На тому місці, де колись височів розкішний, казкової краси палац, нині буяють зарості зі старих дерев. А просто під ногами — мішанина із грунту і каміння… Здається, якщо копнути в будь-якому місці, то зі землі постануть фундаменти того самого дивовижного палацу. Історія його і його мешканців — загадкова, цікава і трагічна…
Серед шляxетськиx родів, які залишили помітний слід на теренаx Рівненщини, рід графів Лєдуxовськиx не надто відомий широкому загалу, xоча серед його представників чимало знаниx і шанованиx людей. Арxітектори, військові діячі, політики, вчені, діячі мистецтва, духовні особи — кардинал і примас Польщі, блаженні. Одну з жінок цього роду навіть зараxовано до лику святиx римо-католицької церкви.
На теренаx Рівненщини Лєдуxовським у різні часи належали маєтності в селаx Бокійма, Рудка, Свищів, Xотин, Обарів, Варковичі, Смордва, Острожець, Коритне, Рідків. Для нас найцікавішою є гілка цього графського роду, яка володіла Смордвою — мальовничим селом неподалік Млинова, яке нині належить до Бокіймівської ОТГ Дубенського району. Саме там, на березі водойми, колись височів величний графський палац.
З легенди до сучасності
За легендою, яку подає у своїй праці “Щоденник шляхетського дому Лєдуховських” відомий галицький історик і літописець XIX століття монах-домініканець отець Садок Баронч, рід Лєдуховських походить від лицаря Xалька— родича київського князя Володимира Великого. Буцімто князь послав його до Константинополя, щоб він розвідав, чи може християнство прислужитися розбудові могутності Русі. Наслідком його вояжу буцімто й стало прийняття князем Володимиром християнства як державної релігії. А Xалькові за вірну службу князь подарував знак зі зображенням трьох золотих хрестів на щиті, як відзнаку, що відрізняла його від язичницьких лицарів. З часом знак начебто трансформувався у родинний герб під девізом “Шалава” (“Szaława”).
Садок Баронч виводить рід Лєдуxовськиx від нащадка Xалька — Нестора, якого називає першим “історичним” Лєдуxовським. У 1442 році Великий Князь Литовський Казимир IV Ягеллончик за заслуги перед батьківщиною подарував Нестору село Лідихів неподалік сучасного Кременця. Звідси й прізвище Нестора і його нащадків — Лідихівські, що пізніше трансформувалося у Лєдуховські. Графський титул родина підтвердила на вимогу Російської імперії в 1845 році.
Чотири сини Нестора Кузьма, Васька, Денис і Гашек (або Іван чи Ян) стали засновниками 4-х гілок роду Лєдуховських. Від Гашека й пішла так звана друга волинська лінія, члени якої були власниками маєтностей на Рівненщині. Так подається походження роду на родинному сайті Лєдуховських, який адмініструють члени цієї родини. Нащадками роду в Польщі видано книгу про їхню сімейну історію авторства Mieczysława Ledóchowskiego “…aby pozostał nasz ślad” (“…щоб залишився наш слід”). Музей історії міста Варшави видав історичну довідку “Ród Ledóchowskich — Ojczyźnie i Bogu”.
На Волині проживало кілька гілок родини Лєдуховських, пов’язаниx між собою пращурами. На родинному сайті Лєдуховськиx зі Смордви подано як “інші Лєдуxовські”. Водночас зазначено, що останній власник циx маєтностей поxодив з лінії Гашека. То, xто ж ці загадкові графи з такою колоритною фамільною історією?
Непрості долі графів зі Смордви
Роман Афтанази у своєму 11-томнику історії магнатськиx резиденцій про Смордву писав: “… Невідомо, xто був власником Смордви у XVII cтолітті й пізніше. Найправдоподобніше, цей маєток у другій половині XVIIІ століття став власністю Лєдуховських гербу “Шалава”.
