Сьогодні Львів є, безперечно, українським містом. Його ж історія тісно переплетена з поляками. Однак, якщо брати архітектурний вигляд міста, то його, очевидно, слід вважати австрійським, оскільки саме за австрійської влади збудовано більшість пам’яток архітектури Львова, а також закладено сквери, парки та й просто прокладено вулиці. Тому цікаво ж з’ясувати, а яким Львів був до приходу австрійців, і яким він став у перші роки нової влади.
Імператор Йосиф II
1772 року відбувається перший поділ Польщі, за яким Галичина разом зі Львовом дісталася імперії Габсбургів. Для самої Польщі це звісно була трагедія, однак для самого Львова така зміна влади була позитивним явищем. Адже, на цей час наше місто перебувало у вкрай занепалому стані. Річ у тім, що місто ніяк не могло оговтатись від подій 1704 року, коли воно було взяте шведами, яким довелося заплатити величезний викуп. Оскільки Львів мав магдебурзьке право, тобто був самоуправним містом, то й проблема його відбудови, відновлення казни було справою самих містян, а не королівства.
Вигляд Львова напередодні 1772 року на пластичній панорамі І.Качора
Уже 1773 року новоприлучені землі вирушив оглянути сам імператор Йосиф II. Місто справило на нього двояке враження. Перед собою монарх побачив по факту ще середньовічне місто, при тому, що це вже був кінець XVIII ст. Середмістя ще досі було обнесене середньовічними оборонними мурами, які, однак, уже були не потрібні, та ще й частково поруйновані, оскільки після війни зі шведами місто навіть не мало коштів їх відновити. Вулиці середмістя теж не викликали захоплення – бруківки на більшості з них ще не було, каналізації як такої теж, тож тут панувала багнюка. Та ще й така добряча, що навіть віз імператора, який тягло аж 6 коней погруз у цьому багні настільки, що монарха довелося нести до Ратуші на руках, а віз витягувати кількома волами.
Стрийське кладовище – одне з чотирьох цвинтарів Львова, відкритих після розпорядження Йосифа II. Фото кінця XIX – поч. XX ст.
Побачивши такий стан справ австрійська влада взялась реформувати Львів, і в першу чергу його зовнішній вигляд та санітарний стан. Було віддано розпорядження розібрати непотрібні оборонні мури. Це давало змогу розширити місто та знівелювати поділ на середмістя та передмістя. Матеріал, з якого були зведені мури, ставав сировиною для будівництва нових будівель у Львові. Аби звільнити вулиці міста від багнюки була видана заборона виливати нечистоти прямо на вулиці. Крім цього, більшість вуличок було покрито бруківкою. Ще одне санітарне нововведення стосувалося цвинтарів. До приходу австрійців кладовища існували при церквах та монастирях, де вони були хаотично розміщенні та вже добряче переповненні. Коли Полтва виходила з берегів, а таке траплялось доволі часто, бувало й таке, що по вулицях Львова можна було вгледіти плаваючі домовини. Тому Йосиф II видав заборону на поховання в межах міста та дав розпорядження до магістрату, щодо створення 4 нових заміських цвинтарів. Місто трохи тягнуло з цією справою, однак вже у 1786 році було відкрито Стрийське, Городоцьке, Жовківське та Личаківське кладовища.
Колишній монастир Тринітаріїв, в котрому розмістився нововідкритий в 1784 році Львівський університет. Гравюра 1850 року
Однак не тільки зовнішній вигляд міста хвилював австрійських монархів. В рамках політики освіченого абсолютизму відбувались зміни в культурній, духовній та освітній сферах. В першу чергу була проведена касаційна реформа, за якою ті монастирі, що не займалися просвітницькою діяльністю чи не могли її підтвердити, закривалися, а їхнє майно передавалося шпиталям, в’язницям, освітнім закладам чи використовувалось як адміністративні установи. У Львові Йосифінська касата стосувалася найбільше таких орденів як домініканці, які володіли чи не найбільшими землями й майном у Львові, францисканців, тринітаріїв та навіть єзуїтів. Останні хоча й займалися просвітництвом, однак їхній орден було скасовано в 1773 році. Таким чином припинив діяльність й Львівський університет, яким вони опікувались. Зазначимо одразу, що вже в 1784 році указом Йосифа II у Львові було відкрито новий університет, незалежний від єзуїтів, який отримав у своє розпорядження будівлі колишнього монастиря Тринітаріїв.
