Яскравий традиційний одяг навіть через чорно-білі фото вражає. Звісно дуже б хотілось побачити ці кадри в кольорі.
Фото слугували для журналістів того часу як реклама туристичних принад Карпат.
Всі фото належать до однієї колекції в Національному цифровому архіві Польщі.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: Szukaj w archiwach
Фільм буде показано в рамках проєкту «Живе кіно у Львові» з кіноплівки з приватної колекції Олександра Мандрика.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Про фільм розповідатиме історик-медієвіст, архівіст, кандидат історичних наук Василь Кметь.
«Богдан-Зиновій Хмельницький» — український фільм художній 2006 року про історичні події Хмельниччини, знятий Київською кіностудією імені Олександра Довженка на замовлення Міністерства культури і туризму України.
За словами самого режисера, цей фільм-епопея народжувався 7 років. Первинно знімався серіал і одну серію «Збараж», яку вдалося зняти, було показано в МКФ «Молодість» восени 2002 року. Проте від зйомки серіалу, режисеру довелося відмовитися через брак фінансування. Таким чином було скомпоновано односерійний фільм.
Художній фільм розповідає про один з найважчих і трагічних моментів визвольної війни українського народу проти панування шляхетської Польщі (1648—1657 рр.) — битві під Збаражем. На чолі з Богданом Хмельницьким козацьке військо узяло в щільну облогу містечко Збараж. Польська шляхта на чолі з лютим ворогом України Яремою Вишневецьким опинилася в пастці: закінчилися продовольчі запаси, почався голод, хвороби; Ярема посилав десятки гінців до Польського Короля з благаннями про військову допомогу, але жоден з гінців не зміг прорватися крізь козацьку облогу.
Здавалося б, незабаром запорозьке козацтво святкуватиме остаточну перемогу, але трапилося непередбачене — зрадою обернувся для Хмельницького союз з Кримським Ханом: посеред запеклої битви орда покинула поле битви. Богдан Хмельницький опинився перед важким вибором — взяти дорогою ціною перемогу над Польщею, втопивши Україну в крові, або погодитися на принизливі й украй невигідні умови мирної угоди. Величезні військові втрати, зрада найближчих союзників, особиста сімейна трагедія — лише частина мук, що мучили тоді великого Гетьмана України. Крім історичних подій, йдеться про особисте життя Богдана Хмельницького, його кохання та зраду Мотрони Чаплинської. Режисер показав, що Богдан Хмельницький — великий полководець і стратег — водночас був звичайною людиною зі своїми недоліками, слабкостями, страхами й проблемами.
До та після події гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Сакральне число 12 – поєднання християнства та міфологічного сприйняття світу
У християнській традиції 12 символізують дванадцять апостолів, учнів Христа. Також 12 вважається уособленням божественного кола, яке обертає Всесвіт. Церква впродовж року відзначає 12 найбільших, або ж дванадесятих, свят.
Також 12 – сакральне число у магічному світосприйнятті. Це знак довершеності. 12 – це сума чотирьох трійок, воно було уособленням чотириразового змішання всіх трьох світів, створених часом. У міфології світове дерево складається з трьох вертикальних поверхів (Верх, Середина й Низ). Воно втілює уявлення про світ, створений з Неба, Землі й Підземної частини, а також горизонтальної площини – чотирьох сторін Світу. Різдвяні свята припадають на пору зимового сонцестояння, коли день перемагає ніч, сонце – пітьму, а добро долає зло. Саме такі уявлення вплинули на вибір кількості страв у святковому застіллі.
Кутя й узвар – головні страви Святвечора
Святвечір припадає на останній день Пилипівського посту, тож усі страви обов’язково мають бути пісними. Головними обрядовими стравами Святого вечора є кутя й узвар. Решта може відрізнятися залежно від регіону України – і за назвами, і за складом. Але загалом цього вечора майже в усіх куточках країни в їжу споживають страви з картоплі, капусти й інших овочів і бобових, круп, грибів, риби.
Страви на Святвечір їдять у певній послідовності. Спершу – кутю, а тоді куштують усе інше, запиваючи узваром.
Кутя – відварені у воді зерна пшениці чи ячменю з медом і маком. Також до неї додають родзинки, сухофрукти, горіхи. Ритуальне значення куті, як і узвару, дуже давнє. Кожен інгредієнт страви – символічний. Пшениця є символом достатку, мед – це здоров’я, мак – символ роду. Додаючи ці продукти, українці вірили, що в такий спосіб програмують себе та всю родину на багатство, щедрість і достаток упродовж наступного року.
Перед вечерею кутю ставили на покуті під образами, тобто на найпочеснішому в хаті місці. Звідси, ймовірно, походить і назва “кутя”. Горщик із кутею мав стояти на покутті від Різдва до Нового року. Після вечері кутю разом із ложками залишали на столі на ніч для померлих предків – “аби рідні повечеряли й на нас не гнівалися”.
Узвар (вар, киселиця) – солодкий компот із сушених фруктів і ягід, друга за значенням святвечірня страва. Узвар варили з медом або без нього. Згадки про киселицю можна знайти ще в літописах і монастирських рукописах. Перед приготуванням узвару сушені фрукти тримали в холодній воді – щоб поліпшити їхній смак і зменшити час варіння (а варили його близько трьох годин).
Голубці, квасоля, риба й інші страви “святвечірнього меню”
Голубці на святвечір готують із листя свіжої або кислої капусти та пісної начинки – без м’яса. Начинка може бути з рису чи гречки (або суміші цих двох круп), кукурудзяної крупи чи пшона, картоплі, квасолі, грибів, цибулі, моркви.
На Буковині та Закарпатті на Святвечір роблять голубці з “крижавок” – квашених голівок капусти. У них кладуть начинку з рису та грибів. Голубці по-карпатськи – зі свіжої капусти з кукурудзяними крупами, а також із тертою сирою картоплею. Смачним додатком до них є грибна підлива.
Також на Святвечір готують традиційні українські вареники. Як начинку в них використовують картоплю, капусту (тушковану квашену), квасолю, цибулю, гречку, мак, вишні. Українці вважали, що вареники мають магічне значення.
Пісний борщ на Святвечір готують із посічених буряків і капусти, додають до нього картоплю та приправи. Часто його варять на буряковому квасі. Пісний борщ із грибами (або вушками) заправляють олією з часником, а до борщу подають пісні пампушки.
Вушка – невеликі за розміром, схожі на вигляд до пельменів, але заліплені у формі маленького вушка (звідси й назва). На Святвечір вушка готують із сухих білих грибів, попередньо замочених у воді та відварених. Подають страву до столу із пісним борщем.
Риба – ще одна традиційна страва Святвечора. Риба вважається символом християнства. Три переплетені рибини або рибина з трьома головами символізують Святу Трійцю. Першою монограмою Ісуса Христа був знак риби, тому що грецька абревіатура імені Спасителя (ІХТІОС) перекладається як “риба”.
Горох або квасоля. Страви з бобових на Святвечір символізують весну, яка завжди відроджується в людині після занепаду. До святкового столу подавали вареники з квасолею, квасолю, тушковану з морквою і цибулею з часником або з грибами. Горохову начинку могли використовувати в голубцях.
Пампушки з часником і олією. Печені пампушки подавали до борщу замість хліба. Також популярними є пампушки із солодкою начинкою – маком, ягодами, повидлом із рожі.
Гриби символізують одразу дві природи Ісуса Христа: земну (ніжка) і божественну або небесну (шапочка). У Святвечір українці споживають мариновані гриби, варять юшку із сушених грибів. Також з грибів робили до голубців чи вареників мачанку – підливку з сушених відварених грибів, підбиту борошном і заправлену розтертим часником, перцем, сіллю та дрібно покришеною підсмаженою цибулею.
