Мабуть кожен львівський храм окрім сакральної береже ще й історію, що зовсім не пов’язана з релігією. Наприклад, в костелі Марії Магдалени був спортзал та танцювальний клуб, в костелі Кларисок – митниця, в церкві Анни і залізничні каси, і магазин меблів. Ціла частина колишнів монастирів встигла побувати в’язницями. Сьогоднішній церква святого Архистратига Михаїла, що історично відомий як монастир кармелітів теж має свою унікальну історію. Свого часу у внутрішньому дворику монастирських будівель існувала так звана «Республіка Святого Саду».
Хіпі в Святому Саду. Фото 1970-1980 рр.
Республіка Святого Саду, нічого спільного з проявами сепаратизму, однак не має. Таку назву носило не політичне, а молодіжне неформальне об’єднання у Львові, яке існувало упродовж 1968–1982 і локалізувалося у так званому «Святому Саду». Саме так називали закинутий в радянські часи сад у внутрішньому дворику колишнього монастиря кармелітів босих в центрі міста.
Представники львівського хіпі руху. Фото 70-80-х рр. XX ст.
В кінці 60-х та на початку 70- рр.. XX ст. у кожному з районів Львова виникали різноманітні підліткові угрупування, що досить часто балансували на межі криміналу. Так звана республіка теж починалось як подібне підліткове угрупування, однак пріоритетом для цієї компанії була західна рок-музика, рух хіпі, який тільки от починав поширюватись по теренах СРСР. Основними учасниками Республіки були учні школи №8 та №19. До речі це був досить своєрідний мікс, оскільки навчання в першій школі було україномовним, а іншої – російськомовної.
Представники льівських хіппі під час демонстрації. Фото 1970-1980 рр.
Цікаво, що перша назва Республіки була не такою сакральною. У 1968 році її назвали «Республіка недоразвітих башкірів». Ця назва містила примітивний хуліганський підтекст: «башкірами» тоді прозивали недоумкуватих телепнів — і ніякого стосунку до імені башкирського народу вона не має. Президентом Республіки оголошено Ілька Лемка, прем’єр-міністром — Сергія «Святого» Мардакова. «Святий» був активним тусовочним пацаном і багато хлопців з інших районів міста приходили «до Святого в Сад», тому в 1972–1973 закріпився топонім «Святий Сад», а назва Республіки трансформувалася в Республіку Святого Саду. Оскільки головним напрямком був інтерес до новин британського і американського рок-н-ролу, з’явилася «посада» Міністра культури, яку зайняв Олександр «Кріпак» Бігун . Тотальне захоплення футболом потребувало Міністерства спорту. Пізніше за особливі заслуги Президентом було «запроваджено» посади Міністра капітального будівництва і Міністра комунікацій, які обійняли відповідно Ігор «Вахлак» Коваль і мабуть найвідоміший на сьогодні львівський хіпі Алік Олісевич. Проте підліткова гра в політику виходила за рамки дитячих забав. Відразу після заснування Республіка отримала власний прапор, герб і гімн. Гербом був стилізований тризуб у вигляді видовженого аттика і двох веж костелу кармелітів босих, прапором — герб на зеленому тлі, під ним схрещені горіхові листки і футбольний м’яч. Автором обох символів був Дмитро «Казік» Кузовкін, ідея належала Ількові Лемку. Слід зазначити, що тризуб перебував під найжорсткішою забороною радянського режиму. Музику гімну і слова «Не будемо жить з ворогами…» також написав Лемко.
Третій з права – Алік Олісевич, мабуть, найвідоміший львівський хіпі. Фото 1980-х рр.
До речі, щодо хіпі. В Республіці вони були не одразу, тому її не слід вважати за суто «хіпівське» явище. Однак в Республіці можна було почути новинки закордонної музики, взяти участь в обговоренні світових музичних новинок. Усе це в поєднанні з своєрідним форматом і духом Республіки і почало досить сильно вабити хіпіпіське середовище до неї. Тому досить швидко Святий Сад перетворився не просто на головну сцену львівського руху хіпі, але й набув слави на весь Радянський Союз. Це підтверджується зокрема тим, що в 1976 та 1977 роках в Святому Саду відбулись всесоюзні так звані хіп-сейшни.
Гурт “Супер Вуйки”, що виник з учасників Респуліки
Оскільки в середовищі Республіки музика обіймала далеко не останнє місце, Святий Сад став місцем де зародився не один музичний колектив. Найвідомішим бендом звісно ж були Супер Вуйки. Цей рок-гурт, лідером котрого був Ілько Лемко, розпочав свою діяльність ще в 1974 році. Учасниками гурту були музиканти-аматори із середовище так званих республіканців. Окрім Супер Вуйків з Республіки Святого Саду починали учасники майбутніх рок-гуртів Брати Гадюкіни та Лесик Band.
Колишній монастир кармелітів, у внутрішньому дворику котрого і діяла Республіка Святого Саду
За цими стінами у внутрішньому дворику існувала Республіка Святого Саду.
1982-го майже після 15 років свого існування через негативне ставлення влади, що чинила постійний тиск на республіканців, а також із врахуванням вікового чинника, Республіка Святого Саду припинила існування.
"Ласка Господня понад усе", або короткий життєпис владики Филимона Курчаби
Століття, що минуло, залишило нам немало прикладів подиву гідного героїзму та самопожертви. У часи тяжких випробувань, в атмосфері всевладдя окупаційних режимів, посеред мороку тоталітаризму, знаходилося чимало на перший погляд звичайних й нічим не примітних людей, які кожен у свій спосіб, кожен на своєму місці, чинили опір силам зла. Блаженніший Святослав у своєму цьогорічному великодньому посланні назвав їх “тихими Божими агнцями історії свого народу”, свідомими того, “що хрести й терпіння не тільки минають, але що без них немає воскресіння…”
Одним з таких тихих агнців був і владика Филимон Курчаба. Більшість невтаємничених нізащо б не повірили, що цей старший чоловік, мешканець околиць Львова, скромний працівник санепідемстанції, а згодом пенсіонер – насправді багатолітній настоятель однієї з чернечих спільнот та єпископ підпільної УГКЦ. Для компартійного чиновництва, КДБ й колаборантів з РПЦ такі, як цей старець, були постійним джерелом головного болю. Для тих же, хто не зрадив віру або прагнув пов’язати власне життя із переслідуваною Церквою, владика Филимон став правдивим поводирем “через терни до зірок” – духовним батьком, переконаним, що навіть за найскладніших обставин “ласка Господня – понад усе”…
01. Єпископ Филимон Курчаба
Народився майбутній архієрей 21 грудня 1913 р. у селі Желихів Великий (тепер – Великосілки, Кам’янко-Бузький р-н Львівської обл.) наймолодшим з п’яти дітей простих селян Івана та Марії. Під час війни втратив батька. Після закінчення 6 класів школи у рідному селі вступив до ювенату (малої семінарії) отців-редемптористів у Збоїськах на околицях Львова…
Ще в серпні 1913-го до Галичини, на запрошення митрополита Андрея графа Шептицького (1865 – 1944) прибула перша група монахів ордену редемптористів (Чину Найсвятішого Ізбавителя) – бельгійців за національністю, котрі виявили бажання служити в східному обряді для українців. Спершу бельгійські ченці замешкали в обителі у селі Унів, а після Першої світової війни митрополит придбав для них посілості у Збоїськах та Голоску Великому. Влітку 1922 р. у Збоїськах відкрили так звану “малу семінарію” – шкільний заклад для українських юнаків. Филимон Курчаба навчався тут упродовж 1926 – 1931 рр. “Майже щороку відвідував нас митрополит Андрей Шептицький. – згадував він шкільні роки. – […] А одного року так настояв на професорів і директора, що нам останні іспити подарували”.
Вихованці ювенату (малої семінарії) отців-редемптористів на Збоїськах, кінець 1920-х рр. – Фото: https://picasaweb.google.com/
Хоч сам навчальний процес у ювенаті було побудовано таким чином аби заохочувати покликання серед вихованців, переломним моментом для юного Филимона стала не наука, а місіонерська діяльність редемптористів: особливо після того, як останні завітали до його рідного села. “Отці-редемптористи десять днів проповідували слово Боже і проповідували так щедро і щиро, що ціле село і сусідні приходили слухати, всі відбували сповіді і каялися” – розповідав єпископ на схилі літ.
Отож, по закінченні ювенату, влітку 1931-го 17-літній Филимон Курчаба вступає до монастиря. Вже 27 серпня розпочинає новіціат у Голоску: магістром новиків на той час є о. Ахіль Бульс (1894 – 1975), фламандець , котрий перейнявся проблемами українського люду Галичини й став правдивим українським патріотом. Через хворобу перші обіти Филимон складає пізніше від решти одногрупників – 21 вересня 1932 р. Опісля вирушає до Бельгії, де п’ять років навчається в університетах Лювену та Боплято. Саме на бельгійській землі 21 вересня 1935-го він приймає вічні обіти, а 25 липня 1937 р. рукоположений на священика владикою-редемптористом Миколаєм Чарнецьким (1884 – 1959).
Після повернення на батьківщину молодий отець викладає історію і польську мову у ювенаті на Збоїськах. Там його й застають Друга світова та прихід червоних “визволителів”. У жовтні 1939-го нова влада націоналізує збоїщанський монастир. Тому від осені 1939 і до літа 1941 р. отець Курчаба – парох у селі Тяглів Сокальського р-ну на Львівщині. Щойно після вигнання “перших совітів” він вертається до Львова, де продовжує опікуватися вихованцями відновленого ювенату, паралельно виконуючи обов’язки економа.
Тим часом прихід “других совітів” не віщує нічого доброго. Не за горами насильницьке “воссоєдінєніє” Греко-Католицької Церкви зі сталінською РПЦ. “Тоді якраз цієї ночі, тих днів, що арештували наших єпископів, я давав маленькі реколєкції в селі коло Буська – Деревлянах, і страшно було, коли раненько приїхали люди зі Львова і оповідали, що таке щось сталося. Ніхто в селі не хотів вірити, але дійсність була дійсністю.” – розказував згодом владика. Однак радянізація Західної України не проходить гладко, найбільш відчайдушні опираються окупантові зі зброєю у руках. “Під кінець тих реколєкцій – розповідає єпископ-редемпторист, – прийшов цілий відділ з ліса, щоби відбути сповідь, щоби […] помолитися і бути готовим на ту дальшу війну проти нового окупанта.”
Владика Миколай Чарнецький (в центрі) із нововисвяченими отцями-редемптористами, кінець 1930-х рр. – Фото: https://picasaweb.google.com
Після того як в листопаді 1945 р. радянська влада повторно забирає в редемптористів монастир у Збоїськах, отець Курчаба разом зі співбратами перебирається до обителі св. Альфонса на Голоску. Вже повним ходом йде процес ліквідації УГКЦ. Одними з перших під пресинг потрапляють монаші згромадження – найбільш стійкі супроти потуг “воссоєдінітєлєй”. Напередодні львівського псевдо-собору у лавах Львівської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя налічується 65 ченців: 34 священики, 20 братів, 11 студентів. Режим вдається до найрізноманітніших прийомів щоб змусити редемптористів зрадити Католицьку Церкву, але безрезультатно. “Я знаю, що мене, як викликали і агітували, пропонуючи брати котру-будь парохію в місті чи де хочу, щоб тілько йти до Костельника. – оповідав в одному з інтерв’ю владика Филимон. – Отже ж, потім, як відказав всім решта, то вони […] махнули рукою, кажучи: “Это монах, то шкода з ним говорити”. Так що зі священиків, головно наших, ніхто не соєдинився.” Глибока віра й відданість своєму покликанню додають молодому священникові сил боротися: “Раз дав слово – значить це невідворотно. Треба витримати і бути вірним своєму слову!”
Ювенат редемптористів на Збоїськах, початок 1930-х рр. – Фото: http://cssr.lviv.ua
17 жовтня 1948 р. влада ліквідовує голосківський монастир: понад тридцять редемптористів на чолі із протоігуменом віце-провінції о. Йосифом де Вохтом (1881 – 1956) на вантажних машинах вивозять зі Львова до Унівської Лаври. Два місяці по тому з Радянського Союзу депортують отця-настоятеля: його обов’язки перебирає о. Іван Зятик (1899 – 1952) – майбутній священномученик. Після арешту отця Івана 5 січня 1950-го протоігуменом стає о. Василь Рудка (1912 – 1991), однак через сім місяців його також заарештовують. 26 липня 1950 р. провід над Львівською віце-провінцією лягає на плечі отця Филимона й триватиме довгі чотири десятиліття: “Після того, як арештували отця Зятика в Уневі, потім ще отець Рудка був старшим і його арештували, тоді те настоятельство припало мені в 1950 р. І я його ніс сорок років, аж дотепер, як вже постала та повна відлига.”
