Фестиваль органної та камерної музики «Bach Contemporary»
З 3 по 8 січня у філармонії пройшов перший цьогорічний фестиваль органної та камерної музики «Bach Contemporary». Цьогоріч фестиваль представив публіці 8 різноманітних концертів обʼєднаних генієм Баха.
Так фестиваль розпочала «Преамбула. Бахіана». У виконанні плеяди сучасних львівських органістів Олени Мацелюх, Ольги Стрілецької, Марка Новаковича, піаніста Віталія Дворового та скрипальки Марти Гереги прозвучали різностильові композиції самого Баха, та, без перебільшення, найпопулярніший твір всіх часів та епох — «Пори року» Антоніо Вівальді.
Традиційне Відкриття фестивалю з оркестровими творами композитора відбулось на наступний день, 4 січня. Вишукана та віртуозна програма від одного з провідних колективів філармонії – Академічного камерного оркестру «Віртуозів Львова» та знаних львівських солістів відкрила завісу найзагадковішої епохи — бароко та її генія – Йоганна Себастьяна Баха.
Третій вечір фестивалю «Пісні кохання» був присвячений музиці великого шанувальника Баха – Йоганнеса Брамса. У виконанні молодих та яскравих львівських солістів прозвучали перлини лірики композитора – «Пісні кохання» та Вальси для фортепіано в чотири руки. Виконання солістів подарувало публіці приємні враження, адже їх інтерпретація стала виявом високої майстерності.
Фестиваль органної та камерної музики «Bach Contemporary»
Вплив величної музики Баха на наступні покоління композиторів оригінальною програмою доводів дует піаністів в складі Христини Бенюк та Віталія Дворового на концерті «Крізь час та епохи». У виконанні піаністів прозвучали ансамблі композиторів від барокової Німеччини до сучасної Франції.
Пʼятий вечір фестивалю зосередив увагу публіки на суто Органній музиці Йоганна Себастьяна Баха. У виконанні харківського органіста Станіслава Калініна прозвучав одразу весь Різдвяний цикл хоральних прелюдій з «Органної книжечки» композитора, а преамбулою до програми стала Пастораль фа-мажор.
В передостанній день «Bach Contemporary» слухачі мали змогу насолодитись теплим тембром Іспанської класичної гітари. У виконанні постійного учасника фестивалю, одного з кращих українських гітаристів Андрія Остапенка прозвучали різноманітні твори для класичної іспанської гітари: від старовинних бальних танців до запальних танго та скерцо! А незабутні художні асоціації з ними створила художниця Ольга Куц.
Фестиваль органної та камерної музики «Bach Contemporary»
Одна з найочікуваніших програм «Між зорями» також прозвучала на фестивалі у виконанні солістів та органу. Поціновувачі кіномузики та просто охочі почути виконання знаних композицій з фільмів та шоу цього вечора відчули велич «Гри престолів», разом з музикою спустились у катакомби «Привида опери», насолоджувались містичністю гармоній «Ангелів і демонів» та космічним звучанням органу в саундтреці до «Інтерстеллару».
Фінальною подією «Bach Contemporary» став концерт Закриття фестивалю, на якому слухачі знову занурились в оркестрову музику Йоганна Себастьяна Баха та Антоніо Вівальді. Їх інструментальні концерти прозвучали у виконанні Академічного камерного оркестру «Віртуозів Львова», яким впродовж фестивалю диригував гість міста – головний диригент Черкаської філармонії Олександр Дяченко. Останній концерт обʼєднав також рекордну кількість солістів, оскільки на одній сцені були майже всі солісти цьогорічного фестивалю.
Саме так на думку організаторів музика величного барокового поліфоніста огортає всі наступні стилі та епохи. Бо в кожному з наступних творів можна почути відголос здобутків Баха.
Уже традиційно на початку року Фотографії Старого Львова пропонують читачам познайомитися із знаменними датами року. І якщо у попередній публікації йшлося про події в історії Львова, то сьогодні розповідаємо про 10 видатних діячів доля котрих тісно пов’язана із містом Лева та ювілеї яких відзначаємо у 2024 році.
Отож, цього року виповнюється:
Ярослава Музика
10 січня – 130 років від дня народження Ярослави Музики (1894 –1973).
Ярослава Музика – українська художниця, реставраторка, колекціонерка.
Працювала у різних видах і жанрах образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва: малярство (іконографія, портрет, пейзаж, натюрморт), мозаїка, живопис на склі, станкова й ілюстративна графіка (лінорити, офорти), екслібриси, емаль, батик, тиснення на шкірі, інкрустація, килимарство, аплікації — понад 2000 робіт. Твори, архів, бібліотеку, колекцію заповіла Львівській галереї мистецтв.
Вікторія Ковальчук
26 січня – 70 роківвід дня народженняВікторії Ковальчук (1954-2021).
Вікторія Ковальчук – українська художниця-графік, ілюстраторка, дизайнерка, літераторка. Працювала в декількох літературних жанрах — писала казки, новели, притчі та повісті. Оформила близько 200 книжок різних жанрів, серед них понад 30 книг для дітей.
Розробила оригінальне оформлення українського Букваря, який отримав Диплом І-го ступеня на Всеукраїнському конкурсі «Мистецтво книги» (2000) і був названий найкращою книгою року. Буквар витримав 9 перевидань загальним накладом понад 1 200 000 примірників.
Дарія Гусяк
4 лютого – 100 років від дня народження Дарії Гусяк (1924-2022)
Дарія Гусяк – зв’язкова Головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.
1950 року заарештована і утримувалась радянськими спецслужбами в тюрмі «на Лонцького», у Львові. Рішенням комісії Особливої наради при МДБ СРСР засуджена за ст. 54.1а КК УРСР («зрада Батьківщини») на 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала у в’язницях Верхньоуральська та Володимира.
У березні 1975 року звільнена, дозволу на повернення на батьківщину не отримала. Поселилась у Волочиську на Хмельниччині. З 1995 року мешкала у Львові. Займала активну громадянську позицію, виступала в пресі. Стала членом Проводу Конгресу українських націоналістів. Створила громадську жіночу організацію — Всеукраїнську лігу українських жінок та стала її головою. Як голова ВЛУЖ була співзасновником Національної ради жінок України, представляла цю організацію на міжнародних з’їздах і конференціях.
5 квітня – 90роківвід дня народженняІвана Сколоздри (1934–2008)
Іван Сколоздра – український художник скла, член Національної спілки художників України, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України. Лауреат Всеукраїнської премії «Визнання» в галузі гуманітарних наук, культури та мистецтва 2001 року, вдостоєний більш як 40 дипломами.
