Згідно з розпорядженням президента Польщі, виданим 24 листопада 1930 pоку, дирекція Міського архіву – за дорученням Львівського магістрату – обґрунтувала проект нового герба міста (малюнок виготовив художник Рудольф Менкіцький). Проект було подано до Варшави і, після певних модифікацій, затверджено 1936 року.
Важливим політичним елементом декорації нового герба (він мав замінити попередній, затверджений австрійською владою 1789 р.) – поряд зі зображенням ордена «Virtuti Militari» («За військову мужність») V класу, яким польська влада нагородила місто 1920 р. – став девіз «semper fidelis» («завжди вірний»), розміщений на двох червоно-синіх стрічках (тодішні кольори міста). Обидва елементи декорації мали символізувати відданість міста польській державній ідеї. В обґрунтуванні проекту нового герба декорування його таким девізом аргументували тим, що цей девіз місто, нібито, отримало ще у XVII cт., а у XVIII ст. вживало на своїй печатці.
Герб Львова 1930 року.
Лев – один з найпопулярніших символів в геральдиці. Дослідники не мають однозначної думки, звідки він потрапив на герб Львова. Але впродовж майже тисячолітньої історії міста саме лев завжди залишався незмінним серед всіх символів міста. Який же інший звір зможе символізувати місто, а назві якого вже є лев?
Існує поширена думка, що під час т. з. шведського «потопу», коли Карл Х Густав взяв Варшаву, Краків, Вільно і більшу частину Речі Посполитої, коли шляхта масово переходила на біг окупантів, Львів став оплотом короля. Він не впав під натиском ворогів і саме з нього Ян Казимир зміг об’єднати залишки польських військ і фактично втримати державність у 1656 році. Ніби то за це у 1658 року Папа Римський Александр VІІ надав Львову як єдиному великому місту Речі Посполитої, яке не підкорилося протестантському претенденту на престол, королю Швеції Карлу X Густаву, право мати девіз «semper fidelis» (з латини – «завжди вірний»).
Фото сторінки з видання «Lwów; fotografia; obrona Lwowa; Bitwa 1918-1919 r. o Lwów»
Натомість Ярослав Дашкевич повністю спростовую цей міф. Він доводить на основі джерельних матеріалів, що насправді гасло «Leopolis semper fidelis» («Львів завжди вірний») виникло в атмосфері антиукраїнізму першої чверті XX ст., польської агресії 1918-1919 pp., спрямованої проти ЗУНР. Гасло набуло тоді значного поширення (його помістили, наприклад, на фронтоні залізничного вокзалу у Львові). Сьогодні його використовують реваншистські кола «кресов’яків» у Польщі. Отже, походження гасла є фіктивним.
Лев біля Люблінського замку
Незважаючи на фіктивність історичного обґрунтування, гасло набуло широко поширення і в наш час. Так влітку 1995 року біля Люблінського замку встановлено скульптуру лева, який тримає щит з міжвоєнним гербом Львова. Він встановлений на честь 75-річчя Незалежності Польщі та оборони Львова 1918 року. Символічно, що подібні леви стояли на на Личаківському цвинтарі біля Пантеону Слави «львівських орлят».
Також дане гасло широко використовується спортивними вболівальниками. До 1939 року у Львові існував клуб «Pogon». У 2009 році він був відновлений і зараз грає у прем’єр-лізі Львівської області. Його фани часто використовують міжвоєнний герб і гасло на банерах.
Зразок банера футбольної команди «Pogon»
Користуються гаслом і фани львівських «Карпат».
Графіті під 15 і 16 секторами стадіону «Україна»Банер на марші фанатів перед матчем з Металістом (27.02.2010)
Володимир БОЙКО
Джерела:
Дашкевич Я. Р. Апокрифічний девіз герба Львова 1936 р. // Шоста наукова геральдична конференція (Львів, 27-29 березня 1997 р.): Матеріали. – Львів, 1997. – С. 24-25.
В неділю, 27 вересня 2015 року, на площі Ринок в рамках проведення Днів європейської спадщини у Львові відкрилась виставка “Сецесія у Львові”.
Експозиція складається з 13-ти трикутних призм із металевої сітки, на кожній грані яких експонуються інформативні планшети.Тексти і фото більшою мірою було взято з книги “Сецесія у Львові”, яка була видана минулого року і є першою спробою презентувати сецесію в архітектурі Львова. Авторами книги, як і упорядниками виставки є Жанна Комар з Міжнародного культурного центру в Кракові та Юлія Богданова з Інституту архітектури Львівської Політехніки. Автором дизайну та естетичного оформлення виставки є Ася Севула. Всі тексти представлені трьома мовами – польською, українською та англійською.
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Експозиція виставки “Сецесія у Львові” на площі Ринок
Виставка триватиме цілий місяць аж до 27 жовтня і оглянути експозицію можна щодня цілодобово та абсолютно безкоштовно.
Львів завжди був і буде містом, де кожен зможе знайти однодумів. Яскравим доказом цього є літературне угрупування Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Його засновникам вдалося зберегти не тільки спільну творчість, але й особисту дружбу, яку не зруйнували ні час, ні відстань.
Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець
17 квітня 1985 р. Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак створили на той час неофіційну літературну спільноту. Кожен з авторів навіть має свої прізвиська. Юрій Андрухович як найстарший зветься Патріархом (старший він був на один рік). Олександра Ірванець, якого завжди захоплювала нумізматика називають Підскарбієм. Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства.
Віктор Неборак. Введення у Бу-Ба-Бу: (Хронопис кінця тисячоліття)
Чому ж вони створили це угрупування? Можна довго говорити про те, що бубабісти намагалися звільнити українську літературу від цензури, політичної заангажованості і бу-бу-бу та бла-бла-бла…
Та насамперед, це були молоді хлопці, які зневажали правила і прагнули до самовираження. В час, коли точилася гостра дискусія, де говорилися, що всі поети діляться на метафористів та сповідальників, майбутні бубабісти вирішили, що без третього напрямку не обійтися. Андрухович написав до Неборака, про потребу створення якогось нового, бурлескно-балаганно-буфонадного стилю. Прокуратор скоротив цю фразу до несерйозного ба навіть викличного для тогочасного суспільства Бу-Ба-Бу. Не дивно, що Львів зі своєю архітектурою, кавою, левами, кнайпами, вуличними музикантами та вразливими до поезії панянками став місцем їхньої зустрічі.
Прокуратор Бу-Ба-Бу (Віктор Неборак) в одному інтерв’ю пояснює створення об’єднання так: «Того часу (1885 року) «шістдесятники» застосовували забагато патетики, тому бракувало чогось рокенрольного… До речі, саме Сашкові Ірванцю вдається чудово «бавитися» із цими «шістдесятницькими» кліше, він уміє освіжити їхнє звучання».
Віктор Неборак
“По життю ми товаришували з “метафористами”, але були веселішими за них, – зауважував Юрій Андрухович. – Я думаю, лінія поділу пройшла між містом і селом. Ми були стовідсотково міськими”. Ще одна причина для створення чогось нового, третього.
Юрій Андрухович
Після першого літературного вечора у Молодому театрі далекого 1987 року, автори прокинулися знаменитими. Після чого закипіла робота, вони почали втілювати ідеї в життя.
Олександр Ірванець
Сашко Ірванець писав сценарії для двох львівських фестивалів «Вивих» (1991-го і 1992 років) , а на акції «Прокидання поезії», призначеній у Львівській опері на 8-му ранку, навіть пробігся голий по сцені. На другому «Вивиху» вони відзначилися поезо-оперою «Крайслер Імперіал» у постановці Сергія Проскурні.
Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець в поезо-опері «Крайслер Імперіал»
З 1988-го по 2000 рік вони видумали нову розвагу — вручати щороку премію «Бу-Ба-Бу» імені пана Базя, персонажа, який жив у віршах усіх трьох поетів. Щоб потім створити Академію з 12 апостолів. День присудження премії — перший у новому році, коли всі троє збиралися разом, премія — пляшка найдорожчого алкоголю, яку в цей день вони втрьох можуть купити. В одному з інтерв’ю, Віктор Неборак навіть згадав найбільш «коштовну» премію.
«Нею нагороджували поета Мідянку з Закарпаття. Це була пляшка, що її купили в київському гастрономові навпроти Головпошти майже за сорок доларів (коли середня заробітна плата в країні становила уього вісім доларів…)».
Робочий момент зустрічі. С. Процюк, І. Ребрик, П. Мідянка, Ю. АндруховичЛьвів, пл. Степана Тудора, 5 жовтня 1988 року. Зліва направо: Віктор Неборак, Кость Москалець, Микола Рябчук, Олександр Ірванець та Петро Мідянка. Щойно оголошено рішення львівської влади про заборону проведення антоничівських читань саме на цій площі. Офіційні читання відбудуться і Львівському державному університеті. Однак, більшість учасників цього дійства такий розвиток подій не влаштував, тож самоорганізовані групи розділились і продовжили акції в різних куточках Львова.
І під кінець уривок з інтерв’ю, який характеризує їхню дружбу та характер.
Ви не боїтеся після смерті потрапити у пекло?
ПІДСКАРБІЙ: Якщо там будуть ці двоє (Неборак та Андрухович), а де ж вони ще будуть, то я вибираю пекло.
