Жовківська Рогатка, або фабрика спиртових виробів та підсолоджених трунків
Львів’яни давно та не безпідставно пишаються архітектурою рідного міста. Проте не тільки центр Львова, але і його околиці заслуговують на увагу. Адже і на рогатках, і в індустріальних районах міста, при бажанні, можна знайти багато цікавого.
Рогаток у Львові було декілька – фактично на кожній основній дорозі була брама або шлагбаум, на якому брали мито з товарів, які ввозили до міста. Таке собі своєрідне місце зустрічі міста та більш вільного передмістя. Тут можна було недорого придбати товари, оскільки вони не оподатковувались акцизом.
Найбільш відомою серед них, напевне, є Жовківська Рогатка. До 1931 року тут проходила межа між містом та селом Знесіння. На розвилці сучасних вулиць Б.Хмельницького та Волинської в’їзд у місто закривав шлагбаум, де, власне, і збирали акцизне мито.
Жовківська Рогатка у Львові, фото початку ХХ століття
Саметут, по вул. Б.Хмельницького 124, розташована унікальна архітектурна споруда у вигляді замку – «Фабрика повидла». Назва фабрики з’явилася відносно недавно, десь у 2000-х роках, і хоча повидла тут ніколи не варили, прижилася та використовується до сьогодні.
«Фабрика повидла» або фабрика спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син»
Минуле будівлі фабрики достеменно не відомо. Існують припущення про перші забудови з XVII-XVIII століть, про що свідчить фундамент будівлі. Хоча відомий львовознавець Ігор Мельник у своїй праці “Довкола Високого Замку шляхами і вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова” зазначає, що неоготична вежа, яка нагадує середньовічний замок була збудована на початку ХХ ст. для фабрики спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син».
«Фабрика повидла» або фабрика спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син»
Споруда складається з двох поверхів, підвалу та чотириповерхової вежі. З боку міста вежа має глуху обшарпану стіну, а усе її «лицарське» оздоблення повернуто в бік гостинця.
З початку радянського періоду у Львові фабрика працювала як консервний завод, а згодом у фабричних приміщеннях розташували винзавод тресту «Укрголоввино», куди привозили цистернами для розливу у пляшки вино з Алжиру та Молдови.
«Фабрика повидла» або фабрика спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син»
У 1970-х підприємство перепрофілювали на цех переробки овочевої бази № 1, а у 90-х роках ХХ ст. фабрика припинила роботу.
«Фабрика повидла» або фабрика спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син»
З 2009 р. приміщення фабрики використовують для проведення різних мистецьких фестивалів, таких як: “Тиждень актуального мистецтва» чи UrbanExploration. У 2014 р. тут відбувся воркшоп «Регенерація індустріальних споруд в Україні» – перший проект Асоціації культурних індустрій, до якої увійшли львівські культурні менеджери та урбаністи. Учасники воркшопу запропонували свої ідеї щодо регенерації будівлі фабрики. Серед них: включення об’єкту до промислового туристичного маршруту Львова та створення культурного центру у якому змогли б поєднатися бізнес та мистецтво.
Пасажі у Львові користувалися неабиякою популярністю – там купували необхідні речі, спілкувалися, пили каву, дивились кіно і т. д. В цих закладах вирувало життя давнього Львова.
Пасаж Андреолі
Пасаж Андреолі
Пасаж Андреолі
Кам’яницю на площі Ринку збудували 1768 року для львівського коменданта Феліціана Коритовського за проектом Христофора Мурадовича на місці двох старих кам’яниць.
В 1803 р. на цьому місці виникла перша у Львові цукерня, заснована італійцем зі Швейцарії Домініком Андреолі. Його іменем і назвали пасаж, який виходить з площі Ринок на вул. Театральну.
До ІІ Світової війни у пасажі розміщувались різні торгові заклади, за радянських часів їх перетворили на помешкання городян. Тепер в пасажі наново з’являються торгові заклади та кав’ярні.
Галерея Маріацька
Галерея Маріацька
Галерея Маріацька
Галерея Маріацька
В 1948 році було відбудовано один із львівських торгових пасажів, який із зміною назви досі успішно функціонує. Створений був 1925 року архітектором Фердинандом Касслером, який вбудував пасаж в існуючий будинок на площі Марійській, 5 (нині пл. Міцкевича). В пасажі розмістилась Галерея Маріацька, яку довгий час вважали залишками Пасажу Міколяша, а не окремим закладом.
В роки німецької окупації галерея продовжувала функціонувати під назвою Lemberger Kaufhof. Після ІІ Світової війни галерею назвали «Дитячим Світом» в числі всесоюзної мережі магазинів дитячих товарів. На початку 1960-х років заклад відремонтували і модернізували інтер’єри. Від 1995 р. на цьому місці розташувався модний магазин «Роксоляна», у 1996 році назву змінили на «Пассаж».
Пасаж працює дотепер.
Пасаж Гаусмана
Пасаж Гаусмана
Пасаж Гаусмана
Пасаж Гаусмана
Пасаж Гаусмана
На вул. Карла Людвіґа (тепер проспект Свободи) під №13 у 1893–1895 рр. власник найшикарнішого готелю у Львові «Ґранд-готелю» Єфраїм Гаусман збудував за готелем відкритий пасаж з виходами на вул. Сикстуську, №6 (тепер Дорошенка) та 3 Мая, №3 (тепер Січових Стрільців).
Місце, де розташовувався пасаж, нині зветься Проїзд Крива Липа. Тут і зараз працює кілька крамниць та закладів харчування. Дивом зберіглось півторасотрічне дерево, на честь якого названо вуличку.
Пасаж Феллерів
Пасаж Феллерів
Під №35 на колишній вул. Карла Людвіґа (нині проспект Свободи) було створено торговельний пасаж Феллерів (тепер вулиця Михальчука). Пасаж не був перекритий скляним дахом, а крамниці розміщувалися на перших поверхах житлових будинків.
Частину пасажу з боку вулиці Тиктора було зруйновано під час ІІ Світової війни. На цьому місці у 1970-х збудували котельню. Вже у 1908–1909-х фасадну кам’яницю при вул. Карла Людвіґа перебудували під керівництвом архітектора Фердинанда Касслера у стилі постсецесійного неоісторизму з елементами модернізованого бароко та ренесансу.
Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша
Пасаж Міколяша
Найзнаменитіший львівський пасаж, який відповідав тодішнім європейським зразкам. Будинок при вул. Коперника, 1 був збудований 1892 р. за проектом Яна Шульца для родини аптекарів Міколяшів. Петро Міколяш, який походив з Чехії, заснував тут ще 1828 р. свою аптеку «Під золотою зіркою». У цьому закладі 1853 р. вперше засвітилася гасова лампа, яку винайшли фармацевти Ян Зег та Ігнатій Лукасєвич. За брамою цього будинку Альфред Захаревич та Іван Левинський збудували у 1899–1900 рр. знаменитий пасаж Генріка Міколяша, який тягнувся до вулиці Крутої (тепер Вороного) з відгалуженнями до вулиці Лінде (Ференца Ліста).
Перекриття пасажу були виконані зі сталі та скла, у вікнах встановлені вітражі з портретами авторів споруди: І. Левинського і А. Захаревича. Огорожі вікон і вхідні ґрати імітували рослинність формою та забарвленням. Під скляним дахом були вмонтовані великі алегоричні живописні панно, можливо, пензля Тадея Попеля.
Тут розміщувались крамниці, кав’ярні, офіси фірм та перший стаціонарний кінотеатр («Уранія», «Сінефон»). У міжвоєнний період в пасажі було два кінотеатри («Втіха» та «Пасаж»).
Пасаж Грюнерів
Пасаж Грюнерів
Пасаж Грюнерів
Пасаж Грюнерів
Будинок на пл. Смолки (тепер Григоренка), 5 спорудили в 1912 р. за планами Юзефа Пйонтковського. У глибині будівлі працював кінотеатр «Марисенька». За радянських часів його перейменували на «Піонер». Зараз тут працює театр «Воскресіння», створений Ярославом Федоришиним.
На цьому місці був пасаж Ґрюнерів, що виходив до дому №8 на сусідню вул. Коллонтая (тепер Менцинського). Обидва будинки сполучались внутрішнім подвір’ям з аркадою. Будинки №5-7-9 на протилежному боці вулиці Менцинського мали колись спільне велике внутрішнє подвір’я-пасаж з численними єврейськими крамницями.