Його твори зберігаються в музеї Івана Гончара. Видано два альбоми його робіт, створено три фільми. У 2014 р. в рамках проекту «Музейний експонат місяця», присвяченого 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка експонатом місяця визначено панно на склі Івана Сколоздри «Садок вишневий коло хати» (1988 року), ним проілюстровано вірші Кобзаря циклу «В казематі».
Яків Струхманчук
10 серпня – 140роківвід дня народженняЯкова Струхманчука (1884–1938)
Яків Струхманчук – український графік, карикатурист і портретист. Співробітник сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» та інших. Автор статей на мистецькі теми в «Ділі» (1909—1912) і в журналі «Світ» (1926—1929), спогадів (у збірнику «Західна Україна») та інших. Автор ілюстрацій до: «Історії України» Миколи Аркаса (1908), сатири «Ревун» Осипа Маковея (1910), творів Петра Козланюка та ін.
У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців. За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль. Під час Визвольних змагань — ад’ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.
Репресований. Розстріляний за вироком трійки НКВС Карельської АРСР від 20 листопада 1933 року
Роман Купчинський
24 вересня – 130 років від дня народження Романа Купчинського (1894–1976)
Роман Купчинський – український поет, прозаїк, журналіст, композитор, критик, громадський діяч. 1914 р. записався до легіону УСС . У сотні Василя Дідушка брав участь у боях на Маківці, згодом на Тернопільщині біля р. Стрипи.
Належав до Пресової Кватири й Артистичної горстки УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС.
Від 1916 був членом таємного стрілецького Ордену. У 1918 командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 — пішим полком УГА у боях за Львів. Від середини 1920 до лютого 1921 інтернований у польському таборі для старшин УГА в м. Тухолі.
Активно публікував свої твори у стрілецькій періодиці, львівських часописах «Шляхи» і «Діло». Співзасновник і редактор, постійний член редакційної колегії львівської видавничої кооперативи «Червона Калина» (1921—1939), яка видала, зокрема, 17 історичних календарів-альманахів, випускала місячник «Літопис Червоної Калини» (1929—1939), де Роман Купчинський публікував свої художні твори, статті, спогади.
Юліан Опільський у 1920-30-ті рр.
8 жовтня –140 років від дня народження Юліана Опільського (1884-1937)
Юліан Опільський (справж. – Юрій Львович Рудницький) – український письменник — історичний романіст («Майстер історичної прози»). Автор історичних романів, повістей, оповідань про Стародавній Вавилон, Єгипет, Грецію, Рим, Київську Русь, а також творів, що розповідають про події на землях України до 1812 року.
Автор творів: «Поцілунок Іштари», «Школяр з Мемфісу», «Гарміоне», «Під орлами Роми», «Золотий Лев», «Вовкулака», «Упирі», «Тінь велетня», трилогії «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк».
Яків Головацький
17 жовтня – 210 роківвід дня народженняЯкова Головацького (1814–1888)
Яків Головацький – український мовознавець, етнограф, фольклорист, історик, поет, священник УГКЦ, педагог, громадський діяч. Співзасновник об’єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая».
Василь Сліпак
20 грудня – 50 роківвід дня народження Василя Сліпака (1974–2016).
Василь Сліпак – всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери, , учасник Революції гідності, волонтера, учасник бойових дій на Сході України, Кавалер ордена «За мужність» І ст. (2016, посмертно), Герой України (2017, посмертно).
Уперше поїхав на війну у травні 2015 р. Позивний «Міф» на честь Мефістофеля з’явився відразу. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Доброво́льчого українського ко́рпусу (ДУК ПС). Повернувся пораненим.
Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у с. Водяне під Маріуполем, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа.
Улітку 18 червня 2016 року втретє поїхав на Донбас щоб доправити зібрану допомогу захисникам-добровольцям, і планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року, виконуючи бойове завдання як кулеметник у складі 1-ї штурмової роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» (ДУК ПС), загинув у бою від ворожої кулі, яку випустив снайпер з великокаліберної гвинтівки
Михайло Косів.
28 грудня – 90 роківвід дня народженняМихайла Косіва (1934)
Михайло Косів – український політик. Народний депутат України. Заслужений діяч мистецтв України (з березня 1995), український мистецтвознавець, громадський діяч.
Брав участь у нелегальному виданні «Українського вісника» (1970–1972). Учасник руху за відродження УГКЦ в західних областях України. Один з організаторів Львівської обласної організації НРУ. Член Спілки письменників України (з 1987). Червень 1988–1996 – заступник голови Львівської обласної організації товариства Української мови та «Просвіти».
Автор книг: «Про Україну» (1990), «Вернімося до джерел» (1996), «Двоязичіє чи без’язичіє?» (1998), «Доки? Коли?» (1998), близько 200 статей з літературознавства, краєзнавства, мистецтвознавства, проблем розвитку театру, образотворчого мистецтва, функціонування мови, досліджень з історії України, релігійних стосунків, аналізу політичних проблем.
13 січня у Гарнізонному храмі Свв. Петра і Павла Національна хорова капела «Дударик» співатиме колядки та щедрівки X-ХХІ століть.Початок концерту о 16:00, повідомили у капелі.
Керівник капели Дмитро Кацал розповів, що у програмі концерту звучатимуть хорові твори золотої скарбниці української різдвяної музики X-ХХІ століть: ірмос і фрагменти «Навечір’я Різдва», колядки півдня, сходу, центру і заходу України, українські коляди і щедрівки, якими пишається увесь світ, ті, які співає тільки Львів, і такі, які знає уся Україна.
«Коли гримлять гармати, музи мовчать і продукують зброю. Порівняно із довоєнними роками, коли пʼять і більше різдвяних концертів було нормою, цей один концерт є мовчанням капели. Ще три концерти відбулися на гастролях в Данії (якій ми завдячуємо появі літаків невдовзі). Дуже непросто, а точніше неможливо бути митцем країни, що перебуває у війні за існування. Також не просто співати у храмі, у якому відспівали вже двох наших співаків. Тому цей концерт це радше маніфест капели, хорової школи, спільноти, львівʼян, українців про непохитність віри у перемогу», – зазначив керівник Дударика.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Вхід вільний! Під час концерту відбудеться збір коштів на потреби захисту від безпілотників і баражуючих боєприпасів для прикордонників у Луганській області ЗСУ.
Як відомо, хорова капела «Дударик» є музичною візитною карткою Львова та України. Спочатку Хор хлопчиків і мужчин зі Львова «Дударик», далі – народна хорова капела «Дударик», згодом Державна хорова капела і врешті Національна академічна хорова капела «Дударик».
Досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, капела щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень, як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
Фестиваль молодіжних вертепів “Різдвяна зірка” в Дрогобичі. Фото Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ
Який рік поспіль Дрогобич прийняв фестиваль вертепів «Різдвяна зірка – 2024». Його учасниками були майже 400 талановитих дітей.