Капуста на передріздвяному столі символізує єднання навколо однієї основи. Тому страви з неї також популярні у Святвечір.
Різдвяний калач є символом смерті та подальшого воскресіння. Це хліб із білого борошна, випечений у формі кола з крученого й переплетеного тіста. Калачі виготовляють, сплітаючи тісто з пшеничного борошна у кільцеподібні або довгасті форми. Вони є символом удачі, добробуту та щедрості. Кругла форма хліба символізує вічність. Коли його подають як частину різдвяної вечері, у центрі витончено заплетених хлібів ставлять свічку, але хліб не можна їсти до Різдва, оскільки дотримання Різдвяного посту вимагає утримання від яєць до півночі напередодні Різдва.
Та й якщо говорити відверто, то через активний темп життя випити зранку філіжанку кави вдома, з кавомашини в офісі чи перед роботою в кав’ярні бажає багато людей. Це все заради підняття настрою, наповнення організму бадьорістю та покращення працездатності.
Те, як кава впливає на організм людини, залежить від якості продукту та методу його приготування. Найкраще смакує натуральна зернова кава, адже вона зберігає всі свої корисні властивості, характеризується насиченими нотками та чітко вираженим відтінком. Щоправда, для її приготування потрібно мати або кавомолку, або автоматичний чи професійний кавовий апарат. Коли такого обладнання немає, чудовим рішенням стане кава натуральна мелена. Вона може складатись як з моносорту, так і суміші, де гармонійно між собою поєднуються арабіка з робустою. Розгляньмо, чим корисна кава та чому її регулярно вживають активні та зайняті щоденними клопотами люди.
Якісна кава від виробника збагачена цілим набором хімічних речовин, які позитивно впливають на загальне самопочуття. Вона містить поліфеноли, компоненти, що мають антиоксидантну дію, скорочуючи негативний вплив вільних радикалів і підтримуючи мозок у працездатному стані. Як наслідок, зернова чи мелена кава сприяє зниженню рівня стресу та уповільненню старіння клітин. Хлорогенова кислота, яка теж входить до складу тонізуючого напою, покращує стан шкіри, є ефективним профілактичним засобом від розвитку раку шлунка, має антибактеріальні властивості. Дітерпени – речовини, завдяки яким можна уникнути появи запальних процесів і стимулювати синтез інсуліну.
Купити каву мелену чи в зернах варто тому, що до складу продукту входить кофеїн, який при правильному дозуванні дарує відчуття енергії та бадьорості. Крім цього, даний компонент ефективно усуває втому та дозволяє успішно виконувати щоденні задачі. Ще одна перевага тонізуючого кавового напою – підвищення концентрації уваги та покращення продуктивності впродовж дня. Також доволі поширеною є думка, що кава допомагає боротися з депресивним станом, оскільки кофеїн усуває здатність мозку реагувати на стресові фактори.
Наталка СТУДНЯ
Початок концерту о 16:00, повідомили організатори події VINIL Concert agency.
У новій програмі колядки, щедрівки, танці та інструментальна музика сплетуться у яскраву різдвяну історію колоритних вокально-хореографічних композицій і етнографічних картин.
«З першим мерехтливим вогником на небі ангельські хори прославляють народження Христа. 7 січня кожен зможе поколядувати та поділитися теплом і радістю різдвяного дива разом із Волинським народним хором у Львівській опері», – зазначають організатори VINIL Concert agency.
Як відомо, Волинський хор за 40 років своєї діяльності, подарував слухачам понад 3500 концертів. Його репертуар налічує близько 300 пісень, танців, оркестрових та вокально-хореографічних композицій.
Квитки доступні за посиланням: https://bitly.ws/358XM
Ольга МАКСИМ’ЯК
Лунали твори від чарівних колядок видатного композитора Василя Барвінського до відомого “Щедрика” Леонтовича в обробці Сергія Юшкевича, де кожна нота розповідає історію нашого краю. Крім того, слухачам представили поєднання традиційних колядок і сучасного звучання в музиці Сильвестрова.
“Для мене грудень — це час, коли дуже хочеться чути різдвяну музику. Я піаністка, тому хочу слухати музику для фортепіано. Я, на жаль, як і багато українців, не маю змоги кожного року бути в Україні під час свят, але через музику хочу відчути цей зв’язок — з домом, з батьками, традиціями, з всім тим, що асоціюється з Різдвом. Тому цьогоріч я вирішила нарешті записати цей диск”, — зі сцени поділилась музикантка.
Трансляція концерту:
Програма “Ніжний Шепіт Різдва” відобразила внутрішній стан багатьох українців: “поміж сум’яттям і суєтою, музика, ніжна і тиха, стає супутником у ці хвилюючі часи”, за словами відомої піаністки.
На цьому концерті переважала витримана інтимна, щира атмосфера.
Ольга МАКСЧИМ’ЯК
Розсекречені документи з Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що кремль виставляв певні умови і потім намагався пильно стежити за кожним його кроком і вчинком через агентуру органів КГБ.
У 1963 році в церковному житті сталася визначальна подія. Під тиском світової громадськості, а також завдяки клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та американського президента Джона Кеннеді тодішній очільник СРСР Микита Хрущов погодився на звільнення з табору Йосифа Сліпого – на той час митрополита Галицького та архієпископа Львівського. Це сталося на тлі врегулювання Карибської кризи, яка ледве не призвела до третьої світової війни.
Йосип Сліпий до того моменту загалом відбув 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, Комі АРСР, Красноярського краю. Він постійно зазнавав фізичного і психологічного тиску, тривалий час хворів, неодноразово перебував на межі між життям та смертю. Попри це, відкидав постійні пропозиції від радянської влади зректися єдності з єпископом Рима, переходу на православ’я, зокрема обійняти пост митрополита Київського Руської (російської) православної церкви.
Зрештою 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР окремою постановою ухвалила рішення про звільнення митрополита. Надали й дозвіл на виїзд за межі країни. Але то був не акт реабілітації чи помилування. У формулюванні йшлося про “звільнення від подальшого відбуття терміну покарання” за антирадянську діяльність.
Крім цього, радянська сторона наполягала на тому, щоб Йосип Сліпий не розповідав за кордоном у публічному просторі про своє перебування у в’язницях і таборах, не займався політичною діяльністю і щоб Ватикан гарантував, що митрополит не повернеться до Львова і не очолить УГКЦ, ліквідовану кремлем ще у 1946 році за безпосередньої участі сталінських спецслужб. Йому навіть не дали дозвіл на відвідання Львова. Шлях із москви до Рима проклали через Білорусію.
У інших, засекречених вказівках, було поставлено завдання КГБ стежити за кордоном за життям і діяльністю Йосипа Сліпого, взяти на контроль його листування з родичами, близькими і знайомими, вивчати його контакти, завчасно дізнаватися про плани і наміри. Спочатку це робили через наявну агентуру в церковному середовищі в СРСР, а невдовзі, через нестачу необхідних відомостей, вирішили знайти потрібне джерело інформації безпосередньо у Ватикані.
Така нагода трапилася у 1968 році. Тоді до Львова приїхала група туристів з Італії. У її складі був 48-річний чоловік, син священника із Самбірського району Львівської області. Як з’ясували оперативні працівники Львівського управління КГБ, той ще у 1938 році як громадянин Польщі виїхав до Італії, там закінчив духовну семінарію при Ватикані, прийняв обітницю життя без шлюбу, отримав сан священника греко-католицької церкви та італійське громадянство.
У Львові в нього мешкала сестра. З нею він мав змогу під час приїзду зустрітися і поспілкуватися. А для того, щоб побачитися з іншими родичами, які мешкали недалеко від обласного центру, мав отримати дозвіл у відділі віз і реєстрації.
