Вчора, 21 квітня 2016 року, в приміщенні виставкового залу Львівського історичного музею (пл. Ринок, 6) відкрилась виставка «АТО. Неоголошена війна Україні», створена Львівським історичним музеєм спільно з Воєнно-історичним музеєм 58-го будинку офіцерів і присвячена трагічній і болючій сторінці сьогодення — російсько-українській війні на сході України. Невеликий розділ виставки присвячений Революції гідності, її високому духу, каталізатору піднесення національної свідомості.
Хронологічно виставка охоплює період з дати проголошення початку антитерористичної операції на сході України — 15 квітня 2014 року і до нинішніх днів. На виставці експонується близько 70 пам’яток з фондів Воєнно-історичного музею (ВІМ), 40 предметів з Львівського історичного музею (ЛІМ), біля 20 речей передано учасниками АТО.
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Прослідкувати хід проведення військових операцій під час АТО дозволяють представлені на виставці топографічні карти та схеми: визволення Слов’янська, героїчна оборона Луганського та Донецького аеропортів, бої на Дебальцівському плацдармі.
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Також тут можна побачити зразки українських військових одностроїв та військового спорядження: форма військовослужбовця піхоти ЗС України 2014 року, снайпера 2015 року, розвідника 2015 року, сапера 2016 року, одяг бійця і медика батальйону «Айдар», взірці зброї, озброєння та боєприпасів, які використовують Збройні сили України у зоні АТО: 82-мм міномет, 30-мм автоматичний гранатомет «Полум’я», 7,62-мм кулемет ПК, 7,62-мм снайперська гвинтівка СВД, ручні протитанкові гранатомети РПГ-18 «Муха», РПГ-22 «Нетто», РПГ-26 «Аглень», 240-мм мінометна міна «Тюльпан», протипіхоні міни МОН-50, МОН-90, ПМН, ПМН-2, МС-3, протитанкова міна ТМ-62, саморобні вибухові пристрої. Неабиякий інтерес викличе саморобний безпілотний літальний апарат, зібраний львівськими волонтерами, який використовували у зоні АТО.
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
До уваги відвідувачів — державні та відомчі бойові нагороди учасників АТО. Світлини та ексклюзивні експонати «розповідають» про діяльність на фронті медиків: медична сумка зі спорядженням медичної роти 80 окремої аеромобільної бригади, комплект хірургічних інструментів, ноші для евакуації поранених, індивідуальні аптечки.
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Особисті речі військового капелана отця Михайла Білецького, духовна література, яка вручалася нашим бійцям, уцілілі від вибуху ікони, показують душпастирську роботу священиків у зоні АТО.
Відкриття виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Символічним експонатом виставки є портрет Тараса Шевченка, знайдений українськими військовими у бібліотеці села Світличне (Луганська обл.) і переданий через волонтерів до Львівського історичного музею. Він був порізаний сепаратистами на куски, вирізані окремі частини зображення. Після проведеної реставрації фахівцями філії Національного реставраційного центрі України у Львові портрет представлений для огляду.
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Експозиція виставки “АТО. Неоголошена війна Україні”
Над створенням виставки працювали: директор Воєнно-історичного музею Паліса Сергій Омелянович, головний зберігач ЛІМ Хавалко Світлана Зеновіївна та старший науковий співробітник ЛІМ Рак Тарас Олегович.
Ім’я Яна Зега і досі залишається лише побіжно відомим львів’янам та гостям міста. І якщо вони й чули про нього чи навіть фотографувались з пам’ятником йому та Ігнацію Лукасевичу поблизу однієї забігайлівки у центрі міста, проте навряд чи хтось з них зможе бодай щось пригадати про його життя та діяльність, у кращому разі це будуть кілька скупих фраз про гасову лампу та, можливо, перегонку нафти. Забутий піонер світової нафтової промисловості, він свого часу був визнаним фахівцем цієї сфери. То ким же ж був Ян Зег, та чому у наш час він і досі залишається напівзабутим?
Ян Зег
Ян Зег народився 2 вересня 1817 року в м. Ланьцуті, у Західній Галичині (сучасна Польща), у сім’ї аптекаря Йогана Зега та його дружини Христини. Навчався Ян у Дрогобицькій та Самбірській гімназіях. У 1844 році, він вирішує продовжувати свою освіту та вирушає до Відня. У 1846 році він отримує ступінь магістра фармації. Все це створило надійну основу для подальшої діяльності Яна.
«Під золотою зіркою»
Непересічним у його житті став і неспокійний 1848 рік. У той час, коли монархія Габсбургів була охоплена революційними процесами, Ян починає працювати у львівській аптеці «Під золотою зіркою» (сучасна вулиця М. Коперника, 1), яка на той час була найбільшою у Галичині. Власник аптеки Петро Міколяш у 1852 році створює хіміко-фармацевтичну лабораторію, закуповує у дрогобицького підприємця Абрагама Шрайнера нафту. Він доручає Йогану Зегу здійснити дистиляцію цього продукту до ступеня так званого «Oleum petrae album», що був більш відомий під назвою «скельна олія» (Petreoleum). Для очищення нафти Ян Зег використав концентровану сірчану кислоту та содовий розчин і після кількох тижнів старань, він таки добився потрібного результату. Допомагав йому Ігнацій Лукасевич – ще один працівник аптеки.
Інтер’єр аптеки
І. Лукасевич продовжував свої досліди з нафтою, маючи намір створити лампу. Адам Братковський удосконалив концепт лампи Лукачевича пристроєм регулювання ґноту та скляною оболонкою. У 1853 році розпочалося освітлення приміщень за допомогою ламп А. Братковського та нафтового дистиляту Зега. У 1853, за допомогою цього освітлення була проведена складна хірургічна операція.
І. Лукасевич
Зег подав до Намісництва у Львові заяву про видачу йому привілею — виключних прав (патенту) на очищення нафти хімічним шляхом. До заяви було додано опис винаходу. Привілей Зегу був виданий у Відні 2 грудня 1853. Після цього, Зег повністю зосередився на нафтопереробці. Він відкрив першу у Галичині так звану «Камфінфабрику», де дистилював та очищав нафту. У районі сучасної вулиці Краківської, він облаштував крамницю для продажу гасу населенню для освітлення, та рідини для виведення плям з одягу.
Меморіальна таблиця на вул. Коперника
У 1854 року на виставці у Мюнхені Йоганн Зег отримує похвальну грамоту за досконалий дистилят нафти. Нам відомо, що на це й час на фабриці Зега було два дистиляційні апарати та два чани, а загалом на підприємстві працювало чотири робітники. Ця фабрика переробила сировини: у 1854 року — 600 центнерів нафти; у 1855 року та 1856 року по 250 ц.
У цей час основним ринком збуту його фабрики був Відень та Північна залізниця Австрійської імперії. Зег мріяв про поширення і використання свого винаходу. У лютому 1858 року трапилася трагедія, коли внаслідок необередного поводження з нафтопродуктами згоріла крамниця де дружина Зега – Дорота, сестра Герміна, трагічно загинули у вогні. Незважаючи на горе, уже наприкінці 1858 року Зег організовує нову крамницю з продажу нафтопродуктів на розі вул. Довгої (сучасна вул. Театральна), навпроти сьогоднішнього театру ім. М. Заньковецької.
Фрагмент пам’ятника Я. Зегу та І. Лукасевичу. На зображеній частині – Я. Зег.
Поступово Зег вирішує перебратись до Борислава. 21 серпня 1875 року вінодержав концесію на створення у Бориславі аптеки на вул. Панській яку відкрив у березні 1876 року з назвою «Зірка», де він продовжував займатись справою усього свого життя. Після короткочасної хвороби він помер 25 січня 1897 року у Бориславі. Сьогодні, про діяльність Зега нагадує скромка меморіальна табличка на вулиці Коперника, і пам’ятник на вулиці Вірменській поблизу ресторану «Гасова лямпа», у приміщенні, яке до діяльності Зега не має жодного відношення. Наскільки таке вшанування достатнє – важко сказати, проте проходячи вулицею Коперника чи користуючись черговим виробом виготовленим з продуктів нафти, не забувайте згадувати Яна Зега – одну з тих осіб, без якого все це не було б можливим.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Микулич О. Життєва і творча діяльність винахідника Йогана Зега. // “Нафтовик Борислава”. № 71 (7776), 14.09.2007 р. – С. 2. (http://om.io.ua/s17881/opublikovana_pracya_olega_mikulicha)
Микулич О. Життєва і творча діяльність Йогана Зега. / Іван Зег. Серія: Видатні постаті у нафтовій історії міста Борислава. – Дрогобич, 2008. – С. 5-71. (http://om.io.ua/s35339/opublikovana_pracya_olega_mikulicha)
Завдяки волонтеру Юлії Максимчук можемо пригадати і передати основні моменти з історії телебачення у Львові в єдиному у нашому місті музеї телебачення на території ЛОДТРК. В далеких 1950-их роках все почалося звідси. Перші працівники телебачення, перші камери та мікрофони – оглядаємо як і давні фотографії, так і давні експонати.
Музей телебачення відкрили 4 роки тому – в 2012 році за ідеєю тодішнього діючого директора Миколи Шевчука, адже на телестудії назбиралось багато речей, про які можна згадувати з гордістю. Деякі експонати були на складах, деякі є персональними колекціями працівників – так вдалося зібрати все разом в музейному наповненні.
Фото – архів музею телебачення
Починаючи з 1957 року, ефір телебачення виходив тільки раз на тиждень, згодом два рази на тиждень, заповнювався тільки вечірній ефір. Телебачення фактично розпочиналося з пересувних телевізійних станцій. Камери були незручними, адже важили по 150-200кг, існував тільки прямий ефір. Коли ж з’явився перший відеомагнітофон у 1968 році, це багато що змінило – відразу суттєво збільшилася кількість телевізійних телепередач, можна було встановити декорації, наперед записати передачі, щоб запускати їх. Зйомка новин відбувалася на кінокамери, що були набагато легшими і зручнішими. Республіканські обласні студії обмінювалися між собою телепередачами і так наповнювали ефір, ретранслювалися прямі ефіри з інших областей.
Старі раритетні камери в музеї телебачення (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Старі раритетні камери в музеї телебачення (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Старі раритетні камери в музеї телебачення (фото Тетяна Жернова, 2016р)
З кінострічкою поводилися дуже бережно, вона мала велику цінність. Для того, щоб виміряти стрічку, застосовували спеціальний апарат для лічби метражу.
Апарат для лічби метражу кіноплівки (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Касети з кіноплівкою (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Важкою була професія диктора. Диктори знаходилися в маленькій кімнаті розміром в 12 квадратних метрів, і мусили постійно перебувати на місці для оголошення кожної програми і для переходу на них у випадку технічних неполадок.
