Лиса гора така ж давня і овіяна легендами як і початки львівської історії …
Гора князя Лева, Піскова, Кальварія, Лиса …, віками збирав назви один з пагорбів Давидівського пасма ( частини Подільської височини ), пам’ятка природи місцевого значення.
Складений із пісковика, піску ( звідси одна з назв – Піскова гора ), скельних порід пагорб має висоту 388 метрів над рівнем моря. Невисокі скелі, стрімкі схили прикрашають гору з західного та північного боків. Гора незаліснена, лише невеликі деревця і кущі з південного боку …
Піскова гора на початку XX століття, поштівка
Знаходиться Лиса гора між сусідньою, Замковою горою та Кайзервальдом, а точніше між вулицями Театинська і св. Войцеха ( нині вул. М. Кривоноса та О. Довбуша ).
Саме тут від XIII ст. височів один з замків князя Лева Даниловича, зруйнований поляками у 1340 році.
Одна з перших згадок про височину – зображення і підпис на гравюрі А. Гогенберга початку XVII століття – ” гора Стефана, загально звана Левовою “. Насправді, так мав називатись невеликий пагорб над Стрільницею, звідкі розмежовували львівські землі, хитрі міщани поміняли назви височин, аби збільшити свої володіння.
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха, фото поч. XX століття
Віддавна на горі розробляли кар’єри з піском та каменем для потреб міста, що постійно будувалось. Століття використання почали руйнувати гору. Завдяки протестам історика Ісидора Шараневича видобуток було припинено …
Не одне покоління львів’ян було переконаним – гора Лева улюблене місце нечисті : на ії вершині провадять свої шабаші відьми, чарівниці та чорти. Одна з легенд оповідає, що нечиста сила злітається на гору опівночі, промовляються заклинання і з’являється сам диявол …
Вид на гору князя Лева, 1930 – 1931 рр.
Інша легенда стверджує, що у XVII столітті у підніжжя гори було розбито циганський табір, але неприязнь місцевих мешканців змусила їх полишити місцину. По собі цигани залишили криницю. Через певний час у ній втопився юнак, як казали від нещасного кохання … З тих пір почала вабити до себе циганська криниця, один за одним вкорочували собі віку городяни … Громада вирішує закопати небезпечне місце.
Левова гора, 1925 рік
Звісно, живилися легенди і від реалій цієї місцини, про які повідомляли історики, хроністи, преса. Це числені трагедії при обвалах на піскових кар’єрах, байки довкола старого холерного цвинтаря на місці костелу св. Войцеха, козацькі могили часів Хмельниччини …
Але легенди з’являлись і у нові часи …
Одну з них фіксує у своїх ” Проходах …” ( 1932 р.) видатний історик Іван Крип’якевич. Один з часописів Львова, у 1925 році, зазначає, 11 березня, в страшну негоду, буревій, перехожий побачив як зірвалась з гори піскова брила. На місці тому з’явився образ лицаря, у панцирі і при зброї. З ’ява стояла нерухомо, із наступним поривом вітру зникла …
Продовжують жити легенди про Лису гору і у наші з Вами дні …
Храм Святого Андрія (Костел і монастир бернардинів)
На місці сучасної споруди дерев’яний монастир було збудовано у XV столітті. Згадка про перший, дерев’яний, бернардинський костел знайдена від 1460 року. Гроші на початок будівництва пожертвував львівський староста Анджей Одровонж. Було виділено земельну ділянку біля Галицької брами, споруджено невеликий дерев’яний монастир з каплицею св. Андрія. 1464 р. після чуми міщани спалили дерев’яний монастир з каплицею, а вже 1465 р. фундатор Анджей Одровонж виділив кошти на спорудження значно більших дерев’яних костелу та монастиря.
Храм Святого Андрія (Костел і монастир бернардинів)
Сучасний монастирський комплекс почали споруджувати ще на початку XVII ст. за задумом ченця Бернарда Авелідеса і за проектом архітектора-італійця Паоло Домінічі. А роботами керували архітектори Павло Римлянин та Амвросій Прихильний, пізніше – Андрій Бемер. У 1630 р. було завершено всі будівельні та оздоблювальні роботи.
Приміщення монастиря тепер належить Центральному державному історичному архіву у Львові, а храм святого Андрія Первозванного передано Українській греко-католицькій церкві. Храм обслуговують священики Василіянського Чину.
Адреса: пл. Соборна, 3А.
Вірменська церква
Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці — пам’ятка архітектури національного значення, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Вірменську церкву збудовано у другій половині XIV століття (1363–1370 роки) майстром Дорінгом. Протягом століть вона була громадським і релігійним центром вірменської колонії у Львові. У 1367 році церква стала соборною.
Вірменська церква
Навколо церкви склався один із найцікавіших ансамблів, до якого ввійшли дзвіниця (1571 рік, арх. Петро Красовський), палац архієпископа (XVIII століття), вірменський банк (XVII століття), монастир бенедиктинок (1682), пам’ятна колона з постаттю святого Христофора та дерев’яний вівтар з композицією «Голгофа» (XVIII століття), огорожі з брамами (XVII—XIX століття).
Храм збудований з ламаного каменю і обличкований тесаними плитами, товщина стін сягає півтора метри. Унікальною є конструкція купола – він спирається на пустотілі ребра, викладені з глиняних глечиків.
Особливим є південний дворик, розташований між вулицею і собором: аркада з колонадою XV століття видає європейські архітектурні традиції. Тут збереглися рештки старовинного вірменського цвинтаря – це надгробні плити, найстарішим з яких 600 років, перенесені сюди з кладовищ інших вірменських храмів і монастирів, яких вже декілька століть не існує у Львові.
Адреса: вул. Вірменська, 7.
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, відомий у Львові як костел Єзуїтів, збудований у стилі раннього бароко на початку XVII ст. Храм є взірцем римської святині Іль-Джезу та вважається однією з найбільш культових споруд Львова.
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла
До Львова єзуїти прибули 1584 року, а вже в 1590 постав перший дерев’яний храм Товариства Ісуса на ділянці поруч із західною частиною міських оборонних мурів, де була влаштована Єзуїтська фіртка. Роботи над спорудженням існуючого храму святих апостолів Петра і Павла розпочались в 1610 році. В період 1618–1621 рр. керував будівництвом архітектор Єзуїтського Чину Джакомо Бріано.
1624 року освятили першу бічну каплицю Св. Бенедикта. 1630 року храм був завершений і освячений Львівським архиєпископом Яном Анджеєм Прухніцьким. У результаті будівництва довжина святині становила — 41 м, ширина — 22,5 м, висота — 26 м.
1702 року за проектом Мартина Годного була зведена вежа-дзвіниця, яка стала найвищою вежею Львова (близько ста метрів), на якій 1754 року встановили годинник. Після ліквідації Чину Єзуїтів 1773 року храм почав виконувати функції військового гарнізонного храму.
Значних ушкоджень храм зазнав також під час двох світових воєн. 4 червня 1946 року монахи єзуїти були змушені залишити Львів, забравши з собою найцінніші речі, зокрема короновану ікону Пресвятої Богородиці. З цього моменту починається нова сторінка історії храму: на довгі 65 років його двері зачинились, у ньому запанувала тиша…
У день 20-ї річниці Збройних Сил України, 6 грудня, у Львові відбулася знакова для міста та держави подія — урочисте відкриття і освячення першого гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла.
У храмі відбуваються богослужіння та звучать молитви. З нагоди церковних чи військових свят відбуваються урочисті заходи у яких, окрім прихожан святині, також беруть участь військовослужбовці, працівники Збройних Сил України, офіцери, курсанти та солдати строкової служби.
Адреса: вул. Театральна, 11
Домініканський собор
Домініканський собор (Церква Пресвятої Євхаристії, костел Божого Тіла і монастир домініканців) — греко-католицька церква у центральній частині Львова, занесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Домініканський костел — один з кращих зразків архітектури барокко, один з найкрасивіших у місті.
