Личаківський цвинтар – найстаріший у Європі, тут на 40 га розміщено більш ніж 300 тисяч поховань. Він має статус історико-культурного музею-заповідника, адже тут знайшли останній притулок багато визначних особистостей, а серед надгробків багато скульптур, пам’ятників та композицій роботи відомих скульпторів та архітекторів.
Головні ворота Личаківського цвинтаря, 1900 рік
Історія цвинтаря починається з 1786 року після заборони здійснювати поховання навколо храмів у межах міста. Личаківський цвинтар один з чотирьох, які тоді функціонували у Львові, і єдиний, який зберігся до сьогодні. Але знайти поховання, які з’являлися тут у ті роки, майже неможливо, бо в середині ХІХ ст. почало діяти нововведення магістрату, яке передбачало встановлення каменедробарки на кладовищі. Так, надгробки над могилами, які не доглядали родичі упродовж 25 років, перемелювали на дрібне каміння, яким вистеляли доріжки, а пізніше збудували цвинтарну браму.
Личаківський цвинтар у Львові
За 230 років цвинтар змінював своє обличчя, стиль надгробків та скульптур, змінював написи на гробівцях різними мовами, обростав зеленню та містом з усіх боків. Так само цвинтар і обростав легендами. Містики навколо Личакова вистачає, але цим він ще більше приваблює до себе львів’ян і гостей міста.
Одна з легенд розповідає, що вулицею Мечнікова, що прокладена вздовж кладовища часто прогулюється жінка в чорному одязі, яка не має обличчя. Кажуть, ніби вперше її побачив молодий юнак, який йшов вночі біля цвинтаря, а згодом інші люди розповідали ту ж історію.
Личаківський цвинтар у Львові
Частими гостями личаківського цвинтаря називають і закохану пару привидів, що прогулюється алеєю, а потім просто розчиняється в повітрі. Кажуть, що це Артур Гротгер та його кохана Ванда Монне. Історія їхнього кохання обривається смертю Артура від туберкульозу на відомому курорті Амелі-ле-Бен у французьких Піренеях. Згодом Ванда продала всі свої коштовності та частину посагу для того, аби перевезти тіло Артура на батьківщину. У 1868 році його за заповітом перепоховали на личаківському цвинтарі на місці, яке він колись обрав під час спільної прогулянки (поле №5), в труну поклали перстень Ванди і листи.
Артур Гротгер та його кохана Ванда Монне
Кохана Гротгера приходила його могилу до самої смерті, хоч і згодом вийшла заміж за Карла Млодніцького.
Овіяний легендою і склеп Розалії та Ванди Замойських, матері та дочки, які трагічно загинули під час пожежі у 1902 році. Кажуть, що прогулюючись цвинтарем відвідувачі чули, як у герметично зачиненому склепі було чутно дзвін ланцюгів, на яких підвішені труни.
Часом, від випадкового хрускоту гілки на Личакові зароджують легенди
Люди з різних куточків України їдуть на могилу єпископа Миколая Чарнецького. Говорять, що хворі, яким не допомагали лікарі, одужували після відвідин місця поховання єпископа. Люди, які приїжджають сюди, намагаються взяти хоча б жменю землі з його могили, бо вважають її цілющою, тому працівники музею-заповідника змушені час від часу підсипати туди землю.
Трапляються й кумедні випадки. Одна з таких історій сталася в дев’яностих роках минулого століття. Тоді північна сторона кладовища перебувала в не надто привабливому стані, деякі гробівці були відкритими. Два з них якось «облюбували» безхатьки, накидали соломи і жили там. Одного разу директор помітив під час обходу відритий гробівець, з якого пробивалося світло і чулися розмови. Поки він йшов до виходу, аби викликати правоохоронців, група туристів, що шукала місце поховання Францішека Стефчика, побачила таку ж картину. Відвідувачі неабияк налякалися, вони кричали, що пан Стефчик живий і тікали до виходу. Виявилося, що поховання відомого економіста знаходилося поруч з прихистком безхатьків.
Після того, як час стирає імена і дати, в гру входить містика
Звісно, це не всі містичні історії, які живуть за брамою Личаківського цвинтаря, здається, вони з’являються чи не щодня, часом, від випадкового хрускоту гілки, яке комусь може здатися зовсім не випадковим. Чи справді мали місце ці історії з’ясувати важко, але те, що Личаків – одне з найцікавіших місць Львова – точно правда.
Кожен львів’янин любить пишатися минулим свого міста. Ті ж, хто хоч трішки цікавляться історією, залюбки і з гонором, розкажуть про «бабцю Австрію», або ж про мирне, дружнє співжиття трьох найчисельніших львівських громад напередодні Другої світової війни: польської, української та єврейської. Але чи багато з нас знає щось більше окрім розташування кварталів цих громад, або ж їх головних архітектурних пам’яток.
Відновлені старі написи на кам’яниці по вул. Леся Курбаса 10, фото 2016 р.
Лихоліття Другої світової війни назавжди змінили обличчя Львова. Зникли не лише його мешканці, а й genius loci (геній місця – дух, атмосфера міста). Якщо уважно глянути на старі будинки, які давно потребують реставрації, або ж були погано відновлені, то можна знайти малюнки, чи написи на польській, їдиші. Ці маленькі деталі, не лише доповнюють загальну картину, а й неначе машина часу, яка переносить нас в минуле.
Кам’яниці на вул. Староєврейській, фото 1900 1908 рр. з lvivcenter.org.ua
Можливо чимало з вас, проходячи повз кам’яниці в старій частині міста, натрапляли на маленькі заглиблення прямокутної форми напроти вхідних дверей. Що це, від чого вони? Напевно, частина з вас подумали, що це наслідки невдалого ремонту, або ж там кріпився ліхтар.
Ніша для мезузи на вул. Староєврейській 11, фото січень 2016 р.
Насправді ці отвори є залишками ніш куди поміщали мезузу. Мезуза (מְזוּזָה, дослівний переклад «одвірок дверей») – це сувій пергаменту духсустус зі шкіри ритуально чистої (кошерної) тварини, що містить частини тексту молитви Шма. Сьогодні вцілілі ніші для мезуз можна знайти на кам’яницях, що розташовані в межах єврейського кварталу, наприклад на вул. Староєврейській, Братів Рогатинців.
Ніша для мезузи на вул. Староєврейській 17, фото січень 2016 р.
На внутрішній частині згортку пишуть вірші двох з трьох частин молитви Шма. (Другозак. 6:4-9; 11:13-21). Ця молитва розпочинається зі слів «Шма, Ізраель…», тобто «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Бог єдиний», і є віршем із П’ятикнижжя, що проголошує ідею монотеїзму – єдиного Бога. А на зовнішній частині сувою – слово Шаддай (שדי, тобто Всемогутній, також тлумачиться як акронім слів «Шомер длатот Ізраїль» – Охороняюючий двері Ізраєля). Загалом текст мезузи складається з 22 рядків, які містять 170 слів і 713 букв.
Мезуза в срібному футлярі, виготовлена в 70-х рр. ХХ ст. в Ізраїлі
Згорток з молитвою поміщається в спеціальний футляр, на зовнішній стороні якого прийнято зображувати букву ש (шин). Цей футляр і прикріплюється до верхньої третини правого одвірку єврейського будинку. У більшості єврейських громад мезузу прикріплюють таким чином, щоб вона була нахилена всередину верхнім кінцем. Проте текст мезузи може написати лише віруючий і високо кваліфікований софер (писар, який переписує священні тексти).
Мезуза в срібному футлярі, виготовлена в 70-х рр. ХХ ст. в Ізраїлі
Мезуза – вказує на приналежність до єврейського народу, символізує відданість заповідям, охороняє, освячує будинок і всіх його жителів. Тому і сьогодні єврейська громада прикріплює їх на одвірках у середині дому, або ж біля входу публічних будівель, синагог.
Війна завжди по собі залишає багато бід, одна з яких вражає до самої глибини. Йдеться про маленьких діток, котрі залишилися в цьому світі одні-єдині, через амбіції політичних лідерів. Звичайно, що частина еліти намагалася допомагати сиротам: хто жертвуючи своїм вільним часом, хто шукаючи кошти та ресурси, а хто організовуючи притулки, проте ці всі зусилля ніколи не зможуть замінити їм найцінніше – батьків…
Найбільш відомими організаторами та меценатами, котрі всіма зусиллями намагалися допомогти львівським дітям сиротам були Василь Нагірний та Андрей Шептицький. З їхньою допомогою було відкрито низку сиротинців, які були особливо нагальні в період після Першої світової війни. Проте варто зазначити, що найперший дитячий притулок (охранка) був відкритий у 1841 р. і розташовувався на вул. Охранок, 2 (нині вул. О. Конинського). На початку ХІХ ст. таких будинків налічувалось вже чотири, і їх щодня відвідувало 60-90 дітей, але вже у 1920-х рр. кількість притулків різко зросла, з відомих причин.
В середньому ряду можна побачити шістьох жінок (правдоподібно виховательки притулку), священика, в центрі зображення визначний український архітектор Василь Нагірний, праворуч – видатний український медик Сильвестр Дрималик.
У 1915 р. було створено Український Комітет допомоги вдовам і сиротам у Львові, який був покликаний для допомоги всім тим, хто внаслідок війни не мав ніяких засобів до існування. Одяг, їжа та моральна підтримка – все те, чим забезпечували вдів та сиріт. Щоправда, багато дітей знаходилися в тяжкій депресії, тому жінки, котрі працювали в притулках були змушені місяцями, а той роками займатись з ними, щоб на їх обличчях, хоча б на мить з’явилась посмішка. Про ті, нелегкі, моменти є згадки у митрополита Андрея Шептицького: “Діти, що їх примістили ми по сиротинцях, є часами так пригноблені трагедією їх життя, що сестри, котрі є якби матерями для дітей, мусять не раз місяцями працювати, щоб викликати усміх тих маленьких. Через цілий рік є неможливо виробити атмосферу веселости і щастя. Діти, що мають своїх матерів та вітців, ведуть життя не на багато ліпше, чим сироти”.
Один з листів, написаний сиротою, до митрополита Андрея Шептицького.