Перший диктор телебачення – Стефанія Харчук (фото – архів музею телебачення)
Старі раритетні мікрофони в музеї телебачення (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Львівська студія вирізнялася з-поміж всіх українських телестудій своїм художнім напрямком. Багато було музичних передач, хороші музичні колективи. В тоталітарні часи, коли в державі на все встановлювали заборони і обмеження – в галузі культури можна було почуватися вільніше, роблячи акцент на передачі краси рідної мови, талант львівських композиторів. А так як на львівській телестудії домінувала якісна музична продукція, вона успішно вигравала конкуренцію. В ті часи до телеекранів були прикуті мільйони глядачів, телебачення «робило» тодішніх зірок, зокрема можна згадати про подружжя Білозір, Володимира Івасюка, Василя Зінкевича, Федіра Стригуна (якого більше почали впізнавати як телеведучого аніж як актора), Софію Ротару. До музичного фільму з Ротару «Червона рута» (1971рік) були безпосередньо причетні львівські телевізійники, наприклад, тодішній заступник директора, Тарас Михайлович Брикаєв, редактор-організатор Мирослав Скочиляс, ідея народжувалася у Львові, знімали фільм у Києві.
Кадри з фільму «Червона рута» (фото http://ru.molbuk.ua/vnomer/kultura/guest/42777-rus_roman-ostrovskiy-opublkuvav-pershe-foto-nazarya-yaremchuka.html
Фото – архів музею телебачення
В 1976 році на Львіській студії з’являється кольорове телебачення – Львів був третім після Харкова і Києва в Україні з стартом кольорової картинки. Юлія Максимчук показує кольороподілювач світла з телевізійної камери – коли в нього входить світло на прикладі ліхтаря, то ділиться на три телевізійних кольори – червоний, синій, зелений. Потім ці кольори переходять на телевізійні лампи і тут перетворюються на електронний сигнал.
Кольороподілювач (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Кольороподілювач (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Телевізійна лампа в музеї телебачення (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Чимало іншої старовинної техніки в музеї телебачення – відеомагнітофони, освітлювальні лампи, техніка для спецефектів, а також фотографії людей, що творили історію телебачення – перші режисери, телеведучі, оператори, редактори, звукорежисери, відеоінженери.
Фото – архів музею телебачення
Фото – архів музею телебачення
Фото – архів музею телебачення
Фото – архів музею телебачення
Фото – архів музею телебачення
Дивлячись на ці експонати, можна з гордістю сказати, що Львів був одним з першим, де зароджувалася якісна відеопродукція талановитими професіоналами своєї справи.
День 19 квітня 2016 року став знаковим не тільки для Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, не тільки для сімнадцяти його філій, не тільки для музеїв Львова, області чи, навіть, України. В цей день всі мешканці нашої держави і не тільки, всі, хто цінує культуру, духовність, історію, всі, хто мав нагоду зустрітися особисто і хто тільки чув та бачив результати роботи цього невтомного музейника, згадали Бориса Григоровича Возницького і його титанічний внесок в справу збереження культурної спадщини нашого народу.
По всіх країні, від столиці і до найменшого прикордонного прикордонного містечка, в усіх музейних установах відбувалися урочистості з нагоди 90-ліття від дня народження Бориса Возницького.
Борис Григорович Возницький
Багато цікавих подій та заходів відбулося і в його рідній Львівській національній галереї мистецтв. До слова, тут урочистості розпочалися ще з суботи (з, власне, дня народження Бориса Григоровича).
А, 19 квітня 2016 року, о 14 годині у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких, (вул.Коперника,15) відбулась прес-конференція з нагоди 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького та відкриття виставки «Музей – моє життя». Представники засобів мас-медіа і всі охочі мали можливість дізнатися багато цікавого про Бориса Возницького від людей що багато років працювали з ним поряд і в житті яких він залишив глибокий слід.
Газета «Галицька Брама», повністю присвяченої 90-літтю з Дня народження Бориса Возницького
Згодом о 14.30 тут же, у у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких, (вул.Коперника,15), відбулась презентація газети «Галицька Брама», повністю присвяченої 90-літтю з Дня народження Бориса Возницького.
А вже о 15.00 у виставкових залах Львівської національної галереї (вул.Стефаника, 3) відбулося відкриття виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б .Г .Возницького.
“Музей – моє життя” Виставка присвячена 90-річчю від дня народження Бориса Возницького
Борис Возницький, Герой України, видатний музейник сучасності, багатолітній директор музею, котрий тепер носить його ім’я, – все своє життя присвятив боротьбі за збереження пам’яток української культури. Його патріотизм і втілення національної ідеї полягало в тому, що ще за радянських часів Возницький почав рятувати від знищення старі іконостаси, сакральну скульптуру (в т.ч. твори І.Г.Пінзеля), стародруки, церкви та замки, в котрих відкривав музеї та виставкові зали. Перетворивши картинну галерею у музейну імперію з 17-ма філіями, Борис Возницький в такий спосіб зберіг для нащадків тисячі реліквій національного значення.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Борис Григорович був відкритий для нового і сучасного, його ідеї та рішення завжди були неординарні. Навіть коли його не розуміли і не підтримували, він вірив у перемогу, вмів переконати не тільки друзів, але й ворогів. Подив, а іноді й критику викликали виїзди у численні експедиції, його наміри брати під опіку культові споруди, зруйновані замки та палаци. Час показав далекоглядність Возницького, його бачення випереджало сам час, а його віра розбивала навіть чиновницьку броню.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція складається з кількох розділів, в яких представлені основні напрямки діяльності Бориса Возницького. Меморіальна частина експозиції із життєписом-хронологією, дає можливість зробити висновок, що його життям дійсно був музей. Формування особистості відбувалось не тільки завдяки величезній внутрішній роботі й самоосвіті, але й під впливом середовища. Уроки патріотичного виховання отримав від родини матері Тетяни Нестерчук.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Борис Возницький закінчив художнє училище у Львові. Перші його виїзди в експедиції були саме на Волинь, де віднайшов ім’я видатного, але забутого майстра Йова Кондзелевича. Знання і поради П. Жолтовського, до якого Б. Возницький відносився з повагою та пієтетом, не раз ставали йому у пригоді. Людиною, котра вплинула на вибір професії, Б. Возницький вважав В. Овсійчука, чиї лекції з історії мистецтва захоплено слухав, навчаючись в училищі прикладного мистецтва.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Під час навчання на мистецтвознавчому відділенні Інституту ім.І.Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв, він слухав лекції російських мистецтвознавців, оглядав відновлені пам’ятки, дивуючись, чому ніхто не згадує про українське мистецтво, чому наші пам’ятки гинуть і ніхто не займається їх збереженням.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
І саме порятунок пам’яток став сенсом його життя. Відповідно до можливостей часу, Возницький знаходив шляхи і змогу рятувати, відбудовувати, відкривати. В перші роки директорства (60–70 рр.) це були експедиції по Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях. Сотні врятованих творів сакрального мистецтва, потім меблі, кахлі, лампи, дали можливість створити експозиції нових музеїв – філій галереї.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Наступним етапом “місії порятунку” Бориса Возницького стало брати під опіку сплюндровані церкви, зруйновані замки та палаци, відбудовувати їх, реставрувати і давати нове життя. Так була створена “імперія Возницького”, котра зараз налічує 17 філій. Ідеї експозицій і побудова самих експозицій були також розроблені і втілені самим Возницьким. Він мав неймовірне чуття музейника і око талановитого експозиціонера. Свідченням цього є не тільки музейні експозиції, але й ті виставки, автором котрих був. Віховими виставками всеукраїнського значення стали відкриті Возницьким у Львівській галереї мистецтв виставки “Розп’яття” (1999 р.), “Гетьман Мазепа. Погляд крізь століття” (2003 р.), “Майстер Пінзель. Легенда та реальність” (1987р.).
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Борис Возницький видав декілька наукових праць, присвячених творчості Пінзеля. Іноді записував свої роздуми. Знайомлячись з ними, стверджуєшся в думці, що нам, його співробітникам і вихованцям, випало велике щастя працювати з Великою людиною, життєвий подвиг котрої більшість може оцінити лиш сьогодні.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Борис Возницький знав ціну своєї праці і праці колег. Він написав: “21 грудня відкрито Музей-заповідник Олеський замок. Очевидно, найбільша подія в моєму житті. Сім років роботи, років радостей і розчарувань. Більше було радостей… Можливо не до всіх дійшло значення цього подвигу, творцями якого були мої колеги. Здається С. Цвейг писав, що “подвиг звершується не тоді, коли він звершується, а тоді, коли він стає надбанням майбутнього покоління”.
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Експозиція виставки «Музей – моє життя» до 90-ліття від Дня народження Б. Г. Возницького
Дизайн та оформлення виставки: Сергій Петлюк. Куратор виставки Наталя Філевич
Виставка підготована під керівництвом та за участю Лариси Разінкової- Возницької та робочої групи в складі: І. Хомина, Н. Філевич, В. Сусак, В. Пшика, Н. Маїк, Л. Спаської, О. Максименко, М. Сойки.
Чи знали ви, що площа Міцкевича найбільше з поміж усіх визначних місць Львова найбільше представлена на давніх листівках та світлинах. Завдяки цьому ми маємо чітке уявлення про вигляд площі протягом понад 150 років. Однак перша чверть століття в історії цієї площі не встигла закарбуватись у фотографіях. Та на щастя це місце приваблювало не тільки фотографів, але й художників, граверів та літографів. Завдяки їх творчості в нас є унікальна можливість дослідити вигляд площі Міцкевича в перші роки її існування.
Площа Міцкевича протягом усієї своєї історії конкурувала з площею Ринок за звання центральної площі Львова. Цікавий лиш той факт, що перша на пів тисячоліття молодша за другу. По факту, площа Міцкевича утворилася в 1840, а офіційно в 1843 році під назвою площа Фердинанда. Причина, по котрій вона не виникла значно раніше мабуть очевидна – до кінця XVIII ст. по ній проходили міські укріплення і протікала Полтва. Остання, до речі, уже після зруйнування міських мурів ділилася в цьому місці на два русла, поміж котрих стояв невеличкий острівець. Звали острівець Марійний, оскільки стояла на ньому капличка Матері Божої з Лоретто. На жаль, жодних візуальних зображень цього острівка з капличкою нам не відомо.
