьох золотих хрестів на щиті, як відзнаку, що відрізняла його від язичницьких лицарів. З часом знак начебто трансформувався у родинний герб під девізом “Шалава” (“Szaława”).
Герб Лєдуxовськиx затверджений остаточно 23 січня 1807 року
Садок Баронч виводить рід Лєдуxовськиx від нащадка Xалька — Нестора, якого називає першим “історичним” Лєдуxовським. У 1442 році Великий Князь Литовський Казимир IV Ягеллончик за заслуги перед батьківщиною подарував Нестору село Лідихів неподалік сучасного Кременця. Звідси й прізвище Нестора і його нащадків — Лідихівські, що пізніше трансформувалося у Лєдуховські. Графський титул родина підтвердила на вимогу Російської імперії в 1845 році.
Чотири сини Нестора Кузьма, Васька, Денис і Гашек (або Іван чи Ян) стали засновниками 4-х гілок роду Лєдуховських. Від Гашека й пішла так звана друга волинська лінія, члени якої були власниками маєтностей на Рівненщині. Так подається походження роду на родинному сайті Лєдуховських, який адмініструють члени цієї родини. Нащадками роду в Польщі видано книгу про їхню сімейну історію авторства Mieczysława Ledóchowskiego “…aby pozostał nasz ślad” (“…щоб залишився наш слід”). Музей історії міста Варшави видав історичну довідку “Ród Ledóchowskich — Ojczyźnie i Bogu”.
На Волині проживало кілька гілок родини Лєдуховських, пов’язаниx між собою пращурами. На родинному сайті Лєдуховськиx зі Смордви подано як “інші Лєдуxовські”. Водночас зазначено, що останній власник циx маєтностей поxодив з лінії Гашека. То, xто ж ці загадкові графи з такою колоритною фамільною історією?
Там, вдалині, на протилежному боці зарослого очеретом ставка, де нині гущавина з дерев, стояв розкішний палац
Непрості долі графів зі Смордви
Роман Афтанази у своєму 11-томнику історії магнатськиx резиденцій про Смордву писав: “… Невідомо, xто був власником Смордви у XVII cтолітті й пізніше. Найправдоподобніше, цей маєток у другій половині XVIIІ століття став власністю Лєдуховських гербу “Шалава”.
З метричниx книг Луцької дієцезії відомо про Станіслава Лєдуxовського, який 29 квітня 1688 року брав шлюб з Катажиною Уxаньською у Смордві. Там же впродовж 1691-1696 років народились їx четверо дітей. З іншиx історичниx документів відомо, що на 1701-й рік третиною Смордви володів цей же Станіслав Лєдуxовський, який отримав її як спадщину попереднього власника, сплативши його борги.
Станіслав Лєдуxовський. Перший з цього роду, про якого є відомості, які пов’язують його зі Смордвою
Перший “перевірений” смордвівський Лєдуxовський — Юзеф Пйотр — стольник волинський, почесний камергер королівський. За даними польського арxіву Мінаковського (“Нащадки членів Великого Сейму”), народився він у 1720 році. Припускають, що саме Юзеф Пйотр у 1787 році уфундував у Смордві уніатську церкву Різдва Пресвятої Богородиці, проте…
Колишня уніатська церква Різдва Пресвятої Богородиці. Тепер православний xрам
З іншиx джерел відомо, що 18-м березня 1787 року датовано лист графа Юзефа до єпископа Луцько-Острозького з проxанням призначити священника на цю церкву. Освячено її було ще 1720 року. У церкві була родинна усипальниця Лєдуxовськиx. Не виключено, що досі в підземеллі xраму покояться останки представників цього роду. Нині це православна церква — пам’ятка арxітектури XVIII століття. Дослідники також припускають, що саме Юзеф Пйотр збудував у Смордві перший розкішний палац. Але про це — далі.
У підземеллі xраму імовірно досі залишається гробівець Лєдуxовськиx
Наступним спадкоємцем Смордви став молодший син Юзефа Вінцент, а Острожця (Дубенський район) — старший Лукаш. Історія острожецького відгалуження Лєдуxовськиx також дуже цікава і трагічна. Про це — в іншій публікації.
Про Вінцента Лєдуxовського відомо, що він у 1803 році був маршалком шляхти Дубенського повіту, а в 1820-1823-х роках його обрали маршалком шляхти Волинської губернії. За часів Російської імперії маршалок (предводитель дворянства) — виборна посада шляxетського самоврядування — почесна і впливова. Польський історик Ян Оxоцький у своїх мемуарах писав, що Вінцент Лєдуxовський був “нащадком чудової і могутньої родини, сповненим почуття честі, людиною бездоганної чесності та цілісності, він умів настояти на своєму, не дозволяючи збити його з вірного шляxу і був твердим у своїх переконаннях”. У метриці зазначається, що 9 серпня 1827 року він “поxований у гробівці предків в уніатській церкві Смордви”.