Праця митрополита не залишилася непоміченою, про свого наставника знали навіть найменші дітки, котрі часто зверталися до митрополита Андрея Шептицького у своїх листах, називаючи його Татком. Один з таких листів зберігся до наших днів і ось про що в ньому йшлося:
“Найдорожчі Таточку! Прошу приїхати до нас, бо я ще Таточка ніколи не бачила. Я сего року перший рік в приюті і всі товаришки говорять, що мають Таточка у Львові, і я лише слухаю та й думаю собі: а ну як Таточко приїде, чи схоче мене взяти за свою дитину? Бо вже кілька літ, як помер мій рідний Тато і тепер не маю нікого…”
Притулки були облаштовані і для єврейських сиріт у місті Львові. Фото 1922 р.
У 1921 р. митрополит Андрей Шептицький звернувся за допомогою до Папи Бенедикта XV та ієрархії США та Канади, написавши листа, в якому зазначав, що протягом війни через Галичину щороку проходили різні війська… війна тривала, а кількість сиріт щоразу збільшувалась і станом на 1920 р. їх налічувалось близько 20 000 тис. Зрозумівши, що слів замало, Андрей Шептицький влітку 1921 р. вирушає до Канади та США з дипломатичною місією, основною ціллю якої – було збирання коштів для повоєнних сиріт Галичини.
Львівські сироти стоять в черзі за порцією їжі. В руках кожен тримає миску, очікуючи якнайшвидше отримати свій пайок. Фото 1920-х рр.
У Канаді та США митрополит зустрічався з багатьма єпископами, парохами та іншими представниками церкви, котрі, до речі, мали українське походження, і, звісно, з радістю погоджувалися допомогти Андрею Шептицькому.
Отримання львівськими дітьми американської гуманітарної допомоги . На фото видно, що діти спеціально позують, тримаючи в руках мішечки з борошном, цукром, банки з какао… Фото 1920-х рр.
Митрополит зумів, також, домовитись про зустріч з найвищими представниками політикуму США, які пообіцяли відправити гуманітарну допомогу на територію Галичини і свого слова дотримали. Декілька разів у 1920-х рр. маленькі діти отримували смаколики, упаковані в банки та мішечки, на яких розміщувалися надписи незрозумілою для них мовою. Очевидно, що маленькі сироти тішились цим дрібницям і, хоча б, на мить забували про гіркоту реалій свого життя…
Рощина Л. Меценатська діяльність митрополита Андрея Шептицького. Наука. Релігія. Суспільство / Л. Рощина // Видавництво Донецького державного університету інформатики та штучного інтелекту, 2008. – № 1. – С. 178-180.
28 січня 2016 року у приміщенні кав’ярні-галереї «Штука» відбулася розповідь вченого секретаря Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові про Катерину Грушевську – непересічного науковця в галузі етнографії, фольклору, соціології та, найперше, єдиної доньки одного з найвизначніших українських істориків Михайла Грушевського.
Захід на тему «Катруся Грушевська. Історія короткого щастя та плідної наукової праці» – пройшов в рамках відзначення 150-річчя Михайла Грушевського, адже на Львівщині 2016 рік проголошено Роком українського історика, громадського та політичного діяча Михайла Грушевського.
Розповідь про Катерину Грушевську в кав’ярні-галереї «Штука»
Кулюня, як називали Катерину Грушевську вдома, мала чимало підстав, щоб промайнути непоміченою в українській історії. Внаслідок вроджених сухот шкільну програму вивчала вдома, а з початком Першої світової війни разом із сім’єю переживала усі злигодні кочувань Росією. Завдяки неабиякій силі волі, цілеспрямованій рішучості та всупереч труднощам Катерина Грушевська здобула чудову освіту в Київському та Женевському університеті, а її коротка наукова праця спричинилась до багатьох цінних знахідок та надбань в українському фольклорі, в т. ч. зібраних у поки-що найповнішому двотомному виданні 1927 і 1931 років нашого героїчного епосу – дум.
Щасливе життя Катрусі Грушевської тривало зовсім недовго, але ці радісні роки припали якраз на період життя сім’ї у Львові. Тож всі охочі змогли довідатись про ще одну цікаву постать історії нашого міста.
Також в ході розповіді відбувся показ фільму «Катерина Грушевська, або історія маленької Професорівни» – спільного проекту Фотографій Старого Львова та Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, присвячений 115-ти річчю Катерини Михайлівни.
А на завершення вечора було проведено невеличкий конкурс переможці якого отримали у подарунок унікальні пазли, виготовлені на зразок автентичних «поштівок-котиків» маленької Катрусі Грушевської.
Львів справедливо можна вважати монументальним містом, з великою кількістю пам’ятників, історія котрих навіть сягає давніх австрійських часів. Але, якщо деяким монументам пощастило встояти протягом століть, не похитнувшись перед будь-якою владою, то були й таки, що не могли проіснувати й кількох років. Особливо вороже львів’яни ставились до монументів присвяченим радянським вождям, які комуністична влада наївно намагалась нав’язати жителям нашого міста.
Плита з написом, що скоро на її місці постане пам’ятник Леніну. Фото 1940 року
Ідея «прописати» у Львові вождя світового пролетаріату, тобто Леніна, з’явилася в керівництва міста ще під час першої радянської окупації міста. Однак ідея, не підтримана бажанням та ресурсами, а головне ще й спільнотою міста, так і залишатиметься ідеєю. Тому на все, що спромоглось тодішнє керівництво місто, була лиш гранітна плита, встановлена в 1940 році перед Оперним театром, котра сповіщала, що скоро її місце обійме справжній пам’ятник Леніну. Однак, навіть ця плита не встояла довго і вже наступного року була знищена під час німецької окупації.
Пам’ятник Сталінської Дружби Народів на проспекті Свободи. Фото 1940 року
Щодо ж пам’ятника вождю всіх народів, мається на увазі Сталін, то з ним радянське керівництво міста не поспішало. По-перше, до 1953 року Сталін ще був живий, а живим якось і не годиться зводити монументи. А по-друге, навіть найзапекліші комуністичні фанатики розуміли, що львів’яни, а особливо українська їх частина, палкої любові до радянського диктатора не відчуватимуть, радше ненависть, а тому існував ризик знищення міщанами пам’ятника одразу ж після зведення. Та і коштів, врешті решт, як і випадку з Леніном, банально не вистачало.
Пам’ятник Сталінської Конституції на проспекті Свободи. Фото 1940 року
Однак, пропаганда повинна була працювати, а ім’я Сталіна вкорінюватись в свідомість львів’ян. А тому, замість вождя спорудили два монументи, котрі хоч його і не зображали, але були пов’язані з його ім’ям. Першим, ще в грудні 1939 року, постав пам’ятник Сталінській Дружбі Народів. Тепер про цей монумент мало хто знає чи пам’ятає. А розташовувався він, знову ж таки, на центральному проспекті міста, неподалік фігури Божої Матері. Зараз в цьому місці збереглась декоративна клумба. За своє недовге існування цей пам’ятник встиг зазнати певних метаморфоз. Початково він являв з себе скульптурну композицію з двох людських постатей, декоровану червоними прапорами та гербами радянських республік. Проте, вже на початку 1940 року монумент було доповнено 20-метровим обеліском, що завершувався червоною зіркою. Однак, не дивлячись на свої величні розміри, виготовлення такого монументу не було затратним, адже основними матеріалами послужили гіпс та дерево. Помилково, цей пам’ятник ототожнюють з іншим монументом, котрий звався пам’ятник Сталінський Конституції.
Зруйнований пам’ятник Сталінської Дружби Народів. Фото 1941 року
Пам’ятник Сталінський Конституції з’явився неподалік від попереднього монументу, поруч із пам’ятником Яну III Собєському, у 1940 році. Існують, щоправда, розбіжливі свідчення, що монумент цей постав ще в жовтні 1939 року. Однак, на фото пам’ятнику Сталінської Дружби Народів, котре датовано початком 1940 року, сусіднього монументу ще не помітно. Так чи інакше, але пам’ятник Сталінської Конституції був ще химернішим за свого дальнього сусіда. Велика багатофігурна композиція складалась з чотирьох гіпсових скульптур, що представляли червоноармійця, гуцула, селянку та студентку. З трьох боків монумента були великі таблиці, на яких українською, польською та ідишем виписали окремі статті зі Сталінської конституції. На горі монумента був флагшток з червоними прапорами. Основним будівничим матеріалом знову ж таки стали гіпс та дерево.
Бюст Яна III Собєського біля міської Стрільниці. В кінці 1940-х його замінили на погруддя Сталіна. Фото 1900 року
Низька якісь виконання обох монументів призвела б до того, що вони б і самі по собі розвалились з часом. Однак, цього не сталось, оскільки вже 1941 році вибухнула війна між Німеччиною та Радянським Союзом. Комуністична влада покинула місто, а львів’яни, ще до приходу німців, зруйнували огидні їм монументи та позасипали їхніми залишками воронки від бомб.
Панно з квітів у вигляді зображення Леніна, що розміщувалося на проспекті Свободи. Фото 1948 року
Нова хвиля насадження вождів у Львові розпочинається вже після Другої Світової війни. Першочерговим тепер ставало спорудження пам’ятнику живому вождю, «тріумфатору» війни. Перемога Радянського Союзу у війні проти Німеччини навіть серед львів’ян підняла авторитет Сталіна, тож острахи в міських властей зводити йому монумент зникли. Щоправда, розпочати вирішили не з повноцінного пам’ятника, а лиш з погруддя. Поставлено його було біля колишньої міської Стрільниці, на місті бюсту Яну III Собєському. Обрання саме такого місця може видатись дивним, однак в кінці 40-х років тут було відкрито перший парк культури й відпочинку, тож місцина ця була людною і монумент перебував на виду у львів’ян. Натомість, вождь світового пролетаріату в той час удостоївся тільки лиш декоративного квіткового панно зі своїм зображення, яке однак розташовувалось на центральному проспекті міста.
Пам’ятник Сталіну в Парку культури. Фото 1953 року
Але, уже в 1951 році одночасно постають пам’ятники обом вождям, які було зведено на головній алеї нововідкритого Парку культури. Обидва монументи були як близнюки, адже хоча самі скульптури дещо відрізнялися, та виконані вони були в одній техніці, однакової висоти та на ідентичних постаментах. Якихось свідчень про акти вандалізму, пов’язані з цими монументами, не збереглось, тож можна припускати, що львів’яни поставились до них, як мінімум, зі скептицизмом.
