Кількість і різноманіття фотографій старого Львова вражають … Ледь не від початку ери фотографування ми, нащадки, маємо можливість бачити казкове місто Лева. З родинних альбомів і приватних колекцій, інтернет – аукціонів і старої преси надходять все нові й нові безцінні кадри …
Споміж велетенської маси старих львівських світлин справжньою рідкістю є знимки нічного міста … Гадаю своєю атмосферою нічного спокою, вони якнайкраще дадуть змогу відчути епоху, що минула …
Використані джерела :
Будинок Міського Казино, відомого також під назвою Міщанського, споруджений у 1874 р. за проектом Людвіка Вежбицького. Це презентабельна будівля у стилі класицизму, прикрашена пілястрами, зубчастим фризом, ліпним обрамленням вікон. Колись вхід до казино оздоблювали дві жіночі скульптури, авторства Леонарда Марконі, які зараз можна побачити тільки на старих фотографіях.
В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. Тут відбувалися бали (преси, архітекторів, правників, лікарів та ін.) літературні імпрези, авторські вечори композиторів, виступали літератори, такі як К. Уєйський (бюст цього поета, виконаний, А. Попелем, автором пам’ятника А. Міцкевичеві, з 1901 р. стояв перед входом до будівлі, а нині прикращає центр Щеціна), й відомі співаки, діяв польський Літературно-мистецький клуб. У 1880 р. в тут приймали цісаря Франца Йосифа І.
А в будні сюди “ходили на газети” львівські інтелігенти. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж вони мали бути членами касинового клубу. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави аматорських театрів були відкриті для широкої публіки. 
В літературі зустрічається твердження, що саме в цьому будинку влітку 1941 р. був заснований Літературно-Мистецький клуб (голова М. Голубець, заст. – В. Блавацький, В. Пачовський), у якому побували У. Самчук, О. Теліга, О. Ольжич та інші відомі письменники, відбулася перша прилюдна дискусія про ставлення ОУН до німців. Інші автори (О. Тарнавський) вважають, що тут мав бути український клуб, але приміщення зайняли німці під офіцерське казино, тому насправді першим осідком клубу був будинок на Підвальній, 3. Останнє твердження підтверджується офіційною інформацією того періоду: «Спершу клуб мав приміщення на вулиці Підвалля, ч. 3, де була кухня, що видавала для членів клубу снідання та обіди. Тепер Літературно-мистецький клуб одержав нову домівку (вул. 29 Юні – давніше 3 травня, 10). В неділю 2 листопада відбулось урочисте відкриття клубу з виступами львівських поетів і письменників. Клуб повинен стати культурним осередком Львова» (Наші Дні. – Л., 1941, грудень. – С. 14-15). Згадана в тексті вул. 29 Юні (3 Травня) – нинішня Січових Стрільців.
За радянських часів тут був будинок політосвіти, а у 1990-х роках містився Народний рух та інші громадські організації. З 2009 року тут знаходиться Львівська обласна універсальна наукова бібліотека.
Джерела: www.lvivcenter.org, www.lvivcenter.org, www.lounb.org.ua
Споміж числених готелів Львова ледве не єдиним українським – як за походженням так і за змістом, була ” Народна гостинниця ” на розі вул. Костюшка, 1 – Сикстуська, 20 ( нині Дорошенка ).
Ії історія, немов дзеркало, є відображенням українського руху у Львові першої третини XX століття.
Будинок готелю соруджено у стилі сецесії у 1904-1906 рр. за проектом Тадеуша Обмінського.
Архітектор поєднав елементи декоративної та раціональної сецесії з мавританськими мотивами у колонах балконів другого поверху. Балюстради балконів та аттику конструював український архітектор Філемон Левицький. Можливо, під впливом І. Левинського чи В. Нагірного на рівні другого поверху влаштовано по периметру будівлі фриз з орнаментикою виноградної лози. Його позолочення під час останньої реставрації схоже на традиційну різьбу іконостасу, хоча позолота вже поблякла.
Коштувала ця будівля, включно з ділянкою, меблями та електричним ліфтом 200 тисяч австрійських крон. Для порівняння, тодішній долар США обмінювався на 5 австрійських крон, а професор гімназії заробляв 4000 крон у рік.
Як бізнесовий проект ” Народна Гостинниця ” заснована видатним культурним діячем, архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це : ” У 1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під фірмою ” Народна Гостинниця “. Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: 1) дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширення замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного… “.
Готель, кав’ярню і ресторан відкрили у 1906 р ; інтер’єр виконали у народному стилі ; гостиниця одразу стає одним з небагатьох місць де гуртувалася українська інтелігенція ; тут, у ресторані та кав’ярні, регулярно декламували свої твори молоді українські письменники.
Ціни проживання в ” Народній Гостинниці ” були різними: від 0,6 до 10 крон за добу, загалом це було досить помірно. Однак кав’ярня і ресторан вважалися дорогими, з розрахунком на заможнішу публіку. Насамперед – на послів Галицького сейму, що містився неподалік.
Як згадував Петро Карманський : “З усіх тих кав’ярень в житті української богеми в першій декаді нашого століття грала передову роль ” Монополька “, а в десятилітті Великої війни ” Централка “. Побічна роль припала ” Народній Гостинниці “, що була надто ” своя ” і гомінка, а тим самим письменникам менше симпатична. Публіцисти й політики надавали перевагу таким льокалям, як льокаль Кучика або ” Народна Гостинниця “, бо їхні кишені були солідніші”.
Готель увійшов у історію Листопадового Здвигу 1918 року. Саме тут члени Центрального Військового комітету Д. Вітовський, К. Левицький та ін. готували листопадові події …
У міжвоєнний час ” Народна Гостинниця ” зберігала свою назву, однак її кав’ярня перейшла в оренду до спілки ” Парнес і Ціммерман “. Нові власники назвали кав’ярню ” Republique “. Не польською ( ” Rzeczpospolita ” ) чи українською мовою, а саме французькою, як модно було називати тоді кав’ярні.
У приміщенні готелю діяв офіс і крамниця ” Маслосоюзу “, найуспішнішого українського кооперативу в Галичині. До 1939 року також у цій будівлі працювали також молочарня Лукавецької, філателія Дубенського, перукарня Пастернака та крамниця з продажу яєць Каца.