5 вересня 1950 р. рішенням львівського облвиконкому Унівську Лавру ліквідовано. Ворог торжествує, але дочасно: понад сорок монахів, котрі залишилися вірними Чину Найсвятішого Ізбавителя, йдуть у підпілля, продовжують жити відповідно до Уставу, здійснюють духовні практики в нових обставинах…
Владика Филимон Курчаба (на фото третій зліва) на Красній Площі в Москві, 1989 р. – Фото: http://ichistory.org.ua
Отець Курчаба попервах вертається до рідного села Великосілки, де мешкає протягом восьми років. Завдання перед ним стоїть не з легких: підтримувати контакти зі співбратами, розкиданими по всіх куточках України та й поза нею, опікуватись жіночими згромадженнями – і все це, перебуваючи під постійним тиском “компетентних органів”, загрозою арешту тощо. У 1958-му протоігумен переїздить до Львова. Спершу поселяється в односельчанина, брата Гавриїла (Івана) Олійника (1903 – 1992), котрий мешкає неподалік закритої голосківської обителі. Пізніше, у 1962 р. вони, разом зі ще одним братом-редемптористом Герардом (Романом) Жовніром (1894 – 1973), купують іншу хатинку в районі вулиці Замарстинівської. Отець Филимон спочатку працює сторожем у парку, а згодом, до виходу на пенсію в 1973-му – завідувачем складу на санепідемстанції. “Доброї роботи не давали священикам. – згадував він. – Ставали ми в 5-й годині, скоренько Службу Божу служили, на 9-ту треба було бути на роботі… А там, звичайно, начальство войовниче, що підглядало, підсилало комсомольців аби дивитися, як він там поводиться, що говорить, який вплив на других лаборантів має…”
В умовах новітніх катакомб в обов’язки настоятеля входить організація невеликих чернечих спільнот, в котрих співбрати, живучи по двоє – четверо, можуть надалі провадити служіння відповідно до Уставу згромадження. “Ми купили таку невеличку хату у Львові, на улиці Лісній. І там замешкало чотирьох з наших. Прописалися. Ну і іншу ще таку садибу купили в Зимній Воді, там мали можливість сходитися.” – оповідатиме владика після виходу з підпілля.
Інше, не менш складне завдання, що постає перед протоігуменом, – організація підпільного новіціату й студентату для бажаючих прийняти монаший сан. Працювати зі студентами й новиками отцеві-протоігумену допомагають отці Євстахій Смаль (1922 – 1991), Михайло Лемішка (1900 – 1987) та Михайло Винницький (1926 – 1996). Також у віце-провінції діє підпільна семінарія, де викладають отці Євген Пелех (1920 – 1996), Павло Дмуховський (1916 – 1990), Павло Маїк (пом. 1980), Роман Бахталовський (1897 – 1985), Василь Михайлюк (1919 – 2001) та ін.
Під час перших прилюдних відправ – з отцями Євстахієм Смалем і Василем Вороновським, кінець 1980-х рр. – Фото: http://cssr-kovel.ucoz.com
Не зважаючи на постійні гоніння в атеїстичній державі, покликань не бракує: від 1961 до 1989-го до Чину Найсвятішого Ізбавителя вступає (і залишається в нім) 41 людина. На момент виходу Церкви з підпілля в лавах згромадження налічується 62 особи (3 єпископи, 38 священиків, 6 братів, 6 студентів, 9 новиків). Саме прихід нових людей, побожної молоді, свідомої свого покликання навіть у совєцьких реаліях, дає настоятелеві внутрішню силу продовжувати нести свій хрест й не занепадати духом. “Були трудності, але безнадійності не пам’ятаю.” – підсумовує свій досвід владика Филимон. Водночас, і сам він, і інші старші отці своєю поставою додавали віри тим, хто зважився йти тернистим шляхом катакомб. Розповідає єпископ Михаїл Колтун (до чину редемптористів вступив у 1974 р., вічні обіти склав 1981-го): “Дивлячись на переконання тих священиків-редемптористів, яких я знав, чи то отець Михайлюк, чи то отець Винницький, чи отець Курчаба, чи отець Смаль – це були такі священики, які не для себе щось робили: вони робили для людей, для Церкви. Вони були переконані у своєму покликанні і це давало їм оптимізму у баченні свого завдання у підпільному житті. Десь воно мене також переконало. Якщо вони пішли на цей ризик, то задля чогось вони пішли. Задля Церкви, щоб ця Церква могла продовжувати жити серед народу. І я так подумав: “якщо не я піду, то хто?”, і я себе побачив присвяченим служінню Богові.”
Владика Филимон Курчаба на богослужінні в храмі Пресвятої Трійці, Дрогобич, 15 лютого 1990 р. – Фото: http://archive.is/
23 лютого 1985 р. місцеблюститель патріаршого престолу УГКЦ митрополит Володимир Стернюк (1907 – 1997), також редемпторист, таємно уділяє співбратові по чину о. Филимону Курчабі, протоігумену Львівської віце-провінції редемптористів, єпископські свячення. Навесні 1989-го владика Филимон, разом з іншими єпископами, священиками та вірними Греко-Католицької Церкви, вирушає до столиці радянської імперії Москви, вимагати легалізації найбільшої забороненої конфесії. Ігнорування греко-католиків радянськими чиновниками спричиняє радикальніші кроки збоку вірних, а саме – голодування й інші масові акції на Арбаті, поблизу телевежі “Останкіно”, біля посольств Італії та США. Питання УГКЦ перестає бути внутрішньо-радянською проблемою.
Після легалізації Церкви, на початку грудня 1989 р., єпископа Курчабу й інших співбратів відвідує у Львові тодішній архімандрит Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Хуан Мануель Лассо де ла Веґа: Львівську віце-провінцію підвищено до провінції. Під час провінційної капітули у львівському храмі св. Йосафата (вул. Замарстинівська, 134) в листопаді 1990-го владика Филимон складає з себе повноваження протоігумена після сорока років жертовного служіння… Але й надалі старенький єпископ, наскільки дозволяють вік і здоров’я, продовжує брати участь у житті як згромадження, так і цілої Церкви – зокрема, з 1990 по 1991-й очолює відновлену Львівську духовну семінарію. 21 травня 1994 р. владика Филимон Курчаба уділяє дияконські свячення Святославу Шевчуку – нинішньому предстоятелю УГКЦ.
Монастир св. Альфонса на Замарстинівській: сучасний вигляд – Фото: http://cssr.lviv.ua
Останні роки життя єпископ проводить в монастирі св. Альфонса на Голоску. Там і завершується його земний шлях 26 жовтня 1995 р. Останнє пристановище один з подвижників підпільної Церкви знаходить на Личаківському цвинтарі. Проте справа владики живе й надалі – як у спільноті, котру оберігав, так і у цілій Церкві, якій присвятив життя й за свободу якої боровся…
Єпископи редемптористи//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/about/bishops/ ;
Історія Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/about/history/;
Карвацький Р. Церква святого Йосафата. Історія одного храму (частина 1)// Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/word/articles/?article=1738 ;
Маловідомі факти з історії Львівської провінції Згромадження редемптористів//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/word/articles/?article=1858;
Овсяник Ю. Голодна молитва 1989 року//Zbruč [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zbruc.eu/node/27653;
Піх Р. “Львівський собор” – позиція і вибір редемптористів Львівської віце-провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.academia.edu/;
“Священство – це не професія, а покликання,” – засвідчує єпископ Михаїл Колтун//Сайт ДивенСвіт [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://old.dyvensvit.org/articles/6157.html;
Ця гора в кожну з епох мала своє обличчя. З глибокої давнини до сьогодення існує легенда, що там збирались відьми, аби, під покровом ночі, здійснювати свої, оповиті містикою та таємничістю, обряди. Десь згодом, до цієї містики додались і легенди про гицля, який жив поблизу і відправляв до тваринного раю (чи пекла) бродячих істот. Ще пізніше це місце стало символом і людських екзекуцій – від XVIII століття там відбувались страти, звідси і назва гори. Весь цей негатив переривають ближчі до нас часи, коли на пагорбі з’явився чудовий парк, який чарував своєю красою та доглянутістю. Для нашої ж епохи це місце символічне запустінням і забуттям – воно ж на окраїні і там не пролягають туристичні маршрути. Аби місцина не забувалась, нагадаємо про ще один рубець, який залишила на її обличчі історія.
Сходинки на Гору Страт. Фото з vmccaskey.livejournal.com
Коли парк над Краківським ринком чарував доглянутістю, а не вбивав занедбаністю, там було зведено один пам’ятник. Підпис на ньому вказував на ім’я Теофіла Вишневського (також згадують про Юзефа Капустинського). Ні одне, ні інше ім’я львів’янам багато сказати не можуть, оскільки стосуються не завжди і не стільки “нашої історії”. На події, до яких мають відношення ці дві особи, вказує композиційний елемент пам’ятника, який колись був, але якого тепер немає – орел на вершечку монумента, що намагається злетіти. Так і ці двоє: намагались, але не змогли злетіти, навіки повиснувши у петлі історії.
Польський революціонер Теофіл Вишневський. Фото з spotkaniawarsztatowe.pl
Йшов 1832 рік. В Парижі, в середовищі поляків-емігрантів, зародилась ідея нової організації. Члени цієї спільноти мали боротись за відбудову Речі Посполитої, пам’ять про яку продовжувала живити мрії та сподівання поляків, що на той момент входили до складу трьох різних державах. Учасники товариства вірили, що відбудувати власну державу можна своїми зусиллями. На організаційному етапі, вони грались маніфестами, перший з яких містив план радикальних реформ у майбутній відбудованій державі, а другий – ідею повстання, в результаті якого ця держава мала бути відновлена. Організація мала назву Польське демократичне товариство, а її послідовники й близько не здогадувались, з якою аудиторією їм доведеться мати справу на місцях.
Едвард Дембовский на чолі виступу у Кракові в 1846 році. Фото з pl.wikipedia
З Парижу все виглядало гарно і гладко. Звідти спокійно можна було піднімати повстання у Галичині та Познанщині проти Австрії і Прусії відповідно, а по тому перекидати його і на російську частину. І ось вона Річ Посполита – лише простягни руку. Але не так все добре складалося на практиці. Коли Теофіл Вишневський та Едвард Дембовський їхали з Франції, аби готувати ґрунт для повстання, вони не припускали, що їх чекає. Переодягнувшись у селян, лакеїв чи євреїв, вони могли ходили селами, маєтками шляхтичів і вивчати їхні настрої, поширювати власні погляди, але це зовсім не гарантувало їм підтримки. Спілкування показало, що шляхта, на яку спочатку робилась ставка, неоднозначно бачила поширювані ідеї. Молодші шляхтичі з вогнем у очах сприймали казки про власну державу. Старші та багатші зі скептицизмом й недовірою слухали авантюристів-романтиків.
Левицький Я. “Галицька різня”. Фото з https://en.wikipedia.org
Мабуть тому й довелося великим революціонерам звернути увагу і на селян. Невирішеність аграрного питання та існуюча панщина стали тими важелями, з допомогою яких вони хотіли втягнути село до боротьби за Річ Посполиту. Поширювалось уявлення, що за панщиною стоїть австрійська влада. Зрозуміло, що таким чином, селян просто хотіли використати. Тут в дію вступили австрійці, які безперечно знала про підготовку повстання і мов помахом чарівної палички, повернули зброю революціонерів на них самих. Органами державної влади поширювалась чутка, що шляхта йде на повстання, а коли переможе, розпочне чистки серед селян.
Ілюстрація селянсько-шляхетського протистояння в 1846 році. Фото з https://en.wikipedia.org
Доречними тут виглядають коментарі Івана Франка, який вважав це повстання “вибриками фантазії божевільного”, оскільки селяни, на його думку, ні за що не підтримали би гасел повстанців. Йти разом зі шляхтою, яка принижувала їх, проти німців (австрійців), які асоціювалися з опікунством над селянами, задля відновлення польської держави – це неможливо.
Якуб Шеля. Один з найвідоміших провідників селянських загонів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Тим не менше, виступи таки розпочались. У лютому 1846 року перші спалахи відбулись у Кракові. У лютому-березні воно перекинулось на Тарнов, де сягнули свого апогею. В ході протистоянь, в районі міста було розграбовано та знищено до 500 маєтків. Багатьох було вбито. Інколи навіть можна почути цифру до 3000, через що і назва “різанина”. Серед вбитих селяни, шляхтичі, священики і ін. Остаточно придушити виступи вдалося лише за підтримки армії.
Обеліск на Горі Страт сьогодні. Фото з https://uk.wikipedia.org
У Східній Галичині все було значно тихіше та спокійніше. В цій частині за підготовку повстання відповідав згаданий раніше Теофіл Вишневський. Але свою місії він, очевидно, провалив. Лише в одному з сіл біля Комарно, мандатор Чаплинський покликав своїх селян на повстання. Але селяни висловились за підтримку цісаря та намагались втримати повстанців. В результаті цього, між ними виникла локальна сутичка, в якій загинуло кілька чоловік з обох боків. Кількох повстанці було схоплено.