Семінарія Святого Духа, котру було відкрито у 1783 році
Може скластись певне враження, що австрійські правителі надсилали до Львова одні заборони. Однак це не так. Навпаки, багато нововведень слід пов’язувати саме з приходом австрійської влади. Наприклад, відновлення в 1772 році діяльності регулярної пошти, яка розмістилась у палаці Бельських на площі Галицькій. Рік потому у Львові було відкрито Медичну колегію, яка у 1784 році увійшла до складу Львівського університету. У тому ж 1773 році, задля належного відпочинку громадян, було запроваджено обов’язковий вихідний день в неділю та 16 святкових днів на рік.
Готель “Англійський”, що був відкритий в перебудованому приміщенні готелю “Під римським Цезарем”. Фото 1870 рр.
В рамках шкільної реформи у Львові, в 1774 році з’явилися одно-, три- та чотирикласні школи. А вже через десять років було відкрито навіть першу гімназію – Академічну. Певний здобуток отримали й греко-католики – у 1783 році їм дозволили відкрити духовну семінарію та надали для цього колишні приміщення домініканців на вулиці Коперника.
Перший Львівський театр у приміщенні колишнього монастиря францисканців. Малюнок Герштенбергер 1805 року
Зміни та нові започаткування у Львові ініціювались не тільки з боку влади. Самі містяни вирішили використати новий потенціал міста та заробити на цьому гроші. Наприклад, у 1776 році в приміщенні колишнього костелу Францисканців по вулиці Театральній почав діяти перший міський театр Львова. У 1785 році підприємець Йоганн Прешель спорудив перший львівський готель, який вважається також найстарішим на території сучасної України. Розташовувалась ця споруда на сучасному проспекті Свободи, на місці будівлі Етнографічного музею. Для його зведення було використано матеріали з розібраного Шпиталю св. Духа, що розташовувався на теперішній площі І.Підкови. Протягом 1784-1785 років на замовлення підприємця Йогана Гехта архітектор Карл Мерц спорудив перше львівське казино, відоме як казино Гехта. Розташовувалося воно біля єзуїтського саду (парк Франка), на місці теперішнього Головного корпусу Львівського університету. Приблизно у ці ж роки на Збоїщах було відкрито перший кегельбан. Точної дати його заснування невідомо, однак на час візиту Йосипа II до Львова у 1787 році він уже грав у корчмі на Збоїщах у кеглі.
Казино Гехта, збудоване у 1784-1785 рр. Фото 1860-х рр.
Отож, галичани, а в їх числі й львів’яни, не дарма поставились прихильно чи принаймні не вороже до австрійської влади, яка прийшла до Львова у 1772 році. Завдяки реформам австрійських імператорів, здобуткам західного світу, що прийшли до міста разом з австрійкою культурою Львів почав перетворюватися з середньовічного зубожілого міста у розвинене модерне місто, яке стало швидко розвиватись та розбудовуватись, приваблюючи до себе гостей з цілої імперії.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Дати і події в історії Львова. – Львів, 2009.
Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011
Якщо ви хочете знайти цікаву альтернативу до популярних маршрутів у центрі міста, а також уникнути юрби туристів – прогулянка Підзамчем стане непоганим варіантом для відпочинку. Давні церкви, історичне серце міста – площа Старий Ринок чекають мандрівників на самому початку маршруту. Ми ж пропонуємо вашій увазі три причини для того, аби відвідати локації Підзамча трохи віддаленіші, але від цього анітрохи не менш цікаві.
Індустріальна краса
Із початком індустріалізації Львова у 19 столітті відносна дешевизна землі та низький статус з огляду на якість проживання зробили цю міську дільницю найзручнішим місцем для промислового будівництва. Фактично аж до кінця Другої світової війни північно-східна частина Львова упродовж багатьох століть зберігала свій особливий характер як ремісничо-торговельна, робітнича та єврейська, а згодом і промислово-господарська дільниця.
Тому, обираючи для відпочинку дану місцину, не сподівайтеся, що більшість збудованих тут споруд подібні на палац Потоцьких чи Оперний театр. Навпаки – налаштуйтесь на індустріально-промислову красу ХІХ століття.
Львівський комбінат хлібопродуктів – колишній млин фірми «Давид Аксельбрад і син»
Хлібне підприємство у 1949 році
Колишній млин фірми «Давид Аксельбрад і син»
Комбінат «Хлібопродукт» є зразком історичної тяглості промисловості на Підзамчі (вул. Богдана Хмельницького, №88). Випуск борошна та хлібної продукції тут триває вже понад сто років. Перше підприємство – паровий млин – заснував підприємець Давид Аксельбрад наприкінці ХІХ ст. Будівлі млина були реконструйовані вже в 1905 р., згодом також зазнали численних перебудов.