Цьогоріч до фестивалю зголосилось понад 20 творчих колективів Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.
Вертепна хода розпочалася від церкви Святого Юра, де голова Комісії у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії о. Андрій Бунь поблагословив усіх учасників фестивалю.
Під супровід усім відомих колядок “Нова радість стала” та “Бог предвічний” колона рухалася вулицями міста до Народного дому імені Івана Франка. Дорогою юні учасники колядували та прославляли народження Сина Божого. Гучні колядки та колоритні образи колективів щиро вітали перехожі, які фотографувались із вертепами та дякували творчим дітям за креативність та дух свята. Ходу у прямому ефірі транслювало «Живе телебачення».
Відтак на сцені Народного дому кожен колектив представив власну різдвяну містерію про диво народження Сина Божого: унікальну, неповторну, але водночас величну. Вертепне дійство тривало впродовж кількох годин.
Усіх учасників фестивалю привітав Владика Григорій Комар, єпископ-помічник СДЄ УГКЦ , який поблагословив дітей на нові творчі звершення та побажав усім миру.
Ми пам’ятаємо про наших героїв, наших захисників, воїнів і просимо, щоб Боже милосердя їх зберегло перед усіма небезпеками, щоб вони здоровими та з перемогою якомога швидше повернулися до своїх домівок, — зазначив єпископ.
Підсумком виступів вертепів стало відзначення усіх творчих колективів та їхніх керівників грамотами.
Колоритні вертепи на вулицях міста, на сцені – це відображення розлогої панорами різдвяного фольклору, збереження наших традицій. Маленькі діти, перевтілені в біблійних персонажів, які прославляють народження Месії, є дуже важливим нагадуванням про вічне у тривожному сьогоденні. У людськім тілі Божий син – це не тільки нова віха в тисячолітній історії, це повернення споконвічного добра і перемога над злом. Це і та Перемога, яку зараз виборюють для України і світу наші збройні сили”, – прокоментував мету фестивалю керівник управління культури та розвитку туризму Володимир Ханас.
Окрім творчої, фестиваль переслідував і благочинну мету – впродовж всього дійства тривав збір коштів на потреби українського війська. Також учасники фестивалю долучилися до благодійної акції «Різдвяні пташки», в межах якої триває збір на дрони для 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Додамо, організували цьогорічний фестиваль Комісія у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії та Управління культури та розвитку туризму ДМР.
Весь Львів облетіла новина, що на площі Міцкевича хочуть збудувати підземний паркінг. Він залягатиме впритул до річки Полтва, яка там протікає. В якому стані її колектор та чи безпечне це будівництво – не зазначалося.
Старовинні підземелля річки Полтва в районі площі Міцкевича. Праворуч видно притоку з площі Галицької
Площа Міцкевича знаходиться над найстарішою ділянкою колектора (підземного тунелю) Полтви. Його збудували з тесаного каменю ще в далекому 1843 році. Через свій поважний вік та інтенсивну експлуатацію, частини колектора вже не раз обвалювалися. Аварійні місця зароблялися цеглою і так вони стоять досі.
Частково перекрита річка Полтва на теперішній площі Міцкевича, 1847 рікТа ж площа Міцкевича, 2023 рік. У цей люк щозими скидають снігЦе ж місце, але під землею. Червоною цеглою закладено ділянку колектора, що колись обвалилася
Нижче, з фотографій, можна оцінити стан колектора річки Полтва під площею Міцкевича. Як бачимо, частина каменів на стелі руйнується, у стінах та бічних притоках є тріщини. Важко передбачити, як масштабне будівництво підземного паркінгу вплине на цю давню конструкцію.
Праворуч бачимо вапняні нарости на стіні колектора під площею МіцкевичаДеякі камені, з яких збудований колектор, сипляться
Надодачу, дорогу, що позаду пам’ятника, планують перетворити на пішохідну зону. Це збільшить потік транспорту перед пам’ятником та вібрації над існуючим колектором.
Ця ділянка дороги буде пішохідною, а під нею паркінгТакий от стан справ під площею Міцкевича. Ґрунтові води б’ють через стінки колектора однієї з приток ПолтвиРозмите дно в колекторі біля УкрСоцБанкуРуйнування стінки колектора біля підземного переходу що неподалік
Раніше на місці площі та пам’ятника А. Міцкевичу був міський мур. Річка Полтва омивала його з обох боків, утворюючи болотисту місцевість. Сюди, також, впадали потічки з теперішніх вулиць Валової та площі Соборної.
Будівництво підземного паркінгу може змінити ґрунтові води та вплинути на фундаменти сусідніх будівель, зокрема величного будинку Шпрехера.
Карта 17-го століття з позначеними міськими мурами та притоками ПолтвиРічка Полтва на місці сучасної площі Міцкевича. Пам’ятник знаходиться над цим проломом в муріТа ж річка Полтва під площею Міцкевича, 21-ше століття. Ліворуч бачимо цегляні латки в стініБудинок Шпрехера на площі Міцкевича стоїть впритул до планованого підземного паркінгу
На мою думку, будівництво підземного паркінгу повинно проходити разом з фаховим моніторингом та укріпленням колектора річки Полтва. І, обов’язково, зробити там віконечко!
Я мрію щоб не тільки дигери, але й всі бажаючі змогли побачити Полтву на власні очі.
Площа Міцкевича над та під землею. Фото Полтви А. Роюк
В четвер, 11 січня 2024 року, о 19:00 у Malevich Concert Arena (проспект Чорновола, 2) відбудеться презентація книги української поетеси і телеведучої Юлі Барви “А все інше – вірші”.
Під час заходу ви зможете послухати вірші, які зачитає поетеса, придбати книгу та отримати автограф.
“А все інше вірші” – це дебютна книга поетеси Юлі Барви, збірка затишних, близьких кожному віршів. До неї увійшли 150 її улюблених поезій, зокрема із інстаграмної рубрики #авсеіншевірші.
У соціальних мережах уже встигли полюбити декламування авторки та сенси її рядків. А хештег набирає сотні тисяч переглядів та отримує вдячні відгуки.
Тож тепер вони стали книгою, щоб бути на вашій полиці, поетично нагадувати про найщемкіші і найдорожчі миті нашого життя.
Компанія LEGO позивається до ТОВ “Компанія Генезіс” зі Стрия через іграшки які порушують авторське право.
Про це LVIV.MEDIA стало відомо з ухвали Господарського суду у Львівській області. Стрийська компанія замовила понад 11 тис. конструкторів з Китаю, у яких є копії фігурок, запатентованих данським виробником іграшок.