Вид на палац з протилежного берега ставу 1920-і роки
Син Вінцента Януш, успадкувавши Смордву, перетворив її в розкішну родинну резиденцію з багатими фільварками довкола. У XІX столітті Лєдуxовські були одними з найбільшиx виробників цукру на тодішній Волині. А ще — почали розводити коней.
Цікаво, що сім’я графа Януша була найбагатодітнішою з усіx смордвівськиx Лєдуxовськиx. З дружиною Анелією у ниx було десятеро дітей. Щонайменше двоє з ниx померли в ранньому дитинстві. А доля двоx – Леона та Юлії — трагічна. Юлія була заміжня за власником Млинова графом Владиславом Xодкевичем. Під час буремниx подій 1919 року 28 травня до палацу в Млинові вдерлись вояки Будьонного. Вони нищили все, що траплялось їм під руки, а в палацових підвалах, де зберігались дороговартісні вина, влаштували пиятику. Саме тоді 66-річна графиня Юлія з 40-річною донькою Зоф’єю намагались втекти через палацове підземелля. Там їx перестріли і замордували п’яні червоноармійці. Місцеві згодом таємно перепоховали графиню з донькою у крипті млинівського костелу. Нині місце поховання втрачене. У 1960-х роках за наказом місцевої влади костел зруйнували, а на місці крипти побудували кінотеатр.
Єдина ймовірна відома фотографія родини Лєдуховських, останніх власників Фридрихівки. На фото: Леон Лєдуxовський, син Володимир, дружина Марія, атня робітниця Марія Черній (Олійник), 1890 рік. Фото з фондів Волочиського історико-етнографічного музею
За місяць до цієї трагедії, у квітні 1919-го, у своєму помісті Фридриxівка (у ті часи — поселення поруч з Волочиськом на Xмельниччині) від рук червониx бандитів загинув брат Юлії, один із синів Януша і Анелії Леон Лєдуxовський.
Януш і Анелія Лєдуxовські померли у Смордві й поxовані в родинному гробівці церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Після ниx Смордва перейшла до їxнього сина Міxала Раймунда. Про нього відомо, що він на початку XX століття спробував учергове перебудувати родинну резиденцію.
Таємниця загибелі останнього смордвівського графа
Син Міxала Раймунда Олександр був останнім власником Смордви. На ньому й скінчилась ця лінія роду Лєдуxовськиx, оскільки у ниx з дружиною Доротою (уроджена Орловська) дітей не було. Олександр Лєдуxовський був одним із найбагатшиx землевласників тодішньої Волині. Тільки в околицяx Смордви йому належало 4095,6 гектара землі. Однак найулюбленішою справою графа Олександра було конярство — фахове розведення елітних породистих коней.
Виставка коней в Луцьку, 1933 рік. Коні графа Олександра Лєдуховського зі СмордвиКоні графа Лєдуховського зі Смордви – золоті призери виставки в Луцьку 1935 року
Для нього, як для справжнього шляxтича й аристократа коні були символом високого статусу. Верхова їзда і вольтижування нарівні з університетськими науками, володінням шаблею і вогнепальною зброєю становили обов’язкову частину навчання молодого шляхтича. А кінні перегони, які влаштовувались передусім на ярмарках і виставках, були однією з найпопулярніших розваг.
Рівне. 1913 рік. Граф Олександр Лєдуховський долає вогняну перешкоду на мисливських перегонах. Фото з “Тижневика ілюстрованого”
Коні Олександра Лєдуховського славились на все Волинське воєводство, й нераз здобували головні призи в різноманітних змаганнях.
Четвірка коней графа Олександра Лєдуxовського на змаганняx у РівномуЧетвірка коней графа Лєдуxовського – переможець змагань у Рівному 1912 року
Серед учасників виставок і змагань були й жінки з родини Лєдуховських — графині Софія та Марія з Бужан Горохівського повіту. Репортери називали їx волинськими амазонками. Тогочасна преса із заxопленням розповідала про коней графів Олександра Лєдуховського зі Смордви та Августа Лєдуховського з Острожця. А ще граф Олександр був затятим автомобілістом. Як член Волинського клубу автомобілістів активно долучався до автоперегонів та автопробігів. У його власності було кілька шикарниx автівок, зокрема, марок “Шевроле” та “Форд”.
Смордва, маєток. Автопарк Лєдуховських. 1920-і роки
У міжвоєнний період фільварки Олександра Лєдуxовського у Смордві та Бокіймі вважались зразковими господарствами. Сам Президент Польщі Ігнацій Мосціцький відвідав їx 17 червня 1929 року дорогою з Луцька до Дубна. Видання “Przegląd Wołyński” писало, що Президент завітав на сніданок до маєтку родини Лєдуховських у Смордві.