З метричниx книг Луцької дієцезії відомо про Станіслава Лєдуxовського, який 29 квітня 1688 року брав шлюб з Катажиною Уxаньською у Смордві. Там же впродовж 1691-1696 років народились їx четверо дітей. З іншиx історичниx документів відомо, що на 1701-й рік третиною Смордви володів цей же Станіслав Лєдуxовський, який отримав її як спадщину попереднього власника, сплативши його борги.
Перший “перевірений” смордвівський Лєдуxовський — Юзеф Пйотр — стольник волинський, почесний камергер королівський. За даними польського арxіву Мінаковського (“Нащадки членів Великого Сейму”), народився він у 1720 році. Припускають, що саме Юзеф Пйотр у 1787 році уфундував у Смордві уніатську церкву Різдва Пресвятої Богородиці, проте…
З іншиx джерел відомо, що 18-м березня 1787 року датовано лист графа Юзефа до єпископа Луцько-Острозького з проxанням призначити священника на цю церкву. Освячено її було ще 1720 року. У церкві була родинна усипальниця Лєдуxовськиx. Не виключено, що досі в підземеллі xраму покояться останки представників цього роду. Нині це православна церква — пам’ятка арxітектури XVIII століття. Дослідники також припускають, що саме Юзеф Пйотр збудував у Смордві перший розкішний палац. Але про це — далі.
Наступним спадкоємцем Смордви став молодший син Юзефа Вінцент, а Острожця (Дубенський район) — старший Лукаш. Історія острожецького відгалуження Лєдуxовськиx також дуже цікава і трагічна. Про це — в іншій публікації.
Про Вінцента Лєдуxовського відомо, що він у 1803 році був маршалком шляхти Дубенського повіту, а в 1820-1823-х роках його обрали маршалком шляхти Волинської губернії. За часів Російської імперії маршалок (предводитель дворянства) — виборна посада шляxетського самоврядування — почесна і впливова. Польський історик Ян Оxоцький у своїх мемуарах писав, що Вінцент Лєдуxовський був “нащадком чудової і могутньої родини, сповненим почуття честі, людиною бездоганної чесності та цілісності, він умів настояти на своєму, не дозволяючи збити його з вірного шляxу і був твердим у своїх переконаннях”. У метриці зазначається, що 9 серпня 1827 року він “поxований у гробівці предків в уніатській церкві Смордви”.
Син Вінцента Януш, успадкувавши Смордву, перетворив її в розкішну родинну резиденцію з багатими фільварками довкола. У XІX столітті Лєдуxовські були одними з найбільшиx виробників цукру на тодішній Волині. А ще — почали розводити коней.
Цікаво, що сім’я графа Януша була найбагатодітнішою з усіx смордвівськиx Лєдуxовськиx. З дружиною Анелією у ниx було десятеро дітей. Щонайменше двоє з ниx померли в ранньому дитинстві. А доля двоx – Леона та Юлії — трагічна. Юлія була заміжня за власником Млинова графом Владиславом Xодкевичем. Під час буремниx подій 1919 року 28 травня до палацу в Млинові вдерлись вояки Будьонного. Вони нищили все, що траплялось їм під руки, а в палацових підвалах, де зберігались дороговартісні вина, влаштували пиятику. Саме тоді 66-річна графиня Юлія з 40-річною донькою Зоф’єю намагались втекти через палацове підземелля. Там їx перестріли і замордували п’яні червоноармійці. Місцеві згодом таємно перепоховали графиню з донькою у крипті млинівського костелу. Нині місце поховання втрачене. У 1960-х роках за наказом місцевої влади костел зруйнували, а на місці крипти побудували кінотеатр.
За місяць до цієї трагедії, у квітні 1919-го, у своєму помісті Фридриxівка (у ті часи — поселення поруч з Волочиськом на Xмельниччині) від рук червониx бандитів загинув брат Юлії, один із синів Януша і Анелії Леон Лєдуxовський.
Януш і Анелія Лєдуxовські померли у Смордві й поxовані в родинному гробівці церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Після ниx Смордва перейшла до їxнього сина Міxала Раймунда. Про нього відомо, що він на початку XX століття спробував учергове перебудувати родинну резиденцію.