Домініканський собор
До ІІ світової війни – храм римо-католицького монастиря ордену домініканців. За радянських часів у костелі та монастирських келіях влаштували склади, а з 1973 року у цих спорудах розмістили Музей релігії та атеїзму. Храм у 1990-тих роках передано УГКЦ, і він був освячений на честь Пресвятої Євхаристії.
Будівельні роботи були завершені у 1764 році. Екстер’єр та інтер’єр Домініканського костелу вражає своєю пишністю і урочистістю. До наших днів зберігся напис на фронтоні «SOLI DEO HONOR ET GLORIA» (латина) – «Єдиному Богу честь і слава».
У храмі з XVIII ст. розміщувався великих розмірів бароковий орган, який тепер можна побачити у Львівській філармонії, але костел не залишився без музичного супроводу. Зараз менший за розмірами орган знаходиться у Домініканському храмі.
Адреса: пл. Музейна, 1.
Латинський кафедральний собор
Архикафедральна базиліка Успіння Пресвятої Діви Марії, або Латинський кафедральний собор, або Катедра – католицька базиліка, головний храм Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви. Пам’ятка сакральної архітектури XIV—XVIII століття.
Латинський кафедральний собор
Це чи не єдина вціліла готична пам’ятка архітектури древнього Львова, яка збереглася після пожежі 1527 року. Храм споруджено на місці, де за княжих часів стояла православна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Перший камінь у фундаменти закладено в 1360 р.
Будувався Латинський катедральний собор понад 100 років, починаючи з середини XIV ст. Будівництво великої споруди йшло повільно і з великими перервами. За первісним проектом у собору повинно було бути дві вежі – одну завершили наприкінці XIV ст., інша так і залишилася незакінченою через брак коштів. До Латинської катедри прибудовано декілька каплиць, на стіні вівтарної частини знаходиться копія ікони Матері Божої Ласкавої (захисниці міста від ворогів), надгробна плита сім’ї Шольц-Вольфовичів, та турецькі ядра, які влучили в собор під час польсько-турецької війни, і дивом не розірвались.
Адреса: пл. Катедральна, 1
Церква святого Михайла
Церква Св. Михайла Зведений як костел чернечого ордену Кармелітів Босих. Його посвячення пов’язане з Архистратигом Михаїлом, святим покровителем України-Руси та хоронителем Гробу Господнього.
Церква святого Михайла
Цей храм починає свою давню історію з1633 року, коли ченцям ордену кармелітів босих вдалось одержати від міської влади пагорб для будівництва свого храму. Саму святиню розпочали зводити у 1634 році під егідою архітектора італійського походження Яна Покоровича. План храму передбачає вигляд правильного прямокутника, поділеного на три нави. Перекриття центральної нави циліндричне, а бічних – хрестовидне. Згодом, після передачі храму кармелітам-черевичникам, у храмі були добудовані дві вежі, які надали церкві її сучасного вигляду. Розписи храму були виконані італійським малярем Дж. Педретті та його учнем б. Мазуркевичем (1731 -1732). У храмі знаходиться унікальний мармуровий вівтар XVII ст. у формі малої святині.
Храм Святого Михаїла входив до лінії фортифікаційної оборони міста Львова. Святиня вистояла під час турецької облоги 1672 року, однак вже в 1704 році храм була захоплена шведами.
В часи панування радянської влади монастир та храм закрили, розмістивши тут склад для цукерні. В колишніх келіях влаштували гуртожитки. З часом, в 1979 році, храм передали Львівському історико-архітектурному заповіднику.
Адреса: вул. Винниченка, 22.
Церква святих Ольги та Єлизавети
Церква святих Ольги і Єлизавети (раніше Костел Святої Ельжбети) — неоготичний храм, збудований в пам’ять про відому імператрицю (цісареву) Єлизавету Баварську, відому як Сісі, дружину цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа I.
Церква святих Ольги та Єлизавети
На сьогодні ця будівля є найвищою в місті, її висота 88 метрів.
Закладений храм в 1903 році, костел святої Ельжбети будувався вісім років на кошти польської громади. У 1911 році відбулося його урочисте відкриття. Архітектор споруди – Теодор-Мар’ян Тальовський. Храм також прикрашають витвори відомого скульптора Петра Войтовича, зокрема скульптурна композиція «Розп’яття» на фасаді святині.
На початку Першої світової (1914 – 1918) австро-угорською владою були конфісковані і переплавлені для військових потреб церковні дзвони. А польсько-українська війна 1918 – 1919 років приносить руйнування і розорення, коли під час запеклих вуличних боїв і обстрілів району залізничного вокзалу костел опинився в їх епіцентрі.
Є думка, що місце будівництва було вибрано не випадково. Католицький костел — це перше, що повинні були бачити приїжджаючи до Львова. Костел повністю перекривав вид на греко-католицький Собор св. Юра, що знаходиться неподалік.
Адреса: пл. Кропивницького, 1.
Преображенська церква
Преображенська церква (Церква Преображення Господа Нашого Ісуса Христа) постала на місці костелу Найсвятішої Трійці отців Тринітаріїв, який був зруйнований артилерійським обстрілом та пожежею у 1848 році.
Преображенська церква
У 1850 році архітектор А. Фрех запропонував проект майбутнього храму, який, однак, не вдалося втілити. Натомість у 1874 році Сильвестр Гавришкевич розробив інший проект святині, який втілювали впродовж двадцяти років (1878 – 1898). Для вірян Преображенська церква відкрила двері у 1906 році, коли й була освяченою. Слід звернути увагу, що у 1923 році у цій святині вперше на західноукраїнських землях відбулася Божественна Літургія літературною українською мовою.
Загалом Преображенська церква у Львові зведена у архітектурному стилі неокласицизму з елементами бароко. Всередині церква оздобили талановиті митці, зокрема, Л. Марконі, Т. Попель (іконостас), Т. Копистинський та К. Устиянович (малярські композиції) та ін.
В найновішій історії Львова церква відома тим, що була першим храмом, який повернула собі у власність Українська греко-католицька церква (УГКЦ) в 1989 році.
Адреса: вул. Краківська, 21
Собор святого Юра
Архикафедральний собор святого Юра – собор Галицької митрополії УГКЦ, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744–1762). Вважається головною святинею українських греко-католиків.
Собор святого Юра
Собор побудований за проектом Б. Меретина, прикрашений монументальною скульптурою видатного скульптора Іоанна Пінзеля. Фасад увінчує фігура святого Юрія Змієборця — покровителя не тільки собору, але й міста Львова.
Перші печери ченців-схимників та дерев’яний монастир з’явилися тут ще в кінці XIII ст. Одна з легенд твердить, що в товщі гори, на якій згодом збудували монастир і церкву, була печера, де жив страхітливий дракон. Постарівши, дракон перестав показуватися людям на очі, але нагадував про своє існування важким диханням, яке чулося з печери. У середині XVIII ст. митрополит Лев Шептицький наказав замурувати печеру, в якій нібито ховалася потвора. Згідно з іншою версією цієї ж легенди, страховисько вбив ще у кінці XIII ст. князь Лев Данилович, через що на горі й було збудовано храм, і присвячений святому переможцеві дракона.
Перша дерев’яна церква у цьому місці згоріла, за легендою, 1340 року. Уже наступного року львів’яни збудували новий кам’яний храм. Зважаючи на те, що храм споруджували на значній віддалі від укріпленого середмістя, церкві надали деяких рис фортифікації. Тоді ж у 1341 році майстер Яків Скора відлив дзвін «Дмитро». Найстаріший збережений в Україні дзвін скликає на молитву вірних і сьогодні.
Теперішня споруда собору Св. Юра була збудована у XVIII столітті за проектом австрійського архітектора Бернарда Меретина у стилі бароко.
Адреса: площа Святого Юра, 5.
Успенська церква
Успенська (Волоська) (Ставропігійна Церква Успіння Пресвятої Богородиці) — храм, збудований у 1591–1629 рр. за планом Павла Римлянина, за участю Войцеха Капіноса і Амвросія Прихильного, на замовлення Львівського братства. Сьогодні знаходиться під юрисдикцією Української автокефальної православної церкви.