Революціонер Юзеф Капустинський, був повішений на Горі Страт. Фото з http://www.europeana.eu
Вишневський мав власний дрібний загін з повстанців, з яким брав участь у кількох сутичках. Коли стало очевидно, що повстання приречене на поразку, він почав переховуватись. Вдавалось це йому десь так само, як організація повстання. До пори до часу він ховався, а тоді був зауважений селянами і переданий австрійській владі. З березня по серпень 1846 року тривало слідство у його справі. 31 липня 1847 року, на Горі Страт, відбулась екзекуція Теофіла Вишневського та іншого активіста цього руху, Юзефа Капустинського. На цьому події 1846 року, які Франко називав “незагоєною раною” історії, закінчились.
Обеліск на Горі Страт в оригіналі. Фото з https://pl.wikipedia.org
У 1895 році, на Горі Страт, з’явився меморіальний обеліск на честь Теофіла Вишневського. Ініціатором зведення був депутат сейму Міхал Міхальський. Роботу виконав Юліан Марковський. Пам’ятник було означено написом: “Теофілові Вишневському, страченому на цьому місці 31 липня 1847 року за свободу вітчизни львівське міщанство 1895”. Над пам’ятником був орел, який розправляв крила і готується до злету. Але він, на відміну від того, кому присвячено пам’ятник, таки злетів – бо десь зник. Хоч політ не завжди відбувається в небо.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 130 – 131.
1598 року стараннями Станіслава Шольца з західної сторони перед входом у Ратушу, біля самої вежі, на постаменті висотою у вісім стоп встановили нову кам’яну статую з двома фігурами – чоловічою та жіночою, оберненими спина до спини, висотою 4 стопи і 4 дюйми. Тут стали приковувати до кільця вмурованого у постамент засуджених до відбування покарань біля ганебного стовпа та проводити страти шляхетних осіб та окремих міщан.
Цей постамент з вмурованим кільцем і символічними скульптурами називається пренґером. У інших джерелах до історії міста зустрічаються також інші назви. Так 1599 року – пражник («Prasnik», «Prazynek»). У містах на магдебурзькому праві Речі Посполитої також назви або форми цих назв – pręgierz, prągierz, pręga, prąga, statua, palus, columna, infamus, infamus publicus.
Пренґер. Реконструкція 1973 року. (Львівський історичний музей)
Енциклопедія А. Брюкнера подає наступне визначення. Пренґер – це ганебний стовп, колона, встановлена перед ратушею, біля котрої виконувались смертні вироки для відомих осіб, а також тілесні покарання та кара ганьби. При кожному пренґері знаходилась куна, до якої й приковували правопорушників на час відбування покарання. Саме від пренґера починалась процесія «висвічення», тобто вигнання з міста осіб, позбавлених магдебурзького права. Пренґер був не лише місцем виконання судового вироку, але й символом покарання в цілому.
Кожне місто встановлювало стовп ганьби відповідно до потреб судівництва, власних можливостей і бажань, тому єдина тенденція характерна для усіх міст Західної Європи, Речі Посполитої та Львова – це те, що спочатку встановлюються дерев’яні пренґери, котрі пізніше змінювали на кам’яні.
Денис Зубрицький у своїй Хроніці міста Львова вперше згадує про цей невід’ємний атрибут судівництва на магдебурзькому праві під 1522 роком – «Поставили якийсь пранґер, званий тоді ‘’журавлем’’, а згодом ‘’орчиком’’, на який підвішували пекарів, якщо вони зважувались пекти ‘’хліб, не відповідний до ціни’’ …».
“Орчик”. Малюнок Франца Ковалишина. (Львівський історичний музей)
Існування у Львові пренґера до моменту цієї згадки є незаперечним фактом, сумніви є лише щодо дати його появи. Найбільш вірогідним є встановлення стовпа ганьби в момент налагодження управління містом на магдебурзькому праві вже у ХІVстолітті.
На зміну дерев’яному встановили скульптурний. Чоловіча фігура у міщанському польському вбранні з залізним мечем в руках символізує ката, котрий виконує вирок Феміди – це жіноча фігура у римському стилі з зав’язаними очима і залізними терезами в руці. Впровадження повного магдебурзького права у місті вимагало дотримання традицій, але поряд з запозиченням взірців у міст Західної Європи та Речі Посполитої відбувалась їх адаптація до потреб міста та можливостей місцевих майстрів, мистецьких вподобань та культурних особливостей, тому частіше запозичували лише концепцію. Особливістю львівського пранґера є те, що львівська Феміда зображена з оголеною ногою, що суперечило прийнятим канонам.
Пренґер у вестибюлі Чорної кам’яниці. 1930-ті (Charewiczowa Ł. Czarna kamienica i jej mieszkańcy. – S. 66.)
Пренґер. Оригінальна скульптура 1598 року. (Львівський історичний музей)
Пренґер. Оригінальна скульптура 1598 року. (Львівський історичний музей)
Пренґер сильно постраждав під час падіння вежі ратуші 1826 року, після чого його було демонтовано і передано на збереження.
Малюнок Ф. Ціна. ХІХ ст. (Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника Відділ рукописів. Ф.5, оп.1, о.зб. І 1915)
Малюнок Ф. Ціна. ХІХ ст. (Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника Відділ рукописів. Ф.5, оп.1, о.зб. І 1915)
Малюнок Ф. Ціна. ХІХ ст. (Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника Відділ рукописів Ф.76, оп. 1, спр. 118)
Малюнок Ф. Ціна. ХІХ ст. (Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника Відділ рукописів Ф.76, оп. 1, спр. 118)
З фондів Державного архіву Львівської області зображення п. п. ХІХ ст. (З виставки До 90-річчя Архівної служби Раритети ДАЛО. Розділ 1) http://www.archivelviv.gov.ua/
Невідомо наскільки точною є копія пренґера 1973 року, оскільки на фото 1930-х років бачимо, що пам’ятка була вже в дуже поганому стані, а джерела та література подають різні зображення. Зокрема, щодо того, яким чином ‘’кат’’ тримав меча –піднятим догори, опущеним донизу чи під кутом.
Марія КРАВЧЕНКО
Джерела:
ЛННБ ім. В. Стефаника НАН України. ВР.: Ф.5, оп.1, о.зб. І 1915; Ф.76, оп. 1, спр. 118.;
Jaworski F. Ratusz Lwowski / Franciszek Jaworski. – Lwów, 1907. – S. 28-29 (=Biblioteka Lwowska – T.1).
Brückner A. Encyklopedia staropolska. / Aleksander Brückner – Warszawa: PWN, 1990. – S.260-261. [Ел. ресурс: http://www.pbi.edu.pl/book_reader.php?p=1624&s=1].
Зубрицький Д.Хроніка міста Львова / [Пер. з польськ. І.Сварника, науковий коментар М.Капраль.]. – Львів: “Центр Європи”, 2006
Соціальна боротьба в місті Львові в ХVІ-ХVІІІ ст.. Зб.док./ Під ред. Я.П. Кіся – Львів: Вид-во Львівського університету, 1961 – С. 76-79.
Charewiczowa Ł. Czarna kamienica i jej mieszkańcy. / Łucja Charewiczowa. – Lwów, 1935. – S. 66
Ми всі неодноразово чули про Львів світський: як наше місто відвідували відомі постаті; як тут відбувалися грандіозні заходи… Ми радіємо, коли бачимо багату архітектуру; дізнаємось про людей, котрі тут жили, творили, винаходили…Проте, у місті Львові відбувалися не тільки ціннісно-матеріальні речі, але й глибоко-духовні. Зовсім незначна кількість міст світу може похвалитись таким духовним дійством. Отож, у цій статті буде йтися про процес коронування семи ікон Божої Матері у місті Львові.
Коронування Діви Марії ми відзначаємо 22 серпня – як свято Успіння Богородиці. Цей факт є одним з її життя у циклі Внебовзяття: “коли Марія входить в рай як цариця у славі, і небесне воїнство веде її до трону”. Ці та деякі інші відомості взято з “Золотої легенди”, яка, фактично, популяризувала сюжет входження Діви Марії у Царство Небесне. Згодом ця тема стала популярною для зображень в релігійному мистецтві. Сандро Боттічелі, Пітер Пауль Рубенс, Ель Греко, Дієго Веласкес – ці та десятки інших художників зображали своє бачення акту коронації Діви Марії. У римо-католицькій церкві не обмежилися створенням лише образів, але й запровадили т. зв. “акт коронування ікон”, за яким чудодійні ікони Богородиці вшановували дорогоцінною короною, інкрустованою діамантами.
За період з 1751 р. по нині у Львові було здійснено сім актів коронувань.
Львівська ікона Богородиці Провідниці (Одигітрії)
У 1751 р. Львів зазнав надзвичайного релігійного піднесення. Вперше в історії міста, 1 липня, відбулася пишна історична подія – коронація старовинної ікони Богоридиці Провідниці (Одигітрії). За давніми переказами, цю ікону змальовував з іще живої Марії – євангелист Лука. Цінне зображення потрапило до Візантії, а звідти – сестра імператора Василя ІІ Анна – привезла, як придане, на територію Київської Русі. Ікону століттями вшановували представники різних конфесій, зважаючи на численні чуда, які відбувалися з віруючими після щирих молитов. Впродовж двох років спеціальна комісія вивчала усі ці чудесні події, після чого, у 1749 р. папа Бенедикт XIV видав декрет про дозвіл на коронацію цієї ікони. Врешті, після довготривалої підготовки, 30 червня 1751 р. дзвони всіх храмів Львова сповістили про початок свята. Цікаво, що коронація відбувалася не у храмі чи на площі міста, а на полі при городській дорозі. Після цього, хресним ходом образ пронесли через вісім тріумфальних арок, оздоблених скульптурами, геральдичними знаками, портретами, малюнками. Коронована ікона з того часу прикрашала каплицю Домініканського монастиря, аж поки у 1946 р. представники цього ордену, поспіхом покидаючи місто, забрали цю ікону з собою, помістивши її у Гданську (храм св. Миколая). У Львові експонується лише копія образу в Музеї історії релігії.
Львівська ікона Божої Матері Благодатної
Ікона Божої Матері Благодатної з не менш цікавою історією: намалював її Йосип Шольц-Вольфович – католицький маляр, як надгробну, для своєї маленької внучки Катерини. Спочатку образ висів на стіні собору, над могилою. Згодом, з ініціативи короля Яна Казимира, ікону було перенесено до вівтаря собору. На новому місці почали відбуватися дива, тому ікону коронували у 1776 р. Після цієї події щоразу більше і більше віруючих відвідували латинський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, де вона знаходилася аж до 1946 р., коли Євген Базяк – львівський архієпископ, забрав ікону до Польщі. У Кракові у 1978 – 1982 рр. професор Йосип Нікель провів реставрацію ікони Божої Матері Благодатної та виготовив дві її точні копії. Одна з яких зараз знаходиться у Львові на місці попередньої. Копію цього образа коронував сам Папа Римський Іван Павло ІІ з нагоди приїзду до Львова у червні 2001 р.
Скульптура Божої Матері з Дитям або т. зв. Гіацинтова Мадонна
Навколо цієї скульптури Божої Матері точаться гострі дискусії з приводу декількох питань: хто і де виконав її, як вона потрапила до Львова, зараз у місті зберігається її оригінал чи копія. Що стосується першого питання, то у найбільш поширеній версії йдеться про те, що фігурку придбав св. Гіацинт (католицький святий) у Франції. Решту свого життя він перевозив її з собою. Таким чином, у 1240 р., він поспіхом забрав її до Львова, тікаючи з Києва, на який напали татари. За іншою версією, її привіз Данило Романович разом із сином Левом, після походу на Чехію у 1253 р. Серед здобичі була і фігура Богородиці з брунатного алебастру, поклади якого є у чеській Селезії. Зберігалася вона у церкві апостолів Петра і Павла, аж поки не закінчилося будівництво домініканського монастиря й церкви Тіла Христового у Львові, куди її було перевезено. У 1901 р. злодії викрали дві золоті корони, а разом із ними голівку Ісуса. У 1903 р. було виготовлено нові дорогоцінності для коронування копії алебастрової статуї Богородиці, що зберігалася у скарбниці монастиря. У 1946 р. фігурку разом з іншими іконами було вивезено зі Львова до Кракова. У музеї історії релігії досі зберігається та сплюндрована скульптурка, яка, очевидно, і є оригіналом.