З приходом радянської влади готель лишається ” Народним “… , окрім того у 1950-х роках тут була чайна і майстерня індпошиву та ремонту одягу.
Від кінця 1990 – х років тут діє Західна регіональна митниця.
Використані джерела :
http://buklib.net/ , http://www.pohlyad.com/ , http://explorer.lviv.ua/ , http://www.pslava.info/
У старих львівських будинках ховаються часом неповторної краси сходи – витончені та масивні, старовинні та унікальні. Деякі найвідоміші сходові клітини облюбували фотографи для проведення зйомок, але багато з них лишаються невідомими широкому загалу.
1. Житлово-офісний 5-поверховий будинок по вул. Галицькій, 21 приховує мармурові сходи. Будівля зведена ще 1910 року і є одною з кращих пам’яток архітектури Львова у стилі модерн. Сьогодні тут розташоване видавництво, адвокатське бюро і Управління соціального захисту населення м. Львова.
2. У будинку № 5 на площі Ринок працює хостел, тож потрапити у під’їзд нескладно. Нагору ведуть дерев’яні сходи з кованими поручнями, які за сонячної погоди підсвічуються променями через прозорий дах.
3. Дерев’яними сходами у будинку по пр. Шевченка, 24 піднімаються, переважно, лікарі й пацієнти стоматологічної лікарні, яка тут знаходиться.
4. Чарівними дерев’яними сходами з кованими поручнями зустрічає відвідувачів Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької (вул. Крушельницької, 23). Відразу на вході є і скульптура господині.
5. Доглянуті і витончені сходи причаїлись у будинку 50 по вул. Дорошенка. Вхід у під’їзд вільний, тут розташувалась інтернет-кав’ярня.
6. Майже по сусідству можна відшукати сходи зовсім іншого вигляду. Мармурові, квадратної форми, прольоти викладені плиткою кольорів шахівниці (вул. Дорошенка, 60).
7. У будинку по вул. Коперника, 46 східці дерев’яні з металевими кованими поручнями. Останні прикрашені чудернацькими балкончиками.
8. Суцільно дерев’яна сходова клітина веде на останній поверх будинку по вул. Словацького, 5. Прозора стеля підкреслює витончені вигини поручнів. На останньому поверсі просто на сходах місцеві жителі вирощують квіти.
9. Дерев’яний «равлик» сходів причаївся у будинку по вул. Січових стрільців, 4. Сходова клітина підсвічується світлом з вікон.
10. Мармурові східці з кованими поручнями слугують мешканцям будинку по вул. Вербицького, 5. На останньому поверсі між сходинок пробивається світло з вікна, створюючи світло-тіньову «зебру».
Наталія Бойченко
Тема води є наболілою для кожного справжнього львів’янина … Чи то від розташування міста на головному вододілі Європи, чи від того, що львівську Полтву сховали під землю, але з водою місту Лева не щастить здавна …
І здавалось нині, на порозі нового тисячоліття, у вік технологій і прогресу ситуація мала б виправитись, але … вода продовжує зникати …
Міжвоєнна доба у II Посполитій, зокрема у Львові, ” вибухнула ” низкою соціальних проектів та інвестицій – здебільшого у транспорті та будівництві … Саме у цей час, 1928 – 1935 рр., на Замарстинові, в районі нинішньої вулиці Інструментальна, будується комплекс відпочинку і спорту з відкритими басейнами.
Усе розпочалось із будівництвом стрілецького комплексу, спорудженого у 1930–1931 рр. спеціально для проведення І Чемпіонату світу зі стендового стріляння.
Відкритий басейн “ Замарстинів ” було збудовано у 1934–1935 роках громадою Львова частково за власні кошти, але головним чином – з дотації Фонду праці коштом близько 370 000 злотих.
Проект басейну виконаний інженерами Юзефом Мостовським і Яном Ковальським. Проект будинку купальні й трампліну виконав інженер Тадеуш Карасинський. Водогінно – насосну станцію у 1935 збудувала фірма Антонія Кунца.
На пляжі були розташовані 4 свердловини, біля 30 м. глибини кожна. Постійно працюючи помпи оновлювали воду в басейні кожні вісім днів.
Біля басейну знаходився дерев’яний будинок, в якому були приміщення для керівництва закладу, а також гардероб і ресторан. Дещо далі розташований будинок з помешканням сторожа на партері, помпами у підвалі та резервуаром води на поверсі – для душових і санітарного обладнання басейну.
Свого часу відкритий басейн на Замарстинові міг прийняти близько 5 тисяч відвідувачів одночасно …
Після II Cвітової війни басейн був перебудований та отримав нову назву – навчально – спортивна база “ Спартак ”
Колись популярний басейн перетворений за останні десятиріччя у руїни — щоправда, досить мальовничі, але небезпечні для прогулянок.
Використані джерела :
П. Гранкін. Статті 1996 – 2007 рр. , http://www.lvivcenter.org/ , http://uk.wikipedia.org/ , http://wikimapia.org/ , http://lviv.ridne.net/
У 1931 році у Львові побували дві світової слави персони з одним прізвищем: піаніст Артур Рубінштейн гастролював 6 лютого, а шахіст Акіба Рубінштейн давав сеанс одночасної гри 5 березня. Про обидві події місцева преса писала широко, обидва маестро давали інтерв’ю, їхніми виступами львів’яни були захоплені.
У розповіді про Акібу Рубінштейна згадували, що він був одним з найсильніших шахістів початку ХХ століття, претендував на звання чемпіона світу, перемагав у найбільших турнірах. Був лідером збірної Польщі, що стала переможцем першої Всесвітньої шахової Олімпіади 1930 року та здобула “срібло” на Олімпіаді-1931. Але стан здоров’я погіршувався і не дозволяв гросмейстерові й далі виступати успішно. Рубінштейн походив з бідної багаточисельної єврейської сім’ї, тож Федерація шахів Польщі оголосила своєрідну акцію «СОС» і запропонувала спосіб збирання коштів для Рубінштейна. Гросмейстер об’їхав 15 міст, у тому числі Львів і Тернопіль, де виступав із сеансами одночасної гри проти місцевих шахістів.
Ажіотаж був великий, шахісти пхалися один поперед другого, щоб зустрітися з легендою світових шахів, і, звичайно, не шкодували коштів. Організаторам було непросто відібрати учасників сеансу. Такими у Львові назвали 31 шахіста, і серед них були й найкращі українці – Степан Попель, Ярослав Шевчик, Слободян, Федюк, з Дрогобича приїхав чемпіон міста Кашуба.