За матеріалами справи, ТОВ “Компанія Генезіс”, яке зареєстроване у Стрию, у 2023 році замовило 11 064 дитячих конструкторів торговельної марки Alle Blox. У квітні 2023 року з повідомлення Львівської митниці представник компанії LEGO дізнався про ввезення цих іграшок до України. Тоді він звернувся до Господарського суду Львівської області з проханням зупинити митне оформлення конструкторів Alle Blox, адже, за його словами, вони порушують авторські права.
У заяві представник LEGO повідомив, що компанія провела експертне дослідження іграшок, які замовила Компанія Генезіс. Експерти встановили, що у своїх конструкторах виробник Alle Blox скопіював дві фігурки, дизайн яких запатентувала LEGO. Одна з них — це фігурка, на ім’я Стефані, яка продавалася в комплекті набору LEGO Friends. Цей набір вийшов у продаж в США ще на початку 2012 року.
У зв’язку з порушенням права на інтелектуальну власність, компанія LEGO просить зупинити розмитнення конструкторів, а також вилучити їх з обігу та знищити. Наступне засідання, на якому вирішуватимуть долю іграшок, відбудеться 11 січня.
Cовєтська техніка на вулицях Львова, 1939. Джерело: Дзеркало тижня
Польська мистецтвознавиця й активна діячка руху опору Кароліна Лянцкоронська (1898–2002) під час Другої світової була арештована нацистами, сиділа в станиславівській та львівській в’язницях, а згодом потрапила до Равенсбрюка. Усі жахіття того часу вона описала в книжці «Воєнні спогади». Уперше українською публікуємо уривок про совєтську окупацію Львова 1939 року.
Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів .
Уранці я пішла закупитися. На вулицях невеликими групами крутилися солдати Червоної армії, яка вже ось як кілька годин була в місті. «Пролетаріат» і пальцем не кивнув, щоб її привітати. Самі ж більшовики ніяк не справляли враження радісних і гордих переможців. Перед нами були люди у поганій формі, з землистим виглядом, явно занепокоєні і навіть налякані. Вони видавалися обережними і страшенно здивованими. Довго стовбичили перед вітринами, в яких ще виднілися рештки товарів. Вони відважилися заходити в магазини тільки через кілька днів. А всередині дуже навіть пожвавлювалися.
Кароліна Лянцкоронська, 1945. Джерело: Центральний військовий архів Польщі
На моїх очах офіцер купував дитяче брязкальце. Прикладав його товаришу до вуха, а коли воно бряжчало, обоє аж підстрибували з радісними вигуками. Врешті вони купили його й щасливі пішли собі. Після мовчазної паузи отетерілий власник крамниці звернувся до мене, безпорадно запитуючи: «А що ж буде далі, прошу пані? Адже це офіцери».
А ми тим часом стояли на порозі нового життя. Ми знали, що більшовики залишаться тут на всю зиму і з цим нічого не вдієш, і що ми повинні дочекатися тієї далекої весни. Ми мали радіо й слухали всі радіостанції Європи, тому самі себе переконували, що насправді не відрізані від світу, бо знаємо про всі події. Тож нам із самого початку було відомо, що Варшава не здається, і ми їй безмежно заздрили. Згодом через радіо ми також довідались, що в Парижі є польський уряд й цього разу «честь поляків Бог поручив» генералу Сікорському. Щойно відремонтували електростанцію, як на перехрестях центральних вулиць з’явилися радіогучномовці, з яких ми довідалися, що Львів – столиця «западной Украіни», яка як новий член сім’ї входить у велику родину щасливих народів Радянського Союзу.
«Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!» — дудніло зусібіч. А радіо транслювало образливі тиради про «панську Польщу» та її «колишнє» військо. Такі програми навіть мали ілюстрації: на стінах кам’яниць влада порозвішувала карикатури. Єдиним важливим результатом цього було те, що польський львів’янин-робітник із першої ж миті відвернувся від нової влади, його все це бісило, зважаючи на вроджений львівський темперамент.
Тим часом мов з-під землі почали виростати місцеві українські комітети. Палац наших друзів Ґолуховських призначили під садибу їхнього головного осередку. Це був один із перших актів, спрямованих проти приватної власності. Під час доволі непростого виселення дітей господаря я з горища вже націоналізованого палацу забрала одинадцять фракових сорочок світлої пам’яті міністра Аґенора Ґолуховського. Цінну здобич я відразу ж віднесла в так званий Краківський комітет, що опікувався прибулим із Кракова населенням. Комітет тоді очолювали професори Кот і Ґьотель. Такого попиту на найрізноманітніший чоловічий гардероб ніхто не сподівався. Тому міністерські фракові сорочки із грізними vatermördery Високі штивні коміри. сприйняли на ура і вони відразу ж лягли на спини тих, кому були потрібні.
Тоді Львів, либонь, перетворився на місто-мільйонник. Вулицями було важко протиснутися: сюди з’їхалася буквально вся Польща. Проїжджі частини забарикадовані різноманітними засобами пересування. Хідниками взагалі неможливо пройти. Там юрмилися сотні-тисяч людей, які сквапливо вдалися до втечі, яких у дорозі часто бомбардували, які втратили все майно, а нерідко й рідних, — вони з’їхалися звідусюди, а тепер уявлення не мали, що робити далі. З приходом більшовиків стало неможливо легально виїхати в Румунію, та й перейти в Угорщину було непросто. І все ж одні виїжджали або йшли звідси пішки, а інші — і таких більшість — прибували і прибували. І люди одні в одних постійно перепитували: «Що ж буде далі?»
Складною проблемою всіх біженців була відсутність їжі і даху над головою. Проте з кожним днем ситуація покращувалася. Пожвавішало постачання продуктів із сіл, a хвиля людей почала відкочувати на Захід, на «ту сторону», під німця, який відступив за Сян. Перейти річку було непросто, але все ще можливо. Вже за кілька днів вуличні натовпи помітно порідшали, а образ осіннього Львова збагатився новою деталлю — величезною кількістю людей у свитах і хутряних шапках. Це були зем’яни, яким удалося знайти прихисток у місті. Саме вони й привезли перші новини про вбивства – зрештою, поодинокі — і численні арешти «поміщиків» по селах. (…)
А більшовиків з’являлося все більше — чоловіків i просто потворних жінок. Вони скуповували все, що потрапляло під руку. Вони роїлися у всіх магазинах. Описана вже сцена з брязкальцем повторювалася десятки разів на день. А позаяк більшовики не завжди знали, яке призначення багатьох предметів, з ними траплялися й курйози, як, скажімо, коли їхні товаришки з’явилися в театрах у довжелезних шовкових нічних сорочках, купували хеґари, так звані кухлі Есмарха – спеціальна ємність для заповнення водою, за допомогою якої робили клізму, щоб підливати з них квіти, і багато іншого. Їхня жадібність при купівлі товарів дивним чином не збігалася з розповідями про заможність Росії, про те, що у Совітах буцімто є все, чого душа прагне. На запитання львів’ян: «А Копенгаген є?» — вони запевняли, що є, та ще й не один, а тисячі. «А помаранчі?» — «Та скільки завгодно! Їх завжди було вдосталь, але тепер, коли ми набудували нові фабрики — ще більше!» (…)
Совєтські солдати у Львові, 1939. Джерело: Вікіпедія
А ми все чекали. Здавалося, що провидіння веде нас в невідомість і нам було неймовірно цікаво. Зізнаюсь, що в мені взяло гору зацікавлення історикині, перед якою раптом відкривається можливість зустрітися з сучасною історією. Якщо вже так сталося, що вся країна на багато місяців — до самої весни — втратила незалежність, то я раділа, що опинилася на совєтській стороні. Безсумнівно, це був цікавіший досвід. А є ще ж поняття людської гідності, що лежить в основі нашого внутрішнього буття, займає чільне місце в теорії комунізму, і Гітлер його перекреслив, замінивши зоологічним культом раси.