Ікона Матері Божої Неустанної Помочі
Ікона Матері Божої Неустанної Помочі – одна з найвідоміших на весь світ ікон, оригінал якої намалював євангеліст Лука. Зараз у багатьох країнах знаходяться копії цього образу, які приносять допомогу багатьом віруючим. Цікаво, що у Львові, свого часу, було короновано дві такі ікони. У 1927 р. – для церкви Стрітення Господнього Вищої духовної семінарії, а в 1939 р. – для церкви Божої Матері Неустанної Помочі монастиря кармеліток босих. Громада, на жаль, користалася іконами зовсім незначний період часу, тому що, як і попередні образи, їх було перевезено у 1945 р. та 1946 р. до нашого західного сусіда – Польщі.
Львівська ікона Божої Матері Розради
Львівська ікона Божої Матері Розради була намальована як точна копія славного образу Salus Populi Romani (Рим) і передана єзуїтам в Ярослав. Згодом, її пожертвували до іншого міста і так ця ікона опинилася у Львові. Частими гостями у храмі апостолів Петра і Павла були польські королі, котрі приходили помолитися саме перед цією іконою. Зараз у Музеї історії релігії можна побачити хіба що копію, а “оригінал” у 1946 р. було вивезено до Польщі, де цю ікону висвятили як покровительку робітників.
Ікона Теребовлянської Богородиці
Ікона Теребовлянської Богородиці – одна з найстаріших “плачучих ікон” України. Щодо походження ікони сказати щось ствердно важко, відомо, що з давніх часів вона належала теребовлянській родині Римбалів, котра перебувала у священному сані вже не одне покоління. Вперше про неї заговорили після того як Образ Пречистої Діми плакав перед українським Великоднем у 1663 р. Крім цих фактів, які відбувалися неодноразово, ікона також завдяки молитвам, врятувала теребовлянський замок від облоги турків. У 1674 р. за рішенням єпископа Йосифа Шумлянського Теребовлянську чудотворну ікону торжественно перенесли до Львівського Архикатедрального собору св. Юра. З часом для ікони побудували окрему каплицю, де її помістили на спеціально облаштованому престолі, де її можна побачити і зараз. Папа Римський Іван Павло ІІ, перебуваючи з офіційним візитом у Львові, 25 червня 2001 р. особисто коронував теребовлянську чудотворну ікону.
Ікона Деревнянської Богородиці
Назва цієї чудотворної ікони походить від однойменного села, що на Жовківщині. Вперше чудо сталося безпосередньо у сім’ї, яка зберігаючи цю ікону у себе вдома, ревно молилась до зображення з проханням отримати потомство. Після того, як жінка народила у 42 роки сліпого хлопчика, вони продовжували молитися в оздоровлення немовляти і через 5 років сталося чергове чудо. На знак вдячності сім’я вирішила віддати образ чернечій обителі Отців Василіянів, перед тим виготовивши за свої кошти дерев’яні шатри. Своє місцезнаходження ікона неодноразово міняла, аж поки її не було передано до церкви св. Андрія, де вона зберігається і досі. До слова, ця ікона опинилася у числі коронованих під час папського візиту у 2001 р.
Деревнянська чудотворна ікона Божої Матері. [Електронний ресурс] / Патріарший паломницький центр Української Греко-католицької церкви // Режим доступу: http://pilgrimage.in.ua/derevnyanska-chudotvorna-ikona-bozhoji-materi/
Так склалось, що ще з дитинства 9 травня асоціюється з проведенням військових парадів. Якщо в більшості розвинених світових державах дні капітуляції Третього Рейху відзначають лиш тихими церемоніями вшанування пам’яті жертв війни, то хворі голови радянських керівників вигадали ганяти по містах військову техніку, котра лиш породжує ці жертви. Як не як, але усі ці танки, БТРи, «Катюші» і все решту створене, щоб вбивати та руйнвати. Про свою руйнівну властивість важка військова техніка нагадувала у Львові не раз, і як це не дивно, але навіть в мирний час.
Військовий парад 1939 року у Львові
Військовий парад 1939-1941 рр.
Радянський військовий парад на вулицях Львова 1939 року
Історія військових парадів у Львові має свою, дещо особливу історію. Про це свідчить і дата проведення першого «визвольного» параду радянських військ. І це далеко не 1945 рік, як в більшості міст України чи колишнього СРСР. Поки в світі набирала обертів Друга світова війна радянське керівництво вирішило провести у Львові 29 жовтня 1939 військовий парад. Між іншим на параді тоді були присутні Микита Хрущов та маршал Тимошенко.
Колона танків під час військового параду 1945 року
Військовий парад 9 травня 1945 року у Львові
Феєрверк у Львові до 5 річниці закінчення війни. Фото 1950 року
Наступна хвиля парадів накотилася на Львів уже по припиненню Другої світової. І хоча святкування Дня перемоги як вседержавного свята розпочалось аж в 1960-х роках, у Львові військові паради відбувались і в 40-50-ті роки. В ювілейні ж до 1945-го роки паради супроводжувались й різноманітними урочистостями та яскравими феєрверками.
Розбирання зруйнованих військовими парадами будинків на проспекті Свободи. Фото 1962 року
Будівництво нового будинку на місці зруйнованих парадами кам’яниць. Фото 1963 року
Будівництво нового будинку на місці зруйнованих парадами кам’яниць. Фото 1963 року
Але якщо про доречність на військових парадах важкої військової техніки з ментальної точки зору ще можна дискутувати, то з архітектурного погляду вони мали катастрофічні наслідки. Будинки, що були збудовані ще за «бабці Австрії», аж ніяк не були розраховані на ті перевантаження, що заподіювала важка військова техніка на них.
Будинок, що був збудований на місці зруйнованих в ході військових парадів кам’яниць. Сучасне фото
Першими здались давні кам’яниці на проспекті Свободи. Це були два будинки під номерами 6 та 8. В першому з них віддавна містився кантор для обміну грошей. В другій кам’яниці свого часу розміщувався готель «Вікторія». Після постійних проїздів важкої військової техніки по проспекту Свободи, котрий був основним місцем проведення парадів, згадані будинки почали руйнуватися. Щоб уникнути трагедії їх довелося повністю розібрати. На цьому місці в 1963-1964 роках було зведено позбавлений будь-якої архітектурної витонченості 7-поверховий житловий будинок. На першому поверсі цієї будівлі було розташоване популярне в радянський час дитяче кафе «Червона шапочка».
Дитячий майданчик на місці зруйнованих рухом військової техніки будинків на вул. Чорноморській.
Однак, навіть без військових парадів важка техніка руйнувала старовинний Львів. До 1958 року цілком звичним явищем було курсування по нічним вуличкам міста військової техніки, ще переправлялася з військових маневрів чи заводів до своїх частин. Однак, під час одного такого маршу по вулиці Чорноморській завалився житловий будинок. Лише дивом ніхто з людей не загинув. Про історію цього будинку відомо небагато. Знаємо лиш, що він був зведений ще в 1810-1820 рр.. Після випадку в 1958 році його, як і кілька сусідніх будинків, що постраждали під час його руйнації, довелося повністю розібрати. Зараз на цьому місці діє дитячий майданчик.
Колона танків під час військового параду. Фото кінця 1970-х рр.
Після руйнівних випадків з обвалами будинків їздити гусеничною та важкою техніку центром Львова категорично заборонили. Заборона стосувалась в тому числі й військових парадів. Тому вже в з 60-х років, традиційними для військових парадів стали марші солдатів, демонстрації з транспарантами та портретами радянського керівництва. Однак військової техніки на них уже було не побачити. Але вже наприкінці 70-х про події 1958 року очевидно забули, оскільки на парадах знову з’явились радянські танки. Як то кажуть, когось історія так і нічого не вчить.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Володимир Михалик, Ілько Лемко. Львів повсякденний (1939 — 2009). Львів : Апріорі, 2009. — 240 с.
Котлобулатова, Ірина, Львів на фотографії-2: 1860-2011. Львів, 2011
Постать Єжи Глоговського на сьогодні є малознаною для львів`ян. Художник, архітектор, етнограф – всі ці характеристики приховують за собою людину з насправді дивовижною долею та яскраво наповненим життям. То ким же він був – автор єдиного зображення Львівської ратуші, до її перебудови у ХІХ столітті?
Народився Єжи в дрібній шляхетській родині у Львові, у 1777 році. Відомості про ранній період його життя дещо скупі, проте все ж дещо нам таки відомо. Так, у 1790-х рр. він навчався малярству у львівського художника Остапа Білявського, який свого часу був одним з найвідоміших малярів відповідного Львівського цеху. На той час, для Єжи це був чи не єдиний спосіб отримати фах маляра у Львові, який перебував на переломі епох і в умовах переходу від реалій зниклої Речі Посполитої до нового життя в складі монархії Габсбургів.
Львівська ратуша перед 1826 роком
Львівська ратуша у 1848 році. Проект Глоговського також не “прожив” довгий час
У 1803—1809 рр. він займає досить високу посаду урядового архітектора і геометра Кракова. Зокрема, у цей час він працює на роботах по відновленню фортифікацій Кракова. З 1809 р. він повертається до Львова, де починає працювати архітектором, а пізніше — заступником керівника Галицької дирекції будівництва. Серед помітних його робіт цього часу слід відзначити перебудову львівської колегії піарів на шпиталь у 1811. Проте найважливішою була його діяльність у 20-30-ті роки, коли протягом 1827—1835 рр. очолював проект будівництва нової будівлі міської ратуші у Львові. При цьому він є автором єдиного збереженого до нашого часу зображення старої ратуші, яка існувала до 1826 року.
Будинок Губерніального уряду на Гетьманських валах. Розібраний у 1943—1947 роках.
Також Глоговський взяв участь у розбудові блоку адміністративних споруд на Гетьманських валах (сьогодні проспект Свободи). Збудовану за його проектом будівлю було розібрано у 1943—1947 рр. Глоговський займав протягом 30 років посаду інспектора державних новобудов в Галичині та Буковині, і його вплив на формування нових принципів містобудівництва, охорони чи консервації архітектурних пам’яток старовини був досить вагомим.
Українська селянка
Молодиця з-під Стрия
Селянка з с. Гошів Долинського району Івано-Франківської області
У 1834—1836 рр. він здійснив ряд подорожей по західноукраїнських землях, в основному півднем сучасної Тернопільщини. Відомі зображення селян Могильниці, Довгого, Янова, Золотого Потоку, Підзамочка, Язлівця; міщан Бучача, Заліщиків, Хоросткова.
Серед найвидатніших художніх напрацювань Глоговського на першому місці знаходиться великий цикл акварелей «Український народний одяг» (1834—1836), тематично поділений на дрібніші цикли («Галицькі одяги», «Львівські одяги», «Старольвівські одяги», «Українські одяги», «Одяги Великого князівства Литовського» та ін.). У творах цього циклу з документальною точністю (за власними натурними замальовками) зафіксував особливості народного одягу українського населення міст, містечок і сіл Східної Галичини, а також використав окремі джерела XVIII ст. Сьогодні ці акварелі, зберігаються нині у відділі мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Помер Глоговський 15 вересня 1838 року і похований у Львові на Личаківському цвинтарі. У ці дні, коли активізувався інтерес до історії міста, і більшість львів’ян і гостей міста святкують його 760-ліття, варто загадати і про таких його славних синів як Єжи Глоговський.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Бірюльов Ю. О. Ґлоґовський Юрій // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 621.
Український народний одяг 17 — початку 19 ст. в акварелях Ю. Глоговського / Авт. та упоряд. Д. П. Крвавич, Г. Г. Стельмащук; Ред. Ю. Г. Гошко. — Київ: Наукова думка, 1988. — 272 с.
Приємною новиною цього року стало відновлення клуби біля статуї Матері Божої, що на проспекті Свободи. Її відновили за проектом 1903 року архітектора Арнольда Рерінга і висадили близько 3,5 тисяч квітів, серед яких такі рідкісні рослини як бегонія квітуча, гейхера гібридна, альтернантера прекрасна, цинерарія морська, юка нитчата тощо.
Проспект Свободи, 1915 р.
Нагадаємо, що Арнольд Кароль Рерінг (Arnold Röhring) був інспектором міських плантацій м.Львова. (1888—1913 рр.). Опрацював проекти всіх зелених насаджень у парках, на центральних бульварах та площах і наглядав за їхнім станом, доповнював малими архітектурними формами.
Клумба на проспекті Свободи, до 1925 рр.
У своїй роботі втілював бачення Львова як міста-саду – опрацював близько 200 проектів міських зелених насаджень (парків, центральних бульварів, скверів, приватних садів). За його проектами у Львові були створені: Парк Кілінського (1877—1894; нині Стрийський парк), дендропарк крайової Лісової школи (1880-х рр.; колишня садиба Мілашевських, нині дендрарій Лісотехнічного університету на вул. О.Кобилянської, 1), сквер на пл. Галицькій (1890—1893; біля вул. Валової, Личаківський парк (1892) , Парк Вісьньовського (1895; навколо Гори Страт) , сквер на пл.Святого Юра (1897), Парк Залізна Вода (1905), розплануванням якого займався з 1881 і до останніх днів життя.