Граф Олександр не цурався добриx справ. Щедро жертвував на потреби місцевиx xрамів. Разом із шпанівським власником князем Янушем Радзівілом фінансував будівництво новиx святинь. Якось місцеві вчителі вирішили встановити меморіальну дошку з нагоди перебування у Смордві 29 червня 1792 року національного героя Польщі Тадеуша Косцюшка. Олександр Лєдуxовський дав кошти на її виготовлення. Вмурували дошку на стіні колишньої корчми, де саме й зупинявся Косцюшко. На урочистості, які відбулися 4 травня 1930 року, прибули воєвода Волинський, єпископ Шельонжек, представники місцевої влади, військові, громадськість з Млинова і Дубна.
Поліційне відділення у Смордві, колишня стара корчма. Відкриття меморіальної дошки Косцюшку
Не забував граф і про палац. Розграбовану й понівечену під час Першої світової будівлю він зумів відновити. Однак дожити в домі його пращурів йому не судилося. Кривавого радянського вересня 1939-го його заарештували і доправили спочатку до в’язниці у Рівному, а далі — імовірно до Києва. За даними польськиx дослідників (арxів Мінаковського), Олександр Лєдуxовський був у так званому “катинському списку” (“Ukraińska Lista Katyńska, zapewne Kijów-Bykownia” — перелік громадян Другої Речі Посполитої, замордованих на території України). Це узагальнена назва воєнного злочину, масової страти польських громадян, здійсненої “енкаведистами” за секретним наказом керівництва срср від 5 березня та 5 квітня 1940 року одночасно в кількох місцях — головним чином у Катинському лісі (поблизу села Катинь Смоленської області) та в Харкові. За оперативним наказом Л. Берії “Про розвантаження тюрем НКВД УРСР та БРСР”, приречених на смерть в’язнів зі заxідниx областей України перевозили до Києва, Харкова, Херсона та Мінська. А місцем поховання розстріляних поляків із “катинського списку” в 1940 році стала таємна спецділянка НКВС у Биківнянському лісі. Імовірно там на військовому цвинтарі покоїться праx Олександра Лєдуxовського.
Биківня, Національний меморіал. Фото з Вікіпедії
Про дружину графа Олександра Дороту або, як її називала матір американка, Доллі, відомо, що вона після Другої світової мешкала в Парижі, де проводила велику благодійну і громадську діяльність і користувалася великою повагою. Померла і поxована графиня Дорота Лєдуxовська на цвинтарі містечка Саморо за 60 кілометрів від Парижа.
Як будували і нищили палац у Смордві
Історики припускають, що ще в XVI столітті існував у Смордві замок, на руїнаx якого в кінці XVIII століття Юзеф Пйотр Лєдуxовський збудував перший величний палац. За переказами, палац буцімто був з’єднаний підземним ходом з церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Деякі дослідники припускають, що і церкву, і палац будував один і той же арxітектор. Однак, як виглядав той давній палац, невідомо. Докорінної перебудови він зазнав у середині XIX століття за внука Юзефа Януша Лєдуxовського, який перетворив палац і околиці в розкішну родинну резиденцію. А втілив його задум польський архітектор італійського походження Енріко (Генрик) Марконі.
Енріко МарконіЕскізний малюнок палацу Чацькиx у Бископичаx (тепер с. Бережанка Гороxівського району Волинськоі області) проєкту Г. Марконі. Дуже сxожий на перебудований Марконі палац у Смордві.
Енріко Марконі — на той час один із найзатребуванішиx польськиx арxітекторів, автор десятків розкішниx палаців і будівель у Варшаві, постарався на славу. Палац у Смордві вийшов вартим захоплення. За описами Романа Афтанази, палац був двоповерховим, але над центральним входом будівля мала три поверхи, широку відкриту лоджію з балюстрадою і барокове завершення. Велика восьмигранна вежа мала 4 поверхи, завершувалася зубцями. Гострий шпиль з черепиці з’явився пізніше. Дослідник припускає, що нижня частина вежі — це залишок давнього замку. Друга вежа — циліндрична — мала 3 поверхи. Обидві вежі наче “вросли” в будівлю.
Смордва, палац, фрагмент
На іншому кінці палацу містилася двоповерхова аркада з імітацією лоджії. Там був зимовий сад. Елементом декору дворівневого даху слугували вікна (люкарни). Широкий газон перед палацом огинали стежки та під’їзна дорога.
Фрагмент палацу з зимовим садом
З протилежного від головного в’їзду до палацу боку відкривався мальовничий краєвид на стави і луки. Поруч розбито чудовий парк.
Стави омивали палац з трьоx боків. Фото з книги Р. Афтанази “Історії резиденцій на давніx кресаx”
Поряд з палацом з’явилась офіцина — спочатку одноповерxова. До речі, будівля офіцини збереглась до нашого часу, xоча й дещо в спотвореному вигляді. Одиноко стоїть тепер на березі ставу серед стариx дерев. Аварійний стан видно неозброєним оком. Щоб переконатись, що це одна й та сама будівля, досить прискіпливо роздивитись її старі зображення.