Реклама млина, 1920-ті роки
Підприємство у 1920-х рр. було на обліку поліції – тут щороку вибухали страйки. У жовтні 1939 р. в приватному будинку Аксельбрадів, який розташований неподалік, було створено один з перших у Львові дитячих садків. Важливе підприємство, яке забезпечувало Львів хлібом, не припиняло працю і під час ІІ Світової війни, а у радянському Львові отримало назву «Млинкомбінат №1».
Зображення заводу Бачевських, початок ХХ ст.
Будівлі колишньої фабрики горілок і лікерів Бачевського
Фабрика алкогольних виробів родини Бачевських (вул. Богдана Хмельницького, №116) була заснована у першій половині 18 століття у селі Вибранівка. У 1782 році власник підприємства придбав у Львові палац графів Цєлєцьких і переніс виробництво сюди. Основні споруди фабрики були зведені у 1908 році за проектом архітектора В. Садловського.
Всередині фабрики алкогольних виробів родини Бачевських. Фото 1920-х років
Реклама алкогольних виробів Бачевських
Найуспішнішим з родини Бачевських був Йозеф Адам Бачевський, який закінчив Львівську технічну академію (нині «Львівська політехніка») і мав диплом фахівця з технології спиртів, прийшов до керівництва підприємством у 27 років. Правнук фундатора гуральні і найуспішніший підприємець з цієї династії керував фабрикою до 82 років та здобув своїй горілчаній продукції світове визнання.
Сучасний вигляд фабрики, тепер тут – завод «Алмазінструмент»
Продукцію з маркою «J.A. Baczewski» вважали «візитівкою» Львова, вона користувалася попитом у багатьох країнах Європи. Закінчилося існування фабрики 1939 р. Після Другої світової війни на цій території розташувався завод «Алмазінструмент».
Фото вулиці Богдана Хмельницького. Справа видно “Фабрику повидла”, початок ХХ ст.
Фабрика повидла
Фабрика повидла (вул. Богдана Хмельницького, №124) – постіндустріальна будівля, унікальна архітектурна споруда, колишня фабрика спиртових напоїв. Ось що пише про неї львовознавець Ігор Мельник: «Із другого боку вулиці височіє неоґотична вежа, яка нагадує середньовічний замок. Цікаво, що з боку міста вежа має глуху обшарпану стіну, а усе її «лицарське» оздоблення повернуто в бік гостинця, перетворюючи цю будівлю у ще одну візитівку Львова. А збудовано цей «замок» на початку ХХ ст. для фабрики спиртових виробів та підсолоджених трунків «Й. Корнік і син».
Сучасний вигляд “Фабрики повидла”
За радянських часів у фабричних приміщеннях розташували винзавод тресту «Укрголоввино», куди привозили цистернами для розливу у пляшки вино з Алжиру та Молдови. У 1970-х підприємство перепрофілювали на цех переробки овочевої бази №1. Підприємство занепало. [9]
Зовсім недавно приміщення купив історик Гаральд Біндер, швейцарець з походження. Він планує облаштувати його під мистецький простір.
Окрім промислових будівель, на території Підзамча є надзвичайно витончені житлові та громадські споруди
Кам’яниця Шульців
Елемент фасаду кам’яниці Шульців
Кам’яниця Шульців
Вілла-кам’яниця (вул. Богдана Хмельницького, №56) – приклад елітного житлового будівництва австрійського Львова. Будівлю збудували як власне помешкання відомі архітектори брати Шульци, яких вважають основоположниками львівської сецесії. На фасаді збереглася таблиця з відповідним написом польською мовою: «Ян і Кароль Шульц, архітектори і власники, збудували цей дім для власного вжитку у 1896 р.» Будинок виконаний у стилі неоренесенсу та прикрашений численними декоративними маньєристськими елементами, а всередині досі збереглося автентичне оздоблення.
Колишній Дім працівників громади – палац Гната Хоткевича
Колишній Дім працівників громади – палац Гната Хоткевича
Початково ідея робітничого клубу виникла після масштабного страйку у 1924 р. Робітники-активісти не мали приміщення для проведення зібрань, тому й вирішили створити власний осередок. Робітнича громада Львова підтримала задум і впродовж 10 років відраховувала частку своєї зарплатні на його реалізацію. У вересні 1933 р. було урочисто закладено Дім працівників громади міста Львова (вул. Кушевича, №5). На будівництві працювали самі ж робітники – у вільний від праці час, тобто ввечері, вночі та у вихідні дні. За рік, у листопаді, будинок почав функціонувати.