Проеспект Свободи, 1906 р.
Також згідно з проектом А.Рерінга, наприкінці ХІХ ст. зазнала перепланування та була оздоблена нижня тераса Міського парку (тепер парк ім. І. Франка.
У 1886, коли Полтву сховали до підземного колектора А. Рерінг заклав своєрідний нелінійний бульвар на вул. Академічній (пр. Шевченка), який складався із окремих трапецієподібних «острівків» зі скругленими кутами. У 1906 році разом з А. Захаревичем модернізували структуру бульвару.
Проспект Свободи, 1939 р.
Проспект Свободи, 1939 р.
Після остаточного засклепіння Полтви в 1888-1890 рр. Гетьманські вали (пр.Свободи) було переплановано під керівництвом А. Рерінга – розширено, оздоблено клумбами, висаджено дерева. Частина проспекту біля площі Марійської, обсаджена бузками, отримала назву «квіткового салону».
Проспект Свободи, 1942 р.
Після відкриття у 1904 році пам’ятника Міцкевичу впорядковано ландшафтну композицію пл. Марійської (пл. Міцкевича), цим займалися А. Рерінг та архітектори Т. Тальовський і З. Гендель.
Надзвичайно красива клумба у центрі міста була сформована в 1903 році теж за проектом ландшафтного дизайнера Арнольда Реринга.
Квітковий логотип турніру Євро -2012
У 2010 році на клумбі було встановлено квітковий логотип турніру Євро -2012, що проходив у нашому місті
Проект реконструкції – травниковий партер із квітковим орнаментом
У грудні минулого року розпочали роботу над проектом реконструкції клумби, який розроблений кафедрою містобудування Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка» на підставі ретельних історичних досліджень та архівних світлин.
Клумба на проспекті Свободи (фото з тераси Клуб «Спліт-Львів»), 2016 р.
Клумба на проспекті Свободи (фото з тераси Клуб «Спліт-Львів»), 2016 р.
Клумба на проспекті Свободи (фото з тераси Клуб «Спліт-Львів»), 2016 р.
Клумба на проспекті Свободи, 2016 р.
Клумба на проспекті Свободи, 2016 р.
Клумба на проспекті Свободи, 2016 р.
Це єдиний партер у Львові, який, попри те, що безліч разів змінювався, зберіг загальний обрис та ідентичну огорожу із часів заснування. Тепер на клумбі висадили такі квіти, які росли тут 113 років тому, відновили колористику. Із міського бюджету на реалізацію цього проекту витратили 280 тисяч гривень.
В п’ятницю, 6 травня, 2016 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20,) відкрили унікальну виставку ікон XV-XIX століть під назвою “Юрій Змієборець і святі воїни”. Виставка має на меті представити образи святих воїнів в українському іконописі XV -XIX століть.
Більше двох років велика команда професійних реставраторів працювала над підготовкою цих унікальних і дуже давніх ікон до експозиції. В процесі роботи робилися сенсаційні відкриття та великі знахідки.
Виступ театрального центру “Слово і Голос” на відкритті виставки
В експозиції представлено цілий ряд раритетних пам’яток. Більшість із не них раніше не експонувалася й не введена до літератури. До таких раритетів належить ікона “св. Архангел Михаїл” з села Модричі – досі не ідентифікований твір відомого львівського маляра першої половини XVII ст. Федора Сеньковича, який по праву можна віднести не лише до кращих досягнень цього майстра, а й до українського малярства загалом.
Відкриття такої унікальної та незвичної виставки також розпочалося дуже оригінально. Театральний центр “Слово і Голос” під керівництвом Наталки Половинки виконав кілька релігійних пісень.
“Це дуже гарно, що у нас завжди знаходилися митці, які по своєму відображали переможця Святого Юрія, Георгія і не тільки. Це насамперед боротьба добра зі злом. Перемога добра над злом. Не раз нам видається, що воно так не є, що більше зла, але завжди пам’ятаймо, що навіть менше добро більше від найбільшого зла. І стараймося, щоб всяк добро у нашому серці плекати і розвивати.
Я гадаю, що кожна ця ікона, яка насичена добром, яка вимолена, яка повна позитивної енергії, яка щось дуже доброго пропонує нам, нашому серцю і нашій душі, і тому скористаймось з цього.
А також попросимо Святого Юрія Змієборця, Святого Юрія Побідоносця, щоби він допоміг нам, щоб в нашій країні запанували мир, злагода і любов,” – сказав Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возьняк на відкритті виставки.
Св. Юрій Змієборець. Ікона XIV століття
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан подякував усім, хто протягом більше двох років готував виставку до експозиції, привітав усіх з днем Святого Юрія та висловив сподівання, що виставка сподобається львів’янам та гостям міста.
“Виставка була запланована ще декілька років тому і відкрилася сьогодні, до Дня міста. І я вітаю всіх львів’ян, всіх гостей міста з днем Святого Юрія, покровителя міста і хочу побажати гарних вражень від оглядин виставки,” – сказав він.
В музеї сподіваються, що ця виставка своєю концепцією та рівнем історично-мистецької вартості представлених на ній пам’яток, належатиме до найпоказовіших фондових виставок, що їх систематично репрезентує Національний музей, відкриваючи безцінні скарби культурного надбання українського народу.
“Ця виставка – це дар для Львова, для його гостей. Вона присвячена Юрієві і всім воїнам, святим воїнам, ікони яких зберігаються у нашому музеї . Цей проект задумувався три роки тому і довго напрацьовувався цілим колективом. І сьогодні маємо результат праці, який представляє, найперше, Юрія. Наш музей має найбільшу колекцію ікон Святого Юрія в Україні і взагалі в світі, в тому числі і найдавнішу ікону Юрія Змієборця ХІV ст., яка стала візитівкою нашого музею, нашої колекції, і зокрема цієї виставки.
Окрім того, тут ведеться паралель Юрія Змієборця із Архангелом Михаїлом . Ці два святі, очільник небесного воїнства і земного, дуже добре поєднують Львів і Київ. І якось однаково збереглося ікон в колекції нашого музею і Юрія, і Михаїла. Тому зроблено ось ці два акценти.
Св. Юрій і Парскева
Окрім того, ми представили усіх воїнів, які збереглися в іконах. Це є Дмитрій, це є Федір, це Святий Євстахій і наші українські святі Борис і Гліб.
Виставка цікава тим, що представляє великий часовий простір – від ХІV до ХІХ ст., а також вона розмаїта майстрами і її важко осягнути оглянувши лише один раз,” – зазначила куратор виставки, кандидат мистецтвознавства, завідувачка відділу «Давнього мистецтва» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, Марія Гелитович.
Куратор виставки Марія Гелитович показує владиці Ігору експозицію ікон
Культ святих воїнів розвинувся вже від часів Київської Русі, про що свідчать найдавніші пам’ятки сакрального мистецтва. Українські князі при хрещенні найчастіше обирали імена святих воїнів, зводили у їхню честь храми. До цих образів неодноразово вдавалися й очільники визвольних змагань наступних періодів української історії.
З ХІХ століття пияцтво почали розглядати у категоріях суспільної проблеми, надто очевидної і надто руйнівної аби бути ігнорованою. У Галичині перші тверезницькі протиалкогольні кампанії розпочалися з 1840-х років і перманентно повторювалися аж до встановлення тут радянської влади. Боротьба з пиятикою проходила у різних формах: заснуванні братств тверезості, проведенні просвітницьких місій з обґрунтуваннями шкоди алкоголю, організації мітингів. Один з найчисельніших відбувся у Львові 12 жовтня 1908 р. Зібране тоді п’ятитисячне віче було спровоковане зростанням у галицькій провінції, і без того чималої, кількості шинків та корчем.
У десятках сіл існувала парадоксальна ситуація: чим біднішим вважалося село, тим більше у ньому пили, і навпаки. У той час середньостатистична людина за рік вживала близько 30–35 літрів горілки. Найбільш питущими регіонами були Гуцульщина, Покуття та Лемківщина. У 1900 р. тоді ще єпископ Станіславівський Андрей Шептицький видав пастирський лист до вірних Косівського деканату під назвою «До моїх любих гуцулів», де він звернув особливу увагу на згубні наслідки алкоголізму. За словами владики: «Ож лячно кілько то коршьмів у Вас на Гуцулщині. Чєсом одна пілє одної стоют рєдом, ток щоби подумав хто сщо те село ни христєнцке. А відий ни у однім селі бирше коршьмів видитси єк хрестів».
Фабрика Бачевських, між 1918-1939 рр. Джерело: http://haidamac.org.ua/2012/03/ln-baczewski/
Щодо Львова, то число «налогових пияків» станом на початок ХХ століття було ще помірним. Звіти міських комісаріатів поліції, про які писала щоденна преса, оперували цифрами в межах 80–90 випадків на рік. Така кількість для самих кореспондентів була приємною несподіванкою, бо як писала газета «Руслан» у 1903 р.: «З того, що бачиться по реставрациях, можна би думати, що у Львові повно налогових пияків». Статистика зазначала, що серед затриманих поліцією любителів сильних алкогольних напоїв переважали чоловіки. Хоча їх перевага тут не була тотальною. До прикладу серед 80-ти затриманих через пияцтво у 1902 р. чоловіків було 51, а жінок – 29. Найбільше число прихильників чарки були одруженими у віці від 20 до 40 років. За припущеннями тієї ж таки преси, у руки поліції зазвичай потрапляли ті «пияки», яким не вистачило грошей на фіакра, аби доїхати додому, не наткнувшись на стражів порядку.
Про масштаби розуміння тогочасним суспільством проблем з алкоголем, серед іншого, свідчило заснування протиалкогольних організацій. У 1902 р. у місті постало польське антиалкогольне товариство «Елевтерія». У статуті цієї організації зазначалось, що метою її діяльності була боротьба з алкоголізмом через газетні публікації та засновування лікарень для алкоголіків. Невдовзі центр товариства перемістився до Кракова і у 1906 р. воно мало вже 16 відділів, 14 гуртків та налічувало близько 5 тис. членів.
Кінна поліція у Львові, між 1918-1939 рр. Джерело: http://policjapanstwowa.pl/galeria/policja-panstwowa-i-policja-wojewodztwa-slaskiego/albumy/szwadron-rezerwy-policji-konnej-lwow/
Патруль поліції на мотоциклі, 1932 р. Джерело: http://niezlomni.com/policja-w-ii-rp-zobacz-zdjecia-jak-prezentowali-sie-funkcjonariusze-i-funkcjonariuszki-foto/
Українським аналогом такого роду організації стало товариство «Відродження», засноване у Львові у 1909 р. Мету його діяльності організатори (Іван Раковський, Софія Парфанович, Юліан Каменецький та ін.) вбачали у «визволенні українського народу від впливу алкоголізму й нікотинізму, уважаючи це визволення конечною підоймою духовного, фізичного й матеріального поступу і культурного розвою українського народу». Згідно зі статутом, головними інструментами діяльності «Відродження» були: активне бойкотування корчем; пропагандистська робота шляхом читання лекцій, доповідей; поширення листівок про шкоду алкоголю, видання плакатів, прокламацій, календарів; у планах – заснування харчових закладів з відсутністю алкоголю (молочарень, крамниць); заснування лікарень для алкозалежних та душевно хворих; започаткування масштабної програми проведення безалкогольного дозвілля.
Ліквідація нелегального самогоноваріння, 1918-1939 рр. Джерело: http://niezlomni.com/policja-w-ii-rp-zobacz-zdjecia-jak-prezentowali-sie-funkcjonariusze-i-funkcjonariuszki-foto/
У 1920 р. польський уряд прийняв ряд протиалкогольних законів, згідно з якими у святкові та ярмаркові дні корчми не торгували. Заклади торгівлі спиртними виробами могли розташовуватися на відстані не менш як 500 метрів від будь-яких місць, де працювало хоча б 15 людей. Алкоголь продавався лише від 15 до 19 години особам, які досягли 21 року. У разі порушення закону передбачався штраф, втрата торгової концесії, або позбавлення волі на термін до трьох років.
Діяльність церковних братств тверезості УГКЦ у Галичині з ХІХ – по першу половину ХХ століття: Історично-пасторальний аспект. Погляд в сучасність. Режим доступу: http://archive.is/2y1zF#selection-2671.8-2671.468
Вчора, 7 травня 2016 року, на арені Львівського цирку (Городоцька, 83 ) відбулась прем’єра заключної шостої програми циркового сезону 2015-2016 років під назвою “Караван удачі”.
Потрібно зазначити, що остання циркова програма сезону вийшла напрочуд насиченою, сильною та яскравою. Шоу захоплює великою кількістю екзотичних тварин, на арені виступають: шотландські корови, тибетські яки, латиноамериканські лами, ослики, поні, верблюди та багато інших.