Пам’ятник Леніну в Парку культури. Фото 1953 року
Однак, поява згаданих двох пам’ятників в Парку культури, а точніше одного із них – Сталіну, розв’язала тепер руки консервативним комуністам міста, які вирішили повернутися до ще передвоєнної ідеї звести пам’ятник Леніну на головному проспекті міста. Цей задум вони і реалізували у 1952 році. Таким чином тепер у Львові стояло два Леніна та півтора Сталіна.
Пам’ятник Леніну біля Оперного театру. Фото 1984 року
Але таку експансію вождів у Львові зупинила смерть Сталіна та подальше розвінчання його культу. А тому вже під кінець 50-х років бюст і пам’ятник радянському диктатору зникають. Ще за кілька років з парку культури прибирають і Леніна. Пам’ятник ж останньому на центральному проспекті міста звісно ж ніхто не рухав.
Колона з Божою Матір’ю біля бібліотеки Стефаника. В 1970 році тут встановили погруддя Леніна. Фото 1920 року
До 100-річчя від дня народження Леніна міська влада вирішали знову збільшити його присутність в місті. А тому в 1970 році, поруч бібліотеки Стефаника, на місці, де колись стояла колона з Божою Матір’ю, було встановлено погруддя вождю. Однак, якість його виконання була жахливою, а тому вже за кілька років погруддя прибрали через непрезентабельний вигляд.
Демонтаж пам’ятника Леніну на проспекті Свободи. Фото 1990 року
А от Ленін поруч Оперного театру і далі продовжував стояти. І прояв він так аж до 1990 року, не дочекавшись однак незалежності нашої держави. Ще тоді в радянській Україні було прийнято рішення про його демонтаж, що і було виконано 14 вересня 1990 року. Найшвидше демонтували бронзову скульптуру. Її переплавили та використали як сировину для пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів. Більше клопотів доставив кам’яний постамент, після зруйнування котрого виявилось, що він був поставлений на плитах з Єврейського кладовища. Демонтувавши останній з пам’ятників вождям, місто остаточно перемогло в боротьбі з ними.
На відстані п’яти хвилин ходу від площі Ринок розташована архітектурна пам’ятка із надзвичайно багатою історією. Яку, попри вигідне розташування (неподалік – церква св. Михайла, будівля Куркового товариства), туристи практично не відвідують. Це комплекс споруд, що складається із костелу Непорочного зачаття Діви Марії, монастиря францисканців та саду, оточеного муром.
Костел Непорочного зачаття Діви Марії у Львові. На фотографії приблизно 1860-1870 рр. видно три дзвони (реквізовані під час Першої світової війни).
Костел, розташований на вулиці Короленка (колишній Францисканській), збудований коштом Єлизавети Софії Сенявської (дружини краківського каштеляна Адама Сенявського). 1708 р. вона викупила ділянку за монастирем кармелітів босих і заснувала тут монастир капуцинів, будівництво якого завершилося 1730 р. Близьке сусідство спричинило конфлікт між двома монастирями, який цікаво описує Іван Крип’якевич.
Храм кармелітів босих – теперішня церква св. Михайла
«Кармеліти з огірчинням бачили, що недавно заснований костел капуцинів забирає їм вірних, – рішилися, отже, знищити своїх конкурентів. Одного дня вони вислали свою службу й, перекопавши публічну дорогу, що вела до капуцинів, спинили комунікацію. Потім почали руйнувати нові будови в капуцинськім монастирі й врешті захопили площу між обома монастирями та почали ставити довкола неї паркан, щоб ніхто не міг дістатися до капуцинів. Маґістрат виступив проти цього безправ’я, вислав на площу цех теслів і міських слуг із сокирами, паркани підрізано і повалено. Але войовничі кармеліти озброїлися також сокирами й іншим знаряддям, кинулися на маґістратських робітників, побили їх і поранили. Постала така метушня, що аж ударено на тривогу в дзвони… Постав із того довголітній процес, аж поки суд не приборкав кармелітів».
Площа, «захоплена» кармелітами босими
1785 року орден капуцинів було ліквідовано і монастир передали францисканцям, які управляли ним до 1946 р. За цей час їм вдалося примножити володіння – до монастиря додалася сусідня ділянка землі, оточена муром, який стоїть і досі.
Мур, який зберігся у первісному вигляді (вул. М. Лисенка)
У путівнику по Львову за 1925 р. є деякі згадки тогочасного внутрішнього убранства костелу: «В бароковому вівтарі костелу добрі рококові скульптури; з боку вівтаря намогильник – Йосифа Понінського, в каплиці на право образ св. Роха кисти Альтамонтія. В скарбниці костела переховується фелон і мітра першого латинського єпископа у Львові Якова Стрепи».
Сучасний інтер’єр костелу (після ремонту 1997 р.)
Яків Стрепа, перший Галицько-львівський латинський архієпископ, у 1385-1388 роках був настоятелем монастиря Святого Хреста у Львові.
У ХІХ ст. костел ґрунтовно ремонтували двічі. Вперше – 1835 р. після пожежі, яка сильно пошкодила будівлю, а фрески українського художника Луки Долинського були знищені повністю. Вдруге – 1882 року, коли прокладали каналізацію. Під кінець ХІХ століття монастир переважно співпрацював із архітектором Казимиром Крижановським – він спроектував південне і східне крила монастиря, конюшні та мур, який оточував сад.
Головна алея монастирського саду, зараз це рекреаційна зона спецшколи-інтернату.
У 1902 р. на фасаді костелу встановили барельєфне зображення Богородиці Непорочного Зачаття, а 1932 року на вулиці Короленка (№1-а) збудовано будинок у стилі конструктивізму із залом для засідань за проектом ВавжинцяДайчака. Розташований у приміщенні зал на 324 місця був обладнаний під кінотеатр «Пакс» («Мир»),засновником якого можна вважати Маріана Ляйкерта – він орендував будинок у францисканців з умовою, що віддаватиме 50% чистого доходу з показів для ордену. Йому ж належав увесь інвентар кінотеатру.У репертуарі кінотеатру переважали фільми на релігійнуй етичну тематику.«Пакс» функціонував у 1935-1939 рр., а у 1941–1944 рр. існував під назвою «Сатурн».
Вавжинець Дайчак – за його проектом збудована споруда кінотеатру
Приміщення колишнього кінотеатру «Пакс»
Барельєфне зображення на фасаді храму
Храм Непорочного зачаття Діви Марії
По завершені Другої світової війни комплекс споруд монастиря змінив власника. Спочатку у монастирських будівлях розташовувалася військова частина, згодом – спецшкола-інтернат, яка існує тут досі. Костел, відповідно, виконував функції складу та їдальні.
Кінотеатр був закритий до 1946 р., а відтак відновив роботу – його назвали на честь російського письменника українського походження Володимира Короленка, фільми тут демонстрували до 1990 року.
Тепер храм використовує громада Церкви християн адвентистів сьомого дня, вона ж і провела реставрацію будівлі. Старий сад зберігся теж – щоправда, зараз він поділений на декілька частин і перебуває в далеко не найкращому стані.
Храм Непорочного зачаття Діви Марії
Погруддя А.Пушкіна, встановлене Російським культурним товариством
У приміщенні колишнього кінотеатру знайшло прихисток Російське культурне товариство імені Пушкіна, із яким пов’язано чимало інцидентів. Зараз будівля перебуває в аварійному стані внаслідок пожежі, що трапилася навесні 2014 року. Користувачі споруди не мають коштів для її відновлення, відтак Львівська обласна рада розглядає можливість повернути будівлю на баланс і привести її до належного стану.
Христина БАЗЮК
Джерела :
І. Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Л.: «Каменяр»,1991.
М. Голубець. Історія Львова від найдавніших часів. Історичні пам’ятники старовини. Друкарня оо. Василіян у Жовкві, 1925.
Цього року відомому музейнику, багатолітньому директору Львівської національної галереї мистецтв, Герою України Борису Григоровичу Возницькому було б 90. Саме тому працівники культури Львівщини, музейні працівники, освітяни, відомі діячі культури та творча інтелігенція висунули пропозицію проголосити 2016 рік в Україні Роком пам’яті Бориса Возницького.
Відповідне звернення було підписане 22 січня під час наради щодо відзначення ювілею Б. Возницького у Львові.
Борис Григорович Возницький
Також, в рамках відзначення ювілею Бориса Григоровича Возницького, пропонуються також інші заходи. Зокрема, Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького звернулася до обласної та міської влади з пропозицією, щоб сквер чи вулицю нашого міста перейменувати на честь Бориса Григоровича Возницького. Встановити пам’ятні знаки чи пам’ятник, можливо в скверику навпроти галереї чи на площі перед Палацом Потоцьких, а ще пам’ятний знак на будинку, де проживав Борис Григорович і можливо на місці тої страшної трагедії, яка відбулася на трасі Львів-Золочів.
Проект каплиці на місці загибелі Бориса Возницького роботи Ореста Скопа
Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького готує виставку, присвячену діяльності Бориса Григоровича, де будуть показані основні етапи його діяння в галереї починаючи від збиральництва, зібрання збірок і закінчуючи виставковими проектами. Відкриття виставки планується до дня народження 16 квітня.
Проект пам’ятної медалі до ювілею Бориса Возницького
Зараз триває також робота з підготовки бібліографічного покажчика друкованих праць і видань Бориса Григоровича.
Звернення до президента України Петра Порошенка про проголошення 2016 року роком Бориса Возницького було підписане 22 січня під час наради щодо відзначення ювілею Б. Возницького у Львові.
«Завдяки натхненній і героїчній праці Бориса Возницького історія українського мистецтва поповнилась численними сторінками, саме йому ми завдячуємо збагаченням національної культурної скарбниці десятками тисяч унікальних пам’яток. В особі Бориса Возницького ми всі маємо для наслідування найвищий взірець самовідданості професії, приклад виняткової відданості перед покликанням та патріотичної турботи про здобутки національної культури», – йдеться у зверненні.
Підписанти наголошують, що нашим спільним обов’язком зберігати для майбутніх поколінь пам’ять про українського генія та відповідати високим фаховим стандартам, що залишилось нам у спадок.
Зоряна Білик
Валерій Потюк
Директор Історико-краєзнавчого музею м. Винники Ігор Тимець
Тетяна Вергелес
Саме тому вони просять проголосити 2016 Роком пам’яті Бориса Григоровича Возницького.
«Він дуже багатьом музеям допомагав, навіть київським, а також музею Батурина. Бориса Григоровича поважали усі музейники України. Тому ми хочемо, щоб 2016 рік був проголошений роком Бориса Возницького», – пояснила таку ініціативу в. о. гендиректора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Лариса Разінкова-Возницька, яка також поставила свій підпис під зверненням.
