Тисячі львів’ян та гостей міста щороку відвідують Личаківський цвинтар, один з найстаріших некрополів в Європі. Офіційно засновано кладовище було далекого 1786 року…
Головна брама Личаківького цвинтаря, виконана 1875 року. Фото 1910 року
Утворенню передували вагомі події в житті Львова. У 1783 році за наказом цісаря Йосифа II було ліквідовано всі прицерковні цвинтарі в межах Львова. Мотивували це рішення санітарними нормами, прийнятими в просвітницькому XVIII столітті…
Одна з найраніших світлин Личакова, виконана Едвардом Тшемеським бл. 1870-х років
Для нових кладовищ було виділено чотири ділянки землі за межами Львова. Галицьку столицю поділили на дільниці, і мешканцям Середмістя та IV дільниці дісталося старе кладовище в передмісті Личаків, де від XVI столітті ховали померлих від епідемій…
Урочистий похорон на Личакові. Фото бл. 1900 року
Від перших років заснування некрополю тут ховали відомих діячів культури, мистецтва, науки, а також політичну та адміністративну еліту столиці Королівства Галичини і Лодомерії.
Вулична сцена біля Личаківського цвинтаря. Фото поч. XX ст.
На початковому етапі поховання здійснювалися на території сучасних полів 6, 7, 9, 10, 14. Тут збереглась найстаріша надмогильна плита, датована 1675 роком.
На могилі Ордона. Фото поч. XX ст.
Вже з перших років свого існування Личаківський цвинтар перетворився на головний некрополь Львова. Такий статус кладовища зберігся дотепер…
Біля надгробку на могилі акторки Марковської. Фото поч. XX ст.
Своєрідна популярність Личакова була такою значною, що декілька разів (в 1804, 1808, 1856 роках) некрополь доводилося розширювати — і зараз його площа складає 42 гектари…
На могилі Щепановського. Фото поч. XX ст.
У 1856 році було вирішено перетворити Личаківський цвинтар з міста мертвих в місце відпочинку живих…
Сцена біля одного з поховань Личакова. Фото поч. XX ст.
Тоді університетський ботанік та львівський садівник Карл Бауер впорядкував територію, проклав тут доріжки та алеї… І з похмурого королівства смерті постав своєрідний парк для меланхоліків та романтиків.
Прокладання колії давньою дорогою Святого Петра (нині-вул. Мечнікова), що від XVI ст. вела на Личаківський цвинтар. Фото міжвоєнної доби.
Поступово Личаківський цвинтар став своєрідним музеєм надмогильної скульптури і архітектури під відкритим небом…
На Цвинтарі Орлят Личаківського некрополя. Фото міжвоєнної доби.
Парк, багатий на чудові класицистичні скульптури авторства талановитих, знаних майстрів минулих століть: Гартмана Вітвера, Юліана Марковського, братів Шімзерів, Леонарда Марконі, Тадеуша Баронча та багатьох інших…
Урочистий похорон шкільного куратора Собінського. Фото міжвоєнної доби
Цвинтар набув статусу музею 25 листопада 1991 р. На його території постійно ведуться роботи з реставрації і впорядкування місць поховань визначних діячів політики, науки і культури…
Молоді митці на могилі Франка. Фото до 1939 року
Заблукати на Личакові неважко… Мало хто навіть із львів’ян може похвалитися тим, що добре орієнтується на 86 полях цвинтаря…
Личаківський цвинтар на фото 1925 року
Окремим почесним полем поховань Личакова є Меморіал Орлят. На початках польський військовий меморіал або Цвинтар оборонців Львова був розміщений на грунті під Личаківським цвинтарем. Тут були поховані поляки – учасники боїв проти ЗУНР у 1918 р. та проти більшовиків 1920 р., жертви німецько-польської війни 1939 р. та Руху опору у 1922–1944 років.
Поховання Невідомих солдат на Личакові. Фото періоду міжвоєння
Знищений 1971 року, протягом 1989–2005 рр. меморіал було частково відбудовано і відкрито за участі президентів України та Польщі.
Львівська залізниця – перша залізниця України, яка має чи не найбагатшу історію, адже за час свого існування належала чотирьом державам. Музей історії Львівської залізниці ілюструє не лише приладдя “перших” залізничників чи їх форму – він відображає статус залізниці та її працівників у суспільстві, а також її вплив на розбудову тієї чи іншої держави, адже залізниця здавна вважається кровоносними судинами економіки країни.
Музей історії Львівської залізниці, загальний вигляд.
Музей засновано у 1972 році з ініціативи невтомного збирача та пропагандиста історії Львівської залізниці Пилипа Толочка. За роки свого існування Музей кілька разів змінював приміщення. У 2001 році, на честь 140-річчя Львівської залізниці в Будинку науки і техніки локомотивного депо “Львів-Захід” відкрили відновлену експозицію Музею історії Львівської залізниці, найстарішої магістралі України.Розміщений він поряд із приміським залізничним вокзалом.
Композиція “Музика в рейках”, автор – Роман Патик.
Експозиція розповідає про народження та будівництво Львівської залізниці в Галичині, Карпатах, на Волині та далі на південь до Чернівців за часів Австро-Угорщини, Польщі, СРСР та на сучасному етапі розвитку належної України.
Жалюзі зі старими фотографіями вокзалів Львівської залізниці.Жалюзі зі старими фотографіями мостів Львівської залізниці.
До уваги відвідувачів – матеріали про становлення європейських залізниць, про будівництво першої залізничної колії у Галичині за маршрутом Перемишль – Львів, перших вокзалів, станцій та перонів, відбудову магістралі після двох світових воєн, про людей, які пов’язали своє життя із Львівською залізницею, та їхні трудові звитяги.
Портрети начальників Львівської залізниці, автор – Роман Патик.
Профіль Музею – технічний. Площа – 164 кв. м. Музей історії Львівської залізниці відомчий. На нинішній день в ньому представлено 226 оригінальних предметів. Серед них – схема введення у дію колій Львівської залізниці, інструменти та інвентар, знаки розрізнення та однострої залізничників різних часів, залізничні ліхтарі, світлини, фотоальбоми, макети локомотивів.
Відвідувачі Музею можуть ознайомитися з унікальним документом – протоколом здачі ділянки залізниці Перемишль – Львів у 1861 році. Гордістю Музею є альбом “Будівництво колії Володимир-Волинський – Сокаль; Сокаль – Кам’янка – Львів. 1914 – 1915 роках.”, виданий у 1916 році; колекція тримовних пасажирських квитків 1918 – 1921 років, лічильна машина “Коптомір”, що її використовували до 1939 року.
Експозиційні розділи:
– Народження магістралі.
– Волинські залізничні шляхи.
– Карпатські колії.
– Локальні залізниці.
– Дорога на південь.
– Вплив Першої світової війни на галицькі залізниці.
– Західно-Українська Народна Республіка.
– Львівська залізниця у міжвоєнний період.
– Львівська залізниця у 1939-1941 роках.
– Львівська залізниця у 1941-1945 роках.
– Львівська залізниця у 1946-1990 роках.
– У молодій незалежній державі.
Пасажирські квитки львівського напрямку 1918-1921 років.
На основі матеріалів, представлених у Музеї, написано монографії, захищено кандидатську дисертацію, опубліковано десятки статтей у пресі. Постійно відбуваються організовані екскурсії школярів, студентів, представників семінарів, конференцій, засідань та інших заходів, які відбуваються на Львівській залізниці.
Музей історії Львівської залізниці є підрозділом Центру науково-технічної інформації і бібліотечно-біографічного обслуговування Львівської залізниці (ЦНТІ ББО).
