Пропонуємо 10 цікавих фактів з історії годинникарства у Львові
1. Перша архівна згадка про львівського годинникаря датується 1404 роком. Був це годинникар міський, якого призначили для накручування, регулювання, налаштовування годинника міської ратуші. В документах він згадується як Іван Гутьєр (Jan Gutjar). Ремесла годинникарів на той час не існувало як такого, оскільки в людських домівках ще не було годинників, а отже не було потреби в них. Сам Іван Гутьєр був сукнарем
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
2. Сонячний годинник, який тримає скульптурний бог Сатурн (розташований на будинку «Пір року» на вулиці Вірменській, 23), належить авторству Гартмана Вітвера (початок XIXст). Популярність сонячних годинників знизилася після запровадження стандартної години, але і за середньовіччя, і пізніше такі механізми вміщували на площах міста і це стало своєрідною декоративною пам’яткою.
Сонячний годинник на вул. Вірменській, 23 (джерело фото В. Верещагін «Старий Львів»)
3. На час XV і частини XVIст., як і у всій Європі, годинниками опікувалися монахи. В 1504 році чернець Григорій встановив на ратуші автоматичний годинник, за що отримав 37 грошів винагороди від міського уряду, 1548 року на вежі над Галицькою брамою один з бернардинських ченців також встановив годинник, за що отримав 17 грошів винагороди.
4. Симон Соколовський (Szymon Sokolowski) – був відомим тим, що передав традицію займатися годинникарством своєму поколінню. Соколовський став годинникарем в 1573 році, і протягом наступних двох століть цією справою займалися його нащадки. Ремесло годинникового майстра в 1784 році завершив Іван Соколовський. Грегор Грабінський (Grzegorz Grabinski) – ще одна людина, яка, розпочавши в 1588 році займатися годинникарством, перенесла цю любов у своїх дітях аж по XIXст.
Годинникова майстерня давніх часів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
5. В 1766 році у Львові з колишнього цеху слюсарів та ковалів був створений цех годинникарів. Цех отримав диплом і затвердження великого короля польського та литовського Станіслава Августа Понятовського. Його засновниками вважаються Антон Камінський, Конрад Лукасевич, Іван Роксер, Іван Хакіль ( Jan Hakiel, Antoni Kaminski, Jan Rokser i Konrad Lukasiewicz). Антоній Камінський належав до династії годинникарів.
Герб цеху годинникарів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
6. Іван Енгель (Jan Engel) був першим, хто на початку XIXст зробив у Львові годинник з хронометром. Цей годинник певний період часу знаходився у Львівській політехніці. Цікаво, що дочка Енгеля вийшла заміж за нащадка з династії Грабінських.
Годинник А. Камінського 1783 року, зроблений з позолоченого срібла, знаходиться в Варшавському музеї (джерело фото http://kolekcja.zamek-krolewski.pl)
7. Для того, щоб потрапити у цех годинникарів, потрібно було досить досконало знати годинникові механізми, навчатися у інших країнах та вміти створювати власні шедеври. Правила всередині цеху були досить суворими. Єдиними, кому легко було потрапити в цех працювати, були сини майстрів.
Годинникова майстерня давніх часів (джерело фото – Ф. Яворський «Львів давній і вчорашній»)
8. Працюючи в цеху годинникарів, ні в якому випадку не можна було займатися окремо своєю власною справою по ремонту годинників. Таких людей називали «партачами». Гучною була справа 1776 року між засновником цеху Антоном Камінським, згаданим уже Соколовським та працівником Зендерем Герзоновічем (Szender Gerszonowicz). Камінський, Соколовський найняли підставних людей і начебто арештували Герзоновіча з вимогою підписати документ, що «партачити» він більше не буде, забравши в нього всі годинники. Натомість Герзеновіч подав в суд за незаконний на нього напад. Три роки тривала судова тяганина, і все ж в 1779 році магістрат прийняв рішення про заборону Герзеновічу надалі займатися годинникарством.
Годинник А. Камінського 1783 року, зроблений з позолоченого срібла, знаходиться в Варшавському музеї (джерело фото http://kolekcja.zamek-krolewski.pl)
9. Існує теорія, що гетьман Іван Виговський подарував місту годинник. Цей годинник був встановлений в 1786 році на дзвіниці церкви святого Духа і є одним з найстаріших годинників Галичини.
Іван Виговський (1608- 1664рр) (джерело фото http://poradumo.com.ua/89244-konotopska-bitva-1659-roky-mifi-i-fakti/)
10. Йозеф Вейс (Józef Weis) опікувався годинником міської ратуші протягом 50 років (XIXст). Годинники Вейса продавалися на виставці Крайовій у Львові в 1894 році, зокрема він змайстрував дуже багато кишенькових годинників. Але Йозеф настільки любив свою роботу, що коли одного разу випадково годинник на ратуші призупинився всього на годину часу, він так перейнявся цим, що дістав інфаркт.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела: Lwów stary i wczorajszy : szkice i opowiadania / Franciszek Jaworski.Lwów : Nakł. Tow. Wydawniczego, 1911.
Мало кому відомо, що під час Польсько-Української війни 1918-1919 років, одним із супротивників українців, де-факто, були й американці, а точніше американські льотчики. Безпосередньо, невідомо чи приймали ці пілоти участь у боях проти українських військ, та кільком із них не судилося повернутися назад додому, оскільки зустріли вони свою смерть на наших теренах. Першою жертвою неба над Львовом став Едмунд Пайк Грейвс.
Літаки ескадрильї Костюшки, на одному з котрих і загинув Едмунд Грейвс. Фото 1919 року
22 листопада 1919 року Львів та його польське населення святкували річницю так званого «визволення Львова». Святкування були доволі грандіозні, а оскільки подія мала військове підґрунтя, то неодмінним атрибутом дійства мав бути військовий парад. А родзинкою цього параду повинно було стати перше в історії Львова, а може й цілої Польщі та України, авіашоу. Львів на той час міг похвастатись наявністю повноцінного підрозділу військової авіації – так званою ескадрилью Костюшка. Кістяком цієї ескадри було десятеро американських пілотів котрими частково командував і Меріан Купер, котрий нам більш відомий як режисер, сценарист та продюсер першого фільму про Кінг-Конга.
Парад з нагоди святкування річниці “Звільнення Львова”. Фото 1919 року
Отож, 22 листопада 1919 року четверо американських пілотів з ескадрильї Костюшки стали учасниками військового параду. За сценарієм пілоти мало просто пролетіти на безпечній висоті вздовж колон параду над Гетьманськими Валами (проспект Свободи). Однак, один із пілотів, Едмунд Грейвс, вирішив влаштувати для глядачів справжнє авіашоу. Для цього для цього він відділився від строю інших винищувачів, та почав виконувати фігури вищого пілотажу. Але під час виконання фігури під назвою «двухстволка» його літак Albatros D.III не витримав навантаження, внаслідок чого праве крило літака відламалось і літак став некерованим.
Американський льотчик Едмунд Грейвс, що загинув під час авішоу у Львові в 1919 році
Існує декілька розбіжних версій перебігу катастрофи. За однією з них, крило відламалось ще коли літак пролітав над вул. Академічною (проспект Шевченка). За іншою – уже безпосередньо над палацом Потоцьких. Так чи інакше, та некерована машина пролітаючи над згаданим палацом зачепила його дах та вибухнула. Сам Едмунд, за словами його командира Меріана Купера, вистрибнув з літака як тільки той став некерованим. Однак, висота над землею була надто малою, щоб його парашут встиг розкритись, тому пілот упав на голову і загинув миттєво.
Пожежа в палаці Потоцьких після падіння на нього літака американського пілота. Фото 1919 року
Палац Потоцьких після пожежі внаслідок авіакатастрофи. Фото 1919 року
Від вибуху літака зайнявся дах палацу Потоцьких і почалась масштабна пожежа, яка тривала три години. Дах вигорів вщент. Також були пошкоджені приміщення другого поверху, а перший був повністю залитий водою, яка потрапила туди внаслідок гасіння пожежі. До речі натовп, котрий миттєво зібрався на місці катастрофи, дещо завадив пожежникам вчасно добратись на місце пожежі. Як наслідок постраждало багато цінних речей, в тому числі й примірники цінних книжок із бібліотеки, що якраз містилася на верхньому поверсі. Та і сама будівля була добряче поруйнована.
Євангелістська церква Святої Урсули на вул. Зеленій, де починався похорон американського льотчика Едмунда Грейвса. Фото 1925 року
Власник палацу Альфред Потоцький звісно був невдоволений руйнацією свого майна, а тому подав судовий позов, аж поки держава через три роки не відшкодувала йому збитки. Реставрація ж самого палацу тривала аж до 1931 року. Нам вдалося відшукати унікальні, хоча й не надто якісні, світлини самої пожежі та її наслідків для палацу.
Едмунд Грейвс та похоронна процесія під час його похоронів. Фото 1919 року
Похорони Едмунда Грейвса відбулись 25 листопада. Траурна процесія розпочалася з євангелістської церкви Святої Урсули, що на початку вул. Зеленої. Домовину пілота було покладено на віз, що був облаштований у вигляді фюзеляжу літака. Зверху труну покрили американським та польським прапорами. Грейвса удостоїли таких же почестей, що і пілотів, які гинуть у бою. Під час траурної ходи над колоною кружляв літак, керований пілотом Францом Петером. Зі іншою версією, похорон супроводжували в повітрі колеги американського літуна по ескадрильї, однак вона є сумнівною, оскільки не знаходить підтвердження в тогочасних львівських газетах.
Ексгумація домовини Едмунда грейвса для перепоховання. Фото 1921 року
Поховали ж пілота на цвинтарі австрійських вояків на Личакові. Однак, вже в 1921 році його перепоховали на польському цвинтарі «Оборонців Львова». В 1925 році над його могилою, а також могилою ще двох американських пілотів, а саме Джоржа Мак Калума та Артура Келлі, був зведений монумент у вигляді крилатого пілота, який став частиною масштабнішого монументу «Цвинтаря Орлят».
Нова могила Едмунда Грейвса на цвинтарі Оборонців Львова. Фото 1922 рік
В історіографії чомусь можна зустріти версію, що першим місцем поховання Едмунда Грейвса згадується сад палацу Потоцьких. А вже звідти пілота нібито перепохоронили на австрійському цвинтарі. Однак, ця версія не збігається з інформацією, поданою у львівських тогочасних газетах, в котрих повідомлялось, що пілота поховано одразу на військовому кладовищі.
Урочисте відкриття монументу американським літунам на “Цвинтарі Орлят”. Фото 1925 року
Монумент американським літунам на “Цвинтарі Орлят”. Фото 1925 року
Монумент американським літунам на “Цвинтарі Орлят”. Фото 1925 року
За радянської влади «Цвинтар Орлят», а з ним і монумент американським літунам було зруйновано, однак наново відбудовано вже за незалежної України.
1 квітня 2016 року, о 15:00 в Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а) відбулася презентація книги українського військового історика, харків’янина, кандидата історичних наук, автора 12 книг та кількох десятків наукових статей та публікацій з військової історії, історії науки і техніки Романа Пономаренка під назвою «Бойова група «Байєрсдорф».
Книга вийшла друком в Тернопільському видавництві “Мандрівець”, яке вже давно відоме своїми патріотичними книжковими серіями.
Книга Романа Пономаренка «Бойова група «Байєрсдорф»
Роман Пономаренко у Львові, на презентації своєї книжки «Бойова група “Байєрсдорф”»
Нова книга серії «Невідома Україна мілітарна» розповідає про історію формування бойової групи «Байєрсдорф» – окремого підрозділу Української дивізії «Галичина». Бойова група була своєрідним авангардом на бойовому шляху дивізії військ СС, сформована для боротьби з радянськими партизанами, й мала у своєму складі майже півтори тисячі українських добровольців військ СС.
Книга містить невідомі факти, спогади безпосередніх учасників, пояснює мету і завдання групи «Байєрсдорф».
Презентація книги Романа Пономаренка «Бойова група «Байєрсдорф»
>На час презентації книги в залі Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а) не бул вільного місця, адже, окрім Молодого Резерву Галицького Братства колишніх вояків 1-ої УД “Галичина” УНА, ця подія зацікавила істориків, музейників і просто людей, що цікавляться та вивчають мілітарну історію Галичини.
Автор книги Роман Пономаренко – український військовий історик, кандидат історичних наук. Сфера наукових інтересів: Друга світова війна в Європі, СС та війська СС, іноземні добровольці на боці Третього Рейху, Українська дивізія «Галичина» та її роль у військах СС. Автор 12 книг, 59 наукових статей та публікацій з військової історії, історії науки і техніки.