Коли іноземець прийшов за дозволом, на нього вже чекав працівник КГБ. Той назвався співробітником відділу віз і реєстрації. Був привітним, розпитував про Італію, Ватикан, життя за кордоном, про родичів в Україні. Швидко надав усі необхідні документи. Крім цього, пообіцяв зробити дозвіл на відвідання Києва. Така поїздка невдовзі справді відбулася. Спілкування поступово переросло у дружні контакти. Водночас в управлінні КГБ завели на іноземця справу під назвою “Монах”.
Після чергового приїзду до Львова стосунки з ним перевели на конспіративну основу і невдовзі завербували. При цьому “Монах” відмовився давати підписку і надавати якісь письмові свідчення. Але в КГБ обійшлися і без цього. Всю вербувальну бесіду і згоду на співпрацю записали на диктофон і доповнили світлинами з прихованої фотокамери. Згодом йому про це розповіли, і тоді вже питання стосовно подальшого співробітництва вирішилося остаточно.
Як свідчать розсекречені документи з архівних фондів розвідки, інформація, отримана від “Монаха”, одразу стала предметом особливої зацікавленості в Києві і москві. Там були дуже задоволені його широкими можливостями. З’ясувалося, що він викладає українську мову, літературу і всесвітню історію в Малій українській духовній семінарії.
Крім цього ще й володіє італійською, французькою і німецькою мовами. Відтак за сумісництвом виконує обов’язки керівника бюро обслуговування іноземних туристів при Ватикані. А ще знайомий з багатьма високосановними особами.
“Монах” повідомив відомості про викладачів семінарії, – зазначається в одній із довідок, – назвав випускників 1970 року, які виїхали у різні країни Європи й Америки. Крім цього, він охарактеризував свої зв’язки серед представників вищого духовенства Ватикану, які здійснюють керівництво уніатською греко-католицькою церквою в країнах Європи і Америки. Первинний аналіз отриманої від “Монаха” інформації стосовно конкретних осіб засвідчив, що багато хто з них перебуває на оперативному обліку органів КГБ, а окремі є об’єктами чинних агентурних розробок” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 88).
Для КГБ ще важливо було більше дізнатися про політичні погляди агента, його ставлення до українського питання і діяльності емігрантських центрів. Від цього залежало, чи надаватиме він інформацію про активних діячів цих центрів і їхні плани, чи питання України для нього буде “святим і непорушним” через глибоко патріотичні переконання.
Як свідчать документи, на першому етапі “Монах” намагався уникати обговорення політичних питань. При цьому посилався на статут “селезіанців”, згідно з яким служителям церкви заборонено займатися політикою. Але його терпляче “ідеологічно обробляли оперативні працівники й родичі” та спонукали до відвертості і до озвучення своєї позиції.
Зрештою він заявив, що “ідеологія українських націоналістів йому завжди була чужою”, а діяльність повстанців у повоєнні роки на території України він засуджує. А ще він “схвалює політику радянської держави, задоволений становищем своїх родичів у радянському суспільстві і є противником політики імперіалістичних держав”.
На такій позиції, як зазначається в одній із довідок, позначилося те, що “в сім’ї “Монаха” не було і немає переконаних українських націоналістів, його батьки за походженням – підкарпатські русини, ідей українського буржуазного націоналізму не підтримують, що благотворно вплинуло на “Монаха”. Цього було цілком достатньо, щоб сміливо використовувати агента у всіх необхідних для КГБ заходах за кордоном.
Відтак було прийнято рішення у подальшому “залучити його до співпраці по українській лінії і Ватикану”. А коли дізналися, що він особисто знайомий з Йосифом Сліпим, робота з ним набула особливого характеру. З’ясувалося, що батько агента і Йосип Сліпий разом навчалися в духовній академії. Про це кардинал, а такий титул він отримав у 1965 році, часто з теплотою згадував під час зустрічей з “Монахом”. Звідси і приязне ставлення до нього, і спонукання зайнятися науковою роботою та інші поради й рекомендації.
З урахуванням цього у КГБ від агента вимагали якомога більше інформації саме про Йосипа Сліпого. І такі відомості він регулярно надавав. У одній з довідок зазначається таке:
“Після приїзду з Радянського Союзу Йосифа Сліпого приймали в Італії, США, Австралії, Канаді, ФРН та інших країнах як національного героя, який переніс роки заслання і залишився вірний своїм переконанням як борець за “Самостійну Україну” і українську церкву. На честь Сліпого Ватиканом був організований великий прийом, на якому він був прийнятий особисто Папою Іваном ХХІІІ. Поселяючи Сліпого у спеціально виділеній для нього квартирі, Папа, за словами “Монаха”, у бесіді з Йосифом Сліпим заявив: “Живіть у цій світлій квартирі і відігрівайтесь від сибірських морозів. Ви маєте ще багато зробити для свого народу” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 184–185).
Інша довідка доповнює цю інформацію: “Зі слів “Монаха”, кардинал Сліпий після прибуття у Ватикан із Радянського Союзу всю свою діяльність проводить у напрямку згуртування української еміграції на релігійній основі. У своїх проповідях і виступах у пресі закликає вірян (уніатів) до єдності релігійної і національної. Серед українських емігрантів має авторитет. Націоналісти проголосили його національним героєм, який вирвався із таборів КГБ, хоча сам Сліпий уникає розмов про перебування в ув’язненні. У Ватикані Сліпому також надаються великі почесті. На соборі і конгресах Ватикану він має почесне місце поряд із Папою Павлом VI…” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 61).
У першій рік перебування на Заході Йосиф Сліпий здійснив мрію свою та Андрея Шептицького, заснувавши Український Католицький Університет у Римі і кілька філій по світу. А ще у своєму першому виступі на ІІ Ватиканському Соборі в жовтні 1963 року він озвучив прагнення греко-католиків отримати статус патріархату.
“Монах” безпосередньо відстежував, як відбувався цей процес, і згодом доповідав про це під час чергової зустрічі зі своїм куратором із КГБ. Зокрема він зазначав, що Йосип Сліпий, попри поважний вік і важкі поневіряння у засланні, які підірвали його здоров’я, з перших днів перебування у Римі проявляв неабияку активність у церковному житті. Агент характеризував його як “розумну і вольову людину, яка має здатність добре орієнтуватися в ситуації, що складається”.
“Прикладом уміння орієнтуватися в обстановці, – йдеться в довідці КГБ, – був такий факт, про який розповів “Монах”. Користуючись приязним ставлення до себе з боку Папи Івана ХХІІІ, Східної Конгрегації і всієї української еміграції, які з моменту приїзду до Риму приймали його як національного героя, що переніс тягар сибірських таборів і не зрадив своїх переконань, кардинал Сліпий спробував використати цю ситуацію для досягнення своєї сокровенної мети – створення українського патріархату. Спочатку, на думку “Монаха”, це йому до певної міри вдалося. Навколо нього був створений ореол слави, переважна більшість української еміграції його підтримувала” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 173–174).