Завідуючий Музею – Роман Патик. Начальник ЦНТІ і ББО – Юрій Дубик.
Адреса: Будинок науки і техніки локомотивного депо “Львів-Захід”, м. Львів, вул. Ю. Федьковича, 54/56; Телефон: (032) 226-35-15.
Музей історії Львівської залізниці, фрагмент експозиції.
Музей історії Львівської залізниці, фрагмент експозиції.
Музей історії Львівської залізниці, зразки залізничних рейок різних часів.
Макет паротяга Эу 702-99.
Макет електровоза Н60-001 та фрагмент кривошипно-шатунного механізму.
Музей історії Львівської залізниці, телетайп.
Костянтин БАРАНЮК
Джерела: Громадські музеї Львівщини. Довідник у двох томах. Том І / Перейма Л., Огоновська Я., Зобків М., Івановська Г. – Львів: Проман, 2007. – С. 95-99.
Будинок колишньої страхової компанії «Дністер» спорудили в 1905 році архітектори Іван Левинський і Тадеуш Обмінскій. Вони вдало поєднали в ньому архітектурні форми модерну з мотивами українського народного візерунку – прикрасили «гуцульськими орнаментами», наче вбрали у вишиванку. Будівля споруджена на місці трьох старих будинків.
Адреса: вул. Руська, 20
Архітекторський будинок
Архітекторський будинок
Житловий будинок архітектора Юзефа Авіна, збудований за його проектом у 1928 році. Тут також розміщувалось його проектне бюро. Фасад декоровано трикутними сандриками над вікнами другого поверху. Над вікнами першого поверху знаходяться дві скульптури Зигмунта Курчинського — узагальнені фігурки хлопчика- та дівчинки-путті. Хлопчик у руках тримає макет будинку.
Адреса: вул. Вітовського, 37
Будинок з алегоріями
Житлово-офісний 5-поверховий будинок по вул. Галицькій, 21 зведений 1910 року і є одною з кращих пам’яток архітектури Львова у стилі модерн. Він вирізняється своєю імпозантністю і вишуканістю.
Будинок з алегоріями
Акцентом будівлі є заокруглений еркер, завершений двоярусним куполом. Фасад привертає увагу не лише лаконізмом деталей, зумовленим вимогами пануючого стилю, а й скульптурним декором, який органічно злився з загальною масою будинку. Рельєфні алегоричні постаті у повний зріст заповнюють міжвіконні простінки 2-го поверху від вулиці та площі. Вони поміщені на осі пілястр і служать опорою для їхніх баз. Автором цих скульптурних рельєфів був Зиґмунт Курчинський
Адреса: вул. Галицька, 21
Львівська фабрика органів
Львівська фабрика органів
Найвідомішою та найкращою у Львові і в Галіції XIX століття була фабрика органів Яна Слівінського, яка розташовувалась на вул. Коперника, 16. У 1888 році будівлю реконструював відомий архітектор І. Левинський, барельєфи музичних інструментів на фасаді, ймовірно роботи Гарасимовича.
Адреса: вул. Коперника, 16
Будинок з каштанами
Будинок з каштанами
Колишній прибутковий будинок авторства архітектора Л. Цибульського, збудований у 1906 р. фасад будинку щедро прикрашений листям каштанів.
Адреса: вул. Коцюбинського, 5
Будинок зі скульптурою св. Онуфрія
Будинок зі скульптурою св. Онуфрія
Будинок №7 по вулиці Краківській прикрашає кам’яна барокова скульптура св. Онуфрія. Упродовж майже 150 років, до 1940 року, будівля належала торговцям вином Людвіґам, що тримали там кнайпу «Під Грушкою».
Адреса: вул. Краківська, 7
Будинок з атлантами
Будинок з атлантами
Будинок споруджений у 1913 р. в стилі раціональної сецесії за проектом Адама Опольського. Асиметричний фасад кам’яниці оздоблюють шість пілястрів (лопаток), з фігурами атлантів у капітелях. У тимпані трикутного фронтону — півциркульне вікно між двома вазами-рельєфами та вусатий маскарон. Портал входу до будинку виконано у дворковому стилі, з двома опуклими колонами.
Адреса: вул. Франка, 33
Церква Святого Андрія
Церква Святого Андрія
Фасад храму Святого Андрія прикрашають скульптури святих, яких вшановували монахи-бернардинці. Другий ярус фасаду увінчаний статуями Божої Матері та святих апостолів Петра й Павла.
Сучасний монастирський комплекс почали споруджувати ще на початку XVII ст. за задумом ченця Бернарда Авелідеса і за проектом архітектора-італійця Паоло Домінічі. А роботами керували архітектори Павло Римлянин та Амвросій Прихильний, пізніше – Андрій Бемер. У 1630 р. було завершено всі будівельні та оздоблювальні роботи.
Як споруда MZE перетворилась на "найвищу" у Львові
Багатьом львів’янам буде цікаво дізнатись, що не лише прадавніми кам’яницями та середньовічними костелами місто Лева здобуло славу музею під відкритим небом… Має Львів й пам’ятки яким не виповнилось сторіччя, проте, у Європі (Інститут містобудування, ландшафтної архітектури та проектування Віденського технічного університету) вони включені у каталог 50-ти найбільш важливих будівель Львова…
Колишня будівля MZE (Міських електричних закладів) на нин. вул. Вітовського. Нині – управління СБУ у Львівській області. Фото 2015 року
У міжвоєнну добу (1918-1939 рр.) нарешті розпочався процес відокремлення структури MZE (Міських закладів електричних) від трамвайного господарства – електрифікація набирала обертів, збільшувалась кількість клієнтів (енергетики мали значні прибутки, які зросли ще більше після електрифікації околиць міста), поступ ставив свої умови… У 1930-х роках гостро постала потреба у власному приміщенні.
Будівля електричних закладів міста на колишній вулиці Пелчинській. Фото сер. 1930-х рр.
Спорудженню передував конкурс проектів, що відбувся 1934 року. Перемогу здобув проект варшавських архітекторів Болеслава Шмідта, Януша Юрашинського і Юліуша Думницького. Але до реалізації був взятий проект спілки львівських архітекторів Теодора Врубеля та Леопольда Карасінського.
Будівля MZE міста Львова, нині – обласне СБУ. Фото 2015 року
Мабуть, основну роль у виборі їхнього плану відіграв авторитет авторів та їх вміння створити оптимальний робочий простір в поєднанні зі стильним зовнішнім та внутрішнім декором. І досі справно працюють їхні творіння зі сторічною історією – будинок культури ім. Г. Хоткевича, басейн на пл. Петрушевича, корпуси інфекційної лікарні на Пекарській…
Багатоповерхова споруда із заокругленим бічним фасадом, зведена у популярному напередодні війни (1935-1936 роки) стилі функціоналізму, недовго працювала за призначенням…
Колишня будівля MZE на фото 1938 року
У вересні 1939 року радянські війська зайняли будівлю, директор закладів Станіслав Козловський був репресований. Велике функціональне приміщення облаштували для розміщення апарату НКВС. Споруда мала вигідне розташування поблизу тюрми №1 на вулиці Лонцького… З того року вона стала уособленням терору, жаху і переслідувань…
Вид на вулицю Дзержинського (нині-Вітовського) у 1989 році
До 1941 року тут розмістилося Управління НКВС УРСР по Львівській області та Обласний суд. Від червня 1941 року, протягом німецької окупації Львова, тут розміщувалося головне управління гестапо. Тротуаром вздовж дороги було дозволено ходити лише німцям. Міщани були змушені користуватися пішохідними доріжками на протилежному боці вулиці…
З липня 1944 року в будівлю знову повернулося управління НКВС, згодом МГБ та КДБ. Пізніше серед львів’ян побутував жарт, що ця споруда – “найвища” у Львові, адже навіть з її підвалів “видно Сибір”…
Фрагмент фасуду будівлі на вул. Вітовського, 55. Фото 2015 року
Протягом 1968-1970 років споруду добудовано за проектом відомого львівського архітектора Василя Каменщика, котрий в основу своєї концепції поклав збереження та продовження задумів творців первісної будівлі – той самий стиль, ті ж матеріали, подібні просторові та інтер’єрні рішення.