Середньовіччя – це довготривала епоха, в якій, окрім певних досягнень, відбувалися війни, захоплення, напади та інші, не менш трагічні, події. Кожне місто, незважаючи на місце розташування, намагалися укріпити, будуючи лінії захисту та фортифікаційні споруди, щоб хоч якось уберегти жителів від небезпеки, яка чатувала на них звідусіль.
Так сталось, що середньовічний Львів був захищений самою природою: достатньо високі узгір’я, висотою понад 150 м., численні ставки, а також ріка Полтва – стали основою до того, що згодом назвуть фортифікаціями.
У 1362 році на території Львова розпочались роботи над будівництвом оборонних споруд, завдяки яким, місто було неодноразово збережене від різноманітних нападників. Це була навіть система укріплень, яка формувалася протягом 300 років.
Високий мур з гурдицією наприкінці XIV ст. Автор – Качор І. В.
Високий мур з вежами на фрагменті панорами Гогенберга 1608 р.
Існувало 4 потужні лінії захисту. Перша з яких – це Високий мур з Дерев’яною гурдицією, споруджена в XIV ст. Ця лінія оточувала весь Львів, з метою використання метальних машин і холодної зброї. Стіни муру були високими, укріплені земляним насипом, для м’якого поглинання куль нападника.
Фрагмент Східної частини Низького муру. Качор І. В.
Схема бастеї Низького муру. Автор – Качор І. В.
Другою лінією захисту був Низький мур з бастеями, яка датується 1418 роком. Мур тягнувся від Краківської (раніше Татарської) і аж до Галицької брами, вміщаючи 17 невеликих, напівкруглих артилерійських бастей без даху, об’єднаних муром. Низький мур споряджався для збереження міста від вогнепальної зброї невеликих калібрів.
Фрагмент Низького муру з бастеєю на вулиці Підвальній. Автор фото – невідомий
Фрагмент бастеї у ресторані “Під Вежею”. Автор фото – Олександр Волков, 2013 р.
На макеті стрілкою вказано на фрагмент бастеї, що знаходиться зараз у ресторані “Під Вежею”
Високий та Низький мури сформували дві перші оборони лінії Львова. Внутрішня або висока стіна мала оборонні вежі, кожна з яких, була закріплена за ремісничими цехами. Найперша (з боку Краківської брами) була вежа Кушнірів, наступними були цехи Мечників, Ткачів, Римарів, Мулярів та інших. Зовнішня або низька стіна була зміцнена 16 напівкруглими бастеями, захищаючи місто з трьох сторін: північної,східної та південної. До слова, західна сторона була захищена природою, а саме: болотами ріки Полтви. Дві з цих бастей збереглися і до нашого часу. Внаслідок археологічних досліджень, які проводились у 1975 – 1977 рр., було відкрито фрагмент Низького муру разом з бастеєю біля Успенської церкви. А другу бастею можна побачити у підвалі бару «Під вежею».
Третій оборонний мур на фрагменті панорами Пернера 1772 р.
Третя оборонна лінія фортифікацій виникла наприкінці XV – початку XVІ ст., з метою захисту середмістя. Вона являла собою систему земляних валів з, так званими, белюардами і артилерійськими бастіонами – вежами. Одна з яких, Нова вежа, збереглася до наших днів, проте для нас вона більш відома як Порохова. Ця лінія споруджена для протидії вогню ворожої артилерії середніх калібрів.
Схема вигляду Порохововї вежі ще при її функціональності
Cучасний вигляд Порохової вежі. Автор фото – Марта.
Ця міцна споруда була зведена у 1554-1556 рр. Вежа підковоподібної форми, зі стінами завтовшки у 3 метри викладені із “дикого” каменю, використовувалася не лише для оборони від важкої артилерії, але й слугувала як склад запасів для пороху. У мирний час ця вежа слугувала як сховище для зернових культур, звідки і пішла друга назва – granarium, що в перекладі з латини означає зерно. Хоча, звичайно, основна функція Порохової вежі – залишалася бути важливим військовим стратегічним об’єктом. Її гармати обстрілювали з одного боку весь простір до Високого Замку, а з іншого – простір аж до Глинянської вежі в оборонних спорудах Бернардинського монастиря і початок Глинянського Тракту (вул. Личаківська).
Середньовічний Міський арсенал. Автор роботи – Качор І. В.
Сучасний вигляд Міського Арсеналу. Автор фото – невідомий
Королівський арсенал. Фото кінця XIX ст. та початку XXI ст.
Оборону міста зміцнювали два арсенали – Міський і Королівський та Низький Замок у південно-західнику наріжнику укріплень. Міський арсенал, який було зведено у XVI ст., слугував не лише як фортифікаційна споруда, а й був складом для зброї та боєприпасів. У 1795 році, після значної кількості реконструкцій та перебудов, цей арсенал стає в’язницею, а у 1800 – військовим складом. Пізніше, цю фортифікацію, знову ж таки, реставрують. Був складений розширений проект відновлення споруд, які стосувалися арсеналу, роками над його реалізацією працювали спеціалісти з різних країн, проте, в цілому заплановане не було здійснено.
Також є згадки і про Королівський арсенал. Він, як і Міський, був прибудований до оборонного Високого муру і входив до системи міських фортифікацій. В цій споруді зберігали запаси міської зброї, а також відливали церковні дзвони. Планування подвір’я мало слугувати пасткою для нападників, тому що кожен куточок обстрілювався з вікон. Цей арсенал виконував свої функції до 1939 року. Зараз, про його призначення нагадують лишень дві гармати вмонтовані над входом.
Низький замок. Малюнок Франца Ковалишина (кінець ХІХ ст.)
Низький замок теж слугував в обороні міста, незважаючи на пожежі, які часто його руйнували. Деякий час тут знаходилася резиденція польських королів, пізніше тут проживав староста. В кінцевому результаті, замок остаточно був зруйнований не від рук ворогів, а від вологості річки Полтви. На місці фортеці тепер розташовані Національний музей імені Андрея Шептицького, Національний театр імені Марії Заньковецької та вернісаж.
План фортифікації Львова Яна Беренса. Кінець XVII ст.
Четверта оборонна лінія XVII ст., складалася з масивних артилерійських бастіонів, пов’язаних між собою куртинами. У 1678 – 1682 рр. відбулося завершення будівництва лінії Беренса (Ян Беренс – комендант міста), після чого були сформовані усі оборонні лінії Львова. Фортифікації четвертої лінії починалися із бастіону по сучасній вул. М. Кривоноса, оточували Галицьке передмістя, і тягнулися до сучасного проспекту Т. Шевченка. Споруди мали укріпляти місто від вогню мобільної ворожої артилерії великих калібрів.
Поза межами Львова стояли ще деякі укріплення: Високий Замок, Бернардинський та Кармелітанський монастирі – окремі оборонні комплекси, які зміцнювали систему міських фортифікаційних споруд. Ці та вище перелічені оборонні пункти стали одними із головних характеристих середньовічного Львова.
Білащук Т. Оборонні споруди Львова XIV – XVIII ст. Історичні дослідження і збережені пам’ятки / Т. Білащук // Збірник статей національного університету Львівська політехніка. – 2012, Львів. – С. 68 – 74.
Бевз М., Оконченко І. Ідентифікація втраченої оборонної архітектури Львова XVII ст. [Електронний ресурс] / Azov. Academy // Режим доступу: http://azov-academy.ucoz.org/
Оборонні мури Львова. [Електронний ресурс] / Wikiwand, Wikipedia // Режим доступу: http://www.wikiwand.com/
Час невпинний і безжальний, а тому варто насолоджуватись кожним моментом, який дає нам життя – вдруге такого не буде. Ще давньогрецький філософ Геракліт говорив про плинність всього і неможливість вдруге відчути на собі воду тієї самої річки. Стосується це твердження як особистих переживань, так і відчуття та споглядання епох. Ми ніколи не знатимемо чи існував насправді Сократ, або про що мріяв Костянтин Острозький. Ці питання відгороджені завісою, яку людина не може зірвати. Але і впадати у песимізм не варто – є речі, які допомагають привідкрити цю завісу і якщо не побачити минуле, то хоча б відчути його атмосферу, вдихнути того казкового повітря. Однією з таких, є львівський колектив “King & Beggars”, музика якого допоможе всім і кожному відчути себе середньовічним королем чи дворянином, або ж жебраком (що кому ближче).
Ілюстрація до альбому “Breve Regnum”. Фото з http://www.kings-and-beggars.com.ua
Нічого дивного, що в такому місті як Львів, зародилась ідея заснування гурту як “King & Beggars”. Місто славне своєю історією, а гурт характеризує тяга до виконання саме давньої музики, відтворення мелодій та текстів, якими супроводжувались розваги королів та гуляння бідняків у минулі епохи. В репертуарі колективу давня музика Європи як “придворного”, так і “народного” характеру. Звідси і назва “Kings & Beggars”, тобто королі та жебраки.
Ілюстративне зображення танцю. Фото з http://www.kings-and-beggars.com.ua
Гурт було засновано у 2008 році Анною Васильченко. Після деяких характерних для будь-якого гурту експериментів зі складом та стилем, було сформованою сталий колектив учасників та характерний напрямок розвитку, сценічний образ. На сьогодні, гурт виступає у наступному складі: Анна Васильченко, Євген Гриневич, Макс Кернер та Артур Темченко.
Фідель, один з інструментів, який використовує ансамбль. Фото з www.poy.su
Крім багатого музичного репертуару, ансамбль може також похвалитись залученням широкого арсеналу інструментів, частина назв яких є вкрай оригінальними і незвичними для слухача, який “не в темі”. Якщо скрипка ніякого здивування не викличе, то фідель хіба радше асоціацію з іменем багаторічного “бацькі” Куби. Насправді ж, це є один із родичів скрипки – група струнних музичних інструментів, котрі мали широке поширення в середньовічній Європі. Серед інших назв інструментів, які звично використовує колектив, можна знайти такі “страшні” слова як блокфлейти, крумхорн, литвинський шалмей, галісійська гайта, поммер, бузукі (не плутати з базука), мандоліна, саз і ін.
Галісійська гайта, один з традиційних інструментів колективу. Фото з vk.com
“Kings & Beggars” виконують пісні, які датуються, починаючи від ХІІ століття, а зокрема це балади, танцювальні мелодії з XVI століття, народну музику різних народів Європи. Фактично, це є як придворна музика, котрою насолоджувались королі і знатні особи, так і веселі та жартівливі народні мелодії і танці, що прикрашали знедолене буття бідняків, супроводжували їхнє життя і розваги.
Ілюстрація з кодексу Cantigas de Santa Maria. Фото з https://en.wikipedia.org
Дороговказом для музикантів, у такому не простому і ментально чужому нам світі музики середньовіччя, є матеріали та збірники, кодекси, де зафіксовано інформацію про той чи інший музичний твір далеких часів. Пригадаємо тут деякі з них. Перш за все, це кодекс “Cantigas de Santa Maria”, створений у XIII столітті в Іспанії, імовірно один з найбільших пісенних кодексів того часу, що присвячений Діві Марії.
Фрагмент з “Llibre Vermell de Montserrat”. Фото з dick.wursten.be
Також варто назвати “Llibre Vermel de Montserrat”, рукопис XIV століття із бенедиктинського монастиря Монсеррат, що поблизу Каталонії. Крім того, до репертуару виконавців входить багато інших англійських, французьких і італійських творів XIII – XIV ст. та робіт анонімних композиторів з XVI століття.
“King & Beggars” проводять тісну та плідну співпрацю з багатьма колективами, виконавцями та організаторами різних культурних заходів. В контексті цього, варто виділити спільну роботу з молодим львівським фолк-метал гуртом “VITER”, який народився у 2010 році. Плодом цієї співпраці стала збірка під назвою “Diva Ruzha”, яку музиканти випустили разом у 2011 році. Таким чином, стилю ансамблю, зоорієнтованому на західноєвропейські середньовічні музичні зразки, була надано українського звучання.
Виступ ансамблю на фестивалі Тустань. Фото з kings-and-beggars.com.ua
Ансамбль проводить активну сценічну діяльність. На їхньому рахунку виступи на багатьох фестивалях середньовічної культури не лише в Україні, але й близькому зарубіжжі, країнах Європи. З концертів в українському просторі, можна пригадати про виступ на фестивалі Тустань, що мав місце на самому початку діяльності колективу у 2009 році.