Вигляд майбутньої площі Міцкевича у 1840 році на малюнку Тадеуша Чишковського, використаного як тло до поштової марки
У 1839 році Полтву на місці теперішньої площі Міцкевича вирішено перекрити, утворивши таким чином нову площу міста. З яких причин було прийняте таке рішення годі й гадати, хоча відповідь, очевидно, слід пов’язувати з готелями, що розташовувались поруч цього місця. Волога, розливи ріки, болото та комахи безсумнівно дошкуляли гостям готелів. Так чи інакше, та вже в 1840 році на місці Полтви та острівка постала повноцінна площа. Тодішній її вигляд зафіксований на малюнку Тадеуша Чишковського, який є першим зображенням площі Міцкевича, що збереглось до наших днів. Як бачимо, на час утворення площі уже існували будинки № 8, 9, 10 та 11. Щоправда будинок під сучасним номером 8 це ще не «хмарочос» Шпрехера, і навіть на його попередник. Цю невеличку 2-поверхову будівлю було збудовано в 1829 році. Виявляється, є доволі цікавий факт щодо площі Міцкевича – з часу появу самої площі жодного нового будинку навколо неї не було зведено. Усі кам’яниці були побудовані до облаштування площі, і лиш зазнавали перебудов, часом доволі кардинальних, як наприклад готель «Жорж», будинки під номерам 8 та 10.
Площа Фердинанда (Міцкевича) на літографії Августа Гаттона 1847 року
Новий вигляд площі Фердинанда маємо можливість спостерігати на літографії Августа Гаттона, датованої 1847 роком. Як і на попередньому зображенні ми бачимо ще не покриту частину Полтви, яка направляється в сторону проспекту Свободи. Можна трішки позаздрити тогочасним львів’янам, котрі мали можливість стояти прямо над Полтвою та спостерігати за рікою. Позаду ріки уже немає двоповерхової кам’яниці під №8. Саме в рік, коли створено літографію було збудовано нову 4-поверхову кам’яницю, яка з 1867 року стала знана як будинок Понінського. Посеред площі бачимо колодязь, який як вважається спорудили на місці, де і стояла давня каплиця. Саме на цьому колодязі в 1862 році буде поставлена фігура Матері Божої. В правій стороні зображення помітно будівлі під номерами 1, 3, 4, 5 та 6/7. Тільки кам’яниця №3 знана як будинок Бруніцьких зберегла свій вигляд з того часу. Інші ж кам’яниці зазнали численних перебудов.
Будинки 1-7 по площі Фердинанда (Міцкевича) на фрагменті літографії Августа Гаттона 1847 року
1847 роком датована і літографія Карела Ауера, котрий зобразив вигляд площі Міцкевича зі сторони площі Галицької. Завдяки його творінню ми маємо можливість уже під прямим кутом поглянути на згадані вище будівлі. Будинки під номерами 4 та 5 хоч і різняться від свого сучасного вигляду, однак не кардинально. Чого не скажеш про будівлю готелю «Жорж», котру доволі важко упізнати порівнюючи з сучасним її виглядом. Ліворуч від «Жоржа» на літографії помітно сад, котрий належав готелю.
Вид площі Фердинанда (Міцкевича) з площі Галицької. Літографія Карела Ауера 1847 року
Останні дві літографії, на котрих представлено площу Міцкевича, хоч і належать, найімовірніше, двом різним митцям, ми розглядаємо комплексно. На обидвох цих літографіях 1851-1853 рр. представлено візит імператора Франца Йосифа до Львова 1851 року. На кольоровій літографії Ігнатія Голембйовського помітно тріумфальну арку, котру було поставлено посеред площі для вшанування імператора. На цій же літографії можна помітити ще один цікавий факт, відсутній на попередніх зображеннях – поверхня площі уже покрита бруківкою. Можливо, поява бруківки на площі теж була пов’язана з візитом цісаря.
Вигляд площі Фердинанда (Міцкевича) під час візиту імператора Франца Йосифа 1851 року. Літографія Ігнатія Голембйовського
Монотонна літографія невідомого нам авторства фактично повторює зображення Голембйовського, однак дає нам можливість краще розгледіти деталі оформлення арки. Її вершину було увінчано латинським написом «VIRIBUS UNITIS», що перекладається як «Спільними зусиллями». Зверху над написом були викарбувані ініціали імператора «FJI» та майоріли прапори імперії, а по обидва боки від арочного проїзду було поставлено двох лицарів.
Вигляд площі Фердинанда (Міцкевича) під час візиту імператора Франца Йосифа 1851 року. Літографія невідомого авторства
У 1856 році на площі Міцкевича розпочали проводити ярмарки. Їх однак не закарбовано на жодному зображенні. А коли, у 1862 році відбулась наступна значима в історії площі подія – було встановлено фігуру Матері Божої, на заміну літографія уже прийшла фотографія, котра розпочала новий період в історії площі, закарбований уже в листівках та світлинах.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Гранкін П. Статті (1996-2007). – Львів, 2010 – 312 с.
Крип’якевич І. “Історичні проходи по Львові” (репринт з видання 1932 року). – Львів: Каменяр, 1991.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова (1939-2009). — Львів : Апріорі, 2009. — С. 459
Отець Модест Гриневецький - монах, професор і ректор Львівського університету
Не буде перебільшенням ствердити, що без таких людей українське національне відродження у під-австрійській Галичині в першій половині ХІХ ст. навряд чи відбулося. Особливе місце у когорті галицьких подвижників обіймає отець Модест Гриневецький – один з найосвіченіших та найбільш ерудованих людей свого часу. Монах-василіянин, богослов, історик, джерелознавець, палеограф, літературознавець, перекладач і педагог, який тридцять п’ять років життя віддав праці у Львівському університеті, зробив чимало для пізнання галичанами власного минулого й усвідомлення своєї ідентичності.
Михайло Гриневецький народився 8 листопада 1758 р. у селі Лютовиськах (Літовищах) Ліського повіту на Лемківщині в родині місцевого пароха отця Василя та Єви Гриневецьких. По закінченні т. зв. “граматикальної школи” у Самборі, в 19-річному віці прийняв монаший постриг і під іменем Мелетія вступив до добромильського монастиря отців-василіян. Після новіціату у 1779-му переведений до обителі в селі Спас неподалік Старого Самбора. Навчався у Замойській академії, ще в молоді роки опублікував працю “Філософське обґрунтування фізики” (лат. “Assertiones philosophiae physicae”).
Отець Модест Михайло Гриневецький, ЧСВВ
Упродовж 1781 – 1784 рр. вчителював у василіянських школах Дрогобича й Лаврова. 23 березня 1783 р. склав вічні обіти, змінивши монаше ім’я на Модеста. Від 1784 до 1789-го вивчав богослов’я і філософію в університетах Відня та Львова. 7 грудня 1789 р. рукоположений на священика львівським владикою Петром Білянським (1736 – 1798).
Наприкінці 80-х років ХVІІІ ст. отець Модест Гриневецький, ЧСВВ, оселився у славній львівській василіянській обителі св. Онуфрія, пов’язавши решту життя із університетом, зреформованим австрійською владою. Викладав українською (церковнослов’янською) мовою догматику у “Провізоричному науковому інституті в руській мові”, відомому як Studium Ruthenum – тимчасовій навчальній установі, що діяла при Львівському університеті у 1787 – 1809 рр., підготував декілька підручників з теології. Попри слабке здоров’я, 1793-го очолив кафедру латинської мови та догматики, чотири рази обирався деканом теологічного факультету. У 1799 р. отримав ступінь доктора богослов’я. Тричі (в 1800, 1801 і 1806 рр.) призначався прокуратором (офіційним представником) Василіянського Чину на Галицьку провінцію. Певний час був радником перемишльського єпископа Івана Снігурського (1784 – 1847), під кінець життя дістав титул барона.
Руїни костелу Пресвятої Трійці й монастиря тринітаріїв, у приміщеннях яких від 1784 до 1848 р. діяв Львівський університет
“Дразливий і нагальний з причини слабовитости, – писав про отця професор Михайло Возняк (1881 – 1954) – мав в 1806 р. прикру аферу з учениками фільософії. Що се було хвилеве непорозумінє, що студенти любили його та шанували, доказом того, що по його смерти випросили собі навіть проти заказу висшої власти позволенє завісити його портрет у салї засїдань сенату”.
Коло наукових зацікавлень ченця і професора було доволі широким, включало мовні та біблійні студії, історію книгодрукування, палеографію, переклади античних авторів. Збирання й описування книжкової старовини вивело отця на легендарного львівського антиквара-бібліофіла Давида Іґеля: протягом років отець Модест був одним з постійних його клієнтів. Завдяки позитивним рекомендаціям від професора Гриневецького та інших галицьких інтелектуалів, у червні 1816 р. бізнес Іґеля легалізовано, що дало поштовх появі першої у Львові антикварної книгарні. Любов до книг звела отця Гриневецького із відомим меценатом графом Юзефом-Максиміліаном Оссолінським (1748 – 1826): підпис священнослужителя й професора поставлено під проектом створення у Львові Національної бібліотеки ім. Оссолінських (Zakład Narodowy im. Ossolińskich) або “Оссолінеуму”.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Світлина 1915 року, автор Марек Мюнц
У 1817 р. отець Модест виготовив на прохання польського історика Йоахима Лелевеля (1786 – 1861) копію напису й зарисовку надгробної плити на могилі “першодрукаря” Івана Федорова, похованого в Онуфріївському монастирі, зберігши у такий спосіб історичний вигляд пам’ятки для майбутніх поколінь.
На думку біографів, отець Гриневецький поділяв переконання про етнічну та мовну єдність наддніпрянських, галицьких і закарпатських українців. Належав до представників греко-католицького духівництва, котрі послідовно домагалися від офіційного Відня права викладати руською (українською) мовою в початкових та парафіяльних школах. Також входив до складу депутації духовенства, котра клопоталася перед австрійським цісарем про дозвіл на віднову Галицької митрополії.
Портрет отеця Модеста Гриневецького, 1835 р.
Як прихильник міжслов’янського діалогу, професор Гриневецький підтримував добрі взаємини з багатьма представниками інтелігенції – зокрема, співбратом по Чину й університетським професором отцем Арсеном Радкевичем (1759 – 1821), українським філософом і педагогом, професором Санкт-Петербурзького університету Петром Лодієм (1764 – 1829), російсько-німецьким географом та істориком Петром Кеппеном (1793 – 1864), білоруським археологом, етнологом і фольклористом Адамом Зоріаном Чарнецьким (1784 – 1825) та іншими діячами.
Від 1822 до 1823 р. отець Модест Гриневецький, ЧСВВ – протоігумен Василіянського Чину, ігумен Свято-Онуфріївського монастиря і заразом ректор Львівського університету. Двічі його кликали університети Кракова й Відня, обіцяючи підвищити платню, але безрезультатно. Давалися взнаки проблеми зі здоров’ям. І серед василіянського монашества, і загалом серед інтелігенції початку ХІХ ст. отець виділявся як правдиве світило. Був відомим далеко поза межами Львова й Галичини.