Які риси ваших характерів є основними?
ПРОКУРАТОР: Почуття гумору.
ПІДСКАРБІЙ (перед тим голосно зареготавши): Розважливість.
ПАТРІАРХ: Обережність (Ірванець залився сміхом – Авт.).
Прогулюючись вулицею Руською, львів’янам та гостям міста, випадає нагода помилуватися чудовим зразком ренесансної архітектури Львова – ансамблем Успенської церкви. Однак старовинний екстер’єр, не розкриває повної краси церкви і лише потрапивши до середини, споглядач відкриває для себе усе багатство та вишуканість інтер’єру, а також унікальні вітражні твори. Просякнуті світлом, напівпрозорі та ефемерні скляні рукотвори, належать авторству видатного українського культурного, політичного діяча та талановитого мистця – Петра Івановича Холодного.
Впродовж життя, багатогранний та надзвичайно обдарований митець, черпав натхнення з давніх художніх традицій українського народу, навчався у провідних постатей українського малярства, зокрема у М. Мурашка та всебічно збагачував й розширяв власні мистецькі обрії. Важливо зауважити, що вагому роль у мистецькому поступі Петра Холодного, відіграла художня культура Галичини. М. Драган писав, що П. Холодний був захоплений галицькими іконами, привезеними Д. Щербаківським для київського музею. Митець вивчав техніку, канони галицького іконопису та повсякчас намагався відтворити їх у власних творах.
Успенська (Волоська) церква у Львові. Вигляд від Каплиці Трьох Святителів, фото 2015 року.
Внаслідок численних життєвих перипетій, пов’язаних із суспільно-політичною діяльністю, Петро Холодний переїздить до Львова. Перебуваючи у Львові, на прохання пароха Д. Лопатинського та віддаючи данину своєму палкому захопленню мистецтвом Галичини, митець береться за створення вітражів для Успенської церкви. Відтак у 1928 р. за проектом Холодного постають перші вітражні твори, розміщені у вівтарній частині церкви: “Архангел Михаїл”, “Матір Божа – Покрова” та “Архангел Гавриїл”.
Петро Іванович Холодний
Зауважимо, що вищезгадані вітражі були виконані відомою, на той час, краківською фірмою С. Г. Желєньського, яка сьогодні відома як Музей вітражу у Кракові.
Варто відзначити, що особливістю вітражних творів Петра Холодного є унікальне поєднання стародавніх традицій іконопису, національних художніх елементів, а також впливів стилю сецесії, який перебував на своєму завершальному етапі розвитку, в мистецтві Львова рубежу віків.
Музей вітражу у Кракові
Зауважимо, що постаті архангелів та Матері Божої, П. Холодний зображає дотримуючись основних іконографічних канонів, однак споглядачеві відкриваються й вкраплення мотивів народної спадщини, зокрема привнесення у твір візерунків, характерних для прикарпатського регіону, відображених у килимах, які прикрашають нижню частину вітражів. Таким чином, духовні постаті трактуються надзвичайно близькими й вкоріненими у культуру рідної галицької землі, що в свою чергу укріплює віру прочан в заступництво Боже за Україну. Також, використання національних мотивів у вітражах Успенської церкви, було яскравим акцентом на руському походженні храму, адже як відомо, він був збудований для української громади Львова й першопочатково носив назву – Волоська церква.
Вітраж роботи Петра Холодного – Архангел Гавриїл. Успенська церква, Львів.
Перебуваючи у самому центрі змін культурного та мистецького життя Львова, Петро Холодний не міг залишити осторонь тогочасні сецесійні тенденції, які охопили мистецьке життя усієї Європи к. ХІХ – п. ХХ ст. У вітражах майстра, це виявляється в виразній площинності, підкоренні усього зображуваного простору ритму, високій декоративності та символічності. Зауважимо, що П. Холодний особливої уваги надавав ритму твору, з цього приводу митець писав: “Ритм – це основа всього, а найголовніше – основа пізнання. Коли вловити ритм якогось явища, то тоді легко його пізнати”. Висловлювання митця є надзвичайно слушним, адже саме відчуття ритму у вітражах Холодного доповнює сприйняття загального образу, наповнює зображення життям та особливою експресією.
Вітраж роботи Петра Холодного – Архангел Михаїл. Успенська церква, Львів.
Окрім цього, важливо сказати про те, що при виготовлені вітражів майстер застосував новий спосіб компонування кольорового скла, практично без розписів, що дозволило створити надзвичайно витончені, напівпрозорі образи . Барви даних вітражів надзвичайно ніжні, пастельні, що не лише відповідає тенденціями стилю сецесії, а й створює легку, піднесену атмосферу, яка дозволяє вірянам відчути всеохопну, світлу духовну силу. У цьому виявляється новаторство творчості майстра, що в свою чергу різнить твори Холодного від інших численних вітражних витворів міста Лева.
Вітраж роботи Петра Холодного – Матір Божа – Покрова. Успенська церква, Львів.
Слід зауважити, що за проектом видатного митця у 1936 р., було виконано ще три вітражі, які також прикрасили інтер’єр Успенської церкви: “Святі Антоній і Феодосій Печерські і Літописець Нестор”, “Святі Володимир і Ольга, Борис і Гліб”, “Петро Конашевич-Сагайдачний, інші гетьмани, міщанин Корнякт, жіноцтво та козаки”.
Вітраж роботи Петра Холодного – Петро Конашевич-Сагайдачний, інші гетьмани, міщанин Корнякт, жіноцтво та козаки. Успенська церква, Львів.
Як зазначає дослідниця О. Собкович, у цих вітражах закарбована історія України, адже митець подав ключові миті та події становлення і розвитку нашої державності у хронологічному порядку. У кожному образі втілено цілу епоху: Нестор Літописець – розвиток української історіографії; св. Антоній та Феодосій – заснування Києво-Печерського монастиря; св. Володимир і Ольга – хрещення Русі тощо. Костянтин Корнякт, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Богдан Хмельницький – зображення відомих діячів країни у донаторських традиціях Галичини.
Вітраж роботи Петра Холодного – Святі Антоній і Феодосій Печерські і Літописець Нестор. Успенська церква, Львів.
Варто додати, що дані твори також постають як дивовижне втілення українських художніх та релігійних традицій, в поєднанні із панівними тенденціями стилю сецесії. Це яскраво відображено у барвистій орнаментації вбрань зображуваних постатей, високому символізмі, а також у використанні ключових історичних тем та подій, як звернення до національно-романтичних світів, з метою відродження, збереження та актуалізації власної культурної спадщини, що було надзвичайно актуальним на рубежі віків та продовжує бути таким і сьогодні.
Вітраж роботи Петра Холодного – Святі Володимир і Ольга, Борис і Гліб. Успенська церква, Львів.
Наприкінці варто сказати, що вітражні витвори Петра Холодного, поєднуючи у собі різні стилі та епохи, довершують чарівну львівську перлину – Успенську церкву і слугують зв’язковою ланкою для поколінь славетного міста Лева і не лише.
Ірина МИКИТЕНКО
Джерела:
Драган М. Петро Іванович Холодний 1876 – 1930 : Катальог посмертної виставки праць / М. Драган. – Львів : друкарня Видавничої Спілки “Діло”, 1931. – 42 с.
Собкович О. Вітражі Петра Холодного / О. Собкович // Художня культура. Актуальні проблеми : наук. вісн. / Нац. акад. мистецтв України, Ін-т пробл. сучас. мистец. – Київ: Фенікс, 2009. – Вип. 6. – С. 471-477
Цими вихідними, 26-27 вересня 2015 року, львів’яни та гості міста мали змогу відвідати Міжнародну виставку котів, яка проходила у Будинку офіцерів (вул.Театральна , 22). Організатором заходу виступив Клуб любителів кішок «Золотий лев» RUI.
Отож, щоб показати себе у всій красі і потішити великих та маленьких відвідувачів, до Львова завітали котики (звісно, разом з господарями) з усіх куточків України: Києва, Харкова, Херсона, Донецька, Миколаєва, Хмельницька, Рівно, Івано-Франківська. Загалом понад 60 чотирилапих учасників.
Відвідувачі могли не лише побачити рідкісні породи кішок, але й обрати собі домашнього улюбленця і придбати його. Окрім цього, на виставці було представлено широкий асортимент кормів та засобів догляду для кішок.
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Міжнародна виставка котів у Львові
Як зазначила президент клубу Інна Березанська: «У нас проходить не лише виставка, а й ХІХ відкритий чемпіонат України – змагання котиків на звання найкращого представника у своїй породі. Такі чемпіонати проходять в різних містах України сезонно – з вересня по травень. У цьому сезоні уже відбулася виставка у Києві. Окрім того, цей рік є унікальним, оскільки одночасно проходять дві українські виставки відкритого чемпіонату – одна у Львові, друга в анексованому Криму».
Однією з найпривабливіших будівель Львова є головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка, що й не дивно, оскільки будувався він для зовсім інших цілей. А саме, для найвищого місцевого органу влади в королівстві Галичини та Володимирії.