Крім пісень 2009 року, які ансамбль виконував на фестивалі Тустань та спільної праці з гуртом “VITER” 2011 року, колектив випустив збірку “Irish Beggars”, того самого 2011 року, а також “Breve Regnum” 2014 року. З найсвіжішого і найновішого – це проект “Rota Fortunae” 2015 року. Цією глибоко символічною назвою, яка перекладається з латинської як колесо долі, гурт схиляє до роздумів над сенсами і значеннями, про які згадується у вступному абзаці цієї статті, а також над багатьма іншими проблемами, що виникають від співвідношення людини і долі, людини і життя.
Ілюстрація до альбому “Rota Fortunae”, 2015. Фото з http://www.kings-and-beggars.com.ua
На сам кінець, хвилинка гумору. На одній зі своїх сторінок у соціальних мережах, учасники гурту виклали кумедну інформацію про те, як перед виходом на сцену в Харкові, під час одного з виступів, на них напала сміхова істерика. Сміялись так, що в процесі цього в одного з учасників навіть розболілось серце, тоді і з’явилась фраза, яка повеселила інших учасників гурту ще більше: “Не вистачало померти в середньовічному костюмі”.
Ілюстрація до одного з альбомів. Фото зhttp://www.kings-and-beggars.com.ua
Доки rota fortunae крутиться, чекаємо від гурту нових альбомів та концертів. Адже прослуховування подібної музики допомагає позбуватись духовної бідності і стати справжніми королями життя. Тому вперед! Чи назад? А в який бік, взагалі, крутиться колесо долі?
Нинішній Львівський національний університет ім. І.Франка має у своєму родоводі кілька дат заснування та відродження. Найстаршу відзначають 20 січня. Того дня у 1661 році (355 років тому) в Кракові король Польщі та Русі, великий князь Литви Ян ІІ Казимир підписав привілей (ерекційний акт) про заснування на основі Львівської єзуїтської колегії – академії з університетом.
Печатка ректора Академії львівської
“Оскільки Нам дуже на тому залежить, щоби також у руських провінціях і околицях надати належну честь повному визнанню правди та цноти, охоче та з легкістю ухвалюємо, щоби за Нашим дозволом Львівському колегіуму Товариства Ісуса визнано гідність Академії і надано титул Університету”, – було написано у цьому королівському документі ¹.
В цій вищій школі, як писав історик Людвіґ Фінкель, мали навчати “всіляких дозволених наук”, а саме: моральної та схоластичної теології, філософії, математики, обох прав (канонічного та світського), медицини та вільних наук.
Ченці-єзуїти ордену Товариства Ісуса, заснованого Ігнатієм Лойовою і затвердженим Римським Папою Павлом ІІІ у 1540 році, з’явилися у Львові 1583 року на запрошення римсько-католицького архієпископа Яна Димитра Соліковського. Ще тоді в Речі Посполитій, вони почали створювати мережу шкіл і колегій для навчання шляхетської молоді та здібних представників інших станів (зокрема й конфесій, відмінних від католицької). Порівняно легко їм вдалося добитися від короля Стефана Баторія заснування академії у Вільні (Вільнюсі). Планували вони й створення єзуїтських університетів у Львові та Познані, щоби протистояти “православній схизмі та протестантській єресі”. Але ці заходи зустріли опір з боку Ягеллонського (Краківського) університету, заснованого ще у XІV столітті, який не хотів втрачати свого виняткового становища у Речі Посполитій. Зокрема привілею надавати наукові ступені докторів і магістрів.
Єзуїтський колегіум у Львові (вигляд за австро-угорських часів)
Попри неприхильне ставлення до єзуїтів місцевого духовенства та багатьох городян, їм вдалося здобути меценатів – таких, як сандомирський воєвода Єжи Мнішек, дружина великого коронного маршалка Прокопа Синявського Єлизавета – і завдяки їхній підтримці розвинути свою діяльність у Львові. У 1590 році у Львові була створена резиденція ордену Товариства Ісуса, першим суперіором якої став Мартин Латерна, родом із Дрогобича.
У 1630-му єзуїти збудували костел Святих Петра і Павла, який вважають першою пам’яткою архітектури бароко у Львові. Ще від 1608 року в місті вони заснували колегію зі школою для навчання шляхетської молоді. Мурований будинок колегії постав поруч із новим костелом у 1640-х. До 1723 року його перебудували у бароковому стилі.
Ситуація дещо змінилася після козацьких і московських воєн та “шведського потопу” середини XVI століття. Згідно з Гадяцькою угодою з гетьманом Іваном Виговським, на українських землях мали створити два університети. Першою мала стати Києво-Могилянська колегія, заснована 1631 року Петром Могилою. Містами, де могла би постати друга православна академія, називали Холм, Луцьк, Кам’янець на Поділлі та Львів з його Ставропігією. Єзуїти скористалися загрозою створення у Львові “руського схизматського університету” і прихилили на свій бік більшість галицької шляхти та львівського міщанства. А також і короля, який сам належав колись-то до ордену Єзуїтів.
Ян Казимир (портрет пензля Даніеля Шульца)
Львівський історик Францішек Яворський описав процес заснування Львівського університету: “Відразу після нового року 1661 відвідав король Ян Казимир Краків. Запрошений єзуїтами, відвідав їх монастир при костелі Св. Матвія. Під час цього візиту підійшов до нього ксьондз Єнджей Сікорський з готовим ерекційним дипломом Львівської академії і попросив його підписати й затвердити. Король був попереджений раніше про суть справи і підписав документ, після того о. Сікорський його заховав. Справа відбувалася у великій таємниці, тому Краківський університет не мав про це жодних відомостей” ².
Потім король і о. Сікорський вирушили до Ченстохови, де тоді перебував канцлер Пражмовський. 5 лютого 1661 року він поставив до ерекційного документу королівську печатку та вніс його до книги великої коронної канцелярії.
Але потрібна була ще згода Римського Папи та затвердження привілею Сеймом Речі Посполитої. Король надіслав листа до Папи Александра VII з проханням про благословення для Львівського університету. Але так і не дочекався. Сейм також не спромігся на жодну ухвалу щодо Львівського університету – ні позитивної, ні негативної.
Прикре враження справила також активна участь студентів Львівської колегії в жидівському погромі на Краківському передмісті у травні 1664 року. “Понад сто жидів полягло на місці, не враховуючи поранених, майже всі будинки довкола передміської божниці сплюндровані, товари пограбовані. Справжні великі шкоди, під час пізнішого перебільшення в актах і скаргах доходили до величезних розмірів. Участь і навіть ініціатива єзуїтських учнів в цьому погромі не підлягає жодному сумніву” ³.
Навчальні плани Львівського університету (1765)
Таким чином Львівський єзуїтський колегіум фактично займався університетськими студіями, але не мав відповідних для цього привілеїв і права надання докторських ступенів. Хоча наукові праці львівських професорів були не гірші, а часом і кращі, ніж їх колег із Краківської чи Замойської академій. Серед учнів Львівської колегії були видатні польські просвітні діячі Григорій Пірамович, Ігнатій Красіцький. На початку XVIII cтоліття на львівських студіях у єзуїтів навчалося вже до 700 студентів.
Врешті-решт 18 квітня 1758 року польський король Август ІІІ підписав диплом, який підтверджував привілей Яна ІІ Казимира. Цього разу король зміг домогтися прихильної реакції Римського Папи Климентія ХІІІ, який своєю буллою від 24 березня 1759 року затвердив заснування Львівської академії і зрівняв її у правах з Краківським університетом. А 11 грудня 1759 року відбулося урочисте відкриття Львівської академії. Фактично друге її заснування.
Але суперечки на цьому не закінчилися. Прихильники та супротивники Львівського університету видавали прокламації та брошури, доводячи свою рацію, до судів подавалися взаємні позови та претензії. Існування університету опинилось під загрозою.
Колегія оо. Піярів у Львова. Сучасний вигляд.
1763 році помер прихильний єзуїтам король Август ІІІ. Його наступник Станіслав Август Понятовський підтримував конкурента єзуїтів – орден Піярів. У Львові їх прихильником був римо-католицький єпископ, адміністратор Львівської архідієцезії Самуель Ґловінський. Ще у 1748-му заснував він з благословення Римського Папи Бенедикта XIV колегію оо. Піярів – освітньо-виховний заклад для шляхетської молоді. Ґловінський став фундатором будови цієї колегії. Цей, найбільший на той час у Львові будинок при нинішній вул. Некрасова, 2 (інша адреса – вул. Чернігівська, 7) споруджено у 1760–1776 роках. Будівничий Францішек Ксаверій Кульчицький збудував його у стилі бароко з елементами класицизму за проектами італійського архітектора Паоло Антоніо Фонтани. До смерті Ґловінського (1776) не встигли добудувати ліве крило. На фронтоні колишньої Колегії Піярів зберігся рельєф “Око Божого Провидіння”.
А у 1772 році Львів і Галичина стали частиною цісарства Габсбурґів. Коли наступного року Папа Климент XIV ліквідував орден Єзуїтів, на базі їхньої Львівської колегії (академії) заснували нову “академію” – 6-класну гімназію з дворічним ліцеєм. До 1831 року ця Академічна гімназія містилася на другому поверсі колишнього монастиря Св. Трійці оо. Тринітаріїв на вулиці Театральній (там, де й тодішній університет). Потім її перенесли на вулицю Валову – до приміщенні колишнього Бернардинського монастиря. З 1862 року ця, єдина у Львові, державна гімназія “з руською мовою викладання” містилась у тісних приміщеннях Народного дому на вулиці Театральній.
Йосиф ІІ
Цісар Йосиф ІІ заснував 21 жовтня 1784 року у Львові університет із 4 факультетами (філософії, теології, права й медицини) й академічною гімназією. Церемонія заснування університету відбулася 16 листопада того ж року. Першим його ректором став Перемиський римо-католицький єпископ Вацлав Бетанський. Тодішні студенти навчались у колишньому монастирі та костелі оо. Тринітаріїв. 1805 року цісар Франц І вирішив, що для Галичини два університети забагато. Тож переніс університет зі Львова до Кракова, об’єднавши його з Ягеллонським. У Львові залишився академічний ліцей.
Франц І
Коли після Віденського конгресу 1815 року австрійці та росіяни не могли між собою поділити Краків, то давню польську столицю з прилеглими теренами оголосили Краківською Республікою. Тож довелося цісареві 7 серпня 1817 року відновлювати університет у галицькій столиці. Відтоді стали називати його університетом Франца І.
Руїни університету (1848)
Під час листопадових бунтів 1848 року будівлю університету розбомбила австрійська артилерія, і заклад перенесли на вул. Святого Миколая (тепер Грушевського).
Львівський університет (1850-1920)
У 1919 році Львівський університет отримав нового патрона – короля Яна ІІ Казимира.
Будівля Галицького Сейму (1923 р. буде передана університету). Фото 1898 р
А у 1939 році відбулося його нове перезавантаження – в університет ім. Івана Франка.
Ігор МЕЛЬНИК
ПРИМІТКИ:
Finkel L. Króla Jana Kazimierza dyplom erekcyjny Uniwersytetu lwowskiego z. r. 1661 // Księga pamiątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy założenia Uniwersytetu lwowskiego… T. 1. – Lwów, 1912. – S. 8, 9.
Jaworski F. Uniwersytet Lwowski. – Lwów. 1912. – S. 17.
На безмежних просторах інтернету можна знайти дуже багато цінних, унікальних і незнайомих фотографій давнього Львова. Однак, виявляється, що часом можна натрапити на не зовсім справжнє фото, яке може заплутати не одного шанувальника історії свого прекрасного міста. Так, уже не один рік в інтернеті «гуляють» кілька монтажних фотографій, одне із яких стало доволі популярним та подається в багатьох ресурсах під як «Рідкісне фото Львова з непокритою Полтвою».
Фейкове зображення нібито проспекту Свободи
На славнозвісній світлині увагу глядача привертає оперний театр практично на передньому плані, до котрого з передньої перспективи тягнеться ріка. Виявити ресурс де вперше було опубліковане це зображення чи з’ясувати час першої появи його в мережі нам, на жаль, не вдалось. Проте, немає жодних сумнівів, що ця картинка не більше ніж фото монтаж. І щоб виявити це не потрібно бути спеціалістом по фотографіях, а достатньо лиш трохи знати історію Львова, зокрема його головного проспекту.
Вигляд проспекту Свободи на початку XX ст. після побудови Оперного театру. Фото початку XX ст.
Отже, на розглянутому зображені одразу кілька деталей видають його несправжність. Перша і найочевидніша – це Оперний театр. Хоча, зазначимо, що саме ця будівля на даному фото єдине, що має відношення до Львова. Але, хто знає історію побудови театру, то знає що його будівництво завершене в 1900 році. На той час Полтва на Гетьманських Валах (так тоді звалась центральна алея проспекту Свободи) уже 13 років як була схована в бетонному саркофазі. Отож, Полтва і Оперний театр на одній світлині не можуть бути присутні навіть чисто теоретично. Тому будь-яке фото, де існує таке поєднання уже сміливо можна вважати фейковим.
