Сьогодні у Глобальній павутині можна знайти багато цікавих фактів про Львів, але більшість з них являє собою не більше а ніж текст з цікавими даними. Сьогодні спробуємо візуалізувати деякі цікаві факти про Львів.
Найвищий житловий будинок Львова
Сихів – є найбільшим спальним районом міста тож не дивно, що саме тут знаходиться найвищий житловий будинок Львова. Даний будинок зведено у 2007 році на вулиці Зубрівській, 32, а його висота сягає 66 метрів.
Будинок на Зубрівській 32Будинок на Зубрівській 32
Найвища будівля
Найвищою ж будівлею у Львові є костел, а нині церква святих Ольги та Єлизавети, на вулиці Городоцькій. Висота 85 (за іншими джерелами 88) метрів.
Церква Ольги та Єлизавети
Найдовша вулиця
Сама ж вулиця Городоцька, за версією Вікіпедії, вважається найдовшою магістральною вулицею Львова – 8,4 кілометра. Хоча за нашими підрахунками цей титул більше пасує вулиці Зеленій, оскільки її довжина до крайньої будівлі становить 8,8 кілометра, а на самій вулиці є будинки з номерами 406 і 408, сама ж нумерація йде по парній стороні від 2 до 320, а по непарній – 1-407 і два вище згаданих номери 406 (Львівський обласний фтизіопульмонологічний центр) і 408 (готель Палада), при чому 406-й номер знаходиться, майже, на кілометр далі ніж 408-й і близько 1,5 кілометра від дорожнього знаку межі міста.
Вулиця Зелена
Найкоротша вулиця
Найкоротшою ж вулицею міста є вулиця Біляшівського, яка має довжину 30 метрів і має лише один номер будинку.
Вулиця Біляшівського
Найменші площі України
У Львові також є і найменша площа України – площа Вічева розміром 24х21 метра, але донедавна це була просто вулиця Вічева, а на google-maps вона і досі позначена вулицею. Та й формою на площу не сильно вона походить, на відміну від попередньої власниці цього титулу – площі Коліївщини розміром 30х20 метрів та прямокутної форми.
Площа ВічеваПлоща ВічеваСтара табличка на пл. ВічевійПлоща Коліївщини
Найприхованіша річка України
Як же не згадати те про що знає кожен львів’янин та ще ніколи цього не бачив на власні очі – підземна річка Полтва, яка вже понад 100 років виконує функції каналізаційного колектора. Проходить вона підземними каналом довжиною понад 15 кілометрів.
Річка Полтва у колекторі
Єдині в Україні пам’ятники Леопольду фон Захер-Мазоху та Пабло Пікассо
З усіх міст України, лише у Львові становлено пам’ятники даним особистостям.
Творцем пам’ятника Мазоху є Володимир Цісарик, пам’ятник виготовлено із бронзи заввишки 170 сантиметрів і встановлено у 2008 році. Цікавий пам’ятник несподіваними сюрпризами у кишені та у грудях Леопольда фон Захер-Мазоха.
Скульптура Леопольда фон Захер -Мазоха
Володимир Цісарик також є автором бронзової скульптури Пабло Пікассо, який стоїть босоніж у шортах, з голим торсом і палить цигарку. Пам’ятник відкрито у 2009 році.
Скульптура Пабло Пікассо
Найлевовіше місто світу
Як місто Лева і без левів? Вони тут практично всюди: на гербі, при в’їзді у місто, на вулицях, будинках, скульптурах, вітражах та ліпнинах. У 2012 році їх нарахували близько 4,5 тисяч, що робить Львів рекордсменом світового масштабу.
Годинник або дзиґа́р — пристрій для вимірювання часу. Ми навіть не зауважуємо скільки разів на добу ми користуємося цим стародавнім механізмом. Колись предмет розкоші, а сьогодні найбільш повсякденна річ. Від вранішнього будильника до символів на моніторі комп’ютера часомір супроводжує нас усюди. Але чи так було завжди?
Перша документальна згадка про годинник у Львові належить до 1404 р. Вже тоді місто мало свого зеґармайстра, який одержував з міської каси гривню річної плати. Годинникар мав повне забезпечення від міста і в грошах, і в житлі. Окрім тижневої оплати одержував він також гроші на оливу для змазування годинника.
Годинник на ратуші
У 1491 р. закінчується будівництво ратушевої вежі на якій було встановлено годинник. Дзвін до годинника вагою 11 центнерів виготовив львівський людвісар (ливарник) Валентин Фельтен. За допомогою цього дзвона години вибивалися вручну, аж поки через п’ять років чернець Григорій сконструював автоматичний годинниковий механізм.
Під час великої пожежі у 1527 році, коли горіло ціле місто, годинник на вежі ратуші вцiлiв. Однак виявилось, що він потребує ґрунтовного ремонту. Ці роботи виконав майстер Лукаш, а розпис відновив монах-домiнiканець Олексій.
Годинник на Львівській Ратуші
У львівських архівних записах зберігся цікавий факт про те, що 1536 року ливарник С. Сорока за вироком суду отримав покарання — накручувати міський годинник.
1557 року каменяр Павло виготовив для годинника на ратуші чотири циферблати й оздобив їх різьбою з янгольськими голівками, а художник Августин представив на посрібленому циферблаті рух сонця і місяця. Тоді ж годинник оснастили додатковим дзвоном для відбивання чвертей.
Годинник на Львівській Ратуші
У 1571 році нова пожежа знищила все на що було затрачено стільки часу та коштів. Запрошений з Перемишля годинникар Бальтазар Словiк встановив, що старий годинник взагалi не придатний до використання, через що вын був демонтований, а на його мiсце тимчасово встановлено годинник з Галицької брами.
Тим часом Мельхiор Тиль з Слеська приступив до роботи над новим годинником. Всi витрати на цю справу взяло на себе місто. Робота над новим годинником тривала два роки i у 1574 роцi вiн вже зайняв своє мiсце на вежi. Згодом було встановлено дзвiн, що вiдбивав кожнi 15 хвилин, великий залізний хрест для стрiлок, новi гирi, двi линви довжиною по 36 сажнiв, якi спеціально найнята людина висмарувала лоєм i жиром, а також встановили новi циферблати з позолотою.
Годинник на Львівській Ратуші
У 1721 р. на рутуші було встановлено новий годинник, а коли він зносився, місто 1788 р. купило новий – зі скасованого костелу єзуїтів. Але він розбився під час завалення ратуші 1826 р.
У 1836 р. на вежу новозбудованої ратуші був встановлений годинник виготовлений у Вiденському Полiтехнiчному Iнститутi. Опікою над ним зайнявся професор Штемпфер, а професор математики Стражницький у газетi “Mnemozyna” за 1837 рiк подав вичерпну iнформацiю про це чудо механіки.
Та й цьому годинникові не судилося слугувати довго. Він згорів під час подій 1848 р.
Годинник на Львівській Ратуші
В 1851 р., після відбудови, на вежі встановили годинник віденської фабрики Вільгельма Штіле, який слугує львів’янам донині.
Годинник на вежі Галицької брами
Галицька брама стояла на перехресті сучасних вулиць Галицької і Братів Рогатинців. 1430 р. уже згадується вежа і на ній трубач при годиннику. Годинник для Галицької брами виготовив 1549 р. настоятель Бернандинського монастиря за два гарці малмазії (6,56 л. вина). Встановив годинник бернардинець, син львів’янки, Станцель Газовий.
В тому ж 1549 році піднято на вежу годинниковий дзвiн, збудовано приміщення для годинника, а мiському годинникарю, який з того часу повинен був слідкувати за обидвома міськими годинниками, пiднято платню до 12, а згодом – до 15 гр. на тиждень.
Галицька брама (середина XVIII ст.)
Коли псувався ратушний , знімали годинник з Галицької брами і переносили на ратушу.
1564 р. Балтазар Словнік з Перемишля зробив новий годинник для галицької брами, що простояв до середини ХVІІ ст.
У другій половині ХVІІ ст. годинник і сама Галицька брама були такі занедбані, що люстраційна комісія не змогла навіть віднайти ключів від годинникової комори. Механізм заіржавів , а в його коморі оселилися птахи.
Годинник “Дому пір року”
Не можна оминути своєю увагою і один з найцікавіших годинників Львова — сонячний, який розміщений на житловому будинку, що по вул. Вірменській 23.
Споруджений в камені, як і більшість його сусідів, в XVII столітті цей будинок являв собою дві будови розташованих стіна до стіни. Імена їх первинних власників, як і кількох поколінь нащадків, загублені зараз десь на сторінках незвіданих документів.
Годинник “Дому пір року”
Але достеменно відомо, що своїм розкішним виглядом, який виділяється на тлі більш скромних сусідів, майбутня перлина архітектури зобов’язана практикуючому доктору Івашкевичу, якому спала на думку ідея об’єднати дві посередні будови в одну. Амбіційність та особистий статус творець нового шедевра явно ставив понад матеріальні блага, адже за кожне додаткове понад трьох дозволених муніципалітетом вікно в ряд по фасаду вздовж червоної лінії забудови в той час доводилося платити чималий податок, а цей будинок їх має цілих два.
Годинник “Дому пір року”
Проте свій неповторний вигляд та ім’я “Дім пір року” будівля отримає в 1860-х роках, завдяки реконструкції центрального фасаду скульптором Гавриїлом Красуцьким.