20 жовтня 1860 року цісар Франц Йосиф І оголосив про відновлення Конституції, скликання парламенту та місцевих сеймів. Згідно з цим указом у 1861 році в Львові відновлюють Крайовий сейм. До цього вже були спроби утворити діючий місцевий уряд. Проте вони не були вдалими, тому що складались виключно з представників шляхетного стану та духовенства і формувались на основі винятково призначень правителя. Діяли такі Станові сейми в 1782-1790 роках та 1817-1845.
Після формування першого складу новоствореного Крайового сейму, який очолив місцевий маршалок Леон Людвік Сапіга, постійно наростала потреба великого відповідного статусу сейму приміщення. У 1876-1877 роках Юліушем Гозберґером було розроблено проект будівництва і вже наступного року, а саме 1 квітня 1878 року було розпочато спорудження будівлі. Вже влітку 1881 року роботи були завершені і з вересня сейм почав виконувати свої обов’язки в новому приміщенні.
Якщо порівнювати вигляд приміщення Галицького сейму в кінці ХІХ століття і зараз, варто зауважити, що суттєвих змін в архітектурному плані будівля не зазнала. Пропонуємо порівняти світлини столітньої давності і зроблені в наш час.
Будівля Галицького Сейму (1923 р. буде передана університету). Фото 1898 р
Львівський національний університет імені Івана Франка, головний корпус, фото наших днів
Найбільших змін зазнали хол та зала засідань (зараз актова зала університету).
В період використання будівлі як урядового приміщення в холі завжди була велика кількість екзотичних рослин, які, за задумом, напевне мали заспокоювати еліту тогочасної Галичини. Як бачимо зі світлини, над центральними проходами були портьєри. Тепер хол виглядає достатньо спрощено, проте, з іншого боку, не менш елегантно.
Хол Галицького Сейму, фото 1903 року
Хол головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка, фото наших днів
Головним місцем в сеймі, де вирішувались найважливіші питання, звісно, була зала засідань. За часів австро-Угорської імперії вона була облаштована в кращих зразках західноєвропейського парламентаризму. Основна увага зосереджена на трибуну, перед якою півколом розташовані урядовці.
Кількість місць, була спричинена Конституцією, згідно з якою, локальні уряди мали складатись зі 150 членів. Згодом їх кількість була збільшена до 161. Окрім них, місця були розраховані також на послів (здебільшого за столами коло трибуни) а також людей, які мали б висвітлювати цю подію. Тому загальна кількість людей, яку вміщала зала була близько 230-ти. За трибуною стояв маршалок (спікер на сучасний манер) і коло нього за столом обов’язково мав сидіти підмаршалок (помічник). Варто звернути увагу на те, що саме в залі засідань Галицького сейму вперше у Львові провели електричне світло, на що спромігся Францішек Рихновський. За спиною маршалка увагу на себе привертала робота Яна Матейка “Люблінська унія”.
Зала засідань Галицького сойму (нині приміщення Львівського національного університету ім. І.Франка), фото 1914 року
Галицький Крайовий Сейм
Галицький Крайовий Сейм
Галицький Крайовий Сейм
Галицький Крайовий Сейм
Крайовий сейм працював де-юре до 1918 року, тобто до розпаду Автро-Угорської імперії, проте де-факто робота сейму була припинена ще з початком Першої світової війни в 1914 році.
Роман ЦАП
Джерела:
Аркуша Олена. Галицький сейм. Виборчі кампанії 1889 і 1895 року.
Традиції велосипедного руху у Львові є значними, беруть початок з часів винаходу велосипеда і синхронізовані з найзначнішими подіями у розвитку світового велоруху, що дозволяє вважати Львів давньою велосипедною столицею Галичини.
Так двоколісну машину, яка називалась “велосипед”, побачили львів’яни на своїх вулицях в кінці квітня 1867 року, незадовго після його винайдення. Це була конструкція першого велосипеда, за який брати Мішо у 1862 році на промисловій виставці в Парижі були удостоєні Золотої медалі.
Велосипед братів Мішо
1869 р. – почало виходити у Львові одне з перших у Європі періодичне видання “Das Velocipede”.
1886 р. – у Львові зареєстрований Львівський Клуб Циклістів. ЛКЦ став першим велосипедним клубом на території України і одним з перших у Європі.
Велосипедист на вулицях Львова
травень 1886 року – механік Іваніцький створив випозичальню велосипедів після укладення угоди з власником ресторану на Високому Замку. Це була перша випозичальня велосипедів на Галичині.
6 травня 1893 р. – у Львові механік Александр Заячківський в своєму закладі по вул. Коперніка відкрив першу в краї ремонтну майстерню для біциклів, що говорило про велику кількість циклістів у місті.
Львів. Міжнародні велогонки Dookoła Polski 1939р.
1894 р. – у Львові презентовано перший велосипедний проект євпропейського рівня – спортивна траса для коловців 400 метрової довжини “навколо легкоатлетичного стадіону з врахуванням міжнародних вимог з будівництва такого типу споруд”. Ця споруда була признана одним з найкращих досягнень країни і не мала собі рівних у Галичині до кінця століття.
Значна кількість велосипедистів у Львові диктувала нові вимоги до роботи установ, підприємств, житлового будівництва. Так, в новобудовах п. Ріхтмана по вул. Академічній, які були закінчені весною 1897 року, спроектовано в нижній частині будинку приміщення для велосипедів.
Органи влади змушені все частіше регламентувати дорожній рух з врахуванням його нових учасників.
10 серпня 1898 р. – дирекція поліції з погодженням Магістрату Львова видає “Правила їзди на колі на території м. Львова”, де в п. 1 зазначено “Коло кожного типу, вважається за транспорт легкий, тим самим надалі зобов’язує коловців дотримуватись порядку руху для всього транспорту в м. Львові”. Це означало, що скасовуються, накінець, всі дискримінаційні приписи минулих років стосовно велосипедистів, і він стає повноправним учасником дорожнього руху.
Вчора, 26 вересня 2015 року, в рамках Днів європейської спадщини в приміщенні Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, що знаходиться на вулиці Бібліотечній, 2 (Палац Баворовських) відбулася виставка-лекція “Львівська сецесія у графіці“.
Лекцію прочитала кадидат мистецтвознавчих наук Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Лариса Купчинська. У фондах бібліотеки ім. Стефаника, до складу якої входить Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, зберігається понад 100 тис. графічних творів, велика частина з яких тісно пов’язана із модерними течіями образотворчого мистецтва початку ХХ ст. Серед них – оригінальні роботи К. Сіхульського, С. Дембіцького, Г. Гарлянд-Заячковської, О. Кульчицької, Ю. Панькевича. Окрім завершених акварелей, пастелей та гуашей цих митців, у фондах є також підготовчі матеріали до проектів, плакати, ескізи та ілюстрації до різних видань.
Лариса Купчинська розповідає про “Львівську сецесію у графіці”
Відвідувачі виставки-лекції “Львівська сецесія у графіці”
European heritage days, або Дні європейської спадщини, проходять кожного вересня по всій Європі. Це день, коли маловідомі закриті споруди відкривають свої двері для відвідувачів, щоби розповісти таємниці, приховані за їхніми фасадами. Офіційно започаткована Радою Європи у 1991 році, ця традиція покликана привернути увагу до культурної спадщини та її ролі у розвитку сучасного суспільства.
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Експозиція виставки “Львівська сецесія у графіці”
Ідея святкування Днів європейської спадщини належить колишньому міністру культури Франції Джеку Лангу. У 1984 році за його ініціативою були організовані Дні відкритих дверей у Франції, які пройшли під гаслом «культурній спадщині – нове життя». Експериментальний проект набув такого неймовірного резонансу, що наступного року ця ініціатива була затверджена на конференції Ради Європи.
«Культурна спадщина live» – так можна охарактеризувати ідею, яка вже понад 20 років активує мільйони європейців. Принцип простий: один раз на рік відкрити двері зазвичай недоступних для огляду пам’яток і завдяки екскурсіям та іншим заходам «оживити» їх.
В середу, 23 вересня 2015 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, що знаходиться на вулиці С. Крушельницької, 23, з 16.00 відбувалися урочистості з нагоди дня народження української оперної співачки.
Вечір розпочався з привітального слова директора музею Галини Тихобаєвої. Вона подякували всім “старим”друзям дому Соломії і тим, хто в цей день завітав до музею вперше, розповіла про здобутки музею та проанонсувала програму вечора.
Мистецька частина вечора розпочалася концертом вокальної музики. Арії з опер та українські народні пісні з репертуару Соломії Крушельницької” прозвучали у виконанні лауреата міжнародних конкурсів Олени Лютаревич (сопрано), м. Кам’янець-Подільський, партія фортепіано – Наталія Мартинова.
Про один рік з життя оперної діви на основі публікацій в періодичних виданнях розповіла завідувач наукового відділу музею Данута Білавич. Її ґрунтовна доповідь так і називалась – “1895 рік в житті Соломії Крушельницької”.
За рік, що минув, фонди Музею поповнилися новими цікавими матеріалами, що допомагають краще зрозуміти творчу натуру оперної діви і доповнити її біографію раніше невідомими фактами. До слова, весь фонд Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові складається виключно з подарованих експонатів. Виставку нових надходжень “Скарби Соломіїного Дому” презентувала головний хранитель фондів Музею, Ірина Криворучка.