Колишній монастирський цвинтар, де поховано о. М. Гриневецького. Сучасний вигляд http://risu.org.ua/
Отець Модест Михайло Гриневецький помер 1 квітня 1823 р. оточений, як писав професор Возняк, “загальною пошаною земляків і чужих народів”. Похований на василіанському цвинтарі поблизу церкви св. Онуфрія.
Стеблій Ф. Львів – центр українського національного відродження//Карта Львова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://map.lviv.ua/statti/stebliy.html;
Минулого тижня, 14 квітня 2016 року, в рамках історичного лекторію Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького у дзеркальній залі Палацу Потоцьких (вул. Коперника, 15) відбулася вже 5 лекція. Тема її звучала так «Музей Олеський замок – відділ ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького. Історія та сьогодення».
Як відомо, в минулому році ми відзначали 40-річчя відкриття Борисом Возницьким спільно з колективом галереї Олеського замку як відділу Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, тому дуже доречно що лекцію про історію та сьогодення замку читав завідувач Музею «Олеський замок» Роман Соломко.
Олеський замок. Фото: bigtravel.in.ua
Протягом майже двох годин відвідувачі мали нагоду побачити унікальні фотографії замку різних періодів його історії, та почути маловідомі факти та дізнатися про цікаві випадки з історії цієї оборонної замкової споруди.
Завідувач Музею «Олеський замок» Роман Соломко
Зокрема Роман Соломко заробив сумнів у глядачів стосовно місця народження Богдана Хмельницького (офіційна історична наука називає Суботів місцем народження маленького Богдана), батько якого в рік народежння сина служив в Олеському замку.
Але не будемо розповідати всі родзинки лекції – краще подивіться і послухайте її в повному обсязі.
Юність є весною людського життя, а тому цвіте надмірною енергією та потягом до захоплюючих авантюр. Парадокс, але саме тоді, цю енергію і бажання підкорити світ закривають на замок, під назвою шкільна парта чи університетська аудиторія. Дамокловим мечем над буйними головами учнів та студентів висить навчання, якого їм чомусь найменше хочеться. Для сучасних неуспішних студентів панацеєю є пиво та колективні крики-молитва “халява прийди” перед екзаменом, але куди дівали свій авантюризм та надмірну енергію учні та студенти у минулому? Спробуємо зараз у цьому розібратись.
Приміщення конвікту єзуїтів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Коли на початку XVII століття львівські єзуїти намагались відкрити у місті колегіум, однією із умов домовленості з громадою, був “спокій і безпека місту перед студентськими безпорядками”. Саме таким чином було сформульовано 6 пункт згоди між сторонами, чому передувала довга і емоційна суперечка. На перший погляд, дана вимога від міста виглядає якось дивно. Єзуїтський колегіум, богословська освіта, виховання на засадах християнської моралі – чого тут боятися? Але, виявляється, було чого. Диявол ховається в деталях.
Барельєф гербу Товариства Ісуса на будинку навпроти костелу єзуїтів. Фото з kmc.in.ua
Коронним ходом від єзуїтів були публічні виступи, промови та диспути. Як виявляється, там вони переконували опонентів не лише силою слова, але й аргументом фізичної сили. У 1710 році, під час такого шкільного диспуту, виникла суперечка між філософом-єзуїтом та одним дворянином, слугою Яна Олександра Конецпольського. Дворянин образливо прозвав філософа, за що той його вдарив у відповідь. В шкільному холі розпочалась бійка, яка невдовзі випливла на вулицю. Підтримувати колегу взялись інші учні, а за дворянина заступились слуги Конецпольського. Диспут, одним словом, вийшов дуже цікавим і насиченим, багатим на синці і пошкодження. Шкода лише, що цього запалу не зрозумів суд: філософ мусив 14 днів носити форму Конецпольському і відбути дисциплінарне покарання в межах школи. Дворянин взагалі дістав 14 днів ув’язнення. До виконання вироку якось не дійшло, оскільки проти виступив Конецпольський.
Військовий та державний діяч Ян Олександр Конецпольський. Фото з https://uk.wikipedia.org
У 1714 році мав місце ще один інцидент. Слухач курсу філософії Львівського єзуїтського колегіуму посперечався за щось з одним німцем, слугою полковника Грановського. В процесі цього, кулак філософа зовсім випадково потрапив по обличчю німця. Останній пішов скаржитись своєму полковнику. Грановський перед тим вже трішки випив, а тому не придумав нічого кращого, як зловити першого ліпшого учня єзуїтського колегіуму і нещадного його побити, що й втілили у життя його інші слуги. Не пощастило слухачу курсу риторики Вікторовичу. Він саме повертався зі школи, може навіть розучував якусь промову Арістотеля чи Ціцерона, коли його несподівано схопили і жорстоко побили. Ректор колегіуму Стефан Понінський, довідавшись про інцидент, поскаржився на полковника у суд. Останній, як виявилось, ходив під непоганим “дахом”. Серед його товариства було багато місцевих магнатів, що робило персону Грановського недоторканою. Тому зійшлись на тому, що полковник мав перепросити школу та єзуїтів і виплатити побитому єзуїту з власної кишені “аж” 12 злотих.
Навчальний процес. Фото з guides.wikinut.com
В іншому епізоді уже сповна відігрались учні. Інцидент стався у 1724 році. Тоді учні-єзуїти побили слугу львівського суфрагана Єроніма Єловіцького. Невідомо що там сталось, чи слуга щось їм не те сказав, чи не так глянув, чи не туди ступив, але це був точно не його день. Потім, правда, дісталось і учням, яких побили різками. Траплялись моменти, коли учнів за розбій і напади карали значно суворіше, аніж в попередньому випадку. Такий фінал мав конфлікт, що стався у 1735 році. Тоді троє учнів єзуїтського колегіуму побили слугу суфрагана Гловінського. Слуга часто надокучав єзуїтам, їхня “дружба” тягнулась віддавна, але ось дала тріщину і переросла у бійку. Головного організатора бійки з боку єзуїтів виключили зі школи, а двох інших добряче побили.
Навчальний процес. Фото зwww.medievist.org.ua
Інколи траплялись випадки просто неймовірних, здавалося б, речей. Адже одне діло віддухопелити когось, хто проходить повз твою школу, а зовсім інше – вирятувати людину від в’язницю. Але в учнівській героїчній практиці і останнє також траплялось. Очевидно, передивившись якихось термінаторів чи гарячих голів)), у 1751 році студенти колегіуму кинулись визволяти одного з учнів своєї школи, русина Домбровського, який сидів у в’язниці. Далі було ще цікавіше. Під його проводом, учні-єзуїти напали на юдеїв за те, що один юдей вдарив києм студента, який купував у його крамниці папір. В розв’язці епізоду, єзуїтів вимусили відшкодувати юдеям збитки, які ті отримали внаслідок нападу. Домбровського виключили зі школи, а для інших його спільників організували виховне побиття.
Навчальний і виховний процес (в тому числі через побиття). Фото з orsha.eu
Інколи піднімалась рука в учнів єзуїтського колегіуму і на високих церковних ієрархів. Їх, звичайно ж, ніхто не бив і навіть робити цього не збирався, але непокору висловлювали однозначно. Це сталося, коли львівський унійний єпископ наказав забрати з єзуїтської музичної бурси студента, доводячи що це син його підданого, а тому має співати не в бурсі, а в церкві Юра. В той час музична бурса, а це десь орієнтовно 40 студентів, спраглих пригод і авантюр, відправились в бік будинку челяді єпископа і відбили звідти свого учня. Закінчилось все добре. Єзуїти перепросили у єпископа. Учень залишився у бурсі, а студентів за чудово проведену операцію, пробачили.
Тома Аквінський. Шанований у єзуїтів теолог. Фото з tomainstytut.org
Ще один епізод трапився у 1708 році. Тоді кілька учнів єзуїтського колегіуму зневажили та образили домініканця. Невідомо, діяв там принцип “гуртом й батька добре бити”, а чи якийсь інший, але бідний домініканець так образився, що написав скаргу одразу нунцію. Дипломатичний представник Папи, не довго думаючи, зобов’язав зловмисників кожного ранку бути присутніми зі свічками в руках на месі в день св. Томи Аквінського (7 березня) у домініканському костелі. Але така перспектива мабуть не дуже потішила самих домініканців, які першими почали домагатись заміни санкції на щось інше.
Герб ордену єзуїтів на одній з каплиць латинської катедри. Фото з kmc.in.ua
У 1683 році стався інший епізод, який є дуже показовим для розуміння ментальності та психології людей того часу. Якийсь ротмістр на велику п’ятницю, ідучи вулицею, вдарив києм учня колегіуму. Коли той запитав причину зневаги, ротмістр наказав своїм слугам побити учня ще більше. Його добряче віддухопелили, але розголосу справа після того не набула. Пізніше сторони домовились, що ротмістр сплатить 200 злотих на благочинність, а єзуїтів і школу перепросить. Можна звернути увагу, що учня так ніхто не перепрошував. Тобто йдеться про колективну свідомість і вираження індивіда через громаду, через приналежність до спільноти. Ротмістр побив учня-єзуїта, але зневажив, тим самим, усю спільноту львівських єзуїтів, а тому і вибачався перед ними.
Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVII ст. – Львів: Свічадо, 2005
Zaɬȩski S. Jezuici w Polsce. – Krakόw, 1904. – T. IV. Cz. II. Kolegia I domy zaɬoźone w pierwszej dobie rządόw Zygmunta III. 1588 – 1608. – С. 623 – 626.
“Основний принцип системи – через працю над собою до розвитку та гартування свого характеру” – ці слова постійно виголошував ідеолог українського Пласту Олександр Тисовський. Запозичивши деякі ідеї з англійського скаутінгу, він зі своїми побратимами – Петром Франком та Іваном Чмолою, сформували цікаве та неординарне явище – спеціальне виховання молоді, пов’язавши християнську мораль та фізичне виховання, і надавши цьому всьому українського колориту
Перший пластовий табір. Чорногора, 1912 р.
Офіційною датою створення першої пластової української організації вважають – 12 квітня 1912 р., коли вперше, вся зібрана галицька пластунська молодь склала присягу у м. Львові. Проте, варто зазначити, що сама ідея утворення нестандартної та своєрідної організації для виховання молоді зародилася дещо швидше і далеко за межами українських земель. Вітчизняні історики, неодноразово досліджуючи це питання, зійшлися на тому, що засновники українського Пласту перейняли деякі ідеї з британського Скаутінгу – насправді першої нешлабонної організації для виховання молоді.
Стрілецький Палст у м. Самборі. 1913 р.