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Серед наймолодших учасників програми артист Ігор Андрійчук. Його еквілібр на вільному дроті змушує завмирати серця і вибухати в шалених оплесках. Хоча цій цирковій зірці всього лише 13 років, багато досвідчених та іменитих артистів можуть позаздрити легкості виконання та майстерності Ігора.
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Також приємно потішить шанувальників циркової ілюзії містична постановка “Чорне та біле – Tomorrow magic show”. Світло, філігранна постановка ілюзій, музика і чудовий смак виступу не залишать байдужими справжніх знавців.
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Можна перераховувати кожен номер шоу і не знайти слабкого. Можна описувати кожен трюк артистів, але краще один раз побачити циркову програму “Караван удачі”, адже тут на вас чекають:
ПОВІТРЯНА ГІМНАСТКА У КІЛЬЦІ – артистка Юлія Стеценко
АКРОБАТИ НА БАТУТІ – під керівництвом Євгена Захарова
ЗМІШАНА ГРУПА ТВАРИН – під керівництвом Олега Главацького (шотландські корови, яки, поні, ослик)
ГРА З ХУЛА-ХУПАМИ – артистка Марина Захарова
«ЛІТАЮЧІ ПЕРШІ» – під керівництвом Віктора Ярова
ПА-ДЕ-ДЕ НА КОНЯХ – артисти Дарина Кузьміч та Артем Шимко
«ЛЮДИ В ЧОРНОМУ» – акробати на підкидних дошках – під керівництвом Євгена Захарова
«ДРЕСИРОВАНІ ВЕРБЛЮДИ» – під керівництвом Олега Главацького
«ЧОРНЕ ТА БІЛЕ» – «Tomorrow magic show» – під керівництвом Антона Гришина
Шоу-балет «АТЛАНТІК» – під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Клоунський дует «Тарасик & Юрасик» – Тарас Келюх та Юрій Сахаревич
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма “Караван удачі”
Циркова програма триватиме до 5 червня 2016 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Степан Дмоховський належав до найстаршого покоління українських фотоаматорів Галичини. Його захоплення фотомистецтвом розпочалося 1893 р., коли, ще будучи студентом-медиком, одного дня побачив у перемишльській книгарні виставлений на продаж фотоапарат, який нагадував маленьку складану скриньку величиною з дві сірникові коробки, – не довго думаючи, купив його за 14 крон. До слова, у Перемишлі, де у той час мешкав юний фотограф-аматор, не було жодного українця, який мав би фотокамеру.
Степан Дмоховський, перший голова УФОТО. Фото З. Шерфа, 1920–1930-ті рр. (Світло й Тінь, 1935. – Ч. 5)
Майбутній світливець народився 1875 р. у с. Яксманичі біля Перемишля (тепер Республіка Польща) у родині священика Теофіла Дмоховського, нащадка давнього шляхетського роду, та Наталії Волощакевич, яка походила із відомого міщанського перемишльського роду. Із дитинства батьки зуміли прищепити синові любов до Бога й України, що згодом стало визначальним у формуванні його світогляду та активної громадянської позиції. Степан закінчив гімназію (із польською мовою навчання) у Перемишлі. Далі продовжив медичні студії у Кракові, а спеціалізацію зі стоматології проходив у Берліні.
Водночас чимало часу присвячував своєму новому захопленню – фотографуванню. Починав із родинних світлин, самостійно студіював поважну іноземну спеціалізовану літературу, а вже за кілька років придбав собі штативну камеру фірми «Rodenstock», згодом новий фотоапарат однієї з найвідоміших передвоєнних фірм «Ernemann». Як фотомитець найбільше цікавився архітектурою та інтер’єрами українських церков.
Степан Дмоховський. Двері до каплиці волоської церкви, 1920-ті – поч. 1930-х рр. (Кіно. – 1930. – Ч. 2)
Отримавши диплом, С. Дмоховський вступив на військову службу і став лікарем-дантистом в австрійській армії. Невдовзі після знайомства із майбутньої дружиною Теодорою Сас-Підлуською покинув військову службу, одружився і переїхав до Перемишля, де 1906 р. відкрив приватний стоматологічний кабінет, ставши першим українським дантистом в Галичині.
Степан Дмоховський. Природорожна фіґура, Кривичі, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 10)
Водночас вільний від лікарської практики час С. Дмоховський віддавав справі культурного розвитку рідного Перемишля, особливо опіці над ремісничою молоддю, підтримував діяльність товариств «Беркут», «Рідна Школа» та «Міщанське братство». Був ініціатором започаткування обох українських бурс у Перемишлі та довголітнім членом Товариства св. Миколая. Здобув собі славу правдивого галицького інтелігента та надзвичайно тактовної людини, безкоштовною лікував усю без винятку шкільну молодь Перемишля.
Степан Дмоховський. Над морем, 1920-ті – поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 3/4)
Був великим прихильником спорту і довгі роки очолював спортивний клуб «Сян». Належав до управи Дівочого ліцею, Пласту, «Соколу», «Просвіти», сприяв розвиткові кооператив та банківської діяльності у Перемишлі.
Під час першої світової війни працював у шпиталях Будапешта, Кракова і Праги, співпрацював з українськими військовими частинами. Після війни разом із дружиною допомагав українським воякам і старшинам, інтернованим у таборі в Пикуличах (біля Перемишля). 1919 р. став співзасновником закладеного у Перемишлі тижневика «Український Голос», який редагував учитель перемишльської гімназії Дмитро Греголинський, дописував до нього статті виховної тематики.
Гарнізоновий шпиталь у Перемишлі, 1918 р. У першому ряді четвертий зліва Степан Дмоховський (фото з фондів Українського музею-архіву у Клівленд (США); зі сайту http://www.nasze-slowo.pl)
З метою активізування сільської молоді С. Дмоховський 1923 р. зініціював започаткування ілюстрованого українського сільськогосподарського місячника «Сільський Світ» і упродовж двох перших років видавав його власним коштом (це було у період, коли польський злотий був дуже нестабільним і кожне число приносило втрату). Був співавтором і видавцем книжки «Рік у садку і городі» (1929), що вийшла накладом 10 000 примірників. Після закриття «Українського Голосу» активно співпрацював із газетою «Наша Земля».
Степан Дмоховський (на передньому плані), Львів, поч. 1930-х рр. (Назустріч. – 1934.–Ч. 8)
1929 р. переїхав з родиною до Львова, відкрив дантистську практику. Швидко здобув собі славу доброго лікаря. У Львові поринув у громадсько-культурне життя так само завзято, як і в Перемишлі. Був активним членом Українського лікарського товариства. Разом із фотомитцем Олексою Балицьким заснував 1930 р. Українське фотографічне товариство (УФОТО), став першим його головою. Вже у перший рік свого існування товариство зуміло згуртувати довкола себе понад двісті галицьких фотоаматорів, а наприкінці року влаштувати першу виставку аматорської світлини. Із 1934 р. управа УФОТО знаходилася по вул. Шашкевича, 5 (в приміщенні Музичного інституту ім. Лисенка), де у пивницях (за сприяння Нестора Нижанківського) було облаштовано фотографічну лабораторію для членів товариства.
Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 5)
Експозиція Першої виставки української аматорської фотографії, Львів, 1930 р. Фото Д. Фіґоля (Dawna fotografia lwowska 1839—1939 / red. nauk. Aleksander Żakowicz. – Lwow, 2004. – 368 s.)
Паралельно не покинув і журналістської діяльності. Дописував до журналу «Кіно», упродовж 1930–1931 рр. вів у ньому двотижневу сторінку «Фото» (під крипт. Дм.). 1933 р. деякий час очолював редакційну колегію журналу «Світло й Тінь», публікував на його шпальтах проблемні статті. Належав до редакційної колегії двомісяника «Музичні Вісти», що виходив у Львові 1934 р.
Обкладинка першого числа журналу «Кіно» за 1930 р.
Шпальта зі статтею Степана Дмоховського (Кіно. – 1930. – Ч. 1)
С. Дмоховський цікавився такими малорозвинутими того часу у Галичині ділянками, як рекламна та спортивна фотографія, оскільки вважав, що вони можуть відігравати важливе значення для національного поступу українства, писав статті з цієї проблематики.
Степан Дмоховський. Дефіляда змагунок, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 7)
Степан Дмоховський. Кошівка, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 7)
Із наближенням радянських військ емігрував із родиною до Мюнхена. У Львові залишив свою величезну книгозбірню, яку передав Національному музею. До 1949 р. перебував у Мюнхені, працював дантистом при Українській медично-харитативній службі.
Зустріч перемишльців у Чикаго в грудні 1953 р. С. Дмоховський сидить у 1-му ряді третій зліва (Перемишль. Західний бастіон України : Зб. матер. до історії Перемишля і Перемиської землі. – Нью-Йорк; Філадельфія, 1961)
1950 р. після смерті дружини разом із доньками переїхав до США й оселився у Чикаго, де продовжував займатися стоматологічною практикою. Там, незважаючи на поважний вік, брав активну участь у житті Українського лікарського товариства та Українського національного музею, дописував до часописів «Лікарський Вісник», «Свобода», «Українське Життя». Збирав матеріали до праць «Історія книжки» та «Сон і сонні марева». Частину написаного друкував у журналах і газетах. Помер на 86-му році життя у Чикаго.
Степан Дмоховський, кін. 1950-х рр. (Лікарський вісник. – 1960. – Ч. 17)
Степан Дмоховський здобув собі славу «фотоґрафічного сеньора» міжвоєнного Львова, адже завдяки його ініціативі й організаторському хисту у Львові постало Українське фотографічне товариство, яке згуртувало галицьких фотоаматорів і відіграло вирішальну роль у поступі українського фотографічного руху на західноукраїнських землях. Його вважали майстром інтер’єрного фото, у творчості фотомитця визначальною була пропаганда українського мистецтва та мотивів народної культури.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Пундій П. Українські лікарі: біобібліограф. довід.— Кн. 1. Естафета поколінь національного відродження.— Львів; Чикаго, 1994.— С. 74, 75.
Савка М. Дмоховський Степан Теофілович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. — Львів, 2000. — Вип. 7. — С. 123—124.
Доктор Степан Дмоховський // Лікарський Вісник.— 1960.— Ч. 17.— С. 40—42.
Стех Я. До 50-річчя від дня смерти д-ра Степана Дмоховського // Свобода. – 2009. – 24 квіт. – С. 22.
Щурат С. Степан Дмоховський і Олекса Балицький заслужені українські фото-аматори // Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 3/4. – С. 19.
В кінці ХІХ – на початку ХХ століття питання українського університету було одним із основних у Галичині. Саме студенти, як найактивніша частина суспільства, розпочали відстоювати своє право на освіту рідною мовою. У 1899 році на зборах українського студентства вищих навчальних закладів Австрії вперше оголосили вимогу про заснування українського університету у Львові. Розпочався новий період історії головного навчального закладу нашого міста – період боротьби та сутичок між українськими та польськими студентами. Одночасно жертвою та символом цієї боротьби став український студент правничого факультету Адам Коцко.
Коцко Адам. Фото: https://uk.wikipedia.org
Життєвий шлях Адама Коцко розпочався 24 грудня 1882 р. у селі Шоломия, тепер Пустомитівський район Львівської області. Батько Адама працював у страховому товаристві “Дністер” переписувачем документів, а матір Соломія походила з польської родини та була домогосподаркою.
Акціонерне товариство “Дністер” (вул. Руська), 1904-1906 рр. Фото: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/46453/Ukrajinskyj_arkhitekturnyj_modern_Korotka_istorija_vtrachenoji_jestetyky
Адам Коцко мав хист до малювання. Знавці живопису пророкували хлопцеві кар’єру художника, особливо виділяючи його картини на історичну тематику.
У 1905 році, закінчивши Академічну гімназію у Львові, Адам записався на правничий факультет Львівського університету. Крім навчання хлопець багато часу приділяв громадській діяльності. Адам Коцко був членом українського академічного товариства “Вільна громада” і товариства робітників “Воля”.
Упродовж 1906-1907 років український студент брав активну участь в сутичках із поляками й після однієї із демонстрацій за національний університет у Львові потрапив під арешт, звільнений із якого був через голодування. Завдяки ораторським здібностям та здатності непохитно відстоювати власні інтереси Адам був популярним у студентському середовищі.
Піком студентської боротьби за навчання українською мовою стали події 1 липня 1910 року. В цей день українцями було заплановане віче, проведенню якого намагались завадити поляки, спорудивши в приміщенні Університету барикади. Їхньою головною метою було перешкодити українським студентам вийти з Університету й таким чином зірвати запланований похід вулицями Львова.