Вона зазначила, що багато музеї України у 2016 році присвятить виставки Борису Григоровичу. У Львові ж, окрім виставки, планують наукову конференцію: «Дуже важливо, щоб на галерею звернули увагу, а також допомогли. Перше завдання, яке завжди ставив Борис Григорович, – це збереження тої збірки і комплексу, який він зробив».
Лариса Борисівна уточнила, що це не перше звернення до влади щодо проголошення 2016 Роком Бориса Возницького: «До нас це зробило Рівне. Вони подали відповідну заяву в уряд, що потрібно відзначити Рік Бориса Возницького».
«Оскільки Рівненщина – це його батьківщина, місцева влада перша це зробила», – уточнила Лариса Борисівна.
Підписанти також просять заснувати державну премію ім. Б. Г. Возницького для відзначення музейних працівників; провести заходи, у тому числі тематичні виставки, у музеях України; встановити меморіальну таблицю на фасаді Львівської національної галереї мистецтв; реконструювати та назвати сквер навпроти галереї (вул. Стефаника, 3) Сквером ім. Героя України Б. Возницького, а також видати двомовне видання, присвячене життю та діяльності Б. Возницького.
Відповідне звернення уже надіслали у Львівську ОДА, Львівську облраду, Міністерство культури України. Документ також отримає Президент України Петро Порошенко.
Звернення до Президента України Петра Порошенка
Зазначимо, 4 лютого, під час сесії Львівської облради його озвучать депутатам.
Окрім заходів щодо відзначення ювілею Б. Возницького, учасники наради обговорили ситуацію, що склалася навколо посади гендиректора Львівської національної галереї мистецтв, яку обіймала Лариса Разінкова-Возницька.
Зараз Міністерство культури готове розглянути кандидатури претендентів на цю посаду, однак, учасники наради зазначили, що справу Бориса Григоровича повинна продовжувати компетентна, фахово-відповідальна посаді людина, яка достеменно знає музейну справу, розуміє її як невід’ємну складову частини охорони культурної спадщини України. Такою особою, на їхню думку, є Лариса Борисівна.
Однак, підкреслили учасники наради, Мінкультури склало Конкурсну комісію для визначення претендента на заміщення вакантної посади директора галереї, до якої не увійшла достатня кількість особистостей, компетентних у музейній справі. Відтак справа набрала риси не зовсім логічного зв’язку. Не ураховано думки і колективу музею, і музейних працівників та широких кіл інтелігенції Львівщини й усієї України.
Саме тому музейники, представники інтелігенції Львова, відомі діячі культури підписали колективне звернення до Президента України Петра Порошенка, аби він підтримав затвердження кандидатури Лариси Разінкової-Возницької на посаді директора Львівської галереї мистецтв.
«Упродовж трьох років після трагічної загибелі Бориса Григоровича, його донька, Лариса Борисівна, відома широкому колу музейної спільноти в Європі, успішно керує діяльністю провідного музейного закладу України, яким є Львівська національна галерея мистецтв. Вона виразно бачить перспективи, ураховує тенденції його розвитку, значимість у культурному житті держави», – йдеться у зверненні.
Звернення до Президента України Петра ПорошенкаЗвернення до Президента України Петра ПорошенкаЗвернення до Президента України Петра Порошенка
Сьогодні мова піде про одну з вуличок Львівського середмістя, а саме вулицю Лесі Українки, яка була прокладена наприкінці ХVІІІ ст, після розбирання міських мурів. Парна сторона вулиці утворилася за рахунок тильних частин будинків вулиці Вірменської . Деякі з них так і не мають брам з боку вулиці Лесі Українки. Тож спочатку вулиця називалася Вірменською Нижчою. У 1871 р. її називали Скарбковською на честь фундатора Міського театру (тепер театр ім.М.Заньковецької) графа Станіслава Скарбка. З 1944-го вулиця носить ім’я видатної української поетеси Лесі Українки.
Вулиця Лесі Українки
Цікавою ця вулиця є не тільки тим, що фактично кожен її будинок має охоронний номер та є пам‘яткою архітектури, а й тим, що в стародавньому Львові при цій вулиці розташовувалися Вежі Високого муру. Насамперед тут стояли Краківська брама з вежею Кушнірів, а також Вежі: Золотників (Лесі Українки, 3); Пуста (Лесі Українки, 7); Бляхарів (Лесі Українки, 17); Мечників (Лесі Українки, 23); Ткачів (при вулиці Друкарській, 11); Шапкарів і сідлярів (Лесі Українки, 37); Пиво- і медоварів (навпроти будинку при вулиці Лесі Українки, 41; Римаська (або Льодова). Про останню трошки більше, оскільки залишки цієї вежі збереглися до сьогодні.
Вежа Римарів. Акварель Ф.Ковалишина. XIX ст.
Для початку нагадаємо собі хто такий “римар”. Римар (або лимар) — це ремісник, який обробляв шкіри та хутра. Зараз цей термін є трохи призабутим, але колись у Львові діяв цех римарів.
Вежа цеху римарів знаходилася на північно-східному розі міських мурів. Таке розташування дозволяє припустити, що башту споруджено у числі перших веж міського муру, що існували вже у 1425 р. З боку міста з баштою межував кляштор домініканів, споруджений, за словами хроніки, на місці василіанського монастиря. Ця ж хроніка зазначає, що башту споруджено на місці церковної дзвінниці, a Status causal домініканів з львівськими вірменами додає: “чого є знаки в землі: обгорілі рештки і стоплена бронза від погорілих дзвонів… знайдені при самих міських мурах”. З північного боку знаходилися землі стрілецького братства, які були надані йому у 1444 р.
У тому ж році вежу приділено цеху римарів. Цех належав до найстаріших у Львові; окрім римарів, він об’єднував сідлярів. Цех був зобов’язаний утримувати в доброму стані вежу і по 12 локтів (близько 7 метрів) муру по обидва боки башти, забезпечувати вежу зброєю і провіантом, а крім того щорічно сплачувати 10 гривень на направу міських фортифікацій. Під час облоги члени цеху складали залогу башти.
Наприкінці XVI – початку XVII ст. спільний цех римарів, кобурників і сідлярів роздирають чвари і суперечки між католиками і православними. Доходить навіть до судових процесів. Результатом стає відокремлення римарів і кобурників від спільного цеху і утворення у 1617 р. нового, чисто католицького. Цей новий цех мав зверхність над усіма подібними цехами Поділля, Волині і Покуття. Усі римарі на цих землях у випадку, коли в місті або містечку не було цеху їхнього ремесла, були зобов’язані вступати у львівський цех.
Малюнок Миколи Бевза
При розділі цеху вежа залишилася за римарями. Так розпочалося століття бурхливих подій. Швидко змінюється оточення вежі. У 1624 р. під вежею прокладають брукований хідник, що провадив попід міським муром від Краківської до Галицької брами. У 1638 р. в безпосередньому сусідстві башти розпочинається будова Королівського арсеналу.
1645 р. будують Босацьку хвіртку. Усі новозбудовані фортифікації пройшли бойове хрещення у жовтні 1648 p., під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького. Саме тут, зі східного боку міста, відбувалися найзавзятіші атаки і штурми. Відзначилася і залога римарської вежі: вогнем із башти було зупинено перший штурм полку Кривоноса на Високий замок.
Після облог 1648–1655 і 1657 pp. вежа була сильно пошкоджена і запущена. Ревізія міських веж, проведена бурмістром Мартіном Анчовським у 1666 р. відзначає, що дах башти вимагає ремонту, провіанту і припасів у вежі бракує; мур біля вежі валиться з причини прибудови кляшторного будинку, від башти до мулярської башти немає проходу, так що треба йти “попід Руську церкву по мурі”. Так-сяк відремонтована, вежа перетривала турецьку облогу 1672 р.
Здобуття шведами Львова у 1704 р. примусило знову звернути увагу на стан міських укріплень. Тодішній комендант Львова – полковник Ян Міхал Кампенгаузен у своїх меморіалах “Що треба тут у Львові для оборони і ліпшого порядку учинити” неодноразово згадує про вежу римарів і її стратегічне значення для міста: “Чиню інстанції, щоб сідлярський і гаптарський цехи були до тієї вежі додані, бо та вежа є дуже потрібною, оскільки і гори, і дві сторони міста сторожить, особливо також Босацьку хвіртку на валу”.
Малюнок Ігоря Качора
Загальне зубожіння міста і відкликання Кампенгаузена зі Львова перекреслили ці плани. Львівські фортифікації поволі руйнувалися, а разом з ними і вежа римарів. Причиною цієї війни було бажання магістрату позбутися непотрібної їм споруди, а одночасно і примусити домініканів ліквідувати небезпечну з міркувань протипожежної безпеки, дерев’яну дзвінницю на площі перед костелом. На нову дзвінницю магістрат пропонував власне римарську вежу.
Домініканський конвент всіляко опирався тим замірам, посилався на брак коштів; кожне розпорядження магістрату було оскаржено у губернському правлінні. Останнє, врешті, стало на бік магістрату, і у 1810 р. примусило конвент до переробки вежі на дзвінницю за планами Єжі Глоговського, яка і була виконана 1811 р. коштом 6796 зл. р. 23 кр. Взамін за право уживання міського грунту домінікани віддали магістрату свій грунт, на якому ще 1797 р. було збудовано Жовківську рогатку.
Але на тому не скінчилося. За цей час у підвалах башти було розміще-но склад льоду (прообраз нинішніх холодильників), яким з 1810 р. завідував кондитер Ян Товарницький. Ця льодовня, що дала вежі другу назву – Льодова, була сіллю в оці домініканам, котрі за всіляку ціну намагалися її усунути. Свої скарги вони адресували до магістрату, а той – до губернії, бо, як виявилося, льодовню було закладено 1775 р. для потреб губернаторів.
Даремними були звернення конвенту про небезпеку для фундаментів вежі, яку становили холод і постійна вологість у підва-лах. Магістрат не хотів конфлікту з губернатором, і технічні комісії раз за разом давали заключення, що льодовня ніякої небезпеки для споруди не становить. Так тривало до 1849 p., коли комісія вперше визнала аварійний стан вежі, причиною якого була льодовня Паславського, котрий заступив на місце Товарницького. Губернія у цій ситуації постійно відмовчувалася, аж 30 січня 1852 був виданий наказ про негайну розборку вежі через її аварійний стан, яка і була здійснена конвентом.