Зустріч відбувалася у Міському Касино (тепер – обласна наукова бібліотека на проспекті Шевченка, 13). На той час це був дуже популярний заклад у місті, збудований ще 1876 року за проектом Людвіка Вєжбицького. Тут збиралося літературно-артистичне коло. Як розповідає знавець львівських вулиць і будинків Ігор Мельник, у Касині влаштовували бали та забави. У будні «ходили на газети» львівські інтелігенти. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки – члени клубу Касино. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави театрів були відкриті для широкої публіки. 1880 року саме у Касині приймали у Львові цісаря Франца Йосифа І. Колись вхід до Касина оздоблювали дві жіночі скульптури авторства Леонардо Марконі, а перед будинком стояв пам’ятник відомому польському поетові Корнелю Уєйському (1823–1897), якого після закінчення Другої світової війни вивезли до Щеціна. У нинішньому читальному залі, де проходив сеанс, бракує знаменитої люстри…
Сеанс одночасної гри у Львові відвідали місцеві достойники, зокрема воєвода Намєстніков і староста Голляс. Вони разом з гостем довго перебували посередині кола учасників сеансу, що не був для маестро вдалим: здобувши вісім перемог, він стільки ж партій програв і зробив 15 нічиїх. Зокрема, у нього виграв Шевчик. Поступився Кашуба, а Попель, Слободян і Федюк досягли нічиєї. Після зустрічі, яка тривала майже вісім годин (з 19.30 до третьої ночі) і впродовж якої гросмейстер постійно курив, Рубінштейн зазначив: рівень гри львівських шахістів його приємно здивував, він так багато партій у сеансі ще не програвав… Газета «Хвиля» написала, що Львів, зазвичай гостинний, дуже неґречно поставився до людини, перед якою навіть королі падають на коліна…
Акіба Рубінштейн прожив довге життя (1882–1961), але останні двадцять років провів у Брюсселі в лікарні для психічно хворих. Він був дуже спокійний і маломовний пацієнт, завжди перебував у собі, тож його хворобу син Семі визначав як меланхолію. Акіба постійно носив з собою комплект шахів і аналізував цікаві для нього позиції. Шахам віддавав усю свою енергію… Помер 14 березня 1961 року, рівно через тридцять років після свого візиту до Львова.
Іван Яремко
Джерело: Високий Замок
Львівські пасажі центральних вулиць міста, звісно були найбільш популярними – відомі торгові марки та імена, багаті вітрини, найкращі товари і, звісно максимум комфорту для відвідувачів …
Саме таким свого часу був відомий пасаж підприємця, власника ” Гранд – готелю ” Єфраїма Гаусмана.
У 1892 – 1893 роках на головній вулиці Львова – нинішньому проспекті Свободи ( тоді вул. Кароля Людвіка, у міжвоєнний період – вул. Легіонів ) під № 13 зводять найшикарніший готель у місті.
” Гранд – готель ” за проектом Еразма Гарматника, після смерті якого будову завершили Зигмунт Кендзерський та Леонард Марконі, стає справжньою окрасою Львова
Власник готелю, підприємець Єфраїм Гаусман у 1893 – 1895 роках збудував за готелем відкритий пасаж з виходами на вул. Сикстуську, №6 ( нині Дорошенка ) та 3 Мая, №3 ( тепер Січових Стрільців ). Тепер колишній пасаж Гаусмана називається проїздом Крива Липа.
Ансамбль пасажу утворювали будівлі зведені у класицистичному та історичному стилі. “Гранд – готель” складав єдиний комплекс з пасажем Гаусмана, брама готелю слугувала головним входом до торгових галерей.
Звісно, залучення вибагливої львівської публіки було першочерговим завданням орендарів пасажу. Деякі ” прийоми ” тогочасних торговців навіки увійшли у аннали історії Львова …
13 вересня 1896 р. в пасажі Гаусмана, у фотоательє Мартина Аппеля ” Рембрандт ” відбувся перший кіносеанс у Львові, тривав він лише декілька хвилин. Демонстрували новинку за допомогою вітаскопу – проектора Т. Едісона із музичним супроводом.
У 1941 – 1944 р., під час німецької окупації пасаж носив назву Дурхлясс ( нім. Durchlass – прохід, галерея ).
Після 1944 року радянська влада змінює назву, до років незалежної України провулок мав назву Жовтневий проїзд.
Цікавою є і нинішня назва – Крива Липа ; дивом зберіглось це півторасотрічне дерево, яке нагадує нам, що на місці колишнього розкішного пасажу і затишної вулички, ще в сер. XIX ст. було звичайнісіньке болото, заросле чагарниками, і ділянка ця входила до ботанічного саду відомого дослідника Майєра …
Сьогодні ділянка прилегла до території ” Гранд – готелю ” активно розбудовується та реконструюється … Вулиця стає все менш затишною … З колишнього розмаїття магазинів, кав’ярень, готелів функціонують зараз декілька крамниць та закладів харчування.
Використані джерела :
http://www.mankurty.com/ , http://www.lvivcenter.org/ , http://zaxid.net/ , http://uk.wikipedia.org/
Одна з центральних і найдавніших площ міста Лева, вже понад 70 років носить ім’я засновника Львова – князя, короля Данила Романовича. Проте історичною, і більш наближеною до перебігу львівської історії назвою була – площа Стрілецька. Так називали це місце, яке ще пам’ятає міські мури, задовго до того як воно стало власне площею …
Відтоді як у XIV ст. Львів оточили середньовічні кам’яні мури, ця місцина була лінією оборони міста, тут стояли Низький і Королівський бельюари ( укріплені фортеці в системі міських укріплень ). Під ними був потічок, що збігав зі схилів Замкової гори …
Поміж зовнішнім муром та валом було влаштовано стрільницю, де міщани вчилися стріляти з луків та вогнепальної зброї.
Як зазначає історик І. Крип’якевич у ” Історичних проходах по Львові ” ( Львів, вид. Просвіта, 1932 р. ) : ” За самою брамою стояв дім, званий «цельштатом», а при кінці теперішньої Скарбківської вулиці ( нині Лесі Українки ), при давній дзвіниці домініканів, висів щит, до якого стріляли. Тут відбувалися стрілецькі вправи, і тому пізніше сусідню площу названо Стрілецькою.”