Дім працівників громади використовували і для громадської активності, і для дозвілля. Тут розташувалися великі зали для зібрань, менші — для засідань, лекцій, музичних гуртків, також діяли буфет, кегельбан, пральня, бібліотека. Під час німецької окупації в Домі певний час функціонував юденрат — орган управління єврейської громади у гетто. Після війни, вже в радянському Львові, тут влаштували Клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління, тому побутувала ще одна його назва — «Трамвайщик». Зараз Палацові присвоєно ім’я Гната Хоткевича, і функціонує він як осередок, де проводяться заняття в численних аматорських та професійних гуртках для дітей і підлітків, відбуваються концерти та інші різноманітні культурні заходи.
Будівля колишньої 5-ї гімназії. Зараз тут – філія Київського національного університету культури і мистецтв
Будівля колишньої 5-ї гімназії
Будинок (вул. Кушевича, №5) збудовано у 1905–1907 рр. у стилі пізньої сецесії. Тут розташувалася 5-а гімназія ім. С. Жолкевського, яку перемістили сюди з Бернардинського монастиря. Гімназія була польським освітнім закладом, але її відвідувало багато української молоді. Тут навчався композитор Василь Барвінський. У радянському Львові в будівлі діяв технікум кінематографії. Сьогодні в будинку розмістилися філія Київського національного університету культури і мистецтв та підрозділ Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу.
Мурал на дитячому майданчику, вулиця Богдана Хмельницького, № 66–72
Мурал, дитячий майданчик на перехресті вулиць Жовківської та Остряниці
Відновлений дитячий майданчик, вулиця Богдана Хмельницького, № 66–72
Двір загублених іграшок
Двір загублених іграшок
Підзамче – район реалізованих громадських ініціатив
Нещодавно кілька громадських ініціатив вирішили вдихнути у Підзамче життя. Тут вже відновлюють сквер із дитячим майданчиком, організовують фестивалі. Так, п’ять років тому Інститут міста Львова спільно з Інститутом розвитку міст Кракова розробили програму ревіталізації району Підзамче. Працювати над проектом планують до 2025 року. Локацію обрали з кількох причин – головним аргументом було те, що тут унікальна архітектура і немає місць для дозвілля підзамчан. Програма передбачає 12 кроків, серед них – розробка путівника, відновлення дворів, реставрація брам і балконів, інформаційне ознакування, зона настінних розписів.
В середу, 1 червня 2016 року, у День захисту дітей, мережа аптек «D.S.», в інтерактивному музеї «D.S. Таємна аптека» (площа Соборна, 1), безкоштовно показала 40 дітям учасників АТО та дітям із вадами слуху, виставу дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька».
Відому історію Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес» маленькі актори презентуватли в атракційному форматі театру тіней, а для дітей з вадами слуху виставу адаптували з допомогою сурдоперекладу. Дивовижна гра світла і темряви, головна героїня балансувала у казкових світах, а поміж тінню діти-глядачі знайшли багато Світла!
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Сцена з вистави дитячого зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» за мотивами історії Льюїса Керолла «Аліса у країні Чудес»
Театр тіней – це не просто розвага, а й елемент арт-терапії. Такий захід прищеплює любов до вдумливого читання та матиме цілющий вплив на дитяче здоров’я. Вистави безкоштовні. Маленькі актори зразкового театру-студії «Чарівна Скринька» витратять свій гонорар на участь у міжнародних конкурсах.
Дитинство – пора див, але не всім діткам їх вистачає. У деяких батьки далеко від дому, а комусь із більшість традиційних дитячих розваг недоступні – через особливості здоров’я. Потрібно нагадувати дітям, що дива існують, потрібно у них тільки вірити!
Площа Петрушевича, що розташована між вулицями Зеленою та Шота Руставелі, почала набувати теперішнього вигляду у 30-х роках ХХ століття. Хоча історія цієї місцевості є значно старшою, а сама площа почала формуватися ще у ХVІ ст., в часи коронного гетьмана Станіслава Яблоновського.
Гетьман Станіслав-Ян Яблоновський, 1691 р.