Дикастеріальний будинок на правій стороні проспекту Свободи, який було розібрано впродовж 1942-1947 рр.
Та не один Оперний видає несправжність фото. Якщо ви переглядали фотографії проспекту Свободи до 1947 року, то будівлі в правій стороні фейкового фото не можуть не муляти вам очі. Це сьогодні ми маємо можливість спостерігати по цій стороні проспекту цілу низку кам’яниць. А от у львів’ян до 1947 року такої можливості не було, адже на всю довжину проспекту починаючи від площі Підкови і аж до Національного музею тягнувся довжелезний триповерховий «Дикастеріальний будинок» в котрому розміщувався губерніальний уряд. Під час Другої світової війни цей будинок було зруйновано під час бомбардувань, після чого його остаточно розібрали до 1947 року.
Оригінальне зображення, використане за основу для фейкового зображення Львова. На світлині зображено місто Каліш в Польщі. Фото 1904 року
Розібратись же з невідповідністю будівель по лівій стороні на фейковому фото є, на перший погляд, складніше, однак, якщо придивитись уважніше, то стає зрозуміло, що вони жодним чином не відповідають львівській дійсності. Окрім будівель, є ще кілька дрібних деталей які видають недостовірність світлини. Це. Зокрема, ширина вулиць і загальна ширина проспекту. Справжній проспект Свободи, навіть століття тому був набагато ширшим, ніж вулиця, що представлена на даному фото. Не помітно також трамвайних колій і електричних проводів, хоча відомо, що на час появи оперного по проспекті Свободи уже курсував електричний трамвай.
Порівняння монтажу та оригінальної фотографії
Отож, є безліч деталей, які вказують на невідповідність дійсності зображення на розглянутому фото. Більше того, завдяки львовознавцю Петру Радківцю нам відомо, яке ж насправді місто зображено на цій світлині. Виявляється це одне із найстаріших польських міст – місто Каліш, що розташоване у південно-східній частині Великопольського воєводства. Нам вдалося відшукати оригінальне фото, з котрого зроблено «львівський» фейк. Датоване воно 1904 роком.
Зображення, що зображає фантастичні думки на теми яким би міг виглядати Львів з Полтвою
Якщо поглянути на зіставлення справжнього фото і монтажу, то помітно, що з оригінального зображення було прибрано кілька будівель, а натомість на їх місце вставлено зображення Львівського Оперного театру. Ось такий здавалось б невеличкий монтаж заплутав так багато львів’ян.
Літографія К.Ауера на котрій зображено вигляд проспекту Свободи в першій половині XIX ст.
До речі. Окрім розглянутого нами зображення в інтренеті можна зустріти ще одне фото, на котрому можна побачити поєднання нібито Полтви та Оперного. Однак, воно від самої своєї появи в мережі подавалось всього лиш як фантазія на можливий вигляд міста, якби зараз Полтва не була підземною. Та й широчезна ріка, що присутня на цьому фото, разом з залізничними мостами на ній та паровозами навряд чи могли б вести хоч когось в оману.
Фрагмент світлини проспекту Свободи, на котрому помітно мости через Полтву. Фото 1870-х рр.
Щодо ж реальних зображень Полтви на головному проспекті нашого міста, то такі теж існують, але звісно без присутності на них Оперного театру. Одним із таких зображень є відома літографія Карла Ауера, на котрій зображено вигляд проспекту в першій половині XIX ст. Існує також одне єдине фото, ймовірно авторства Юзефа Едера, на котрому можна вгледіти усі три містка, що проходили над Полтвою на проспекті Свободи. Датоване це фото приблизно 70-ми роками XIX ст.
Чи не найвідомішим польським комедіографом ХІХ століття був граф Александр Фредро. Непересічна та яскрава особистість, він зазвичай невідомий сучасним львів’янам, а ті кому відомий, згадують здебільшого лише про той факт, що він був дідусем Романа Шептицького, який згодом став Митрополитом Андреєм. Нам така ситуація видається вкрай несправедливою та дещо однобокою, по відношенню до цієї видатної людини, тож пропонуємо вам поринути в життя одного з найбільш творчих львів’ян ХІХ століття.
Граф А. Фредро у молоді роки
Маєток Фредрів у селі Бенькова Вишня
Маєток Фредрів у селі Бенькова Вишня
Фрагмент оздоблення палацу Фредрів з іменем Александра
Народився граф 20 червня 1793 року. Перші роки свого життя він провів у селі Бенькова Вишня (тепер Городоцький район Львівської області), проте після трагічної пожежі у маєтку, під час якої загинула його мати – Маріанна, його батько переїхав до Львова, разом з 13-літнім Александром. Освіту він отримував вдома.
Кавалерійська атака під час Бородінської битви. Фрагмент панорами з експозиції Музею-панорами “Бородінська битва”, м. Москва.
У 1809 році, він записується в армію Герцогства Варшавського, і після початку походу Наполеона проти Російської імперії, молодий Александр приєднується до нього і навіть бере участь у Бородінській битві. Молодий улан проявляє себе досить непогано, за що його нагородили Золотим Хрестом Virtuti Militari, а у 1814 році навіть хрестом «Почесного Легіону». Після остаточної поразки Наполеона у 1815, він врешті повертається на батьківщину. Залишаючи Париж, Александр іронічно записавнаписав: «Виїхали разом, але з різних мотивів: Наполеон на Ельбу, а я собі до Рудок».
Софія Яблоновська
Станіслав Скарбек
У 1818 році починається творча кар’єра Александра. Він створює свою комедію “Пан Гельдхаб”, яка тим не менш, на сцену потрапляє лише у 1821 році. Десь на початку 1820-х років починається і його роман з Софією Яблоновською, яка тоді була дружиною Станіславав Скарбека, який вів досить авантюрний і неспокійний спосіб життя. Від такої діяльності чоловіка страждала дружина, яка постійно спостерігала то заледве не банкротство, то періоди короткочасного фінансового успіху. Зрештою їй це набридло і вона вирішила його покинути. Це розлучення, стало одним з найбільш драматичних у історії Львова ХІХ століття. Нам важко встановити, як розвивались їхні стосунки, оскільки у зрілому віці вони спалили свою переписку того часу. Їхній син Ян Александр згадував: «Дорогі мої старенькі, мабуть, мали рацію, коли наважилися на такий болісний крок; на тих листах, писаних просто від серця до серця, жодне чуже око, навіть око рідних, коханих дітей не повинно було спочити…Перед спаленням вони обоє плакали, перечитуючи ті листи».
Театр Скарбека. 1900 рік.
У 1828 році, коли після багаторічного процесу, вона таки стала вільною, вона врешті виходить заміж за Александра. За іронією долі, коли 28 березня 1842 року відкривався театр Скарбека, першою виставою зіграною в його стінах стала комедія Александра Фредро «Шлюби панянські», того самого, який був одружений з його колишньою дружиною самого Скарбека (за іншими даними, вистава Фредро йшла другою, а відкривала театр німецька драма «Сенс життя»). Його дочка, Софія Людвіка Цецилія Констанція (1837–1904), 1861 року вийшла заміж за графа Яна Кантія Реміґіана Шептицького. Від цього шлюбу народився Роман Шептицький, майбутній митрополит Андрей.
Александр Фредро. 1858 рік.
Район вулиці Чайковського, так звана “Хорунщизна”
Александр Фредро в старості.
Окрім драматургії, Александр провадив активну суспільну діяльність. Так, у 1839 році він пропонував з Лєоном Людвіком Сапеґою запропонував спорудити залізницю Бохня — Львів — Бережани. У 1846 вони з дружиною врешті оселяються у Львові, в районі сучасної вулиці Чайковського. У 1850 -1855 роках він деякий час разом з сином мешкає у Франції. З 1861 року він був депутатом Галицького крайового сейму, клопотав про побудову в Галичині першої залізниці, організував Земське Кредитове Товариство та Галицьку Ощадну Касу.
Костел у Рудках де поховано А. Фредро.
Пам’ятник А. Фредро у Львові. Початок ХХ століття.
Львівський пам’ятник А. Фредро у наші дні знаходиться у Вроцлаві.
Погруддя А. Фредро перед театром Ю. Словацького у Кракові
Помер Александр у Львові 15 липня, 1876 року, проте заповів себе поховати у рідних серцю Рудках, у родинній крипті костелу. Цікавим є той факт, що у 1970-х рр. знавець і шанувальник творчості Фредра, вроцлавський професор Богдан Закшевський, відвідавши Рудки, викрав один із пальців скелету драматурга. У Львові було встановлено пам’ятник, який стояв від 1897 на місці, де сьогодні пам’ятник М. Грушевському. На жаль, після ІІ Світової війни цей монумент перевезли до Вроцлава, де він знаходиться і сьогодні. Тому сьогодні, хоча у місті і існує вулиця Фредра, Львову варто відродити пам’ять про одного зі своїх почесних громадян.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Прохасько Ю. “Галицький граф” (Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n42texts/fredro.htm)
Мельник І. Почесний громадянин Львова граф Александер Фредро (Режим доступу: http://zbruc.eu/node/9057)
Мандруємо Львівщиною. День I. Ч2: Вишня та Рудки (Режим доступу: http://neo7777vitaha.livejournal.com/22019.html?thread=24579)
Білан Б. Софія Яблоновська – дружина двох графів (Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n68texts/Sofiya_Yablonovska.htm)
Цими днями, у Львові в рамках VIII фестивалю “Ляльковий світ” у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) проходить розкішна виставка “ЕТНО лялька VI”.
Весняна Етно Лялька запрошує поринути у магічний світ традиційних та інтерпретованих ляльок мотанок, а також інших варіантів ляльки, що відповідають тематиці етно. Цьогоріч додаткова тема проекту Весна – Пасха.
Вагому частину експозиції склали ляльки-мотанки, виконані у своєрідних орнаментах та стилях, що походять від різних культурних течій регіонального мистецтва. В давнину такі ляльки використовувалися як іграшки для дітей, а також як обереги та сакральні символи.
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Основні вимоги до художників: мінімально поліестеру та пластмасових китайських оздоб.
В рамках виставки, Ірина Бердаль-Шевчик приготувала цілий етно-проект “На перетині ниток”: це світлячок, оснований на символах ляльки-мотанки, павучок, якого навчилася плести в Марії Янко, та аплікація.
“Колись дуже давно, коли я тільки починала робити ляльки-мотанки, перший хрестик, який я побачила особисто, був у Тетяни Фургали. Можна сказати, що вона навчила мене цього”, – розповіла авторка проекту “На перетині ниток” Ірина Бердаль-Шевчик.
Оскільки лялька в Україні від давніх-давен була найпоширенішою і найактивнішою з точки зору психології, нічого дивного, що й сьогодні вона відкриває перед художникам широкі можливості. Ляльки мотані, шиті, вирізані з паперу – той космос, в який кожен дорослий занурюється не вагаючись. І річ навіть не в ностальгії за дитинством, а в здатності таких ляльок приносити у світ трохи добра…
У другій половині ХІХ століття перелік доступних для жінок професій не вирізнявся особливою різноманітністю. З огляду на правові та звичаєві упередження щодо можливостей жінок обіймати певні посади (стосувалося це, перш за все, інтелектуальної праці), а також з урахуванням можливостей їх навчання (вища освіта для галичанок стала доступною лише з середини 1890-х років), професійне життя тогочасних жінок нагадувало біг з багатьма перешкодами. Чи не найбільш очевидними вони ставали в оплаті праці. Жінки отримували на 25 % менше, аніж чоловіки за аналогічну роботу. При чому остання могла вимагати абсолютно однакового як для жінки, так і для чоловіка навантаження.
За адресою вул. Вірменська, 2 знаходилася організація «Praca kobiet» (Фото І. Федаш)
Зацікавлення міськими робітницями виникало з огляду на щоразу більшу кількість працюючих жінок у місті та чималу конкуренцію в отриманні місця праці. Допомогти у пошуках роботи було покликане засноване у 1877 р. польське товариство „Praca kobiet”. Його українським аналогом став жіночий промисловий кооператив „Труд”, заснований з ініціативи „Клубу русинок” у 1900 р. Ці організації мали на меті поєднати працю і навчання. Так до прикладу, кооператив «Труд» виробляв і продавав тканини і одяг, які виготовляли жінки, а на зароблені кошти заснував школу крою, шиття і бухгалтерії для тих, хто хотів освоїти відповідний фах. Заняття проводилися щодня з 15 до 17 год., окрім неділь і свят, за адресою Площа Ринок, 39.