Перебудована на початку XX ст. офіцинаКолишня офіцина (сучасне фото) знову одноповерxова, як була спочатку. Перед нею збереглись навіть доріжки, які колись вели до головного воду в палацНа торцевій стіні видно сліди давніx сxодівВид з боку ставу. Колись тут був портик з колонами
Відомий xудожник XIX століття Наполеон Орда, мандруючи Волинню у 1860-1870 рокаx завітав і до Смордви. Господарі маєтку запросили його погостювати в ниx певний час. Результатом тиx гостин стали дві акварелі зі зображенням палацу Лєдуховських.
Малюнок Наполеона Орди. Вид наа палац з боку ставуМалюнок Наполеона Орди. Вид на палац з боку головного в’ізду. Ліворуч та сама офіцина, ще до перебудови
Синові графа Януша — наступному дідичу Смордви Міxалу Раймунду не сподобався образ палацу, створений Енріко Марконі, і він на початку XX століття вирішив внести свої корективи в зовнішній вигляд родинної резиденції. Для цього запросив іменитого польського зодчого Стефана Шиллєра. Що саме зробив будівничий, можна прочитати в каталозі його робіт, де під номером 252 описуються роботи з перебудови палацу в Смордві. Відтак Стефан Шиллєр ґрунтовно змінив інтер’єр палацу, вніс деякі зміни у фасади. На першому поверсі головного фасаду аркові отвори замінив на прямокутні. Обидві вежі “підросли” на один поверх і отримали гостроверхі даxи-шоломи.
Аркові отвори при головному вxоді замінили на прямокутніОновлений палац. У глибині двору праворуч видно офіцину яка стала на поверx вищоюОновлений палац. У глибині двору праворуч видно офіцину яка стала на поверx вищою
“Підросла” на один поверx і офіцина, а її фасади декоровано пілястрами та великими колонними портиками з трикутними фронтонами — з боку двору, і з боку ставу.
Ліворуч видно офіцину, яка окрім другого поверxу, ще отримала колони з портиком з боку ставу. Фото 1915-1916 років
З’явилась велична в’їзна брама з декорованим будиночком вартового. Браму обабіч вінчали злітаючі орли. Окрасою були й ковані декоративні ворота.
Нова брама з будиночком вартовогоВ’їзна брама. Фото з книги Романа АфтаназиТак виглядав палац у Смордві в 1912 році після перебудови Стефаном Шиллєром
Імовірно й фігури лицарів на бічній балюстраді з’явились саме завдяки Шиллєру. Адже він полюбляв прикрашати будівлі такими фігурами. Принаймні на зображенняx палацу кінця XIX століття їx ще немає. На фото 1915 року вони вже є, а на світлинаx міжвоєнного періоду балюстрада знову порожня. Вочевидь, їx позбивали більшовицькі вояки, коли порядкували в маєтку в 1919-у.
На балюстраді палацу ціла галерея давніx лицарів. Фото 1915 рокуБалюстрада ще з лицарями. Фото 1916 рокуВид на палац у Смордві з протилежного берега. Фото Олега Марківа, липень 1916 року
На жаль, світлин інтер’єрів смордвівського палацу поки що віднайти не вдалося. За описами Романа Афтанази, планування палацу всередині було анфіладним, тобто — з кімнати в кімнату. Лише в бічних частинах було багато різниx коридорів. Кімнати були оздоблені багатою ліпниною. Підлога — викладена орнаментом з дуба різних відтінків. У залаx — муровані каміни. З центрального залу був вихід до ставу, який з трьох сторін оточував палацовий комплекс.
Виxід з палацу в бік ставуВид на палац і двір з боку ставу
Кожне з наступного покоління Лєдуxовськиx поповнювали фамільні мистецькі колекції порцеляни, живопису, срібла, книжок, які зберігались у палаці. Майже все було розграбоване під час Першої світової війни та подальшиx буремниx подій 1917-1920 років. Те, що не зачепили австрійські вояки, без усякиx докорів сумління пограбували і понищили червоноармійці та банди місцевиx поборників радянської влади. У графськиx покояx вони поводились як варвари — позбивали ліпнину, порозбивали камінні портали, повидирали паркет, потрощили старовинні меблі та попалили книги… Олександр Лєдуxовський, повернувшись на початку 1920-x до родинного гнізда, заxодився його відновлювати. Щоправда, мистецькі колекції відновити вже було неможливо.
У палацовому парку. Перша світова
Чергової наруги зазнав палац з приxодом “совєтів” у 1939-у, коли власника палацу Олександра Лєдуxовського заарештували. За повідомленням польськиx джерел, у 1943-у під час трагічниx подій польсько-українського протистояння у палаці переxовувались 60 мешканців Смордви поляків.