Родзинкою, що виділяє його в стрункому ряду впритул прилеглих до нього будівель, є головний фасад з горельєфним зображенням Хроноса, який утримує сонячний годинник світобудови та табличками сцен з життя селян “Георгіки” Вергілія, що символізують пори року (“оранка” – весна, “жнива” – літо, “чистка льону” – осінь і “весілля” – зима).
Годинники на сакральних спорудах Львова
Годинник на вежі Єзуїтського костелу згадується у 1670 р., тоді його називали «німецьким». Він, на відміну від інших, вибивав не 24, а 12 годин, тобто показував сучасний підрахунок часу.
Пiд час ґрунтовної реставрації костелу у 1702 р. було зведено найвищу на той час вежу у Львові, а на ній 1756 р. встановлено годинник “з великою зручністю для міста та студентів”. Як вже зазначалось, у 1788 р., після скасування ордену єзуїтів австрійським урядом, годинник було перенесено на вежу ратуші.
Годинник на вежі Єзуїтського костелу
В першій половині ХVIII століття Діана з Бетумiв Яблоновська подарувала Львову ще один годинник. Він був встановлений на вежі костелу Кармелiтiв взутих, котрий знаходився в районi сучасної вулицi Князя Романа, на дільниці яку займають будинки № 1/3/5, по лiвiй стороні. Цей годинник разом з дзвонами та вежею було знищено у 1769 році.
Місце, де знаходився костел Кармелiтiв взутих
Майже одночасно з Єзуїтським (1753 р.) з’явився годинник на Бернандиському костелі. Після завалення ратуші це був єдиний годинник у місті, тому магістрат розпорядився, щоб монастир утримував його в доброму стані. Але оскільки механізм був занедбаний магістрат відремонтував його своїм коштом, проте звелів повернути витрачені гроші.
Годинник на Бернандиському костелі
Механізм годинника був такої старої конструкції, що коли близько 1880 р. виникла потреба в його ремонті, ніхто не хотів за це братися. Відремонтували його у Празі, після чого він йшов з великою точністю. Сучасники вважали, що це було також заслугою старого монаха-бернардинця, котрий настільки був закоханий у годинник, що навіть кавалками власного одягу затикав дірки та шпари на вежі, аби навiть найменший порух вітру не зашкодив механізму.
Сучасний механізм годинника Бернандинського костелу
Сучасний механізм годинника Бернандинського костелу виготовлений 1982 року на львівському заводі «Кінескоп» майстром В. Котиком
Годинник на дзвіниці колишньої церкви Св. Духа, що на вул. Коперніка біля головної пошти (тепер музей «Русалки Дністрової») потрапив до Львова у 1786 році зі скасованого монастиря Скиту Манявського. За легендою, він був виготовлений на гроші видатного українського гетьмана Івана Виговського. Перед тим, як встановити на вежу, його відреставрував самбірський майстер Балтазар Ціґлер.
Годинник на дзвіниці церкви Св. Духа
Наприкінці XIX — на початку ХХ століття час вказував також годинник встановлений на вежі церкви Св. Анни (походив з 1862 року).
Годинник на вежі церкви Св. Анни у Львові
Годинник на вежi костелу Марiї Магдалини (нині органний зал) встановлений близько 1890 року. Сьогодні його механізм зберігається у Львівській галереї мистецтв ім.Возницького.
Годинник на вежi костелу Марiї Магдалини
Був також годинник на вежi костелу Єлизавети, нинi церква св. Ольги та Єлизавети, який було встановлено на початку ХХ столiття.
Годинник на вежi костелу Єлизавети
Годинники на інших спорудах Львова
Ще одним часоміром Львова є годинник на будівлі управління Львівської залізниці, який виготовили ще перед Першою світовою війною. Зараз старий механізм обслуговують працівники Львівської залізниці.
Фасад Управління львіської залізниці, фото 2015 року
А також годинник на фасаді будівлі школи № 6, що по вул.Зеленій 22. Будинок для школи Софії Стшалковської було споруджено у 1911-1913 рр. на місці розібраного палацу Замойського. На жаль годинник на цій споруді не працює.
Годинник на фасаді будівлі школи № 6, що по вул.Зеленій, 22 у Львові
Звісно це далеко не всі годинники нашого міста, а лише одні з найстаріших. У Львові існує ще немало цікавих та унікальних дзиґа́рів. Тих які ми бачимо, або навпаки, не помічаємо проходячи повз щодня. Тож чекайте продовження.
Побачити Львів з висоти пташиного польоту повинен кожен львів’янин хоча б один раз в житті. І кожен гість нашого міста мріє про це від народження (просто не завжди про це знає). Саме з вежі Львівської Ратуші, яка має висоту 65 метрів, відкривається чудова панорама центру нашого міста.
Що саме можна побачити з оглядового майданчика Львівської ратуші? Умовно панораму можна розділити на кілька частин – це ближній і дальній центр та за чотирма сторонами будівлі.
З однієї сторони можна побачити такі пам’ятки, як Храм святих Ольги та Єлизавети, пам’ятник Міцкевичу та пам’ятник Шевченкові, Латинський кафедральний собор, церква Павла і Петра, Музей етнографії та промислу, Архикатедральний собор Святого Юра.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
З іншої сторони можна знайти на панорамі позначки із Музеєм скульптури Пінзеля, Церквою Андрія та каплицею Боїмів.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Також з Ратуші можна побачити Головне пожежне управління, Високий замок, Церква блаженного Климентія Шептицького (Костел Казимира) та палац римо-католицьких священиків.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
І нарешті на четвертій стороні – Національний музей Шептицького, Оперний театр, Преображенська церква, Церква всіх святих, Вірменський кафедральний собор та Церква Успіння Пресвятої Борогодиці.
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
Панорама Львова з Львівської Ратуші
І вже коли ви досхочу надивились на чудові краєвиди Львова з Львівської Ратуші і, здавалося б нічого вас уже не зможе здивувати, зробіть над собою зусилля і підніміться на оглядовий майданчик храму Свв.Ольги і Єлизавети. Ця будівля була найвищою спорудою довоєнного Львова і досі панорама звідси сміливо вважається однією з найрозкішніший у Львові.
Творча майстерня «Сверлик» разом із львівськими дітьми та відомими українськими зірками естради створили оригінальну дерев’яну карту України.
«У кожному куточку нашої держави є щось цікаве та неповторне. Наприклад: відомі пам’ятки архітектури, цікаві скульптури, особливі та незабутні куточки, які є візитівками тої чи іншої області. Багато з них ми спробували відтворити у карті, маючи на меті показати наочно, якою особливою є наша держава», – зазначають організатори.
Дерев’яна карта України
Проект має показати, наскільки українці єдині і як можуть згуртуватися за потреби: звичайні діти і відомі зірки зібралися, щоб разом з майстрами створити оригінальну карту цілісної, неподільної держави.
Дерев’яна карта України
«Робота тривала від травня. Ми хотіли відтворити особливість кожної області, що також вимагало особливої уваги. Окрім того, діти власноруч виготовляли талісмани бійцям АТО. Ми представляємо не так проект, як ту енергію, яку вклали в нього люди», – сказала Ольга Луців.
До проекту долучилися такі зірки як телеведучий Олександр Педан, реп-виконавець Ярмак, соліст гурту ТНМК Олесандр «Фоззі» Сидоренко, лідер гурту «Mad Heads» Вадим Красноокий, співак Арсен Мірзоян та багато інших.
Зірки, що долучилися до проекту створення дерев’яної карти України
Водночас, коли зірки вирізали і шліфували області, маленькі майстри створювали іконки та обереги для воїнів АТО, їх освятили в церкві і передали на фронт через волонтерів.
В історії Львова було багато славних та видатних особистостей. Навіть якщо взяти тільки релігійну сферу, їх буде настільки багато, що мало яке місто України зрівняється в цьому плані зі Львовом. Частина з цих імен відомі загалу і постійно на слуху: про них пишуть, знімають документальні фільми і увічнюють на вулицях міста у бронзі. Та є й такі, що не менш видатні, а їхній внесок у культурно-просвітницьку діяльність міста жодною мірою не скупіший, але до них прикуто значно менше уваги. Однією з особистостей, про яких варто було би говорити більше, є митрополит відновленої у 1807-1808 роках Галицької Митрополії, Антін (Ангелович).
Митрополит Антін (Ангелович)
Антін Ангелович народився у селі Гринів (зараз Пустомитівський район, Львівської області), в родині священика у 1756 році. Освіту майбутній митрополит здобув у Львівському єзуїтському колегіумі.
Колегіум єзуїтів на початку ХХ століття
По тому, за рекомендацією єпископа Лева (Шептицького), відбуває на навчання у Відень, до нововідкритої духовної семінарії для греко-католиків “Барбареум. Заклад він закінчив 1781 року зі ступенем доктора теології. У 1783 році його було висвячено на священика.
Єпископ Лев (Шептицький), який рекомендував Ангеловича на навчання в Барбареум
Від того року Ангеловича обирають першим ректором новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1783 – 1784 рр.). Тут варто зауважити, що після приходу австрійської влади, становище греко-католицьких священиків в Галичині суттєво покращилось. Внаслідок релігійної реформи Йосифа ІІ, священики стали державними службовцями і отримували постійну регулярну зарплатню. Окрім того, вони підтримувались владою, яка дивилась на них як на ланку, що мала стати посередником між владою і народною масою. Часто так і було, а духівники, особливо авторитетні, виконували роль своєрідних “втихомирювачів”. Аби мати такі кадри, їх спочатку варто було створити, тому у Львові й засновується Генеральна духовна семінарія для підготовки греко-католицького духовенства, ректором якої призначили саме Антіна Ангеловича.