Ось як про це писав у своїй праці “Історичні проходи по Львові” Іван Крип’якевич: “Від Зеленої вулиці до вул. Яблоновських (прим. – сучасна Шота Руставелі) тягнуться високі горби. В часах облоги Хмельницького 1648 р. була тут Вовча гора, яку зайняли українські війська. І з цієї сторони через Зелену вулицю йшов перший наступ на місто, під Галицьку браму. Пізніше згадується гола гора, звана «Скалкою»; нині тільки вуличка «На Скалці» (прим. – сучасна Скельна) – пригадує це ім’я. Ці околиці належали до міста, під назвою Темричівського лану; місто наймало землі чиншівникам, і тут було багато городів, передміських домиків і пасік. У 1672 р. під час турецької облоги Львова стояв тут султанський мостівничий табір під проводом волоського воєводи Кантакузена: волохи висипали тут шанці й звідси обстрілювали місто. Скалка через те опустіла. В 1695 р. стояв тут табором польський великий гетьман Станіслав Яблоновський, опісля він загорнув собі ці землі й поставив тут величаву палату, заложив англійський парк і засадив вісім чотирикутних лип. Тут відбувалися магнатські забави й з’їзди».
Фрагмент мапи Львова 1896 року (цифра 47 – палацово-парковий ансамбль Яблоновських)
У 1792 році хорватом Морановичем з парку Яблоновських було випущену повітряну кулю, а в 1795 році останній власник палацу Мацей Яблоновський , великий покровитель мистецтва, заснував тут літній театр, побудований італійцем Мараїно.
Палац Яблоновських, поч. ХХ ст. Акварель А.Каменобродського.
У 1822 році палац Яблоновських викупили військові і в осідку гетьмана дислокувалися дві компанії австрійських гренадерів. Довгий час будівля слугувала резиденцією губернатора Фернанда д’Есте та проіснувала до Другої світової війни переобладнана під казарми. По війні тут облаштували сквер.
Крайова рільничо-промислова виставка, 1877 рік
У 1877 році на 15 моргах території парку Яблоновських, була відкрита перша Крайова рільничо-промислова виставка, влаштована з ініціативи галицького Господарського товариства під керівництвом графа Влодзімєжа Дзедушицького за активної співпраці з князем Леоном Сапєгою, Людвіком Вєжбіцьким та іншими громадськими діячами.
Крайова рільничо-промислова виставка. Головний павільйон
Продуманим було планування території виставки. Посередині площі споруджено дерев’яний будинок, в якому були виставлені експонати. Перед будинком були розбиті квітники з фонтаном посередині. За будинком стояли шопи для худоби й коней, а з боку, просто неба – рільничі машини, будки з содовою водою та буфети тощо. Вхідні ворота були прикрашені зеленню і хоругвами. Також тематичні експозиції були розташовані у двох, спеціально збудованих, великих павільйонах та двох приватних (князя Леона Сапєги та графа Анджея Потоцького).
Крайова рільничо-промислова виставка. Павільйони фірми Clayton&Schuttlework та фабрики дзвонів Зигмунта Мозера
Крайова рільничо-промислова виставка, 1877 рік
Каталог виставки нараховував 1492 позиції, левова частина яких – вироби сільсько-господарського машинобудування; були широко представлені вироби народних промислів. Виставка стала знаковою подією в історії галицької промисловості, вказала можливі напрямки розвитку. Її наслідком було заснування Крайового банку, Художньо-промислової школи, підйом рільництва та розвиток промислів.
Крайова рільничо-промислова виставка. Павільйон жіночих робіт
Крайова рільничо-промислова виставка. Шкільний відділ
З 1936 року площа мала назву Дрешера-Орліча, на честь польського генерала, в часі німецької окупації – Берінґпляц, від 1946 року – Миколи Островського, на честь російського письменника-комуніста 20-30-х років минулого століття, від 1972 до 1992 року – на честь західноукраїнського письменника-комуніста 30-40-х років минулого століття Ярослава Галана.
Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року
Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року
У 1972 році на площі встановили пам’ятник Ярославу Галану. Авторами пам’ятника були скульптори Олександр Пилєв, Валентин Усов, Аїда Охрименко у співпраці з архітектором Володимиром Блосюком. Монумент було демонтовано 1992 року, а площу названо на честь президента Західноукраїнської Народної Республіки Євгена Петрушевича.
Будинок на пл. Петрушевича, 1, де тепер розміщений приватний спортивно-оздоровчий клуб, був побудований у 1934–1935 рр. за проектом архітекторів Леопольда Карасінського і Тадеушa Кухара у популярному в міжвоєнній Польщі конструктивістському стилі. Колишня адреса цього спортивного об’єкту – вул. Стшалковської, 5 .