З часів незалежної України і дотепер тут розміщується обласне управління СБУ.
Конкуренція у Львові на зламі XIX-XX століть, періоду небувалого економічно-фінансового зростання, річ сувора та невблаганна… В силу різних ринкових умов та фінансових спроможностей наприкінці позаминулогого сторіччя у Львові з тринадцяти залишилося чотири бровари… Однак не слід недооцінювати їхньої потужності: саме тут виготовлялося майже 16% всього пива, яке варилося в тогочасній Польщі!
Давня вілла Віксля на нин. вулиці Лукіяновича. Фото 2015 року
На Байках (історична місцевість Львова, що охоплює велику територію від нин. вулиць Сахарова, поч. Гвардійської, Горбачевського, частину давньої Кастелівки до вулиці Київської), на зламі сторіч, діяв цілий комплекс, який складався з пивоварні, майданчика для розваг та невеликого ресторану…
Давня вілла Віксля. Фото 1904 року
Одна з багатьох львівських пивоварень, які приносили – і продовжують приносити – місту Лева славу центру пивоваріння Європи. Власником броварні був Макс Віксель. Невеликий, але продуктивний бровар Вікселя діяв приблизно на тому місці, де виріс перший трамвайний парк у Львові, поблизу перехрестя нинішніх вулиць Вітовського і Коперніка.
Вілла Віксля. Фото 2015 року
Справи йшли непогано – будується велетенська вілла, а заразом і склад львівського “короля пива” Віксля – зведені у еклектичному стилі в 1897року, знаходиться вони за нинішньою адресою вул.Лук’яновича 9/11. Зараз це відомча будівля – у старому маєтку розмістилась Військово-медична служба СБУ…
Продукція фірми Віксля з броварні у Буську. Поч. XX ст.
Коли у Львові у кінці ХІХ ст. утворювалась пивна монополія, Віксель відмовився входити в неї, закрив виробництво і розпочав торгівлю привозним пивом і вином, отримавши навіть статус “цісарсько-королівського постачальника напоїв”. Невдовзі, однак, Віксель визнав, що затія була марною, але замість податися до монополіста -Львівського Акціонерного Товариства Броварів, взагалі припинив власне пивоваріння і помалу змонополізував гуртово-роздрібні продажі імпортних пив у Львові, а також вин різних виробників під фірмою “Віксель і син”…
Фрагмент фасаду вілли Віксля. Фото 2015 року
У період Другої Посполитої тут мешкали професор Політехніки хімік Станіслав Пілат (1881-1941), вбитий німцям на Вулецьких пагорбах і архітектор Леопольд Рейс.
Танець – це краса, витонченість, легкість, майстерність, зрозуміла всім мова. У ньому – любов, спокій, пристрасть, взаєморозуміння, натхнення… ці всі риси притаманні і нашому старовинному й такому багатогранному Львову.
Львів у ритмі танцю
З початком весни танцювати можна просто на вулицях, що і зробили в суботу, 25 квітня, учасники акції «Танцюючий Львів». З самого ранку в центрі міста зібрались моделі (танцівники) та фотографи і… Львів затанцював.
Ідею поєднання двох різновидів мистецтва – танців і фотографії в Україні втілила київський фотограф Олена Гришина. «Ідея початково моя, її підхопила київська танцювальна школа MIXSTYLE. Надихнули мене роботи із рубрики «Танцюючий Петербург» Віталия Соколовського. Пізніше я побачила світлини Дэйна Шитаги (Dane Shitagi) з проекту «Балерини Нью-Йорку» («The New York City Ballerina Project») та Джордана Маттера (Jordan Matter) «Танцівники серед нас» ( «Dancers Among Us»), – розповіла вона.
Львів у ритмі танцю
Проект має на меті зафіксувати танцівників на вулицях та поблизу впізнаваних об’єктів, щоб таким чином підкреслити красу міста, танців та людей, які присвятили їм своє життя.
Розпочали проект у Києві, і приїхати з ним до Львова автори планували ще у вересні, але вийшло тільки навесні. Організатори обіцяють, що захід найближчим часом повториться у Києві та, можливо, пройде в Одесі.
Всього лише кілька днів, з 22 до 30 квітня 2015року , у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького перебуватиме мандрівна благодійна виставка ікон, що зображені на ящиках з-під набоїв. Її автори українські художники, які вирішили створити роботи на матеріалі, що побував у зоні бойових дій, таким чином збирають кошти для лікування поранених героїв.
Зараз у Львові експонується лише частина виставки, яка приїхала з польського Любліна. Інша частина поїхала у Німеччину. Ініціатор проекту іконописець, художник Олександр Клименко уточнив, що експозицію уже мали змогу оглянути у декількох містах України.
«Сам проект розпочався на початку Великого посту. Він відкрився у Софії Київській. Потім ця виставка переїхала у Верховну Раду. Після цього вона була у кількох містах України: у Вінниці і,що важливо для нас, Маріуполі. Потім виставка була у Любліні», – розповів художник.
«Я поїхав у добровольчий батальйон і побачив, що ящики від набоїв схожі на дошки, на яких ми працюємо: на вигляд вони дуже давні. Тому я захотів написати на них ікону. Потім запросив двох художників, і ми працюємо над цим проектом і зараз», – розповів художник.
За словами іконописця, цей проект є дуже важливим та символічним.
Мандрівна виставка “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
«Ці дошки воювали. Їх привезли з Дебальцевого і Пісків. Дуже важливо, що дошки збирали солдати. Тому це наш спільний проект – митців і бійців. Для нас це неймовірно важливо, – розповів Олександр Клименко. – Також виставкою ми хочемо вивести війну з поля віртуального – ми переживаємо її віртуально у комп’ютері – через ікони, які є свідками цих подій. Ми хочемо і, навчивши не викидати дошки, зробивши їх цінністю, ставитись до наших героїв так само – не кидати їх напризволяще».
Кожну ікону, яка представлена на експозиції можна купити. Кошти від продажу йдуть на підтримку Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова (ПДМШ). За два місяці існування проекту вдалось зібрати 320 тис. грн.
«Ми проаналізували, скільки помирає солдат, і дійшли висновку, що немає достатньо військових шпиталів, де б пораненому бійцю відразу на передовій могли зробити операцію і врятувати життя», – розповів Олександр Клименко.
Остап Лозинський додав, що проект постійно оновлюється: постійно домальовуються твори.
«Дошки з-під набоїв воїни спеціально зберігають. Вони їх відправляють у Київ, щоб на них малювали ікони. Проект є активним і має своє життя: він постійно поновлюється, залучаються нові художники. Львівським іконописцям також запропонували долучитися», – розповів він.
Виставка у Львові закінчується 30 квітня. Після міста Лева експозиція помандрує у Німеччину, Чехію, Францію, Угорщину.