Успенська церква
Успенська церква була збудована на кошти Львівського Успенського братства – релігійної організації православних українців, яка була ставропігійною й підпорядковувалася Антиохійському Патріархату. Братство було останнім оплотом православ’я у Львові, тому мусіло мати свою церкву. Будівництво її почалося у 1591 році на місці згорілої у 1571 році. Попередній храм був збудований на кошти господаря православної Молдови Олександра Лепушняну, а Молдову у Львові в той час ототожнювали із Румунією (Волохією, теж православною), тому й почали називати церкву Волоською. Назва перекочувала й до нової церкви, зведеної протягом 1591-1629 рр. у стилі ренесансу за проектами архітекторів Павла Римлянина, Войтіха Капіноса та Амброзія Прихильного.
Дзвіниця Успенської церкви була збудована у 1572-1578 рр. за проектом італійсько-львівського архітектора Петра Барбона. Кошти на будівництво виділив багатий львівський купець, грек за походженням, Костянтин Корнякт. Тому і нині дзвіницю частіше називають вежею Корнякта.
У церкві знаходиться зображення російського двоглавого орла, оскільки жертводавцем на потреби церкви був претендент на російський трон Лжедмітрій. Інтер’єр Успенської церкви прикрашений живописом XVII—XVIII століть, тут знаходиться іконостас 1773 роки, на вікнах — вітражі П. Холодного (1920-і і 1930-і). Каплиця Трьох Святителів, сполучена з Успенською церквою в середині XIX століття.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі німий фільм «Свято молоді» знятий у червні 1930 року у Львові. Автором стрічки є вихованець Станиславівського Пласту, член куреня «Орден Залізної Остроги», фотограф, згодом знаний початківець кінометографії у Галичині – Юліян Дорош.
Даний фільм віднайдено з ініціативи Пласту, за участю Дмитра Яреми та Тараса Зеня. Оцифрувати раритетні плівки допоміг Олександр Рябокрис.
Ця кінохроніка спершу шукалась для ілюстрування міжвоєнного періоду організації у фільмі “Смуга Перешкод. Історія Івано-Франківського Пласту”. Також, згодом деякі кадри були використані у фільмі Першого Національного – “Велика гра”.
До Вашої уваги повна версія віднайденого у центральному державному кінофотофоно архіві України ім. Г. С. Пшеничного. Цікавим фактом є те, що у стрічці серед пластунів присутній Митрополит Андрей Шептицький. За словами істориків, це єдине відео де зафіксований тодішній голова УГКЦ, що збереглось до теперішніх часів.
Також дані кадри на сьогоднішній день є найстарішими у яких присутні українські скаути – пластуни. В реєстрі Центрального кіно архіву відео описується так:
” 232. СВЯТО МОЛОДІ. Кінофільм, 1930. Арх. № 11984. Студія “Соня-фільм”.
Фрагменти фільму про свято молоді, організоване українським культурно-освітнім товариством “Рідна школа” у Львові. Показано табір молоді, гімнастичні вправи у виконанні учнів торговельної, промислової, народних та середніх шкіл. На святі присутні митрополит УГКЦ А. Шептицький та голова товариства І. Кокорудз. “.
Починаючи від доби Середньовіччя, Львів був одним з центрів європейської органної музики. За розвитком цієї галузі музичного мистецтва місто стояло на рівні з Віднем, Краковом, Познанню, випереджаючи Варшаву …
Імена львівських органістів і органобудівників увійшли в світову історію – Марцин Леополіт ( Львовчик ) у XVI ст., Бартоломей Кавінський і Якоб Лейденс у XVII та XVIII ст., брати Кіндларські …- вони були придворними органістами, творили інструменти і експортували їх за кордон, займались благодійною діяльністю …
Найвідомішою та найкращою у Львові і в Галіції XIX століття була фабрика Яна Слівінського, яка розташовувалась на вул. Коперника, 16.
Фабрика органів Я.Слівінського на вул.. Коперника, зображення кінця XIX ст.
Ян Слівінський народився 1844 року. Отримавши першу освіту вирушив до Франції. Близько 10 років працював на фабриці Аристида Кавайє- Коля, органи якої за звучанням, естетикою інтер’єру вважались одними з найкращих у світі.
Будучи учнем в брата Аристида, Вінсента Кавайє- Коля, Слівінський пройшов шлях від помічника при складанні малих органів до самостійного конструктора великих інструментів.
Портрет Яна Слівінського, 1892 рік
Збагачений досвідом і знаннями майстер вертається до Львова. 1876 року у кам’яниці № 16 по вул. Коперника розпочинає роботу заснована Слівінським ” Фабрика органів костьольних і гармоній у Львові “.
З вулиці ми бачимо лише фасад будинку, основне виробництво містилось у крилах П – подібної будівлі. У дворі природнім шляхом висушувалось дерево для інструментів.
У 1888 році будівлю реконструйовано відомим архітектором І. Левинським, барельєфи музичних інструментів на фасаді, ймовірно роботи Гарасимовича.
Фасад фабрики Я. Слівінського на вул. Коперника, 16. Фото 2012 року
Фабрика пропонувала як 4 – ох регістрові органи за 650 злотих, так і 50 – ти регістрові на три клавіатури за 12 тисяч злотих. Будували інструмент індивідуально, навіть вивчалась акустика костелу де планувалось встановлення. Окрім цього фабрика робила фісгармонії.
За своє існування, до початку XX століття, фірма Слівінського виробила понад 200 інструментів. Більша частина була виготовлена для костелів Галичини і Львова. У місті це костели Марії Сніжної і Св. Казимира під Високим Замком, храми на Сигнівці і Беднаровці, перебудовані органи для Катедри і костелу Єзуїтів …
Будинок фабрики органів на Коперника,16. Фото 2012 року
На сьогодні в межах України збереженно два органи роботи Яна Слівінського – орган римо- католицького кафедрального костелу ( Катедри ) та парафіяльного костелу в Самборі.
Найбільший орган, який збудувала фабрика Слівінського – 32- регістровий інструмент для львівської філармонії, яка містилась у театрі Скарбека. Слівінський збудував цей інструмент, змонтував його, але йому не довелось його почути – він помер після важкої хвороби. Інтонував орган спеціально запрошений фахівець із Відня.
Слівінський збудував 141 орган! У Польщі збереглись 8-10 його органів, на Галичині – два.
Від 15 листопада 2014 року, під Музеєм зброї “Арсенал” і в його підвалах, в центрі Львова, діє перший в Україні ринок вуличної їжі. У критому приміщенні півсотні рестораторів, кулінарів пригощатимуть своєю їжею туристів та львів’ян.
І не дивно, адже 600 квадратних метрів приміщення у центрі Львова так просто пустувати не можуть. Що може зашкодити перетворити єдиний в Україні Музей зброї на дохідний бізнес? Та й хіба на часі зараз в Україні музеї?
Зрештою, хто сказав, що відвідувачі, котрі пришли на ринок їжі – не зайдуть до музею? От пропустять по три чарки і одразу до музею. Так і експонати в музеї будуть сприйматись краще. А ще краще ті експонати винести в підвал – на сам ринок їжі. І відвідувачі зможуть поєднувати приємне з корисним. А, власне, організатори так і зробили. Серед ковбас, шоколаду і сувенірів можна побачити перначі, списи та іншу середньовічну зброю.
Наступним етапом було б доречно влаштувати vip-кімнати зі столиками та офіціантками в середньовічних костюмах в головних залах музею. А ще краще – в шкіряних коротеньких костюмчиках. А чого? туристам це подобається!
Ось так потроху старий Львів, чудовий, неповторний, романтичний та історичний Львів перетворюється на одну велику їдальню…
З-поміж маловідомих пасажів Львова галерея Германів була однією з найстаріших ( з кінця XIX століття ), і найбільш відвідуваних.