Львівська духовна семінарія, фото 1894 року
По тому він очолював кафедру догматики у Львівському університеті (1784 – 1787) та знову семінарію (1787 – 1795). Паралельно з працею в університеті та семінарії, Антін Ангелович продовжував і душпастирську службу. Він був єпископом перемиським (від 1795), львівським (від 1798) і холмським (від 1804). З відновленням Галицької митрополії, у 1808 році стає її очільником. Що цікаво, саме Антін Ангелович, разом з Михайлом Гарасевичем і був головним ініціатором відновлення митрополії – вони розробили і надіслали відповідний документ цісарю. У 1806 році Франц І затвердив пропозиції про відновлення митрополії у складі Львівської архиєпархії та Перемиської й Хомської єпархій. Документи були передані Папі Пієві VII, який затвердив їх і спеціальною буллою під назвою “In universalis Ecclesiae regimine” відновив Галицьку митрополію. На момент відновлення митрополії Антін Ангелович був єдиним греко-католицьким єпископом на всю Галичину, оскільки холмський єпископ Порфирій (Важинський) та львівський Микола (Скородинський) померли.
єпископ Порфирій (Важинський)
Тому його було затверджено номінантом на посаду єпископа й визнано за ним усі права, якими користувались київські митрополити. 25 вересня 1808 року відбулося урочисте сходження Антіна (Ангеловича) на галицький митрополичий престіл.
Митрополит Ангелович був ініціатором заснування греко-католицьких парафій на Буковині – у Чернівцях, Сучаві та інших містах. Також він був ініціатором створення окремої тернопільської консисторії, яка мала би підпорядковуватись Львівській митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Після її ліквідації синод РПЦ створив “Тернопільський уряд духовний”.
В часі Наполеонівських воєн видав два пастирські послання до вірних (“Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція” (1805), “Роздуми австрійського патріота з приводу деяких статей у закордонних газетах”(1809), де закликав залишатись вірними австрійській владі. Митрополит досить негативно ставився до польського визвольного руху. Під час франко-польського наступу 1807 – 1809 років та тимчасової окупації Львова у травні-червні 1809 року польськими військами генерала Олександра Рожнецького, що воював на боці Наполеона, митрополит Ангелович відмовився від присяги французькому імператору. У зв’язку з такою позицією, 1809 року, він покидає Львів. Щоби дізнатись де перебуває Ангелович, польська тимчасова адміністрація Галичини встановила грошову винагороду у розмірі 5000 золотих ринських. В околицях Стрия митрополита затримали і і відправили до стрийського польського окружного управління. Звільнено його було після відступу польських військ, наприкінці червня 1809 року. Після відновлення австрійської адміністрації Ангелович повернувся до Львова. Згодом його нагородили за вірність Австрії орденом Леопольда.
Орден Леопольда
Митрополит мав досить велику особисту бібліотеку, яка нараховувала 8 тисяч томів, а також знав латинську, старогрецьку, польську, німецьку, французьку, італійську і румунську мови. Бібліотека згодом дісталась в дар митрополичій капітулі у Львові.
Помер митрополит Антін (Ангелович) 1814 року у Львові, похований на Городоцькому цвинтарі. По його смерті цісар видав матері призначену Ангеловичу річну пенсію у розмірі 400 флоринів. У середині 1860-х слід могили загубився. 1897 року могилу нібито віднайшли, але спроби ідентифікувати залишки Ангеловича були марними. З ліквідацією наприкінці XIX століття Городоцького цвинтаря місце поховання митрополита безслідно зникло.
Гробівець Георга Ойхснера з Городоцького цвинтаря
У 2006 році в Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника відкрили виставку з нагоди 250-річчя з Дня народження першого Митрополита відновленої Галицької митрополії – Антіна Ангеловича. До експозиції увійшли пастирські листи, стародруки, видані в роки життя митрополита та газетні некрологи.
Вулиця Ангеловича, м. Львів
На сьогодні, на честь митрополита Антіна (Ангеловича), названо одну з вулиць в Залізничному районі міста Львова.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 61; Паславський І. Минуло 250 років від дня народження митрополита Антонія Ангеловича, засновника духовної академії у Львові // Україна Молода, 2006. – №197.
Бій за гору Маківку, що тривав з 28 квітня до 4 травня 1915 р. ‑ відома подія на Східному фронті Першої світової війни, у її фазі активних бойових дій. Гору захищали частини з 130-ї бригади полковника Йосипа-Михайла Доброволі-Вітошинського: 19-й полк ландверу (ополчення) під командуванням Георга Дрозда, в складі котрого були 1-й та 2-й курені легіону Українських січових стрільців. Всі з’єднання були регулярними частинами австро-угорської армії і в особовому складі було більше 60 % українців. Під час бойових дій для підтримки залучали резервні німецькі та угорські роти. Позиції австро-угорський військ були розташовані на горах Маківці (958 м над рівнем моря) та сусідніх Плішці (1019 м) та Менчулі (1014 м). На останній двох розташовувалися артилерійські батареї.
З іншої сторони їм протистояли частини 78-ї дивізії Російської імператорської армії (РІА) під командуванням генерал-майора Володимира Олексійовича (Карл Йоган Вальдемар) Альфтана: 309-й піхотний Овруцький полк, 147-й піхотний Самарський полк, 148-й піхотний Каспійський полк. Ці з’єднання контролювали вершини Клива (1069 м) та Погар (999 м).
Російські війська здійснили три великі атаки, щоб захопити Маківку – 28 квітня, 30 квітня та 3 травня. У першій атаці брав участь Овруцький полк, котрий захопив вершину. Проте під час контратаки 29 квітня січові стрільці повернули контроль над вершиною. До другого штурму долучили Каспійський полк, оскільки Овруцький поніс втрати але тактичного завдання не виконав. Знову російські війська опанували гору і 1 травня з великими втратами були вибиті з неї. Саме в цих двох боях відзначилися Українські січові стрільці. 3-4 травня під час третього наступу, до якого долучили сили Самарського полку, російським військам вдалося захопити вершину і взяти в полон 2303 офіцерів та солдатів. При спробі атакувати австро-угорські позиції на г. Плішка, російські війська були зупинені.
Загалом РІА втратила, за різними відомостями, від 3-х до 4-х тисяч убитими та пораненими. Найбільше втрат зазнав Овруцький полк, котрий брав участь у всіх наступах: з 2490 вояків особового складу залишилося у строї лише 600 вояків. В його особовому складі служили українці. Такі втрати пояснюються слабкою підтримкою піхоти російською артилерією. Російська армія оволоділа вершиною, проте розвернути запланований наступ на Козьову не зуміла і надовго не закріпилася на позиціях, оскільки вже 2 травня розпочався форсований наступ австро-угорських військ – т.зв. Горлицький прорив.
Хрест біля підніжжя г. Плішка на честь загиблих вояків легіону УСС.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Верхівка г. Маківки.
Вид на східний схил г. Маківки – місце оборони легіону УСС.
Могили вояків легіону УСС на Маківці.
Траншеї на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Дорога на Маківку.
Село Головецьке. Укріплення і табір російських військ під г. Маківкою.
Вид на Маківку з с. Головецька.
Вид на г. Кливу та Maківку з с. Любачіва.
Вид на Маківку та Кливу з г. Менчил.
Вид на Маківку з с. Головецька.
Вид на г. Кливу та Maківку з с. Любачіва.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Засіки УСС на Маківці.
Укріплення російських військ на г. Погар.
Засіки УСС на Маківці.
Вид на Маківку та с. Любачів з г. Кливи.
Хрест на Маківці на честь загиблим воякам УСС.
Могили вояків легіону УСС на Маківці.
Могили вояків легіону УСС на Маківці.
Стрілецькі окопи на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Оборонні споруди УСС на Маківці.
Вид на Маківку з позицій російських військ на г. Погар.
Вид на Маківку з позицій російських військ на г. Погар.
Східний схил Маківки – місце оборони легіону УСС.
Вид на Маківку з позицій російських військ на г. Погар.
Вид з Маківки на північний бік – позиції російських військ.
Траншеї на Маківці.
Вид на г. Клива з Маківки.
Вид на г. Менчил з Маківки.
Вид на г. Менчил з Маківки.
Вид на г. Плішку з західної сторони г. Кливи.
Трагедією цієї кампанії є жертви українців, в якості «гарматного м’яса» задля імперських амбіцій…
Фото 1915 року з фондів Центрального державного архіву кінофотофонодокументів Санкт-Петербурга (РФ).
Часом цілого моря слів буває замало, щоб пояснити свої почуття, а часом достатньо одного погляду щоб без слів усе стало зрозумілим. Можна довго розповідати чи написати сотні томів про Незалежність України, але істина не в словах, а в наших вчинках.
Для того, щоб передати як пройшов День Незалежності у Львові, ми вибрали 10 фотографій без пафосу і плакатів, без трибун і високопосадовців – тільки люди. На цих фото львів’яни та гості, примусові мігранти та туристи, україномовні та російськомовні, словом всі, хто вважає своїм домом Україну і святкували День Незалежності у Львові.
День Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рікДень Незалежності у Львові, 2015 рік
В традиції побудови християнських храмів, як в західній так в східній церквах, завжди біля храму присутня дзвіниця. Дзвіниця, де дзвони висять відкрито чи в своєрідних баштах, майже церковцях. А є настільки грандіозні дзвіниці, як Вежа Корнякта біля Успенської Церкви.
Вежа Корнякта біля Успенської Церкви
Збудована Петром з Барбони і Павлом Римлянином (Павлом Італійцем) в кращих традиціях періоду Відродження та Ренесансу в західній церкві, дзвіниця вписалася серед львівських храмів та стала окрасою Львова, доповнивши архітектуру та стиль ансамблю Ставропігійної Успенської Церкви.
Але «дзвіниця» уже оговорює, що на ній повинні бути дзвони. Завдяки Костянтину Корнякту, великому мужу , греку з походження, парафіянину і фундатору нашого храму на Успенську церкву був піднятий пожертвуваний ним дзвін, який отримав назву «Кирило».
Звичайно дзвін був піднятий до того, як церква отримала своє архітектурне завершення, оскільки його розміри (діаметр два метри і висота два метри) не могли пройти в ті голосники, які зараз існують . Отже «Кирило» був піднятий на дзвіницю у той час, коли вежа була закінчена у 1578 році.
Меценат спорудження вежі Костянтин Корнякт
Підіймали його цікаво – за допомогою волів. Тому що, виявляється, віл ніколи не поступиться назад. Він, якщо не може тягти – стоїть, але назад не поступиться, тобто дзвін не впаде вниз. І так помаленьку, допрягаючи волів, а потім впряглися й братчики з честі бути приєднаними витягувати дзвін, він був піднятий і дотепер звіщає Львову своїм прекрасним колоритним голосом про те, що церква живе і закликає до богослужінь.
Так, був прикрий випадок, коли була пожежа. Цей дзвін впав, його переплавили , але повністю зберегли всю консистенцію, кількість міді, срібла та розміри. І він абсолютно не змінив свого голосу, про що свідчать записи в архівних матеріалах.
Вхід на Вежу Корнякта
На вежі поряд з «Кирилом» були трохи менші за розмірами дзвони «Олександр» та «Іван» . «Олександр» дар господаря Молдавії Олександра Барнавського , а «Іван» – Іоанна з родини Могил . Ці дзвони, на превеликий жаль, в часі Першої світової війни австрійською владою були забрані на військові потреби. Дзвін «Кирило» залишився тільки тому, що він занадто великий . Щоб його зняти треба було руйнувати архітектуру вежі на що місто ніколи не дало б згоди.
Були ще дзвони-підголоски. Дійшов такий дзвін «Дудка», який підспівував цим дзвонам. На загал це була прекрасна музика дзвонів, яка звіщала Львову про початок богослужінь.
Найбільший дзвін Вежі Корнякта під назвою «Кирило»
Були нюанси, що монахи домінікани судилися довгі роки з нашою церквою. Оскільки коли там починалася проповідь наші починали дзвонити на «Достойно», а їх заглушувало. Чи це були штучні протистояння, чи це справді аж так заглушувало монахів, але факт в історії був.
Дзвін «Кирило», який залишився один на дзвіниці, замовк десь в 50-х роках уже за радянської, більшовицької влади. А озвався уже коли в 1989 році почався рух за відродження церкви, відродження української держави.
Панорама Львові з вежі Корнякта
Пройшов певний час і на початку ХХІ ст., дякуючи Петру Буряку і його родині , церкві було пожертвувано дзвін «Апостол Петро», який був вилитий в Празі та дзвони «Князь Олег» і «Святий великомученик Юрій», які були вилиті в Перемишлі , у відливні із двохсотлітньою традицією лиття. І зараз вони дуже прекрасно злилися у своєму звучанні із дзвоном «Кирило» .
Ми дзвонимо ними завжди, ми кличемо людей на служби, ми звіщаємо про національні свята і здвиги. Та будемо дзвонити завжди коли в нас буде радість і, звичайно, печаль, коли в Україні, на жаль , мусимо хоронити воїнів. Але, сподіваємося завжди будемо дзвонити на свята та богослужіння.
У Львові, на перетині вулиць Стефаника і Коперника, в рамках Конгресу культури Східного партнерства збудували інсталяцію Роберта Кушміровського.
У Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) Конгрес культури збере майданчик міських культурних проектів з України і не тільки. Відібрані на відкритому конкурсі, до експозиції потрапили 22 міста і два села, які привезуть на конгрес свої арт-проекти і презентації. Крім того, тут відбудуться кілька важливих дискусій і концерт Trans-Fuzja від фестивалю Art Meetings. Свої проекти на Ярмарку добрих практик представлять інтелектуальні партнери конгресу. Театральні, музичні та інші проекти у просторі міста – все це буде доступне на сторінці Конгресу культури.
Інсталяція біля Оссолінеуму під назвою “Градирня мистецтва” Роберта Кушміровського –це інсталяція артефактів культури, зібраних художником за 12 років.
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
«Градирня мистецтва» у Львові
Текст, що знаходиться на інформаційному стенді біля інсталяції, подаємо в повному обсязі та без змін, виправивши тільки граматичні помилки, яких до слова, дуже багато.
“Градирня – дерев’яна конструкція, яка використовувалась в 17 столітті для підвищення концентрації солей в сольовому розчині при виробництві кухонної та медичної солі. З часом було помічено, що повітря навколо цих градирень насичене сольовими випарами, які створюють лікувальний мікроклімат.
«Градирня мистецтва» – це складна конструкція з опор, вузлів та хвойної деревини (7 м х 6 м х 22 м), в якій інстальована величезна кількість артефактів, колекціонованих Робертом Кушміровським протягом 12 років.
Конструкція для концентрації мистецтва була створена з метою збагачення нашого візуального досвіду, і ставить наше візуальне сприйняття на тест чутливості до змін, що відбуваються в представленому об’єкті. Як і у випадку з звичайною градирнею, погодні умови навколишнього середовища мають величезний вплив і на остаточну форму «Градирні мистецтва». Кольорові зміни об’єктів, постраждалих від корозії, гравітаційні плями на дерев’яних конструкціях та інших частинах об’єднуються в єдиний нероздільний організм. Це – інгаляції мистецтва.”
Вечір пам'яті з нагоди дня народження Юрія Вербицького "Завжди у ваших серцях".
25 серпня, у вівторок, свій 52 ювілей міг святкувати львівський вчений-геофізик, працівник НАН України, активіст Євромайдану, Герой Небесної Сотні Юрій Вербицький, якого закатували 21 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району.
Народився Юрій Вербицький 25 серпня 1963 року у родині геофізика Тараса Зиновійовича Вербицького та Тетяни Василівни Борачок. Мав старшого брата Сергія, 1958 року народження.
Юрій Вербицький
У 1985 році закінчив факультет геодезії Львівського політехнічного інституту. З 1994 року працював у відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України, Львів. У 2013 захистив дисертацію на тему «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону» і отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук. Займався створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень.
Юрій Вербицький
Захоплювався альпінізмом – мав перший розряд з альпінізму, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі. У 1988 році в Юрія народилась донька Уляна.
Юрій спеціально взяв відпустку на роботі, поїхав на Майдан в середині січня 2014 року.
В ніч із 20 на 21 січня, коли 50-річний Вербицький розносив чай на Грушевського, його поранило в око. Представник Ради Майдану Ігор Луценко відвіз Вербицького в Жовтневу (Олександрівську) лікарню. Звідти обох активістів викрали невідомі – просто з офтальмологічного відділення – і 15 годин піддавали тортурам.
Юрій Вербицький
На улюбленій футболці Юрія Вербицького був напис «Альпінізм проти злоби і ненависті». «Ходив на Майдан не на передовій стояти чи з кимось битися, а щоб кількісно підтримати. Також намагався налагодити контакт з опонентами через спілкування, вірив у силу слова. Отак ми ходили з одного кінця Майдану до іншого. Слідкували, щоб не було провокацій. Юрко умів вчасно втрутитися і спокійно та аргументовано все пояснити», – згадує київський друг Вербицького Роман Миханів, для видання nebesna.pravda.
Юрій Вербицький
Юрій Вербицький вперше побував у Карпатах ще у школі і відтоді гори зачарували його. В студентські роки він часто їздив не лише у Карпати але і в Крим та на Кавказ. Гори стали невід’ємною частиною його життя – увесь вільний час він проводив у горах, а в останній роки життя у мандрівки брав ще й свого домашнього улюбленця – собаку породи ердельтер’єр.
Юрій Вербицький
Юрій Вербицький мав перший розряд з альпінізму і неодноразово долав найскладніші маршрути на Кавказі. У 2007 році він зірвався з гори Дихтау в Кабардино-Балкарії. Його спускали з гори протягом двох діб. Травма не пройшла безслідно. Після цього випадку Юрій Вербицький кульгав. Однак, це не змінило його ставлення до гір, і альпінізму він не залишив, пишуть на сайті nebesnasotnya.in.ua.