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Експонати виставки “Ікони на ящиках з-під набоїв: Мистецтво, що перетворює смерть на життя”
Фабрика Яна Дашека - перша у Львові оснащена власною електростанцією
Ми звикли до сприйняття сецесії як суто архітектурного поняття та терміну – відповідно, робимо помилку, оскільки поняття сецесійної стилістики, зокрема у Львові, є набагато ширшим…
Фабрика Яна Дашека на вулиці Коперника 56-58. Фото 2015 року
Чех Ян Дашек (1837-1904) – власник фабрики художнього та будівельного слюсарства (ковальства) у Львові, найвиразніше проявився як високопрофесійний ремісник, інтерпретуючи мотиви що використовувались в архітектурному ковальстві періоду ренесансу та бароко. Вперше почав використовувати сецесійні мотиви в художньому кованому металі в архітектурі Львова.
Головна брама Галицької ощадної каси у Львові (зараз- музей етнографії) у виконанні фірми Дашека. Кін. XIX ст.
Майбутній майстер народився у Чехії, у містечку Зноймо. Близько 1870 року Ян Дашек оселяється у Львові.
Колишнє підприємство Дашека на вул. Коперника. Фото 2015 року
На вулиці Сикстуська (нині-вул. Дорошенка), під № 29, у 1879-1884 роках працювала слюсарна майстерня Яна Дашека, чиї металеві брами, мережані грати, сходи прикрашають багато знаних львівських кам’яниць… У дворі постала ціла фабрика, наприкінці XIX століття оснащена автономною електростанцією, першою у Львові…
На рубежі століть Дашек був беззаперечним лідером галузі у Львові та й усій Галичині. Його металеві шедеври до сьогодні прикрашають палац Потоцьких, Вірменську церкву, музей етнографії, числені будівлі міста Лева…
Обрамлення балкону на пл. Соборна,1 у виконанні підприємства Дашека
У 1891 році Ян Дашек отримує громадянство Львова. Тоді ж фабрики художнього та будівельного слюсарства (ковальства) у Львові переїздить на вулицю Коперика № 56-58. Сам майстер переїздить до новозбудованої вілли на вулиці Котляревського, 41, де власноруч займається оздобленням будівлі…
Коване оздоблення палацу Семенських-Левицьких на вул. Пекарська,11 роботи фірми Я. Дашека
Вироби майстерні Дашека були представлені та відзначались на львівських виставках 1892, 1894, 1902 і на Всесвітній виставці у Парижі 1900 року. Візерунки кованого оздоблення будинків Львова періоду історизму, виконаних найпрестижнішою (в ті часи) фабрикою художнього та будівельного слюсарства Яна Дашека, являють собою динамічні ренесансні та барокові мотиви…
Після його смерті майстернею керував син — Ян Алоїзій Дашек
Вчора, 24 квітня 2015 року в національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбулася генеральна репетиція вистави «Знак у вікні» американської авторки Лоррейн Хенсберрі, на прем’єру якої глядачів запрошують уже сьогодні та завтра о 18:00.
Режисером-постановником вистави є народна артистка України Алла Бабенко. Серед головних персонажів можна побачити улюблених та впізнаваних акторів із “заньківчанської” трупи, зокрема: Дарію Зелізну, Альбіну Сотникову, Наталію Лань, Юрія Чекова. У травні прем’єру можна буде побачити 3 та 26 числа.
«Знак у вікні» – одна із двох найвідоміших п’єс американської авторки, котра зображує особистість, яка, на жаль, часто є заручником обставин. Попри різноманітні життєві перешкоди людина, все ж, повинна відстоювати свій ідеал та досягати висот. Таким є лейтмотив вистави. Відтак, кожен впізнає у виставі частинку себе, дрібку свого життя чи подій, які відбувалися поряд із ним.
«Знак у вікні» – із Америки в Україну
У 1964 році, у період розквіту в Європі абсурдиського театру, Хенсберрі в Америці написала п’єсу про час сумбуру та хаосу ідеалів, що бачила довкола себе, про місце особистості у сучасному їй суспільстві. Ситуація в Україні сьогодні робить звернення до цього матеріалу потрібним і актуальним.
«Знак у вікні» – із Америки в Україну
Головний персонаж – це інтелігент, якого вплутують щоразу в якісь нові сумнівні історії. Придбання газети, потрапляння у виборчі перегони, попри те, що він не бажає займатися політикою, взаємини героя з дружиною та іншими жінками – це все поєднує безліч життєвих проблем.
Поразки є частиною нашого життя, але чи здатні ми підвестися та йти далі, зберігаючи своє бачення світу й людини у ньому. Більшість примикають до натовпу. Ця історія не про таких…
В бібліотеці Франкового університету презентували книгу “Сила волі. Євген Коновалець”
22 квітня 2015 року о 15.00 у головному читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, що на вулиці Драгоманова, 5, відбулася презентація та обговорення книги Ігоря Дерев’яного “Сила волі. Євген Коновалець”.
Презентація книги Ігоря Дерев’яного “Сила волі. Євген Коновалець”
У цьому науково-популярному видані надано опис подій життя та діяльності Євгена Коновальця, цікаві факти та довідкові матеріали, що висвітлюють особливості історичної доби, рідкісні фотоматеріали та документи, свідчення очевидців, спогади, а також цитати, які ілюструють ставлення самого Євгена Коновальця до тогочасного історичного і політичного процесів.
Презентація книги Ігоря Дерев’яного “Сила волі. Євген Коновалець”
Попри не дуже чисельну аудиторію презентації, в читальному зали зібралися історики, дослідники, молоді науковці, котрі могли фахово оцінити працю Ігоря Дерев’яного і поставити автору змістовні та глибокі запитання.
Презентація книги Ігоря Дерев’яного “Сила волі. Євген Коновалець”
Нагадаємо, книга видана в рамках проекту «Наш формат історії», втіленого Центром досліджень визвольного руху, мистецькою агенцією «Наш формат» та видавництвом «Часопис», автор – старший науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», Ігор Дерев’яний.
Львів – норовливий, пристрасний та своєрідний. Йому, безперечно, пасує червоний колір, який уособлює могутність, прорив, волю до перемоги, він завжди досягає того, чого хоче. Червоний – символ крові й вогню, це гарячий колір. У ньому – всі сторони життя: з однієї – повнота життя, свобода та енергія; з іншої – ворожнеча, помста й агресивність. Це – символ любові та страждань.
Будинків цього кольору у місті немало, вони додають пристрасті та волі до перемог.
Аптека «Під патронатом угорської корони»
вул. Соборна, 1
На площі Соборній розташована Аптека «Під угорською короною». Вона заснована у 1772 році. Будинок збудовано на початку XX століття. В 1871 році приміщення викупив Якуб Піпес-Поратинський. У 1901 році він придбав ділянку на тодішній Бернардинській, а нині Соборній площі і замовив проект триповерхової споруди (архітектор Кароль Боублік). За рік будівництво будинку закінчили. На фасаді почепили табличку з датою заснування аптеки.
Адреса: вул. Соборна, 1
Кам’яниця з афоризмами
Одна з найкращих пам’яток львівської житлової архітектури епохи Ренесансу. Будівлю спорудив львівський райця і доктор медицини Павло Домінік Гепнер. Він поселився у приміщенні 1610 року. Відтоді будинок називали Гепнерівським, Докторівським та Домініківським або «Кам’яниця з афоризмами».
пл. Ринок, 28
Уся будівля над вікнами «всипана» латинськими прислів’ями: «Quis dives? Qui nil cupiat quis pauper? Avarus» («Хто ж багач? Хто не має жадань. А хто вбогий? Захланний». Фраза з твору пізньолатинського поета Авзонія), «Nunquam discrepat utile a decoro» («Ніколи не дисонує корисне з красивим». Фраза з твору Авзонія), та ін.