Як і личить в День Народження, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові приймав вітання, і подарунки від друзів, колег і просто шанувальників творчості. Серед гостей зокрема були Генеральний директор Львівського національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької Тадей Євстахович Едер, директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Карпівна Магунь, відомі співаки, громадські діячі та творча еліта міста.
Олени Лютаревич (сопрано), м. Кам’янець-Подільський на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Марія Магунь та Галина Тихобаєва на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Гості на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Тадей Євстахович Едер на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Данута Білавич на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Ірина Криворучка на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Галина Тихобаєва на урочистостях з нагоди Дня Народження Соломії Крушельницької
Завершальним акордом вечора став великий торт з келихом вина та неформальне спілкування у приємному товаристві шанувальників творчості Соломії Крушельницької.
Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви і освітян вирізняється постать митрополита Іларіона (в миру Іван Іванович Огієнко ). Протягом усього свого життя, займаючи чи-то світські, чи церковні посади, він проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви.
Іван Іванович Огієнко в 1920 році приїздить на Західну Україну, а у вересні 1922 р. він перебирається до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І ван Огієнко перебрався до Винник.
Коли жив у Винниках, викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії (від 1924), з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. Можливо саме в цей час ним були записані ці 12 заповідей, яких він й так дотримувався усе своє життя.
Винники, початок ХХ ст.
1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну і навіть більше – як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Це принесе тобі правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбільшого обов’язку щодо свого народу.
3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на дорозі до винародовлення – найбільшого непрощенного гріха проти свого народу.
4. Бережи своє особове ім’я і родове прізвище в повній національній формі й ніколи не змінюй їх на чужі.
5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.
6. Кожний свідомий член свого народу мусить завжди допомагати всіма приступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.
Іван Огієнко в 1926 році.
7. Кожний свідомий член свого народу мусить добре розуміти й поширювати головне рідномовне гасло: «Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис».
8. Кожний свідомий член нації мусить добре знати й виконувати рідномовні обов’язки свого народу.
9. Де б ти не жив – чи в своїм ріднім краю, чи на чужині, – скрізь завжди мусиш уживати тільки однієї літературної мови, тільки одного спільного правопису, тим ти покажеш, що ти свідомий син своєї нації.
10. Кожний українець мусить добре пам’ятати й дітей своїх того навчати: наймиліша мова в цілому світі – то мова рідна.
Митрополит Іларіон (світське ім’я Іван Іванович Огієнко)
11. Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу, мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь. Де можливо.
12. Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої періодичні видання, даючи їм цим самим змогу нормально розвиватися. Добрий стан національних видань – то могутня сила народу й забезпечення розвитку рідної мови, а висота їх накладу – то ступінь національної свідомості народу.
Тяжка доля історика – вивчати минуле і усвідомлювати, що ти ніколи не зможеш бути впевненим у чомусь на сто відсотків. Ця невпевненість часто породжує низку теорій, а також різні альтернативи, які можуть здаватися абсолютною нісенітницею. Але хто сказав, що це не може бути правдою?
Саме через це хочеться розглянути причини смерті Богдана-Ігора Антонича і спробувати “докопатися до істини”. Його постать навіть після смерті бентежить львів’ян, а особливо тих, хто проживає за адресою вулиця Городоцька, 50 (за часів Антонича – Городоцька, 18).
Будинок у Львові (Городоцька, 50), де Антонич мешкав із 1928 до 1937 р. Фото з сайту http://hawryluk.sumno.com
На думку родички тітки Антонича Анни Кужельової, причиною смерті стало те, що він запізно погодився робити операцію на апендицит. Проте, тут є декілька суперечностей, тому що різниця між операцією і смертю становить майже місяць. До того ж, оперував Богдана один з кращих українських лікарів.
Судячи зі спогаду Антіна Рудницького, операція пройшла вдало, адже поет, потрапивши до санаторію, тут же береться до творчої роботи і працює над лібрето опери «Довбуш» (окрім таланту поета, Антонич був перспективним композитором).
Ганна Войціцька, знайома поета із Бортятина, називає нам ще один варіант: «Він як вийшов з лікарні, вже був на квартирі у свого вуйка, почав голитися. Десь сусідка відкрила двері, його зачепив протяг. Після того сильного протягу – біда. Рана відновилася, гангрена – і смерть». Вищезгадана панна Кужельова також зазначає: «Після операції з’явилися ускладнення – запалення легенів».
Богдан-Ігор Антонич
Останній факт має ще одне підтвердження. У родині Івана Кота пам’ятають, як Ольга Антонич розповідала, що до поета у лікарню прийшла наречена Ольга –вони довго стояли на сходах. Тоді Богдан застудився і почалося запалення легень. Проте, до цієї інформації треба ставитися досить критично. Як відомо, батьки не любили наречену сина (Ольгу Олійник), тому логічними є намагання матері звинуватити дівчину у його смерті.
Львівські газети подають нам ще іншу причини смерті: «запалення олегочної». Тобто плеврит. У «Ділі» від 7 липня читаємо: «І коли вже молодечий організм переборов цю недугу, відмовило послуху перевтомлене серце».
Знаний етнограф Іван Красовський пише, що Антонич помер від туберкульозу легень. Український журналіст–емігрант Дмитро Бучинський у газеті «Християнський голос» в 1957 р. зазначив: «…смерть, наслідком туберкульози легенів, скорочувала нитку його життя».
Богдан-Ігор Антонич
У міському архіві Львова є також запис смерті Антонича:
Смерть з 1921–1939., № 206, (книга 2, C. 277)
№ 71
6.VII – 8.VII. 1937
вул. Городоцька, 18
Богдан Ігор Антонич
магістер філософії, (поет)
син Василя і Ольги Волошинович
родом з новиціпов. Горлиця
вільний
католик
мужчина
Вік: Жив 28 літ 10.9.1909
недуга –
похоронив о. прал.[ат] Леонтій Куницький, парох
Якщо не зважати на помилковий запис дати народження, найдивніше зі всього – це те, що не зазначено недуги. І найцікавіше, що це виняток серед записів у книзі смертей: більше у книзі не зустрічаємо прочерку у рядку «недуга». Виглядає, що рідні чи близькі не могли ствердити, від якої хвороби помер Антонич.
Ольга Олійник, наречена Богдана-Ігоря Антонича
Дещо дивним є посилання на розповідь Семена Стефаника, що поет був хворобливим юнаком. Загалом згадки про фізичний стан Антонича дуже різні. Анна Кужельова дослівно пише: «Богдан був замолоду досить міцним».
Хлопчиком, як описала Ольга Кот, він разом з мамою займався бігом.
А от дядько Богдана Олександр Волошинович згадує, що десятилітній Богдан під час подорожі до Чехословаччини «після дороги був дуже втомлений і хворий». Хоча ми знаємо, що такий стан речей є природнім навіть для цілком здорової людини. Проте, є ще низка джерел. Тітка Антонича пише: «Мої спогади про племінника Богдана-Ігоря Антонича поширюються лише на його тендітне дитинство. Пригадую його як хлопця слабосильного, що потребував великої турботливості». Лев Ґец, учитель Антонича, у спогаді про свого учня зауважив: «Був це хлопчина дуже спокійний, тихий, середнього росту і робив вражіння слабовитого».
Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич, поряд — Ірина Пеленська, посередині — лектор О. Шемлей.
Також є згадки про здоров’я Антонича вже у 30-х роках в листах Ольги Олійник. У грудні 1935 р.: «Коханий, боюся дуже, чи Ти не перестудився? Напиши, чи Ти здоровий?»
У жовтні 1936 р.: «Журить мене, що Ти хворієш. Ти не написав мені…»
Аналізуючи ці факти, важко сказати, що стало причиною смерті Антонича. Саме тому, неможливо оминути альтернативну історію, яку описав у своєму творі «Дванадцять обручів» сучасний український письменник Юрій Андрухович. На думку автора, Антонич покінчив життя самогубством. І смерть його, не що інше, як чергова вистава.
Та загадки не припиняються і після його смерті.
Обкладинка книги Богдана-Ігора Антонича “Зелена Євангелія”
Наречена Ольга розповідала: «– Якась містерія, – промовила вона – не знаю, як це пояснити. Ви пам’ятаєте, як Богдан шукав під час хвороби останніх листків «Зеленої Євангелії», і я не могла їх знайти? Я шукала скрізь і не знайшла. Аж минулої ночі… Я сиділа всі три ночі біля тіла покійного, а батьки пішли трохи відпочити. Я не боялася, але нараз… я сиділа на стільці плечима до столика, на якому лежали рукописи, і не оглядалася. Я вдивлялася в лице, що жовкло між квітами й стрічками. Щось шелеснуло, начебто вітер перегорнув сторінки у книжці. А знаєте, я, шукаючи тих рукописів, перекладала десятки разів усі зошити й знала добре, що їх там не було. Я зиркнула позад себе… – вона зупинилася, витерла очі. – Дивлюся: вони на столику, на самому верху. Якраз ті, що я їх так даремно шукала стільки часу. Пам’ятаєте строфи? –
Мій дім не тут,
Мій дім аж за зорею.»
Могила Богдана-Ігора Антонича на Янівському кладовищі.
Можливо, час від часу Антонич покидає свою зоряну домівку і бродить Львівськими вулицями. А поспішаючи, ми навіть не помічаємо, як кожного дня стикаємося з привидами, які творили історію.