Юрій Вербицький
. «.. нас із цим чоловіком, його звали Юрій, скрутили, побили і, кинули до чорного мікроавтобуса, який на великій швидкості рушив у бік лісу. Там нас спочатку разом допитували з елементами насилля, а потім розтягнули по різних кінцях лісу і обробляли окремо. Я лише чув, що дуже сильно пресують цього Юрія. Чому його, а не мене? Бо він, виявився зі Львова, а для цих людей, за їхніми ж словами, це особлива каста ворогів. Тому за нього взялися, так би мовити, найбільш охочі люди. Мною, порівняно з ним, практично не займалися. Все це тривало хвилин 40, годину. Потім нас знову погрузили в автобус і кудись відвезли з мішками на голові», – сказав Юрій Луценко, якого було викрадено разом із Юрієм Вербицьким.
Могила Юрія Вербицького на Личаківському цвинтарі у Львові
Могила Юрія Вербицького на Личаківському цвинтарі у Львові
Могила Юрія Вербицького на Личаківському цвинтарі у Львові
Могила Юрія Вербицького на Личаківському цвинтарі у Львові
Поїхати на майдан Юрія Вербицького спонукало його відчуття справедливості. Один із товаришів-альпіністів зазначив: «він був далеким від політики, але казав, що не може стояти осторонь, коли робиться таке беззаконня. Казав: «Я маю бути там».
25 серпня 2015 року у Львові в приміщенні культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка (Сихів, вул. Червоної Калини, 81) відбудеться вечір пам’яті з нагоди дня народження Юрія Вербицького “Завжди у наших серцях”.
Вечір пам’яті з нагоди дня народження Юрія Вербицького “Завжди у наших серцях”.
В програмі вечора зустріч з людьми, котрі знали та пам’ятають Юрка та з іншими учасниками, серед яких Лілія Кобільник, Зиновій Медюх та Володимир Олексин, Вокальний ансамбль “Гердан”, Оксана Винницька, Юлія Курташ-Карп, Володимир Кудовба, Богдан Пастух та багато інших. У їх виконанні прозвучать улюблені пісні Юрка Вербицького.
Ініціатор проведення та режисер вечора Наталка Криничанка. ВХІД ВІЛЬНИЙ.
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” розпочався у Львові. Захід відбувається на території Палацу Потоцьких. Впродовж трьох днів найвідоміші архітектори, дизайнери, урбаністи України ділитимуться власним досвідом, показуватимуть свої роботи
Організатори фестивалю розповіли, що основною метою атракції є демонстрація українських проектів широкій аудиторії. “Дуже важливо, що проводиться такий захід. Архітектори України мають змогу показати свої творіння, над чим вони працюють. А всі охочі мають змогу подивитись, можливо, перейняти досвід. Для нас дизайнерів ці три дні є надзвичайно плідні, адже ми можемо один в одного чогось повчитись”, – розповіла дизайнер з Харкова Ольга Клейптман.
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Цікава тематика фестивалю відкриває широкий спектр для обговорення актуальних тем сучасності, для спілкування та обміну досвідом. Метою фестивалю є об’єднання творчої спільноти, демонстрація українських проектів широкій аудиторії, виявлення проблематики та дискусії.
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Будучи частиною свого міста, та тими хто сприяє формуванню простору навколо себе Компанія “Клуб Рослин”, звичайно ж, не пропустить цей цікавий та творчий фестиваль, і також прийме в ньому активну участь. Зокрема, Клубом Рослин буде представлено та надано рослини для створення ландаштних проектів.
Крім того, перший день фестивалю “Просто Неба” співпадає з Днем відкритих дверей розсадників “Клуб Рослин”. Тому всі учасники фестивалю мали унікальну можливість “вбити двох зайців одним пострілом” побувати і на фестивалі “Просто Неба” і відвідати “День відкритих дверей” в один день!
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
Архітектурний фестиваль “Просто Неба” у Львові, 22-24 серпня 2015 року
ПРОГРАМА ФЕСТИВАЛЮ
День перший: 22.08.2015
12:00 – Відкриття фестивалю;
12:10 – «Проблеми архітектурного життя Львова та шляхи їх вирішення» головний архітектор Львова Юліан Чаплінський;
12:40 – «Міські проблеми Zotov&Co» Віктор Зотов;
13:10 – «Проекти АВР Девелопмент» (Львів);
13:40 – Андрій Безчастнов (Одеса);
14:10 – «Равновесие» Олексій Образцов (Дніпропетровськ);
14:30 – «SVOYA філософія» Своя студія (Дніпропетровськ);
15:00 – Перерва;
15:30 – «Окрилена Україна» АМ «Лілія та Олег України» (Дніпропетровськ);
16:00 – «Design by Ukraine. Exclusive object for Italy & Spain» Олег Волосовський (Київ);
16:30 – «Формообразующий фактор» Олександр Беценко (Дніпропетровськ);
17:30 – «Публичное» Олег Дроздов (Харків);
17:40 – «Свіжі проекти ТАМ Кудін» Віктор Кудін (Київ);
19:00 – «Легко и просто» decorkuznetsow (Дніпропетровськ);
19:20 – «Друге дихання» Антон Черкашин (Київ);
19:40 – «Бренд за 20хв» Hochu rayu (Львів);
20:00 – «Реновейшен: досталось по наследству» Володимир Непийвода (Київ);
20:30 – Перерва;
21:00 – Світлодинамічне шоу «light in E-motions» від компанії Expolight.
День другий: 23.08.2015
12:00 – «Урбаністична школа CANactions» Віктор Зотов (Київ);
12:40 – «Актуальні проблеми підбору асортименту деревних порід для озеленення міст та населених пунктів» Андрій Бут канд. с/г наук (Київ);
14:00 – Виступ міського голови Львова Андрія Садового;
15:00 – «Проблеми та питання, що виникають при благоустрої міст на прикладі благоустрою населених пунктів Бельгії та Нідерландів» Kenny Windels, Bert Buschaert (нідерланди, Бельгія);
16:00 – «Найцікавіші проекти Львова за останні півроку» (дискусія про зміну концепцій в теперішніх проектах міста) головний архітектор Львова Юліан Чаплінський;
17:00 – Іріс Гляйхманн (GIZ, Німеччина);
17:40 – Проектування зелених коридорів у сучасному місті на прикладі розробки лінійної рекреаційної зони в місті Харкові «Інший шлях» Марина Крячко (Харків);
18:10 – Перерва;
18:30 – «Територія гідності» міжнародний відкритий конкурс Ганна Бондар (Київ);
18:40 – Бородкін;
19:00 – Бюро О;
19:20 – Столяров Юрій;
19:40 – «Формування проспекту Руставелі у Тбілісі, як головної вулиці міста» Софо Габададзе (Тбілісі, Грузія).
День третій: 24.08.2015
10:00 – «Парципативне містоплануванння: проблеми, ідеї, спроби Львова та іноземний досвід» Олександра Сладнова (Львів);
10:40 – «Кожен зможе: як зберегти історичне місто разом (за досвідом США)» Катерина Гончарова;
11:10 – «Розробка концепції, реалізація та подальше функціонування пішохідної вул. Курбаса» Олександр Шутюк;
11:30 – «Право на місто. Участь громадськості у прийнятті рішень в місті» Ганна Бондар (Київ).
На фестивалі також визначать кращий предмет дизайну, кращий інтер’єр житла, кращий інтер’єр громадської будівлі,кращий ландшафтний проект та найкращий ландшафтний проект “Львівського дворика”. Фестиваль триватиме до 24 серпня.
Сьогодні ми продовжуємо знайомити вас з враженнями славетних людей, котрі в різні часи мали нагоду відвідати наше місто і залишили про цей візит письмову згадку в історії. Німецький мандрівник Йоганн Коль відвідав Львів в 1838 році і зрівняв його з Магдебургом, Нюрнбергом та Франкфуртом на Майні.
Йоганн Коль (Johann Georg Kohl)
Йоганн Коль – німецький мандрівник, письменник, географ, основоположник антропогеографії. Народився в м. Бремені. Вивчав право в Гейдельберзькому і Мюнхенському університетах. Відвідав майже всі країни Європи і Північної Америки. Подорожував територією України і європейської частини Росії, після чого видав книги німецькою мовою: “Подорож в Південну Росію” (1841),” Подорож по Росії і Польщі. Україна. Малоросія” (1841), “Подорож по Росії і Польщі. Буковина, Галичина, Краків, Моравія” (1841), в яких вмістив багато відомостей про природні умови, економіку, торгівлю, історію та культуру України.
“Подорож по Росії і Польщі. Україна. Малоросія”, 1841 рік
У своїх творах мандрівник з глибокою вірою пророчив, що Україна стане вільною, незалежною державою і її чекає велике майбутнє : “Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Тимчасово Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то пізніше з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу!”
До Львова німецький географ і мандрівник Йоганн Коль завітав у жовтні 1838 р. та одразу залишив у своєму подорожньому щоденнику компліменти місту: “Місто Львів лежить посередини улоговини, немов квочка у гнізді. Тут є багато місць, де здається, що знаходишся у Магдебурзі, Нюрнберзі або Франкфурті на Майні. ”
Літографія Карла Ауера “Губернаторські вали” (1837-1838)
Прибувши до галицької столиці увечері, мандрівник занотував: «Високі будинки були освітлені знизу вгору, з вулиць мерехтіли довгі ряди ліхтарень, з усіх гір навколо палахкотіли численні близькі та далекі вогні. Проте це була звичайна, буденна вечірня ілюмінація. Від незапам’ятних днів ми не бачили чогось гарнішого, тому наші серця забилися, сповнені втіхи, коли ми в’їхали у браму великого міста».