Критий басейн на вул. Стшалковської ( нині част. пл. Петрушевича ), фото 1935 р.
Головна споруда комплексу – Палац ігрових видів спорту з залом для занять із боксу, боротьби, важкої атлетики. Довший час Палац виконував функцію тренувального осередку футбольної команди “Карпати”, яка взимку готувалась тут до сезону .
Великою популярністю у львів’ян користувався критий басейн. На його водах проводила поєдинки союзної першості класу “А” ватерпольна команда “Динамо”.
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Площа Петрушевича, 2016 рік
Будинок № 2 було зведено у 1935-1938 рр. за проектом арх. Анджея Фридецького як Будинок солдата, перебудований 1961 року, а згодом ще раз 1985 року. За совєтських часів тут був Палац культури управління профтехосвіти імені Юрія Гагаріна, зараз це Палац культури учнівської молоді.
Будинок № 3 збудований у радянський час , реконструйований у 2008 році за проектом майстерні архітектора Олександра Базюка. Внаслідок реконструкції змінено фасад, і надбудовано два поверхи.
Сквер на площі Петрушевича — один з кращих у Львові за своїм плануванням та видом і формовим складом насаджень. Кулясті клени трьома рядами піднімаються невеликим схилом до Палацу учнівської молоді. Лівий крайній ряд, що висаджений на тротуарі, утворює влітку приємний затінок. Центральна лея, сформована такими ж кулястими кленами, розділена двома довгими рабатками.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: «Апріорі», 2009
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Кучерявий В.П. Сади і парки Львова. – Львів: Світ, 2008
Яворський Ф. Львів давній і вчорашній/ наукова редакція Ю Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
За крок до останньої сповіді, або останні дні Івана Франка
Був травень 1916-го року. Весна вже буяла на повну, даруючи радість від тепла, сонця та квіткових ароматів. А в своєму будинку на вул. Понінського, 4а лежав хворий та втомлений від страждань Іван Франко. Доля ніколи не пестила поета, посилаючи непрості випробування: смерть батьків в дитинстві, кілька арештів, розлука з першим і, вочевидь, найсильнішим коханням, осуд і переслідування з боку влади та деякої частини суспільства, і наостанок – важка хвороба, яка завдавала поетові невимовних мук. І навіть перед смертю доля знову не зглянулася над ним. В ці важкі травневі дні, коли так потрібна підтримка найрідніших людей – їх не було поряд.
Дружина Ольга знемагала від психічної хвороби і лікувалася в лікарні на вул. Кульпарківській. Найстарший син Андрій – батьків улюбленець – помер три роки тому від епілепсії. Двоє інших синів – Тарас та Петро в рядах січових стрільців боролися на фронтах Першої Світової війни. Наймолодша з дітей дочка Анна в червні 1914 року виїхала до родичів у Києві, і через початок війни не мала змоги повернутися додому.
Іван Франко, Львів 1913 рік
У багатьох спогадах сучасників зазначається, що останні роки життя Іван Франка характеризувалися релігійними роздумуваннями. Отець д-р Йосип Застирець вважав, що причиною цього була смерть сина Андрія (помер в 1913 р.) та друга молодості Михайла Павлика (помер в 1915 р.), які глибоко зачепили поета. Володимир Щуровський писав, що в останні дні життя «поет терпів від непевності, куди попаде його душа після смерті», а також, що вечорами «навіщували його візії містично-релігійного змісту». На думку Василя Лукича, саме недуга спричинилася до того, що у Франка «пропали раз на все не тільки його полишені безбожницькі хули, але й останні сліди його сумнівів в існування Бога, безсмертної душі, змислу Божого в нашім існуванні». Справді, в молодості, завдячуючи своїй радикальності, Франко заробив собі репутацію атеїста. Цей стереотип вкоренився настільки, що потім Франко не міг його позбутися. Ось чому люди не раз перепитували його щодо його віри в Бога. Медсестра Зоня Монджейовська-Гончарова згадувала випадок, що стався незадовго до смерті поета: «Якось раз я спитала його:
– Чи то правда, пане докторе, що Ви, як люди кажуть, не вірите в Бога?
– Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірую в Бога не так, як всі. Ой, люди, ви мене не розумієте, й це мене найбільше болить! – і замовк у задумі».