Роксана ТИМКІВ
Джерела:
Калинець І. Знане і незнане про Антонича: матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича. — Львів: Друкарські куншти, 2010. — 140 с.
Калинець І. Знане і незнане про Антонича : матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича. – 2-е вид., виправлене і доповнене. – Львів : Друкарські куншти, 2011. – 276 с. + 48 с. іл.
Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: статті, есе, спогади, листи, поезії / упоряд. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський; передм. Л. М. Новиченка. — Львів: Каменяр, 1989. — 430 с.
Антонич Б. І. Три перстені / передм. М. Ільницького; упоряд., підготовка текстів, наук. та літ. редагування, пошук архівних матеріалів Д. Ільницького. — Львів: Літопис, 2008. — 128 с.
Однією з ознак міста є здатність “продукувати” креативні, творчі та оригінальні особистості з нестандартним мисленням. Це зовсім не означає, що людина з окресленим вище “букетом достойностей” може народитись лише в місті, а лише зайвий раз підкреслює, що місто може дати людині всі необхідні умови та можливості для того, аби розвинути та реалізувати на практиці віднайдені в собі таланти та схильності. Львів належить до міст, де відповідна база існує й підтвердженням цьому є кількість непересічних особистостей, які вийшли з міста. Цього разу поговоримо про одного не надто відомого, але аж занадто “цікавого” “сина” Львова – Єжи Віттліна.
Зображення Єжи Віттліна на одній з його книг
Єжи Віттлін – це відомий польський сатирик, фейлетоніст та сценарист. Його знають як автора цілої серії “порадників” для всіх підряд і на всі випадки життя, що починаються латинським терміном vade mecum (з лат. йди зі мною). Серед репертуару Віттліна “вадемекуми” на будь-який смак. Просто, доступно і зрозуміло автор пропонує свої путівники життям.
Зображення Єжи Віттліна на його книзі “Пори року”
Якщо ви хочете бути хорошим сім’янином, або ж навпаки – хорошим компаньйоном, то варто звернутись до “Вадемекум сімейного і товариського життя”.
Обкладинка книги “Вадемекум сімейного і товариського життя”, 1967 рік
Для любителів пристрастей, почуттів існує “Вадемекум кохання”.
Обкладинка книги “Вадемекум кохання”, 1971 рік
Кому важко опановувати себе в складних життєвих ситуаціях і нерви не витримують від проблем, які так і сиплять на голову як дощ – буде в пригоді “Вадемекум для нервових”.
Обкладинка книги “Вадемекум для нервових”, 1970 рік
Кожному снобу варто заглянути до “Вадемекум для снобки і сноба”, а журналісту до “Вадемекум для журналіста”.
Обкладинки творів “Вадемекум для журналіста” та “Вадемекум для сноба і снобки”, 1972 і 1975 рр. відповідно
Берегиням сімейного вогнища, рівно як і тим, хто живить джерело сімейного бюджету, автор написав “Вадемекум подружньої самооборони”.
Обкладинка книги “Вадемекум подружної самооборони”, 1977 рік
Для всіх, хто робить перші кроки у житті, було написано “Вадемекум для тих, хто вперше”.
Обкладинка книжки “Вадемекум для тих, хто вперше”, 1972 рік
Коли після короткого знайомства з персоною Єжи Віттліна та його дивовижними роботами ейфорія спаде, можна буде рухатись далі. Перше, на що варто звернути увагу – це походження польського сатирика. Виявляється, народився він у Львові у 1925 році. У Львові він здобув і освіту – спочатку вдома, а потім в гімназії. Коли розпочалась радянсько-німецька війна, Єжи Віттлін з родиною покидає Львів і перебирається до Варшави. Наприкінці Другої світової, будучи членом Армії Крайової, брав участь у Варшавському повстанні 1944 року.
Нагороди Єжи Віттліна
За службу був нагороджений Офіцерським Хрестом Ордену Відродження Польщі, Золотим і Срібним Хрестом Заслуги та Медаллю Перемоги і Свободи Польщі.
Видавництва “Іскра” та “Книжка і знання”, у яких було опубліковано твори Віттліна і в яких він працював
Після закінчення війни Єжи Віттлін жив якийсь час на Сілезії. Згодом знову повернувся до Варшави. В столиці Польщі зайнявся видавничою діяльністю. В період з 1950 до 1952 працював у видавництві “Книжка і знання”. У 1952 – 1958 рр. – видавництві “Іскра”.
У період з 1986 по 1989 рік Єжи Віттлін був членом Загальнопольського Грюнвальдського комітету, який займається популяризацією польських військових традицій та пам’яті про Грюнвальдську битву. Серед учасників організації відомі митці, політики, викладачі вищих навчальних закладів і ін.
Могила Єжи Віттліна, Варшава
Помер митець 1989 року. Його могила знаходиться у столиці Польщі Варшаві.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Козицький А. Єжи Віттлін // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 404; https://pl.wikipedia.org/wiki/Jerzy_Wittlin#cite_ref-2; http://www.goodreads.com/author/show/6862758.Jerzy_Wittlin;
За одну ніч на Львівщині в с. Острожець Мостиського району чорні копачі трактором знищили два найбільші кургани епохи бронзи, які мають більше як 4 тис. років. Про це розповіла співробітник Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України Наталка Войцещук, яка керує археологічною експедицією у цьому районі.
За її словами, так нахабно чорні копачі ще не поводилися.
Фото знищених у 2011 році курганів.
«Минулого тижня за одну ніч вони трактором перекопали кургани, розорили їх. Такого нахабства та зухвалості на Львівщині собі ще ніхто не дозволяв. За таким самим принципом розорюють кургани на Сході України. Не хочеться думати про те, що ці люди поводяться так зухвало, бо впевнені у тому, що не будуть покарані. Ми будемо робити відповідні звернення та чекатимемо на реакцію правоохоронних органів», – сказала вона.
Археолог наголосила, що унікальність знищених курганів у тому, що по цілій Україні їх залишилося не так багато.
Фото знищених у 2011 році курганів.
«Вцілілими таких курганів залишилося не багато і саме цілісні кургани можуть дати археологам повну інформацію про життя людей того часу», – сказала вона.
На запитання Гал-інфо, що саме могло б бути у цих курганах Наталія Войцещук зазначила, що із знахідок в курганах точно була кераміка.
«Звісно ж там були і людські останки, кістки. Це епоха бронзи, тому там могли бути речі виготовлені із бронзи. Золота там нема, тоді людина не знала такого металу. Особливих матеріальних цінностей не могло бути багато. Ці речі можуть бути цікаві колекціонерам. Можливо це розорення кургану і відбулося під замовлення», – сказала вона.
Фото знищених у 2011 році курганів.
Наталія Войцещук також додала, що знищені кургани були зареєстрованими як археологічна пам’ятка.
За її словами, чорні копачі в цьому районі вже знищили три кургани у 2011 році. Тоді вони викинули кістки та кераміку, а решту речей забрали.
Церква Пресвятої Трійці, або де козаки на Сихові молились
На вулиці Садибній, 1-А, що на Сихові, затиснутий між новобудовами та багатоповерхівками, розташований унікальний храм – Церква Пресвятої Трійці. Унікальна вона тим, що це єдина автентична дерев’яна церква у Львові. Коли ступаєш на її територію, здається, що потрапив у мальовничу оазу. Навколо квіти, декоративні рослини, доглянуті газони, а сама церква, незважаючи на свій поважний вік, все ще пахне деревом.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото до 1932 р.
Деякі історики, зокрема, В.Вуйцик, припускають, що церкву на околиці міста спорудили в часи, коли 1654 р. до Львова наближалося військо українського гетьмана Богдана Хмельницького, і навіть за сприяння самого гетьмана. На вході до храму висить табличка, яка підтверджує дату побудови цієї пам’ятки архітектури. Однак за останніми даними, знайденими в архівах Кракова, церкву спорудили мешканці с. Сихів 1600 р. Тому, наразі, дане питання залишається відкритим для дослідження.
Січинський В. План церкви в с. Сихові, 1925 р.
Це зовсім маленький (11,74 х 4,58 м.) тридільний храм, який стоїть на кам’яному фундаменті. Церква одноверха, покрита дахом чотирисхилої форми. Перекрита гонтом і складена із соснового зрубу у простий замок «охлоп». Храм освітлюють невеликі за розміром вікна і відкритий ліхтар ХVІІІ століття.
Січинський В. Повздовжний перекрій церкви у Сихові, 1925 р.
Традиційна прибудована ризниця відсутня. Головний вхід розташований з півночі. Його особливістю є надзвичайно низькі вхідні двері, висота яких становить близько півтора метри. Тому людям, високим на зріст, щоб потрапити всередину, слід зігнутися мало не вдвічі.
Зі сходу від церкви стоїть дерев’яна каркасна дзвіниця, накрита двосхилим дашком, а неподалік неї – дерев’яна каплиця.
Січинський В. Деталічний перекрій по західному причілкови церкви в с. Сихові, 1925 р.