Інформація, яка до нас долітала «з тієї сторони», це підтверджувала. По радіо передавали про масові розстріли в наших західних провінціях, арешти професорів Яґеллонського університету 6 листопада 1939 року німці в Кракові арештували 183 професорів Яґеллонського університету, Гірничо-металургійної академії та Торгівельної академії. і що їх вивезли до концтабору. Ясна річ, для нас це було громом серед ясного неба. Відтак полинули безперервні радіопрограми про ліквідацію культурних осередків, системне знищення бібліотек і архівів, затирання будь-яких слідів польського історичного минулого. У нас ще жевріла надія, що все неправда, що бодай дещиця новин — всього лиш антигітлерівська пропаганда. (…)
Життя зіштовхнуло мене з товаришем Павлишенком, капітаном Червоної армії: 19 листопада 1939 року в мене вдома з’явився совєтський офіцер i зайняв одну кімнату. Я йому пояснювала, що вже прийняла до себе родичів, на домівку яких у вересні впала бомба, а на три окремі кімнати я маю право як університетська працівниця, окрім того, я мешкаю з вихованкою (Ганею) і маю бібліотеку. Нічого не допомогло. Він нахабно ввійшов і облаштувався. Коли я була в квартирі, Кароліна Лянцкоронська жила у Львові на вулиці Зіморовича, 19. офіцер сидів більш-менш тихо, але тільки-но я виходила — починав бушувати.
Львів, 1939-1945 рр
Першої ночі Павлишенко носився кімнатою як одержимий, а ми з Ганею сиділи за стіною й чекали, озброївшись найбільшими пательнями, які тільки мали. Врешті близько другої він почав пересувати в себе меблі — будував барикаду в дверях до моєї кімнати. Видно, йому не давала спокою доля кількох совєтських квартирантів, яких у львівських робітничих квартирах посеред ночі відправили на той світ. Цей маневр Павлишенка подіяв на нас заспокійливо, і, схоже, його нерви теж його попустили, бо вже за мить почулося потужне хропіння. Тож і ми заснули мертвим сном. Уранці спектакль почався спочатку. Витягнувши від сторожа інформацію про мене, він вломився в квартиру і з несамовитим вереском почав вимагати від Гані віддати йому мої золоті меблі, які я від нього сховала. Буцімто йому добре відомо, що така «помєщіца» до війни мала меблі з щирого золота. І він не такий дурний, щоб повірити, ніби вона жила серед цього страшного мотлоху (в мене були старі італійські неполіровані меблі), який я зараз демонструю.
Він увірвався в мою кімнату, розглядав книгозбірню, де було чимало італійських книжок, і ошкірившись закричав: «Фашистська бібліотека!» Я саме повернулася додому і зайшла в кімнату. Павлишенко заявив: «Я вас арештую» . — «Я зараз не маю часу, — гідно і з повагою відповіла я. — Мені потрібно в університет» . Тоді він, уже значно тихіше, запитав, коли я звільнюся; ми домовилися на третю дня. Звісно ж, я не з’явилася на цю зустріч, натомість на неї прийшли три брати Гані, хлопи з наших околиць, які тепер працювали у Львові. На самий лише вигляд цих трьох богатирів Павлишенко, мабуть, зблід, вони йому дали ясно зрозуміти, що якщо з голови їхньої сестри впаде бодай волосина, то йому буде непереливки. Увечері наймолодший з них сказав, що мій квартирант виглядає як «тигр на малюнку». І це було дуже точне окреслення. У ті дні ми виносили з квартири все, що могли, і складали в знайомих. Тоді я ще подумала, що дуже незручно щось мати, а вже незабаром зрозуміла, що нічого не мати – теж незручно.
Виявилося, що наше співіснування в одній квартирі абсолютно неможливе. Павлишенко псував усе, з чим не вмів поводитися; повикидав із кухні всі більш-менш складніші прилади. Особливо вороже він був налаштований до водопровідної системи. Ганя мене попередила, що «щось з ним не так, бо він засовує голову в кльозету» . Наступного дня Павлишенко уже літав за нею з револьвером, звинувачуючи в саботажі. Бо ніби вона винна в тому, що коли він смикає за ланцюжок, вода тече не достатньо довго і він не встигає добре вимити голову.
Не було ні хвилини спокою. Я забороняла Гані залишатися в квартирі, коли сама кудись ішла, бо небезпека для юної красуні наростала з кожною миттю. Коли ми поверталися, на нас завжди чигала якась нова халепа. Тож я вирішила податися у військову прокуратуру і розгорнути боротьбу зі своїм співмешканцем. Мої друзі були приголомшені. «Якщо ви переступите той поріг, більше ніколи звідти не вийдете!» Але я не мала ні найменшого бажання чекати, поки Павлишенко мене прикінчить, тож ми з Ганею і моїми «квартирантками» пішли на вулицю Баторія.
Входження радянських військ до Львова, 1939 рік.
Прокурор нас прийняв і уважно вислухав. Найбільш розсудливо і сміливо говорила Ганя, яка добре знала українську. Прокурор сказав скласти вдома протокол і прийти наступного дня. Тож я все-все описала, співмешканки переклали українською. Наступного дня прокурор знову нас прийняв i знову сказав прийти «завтра». Коли ми так ішли вп’яте, друзі зі мною вже прощалися, наче я покидала їх на віки вічні. У прокуратурі записали мої точні дані, довоєнний стан майна і сказали, що відповідь ми отримаємо вдома. Коли я після лекції ввечері зайшла в квартиру, мене чекала несподіванка. На дверях висіла картка, що тут мешкає Професорка Університету, що її помешкання не можна займати. Ганя i «квартирантки» стояли в коридорі і, побачивши мене, почали навперебій розповідати, що нещодавно до Павлишенка приходив прокурор і Павлишенко був без зброї, і з нього зірвали офіцерські відзнаки, а на голові замість кашкета було щось на зразок будьонівки, як у простих солдатів. Віцепрокурор наказав йому зібрати свої речі i повідомив отетерілим дівицям, що товариша покарано за те, що ганьбив честь Червоної армії, і відтепер «хазяйка» може собі спокійно працювати в своїй науці.