Йосип Сліпий наполегливо відстоював ідею надання УГКЦ статусу патріархату. На цьому шляху, як свідчать архівні документи, йому доводилося вести напружені дискусії з окремими українськими єпископами із низки країн Європи й Америки. Отримавши інформацію про це, в КГБ вирішили скористатися нагодою і зіграти на певних протиріччях. Зокрема, мали намір через агентурні можливості за кордоном чинити вплив на церковних діячів. А для цього вимагали від “Монаха” дізнатися про таке:
– хто очолює організаційний комітет зі створення католицького патріархату і входить до його складу, біографічні відомості та характеристики на цих осіб, на які сили лідери уніатської церкви в Ватикані мають намір спертися у здійсненні свого задуму;
– хто з вищих українських служителів культу входить в опозицію до кардинала Йосипа Сліпого у питанні створення патріархату, біографічні відомості та характеристики на них;
– якими мотивами керувалися ці особи при вирішенні цього питання, в чому суть їхніх протиріч із задумами Йосипа Сліпого та його оточення;
– ставлення до задумів Йосипа Сліпого зі створення патріархату закордонної української еміграції і ОУН;
– яким чином у створенні патріархату беруть участі лідери наццентрів ОУН, в яких формах це співробітництво виражається і на якому рівні воно здійснюється.
Як свідчать архівні документи, окремі єпископи не поспішали з підтримкою ідеї створення патріархату “через побоювання втратити свою владу, потрапивши при цьому в повну залежність від “патріарха” Йосифа Сліпого”. Великий спротив був і з боку Ватикану, який ставив умову, що цей статус буде надано УГКЦ лише за кордоном, а не в межах України. Святий престол не хотів розсваритися з москвою. На подібне вже не погоджувався Йосип Сліпий. Він вважав, що церква єдина, так само, як і єдиним має бути патріархат. Тоді Ватикан відмовився. Це була гірка звістка. Але кардинал не опускав рук.
Як зазначається в оперативних матеріалах КГБ, за ініціативою Йосипа Сліпого “був створений “Синод українських єпископів”. До нього увійшли митрополит США Синишин, єпископ Бучко, митрополит Канади Германюк, єпископ Сапеляк (Аргентина)”. На ньому бурхливо обговорювалося і питання створення патріархату. У зв’язку з цим перед “Монахом” ставили завдання з’ясувати, “чим викликаний різкий антирадянський виступ кардинала Сліпого на засіданні “синоду” і порушення ним зобов’язань не займатися політичними питаннями. Яка реакція Папи Павла VI на хід “синоду” і виступ Сліпого” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 366).
Ці події відбувалися вже за Папи Павла VI у 1971 році. Про них “Монах” докладно розповів оперативному працівнику КГБ під час чергової зустрічі. На ній повідомив, що особисто він голосував проти створення патріархату. Напевне, так йому радили куратори. Вочевидь, для КГБ було важливіше не допустити створення патріархату, ніж якісь незначні тертя в міжособистісних стосунках агента з Йосипом Сліпим.
“Монах” додав слова, – зазначається у довідці про зустріч з агентом, – які промовив Папа Павло VI стосовно патріархату: “…про створення патріархату нині не може бути й мови, бо історичні умови для його створення ще не склалися і коли складуться – нікому невідомо”. Цим самим, за словами “Монаха”, Папа Павло VI хотів підкреслити, що нині Ватикан проводить політику на зближення з Радянським Союзом, сподіваючись отримати деякі поступки по лінії церкви в Радянській Прибалтиці, а створення патріархату може негативно позначитися на стосунках Ватикану з СРСР по державній лінії, які останнім часом поліпшуються” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 176).
В іншій довідці, датованій 1972 роком, агент фігурує вже під новим псевдо – “Вєрний”. У розділі під назвою “Про обстановку у вищих уніатських колах після провалу спроб створити український уніатський католицький патріархат” попередня інформація підтверджується і доповнюється. Зокрема, зазначається таке:
“Як уже повідомляв “Вєрний” раніше, у вищих уніатських колах Риму, країн Західної Європи і американського континенту вважали, що на рішення Папи Павла VI відмовити Сліпому і його прихильникам у створенні українського уніатського католицького патріархату основний вплив мав прийнятий Ватиканом і здійснюваний останнім часом через Східну Конгрегацію курс на зближення з Московською православною патріархією та зміцнення на цій основі позицій римо-католицької церкви (Прибалтійські республіки, Західна Білорусія, Україна), яка збереглася на території СРСР” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 357).
“Монах”-“Вєрний” в КГБ вважався особливо цінним агентом. Йому ретельно відпрацювали способи зв’язку на всі можливі випадки. Про дату і місце зустрічі за кордоном мали повідомляти у листуванні з сестрою. Для цього з нею встановили довірчі стосунки.
Найкращим місцем для зустрічі спершу обрали Швейцарію, куди агент іноді виїздив для відпочинку або лікування. Звідти він мав написати листа сестрі про місце свого перебування і зазначити номер телефону, за яким з ним можна було б зв’язатися. Сестра ж одразу повинна була про це повідомити оперативному працівникові. Невдовзі визначили ще одну третю країну – Відень, біля пам’ятника Марії Терезії.
Для зустрічі в Римі йому мали надіслати листа від імені сестри побутового змісту. У ньому мала бути обов’язково така фраза: “Кузен Віктор виїздить до моря на відпочинок, де перебуватиме з … до …”. Це означало, що оперативний працівник у зазначений період перебуватиме в Римі і очікуватиме у найближчу після зазначеної дати неділю о 12.00 біля фонтану Берніні на площі перед собором Святого Петра. Запасна зустріч – на тому самому місці наступного дня з 18.00 до 18.30.
З агентом також обговорювалися сигнали тривоги. На випадок, якщо після повернення до Риму він буде підданий перевірці з боку спецслужб або закордонних українських емігрантських структур, то мав у листі до сестри поставити знак оклику після звернення до неї. Крім цього, в тексті листа мало бути вжите слово “кузен”. У разі відсутності перевірки – такий знак і це слово не ставити.
Під час кількох відвідувань Львова з ним постійно зустрічалися два співробітника КГБ, які мали приїздити до нього і в Рим. На тих зустрічах йому давали на ознайомлення перелік питань, які він мав з’ясувати і доповісти наступного разу. Серед них такі:
– зібрати відомості про діяльність, завдання, структуру, кількісний склад працівників Східної Конгрегації, Конгрегації невіруючих, Статс-секретаріату (МЗС) Ватикану, характеристики і біографічні відомості на них;
– здобути відомості про напрямки діяльності навчальних закладів Ватикану, зокрема про українські духовні навчальні заклади (структура, кого вони готують, для яких цілей, в які країни направляють випускників тощо);
– “Радіо Ватикану”, кого зі співробітників знає;
– діяльність українського екзархату в Мюнхені;
– канали зв’язку уніатського центру за кордоном і особисто Йосипа Сліпого з уніатами, які мешкають в СРСР, і яким чином це здійснюється;
– характеристики й біографічні відомості на керівників української уніатської церкви, їхні стосунки з Йосипом Сліпим;
– надати повну характеристику на нового ректора “Українського Католицького Університету” Почаєвського;
– з ким із лідерів ОУН підтримує контакти Йосип Сліпий, на якому рівні і яким чином;
– якими мотивами керується Йосип Сліпий, встановлюючи контакти з державними діячами низки капіталістичних країн, зокрема ФРН та Італії.
Відомості, які надавав агент, свідчать про те, що він непогано орієнтувався у справах Ватикану, в роботі навчальних закладів, особисто знав багатьох діячів церкви, зокрема єпископів і митрополитів УГКЦ зі США, Канади, Великої Британії, Аргентини, ФРН, Югославії, давав їм розлогі характеристики.
“За своїм церковним саном, – зазначається в одній із довідок, – “Монах” стоїть значно нижче зазначених вище авторитетів, але як священник з великим монаським стажем користується повагою. Цьому також сприяє та обставина, що він є сином греко-католицького священника, якого більшість із них знає, і тому він має можливість спілкуватися з ними, коли вони приїздять до Риму” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 13400. – Т. 1. – Арк. 63).