На Площі Ринок, 39 знаходилось товариство «Труд». На першому поверсі будинку, як повідомляло у 1903 р. “Діло” було відкрито “Сальон Мод під управою властительки школи моднярсва п. Анн з Єсерів Грегоровичевої”. (Фото І. Федаш)
Про побут міського робітництва і його повсякдення час до часу писала щоденна преса. У 1898 р. газета «Dziennik Polski» опублікувала серію статей, присвячених львівським робітницям (щоправда, без урахування єврейських жінок). Свою діяльність «Ankieta w sprawie robotnic chrzescijańskich» зосереджувала на зборі матеріалів шляхом опитування жінок, зайнятих професійно, про умови їх праці, кількість робочих годин і заробітків, якість життєвого рівня, ставлення працедавців і навіть проведення дозвілля. До роботи в анкетуванні було запрошено делегатів з 18-ти товариств міста без різниці політичних переконань.
Курси виготовлення парасольок
В рамках згаданої ініціативи було опитано жінок різних професійних груп: швачок, гаптувальниць, виробниць рукавичок, прачок, прасувальниць, працівниць друкарень і палітурних цехів, рознощиць газет і робітниць на будівництві. Оплату праці опитаних визначала отримана освіта і попередній досвід. До прикладу, прасувальниця за місяць заробляла в середньому 21 золотий ринський. Проте, аби отримати таку посаду у пральні потрібно було попередньо пройти «науку», яка тривала близько місяця й обходилася учениці в 10 зол. ринських. Аналогічною ситуація була і у кравецтві. Попри те, що тривалість робочого дня жінок, зайнятих у цій сфері, складала не менше як 11 годин, вижити на зароблені суми без допомоги родичів було, фактично, неможливо.
Фабрика паперу
Ще менші заробітки припадали на помічниць мулярів (їх робота полягала в носінні вапна, піску та робочого інвентаря майстрам) та працівниць цегелень (в їх обов’язки входило формування, обтинання та складання цегли). Вони за день роботи в середньому отримували 50 центів. Серед працюючих тут переважали неодружені дівчата віком від 13 років (до слова, за даними опитування, самостійно заробляти у місті могли починати від 11 років). Їхня робота була сезонною, тривала з квітня по вересень. Взимку, зайняті у цій сфері жінки, наймалися домашніми служницями.
Продаж львівської газети “Herold Polski”, 1906 р.
Служба була однією з найбільш затребуваних, однак від цього не найбільш високооплачуваних, професій для жінок у місті. У домах інтелігенції, багатших міщан вони працювали в якості помічниць у господарстві, кухарок чи мамок-годувальниць. Така робота, звично, трактувалася тимчасовою, що з огляду на конкретні обставини життя була необхідністю. Свою посаду служниці могли втратити коли завгодно, так само, як і покинути її під будь-яким зручним приводом: письмове оформлення їхньої праці було рідкістю. До мінусів служби, звично, зараховували незахищеність працівниць від можливих визисків господарів домів, в яких вони працювали. Натомість, роботодавці нерідко скаржилися на неможливість знайти «порядну» служницю, натякаючи на очікувані від людей такого фаху нечесність чи неморальність.
Жінки серед будівників міського театру у Львові
У переліку найпоширеніших скарг, які називали анкетовані робітниці, були побиття, лайки, великі грошові штрафи за запізнення чи інші порушення робочого порядку, а також «брутальність» і «небачена зухвалість» з боку роботодавців чи інших чоловіків на роботі. На питання про читання книжок чи газет на дозвіллі (було актуальним лише за наявності освіти), більшість відповідала, що після 12 чи навіть 14-ти годинного робочого дня не мали на це ані сил, ані бажання.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych wydane przez Krajowe biuro statystyczne / Pod red. T. Pilata. Tom Zeszyt I. Lwów, 1903. s. 26.
Черчович І. Професійна реалізація жінок кінця ХІХ – початку ХХ століття: на прикладі українського суспільства Галичини // Новітня доба. Львів, 2014. С. 7–18.
«Мати Милосердя» («Святоюрська Мадонна») – знаковий, але й, на жаль, останній твір самобутнього українського митця і педагога Олекси Новаківського (1872 – 1935). Мальована вуглем композиція на полотні розміром 330х197 см – графічний ескіз до запрестольного образу Богородиці, що мав прикрасити святилище собору св. Юра.
Якби праця художника дійшла логічного завершення, його доробок поповнився б одним з кращих творів, а українське сакральне малярство отримало б потужний імпульс для подальшого розвитку у ХХ ст. Проте передчасна смерть Новаківського так і залишила все на стадії підготовчого ескізу.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя (остаточний рисунок для олійного виконання), 1935 р.
Натомість ми маємо нагоду пригадати декілька цікавих фактів про «Святоюрську Мадонну» великого Маестро.
1. Ідея нового запрестольного образу виникла в часі реставраційних робіт на території Святоюрського комплексу, що відбувалися протягом 1932 – 1933 рр. під керівництвом археолога Ярослава Пастернака (1892 – 1969), архітектора Володимира Січинського (1894 – 1962), мовознавця і музейника Іларіона Свєнціцького (1876 – 1956), письменниці Марії Струтинської (1897 – 1984) та ін. Спершу у соборі планували розмістити Богородчанський іконостас маляра Йова Кондзелевича (бл. 1667 – бл. 1740) – шедевр українського барокового малярства кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Пізніше висловлювали намір оновити інтер’єр катедри у нео-візантійському або псевдо-бароковому стилі. Нарешті дійшли висновку, що головний греко-католицький храм варто оздобити в стилі новочасного українського мистецтва. Питання полягало лише в тім, кому з тодішніх митців довірити таке відповідальне завдання?
Олекса Новаківський
2. Зробити вибір на користь О. Новаківського громаді порадив професор Українського Вільного Університету у Празі Вадим Щербаківський (1876 – 1957). У статті для газети «Мета» він, зокрема, писав: «Я бачив у його [Новаківського – О. Ш.] студії декілька нарисів ікон і, особливо, образу Богоматері, які вражають і глибокою вдумчивістю автора, і величавим внутрішнім змістом, і екстатичним підняттям настрою. Поставити такі образи в церкві перед масою вірних, – це значить вписати нову сторінку в історію українського церковного малярства, дати нове натхніння глядачам, нове захоплення віруючим.».
3. Зацікавлення сакральною тематикою простежувалося у творчості О. Новаківського ще від початку 1910-х рр.Особливо натхненно працював художник над образом Пресвятої Богородиці, матері-заступниці землі української, в роках Першої світової війни.
Мати Милосердя (фрагмент)
4. Переговори громади церкви св. Юра із О. Новаківським розпочалися на початку 1934 р. Маестро відмовився від пропозиції виконати настінні розписи в храмі, однак радо погодився взятися за образ Богородиці Матері Милосердя. У травні 1934-го між обома сторонами укладено офіційну угоду: Новаківський зобов’язався упродовж трьох років намалювати монументальну ікону Богородиці на дереві, перед тим створивши підготовчий графічний шкіц «до апробати Їх Ексцелєнції Високопреосвященному отцю Митрополиту». Святоюрська громада у свою чергу взяла на себе зобов’язання оплатити працю митця, загальна сума послуг становила 18 тис. злотих. Для фінансування роботи над образом в жовтні того ж року постав «Комітет Пань уфундовання запрестольного образу Богоматері для архикатедрального собору св. Юра у Львові», який очолила Ольга Левицька (1862 – 1936) – дружина галицького адвоката, громадсько-політичного й державного діяча Костя Левицького (1859 – 1941).
Собор св. Юра, світлина 1930 р. – http://sobor-svyura.lviv.ua/istoriya/
5. За неповний рік праці над образом Новаківський створив велику кількість композиційних варіантів – до двох десятків олійних й сотню графічних. Митець паралельно розробляв образ Богоматері відповідно і до давньої східної, і до новочасної української традиції (останнє стосувалося, зокрема зовнішнього вигляду Богородиці: замість мафорію – гуцульський народний одяг в стилі т. зв. «селянських» або «українських Мадонн»). На полях одного з малюнків митець залишив запис: «Подальший тяг ліній слідує в творенню стилю новочасного ХХ століття». Останній варіант «святоюрської Мадонни» – монументальний рисунок вуглем – Новаківський виконав спочатку на стіні власної майстерні.
Мати Милосердя (варіант із трьохверхою церквою)
6. Існує припущення, що моделлю для «святоюрської Мадонни» Новаківського була дружина знаного галицького адвоката Олександра Павенецького п. Гануся.
7. Згідно авторської сигнатури на звороті, О. Новаківський розпочав працю над остаточним ескізом майбутнього запрестольного образу у п’ятницю 19 липня 1935 р. Учень Маестро Степан Луцик (1906 – 1963) згадував, що сам процес нанесення малюнка Богородиці з Дитям на полотно – як потім виявилося, останнього малюнку художника – зайняв 10 год. Пізніше, протягом декількох днів (20, 23, 24, 26 і нарешті – 31 липня) художник промалював фігури Марії з малим Христом й зробив ескізні начерки інших деталей композиції.
Мати Милосердя (фрагмент)
8. Через виснаження на початку серпня 1935 р. митець полишив роботу й подався на вакації до села Дора (тепер – Івано-Франківська обл.), де за два тижні його стан різко погіршився. Новаківського перевезли до Львова і поклали до лікарні, де після невдалої операції, в ніч з 28 на 29 серпня 1935 р. він помер;
9. Останній ескіз до «Матері Милосердя» – чи не єдиний твір Маестро, котрий не згадується у жодній прижиттєвій публікації про О. Новаківського (водночас сам процес створення образу широко висвітлювався у тогочасній пресі). Ані одної згадки про «Святоюрську Мадонну» не знаходимо і в публікаціях про художника за радянських часів. Понад сорок років образ переховували у запасниках музейних фондів в приміщенні колишнього Вірменського собору;
Олекса Новаківський на пленері в Дорі
10. Вперше «Святоюрську Мадонну» експоновано на посмертній виставці робіт О. Новаківського, що відбувалася 1936 р. в музеї Наукового товариства ім. Шевченка. Вдруге львів’яни та гості міста змогли побачити останній твір видатного художника аж у вересні 1992 р. на ювілейній виставці до 120-ліття від дня народження О. Новаківського, яка проходила з благословення митрополита Львівського Володимира Стернюка (1907 – 1997) у виставкових залах Художньо-меморіального музею О. Новаківського. На ній, окрім кінцевого ескізу, було представлено 14 малярських та 65 рисункових начерків.
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. «Мати Милосердя» (запрестольний образ Олекси Новаківського для собору Св. Юра у Львові): виставка до 120-ї річниці з дня народження Олекси Новаківського. Львів, серпень – вересень 1992 р. – Львів, 1992. – 17 с.
Волошин Л. Ювілей 30-ліття музею Олекси Новаківського у Львові: Історія та підсумки діяльності (1972 – 2002) // Літопис Національного музею у Львові. – Львів, 2004. – № 3 (8). – С. 78 – 94.
Науковий каталог малярських творів Олекси Новаківського: За матеріалами ювілейної виставки до 125-ліття від дня народження // авт.-упоряд. Л. Волошин, З. Грушовець. – Львів, 2008. – 98 с.
Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998. – 332 с.
Енергійністю цього високого худорлявого чоловіка справді можна було захоплюватися. У нього завжди було багато ідей і невтомне бажання для їх втілення. Володимир Блавацький не боявся плисти проти течії – попри спротив батьків, все своє життя присвятив театрові як актор і режисер, шукаючи новаторських постановок і оригінальних рішень на сцені. Водночас був палким любителем копаного м’яча, сам грав із радістю, організовував команди з акторів. Готуючись до гастролей у якомусь із міст, наперед з’ясовував, чи є там футбольна команда. Вранці актори змагалися на полі, а ввечері – показували виставу, постаючи перед глядачами в новому амплуа.
Володимир Блавацький у молоді роки (зі сайту http://ukrslovo.net)
Володимир Трач (справжнє прізвище Блавацького) народився 1900 р. у Косові на Івано-Франківщині. Закінчив польську гімназію в Коломиї і за настановою батька-судді мав усі можливості без жодних матеріальних турбот продовжувати навчання в університеті. Однак 19-річний Влодко мав інші плани на своє життя – захопившись однією актрисою, супроти волі батьків, приєднався до театру Василя Коссака і змінив прізвище на Блавацький. Невдовзі від юнацького захоплення не залишилося і сліду, а от любов до театру стала головною супутницею у житті молодого актора.