Фрагмент Вежі римарів, вул. Лесі Українки, 2016 рік
Таким був кінець римарської вежі. А у 1872 р. було остаточно розібрано залишки фундаментів вежі. Про її існування нагадує тепер тільки фрагмент задньої стіни башти, що зберігся на розі кляшторного будинку з боку вул. Лесі Українки.
Залишки Льодової вежі, не єдине захоплююче місце по вулиці Лесі Українки. Якщо пройтися далі, то можна дізнатися багато цікавого. Не будемо зупинятися на кожному будинку, розповімо лише про, на нашу думку, найцікавіші.
Будинок під № 12 у 1750 р. перебудований на вірменський шпиталь, який також надавав притулок вбогим та помешкання для прочан. Згодом тут була кам’яниця для вікаріїв Вірменського собору.
Будинок по вул. Лесі Українки, 14, 2016 рік
Цікаву історію має кам’яниця за № 14 (інша адреса вул.Вірменська 7/9). Колись тут були резиденції вірменських священників. Будинок збудували у 1780-1782 рр. на місці старого дому, що згорів у 1778 р. У ХІХ ст. до нього добудували четвертий поверх.
Зі сторони Вірменського собору до будинку прилягає двоповерзова прибудова, у якій знаходився один з найстаріших у Львові банків та ломбардів “Monspius” (Побожна гора) або, як його ще називали, “MontisPietatis” .
“Mons pius”, 2016 рік
Ця фінансова установа функціонувала під протекцією вірменських архієпископів до середини ХХ ст. Історія банку знала різні часи. Особливо «прославився» провізор банку канонік Ян Мардиросевич (1858-1926) – не лише своїми винаходами (автоматична парасолька, унітаз з підігрівом, бездимна піч), а й неймовірними витівками: фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок, спекуляції нафтовими акціями спричинили найбільший в історії церковного банку скандал, за що він і був арештований.
Ян Нікорович, 2016 рік
Шимон Нікорович, 2016 рік
Богдан Фарухович, 2016 рік
Григорій Богданович, 2016 рік
Миколай Захаріясевич, 2016 рік
У 2009-2010 р. банківську кам‘яничку відновили і влаштували в ній ресторан “Monspius”. У прилеглому подвір‘ї влаштували галерею скульптурних портретів видатних представників львівської вірменської громади ХVІІІ, засновників банку: Яна Нікоровича, Григорія Богдановича, Миколая Захаріясевича, Богдана Фаруховича, Шимона Нікоровича.
А при вході до ресторану лежить символічна надгробна плита Яна Мардиросевича – вважається, що чим швидше ми стопчемо її, тим швидше душа його здобуде спокій.
Кам’яниця № 17 збудована на місці Високого муру. В її лівому куті стояла вежа Бляхарів. Сам будинок постав наприкінці ХVІІІ ст. і, можливо, до її фундаментів увійшли залишки міських мурів.
Прохід між будинками на вул. Лесі Українки, 10 та 12, 2016 рік
В будинку під сучасною адресою Лесі Українки, 21 був розташований Науковий заклад ім. Ю.Торосевича. Доктор медицини Юзеф Торосевич у 1865 р. заснував у цій кам’яниці інтернат і виховний заклад для вбогих хлопців та сиріт вірменського обряду. Заклад діяв до 1940 року, опісля тут був гуртожиток швейної фірми «Маяк». Зараз тут, на першому поверсі, розташована мистецька галерея LvivArt.
В кам‘яниці № 27 у 1876-1877 рр. винаймав помешкання Михайло Павлик — письменник, публіцист, громадський діяч, співзасновник Русько-української радикальної партії, дійсний член НТШ. Разом з ним , у цьому будинку деякий час мешкав Іван Франко.
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
ВулВулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Фрагмент скульптури в дворику по вул. Лесі Українки, 14, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Вулиця Лесі Українки, 2016 рік
Будинок за № 39 споруджений наприкінці ХVІІІ ст. і належав до австрійського уряду. Власниками реальності були: колишня урядова друкарня у 1871 р., Ц.к. скарб (учительська семінарія) у1889 р., Ц.к. скарб (торгова академія) у 1916 р., Державний скарб у 1934 р.
В друкарні 1849-1850 рр. видавали урядове видання “Галичо-Руський Вісник” (українською мовою), редактором якого був о.Микола Устиянович. За радянських часів тут знаходився Технікум громадського харчування, а зараз — навчальний копус Львівського інституту економіки і туризму.
Ще один український навчальний заклад знаходився у будинку під № 26. У 1886 р. тут відкрили школу ім. Маркіяна Шашкевича, яка тоді була єдиною школою з руською (українською) мовою навчання. Зараз тут розташований Львівський професійний Львівський професійний ліцей торгівлі і сфери послуг.
Кам’яниця на вул. Лесі Українки, 43, 2016 рік
Кам‘яниця за № 43 виходила другим фасадом на пл.Стрілецьку (Данила Галицького), 6. За цією адресою на початку ХХ ст. розміщувалась українська дівоча виділова школа ім.Т.Шевченка, заснована Руським педагогічним товариством у 1898 році (згодом Товариство “Рідна школа”). Тут же розташовувалася і канцелярія цього товариства. У 1903-1904 рр. товариство і школа перенеслися на вул.Сикстуську (сучасна Дорошенка).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Ігор Мельник. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
Павло Ґранкін. Вежа римарів, або льодова. “Галицька брама”, 1998, березень, № 3(39).
Серед будівель Львова, збудованих у позаминулому столітті, особливе місце належить так званому «Палацу справедливості» – приміщенню Галицького Крайового Суду. І хоча вона на сьогодні вже не виконує свого первісного призначення, проте все ще зберігає сліди минулої величі та подій. Пропонуємо вам поглянути, якою вона була і якою вона на сьогодні є – будівля, що «несла справедливість і закон» львів’янам.
Приміщення Крайового суду на початку ХХ століття.
Приміщення Крайового суду наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.
“Палац справедливості”. Сучасне фото.
Будівля у наші дні.
Початково на цьому місці розміщувався монастир кармелітів взутих із костелом святого Леонарда. Частину цієї території займав приватний житловий будинок. У середині 1870-х років будинок перебудовано за проектом Юліана Захаревича і у ньому було розташовано Крайовий повітовий суд. Споруда простояла лише 15 років, після чого її разом із залишками монастиря розібрано і у 1891—1895 роках зведено значно монументальнішу будівлю. Будинок Крайового Суду був споруджений у 1891-1895 роках, за проектом архітектора Франциска Сковрона. До його оздоблення долучилось чимало провідних на той час діячів мистецтва. Що ж символізувало його оздоблення?
Фасад будівлі на початку ХХ століття.
Палац Справедливості був збудований у стилі віденського неоренесансу і несе у собі атмосферу історії Галичини кінця ХІХ ст. Будівлю було розміщено на тодішній вулиці Стефана Баторія. Скульптурну групу на фасаді у 1893 році виконав скульптор Леонард Марконі, а північний вестибюль було прикрашено алегоричною скульптурою правосуддя яку у 1896 р. виконав Антоній Попель. Зал другого поверху був оформлений ліпним декором та розписами художників школи Яна Матейка. Розглянемо їх детальніше.
Сучасний вигляд фасаду з скульптурною композицією “Справедливість”.
Сучасний вигляд фасаду з скульптурною композицією “Справедливість”.
Сучасний вигляд фасаду з скульптурною композицією “Справедливість”.
Чи не основним елементом, що й досі нагадує нам про первинне призначення будівлі є частково збережена кам’яна група, що символізує “Справедливість”. Автором цього витвору був відомий львівський скульптор Леонардо Марконі – на той час професор Львівської політехніки.
Вигляд вулиці Стефана Баторія з “Палацом Справедливості” на початку ХХ століття.
Вигляд вулиці Стефана Баторія з “Палацом Справедливості” на початку ХХ століття.
Напис на фасаді з роком будівництва будівлі. Сучасне фото.
У свій час за стінами Палацу Справедливості відбувалося багато гучних судових процесів. Тут відбувся суд над Михайлом Павликом і Остапом Терлецьким. Як уже згадувалось, до побудови Палацу на його місці розташовувався старий монастир Кармелітів, де до 1889 року містилася в’язниця. Там, умови утримання в’язнів вважалися найгіршими серед усіх тогочасних львівських тюрем. Саме в тій в’язниці відбував покарання український письменник Іван Франко у 1877—1878 роках. Про це свідчить встановлена 1972 року меморіальна таблиця (скульптор Анатолій Галян, архітектор Мирон Вендзилович).
Леви. Скульптури А. Попеля.
Лев. Скульптура А. Попеля.
Фрагмент інтер’єру будівлі у наші дні.
Фрагмент інтер’єру будівлі у наші дні.
Потрапивши в середину приміщення, у вестибюлі ми побачимо двох кам’яних левів, які символізували охорону права та законів Галичини. Вони були виконані автором пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, Антоном Попельом. 1897 року Марконі, при допомозі Антона Попеля, доповнив боковий фасад від площі Галицької двома необароковими статуями «Справедливість» і «Законодавство», проте до сьогодні вони не збереглись.
Фасад будівлі у наші дні.
Перш ніж дійти до сьогоднішнього стану, будівля Палацу Справедливості змінювала ще декілька призначень. Тут розміщувалася військова кафедра, також кафедра радіозв’язку Львівського політехнічного інституту. В наші дні тут знаходиться 19-й корпус Національного університету “Львівська політехніка”, де розміщені три інститути: архітектури, комп’ютерних технологій, і донедавна, що досить символічно – права та психології.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
XIX корпус Національного університету “Львівська політехніка” (Режим доступу: http://stezhkamu.com/places/176_xix_korpus_nacionalnoho_universytetu_quotlvivska_politekhnikaquot)
Вул. Князя Романа, 01-03 – корпус НУ “Львівська політехніка” (кол. “Палац справедливості”) (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=296)
Бірюльов Ю. О. Захаревичі: Творці столичного Львова. — Львів : Центр Європи, 2010.
В суботу, 30 січня о о 19:00 в арт-кав’ярні «Квартира 35» (вул. Вірменська, 35, 2-й поверх «Дзиґи») відбудеться спільний концерт «Розколяда» львівських етно-гуртів «Троє Зілля» та «ДоСхідСонця».