Складно однозначно стверджувати про те, чи роль хвороби у зміні релігійних поглядів Франка була вирішальною. З численних свідчень можемо побачити, що початки змін у ставленні Франка до віри в Бога, почалися в нього ще до того, як хвороба себе гостро проявила (а сталося це у 1908 р.). Тому не варто розглядати хворобу, як ключовий фактор, а лише як один з кількох. Втім, видається ймовірним, що болі, спричинені хворобою, галюцинації, смерть близьких людей і все це напруження, в якому перебував Франко могли посилити його релігійні відчуття.
Іван Франко у Приюті Українських Січових Стрільців. Поруч – управителька Приюту Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський (між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р.
Десь передчуваючи свою смерть, Іван Франко попросив, щоб привели йому священика для сповіді. Так почалася заплутана історія зі сповіддю Франка. Спершу йому привели о. Володимира Гургулу, якому поет відмовився сповідатися через різні політичні переконання. Тоді поет попросив учительку Олену Грозикову: «Будьте такі добрі, приведіть мені православного священика, бо я почуваю себе більше православним, ніж католиком. Шлюб мені давав, діти мені хрестив, хату мені святив православний священик». Дружина Івана Франка Ольга Франко (з дому Хоружинська) була православною. І подружжя, яке брало шлюб в Києві, вінчав православний священик. Ольга більше ніж її чоловік приділяла увагу релігії, тому хрестив дітей православний священик. І, напевно, остання сповідь Франка відбулася б, якби не одна проблема: у Львові на той час було вкрай мало православних священиків. О. Грозикова згадує, що добряче находилася, поки знайшла православного священика – молодого гарнізонного капелана, румунського походження. Жінка попереджала капелана, аби був делікатним, бо хворий є старшим вразливим чоловіком, який давно не сповідався. Тим не менше, священику забракло тактовності і Франко вигнав його за якісь лічені хвилини. Капелан вийшов весь розчервонілий від гніву, навіть попри спробу пані Грозикової залагодити конфлікт, вилетів з хати. Вона увійшла в кімнату, щоб дізнатися, що сталося, і поет їй з докорами сказав: «Перед ким я мав свою душу отворяти? Перед тим молодиком, напівкапралом, а напівсвящеником? Це крайній бруталь, як смів мене спитати, чи в Бога вірю. Коли я йому сказав, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав йому на двері».
Ректор духовної семінарії у Львові, о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ
В ті ж дні, за спогадами о. Теодозія Галущинського, його закликав о. ігумен, мовивши, що приходила якась пані просити, чи не міг би хтось з монахів відвідати Франка та уділити йому тайну сповіді. Саме о. Теодозія попросив ігумен взяти на себе цю місію. Отцю Галущинському ця ідея не припала до душі: «надто я вважав себе недосвідченим і молодим [на той момент йому було 36 років. – І. М.] щоб міг вільно брати на себе таку важну й тяжку справу». О. Теодозій спробував переконати ігумена вислати когось іншого, але марно – о. ігумен був невблаганний.
Отож, о. Галущинський завітав до Франка. Спочатку розмова не клеїлася. Однак згодом вони розговорилися. Молодий монах всіляко намагався звести розмову на релігійні теми, а поет уникав цієї теми або відбувався загальними фразами. Завершилася розмова темою, чому Бог допускає страждання. Після двох годин розмови хворий ослаб і монах залишив його відпочивати.
По кількох днях, о. Галущинський знову навідався до Франка, помітивши, що стан його здоров’я дуже погіршився. Відтак монах майже відразу спробував перейти до теми сповіді, але намовити поета таки не зміг. Втім, наприкінці розмови Франко сказав йому: «Прийдіть ще раз до мене, бо я люблю з Вами говорити». Отець Теодозій відповів: «Добре, прийду, може й завтра». Монах ще не знав, що то була їхня остання розмова. Зранку о. Галущинський пішов на похорон пані Левинської, і пообіді мав намір зайти до Франка, але на похороні дізнався, що вночі серце поета перестало битися. На календарі був день 28 травня 1916 року.
Іван Франко в домовині
Хоча поет помер без сповіді, але намір це зробити мав. Він був фактично за крок до цього рішення. Ось тільки в непростий час війни не знайшлося священика, якому би Франко відкрив свою наболілу душу. Ні давній ідейний опонент о. Володимир Гургула, якому за іронією долі таки випало ховати Франка, ні молодий недосвідчений гарнізонний капелан, ні монах-василіянин о. Галущинський для цього одкровення не підходили. Останнього, як складається враження з його ж спогадів, відправили до Франка як крайнього, бо ніхто з василіян не хотів йти. Не прийшов до нього і друг молодих років о. Василь Давидяк, дружба з яким згодом згасла. Скоріше за все, через ті ж таки ідейні розбіжності: о. Давидяк був москвофілом.