Проте і до ” офіційного ” перейменування на площу місце лишалось завжди людним і жвавим. Від 1840-го року воно мала назву Торговиця дерева для опалу, від 1846-го – Гольцмаркт ( нім.- дров’яний ринок ), бо на ньому торгували дровами для опалювання міських будинків.
Тільки після впорядкування магістратом назв львівських вулиць та площ у 1871 році, пляц отримує назву Стрілецький, і зберігає його до 1944 року, коли вже радянська влада черговий раз перейменовує площу.
Від початку XX ст. площа Стрілецька стає місцем для мітингів, виступів і зборів політичних партій. Так само тут збирались страйкарі. Один з таких виступів, влітку 1902 року, закінчився кривавою трагедією внаслідок зіткнення мітингувальників з солдатами …
У важкі роки I Світової війни посеред площі встановили дерев’яні бараки, в яких розмістили дешеву кухню та їдальню.
У 50 – х рр. XX ст. тут проклали колію і пустили трамвай давньою вул. Костельною ( тепер І. Гонти ) на Підвальну. Площа набула звичних нинішньому поколінню львів’ян рис …
Споміж нещодавніх змін на старій площі варто згадати про появу пам’ятника … 22 жовтня 2013 на площі урочисто відкрили бронзовий монумент Юрію Кульчицькому — вихідцю зі Самбірщини, герою оборони Відня 1683 року, популяризатору кави в Європі.
Використані джерела :
http://www.pslava.info/ , http://lviv.ridne.net/ , http://uk.wikipedia.org/ , http://www.lvivcenter.org/
Сьогодні вдруге ми зустрілися з Артемом Бондаром, знавцем історії Львова, співорганізатором багатьох лицарських фестивалів, фехтувальником з понад 20-тирічним стажем та практичним фахівцем у сфері холодної зброї. Сьогодні він розповів нам про колекцію дворучних мечів з Львівського Арсеналу.
“У вітрині тимчасових виставок ми бачимо вражаючу колекцію дворучних мечів, про яку сьогодні поговоримо.
Зброя даного класу, найбільша з усієї клинкової, може вважатися вінцем розвитку середньовічного меча, і водночас його тупиковою гілкою. Але, безумовно, це один з найяскравіших символів епохи середньовічного європейського рукопашного бою.
Дворучні мечі є зброєю піхотинця, ветерана та професіонала, вони були розроблені для фізично сильних, витривалих та сміливих бійців. Свій початок вони беруть з великих тесаків часів хрестових походів, так званих фошардів. З розвитком військової думки і підсиленням ролі піхоти на полі бою мечі все більш ускладнювались і адаптувались до реалій тогочасної війни. В другій половині п’ятнадцятого століття швейцарські найманці навчилися за допомогою щільного строю та використання довжелезних пік, алебард та арбалетів зупиняти важко-броньовану кінноту, що до того часу вважалося неможливим. Швейцарці моментально стали найкращими найманцями середньовічної Європи, породивши хвилю мавпувань і згодом на полях бою з”явилися ландкнехтські полки німців та іспанські терції. Все частіше в бою сходилися дві шеренги піхотинців, озброєних піками довжиною 3-5 метрів та коротким тесаком, наче розгнівані дикобрази вони сходилися, намагаючись розбити лави супротивника. І перед такими лавами виходили вперед ветерани, яких в німецьких полках прийнято було називати допельзолднерами – “подвійними солдатами” чи солдатами на подвійному жалуванні. Адже їх задачею було прийнявши на міцні лати декілька списів, своїм мечем збити в сторони піки ворожих солдат, позрубувати їх навершя і розчистити шлях своїм пікінерам. Отже ці високотреновані ветерани ризикували вдвічі більше, але й отримували відповідну нагороду. І їх зброя була якнайраще пристосована для бою одинака проти строю.
Довжелезне лезо допомагало рубати з великим замахом і колоти на великій відстані, таким мечем піхотинець легко діставав до вершника у сідлі, довге руків’я давало великий важіль для сильних ударів і прокрутів меча над головою, до того ж, незагострена частина клинка (рікассо) часто була захищена двозубою фальшгардою і дозволяла перехопити меча ще ширше. Таким хватом можна було нанести більш влучний укол, чи використати меч як важіль у боротьбі, відштовхнути противника чи кинути його на землю. На гарді монтувалися горизонтальні кільця, які виконували, передусім, захисну функцію, але за них також можна було перехопити меч, щоби провести широкі горизонтальні замахи, наче косою, наприклад по ногах атакуючого коня. Меч мав на перший погляд відносно невелику вагу 4-6 кг. Багато хто дивується, але насправді це найбільша вага для бойового меча в історії і навіть такою вагою керувати в бою не просто, адже такий меч має величезну інерцію. Тому більшість ударів наносилася у зв’язках, коли один рубаючий удар закінчувався моментальним уколом, переходом у захисну стійку з подальшим замахом-розгоном для наступної атаки.
Отже, як ви бачите, така багатофункціональна зброя потребувала не тільки фізичної сили, але і тривалих тренувань і бойового вміння, тож володіння таким мече по праву можна назвати європейським бойовим мистецтвом. По характеру використання деякі техніки дворучного меча нагадують вправи з посохом дзе в японському айкідо.
Подібні мечі набули найбільшої популярності в Швейцарії та германських країнах, де їх називали цвайхандерами, та в Італії, де іх називали Еспадон, тобто великий меч. Але цікавим варіантом дворучника був меч з хвилястим лезом, так званий фламберг (полум”яний меч). Вважалося що рани, нанесені такою зброєю мають рваний характер і гірше загоюються. Тож по суворій традиції людей, що взяли у полон з подібним мечем, страчували без обміну на полонених, адже вже у ті часи це вважалося негуманною зброєю.