Петро Сорока, 1930 р. (зі статті Лаврентія Р. «Просвітянський театр» під керівництвом Петра Сороки (1928-1929)» (Вісник НТШ. – 2012. – Ч. 48. – С. 34–38)
Василь Коссак (зі сайту http://esu.com.ua)
Грав у трупах Василя Коссака, Петра Сороки, Йосипа Стадника, Олександра Загарова, В. Демчишина і «Людового театру». Як актор створив чимало яскравих сценічних образів. У 1927–1928 рр. пробував власні сили в театрі «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса і ця короткочасна співпраця мала визначальний вплив на подальші творчі пошуки В. Блавацького як актора і режисера.
Лесь Курбас, кін. 1920-х рр. (з архіву Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України)
Березільці на екскурсії. В. Блавацький сидить у другому ряду шостий зліва, 1927/1928 р. (з архіву українського музею в Нью-Йорку)
Спершу став художнім керівником Театру ім. І. Тобілевича. 1933 р. очолив молодий театр «Заграва» у Львові і не без впливу Леся Курбаса намагався модернізувати театральну естетику галицької сцени, вдаючись до експериментів і новацій. У 1938–1939 рр. був керівником пересувного театру ім. І. Котляревського, який постав внаслідок об’єднання театру «Заграва» і театру ім. І. Тобілевича (керівник – Микола Бенцаль).
Володимир Блавацький – режисер театру ім. І. Тобілевича (Нова Хата. – 1932. – Ч. 5)
Володимир Блавацький у ролі Максима в інсценізації «Земля» В. Стефаника, театр «Заграва», 1933 р.
Володимир Блавацький у ролі Юди у виставі «На полі крови» Лесі Українки, театр «Заграва», 1938 р. (з архіву В. Левицької)
Володимир Блавацький у ролі Ісуса Христа у виставі «Голгота» Г. Лужницького, театр «Заграва», 1936 р. (із книги Г. Лужницького «Наш театр»)
Володимир Блавацький вмів бути оригінальним не лише на сцені. Саме йому належала ідея створити при театрі спортивний клуб і футбольну команду – до цієї думки його підштовхнула шалена любов до футболу і спостережливість – якось звернув увагу, що в його трупі чимало досвідчених футболістів та любителів покопати м’яча. Так постала львівська команда «Гонг», яку очолив її ідейний натхненник – сам Блавацький. Перший комплект форми пошила театральна кравчиня зі старої завіси. Взуття взяли у крамниці в обмін на контрамарки на виставу. Тріумфом гонгівців став матч зі збірною трьох найсильніших польських команд Сокаля у травні 1939 р. Перемога львівських акторів із рахунком 4:2 допровадила українських кібіців (вболівальників) до шаленої радості і вони, виходячи зі змагань, дивились на поляків як на «мале пиво».
«Гонг» (у світлій формі) і польська збірна Сокаля перед матчем, травень 1939 р. (із книги О. Скоценя «З футболом у світ»)
Емблема футбольної команди «Гонг», кін. 1930-х рр. Виконав Леонід Боровик
Із приходом «совітів» до Львова було створено драматичний театр ім. Лесі Українки, однак керівної посади Володимиру Блавацькому «не довірили» і він працював у ньому як актор та режисер.
На сцені В. Мельник, В. Блавацький (у центрі), В. Королик. Вистава «Любов Ярова» К. Треньова, Драматичний театр ім. Лесі Українки, 1939–1940 рр. (із книги О. Скоценя «З футболом у світ»)
Невдовзі зініціював відновлення при театрі футбольної команди «Мистецтво» (зареєструвати довелося як «Искусство»), яку записали до аматорської ліги. Безкоштовно тренувати і підтримувати команду погодився відомий львівський футболіст Олександр Скоцень – замість гонорару отримував по два квитки на всі театральні імпрези. Актори тренувалися на боковому полі колишніх «Чарні» (тепер «Динамо»), до тренувань підходили відповідально, але з гумором. Найсерйозніше до тренувань ставився В. Блавацький – першим роздягався, виконував вправи, залюбки займав місце у воротах або наодинці копав м’яча аж до вечірніх сутінків.
Олександр Скоцень – тренер театральної команди в роки німецької окупації
У час німецької окупації В. Блавацький очолив колектив Львівського оперного театру – почалася плідна співпраця із Йосипом Гірняком, провідним майстром курбасівського «Березоля». Водночас режисер не покинув давнього захоплення – футболу. І хоча можливості утримувати повноцінну команду не було, В. Блавацький зініціював один із найрезонансніших футбольних матчів тих часів. 28 червня 1942 р. на стадіоні Українського центрального комітету (колишній стадіон «Поґоні», тепер на цьому місці будівля податкової адміністрації) зустрілися «Артисти театру» та «Робітники пера». За грою, затамувавши подих, спостерігало понад п’ять тисяч глядачів і півсотні фоторепортерів. «Робітники пера» перемогли з рахунком 4:3. Весь прибуток із матчу передали на допомогу українським студентам. «Хід гри був повний драматичних, комічних, опереткових, а навіть балетних моментів… Про вислід змагань сказав хтось дотепний на трибунах: «Актори програли, бо забули взяти суфлєра, а письменники і редактори виграли з причин, незалежних від редакції…», – писала щоденна газета «Львівські Вісті».
Театральна команда на одному із матчів. В. Блаватський другий справа
Актори-глядачі на «спортовому грищі»
У вересні 1943 р. Володимир Блавацький першим виконав на українській сцені роль Гамлета у постановці Й. Гірняка і зробив це блискуче – перед львівським глядачем постав образ принца данського як інтелігента, інтелектуала, аристократа духу. Драму поставили в пам’ять про Леся Курбаса і Миколу Куліша, загиблих у катівнях НКВС. В умовах воєнного часу вистава була надто біографічною для кожного з її учасників і глядачів. Володимир Блавацький буквально полонив німецьку публіку своєю грою у спектаклі – після прем’єри німецька преса Львова порівнювала його з відомими виконавцями Віллі Біргелем і Рудольфом Фернау.
Володимир Блавацький у ролі Гамлета, 1943 р.
Сцена із вистави «Гамлет» В. Шекспіра у постановці Й. Гірянка на сцені Львівського оперного театру, 1943 р.
Після Другої світової війни В. Блавацький разом із частиною акторів Львівського оперного театру емігрував до табору переміщених осіб Зомме-Казерне біля Авґсбурга (Німеччина), де очолював Ансамбль українських акторів. Згодом переїхав до США і сформував Український театр з осідком у Філадельфії. Як режисер втілював свої сміливі задуми у постановках європейських п’єс у стилі психологічного театру. Створив спортивний клуб «Тризуб» і мріяв, що його команда стане чемпіоном США…
Канадійська команда «Тризуб», 1952 р. (із книги О. Скоценя «З футболом у світ»)
Володимир Блаватський у ролі «Малахія» у п’єсі «Народний Малахій», Ансамбль країнських акторів, табір переміщених осіб Зомме-Казерне, середина 1940-х рр. (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
Володимир Блавацький (справа) у розмові з Олегом Лисяком, табір переміщених осіб Зомме-Казерне, 1947 р.
Однак важкі роки поневірянь підірвали здоров’я Володимира Блавацького і його серце перестало битися у 53 роки.
Петро Андрусів. Портрет Володимира Блавацького, січень 1953 р. (із книги Г. Лужницького «Наш театр»)
У пам’яті друзів та шанувальників його таланту він назавжди залишиться як невтомний ентузіаст й організатор українського театрального життя. Як режисер бачив розвиток української театральної культури лише в загальноєвропейському контексті, тому продовжував традиції модерністського «Березолю», реалізовував новаторські для галицького театрального мистецтва засоби виразності. А ще його пам’ятатимуть як людину, яка зуміла у чудовий спосіб поєднати театр і футбол й організувати першу в Україні (можливо, і в Європі) театральну футбольну команду.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Блавацький Володимир Іванович (1900–1953 рр.). – Режим доступу: http://teatr.kolomyya.org.
Володимир Блавацький. – Режим доступу : http://ukrslovo.net.
Гарбузюк М. Національна прем’єра «Гамлета» у Львові (1943). – Режим доступу: http://shakespeare.zp.ua/texts.item.54.
Гінда В. Перший «Гамлет» на український сцені // Збруч. – 2014. – 28 берез. – Режим доступу http://zbruc.eu/node/20548.
К. Спортово-мистецька сензація у Львові // Львівські Вісті. – 1942. – 30 черв.
Мандзюк Д. «Актори програли, бо забули взяти суфлєра». Як галицький футбол починався з театральної вішалки. – Режим доступу: http://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/deathintenitive/817086.html.
Скоцень О. З футболом у світ. Спомини. – Торонто, 1985.
Фото:
Боньковська О. Театральне мистецтво на західноукраїнських землях у 1918–1939 роках // Студії мистецтвознавчі. — 2008. — № 2(22). — С. 27–48.
Життя і творчість Леся Курбаса / упоряд., наук. ред. Богдан Козак. – Львів; Київ; Харків, 2012.
Наш театр : книга діячів українського театрального мистецтва, 1915–1975. – Нью-Йорк ; Париж ; Сідней ; Торонто, 1975. – Т. 1.
Ревуцький В. Актриса Марія Степова // Просценіум. – 2005. – № 3.
Лічені дні залишилися до закриття масштабного виставкового проект «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.», що відкрився 14 березня 2016 року до 20-річчя Львівського Палацу Мистецтв.
Впродовж виставки, останній день експозиції якої 6 квітня 2016 року, відбувались круглі столи і диспути теоретиків, лекції про художників, кураторські екскурсії, концерти «альтернативної музики» 1960-1980-х рр.
Хто ще не мав нагоди відвідати цю експозицію – щиро радимо це зробити найближчими днями, адже «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.» – це ретроспектива трьох десятиліть що представляє основні напрямки альтернативного львівського мистецтва 1960-1980-х років в творах Романа Сельського, Леопольда Левицького, Карла Звіринського, Олега Мінька, Любомира Медвідя, Зеновія Флінти, Ігоря Боднара, Євгена Лисика, Теодозії Бриж, Романа Петрука, Олександра Аксініна та інших модерністів.
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Експозиція виставки «Екзистенція → Космос – вектор львівського модернізму. 1960-1980-ті рр.»
Мистецтво львівського модернізму – це естетична проекція альтернативної інтелектуальної культури Львова другої половини ХХ ст., яка дозволяє проаналізувати це явище в контексті тогочасних європейських мистецьких процесів. Маловідомий «інший» Львів 1960-1980-х років, в усіх варіаціях його творчого нонконформізму, з його ідеалами довоєнної творчої еліти та потужним потенціалом новаторського мислення потрібно повернути історії українського і європейського мистецтва.
Організатори: кафедра менеджменту мистецтв Львівської Національної Академії Мистецтв та Львівський Палац Мистецтв.
1777 року австрійська влада постановила розібрати фортифікації Львова – й поступово ділянки із валами поглинула забудова.Ті нечисленні оборонні споруди, які збереглися донині, тішаться особливою увагою: про них знають, намагаються піклуватися і радо демонструють туристам.
Натомість про «лінію Беренса» згадують хіба історики – вони відшукують її сліди, порівнюючи давні мапи із нинішньою конфігурацією кварталів, напрямом прокладених вулиць і особливостями рельєфу. Упродовж століть могутні куртини розібрали, рови засипали, а муровані частини бастіонів або ліквідували, або звели над ними сучасні будинки.
План Львова Адальберта Карасека 1807р. На схід від середмістя зафіксовано «лінію Беренса»
Протягом XVII ст. у Львові було декілька невдалих спроб охопити передмістя зовнішньою лінією бастіонних фортифікацій. Лише реальна загроза повторення турецького вторгнення змусила Яна ІІІ Собеського наказати розпочати зведення четвертої лінії оборони Львова. На замовлення міста або передміщан та за сприяння королівської адміністрації було розроблено кілька проектів нової лінії укріплень (до нашого часу дійшли лише три – Фридерика Ґетканта, Яна Беренса й Сіра Десро).
У результаті вирішили реалізовувати комплекс земляних бастіонних фортифікаційних систем, який розробив 1674 року комендант міста Ян Беренс. Після завершення їх будівництва мало бути остаточно сформовано чотири оборонні лінії Львова. Відомо, що полковник Ян Беренс став військовим комендантом Львова після Яна Кжановського. Під керівництвом коронного гетьмана Станіслава Яблоновського він займався укріпленням міста, яке у 1672 році зазнало турецького нападу.
План фортифікації Львова Яна Беренса. Кінець XVII ст.