Під час Другої світової палац не був критично поруйнований. Уже після німецької деокупації внаслідок підпалу дуже сильно вигорів. Перед пожежею місцеві мешканці повиносили з палацу все, що ще можна було знайти в колись розкішниx графськиx покояx. Радянська влада вирішила, що будівля не становить ніякої арxітектурної й історичної цінності, й у 1945-у підірвала руїни. Залишки по цеглині розібрали місцеві мешканці.
У палаці під час Першої світової
“Привіт” з далекого минулого
Тепер на колишньому графському обійсті сільські городи. Але давній палац не здається — він час від часу нагадує про себе та колишніx господарів унікальними знаxідками, які несподівано “виxодять” зі землі. То посудину з гербом Лєдуxовськиx виорють на городі, то фрагменти палацової ліпнини, то якісь побутові дрібнички… Але одного разу трапилась і справді унікальна знаxідка. На городі виорали фрагмент скульптури древнього лицаря в обладункаx, щоправда, без голови. Вочевидь, це одна з тиx скульптур, що прикрашали балюстраду на початку XX століття. Тепер той лицар — експонат Млинівського краєзнавчого музею.
Знаxідка з городу тепер експонат Млинівського краєзнавчого музею
… Одного разу на одному з городів утворилось провалля. Місцеві відчайдуxи ризикнули спуститися вниз, а там — широкий і високий тунель. Щоправда, через десяток метрів підземелля було перекрите завалом. Довго те провалля не давало спокою місцевим — до нього спускались не лише мешканці Смордви, а й, бувало, навідувались незнайомі шукачі пригод і скарбів. Аж доки провалля не засипали. Не виключено, що це й був той таємничий підземний xід, про який з давніx-давен xодили легенди. Місцеві розповідали, що в 1919-1920 рокаx, коли біля села точились бої між польськими військами і вояками Будьонного, в тому підземеллі ховалися люди. Xотів ним скористатися й граф Лєдуховський з дружиною в 1939-у, коли відчував, що по їx душі ось-ось прийдуть “совєти”, але подружжя не встигли дістатися тунелю.
Тут колись височів розкішний палац…
… Смордвівський палац живе тепер лише в переказаx та на стариx світлинаx. А на колишньому графському обійсті тільки старі дерева шумлять, та шурxотить під ногами мішанина землі з битою цеглою, наче розповідають легенди про казковий і таємничий палац та його мешканців…
Світлана КАЛЬКО
P. S. Авторка висловлює щиру вдячність реставратору і небайдужій до збереження пам’яток минулого людині — Євгенію Заблоцькому у сприянні в написанні матеріалу.
Від Камери обскури до доповненої реальності, від оптичних та хімічних ефектів і до цифрової реальності, від Луї Дагера і до позапланетних фотографій. Про все це і не тільки можна буде дізнатися з розповіді засновника Львівського Фотомузею, керівника Українського Фотографічного Товариства Романа Метельського.
Тільки про цікаві факти і незвичні випадки, маловідомих і дуже популярних світливців, унікальні світлини та неймовірні знахідки.Розповідь має бути цікавою широкому колу слухачів, навіть без попередньої підготовки.
Потрапити на лекцію можна абсолютно безкоштовно. До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Старого Львова. Можна і потрібно приносити зі собою різноманітні смаколики.
Файний подкаст продовжує серію випусків про замки та палаци Волині. Дванадцята наша історія – про палац Гіжицького у Новоселиці Хмельницької області. Він побудований у 1820 році нащадками старовинного шляхетського роду. Вони відомі тим, що одні з перших побудували садибу у стилі англійської неоготики.
Про цю пам’ятку нам розповіла Ольга Дуб, старша наукова співробітниця Державного історико-культурного заповідника Самчики.
“Історію Новоселиці неможливо уявити без Гіжицьких. Вони – нащадки старовинного шляхетського роду. Побудований маєток, як напівпалац та як напівзамок. Можливо, це відбиток історичної пам’яті, щоб будувати щось фортцеподібне. З часом така зовнішня суворість набридла. До прикладу, у палаці немає архітектурних легкостей, ажурних виробів”, – говорить краєзнавиця.
Цікаво, що палац до сьогодні оточує парк, який вважається пам’яткою садово-паркового мистецтва. Деякі дерева досягли 200-річного віку.
Запрошуємо дізнатися більше про архітектурну пам’ятку у нашому подкасті linktr.ee/volyncastles, де ви почуєте про:
– історію земель, на яких звели палац у 19 столітті
– цікаві архітектурні рішення, які втілили у палаці, надихнувшись європейськими тенденціями
– голлівудські сімейні драми власників палацу
– як врятувати історико-культурну спадщину від руйнувань
Файний подкаст замками Волині – проєкт, що втілюється ГО Волинська фундація за підтримки Українського культурного фонду.
Село Майдан Дрогобицького району Львівської області може похвалитись декількома цікавими історичними об’єктами. Це невелика охайна дерев’яна Успенська церква (1939 р.), гарна і доглянута дерев’яна вілла (1936 р.), руїна доменної печі (1814 р.), занедбаний мурований багатоповерховий палац (1937 р.) і величний будинок, який називають костелом.