Адреса: пл. Ринок, 28
Кам’яниця з книгами
вул. Вірменська, 32
Будинок під номером 32 на вулиці Вірменській був тильною частиною кам’яниці Голубовичівської, що на вул. Ставропігійській, 9. Тут проживали вікарії вірменського собору.
Зараз це житловий будинок, на першому поверсі працює книжкова крамничка.
Адреса: вул. Вірменська, 32
«Гора Благодаті» у провулку Параджанова
У будівлі, де зараз розмістився ресторан «Mons Pius / Пиво & М’ясо», працював перший у Львові банк-ломбард, що успішно діяв аж триста років – до 1940 р.
вул. Лесі Українки, 14
Історія банку знала різні часи. Особливо «прославився» провізор банку канонік Ян Мардиросевич – не лише своїми винаходами (автоматична парасолька, унітаз з підігрівом, бездимна піч), а й неймовірними витівками: фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок, спекуляції нафтовими акціями спричинили найбільший в історії церковного банку скандал, за що він і був арештований. Тепер символічна надгробна плита Яна Мардиросевича лежить при вході в «Mons Pius» – вважається, що чим швидше її стопчуть люди, тим швидше душа його здобуде спокій.
«Mons Pius» перекладається з латинської як «Гора Благодаті».
Адреса: вул. Лесі Українки, 14
Кам’яниця Дармухівська
пл. Катедральна, 3
Житловий будинок, збудований у XVIII столітті. У 1889 році був реконструйований за проектом Міхала Фехтера.
Адреса: пл. Катедральна, 3
Бернатовичівська кам’яниця
пл. Ринок, 8
Будинок був збудований ймовірно в кінці 16 ст. У 1754 році був власністю вінницького старости Людвіка Калиновського. Бернард Меретин розробив проект фасаду будинку. У ХVІІ ст. кам’яниця належала до багатої вірменської родини Бернатовичів. Від цих власників походить її назва – Бернатовичівська. У 1840-х був перебудований за проектом архітектора Фридерика Баумана в стилі віденського класицизму. Від первісного будинку залишився тільки цоколь. Тоді ж був добудований четвертий поверх. У 1880-х під час перебудови на замовлення власника — Самуеля Фішера, верхня частина фасаду була прикрашена рельєфами скульптора Гаврила Красуцького.
Адреса: пл. Ринок, 8
Кам’яниця Шольц-Вольфовичів
пл. Ринок, 23
Будівля побудована в 1570 р. на замовлення вихідців зі Сілезії Шольц-Вольфовичів в стилі ренесанс. Фасад будинку багато декорували біблійними скульптурними композиціями і скульптурними портретами звичайних львів’ян.
Адреса: пл. Ринок, 23
Кам’яниця на Федорова
вул. Федорова, 14
Житловий будинок, збудований 1785 року як флігель будинку № 8 на пл. Ринок. Архітектор Клеменс Ксаверій Фесінґер.
Адреса: вул. Федорова, 14
Економічний факультет Львівського університету
вул. Театральна, 17
Звели будинок у 1890–1892 роках, як приміщення для Художньо-промислової школи (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша). Архітектор, переможець конкурсу на найкращий проект — Густав Бізанц, професор Львівської політехніки. Фасад виконаний із застосуванням стилів неоренесансу та необароко. Оздоблений барельєфними майоліковими емблемами і незбереженими донині погруддями — усі роботи скульптора Петра Гарасимовича. Художньо-промислова школа розміщувалась тут до 1909 року, коли для неї була зведена нова будівля на вул. Снопківській. У 1948–1952 роках перебудовано для потреб будівельного технікуму за проектом Івана Персікова і Генріха Швецького-Вінецького.
Казарми Фердинанда - 174 роки на службі військових
Комплекс давніх казарм на вулиці Городоцькій, названих на честь австрійського ерцгерцога Фердинанда, вже 174 роки використовують військові відомства різних часів.
Головна споруда казарм Фердинанда на вул. Городоцька, 40. Поштівка поч. XX ст.
Від XVII сторіччя ділянка, на якій згодом постануть казарми, входила до складу Балабанівки — володінь та маєтку родини Балабанів, шляхти, що мала українське коріння. Поруч знаходились володіння ченців-августинців – сад Святої Анни, частина якого також перейде у власність війська й буде забудованою.
Центральна споруда казарм Фердинанда у наші дні. Фото 2015 року
Більшу частину комплексу спорудили за 2 роки, від 1839 по 1841… Окрім головної будівлі до складу комплексу казарм входили числені допоміжні споруди – продовольчі склади, склад амуніції, військовий манеж (манеж Віндішгреца), Кадетська школа (закрита 1882 року) тощо.
Вигляд на казарми з вул. Городоцької. Фото Йозефа Едера, бл. 1880-го року
У казармах Фердинанда на вул. Городоцькій, 4-8 (тепер під № 40) спочатку розміщувався 30-й полк піхоти. Однак, після того, як полк перевели до новозведених укріплень Цитаделі (середина XIX ст.), казарми віддали артилеристам.
Фасад головної споруди казарм Фердинанда. Фото 2015 року
Напередодні І Світової війни у казармах був розташований 11-ий полк польових гаубиць генерал-майора барона Йозефа фон Смола. Полк був створений 1854 року і, цікавий нюанс, протягом його існування більшу його частину (бл. 52%) комплектували з галицьких українців.
Казарми Фердинанда на поштівці 1904 року
Під час листопадового двобою 1918 року казарми утримували українці. Спроби поляків взяти їх штурмом (з попередньою артпідготовкою) були відбиті. Вирішили підірвати будинок. Польські підривники влаштували в ресторані пані Тенєнбаум на розі вул. Городоцької і Марка Вовчка склад вибухівки, принесли туди 200 кг динаміту. Потім вони увійшли в каналізаційний канал (вздовж вул. Городоцької), перетягнули вибухівку до бічного каналу, який, на їхню думку, відходив від казарм. 18 листопада заряд підірвали. Але виявилося, що канал проходить між казармами і депо, тому результатом вибуху була лише тріщина в стіні…
Полонені австрійці на території казарм Фердинанда в роки російської окупації Львова. 1914 рік
Поляки зайняли казарми, залишені українцями, через кілька днів без бою… За часів Другої Посполитої їх назвали казармами Юзефа Бема. У них розміщувався 5-й полк легкої артилерії.
Територія казарм після листопадових подій 1918 року
За останніми новинами на території давніх казарм, що й надалі перебувають у власності військових, у найближчі часи заплановано розпочати роботи з переобладнання комплексу під гауптвахту. Вона, за твердженнями речника Західного Оперативного командування МО України, буде обладнана згідно сучасних вимог, там будуть всі умови для утримання покараних військовослужбовців та забезпечення прав людини.
Ботанічний сад ЛНУ імені Івана Франка розпочав сезон Днів відкритих дверей
19 квітня 2015 року у Ботанічному саду ЛНУ імені Івана Франка, за адресами: за адресами: вул. Черемшини, 44 та вул. Кирила та Мефодія, 4, стартувала природничо-мистецька акція “Людина і сад – 2015” відкриттям сезону Днів відкритих дверей “Весняна симвонія”. Відвідувачів запрошували відвідати сад з 14-00 до 18-00.
Але, як справжні галичани, ми приїхали на вулицю Кирила та Мефодія, 4 набагато швидше, приблизно на 12 годину. І, хоча теплиці були ще зачинені, гуляти територією розкішного парку в центрі міста було дозволено. До речі, ми тут були уже не першими, мабуть постійні відвідувачі знають коли краще приходити.
Передати словами красу ботанічного саду навесні неможливо, не зважаючи навіть на не особливо сприятливі погодні умови, весняна розкіш природи цього місця була неперевершеною.