На це було декілька причин : по – перше розташування, – у завжди велелюдній, галасливій єврейській дільниці, по – друге ” Колізей “- популярний театр оперет та водевілів, згодом кінотеатр на понад тисячу місць.
Колишній пасаж Германів ( бічна від вул. Куліша ), фото 2013 року
Між будинками № 23 та № 25 по вулиці Сонячній ( нині вул. Пантелеймона Куліша ) у 1896 – 1898 роках, на замовлення Абрама і Якова Германів, зводяться торгові галереї, згодом об’єднані у пасаж.
Замикав пасаж театр ” Колізей “, який було збудовано 1898 – 1900 роках за проектом архітектора Міхала Фехтера , за основу було взято павільйон Яна Матейка з Галицької крайової виставки 1894 року.
Театр неодноразово перебудовувався – у 1904 – 1907 рр. архітектором А. Шлеєном та А. Лагожем, у 1907 році у стилістиці сецесії Е. Скавиньським.
Спочатку цей видовищний заклад був відомий під назвою ” Колізей Торна ” ( Colloseum Thorna ), і іменувався не інакше як ” підприємство для представлень розмаїття міжнародних штукмайстрів на заграничний спосіб “.
Театр ” Колізей ” у пасажі Германів, фото 20 – х років XX століття
На початку XX століття ” Колізей ” стає другою, після Опери, сценою у Львові, і за кількістю місць і за популярністю. Театр Скарбека ( нині театр ім. Марії Заньковецької ) на ті часи виконував роль міської філармонії.
Після I Світової війни поступово занепадає торгівельне значення пасажу Германів – загальна економічна криза, два потужних базари-конкуренти – на Кракідалах і площі Зерновій, перетворили галерею Германів на ” пасаж театру “.
Також тут відбувались спектаклі єврейських театральних труп. У міжвоєнний період у ” Колізеї ” функціонує Міський театр ” Новини ” ( пол. Nowości ), відомий безкоштовними показами для ветеранів. Тут ставили фарси, водевілі, оперети, ввечері діяло кабаре …
Прохід від торгової галереї пасажу Германів до театру, фото 2013 року
У 1928 році відновлює свою роботу кінотеатр, що користувався значною популярністю, особливо серед бідніших верств населення міста.
Під час II Світової війни пасаж зазнав руйнувань, будівлю ” Колізею ” було знищено.
У повоєнні роки його залишки було перебудовано на заводські і складські приміщення.
Тема львівських пасажів і торгових галерей досі залишається недостатньо дослідженою сторінкою історії міста. І якщо про найвідоміші з них – пасаж Міколяша, Андріоллі, більшість принаймні чула, історія решти до сих пір є ” білою плямою ” у нашій пам’яті про Львів …
Один з небагатьох пасажів, який успішно функціонує донині, збудована у 1925 році галерея Маріацька.
У будинку № 5 на давній Марійській площі ( нині пл. Адама Міцкевича ) від початку XIX століття містився готель ” Французький “, один з найстаріших у місті.
У міжвоєнну добу ідею використання внутрішньобудинкового простору колишнього готелю реалізував талановитий архітектор, автор числених споруд, зокрема т. з. будинку Шпрехера ( будинок книги на пл. Міцкевича ), Фердинанд Касслер.
” Дитячий світ ” у відбудованій галереї Маріацькій, фото 1948 року
У 1925 році, при реконструкції споруди, пасаж було вбудовано у існуючий будинок площі Марійської, 5.
Пасаж отримує назву – Галерея Маріацька, від імені площі на якій він розташовувався. Оскільки після війни було розібрано зруйнований пасаж Міколяша, довгий час вважалось, що нова галерея – це частина, залишки славетного колись пасажу Міколяша.
Перед входом до Lemberger Kaufhof ( Галереї Маріацької ), роки німецької окупації Львова, 1941 – 1944
У 1925 – 1939 роках тут містилося багато крамниць та установ, зокрема торгівельний дім Геккера, бюро польських авіаліній Lot, офіс кінокомпанії Paramount Film, транспортне товариство Pronta, ювелірний і годинникарський салон Зельтенрайха і багато інших.
В роки німецької окупації галерея продовжувала функціонувати під назвою Lemberger Kaufhof.
У 1948 році відбудовану, прикрашену картинами і декоративними розписами галерею назвали ” Дитячим світом “- по аналогії з московським спеціалізованим магазином, що почав свою роботу роком раніше, започаткувавши історію загальносоюзної мережі крамниць дитячих товарів.
Цікавим фактом є те, що тут містились спеціалізовані дитяче фотоательє і перукарня.
” Дитячий світ ” після реконструкції. 1963 рік
На початку 1960 – х відбувся ремонт і модернізація пасажу, зокрема його інтер’єрів. Давня галерея отримує назву – універмаг ” Барвінок “, що зберігалась до кінця радянської доби і яку можна почути і нині, від старшого покоління львів’ян.
У 1995 році тут облаштували магазин київської фірми ” Роксолана “, у 1996 назва змінюється на ” Пасаж “.
Магазин дитячої мережі ” Антошка ” у давній галереї, фото 2012 року
Від 2008 року в давній галерії розташований великий дитячий супермаркет мережі ” Антошка “, немов наслідування перших повоєнних десятиліть цього пасажу …
На превеликий жаль спорт, особливо його зимові види, у Львові наших днів переживає далеко не найкращі часи … Звісно, на це є вагомі причини – неналежне фінансування, брак кадрів, важка ситуація в країні загалом … Але нічого не зможе стати на заваді нашій пам’яті.
Ми, сучасники, забов’язані знати імена львів’ян, які творили історію світового спорту, і в вирі сьогодення є незаслужено забутими.
Одним з таких геніїв є талановитий хокеїст, українець за походженням Казимир Соколовський ( 1908 – 1998 рр. )
Казимир Соколовський ( по центрі ) з групою хокеїстів. Львів. 1933 рік.
Майбутній учасник Олімпіад народився у березні 1908 року у Львові у бідній родині, яка була не в змозі дати юнакові належної освіти. Змалку міцного і здібного до спорту хлопця примітили спортові агенти.
Як більшість спортсменів, зокрема хокеїстів, українського походження ( С. Ступницький, В.Лемішко, родина Глухих ), Казик Соколовський почав виступати за польський клуб.
На рівні команд він незмінно грав за львівську ” Лехію “. Клуб з давніми традиціями, заснований на межі 1904 – 1905 років учнями III і IV гімназій Львова, від 1924 року мав поле на Погулянці, під схилом Личаківського цвинтаря ( нині стадіон ” Школяр “, вул. Вахнянина , 1 ).
Давній стадіон клубу ” Лехія ” на Погулянці ( нині ст. ” Школяр ” на вул. Вахнянина ).
Взимку стадіон заливали водою – доріжки пристосовувались для ковзанярів, поле ж було у розпорядженні хокеїстів. Саме ця спортивна арена стає домашньою для Соколовського.
За свою кар’єру, не рахуючи виступів за клуби, він зіграв 63 матчі за збірну Польщі, в яких закинув 10 шайб.
У складі репрезентації збірної взяв участь у Зимових Олімпіадах 1932 року ( Лейк – Плесід, 4 місце ) і 1936 року ( Гарміш – Партенкірхен ).
Зіграв у п’яти світових першостях 1930, 1931, 1933, 1935 і 1947 років.
Польська олімпійська збірна в дорозі на світову першість 1932 року. К. Соколовський третій праворуч у першому ряді.