Генерал-лейтенант британської армії Роберт Бейден-Павелл, використовуючи набуті військові знання, а також свої власні ідеї після проведення експериментального першого набору у 1907 р., став засновником скаутінгу. Організувавши всі свої думки та ідеї докупи, він у наступному, 1908 р., видав книгу “Скаутинг для хлопців” – яка стала провідною працею у скаутському русі до сьогоднішніх днів. Недивно, й те, що назву скаутського руху Роберт Бейден-Павелл перейняв з військової термінології. Скаутом називали вояків в британській армії, котрі йшли попереду армії, шукаючи нові дороги, і подаючи розвідувальну інформацію.
Герб українського Пласту – трилиста лілія у переплетенні з гербом
Ідеї формування скаутизму, передбачливо, стали розсіюватись по всій Європі. І, якщо Перша світова війна, дещо призупинила цей захват, то на початках 1920 – х рр. рух поширився по всьому світу, ставши ще більш актуальнішим.
У всіх скаутських організаціях були спільні риси, незважаючи на країну, де ці спільноти діяли:
Уніформа або ж однострій;
Програма неформальної освіти, з акцентом на вмінні практично діяти у навколишньому середовищі;
Значна увага приділялася спорту – кожен скаут мав мати бути у відмінній фізичній формі, що складало основу доброго здоров’я.
Станом на 1910 р., коли відбувся перший перепис учасників скаутського руху, їх налічувалось близько 108 тис., з яких – більше 100 тис. – молоді.
Іван Чмола
Олександр Тисовський
Петро Франко
Тим часом у Львові, студент львівської Політехніки Іван Чмола, впроваджуючи нові методи виховання молоді, провів в Карпатських горах перший двотижневий вишкіл влітку 1912 р. Ті молоді люди, які пройшли це нелегке випробовування називали себе пластунами, перейнявши назву від однойменних розвідників Кубанського козацтва. Другим співзасновником Пластового руху був Петро Франко – син письменника Івана Франка. Будучи учителем тіловиховання у філії Львівської гімназії, передусім цікавився фізичними вправами та спортивними іграми – як засобами для розвитку тіла та розуму.
Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік
Крім двох досвідчених засновників, український пластовий рух також мав свого ідеолога – Олександра Тисовського. Викладаючи природознавство в Львівській академічній гімназії, він мав особливий підхід до учнів, за що його всі дуже поважали. Він розробив унікальну виховну систему, яка попри деяку схожість з англійським скаутінгом, має цілий ряд своїх особливостей. Свої думки, які знадобилися не одному поколінню, Олександр Тисовський виклав у збірнику порад “Життя в Пласті”. У цій настільній книзі пластуна, він описує все до дрібниць: як приймали до Пласту; чого там навчали, а що вже потрібно було знати; що потрібно було вміти, щоб стати членом Пласту; які обов’язки були у членів цієї організації; як можна було відзначитись та багато іншого.
Пластуни в лавах УСС. 1916 р.
Пласт у Львові. 1917 р.
Діяльність української пластової організації набирала обертів. На початку квітня 1913 р. відбувся перший З’їзд Пластових Представників у Львові, на якому було обрано Центральний Організований Пластовий Комітет, який у 1918 р. було перейменовано на Верховну Пластову Раду. Всі навчені здібності пластунів особливо пригодилися під час Першої світової війни, коли значна частина пластової молоді записалася в ряди Українських Січових стрільців. Ідеї, щоразу більш популяризованого Пласту, поширювалися на центральну та східну частини України…
Генега Роман. Українська скаутська організація Пласт як символ національного відродження [Електронний ресурс] / Каменяр // Режим доступу: http://kameniar.lnu.edu.ua/?p=2471
В суботу, 16 квітня 2016 року, у День довкілля, волонтери спільноти “Я – Поморянський замок” провели акцію з прибирання й впорядкування території Поморянського замку. Цю акцію присвятили 90-й річниці від Дня народження Бориса Возницького, який багато зробив для збереження культурної спадщини і мрією його було збереження та відновлення Поморянського замку.
Активісти зазначають, що це вже третя акція з прибирання замку, а дві попередні проходили у минулому році. Приємно, що цього разу до прибирання долучилося вже близько сотні волонтерів.
Як зазначив голова селищної ради, Володимир Бас, місцеві мешканці хочуть бачити замок відреставрованим і готові докласти до цього своїх зусиль, проте подальша його доля залежить від держави і фінансування ремонтно-реставраційних робіт.
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Прибирання території Поморянського замку
Погода сприяла волонтерам і протягом дня була розчищена територія навколо замку, територія прилеглої паркової зони та частково очищений дах будівлі від дерев, що оселилися на ньому.
Також архітекторами-реставраторами проводилися роботи з діагностики руйнувань і уточнення першочергових робіт необхідних для зупинки руйнування та виведення будівлі замку з аварійного стану.
Нагадаємо, на сесії Львівської обласної ради депутати прийняли рішення про виділення на замок в Поморянах 700 тисяч гривень. Сума передбачена для того, аби розпочати протиаварійні роботи.
Також близько 9 мільйонів гривень передбачено в бюджеті області на ремонт дороги через смт. Поморяни.
15 квітня 2016 р. в актовій залі Львівського державного університету фізичної культури (вул. Костюшка, 11) відбулася презентація третьої, заключної книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» відомого українського історика і дисидента, професора Львівського державного університету фізичної культури Валентина Мороза (перша книга побачила світ у 2005, друга – 2012 рр.).Захід був організованим представниками ЛДУФК спільно з Львівським обласним будинком учителя.
Оскільки Валентин Мороз планував закінчити і видати третю книгу до свого 80-и річчя, презентація відбулася у день цього ювілею, бо як часто стверджує історик: «Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!». Тому презентацію третьої книги Мороз вважав найкращим для себе дарунком.
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
І презентація третьої книги, і 80-и річний ювілей знаного історика привернули увагу громадськості. Привітальні слова на адресу ювіляра пролунали з уст заступника голови Львівської обласної державної адміністрації Юрія Підлісного, заступника начальника управління з фізичного виховання і спорту ЛОДА, секретаря Львівського відділення НОК Оксани Вацеби (при цьому були вручені привітальні грамоти від цих установ).
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
Після представлення книги і автора, які здійснив відповідальний за виховну роботу в університеті Ярослав Тимчак та промови самого Валентина Мороза, виступи продовжилися. Добрі слова про книгу, її особливе місце серед існуючих пострадянських видань з історії України, і чин самого автора, як учасника і символу руху опору 60–70-их років говорили: громадський діяч, історик, директор ЛОБУ Володимир Парубій; представник українського педагогічного товариства «Рідна школа» Петро Пітила; від делегації з рідного села ювіляра, Холонова – Іван Хвещук; почесний ректор ЛДУФК Мирослав Герцик та інші учасники події.
Заключна книга трилогії «Україна у двадцятому столітті» історика і дисидента Валентина Мороза
Вихід у світ третьої книги дає можливість осмислити і оцінювати вже і цілісну працю – трилогію історика Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті», яку автор вважає найважливішою працею свого життя. Передмову до третьої книги як і до двох попередніх написав відомий в Україні громадський діяч і політик, історик за фахом Андрій Парубій (кілька днів тому він обійняв пост голови Верховної Ради України).
Третя книга охопила період в історії України від 1953 до 2000 року. Особливо цікавим у праці є представлення автором руху шестидесятників до якого належав і сам Валентин Якович, а також, його бачення подій становлення української держави у 90-х роках XX століття.
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
Історію України у ХХ столітті Валентин Мороз розглядає як «три українські спроби», маючи на увазі три українські національно-визвольні революції у боротьбі за власну державу. Пояснюючи свою авторську концепцію у третій книзі він пише:
«Оскільки в історичній літературі цей термін не є загальноприйнятим, мусимо зупинитись на цьому аспекті ще раз.
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
Тут взяте за основу порівняння з історією наших західних сусідів – Поляків. Після того, як Польща втратила свою державність в кінці 18-го століття, відбулося шість польських спроб відновлення державності: від повстання Костюшка аж до повстання 1905 року. І всі ці спроби закінчувалися невдачею. І аж сьома, як у казці, спроба 1918 року закінчилась відновленням польської, державності! В нашій, українській, історії все відбулось за три рази (теж казкове число: “Бог любить трійцю…”). Перша українська спроба – це липень 1917 року, коли Українці реально взяли владу в руки на своїй території, а 22 січня 1918 року й офіційно відокремились від Московської імперії. Ця – перша – спроба забезпечила в результаті трирічне існування української державності: з 1917 до 1920 року.
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
Друга українська спроба – це проголошення Карпато-Української Держави в Хусті 15 березня 1939 року, з наступним Актом 1941 року у Львові плюс довголітня підпільна боротьба УПА аж до початку 50-х років минулого століття.
І нарешті в 1991 році – Третя українська спроба! Це був уже не якийсь “суверенітет-вінегрет”, а реальне відділення од Москальської імперії. І, так само як польська сьома спроба, так само й наша третя спроба є остаточною. З її часу пройшло вже 24 роки – майже чверть Століття – але українська державність уже не збирається зникати. Звичайно, імперський центр ще довго буде жити мріями про повторне загнання України у москальську клітку. Але…
Презентація третьої книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» українського історика і дисидента Валентина Мороза
Пройшло вже не п’ять хвилин, а двадцять п’ять літ! І Україна вперто тримається на мапі світу. Тобто, кожний, хто вміє думати, зрозумів, що Україна – це вже не мрія, а реальність назавжди».
Трилогія історика Валентина Мороза «Україна у двадцятому столітті» і його авторська концепція «погляду на історію «українськими очима»» є особливо потрібною українській спільноті сьогодні в часі російської імперської агресії проти суверенної України.
Мабуть кожному львів’янину випадало хоч раз в житті потримати в руках путівник по нашому чудовому місту. Та це й не дивно, оскільки Львів є одним із найбільш привабливих для туристів міст України, а тому існує кілька десятків, якщо і не сотні видань, котрі пропонують вам різноманітні прогулянки по вуличкам міста, знайомлять з його найчарівнішими місцями та пам’ятками. А от чи цікаво вам б було поглянути на путівник по Львову, виданий близько століття тому. Що тоді пропонували оглянути гостям міста?! На щастя, знайти давні путівники по Львову не складає проблеми, тому ознайомимось з найпопулярнішим туристичним маршрутом, пропонованим в них.