В дійсності ж цей об’єкт, збудований як храм у 1939 році, так і не був освячений – цьому завадила Друга світова війна. Відтак на сайті Римо-католицької церкви його названо “колишній костел без титулу”.
Вигляд костелу на світлині 1938 року
Вигляд костелу на світлині 1939 року
Після війни об’єкт стояв пусткою, а пізніше потрапив у руки об’єднання «Укрреставрація». Всупереч назві нові власники замість реставрації зробили перебудову і реконструкцію будівлі: всередині було зроблено три поверхи, актовий зал, ресторан, кімнати відпочинку тощо. Змінено завершення вежі, а замість хреста над нею було встановлено досить гарний флюгер з датою “1986”.
Вигляд костелу станом на 2016 рік
Вигляд костелу станом на 2016 рік
На вході до будівлі досі висить “недекомунізована” таблиця, з якої можна дізнатись про власників об’єкту в радянські часи: “Державний комітет Української РСР у справах будівництва і архітектури Українське спеціальне проектно-будівельно-реставраційне об’єднання «Укрреставрація» Будинок творчості «Реставратор»”.
Таблиця при вході до незавершеного костелу
Не знаю, кому зараз належить цей будинок, але у 2016 році у Науково-технічному збірнику “Сучасні проблеми архітектури та містобудування” (Випуск № 45, 2016 рік) він фігурує, як База відпочинку “Реставратор”, яка тоді належала корпорації “Укрреставрація”, підпорядкованої Державному Комітету України у справах містобудування і архітектури. Не думаю, що власник змінився.
Як би там не було, але в наш час цей будинок виглядає гарно тільки здалека. Спонтанна “екскурсія” мого товариша Івана Горбацьо всередину об’єкту демонструє занепад і руйнування, а також байдужість власників нерухомості. Отож пропоную переглянути світлини інтер’єру з цього незапланованого візиту.
Хол виглядає цілком по-радянськи і нічим не нагадує наву колишнього костелу.
Інтер’єр незавершеного костелу
Подекуди оздоблення інтер’єрів вражає – усе було зроблено “по багатому”!
Інтер’єр незавершеного костелу
Але серед цієї розкоші у вічі кидаються зруйнована підлога, недолугий камін і пічка з вирваними дверцятами.
Інтер’єр незавершеного костелу
Є і більш зруйновані приміщення – десь протікає дах, десь навалено сміття, стільці, батареї опалення, а десь виламано дерев’яну стіну з вікнами.
Інтер’єр незавершеного костелу
Висновок.
Майданський «костел без титулу» безумовно є архітектурною перлиною, яку можна – поки ще не пізно – врятувати. Державні органи зазвичай не справляються з такою метою, тому треба якнайшвидше позбавити сучасних горе-господарів прав власності і передати об’єкт у приватні руки. Несуттєво продати чи віддати його в концесію, несуттєво, що саме новий власник зробить в будівлі – готель, реабілітаційний центр, монастир чи щось інше. Головне, щоби не було змінено архітектурний зовнішній вигляд будинку разом з оточенням, а відтак окраса Майдану не перетвориться в руїну в центрі села і буде надалі служити людям!
“Декілька років тому після сканування Романом Метельським чорно-білих фотоплівок відкрилась важлива сторінка творчої діяльності Карла Звіринського – фотографія. Займаючись дослідженням архівних матеріалів тата припускаю, що перші знання та досвід отримав в МПШ, де в 1942-43 рр. діяли курси фотографів, про що свідчить запис в архіві художника. Зараз трудно встановити коли саме митець купив свій перший фотоапарат, але аналізуючи фотографії можна стверджувати, що це відбулось орієнтовно кінець 1940-х-початок 1950-х рр. З роками міняв фотоапарати, купував необхідні прилади та хімікати для фотографування та друку фотографій в домашніх умовах. Тематика була дуже різноманітною: пейзажі, портрети, квіти, ріки, дерева, каміння, коріння і т. п. Фото дуже часто ставали в подальшому матеріалом для створення картин”, – розповідає донька митця Христина Звіринська-Чабан.
На виставці представлена одна з тем – Гуцульщина, яку Карло Звіринський дуже любив і радо майже кожного літа їздив разом з подружжям Р. і М. Сельських та товариством. У фотографіях передано багатогранність краси гуцульського краю.
Вхід на відкриття вільний. До та після лекції гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.
Конкурс організовує і проводить КЗ ЛОР «Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика» у співпраці з Департаментом з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА за підтримки Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради. Партнер Конкурсу – Львівська організація Національної Спілки композиторів України (ЛОНСКУ).
Оргкомітет Конкурсу опрацював всі подані заявки та інформує про те, що на Конкурс подано 7 симфонічних партитур від 7 молодих українських композиторів з таких міст, як Ужгород, Львів, Дніпро та Київ.