Гурт «Троє Зілля» стартував у 2014 році у Львові і за перший рік музичного життя показав великий результат, здійснивши тур 14-ма найбільшими містами України, Польщі та Молдови та випустив альбом української музики «In Ukrainian» у співпраці зі Школою української мови та культури.
Учасники: Настя Войтюк, Стас Кириллов, Аня Войтюк.
Гурт автентичного співу «ДоСхідСонця» створений взимку 2006 року. Виконує українські народні автентичні пісні, відтворює народну манеру співу з різних регіонів України (Полісся, Бойківщина, Лемківщина, Поділля, Полтавщина).
Учасниці гурту: Тамара Попович, Марта Ясінська, Анастасія Реуцька, Данута Наугольник.
Арт-кав’ярня розташована на другому поверсі над галереєю «Дзиґа», вхід на концерт вартуватиме 50 гривень.
Сьогодні поняття «Кульпарків» асоціюється в нас з частиною Франківського району Львова з розвиненою інфраструктурою, сучасними торгово-розважальними центрами, ІТ-комплексами ну і звісно психіатричною лікарнею. Проте, ще 100 років тому, для пересічного львів’янина слово «Кульпарків» було не більше ніж назва прилеглого до Львова села.
План міста Львова 1783 року, на якому вперше позначено Кульпарків
Історія місцевості Кульпарків, котру ми пов’язуємо з територією, окресленою теперішніми вулицями Кульпарківською, Володимира Великого, Княгині Ольги та залізницею, починається ще в далекому XV ст.. Тоді Кульпарків лежав за межами первинних 100 ланів, подарованих Львову польським королем Казимиром III ще в 1356 році. Оскільки у львівських міщан було право самостійно засновувати села поза межами Львова та отримувати з них прибутки, то таким правом скористався у 1426 році львів’янин Пауль Гольдберг, викорчувавши ліс недалеко біля міста та заклавши на тому місті фільварок. Назву цей фільварок отримав Гольдбергоф («Двір Гольдберга»), яка з часом і трансформувалась в слово «Кульпарків».
План міста Львова 1941 року, на котрому помітно психіатричну лікарню, Кульпарківське кладовище та капличку Св. Марії Магдалени
Ще одна давня згадка цієї місцевості відноситься до 1571 року, коли Костянтин Корнякт надав кредит міській владі на суму 1100 злотих для викупу маєтку «Гольдберг», який на той час належав відомому міщанину Станіславові Шольцу. Надалі про історію Кульпаркова історія має небагато свідчень. Зокрема, перше позначення на карті території під назвою саме «Кульпарків» ми маємо на плані міста Львова та прилеглих територій, датованого 1783 роком. На цьому плані помітно, що в той Кульпарків був невеличким селом, яке навіть не сполучалося з містом жодною вулицею.
Частина Кульпаркова біля залізничної колії. Фото 1946-1960 рр.
Нинішня ж вулиця Кульпарківська виникла тільки в XIX ст. на місці дороги, що вела від Городоцької рогатки до села Сокільники, а тому деякий час вона так і називалась – «Сокільницька дорога». За австрійських часів ця дорога мала певну особливість, котра, в деякій мірі, збереглась і до наших днів. В XIX ст. по ній проходила митна границя Львова, тому жодна міська вулиця не мала права сполучатися з нею. Лише у 1920-х до Кульпарківської дотягнулися вулиці Пільна (тепер Героїв УПА) та Садівнича (нинішня Антоновича). Але і зараз вуличок, що примикають до Кульпарківської по її непарній стороні є вкрай небагато.
Роботи з впорядкування вулиці Артема (Володимира Великого). Фото 1970 року
Нового розвитку місцевості Кульпарків та більшого її зв’язку з містом надала ухвала Галицького сейму, за котрою у 1875 році було відкрито Крайовий заклад для розумово хворих (теперішня Обласна психіатрична лікарня). Саме поява «Закладу», а разом з ним нових робочих місць і певного розвитку інфраструктури, стимулювала до розбудови Кульпаркова. Зокрема, з’являється вулиця Закладова, яка починає сполучати Сокільницьку та Стрийську дороги. В літературі ця вулиця часто ототожнюється з теперішньою вул. Володимира Великого, що однак є дещо помилково. Частина вул. Володимира Великого між теперішніми вулицями Кульпарківською та Княгині Ольги була збудована аж в радянський час. Натомість, вулиця Закладова на цій ділянці перебігала по теперішній вул. Перфецького та території між вул. Володимира Великого та Бойчука. Саме на цій ділянці ще досі можна побачити одні з найстаріших будиночків Кульпаркова.
Вулиця Артема (Володимира Великого) після забудови. Фото 1970-1980-х рр.
З появою лікарні поступово починає забудовуватись і Кульпарківська дорога. Зокрема навпроти закладу зводять для себе вілли доктори лікарні. Мабуть, найдавнішою можна вважати віллу за теперішньою адресою Кульпарківська 108, на флюгері котрої видніється дата «1895». А ось маєток дідичів села розміщувався дещо в іншій частині Кульпаркова, на місці теперішньої 31 школи. Однак, його будівлі та прилеглий до нього парк зникли після Другої світової війни, а згодом була зведена й згадана школа.
Пам’ятний хрест на місці колишнього Кульпарківського цвинтаря. Сучасне фото
Ще до входження Кульпаркова до меж міста, на його території існувало кілька культових місць. Це зокрема Кульпарківське кладовище, яке на давніх планах міста іменоване також як «Закладове кладовище». Очевидно, що саме на ньому ховали померлих з психіатричної лікарні. Розміщувався цей цвинтар на межі теперішніх вулиць Володимира Великого та В. Симоненка. Тепер в цьому місці можна побачити пам’ятний хрест. Навпроти цвинтаря, на тодішній вулиці Закладовій в 1926-1927 рр. за проектом Людомила Гюрковича було споруджено невелику необарокову каплицю, а за іншими даними костел Св. Марії Магдалини.
Пам’ятний хрест на місці каплиці Св. Марії Магдалени (церкви Введення), зруйнованої танком в 1973 році. Сучасне фото
Зауважимо також, що з початком XX ст. термін «Кульпарків» набуває значно ширшого поняття. Тепер це вже назва не села, а великої приміської дільниці, що простягалась від сучасних вул. Кульпарківської до вул. Стрийської, та від залізниці до вул. Наукової. Однак, до Другої світової війни забудова цієї приміської дільниці була вкрай бідною. У 1931 році Кульпарків нарешті стає частиною міста Львова, алена розвиток цієї дільниці в той час це практично ніяк не вплинуло.
Вілла на Кульпарківській, 114 – одна із найстаріших вілл вулиці Кульпарківської. Сучасне фото
Ситуація змінюється аж з приходом радянської влади та початком так званої соціалістичної розбудови Львова. З 60-х років вул. Володимира Великого, яка тоді звалась вул. Артема, прокладається у звичних для нас обрисах. Починають зводитись багатоповерхові будівлі. Однак, ця розбудова несла з собою і руйнування. Зокрема, в 1973 році ліквідовано Кульпарківське кладовище. Цього ж року танком було зрівняно з землею колишню костел Св. Марії Магдалени, який вже на той час іменувався церквою Введення. Тепер на її місці можна побачити пам’ятний знак, що розташовується за магазином “Океан”. До кінця 80-х рр. Кульпарків набуває цілком сучасних обрисів, від колишнього села не залишається й сліду, а згодом і сама назва цієї місцевості «Кульпарків» десь губиться в часі.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Було колись село Кульпарків // http://www.pohlyad.com/istoria/n/3331
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Львів – не тільки місто кави. Давні австрійські ліхтарі чи відтворені за старим зразком сучасні – справжня його окраса. Ввечері при такій ілюмінації старий Львів перетворюється на гарну казку. Пропонуємо для перегляду кілька фотографій цікавих львівських ліхтарів та фотографій вечірнього освітленого Львова сьогодення.
До часів австрійської влади у Львові не було ліхтарів. З’явилися вони з кінця XVIIIст, а вже у XIX ст. їх було безліч. Посудина наповнювалася оливою і кожного вечора ліхтарники, вилазячи по драбині вверх, запалювали гніт.
Ліхтарі з драбиною. Світлина XIX ст
Такого типу ліхтарі не були зручними через забруднення жиром. Львів’яни обережно обходили їх, боячись зіпсувати собі одяг. Після винаходу газової лампи близько в 1858 році, з’являється газове освітлення. Місто уклало угоду з німецьким товариством саксонського міста Дессау про будівництво газовні, з цього газу і освітлювали вулиці. Газові ліхтарі були з трубкою підведення газу та вентилем для перекривання доступу у плафон.
Ліхтарі на площі Ринок. Фото Тетяна Жернова, 2016 року
Ліхтарі на площі Ринок. Фото Тетяна Жернова, 2016 року
Ліхтар біля церкви Святого Андрія. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Найбільш визначні площі міста освітлювалися ліхтарями з трьома-п’ятьма плафонами. Для того, щоб карета чи віз не наїхали випадково на ліхтар, біля його основи кріпили чавунні обмежники.
Ліхтарі на Львівській ратуші. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі на Львівській ратуші. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Окрім ліхтарів на стовпах, площі освітлювали ліхтарі, кріплені кронштейнами на стінах будинків. В оздобленні кронштейнів вживалися класицистичні і ренесансні мотиви. Ймовірно, такі кронштейни відливали у Відні. Схожі ліхтарі трапляються в Будапешті, Празі, а також Ужгороді та Мукачеві.
Ліхтар поблизу музею Івана Франка. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтар на вулиці Римлянина. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтар у провулку Параджанова. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Для того, щоб освітити місто 815-тьма ліхтарями, було прокладено 40 км чавунних газогонів. Використовували так звані сіточки Ауера, вони ж виконували роль ниток розжарювання.
Ліхтарі в центральній частині міста. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі в центральній частині міста. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі біля Вірменської церкви. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі біля Вірменської церкви. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Газові ліхтарі світилися блакитним полум’ям і ввечері все місто було оповите блакитним сяйвом. Найбільш освітленою була площа Ринок.