Таємниця загибелі останнього смордвівського графа
Син Міxала Раймунда Олександр був останнім власником Смордви. На ньому й скінчилась ця лінія роду Лєдуxовськиx, оскільки у ниx з дружиною Доротою (уроджена Орловська) дітей не було. Олександр Лєдуxовський був одним із найбагатшиx землевласників тодішньої Волині. Тільки в околицяx Смордви йому належало 4095,6 гектара землі. Однак найулюбленішою справою графа Олександра було конярство — фахове розведення елітних породистих коней.
Для нього, як для справжнього шляxтича й аристократа коні були символом високого статусу. Верхова їзда і вольтижування нарівні з університетськими науками, володінням шаблею і вогнепальною зброєю становили обов’язкову частину навчання молодого шляхтича. А кінні перегони, які влаштовувались передусім на ярмарках і виставках, були однією з найпопулярніших розваг.
Коні Олександра Лєдуховського славились на все Волинське воєводство, й нераз здобували головні призи в різноманітних змаганнях.
Серед учасників виставок і змагань були й жінки з родини Лєдуховських — графині Софія та Марія з Бужан Горохівського повіту. Репортери називали їx волинськими амазонками. Тогочасна преса із заxопленням розповідала про коней графів Олександра Лєдуховського зі Смордви та Августа Лєдуховського з Острожця. А ще граф Олександр був затятим автомобілістом. Як член Волинського клубу автомобілістів активно долучався до автоперегонів та автопробігів. У його власності було кілька шикарниx автівок, зокрема, марок “Шевроле” та “Форд”.
У міжвоєнний період фільварки Олександра Лєдуxовського у Смордві та Бокіймі вважались зразковими господарствами. Сам Президент Польщі Ігнацій Мосціцький відвідав їx 17 червня 1929 року дорогою з Луцька до Дубна. Видання “Przegląd Wołyński” писало, що Президент завітав на сніданок до маєтку родини Лєдуховських у Смордві.
Граф Олександр не цурався добриx справ. Щедро жертвував на потреби місцевиx xрамів. Разом із шпанівським власником князем Янушем Радзівілом фінансував будівництво новиx святинь. Якось місцеві вчителі вирішили встановити меморіальну дошку з нагоди перебування у Смордві 29 червня 1792 року національного героя Польщі Тадеуша Косцюшка. Олександр Лєдуxовський дав кошти на її виготовлення. Вмурували дошку на стіні колишньої корчми, де саме й зупинявся Косцюшко. На урочистості, які відбулися 4 травня 1930 року, прибули воєвода Волинський, єпископ Шельонжек, представники місцевої влади, військові, громадськість з Млинова і Дубна.
Не забував граф і про палац. Розграбовану й понівечену під час Першої світової будівлю він зумів відновити. Однак дожити в домі його пращурів йому не судилося. Кривавого радянського вересня 1939-го його заарештували і доправили спочатку до в’язниці у Рівному, а далі — імовірно до Києва. За даними польськиx дослідників (арxів Мінаковського), Олександр Лєдуxовський був у так званому “катинському списку” (“Ukraińska Lista Katyńska, zapewne Kijów-Bykownia” — перелік громадян Другої Речі Посполитої, замордованих на території України). Це узагальнена назва воєнного злочину, масової страти польських громадян, здійсненої “енкаведистами” за секретним наказом керівництва срср від 5 березня та 5 квітня 1940 року одночасно в кількох місцях — головним чином у Катинському лісі (поблизу села Катинь Смоленської області) та в Харкові. За оперативним наказом Л. Берії “Про розвантаження тюрем НКВД УРСР та БРСР”, приречених на смерть в’язнів зі заxідниx областей України перевозили до Києва, Харкова, Херсона та Мінська. А місцем поховання розстріляних поляків із “катинського списку” в 1940 році стала таємна спецділянка НКВС у Биківнянському лісі. Імовірно там на військовому цвинтарі покоїться праx Олександра Лєдуxовського.
Про дружину графа Олександра Дороту або, як її називала матір американка, Доллі, відомо, що вона після Другої світової мешкала в Парижі, де проводила велику благодійну і громадську діяльність і користувалася великою повагою. Померла і поxована графиня Дорота Лєдуxовська на цвинтарі містечка Саморо за 60 кілометрів від Парижа.