На завершення хочеться навести рядки зі спогадів Омеляна Бучацького, одного з найвідоміших популяризаторів хокею серед українців Галіції у 30 – 40 – х рр. :
” Я не маю сумнівів, що він мав би чудову професійну кар’єру в котрійсь з команд в Національній хокейній лізі. У Львові він був найкращим. Соколовський – проканадський тип фізичного гравця. Сильні м’язисті руки, потужне стріляння, гарно жбурляв зі ” своєї ” руки та з незручної, відмінно стояв на ковзанах, льодом пересувався довгими кроками, завжди при цьому був наприсідку, дуже ефектно, технічно поводився з кружком, при цьому він дуже рідко на нього дивився, не хвилювався, що той покотиться з – під ключки, ніколи не метушився, агресивно ( в доброму розумінні ) атакував, пер на ворота немов бугай, – в захисті – непіддатливий, з місця його не зрушиш й не прослизнеш повз нього … Ходив до церкви Святого Юра …”
Кожного року Різдво у Львові трохи відрізняється від попередніх. Відрізняється в різних аспектах. І в настроях людей і в розважальній програмі і в різноманітних атракціях. Прогулянка Площею Ринок 9 січня 2015 року показала найцікавіші і найрізноманітніші моменти святкування Різдва у Львові.
Тут і сцена зі святковою програмою, і різноманітні інсталяції. Поміж чисельних кіосків та наметів зі смаколиками можна зустріти дітей, котрі ліплять сніговика. А поруч з льодовим катком заблукав ще Святий Миколай, котрий залюбки вислуховує віршики від діток.
Не може бути у Львові Різдво без вертепу. Їх на Площі Ринок можна зустріти багато в різний час і з різним віковим складом – від найменших діток і до старших людей.
І тільки наша міліція ніяк не хоче змінюватися разом з державою. та людьми. Чотири здорових міліціонери обступили бідного дідуся і женуть з площі. Але є надія, що може і вони колись зміняться. Або ж їх змінять…
Розповів мені цю історію мій дід, Омелян Майкут, котрий усе життя працював водієм і мав нагоду долучитися до будівництва пам’ятника Івану Франку у Львові на вулиці Університетській, якраз навпроти головного корпусу Львівського Університету.
Мій дід, Омелян Майкут
Як відомо, пам’ятник Івану Франку у Львові був відкритий 30 жовтня 1964 року. Висота пам’ятника становить разом із постаментом — 12,5 м, висота власне самого пам’ятника — 8 метрів. Думки фахівців та львівської громади щодо мистецьких якостей дещо розділилися, до того ж майже відразу виникли технічні проблеми, які вдалося вирішити.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Власне, часто трапляється на очі інформація, що при будівництві пам’ятника виникали технічні проблеми, але які саме не уточнювалися ні в одному джерелі.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Що мені про це розповів дідусь. Так от, для будівництва пам’ятника було привезено кілька величезних кам’яних глиб. Скульптори з робітниками працювали над пам’ятником і от в самий найвідповідальніший момент, коли майже роботи були закінченні, в частинні погруддя, а найскладніші роботи були над погруддям, у пам’ятника відбилася борода.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Переробляти цю складну частину пам’ятника не було змоги через брак часу і через брак грошей. Нагадаю, будівництво пам’ятника коштувало 586 000 карбованців.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Вихід з цієї ситуації знайшли оригінальний – пам’ятнику Івану Франку бороду просто приклеїли спеціальним клеєм. І клей цей уже майже 50 років тримає частину бороди Івана Франка. Якщо хтось не вірить, тоді може підійти до пам’ятника та чітко роздивитися шов від склеювання.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Мій дід довго не думав і собі попросив того клею в скульпторів, бо йому в мештах треба було підошву приклеїти. Думав, якщо камінь тримає, той підошву втримає. Заклеїв підошву і поставив на ніч під тягар, щоб добре схопилася. Але, на ранок клей не склеїв, а майже повністю роз’їв підошву бідних мештів. Як потім вияснилося клей був надміцний, але склеював тільки камінь.
За свою багатовікову історію Львів пережив безліч похмурих і кривавих днів.
Це числені війни і збройні конфлікти, що переживало місто, єврейські погроми і голокост, окупації і репресії з боку чужинців …
Але важко повірити, тим більше усвідомити, – що здатна накоїти і як далеко може піти у своєму злодіянні одна єдина людина, зовні порядний громадянин, працівник, чоловік і батько … Нажаль лише зовні …
Обкладинка журналу “Tajny Detektyw” за лютий 1934 року з портретом І. Цибульського.
За поліціним зведенням від 5 лютого 1934 року, працівник Східних Торгів Ян Чиж, натрапив у парку Кілінського ( нині Стрийський парк у Львові ) на покраяні частини людського тіла. Наступного дня людські рештки виявлені в районі парку Йордана ( нині парк “Залізні води” ) і в околицях вулиці Снопківської …
Загалом виявлено 44 частини людського тіла, що, за висновком судмедексперта належали жінці. Голову нещасної знайдено таки не було.
Саме так починається одна з наймоторошніших львівських кримінальних історій міжвоєнної доби …
Парк Кілінського ( нині Стрийський ) вночі , фото Обєрхарда , 1934 рік.
Що ж трапилось тієї зимової львівської ночі, і чим завершилась кримінальна справа, яка набула розголосу у всій Польщі ?
Ієронім Цибульський – 44 – річний уродженець Судової Вишні, колишній військовий, дипломований пекар і власник тютюнового кіоску, одружений і батько дитини – вночі на площі Галицькій у Львові знайомиться з Емілією Шефф – реєстровою повією, прописаною на Замарстинові.
Цибульський пропонує випити і віддатись любовним втіхам у його тютюновому кіоску, що знаходився на площі Св. Софії ( нині частина вул. І. Франка ) неподалік Стрийського парку.
Сторінка з кримінального тижневика 1934 року, з портретами Цибульського, його жертви, та місцем злочину – тютюновим кіоском.
В ході ” забави “, серед ночі, Цибульський наливає повії чергову чарку, куди підсипає ціаністий калій, за мить нещасна померла .
Чи страх перед заподіяним, чи маніакальні схильності вбивці, змусили його за допомогою сокири, ножа та пилки, більше доби краяти тіло жертви … Позбуватись частин нелюд “запросив” приятеля – Петра Колодзія, розповівши йому, що то зіпсоване кінське м’ясо …
6 лютого 1934 року, по гарячих слідах, Ієроніма Цибульського затримує поліція. В ході досудового слідства провели зокрема й експертизу на осудність. Ледь не одностайно громадскість твердила – вбивця не при своєму розумі … Однак експерти встановили – психічний стан відповідає нормі, виявивши лише порушення зумовлені зловживанням алкоголю.
І. Цибульський і Е. Шефф – вбивця і жертва.
Дуже цікавим серед почутого є висновок прокурора – причиною вбивства був грабунок, жодного сексуального мотиву слідство не виявило.
Цибульський визнав свою провину у суді і отримав пожиттєве ув’язнення.
Злощасний тютюновий кіоск на площі Св.Софії, де відбулось жорстоке вбивство, було демонтовано і спалено.
Після 1939 року жодних звісток про львівського різника не надходило…
П’ятсот років тому скористатися послугами пошти могли тільки дуже заможні люди.
«Поштазі Львова до Любліна, до Варшави, до Торуня, до Ґанська, також до Кракова і в іншічужікраї з поверненням, за привілеємЗиґмунда ІІІ Роберту Бандінеллі на поштмістерство дана», – ідеться у статутіпошти Роберто Бандінеллі, укладеному 12 травня 1629 року.
Палац Бандінеллі у Львів
Навесні 1629-го до Львова із Кракова на запрошення купця Урбана Убальдіні прибуває молодий флорентієць. Тут він долучається до чималої та дієвої італійської спільноти, яка проживає у Львові ще з княжих часів. Він також купець, зі знатного роду. Його дід – відомий скульптор, автор композиції «Геракл і Какус», що розташована поряд із «Давидом» Мікеланджело у центрі Флоренції, реставратор та копіювальник знаменитої античної статуї «Лаокоон». Цим родовитим купцем був Роберто Бандінеллі. Убальдіні віддає за нього свою доньку Констанцію та величезний посаг, до якого входить і будинок на площі Ринок. Саме Бандінеллі зробить його однією з найвідоміших споруд міста, заклавши тут першу у Східній Європі пошту сучасного зразка.