Ліхтарі біля Львівської міської ради. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі біля театру ім. М. Заньковецької. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтар на вул. Івана Франка. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтар біля Львівської Опери. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі з гербом міста, встановлені близько 1908 року , для яких застосовували вугільні стержні, вул. Івана Франка. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтарі з гербом міста, встановлені близько 1908 року , для яких застосовували вугільні стержні, вул. Івана Франка. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Ліхтар на площі Міцкевича, фото кінець XIX ст
Електричне освітлення з’явилося у Львові в 1952 році. В 1976 році багато газових освітлювачів міста було реконструктизовано на електричні. По сьогоднішній день Львів є таким романтичним і з особливим шармом завдяки його ліхтарям. Згадують їх в своїх картинках художники та оспівують поети.
Ліхтарі в центральній частині міста. Фото Тетяна Жернова, 2016 рік
Ліхтарі в центральній частині міста. Фото Тетяна Жернова, 2016 рік
Ліхтарі в центральній частині міста. Фото Тетяна Жернова, 2016 рік
Ліхтарі на вулиці Підвальній. Фото Тетяна Жернова, 2016р
Павло Федів, картина “Львів. Вул. Грушевського. Ліхтар”
Місто левів закуталось в сон,
В прохолодно-жовтневім тремтінні.
Ліхтарі мерехтять в унісон,
На алеї лишаючи тіні. (автор – Ольга Гала)
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
Львів. Genius Loci. Кость Присяжний. Львівські Ліхтарі. – С. 150-152.
Найближчим часом погода у Львові збирається потішити на нас суттєвим потеплінням і чудові крижані шедеври, які 18-19 січня на території Різдвяного ярмарку виготовляли львівські митці на конкурс льодових скульптур, розтануть назавжди залишившись тільки на світлинах та людській пам’яті.
Поки ще на термометрі мінусова температура і відлига не взялася до своєї мокрої справи, залишаються лічені дні, щоб побачити ці крижані дива.
Цьогоріч майстрів об’єднала єдина концепція — «Щедра». Ця тема уособлює цикл святкувань українців ще з дохристиянських часів, які щедро переплелися з традиціями християнської Європи.
«Маємо щастя, що всі наші слов’янські символи ми зберегли і надалі їх пропагуємо, поширюємо і показуємо людям, розповідаємо і відкриваємо їхні таємниці. Саме у цьому розгадка нашого генетичного коду і пояснення, чому наш рід настільки сильний духовно. Створені скульпторами різдвяні, новорічні символи будуть виконані в кризі, матеріалі теж дещо символічному, бо зимова крига скресає в пору слов’янського співання щедрівок», – пояснив скульптор Тарас Бенях.
Цього року участь у конкурсі взяли чотири скульптори – Тарас Бенях, Дарія Альошкіна, Ярема Мисько та Мирослав Дедишин.
Роботи конкурсу льодових скульптур у Львові 2016 року
Роботи конкурсу льодових скульптур у Львові 2016 року
Роботи конкурсу льодових скульптур у Львові 2016 року
Роботи конкурсу льодових скульптур у Львові 2016 року
Загальна тема, що її обрали майстри, – Різдво. Зокрема, Тарас Бенях зробив голову кози, бо «де коза ходить, там жито робить». А Дарія Альошкіна – півня, як символ сонця і чоловічої енергії.
За словами арт-директора Різдвяного ярмарку у Львові, Ольги Гренюх, конкурс проводиться вже декілька років, й традиційно привертає увагу львів’ян та гостей міста.
«Тож магія та атмосфера, коли просто неба із холодної криги митці створюють прекрасні скульптури, буде чудовим завершальним акордом ярмарку і цьогоріч», – зазначила Ольга Гренюх
Льодові скульптури прикрашатимуть проспект Свободи доти, доки сприятиме погода.
Коли Альбрехт Дюрер, одне зі світил живопису доби німецького Відродження, створював свої картини, він і уявити не міг, що частину з них доля закине до далекого Львова. Не міг він думати і про те, що в епоху сили та жорстокості, інший німець (тобто австрієць) захоче повернути ці картини додому. Лише смуток і печаль викликають дії гітлерівців, якими було запущено процес втрати Львовом однієї з найвеличніших мистецьких серій в історії міста. Ще більший сум викликає те, що згодом колекція взагалі розпорошилась і перестала існувати в єдиному вигляді. На сьогодні можна говорити лише про поодинокі картини. А починалось все так добре.
Німецький живописець Альбрехт Дюрер (1471 – 1528рр)
У період від 1869 до 1941 року у Львові була унікальна колекція картин відомого німецького художника Альбрехта Дюрера (1471 – 1528 рр.). 24 роботи (за іншою версією, 27), родом з епохи Відродження, були справжнім надбанням культури та високого мистецтва. Саме тому, цінність їх була надзвичайно високою. Зібрав колекцію ще на початку ХІХ століття князь Генрик Любомирський. Пізніше він уклав угоду з Ю. М. Оссолінським, засновником Оссолінеуму. За угодою, Любомирський мав передати свою колекцію в заснований Оссолінським заклад, а натомість, після смерті Ю. М. Оссолінського, Любомирський та його нащадки мали стати опікунами закладу.
Ю. М. Оссолінський і Г. Любомирський
У 1869 році колекцію полотен Дюрера, як і було домовлено раніше, перевезли з Пшеворська до Львова, в Оссолінеум. Князь Г. Любомирський на той час уже помер, а деталі угоди не отримали великого розголосу. Про колекцію на якийсь час забули. Її не показували і не експонували. Тільки науковці та мистецтвознавці знали про безцінний скарб в бібліотеці Оссолінських. Лише в 1927 – 1928 роках, з нагоди 400-річчя від дня смерті Альбрехта Дюрера, його картини у Львові показали. Спочатку в самому місті, а згодом і в невеличкому турне. Інтерес висловила Німеччина. Роботи Дюрера з львівської колекції експонувались в Нюрнберзі. У 1936 році колекцію навіть використали з нагоди проведення Олімпіадії в Мюнхені. Малюнки Дюрера там йшли під загальною категорією “Великі німці”. Згодом, львівським мистецтвознавцем міжвоєнного періоду М. Ґембаровича, у співпраці з віденським вченим Г. Тітце, було видано каталог львівської збірки відомого німецького художника. “Рисунки Альбрехта Дюрера в музеї Любомирських у Львові” – так його було найменовано.
Альбрехт Дюрер. Автопортрет 1492 року і Автопортрет 1493 року. (Львівська колекція)
Після початку Другої світової війни, її радянського-німецького періоду, у перші дні німецької окупації Львова до міста прибув “спеціальний уповноважений для захисту творів мистецтва на окупованих територіях”, австрійський мистецтвознавець Каєтан Мюльманн. У нього було особливе доручення від Г. Ґерінґа: вивезти збірку робіт Альбрехта Дюрера до Берліна.
Мистецтвознавець М. Гембарович і його автограф
Вже згаданого Ґембаровича було змушено видати збірку, а у відповідь німецька сторона надала розписку, датовану 2 липня 1941 року. Колекцію транспортували і до закінчення війни її пристанищем стала рейхканцелярія Адольфа Гітлера. Останній, як відомо, вчився на художника і, за деякими даними, з особливою шанобою та захопленням ставився до творів Альбрехта Дюрера.
Альбрехт Дюрер. Рисунок “Смерть Христа” і рисунок коня в профіль. (Львівська колекція)
В останні дні війни, через загрозу бомбардувань Берліна, твори мистецтва було перевезено до старої соляної шахти Аль Аусзеє, поблизу Зальцбурга, що в Австрії. Там її і було знайдено американськими військовими. У 1947 році до уряду США звернувся Георг Любомирський. Посилаючись на те, що він є нащадком роду, який зібрав (створив колекцію), Георг запропонував повернути йому роботи. У відповідь, Любомирський обіцяв подарувати частину робіт Національній бібліотеці у Вашингтоні. Коли в 1948 році американці повернули колекцію Любомирському, той про другу частину обіцянки випадково забув.
Альбрехт Дюрер. “Голова апостола” та “Свята Тереза” (Львівська колекція)
Вже 1954 року Любомирський продав 16 картин. Їх власником тоді стала лондонська антикварна фірма “Кольнеґі”. Решту вісім картин, звичайно не за дармо, отримала Галерея Пола Дрея у Нью-Йорку. Доки частина з картин продовжувала змінювати власників, Любомирський витрачав виручені від продажу кошти, облаштовуючи своє життя на французькій Рив’єрі.
Станом на середину 1990-х, стало відомо про місцезнаходження більшості картин. Три з них були у музеї “Метрополітен” у Нью-Йорку, дві в Художньому музеї у Клівленді, дві у Роттердамі. Також знаходились картини у Чикаго, Бостоні, Бірмінгемі і ін. Частина робіт потрапила до приватних колекцій. Відомо про три такі у Лондоні, дві у Нюрнберзі, одну в Монреалі і ін.
Альбрехт Дюрер. Жалоба по Христу, або Покладення до гробу (Львівська колекція)
Українська держава чіткої і однозначної позиції відносно цієї культурної спадщини не напрацювала. Вирізняються тут діячі культури, які робили зусилля, спрямовані на повернення цих картин, але значних успіхів поки що не спостерігалось. Відтак, на сьогодні про колись видатну колекцію творів справжнього майстра живопису, яка була в розпорядженні Львова, залишився хіба лише спогад, який може гріти душу.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Дзюбан Р. ІІ відділ Державної бібліотеки у Львові навесні 1944: переміщення і втрати // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – С. 159 – 160.[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/ukr-pol_3-4/012-dziuban.pdf
Дзюбан Р. Чи повернуться в Україну рисунки Дюрера // Пам’ятки України: історія та культура, 2006. – С. 78 – 97. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lostart.org.ua/pict_mod/pictures/34_item_file_dzyuban-chipovernutsyavukrainurisunkidyurera.pdf
Каліцкі В. “Стара левиця міцно спить” // Незалежний культурологічний часопис “Ї”, 2008. – №52. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n52texts/kalicki.htm
Козицький А. Збірка Дюрера // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. ІІ. – С. 200 – 201.
Костюк С. Львівська колекція рисунків Альбрехта Дюрера // Галицька брама. — 1997. — № 12 (36). — С. 10—11.
У неділю, 25 січня 2016 року, в Інституті народознавства НАН України (Львів, пр. Свободи, 15) історик, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович прочитав лекцію “ТАБЛОЇДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ: роль медіа у висвітленні польсько-української війни 1942-1947 років”.
Захід відбувся у рамках львівської сесії “Відкритої школи історії” – спільного проекту ГО “Патріотичні ініціативи” та громадського проекту “Likбез. Історичний Фронт”, що спрямований на розвінчання історичної міфотворчості та ідеологізації історії.