Пасаж Германів
Пасаж Германів
На вулиці Сонячній (зараз Куліша) між 23-м та 25-м будинками працював пасаж Абрама і Якуба Германів. Пасаж виходив до театру «Колізей», який було збудовано у 1898–1900 рр.
Після I Світової війни поступово занепадає значення пасажу Германів, але не театру. Заклад спочатку був відомий під назвою «Колізей Торна», тут відбувались також спектаклі єврейських театральних труп. У 1907 році театр перебудували в сецесійному стилі за планами Е. Скавінського. У міжвоєнний період тут функціонував Міський театр «Новини», де ставили фарси, водевілі й оперети. Після ІІ Світової війни залишки «Колізею» перебудували на заводське приміщення.
Пасаж Грьодлів
Пасаж Грьодлів
Пасаж (Базар) Грьодлів працював у Львові з XIX століття і велику ділянку між закладом св.Терези (приміщення Львівської Політехніки) і площею Солярні (зараз – площа Кропивницького) займали склади деревини. Їх власниками з 1885 року стали брати-підприємців з Будапешту – Бернард, Герман і Альберт Грьодлі.
У 1910 році, за проектом Романа Фелінського, будівельне бюро Міхала Уляма розпочинає будівництво торгівельного пасажу на ділянці Грьодлів. Споруду виконали у постсецесійній стилістиці, картинку доповнили купол кінотеатру, багато скла, а згодом і одна з перших неонових реклам у місті.
На базарі працювало 14 ізольованих крамниць, а окрасою комплексу вважався кінотеатр «Гражина», на 213 місць і 2 поверхи, у центральному павільйоні.
Занепад пасажу почався із приходом Совєтів 1939 року, під час війни споруда зазнала пошкоджень, а в 1944 році авіабомба остаточно зруйнувала базар Грьодлів. Руїни прибрали на початку 50-х років.
121 рік першому футбольному матчу на теренах нинішньої України
3 липня 1999 року Виконком Федерації футболу України ухвалив історичне рішення: днем народження українського футболу визнається 14 липня 1894 року. Цього дня у Львові відбувся поєдинок між місцевою командою “Сокіл” та збірною Кракова, який господарі виграли − 1:0.
Пам’ятник першому футбольному двобою в Україні на теренах Стрийського парку. Фото 2015 року
Ще наприкінці ХІХ століття епідемія “копаного м’яча”. як називали гру мільйонів у Галичині, перейшла кордони і захопила серця тисяч людей.
Піонером львівського футболу став професор Едмунд Ценар (1856-1913), викладач Львівської вчительської Семінарії. Цей ентузіаст, член львівського “Сокола” 1891 року опублікував книгу про “Гімнастичні ігри шкільної молоді”, в котрій вперше переклав з англійської на польську мову основні правила футболу. Роком пізніше, з подорожі по Англії, привіз до Львова перший шкіряний м’яч…
Едмунд Ценар (1856-1913), один з піонерів львівського футболу
У 1894 році, у форматі Загальної виставки крайової завершилося будівництво у Львові (на території нинішнього Стрийського парку) стадіону британського стилю з футбольним полем розміром 100 х 120 м і трибунами на 7 000 місць, за іншими даними – 10 000 місць…
Фрагмент монументу першій в Україні футбольній зустрічі. Фото 2015 року
Громадська прем’єра футбольного матчу врешті-решт відбулась у Львові 1894 року під час ІІ Злету польського “Сокола”: теплого суботнього дня ( за даними обсерваторії Львівської політехніки 14 липня 1894 року денна температура становила +24 °C) , о 17:00 команди “Сокола” зі Львова і Кракова, за присутності майже десяти тисячної глядацької аудиторії, розпочали футбольний поєдинок на майданчику, що знаходився на території львівського Стрийського паркy…
Кадр першої в історії України футбольної зустрічі та автора єдиного голу – Володимира Хомицького. Фото 1894 року
Матч був хаотичним… Ні глядачі, ні гравці не розуміли правил гри. Футболісти знали тільки одне: м’яч необхідно переправити між двома стійками з прапорцями, що знаходились на стороні суперника. Боротьба за м’яч була завзятою. Після шести хвилин біготні Володимир Хомицький – не виключено, що перебуваючи в офсайді, забив гол…
Відзнака ФІФА на монументі першому футбольному матчу України. Фото 2015 року
Невдовзі після цього першу показову гру в футбол завершено. Футболісти уступили змагальний майданчик гімнастам, які демонстрували громадськості свої колективні вправи. Суддя Зигмунт Виробек, який походив з Кракова, і його колеги, даремно протестували…
Один з перших футбольних матчів на теренах Стрийського парку. Фото кінця XIX сторіччя
Авторові історичного голу на той момент було шістнадцять… Влодзімеж Михал Хомицький народився у Львові 19 квітня 1878 року Згодом викладав фізкультуру в дев’ятій місцевій гімназії. Одразу після II Світової війни перебрався до Польщі. Мешкав у Хоцянові, що у Легніцькому воєводстві. Помер 12 липня 1953 року. На його могилі встановлено бронзовий обеліск із написом: “14 липня 1894 року у Львові на стадіоні “Сокола” відбувся перший офіційний матч із футболу між командами Кракова і Львова. Перший гол у цьому поєдинку, а одночасно в історії польського футболу, здобув Влодзімеж Хомицький”…
Пам’ятник першому футбольному матчу в Україні на теренах Стрийського парку. Фото 2015 року
В цьому році зима у Львові перейшла у літо, не запросивши в гості весну. Мешканці міста, спраглі за сонцем та теплом, кинулися приймати сонячні ванни на балконах, тераса, дахах будинків, в парках чи навіть на міських газонах. Але, безсумнівно, найкращими місцями для літнього відпочинку залишаються парки Львова.
Парк, котрий вважається одним з найстаріших у Львові та одним з найгарніших на теренах міжвоєнної Польщі, є парк Кілінського або Стрийський парк. Розташований у місцевості Софіївка Галицького району парк є яскравою пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення.
Стрийський парк у Львові
Стрийський парк у Львові
Стрийський парк у Львові
Стрийський парк у Львові
Стрийський парк у Львові
Розкішні тінисті алеї та місця для відпочинку зі столітніми лавками, паркова скульптура та чудові пам’ятники, фантастичні джерела та чудові фонтани – і це далеко не все, що запропонує вам цей давній парк.
Приємно бачити. що за парком доглядають і навіть відновлюють алеї, доріжки, пам’ятники, фонтани та джерела. Але роботи тут ще вистачає. Хочеться вірити що це парк продовжиться своє існування і стане чудовим подарунком нашим нащадкам, котрі через сотні років пройдуть його тінистими алеями.
Здавна Підзамче було промисловим районом Львова. Скільки тут знаходилось різних індустріальних об’єктів: так звана сьогодні фабрика повидла, міська бійня, фабрика горілок і лікерів Бачевського. Але якщо ці об’єкти давно змінили свій профіль, або ж взагалі перестали існувати, то одне підприємство і надалі працює за своєю спеціалізацією – млин фірми “Д. Аксельбрад і син”.
Рекламна поштівка підприємства.
Паровий млин «Д.Аксельбрад і син» (D. Axelbrad i Syn), який знаходиться на вул. Б.Хмельницького,88 було засновано між 1880-1890 роками підприємцем єврейського походження Давидом Аксельбрадом. На території окрім млина були ще й склади та гуртівня борошна. Підприємство завжди підтримували у відмінному стані, про що говорить той факт, що вже у 1905 році на нього чекала реконструкція.
Малюнки будівлі млина.Малюнки будівлі млина.
У 1920 році архітектор і будівельний конструктор Артур Шлеєн (Artur Schleyen) і дипломований інженер Йозеф Авін (Jòzef Awin) провели добудову і розбудову приміщень та території, про що свідчать документи, які збереглись до наших днів. Розмелення зерна відбувалося за допомогою жорен, і лише після реконструкції млин оснастили вальцевими станками. Обладнання працювало від трансмісій, які приводила в рух парова машина. У 30-і роки XX століття її замінили електродвигуном. У повоєнні роки завод систематично переоснащувався. Нове устаткування дозволило переробляти на обійне борошно пшеницю, жито, овес, ячмінь.
Схема підприємства.План будови огорожі 1920 року.