Загалом традиція використання класичних дворучних мечів була досить нетривалою – стрімкий розвиток вогнепальної зброї витіснив обладунки з поля бою, а разом з ними зникли і майстри меча. Але ще довший час великі мечі використовувалися для дуелей, божого суду, публічних страт. Одними з останніх носили в бій великі мечі шотландські горяни. Цікавий також епізод з пруських війн 18 століття, коли оточений загін солдат сховався у старому замку і коли у них закінчилися запаси пороху, воїни спустилися в підвали, де зберігалися прадідівські обладунки. Одягнувшись у повні лати і озброївшись дворучними мечами, захисники відкрили ворота і кинулися в відчайдушну атаку. Їх вороги, одягнуті лише у суконні мундири, не могли пробити своїми м”якими свинцевими кулями турнірних лат і лягали, наче колоски під серпами. Але найбільше такі мечі використовувалися як церемоніальні і у такій формі досягали деколи неймовірно гротескних розмірів. Звичайно ж такі мечі ніколи не використовувалися в реальному бою”, – розповів Артем.
Фото Всеволод МЕТЕЛЬСЬКИЙ
До відзначення 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького львівська громадськість вирішила спорудити цьому видатному релігійному та культурному діячеві пам’ятник. Про концептуальну ідею та процес будівництва монумента учасникам обласного оргкомітету з відзначення ювілею автора Державного Гімну України розповів голова Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимир Середа.
Володимир Середа проінформував, що в результаті відкритого конкурсу н журі визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських. Відтак виконавчий комітет Львівської міськради погодив місце розташування пам’ятника у сквері на розі вулиць М. Вербицького та Генерала Чупринки. За словами голови «Надсяння», вартість робіт зі спорудження пам’ятника становитиме 780 тис. грн.
«Ми розуміємо складну фінансово-економічну ситуацію, в якій сьогодні перебуває наша держава, тому було вирішено спорудити пам’ятник за громадські пожертви. На сьогодні вже зібрано 190 тис. грн. добровільних внесків. Окрім того, громадський комітет виконав за кошти меценатів проектно-кошторисну документацію благоустрою скверу, де стоятиме пам’ятник. Однак ми потребуємо допомоги місцевої влади, адже гідне вшанування пам’яті Михайла Вербицького – справа кожного з нас», – наголосив Володимир Середа.
У свою чергу заступник голови облради Валерій П’ятак відзначив, що впродовж найближчих тижнів органи місцевого самоврядування вноситимуть уточнення до своїх бюджетів, відтак кожна територія, яка залучена до відзначення ювілею о. Вербицького, повинна передбачити фінансовий ресурс на проведення заходів, зокрема, й на спорудження пам’ятника. Окрім того, Валерій П’ятак запропонував, аби за благоустрій скверу, де встановлять скульптуру Михайла Вербицького, відповідала Львівська міська рада.
Постать Івана Левинського справді знакова не тільки для Львова, а й для усього українського суспільства кінця XIX початку XX століть.
Архітектор, будівничий, інженер, промисловець і підприємець, професор Львівської політехніки, визначний громадський діяч і меценат …
Спектр діяльності Івана Левинського вимагав промислових потужностей. Як досить успішний підприємець він володів низкою фабрик – дахівок і штучного каменю, кахлів, гіпсу, з численими майстернями і складами …
Слід зазначити, всі підприємства Левинського утворювали своєрідну ” імперію ” – найбільшу будівельну фірму Галичини.
Першою за заснуванням і значенням у цій низці постає ” Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський ” на давній Кастелівці.
Фабрику на вул. Кжижовій ( згодом Потоцького, тепер Генерала Чупринки, 58 ) Левинський розпочав будувати у 1888 р. За короткий час за допомогою чеської фабрики, а також своїх колег Юліана Захаревича та О. Домашевича будівничий у 1889 р. створив конкурентноздатний заклад з офіційною назвою ” Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський “.
Все розпочалось із невеликої гуртівні будматеріалів на цій ділянці. Згодом постала невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб. Працювало тут всього 5 чоловік.
Левинський першим звернув увагу на професійний розвиток гончарства і запровадив його до своєї керамічної фабрики через залучення гончарів, потім — професійних керамістів. У 1894 р. на фабриці працювало 25 осіб. В двоповерховій споруді були млинки до мелення глини, паровий мотор, печі для випалювання. На фабриці виробляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Кращі сорти вогнетривких глин привозились з Чехії, гірші з Глинська ( біля Жовкви ) та Олейова ( біля Золочева ).
Попри те, що гончарство у виробництві його фабрики було збиткове, він продовжував його розвивати.
Через два десятиріччя фабрика перетворюється в одне з провідних підприємств Галичини, функціонує довго й успішно. Кахлярський відділ та відділ плиток до підлоги та стін, посуд, декоративні вази, дрібна пластика та скульптура, допоміжні виробництва – від 25 працівників на початку до 800 робітників у розквіті кар’єри. Цифри говорять самі за себе !
Левинський одним з перших започаткував широке залучення місцевих архітекторів, художників, скульпторів до проектування оригінальних зразків печей, окремих кахель, гарнітурів. Буквально в два-три роки така практика показала свою дієвість і правильність. Було створено десятки печей, як в традиційній західноєвропейській стилістиці, так і з елементами народностильових схем. Композиції печей вирізнялись високою якістю виконання.
Після смерті Івана Левинського у 1919 році фабрикою керував архітектор Броніслав Бауер. В силу непередбачених подій — закінчення світової та українсько-польської війни, хвилі бойкотів на підприємствах — над підприємством повисли великі іпотечні та вексельні борги сумою кількасот тисяч австрійських крон, хоча фабрика і мала гарантійні листи, проте мало хто з боржників фабрики міг і хотів розраховуватись. За декілька років на території фабрики Левинського на Чупринки її будівлі вже займали нові фірми та спілки.
На території фабрики Левинського у наші дні, фото 2015 року
За радянських часів концерн Левинського, який займав значну територію між нинішніми вулицями Чупринки, Жуковського, Єфремова та Левинського, був націоналізований і розділений між кількома різними підприємствами. Деревообробне підприємство існувало до 1970-го, коли на його місці побудували кілька стандартних п’ятиповерхівок.
Використані джерела :
http://postup.brama.com/ , http://zaxid.net/ , http://dcrb.net/ , http://uk.wikipedia.org/ , http://wikimapia.org/
28 січня 2015 року, в приміщенні читального залу львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, що знаходиться за адресою: м. Львів, просп. Шевченка, 13, відбувся вечір пам’яті генерал-хорунжого Армії УНР Петра Дяченка, а також демонстрація фільму “Чорні Запорожці”.