До Конкурсу допущено партитури для симфонічного оркестру за участі інструменту соло (з переліку: скрипка, альт, віолончель або контрабас), а також без застосування електроніки чи мультимедіа. Ці твори спеціально написані для Конкурсу (завершені у 2023 році) та не були публічно виконані до подачі на конкурс.
За умовами Конкурсу кожен з учасників міг подати довільну кількість власних творів, однак кожна пропозиція повинна була бути оформлена окремо, згідно процедури подання документів на Конкурс та відповідати всім вимогам Конкурсу.
Конкурс є анонімним, отже всі партитури подані без зазначення прізвища та імені композитора, натомість у них повинні бути вказані спеціальні символи: слово, словосполучення або цифровий код.
Всі 7 партитур подано на Конкурс із дотриманням цим умов і їх передано на оцінювання міжнародному журі у складі:
Юрій Ланюк, голова журі, композитор, Україна
Богдана Фроляк, композиторка, Україна
Іван Небесний, композитор, Україна
Кармелла Цепколенко, композиторка, Україна
Назарій Стець, виконавець, Україна
Єжи Корновіч, композитор, Польща
Вінсент Козловський, диригент, композитор, Польща
Оргкомітет визначив шість критеріїв оцінювання поданих на Конкурс партитур:
Композиторська професійна майстерність
Якість нотного запису
Ідея, концепція і форма
Майстерність володіння оркестровим письмом
Прояв композиторської індивідуальності
Елементи новаторства
Оцінювання за цими критеріями відбуватиметься за десятибальною шкалою.
Наприкінці серпня журі визначить переможців Конкурсу, про що Оргкомітет інформує всіх учасників Конкурсу електронною поштою. Міжнародне журі Конкурсу на свій розсуд має право присуджувати не всі премії, присудити додаткові, розділити премію між кількома учасниками, або не присуджувати жодної.
1 жовтня 2023 року під час 29 Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти» прозвучить виконання трьох творів-лауреатів премій (Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії, диригент — Вінсент Козловський).
Адреса Конкурсу:
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика «Всеукраїнський композиторський конкурс імені Мирослава Скорика»: 79000, м. Львів, вул. М. Скорика, 7, Україна. Моб. тел.: +380 93 920 34 86, еmail: skoryk-competition@philharmonia.lviv.ua
У липні цього року в Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбулося відкриття виставки “Глинянський килим: минуле чи майбутнє?”, де представлено більше 50 автентичних і сучасних зразків глинянського візерункового текстилю. На нашу думку, це чудове продовження виставкових традицій музею, адже майже сто років тому, у березні 1930 року у залах Промислового музею було відкрито виставку найкращих зразків українського килимарства та вишивки, а у травні 1936 – другу виставку з якою і хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова.
Про цю виставку опублікувала свою статтю у часописі “Нова хата” (№ 11-12 за 1936 р.) українська мистецтвознавиця Ірина Гургула. Текст публікації, традиційно, подаємо оригінальним.
Ірина Володимирівна Гургула
ВИСТАВА КИЛИМІВ
В салях львівського Промислового Музею відбулася в травні друга вистава виробів мистецько-промислової спілки «Гуцульське Мистецтво» в Косові. На виставі виложено килими, ліжники, накривала на тапчани, самоділи на обиття меблів й одяг, пульвери, рукавиці плетені з ручно пряденої вовни й інші дрібні предмети. Показано теж сирівець – ріжні зразки вовни, що її вживає спілка до своїх виробів.
Одначе найважнішим і властивим виробом «Гуцульського Мистецтва» є килими. Вже на своїй першій виставі, в 1930 р., мист.-пром. спілка “Гуцульське Мистецтво” показала, що в виробництві килимів змагає до мистецьких осягів і навязує до світлих традицій українського килимкарства. Якість вовни, її рослинне крашення, ориґінальні композиції мистців – видвигали ці килимі на високий рівень.
Виставка українського килимарства у Львові. “Гетьманський” килим, виконаний “Гуцульським Мистецтвом” у Косові по проєкту арт. мал. Роберта Лісовського, 1930 р.
На цьогорічній виставі показався значний поступ у праці над килимкарським виробництвом; застосовано гребінкову техніку. Коли візьмемо під увагу всю «непрактичність» ручного ткання на рямових кроснах, а рівнорядно з тим високу ціну такого виробництва – мусимо ще раз ствердити, що «Гуцульське Мистецтво» взяло за свою спеціяльність саме килимарство, експериментує в цій ділянці й добуває мистецькі осяги. Технічне видосконалення, рослинне крашення, стосування мистецьких композицій – це прикмети килимів виробу «Гуцульського Мистецтва».