З приходом радянської влади завод стає підконтрольний державі, а підчас голокосту у роки Другої світової війни гине Аксельбрад Герман (Herman Axelbrad) – син Давида Аксельбрада, та його дружина Берта.
Витяг з бази загиблих під час голокосту.Витяг з бази загиблих під час голокосту.Герман Аксельбрад.Берта Аксельбрад.
1 січня 1946 року на місці зруйнованого у роки Німецько-радянської війни млина (нинішній № 1) розпочалося будівництво нового млинзаводу з добовою потужністю 150 тонн, оскільки, реальна потреба у борошні хлібопекарських підприємств міста і області на той час не забезпечувалася потужностями старих млинів та елеватора місткістю 8 тис. тонн. У січні 1951 року його запускають у роботу. Млинкомбінат №1 стає найбільшим борошномельним комбінатом не лише на Львівщині, але й у всій Західній Україні.
Вигляд на підприємство з південної сторони.
З перших днів роботи перед колективом нового заводу постали складні проблеми, передусім, автоматизація і механізація його виробництва, адже затарювання висівок і зерновідходів здійснювалося за допомогою ручного зважування, робітники вручну зашивали шпагатом мішки з борошном, зважували їх на товарних вагах і вручну транспортували на тачках до складу готової продукції. Наразі за перші десять років роботи підприємства завдяки зусиллям працівників та спеціалістів добова продуктивність його зросла у 2 рази. За цей час в технологічній схемі відбулася заміна застарілого устаткування. У вибійному відділенні – встановлені ваговибійні апарати та зашивальні машини. Запроваджена безтарна передача висівок з млина, а для їх зберігання та відпуску – обладнані спеціальні бункери. Котельня і топка зерносушарки були переведені з вугілля на газове паливо. У 1970 році на млинзаводі № 1 введено в експлуатацію другу чергу елеватора місткістю 15, 3 тис. тонн зерна, а також збудовані металеві бункери для завантаження висівок у вагони через верхні люки. З’явився склад безтарного зберігання борошна на 1 100 тонн. У 1975 році введені в експлуатацію нова вагова з прохідною і караульним приміщенням та адміністративний корпус.
Сучасний вигляд комбінату.Брама хібокомбінату.
Нині головне підприємство Львівського комбінату хлібопродуктів – млинзавод № 1 – працює на пшеничному 3-х сортному помелі. Продукція комбінату має свою торгову марку “Щедрик”. На базі підприємства проходять практику студенти багатьох вищих та середньо-технічних навчальних закладів. Для забезпечення духовних проблем працівників на території підприємства споруджено і освячено капличку, де у святкові дні здійснюються молебні.
На Личакові між Кайзервальдом та вулицями Опришківською і Кривчицями є т.зв. Знесіння. Назва походить від церкви Вознесіння Господнього, про яку сьогодні піде мова.
Цю церкву можна знайти далеко не в кожному путівнику, до неї не водять туристів, та й побачити її можна хіба що їдучи потягом до Львова, однак, мабуть, саме це й надає їй особливого шарму.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Попередня церква на цьому ж місці була дерев’яною і походила з 1602 року. Із найдавніших документів, що стосуються церкви наразі відомо про два — від 1687 і 1758 років. Першим дослідником, котрий звернув увагу на цінність пам’ятки був австрійський археолог Адольф Вольфскрон, котрий опублікував 1858 року рисунок та план у віденському виданні у статті про дерев’яні церкви Моравії, Сілезії, Угорщини та Галичини. У тому ж році опис мистецьких пам’яток подав Феліціан Лобеський у газеті «Rozmaitości» (додаток до Gazeta Lwowska). Пізніше у своїх працях церкву згадували зокрема Федір Білоус (подав рисунок за Вольфскроном), Юзеф Лепковський, Казимир Мокловський, Богдан Януш, Михайло Драган. У середині XIX століття церква перебувала у поганому технічному стані. З’явились плани будівництва нової.
Рисунок старої церкви, опублікований А. Вольфскроном 1858 р.
Сучасний храм, закладений у 1897 році. Перші плани по будівництву нової церкви відносяться до 1888 року і пов’язані з ім’ям Василя Нагірного (засновника товариств «Сокіл», «Дністер» і ряду інших), проте з невідомих причин будівництвом через майже 10 років зайнявся інший будівничий – Владислав Галицький.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Будівництво тривало 4 роки і завершилось 1901 року. Стару церкву було зруйновано не відразу. Її поступово оббудовували новими стінами і розібрали після завершення будівництва.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
1922 року над входом до церковного двора збудовано стрільчасту неоготичну арку, а пізніше у 1924 році — стінну двоярусну дзвіницю із півциркульними арковими прорізами для дзвонів.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Храм розташований на високому пагорбі. У плані має форму хреста зі слабо вираженими раменами. Увінчаний одним великим восьмериком із куполом вкритим бляхою та високою бляшаною сигнатуркою, разом із якою загальна висота сягає 31 м.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Матеріалом послужила цегла, зовні обмурована грубо обробленим пісковиком, що добувався поблизу. Для архітектурних елементів застосовано дрібнозернистий пісковик із села Демні, що поблизу Миколаєва.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Інтер’єр церкви був розписаний сюжетами зі Старого та Нового Завіту. За іконостасом знаходилась ікона «Розп’яття з ктиторами» від 1701 року. Біля вівтаря розміщувались також ікони історичного змісту. До нашого часу збереглись фрагменти високомистецької ікони «Вознесіння Господнє» від 1652 року, що знаходилась перед іконостасом.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Церква мала дзвін, датований 1557 роком, що походив з іншого, давнішого храму. Тут зберігалось рукописне Євангеліє 1603 року писане священиком Захарією зі Знесіння. А сама церква відігравала роль духовного центру місцевості.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні
Нині церква належить громаді УГКЦ. Церква має адресу вул. Старознесенська, 23. Сама вулиця отримала цю назву у 1920-х роках, в радянський період носила назву Миронюка.
Чи замислювались ви коли-небудь, чому й звідки у Львові так багато левів? Старші люди кажуть, що і не леви це зовсім. Якщо уважно придивитись до символів нашого міста, можна помітити, що вони нагадують людей. І це не випадково — адже це колишні львів’яни, які в своєму житті щось зробили для свого міста. Серед них є правителі й прості городяни.
Існує одна ніч у році, коли всі львівські леви збираються у потаємному місці. А на свої зібрання вони запрошують лише тих львів’ян, які творять добро для міста Лева, і розповідають їм свої історії, – про цю та багато інших історій читачі зможуть довідатися з нової книжки львовознавців Івана та Петра Радковців «Таємниці львівських левів».
Презентацію книжки «Таємниці львівських левів» влаштують 19 червня в Товаристві охорони пам`яток. Під час зустрічі з читачами відбуватиметься благодійний аукціон, під час якого буде продано п’ять перших екземплярів книжки з автографами усіх, хто долучився до її випуску. Зібрані гроші передадуть нашим воякам через волонтерську ініціативу «Львівський лицар».
Участь у презентації візьмуть, окрім авторів Івана і Петра Радковців, художниця, авторка ілюстрацій до цієї книжки Іветта Ключковська, заступник головного редактора «Видавництва Старого Лева», поетеса Катерина Міхаліцина, літературний редактор книжки, письменниця Оксана Думанська.
Львів, якого не повернеш. Пам'ятник захисникам міста на Персенківці
Події листопаду 1918 року у Львові залишили чимало пам’ятних місць, сторінок, що назавжди закарбувались у людській свідомості. Хоча багатьох пам’яток давно вже немає, людська свідомість зберігає інформацію про них, та про події пов’язані із ними для майбутніх поколінь. Пам’ятник захисникам Львова на Персенківці належить саме до них.