Вечір памяті та перегляд фільму відбувався у рамках проекту “Бліотечний кінозал”, котрий вже багато років веде член Правління у ГО “Пліч-о-пліч заради майбутнього”, Член Правління у ГО “Громадська варта” та Член Правління у ГО “Небайдужі” Юрко Антоняк.
Розпочав вечір пам’яті директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, Іван Сварник. Він наголосив на визначній історичній ролі Чорних Запорожців і та їх вклад в незалежність нашої держави.
Молитву за упокій Петра Дячека, разом зі студентами, проректор Львівської Православної Богословської Академії кандидат богословських наук ієрей Михаїл Сивак.
Про Петра Дяченка та його участь у формуванні армії Армії Української Народної Республіки (УНР) розповів історик, український громадсько-політичний діяч, фундатор Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка та Народного Руху України заступник верховного отамана Великого козацького кола і крайовий отаман Прикарпатської Січі українського козацтва Всеволод Іськів.
Історія легендарної частині Армії Української Народної Республіки (УНР) – Кінного полку Чорних Запорожців. Його незмінний командир Петро Дяченко мав улюблений вислів: «Сміливі мають щастя» і, відповідно до свого життєвого кредо, добирав у полк відчайдухів, які заради своєї Батьківщини ладні були будь-якої миті йти на смерть.
Публікуємо два короткометражні фільми, котрі демонструвалися на вечорі пам’яті.
Одним з небагатьох критих, найменш постраждалих за сторічну історію, і донині добре збережених вважається пасаж Грюнерів у Львові. Знаходиться він за сучасною адресою пл. Григоренка, 5.
Історя пасажу і нової забудови дільниці загалом розпочинається разом із XX століттям, коли талановитий підприємець Якоб Грюнер вирішує інвестувати кошти у розбудову цього жвавого району.
Вул. Ягеллонська ( нині Гнатюка ), з численими, переважно єврейськими крамницями і складами, Рейтана ( нині Курбаса ) із завжди активною ” біржою “, банки, кав’ярні – все це створювало діловий рух, який потребував нерухомості …
” Пробою пера ” Якоба Грюнера на цій дільниці було спорудження прибуткового дому на вул. Ягеллонська, 20, який майстерно виконала фірма Міхала Уляма. За декілька років будинок повернув вкладені кошти …
Будинок №5 на давній площі Смольки ( тепер – пл. Генерала Григоренка ) звів на замовлення Грюнера у 1912 р. в дусі модернізованого бароко архітектор Ю. Пйонтковський.
Довга галерея вестибюля, оздоблена металевими гратами з оригінальним малюнком, сполучалася через подвір’я з аркадою з будинком №8 на вул. Коллонтая ( нині Менцинського ), спорудженим також Ю. Пйонтковським – це колишній пасаж Грюнерів.
З площі Смольки пасаж виходив на вул. Коллонтая ( нині Менцинського ), що не була людною, але мала велике значення – значно скорочувала шлях, сполучала вулицю Городоцьку з центральною частиною міста.
Будинки №5-7-9 на протилежному боці вулиці Менцинського мали колись спільне велике внутрішнє подвір’я – пасаж з численними єврейськими крамницями ( популярна назва – “львівський Бердичів” ).
У різні часи орендарів у пасажі Грюнерів завжди вистачало.
У 1912-1914 рр. у пасажі містився Рільничий банк. Займався він купівлею і продажем сільськогосподарських машин, добрива, вівса.
У 1922 – 1929 рр. тут містився Загальний союзний банк. У 1906 р. тут була і молочарня “Пшеворська”, у 1909 р. – редакція єврейського журналу “Тагблат”, у 1929-1930 рр. – спілка з обмеженою відповідальністю “Автосервіс”. У 1938 р. – львівський відділ всесвітньо відомої фірми “Філіпс”.
Мав пасаж і свою ” родзинку ” … Від 1918 року тут працював популярний кінотеатр “Марисенька”. На діяльність кінотеатру видавали ліцензію. У 1921 р. він належав К. Лісовському, у 1926 – Т. Кухару.
Наприкінці 1939 р. тут організували Театр мініатюр.
Після 1944 р. у приміщенні деякий час функціонував кінотеатр “Москва”, потім Клуб прикордонників, потім кінотеатр “Піонер”.
Тепер тут Львівський духовний театр ” Воскресіння “.
Використані джерела :
http://zaxid.net/ , http://www.pslava.info/ , http://www.lvivcenter.org/ , http://explorer.lviv.ua/
Сьогодні ми зустрілися з Анастасією Мурашевською, відомим екскурсоводом та знавцем міста, яка запросила нас на прогулянку в підземелля домініканського собору і розповіла історію про красуню Гальшку Острозьку.
“Про Львів можна говорити безкінечно. Але навіть, якщо Ви корінний львів’янин, то не можете сказати, що знаєте про місто усе, адже є ще інший підземний Львів, у який сьогодні я Вас запрошую.
Зараз я знаходжуся у найдовших та найстаріших підземеллях Львова, де в підземних келіях молилася княгиня Констанція та її чоловік Лев Данилович і відбувала покарання перша красуня Польщі Гальшка Острозька. В цьому підземеллі можна дізнатись про князівську в’язницю, побут монахів, їх історію, їхні святині, а також з цими стінами тісно пов’язана трагічна, але безмежно романтична історія «Чорної Княжни» — Гальшки Острозької. Окрім того підземелля приховують ще безліч таємниць. В цих товстих стінах можуть бути сховки із скарбами, таємні ходи, адже вони і надалі залишаються незвіданими, відкривши для нас лишень частинку своїх загадок.
У середині XVI століття на площі Домініканів розгорілися справжні військові дії, а війна йшла, уявіть собі…за наречену. Цією нареченою була Гальшка з Острога — найбагатша тогочасна спадкоємиця усієї Речі Посполитої. Гальшка — це народна інтерпретація імені Єлизавета, Ельжбетта. Зовсім молоденька дівчина стала єдиною спадкоємицею величезних маєтностей роду Острозьких, які дісталися їй після смерті батька. Через свої багатство та вроду вона опинилась в центрі найбільшого скандалу XVI століття. І, звісно, охочих одружитися з нею не бракувало. І хоча вона не збиралась заміж, на це ніхто не звертав уваги. Вона силоміць була повінчана з улюбленцем польського короля — магнатом Лукашем Гуркою. Однак мати дівчини, Беата, користуючись прихильністю матері короля Бони, три роки не допускала до дочки небажаного зятя. Та ось королева Бона виїхала до Італії, і Гальшка з матір’ю, рятуючись від законного чоловіка, втекла до Львова і заховалася тут, в тодішньому монастирі Домініканів.