Партнерами проекту є Інститут історії України НАНУ, Український інститут національної пам’яті, Інститут народознавства НАНУ, Історичний факультет Київського національного університету ім. Шевченка, Національний музей історії України.
У своїй лекції історик пояснив, що виникає таке явище, як “таблоїдизація” історії: коли не історичні дослідження формують повідомлення ЗМІ, а через них – суспільні уявлення, а навпаки – медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції.
За словами лектора: “В інформаційну епоху уявлення і про сучасність, і про минуле визначають насамперед засоби масової інформації. Поступово ЗМІ стають головним інструментом формування історичних знань для більшості громадян і така роль ЗМІ не завжди є позитивною”.
Також науковець розповів про те, як медійна популярність теми польсько-українського конфлікту в період Другої світової і в перші повоєнні роки вплинула на її представлення в історіографії та суспільні уявлення в Польщі й Україні.
Будь-яка нова влада у Львові намагалась за допомогою різноманітних засобів створити такий імідж міста, який би абсолютно та беззаперечно підтверджував би його належність до тої чи іншої держави. До таких засобів відносились, поруч із відповідним зображенням Львова у літературних та публіцистичних творах, а також кон’юнктурним найменуванням вулиць, й наочні засоби творення образів міста, які передавалися у вигляді поштових марок та значків. Не становила тут винятку й радянська влада, яка вже із своїм встановленням у Львові у 1939 р. розпочала масштабну кампанію перетворення міста Лева на “типове радянське місто”, у тому числі завдяки вищезгаданим засобам.
Поштові марки, які разом із конвертами від листів “подорожували” по всій державі, були дуже часто хорошим засобом пропаганди. Вже у 1939 р., після вступу Червоної Армії у Східну Польщу, було виготовлено та випущено у світ низку марок із цього приводу. Одна з них – марка “Визволення братських народів Західної України та Білорусії 17 вересня 1939 р.” на якій було зображено усміхненого солдата Червоної Арміїі з малою дитиною на руках. На задньому тлі – зображення місцевого населення, яке також усміхається.
Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік
На іншій марці з аналогічною назвою було зображено солдата, якого з квітами вітає також з посмішками місцеве населення. Ці візуальні засоби мали на меті викликати у тих людей, які їх переглядали, відчуття того, що Червону Армію усе населення новоприєднаних земель сприйняло радісно, а самі солдати “доблесні” і поважають місцевих жителів.
Поштова марка “Звільнення братніх народів Західної України та Західної Білорусії”, 1940 рік
Протягом другої половини XX ст. “візитною карткою” міста Львова став Львівський автобусний завод, чия продукція почала зображатися на поштових марках починаючи із 1960-х рр. Така демонстрація промислового виробництва міста мала підтвердити тезу про те, що у Львові міститься один із промислових центрів УРСР.
Поштова марка “Автобус Лаз – 697-турист”, 1960 рік
У радянський час Львів дуже часто розглядався як місто, де, насамперед, працював та був похований Іван Федоров. Ця теза концептуально об’єднувала Львів із “русским” простором, на лідерство у якому претендувала Росія, у т.ч. і радянська. Тому на поштових марках “совєтського” періоду, які стосувались львівської тематики, часто зображалися пов’язані із “першим руським книгодрукарем” символіки. До прикладу маємо марку “400 років першому руському друкованому Букварю”, яку було випущено у 1974 р.
Поштова марка “400 лет первому русскому печатному букварю, изданному во Львове И. Федоровым”, 1974 рік
На поштовій марці зображено аркуш паперу, та якому видніється зображення літери “А” – першої літери назви “Апостола”, а внизу – типографічний знак Івана Федорова. Ця марка, яка була пов’язана зі Львовом, адже “Апостол” вперше було надруковано саме тут, повинна була продемонструвати те, що Львів споконвіку належав до “загальнорусского” простору.
Цікавим є те, що попри постійне акцентування радянською владою уваги на нових житлових районах, які були розбудовані, жодного із відповідних зображень на поштових марках, пов’язаних з околицями, ми не виявили. Натомість поширеною була поштова марка із зображенням історичного центру. Йдеться про поштову марку “Львів. Площа Ринок”, на якій бачимо своєрідне поєднання “старого і нового”: на тлі кам’яниці № 10 на Ринку та Вежі Корнякта, зображується автомобіль.
Поштова марка “Львов. Площадь Рынок – Львів. Площа Ринок”, 1972 рік
Таке поєднання було невипадковим: поєднання давньої архітектури і “результату радянської індустрії” мало символізувати пропаговану радянською владою тезу про “омолодження стародавнього міста”.
Ще одним засобом наочного формування “радянськості” міста були значки. В загальному на них містилися або зображення найвідоміших будівель Львова, або інформація про певні події (йдеться, насамперед, про спортивні та культурні), які відбувалися у місті.
У першому випадку маємо цілий ряд значків, на яких зображені як відомі споруди міста в його історичному центрі, так і споруди, які з’явилися вже у радянський період.
До перших відносилися зображення найбільш репрезентабельних будівель міського центру, зокрема, львівської Успенської церкви, Львівського університету, міської Ратуші, Оперного театру та Головного вокзалу.
Значок “Львів” із зображенням Успенської церкви
Значок “Університет ім. Івана Франка”.
Значок “Львов. Горсовет”
Значок “Львів” із зображенням Оперного театру
Значок “Львівський залізничний вокзал”
Із радянських споруд найчастіше на значках зображувалися Монумент Слави, Холм Слави, Автовокзал, новозбудовані готелі, до прикладу “Львів”.
Значок “Львов. Монумент Славы”
Значок “Холм Славы”
Значок “Львов. Автовокзал”
Значок “Готель “Львів”
Таким чином, на рівні із давнішими спорудами, радянські новозведені будівлі формували образ тодішнього міста, із ними місто мало асоціюватися.
Окрім зображень будівель, на значках також могла бути інформація про події, які проводилися у місті, зокрема, спартакіади.
Отже, зображення на поштових марок та знаках відігравали значну роль у процесі створення образу “Львів радянський”, і нерідко були більш дієвими, аніж інші засоби конструювання образу радянського Львова.
У неділю, 31 січня 2016 року о 13.00 Музей Леопольда Левицького (вул. М. Устияновича 10/1) запрошує дітей на тематичний проект за мотивами живопису Леопольда Левицького під назвою “Зима в акварелі”.
Під час заняття юні учасники в цікавій інтерактивній формі ознайомляться із акварельними пейзажами митця, а під час майстер-класу під керівництвом львівської художниці Тетяни Боричок практично пізнаватимуть таємниці акварельних фарб, створюючи власні живописні композиції в техніках по- сухому і по-мокрому.
Художниця Тетяна Боричок
Заняття проводиться в Музеї Леопольда Левицького за попереднім записом. Початок о 13.00, тривалість – 2 години, вартість – 50 гривень.
Нагадуємо адресу: Музей Леопольда Левицького, вул. М. Устияновича 10/1 (біля Собору Святого Юра). Контакти: тел.:(032) 2610610; (099) 26 91 222; (067) 14 51 942.
Проходячи повз будинок на вулиці Лесі Українки, 10, дуже мало львів’ян звертає свою увагу на нього. Більшість з нас знає про Вірменський собор, проте можна впевнено сказати що про жіночий монастир у Вірменському кварталі чули одиниці. Монастирський будинок, споруджений у 1682 р., на сьогодні архітектурно примикає до ансамблю Вірменського катедрального собору, саме тому, більшість банально не звертає на нього увагу та не сприймає як щось окреме. Проте які таємниці він приховує?
Будівництво монастиря розпочалося у другій половині XVII ст., після того, як у Львові з’явились вірмено-католицькі монахині. Завдяки підтримці архієпископа Вартана Гунаняна, черницям було виділено у вірменському кварталі земельні ділянки, які призначались для будівництва монастиря.
Фасад монастиря зі сторони вулиці Лесі Українки
Вірменський провулок. По правій стороні – будівля монастиря.
Спорудили будівлю до 1682 р. Монахинями опікувалися настоятель храму Онуфрій Асланович та ігуменя бенедиктинок латинського обряду Елеонора Казановська. 1733 р. було збудовано галерейний перехід із монастиря на хори храму. У 1748 р. відбулась пожежа, яка завдала монастиреві шкоди. Наступна нищівна пожежа спалахнула у вірменському кварталі 1778 р., і монастирські приміщення реконструювали у 1779 р. Тут також діяла і школа при монастирі, яка від 1785 р. стала публічною. Монастир вірменських бенедиктинок зафіксовано у податкових книгах 1767 р., де зустрічаємо інформацію про те, що його фасад мав 53 лікті у довжину.
Фасад монастиря.
Приміщенню не щастило у плані вогнестійкості. У 1872 р. знову спалахнула пожежа, яка почалась у монастирські школі. Монастир відбудували у 1873 р. Роботи виконувалися під керівництвом Е. Кьолера. Саме тоді будівля набула сучасного вигляду. Після ІІ Світової війни, монастир ліквідували, а в його приміщеннях розмістили науково-реставраційні майстерні.
Вигляд будівлі монастиря зі сторони Вірменського провулку. Сучасне фото.
Будівля збудована з цегли . У плані вона прямокутної форми, видовжена з заходу на схід, із внутрішнім подвір’ям, триповерхова, з підвалом. У західній частині, будинок з’єднаний галереєю з Вірменським собором, а головний вхід до будинку влаштований у південно-східній частині. У плануванні виражена поширена на той час схема розподілу приміщень в монастирі. Келії та навчальні кімнати розташовані вздовж коридорів. Адміністративні, господарські кімнати – у західній частині.
Монастир у міжвоєнний період.
Сучасний вхід до будівлі.
Арка входу на подвір’я монастиря.
Між собором та будинком монастиря влаштоване подвір’я. Арка входу на подвір’я від Вірменського провулку півциркульна, обрамована рустом, з гербовим картушем у замковому камені. Вгорі – прикрашена бароковим фронтоном із хрестом. Отож саме так він дійшов до наших днів – призабутий вірменський монастир у центрі Львові, який у давні часи являв одну з непересічних сторінок в його історії.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Монастир ордену вірменських бенедиктинок (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=2002)
Вул. Лесі Українки, 10 – колишній монастир вірменських бенедиктинок (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/ukrainky-10/)
Капраль М. М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (Соціально-правові взаємини). – Львів: Піраміда, 2003.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