На жаль, це останнє побажання так і не здійснилося. Спокій найближчих днів повсякчас порушували візити знайомих і незнайомих, які в своїх квартирах теж мали совітів і хотіли знати, що такого можна зробити, щоб ті забралися геть.
Совєтська кавалерія у Львові після капітуляції міста. Парад на Гетьманських Валах біля Гранд-готелю. Джерело: Вікіпедія
Період військової окупації Львова закінчився, влада перейшла в руки НКВС. З кожним днем настрої в місті змінювалася. До тих, кого підозрювали в «антиревелюційних симпатіях» у будь-яку пору доби в домівки вдиралися комісари в цивільному, в новеньких коричневих шкірянках або військові в шапках із темно-синім денцем. Зі мною була особлива морока; я ж хронічна «помєщіца», і водночас — завдяки університету — недоторканна, ніби посол. Їх це бісило: «А що ви робили до війни?» — іронічно запитували. — «Те саме, що й зараз — мала пари в університеті, але, крім того, мала спокій і могла писати книжки, а тепер навіть лекцій не можу приготувати, бо щоранку ви гупаєте прикладами в мої двері, потім входите, сидите, щоденно питаєте одне й те саме, не даєте працювати, і при цьому ще кажуть, що в Совітах дбають про наукову роботу». — «Але ж ви ґрафіня». — «У вас — не знаю, але в Польщі точно ні». — «Як то в Польше нєт?» — «Конституція не визнавала титулів» . Коли звучало святе слово «конституція», вони бараніли. Тоді я показувала свої документи і посвідчення, звісно ж, без спадкового титулу. — «Правільно, шо нєма! Але ваш батько, хто був?» — «Мій батько був меценатом мистецтва». Від такого залізного аргументу моїх співбесідників охоплював розпач. «Пішли в НКВС». Я пішла. Там сцена повторювалася. Меценат мистецтва дуже ставав в пригоді: ніхто не знав, що це за звір такий. Але якось знайшовся комісар, який з ним майже розібрався. Це був здоровенний чолов’яга у хутряній шапці. Вишкірившись у посмішці, він сказав: «Але ми знаємо, що ви з діда-прадіда графиня». — «З діда-прадіда — так, але в Польщі — ні, бо Конституція не визнає титулів». І так по колу.
Делегати Народних зборів Західної України. Львів, жовтень1939 року (фото zbruch.ua)
Політичні справи теж просувалися швидко. Якщо — згідно з Конституцією — тільки сама країна може вирішувати, чи хоче належати, а точніше, просити прийняти її до Союзу Рядянських Соціалістичних Республік, то Західна Україна незабаром після свого звільнення мала виявити волю населення. Оголосили плебісцит У листопаді 1939 року Радянський Союз окупував східні терени Другої Речі Посполитої і розгорнули кампанію. Польське радіо з Франції від імені Уряду закликало голосувати, позаяк будь-які плебісцити, організовані до підписання мирної угоди, ipso facto недійсні, Уряд Речі Посполитої не хоче, щоб його громадяни ризикували своєю безпекою, не йдучи голосувати. Яким прикрим це не було, але ми майже всі голосували. Завдяки орфографічній помилці в моєму прізвищі мені вдалося не віднайти себе в списку і не голосувати, але це була радше випадковість. Того ж дня ввечері об 23-ій (голосувати можна було до півночі) із гучним криком до мене прийшов міліцейський патруль, озброєний до зубів, із претензіями, чому мій чоловік не голосував. Я сказала, що не відповідаю за нього, бо ніколи не мала на нього жодного впливу. Роздратування гостей зростало. І тільки коли вони зрозуміли, що я не можу змусити голосувати людину, якої не існує, вибухнули сміхом і пішли геть.
Згодом пройшло друге голосування. Після багатомільйонного бурхливого волевиявлення населення Союз Соціалістичних Республік зволив прийняти цього Вениаміна, Західну Україну в своє родинне коло. Тепер прийшла черга вибирати її представників. Фотографії кандидатів із надрукованими біографіями виднілися на стінах будинків. Одним із головних представників Львова був професор Студинський, який за особливі заслуги як видатний дослідник української літератури ще Австрією був титулований надзвичайним професором; а коли 1918 року запанувала ворожа йому Польща, вона понизила його до звичайного професора (sic!) І цього разу Уряд Польщі зайняв ту саму позицію, тому ми всі голосували. Я розумію, що спротив тут не мав би жодного сенсу, і все ж, попри все, зізнаюся, що такі дії залишають дуже неприємні відчуття. Голосування було таємне, міліціянт відвів мене і Ганю за заслону до урни i простежив, щоб ми вкинули картку, яку нам перед тим видали. Так воля населення була виявлена i воля Конституції сповнена.
Совєтське вторгнення в Польщу, 17 вересня 1939 року. Джерело: wikimedia.org
Тим часом довкола нас ставало все гарячіше і все тісніше. Дні коротшали і тьмяніли, почалися сильні морози особливо суворої зими, а нас із кожним днем все більше пригнічувала найстрашніша в світі річ — неволя. Ми все глибше в ній погрузали, як і все вище виростали на наших очах гори брудного снігу на вулицях совєтського Львова. Частішали арешти. Передусім забирали молодих чоловіків. Бригідки були переповнені, а до всього кудись безслідно зникали хлопці. Спершу зовсім юні — за те що в школі співали патріотичних пісень. Коли вони зникли — вперше між нами прогримів зловіщий поголос, уперше хтось озвучив думку: «Їх вивезли в Росію».
Повторювалися сцени з розповідей Соболєвського з третьої частини «Дзядів» — слово в слово — з тією лише різницею, що цього разу цих дітей поїхало дуже багато. Згодом почали зникати й дорослі, і то чимало. Зникали безслідно, тільки вздовж залізничних колій знаходили записки: «Нас везуть у Росію. Благаємо, згадуйте про нас після війни» i низка підписів. Професорів не брали. Тільки в перші дні зникли Лєон Козловський, Станіслав Ґрабський i Людвік Двожак, прокурор у комуністичних процесах, відтоді тиша. Зате серед інтелігенції були численні арешти, не кажучи вже про офіцерів, яких забрали відразу після капітуляції, і велика частина яких давала про себе знати з Козєльська i Старобєльська. Ми раділи тому, що вони разом, бо гуртом їм буде легше вижити…
З 12 по 14 січня у Львівському театрі ляльок відбудеться третій фестиваль «Розколяда». Вже традиційно різдвяні вечорниці уособлюють прощання з циклом зимових свят.