Одного дня львів’яни прокинулись від звуків пострілів. Не домігшись нічого вмовляннями Гурка почав справжню облогу монастиря. Життя Львова завмерло, торгівля фактично припинилася на декілька тижнів.Волиняни з особистої охорони Гальшки вперто захищались. У розпалі військових дій до Домініканів пробрався під виглядом жебрака той, кого справді кохала Гальшка — православний князь Сімеон Слуцький. Закохані обвінчалися в монастирі, вважаючи попередній насильницький шлюб незаконним. Королю це все набридло і він наказав львівському старості сприяти зухвалому Лукашу у захоплені монастиря.Після того, як за розпорядженням старости був перекритий водогін, монастир здався. Проте захистити дружину Симеон Слуцький таки не зміг. Король визнав законним чоловіком Гальшки, звичайно ж, Лукаша, а нещасну дівчину, після недовгого ув’язнення у фортеці Високого замку, відвезли до замку Лукаша, до міста Шамотули у Польщі.Але вона так і не визнала його своїм чоловіком. Нещасна княжна не витримала випробувань збожеволіла і незабаром померла, а її багатство не дісталося жорстокому Гурці: було віддано сиротинцям та навчальним закладам, зокрема на створення відомого освітнього навчального закладу Острозької академії. Мешканці Шамотул досі показують «вежу чорної княгині». Так називали Гальшку, бо вона завжди ходила в чорному.
Можна припустити, щоб якби не горе Гальшки в Україні могло б ніколи і не бути теперішнього Національного університету «Острозька академія» наступника першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів. А як Ви думаєте?” – з захопленням розповіла нам Настя.
І це тільки маленька частина львівських підземель, на екскурсію по яких вас запрошує Анастасія вже наступної неділі, 8 лютого 2015 року. Більше дізнатися про цю та інші захопливі екскурсії можна тут http://timetotravel.in.ua/
Місто Лева сповнене цікавими місцями, які часто немов ховаються подалі від людського ока …
Навряд чи усі старожили Львова зможуть пояснити, чому невеличка вулиця міста має назву Здоров’я. Справа у тому, що власне тут, у серці Нового світу, від початку XX століття знаходилася фабрика мінеральних вод ”Здоров’я”.
Підприємство було засновано на поч. XX ст. видатним львівським архітектором, підприємцем, меценатом І. Левинським, за одним з переказів – для доньки, що не могла похвалитись добрим здоров’ям …
Окрім створеної ним архітектурно – будівельної імперії, Левинський володів і вкладав кошти у числені бізнесові проекти – зокрема з відомим П. Міколяшем засновує і цю фабрику соків, шоколаду, мармеладу і содової води ”Здоров’я”.
Будівля підприємства розташована вглибині вулички. Невдовзі після зведення, у 1909 – 1910 рр. ії розширили і перебудували.
Будинок – двоповерховий, прямокутний в плані, з виступом ризаліту на лівому боковому фасаді. Всередині на першому поверсі було розміщено машинний зал та приміщення адміністрації, на другому – хімічну лабораторію.
Підприємство не давало доброго прибутку, і зрештою збанкротувало. Аби хоч якось розрекламувати фабрику, Левинський вмовляє трамвайників облаштувати поблизу зупинку ( біля нинішньої лікарні № 5 на вул. Чупринки ), за переказами, кондуктори щоразу вигукували : ” Фабрика Левинського ! “.
Між двома Світовими війнами у будівлі сусідували фабрика мінеральних вод Сима і Гірняка та пекарня Сохацького.
Сучасники не поспішають шанувати пам’ятку архітектури і промисловості Львова : на даху будується якась мансарда, прорубано балкони збоку будинку …
Зараз будівля використовується як адміністративна і житлова, не офіційно – переживає забуття і руйнацію .
Використані джерела :
http://www.lvivcenter.org/ , http://archive.wz.lviv.ua/ , http://www.pslava.info/ , http://explorer.lviv.ua/
Вчора, 29 січня 2015 року, в приміщенні музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові о 16.00 відбулась зустріч з відомим львівським поетом Віктором Небораком.
Метою зустрічі стала презентація третього доповненого видання книжки Віктора Неборака “Ведення у Бу-Ба-Бу” надрукованої вже цього року.
«Введення у Бу-Ба-Бу» – це не підручник, не лекційний курс і навіть не спогади про леґендарне літературно-атракційне угруповання, до якого має честь належати автор як Прокуратор. Це радше спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами, падіннями і новими троянськими виправами. Застосований при вкладенні книги хронологічний принцип – не так претензія на історичність, як своєрідний замінник сюжетності. Отож «Введення у Бу-Ба-Бу» – це ще й достатньо суб’єктивний хронопис аґонії в Україні другого тисячоліття, яке вже, хвалити Бога, «за шеломянемъ».
Зустріч модерував український письменник та літературознавець Василь Ґабор, а серед гостей були такі відомі постаті як Роман Іваничук, Іван Вакарчук, Ніна Бічуя та багато інших.
Перша частина зустрічі складалася з розповідей Віктора Неборака про життєві історії, котрі описані в книжці і про ті, котрі залишилися поза межами.
Друга частина зустрічі була не менш цікавою, адже тут відбулася прем’єра проекту “NeБоrok DVA” в стилі звукової поезії. Також Віктор читав свої вірші, переважно ті, котрі ще не опубліковані. А деякі з них напевно ніколи й не будуть опубліковані, такі як вірш до 50-тиліття Василя Ґабора тощо.
Також поет спілкувався з гостями зустрічі і відповідав на різноманітні каверзні запитання. А, оскільки був у досить “грайливому” гуморі, досить відверто висловлювався на різноманітні теми. Зокрема велика порція не надто приємних слів дісталася дісталася Ліні Василівні Костенко та багатьом авторам сучасності.