Марійська площа (пл. Міцкевича). Фото міжвоєнного періоду
Туристові, котрий завітав би до Львова в роках так десь 1920-1939 пропонувалось розпочати свою прогулянку по місту рано вранці. А пунктом відправлення обрати площу Марійську (пл. Міцкевича). З точки зору сьогодення трішки дивний початок маршрутки, але не слід забувати, що путівник був польський і орієнтований перш за все на поляків, для котрих пам’ятник Міцкевича, який вже стояв тоді на цій площі, був рівноцінним значенню Шевченка для українців, від монумента котрому розпочинаються багато сьогоднішніх екскурсій. Сама ж площа Марійська в той час уже мала вигляд такий же як сьогодні, за винятком того, що замість будівель сучасного банку і тривалої будови поруч нього стояли чудові кам’яниці під номерами 9 та 10. А ось до початку XX ст. площа мала дійсно кардинально інший вигляд, коли посеред неї стояла фігура Матері Божої, яку оточував досить пристойний скверик.
Латинська катедра. Вигляд на початок XX ст.
Каплиця Боїмів. Сучасне фото
Від площі Марійської старий путівник скеровував туристів до архикатедральної Базиліки, котра для нас більш звична під назвою Латинська катедра, що на площі Катедральній. Ця сакральна споруда одна із найконсервативніших у Львові, тож зовнішній вигляд її, що тоді, що зараз був ідентичний. Тим паче, що храм практично ніяк не постраждав ні за війни, ні в часи радянської влади. Єдине, що втратив храм, це пам’ятні таблиці присвячені Грюнвальдській битві та Петру Скарзі – вони муляли очі німцям, які їх і знищили. В 1946 році з храму було вивезено кілька церковних реліквій та чудотворну ікону Матері Божої Ласкавої. Само собою, що опісля катедри путівник скеровував давніх туристів до каплиці Боїмів, котра знаходиться по сусідству.
Ринок на площі Ринок. Фото міжвоєнного періоду
Палац Корнянкта, в котрому розміщувався Національний музей імені короля Яна III. Сучасне фото
Від сакральних споруд давньому туристові пропонувалося перейти до площі Ринок та ознайомитись з його кам’яницями, а також відвідати два музеї – Національний музей імені короля Яна III (пл. Ринок, 6) та музей історії міста Львова (пл. Ринок, 4). Останні дві будівлі відомі нам як палац Корнякта та Чорна кам’яниця. Щодо ж самої площі ринок, то давній турист мав можливість побачити на ній легендарний базар. Натомість, така розкіш, як можливість потрапити на вежу Ратуші, що доступна сьогоднішнім туристам, в першій половині минулого століття була недоступною.
Успенська (Волоська) церква та сквер біля неї. Фото поч. XX ст.
Не слід вважати, що польський путівник польському туристові міг пропонувати лиш польські пам’ятки Львова. А тому наступним пунктом, котрий слід було відвідати гостеві міста була Волоська церква, більш знана сьогодні як Успенська. Вже від початку XIX ст. вона отримала вигляду, котрий зберігся і дотепер. А от територія поруч церкви з того часу доволі змінилась. Колись тут був чудовий сквер, котрий знищили за радянської доби при зведені пам’ятника першодрукареві.
Зображення синагоги “Золота Роза”
Місце, де була розташована синагога “Золота Роза”. Сучасне фото
Місце, де була розташована синагога “Золота Роза”. Сучасне фото
Наступну сакральну споруду, котру пропонували до відвідин давньому туристові, сьогодні ми, на жаль, не маємо можливості відвідати. Мова йде про синагогу «Золота Роза», що відома також як синагога Нахмановича або ж синагога «Турей Загав». Ця сакральна пам’ятка ренесансної архітектури була знищена, як і більшість єврейських святинь, у 1941 році нацистами.
Домініканський собор. Сучасне фото
Вірменська церква. Сучасне фото
Інтер’єр Вірменської церкви. Сучасне фото
Північний дворик Вірменської церкви. Фото міжвоєнного періоду
Після синагоги давній путівник пропонував відвідати ще два храми – Домініканський собор та вірменську Катедру. Домініканський собор, котрий сьогодні є церквою Пресвятої Євхаристії УГКЦ до Другої світової війни був римо-католицьким храмом. Давній турист не мав також можливості відвідати музей Історії релігії та атеїзму, котрий міститься в колишніх келіях монастиря. Його відкрили тільки в 1973 році.
Трамвайний маршрут на Високий Замок. Фото 1912 року
Високий Замок. Фото міжвоєнного періоду
Опісля відвідин усіх перелічених місць і пам’яток давньому туристові пропонувалось трішки перепочити, а головне підкріпитись. І недарма, адже на нього чекав нелегкий підйом на Високий Замок, котрий був наступною точкою туристичного маршруту. Що правда, дістатися до самої гори в той час можна було трамваєм – славнозвісний 12 маршрут, про який сьогоднішнім туристам залишається лиш ностальгувати. Вигляд «копця» в давніші часи звісно доволі відрізнявся від сучасного. Однак не заради його вигляду туди піднімалися. Туристів, звісно, більше цікавив вигляд міста з гори, котрий був в дечому схожий, а в дечому відмінний від сучасного вигляду з цього ж місця.
Павільйон Рацлавицької панорами. Фото міжвоєнного періоду
Після споглядання зверху на місто давньому туристові пропонувалось відправитись в інший кінець міста – аж до Рацлавицької панорами, котра розташовувалась тоді Стрийському парку. На жаль, така розкіш як споглядання панорами, що зображає битву під Рацлавицями 1794 року, сьогодні львівським туристам недоступна. До 1946 року панорама була на експозиції в спеціально спорудженому для неї ще під час Крайової виставки 1894 року павільйоні. Сьогодні це спортивний корпус НУ «Львівська Політехніка». А щоб побачити тепер цю панораму доведеться їхати до Вроцлава, де вона зараз експонується.
Площа Східних Торгів. Фото 1921-1938 рр.
Будівля колишнього кіоску «Рудки» 1928 р., часів Східних Торгів. Сучасний стан
Колишній павільйон «Саротті» в Стрийському Парку. Сучасний стан
Звісно, що після відвідин панорами старий путівник пропонував прогулятись по алеї Східних Торгів, а якщо пощастить то і відвідати й самий Ярмарок, котрий відбувався у вересні. Сьогоднішнім туристам від Східних Торгів зостались лиш кілька наполовину зруйнованих павільйонів.
Парк Кілінського. Фото першої пол. XX ст.
Оранжерея в Стрийському парку. Фото міжвоєнного періоду
Цікаво, що до 1939 року парком, по суті, вважалась лиш нижня частина сьогоднішнього Стрийського парку. Тоді вона звалася парк Кілінського. Саме він був останнім пунктом для відвідин під час післяобідньої прогулянки. Як і сьогодні, в давнину на нижній терасі парку був ставок з лебедями. А окрім них діяла оранжерея, та чудової краси ресторан. В ньому можна було знову ж таки підкріпитись перед тим як приступити до вечірньої частини прогулянки по Львову. Однак, вона не передбачала уже тривалих прогулянок. Давній путівник, натомість, пропонував туристові відвідати театр.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Ilustrowany przewodnik miasta lwowa z planem.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Однією з найцікавіших постатей ранньомодерного Львова, був Андреас Бемер – скульптор та архітектор, який залишив нам свої творіння, без яких свого часу чи зараз важко уявити Львів. Фрагментарний характер відомостей про нього, тим не менш, хоча й робить його постать загадковою, проте є й причиною його «забуття» більшістю сучасних львів’ян. То ким же ж він був?
Нам відомо, що народився Андреас в тоді ще німецькому місті Бреслау (сучасний польський Вроцлав). З пізніших львівських документів, де йшлося про надання йому міського права, нам відомо, що він був сином Матеуша та Анни з Бреслау. Достеменна дата народження нам, на жаль, невідома. У 1584 року він вперше згадується у книгах львівського цеху будівничих, де зафіксовано його прізвисько – Нерихлий («Повільний»). Проте, очевидно, його діяльність була досить успішною, про що свідчить кар’єрний ріст. Так, у 1584—1625 рр. Бемер був цехмайстром і перебував у керівництві цеху. У 1592 року йому було надане міське громадянство і все своє подальше життя він пов’язує зі Львовом.
Львів, 1618
Андреас орендував каменоломні алебастру в Чернієві (сучасне село у Тисменицькому районі Івано-Франківської області) у шляхтичів Станіслава та Мартина Бидловських, і частину оренди сплатив 1596 року статуями. 1619 року він разом із Вільгельмом Флегом був делегатом від цеху у суперечці Ольбрахта Людзицького з Якубом Мадлайном щодо вартості робіт, виконаних у Збаражі. Знаменим став 1621 рік. Тоді, за заслуги перед містом, зокрема, за роботи під час перебудови вежі міської ратуші, його довічно звільнили від повинності відбувати сторожу на міських баштах і брамах. Також відомо, що йому належала частина кам’яниці на вулиці Зарванській (сьогоднішня Староєврейська).
Лев Лоренцовича
Лев Лоренцовича у наші дні на подвір’ї Львівського історчиного музею
Загальноприйнято вважати, що він виконав скульптуру лева з геральдичним щитом у лапах, яка була поміщена 1591 року на стовпі перед ратушею і відома як «Лев Лоренцовича». Лева названо за прізвищем міського радника Яна Юлія Лоренцовича, що врятував бургомістра Бартоломея Уберовича від викрадення з боку шляхтича Самійла Немирича. Лев тримав у лапах щит, на якому було вирізьблено лавровий вінок і напис латиною, що уславлював подвиг громадянина. Після обвалу ратуші у 1826 р., лева зняли, а 1874 року, його перенесли на Високий замок, де він стояв до недавнього часу, коли його перенесли, через незадовільний стан. Нині його законсервовано і він зберігається у фондах Львівського історичного музею, в італійському дворику.
Вівтар у каплиці Шольц-Вольфовичів
Вівтар у каплиці Шольц-Вольфовичів. Фрагмент.
Можливо, він був автором скульптури вівтаря родової каплиці Шольц-Вольфовичів у латинській катедрі Львова.Фасад каплиці Боїмів
Бемерові приписується участь у першому етапі спорудження каплиці Боїмів протягом 1609—1611 років.
Вежа ратуші перебудована Бемером
Очевидно, найбільш вагомим творінням Бемера була перебудова львівської ратуші, яка тривала у 1617—1619 рр. на замовлення бургомістра Мартина Кампіана.
Монастир бернардинців
Монастир бернардинців
За припущенням низки дослідників, Бемер працював при завершенні будівництва бернардинського монастиря. Спорудив вежу-дзвіницю, західний і східний фронтони у стилі нідерландського маньєризму, які оздобив понад двадцятьма скульптурами із власної майстерні.
Останній раз Бемер був вписаний до цехових книг у 1625 році, а 1629 р. його дружина згадується вже як вдова, тому, можемо припустити, що він помер між 1625 та 1629. Місце поховання Бемера – невідомо. Тож проходячи вулицями Львова в черговий раз, згадуймо і про славних будівничих, які прагнули залишити для архітектурного обличчя центру (і не лише) міста щось вартісне для своїх нащадків.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Онищенко Л. Бемер Андреас // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 207.