Отож, запрошуємо вас попрощатися з різдвяними святами разом з нами. Цьогоріч у програмі фестивалю різдвяні вистави, фолькові гурти, вертепи і звісно традиційні танці. А також, невеликий ярмарок та благодійні розіграші для наших військових!
ПРОГРАМА
12 січня (п’ятниця)
18:00 Велика зала
Тіньова фольк-містерія «Коло».
з 19:00 Нижній зал
Колектив з с. Вовче Турківського району Львівської області та Любов Федьків з традиційними колядами.
Легендарний ансамбль української аутентичної музики «Божичі» з Києва. Вперше за 5 років у Львові.
13 січня (субота)
12:00 та 14:00 Велика зал
Традиційний український бароковий вертеп «Зоря благодатна».
з 18:00 Нижній зал
Відомий львівський музично-поетичний гурт «Пиріг і Батіг», який досліджує українську поезію та популяризує її через музику, зокрема вірші Тичини, Руданського, Антонича.
Хоровий колектив зі Львова «Етерія». Популяризують маловідомі народні твори в авторському аранжуванні.
Львівський театрально-музичний гурт «YAGODY». У 10-ці фіналістів національного відбору на «Євробачення-2024».
14 січня (неділя)
12:00, 14:00 та 16:00 Велика зала
Казка-притча про пошук власного шляху «Дорога до Вифлеєму».
з 18:00 Нижній зал
Справжні народні музики з опільського села Стратин, Рогатинської ТГ, Івано-Франківського р-ну, Івано-Франківської обл.
Фольклорний гурт «Ладовиці» з Хмельницького. Досліджують та відтворюють традиції Наддністрянського Поділля.
Львівський колектив традиційної музики «Дриґ». Відроджують у Львові культуру автентичних українських танців та інструментальної музики.
Можна придбати АБОНЕМЕНТ на всі три дні фестивалю (вистави+концерти), а також на кожен день або виставу окремо.
Світ аплодує їм стоячи! Колектив, відомий у найдальших куточках світу! Унікальна творча формація, яка вже десятки років знайомить світ з українським музичним спадком та культурою! 16 січня у Львові на сцені Театру Заньковецької виступить легендарний Хор ім. Григорія Верьовки. Початок концертів о 16:30 та 19:30, повідомили організатори Clever Production.
Вже традиційно у різдвяно-новорічний період Хор Верьовки вирушає в тур містами України зі святковою тематичною програмою. Зараз, в часи жорстокої війни, це також не менш важливо, адже такі події дарують людям надію і світло, а також репрезентують українську культуру, що дає можливість ще більше пишатися своїм українським походженням та своєю країною, ще більше цінувати це.
Для Львова колектив готує нову спеціальну програму – велике різдвяне шоу. На гостей концертів очікує магічна, святкова атмосфера, бездоганний спів, запальні танці та віртуозний оркестр і звісно ж – українські пісні. І все це у виконанні 70 артистів Хору Верьовки.
З кожним роком у мережі Інтернет можна знайти все більше оцифрованих світлин Львова, які раніше були не відомі.
Камʼяниця на колишній вулиці Чацького 4Камʼяниця на вулиці Вірменській 21 і 23Камʼяниця вулиці Вірменській 21Собор Святого ЮраСобор Святого ЮраКостел Усіх Святих і монастир бенедиктинокКостел Усіх Святих і монастир бенедиктинок
Сьогодні хочемо поділитися першою частиною фото Львова із колекції Національного музею у Варшаві.
Фото походять із колекції Ришарда Біске (1895-1938), польського режисера, сценографа та продюсера.
Вірменський Кафедральний Собор Успіння Пресвятої БогородиціВірменський Кафедральний Собор Успіння Пресвятої БогородиціВірменський Кафедральний Собор Успіння Пресвятої БогородиціВірменський Кафедральний Собор Успіння Пресвятої БогородиціРимо-католицький костел Святої Марії МагдалиниРимо-католицький костел Святої Марії МагдалиниВірменська вулиця
Ім’я фотографа не вказане. На кадрах пам’ятки, вулиці та панорами міста.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: Національний музей у Варшаві Республіка Польща (cyfrowe.mnw.art).
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Завдяки латинським крилатим висловам, якими прикрашені львівські будинки, церкви і пам’ятники, латинська мова вже не здається аж настільки terra incognita.
А присутність латини – це ще один доказ європейськості Львова.
Наталя Віхоть (Лугова) багато років викладає німецьку, латину та давньогрецьку мови у львівських навчальних закладах, закохана у Львів і любить досліджувати його історію та розгадувати загадки на фасадах львівських кам’яниць.
Видання чергових томів науководокументальної серії книг «Реабілітовані історією» висвітлює процес політичних репресій радянської влади у Львівській області впродовж 1939–1980-х років.
На сайті Інституту історії України виклали 13 та 14 томи видання «Реабілітовані історією. Львівська область».
Книга 13 присвячена Стрийському та Турківському районам, містам Трускавцю й Червонограду, а книга 14 – Яворівському району.
Архівні документи, біографічні відомості про репресованих розкривають політичну та соціально-психологічну атмосферу тих років, механізми терору і насильства комуністичної тоталітарної системи. Видання відтворює картини каторжного життя жертв масових репресій у концтаборах ГУЛАГу, в місцях депортацій та заслання, нескореність їх духу, незламність у боротьбі за незалежність Української держави.
Вітаю вас в першій недільній кавовій рубриці в Новому 2024 році. І, як уже багато років до цього, продовжую підшукувати для вас якісь цікавинки. Переглядаючи старі газети, що виходили на початку ХХ століття на Великій Україні, а саме в Києві, вже вдруге вдалося знайти тут щось про Львів і каву, і, разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своєю газетною знахідкою.
Ця розкішна стаття була надрукований в київській газеті “Рада” від 31 серпня 1912 року. Стаття розповідає про Розширення готелю, каварні й реставрації «Народної гостиниці» у Львові. Наприкінці минулого року я вже подавав статтю з цього видання про те, як постала Українська “Народня гостинниця” у Львові. Для збереження атмосферності залишаю текст без змін і правок.
«Народна гостинниця» на вулиці Костюшка №1
Розширення готелю, каварні й реставрації «Народної гостиниці» у Львові
Перед півроком купило товариство «Народна гостиниця» сусідню каменицю при улиці Костюшка у Львові, таких самих розмірів і в такім самім стилю добудовану, як і та, яку воно вже мало, і розширило значно готель та прибавило скілька помешканнь під каварню і реставрацію.