Але з часом від нього почали вимагати більшого. Особливо після переїзду до Мюнхена, де він став працювати викладачем у центрі перепідготовки українських католицьких священників, який діяв при одному з монастирів. Водночас у КГБ знали, що в Мюнхені мешкало багато відомих діячів українських емігрантських центрів.
Тож агенту почали ставити завдання з проникнення до цих центрів, зокрема до Закордонних частин ОУН. Його наполегливо підштовхували до встановлення контактів з Ярославом Стецьком та іншими українськими діячами, і це, як невдовзі з’ясувалося, стало помилкою в роботі з ним.
“Монах”-“Вєрний” за своїми переконаннями був далекий від ідеології ОУН і загалом українського національно-визвольного руху. Понад те, він у своєму оточенні неодноразово схвально відгукувався про політику СРСР. Це стало приводом для підозрілого ставлення до нього з боку церковного керівництва за місцем нової роботи.
Як він зізнався на черговій зустрічі з оперативним працівником у Відні, “його підозрюють у зв’язках з КГБ і прорадянських настроях, про що з ним мав бесіду на високих тонах єпископ П. Корнеляк”. Усе це його неабияк налякало, і він почав уникати контактів.
Натомість куратори з КГБ ще упродовж певного часу намагалися спонукати агента до вивідування планів керівництва ОУН у Мюнхені, але безрезультатно. На Львівщину після смерті батьків він також уже не приїздив. Крім цього, втратив і колишні тісні стосунки з Йосипом Сліпим, для стеження за яким його свого часу залучили.
Відтак “через втрату розвідувальних можливостей” подальшу роботу з ним припинили. Але не переставали тримати під оперативним контролем самого Йосипа Сліпого. Це робили через інші агентурні можливості аж до останніх днів його життя.
Відтак розсекречені документи є ще одним підтвердженням того, що КГБ, попри “жест доброї волі”, не залишав у спокої Йосипа Сліпого ніколи й намагався всіляко перешкоджати йому та втручатися в справи української церкви в діаспорі. А сам кардинал не зважав на жодні зобов’язання перед кремлівським керівництвом в обмін на своє звільнення, якщо вони й були.
Помер Йосиф Сліпий 7 вересня 1984 року у Римі. Він не дожив лише кілька років до легалізації УГКЦ в Україні. Згідно із заповітом, його тіло перевезли до Львова й поховали у 1992 році в соборі святого Юра.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
Станом на 1 січня цього року, за результатами моніторингу містобудівної документації, на території Львівської області налічувалось 2 786 об’єктів культурної спадщини, які було взято на облік ще до набрання чинності ЗУ “Про охорону культурної спадщини”.
У Дрогобицькому районі нарахували 291 об’єкт культурної спадщини: археологія – 5, історія – 18, архітектура – 251, монументальне мистецтво – 17. Проте лише вісім пам’яток культурної спадщини району сьогодні занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
У Золочівському районі існує 330 об’єктів культурної спадщини: археологія – 84, історія – 35, архітектура – 186, монументальне мистецтво – 25. З них до Державного реєстру нерухомих пам’яток України занесли лише 12 пам’яток.
У Львівському районі налічується 811 об’єктів культурної спадщини: археологія – 212, історія – 152, архітектура – 403, монументальне мистецтво – 44. До Державного реєстру нерухомих пам’яток України занесено лише 33 пам’ятки.
У Самбірському районі є 239 об’єктів культурної спадщини: археологія – 12, історія – 17 об’єктів, архітектура – 188, монументальне мистецтво – 22. Занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України – 15 пам’яток.
У Стрийському районі налічується 437 об’єктів культурної спадщини: археологія – 55, історія – 62, архітектура – 270, монументальне мистецтво – 50 об’єктів. Занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України – 43 пам’ятки.
У Червоноградському районі є 177 об’єктів культурної спадщини: археологія – 47, історія – 14, монументальне мистецтво – 88. Занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України – 38 пам’яток.
У Яворівському районі налічується 138 об’єктів культурної спадщини: археологія – 20, історія – 14, архітектура – 90, монументальне мистецтво – 14. Занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України – 10 пам’яток.
Натомість на території Львівської МТГ налічується 363 об’єктів культурної спадщини: археологія – 28, історія – 60, архітектура – 257, монументальне мистецтво – 18.
Крім цього, з 55 населених пунктів Львівщини, які віднесені до Списку
історичних населених місць України, лише 32 або 58% мають розроблені історико-архітектурні опорні плани та проєкти зон охорони пам’яток.
Додамо, в області планують розпочати роботу над внесенням змін до схеми планування території Львівської області – містобудівної документації регіонального рівня, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови, використання територій адміністративно-територіальних одиниць та їх окремих частин.
Наталка СТУДНЯ
У “Щедрик / Shchedryk” від hOsT стильний мікс етнохаусу переплівся із багатоголоссям хору Катедрального собору Преображення Христового (м. Коломия). Що додало експериментальному треку ще й гуцульського колориту.
Послухати трек “Щедрик / Shchedryk” від hOsT:
— Своїм новим треком я хотів, щоб слухач занурився у святкову різдвяну атмосферу, – каже hOsT (Остап Балух). – Одного дня, працюючи на студії, я уявив «Щедрика» у стилі етнохаус. Вирішив поекспериментувати! До співпраці запросив місцевий хор. І ми спільно втілити мою ідею в життя.
Окрім сольного проекту, Остап Балух є учасником знаного коломийського гурту T.HUTSULS – ще одного проекту продюсерського центру Hutsul Planet. Уже з дебютного треку Drymba, реліз якого відбувся восени 2023 року, hOsT почав заповнювати в сучасній українській музиці нішу етнохаусу, міксуючи актуальні звуки зі звучанням гуцульських народних інструментів. Невдовзі hOsT обіцяє здивувати ще не однією прем’єрою, студійна робота над якими уже йде повним ходом.
Завантажити трек “Щедрик / Shchedryk” від hOsT:
https://promo.bestmusic.com.ua/fanlink/5427/
Галина ГУЗЬО
Понад пів століття творчої праці мистець віддав своїй багатій традиціями покутській землі. Тут, у містечку Снятин, художник народився 28 березня 1908 р. в сім’ї місцевого урядовця. Світогляд його і національна самосвідомість остаточно сформувались під час навчання в українській класичній гімназії у Коломиї (1918–1928). Тоді зустрів своїх перших ідейних учителів: письменника Андрія Чайковського – автора популярних серед молоді історичних повістей про козаччину, режисера Олександра Скалозуба, послідовника Леся Курбаса, який у 1920-х рр. після поразки збройної боротьби за українську державність разом з вояками армії Симона Петлюри опинився на еміграції в Галичині. Також великим авторитетом був для Лукавецького гімназійний викладач греки, латини й української мови професор Дмитро Николишин, учений-лінгвіст і талановитий музикант.
Значну роль у формуванні світогляду Я. Лукавецького відіграли його приязні стосунки з Володимиром Кобринським, збирачем народного гуцульського мистецтва, самовідданим ентузіастом музейної справи, організатором музею «Гуцульщина» в Коломиї. За його порадою двадцятилітній Ярослав Лукавецький у 1928 р. поїхав до Львова на навчання до Мистецької школи Олекси Новаківського. Вчився він тут два роки (до 1930-го) і, як сам згадував, мало тоді розумівся на експресіонізмі пізніх полотен Новаківського, екзальтованих і сповнених драматичної напруги, ледве сприймав його натхненні тиради про мистецтво. Однак на все життя взяв від свого великого учителя не лише певні основи професійних знань, а й – що дуже істотно – високий приклад вимогливості до себе та патріотичної наснаги.