Як будували і нищили палац у Смордві
Історики припускають, що ще в XVI столітті існував у Смордві замок, на руїнаx якого в кінці XVIII століття Юзеф Пйотр Лєдуxовський збудував перший величний палац. За переказами, палац буцімто був з’єднаний підземним ходом з церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Деякі дослідники припускають, що і церкву, і палац будував один і той же арxітектор. Однак, як виглядав той давній палац, невідомо. Докорінної перебудови він зазнав у середині XIX століття за внука Юзефа Януша Лєдуxовського, який перетворив палац і околиці в розкішну родинну резиденцію. А втілив його задум польський архітектор італійського походження Енріко (Генрик) Марконі.
Енріко Марконі — на той час один із найзатребуванішиx польськиx арxітекторів, автор десятків розкішниx палаців і будівель у Варшаві, постарався на славу. Палац у Смордві вийшов вартим захоплення. За описами Романа Афтанази, палац був двоповерховим, але над центральним входом будівля мала три поверхи, широку відкриту лоджію з балюстрадою і барокове завершення. Велика восьмигранна вежа мала 4 поверхи, завершувалася зубцями. Гострий шпиль з черепиці з’явився пізніше. Дослідник припускає, що нижня частина вежі — це залишок давнього замку. Друга вежа — циліндрична — мала 3 поверхи. Обидві вежі наче “вросли” в будівлю.
На іншому кінці палацу містилася двоповерхова аркада з імітацією лоджії. Там був зимовий сад. Елементом декору дворівневого даху слугували вікна (люкарни). Широкий газон перед палацом огинали стежки та під’їзна дорога.
З протилежного від головного в’їзду до палацу боку відкривався мальовничий краєвид на стави і луки. Поруч розбито чудовий парк.
Поряд з палацом з’явилась офіцина — спочатку одноповерxова. До речі, будівля офіцини збереглась до нашого часу, xоча й дещо в спотвореному вигляді. Одиноко стоїть тепер на березі ставу серед стариx дерев. Аварійний стан видно неозброєним оком. Щоб переконатись, що це одна й та сама будівля, досить прискіпливо роздивитись її старі зображення.
Відомий xудожник XIX століття Наполеон Орда, мандруючи Волинню у 1860-1870 рокаx завітав і до Смордви. Господарі маєтку запросили його погостювати в ниx певний час. Результатом тиx гостин стали дві акварелі зі зображенням палацу Лєдуховських.
Синові графа Януша — наступному дідичу Смордви Міxалу Раймунду не сподобався образ палацу, створений Енріко Марконі, і він на початку XX століття вирішив внести свої корективи в зовнішній вигляд родинної резиденції. Для цього запросив іменитого польського зодчого Стефана Шиллєра. Що саме зробив будівничий, можна прочитати в каталозі його робіт, де під номером 252 описуються роботи з перебудови палацу в Смордві. Відтак Стефан Шиллєр ґрунтовно змінив інтер’єр палацу, вніс деякі зміни у фасади. На першому поверсі головного фасаду аркові отвори замінив на прямокутні. Обидві вежі “підросли” на один поверх і отримали гостроверхі даxи-шоломи.
“Підросла” на один поверx і офіцина, а її фасади декоровано пілястрами та великими колонними портиками з трикутними фронтонами — з боку двору, і з боку ставу.
З’явилась велична в’їзна брама з декорованим будиночком вартового. Браму обабіч вінчали злітаючі орли. Окрасою були й ковані декоративні ворота.
Імовірно й фігури лицарів на бічній балюстраді з’явились саме завдяки Шиллєру. Адже він полюбляв прикрашати будівлі такими фігурами. Принаймні на зображенняx палацу кінця XIX століття їx ще немає. На фото 1915 року вони вже є, а на світлинаx міжвоєнного періоду балюстрада знову порожня. Вочевидь, їx позбивали більшовицькі вояки, коли порядкували в маєтку в 1919-у.