В покоях готелю побілено і дано нову українську орнаментику, в реставрації і каварні арендаторами вроблено нове умебльовання. Готель має тедер до 50 помешканнь і належить до найбільших і найкращих готелів у Львові, провадиться він в власнім заряді товариства.
«Народна гостинниця» у 1930-х рр.
Каварня з реставрацією належать також до першорядних у Львові. Одкрито каварню і реставрацію після ремонту 23 серпня, в присутности дирекції «Народної гостиниці» і нових арендаторів —спілка пані Королькової — українки з жидом Вольманом та численних гостей.
З осені в докупленім будинкові «Народної гостиниці“ буде мати помешкання й «Руська Бесіда».
Маєтність «Народної гостиниці» представляв вартість поверх 1.200 000 корон.
Приємно, що на Великій Україні так багато уваги приділяли галичанам. Нам таки було і є чого один в одного повчитися.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Розширення готелю, каварні й реставрації «Народної гостиниці» у Львові // Рада. – 1912. – 31 серпня (ч. 188). – С. 3.
13-14 січня у притулку «Домівка врятованих тварин» у Львові відбудеться благодійний ярмарок.
Тут відвідувачі зможуть придбати різноманітні брендовані футболки, шкарпетки, шопери, значки, наліпки, листівки, календарі, ялинкові прикраси та багато інших товарів.
Зима, затишний вечір, поезія та яскраві емоції. 27 січня у Будинку офіцерів, що у Львові із авторським проєктом виступить відома актриса та ведуча Даша Трегубова. Початок події о 19:00, повідомили організатори VINIL concert agency.
Даша Трегубова – відома українська актриса, продюсерка, ведуча та авторка найбільшого поетичного проєкту України #дашачитає, в якому вона презентує найкращі вірші сучасних українських поетів.
У цей вечір поезія Сергія Жадана, Катерини Бабкіної, Юрія Іздрика та інших відомих поетів звучатиме під музичний супровід Red Woods.
“Так, як читає вона – не читає ніхто! Проведіть затишний зимовий вечір у романтичній атмосфері української поезії і неймовірного голосу актриси Даші Трегубової”, – запрошують на подію організатори VINIL concert agency..
Йорданська процесія. 1920-ті рр. Рисунок О. Куриласа (з книги М.Батога “Вовківська земля”)
Сьогодні, у Свято Богоявлення, пропонуємо читачам прочитати як відбувалося Водосвяття 90 років тому – у 1934 р. Про це дізнаємося з публікації у щоденній газеті “Діло” (№16 від 21 січня 1934 р.) . Текст подаємо оригінальним.
Ілюстрація з щоденника “Львівські вісті”, ч. 10, 1942 р.
Свято Йордану.
Львів, 19 січня 1934. Цьогорічне Свято Йордану у Львові пройшло таксамо величаво, як і попередніми роками. Сприяла його величі прегарна погода (4 степені тепла!), тому не диво, що львівський ринок заповнився тисячними масами, які співали з пієтизмом колядки і щедрівки підчас цілого свята.
Чину водосвяття довершив біля криниці на проти аптики Терлецького Преосв. д-р Іван Бучко в численній асисті вищого й нижчого духовенства. Співав дуже гарно великий хор богословів. Водосвяття закінчилось многолітствіями.
Йордан у Львові, 1930 р.
Опісля рушив довкола ринку процесійний похід, у якому йшли процесії поодиноки львівських церков під проводом своїх священиків. У тому поході грали орхестри «Зорі» і «Волі» та співали хори. Окрему велику ґрупу творили питомці Духовної Академії зі своїм хором, за яким ішло двома довгими рядами духовенство, а серед нього Преосв. Бучко, що кропив вірних свяченою водою. Замикали похід представники центральних українських установ (на жаль, ледви кількох) і маси народу.
Свято виглядало імпонуюче і взяло в ньому участь кількадесять тисяч людей. А після відходу процесій вірні ще довго-довго товпилися біля криниці, аби набрати собі свяченої води.
Йордан у Львові, 1937 р.
***
Біля статуї на Марійській площі відбулося в тому самому часі свято Йордану для вояків греко-кат. обряду львівського ґарнізону. Чину посвячення води довершив о. Стеткевич в асисті військових капелянів о. Бомбаса та о. Мидляра. Свято закінчилося благословенням вояків, якого доконав о. Стеткевич, перейшовши вдовж рядів.
На цьому святі були представники цивільної та військової влади: в імені воєводи кадр. Кшивошинський, від військовости ґен. Чума, віцепрезидент міста д-р Кубаля, гор. староства Клімув, делєґації Ставропіґії, централі староруських кооператив і ін. староруських установ.
***
Свято Йордану для православних відбулося в православній церкві при вул. Францішканській.
Найстарший творчий колектив України зі 105-річною історією – Національна капела бандуристів України – запрошує львів’ян на різдвяний концерт «Зимова казка». Подія відбудеться 15 січня у Львівській національній філармонії та пройде в рамках всеукраїнського концертного турне. Початок о 18:30.
Капелу зараз складають 45 музикантів-чоловіків, що одночасно співають та грають на бандурах. Музиканти колективу вже більш як 100 років бережуть та несуть в собі той прадавній ген українського кобзарства, що притаманний лише нашому народу, і який, не дивлячись на всі намагання тоталітарних режимів знищити його, тільки загартувався та зміцнів. Кожен рік капела проводить конкурс, щоб відібрати до своїх лав найдостойніших, найталановитіших та найяскравіших, щоб і далі плекати цю унікальну культурну рису.
Також не оминула капелу жорстока і цинічна війна росії проти України: на цей момент 9 артистів капели бандуристів зі зброєю в руках захищають рідну землю від російської агресії в лавах Збройних Сил України.
«Зимова казка», яку представить капела 15 січня у Львові – це унікальна програма, зазначають у колективі. Від решти концертних програм Капели бандуристів вона вирізняється ретельно відібраними колядками та щедрівками з усіх куточків України. Серед них, загальноулюблені та маловідомі, акапельні та з інструментальним супроводом, давні та сучасні – і вся ця барвиста мозаїка складеться на сцені Львівської філармонії у цілісну картину справжнього зимового дива.
«Замість конферансу звучатимуть віншування та щедрування, що створює у глядача враження проведення концерту на «одному диханні», а ніжний жіночий вокал солістки Яни Ілларіонової, вплетений в суцвіття чоловічих голосів, додасть дійству неповторного колориту. Отже, не пропустіть, концерт Національної капели бандуристів України 15 січня у Львівській філармонії. Відчуємо казкову атмосферу музичного українського Різдва разом!» – запрошують на подію організатори.
Програма концерту розрахована на 1 годину 30 хвилин без антракту.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