Відкриття монументу захисникам Львова на Персенківці. Фото 1924 року
Бої за стратегічну станцію Персенківка восени 1918 року виявились одними з найжорстокіших баталій того протистояння. Зокрема тут відбувся бій між українським та польським бронепоїздами. З українського боку у ньому брав участь панцирник Ч-1. За Персенківку боротьба йшла не лише на землі, а й в повітрі. Після штурму січовими стрільцями головного вокзалу їх курінь відступив до Персенківки, де, при облаштуванні позицій, був бомбордований польською авіацією…
Пам’ятник захисникам Львова на Персенківці. Фото до 1939 року
Кожний з військових підрозділів намагався утримати важливу залізничну станцію, з обох боків загинуло чимало вояків, яких згодом перепоховали на Личаківському цвинтарі…
28 вересня 1924 року на Персенківці, неподалік станції, було урочисто відкрито гранітну колону на честь Захисників Львова, безкоштовно виконану за проектом інженера-архітектора Рудольфа Індруха архітектором Антоні Нестаровським, чий син-студент також загинув на Персенківці…
Вигляд монументу на Персенківці на поштівці міжвоєнного періоду
Напис на колоні сповіщав : “Пам’яті героїв, які в боротьбі за Львів на полях Козельник та Сьнядувкі від 1.ІХ. 1918 до 20.V.1919 віддали життя за Польщу”. На прямокутній колоні – символічний рельєф – архангел з мечем, що охороняє брами міста. З другого боку – прізвища полеглих у боях.
Станція Персенківка. Фото наших днів
Пам’ятник захисникам Львова був ліквідований під час першої радянської окупації міста у 1939-1941 роках.
Львів називають найромантичнішим українським містом, і не дарма. Сюди приїжджають на романтичні прогулянки, освідчення, чи весілля. Навіть у час, коли центр міста заповнений людьми, можна відшукати особливі затишні місця, де так приємно побути вдвох із коханою людиною. Львівська романтика різноманітна, кожна пара знайде таку, яка пасуватиме саме їй.
Балкон закоханих
Балкон закоханих
Балкон закоханих
Балкон закоханих
Балкон закоханих
Балкон закоханих
Кажуть, це місце випромінює кохання. За легендою, колись польський король побачив у цьому вікні чарівну дівчину та відразу закохався в неї.
Італійський дворик
Італійський дворик
Італійський дворик
Італійський дворик
Італійський дворик
Італійський дворик
Кажуть, що тут можна почути шепіт закоханих. У цьому дворику, збудованому в XVI ст., берегли своє кохання польський король Ян Собеський та французька діва Марія Казміра.
Стрийський парк
Стрийський парк
Стрийський парк
Стрийський парк
Стрийський парк
Стрийський парк
Стрийський парк традиційно приваблює закоханих. Кажуть, у Лебединому озері, що у центрі парку, живе Любов, втілена у білих лебедях. Парк чудово пасує для усамітнення. Колишній парк Кілінського, як його називали перед війною, вважався одним із найгарніших в Центрально-Східній Європі.
Лавка для закоханих
Лавка для закоханих
Лавка для закоханих
Лавка для закоханих
Лавку створили і подарували місту в 2008 році 10 майстрів «Товариства Залізного Лева». Під час створення народилася легенда: якщо закохана пара взявшись за руки одночасно сяде на лавку, їхнє кохання буде довге і щасливе. Лавку тримають леви, а отже окрім довгого і щасливого, кохання буде міцним та вірним.
Парк ім. Франка
Парк ім. Франка
Парк ім. Франка
Парк ім. Франка
Парк ім. Франка
Найстарший міський парк в Україні цілком може називатись романтичним місцем. Мабуть, дерева-довгожителі пам’ятають не одну історію кохання, яка розвивалась під їхніми гілками.
Найбільш привабливою окрасою парку залишається старовинна альтанка у його центрі. Дотепер в ній іноді виступають музиканти.
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
По-особливому затишна пішохідна вуличка, що обладнана лавочками просто посередині, за теплої пори року перетворюється на майже суцільну кав’ярню. А в променях вечірнього сонця вулиця набуває ще більшої чарівності та магічності.
Місця для поцілунків
Місця для поцілунків
Місця для поцілунків
Місця для поцілунків
Місця для поцілунків
Місце поблизу Каплиці Боїмів заховане від галасу площі Ринок. Саме тут розташувалось «Місце для поцілунків», а з ним і «Кафе №1». Цей закуток є одним із найгарніших та найбільш романтичних місць Львова.
Площа біля Оперного театру
Площа біля Оперного театру
Площа біля Оперного театру
Площа біля Оперного театру
Площа біля Оперного театру
Площа біля Оперного театру
«Біля Оперного» – традиційне місце зустрічей друзів, і, звісно, закоханих. Влітку краси місцю додає фонтан та вуличні кав’ярні.
Щоб відчути себе жителем старовинного Львова, варто покататись на кареті з конями.
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких
Палац Потоцьких був збудований за прикладом французьких палаців з-над річки Луара. Тихий і затишний дворик палацу – чудове романтичне місце для усамітнення закоханих. Тут же представлені в мініатюрі палаци та церкви стародавньої Львівщини.
Площа Ринок
Площа Ринок
Площа Ринок
Площа Ринок
Площа Ринок
Площа Ринок
Площа Ринок
Незважаючи на галасливість та залюдненість найцентральнішої площі Львова, тут також можна відчути романтику. Влітку площа розцвітає різноманітними квітами – на ліхтарях, клумбах, кав’ярнях. Біля статуї Діани кожен може спробувати себе в ролі танцюриста, на танцмайданчику проходять танцювальні вечори просто неба. Разом з коханою людиною спробуйте відчути енергію сальси, танго чи рок’н’ролу.
Зовсім недавно на оновленому громадському просторі поблизу ТЦ «Роксолана» та Галицького ринку встановили скульптуру молодого проте знаного скульптора Василя Одрехівського під назвою «Моноліт». Поява цієї скульптури викликала жваве обговорення як безпосередньо у львів’ян та гостей міста, котрі бачили її на власні очі, так і серед користувачів соціальних мереж, котрі її не бачили.
Cкульптура Василя Одрехівського під назвою «Моноліт» на площі Соборній у Львові
“Одні люди казали що це поставили незаконно, інші, що тут буде фонтан і лише одна старша панянка просвітила всіх що це символ єдності, який тут встановили досить таки нещодавно,” – ділиться своїми спостереженнями знаний у Львові блоґер Воробус.
Cкульптура Василя Одрехівського під назвою «Моноліт» на площі Соборній у Львові
– Та який фонтан? Це, мабуть, емблема якоїсь торгової марки, – відстоювала свою думку незнайомка.
– Я чула, як дівчата обговорювали між собою нову скульптуру. Одна наполягала на тому, що це водограй, однак ще не до кінця завершений. Інша з нею не погоджувалася, – додає інша пані.
Cкульптура Василя Одрехівського під назвою «Моноліт» на площі Соборній у Львові
Комусь перевтілення площі після її тривалого ремонту припало до душі і вони відверто про це говорять.
“Цілком прийнятний! Чогось не вистачає Львову сучасного, саме не металопластикового, а оригінального. Те, що робиться, має відображати свій час, а не імітувати шмат епохи котру не бачило! Єдине дико дивить, що поруч туалети…” – коментує Anton Borovyj.
Cкульптура Василя Одрехівського під назвою «Моноліт» на площі Соборній у Львові
А ось що хотів сказати сам автор цієї скульптури, молодий скульптор Василь Одрехівський.
«Ця скульптура уособлює злиття двох елементів, які творять єдину цілість – моноліт. Обійми, кохання, боротьба, переплетення, структура архітектонічної конструкції, в якій можуть прочитуватись чоловіча і жіноча фігури. Скульптура, яка перебуває на грані абстракції, нічого не нав’язує глядачеві, натомість є відкритою до трактування її форми та змісту, – розповідає автор, – твір є символічним в контексті нашого часу, коли єдність не просто важлива, а є запорукою виживання і руху вперед».
Cкульптура Василя Одрехівського під назвою «Моноліт» на площі Соборній у Львові
Мусить пройти трохи часу, перш ніж мешканці міста чітко сформують своє ставлення до цієї скульптури і вона, або стане черговою візитівкою нашого міста, або стоятиме в забутті.
Унікальні фото з монументу американським пілотам на Личакові
Польський військовий меморіал або Цвинтар оборонців Львова, також званий Меморіалом орлят, що відомий похованнями з 24 листопада 1918 року, проте, залишаєтьться фрагментом найдавнішого кладовища міста на Личакові (XVIII ст.), складається з декількох елементів. Один з найцікавіших з них – пам’ятник американським пілотам з ескадрону імені Тадеуша Костюшка.