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
Яким же побачив Й. Коль місто вдень? «Під сонцем, що приязно світило, ми мандрували довгими вулицями, щоб добратися до коренів усієї цієї «рослини», до матерної породи, на якій осіла ця кристалізація з не менш як 6 тисяч будинків і 80 тисяч мешканців. Я маю на увазі – до руїн старого Левбурга, які з однієї вершини над котловиною всюди дивились вниз на відкриті площі Львова. Руїни не дуже значні – ще стоять лише деякі мури старого княжого міста».
Й. Коль також зазначив, що архітектурний стиль міста «є, без сумніву, набагато кращим і приємнішим, ніж у деяких німецьких містах. Будинки, церкви, розташування споруд, розгалуження вулиць – все це, як взагалі у великих польських містах – Вільні, Кракові, Познані – і має дуже багато спільного з характером старих німецьких міст, що виникли у середні віки. У будь-якому випадку, значно більше, ніж, на приклад, з російськими містами».
Львівська Ратуша зведена в 1830—1835 роках у стилі віденського класицизму. Автори проекту архітектори Ю. Маркль, Ф. Трешер (або Третер), А. Вондрашек.
«Львівська ратуша є такою показною й гарною будівлею, що нею можуть похвалитися лише нечисленні німецькі магістрати. Вона охоплює своїми чотирма високими і майже однаковими за довжиною крилами чотирикутний двір. Довкола будівлю оточує забудоване найкращими міськими будинками й крамницями міське «кільце», завжди заповнене покупцями та продавцями. Чотири крила будівлі прорізають чотири брами, якими туди й сюди безперервно тече людський потік. По чотирьох кутах будівлі розташовані чотири великі кам’яні басейни з колосальними, дуже гарними статуями Нептуна і Діани посередині, до ніг яких леви та морські чудовиська випльовують воду. Лейпцизький і Дрезденський ринки у нас зображалися безліч разів, а з Львівським цього ніколи не було, хоч він би дав значно цікавішу картину ніж ті».
«Всі тут одягаються по-французьки або по-німецьки. Усі написи на вулицях, як і всі вивіски й оголошення в купецьких крамницях, німецькі і польські, такі ж книжки в книгарнях. Та й на вулицях постійно чути лише ці дві мови, так що усе це бачиться в подвійному образі, мов через бінарні окуляри».
Літографія Карла Ауера “Нижні Вали” (тепер просп. Свободи)(1837-1838)
Німецький мандрівник був вражений чималою кількістю розважальних закладів – танцювальних і більярдних залів, кав’ярень, кондитерських та закусочних, де, до речі, продавали горілку на розлив. Відвідавши кав’ярню Вольфа на площі Ринок, Й.Коль дійшов висновку, що Львів має кращі й елегантніші кафе, ніж Дрезден і деякі інші німецькі міста а такої ж величини. «На вулицях – великий рух, бруківкою безперервно прогулюються безтурботні люди й веселі компанії, багато з яких напідпитку, оскільки дуже полюбляють і вшановують Бахуса».
Натомість порядок у місті був зразковим. Як зазначив Й.Коль, «прибувши на галицьку землю, проймаєшся, передусім, сильним почуттям спокою від усвідомлення того, що можеш розраховувати на захист законної та справедливої влади . Загалом місто має всього триста чиновників, отже, один припадає на двісті мешканців».
Американський кіноактор, якому радили змінити своє прізвище на звичніше для слуху англомовної людини, однак Джон Годяк відмовився. Найбільшого успіху досягнув у 40-х роках, зігравши у фільмі Альфреда Гічкока «Рятувальна шлюпка».
Народився у Пітсбургу в 1914 році, в українській родині, що емігрувала з Грушатич, села у Старосамбірському районі на Львівщині в 1912 році.
Джон Годяк
Іван Годяк за недовгий період своєї творчої діяльності — трохи більше 12 років — зіграв щонайменше у 38 фільмах. З дитячих років брав участь у театральних виставах при греко-католицькій церкві у рідному місті. В 1932 році родина переселилася у штат Мічіган і осіла в українському Гемтремку. Іван був найстаршим серед 4 дітей і вже в 1933 працював у фірмі Шевроле. Старався отримати роботу диктора на радіо, але отримував відмову через акцент. Годяк багато працює над собою і в 1938 році стає радіоактором на WMAQ в Чикаго. Тут починається його стрімка кінокар’єра. В 1942 році був запрошений у Голівуд для зйомок у фільмі «Незнайомець у місті» (англ. A Stranger in Town).
Джон Годяк
Іван Годяк прожив неповних 42 роки. Помер від серцевого приступу у будинку своїх батьків у Лос-Анджелосі саме тоді, як збирався на кіностудію для завершення роботи над фільмом «На межі всесвіту». Світлини та концертні програми з архіву Українського Національного Музею в Чикаго засвідчують, що Іван Годяк часто виступав з концертами та цікавився життям громади.
Чари, й пов’язані з ними уявлення про потойбічні сили, в минулому часто приписували людям окремо взятих професій, чи суспільних категорій. Найчастіше потрапляли під подібний маркер ті, чиє заняття викликало найбільший резонанс, або такі, хто “випадав” з суспільства через особливості поведінки чи способу життя. Якщо говорити про середньовічні міста, то тему чарів завжди можна знайти у розмові про ремісників, що немов би володіють якимись особливими та надлюдськими знаннями й вміннями, які допомагали їм в професійній діяльності; та про міського ката, який неначе стоїть між життям і смертю, є виконавцем “обряду” переведення людини в потойбіччя, а відтак його статус і образ та чари – нероздільні речі. Голівуд міфологізував міфологізований народом образ ката, перетворивши того в жорстокого виконавця вироків, відлюдника, ремесло якого переростає для нього ледь не в сенс життя. Документи ж говорять, що насправді все було далеко не настільки однозначно.
Гора Страт (або Гицлівська), де відбувалось більшість львівських страт
Хоч професія ката і вважалась проклятою, а назвати когось цим словом було найбільшою образою, робота ця не була пов’язана лише з хрускотінням кісток та дикими криками жертв від болю. Інколи до цього просто не доходило. Тортури загалом використовували вкрай рідко – лише в тих випадках, коли вважали, що іншого способу добути потрібну інформацію немає. Та й факт тортур також можна сприймати по-різному. Це був такий собі психологічний тест, який лише в окремих випадках закінчувався фізичними муками. Тут також були сої нюанси та етапи. Зокрема, на початку кат просто демонстрував знаряддя тортур. Психіка у людей відмінна і багато хто не витримував самого лише вигляду загрозливих предметів й визнавав свою вину, навіть якщо її за ним не було. Тиски для пальців, чи диби різної конструкції виконували свою роль на цьому етапі тортур.
Тиски для пальців, одне зі знарядь тортур
Підтверджується подібна практика і документально. Так, 1634 року у Львові відбувався судовий процес у справі відьмацтва. Звинувачували трьох жінок – Єву Грубарку, Дорофею Смоличку і Єву Питлоху. Жінки не визнавали своєю вини, відтак до них застосували тортури. Кілька разів їх катували на дибі, після чого усі “пригадали”, що таки займались чарами і порушували закон.
Диба
Та через якийсь час всі троє знову звернулись до суду з проханням, аби їх помилували, посилаючись на те, що зізнались винятково лише через тортури і біль. Та судді виявились безпристрасними і рішення змінювати не стали. Що цікаво, для подібних випадків також існував прецедент – зізнання під тортурами особа мала повторити на наступний день добровільно, без тортур. Та, як бачимо, закон часто діяв такою ж мірою, як діє і в нас зараз.
Способи страт і покарань, гравюра 1508 року
Загалом, кат – це добре оплачувана професія, що подиктовувалось специфікою роботи та дефіцитом кадрів. Послуги ката могли собі дозволити лише найбільші та найбагатші міста. Так, відомо, що з українських воєводств Речі Посполитою свого ката точно мали Львів, Кременець і Кам’янець. Навіть у Києва його не було й місту доводилось звертатись до послуг катів з інших міст. Стосовно оплати послуг, то вони не були стандартними і в різні часи варіювались. У XVIII столітті кат отримував 4 злотих на тиждень. Окремий вид страти, чи тортур також мас свою ціну. У XVI столітті за відрубування голови кат отримував 12 грошів, побиття батогами коштувало трохи більше 3 злотих і ін. Окрім того, місто оплачувало реманент ката і купувало для нього знаряддя. У 1515 році у Львові спалено селянина, який за нібито намовою волхвів, хотів підпалити місто. Тоді катові дали дев’ять грошів для придбання деревини. У 1631 році Львів виплатив кату 4 злотих на придбання меча, а 1625 року 15 золотих на побудову шибениці.
Ілюстрація ремесла ката
Крім тортур робота ката також асоціюється з публічними стратами. Тут Львів також має багату та цікаву історію, насичені інтригуючими прикладами, адже львівським катам доводилось відрубувати голови як злочинцям, так і правителям держав. У 1564 році в Львові було страчено молдавського господаря Стефана VII Томшу.