Та, насамперед, храм славиться своїм оригінальним стінописом 1683 року. Розписами вкриті лише стіни нави церкви Пресвятої Трійці. За сюжетами вони різноманітні. На бічних стінах низом представлені погрудні зображення святих воїнів – Теодора Тиронського, св.Юрія та св. Дмитра. На північній стіні вище святих воїнів є сцени з Старого Заповіту: «Йон викинений з черева китового» і «Гостина в домі Авраама» або «Старозаповітна Трійця». Над ними намальовані «Страсті Христові».
Церква Св. Трійці на Сихові, фото після 1932 р.
На південній стіні, крім воїнів, зображено «Воздвиження Чесного Хреста» та подружжя ктиторів навколішки перед святителем. Біля цієї сцени позначено рік виконання малюнку – «1683». Вище – «Страшний суд». На східній частині залишки композиції «Розп’яття» з пристоячими. На західній стіні художник відтворив сцени з Апокліпсису та різні морально-дидактичні мотиви.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 1956 р.
Стінопис виконано клеєвими фарбами поверх слабопроґрунтованих, фактично тільки проклеєних соснових брусів. На стиках брусів наклеєна паволока з лляного полотна і паперу. У деяких місцях для паволоки використано смужки полотна з мереживом, очевидно, зі старих сорочок. Професійний рівень виконання стінопису – нерівномірний, простежується два або більше авторських почерків.
Щодо авторства розписів, то про них можна здогадуватися. Наприкінці ХVІІ ст. у Львові працювало декілька малярів. Серед них, з сихівським живописом можна пов’язати українського маляра того часу Олександра Ляницького. Підставою для такої гіпотези є те, що Ляницький, крім іконостасу та ікон для каплиці Трьох Святителів при Успенській церкві, виконав настінні малювання в кам’яниці Красовських (вул.Федорова, 8). Однак, це тільки припущення.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 1980р.
Баню храму прикрашає унікальний образ Христа Пантократора. Це рідкісна мистецька пам’ятка, яка увійшла в каталоги багатьох видань світу. Невеличкий іконостас гарний і довершений у своїй красі. Однак він є новішим, порівняно з розписом.
У 1870-х рр. до церкви був прибудований притвор, а також підведені підвалини.
Під час Польсько-Української війни за Львів в 1918-1919 роках церква дивом вціліла, на відміну від багатьох довколишніх будівель.
Як видно з рисунку Володимира Січинського 1925 року церква мала інший силует, аніж сьогодні. Найбільша різниця – у незвичайній дзвіниці, уміло схованій над бабинцем. На жаль, під час реставрації у 1932 році цю унікальну дзвіницю розібрали.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
У 1928-1941 рр. у церкві Пресвятої Трійці служив о. Андрій Іщак, ревний душпастир і відомий науковий діяч. З-під його пера вийшло багато наукових розвідок та рецензій у сфері історичної, догматичної, схоластичної і патристичної літератури, які друкувалися в «Ниві», «Меті», «Богослов’ї» та ін. У часи комуністичної диктатури продовжував виконувати свої священичі обов’язки і загинув від рук енкавеесівців 26 червня 1941 р. Його тіло, проколене багнетами, знайшли через кілька днів після смерті. Отець Андрій Іщак похований на місцевому цвинтарі неподалік від церкви. Папа Іван Павло II під час свого візиту до Львова 2001 р. проголосив його блаженним.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Розписи у церкві Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Тривалий час після Другої світової війни церква була зачинена. У 1971 році храм покрили гонтом, а 1974року його передали Львівській картинній галереї для створення музею. З цього моменту розпочалась робота по реставрації розписів церкви.
Під час розбудови Сихівського масиву, у 80-х роках ХХ ст., постало питання про перенесення Троїцької церкви до Музею народної архітектури та побуту. Але, розписи на її стінах, ускладнювали цей процес, оскільки при розбиранні живопис міг зазнати непоправних втрат. Тому пам’ятку зберегли на тому ж місці, де колись збудували. За декілька років розбудову мікрорайону припинили, а церква, яка адміністративно знаходиться у Львові фактично стоїть на межі між старим і новим Сиховом.
Інтер’єр церкви Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Інтер’єр церкви Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Інтер’єр церкви Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
Протягом 1989-1990 рр. храм передали громаді УГКЦ, яка провела реставраційні роботи з покрівлею даху, було відновлено паркан та впорядковано територію. У 1994р. „Укрзахідпроектреставрація” розпочала відновлення живопису церкви. У 1996р. встановлено іконостас у неовізантійському стилі. Повна реставрація храму св. Трійці та іконопису завершилась у 2009р.
Дзвіниця церкви Св. Трійці на Сихові, фото 2015 р.
На сьогодні Церква Пресвятої Трійці є діючою. Щодня тут відбуваються Богослужіння, які збирають чимало мешканців Львова.
Львівський автобусний завод дістав свою назву завдяки старанням колективу, який вирішив спробувати перейти від будівництва причепів і кранів до побудови автобусів. Саме цікаве, що перший автобус пробув на конвеєрі не лише довше інших, а взагалі найдовше зі всіх автобусів у світі. ЛАЗ-695, його модифікації, та його ЛАЗівські однолітки.
У 1956 році на заводі зібрали перший автобус – ЛАЗ 695 «Львів», прототипом для цієї моделі послугував німецький Mercedes-Benz-0321. Разом з тим 695-й є найбільшим довгожителем серед усіх автобусів, його випуск тривав з 1956 по 2002 рік, таким чином ЛАЗ-695 пробув на конвеєрі 46 років. Ще одна особливість даної моделі – легка трансформація у санітарну машину на 18 койок: 2 ряди про три в довжину і три у висоту. Модель мала достатній кліренс, завдяки чому добре себе почувала за межами цивілізованих доріг. Автобуси відзначались неймовірно високою стійкістю при експлуатації на всіх категоріях автомобільних доріг та простотою конструкції. Навіть нині деякі 40-річні автобуси досі працюють на маршрутах у країнах Пострадянського простору. Цей автобус мав багато модифікацій та доробок, загальна кількість автобусів ЛАЗ-695 та його модифікацій сягнула приблизно 115-120 тисяч машин.
Mercedes-Benz-0321 (вгорі) та ЛАЗ 695 (внизу)
Автобуси оснащались двигунами ЗІЛ-124, крім того це був перший автобус на просторах СРСР із заднім розміщенням двигуна. Конструкція підвіски теж мала свої цікавинки: вона мала нелінійну характеристику – із збільшенням навантаження її твердість зростала, як наслідок, незалежно від навантаження підвіска була приблизно однакової пружності.
Рейсоиый ЛАЗ 695Б. Крим. 1960-ті роки
Щоправда для міста ЛАЗ-695 виявися незручним: малі двері, відсутність накопичувального майданчика, вузький прохід між сидіннями. Натомість він добре підходив для міжміського і приміського сполучень.
Незважаючи на певні мінуси, ЛАЗ-695 виділявся серед інших вітчизняних автобусів. Тонкі віконні стійки кузова зі пересувними кватирками, вбудовані в радіусні скати даху гнуті вікна надавали автобусу легкий, “повітряний” вигляд. Великі радіуси заокруглень на гранях і кутах кузова створювали зоровий ефект обтічної машини. Якщо порівняти ЛАЗ-695 з масовим міським автобусом того часу ЗІС-155, то перший вміщував на 4 пасажири більше, був на 1040 мм довший, але на 90 кг легше і розвивав таку ж максимальну швидкість – 65 км/год.
1960 рік, один з прототипів великого міжміського автобуса 669А з новим дизайном передка на 4 фари.
У 1958 році світ побачила модифікація «695Б», яка відрізнялась від попередника лише деталями.
Із початком випуску Заводом імен Ілліча двигунів ЗІЛ-130 з типом V8, з’явилась модифікація ЛАЗ-695Е, з даним двигуном.
ЛАЗ-695 на Червоній площі, в оригінальному окрасі перших років випуску
З часом світ побачили серійні і експериментальні модифікації: «Ж», «М», «Н», «НГ», та ін. Модифікації залежали від змін внесених у конструкцію різних систем та агрегатів.
З 1959 по 1985 роки, випускалась модель ЛАЗ-697 «Турист» з різними модифікаціями. Це була модель автобусів міжміського типу з більш комфортабельним салоном та лише передніми ручними дверима.
Теж присутні різні модифікації: «Е», «Ж», «М», «Н», «Р».
Середина 80х років. Серійний ЛАЗ 697Р “Турист” (справа) і його попередник 697Н “Турист”.1963 рік, фото з рекламного постера. ЛАЗ-697Е “Турист”Автобус ЛАЗ-697Е “Турист”ЛАЗ-697М
А ось із 1964 року почався випуск моделі ЛАЗ-699 «Карпати», яка пробула на конвеєрі до 2002 року. Варто також сказати, що перші моделі побачили світ ще у 1960 році, але тоді це ще були дослідні зразки.
Першою серійною моделюю був ЛАЗ-699А «Карпати-1». Даний автобус був на одну секцію довший від 697-го, мав холодильник, гардероб, туалет і інші зручності. Крім того був оснащений пневматичною підвіскою.
Спецавтобуси для обслуговування космічного старту на Байконурі ЛАЗ 699П і за ним 695П. 1974 рік
Для міжміського сполучення була й версія 699А «Турист», який не мав додаткових зручностей, але комплектувався потужнішим двигуном.