Ексгумація американських пілотів для перепоховання на меморіалі Личакова. Фото 1921 року
У повоєнний 1921 рік було проведено конкурс на кращий проект впорядкування цвинтаря – із врахуванням нещодавніх поховань полеглих у боях 1918-1919 років, 19 жовтня “Львівський кур’єр” подав сенсаційне повідомлення про те, що перше місце у ньому отримав проект під назвою “Білі Троянди”. Його автором був Рудольф Індрух, студент V курсу відділу архітектури Львівської політехніки – колишній вояк австрійської армії, який під час I світової війни брав участь у боях у ранзі надпоручика саперів.
Вшанування памяті американських пілотів на Личакові. Фото 1922 року
Згідно проекту, ліворуч від основних катакомб мав знаходитись пам’ятник американським пілотам з ескадрону імені Тадеуша Костюшка, що брали участь у боях Листопадового Чину та радянсько-польському конфлікті, побудований на кошти Народного об’єднання поляків Америки.
Відкриття монументу американським літунам на Личакові. Фото травня 1925 року
Монумент було урочисто відкрито 30 травня 1925 року. Він був споруджений за проектом архітектора Юзефа Рудницького і скульптора Юзефа Стажинського.
Групове фото з відкриття монументу пілотам. 1925 рік
Не враховуючи бойові дії, для самого міста, побут американських пілотів позначився низкою приголомшливих катастроф – у листопаді 1919 року Едмунд Грейвс, в ході повітряної дефіляди, не втримав машини та впав, значно пошкодивши палац Потоцьких. 31 серпня 1920 року новенький літак капітана Джорджа Маккалуна впав на території залізничної станції на Клепарові. Машина знесла трамвайну будку й поранила солдата, який її охороняв. Сам Макккалун одразу після приземлення був ще живий, але згорів у пожежі, яку спричинив розлитий бензин…
Монумент літунам-американцям на Личакові. Фото 1925 року
На ці вихідні Львів перетворився на справжню автомобільну столицю України. Великі та маленькі, сучасні і дуже давні, цивільні та військові – всі вони приїхали до Львова на щоб себе показати, інших побачити та трохи позмагатися на в найстаріших автоперегонах Європи, що носять назву “LEOPOLIS GRAND PRIX 2015”.
Нагадаємо , LEOPOLIS GRAND PRIX, або ВЕЛИКІ ПРИЗИ ЛЬВОВА — це кільцеві автомобільні перегони, що мали статус Гран Прі, які проводилися на вуличній трасі Львова. Етап був частиною міжнародної серії Гран Прі, попередника Формули-1. Траса була задумана 1927 — на два роки раніше, ніж у Монако, але перші змагання пройшли на рік пізніше — 1930 р.
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
Учасники Leopolis Grand Prix 2015
8 вересня 1930 року стартували перші кільцеві перегони вулицями міста Львова, які через характерну форму траси (трикутник зі зрізаними кутами) отримали назву «Львівський трикутник». Траса пролягала вулицями Вітовського, площею І. Франка, Стрийською, Гвардійською. Ця траса без змін збереглася досьогодні. Характерною її особливістю, у порівнянні з тогочасними європейськими (напр. Монте-Карло у Гран Прі Монако), була наявність на значній частині траси трамвайної колії. Це понад 800 метрів (Вітовського і пл. Франка), що, разом з покриттям проїжджої частини базальтовою бруківкою і значними перепадами висот (8% по Гвардійській) відносило її до найскладніших, за визнанням найвизначніших тогочасних гонщиків, у Європі. Перегони організовано на зразок кільцевих перегонів міськими вулицями Гран Прі Монако (Монте-Карло), які стартували вперше 1929 року, лише роком раніше. Львівські перегони, за відгуками як глядачів, так і учасників, були найкращими автомобільними перегонами в історії України та Польщі.
Уже в червні 1931 року кільцеві перегони у Львові набули міжнародного статусу. А з 1932 року отримали назву і статус Гран Прі Львова. Тому насьогодні в історію увійшов саме Гран Прі Львова, а не країни, що саме по собі є унікальним явищем, наданий місту А.І.A.C.R. (Міжнародна асоціація автомобільних клубів – попередник FIA).
Великі Призи Львова відтоді стали одними з найкращих гоночних трас тогочасної Європи.
Відновили традицію автоперегонів 10 -12 червня 2011 коли у Львові відбулися перші змагання в рамках фестивалю «Леополіс Гран Прі». Ця подія була приурочена до 80-річчя Перших Міжнародних автомобільних перегонів «Гран-прі Львова», які стартували вулицями Львова 8 вересня 1930 року.
Храми передвоєнного Львова у об'єктиві Адама Ленкевича
Один з найвідоміших львівських фотографів-аматорів, випускник відділу інженерії Львівської Політехніки та філологічного факультету університета імені Яна-Казимира, Адам Ленкевич (1888-1941) відомий унікальними серіями фотографій передвоєнного Львова, зокрема, низкою світлин храмів Львова напередодні II Світової війни…
Костел Святого Казимира. Фото до 1939 року
Адам Ленкевич, від 1916 року, був викладачем польської літератури у гімназії імені Королеви Ядвіги на вулиці Академічній (нині – пр-т Шевченка).
Церква Святого Миколая у Львові. Фото до 19839 року
Протягом 1930-1939 років перебував на посаді професра польської мови у львівській Промисловій школі.
Костел Святої Марії Магдалени. Фото до 1939 року
Адам Ленкевич відомий як один з організаторів Польського татранського товариства у 1921 році. Був його віце-головою, у 1928-1939 – головою львівського відділку цього товариства.
Костел Матері Божої Громничої на вулиці Чарнецького. Фото до 1939 року
У 1930 році майстер отримує концесію на проведення курсів фотографії та фільмування у Львові.
Вид на вежу Корнякта та костел Домініканців. Фото до 1939 року
У творчому доробку Ленкевича багато видових фотографій Львова, він активно працював з видавництвами, що продукували поштівки.
Костел Святого Андрія ордену бернардинців. Фото до 1939 року
Співпрацював Ленкевич із Польським товариством залізничних книгарень “Рух”, краківською “Полонією”, Видавництвом охорони могил польських героїв, Книжницею-Атляс…
Вид на Вірменський храм у Львові. Фото до 1939 року
Увійшли до доробку автора й видання XVI зльоту польських лікарів, прикордонників у 1937 році, інші.
Вид на храми східного середмістя Львова. Фото до 1939 року
Відомо, що протягом 1939-1941 років Ленкевич був працівником пункту послуг Кооперативу фотографів.
Вид на храми східного середмістя Львова. Фото до 1939 року
У 1941 році Адам Ленкевич загинув у тюрмі на вулиці Лонцького у Львові.
Фрагмент храму бенедиктинок у Львові. Фото до 1939 року
Можна багато говорити про Івана Труша і при цьому не сказати нічого, можна переглянути всі картини мистця і не зрозуміти якою він був людиною, можна перечитати багато книжок про художника та не розуміти його. Особиста навіть півгодинна розмова може дати набагато більше.
Цю статтю можна сміливо назвати “Вітанням з минулого”, адже основу її складає інтерв’ю, надруковане в ілюстрованому тижневику “Неділя” за 5 червня 1932 року, котре ми доповнили старими та сучасними фотографіями мистця і його будинку. Стиль та манера написання статті збережені.
Іван Труш у роки навчання в Краківській академії мистецтв
“Труш випродує картини!
Знаю цього великого мистця кисти з кількох листівок, на яких попри усі недомагання друку вийшли прегарно риси його мистецької творчости, з кількох великих і малих образів, що їх бачив в наших установах, знаю з того, що завжди мріяв — мати у себе пастелевими кольорами мальований краєвид цього мистця — і такої нагоди поминути не можна.
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
В трійку їдемо на конець вул. Листопаду. Скручуємо на гроховську, питаємо і ось ми вже під віллею, в якій мешкає Іван Труш. Старенький, сивий артист проходжується по городі, і відразу йде нам на встрічу, коли входимо у фіртку.
Представляємось: Від „Неділі“,від „Червоної Калини“ й молодий наш маляр Петро А. Артист прохає в нас вибачення, що недочуває (літа-ж!) і по сходах йдемо на перший поверх у його робітню.
Робітня (майстерня)в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
— Сідайте!“— присуває нам стільці. — Страшенне тішуся, що прийшли, рідко коли хто заходить і рідко коли хтось хоче побалакати зі старим малярем…
Бічною стіною, що на половину з вікон, вливається сонце. Робітня артиста, звідки вийшло стільки славних картин і де він почувається направду дома — чистенька і привітна. Проти нас — на шталюзі — кілька менших картин. З боку — ще 5-6. Праворуч і ліворуч два великі образи: Сфінкс — і Вія Аппія.