Будинок Львівського університету. Фото: http://tyzhden.ua/History/3635/PrintView
Під час сутички почали використовувати зброю. Перестрілку зупинила поліція, яка прибула через 15 хв. В результаті 28 осіб було поранено, а один із найактивніших захисників українських інтересів – Адам Коцко – помер від вогнепальної рани через 9 годин на руках у своєї матері.
Коцко Адам. Фото: http://www.infoukes.com/culture/philately/ua-postcards/image021.jpg
Поліція заарештувала 127 українців, у тому числі шістьох дівчат. Зі студентів-поляків не затримали жодного, лише записали їхні домашні адреси після чого відпустили.
Влада розуміла неминучість маніфестацій під час похорону Адама Коцко й вирішила перенести його похорон з 3 на 4 липня, понеділок. Але й це не допомогло – тисячі українців вийшли на вулиці, щоб провести Адама в останню путь й присяглися не припиняти боротьби за права свого народу. Промови біля могили Коцка тривали близько шести годин. Слова прощання над могилою студента промовили К. Левицький, М. Грушевський, К. Трильовський, О. Назарук та Л. Цегельський. У наступні роки 1 липня стане для української громади Львова днем жалоби за Адамом Коцком.
Алея на Личаківському кладовищі, яка веде до могили А. Коцко (поле №5). Фото: Патер Анастасії
Похований студент-борець на Личаківському цвинтарі (поле № 5). У 1912 році на могилі А. Коцка встановили величну статую «скорботна Мадонна», привезену з Німеччини.
Скульптура «скорботна Мадонна» на могилі А. Коцко. Фото: Патер Анастасії
Скульптура «скорботна Мадонна» на могилі А. Коцко. Фото: Патер Анастасії
У 1954 році «Мадонна» авторства скульптора Гейлінга зникла з постаменту. Скульптуру переправили до Риги, де вона впродовж 35-ти років прикрашала могилу художниці Лілії Мартінсон. Лише в 1989 році статую повернули на призначене для неї місце – могилу національного героя Галичини Адама Коцко.
Вчора, 6 травня 2016 року, на площі Ринок (зі сторони фонтану Амфітрита) звели найбільший в Україні будинок з пряників, а також відбулася фіксація Рекорду України національним реєстром. Ініціатором та виконавцем цього “солодкого дива” стала Львівська майстерня пряників «Юрашки».
Для рекордного будинку знадобилося 500 кг тіста, з нього спекли 2 355 цеглинок-пряників. Також використали 250 кг борошна, 50 кг масла, 50 кг меду та 500 яєць.
Найбільший в Україні будинок з пряників, Львів, 6 травня 2016 року
У давнину Львів отримав славу міста смаколиків та запашної кави. Протягом багатьох поколінь тут виробляли та продавали найрізноманітніші солодощі, серед яких особливою популярністю користувались «юрашки» – знамениті львівські медові пряники.
Найбільший в Україні будинок з пряників, Львів, 6 травня 2016 року
З’явилися вони більш, ніж двісті років тому. За тих часів на площі Святого Юрія відбувались гамірні ярмарки із веселими музиками та запальними танцями. Скільки всього цікавого, смачного, мальовничого було там! А в самому серці цього яскравого дійства стояло шатро, де продавали пряники-медяники різного кольору, смаку, чи навіть форми.
Найбільший в Україні будинок з пряників, Львів, 6 травня 2016 року
Були ванільні, кавові, помаранчеві, навіть мигдальні… усіх не перелічити. За назвою собору та площі пряники стали називати «юрашками». Купити такого пряника «юрашка» в подарунок друзям, рідним чи коханим було святим обов’язком кожного відвідувача.
Найбільший в Україні будинок з пряників, Львів, 6 травня 2016 року
Будинокзпряниківрозміром3,8на2,5 метра, що побудували у Львові на Площі Ринок, присвятили святкуванню760–річчяміста. До цього майстерня готувалася заздалегідь. Замішували тісто та випікали цеглинки і декор цілий тиждень. Монтувати конструкцію почали ввечері у четвер, а декорували з шостої ранку п’ятниці.
«Було троє пекарів, було більше ніж 15 художниць, які допомагали розмальовувати пряники, монтувало десь людей дев’ять», — розповіла арт-керівник Львівської майстерні пряників «Юрашки» Дарина Форманюк.
Найбільший в Україні будинок з пряників уже потрапив до Національного реєстру рекордів України. Документ про це вручила Львівській майстерні пряників «Юрашки» вручила інспектор Національного реєстру рекордів.
Будинок на площі Ринок стоятиме ще чотири дні. У випадку дощу для нього придумали накриття.
Сьогодні наше славне місто налічує близько сотні пам’ятників, що мають статус пам’ятки монументального мистецтва. Більшість з них було встановлено уже за незалежності нашої держави. Певна частина бере свій початок ще в радянській добі. З міжвоєнного польського Львова як не дивно не збереглося жодного пам’ятника. Однак є серед львівських монументів п’ятірка, що сягає своєю історією ще початків минулого та навіть кінців позаминулого століття. Про них сьогодні й піде мова.
Зазначимо одразу, що в даній статті ми акцентуємо увагу лиш на світських пам’ятниках чи монументах, що не є частинами скульптурного оздоблення храмів чи інших будівель, а також не вважаються надгробними пам’ятниками на якомусь з львівських кладовищ. Отже поглянемо на цю п’ятірку в ретроспективі.
№5 – пам’ятник Войцеху Бартошу Гловацькому
Пам’ятник Войцеху Бартошу Гловацькому на Личаківській. Фото 1907 року
Пам’ятник Войцеху Бартошу Гловацькому на Личаківській. Фото 1925 року
Пам’ятник Войцеху Бартошу Гловацькому на Личаківській. Сучасне фото
Якщо більшості львів’ян, пам’ятник, що знаходить в парку на вулиці Личаківській може і відомий, то постать Бартоша Гловацького навряд чи. І це не дивно, адже жодного стосунку цей чоловік до Львова ніколи не мав. А пам’ятник йому звели поляки як героєві повстання під проводом Тадеуша Костюшки, а конкретніше – героя Рацлавицької битви. Нагадаємо, що битва ця була проти російських військ, а тому дивно, що пам’ятник пережив радянську владу Львова. Однак його врятувало те, що сам Бартош був кріпаком за походженням, тож радянська пропаганда «трудящим» борцем за справедливість. Поставили цей монумент ще в 1906 році. З того часу він лиш оновив свою табличку, на котрій окрім польської тепер присутня й українська мова.
№4 – монумент Адаму Міцкевичу
Пам’ятник А.Міцкевичу до зведення клумб і сходів навколо нього. Фото 1910 року
Пам’ятник Міцкевичу після впорядкування території навколо нього. Фото 1912 року
А от пам’ятник Адаму Міцкевичу на одноіменній площі, який старший від попереднього пам’ятника всього лиш на 2 роки, можна назвати «найнаглішим» пам’ятником Львова. Це ж скільки треба мати хамства, щоб потіснити скульптуру Матері Божої. Не дарма ж колись у нашому місті жартували «Посунься Маріє, бо Міцкевич іде». А якщо серйозно, то пам’ятник польському поетові, котрий, як і Гловацький, у Львові ніколи не бував, був чи не найдорожчим монументом того часу. Кошти на нього збирали так довго, що від часу коли обрали проект пам’ятника (1898 рік) та до відкриття (1904 рік) пройшло аж 6 років. І кращого місця для Міцкевича не знайшли як площу, де до того уже пів століття стояла скульптура Богоматері, котру довелося перемістити на початок проспекту, там вона стоїть і по сьогодні. Чому радянська влада вирішила залишити цей монумент у Львові, а не передати полякам, як вчинила з тим же Фредром, залишається тільки гадати. Можливо свою роль зіграло те, що Міцкевич довгий час жив і працював в самій Росії.
№3 – пам’ятник Яну Кілінському
Пам’ятник Я.Кілінському в Стрийському парку. Фото 1905 року
Пам’ятник Я.Кілінському в Стрийському парку. Фото початку XX ст.
Пам’ятник Я.Кілінському в Стрийському парку. Сучасне фото
А от пам’ятник Яну Кілінському у Стрийському парку по праву можна вважати найстарішим антропоморфним пам’ятником Львова, адже встановленого його ще позаминулого століття, у 1895 році. Постать Яна Кілінського знайома львів’янам тільки з колишньої назви парку, який носив його ім’я. Зважаючи на певну схожість зі згаданим вище пам’ятником Гловацькому можна здогадатись, що Кілінський теж учасник повстання 1794 року, хоча відіграв у ньому значно більшу роль, як і в цілому польському національному русі. Чи бував Ян Кілінський у Львові – навряд чи, принаймні жодних відомостей про це ми не маємо. Оскільки він походив з простої сім’ї та й сам довгий час був звичайним шевцем, то його пам’ятник теж не рухали за радянської влади.
№2 – обеліск Теофіла Віснєвського
Обеліск на Горі Страт, навколо котрої Рерінгом було створено парк Вісіньовського. Фото кінця XIX ст.
Обеліск Т.Віснєвського на Горі Страт. Вигляд до реконструкції
Обеліск Т.Віснєвського на Горі Страт. Вигляд після реконструкції
В один рік з пам’ятником Кілінському було встановлено обеліск на Горі Страт, що на Клепарові. Імена тих, кому саме присвячено цей монумент, знайомі небагатьом, в тому числі й історикам. Та це й не дивно, оскільки Теофіл Віснєвський та Юзеф Капусцінський були маловідомими польськими патріотами, страченими в 1847 році на цьому ж місці. У 1895 році їм поставлено монумент, хоча на ньому згадується ім’я лиш Віснєвського. Цікавий той факт, що і страта, і монумент страченим було поставлено за австрійської влади Львова. Довгий час обеліск був у запущеному стані, і лиш в 2015 році відбулась його реконструкція.
№ 1 – камінь Яна III Собєського
Камінь Яна III Собєського на Високому Замку. Фото міжвоєнного періоду
Камінь Яна III Собєського на Високому Замку. Сучасне фото
Залишки оригінального напису на камені Яна III Собєського.
Давнішим за пам’ятник Кілінського та обеліск Віснєвського, та й загалом найдавнішим уцілілим до сьогодні пам’ятником Львова є занедбаний монумент на Високому Замку, який хоч і позбавлений людських скульптур, однак теж відноситься до пам’яток монументального мистецтва. Цей камінь на пам’ять про перемогу війська під проводом Яна III Собєського над татарською армією 1675 року було встановлено на нижній терасі гори зі сторони Папарівки у 1883 році. Зараз цей монумент є занедбаним та поруйнованим. Хоча досі можна помітити фрагменти польських написів, повний текст яких був таким: «Р. Б. 1675, дня 24 серпня на Лисиницьких полях, які видно з цього узгір’я, Ян III Собєський, король польський, великий князь литовський та ін. на чолі 6000 польських лицарів розгромив 40000 татарську орду, що наступала на Львів. Вшановуючи пам’ять героїчного захисника, Рада м. Львова в 200-ту річницю визволення Відня, 12 вересня 1883 р., поклала цей камінь».
Екзотичні рослини, свіже повітря та гарні краєвиди – все це можна побачити у ботанічних садах, яких у нашому місті аж три. Усі вони належать вищим навчальним закладам – Львівському національному університету ім. Івана Франка, Національному лісотехнічному університету України (раніше Львівський лісотехнічний інститут) та Львівському національному медичному університету ім. Данила Галицького.
Зліва на фотографії – геологічний та біологічний факультети ЛНУ ім. Івана Франка, на території якого розташований ботанічний сад університету. Фото кінця ХІХ ст.
1. Ботанічний сад Львівського національного університету ім. Івана Франка
Перші проекти заснування ботанічного саду у Львові передбачали створення його на базі однієї з садових ділянок ліквідованих приміських монастирів. Так, наприкінці ХVІІІ ст. з цією метою планували використати сад колишнього місіонерського монастиря у Жовківському передмісті. Інший ботанічний сад недовго існував на ґрунтах монастиря домініканок у Галицькому передмісті (район вул. Коперника). У 1823 р. професор Ернст Вітманн заклав ще один ботанічний сад біля міської стрільниці (сучасна вул. Лисенка). Нарешті, у 1852 р. проф. Гіацинт Лобажевський засновує ботанічний сад Львівського університету на місці давнього саду монастиря тринітаріїв, за проектом інспектора міських плантацій Львова Карла Бауера (сучасна адреса – вул. Кирила і Мефодія, 4).
Оранжерея ботанічного саду на вул. Кирила і Мефодія, 4
Всередині оранжереї на вул. Кирила і Мефодія, 4
У 1862 р. новопризначений професор Адольф Вайс застав університетський ботанічний сад вже повністю впорядкованим, із новою високою оранжереєю та трьома меншими теплицями, спорудженими на його території. З 1872 р. на посаді професора ботаніки працює Теофіл Цєсєльський, який будує басейн для водяних і болотних рослин, закладає дослідну ділянку для тестування добрив і забезпечує теплиці подвійними шибами. У 1890-ті рр. сад втрачає частину території у зв’язку з будівництвом корпусу хімічного факультету. А в перші роки ХХ ст. його площа знову зменшується через будівництво бібліотеки (вул. Драгоманова, 5).