Стефан Томша
Той тікав від свого політичного опонента і через Львівщину хотів потрапити до Угорщини, але його схопили, відіслали до Львова і посадили до в’язниці. Сефан Томша, аби врятувати себе, спробував розіграти сценку з нібито відомим йому місцем в районі сучасної Буковини, де знаходиться величезний скарб молдавських господарів та про володіння ним таємничою інформацією про плани султана відносно християн, але його розкусили на допиті і авантюра не вдалась. 5 травня 1564 року його було страчено через відрубування голови. За однією з версій, Стефана Томшу було поховано в крипті монастиря св. Онуфрія.
Храм св. Онуфрія
Зі стратами було пов’язано і кілька історій, які розвіюють створений образ ката як жорстокого і скрупульозного виконавця свого обов’язку. Одна з них стосується шляхтича Пьотра Маковського, який спокусив свою доньку, результатом чого стала дитина. Маковський підмовив доньку, аби позбутись дитини. Через якийсь час донька вийшла заміж, але шлюб складався не надто вдало. Тоді батько з донькою знову вступили в змову, аби вбити чоловіка. Справу розкрили, а Маковського присудили до жахливої смертної кари через здирання трьох пасів шкіри та ламання тіла від ніг до голови за допомогою палиці. Кат без проблем відрубав голову доньці (вона отримала саме такий вирок), а коли дійшла справа до кари батька, виявилось, що екзекутор не володіє відповідною технікою.
Тортури на колесі
Ламаючи тіло, кат повибивав Маковському зуби й очі та поламав руки і ноги, але той продовжував жити. Від болю він настільки жахливо кричав, що натовп, який прийшов дивитись на кару розбігся, а сам кат знепритомнів. Згодом виконавець вироку пояснив, що колись бачив як відбувається страта через ламання тіла за допомогою палиці, але сам ніколи цього не робив.
Вид на гору Страт
Більшість смертних вироків у Львові виконували на горі Страчень, що знаходиться вище Краківського ринку, хоча не менше їх відбувалось і на головній площі міста.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVI – XVIII ст. – Київ: Критика, 2008; Козицький А. М., Білостоцький С. М. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001.
В давніх часах, на території, де знаходиться тепер чудотворне джерело с. Новосілка (відоме також як Раковець – через географічну близькість сіл), було поле.
Придорожній знак села Новосілка
Під час сільськогосподарських робіт господар виявив, що із під землі, пробивається джерело. Невідомо чому, але чоловік звелів його замурувати, після чого він несподівано осліп.Так прожив він сліпим два роки. І ось, одного разу, йому приснився сон, в якому було сказано, що він прозріє лише тоді, коли відкриє джерело та тричі вмиє обличчя його водою. Чоловік прислухався до незвичайної поради і, виконавши вказане, вмить прозрів.
Чудотворне джерело села Новосілка (Раковець)
З подяки за зцілення, неподалік джерела, той чоловік звів муровану каплицю Положення ризи Пресвятої Богородиці. Є також твердження, що капличка була збудована на честь появи чудотворної ікони Пр. Богородиці, яка – за переданням – з’явилась на дубі біля цілющої води чудотворного джерела. А ще інші джерела говорять, що в сиву давнину, над цим джерелом таки об’явилася Матінка Божа. Хоча ці твердження мають дещо відмінне представлення, їх об’єднує особлива присутність Пр. Богородиці у цьому чудотворному місці, яку відчуваємо ще сьогодні.
Капличка біля джерела
Від того часу, коли той чоловік отримав зцілення, джерело виявилося благословенним і цілющим. Люди приходили сюди молитися і через віру й молитву отримували зцілення від води чудотворного джерела. В каплиці почали проводитися Богослужіння. Чутка про це святе і чудотворне місце скоро розійшлася по всюди – до нього ринули численні прочани та паломники з усіх куточків нашого краю. Віками звідусіль сюди прибували люди, щоб помолитися і отримати зцілення.
Прочани біля чудотворного джерела села Новосілка (Раковець)
На свято Святих Мучеників Маккавейських, 14 серпня, тут був встановлений відпуст, на який сходилося багато людей як з сусідніх сіл, так і здалека. Кажуть, що на одному з таких відпустів тут побував і Митрополит Андрей Шептицький.
Митрополит Андрей Шептицький
Під час другої світової війни мурована каплиця Положення ризи Пр. Богородиці була розібрана, а вже в 90-х роках, за незалежності України, на фундаменті цієї каплиці мешканцями села був збудований храм Святих Мучеників Маккавейських, до якого можна потрапити сходинками догори.
Храм Святих Мучеників Маккавейських в селі Новосілка
Нелегкі часи жорстокого комуністичного переслідування Христової Церкви не змогли перешкодити людям приходити сюди на молитву, щоб віддатися під опіку Пр. Богородиці, духовно збагатитися та отримати через молитву зцілення від цілющої водиці чудотворного джерела.
Пам’ятка біля чудотворного джерела села Новосілка (Раковець)
На початку 90-тих до чудотворного джерела приїжджали науковці з Одеси, вони проаналізували воду і виявили в ній великий вміст срібла. Але, безперечно, не срібло надає цілющі сили джерелу, а щира молитва і віра. Цікаво, що ця вода однаково холодна у будь-яку пору року – має 4-5 градусів за Цельсієм, але ще ніхто від неї не застудився.
Чудотворне джерело села Новосілка (Раковець)
Уже декілька років поспіль 15 липня, у свято Положення ризи Пресвятої Богородиці, у цьому чудотворному місці святкують храмовий празник та відбувається велике водосвяття.
Прочани біля чудотворного джерела села Новосілка (Раковець)
Існує традиція, що хто пройде дванадцять кіл у воді джерела отримає оздоровлення. Звичайно, що не кількість пройдених кіл у воді і не ковток води із цілющого джерела дає оздоровлення. Щоб оздоровитися і отримати зцілення потрібно приходити сюди з чистою душею, з вірою, зі щирою молитвою – тоді Господь зможе зцілити нас від будь якої недуги. Головне вірити в це, адже для Бога немає нічого неможливого.
Шедеври, на яких лежить печать майстерності генія, завжди є предметом особливого зацікавлення. Їх споглядають, про них говорять і пишуть, ними милуються й захоплюються.
Утім, вряди-годи не менш цікавою й відверто драматичною є історія появи самого твору, а також історія тих людей, місць чи подій, які стали джерелом натхнення для майстра.
1930 року з-під пензля Олекси Новаківського — визначного художника й очільника мистецької школи у Львові — з’явився портрет Галі Голубовської, ще зовсім юної (сімнадцятилітньої) музикантки й танцівниці. На портреті, намальованому олійними фарбами на фанері, бачимо півфігурне зображення симпатичної дівчини в зеленій сукні, яка замріяно притискає до грудей букет квітів — імовірно, дарунок від шанувальників її таланту. За тендітною фігурою видно стилізований краєвид, увінчаний спорудою, схожою на замок.
Олекса Харлампійович Новаківський
Картина просякнута оптимізмом, спонукає з надією дивитися в майбутнє, оспівує молодечу безтурботність і переконання, що не існує таких перешкод, яких не зможуть здолати молоді й талановиті…
Однак такі відчуття починають видаватися парадоксальними, коли, відірвавшись від захопленого споглядання портрета, берешся за детальніше ознайомлення з життєвим шляхом зображеної особи…
…Галя Голубовська походила зі змішаної родини, яких у Галичині колись було немало. Батько Іван Голубовський (1878–1957), українець, закінчив юридичний факультет Краківського університету, працював у військово-польовому суді австро-угорській армії, а після закінчення Першої світової війни відкрив власну адвокатську контору у Львові. Мати Ядвіга Гребовієць (1882–1957), полька, вчителювала.
Олекса Новаківський. Портрет Галини Голубовської. 1930 р.
Іван Голубовський був близьким приятелем Олекси Новаківського. Шваґро* Івана, краківський лікар і меценат д-р Йосиф Гогульський, опікувався талановитим, але не вельми практичним художником, коли той мешкав у селі Могила під Краковом. Сам Іван Голубовський залишив цікаві спогади про одного з найвизначніших українських митців першої третини ХХ ст. — повість «Розмахом могутніх крил», яка в незалежній Україні побачила світ щойно на початку нового тисячоліття, перед тим понад двадцять років пролежавши в редакції журналу «Дзвін». Попри фах, максимально далекий від мистецтва, І. Голубовський кохався в прекрасному, до нього часто звертався О. Новаківський, коли потребував дружньої поради або фахової критики. Також здібний юрист часто полагоджував різні справи родини художника й був адвокатом його мистецької школи.
Галина Голубовська побачила світ 2 червня 1913-го. Після закінчення музичної школи, влаштувалася на роботу до одного з львівських театрів, де реалізувала свій талант піаністки й балерини. Згодом вийшла заміж за військового лікаря за професією й водночас співака та композитора за покликанням Володимира Стон-Балтаровича (1904–1968). Їхній шлюб виявився тривалим і щасливим, проте бездітним. Оскільки чоловік заробляв достатньо, щоб утримувати сім’ю, Галина через деякий час покинула сцену, зосередившись на ролі хатньої господині.