— Ви, здається, одинокий у нас орієнталіст, пане артист — завважує котрийсь з нас.
— Так. Подорожував багато. По Криму, по Палестині, Арабії, Єгипті Це сьогодні тільки спогади, але тягне мене ще іноді побачити ці сторони. Найкращий з усіх — Єгипет. А цей Сфінкс малювався кільканадцять днів і крім цього світлини мав, доповнював ще з памяти.
Експозиція в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Артист просить нас на папіроски, хоч вони віднікотизовані, бо він хворий на серце. Пробуємо. І слухаємо.
— Ця Вія Аппія мальована з маленької картини, уже тепер. З памяти — можна сказати. А Труш, правдивий Труш — це не Орієнт і не Вія Аппія, а оце…’
І мистець повертає нашу увагу на 6 картин, що творять собою цілість. Це види з на-ших піль: Копа жита, розсунений полукіпок, пасовисько. Усе — повне сонця, кольориту і тієї пастелевої мягкости, якою наш артист відмітив та вибив себе понад інших.
— Це, як бачите, образи свої. Але що з того? Ви гадаєте, що їх хтось купить? У нас люди люблять картини з Рівієри, з Німеччини, з моря — от що. Поле? Мені один казав: „Я маю поле під носом“. Оце, бачите, характеристика нашого знання мистецтва. Мої східні картини купувалися страшенне швидко. Ще 6 я маю — але ці не на продаж…
Сад біля кoлишньої вілли-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Артист витягає 6 більших образів і показує нам:
— Оце, бачите, кримське побережжя. Оце піраміди вечером. Оце арабське село. Старовинна святиня. Це — оливне дерево…
З усіх картин віє до нас глибоке вичуття кольору та тіней, якась тепла душа, що малювала їх, сантимент.
Іван Труш
— Знаєте, я тільки чотири роки — що малюю. До цього кілька літ вчився, опісля кільканадцять „малював“. Хотів вже випробувати нашу публику. Хотів відівчити купувати що будь, відріжнити мистецтво від роботи кистю. Гадаєте — вдалося? Не мають люди критичного змислу, от що.
— А ці чотири роки?..
— Ці чотири роки я не продавав. Працював, як артист, серцем. Подивіться, всі ці картини однакові підходом до предмету: Віч-на-віч. Зблизька. Мистецьким оком. А публика того не любить. Любить далекий краєвид, от хочби Дніпро у далі, пустиню. Не розумів цього, що далека перспектива нищить вражіння картини. Пробиває стіну. Чиж їй може подобатись оце.
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Артист показує нам чотири малюнки квітів. Це оргія красок, форм, ліній. Чарівна мозаїка — не образ.
— Чи оце?
Це дві картини, на яких два кущики квіток з землею довкола них, без небосхилу чи дальшої перспективи.
— Чи оце?
Це полукіпок під захід сонця, що горить амарантом, багром, скапує золотом і друге — глибокозелена сіножать з копою в дощевитий день.
Картини — надзвичайні.
— А тепер я вам покажу ще одно. Це ціла трагедія дерева, сосни. Ось побачите…!
Мемріальні речі Івана Труша в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
І він розкладає перед нас шість картин. На одній паде сніг на невеличку смереку, на другій вона вже припала снігом, на третій її привіяло, на четвертій вона в морозний соняшний день, на пятій уже сніг топиться, на шестій — вона випростована до сонця, а надовкола розмокла весняною водою земля,
— Це не тільки доля деревини; це й моя доля — говорить задумано артист. — І може й мені ще сонце засвітить, але до цього далеко…
— А що ви тепер, пане артист, малюєте? Над чим працюєте?
— Я? Нарисував цілий цикль пнів. Це, бачите, раз тому, що любуюся в дереві, друге — тієї теми в нас ніхто не рухав. Є в мене з 30 їх нарис, треба тільки викінчити.
— Я ці картини з жидівського кладовища?
— Це теж праця останніх літ. Незвичайно цікаве воно для маляря — те кладовище. Тіні, старий камінь, вік на них…
Могила Івана Труша на Личаківському цвинтарі у Львові
Гутірка повертається поволі на те, як артист працює. Оповідає нам, що в нього 63 роки, що іноді їде за Львів і занурюється десь у ліс на студії, що не може дозволити собі на подорож дальше і що його праця з матеріяльного боку — чорно невдячна.
— Як жеж іде продажа?
— Як? Просто кажучи — ніяк. За всі дні був у мене архитект П. та купив кілька малюнків, а оце ви. Не знаю — недорого продаю, кожна картина, — моя душа в ній, а чомусь не йде. Знаю, нужда, біда, ці, що хотілиб — не можуть, ці що мають — до Труша не підуть. Хто його знає…
Сонце ярко заходить й озолочує щире, добряче, ніби батьківське, обличчя мистця.
— А жити треба. Задовжений чоловік, діти у школі…
Так і дзвенить в цих словах трагедія кожної нашої великої людини, що скована умовинами, що дуситься нашим загумінком і нашими злиднями.
— Але я вірю, що цеж скінчиться. Вірю, хоч може вам дивно… Бо щож? Старець уже я…
* * *
Веземо зі собою до міста щось з його картин. Мягкого, ніжного, соковитого. І веземо сіре, рамоване сивим волоссям обличчя мистця, стільки літнього робітника коло скарбниці нашого мистецтва, що мусить на хліб випродувати за будь-що свої дорогоцінні твори… Анатоль Курдидик”
"Світязь" - львівський став із понад двохсотрічною історією
Від моменту утворення міста Лева, на його території та близьких околицях, річки та числені потоки утворювали цілу систему ставів, що використовувались у господарстві, військовими, дбайливо доглядались та, згодом, слугували улюбленими місцями відпочинку городян… Один з найбільших міських ставів, звісно ж видозмінений, зберігся до наших днів, та нині відомий львів’янам як спортивний комплекс “Медик”.
Став “Світязь” у Львові. Фото кін. XIX – поч. XX ст.
Перші офіційні звістки про водойму на перехресті Вулецької та Ісаковича (нині – Сахарова та Горбачевського) датуються початками XIX сторіччя, дослідник П. Гранкін припускає, що став “Полтава”, у власності ченців-домініканців, відомий ще з XVIII ст. це, власне, і є майбутні купальні “Світязь”. До 1831 року став належав родині Чижів, після – Левицьким, тоді ж його перетворено на купальню. У кінці XIX ст. власницею водойми стає Емілія Маріон, яка назвала свій заклад “Світязем”
Змагання на ставі “Світязь”. Фото 1925 року
“Світязь” творили води потоку Боднарівка (Вулецький), що стікав з Вулецьких пагорбів (верхняя частина сучасної вулиці Сахарова), продовжував свою течію далі до вулиці Пелчинської (Вітовського) і доходив до Стрийської дороги. Водойма мала два стави – Великий та Малий, – розділені між собою шлюзом. Великий став призначався для веслярських прогулянок, Малий – для купання…
Вигляд на став “Світязь”. Поштівка міжвоєнного періоду
Вже на початку ХХ сторіччя “Світязь” набуває рис спортивно-оздоровчого осередку, яким розпоряджався талановитий управлінець Марко Данек. Власник дбав про належний стан купальні і відповідне її облаштування, оскільки отримував від неї немалий прибуток. Тому тут постійно з’являються нові споруди, доглядається територія, регулюються рівень і чистота води у ставах, не залишаються поза увагою і дорожні під’їзди до закладу…
Став у міжвоєнний період. Фото до 1939 року
Упродовж усього часу став використовував львівський спортивний клуб “Погонь”, до якого належав і видатний спортсмен, відомий інженер в галузі спортивного будівництва Тадеуш Кухар, у 1930-х роках керівник секцій плавальної та водного поло. Саме за його проектом “Світязь” було черговий раз реконструйовано та обладнано за сучасними взірцями.