Згодом, сповнений великих надій та планів на майбутнє, Я. Лукавецький поїхав удосконалювати свою професійну освіту до Кракова. Два роки (1930–1932) він навчався у приватній школі краківського пейзажиста А. Терлецького, і 1932-го вступив на відділ малярства до Краківської академії мистецтв, де його викладачами були такі визначні польські митці як Ю. Мегоффер, В. Яроцький, Т. Аксентович та чех за походженням Гомоляч – тонкий цінитель українського народного мистецтва, який любив повторювати студентам: «Якби переді мною поставлено до вибору писанку і королівську корону, виложену діамантами, я вибрав би цю маленьку писанку – шедевр творчості неграмотних жінок».
Краків, місто великих мистецьких традицій, мало неабияке значення в творчому формуванні Я. Лукавецького. «В картинних галереях Вавелю, Сукєнніц, у меморіальних музеях, – згадує художник, – я упивався картинами таких велетів як Ян Ствош, Мальчевський, Матейко, Виспянський, Вигжевальський, Станіславський… Із сучасним та модерним мистецтвом я знайомився на пересувних виставках у краківському Палаці штуки».
У Кракові Я. Лукавецький став членом і експонентом гуртка української академічної творчої молоді «Зарево», до якого тоді входили такі відомі згодом митці як Г. Крук, М. Гарасовська-Дацишин, Д. Іванцев, Н. Кисілевський, М. Кміт, О. Наконечний, М. Зорій, Д. Горняткевич. Ідейним натхненником та патроном гуртка був письменник Богдан Лепкий, тоді професор Яґеллонського університету, який, опріч літературної творчості, залюбки займався малярством як самодіяльний художник.
У 1934 році Я. Лукавецький, будучи студентом другого курсу Краківської академії, експонував свої твори у Львові на шостій виставці АНУМ, отримавши схвальні відгуки критики. Вдруге у Львові він виставився в наступному 1935 році на великій «Ретроспективній виставі українського мистецтва за останні ХХХ літ».
Повернувшись на батьківщину, митець замешкав у Коломиї (1936–1940 рр.). Тут у своєму просторому будинку він заснував для початкуючої української молоді мистецьку школу, що функціонувала в 1936–1940 рр. на приватних засадах і виховала близько 30 учнів, серед них – Б. Гавату, В. Проціва, М. Стефурака та інших.
У 1936 р. важливою подією у творчому житті Я. Лукавецького стала його персональна виставка у приміщенні Народного дому Коломиї, влаштована в разом зі студійними працями учнів.
На кінець 1930-х років припадає період інтенсивної малярської творчості художника. Я. Лукавецький працює в різних жанрах мистецтва, малює безліч невеликих настроєвих пейзажних етюдів і натюрмортів. Та насамперед він – проникливий портретист, психолог, автор цілої галереї першорядних портретів своїх видатних сучасників, діячів української культури. Серед них – портрет А. Чайковського (1935 р.), Б. Лепкого (другий варіант, 1936 р.), В. Стефаника (1936 р.), товаришки з академії художниці Марії Гарасовської (1930 р.), професорів Д. Кубійовича (1936 р.) та Д. Николишина (1937 р.), В. Кобринського (1946 р.), 3. Штундер-Людкевич (1948 р.). До них примикає серія прекрасних автопортретів художника з різних періодів його життя (Автопортрет 1930 р.).
З особливим натхненням він малював свою чарівну дружину Надію («Портрет дружини у вікні», 1934 р.), яка була його добрим ангелом і надійним другом. Портрет цей належить до шедеврів малярської творчості Я. Лукавецького. Для мандрівних театральних труп, які до війни гастролювали у Коломиї, мистець виконав свої перші сценографічні праці (акварельні ескізи та декорації до п’єс М. Старицького «Оборона Буші»,1938р., Г. Сенкевича «Кво вадіс»,1936–1938 рр., оперетки В. Павлусевича «Дівча з Маслосоюзу»,1936 р.). Тоді ж портретував визначних діячів коломийського театрального середовища – режисерів О. Скалозуба (1936 р.) і В. Блавацького (1938 р.) та зірку української сцени Іванну Біберович (1937 р.).
У період першої більшовицької окупації Галичини (1939–1941 рр.) Я. Лукавецький переїхав до Станіславова. Ідеаліст-радянофіл, він, за свідченням його товариша зі школи Івана Кейвана, був тоді людиною «під політичним аспектом крайнє лівих переконань, включно з комунофільством», співпрацював у Станіславові з більшовицьким режимом, розгорнувши тут жваву творчу і громадську діяльність. Брав участь в організації місцевої секції Спілки радянських художників, працював інспектором у Будинку народної творчості та головним художником у новозаснованому Музично-драматичному театрі ім. І. Франка, для якого виконав низку своїх кращих сценографічних праць (декорації до вистав «Ой не ходи, Грицю» М. Старицького, «Пошились в дурні» М. Кропивницького, «Тев’є-молочник» Шолом Алейхема та інші.)
У роки німецької окупації Галичини (1941–1943 рр.) мистець усунувся від участі у художньо-виставковому житті, працював вчителем малювання в гімназії у Станіславові. Та після війни, в 1945–1951 рр,, проживаючи у Станіславові, він знову намагався активно співпрацювати зі сталінсько-більшовицьким режимом. Певний час продовжував займати посаду головного художника у Музично-драматичному театрі ім. І. Франка, для якого оформив сценографічно ряд вистав («У пущі» Лесі Українки, «Украдене щастя» І. Франка та ін.) і виконав серію портретів акторів цього театру – І. Коссакової (1946 р.), Н. Ужвій (1946 р.), А. Бучми (1946 р.) й ін. Усілякими способами намагався вистояти, не дати себе знести хвилі тотальних більшовицьких репресій. Все ж Ярослав Лукавецький був надто яскравою і помітною особистістю, щоб недовірливе кадебістське око не могло не завважити у ньому українського інтелігента.
Врешті і його досягла рука сталінського сатрапа: в 1951 р. його під фальшивим претекстом арештували і вислали у сибірські тюремні табори, на важкі лісові роботи в болотах між ріками Кострома та Ветлуга.
В 1956 р. Я Лукавецького амністували, він повернувся додому й осів в рідному покутському містечку Снятин. До малярства звертався рідко, хоча саме в цей час намалював один зі своїх кращих творів – портрет Наталії Семанюк (1958 р.), дружини Марка Черемшини. Це полотно й нині прикрашає експозицію літературно-меморіального музею письменника в Снятині.
Мистець багато працював тепер як художник-оформлювач над благоустроєм міста у відділі архітектури Снятинського райвиконкому. Деякий час викладав малювання у снятинському Культурно-освітньому училищі, при Будинку піонерів організував художню студію. Проєктував інтер’єри для приміщення Художньо-меморіального музею Василя Касіяна у Снятині.
В останні роки життя, вже на пенсії, Я. Лукавецький не шукав спокою. Завжди молодий духом, енергійний та дотепний, він і надалі сіяв довкола себе завзяття до праці, любов до рідної землі та її культури.
Відійшов у вічність 14 травня 1993 р. у віці вісімдесяти п’яти років. На честь мистця названа одна з вулиць Снятина як данина пошани вірному синові покутської землі, що залишив їй у спадку щедрі плоди свого невтомного творчого духу.
Любов ВОЛОШИН
Джерело: https://zbruc.eu/node/117225
Джерела:
1. Волошин Л. Ярослав Лукавецький. Малярство. Рисунки. Сценографія. – Львів–Івано-Франківськ, 2008. – 118 с.
2. Materiały do dziejów Akademii Sztuk Pięknych w Krakowie. – Wrocław– Warszawa–Kraków,1969 – T.2. – S.333.
3. АНУМ. Шоста виставка. Каталог. 16.ХІІ.1934. – 14.01.1935. – Кат. №204–295.