Andrzej Bemer (Режим доступу: https://pl.wikipedia.org/wiki/Andrzej_Bemer)
На минулих вихідних, 16-17 квітня 2016 року, у Львові, на території авторинку «Кривчиці» (вул. Богданівська, 44), відбувся ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин.
Подія унікальна тим, що не тільки об’єднує власників та колекціонерів старовинної техніки зі всієї України, але і дає можливість придбання запчастин та аксесуарів для неї.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
Оскільки проведення минулорічного ярмарку показало велику зацікавленість подією мешканців Львова та гостей міста, то не забарилася організація ярмарку уже вдруге.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
«Важливо відзначити, що цей проект можна без перебільшення вважати значною подією як в популяризації історії автомобілізму в Україні, так і встановлення зв’язків між заходом та сходом України, а також і з міжнародними партнерами», – зазначають організатори.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
У суботу, 16 квітня, ярмарок урочисто відкрили. В цей день відбулися не тільки виставка й продаж ретро-автомобілів, мототехніки, велосипедів та скутерів, а й було проведено ралі ретро-автомобілів і мотоциклів з авто ринку та нагородження переможців. Окрім того, у неділю, 17 квітня, в рамках ярмарку презентували музей авторинку «Кривчиці».
Право обирати і бути обраним, котрим при бажанні може скористатися доросла більшість нашого сучасного суспільства, ще близько 100 років тому для рівної його половини – жінок – було недосяжним. Відтак чуючи критичні рефлексії про вічно чимось незадоволених феміністок, які нібито тільки те й роблять, що постійно нарікають на дискримінацію, мені пригадуються факти їх боротьби за свої громадянські права, якими володіють всі жінки зараз і які вважають абсолютно звичними і невід’ємними. Мимоволі наштовхується питання – а коли б не ті «вічно незадоволені феміністки» які права жінки б мали зараз і чи мали взагалі?
Вибори до Ради міста Львова 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
Австрійській цивільний кодекс трактував жінку як особу несамостійну, котра потребувала постійної опіки чоловіка і мала підпорядковуватися йому як в родинному, так і в громадському житті. Конституція 1867 р. проголошувала, що жінки, – у тексті відповідної статті на рівні з чужинцями і неповнолітніми, – не могли бути прийнятими у члени політичних товариств і займати урядові посади, окрім шкіл, пошти і телеграфу. У своїй більшості жінки також були позбавлені виборчого права. Скористатися ним вони могли лише у курії великих землевласників (курії – це розряди, на які поділялися виборці за майновим цензом, національністю чи іншими ознаками), однак тільки за посередництвом чоловіка, або уповноважених чоловічої статі.
Агітація за Марію Дулембянку на вулицях Львова у 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908, nr. 10
У Львові перші вибори, в яких жінка виступила у ролі кандидата, відбулися у 1908 році. У списку послів-претендентів від міста Львова до Галицького сейму опинилася польська малярка і активна феміністка Марія Дулембянка, делегована від створеного напередодні «Związku Równouprawnienia Kobiet». За її кандидатуру проголосувало 511 львів’ян, а оскільки голосування до сейму було відкритим, то задокументовано, що це були: 410 виборців чоловіків і 101 жінка-виборець. Невдача першої кандидатки не стала великою несподіванкою. Очевидність такого результату диктувала як політична пасивність більшості тогочасних жінок, так і можливий саботаж уповноважених жінками, що мали право голосувати, чоловіків.
Агітація на виборах до Ради міста Львова у 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
З цього приводу український жіночий двотижневик «Мета» писав: «У Львові на 17 000 сеймових виборців є 4 000 жінок і коли би всі жінки могли особисто голосувати, то п. Дулембянка була би дістала поважне число голосів і хтозна чи не була би вибрана послом». Вину за невдачу газета покладала на польських націонал-демократів, які нібито усілякими нечесними способами збирали жіночі легітимації (документи, що уможливлювали голосування), оскільки в день виборів, – за джерелами «Мети», – на Ринку «виборчі гієни» їх продавали по 1 кроні.
Площа Ринок під час виборів 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
Справедливості ради у виборчих правах у тогочасному Львові (і Галичині загалом) були обмежені не лише жінки, а й частина чоловіків. Законом про місцеве самоврядування від 12 серпня 1866 р. право голосу було надане кожному повнолітньому громадянину держави, що мешкав на цій території не менше року і сплачував податки безпосередньо від свого нерухомого майна, підприємницької діяльності чи інших доходів. Кількість виборців додатково обмежував фіскальний ценз: права голосу була позбавлена 1/3 виборців, що сплачували найнижчий податок у даній місцевості.
Демонстрація перед Галицьким сеймом щодо виборчої реформи у 1909 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1909, nr. 39
Однак неможливість жінці на рівні з чоловіком користуватися виборчим законодавством пояснювали не стільки економічними мотивами, як звичаєвими нормами, в рамках яких межі громадської активності жінок найчастіше мали закінчуватися десь на благодійності чи філантропії, але аж ніяк не у політиці. Ідеологія існуючих тоді українських партій не розглядала жіночу аудиторію як потенційно дієву (попри те, що часто була не проти бачити їх у якості своїх агітаторок). У грудні 1912 р. на таємних зборах українських політичних партій щодо курсу майбутньої підтримки у війні, жінок не запросили. Голова зборів Володимир Бачинський таке рішення аргументував тим, що «нарада мусить заховати поважний, серйозний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки». Обуреним цим рішенням представницям жіночого руху довелося увірвалися в зал засідань силоміць.
Перебіг виборів 1911 р. у Львові. Джерело: „Nowości illustrowane” 1911, nr. 25
Діяльність активної меншості жінок, які готові були боротися за своє право на вибір, нерідко наштовхувалася на іронію чи сатиру з боку пасивної більшості. Однак, саме така діяльність поодиноких стала основою того, чим згодом змогли користуватися всі. Як результат: виборчі права галичанок, проголошені конституцією Польщі 1921 р., не були щасливим випадком, а наполегливою працею попередніх десятиліть.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
Najdus W. O prawa obywatelskie kobiet w zaborze austriackim // Kobieta i swiat polityki. Polska na tle porównawczym w XIX i w początkach XX wieku / pod. red. A. Żarnowskiej, A. Szwarca. – Warszawa, 1994. – S. 99–118.
Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. – Львів, 2011. – С. 202–203.
З нагоди 760-ліття Львова, 6 травня, 2016 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20,) відкриють унікальну виставку ікон XV-XIX століть під назвою «Юрій Змієборець» і святі воїни. Виставка має на меті представити образи святих воїнів в українському іконопису XV -XIX століть.
А в даний час реставратори завершують свою дворічну працю, наводять останні штрихи, організатори та куратор готують каталог, продумують рекламні стратегії і страшенно хвилюються.
Культ святих воїнів розвинувся вже від часів Київської Русі, про що свідчать найдавніші пам’ятки сакрального мистецтва. Українські князі при хрещенні найчастіше обирали імена святих воїнів, зводили у їхню честь храми. До цих образів неодноразово вдавалися й очільники визвольних змагань наступних періодів української історії.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Чи не найбільшої популярності серед святих воїнів набув якраз культ св. Юрія. Колекція Національного музею налічує більше сотні зображень цього святого, у їх числі – й найдавнішу уцілілу українську ікону XIV ст. зі села Станилі з зображенням св. Юрія в образі кінного воїна. Виставка вперше представить розмаїття іконографії цього святого який, окрім найвідомішого образу змієборця зображався також з житійним циклом і як піший воїн -мученик.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Не меншого шанування в Україні зазнав образ св. Архангела Михаїла, покровителя Києва. Він уславлений як поборник нечистих духів і захисник у ратних подвигах. Поряд з іконами св. Юрія, його ікони займуть важливе місце у пропонованій виставці. Музей володіє найдавнішою іконою св. Михаїла з циклом діянь. Виставка представить розвиток іконографії Архангела Михаїла від найдавніших творів візантійського стилю до ренесансних і барокових, серед яких найпоказовіші зразки українського барокового малярства, які виставлятимуться вперше, зокрема, й такі мистецькі шедеври, як ікони зі сценами діянь з Долини та Стібна.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
До найшанованіших святих воїнів належить і св. Дмитрій, хоча кількістю ікони з його зображеннями дещо поступаються іконам святих Юрія і Михаїла. На виставці перед глядачем постануть пам’ятки іконографії Дмитрія у різноманітних варіантах, зокрема у супроводі зображень житійних сценок, у яких детально представлена розповідь подвигу святого воїна- мученика. Мета виставки – показати ікони усіх святих воїнів, якими володіє збірка Національного музею. Меншою кількістю зразків представлені святі воїни – Микита, Федір, Євстахій, а також перші українські святі воїни-мученики Борис і Гліб.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Підготовка виставки ведеться триває декілька років. Проводиться повна реставрація усіх творів, які на ній експонуватимуться, в тому числі й розкриття з-під пізніших переманювань. Буде представлено цілий ряд раритетних пам’яток. Більшість із не них раніше не експонувалася й не введена до літератури. До таких раритетів належить ікона св. Архангел Михаїл з села Модричі – досі не ідентифікований твір відомого львівського маляра першої половини XVII ст. Федора Сеньковича. Його поправу можна віднести не лише до кращих досягнень цього майстра, а й до українського малярства загалом. Вперше перед глядачем постане й ікона св. Юрія Змієборця з житієм з с. Потелича початку XVII ст., яка до тепер перебувала під пізнішим записом. Завдячуючи кропіткій праці реставраторів, нове життя отримала й презентативна барокова ікона св. Юрія з с. Синевідське, з динамічною сценою поєдинку святого лицаря з лютим змієм, та романтичною царівною, зображеною посеред зеленої галявини біля середньовічного замку…
В музеї сподіваються що ця виставка своєю концепцією та рівнем історично-мистецької вартості представлених на ній пам’яток, належатиме до найпоказовіших фондових виставок, що їх систематично репрезентує Національний музей, відкриваючи безцінні скарби культурного надбання українського народу.
Там, де з’являвся Павло Ковжун, людина феноменальної працездатності й енергії, починало вирувати життя – мав чудову здатність запалювати своїм ентузіазмом та вселяти віру у велику місію мистецтва. Вмів, не маючи ані злотого на прожиток, організувати велику виставку, згуртувати довкола себе митців і розпочати видавання мистецького журналу. Був надзвичайно чутливою і привітною людиною, але безкомпромісним у дискусіях із ляїками (дилетантами) на чисто мистецькі теми. Водночас Пабльо, як «на весело» називали його друзі, відзначався тонким почуттям гумору – різними дотепними вигадками міг цілий вечір розважати поважне товариство.