Торгові справи Бандінеллі йшли добре, його прибутки становили близько 1500 золотих на рік. Та він прагнув більшого, а досягти цього можна було лише під покровом короля. Одним зі способів зблизитись із монархом було одержання привілею займатися певною діяльністю, важливою для держави. Такою справою у той час була пошта.
Сам королівський двір та й державні справи вимагали постійного обміну інформацією, який могла забезпечити лише добре налагоджена мережа пересилання кореспонденції.
Так молодий завзятий купець прибув у наше місто з чітким наміром вкласти кошти у новий бізнес, який тільки поширювався у Європі й обіцяв немалі прибутки та зв’язки. Можна припустити, що у Кракові він був знайомий зі своїм співвітчизником Доменіко Монтелупі, котрий опікувався королівською поштою у тодішній столиці Польщі та мав налагоджені зв’язки і у Львові. Саме його досвід і знайомства використав Бандінеллі та на їх основі створив найсучаснішу поштову службу тогочасної Польщі саме у Львові.
Отримавши королівський патент і гарантію захисту курсорів (поштових посильних) по всій Польщі, Роберто укладає з магістратом Статут діяльності своєї пошти. Згідно із цим документом, кореспонденцію відправляли один раз на тиждень у суботу. Вона вирушала у двох напрямках: через Варшаву аж до Ґанська та до Кракова. Пошту обслуговували 12 курсорів, один із яких був за старшого. Вони складали присягу місту та сповна відповідали за цілісність і терміни доставки листів.
Вартість послуги залежала, як і зараз, від ваги листа та відстані. Наприклад, ко-респонденцію до Варшави доставляли за тиждень і вартувало це найменше три гроші, що складало денну платню кваліфікованого робітника. А позаяк папір тоді був важким, то й листування коштувало чимало. Саме висока вартість поштових послуг завжди викликала бажання оминути необхідність користуватися ними офіційно. Нерідко міщани передавали листи просто через подорожуючих. Невдовзі навіть магістрат почав відсилати своїх курсорів, минаючи офіційну пошту. Через це Бандінеллі здійняв гучний скандал, навіть викликав бургомістра на дуель. Той виклик зігнорував, як і продовжував ігнорувати й пошту. Змусити знову користуватися послугами Бандінеллі міську владу зумів лише король, особисто втрутившись у конфлікт.
Бандінеллі, не зважаючи на всілякі труднощі, до кінця життя зумів належно підтримувати поштовий бізнес. Навіть смерть застала його «при виконанні обов’язків». 1650 року він виїхав у Відень із наміром поширити туди доставку кореспонденції для своєї пошти – і там і помер.
Окрім пошти, Роберто продовжував займатись і торгівлею, а позаяк мав запальний та авантюрний характер, то у цих справах він залишив у Львові помітний слід.
Перше, що Роберто робив, – це хапався за шпагу, а вже потім звертався до здорового глузду, суду чи короля. Такі були часи, що спочатку доводилося показати силу – і лише потім тебе починали слухати. Та не завжди львівський поштмейстер і сам був правий.
Як власник королівського патенту, він мав привілей не сплачувати мита місту. Та використовував він його, продаючи не лише свої, а й чужі товари. Це давало великі прибутки, однак і цього було мало для завзятого купця. Невдовзі у місті розгорілась ціла кримінальна епопея.
Міський суд висуває звинувачення Банді-неллі у тому, що він пограбував управителя свого ж маєтку, винісши за допомогою підкопу весь його скарб. Італієць замість того, щоби повернути вкрадене, погрожує управителю розправою. За того заступається магістрат і опечатує всі склади та будинки Бандінеллі. Та це його не зупиняє. Однієї ночі він зриває пломби і вивозить увесь свій товар. Управитель теж не мав наміру втрачати власне майно – і вистежив свого колишнього пана. Коли його прийшли «брати», Бандінеллі чинить завзятий опір. Та це не допомогло – Роберто потрапив до в’язниці, вийти з котрої зміг лише через десять тижнів, таки заплативши відшкодування своєму управителеві.
По-справжньому добре стосунки бізнесмена з міською владою так ніколи і не складалися. Нерідко самому королю доводилося втруча-тися в їхні суперечки, лиш би був спокій та функціонувала пошта. Через постійні конфлікти на схилі літ Бандінеллі навіть мав намір повернутися на свою сонячну «історичну батьківщину», про що просить дозволу у короля Владислава IV.
Та попри всі негативи, діяльність, яку провадив Бандінеллі, була високо оцінена королем. Після смерті Роберто пошта продовжує функціонувати, але його нащадок Лоренцо – вже не просто поштмейстер. Він отримує від короля інший привілей, значно суттєвіший. У батьківському будинку на Ринку він поряд із поштою облаштовує майстерню, в котрій із 1656 року міститься королівський монетний двір, а Лоренцо Бандінеллі стає основним карбувальником грошей у тогочасній Польщі.
До речі, і досі відстань зі Львова до інших міст, котру традиційно відміряють від будівлі Головної пошти, у нас відчисляють від Палацу Бандінеллі. Та це не єдиний факт, котрий продовжує віковічну традицію споруди. Після чудової реставрації у 2005 році в кількох залах будинку планували єдиний в Україні Музей пошти. Та, на жаль, його досі немає.
Складно назвати всі споруди, де у Львові розташовувалася пошта, та можна згадати найцікавіші з них. У другій половині XVIII ст. вона була в Палаці Бєльських на теперішній площі Галицькій. Тут донедавна містилася бібліотека, а зараз його реставрують для потреб історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.
Після реформ Йосифа ІІ (1780-ті роки) її планували перенести неподалік – у монастир бернардинів (зараз церква Андрія – авт.) але монастиря не закрили і пошта залишилася на старому місці. Зате в іншому монастирі – кармеліток (тепер бібліотека Стефаника – авт.) – була розміщена диліжансова пошта.
У 1821 році будують палац губернатора (зараз будівля ОДА на вулиці Винниченка – авт.), а біля нього – приміщення для пошти. Невдовзі й тут не вистачає місця – і пошту переносять у «будинок Гауснера» на кут проспекту Свободи та вулиці Коперника, оскільки тоді це була найбільша споруда в місті. Пізніше, і до 1889-го, пошта містилася в будинку на Сикстуській, 23 (вул. Дорошенка).
Львів, вулиця Сикстуська, 23 (сучасна Дорошенка)
Активізація економічного та соціального життя, і поштового зокрема, привела до рішення збудувати спеціальне приміщення для пошти. Для цієї потреби у греко-католицької семінарії було куплено ділянку на вул. Словацького.
Львів, Головна пошта, 1894 рік
Таким чином 1889 року постала спеціальна будівля Головної пошти. Типовий проект австрійської адміністративної споруди для потреб Львова пристосував український архітектор Сильвестр Гавришкевич. Посв’я-чували новозбудовану установу також українці – священики зі сусідньої греко-католицької семінарії.
Головна пошта , Львів, 1925 рік
У 1920-х роках почалася відбудова приміщення, котре суттєво постраждало під час українсько-польської війни. Роботи вели за найсучаснішими технологіями – будівля стала більшою, було впроваджено вентиляційну систему, систему центрального опалення, електричне освітлення, газову й водоканалізаційну системи. У такому вигляді, із незначними перебудовами, споруда Головпошти дійшла до нашого часу.
Колектив працівників Головної пошти у реконструйованому головному операційному залі, 1923
Вчора, 14 січня, у книгарні «Є», що на проспекті Свободи, 7, відбулась презентація наукової монографії доцента Київського національного університету ім. Шевченка Ірини Ігнатенко «Жіноче тіло у традиційній культурі українців» (видання третє, перероблене і доповнене).
Монографія торкається тем, які зазвичай є табуйованими: жіночої фізіології, репродуктивного здоров’я, особливостей інтимних відносин і гігієни статевих відносин у сільській культурі, способів контрацепції і позбування небажаної вагітності, жіночих та венеричних хвороб і т. ін. Дослідження базується на матеріалах, зібраних автором в польових умовах, доповнених відомостями з друкованих джерел та архівів.