Любительські знимки зі “Світязя”. Фото до 1939 року
Від початку 1920-х років і до вибуху Другої світової війни заклад належав родині Терлецьких. “Веслярсько-купелеве підприємство“Світязь” користувалося великою популярністю у львів’ян, заклад стає важливим спортивним осередком міста. Цікавий факт, перші змагання з плавання у Львові проведені саме на “Світязі” у 1906 році. Узимку 1926 року на Малому ставі започатковано розіграш першості Львова з канадського хокею (хокей з шайбою – гаківка на льоді). Улітку 1926 перші поєдинки Львівського окружного союзу провели ватерполісти…
Спортивний комплекс “Медик”. Фото наших днів
На початку 1950-х років, колишній “Світязь” потрапив у підпорядкування Спортивного товариства “Медик”. У 1955 році на його базі архітектор Ярослав Новаківський спроектував однойменний спорткомлекс, наприкінці 1950-х років – “Авангард”, що залишилося незмінним до кінця 1980-х років. З того часу тут зимою працює ковзанка, а літом – басейн, у 2000-х роках він став приватною власністю, але назва, відома кільком поколінням львів’ян, лишилася незмінною – “Медик”
Іменами видатних українських поетів та письменників у Львові названі різноманітні вулиці, вулички, проспекти. Кожна по-своєму особлива – і довжелезна вулиця Шевченка, що веде за околиці міста, і затишна пішохідна вулиця Лесі України в історичному центрі. Кожна має своїх мешканців, свою історію і свої таємниці.
Вулиця Івана Франка
Вулиця Івана Франка
Вулиця Івана Франка
Вулиця Івана Франка
Вулиця Івана Франка
Вулиця, названа на честь українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського та політичного діяча Івана Франка, простягається від пл. Соборної у центрі міста до вул. Панаса Мирного. В теперішньому вигляді (довжина 3 км) була утворена у 1950 р. з чотирьох вулиць: Червоноармійської (до того вул. Панська), Чернишевського (перед тим називалася вул. Зиблікевича), Тімірязєва (кол. Св. Софії) та вул. Франка (кол. вул. Понінського) та колишньої пл. Пруса.
Попередні назви:
від площі Соборної (кол. Бернардинської) до вул. Зеленої:
до 1871 p. – вул. Зерновa
1871–1929 pp. – вул. Панськa
1929–1941 pp. – вул. Юзефа Пілсудського
1941–1944 pp. – Гауптґассе
1941–1950 pp. вул. Червоноармійськa
з 1950 p. – вул. Івана Франка
Відрізок від вулиці Зеленої до площi Івана Франка:
до 1886 p. – вул. Стрийськa
1886–1941 pp. – вул. Миколая Зиблікевича
1941–1944 pp. – Фіхтент
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки
Вулиця Лесі Українки складається з трьох частин, які у свій час носили різні назви. Частина вулиці між Проспектом Свободи та вулицею Театральною у 1863 році належала до Театральної. Відрізок між вулицями Театральною та Краківською носив назву Краківська бічна. Верхня частина вулиці в кінці XVIII століття називалась Вірменська нижня та належала до вірменського кварталу.
У 1781 було демонтували мури в районі Краківської брами, через це розширилась вулиця Нижня Вірменська. У 1811 році вулиця сполучена з валом, а через нього з передмістям. У 2012 році була проведена реконструкція проїжджої частини, після чого вулиця Лесі Українки майже повністю стала пішохідною.
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Проспект Тараса Шевченка
Одна із центральних вулиць Львова – Проспект Шевченка, проходить між вулицею Саксаганського та площею Міцкевича. Належить до Галицького району міста.
Старі назви проспекту:
з початку XIX ст. до 1871 р. — Святого Яна,
з 1871 по 1955 рр. — Академічна,
з 1955 — проспект Тараса Шевченка.
Перша писемна згадка – у 1414 році. Вулиця була частиною Галицького передмістя, на ній мешкали кожум’яки (гарбарі). Звідси й початкова назва вулиці — Гарбарська.
На початку XIX ст. в кінці вулиці був невеличкий ставок, в який впадали дві притоки Полтви — потічки Пасіка й Сорока, і заболочене русло Полтви знаходилось просто посеред вулиці. Через Полтву міщани перекинули кам’яний місток, який одним кінцем виходив на сучасну вулицю Фредра. На містку стояла статуя св. Яна Непомука.
В 1955, за часів УРСР, вулицю перейменували в проспект Тараса Шевченка, однак деякі львів’яни й далі називають цю вулицю по-старому — Академічною. За часів УРСР площу Академічну, яка знаходилась в кінці вулиці, об’єднали з проспектом Шевченка.
Вулиця Тараса Шевченка
Вулиця Тараса Шевченка
Вулиця Тараса Шевченка
Вулиця Тараса Шевченка
Вулиця Тараса Шевченка
Одна з семи головних магістралей Львова. Простягається від вул. Городоцької до межі міста (мікрорайон Рясне).
З розвитком Львова та розширенням меж міста змінювалася довжина вулиці. Від костелу святої Анни піднімалася в бік містечка Янова вул. Янівська — тепер вул. Тараса Шевченка.
Більшу частину вулиці займають довгі паркани промислових та військових об’єктів, а переважна частина житлових будинків споруджена за типовими проектами різних епох.
Вулиця Миколи Вороного
Вулиця Миколи Вороного
Вулиця Миколи Вороного
Вулиця Миколи Вороного
Вулиця Миколи Вороного
Вулиця пролягає від площі Міцкевича до площі Маланюка. Ця місцевість – осушена набережна Полтви, її місці був сад з альтанками.
Вперше вулиця згадується у 1816 році під назвою Гоффманська, на честь Жоржа Гоффмана, власника готелю на цій вулиці. У 1871 році вулицю було перейменовано на Круту, у 1903 році — на честь польського письменника Генрика Сенкевича. З листопада 1941 року по липень 1944 року, протягом німецької окупації, мала назву Діхтерштрассе, тобто «вулиця поетів». У 1950 році, вже за радянської влади, вулицю було перейменовано на Тимірязєва, на честь російського вченого-фізіолога. Сучасну назву вулиця отримала у 1992 році, на честь українського письменника, режисера та актора Миколи Вороного.
Вулиця Пантелеймона Куліша
Вулиця Пантелеймона Куліша
Вулиця Пантелеймона Куліша
Вулиця Пантелеймона Куліша
Вулиця Пантелеймона Куліша
Вулиця вперше з’явилася на планах Львова близько 1820 р. Тоді її називали Сонячною. Можливо через те, що вулиця майже збігається з меридіаном північ-південь і в безхмарний день вікна її будинків освітлені сонячними променями.
Інший варіант старої назви – від синагоги «Ор Шемеш» (Сонячний промінь), яка у ХІХ ст. знаходилась у будинку № 26 на цій вулиці. Таку назву вулиця зберігала до 1950 року. За радянських часів її перейменували на честь Нафталі Ботвіна, члена Комуністичної партії Західної України. А з 1992 р. ця вулиця носить назву Пантелеймона Куліша (1819–1897) українського письменника, історика і громадського діяча.
Вулиця Василя Стефаника
Вулиця Василя Стефаника
Вулиця Василя Стефаника
Вулиця Василя Стефаника
Вулиця Василя Стефаника
Вулиця простягається від перехрестя Коперника і Словацькогодо перехрестя Мартовича і Калічої Гори. Тут знаходиться Наукова бібліотека імені Стефаника. Це потужний інформаційний і науково-дослідний центр. Її фонди становлять більше 7 млн. одиниць збереження. Гордістю і окрасою бібліотеки є збірка української та зарубіжної періодики XIX-XX ст. Цінну частину бібліотечного зібрання становлять унікальні стародруки, рукописи, збірки карт, нот, іменних бібліотечних і архівних колекцій видатних письменників, вчених, культурних і політичних діячів.
Вулиця Івана Котляревського
Вулиця Івана Котляревського
Вулиця Івана Котляревського
Вулиця Івана Котляревського
Вулиця у Франківському районі Львова, в місцевості На Байках. Простягається від вулиці Кольберга на південний захід до вулиці Горбачевського. Велику частину забудови вулиці складають старовинні вілли.
У 1895 році вулиця називалась Набєляка. Під час німецької окупації (травень 1942) — Шіллерґассе, у липні 1944 року їй повернули попередню назву — Набєляка. Сучасну назву, Котляревського, отримала в 1946 році.
“Упродовж цілого століття Колесси не сходять з арени інтелектуально-мистецького життя не лише України, а далеко за її межами. Йдеться про два покоління, про тих, чиї імена вже належать історії української культури: це брати Іван, Олександр, Філарет і наступна ґенерація – Микола, Любка, Христя. Якщо перші видатні представники родини працювали на ниві науки і лише частково – в галузі музики, то другі відзначилися в ділянці музичного мистецтва.”( Ксеня Колесса-Гелитович)
З названих імен найбільш пов’язані зі Львовом Філарет та його син Микола Колесси. І хоч обоє народилися не у Львові, все ж свідоме творче життя їх минуло власне тут.