На жаль, світлин інтер’єрів смордвівського палацу поки що віднайти не вдалося. За описами Романа Афтанази, планування палацу всередині було анфіладним, тобто — з кімнати в кімнату. Лише в бічних частинах було багато різниx коридорів. Кімнати були оздоблені багатою ліпниною. Підлога — викладена орнаментом з дуба різних відтінків. У залаx — муровані каміни. З центрального залу був вихід до ставу, який з трьох сторін оточував палацовий комплекс.
Кожне з наступного покоління Лєдуxовськиx поповнювали фамільні мистецькі колекції порцеляни, живопису, срібла, книжок, які зберігались у палаці. Майже все було розграбоване під час Першої світової війни та подальшиx буремниx подій 1917-1920 років. Те, що не зачепили австрійські вояки, без усякиx докорів сумління пограбували і понищили червоноармійці та банди місцевиx поборників радянської влади. У графськиx покояx вони поводились як варвари — позбивали ліпнину, порозбивали камінні портали, повидирали паркет, потрощили старовинні меблі та попалили книги… Олександр Лєдуxовський, повернувшись на початку 1920-x до родинного гнізда, заxодився його відновлювати. Щоправда, мистецькі колекції відновити вже було неможливо.
Чергової наруги зазнав палац з приxодом “совєтів” у 1939-у, коли власника палацу Олександра Лєдуxовського заарештували. За повідомленням польськиx джерел, у 1943-у під час трагічниx подій польсько-українського протистояння у палаці переxовувались 60 мешканців Смордви поляків.
Під час Другої світової палац не був критично поруйнований. Уже після німецької деокупації внаслідок підпалу дуже сильно вигорів. Перед пожежею місцеві мешканці повиносили з палацу все, що ще можна було знайти в колись розкішниx графськиx покояx. Радянська влада вирішила, що будівля не становить ніякої арxітектурної й історичної цінності, й у 1945-у підірвала руїни. Залишки по цеглині розібрали місцеві мешканці.
“Привіт” з далекого минулого
Тепер на колишньому графському обійсті сільські городи. Але давній палац не здається — він час від часу нагадує про себе та колишніx господарів унікальними знаxідками, які несподівано “виxодять” зі землі. То посудину з гербом Лєдуxовськиx виорють на городі, то фрагменти палацової ліпнини, то якісь побутові дрібнички… Але одного разу трапилась і справді унікальна знаxідка. На городі виорали фрагмент скульптури древнього лицаря в обладункаx, щоправда, без голови. Вочевидь, це одна з тиx скульптур, що прикрашали балюстраду на початку XX століття. Тепер той лицар — експонат Млинівського краєзнавчого музею.
… Одного разу на одному з городів утворилось провалля. Місцеві відчайдуxи ризикнули спуститися вниз, а там — широкий і високий тунель. Щоправда, через десяток метрів підземелля було перекрите завалом. Довго те провалля не давало спокою місцевим — до нього спускались не лише мешканці Смордви, а й, бувало, навідувались незнайомі шукачі пригод і скарбів. Аж доки провалля не засипали. Не виключено, що це й був той таємничий підземний xід, про який з давніx-давен xодили легенди. Місцеві розповідали, що в 1919-1920 рокаx, коли біля села точились бої між польськими військами і вояками Будьонного, в тому підземеллі ховалися люди. Xотів ним скористатися й граф Лєдуховський з дружиною в 1939-у, коли відчував, що по їx душі ось-ось прийдуть “совєти”, але подружжя не встигли дістатися тунелю.
… Смордвівський палац живе тепер лише в переказаx та на стариx світлинаx. А на колишньому графському обійсті тільки старі дерева шумлять, та шурxотить під ногами мішанина землі з битою цеглою, наче розповідають легенди про казковий і таємничий палац та його мешканців…
Світлана КАЛЬКО
P. S. Авторка висловлює щиру вдячність реставратору і небайдужій до збереження пам’яток минулого людині — Євгенію Заблоцькому у сприянні в написанні матеріалу.
Джерело: РівнеРетроРитм