Але потрапити в теплиці раніше другої години дня не видавалося можливим і ми вирішили попити кави і завітати в ботанічний сад трохи пізніше.
Вдруге ми поїхали сюди приблизно в половині третьої. Кількість транспортних засобів і людей, котрі прямували до Ботанічного саду, спочатку дуже спантеличила. Складалося враження що добра половина Львова йде власне сюди. І, з наближенням воріт цього закладу, враження посилювалося і повільно перейшло в переконання.
До найбільшої теплиці потрібно було стояти в черзі і так чергою і пересуватися між тропічними рослинами. Але задоволення перевершило всі незручності. Тут насправді розкішно.
Надвечір всі соціальні мережі залилися яскравими барвами тисяч селфі та фото з улюбленими котиками, песиками та іншими домашніми улюбленцями, зробленими у Ботанічному саду. Це було дуже мило.
А який тут простір для фотографів? Будь-яка фотосесія тут буде цікавою, свіжою та неповторною, особливо для молодят.
Та й, зрештою, просто завітати сюди і видихнути, хоч на кілька хвилин, з себе метушню міста потрібно кожному.
Львівська річка Полтва з численними притоками вільно протікала нинішніми вулицями міста до середини XIX ст. Однак більшість стічних вод в межах міста випускалися до річки, яка з часом перетворилася на відкритий каналізаційний колектор…
Роботи по засклепінню Полтви на нинішній площі А.Міцкевича. Фото 1880-х років
Доки середмістя оточували мури проблема не була такою актуальною. У 1878 році львівський цивільний інженер Людвік Радванський подорожував по Німеччині, де мав можливість ознайомитися з досвідом будови каналізації кількох німецьких міст.
Перекриття Полтви в районі майбутнього зведення Львівської Опери. Фото 1880-х років
Відомий інженер був противником використання Полтви для відведення стічних вод та фекалій, пропонуючи закладення колекторів на обох її берегах.
Роботи із засклепіння Полтви на околицях міста. Фото 1913 року
Виходячи з фінансового стану міста у другій половині XIX ст., відсутності домових водопроводів, нещільної забудови передмість, автор проекту висловився за впровадження у Львові роздільної системи каналізації. Але міська Рада і магістрат вирішили провести перекриття ріки із подальшим засклепінням…
Паровий бетонозмішувач, що використовували при будівництві колектора. Фото 1913 року
Першим кроком грандіозного проекту, здійсненим 1879 року під керівництвом будівничого Флоріана Ундерки, було перекриття річки Полтви на двох відрізках – поблизу нинішнього театру Марії Заньковецької та на проспекті Шевченка.
На будівництві колектора. Фото 1913 року
Лише у 1885 році, після кількарічних підготовчих робіт, було засклеплено перші ділянки на вулиці Академічній (нині-проспект Т.Шевченка). Для здійснення цього додатково було перекрито притоковий потік Пасіка на нинішніх вулицях Фредра та Саксаганського.
Керівництво другого етапу засклепіння Полтви. Фото 1913 року
Роботи по перекриттю Полтви продовжились у 1887 р. на відрізку від перекритої частини на Марійській площі (нині- площа Міцкевича) до площі Ґолуховських (сучаснаТоргова). Роботами першого етапу керував талановитий інженер Вацлав Ібіанський.
Засклепіння Полтви у районі нин. пр-ту Чорновола. Фото 1921 року
Під час проведення робіт у річищі Полтви знайдено багато людських кісток; цих німих свідків облог захоронено 7 вересня 1887 року на Стрийському цвинтарі (зараз – верхня частина Парку культури).
Прокладання колектору під мостом на нинішньому пр-ті Чорновола. Фото першої пол. 1920-х років
Перший етап засклепіння львівської Полтви було завершено у 1890 році – було закрито русло Полтви в районі площі Зернової і перекрито річку дубовими плахами на площі Різні… До 1895 року було перекрито 837 метрів Полтви та понад півкілометра потоку Пасіки.
Роботи по засклепінню Полтви на нин. пр-ті Чорновола. Фото 1922 року
Другий етап перекриття та засклепіння Полтви розпочався напередодні Першої Світової війни, у 1913 році. Подальші події змусили відкласти сміливі задуми до більш сприятливих часів… Лише у 1921 році місто знову мало можливість продовжити роботи… Ділянка, що підлягала засклепінню, простягалась вздовж нинішнього проспекту В. Чорновола і, за планами, завершувалась на території Замарстинівської гміни.
Інженери на огляді колектору Полтви. Фото 1930-х років
Масштабні роботи безпосередньо на теренах міста було завершено у середині 1920-х років. У подальші роки відбувались лише поодинокі, локальні зміни вже не пов´язані з регуляцією Полтви, річку продовжували каналізувати…
Один із останніх повномасштабних заходів перекриття відкритих потоків на території міста здійснено у 1970-х рр. Тоді під землею опинилися потоки Дикий Рів, Залізна вода та інші загальною довжиною у майже 2 км. Сьогодні практично усі потоки у межах міста протікають під землею.
Сьогодні Львів забезпечують водою 27 насосних станцій, більше 1000 км водяних труб постачають воду у кожну оселю. Воду до міста помпують зі всієї області на відстань від 20 до 110 км. Але колись у Львів мав не тільки централізоване водопостачання, але і локальні водяні колонки, які “доставляли” воду з артезіанських свердловин з-під міста – достатньо лише декілька разів хитнути важелем.
Колонка на пл. Св. Юра, фото 1930-ті роки.
Під час облоги Львова у війні за Галичину 1918-1919 років, курінь сотника УГА Михайла Климкевича здобув село Воля-Добростанська, яке знаходиться між Городком і Яновом, і де знаходились джерела водопостачання. Степан Шах у книзі спогадів “Львів – місто моєї молодости” пише – ” Між технічним персоналом здобутого водопостачального закладу був один спеціаліст, німець-колоніст, що сприяв нашим визвольним змаганням. Він унерухомив цілу машинерію водопроводів і відтяв Львів від добростанської питної води. Радість була серед нас велика. Ми думали, що Львів без води здасться добровільно. Але наша надія не справдилася. Львів не піддався, бо він мав воду і без добростанських водопроводів. Йому залишались міські і помпові криниці”.
Фрагмент друкованого видання із списком львівських фабрик водяних помп.
Ще у середині XX століття таких “автономних” колонок у місті Лева було безліч, але через конструкцію самої колонки, вода перестала відповідати бактеріологічним і хімічним стандартам і у 1978 році їх почали демонтовувати. Станом на 1980 рік їх налічувалось понад 80 одиниць. З часом було ліквідовано і дільницю, яка за цими колонками слідкувала.
Колонка на вул. Федьковича, фото 1930-ті роки.
Сьогодні знайти у Львові робочу колонку вкрай важко – від більшості залишились лише основи. Найкраще збереглась помпа на вул. Академіка Богомольця, але вона не містить жодного напису.
Помпова колонка на вул. Академіка Богомольця, фото 2015 рік.
На вул. Лисенка є старовинна колонка з написом ” Zaklad studniarski i fabryka pomp konc. / S. Malochleba / Lwow / Kubasiewicza 5″, але від неї залишився тільки центральний стержень.
Водяна помпа на вул. Лисенка, фото 2015 рік.Основа водяної помпи на вул. Лисенка, фото 2015 рік.
Ще одна колонка виробництва Szymona Malochleba колись розміщувалась на вул. Саксаганського, але сьогодні від неї залишилась тільки монтажна основа.
Основа помпової колонки на вул. Саксаганського, фото 2007 рік.Основа помпової колонки на вул. Саксаганського, фото 2015 рік.