Філарет Колесса
Філарет Колесса – етнограф, філолог,композитор, педагог, народився у Ходовичах в липні 1871 року. Ще під час навчання в Стрийській гімназії, влітку на канікулах їздив до Ходович записувати народні пісні і робив перші спроби хорової обробки. 17-ти річним юнаком очолив як дириґент студентський хор і впроваджував в його репертуар свої обробки народних пісень. В гімназійні роки вивчає хорові партитури, історію музики, науку гармонії і вчиться грі на скрипці у чеха Ф. Доліста. Найбільше захоплення в молодого хлопця викликали твори Миколи Лисенка, особливо на слова Т.Шевченка. Власне музика привела Філарета Колессу до Віденського університету – у 1891-92рр. здобуває освіту у відомого австрійського композитора і органіста Антона Брукнера. І відразу по завершенні музичних студій вступає на філософський факультет Львівського університету.
Вулиця Філарета Колесси у Львові
Університетські студії поєднує з композиторською творчістю та викладацькою роботою в гімназіях Стрия і Самбора.
У 1907 р. Філарета Колессу скерували на роботу до Львова, у філію Академічної гімназії, де мав викладати греку і латину. В цей час був вже одружений з Марією Яновською і мав чотирьохлітнього сина Миколу. Першим помешканням родини Колессів стала трикімнатна квартира на вулиці Вроновських. Це невеличка вуличка, бічна Коперніка, яка у 1950 р. була перейменована на вул. Учительську, а у 1971 – на вул. Філарета Колесси. У цьому помешканні Колесси довго не затримались. Згодом перебралися на вул. Францишканську, тепер – Короленка, а по кількох місяцях на вул. Ґоломба, тепер – Верхратського. Микола Колесса у своїх спогадах зазначав, що було би слушно власне вул. Верхратського перейменувати на вулицю Філарета Колесси, адже там він найдовше жив і працював, там написав найвидатніші свої наукові праці, туди з візитами приходив Іван Франко.
На фото – діти Філарета Колесси: Софія (ліворуч), Микола, Дарія (праворуч)
Від юності Філарет Колесса працює паралельно у двох напрямах – музичному і філологічному, віддаючи перевагу то одному, то іншому. Композиторська творчість була вагомим етапом, але не тривалим. Найбільш відомі збірки – цикли “Вулиця”, “Обжинки”, “Гагілки” та “Наша дума”.
Вулиця Філарета Колесси у Львові
Перші роки ХХ ст. стають початком справжньої наукової роботи. Цьому сприяє і переїзд до Львова.
У 1906-1907 рр. у “Записках НТШ” публікується перша визначна праця аналітичного характеру “Ритміка українських народних пісень”.
У 1908 завдяки рідкісному поєднанні в одній особі етнографа, музикознавця і філолога, Філарет Колесса був обраний Лесею Українкою для звершення ініційованого нею грандіозного проекту, що вміщував комплекс різних за характером завдань – етнографічної експедиції на Полтавщину для запису історичних кобзарських дум і пісень на фонографічні валики. “Дуже приємно, що поїде Ф.Колесса, бо се дуже серйозний і розумний музикант-етнограф, і, певно, в нього діло вийде добре…” З листа Лесі Українки, 10 липня 1908р.
Як підсумок, у 1910 і 1913 рр. вийшли дві фундаментальні праці Філарета Колесси “Українські народні думи”.
Вулиця Філарета Колесси у Львові
У 1922-1924 рр. Ф. Колессав викладав українську словесність в Українському таємному університеті у Львові. Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 депутатом Народних Зборів Західної України, у 1947 – депутатом Верховної Ради СРСР. 3 1939 – професор Львівського університету, директор державного музею етнографії у Львові (з 1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР (з 1940). Учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (Прага, Варшава, Відень, Антверпен). Філарет Колесса належить до засновників українського й класиків європейського етнографічного музикознавства.
Помер Філарет Колесса 4 березня 1947 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Вулиця, що з'явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях
Нинішня вулиця Богдана Хмельницького найстаріша у Львові – їй стільки ж років, скільки й самому місту. Вперше вона згадується ще у далекому XI сторіччі, як частина стратегічно важливого Волинського шляху – торгівельної артерії, що сполучала західні уділи Київької Русі (згодом Галицько-Волинського князівства) із державами Центрально-Східної та Західної Європи.
Одне з найраніших зображень вулиці Жовківської (нині Б.Хмельницького) – по центру – синагога “Темпль”, праворуч – церква Св. Миколая. Фото Юзефа Едера бл. 1860-х років
Із включенням Галичини до складу Австрійської монархії, у др. пол. XVIII сторіччя, вулиця стала називатися Жовківською, оскільки за містом вона переходила у шлях, який пролягав до Жовкви. У 1936 році її перейменували іменем коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, полководця XVII ст. Сучасна назва, на честь великого українського державного діяча, гетьмана, дипломата і полководця – з’явилась у грудні 1944 року.
Площа Краківська, праворуч – початки вулиці Жовківської – нинішня – Хмельницького. Поштівка поч. XX сторіччя
За кілька десятків метрів від початку вулиці знаходиться невелика площа. Вона існувала ще в давньоруському Львові, була його торговим і політичним центром, тут вирував базар, вирішувалися питання життя міста. Від середини XIX сторіччя і до 1941 року тут знаходилась синагога прогресистів – Темпль. Сучасна назва площі — Старий Ринок.
Початок нинішньої вулиці Хмельницького (по ходу трамваю) на фото 1915 року
Вулиця Жовківська віддавна була промисловим районом міста. Ще за часів засновника міста – Данила Галицького, на ній мешкало чимало ремісників, зокрема вірмен. У середньовічному Львові вона входила до складу Краківського передмістя, населеного переважно біднотою…
Найдавніший збережений храм Львова – церква Святого Миколая. Фото до 1914 року
Соціальний склад населення майже не змінився… Більшість підприємств знаходилася саме в північній частині міста. Не останню роль при цьому відігравала наявність дешевої робочої сили. Ці квартали, як і по вулиці Замарстинівській, були населені виключно робітничим людом…
Вулиця Жовківська, праворуч – монастир О.О Василіан та храм Святого Онуфрія. Фото поч. XX ст.
З княжих часів ця дільниця, зокрема й давня вулиця Жовківська, мали величезний відсоток єврейського населення, яке завжди було важливою культурно-економічною складовою життя Львова аж до страшних років II Світової війни…
Вулиця Хмельницького на перетині із нинішньою вулицею Гайдамацькою. Фото поч. XX ст.
Одні з найдавніших храмів Львова знаходяться саме на давньому Волинському шляху – княжа церква Святого Миколая (XIII ст.), монастир та храм Святого Онуфрія (XIII-XV ст.), церква Параскеви Пятниці (XIII -XVII ст.)
Церква Параскеви Пятниці XIII -XVII сторіччя. Фото др.пол. XIX ст.
Монастир Святого Онуфрія — місце поховання друкаря Івана Федорова. Могила першодрукаря спочатку знаходилася на подвір’ї, а у XVIII сторіччі надгробок був перенесений до церкви.
Давній будинок вокзалу станції Підзамче. Поштівка поч. XX ст.
Також на дільниці, та вулиці зокрема, відомою є станція Підзамче. Гілка до Бродів та Російської імперії відома з липня 1869 року. Історія нинішньої споруди станції, проекту Рибіцького, розпочинається 1909 року…
Вид на Жовківську дорогу від фабрики Бачевських (праворуч). Фото 1905 року
На межі XIX-XX сторіч гучного успіху здобуває фабрика Бачевських, заснована 1782 року, фабрика горілок та лікерів, із головними потужностями поблизу Жовківської рогачки (нині-“Алмазінструмент”), стає постачальником цісарсько-королівського двору.
Вид на вулицю Жовківську у міжвоєнний період
В наші дні вулиця – складова частина північного промислового району міста. Вигляд її значно змінився… Заасфальтована проїзна частина, виросли нові будинки… Як і раніше, вулиця залишається важливою транспортною артерією – через неї здійснюється зв’язок і з Волинню, і з Києвом, і з закордоном…