Звичний спосіб життя сімей Голубовських і Стон-Балтаровичів — зрештою, як і багатьох інших галицьких родин середнього класу — зруйнували Друга світова та совєтська окупація краю. Довершила чорну справу війна совєтсько-німецька, бо вже невдовзі і Голубовські, і Стон-Балтаровичі змушені були назавжди покинути Львів і переїхати до Німеччини. Покидаючи рідну домівку, І. Голубовський, батько Галини, забрав на чужину одне з найцінніших родинних надбань — понад п’ятдесят творів О. Новаківського, дарунки «пана артиста» добрим друзям з різних років, а заразом і пам’ять про майстра, що передчасно залишив цей світ…
Олекса Новаківський з Миколою Вороним та родиною Івана Голубовського (Галя сидить у першому ряді посередині).
1945 рік. Іван Голубовський разом з дружиною, невісткою Емілією, вдовою молодшого сина Андрія, чиє життя обірвала війна, онукою Іванною, а також старшою донькою Галиною та її чоловіком переїхав до Чехословаччини. Голубовські оселилися в місті Вейпрти на заході країни, а Стон-Балтаровичі — у Празі. Життя тривало. Як будь-який порядний батько сімейства, І. Голубовський уклав заповіт, яким поділив найбільший родинний скарб — збірку картин О. Новаківського — поміж Галею та неповнолітньою онукою Іванною. Невдовзі після смерті Івана, навесні 1957-го, його вдова Ядвіга внесла до заповіту зміни, віддавши весь доробок О. Новаківського Стон-Балтаровичам.
Настав буремний 1968-й. Чехословаччина зробила відчайдушну спробу збудувати «соціалізм з людським обличчям». На хвилі «Празької весни» Галина й Володимир отримали від влади дозвіл на виїзд до Нью-Йорка, де чоловікові пані Галини запропонували посаду керівника й диригента хору при Українському музичному інституті. Однак надіям потрапити до вільного світу не судилося здійснитися: 21 серпня 1968-го на чехословацьку землю вдруге прийшли радянські «визволителі». А через два місяці сталася трагедія: під колесами трамвая гине Володимир Стон-Балтарович і Галина залишається сама…
Наступного року вона таки виїхала до США, проте не затрималася на новому місці. Невимовна туга за чоловіком тягла назад до Праги, туди, де вони були щасливими разом. Глибока депресія давалася взнаки: на латинський Святвечір 1973 р. Галина Голубовська наклала на себе руки… Поліція виявила тіло лише за кілька тижнів, а місце її поховання невідоме й досі…
За декілька місяців після цих трагічних подій на слід пані Галини випадково вийшов відомий український науковець з Пряшева (Словаччина), іноземний член НАН України д-р Микола Мушинка, тоді — опальний дисидент, якому комуністичний режим забороняв займатися науковою й викладацькою діяльністю. Випадково виявивши в помешканні свого друга рукопис повісті «Розмахом могутніх крил», він по крихтах збирав інформацію про її автора та його родину. Довгі пошуки привели його до празької адреси Стон-Балтаровичів, але занадто пізно… Та немає нічого злого, щоб на добре не вийшло: молодому науковцеві вдається викупити на аукціоні цілий доробок О. Новаківського, що був власністю Галі Голубовської та її чоловіка. Микола Мушинка виявився чи не єдиним у тодішній Чехословаччині, хто розумів правдиву ціну згаданим творам.
…На початку 1990-х картини з колекції д-ра Мушинки тріумфально експонувалися в кількох музеях України. А портрет Галини Голубовської дотепер є окрасою постійної експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові, свідченням непересічного таланту майстра й черговим підтвердженням того, що кожен добрий мистецький твір має за собою не менш цікаву історію…
Олександр ШЕЙКО,
молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В різні епохи люди будували різні, на вигляд, житлові будинки. Але кожна епоха має свої стандарти та стилі, тому будинки були однотипні, але завдяки різному оздобленню – унікальні у своєму образі. Кризою в архітектурі стали радянські роки, коли будували так звані «хрущовки» та панельні будинки, як це висміювалось у відомому багатьом фільмі «Іронія долі»: «…на однойменних вулицях розміщуються однотипні будинки з однаковими сходовими клітками, пофарбованими у стандартний приємний колір…». Звісно, що ніхто сьогодні не хоче жити у «інкубаторному» помешканні, та й місто з такою «архітектурою» не матиме жодного вигляду, особливо якщо цьому місту понад 750 років. Тенденція на оригінальні орнаменти та ліпки на фасадах давно пройшла, та й не підходять вони для сучасних технологій зведення будинків. Архітекторам не залишається більше нічого, окрім як фантазувати з формою будинку та його кольором. Над одним із будинків Львова митці настільки цікаво попрацювали, їх творіння увійшло у десятку найдивніших сучасних будівель Європи і займає там сьоме місце під назвою «Crossword Tower».
Опис об’єкту на googlesightseeing.comЗагальний вигляд будинку-кросворду
Мова йде про будинок-кросворд, який знаходиться на вулиці Сахарова 82. Цей будинок мав всі шанси стати черговим безликим житловим будинком міста, але автор проекту – Сергій Петлюк зробив його досить оригінальним та незвичним.
Найбільший арт-об’єкт Львова
Крім того даний кросворд не є просто стилізованим малюнком, а справжньою головоломкою: раніше у Львові розповсюджувались буклети із завданнями до розв’язання даного кросворду, або ж ви могли просто дочекатись темряви, коли увімкнеться освітлення стіни і букви нанесені спеціальною фарбою почнуть відображатись у клітинках.
Загальний вигляд буклету із завданнями до кросвордуНажаль, підсвітки вже немаєВідповіді вже вписані
Арт-об’єкт «Кросворд» було відкрито 29 грудня 2008 року, його висота складає 30 метрів, а ширина – 18 метрів.
Міжвоєнний період 1918-1939 років позначився стрімким зростанням популярності у Європі, та у світі загалом, націоналістичних настроїв та ультраправих ідей та рухів. Все це розгорталось на “поживному грунті” невдоволення повоєнним устроєм Старого світу, та загальносвітової економічної кризи. Апофеозом цих процесів стали прихід радикалів до влади у Італії, Німеччині, Іспанії та інших країнах, загострення міжнаціональних проблем, расові протиріччя… Звісно, ці процеси не могли оминути молодої польської держави, зокрема міста Лева, де, так зване “українське питання”, антисемітські настрої були одвічною проблемою…
Вулиця Яна Длугоша (нині – Кирила і Мефодія) у Львові. Фото 2015 року
Один з найяскравіших представників націоналістичного табору польської політики, публіцист, почесний доктор Кембріджського університету Роман Дмовський (1864-1939), на зламі XIX-XX сторіччя, мешкав у Львові, у затишному провулку-курдонері вулиці Яна Длугоша – нині Кирила і Мефодія, що у ті часи, через близьке розташування Університету Яна Казимира, здобула славу “професорської колонії” у Львові…
Вілла архітектора Станіслава Кшановського на вулиці Кирила і Мефодія № 18. Фото 2015 року
Від останньої третини XIX сторіччя у будинку №14 мешкав львівський професор зоології Бенедикт Дибовський. Саме в нього, 1895 року, емігрувавши з царської Росії оселяється Дмовський, невдовзі, старий професор виклопотав для нього в університеті посаду свого асистента. Однак наука мало цікавила молоду людину…
Роман Дмовський (1864-1939)
У політичних колах Дмовський був відомий як ідеолог польської націонал-демократії, представників якої називали “ендеками” або “вшехполяками”. Кар’єра Романа була постійним пошуком варіантів реалізації своїх політичних поглядів. Він загравав з царським урядом, спокушаючи росіян підтримкою поляків у війні з Німеччиною та Австро-Угорщиною, взамін на об’єднання всіх польських земель в автономний край під скіпетром Ніколая ІІ. Під час І Світової Дмовський вчасно переорієнтувався на Антанту й став одним із організаторів польського війська у Франції. Перекинуті звідти дивізії генерала Юзефа Галлера стали вирішальним фактором у війні за Галичину навесні 1919 року: після поразки УГА змушена була відійти за Збруч…
Кам’яниця №14 на сучасній вулиці Кирила і Мефодія, де мешкав Роман Дмовський. Фото 2015 року
Паралельно, цього ж року, Дмовський розгорнув на мирній конференції в Парижі шалену кампанію з дискредитації українських урядів ЗУНР та УНР, звинувачуючи їх в лівацьких настроях та співпраці з Німеччиною, чим сприяв негативному ставленню західних країн до українських визвольних змагань.
Водночас, запальний політик мав конфлікти з Пілсудським щодо майбутнього Польщі. Він негативно ставився до варіанту Юзефа Пілсудського створити федерацію Польщі з її східними сусідами – Україною, Литвою та Білоруссю, засуджував спільний з Петлюрою похід на Київ 1920 року. Згідно з концепцією Дмовського, II Посполита повинна була стати мононаціональною державою за рахунок асиміляції національних меншин…
Брама кам’яниці №14 на вулиці Кирила і Мефодія. Фото 2015 року
У 1920-х роках погляди Дмовського здобувають все більшої прихильності у Польщі, він стає депутатом сейму, 1923-го року міністром закордонних справ. Згодом, відходить від політики та зосереджується на своєму дітищі – націоналістичному угрупуванні “Табір Великої Польщі”(1926-1933), та залишається ідейним натхненником шовіністичних політиків у поборюванні національних та культурно-просвітницьких рухів українців, німців, євреїв…
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