В музеї Михайла Грушевського у Львові презентували “Холодний Яр” та “Заметений шлях”
21 квітня 2015 р. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові спільно з ВУТ “Просвіта” відбулася презентація книг Юрія Горліс-Горського “Холодний Яр” та Кузьми Каздоби “Заметений шлях”.
Модератором презентації виступила науковий співробітник музею Ольга Манюк, яка повідала про життєвий шлях поручника армії УНР, осавула 1 куреня полку гайдамаків Холодного Яру – Юрія Городянина-Лісовського (Горліс-Горського) та історію написання книги, у якій розповідається про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру.
Науковий співробітник Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Ольга Манюк. Фото Анастасія Сиглова
Про сучасне автентичне видання “Холодного Яру” розповіла донька Юрія Горліс-Горського — Лариса Лісовська, автор проекту “Збережемо літературну спадщину Юрія Горліс-Горського”.
Автентичне видання “Холодного Яру”
Маленькою дівчинкою п. Лариса, разом із мамою Галиною Гришко, змушена була покинути Батьківщину та виїхати до Америки. Повернувшись в Україну після тривалого вигнання Галина Гришко вирішила відродити книгу “Холодний Яр”. Проте отримавши останнє видання твору жінка дуже засмутилася. Книгу настільки змінили, що її було важко впізнати. З цього часу донька автора вважає своєю місією – відновлення історичної справедливості стосовно книги її батька, адже вона “стала не лише символом патріотичного духу, а й українською літературною класикою — її слід перечитувати знову і знову , і кожного разу можна виявити нові тонкощі. Але вона має бути прочитана в первісному вигляді — нікому не можна дозволяти змінювати ні єдиного слова цієї важливої книги”.
Донька Юрія Горліс-Горського — Лариса Лісовська. Фото Анастасія Сиглова
“Я взялася за перевидання книги в її первісному вигляді, без змін. Пішла до бібліотеки у Львові та відшукала оригінал батькової книги. Дедалі очевиднішим ставало, наскільки важливо було видати це першоджерело. До мене приходили люди і вказували, як багато змінено в широко відомій книзі, котру читала і коментувала моя мама”.
Опісля слова п. Лариси присутні переглянули випуск програми “Машина часу”, присвячений Ю. Горлісу-Горському, а п. Вікторія Садова, заступник директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» зачитала уривок із презентованої книги.
Заступник директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Вікторія Садова. Фото Анастасія Сиглова
Книгу спогадів Кузьми Каздоби, емігранта українського походження з Австралії, “Заметений шлях” представив редактор-упорядник видання п. Богдан Горбовий, заступник голови Товариства наукових викладів ім. Петра Могили.
Книгу спогадів Кузьми Каздоби, емігранта українського походження з Австралії, “Заметений шлях”
Це видання відомої за кордоном повісті про “хресну дорогу” розкуркулених у 20–30-х роках ХХ ст. і депортованих на холодну Північ українських селян-хліборобів. Повість показує системний характер винищення українців більшовицькою владою: і тих, що проживали в Україні, і – з теренів Поволжя, Кубані (Росія), з Казахстану.
Редактор-упорядник видання “Заметений шлях”Богдан Горбовий. Фото Анастасія Сиглова
Кузьма Каздоба – свідок та жертва тих жахливих подій, автор вражаючої повісті про маловідомі сторінки історії сотень тисяч українських селян, які були насильно вивезені з рідних місць у Сибір. Книга містить важливі факти про злочини більшовизму, які не повинні бути затерті в пам’яті наступних поколінь. У його спогадах – болюча низка достовірних історій, сотень поламаних людських доль.
Директор меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, заслужений працівник культури Марія Карпівна Магунь. Фото Анастасія Сиглова
Директор музею Марія Магунь у заключному слові подякувала присутнім та побажала упорядникам наснаги та подальших звершень у видавничій діяльності.
На завершення презентації Лариса Лісовська та Богдан Горбовий подякували усім, хто долучився до роботи над виданнями та передали до фондів музею кілька примірників презентованих книг із автографами.
Іван Снігурський (18 травня 1784 — †24 серпня1847) — український церковний діяч, з 1818 року Перемиський греко-католицький єпископ. Філантроп і меценат. Прихильник освіти селянських мас. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького.
Перемиський греко-католицький єпископ Іван Снігурський
Народився в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область). 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Заснував у жовтні 1817 року за допомоги Івана Могильницького Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. Організував разом з крилошанами Іваном Лаврівським та Іваном Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. За його сприяння (також єпископа М. Левицького, І. Могильницького) було розпочато друкування руських книг «мертвою» церковно-слов’янською мовою. Закладав разом з І. Могильницьким, професором Львівської духовної семінарії І. Лаврівським парафіяльні школи (1832 — було у Перемиській єпархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві головні), давав стипендії для студентів. Заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову, надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам. Ініціативи Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження в Галичині. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор).
Михайло Вербицький (4 березня 1815, с. Явірник Руський — † 7 грудня 1870, с. Млини) — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».
Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич — перемишльський владика Іван Снігурський — один із найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі УКГЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.
Священик УГКЦ Михайло Вербицький
Згодом Михайло вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю.
У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848–1849 років.
Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священика, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.
З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі у селі Стрілки Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці зараз стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам’яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев’яна плебанія, де жив колись отець Михайло Вербицький. Але вона також не збереглася – на її місці у 1902 році збудована інша. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п’ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області.
Іван Лаврівський (10 вересня 1823, с. Лопінка, Лемківщина — † 24 травня 1873, Холм) — український галицький композитор, диригент, священик УГКЦ.
Народився в с. Лопінка на Лемківщині (знищене 1946–1947; тепер урочище в Підкарпатському воєводстві, Польща) у родині місцевого пароха. Навчався спочатку в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Музикою займався під керівництвом В. Серсавія, а також регента польського катедрального костелу в Перемишлі Ф. Лоренца. 1849-го висвятився і кілька років перебував на парохії в с. Лопушниця (тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Згодом переїхав до Перемишля, де обійняв посаду префекта (наставника) в духовній семінарії (1850–1854).
Eкраїнський галицький композитор, диригент, священик УГКЦ Іван Лаврівський
Керував хором дяко-учительської школи. Водночас займався композиторською діяльністю, писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Його пісні «Ген, ген, далеко» (на вірші П. Леонтовича), «Руська річка» для чоловічого хору (на слова Я. Головацького) і «Плач вдовиці» (на вірші А. Лажецького) відіграли важливу роль у розвитку світської музики в Галичині (критики вважають Л. одним із співтворців нового композиторського стилю), місцева преса назвала його «достойним заступником М. Вербицького».
Адміністратор греко-католицької парохії у Кракові (1854–1861), від 1861 — парох. Видав монографію про краківську парохію, готував до друку давній рукопис про історію греко-католицької церкви, велику увагу зосереджував на культурно-просвітницькій роботі.
Мешкав 1863–1866 у Львові (був керівником хору Греко-католицької духовної семінарії). Писав музику для щойно створеного в Галичині професійного театру «Руська Бесіда». Однак три співогри Л. не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема політичних (відомі претензії щодо твору «Пан Довгоніс»). 1866–1873 мешкав у м. Холм (тепер Люблінського воєвод., Польща). За пропозицією російського уряду працював віце-ректором і професором Греко-католицької духовної семінарії, викладав теологію, літургіку й церковний спів, виконував обов’язки настоятеля катедральної парохії, був катедральним каноніком і членом консисторії, писав літургічні композиції для хорів.
Віктор Матюк (18 лютого 1852, Тудорковичі — † 8 квітня 1912, Карів) — український композитор, священик і фольклорист.