ЛАЗ-699 “Турист-2”
Навесні 1967 року автобус брав участь у Міжнародному конкурсі автобусів в Ніцці і п’ятнадцятий туристичному автобусному ралі по дорогах Європи. Цей автобус разом з автобусом ЛАЗ «Україна-67» отримали Великі призи та медалі Комісаріату з туризму Франції.
Рекламне фото, 1978 рік. Моделі ЛАЗ-697Р і 699Р
У версії 699Н повернулись до ресорно-пружинної підвіски, а також збільшили міцність кузова. Також у нього з’явились задні двері запасного виходу, які стали обов’язковими для усіх наступників.
У 1978 році на зміну автобусу ЛАЗ-699Н прийшов новий великий туристичний автобус ЛАЗ-699Р. Але по-справжньому масовий випуск ЛАЗ-699Р почався в 1983 році, коли за рахунок зменшення випуску ЛАЗ-697Р розгорнулося великосерійне виробництво ЛАЗ-699Р.
Автобуси ЛАЗ-699Р перших випусків можна відрізнити за алюмінієвої фальш-радіаторних гратах на передку, та прямокутними фарами і маленькою квадратною емблемою з буквою «Л» всередині. З 1981 року фари замінили круглими, а емблема стала виглядати як велика літера «Л» в колі.
1960 рік, Лайнери ЛАЗ 699 Карпати-2 і -1 на випробуваннях
Але в цей же час, у першій половині 80-х років паралельно проводився невеликими партіями автобус ЛАЗ-699Р у виконанні «люкс», в основному для обслуговування різних високих державних установ. Відмінною особливістю таких автобусів не бракувало зовнішніх декоративних деталей з чорної пластмаси (фальш-решітка радіатора, ковпаки коліс, повітрозабірник на даху), а також передній бампер з вбудованими протитуманними фарами.
1971 рік. Концепт міського автобуса 699Б
В кінці 80-х років на автобусах скасували алюмінієву фальш-радіаторну решітку, а з 1993 року на автобусах перестали встановлювати водійські двері в лівому борту.
Паралельно з даними моделями були спроби зробити й оригінальні моделі, але як це зазвичай бувало, все залишалось або на папері, або в кількох дослідних екземплярах. Та як говорять: “Це вже зовсім інша історія”
Він може слугувати зразком парадоксу: граф з полонізованої родини, з блискучою освітою та чудовими перспективами, покидає все та йде в монастир, щоб невдовзі стати одним з духовних лідерів українського народу. 1576.com.ua пропонує підбірку висловів митрополита Андрея.
Мало хто зробив стільки для церковного життя в Україні, як митрополит Андрей Шептицький. Та й не лише для церковного. Митрополит був одним з найбагатших людей Галичини. У 1910 році лише на банківських рахунках Шептицького знаходилось біля 40 млн. крон (за тогочасним курсом це 10 млн. дол.), а загальна вартість його капіталів оцінувалась у 611 млн. крон (152 млн). На сьогоднішній день це становить біля 1,8 млрд. доларів.
Перважну частину своїх доходів митрополит витрачав на благодійність. Він засновує Український Національний Музей (тепер Національний музей у Львові), для якого купив у 1905 році приміщення за 34 000 доларів. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, майстерня Модеста Сосенка та Осипа Курила. Лише на будинки для сиріт він виділив 1 млн. доларів. Не випадково 2015 рік в Україні УГКЦ оголосила роком Андрея Шептицького, а також розпочала процедуру беатифікації.Сьогодні пропонуємо дізнатися якими ж були думки митрополита про різні аспекти життя.
Андрей Шептицький — монах Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого, 1888–1892
Про національну єдність
Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тої ненависти… Як довго у національних справах більше пам’ятати будуть українці на власне індивідуальне добро, так довго загальна справа не буде могти успішно розвиватися. Бо тої загальної справи просто не буде, бо не буде її в свідомості і в совісті людей.
Патріотизм
Злочин, скоєний в ім’я патріотизму єсть тим більшим злочином проти народу, чим більше може подобатися, чим більше може бути приводом до похвалювання, до втіхи з того, що єсть злом. Кожний злочин патріотичний, чим більше може подобатися погано зрозумілому патріотизмові єсть спокусою, силою, котра бодай веде народ до такого стану, в котрім поняття добра і зла затираються, мішаються і заступаються взаємно. Дорогою тою, що низькому, погано зрозумілому і чуттєвому патріотизмові подобається, шириться зараза, що пожирає найліпші, бо найблагородніші народні сили.
Про працю
Ліпше уміє ощадним бути, хто свою працю вважає не за свою лишень власність, але також за власність дітей і будучого покоління, а по части за власність цілої суспільности; хто знає, що з дарів Божих має здати колись строгий рахунок перед Богом.
Митрополит Андрей Шептицький
Влада
Ті труднощі, що зв’язані з верховним проводом, розв’язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро.
Ентузіазм та щоденний обов’язок
Легше часом кров пролити в однiй хвилi ентузiазму, нiж довгi роки з трудом виконувати обов’язки, зносити спеку дня i жар сонця, злобу людей i ненависть ворогiв, брак довiр’я своїх i недостачу помочi вiд найближчих; i серед такої працi аж до кiнця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврiв перед перемогою, анi винагороди перед заслугою.
Портрет Митрополита Андрея Шептицького («У митрополичому кріслі»). Ескіз, 1924 р.
Духовенство та політика
Священик може в приватному житті мати політичні погляди. Може в приватнім житті бути політиком, але не сміє бути політиком ані в Церкві, ані в сповідальниці, ані в жоднім відношенні пароха до вірних.
Про себе
Чи я лікар, чи я хлібороб, чи я політик, щоби питати про здоровлє, про добрий бит та просвіту? Ні! Я не лікар, не хлібороб, ані політик, я отець! А вітцеви нічого не є чуже, що синів, дітей єго обходить.
Спільні інтереси
Спільне добро чинить із людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови. Почуття й свідомість цього спільного добра, яке лучить людей, веде людину до зрозуміння, що загальне добро – то її власне добро, а ближні її – то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство.
Митрополит Андрей Шептицький, фото 1943 року
Про мудрість
Яку ми й не прив’язували би вартість до самої освіти чи знання, все-таки найвищим титулом хвали в очах наших буде мудрість. Так, як чоловік, про якого можна сказати або хоч би лише подумати, “що є дурним”, то буде для нас завжди предметом легковаження, хоч може прихованого, навіть тоді коли буде не знати яким багатим і коли буде мати не знати яке значне становище. Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Прах Митрополита Андрея Шептицького
Про лінь
Чоловік лінивий, до праці тяжкий, буде тягарем і для родини, і для цілої громади; не лишень маєток змарнує, але через лінивство стане з часом нездатним до праці, бо за лінивством увійде в його душу всяка гниль і всяка нечистота моральна.
Ця кам’яниця одна з найвідоміших і найкращих зразків ренесансу в Україні. Існує декілька версій походження її кольору. За однією з них вапняк, яким викладений фасад почорнів від часу та осадів попелу з коменів. Інша говорить про те, що протягом століть свинцеві білила, які наносилися як ґрунт для багатоколірності, під дією повітря і світла окислювались і відтак утворився чорний колір.Ще одна, що чорний колір вдалося досягти завдяки зеленому горіхові, такий метод застосовувався у будівництві. Одностайності дослідники так і дійшли. Десь з середини XIX ст. кам’яницю почали періодично підфарбовувати в чорний колір. Звідси і її назва.
До спорудження сучасної будівлі на її місці знаходилась Кийовська (Кошнаровська) кам’яниця (збудована у 20-их рр. XVI ст.), названа так, через її власника, киянина Андрія.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
У 1574 у Львів приїхав італієць Томазо Альберті. До 1588 року він викупив у нащадків Андрія всі частини старого будинку і отримав громадянство Львова. Але у 1589 році помер, залишивши все майно сину своєї сестри – Андреа Гарго. У цей час уже тривало будівництво нової кам’яниці. Історики вважають, що розпочав проект архітектор Петра Барбон, а продовжив у 1589 році Павло Римлянин. З майном до Андреа перейшли і обов’язки Альберті. Він мав добудувати криницю для містян у північно-східному куті площі Ринок. Фінансові справи у Андреа йшли не дуже добре і він у 1592 році позичає в аптекаря Яна Лоренцовича 1200 золотих. Взамін процентів Андреа віддав йому в користування свою кам’яницю на 4 роки. А у 1596 році Лоренцович доплатив ще 4500 золотих і став повноцінним власником будинку. У цьому ж році архітектор Петро Красовський керує добудовою третього поверху.
Вигляд Чорної кам’яниці у 1900-1914 роках ( фото з сайту karta.org.pl/)
Наступним відомим власником кам’яниці став чоловік Регіни Лоренцович – Мартин Анчевський. Він у 1638 році зайняв посаду бургомістра Львова. Був лікарем та секретарем Яна ІІІ Собеського. У 1677 р. він оздобив будинок скульптурами (серед яких св.. Мартин, якого вважав своїм покровителем та Діва Марія) та аттиком.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок, фото зима 1914 – 1915 рр.