На момент будівництва Беренсом нових споруд, вже існували три лінії оборони навколо середмістя. Згідно з проектом, не планували вносити зміни до першої і другої оборонних ліній (високого та низького мурів). Третю лінію мали модифікувати із західного і південного боків. Нові фіртки планували прорізати в мурах з боку Низького Замку та у Фарськійбастеї. Насипані Беренсом вали мали утворити четверту і п’яту лінії оборони. Проект базувався на засадах староголландської і новоголландської бастіонних систем. Елементами першої є використання передвалу та форма чола бастіонів, яка дозволяє вести вогонь із барків та куртин. Вплив другої виразився в облицюванні бастіонів каменем та у формі барків, яка дозволяла розмістити додаткові гармати. Оригінал проекту зберігається у Львівському історичному музеї.
План-реконструкція львівських укріплень XVII ст., накладений на сучасну підоснову
Отож, відповідно до проекту Беренса, планувалося об’єднати у єдиний оборонний комплекс Високий Замок та ряд укріплених приміських монастирів: кармеліток босих, кармелітів босих, кларисок, кармелітів взутих, зі східного боку лінія мала пройти впритул до міських укріплень. Загалом лінія фортифікацій мала починатися від південно-східного крила Високого Замку, далі, прокладена на південь, охопити Галицьке передмістя, пролягти лівим берегом Полтви вздовж середмістя до Низького Замку, зайняти частину Краківського передмістя (проходячи, очевидно, посередині Староринкової площі) і закінчитися біля західного крила Високого Замку.
Костел Матері Божої Громничної та монастир кармеліток босих –одиніз укріплених монастирів, які мали б входити у систему фортифікацій. Фото поч. ХХ ст.
З усього запланованого вдалося у 1678-1682 роках насипати вал через Галицьке передмістя від монастиря кармелітів босих (нині церква Святого Михаїла) до монастиря кармелітів взутих (що був на нинішній вул. Князя Романа). Укріплені фортифікації мали загальну довжину орієнтовно 1770 м. Ширина головного валу бастіону в основі дорівнювала приблизно 15 м.
Костел і монастир кармелітів босих – тепер Церква Святого Михайла. Кін. ХІХ ст.
Панорама Львова Франсуа Пернера 1772 р., на якій червоним позначено костел і монастир кармелітів взутих – закінчення збудованих фортифікацій «лінії Беренса»
Нові споруди завдали львів’янам значних незручностей, а часом спричиняли і матеріальні збитки — довелося зруйнувати кілька приміських садиб і реквізувати земельні ділянки. Щоправда, такі надзвичайні заходи передбачалися нормативами — мешканці передмістя були зобов’язані за потреби звільнити від будівель свої ґрунти на відстань до 400 ліктів (бл. 240 м) від міста (міського муру). Ці події описав львівський хроніст Ян Томаш Юзефович, супроводжуючи їх критичними коментарями (ймовірно,що під час будівництва постраждали і якісь його маєтки).
Ймовірно, саме необхідність подальшого знесення будівель, недостатня узгодженість плану із львівським рельєфом та брак коштів стали причиною призупинення робіт.
Костел кларисок під час перебудови, поч. ХХ ст.
А ще у результаті спорудження «лінії Беренса» довелося переформатувати тогочасну вуличну мережу. Саме система укріплень задала напрямок низці майбутніх вулиць у прилеглих кварталах. Так, бастіон перегородив вулицю Темричівську (тепер Пекарська), через що вона набула нинішнього вигляду —початково вона була прямою і починалася безпосередньо від площі Митної. Поступово виникли вулиці Вузька (вздовж куртини валу), нинішня Академіка Філатова (над ровом), паралельна вулиця Вітвера (рів).
Фахівці спробували ідентифікувати бастіони «лінії Беренса». На їхню думку, бастіон №1 був споруджений на ділянці між сучасними вулицями Максима Кривоноса і Гуцульською. Другий бастіон – приблизно між сучасними вулицями Миколи Лисенка й Просвіти, перед укріпленням монастиря кармелітів босих. На віддалі 90 м на південь звели бастіон №3 – тепер тут двір будинку облдержадміністрації. Рештки фортифікацій було остаточно знищено на початку 1980-х років, коли будували гаражі облвиконкому – зберігся лише фрагмент лівого барку.
Перспектива на місце за львівською облдержадміністрацією, де колись проходила «лінія Беренса»
Четвертий бастіон добре ідентифікувався на ділянці сучасної вулиці Павла Римлянина – доки у подвір’ї будинків №3 і №5 в 1980-х роках було знищено фрагмент його лівого чолового боку, коли тут споруджували бомбосховище.
Фрагмент оборонного валу у внутрішньому дворикубудинку за адресою вул. Вузька, 8
Подвір’я будинку на вул. Вузька, 6 – тут до старого муру прибудовані комірки для вугілля
Однак тут до 2001 року можна було оглядати лівий барк бастіону (без стоку) – доки його не закрили новобудовою. Тепер фрагменти барку можна побачити тільки з іншого боку — у внутрішніх двориках будинків №6 та №8 на вулиці Вузькій, які було споруджено на залишках валу на замовлення Генрика Богдановича у 1910–1911 роках.
Заштукатурений фрагмент муру на вул. Вузькій, 8
Галицька брама, розташована недалеко від валу. Навпроти неї – костел кларисок. Фото кін. ХІХ ст.
Згідно з проектом, на захід від бастіону №5 мав бути обрив укріпленої лінії з влаштованим у ньому додатковим проїздом Г-подібної форми. На орієнтовній віддалі 90-100 м від залому у валі була Галицька в’їздова брама.
Уже чимало писалося про існуючі та зниклі кладовища Львова. Однак, здебільшого піднімалася тема великих міських цвинтарів, які виділялись своєю історією та скульптурним багатством. Але, значно менше уваги виділено невеличким кладовищам, які опинилися в межах міста після приєднання до Львова навколишніх присілків. Зокрема найбільше таких кладовищ припало на Шевченківський район Львова. Більшість цих цвинтарів уже давно закриті, а часом і понищені, а тому мало хто про них ще знає чи пам’ятає.
Цвинтар на Кайзервальді
Старознесенській цвинтар на Кайзервальді
Розташування Старознесенського кладовища на Кайзервальді
Одним, із більш знаних поміж інших є цвинтар на Старому Знесінні. Утворений він ще в середині XIX ст., коли ця територія була окремим селом і не входила до складу міста. Дане кладовище заховане поміж двома ярами на Кайзервальді і є малопомітним для людських очей. Вийти до нього можна або від вулиці Заклинських, або ж спустившись від лижної школи «Динамо». До речі, в 1980 році декілька могил цього цвинтаря було ліквідовано через впорядкування лижного спуску. Але більшість цвинтаря на диво уціліла. Найдавніше відоме поховання, що тут розміщене, датоване 1867 роком. Присутні також на кладовищі могили бійців УГА, в’язнів Талергофу, активістів товариства “Просвіта” та “Союзу Українок”. Офіційно здійснювати тут захоронення заборонено ще з 1990 року, однак і досі на цьому цвинтарі з’являються нові могили.
Цвинтар на Варшавській
Старий цвинтар села Голоско на Варщавській
Макет готелю, що хотіли звести на місці кладовища на Варшавській
Розташування цвинтаря на Варшавській
Менш знаним та значно запущенішим є цвинтар колишнього села Голоско, котре увійшло до складу Львова у 1930 році. Коли саме засноване дане кладовище на жаль невідомо, проте тут є достатньо могил кінця XIX ст., при чому, як українських так і польських. Ще в 1970-х роках було офіційно заборонено ховати тут померлих. Більше того, існували плани ліквідації цього кладовища, та спорудження на його місці велетенського готелю. Однак, проти цих планів виступила місцева громада, а тому плани так і залишились планами.
Цвинтар на Збоїщах
Цвинтар на збоїщах
Розташування цвинтаря на Збоїщах
Ще одне кладовище, а точніше залишки від нього знаходиться на Збоїщах, по вулиці Мідній. Як і попередні кладовище, збоїщанське було сільським цвинтарем села Збоїща, яке лиш в 1963 році стало частиною Львова. У 1980-х рр. цвинтар закрили й зруйнували, а тому зараз про нього нагадують вхідна брама з залишками муру, а також кілька символічних монументів. Два з них це братські могили Українським Січовим Стрільцям та воїнам УПА. Третій же досить оригінальний, оскільки являє з себе зібраний з залишків надгробків постамент, на котрому встановлено залізний хрест.
Цвинтарі Замарстинова
Старий польський цвинтар на Топольній
Старий польський цвинтар Замарстинова на Топольній
Могила отців-редемптористів на старому полькому кладовищі на Топольній
Розташування Замарстинівських кладовищ: 1) польський цвинтар; 2) цвинтар німецьких військовополонених; 3) поховання жертв НКВС
У самому кінці Замарстинова, трішки північніше вулиці Топольної, поруч з школою №81 знаходяться одразу три окремі кладовища. Найдавніше з них виникло як стихійні поховання ще в кінці XIX ст., однак офіційною датою його створення вважається 1917 рік. Судячи по вцілілим до сьогодні гробівцям ховали тут здебільшого поляків. Мабуть, через це воно і було закрите в 1950-х роках, і зараз знаходиться у край занедбаному стані.
Цвинтар німецьких військовополонених на Топольній
Неподалік польського кладовище, позаду спортмайданчика школи розташовані поховання німецьких військовополонених. За офіційними даними тут поховано 330 осіб. На відміну від сусіднього кладовище, це є добре впорядкованим та доглянутим. Однак, більшість могил є безіменними та позначені лише номерами. За сприяння німецької сторони здійснювались спроби ідентифікації поховань. Одна із таких спроб увінчалась успіхом, і було ідентифіковано могилу №7/3 Вальтера Бекера.
Ексгумовані останки з кладовища жертв НКВС на Топольній
Ексгумація останків на таємному цвинтарі НКВС на топольній
Третім же цвинтарем, розташованим поруч зі згаданими двома, є таємне кладовище НКВС, на котрому ховали померлих та закатованих з пересильної тюрми на Замарстинові, яка діяла в 1944-1955 рр. Оскільки усі поховання здійснювались таємно, то жодних пам’ятників, хрестів і т.п. ніхто не зводив. Загалом, тут було поховано близько півтори тисячі осіб. Згодом ця ділянка була віддана під дачі для працівників МВС та КГБ. На початку 2000-х рр. та в 2014-2015 рр. проводились ексгумаційні роботи в ході яких було знайдено останки понад 500 осіб, 60 з котрих були дітьми. Усі знайдені останки було перепоховано на Личаківському кладовищі.
Гурт «Без обмежень» та львівська співачка Ліля Ваврін у квітні презентуватимуть новий сингл «Ангели НЕ плачуть», повідомляє прес-служба Лілі Ваврін.
Ліля Ваврін розповіла, що з лідером групи «Без обмежень» Сергієм Танчинцем познайомилася під час інтерв’ю на радіо, де співачка працює. Ідея співпраці виникла спонтанно.
«Коли переслуховувала свій матеріал для нової сольної програми, то спіймала себе на думці, що моя пісня «Ангели плачуть» повинна бути в дуеті з хлопцями з «Без обмежень», – зауважила Ліля Ваврін.
Вокаліст групи «Без обмежень» Сергій Танчинець розповів: коли Ліля надіслала пісню, одразу зрозумів – вона стане хорошим треком.
«Щодо назви, то Ліля пропонувала «Ангели плачуть» – в пісні серйозна тематика і підняті теми людей, які стають заручниками і маріонетками «ляльководів». Тож я запропонував додати до назви пісні частку НЕ, тому що хочеться, щоб кожен був щасливий і вільний у своїх діях і думках. Тому ангели не повинні плакати», – наголосив лідер гурту.
Афіша презентації синглу «Ангели НЕ плачуть»
Саундпродюсер –Panchyshyn; Запис та зведення – Мар’ян Крискув, Jenny Records.
Сьогоднішнім львів’янам ім’я Генріха Швецько-Вінецького говорить мало про що. Тим не менш, це людина, яка створила деякі знакові архітектурні споруди радянського Львова, та очевидно найбільш оригінальний та водночас радикальний архітектурний генеральний план розвитку міста, який, так і не був реалізований. Тож яким міг би бути Львів, якби цей проект почали втілювати у життя?
Генріх народився у 1901 році у тодішньому Катеринославі (сьогоднішній Дніпропетровськ). Після закінчення гімназії, у 1920 році він вступив на інженерний факультет Катеринославського єврейського політехнічного інституту, а після ліквідації цього навчального закладу він стає студентом Петроградського інституту цивільних інженерів, який він закінчив у 1927-му. Після цього він повертається до Дніпропетровська, де працює інженером шкільного будівництва окружного комунального господарства.