Серед чоловічої частини присутніх на презентації виникла суперечка, чи варто писати книги на подібні теми. Автор зазначила, що ця книга ламає стереотипи, вона ставить під сумнів те, що здавалось канонічним, може вважатись провокативною, але спонукає до переосмислення. Адже, через історію тілесних стосунків можна прослідкувати моральні, етичні та інші проблеми.
Ілюстрована книга світлинами кінця XІX – початку ХХ ст. Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», репродукціями творів Національного художнього музею України та Національного музею Тараса Шевченка.
Монографія вийшла накладом 1000 примірників у видавництві «Інтелектуальна книга» в 2014 році в серії «Етнологія для дорослих». Придбати книгу можна в мережі книгарень «Є» за ціною 127 грн.
Львів одне з перших міст в Україні де з’являється, і за короткий час стає надзвичайно популярною і розповсюдженою світлова, згодом неонова реклама.
Цікавим, передусім, є те, що місто у проміжок між двома Світовими війнами, не просто нарощувало кількість, а виробило цілу концепцію – обгрунтування вимог щодо встановлення, розміру, матеріалу, естетики рекламного матеріалу…
Світлова реклама ощадної каси на пл. Галицька, фото до 1939 року
Від 1910 – х років на фасадах Львова з’являються перші електричні світлові реклами. Як стверджує відомий історик, львовознавець А. М. Козицький першим світлову рекламу у місті використав кінотеатр “Байка” у 1912 році, згодом “Геліос”…
Їх навіть увіковічнили у відомій львівській пісеньці тих часів про кінолихоманку :
… І майже щогодини повстають нові кіна
Там “Байка”, “Фрашка”, тут “Гельйос” …
Представлять драмат-чар “Бандита Зігомар”
Саме кіновласники, виборюючи ” місце під сонцем” ( до 1939 року у Львові діяло близько 30 кінотеатрів ), застосовуючи найкращі досягнення прогресу, стали піонерами світлової реклами у Львові.
Розміри реклами на початках були різноманітні – від метрових літер “Corso” ( нині кіно – ресторація ” Грушевський” на пр-ті Шевченка ) до лише 20 – см. напису ” Фрашка ” ( нині – ” Київ ” ). Проте останній мав ще й електричний калейдоскоп, для привернення уваги – про нього ми дізнаємося через скаргу до магістрату ( 1913 рік ), внаслідок чого його демонтовано.
Реклама у вигляді лампи фірми “Філіпс” на пл. Марійській, фото до 1939 року.
Особливістю світлової реклами у Львові було те, що до ії створення долучались відомі архітектори, інженери, новатори – які, передусім дбали про архітектурні особливості міста, естетичний бік справи.
Відомі імена Альфреда Захаревича ( проект вивіски до тої таки ” Фрашки ” ), теоретика львівської сецесії Маріана Ольшевського ( вивіска у формі ангела з лампою для аптеки Еттінгера ) та ряду інших.
Після Першої Світової естетика відійшла дещо на другий план – обсяги і бізнесова складова справи брали своє …
В основі світлової реклами міжвоєнних років були написи викладені електричними лампами, часто їх фарбували у різні кольори, або ж попередники “лайтбоксів” – скриньки зі скла з нанесеними зображеннями і підсвічені зсередини.
Новинками періоду були проекційні апарати, що подавали зображення на екран чи тумбу – їх розміщували на будівлях, зупинках, вітринах і навіть ..фонтанах.!
Світлова реклама на пл. Марійській, 1932 рік
На середину 20 – х років припадає ініційоване владою міста усунення незугарних, застарілих реклам. З’являються акуратні, накладні пластичні літери і ” король реклами “- неон.
Неонові лампи у Львові були здебільшого виробництва концерну ” Філіпс “. Числені проектно – інсталяційні бюро, що виготовляли рекламу залучали до справи знаних львівських архітекторів – Ф. Каслера, Т. Врубеля і багатьох інших.
Уряд будівельного нагляду магістрату суворо стежив за дотриманням норм і приписів розміщення і експлуатації реклами. Все ширше застосовувалась вертикальна світлова реклама середніх форм.
Вертикальна світлова реклама готелю Брістоль на вул. Легіонів (нині – пр-т Свободи ), фото до 1939 року
Світлова реклама надавала Львову сучасного, європейського вигляду і місто ні в чому не поступалось іншим великим містам континенту, лише Друга Світова війна перервала це бурхливе піднесення …
З 23 грудня 2014 року в приміщенні Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, за адресою: вул. Стефаника, 3, експонується виставку «Образ Богородиці» з фондової збірки музею.
На виставці показано 85 картин і скульптур українських та європейських майстрів XIV – першої половини XX століть. Більшість експонатів зберігалися у фондосховищах і для огляду виставлені вперше. Куратор виставки Марія Сойко.
“Центральний експонат українського розділу виставки це ікона Богородиці на престолі з Троїцької церкви у Сихові. Це львівська школа, перша третина XVII століття, це єдиний приклад такої іконографії Богородиці Намісної на престолі в спадщині львівського малярства і в Україні є тільки три таких пари ікон. Тому, що парною була Намісна ікона Спаса, вона теж знаходиться зараз у колекції. Рідкісна іконографія і один з найхарактерніших зразків нового львівського малярства XVII століття, коли після середньовічної традиції, зусиллями тих майстрів, які стали працювати у Львові від 1590-их років, поступово вироблявся новий стиль малярства. І це один з найхарактерніших його зразків”, – розповідає доктор історичних наук Володимир Александрович.
На експозиції також представлені ікони, авторство котрих вдалося встановити зовсім недавно, або й взагалі ще не вдалося.
“Не може бути на такій експозиції, де 86 картин і скульптур, якоїсь зовсім особливої. Історія галереї розпочинається з 1907 року, коли місто придбало для неї першу колекцію в колекціонера Яна Яковича в Ситківцях на Поділлі. І в каталозі цієї колекції було подекілька Рафаелів, Рубенсів, Рембрантів і так далі. Була там одна картина, вона зараз перед нами, на яку був документ, що вона куплена за 35 тисяч в Римі з галереї Боргезе для останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Не всі погоджувалися що це Рафаель. Була полеміка, зокрема проти того, що це Рафаель виступав тодішній власник цього будинку, де зараз галерея, відомий львівський історик Владислав Лозинський.
Версія про Рафаеля довго не протрималась. Були численні версії що це копія з картини Рафаеля, потім були інші пропозиції. зрештою, від 60-их років ця картина приписана була флорентійському майстру Томмазо Манцуолі на підставі близької композиції, яка зберігається в Оксфорді, в Англії.
Але, як виявилось тепер, з теперішніми можливостями, що це є робота зовсім іншої руки, часткова копія з популярної картини Томмазо Манцуолі, яка існує в декількох варіантах. Особливістю цієї картини є те, що фігури знизу зрізані (в оригіналі вони зображені повністю) і, крім того, в правому горішньому куті в оригінальній версії зображений святий Йосиф.
Це не Томмазо Манцуолі, рука зовсім інша, але картина намальована дуже близько до його часу, має цілком виразні ознаки індивідуального почерку. Є всі можливості для пошуку її конкретного автора, але звичайно, це не Рафаель і навіть не Томмазо Манцуолі, якому довший час приписували цю картину,” – розповідає пан Володимир історію тільки однієї з майже сотні унікальних ікон, що експонуються на виставці.
Всі охочі можуть завітати на виставку і на власні очі побачити, адже виставка експонуватиметься ще до кінця лютого в приміщенні Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, за адресою: вул. Стефаника, 3.
Скільки пам’ятаю власний інтерес до старого Львова, його багатої архітектурної спадщини, завжди вабили мене пам’ятки до яких не водять туристичні групи, які не включають до списків на реставрацію, пам’ятки, що немов завмерли у часі і чекають на його вирок …
Водонапірна вежа на території психіатричної лікарні на вул. Кульпарківська, безсумнівно, одна з таких пам’яток. Цього року вона відсвяткує 110 років.