4. Кейван І. Образотворчі мистці Коломийщини // Коломия й Коломийщина. Збірник споминів і статтей про недавнє минуле. – Коломия–Філадельфія, 1988. – С.261.
https://zbruc.eu/node/117225
Дорослі нарешті побачать Капітошку, Вовчика, Козаків та інших впізнаваних з дитинства героїв на великому екрані, а діти зможуть познайомитись з класичними мультфільмами, на яких виросло вже кілька поколінь українців.
До програми увійшли 8 коротких мультфільмів від 8 режисерів і режисерок.
Усі мультфільми були заново оцифровані Кінолабораторією Довженко-Центру у 2021-2023 роках.
Наталка СТУДНЯ
Про це повідомили у Львівській філармонії.
Перший тур відбувся онлайн. Конкурсні прослуховування другого туру проходили у концертних залах Львівського національного університету імені Івана Франка та Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика. У третьому турі Конкурсу було залучено Академічний симфонічний оркестр філармонії під керівництвом Івана Чередніченка.
Нагороди конкурсантам, окрім традиційних премій лауреатам, доповнили спеціальні премії та відзнаки від партнерів, меценатів та друзів Конкурсу.
Партнерами Конкурсу є Фундація Василя Сліпака, Українська Капеля Бандуристів Північної Америки ім. Тараса Шевченка і Кафедра музикознавства та хорового мистецтва факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Цьогорічна едиція Конкурсу має особливу підтримку у вигляді партнерства з офіційним представником французького бренду DS Automobiles у Львові компанією ТзОВ “Ілта Львів”.
Конкурс проводиться за підтримки Львівської обласної військової адміністрації та Львівської обласної ради.
Ідея конкурсу народилася у Львівській філармонії, і 20 грудня на сцені Концертного залу Людкевича було оголошено переможців Конкурсу у 2023 році.
Творче змагання оцінювало авторитетне журі, яке очолила всесвітньо відома оперна співачка (мецо-сопрано), почесна президентка Галицького музичного товариства, професорка співу в Університеті Моцартеум – Зоряна Кушплер (Україна – Австрія).
Члени журі – це відомі митці, зокрема: оперний режисер та артистичний менеджер – Аксель Кресін (Німеччина); всесвітньо відома оперна співачка (сопрано), солістка Львівської Національної Опери, викладачка вокалу Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенка – Софія Соловій (Україна); диригент, музичний керівник Львівської Національної Опери – Іван Чередніченко (Україна) та всесвітньо відомий оперний співак (бас), соліст Нюрнберзького державного оперного театру – Тарас Конощенко (Україна – Німеччина). Директор Конкурсу – заслужений артист України Олег Созанський.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Сьогодні частина друга – про Святий Вечір (текст подаємо оригінальним).
Прийшов Святий Вечір. Чудовий це був для нас день. Ми ходили просто навшпиньки, щоб тільки не заколотити його святошної тишини. Я і моя рідня, передовсім служниця боялися, щоб не влізла перша «баба» до мешкання. Найтрудніше було з молочаркою. Але і вона в повнім зрозумінні наслідків, що їх може принести перша її поява, висилала на той день свого чоловіка з молоком, хоч він мусів соромитися йти до міста з бабським «тлумаком». Часто приходив перший каменичний сторож з сіном, яке стягнув з якоїсь селянської фіри, певний, що за свою приналежність до «мужчин» дістане чарку доброї житнівки від Бачевського.
З кухні плили на ціле мешкання дивні пахощі. В великих горшках варився святочний борщ, голубці з грибками і суш куплений у синевідських бойків під парасолями. На столі родилися смачні креплики і капуснячки, на «ринці» смажився мід до горівки з цинамоном. Я з татом прибирав ялинку в замкненім перед цікавими очами молодшої рідні «сальоні». Скоро сходив нам день. Уже кидають креплики до борщу, вже на сковородці досмажується риба, тато «коштує» медівку чи не за міцна. Всі убираємося святочно. Мама застелює стіл білим як сніг обрусом, під обрус по середині стола кладе сіно і на ньому святочний колач. Займаємо по старшині місця, побіч нас сідає наша служниця. Батько бере тарілку з проскуркою, при ступає до мами, тато і мама бажають одне одному всього найкращого і потім ідуть до нас. В очах усіх сльози. Зачинаємо від борщу, потім іде риба; мама вибирає з кусників призначених для молодшої рідні «ости». Сміло вже їмо налисники з грибами і голубці. Але я жду на кінець вечері і біжу до «сальону» засвітити свічки на ялинці, Отвираю наскрізь двері і очі молодшої рідні аж вискакують з радощів. По тім іде «Бог Предвічний», а за цією колядою, інші. Полумя свічечок пестить сині, червоні, зелені кулі, золоті горіхи та інші прикраси ялинки. Десь свічечка огортає своїм полумям шпильки ялинки і кімнату наповняє живичний запах галузочки. Свічечки освічують чудові коронкові взори на замерзлих вікнах. Батьки і ми молоді дивимося на ялинку і стараємося вичитати у світляних її кільцях нашу долю в най ближчому році.
А ті роки плили тоді так скоро, і приносили вони всяке так, як це воно в людському житті мусить бути. Місце мого батька заняв я, як представник дальшого покоління. І в моїй хаті стоїть така сама ялинка, як колись у нас на Городецькій з такими самими свічечками і прикрасами. Не висять на ньому самі елєктричні лямпочки, з визивним, самопевним світлом скоробагатька та позбавляють ялинку цілої тої краси і цілого того чару, який йому дають тремткі вогники свічечок. На ялинці пишаються ріжноманітні кулі і прикраси. Найстарші з них мають уже цілих 16 літ і до них рвався цілим своїм кількамісячним тілом старший мій син. Потім ми докуплювали щороку нові чічки аж до найновіших, куплених вже цього року. До кожного з них привязані якісь спомини, кожне з них, це нова сторінка мого родинного життя. Тішилася ними також моя маленька Оленка, але не так палко, як мій Данко. Тільки оченята в них робилися такі великі і такі чудові, як ті кулі у світлі кільканацяти свічечок. Та і ми дивимося не менше цікаво, бо раз у рік завдяки святій вечері і цій ялинці стаємо малими дітьми. Це єдина казка з дитячих літ, що щороку повторяємо собі.
А серед тих мрій очі наші звертаються до їдальні і дивляться на ще одну свічку на столі та на крісло, що його ставимо для когось не присутнього і сподіваного. Може цей гість прийде за рік, за два, може на нього ждатимуть ще наші діти. І в тій надії черпаємо заохоту до життя, до праці, до боротьби з вітрами серед моря нашого теперішнього життя.
Гасне одна свічечка, за нею друга, третя, а з ними гаснуть теж спомини: один, другий, десятий. Діти рахують, кілько треба дати нових свічечок, щоб на другий день Христового Різдва могли засяяти новим, повним світлом.
Д-р ОЛЕКСАНДЕР НАДРАГА
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, та Львівського палацу Мистецтв.
Цьогоріч виповнюється 155 років з часу заснування у Львові Товариства «Просвіта», організації основною метою якої з часів створення є утвердження української національної ідеї, державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності і добробуту українського народу.
До цієї дати пропонуємо невелику «ліниву» мандрівку, під час якої уфотівка Софія Легін розповість, де у 1920-1930-х роках розташовувалися у Львові читальні Просвіти, як вони виглядали тоді та тепер і яку діяльність там провадили.