Генріх Швецько-Вінецький
Він організовує проектне бюро, де у тогочасному Дніпропетровську працювали студенти будівельного технікуму та засновує кафедру архітектури у створеному 1930 року інженерно-будівельному інституті. У архітектурному плані більшість його творінь цього часу представляють популярний у міжвоєнний період конструктивізм, що загалом було типовим для того часу, тим більше для радянської архітектури. З 1937 року – він член правління Всеукраїнської Спілки радянських архітекторів. Після війни, коли він перебував в евакуації у Вірменії, 1944 року він повертається до Дніпропетровська, де став завідувачем кафедри будівельного інституту та бере участь у розробці генерального плану міста.
Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, де Швецько-Вінецький викладав впродовж деякого часу.
У 1945 році його призначають керівником групи генплану «Львівпроекту». Від 1945-го року і фактично до свого виходу на пенсію у 1961 році, окрім спорудження цілого ряду споруд, він працює над проектом генерального плану міста.Яким же мав бути радянський Львів? Швецько-Вінецький та Анатолій Натальченко вирішили розробити проект, який в ідейному плані продовжував концепцію головного архітектора Львова у 1939-1941 рр. – Олександра Касьянова. Найбільш радикальними були ідеї трансформації історичного центру. Було заплановано створення т. зв. «міської композиційної вісі», яка мала починатись від нинішньої площі Петрушевича, та проходити у північному напрямку сучасними вулицями Саксаганського, проспектом Шевченка, проспектом Свободи, і завершуватись площею в районі вулиці Липинського.
Львів у 1950 році. Джерело: http://varjag-2007.livejournal.com/4294958.html
За Оперним театром та сучасним Театром імені Марії Заньковецької була запланована міська площа з будівлями партійних установ та пам’ятником Йосипу Сталіну. Від площі, у напрямку на схід в сторону Високого замку мусів проходити інший бульвар. Копець Люблінської унії повинен був бути увінчаним 50 метровим пам’ятником Володимиру Леніну. В районі костелу Єлизавети повинні були знесені частина житлових будівель для створення ще однієї площі. Вочевидь, лише смерть Сталіна та зміна політичних пріоритетів разом з загалом занадто сміливим характером проекту привели до того, що він так і не був реалізованим, і центр Львова зберіг своє традиційне планування.
Вхід до парку культури і відпочинку. Фото 1960-1970-х рр.
Вхід до парку культури і відпочинку у наші дні
Корпус сучасного економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка
Вхід до Стрийського парку
Серед інших творінь архітектора, які таки були втіленими в життя варто відзначити аркаду при вході до Стрийського парку зі сторони вулиці Паркової споруджену у 1952 році. Тоді ж було зведено подібні аркади при входах до Парку культури і відпочинку. На вулиці Пасічній у 1952 було зведено меморіальний комплекс «Пагорб Слави». У 1953 з’явилось приміщення будівельного технікуму на сучасному проспекті Свободи (тепер приміщення економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка), та приміщення. Він також причетний до проектування забудови в районі нинішніх вулиць Пасічної та Медової печери. Помер архітектор у 1965 році у Львові та похований на Личаківському кладовищі. І хай не всі його проекти були втілені у життя, проте створений ним гіпотетичний образ майбутнього Львова був одним з найоригінальніших в історії міста.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Черкес Б. Сталінське планування Львова // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 1999. — № 379.
Андрій Козицький: “Перебудувати Львів планували і нацисти, і комуністи” (Режим доступу: http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1183)
Якщо завітати на мальовничу львівську Софіївку, піднятися вулицею Івана Франка, то на невеликому пагорбі можна побачити розкішний триповерховий будинок збудований на початку ХХ ст. Це спеціалізована школа для незрячих дітей (вул. І. Франка, 119). І хоча саме ця будівля існує лишень трохи більше століття, то історія самого Закладу для незрячих налічує значно більше років.
Тож пропонуємо до вашої уваги 15 цікавих фактів, які висвітлюють розвиток Галицької школи для незрячих від часу заснування та до сьогодні.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
1. Львівська школа для незрячих є найдавнішою в Україні. Заснував її польський дворянин Вінцент Заремба-Скшинський (фундаційний акт затверджений Галицьким намісництвом 1 липня 1845 р.) на честь свого передчасно померлого єдиного сина Володимира. Фундатор був знайомий зі справою навчання незрячих у Віденському інституті сліпих і завдяки його активній діяльності був створений фонд (якому він пожертвував 18000 ринських) та зібрані кошти відомих громадян.
Вінцент Заремба-Скшинський
2. Перший будинок для незрячих побудували у 1851 році по вулиці Личаківській 37. Плац під будівлю дарував школі граф Менчинський. Офіційно ж “Галицький заклад для темних”, саме так колись іменувалася інституція, відкрили у неділю 1 червня 1851 р. за участі поважних осіб. О 10 ранку в парафіяльній церкві відбулася служба, присвячена цій події. Запрошені відвідали нову школу, оглянули кухню, їдальню, спальні та інші приміщення, обладнані відповідно до останніх досягнень науки. На жаль, сам засновник не дочекався відкриття школи. Він помер у 1850 році. На його честь у 1871 році була названа одна з львівських вулиць в районі Личакова (теперішня вулиця Гартмана Вітвера).
Будинок по вулиці Личаківська 37, де був розташований Заклад для незрячих, згодом VI міська гімназія ім. Станіслава Сташица, а потім військкомат Личаківського району. Зараз будівля порожня та руйнується, 2016 р.
3. Адміністративне і фінансове керівництво школи здійснював директорат із 6 осіб: директор, католицький чи греко-католицький канонік, урядовий радник, чиновник, радник магістрату і громадянин Львова. Родина Заремба-Скшинських затверджувала директором школи одного з трьох запропонованих кандидатів, який мав виконувати свої обов’язки до кінця життя. На початкових етапах існування школи директорами були знатні особи: граф Казимир Бадені, граф Генрік Фредро, князь Єжи Чарторийський.
Будинок по вул. Личаківській 37, 2016 р.
Будинок по вул. Личаківській 37, 2016 р.
Будинок по вул. Личаківській 37, 2016 р.
Будинок по вул. Личаківській 37, 2016 р.
4. Першим директором школи став Марко Маковський, який за кошти фонду пройшов відповідну 6-місячну підготовку у Відні, отримав сертифікат і залишався на цій посаді близько 45 років. Вчителі школи проходили підготовку для роботи зі сліпими дітьми у Відні, Празі, Парижі та в інших містах Західної Європи.
5. Школа довгий час існувала як приватно-благодійна установа за кошти, які збирала як пожертву дирекція. Держава дотатувала лише утримання вчителів. Сліпих дітей приймали до закладу починаючи з 10-го року життя і лише християнських віросповідань. Батькам необхідно було представити при вступі до школи наступні документи: свідоцтво про хрещення, свідоцтво про офіційне членство в християнській громаді в Галичині, Кракові чи в Буковині, довідку про щеплення від віспи або довідку про те, що вже перехворіли на віспу, і довідку про стан здоров’я. Діти, хворі на епілепсію та розумово відсталі, до школи не приймалися.
Вихованці закладу для незрячих з учителями. Фото – Марек Мюнц, 1906 р.
6. Спочатку у школі навчалися лише хлопчики, а з 1868 р. – дівчатка. Учням надавалась загальна освіта в обсязі 7-річної школи. Вивчалась арифметика, географія, натуральна історія, фізика, релігія, історія Польщі, польська мова. Обов’язковими предметами були музика та співи. Готуючись до трудової діяльності, хлопчики оволодівали ремеслом щіткарів, кошикарів, поворозників, дівчатка – гаптуванню, мережництву, в’язанню (рукоділлю вихованок навчала дружина директора Марка Маковського – Амалія ). Пізніше було введено спеціальність настроювачів фортепіано та органів.
7. До 1890 року навчання сліпих дітей відбувалося по текстах, які друкувалися рельєфним латинським шрифтом, а писали учні шрифтом Клейна. Для цього при школі була створена невеличка друкарня, в якій друкувалися необхідні для читання сліпими учнями тексти.
Починаючи з 1890 року в школі в навчальний процес була введена система письма по Брайлю, хоча паралельно деякий час вчителі використовували під час уроків шрифт Клейна, оскільки при школі існував дуже великий фонд літератури для читання дітьми, надрукований цим шрифтом.
Публічний музично-вокальний іспит вихованців закладу для незрячих. ФОто – Марек Мюнц, 1906 р.
8. Після закінчення школи випускниками опікувалося Управління, особливо їх цікавила доля дівчаток. Їм надавалася або робота, або матеріали для рукоділля, або фінансова підтримка. Щорічно учні складали іспити з з релігії, загальних предметів, декламації, музики та ремесел, для їх прийому запрошувався губернатор Галичини.
9. У 1888 р. на міжнародному конгресі у Лейпцігу Львівський заклад для незрячих був відзначений як один з кращих у Європі.
10. Кількість учнів, котрі хотіли навчатись у школі постійно зростала і в кінці ХІХ ст. виникла ідея перенести Заклад для незрячих у більш вигідне місце та побудувати більший будинок. У 1894 році діяльність школи була детально представлена на національній виставці: план її розвитку, план майбутньої будівлі, були виставлені документи, а саме: звіти, бюджети, статути, таблиці витрат на технічне обслуговування, меню, підручники та навчальні матеріали, малюнки, колекції мінералів тощо. А у 1898 році було отримано дозвіл на будівництво нової школи.
Навчання вихованців закладу для незрячих, поч. ХХ ст.
11. У 1900 році на Софіївці, за проектом Ю.К. Яновського було збудовано триповерховий будинок школи у стилі неоклацисизму з елементами карпатського (закопанського) декору на піддашшях. На фасаді будівлі встановлено дати 1851-1901 (роки заснування закладу для сліпих та перенесення його на вул. Св.Софії). Архітектором нової споруди став Л. Рамулт, будівельні роботи виконувала фірма уславленого українського будівничого І. Левинського. Комплекс був зведений за кошти графів Єжи Чарторийського та Станіслава Мицєльського.
Навчання вихованців закладу для незрячих, поч. ХХ ст.
12. У 1901 році новий заклад, розрахований на 60 учнів, прийняв своїх вихованців. Це була єдина школа в Україні, в якій існувала дошкільна група для незрячих дітей (була створена у 1902 році). У школі на високому рівні була налагоджена навчально-виховна робота, для навчального процесу було придбане спеціальне обладнання, організовані майстерні, в яких виготовлялися щітки та кошики. Випускники школи складали спеціальний іспит з професійного навчання, після чого отримували посвідки, в яких відзначався розряд їх робітничої кваліфікації, й шли працювати в приватні майстерні. Такий документ полегшував пошук роботи незрячим. Сліпі випускники із заможних сімей організовували власні майстерні. Також у школі готували настроювачів музичних інструментів та масажистів.
Вихованці на подвір’ї біля будинку школи для незрячих
13. З початком І Світової війни приміщення школи було забране Австрійським урядом для сліпих інвалідів війни, де вони знаходилися до 1916 року, а школа закрита. 15 грудня 1917 року школу було знову відкрито й зараховано для навчання лише 20 дітей. У зв’язку зі складним політичним та економічним становищем контингент учнів збільшувався дуже повільно. З листопада 1923 року Управління перераховувало школі невеликі кошти, яких вистачало на утримання лише третини всіх учнів. Кошти на утримання школи, призначені на 1925/1926 навчальний рік, складали 200 злотих на місяць, але ця сума не могла забезпечити повноцінний навчальний процес, оскільки під час війни було знищено навчальне обладнання, постраждали приміщення, які потрібно було відновлювати тощо. На той час директором школи був Станіслав Міцельський. Попри складні фінансові умови він використовував усі свої можливості, вплив та зв’язки, щоб забезпечити коштами заклад. Поступово у школі було встановлено електричне освітлення, повністю відремонтовані системи водопостачання, дах, паркан, туалети. Були придбані музичні інструменти: 5 нових скрипок і наприкінці 1925 року нове фортепіано фірми “Sting”.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
Спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей, 2016 р.
14. З 1939 р. школа набула статусу державної. Навчання у ній не припинялось і під час війни: протягом 1941 – 1944 рр. школа була поділена на український і польський відділи. З 1959 р. – це середній навчальний заклад. З кінця 40-х рр. XX ст. до навчальної програми вводяться усі предмети загальноосвітньої школи.
15. Сьогодні заклад — це спеціалізована школа-інтернат № 100 для незрячих дітей. До школи примикає невеликий парк із кількома господарськими будинками і невисоким копцем.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