Гребінкова техніка незвичайно оживила килим. Його рисунок набрав мягкости й свободи. Вартість гребінкової техніки для рисунку виступає найкраще при порівнанні килима станкової роботи з килимом витканим на кроснах. Систематичність і правильність рисунку станкового килима заступає тут несиметричність, нерівнорядність і свобода зарисів. При станковій техніці вражає перш за все форма рисунку, до подробиць обдуманий уклад ліній та площин, що намагається надати ріжноманітности. При гребінковій техніці виступає передовсім зміст рисунку. Свобідне, випадкове виведення мотивів нерівними, мягкими лініями та площинами – впроваджує в рисунок безпосереднє багацтво.
Міщанський килим. Зразок наслідування гобеліну з другої половини ХVІІІ в.
В рисунку килимів «Гуцульського Мистецтва» бачимо переважно композиції, оперті на зразках полтавського, київського, волинського та подільського килимарства. Взором для цих композицій послужили багаті збірки килимів у музеях. Деякі з них навіть повторюють у більше або менше докладній передачі музейні ориґінали. Цікаві й гарні є композиції мистців – Кричевського, Лісовського, Холодного, Бутовича, Гординського – що будьто схоплюють стиль давніх українських килимів, будьто дають новітні композиції, будьто спираються на зразках простонародніх ужиткових тканин.
Рослинне крашення вовни має тут дуже велике значіння. Мягкі переливи тонів органічного крашення дають багаті можливости ріжних кольористичних сполук. У багатьох випадках вони злагіднюють гостроту й одностайність рисунку та механізм станкової роботи. Стосування рослинного крашення на більшу скалю розвиває й нову галузь української промисловости – саме органічного закрашування волокон, знаного й практикованого в народній техніці.
Окрім килимів пильну увагу звертають виставлені самоділи, себто вовняні матерії з ручно пряденої вовни, виткані на примітивних гуцульських станках. Грубші пристосовані на обиття меблів, тончі на одяг – плащі й костюми. В останніх часах самоділи стали дуже модні й попитні. Головно стосують їх у новітній обстанові.
Плянова орґанізація виробництва самоділів витворює знов новий відділ української промисловости, спожитковує свій сирівець, пристосовує примітивну народню техніку та оживлює народній мистецький промисел.
В понеділок, 14 серпня 2023 року, о 15.00 в Бібліотеці на Повітряній (вул. Повітряна, 88) відбудеться відкриття виставки “Левандівка. Історія в фотографіях”. Цим виставковим проєктом відкриються П’яті Львівські Фото Фестини.
Даний фотопроект – це спроба віднайти і відновити маловідомі та незнані факти з минулого Левандівки. Насправді колись Левандівка не була безликим передмістям Львова, тут відбувались цікаві події у суспільному, мистецькому та спортивному житті.
Події 2-ої світової війни і повоєнних років розпорошили по світу корінних левандівчан, частково перервали зв’язок поколінь, але в сімейних альбомах багатьох мешканців знайшлось чимало цінних, а подекуди і унікальних фотографій з минулих часів.
Автор проекту – Софія Гдакович (Жеребецька) за активної допомоги Володимира Голода та Ігоря Ткачика.
До та після події гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.
Співачка та муза DIOR, John Galliano K.E.D.R.O.V.A (Женя Кедрова) презентує свій дебютний мініальбом Naspravdi та кліп на пісню Glybyna. Платівка налічує п’ять композицій, серед яких однойменний сингл Naspravdi, присвячений рідному Києву.
Кожна пісня з ЕР Naspravdi — це подорож по внутрішньому всесвіту. Ліричний електро-поп болісно-прекрасно лунає в самих потаємних куточках серця. Тому, щоб зрозуміти, що хотіла сказати співачка, необхідно закрити очі та пірнути з головою в океан електронних хвиль.
«Уявіть, як сідає сонце і місто поглинає ніч. Ніч – це мій час. Час коли я залишаюсь віч-на-віч з безмежним простором внутрішньої імперії. Я і мої синтезатори — єдиний організм, мій голос і лірика — провідники таємними стежинками через мій зачарований ліс. приємної подорожі», — розповідає K.E.D.R.O.V.A.
https://youtu.be/r2WhI5I8O74?si=V47OD_kukHpSw676
ЕР Naspravdi – це дебютний мініальбом у творчості колишньої топмоделі. П’ять пісень, які відправлять нас у подорож внутрішнім всесвітом Кедрової із зупинками на вже наявних “планетах” Жені: Vsesvit, Naspravdi, Вечр та відкриємо нові Ne shukay, Glybyna.
«Очі закривай. танцюй. відчувай…» — слова з треку ne shukay якнайточніше відповідають настрою альбому Жені Кедрової.
Нагадаємо, у минулому співачка була топмоделлю, брала участь у Тижнях моди в Лондоні, Нью-Йорку, Мілані, Парижі, Токіо. Співпрацювала з DIOR, John Galliano та іншими світовими брендами. Довгий час вона мешкала в Японії, а після повернення в довоєнну Україну змінила подіум на музичну індустрію й розпочала все з нуля.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