У 1682 р. власником будинку стала донька Анчевського – Анна та її чоловік доктор Андрій Шимонович, який провів декілька років у турецькому полоні, як заручник від м. Львів, після облои 1672 року.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок. Фото 1930 року
У 1732 року будинок переходить до львівського райця Францішека Вєшньовського, а в 1760 до вірменської родини Нікоровичів. Асесор трибуналу Домінік Нікорович у 1782 р. отримав шляхетство від австрійського цісаря. У власності його нащадків кам’яниця перебувала до 1911 року. У 1884 році будинок було реставровано згідно проекту М. Фехтера та А. Піотровського. Був добудований четвертий поверх і перенесена ринва, яка йшла посеред фасаду будинку.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок. Фото А. Ленкевич, 1938 рік
У 1911 році будинок переходить у власність до доктора права Еміля Роїнського. Цього ж року проводять нову реставрацію за проектом Е. Жиховича. У 1926 році Роїнський продає будинок міській владі, яка розмістила в ньому один з відділів Історичного музею міста Львова. Нову реконструкція та пристосування будинку до потреб музею проводять до 1929 року під керівництвом архітектора Л. Дайчака. В неділю 22 вересня 1929 року тут відкривають музейну експозицію. З того час кам’яниця не міняла свого власника і зараз там розташований відділ нової та новітньої історії історичного музею.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок, вигляд зверху (фото з сайту lvivtrip.net )
Божа Матір з дитиною на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Святий Мартин на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Святий Станіслав на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Святий Ян на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Святий Лука на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Аттик Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Картуш з левом, що тримає меч – герб родини Анчевських на фасаді Чорної кам’яниці у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Стосовно архітектурних особливостей кам’яниці, то привертає увагу обрамлення вікон у вигляді виноградної лози, фриз з ангелами та рослинним орнаментом під вікнами другого поверху та аттик. На аттику поєднані стовпчики, обеліски і волюти. Він та скульптури виготовив Мартин Грабовський, приблизно у 1675-1677 рр. На замковому камені порталу брами встановлений різьблений картуш з левом, що тримає меч – герб родини Анчевських. Над порталом – Божа Матір з дитиною, що є покровителькою жителів будинку, над середнім вікном першого поверху – Св. Мартин на коні, що відрізає мечем і дає жебракові шматок свого плаща– покровитель доктора Мартина Анчевського. Над вікном справа – Св. Станіслав, який вважався одним з покровителів м. Львів. На капітелях бічних пілястрів можна побачити Св. Яна з Дуклі (львівський бернардинець, перший львівський святий) та Св. Луку – покровителя художників та лікарів.
Володимир БОЙКО
Джерела:
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2011. – 319 с.
"Ліки навколо нас", або унікальна історія лікаря-пластуна
В понеділок, 21 вересня в приміщенні музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина, що на вулиці Кармелюка, 3 у Львові, відбулося відкриття виставки з нагоди 110-річчя від дня народження українського громадського і пластового діяча, письменника, редактора, публіциста, і, звичайно, визначного лікаря-фітотерапевта – Василя Кархута.
Відкриття виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута в музеї історії медицини Галичини ім. М. Панчишина
Виставка стала результатом співпраці Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника та Українського лікарського товариства у Львові в особі завідувача музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина Олександра Канчалаби.
Завідувач музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина Олександр Канчалаба на відкритті виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута
Загалом експозиція виставки нараховує близько тридцяти видань, 22 з яких надані Львівською національною науковою бібліотекою України імені Василя Стефаника, а решта експонатів з фондів музею історії медицини Галичини. Цікаво, що найстарішим експонатом є книжка Василя Кархута “Пластовий однострій”, видана в 1927 році.
Варто зазначити, що співпраця національної наукової бібліотеки та музею історії медицини Галичини налічує уже багато років і розпочалася в далекому 1991 році, коли відновило свою діяльність Українське лікарське товариство.
Мар’яна Пелипець на відкритті виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута
Виставка в приміщенні музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина експонуватиметься до 18 жовтня і відвідати її можна абсолютно безкоштовно.
У спогадах Поповича, В. Кархут був більш як середнього росту й сильної будови. Вираз обличчя енергійний, вольовий, темні очі з дивним вогником, що постійно усміхалися і все гостро обсервували. Він мав густе, темне й блискуче волосся, гладко причесане. Голос у нього був сильний і дзвінкий, хоч легко хрипкий. Він часто сміявся, бувши веселої й оптимістичної вдачі. Завжди бадьорий і повний енергії.
Народився Василь Кархут 1905 р. у с. Марківці Івано-Франківської області у сім’ї священика. Навчався у Городенківській гімназії, згодом – в українській Академічній гімназії у Львові, яку закінчив 1924 р. Студіював медицину в Українському таємному університеті, завершив навчання 1932 р. у Львівському університеті. У той же час став членом Українського лікарського товариства, почав шпитальну практику у Львові.
Д-р Василь Володимирович Кархут
1934 р. одружився і переїхав до Кременця, де відкрив приватну практику. Своєю фаховою обізнаністю, уважним ставленням до хворих, чуйністю, самовідданістю та почуттям національної гідності молодий лікар здобуває авторитет і популярність не лише в Кременці, а й у цілому повіті. Такий стрімкий професійний злет викликав заздрість і обурення лікарів-поляків та євреїв. Вони намовили аптекарів (а це були не українці) не відпускали ліків на рецепти, які В. Кархут виписував українською мовою. Було й таке, що він на будинку, де містилась його лікарська канцелярія, почепив вивіску, написану вгорі українською мовою, а нижче –– польською. За відмову поміняти місцями текст поліція зірвала й викинула вивіску геть, але непокірний лікар почепив її заново. За це в травні 1935-го поліція заарештувала його як небезпечного громадянина, який проживає в прикордонній смузі.
Експозиція виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута в музеї історії медицини Галичини ім. М. Панчишина
Ще студентом-пластуном належав до куреня «Лісові чорти». Написав і видав книжечку «Перша, друга і третя проба пластуна» (Львів, 1929), що стала продовженням видання «Перша проба пластуна» (Львів, 1929). Пластун Ісаїв писав про цю книжку: «Це дуже цінна книжечка. Коротко ясно і приступно збирає весь матеріял. Стиль легкий, читається приємно…».
Коли польська влада заборонила Пласт у 1930 р. Василь Кархут став одним із організаторів таємної ремісничої пластунської організації.
Експозиція виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута в музеї історії медицини Галичини ім. М. Панчишина
Його повість «Вістря в темряві» (Львів, 1934) офіційні чиновники конфіскували, а його самого запроторили до концтабору Береза Картузька (1934 р.). Основу цього сюжету становить підпільна боротьба українських націоналістів з окупантами. Після звільнення 1936 р. повернувся до своєї лікарської практики у Кременці. У 1939 р. переїхав за Сян, працював у Перемишлі лікарем у таборі для втікачів із СРСР, згодом – залізничним лікарем та помічником повітового лікаря. Крім цього, перебував у Львові, де зупинявся у домі лікаря Мар’яна Панчишина.
Восени 1940 р. з родиною переїхав до Кракова. Тут він видав своє найпопулярніше серед молоді оповідання «Цупке життя» (Львів, 1940), а 1941 р. – конфісковану націоналістично-політичну повість «Полум’яний вихор» (Прага, 1941; Івано-Франківськ, 2003), у якій змальовано національну проблематику та міжнаціональні стосунки на Волині в середині 30-х років ХХ ст. 1942 р. – випустив збірку для дітей «Пшеничні нетри».
Експозиція виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута в музеї історії медицини Галичини ім. М. Панчишина
Того ж року, повернувшись до Львова, працював ординатором внутрішніх недуг в Українському шпиталі ім. митрополита Андрея Шептицького, редагував молодіжний журнал «Дорога». Був редактором пластового журналу «Вогні», друкувався в інших часописах.
У 1945 році заарештований більшовиками. 18 років провів у таборах Сибіру та Казахстану. На засланні працював табірним лікарем.
Василь Кархут “Ліки навколо нас”, видання 1973 року
Повернувшись додому з підірваним здоров’ям, отримав посаду лікаря у селі поблизу Снятина. Тоді ж почав займатися фітотерапією, написав книгу «Ліки довкола нас». Підготував до друку книжку «Лікування зелами та рецептами». Діяльність Василя Кархута як лікаря-фітотерапевта представлена виданням «Фітотерапія при хворобах серцево-судинних та дихальних систем», яка є фрагментом унікальної праці «Жива аптека».
Експозиція виставки до 110-річчя від дня народження Василя Кархута в музеї історії медицини Галичини ім. М. Панчишина
Життю і діяльності відомого лікаря присвятили свої статті доктор Павло Пундій в «Лікарському віснику»; Савка в «Українській журналістиці в іменах»; Аретій Кравець в «Працях Наукового товариства ім. Шевченка. Лікарський збірник. Медицина і біологія. Нова серія».
Лук’ян Вардзарук у своїй збірці про репресії і репресованих «Дорога до безсмертя» (Івано-Франківськ, 2003) також приділяє увагу доктору Кархуту, подаючи інформацію про нього у розділі «З печаттю духа».
На виставці експоновано й довідкові видання: «Українські лікарі»; «Енциклопедія Українознавства»; «Енциклопедія сучасної України».
Мар’яна ПЕЛИПЕЦЬ
працівник науково-інформаційного відділу ЛННБ України ім.В. Стефаника
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