На подвір’ї ботанічного саду. Фото 1920-х років
1911 р. університет докупив для свого ботанічного саду нову ділянку в парку Цетнерівка, який занепав у середині – ІІ пол. ХІХ ст. (вул. Марка Черемшини, 44). Зроблено це було для розширення колекційних фондів і власне ці території стали основними (однак інтенсивна наукова робота тривала і на старій ділянці, зокрема з розвитку колекцій рослин-екзотів). Парк розміщено біля підніжжя східних львівських височин, у районі колишнього Личаківського передмістя, по сусідству з лісопарком Погулянка.
Теплиця старого корпусу ботанічного саду
Оранжерейний комплекс ботанічного саду на вул. Марка Черемшини, 44
Після Першої світової війни його площа становила 14 га. З 1924 р. діяльністю саду керує професор Станіслав Кульчинський, основний проект якого – створення саду-музею рослинного світу Польщі, для якого збирали зразки насіння і живих рослин, організовуючи численні експедиції. Мішаний, різнорідний ландшафт Цетнерівки сприяв відтворенню різних типів флори: рослинності водоймищ, боліт, лісової зони, лук, лісостепу.
Теплиці ботанічного саду ЛНУ ім. Івана Франка
Під час Другої світової війни ботанічний сад Львівського університету зазнав відчутних втрат (загинули оранжерейні рослини, майже повністю пропали альпійські види). А із завершенням війни на території саду почалися роботи з відновлення – його площа збільшилася до 104 га за рахунок приєднання ділянок сусідньої Погулянки, які раніше належали вірменському єпископату і приватним власникам.
Ботанічний парк у період цвітіння
У наступні десятиліття сад почав втрачати територію, більшу частину його площі було виокремлено і включено до складу лісопарку Погулянка. У 1970-ті рр. пропала ділянка з раритетною степовою рослинністю, стали занедбаними ставки. Площа ботанічного саду зменшилася до 16,5 га. У 70-х рр. на території саду споруджено оранжерейний комплекс загальною площею 1250 .
Панорама ботанічного саду
За інформацією офіційного сайту Ботанічного саду ЛНУ ім. І. Франка, фонд насаджень на двох ділянках складається приблизно з 5000 таксонів, у тому числі: 1025 видів та форм дерев і кущів, 720 – природних трав’янистих видів, 1095 – культурних трав’янистих рослин, 1630 – тропічних і субтропічних рослин.
Поштівка поч. ХХ ст. із зображенням Руського педагогічного товариства
2. Ботанічний сад Національного лісотехнічного університету України
Як і у випадку із ЛНУ ім. Івана Франка, Лісотехнічний університет на території Львова має дві ділянки, відведені під ботанічний сад. Перша – на вул. Генерала Чупринки, 103, а друга – на вул. Ольги Кобилянської, 1.
Національний лісотехнічний університет України
Власне ботанічний сад Національного лісотехнічного університету України — це дендропарк, розташований між вулицею Чупринки і вулицею Природною. Тут розташовано головний корпус навчального закладу, в якому колись було Руське педагогічне товариство.
Горішня частина ботанічного саду львівського лісотехнічного університету
Дендропарк, який займає площу 10,8 га, був закладений 1954 року, незабаром після заснування самого лісотехнічного інституту. На його території розташовані квітники, невеликий дослідницький розсадник – всього тут посаджено понад 200 порід і форм дерев, чагарників.
Лісова школа у Львові на поштівці початку XX сторіччя
Тисова алея дендрарію Національного лісотехнічного університету
Маленька метеорологічна станція на території дендрарію, вул. Ольги Кобилянської, 1
До складу ботанічного саду входить також окрема ділянка — дендрарій на вулиці Ольги Кобилянської, 1 (його площа — 0,81 га). Тут розташовані корпуси кафедри екології Національного лісотехнічного університету. Заснований 1874 року, коли відбулося відкриття Крайової школи лісового господарства, яка спочатку діяла на вулиці Святого Миколая (нині Грушевського), а згодом була перенесена на вул. Святого Марка (тепер Ольги Кобилянської), де стояв однойменний костел, розібраний у 1784 році. На цій території Крайова школа застала будівлю вілли Мілашевських (перебудовану архітектором Бруно Бауером) із садом, який перетворили у невеликий навчальний дендрарій.
Ботанічний сад кафедри фармакогнозії і ботаніки львівського національного медичного університету
3. Ботанічний сад Львівського національного медичного університету
Сад розташований на вулиці Пекарській, 73, його загальна площа — 1,5 га. Територіально складається з двох земельних ділянок: головна (більша) частина саду розташована з непарного боку вулиці Пекарської, інша ділянка — з парного.
Адміністративний будинок ботанічного саду (вигляд з вулиці Пекарської)
Заснував його професор Тадеуш Вільчинський, який жив і працював при ботанічному саду в 1931–1964 роках. За його ініціативою він був організований у 1929–1930 роках як сад лікарських рослин. У 1964 році колекційні ділянки лікарських рослин і дендропарк були оголошені пам’ятками природи та зараховані до природо-заповідного фонду.
Ботанічний сад є базою навчальної практики студентів фармацевтичного факультету, природоохоронною і науково-дослідною базою, використовується з метою вивчення, збереження і збагачення ресурсів регіону. Сад має у своєму розпорядженні колекції та експозиції деревних, чагарникових, трав’янистих рослин, в оранжереї вирощують тропічні та екзотичні рослини.
На території саду, вул. Пекарська, 73
На території ботанічного саду розташовані навчальний корпус, оранжерея, колекції лікарських рослин, дендроколекція. Щоправда, для широкого загалу сад недоступний (хіба що за попередньою домовленістю).
Вчора, 5 травня 2016 року, в приміщенні міського дитячого еколого-натуралістичного центру (вул. Кубанська, 12) без зайвого пафосу і довгих промов відкрили другу загальноміську виставку міні-акваріумів «Барви гуппі 2016». Приватні акваріумісти Львова, гості з Харкова, Києва та Чернівців представили своїх мовчазних друзів.
“Ми сьогодні відкрили вже другу профільну виставку акваріумів, яка називається «Барви гуппі 2016». Цікава вона тим, що це тематична виставка, яка стосується певного виду риб. В даному випадку гуппі.
Всі ми звикли до того, що гуппі вважається найпростішою рибою з якої всі акваріумісти починають займатися цією справою цікавою. Але в даному випадку ми представляємо на виставці більше 20 порід цих риб, які вважаться вже дуже серйозним надбання селекціонерів і початківці їх утримувати не можуть. Це вже вищий пілотаж. На виставці, ще раз підкреслюю, можна побачити більше 20 порід цих риб, ознайомитися з дизайном акваріумів, оскільки кожен акваріум є авторським і у кожному акваріумі різні матеріали, ґрунт та рослини,” – сказав директор Львівського дитячого еколого-натуралістичного центру Ігор Антахович на відкритті виставки.
Виставку підтримує виробник товарів для обслуговування акваріумів – фірма «Аква-Ель» (Республіка Польща).
“Виставка була реалізована для того, щоб популяризувати цю складну, але для багатьох просту породу риб. На цій виставці ми постаралися зібрати якнайбільше порід гуппі. На цьому етапі вже з чотирьох міст України. Якщо на минулій виставці було представлено два міста, то цього разу це уже Київ, Харків, Чернівці і Львів. Також ми хочемо популяризувати цю складну і дуже доступну породу,” – зазначив координатор виставки «Барви гуппі 2016» Віталій Мазуренко.
Виставка відкрита для огляду з 13 до 18 години щодня, до 9 травня включно. Вхід вільний.
Хоча у місті Лева є цілий музей присвячений його творчості, проте навряд чи багато львів’ян чи гостей міста зможуть впевнено пояснити, хто такий Іоан Георг Пінзель. А він, власне, був одним з найбільш яскравих діячів культури на наших теренах у XVIII столітті, якого подекуди за рівнем майстерності та оригінальності порівнюють з найкращими європейськими скульпторами свого часу. Пропонуємо вам полинути у його цікаве і насичене життя і поглянути, що ж він залишив для Львова і не лише для Львова.
Перша проблема, на яку ми натрапляємо, коли починаємо говорити про постать Пінзеля – біографічні відомості про життя майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, обставини появи в Галичині та смерті наразі невідомі. Ми не знаємо навіть чи Іоан це справді його ім’я. Десь після 1740-х років він з’явивляється при дворі Миколая Потоцького. Протягом 1750-60-х років здебільшого разом з архітектором Бернардом Меретином він працював у Львові, Городенці, Бучачі та інших населених пунктах.
Собор Св. Юра
В кінці 1750-х Меретин замовив Пінзелю виконання оздоблювальних робіт в костелі у Годовиці, які він не зміг виконати через передчасну смерть архітектора. У 1759-61 роках, для оздоблення собору Святого Юра він виконує монументальні статуї святих Атанасія, Леона, кінну статую святого Юра, за що отримав близько 37000 золотих.
Св Юрій
Цікавою є історія кінної статуї, адже саме як модель Пінзеля розглядається сумлінно вирізьблена з липового дерева і позолочена група святого Юрія на коні у битві зі змієм висотою 51 см, яка зберігається в Національному музеї у Львові, яка вважається підготовчою роботою до його кам’яної скульптури на фасаді собору святого Юра.
Площа Ринок, 40
У цей же час, Меретин ймовірно доручив йому виконання двох балконових консолей з чоловічими торсами на кам’яниці на Площі Ринок, 40, яка була резиденцією львівського єпископа Леона Шептицького.
Домініканський костел
У 1761 р. Миколай Потоцький жертвує 10000 золотих для виконання робіт в новому Домініканському костелі Львова. До нашого часу вціліли приналежні фігури святих Миколая, Августина, Домініка, виконані Пінзелем до 1764 року. Пінзель виконав статую Матері Божої з дитятком в орторіумі кляшторному за великим вівтарем. З 1764 р. також тривали роботи зовнішнього оздоблення костелу.
Св. Яким
Моделлю Пінзеля вважається також статуетка святого Якима з Музею Пінзеля у Львові. За розмірами та характером виконання її можна порівняти з групою святого Юрія.
Бучацька ратуша оздоблена скульптурами Пінзеля
Окрім Львова, свої творіння він залишив у кількох інших містах, серед яких особливо виділяють бучацькі скульптури. У самому ж Бучачі (тепер Тернопільська область) він очевидно провів і останні роки свого життя. За наявними документами, 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж, отже, Пінзель, помер до цієї дати (близько 1761 року, ймовірно, у тому ж таки Бучачі).
Монастир кларисок – нині Музей І. Г. Пінзеля
Розп’яття, 1755-1760.
Самсон роздирає пащу лева
Авраам і Ісаак
Покритий забуттям, він у другій половині ХХ століття почав повертатись із забуття, не в останню чергу стараннями Бориса Возницького. З 1978 у костелі кларисок було відкрито Виставковий зал Галереї мистецтв, згодом тут постійно розмістились твори Пінзеля й було створено музей присвячений його творчості.
Афіша виставки робіт І. Пінзеля у Луврі
Фрагмент виставки робіт І. Пінзеля у Луврі. Джерело: http://life.pravda.com.ua/culture/2012/11/22/116223/
Фрагмент виставки робіт І. Пінзеля у Луврі. Джерело: http://life.pravda.com.ua/culture/2012/11/22/116223/
Апогеєм данини пам’яті скульптору стала масштабна виставка, яка спочатку проходила обласними центрами Західної України, а у листопаді 2012 – лютому 2013-го у Луврі.
Пам’ятник Пінзелю у Бучачі
Фрагмент монети на честь І. Пінзеля
Марка на честь І. Пінзеля
Про Пінзеля загадали. Йому присвятили монету, марку, навіть відкрили пам’ятник. Проте для пересічного обивателя він і досі залишається маловідомим і мало хто з львів’ян може сказати де ж знаходиться його музей. Виправляймо цю ситуацію, пам’ятаймо про людей, які робили цей світ (в тому числі і Львів) дещо кращим і які заслуговують на те, щоб про них пам’ятали.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Хто ти і звідки, маестро Пінзель? (http://www.karpaty.net.ua/arkhiv/2007-rik/29-9-15-berezen-2007-r/275-khto-ty-i-zvidky-maestro-pinzel)
“Пінзель – це “український Мікеланджело” (http://pk.kiev.ua/interview/2008/03/08/090016.html)
Иоанн Георг Пинзель (http://vjn.livejournal.com/280956.html)
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