Павло Ковжун, Львів, 1924 р. (Львів: Літературно-мистецький збірник : В 700-ті роковини заснування Княжого города. – Філадельфія; Київ, 1954)
Павло Ковжун. Рис. Едварда Козака (Козак Е. Дещо про нашу карикатуру // Назустріч. – 1934. – Ч. 14)
Прекрасний український графік, маляр, мистецький критик, журналіст і редактор народився 1896 р. на Житомирщині, виріс на Київщині і в Криму (Ак-Мечеті), де й здобув початкову і гімназійну освіту. Далі продовжив студії у Київській художній школі. Під час навчання захопився видавничою справою – редагував журнал «Голос Юнака», друкований орган нелегального молодіжного гуртка, надсилав власні графічні заставки до київських часописів «Дзвін», «Сяйво», «Маяк», «Огни». 1914 р. започаткував у Києві разом із Михайлем Семенком «Футуристичний мистецький гурток» для пропагування нового тоді напряму мистецтва.
Обкладинка першого номера часопису «Дзвін» за 1913 р. (Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 4: 1911–1916 рр. – Львів, 2014)
Обкладинка третього номера часопису «Маяк» за 1913 р. (Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 4: 1911–1916 рр. – Львів, 2014)
19-літнім юнаком потрапив на фронт, де воював у частинах російського війська, а далі в армії УНР, був двічі поранений. Проявив і там свій організаторський хист – редагував фронтові газети «Козацька Думка», «Україна», «Голос Часу», «Воля». Після переходу українського війська за Збруч наприкінці 1920 р. опинився у Станіславі, де був співробітником газети «Українське Слово», спільно з Федором Дудком випустив перше число сатиричного журналу «Їжак». Поза тим, не залишав мистецької творчості.
Обкладинка першого і єдиного числа часопису «Їжак» за 1920 р. (зі сайту http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12947)/search_articles.php?id=12947)
Павло Ковжун. Церква. Акварель, туш, 1920 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
1921 р. П. Ковжун разом із молоденькою дружиною Тамарою переїхав до Львова, де розпочався найплідніший період його творчої та організаційної діяльності. Того ж року став активним членом Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) і був ініціатором започаткування літературно-мистецького журналу «Митуса», який зумів «розворушити» галичан і зацікавити мистецькими проблемами. Завдяки його зусиллям 1930 р. у Львові постала Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ), а 1932 р. побачив світ перший зошит журналу «Мистецтво».
Українські митці та літератори, Львів, 1921 р. Зліва направо сидять у першому ряді: Павло Ковжун, Олександр Загаров, Микола Голубець; другий ряд: Дарія Віконська, Петро Холодний, ст. М. Ковжунова; третій ряд: Юрій Магалевський, Володимио Січинський, Дмитро Донцов, Федь Федорців, Михайло Струтинський (Львів: Літературно-мистецький збірник : В 700-ті роковини заснування Княжого города. – Філадельфія; Київ, 1954)
Павло Ковжун біля експозиції своїх творів на виставці ГДУМ, Львів 1923 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка першого зошита журналу «Мистецтво» за 1932 р. (взято зі сайту http://uartlib.org/zhurnali/mistetstvo-lart-1-1932)
У мистецьких колах Павла Ковжуна називали другим Нарбутом. Він здійснив справжній переворот у книжковій та журнальній графіці міжвоєнної Галичини, переконав авторів і видавців у потребі гарно «одягнути» українську книгу, першим захопився екслібрисами і захопив ними інших. Влітку разом із митцем Михайлом Осінчуком, побратимом із воєнних часів, розмальовував церкви в українському візантійському стилі (виконали поліхромії у дванадцяти церквах Галичини), а взимку витрачав рештки цих заробітків на організацію українського мистецького життя і мистецьку творчість.
Павло Ковжун. Малюнок віньєтки «Натюрморт», 1921 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка книги Івана Франка «Із днів журби» у виконанні П. Ковжуна, Львів, 1922 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка журналу «Нові Шляхи» у виконанні П. Ковжуна, Львів, 1929 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Поліхромія храму св. Архистратига Михаїла у м. Калуші у виконанні П. Ковжуна і М. Осінчука (фрагмент), 1938 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
П. Ковжун мав у собі «нерв журналіста», тому вважав своїм обов’язком інформувати широке громадянство Галичини про мистецькі справи, роз’яснювати мистецькі тенденції і явища, наближати навіть ляїків до складних мистецьких проблем. Іноді любив «ховатися» під псевдонімами і криптонімами – Марія Пеньковська (дівоче прізвище матері), П. Тамарин, П. Максимович, А. Б., М. П-а, П. К., П. М. К. Співпрацював із часописами – «Діло», «Назустріч», «Жінка», «Нова Хата», «Українське Мистецтво». Провідною тезою більшості його публіцистичних виступів була необхідність наближення національного мистецтва за змістом і формою до мистецтва європейського. Часто у такий спосіб занедбував власне мистецтво, бо замість творити, писав і пропагував творчість інших.
Павло Ковжун серед групи громадсько-культурних діячів Львова на експозиції виставки, Львів, 1932 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Мав на все час і його незвичайний внутрішній спокій часто допроваджував до шалу тих, хто звик працювати нервово і напружено. Водночас «Ковжун це була людина неймовірно скромна у своїх щоденних потребах, у поглядах на власну працю і на все те, про що він мав повне право бути гордий, бо добре знав і глибоко розумів».
Павло Ковжун із синами Олегом (1924–1943) та Левом (1926–1943), Львів, 1929 р. (Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12)
Тамара Ковжун, дружина Павла Ковжуна (Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12)
В останні роки життя тяжко хворів, але творчої діяльності не припиняв. Його передчасна смерть викликала глибокий смуток серед мистецьких кіл Львова: «впала кольона», – підсумував його близький товариш митець Іван Іванець.
Павло Ковжун
Могила Павла Ковжуна на Личаківському цвинтарі у Львові (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Павлові Ковжунові поталанило народитися у час, коли в українській культурі руйнувалися стереотипи й народжувалося нове сприйняття дійсності, новий погляд на призначення мистецтва. Направду був не лише очевидцем, а передовсім ініціатором й учасником цих активних змін – від пробудження національної свідомості українства до інтегрування його мистецьких здобутків у західноєвропейський культурний простір. І хоч доля відміряла йому лише 43 роки життя, прожив їх від першої і до останньої хвилини на повні груди, віддаючись цілковито своїм патріотичним почуванням, мистецьким експериментам, організаційному таланту, родинним цінностям, високій внутрішній культурі і щирості у ставленні до ближніх. Він справді був тим, хто змінював світ…
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Бабій Ол. Мої стрічі з Павлом Ковжуном // Українські Вісти. – Станіслав, 1939. – 22 трав.
Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12. – С. 6–8.
Дудко Ф. Памяті Павла Ковжуна. Як я видавав із П. М. Ковжуном сатиричний журнал // Літературно-Науковий Додаток «Нового Часу». – 1939. – 29 трав.
Рудницький М. П. Ковжун. Рідкий мистець – рідка людина // Діло. – 1939. – 18 трав.
Яців Р. Графіка Павла Ковжуна у виданнях творів Івана Франка // Вісник Львівського університету. – Серія мистецтвознавство. – 2006. – Вип. 6. – С. 101–106.
Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010. – 256 с.
Мабуть, кожен львів’янин та турист знає, що варто відвідати Личаківський цвинтар і віддати шану таким видатним українцям як Іван Франко, Ігор Білозір, Володимир Івасюк, Соломія Крушельницька…
В силу своєї публічності, постаті похованих тут письменників, музикантів, композиторів, громадських та політичних діячів є більш відомими та впізнаваними ніж вчених.
Могила Ореста-Нестора Мацюка на Личаківському кладовищі. Фото: Іван Олексин
Проте відвідуючи Личаківське кладовище, варто звернути увагу на поховання, що знаходиться на гострому куті поля №49. Саме тут знайшов свій спочинок вчений світового рівня, історик, архівіст, краєзнавець та один із найвидатніших знавців філігранології – Орест-Нестор Ярославович Мацюк. Саме ця людина зробила відкриття, які змінили відомий на той момент хід історії.
Могила Ореста-Нестора Мацюка на Личаківському кладовищі. Фото: Анастасія Патер
Уродженець Трускавця, Орест Ярославович, впродовж усього життя був справжнім патріотом своєї держави. Завдяки його дослідженням світ дізнався про початок книгодрукування в Україні ще в 1460 році, тобто за 112 років до прибуття Івана Федорова у 1572 році. Підтверджує цей факт, знайдений науковцем інвентар книг Словітського монастиря.
Пам’ятник Івану Федорову та будівля історичного архіву. Фото: Анастасія Патер
З архівних документів стало відомо про існування друкарні Степана Дропана, заможного львівського міщанина й першодрукаря, який згодом подарував друкарню Львівському Онуфріївському монастиреві. Поділитись вражаючим відкриттям, що випливало з невідомих раніше архівів, Орест Мацюк вирішив в журналі «Архіви України», де наприкінці 60-х років минулого століття була надрукована стаття під назвою «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?». Твердження науковця викликали обурення російських істориків, адже суперечили активно розповсюджуваній Москвою думці про розвиток української культури та науки лише в тісному взаємозв’язку з російською та вказували на першість України в книгодрукуванні.
Невідомі раніше факти, оприлюднені О. Мацюком спонукали українських науковців дізнаватись більше про витоки книгодрукування в Україні, стали своєрідним історичним проривом та культурним піднесенням.
Орест Ярославович написав монографію «Історія українського паперу», за яку й отримав ступінь доктора історичних наук. Вивчення стародруків, старовинних документів та водяних знаків на даних паперах були невід’ємною частиною життя вченого.
Книжка «Замки і фортеці Західної України» Ореста Мацюка
Науковець подорожував Україною, досліджував замки, городища, фортеці, храми та збирав фольклор, бо що як не перекази, народні пісні, міфи та легенди може якнайкраще розповісти про Україну та її жителів? Свої дослідження та любов до рідного краю поєднав у книжці «Замки і фортеці Західної України», яка досі незмінно користується популярністю читачів.
Значну частину свого життя О. Мацюк присвятив архівістиці й історичному архіву м. Львова, в якому був директором.
Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.
Відкриття Ореста Мацюка щодо українського друкованого слова неоціненні, вічною повинна бути й пам’ять про нього. Недарма надгробний пам’ятник на могилі видатного вченого оздоблює надпис: «Зором душі озираючи грані Княжого Львова, з ним на вітрах сторіч вічності йтиму навстріч».
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