“В неї є чудові вірші, деякі я навіть знаю на пам’ять, але “Маруся Чурай” – це кіч. Писати в другій половині ХХ століття заримовану поему, після Паунда, Еліота, Сен-Жон Перса, заримовану поему, яку вона називає роман у віршах!? Якби це було в часи Шевченка – це було б нормально. Я цього не розумію. Я відверто про це кажу. І коли був скандал з Ліною Василівною, я там був до цього причетний, я молився, знову ж таки вдруге, своїми словами щиро, щоб вона щоб вона не дай Боже не померла, бо до мене тоді би припечаталося що я її вгробив. Вона, на щастя, живе і нехай живе ще 15 років.”, – дуже емоційно висловився Віктор Неборак про Ліну Костенко.
Загалом вечір пройшов дуже цікаво і невимушено, успіх третьому виданню книжки Віктора Неборака “Ведення у Бу-Ба-Бу” , принаймні серед присутніх, гарантований. Всі охочі могли придбати її образу після вечора і попросити у автора автограф.
Найдавніша та найвідоміша з існуючих нині польських шкіл Львова, школа № 10, була заснована 1816 року. За час існування роботу тут припиняли лише одного разу – в роки II Світової війни, коли у цих стінах розмістили шпиталь…
Львівська тривіальна школа Св. Марії Магдалини, згідно первісної назви, від початку містилась у домініканському монастирі, згодом – у приватному будинку, доки 1883 директор міської будівельної адміністрації Юліуш Гохберґер та архітектурне бюро львівського магістрату не звели для неї нове приміщення.
Виконано споруду у стилістиці історизму другої половини ХІХ ст. ( використані форми середньовічної архітектури). Фасади, викладені червоною нетинькованою цеглою, оформлено високими готичними фронтонами, романськими архівольтами та розетами.
Будівля, зведена у популярному в той час ” аркадовому стилі “, нині є пам’яткою архітектури місцевого значення № 192.
Школа отримує назву через своє розташування – навпроти парафіяльного костелу Св. Марії Магдалини. Але вихованці, як правило вживали зменшувальне – Магдуся ( пол. Magdusia ), підкреслюючи любов і ставлення до закладу.
Від часу заснування школа Магдалини була жіночою, від кінця XIX ст. розрахована на учнівську молодь з околиць Кастелівки та Байок ( нині р-н вул. Чупринки, Сахарова, Київська, Котляревського ).
У 1910 році шкільний будинок було розширено добудовою двох крил ( виконало бюро Міхала Уляма ), між двома Світовими війнами, за проектом Тадеуша Пісєвіча з західного боку добудовано навчальний корпус.
Так з’являється т. з. ” біла ” – чоловіча половина школи Марії Магдалини, заклад стає мішаним. Тепер це загальноосвітня школа №10 з польською мовою навчання.
Після війни школа продовжувала роботу, однак площу її скоротили вдвічі. В корпусі, де раніше навчалися дівчатка, відкрито нову школу – № 3. Донині школи – сусіди успішно працюють на нелегкій ниві освіти.
27 червня 2013 року сесія львівської міської ради ухвалила присвоєння середній загальноосвітній школі №10 з польською мовою навчання історичної назви – школа імені святої Марії Магдалени.
Використані джерела :
http://catholicnews.org.ua/ , http://ukrzurnal.eu/ , http://www.lvivcenter.org/ , http://wikimapia.org/
Зображення Богородиці, Діви Марії у Львові можна зустріти скрізь, не тільки у числених храмах міста, а й на монументах цвинтарів, будинках, джерелах, каплицях ..
Своєрідний марійський культ середньовічного Львова сягає корінням у XIV ст., коли було зведено костел Марії Сніжної, нині Церква Матері Божої Неустанної Помочі ( УГКЦ ).
Перші занотовані згадки про цей костел Львова датуються 1344 роком, вочевидь збудували його ще раніше. Деякі дослідники припускають, що зводився храм німецькими колоністами ( тоді ще католиками, а не лютеранами ) і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю.
До 1415 р. храм мав статус парафіяльного, доки його не перебрала Катедра. Документ 1358 року свідчить, що костелу вже тривалий час належав млин на Полтві. Ще у XIV ст. храм, що знаходився за міською стіною, обнесли власним муром товщиною 2 метри. Двічі Марію Сніжну відбудовували після пожеж, 1623 та 1683 років.
Цікавою є історія присвяти цього храму. Пов’язана вона з однією з чотирьох головних базилік Рима – Санта Марія Маджоре. З її заснуванням на пагорбі Есквілін – одному з семи, на яких повстав Рим, згадується цікава легенда.
Папі Ліберію та римському громадянину Джованні Патрісіо ( який, не маючи дітей, разом із дружиною молитвами просив Діву Марію прийняти його маєток ) в одну з літніх ночей 352 р. з’явилася уві сні Діва Марія та наказала спорудити церкву на тому місці, яке влітку вкриє сніг. Вночі з 4 на 5 серпня горб Есквілін був покритий снігом, що було дивом у Римі, де і взимку сніг є рідкісним явищем. Папа, який прибув на місце події, за присутності свідків виліпив зі снігу зразок майбутнього храму, за яким почалося спорудження первісної церкви.
Костел неодноразово перебудовували. У 1750 – 1751 роках його наново розписали та переоснастили, було прибудовано будинок органіста.
Останні перебудови та реставрація відбулися в 1888-1892 рр. за проектом Юліана Захарієвича – добудовано плебанію у неороманському стилі, муровану огорожу,замінено вітражі ; у 1893 р. стіни храму прикрасили розписи, виконані художником Едвардом Лєпшим.
Храм діяв після II Світової війни. Зачинено його у 1951 році. Частину внутрішньої оздоби знищено, решта була передана у Історичний музей та Музей релігії та атеїзму, який свого часу влаштували у Домініканському костелі Львова.
Однією з найбільших втрат костелу було ” зникнення ” на поч. 1960 – х рр. скульптури Матері Божої, що стояла перед входом до храму. Ряд мистецтвознавців приписують її авторство Івану Георгію Пінзелю.
У повоєнні роки до стін храму прикріплено дротяні розтяжки електричної лінії трамваю, пущеного по вулиці Івана Гонти 1950 року. Внаслідок цього через вісім років довелось проводити обстеження та укріплення фундаментів, стін, ремонт даху.
Від 1988 року тут знаходився музей фотографії.
1995 року храм передано редемптористам УГКЦ, освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
Використані джерела :
http://uk.wikipedia.org/ , http://xram.at.ua/ , http://www.lvivcenter.org/ , http://www.cssr.lviv.ua/ , http://firtka.if.ua/