До та після лекції гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Задум створити масштабний цикл для симфонічного оркестру виник у відомого сучасного українського композитора ще 2020 року, після того, як на замовлення оркестру INSO спільно із патроном філармонії та його вчителем Мирославом Скориком були написані грандіозні «Різдвяні симфонії». У цих творах втілюється дивовижна ідея «одягнути колядки та щедрівки в симфонічні шати», що належить Івану Малковичу, українському письменнику та видавцю.
За словами Івана Небесного, робота над «Різдвяними фантазіями» тривала близько шести місяців. У 2023 році, коли особливої ваги набула єдність та підтримка, спільне бачення добра, цей симфонічний твір майстерно обʼєднує теми найвідоміших світових колядок.
Квитки: https://soldout.ua/booking/1383-nadiia
Ольга МАКСИМ’ЯК
Більшість палаців перебувають у державній власності. За тридцять років незалежності коштів на їх утримання, на жаль, так і не знайшли. А зараз тим паче: країну потрібно відбудовувати. Тому давайте відвідаємо їх, поки не запізно, разом із RDZS.org
Резиденція Лянцкоронських знаходиться у глибині великого парку. Протягом кількох століть її розбудовували і розширювали. А сьогодні вона поступово перетворюється в руїни.
Перший величезний палац на цій території з’явився у середині XVIII століття і належав роду Жевуських. У ньому зберігалася презентабельна, на той час, колекція живопису.
З приходом радянської влади у палацових покоях облаштували притулок для дітей-сиріт. У другій половині ХХ століття у маєтку діяв санаторій «Розділ».
З 2004 року будівля стояла закинутою і переживала часи руйнації. В 2023 році палац, нарешті, викупили та взялися відновлювати. Вхід, поки що, вільний.
Ось його координати.
Палац збудований у вигляді підкови із симетрично розташованими двома крилами. Головний фасад прикрашав портик, а ще був великий балкон з колонами тосканського ордеру. На території палацового комплексу був зимовий сад і альтанка, обрамлена чавунною балюстрадою. Навколо палацу було закладено ландшафтний парк.
З радянських часів і дотепер на території маєтку діє дитячий протитуберкульозний санаторій. Палац служив одним з його корпусів до пожежі 2004 року. Хоч і мізерні, у ньому збереглися залишки колишнього оздоблення.
По фото зсередини палацу можна побачити, що там місцями навіть гірше, ніж зовні. Вхід охороняється, потрібно домовлятися з сторожем. Після цієї публікації місцева влада заявила про намір реконструювати палац.
Ось його координати.
Красива вежа, фасад з колонами… Попри свій стан, палац і досі привертає увагу. На початку 90-х років тут все ще вирувало життя, знімали серіал. Так що ж з ним потім сталося?
Палац в селі Черниця був збудований в 17 ст. на місці середньовічного замку. За Австрії це був маєток власників села. За Польщі тут відкрили український агрономічний інститут.
За радянської влади в будівлях палацу і маєтку відкрили сільськогосподарський технікум та школу. Вони проіснували до 1979 року. Після цього споруди пустують та поступово занепадають.
В 1993 році в палаці знімали серіал «Злочин з багатьма невідомими» за мотивами кримінальних репортажів Івана Франка. Тоді палац ще був у цілком пристойному стані. Як же прикро усвідомлювати, що в руїну він перетворився вже за незалежності. І не потрібно російських ракет, самі можемо.
Ось його координати.
Будівлю зведено впродовж 1898 – 1899 років за проектом львівського архітектора Владислава Галицького у стилі французького неоренесансу. Палац цегляний, двоповерховий, колись був вкритий черепицею. Скульптурне оздоблення виконав скульптор Петро Герасимович.
За часів совєтів у палаці розташовували туберкульозний диспансер, який закрили у 2017 році. З того часу він пустує.
Парадний вхід до палацу зачинено, але потрапити до середини все ж можна. Ось опис як 😉 Найперше, що вражає та є найкраще збереженим у всій будівлі – розкішні дерев’яні сходи із вирізьбленим гербом родини Балів. Та й загалом, поблукавши палацом можна ще побачити зразки розкішного оздоблення.
В 2022 році місцева влада запланувала створити тут туристичний маршрут.
Ось його координати.
Палац Марсів був збудований в XVIII столітті родиною графів Коморовських. На початку XX століття цей маєток викупила родина Марсів.
Розквіт палацу прийшовся на часи естета Віталіса Марса, власника Судової Вишні. Він, також, був відомим колекціонером мистецтва: придбав для палацу старовинні меблі та влаштував бібліотеки.
У радянські часи палац конфіскували та переобладнали в гуртожиток зооветеринарного технікуму. В 1995 році палац згорів, і, з того часу, стоїть у руїнах.
Після цієї публікації були проведені торги і палац Марсів здобув нового власника. Тож варто поспішити його побачити, поки чиновники та дизайнери не реалізували свої сміливі плани!
Ось його координати.
Сподобалися місця? Тоді підписуйтеся на наш Телеграм канал! Будьте в курсі всіх нових статей та підтримайте україномовний ресурс про цікаві місця та подорожі!
“Вкрадене Різдво, або Незвані гості…” – метафорична історія про Різдвяні дива. Сюжет – казковий, але з актуальними поворотами. У Країни Світла усі готуються до Різдвяних святкувань. Злий цар Країни Темряви Павук Павутін ненавидить Різдво, тому хоче захопити Країну Світла. Лиходію допомагають три його сестри: Брехня, Жадібність і Заздрість. Магія та хитрощі, чари та обман… І на противагу їм – непереможні сили Країни Світла!
“Вкрадене Різдво” – видовищна, добра та повчальна казка, яка перенесе дітей у дивовижній світ, в якому вони зустрінуться з улюбленими казковими героями, що опинилися у сучасних реаліях та ще й при дивних, несподіваних обставинах.
– Наші діти щодня зустрічаються зі страшними реаліями війни: ракетні небезпеки, повітряні тривоги, укриття, новини з фронту, втрати… – каже продюсерка музичної вистави “Вкрадене Різдво, або Незвані гості…”, народна артистка України Ірина Мазур. – Тому з дітьми треба говорити про війну. Говорити у різний спосіб – і засобами сценічного мистецтва, зокрема. Так у нашій виставі появився антигерой Павук Павутін – як уособлення абсолютного зла. Йому протистоять сили добра і світла. Які б плани не мало зло, Різдво у наших дітей ніхто не має права вкрасти!
У музичній виставі задіяно понад два десятки артистів відомого ТанцТеатру “Життя”. “Вкрадене Різдво” буде цікаве не лише дітям 5-12 років. Адже усі ми родом з дитинства, чи не так? Творимо Різдвяно-Новорічні спогади разом!” – зауважують творці казки.
Квитки на музичну виставу “Вкрадене Різдво, або Незвані гості…” 13-14 січня 2024 р. доступні онлайн:
https://gastroli.ua/tickets/
https://gastroli.ua/tickets/
Галина ГУЗЬО
Йому передувало відкриття виставки, присвяченої Василю Сліпаку під назвою «Козаки та дівчата Сліпака». Виставка, організов ана Благодійним фондом Козицького в рамках мистецького проєкту «Ми і Світ», висвітлила різнопланову творчість, сплетену в одній людині.Надалі впродовж конкурсних днів глядачі матимуть змогу насолодитися численними фрагментами оперної музики світу, а також різнобарв‘ям української музики, адже серед програмних вимог Конкурсу обов’язковими до виконання є твори західноукраїнських та українських композиторів. Крім цього, молоді митці матимуть нагоду безпосереднього спілкування з усіма членами журі під час запланованих майстер-класів та творчих зустрічей, що відбуватимуться 18 грудня.
Оголошення переможців та Гала-концерт лауреатів Конкурсу відбудеться 20 грудня о 18:00 на сцені Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Фото: Анастасія Смольєнко та Віталій Грабар