Народився в родині дяка. Навчався в дяко-учительській школі в Перемишлі, а також у Львівській духовній семінарії.
В Перемиській гімназії хлопець організував музичний гурток, який складався з хору і оркестру смичкових інструментів. Тоді вже він почав компонувати музику, і хор часто виконував його твори, приурочені до гімназійних свят та для церковних потреб. В цей час були написані його перші пісні: “Щасть вам, Боже” і “Біду-м собі купила”, які були присвячені директорові гімназії. Відчуваючи потребу в дидактичному матеріалі‚ В. Матюк у шостому класі склав і видав літографією шість коляд для мішаного учнівського хору, які заповнили репертуар і користувалися великою популярністю.
Український композитор, священик і фольклорист Віктор Матюк
З 1875 по 1879 роки В. Матюк вчився у Львівській духовній семінарії. І тут він не полишав музику. Його обрали диригентом семінарського хору, і він “віддає хорові багато часу і творчих сил”. Проживаючи у Ставропігійській бурсі, хлопець почав вивчати основи музичної теорії і гармонії у композитора й дириґента відомого тоді хору Ставропігії Порфирія Бажанського, а технікою хорового виконання він оволодівав з допомогою керівників львівських співочих гуртків І. Лаврівського, В. Кобринського, О. Сінкевича, І. Шушковського.
Спадкоємець традицій перемиської композиторської школи, учень Михайла Вербицького та Порфирія Бажанського. Був парохом у Карові на Сокальщині. Там і похований. Як священик, Вітор Матюк дбав про народну освіту, закладав осередки «Просвіти» у селах. Видав «Шкільний співаник», основу якого становить українська церковна музика. Як композитор, Матюк найбільше відзначився в солоспіві, створивши майже 50 пісень цього жанру, покладених на слова М. Шашкевича, В. Масляка, І. Гушалевича й А. Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до золотого фонду української вокальної музики. Віктор Матюк мав значні досягнення також у творах світської тематики.
Порфирій Бажанський ( 22/24 лютого 1836, с. Белелуя, Станіславівщина — †29 грудня 1920, Львів) — священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник. Учень Михайла Вербицького. Батько Ольги-Олександри Бажанської-Озаркевич.
1846–1856 рр. навчався у гімназії при монастирі оо. Василіян у Бучачі, гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Чернівців. Закінчив Львівську духовну семінарію (1865).
Був парохом у Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської області), від 1871 — у Сороках (нині с. Сороки-Львівські).
Священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник Порфирій Бажанський
Автор 4 коломийок для симфонічного оркестру, ряду музично-драматичних творів («Параня», 1870; «Олеся», 1878; «Марійка — татарська бранка», 1892, та ін.). Деякі з них увійшли до репертуару західноукраїнського народного театру 2-ї половини 19 століття. У своїх історично-теоретичних нарисах Бажанський виступав за використання українськими композиторами народної музики.
Автор мелодрам «Довбуш», «Олеся», «Весілля», «Марічка — татарська бранка з Покуття» та інших музичних творів. Працював для «Руського Народного Театру». 23 квітня 1891 р. відбулась прем’єра опери «Марічка — татарська бранка з Покуття» (1889 p.) у Тернополі.
Йосип Кишакевич (26 жовтня 1872 — †18 квітня 1953) — український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ.
Народився 26 жовтня 1872 року у містечку Лежайську (тепер територія Польщі). Загальну початкову освіту одержав у рідному містечку, а потім навчався у гімназії в Перемишлі. У той час він розпочав компонувати квартети, вальси, сольні пісні, коломийки для гімназійного хору та оркестру. У 1888 році закінчив музичну школу в Перемишлі, а 1891 року вступив до Львівського університету на філософський факультет (богослів’я).
Український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ Йосип Кишакевич
Після закінчення університету 1896 року висвятився на священика та переїхав до Перемишля, де служив до 1901 року. Тут о. Йосиф Кишакевич написав багато хорових композицій, став одним із засновників хорового товариства «Боян» у Перемишлі, був диригентом цього хору. Був також одним із тих, хто брав участь в організації львівського «Бояна» (1891).
Відійшов у вічність 18 квітня 1953 року. Похований на Личаківському цвинтарі.
Остап Нижанківський (24 січня 1863 — †22 травня 1919) — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Брат співака Олександра Нижанківського.
Народився у селі Малі Дідушичі (тепер Стрийський район, Львівська область). Навчався у Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. У 1897 році склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия, де став ініціатором створення Пам’ятника Тарасові Шевченку.
Священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч Остап Нижанківський
О. Остап Нижанківський був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885–1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині[2]), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895–1896 рр.), Стрию (1900–1914 рр.).
У вересні 1914 року за його участі стрілецтво склало присягу Легіону УСС у Стрию (заклик сотника Дмитра Вітовського). Він тоді був настоятелем храму в селі Завадів, що біля Стрия.
Брав активну участь в організації, проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Один з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатор створення «Крайового господарсько-молочарського союзу» (в подальшому — «Маслосоюз», засновано 1907 року у Стрию; у 1908–1914 роках — його директор[4]).
В 1918–1919 рр. о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Пізніше, через наступ польських військ, починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. 13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський — у травні 1919 року був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию.
Євген Купчинський (19 червня 1867, с. Оглядів Радехівського району Львівської області — †28 серпня 1938, с. Сороцьке, Теребовлянського району Тернопільської області) — український галицький священик, композитор, хоровий диригент і віртуоз-цитрист.
Навчаючись у Львівській гімназії, учився грати на цитрі й фортепіано. Виступав у концертах. У 1891 році закінчив у Львові духовну семінарію, у якій поглибив свої знання з музики та оволодів практикою диригування.
Євген Купчинський – один з неперевершених віртуозів Галичини свого часу. Творча, концертна, громадська і проповідницька діяльність Є. Купчинського пов’язана з Тернопільщиною. Тут створено більшість його композицій. Був він священиком у Білківцях та Богданівці на Зборівщині (1893–1899), у Гримайлові (1900), у Сороцькому на Теребовлянщині (1905–1938). Відзначився як обдарований проповідник-духівник, патріот і громадський діяч Теребовлянщини.
Великою заслугою Купчинського є організація сільських хорів (в селі Ріпнів, що на Львівщині, с. Сороцькому). У Сороцькому із 1906 р. очолював довголітній церковно-освітянський мішаний хор.
Творча спадщина Є. Купчинського-композитора нараховує 70 творів. Із них 64 — для цитри. Палітра його творчості відзначається багатством жанрів: музичними партіями, маршами, фантазіями, польками, вальсами, полонезами, романсами, танцювальними п’єсами, піснями для мішаного хору. Твори Є. Купчинського для цитри — концерт на теми з опери М.Лисенка “Наталка Полтавка”, фантазія на теми “Різдвяної ночі” та концерт-фантазія “Ні звідки потіхи”, марші — “За вітчизну” та “Зелена рута” (у яких відчувається значний вплив австро-німецької музики з відгуками старогалицької пісні), твори жанрово-побутової музики “Життя”, “Чом ти, Галю, не танцюєш”, музична картина «У своїй хаті», сюїта «Весілля». Він видав збірку своїх творів «Три пісні», десять випусків «Композиції на цитру».
Весна ніяк остаточно не прийде до Львова, однак, місто відчуває її наближення і починає квітнути. Розквітають дерева, розпускаються бутони маленьких рослин, зацвітають парки, клумби та міські кав’ярні. Це – прекрасний час оновлення і приємних вражень, але недолік в тому, що він надто швидко минає. Тож, помічайте красу навколо і ловіть моменти!