Будівництво вежі на Кульпаркові, 1905 рік.
Водночас, завжди дивувала готовність архітекторів “з іменем” братись за розробку і втілення подібних проектів.
Альфред Захаревич – талановитий львівський інженер, архітектор, підприємець – нащадок славетного будівничого Львова Юліана Захаревича. Автор проектів і виконавець багатьох вілл і будинків Львова, член бюро по облаштуванню головного вокзалу, творець Торгово – Промислової палати на вул. Академічна, мегасучасної, як на поч. XX ст., пекарні “Меркурій” на вул. Городоцька …- перелічувати можна дуже довго.
Саме він – Альфред Захаревич – береться 1905 року за будівництво скромної водонапірної вежі на підміському селі Кульпаркові. Можливо, йому було цікаво попрактикуватись із залізобетонними стропами, що є в основі конструкції вежі, фірма Захаревича – Сосновського успішно використовувала цей елемент у проектах вже на поч. XX століття.
Вежа на Кульпаркові – сучасний вигляд – ліворуч, і початковий варіант, до реконструкції 1930 року.
У 20 – ті на поч. 30 – х років XX ст. , в ході оновлення інфраструктури психіатричної лікарні на Кульпаркові, вежу було реконструйовано, передусім ії переробили на двохрезервуарну, було додано додаткові залізобетонні опори і сходи, укріплено фундамент.
Вежа після реконструкції, фото поч. 30 – х рр. XX ст.
Паралельно, 1930 року, збудовано власний водогін із забором води в селі Малковичі, що за Сокільниками. Тільки у 1960 році, рішенням міськради, цей водогін приєднано до міської системи водопостачання.
На мою думку, подібні пам’ятки у Львові є незаслужено забуті, але ж вони і є основою для вивчення малознаної і цікавої сторінки історії міста – Львова промислового, індустріального. Гадаю про це варто пам’ятати.
Історія Львова заслужено багата на використання слова “вперше”… Вперше безпосередньо у Львові, вперше у Галичині, вперше у Європі а то й цілому світі… – часто чуємо ми.
І якщо про гасову лампу, першу друковану книгу, чи найстарший бровар знають всі, те, що у Львові розпочало свою історію газове господарство майбутньої України знає далеко не кожен.
Увагу небагатьох приверне комплекс споруд на вулиці Газовій, але саме звідси, більше як 150 років тому розпочалась історія найстарішого газового заводу на наших землях.
Вулиця Газова і прилегла територія львівської газовні на мапі міста.
До середини XIX століття освітлення вулиць Львова залишалось вкрай примітивним – використовувались ліхтарі з лоєвими свічами, або лампи на конопляній, ріпаковій або буковій оліях. Кількість ліхтарів була малою а догляд за ними потребував значних зусиль.
Королівське столичне місто Львів укладає контракт із німецьким Континентальним товариством міста Дессау на будівництво у Львові газового підприємства (газовні – як говорили у Львові тих часів) і освітлення міста світильним газом .
Газ вироблявся з кам’яного вугілля, що завозили з Прусії. Окрім газу отримувалось багато цінних побічних продуктів – амміак, кокс, смола, нашатирний спирт.
Під будівництво магістрат виділив ділянку старої торговиці худобою, обік вулиці Сонячної (нині вул. Куліша). Відтоді вулиця має назву Газова.
1 вересня 1858 року газовий завод у Львові розпочав свою роботу. За угодою, у 1898 році газовня безоплатно переходила у власність міста.
Комплекс газового заводу у Львові, фото поч. XX століття.
До початку XX ст. газовим господарством міста прокладено 40 км. чавунного газопроводу – у центральній частині Львова і в напрямку залізничного вокзалу. Світильним газом постачалось 815 вуличних ліхтарі . Освітлення отримали найбільші громадські установи : ратуша, театри, музеї, школи, залізниця …Також газ отримували і приватні споживачі.
1914 року біля Дашави відкрито газове родовище, активно розробляти його почали тільки після війни, у 1921 р. 1926 року об’єднуються два акційних товариства Польщі – “Газоліна” і “Міжміські газогони” – завдяки їм прокладено 68-км. газогін Дашава – Львів ( 1929 р. ) .
Комплекс газового господарства у Львові, 20 – ті роки XX ст.
У Львові розпочалась ера “блакитного” палива. А разом із нею, добре знайомих львів’янам печей на газу і водогрійних колонок.
1940 року радянська влада націоналізує газове господарство міста, створено управління “Львівгаз”, у 1947 році реорганізоване у трест, який увібрав всі галузі цього господарства . До нього увійшов і завод газової апаратури, який перед тим облаштували на місці старої міської газовні. Нова газовня постала на вулиці Золота на Клепарові, де перебуває й донині.
Сьогодні комплекс газовні – саме так, з любов’ю, продовжує називати це місце старше покоління львів’ян ( пол. Gazownia – газове господарство ) – перебуває в занедбаному стані. Тут ще зберіглося ціле промислове містечко з площею посередині, водонапірною вежею, цікавою забудовою. Подекуди зустрічається оригінальна черепиця, місцями, нажаль вже замінена сучасними дешевими аналогами.
Комплекс газовні у Львові і водонапірна вежа, наші дні.
Окрема тема – стан будівель. Половина з них пережила радикальну реставрацію, половина продовжує переживати радикальний занепад…І нажаль постає питання, що ж краще ? У орендованих приміщеннях хто тільки не кватирує – і приватна пекарня з IT- фірмою і автошкола з університетом бізнесу…
Орендовані приміщення старої газовні у Львові, наші дні.
Всі вони по-своєму бачать реставрацію орендованих площ – порушуючи стилістичну цілісність колись єдиного комплексу, поступово знищуючи гідний спадок індустріальної епохи міста.
Лишається тільки сподіватись на належну увагу з боку влади, громадськість.. Адже пам’ятка насправді цікава і заслуговує належної ревіталізації.
Початок Першої світової війни 1 серпня 1914 р. дав Росії чудову нагоду прибрати до рук Галичину. Вже 6 серпня 1914р. австро-угорський уряд оголосив війну Російській імперії. Незабаром російські армії під командуванням генерала О. Брусилова перетнули державний кордон Австро-Угорщини – так для Галичини розпочалася Перша світова війна.
З вересня 1914 р. російське військо 3-ої армії генерала Рузького і 8-а армія генерала О. Брусілова окупували Львів. Вони ввійшли до міста одночасно Личаківською, Зеленою і Стрийською рогачками, а на Жовкшському шляху перейшли Полтву щойно тоді, як городецька дорога і головний залізничний вокзал були в їхніх руках. Австрійці опинилися аж над річкою Верещицею, прагнучи реваншу. Але вирішальний бій 7-9 вересня не приніс успіху австрійцям, і доля Львова була вирішена.
Відразу ж російська влада встановила у Львові комендантську годину – з 10 вечора до 4-ої години ранку. Заборонялося продавати спиртні напої, каралися всі, хто відмовлялися брати російські гроші. 18 вересня 1914 р року генерал-губернатор Галичини О. Бобринський видав указ “Про заборону функціонування різного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень”.
Потрапляє під цей указ і Промислова школа рисунку та моделювання, який ми знаємо зараз під назвою Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.
Під час Першої Світової війни в цьому приміщенні перебуває Госпіталь вдови імператриці Марії Федорівни.
Навчання було поновлене 1919 р. Очолив заклад, який на той час мав назву «Школа художніх промислів та декоративного мистецтва» К.Філасевич.
Храм Святого Андрія (Костел і монастир бернардинів)
На місці сучасної споруди дерев'яний монастир було збудовано у XV столітті. Згадка про перший, дерев'яний, бернардинський костел знайдена від 1460 року. Гроші на...
Тут і сцена зі святковою програмою, і різноманітні інсталяції. Поміж чисельних кіосків та наметів зі смаколиками можна зустріти дітей, котрі ліплять сніговика. А поруч з льодовим катком заблукав ще Святий Миколай, котрий залюбки вислуховує віршики від діток.