Митрополит Андрей Шептицький – фундатор та розбудовник храму
Справді гідним сповідником Франка міг би стати митрополит Андрей Шептицький. Митрополит ніколи не відмовлявся від ролі сповідника і його справді живе і світле слово перемінювало навіть людей, що мали сумніви у вірі. Наприклад, у 1931 р. митрополит Шептицький особисто приїхав до важкохворого Михайла Галущинського – одного із співзасновників УНДО, який притримувався агностичних переконань. Шептицький зумів знайти потрібні слова, що спонукали Галущинського приступити до тайни сповіді. За іронією долі, це був рідний брат о. Теодозія Галущинського, який у подібній ситуації не справився із викликом. Однак, знову ж таки, обставини склалися несприятливо для Івана Франка. Митрополит Шептицький з 1914 до початку 1917 року перебував в Росії на засланні. Зважаючи на дух служіння людям, що був характерний для митрополита Андрея, та його особисту повагу до Івана Франка, не має сумнівів, що він би особисто прийшов до поета, аби полегшити йому перехід в інший світ. Однак Франко помер перш ніж митрополита випустили з ув’язнення. За спогадами Михайла Західного, саме від митрополита Шептицького він дізнався про смерть Франка: «Стрінула нас найтяжча жертва, тяжча за наші всі дотеперішні жертви світової війни». З цих слів помітно, як високо цінував митрополит Шептицький Франка. Митрополит Андрей охоче відкликнувся на прохання доньки Анни відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві в католицькім костелі, вщерть заповненим народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих».
Ігор МЕДВІДЬ Історик, молодший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України
Вчора, 1 червня 2016 року, у Міжнародний день захисту дітей, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відкрилася виставка «Родом із дитинства», що об’єднала полотна Анни Атоян, Олени Каменецької-Остапчук, Ольги Падовської та Петра Сипняка. Куратором виставки стала Зоріана Мірус.
Видатний педагог і письменник Януш Корчак писав, що «…без ясного, пережитого у всій повноті дитинства життя людини є скривдженим». Для більшості цей час – солодка пора безтурботності, ніжності та любові, коли кожен день насичений маленькими і великими відкриттями та яскравими враженнями. З дорослішанням такі переживання стають рідкіснішими й тьмянішими, а вміння дивуватись і дивитись на світ широко розплющеними очима зберігають за собою лише нечисленні щасливці.
На фото зліва направо: Петро Сипняк, Анна Атоян, Олена Каменецька-Остапчук та Ольга Падовська
“Дитинство в мене асоціюється з морем, не знаю чому. Символи дитинства – це одна з улюблених тем”, – розповіла Анна Атоян.
Анна Атоян
Анна Атоян народилась у Львові в 1967 році. У 1990 закінчила Львівську Академію мистецтв, кафедра художнього скла. З 2000—працює в техніці живопису по шовку і гарячого батику. Її роботи знаходяться у приватних колекціях України та за кордоном.
“В мене дитинство асоціюється з селом, природою, садами і квітами, з коровою. На жаль теперішні діти цього не знають і не будуть знати вже”, – зазначив Петро Сипняк.
Петро Сипняк
Петро Сипняк народився 29 січня 1959 року у селі Лани неподалік міста Галич на Івано-Франківщині. У 1985 році закінчив навчання у Львівському Інституті прикладного та декоративного мистецтва, нині – ЛНАМ. Член НСХУ. Член Спілки художників «Клуб українських мистців». У 2014 році отримав почесне звання Народного художника України.
“В мене дитинство асоціюється з центром Львова. Наш двір, такий як колодязь, парк Костюшки, у якому в дитинстві гуляла, різні двори і велосипед – такий собі символ руху та розвитку. І такий був задум, щоб роботи були як на дитячих малюнках – яскраві, позитивні, оптимістичні. І кожна робота мала якийсь образ, відтінок – рожевий, жовтий, зелений, помаранчевий, бо, зазвичай, в дитинстві саме такі кольори”, – ділилася враженнями Олена Каменецька-Остапчук.
Олена Каменецька-Остапчук
Олена Каменецька-Остапчук народилась 1964 року у Львові. Вчилася живопису у В.А.Овсійчука, рисунку у Б.Буряка, закінчила Український Поліграфічний Інститут ім. І. Федорова, відділення графіки. Учасник понад 20 всеукраїнських виставок, незмінний учасник Львівських Осінніх Салонів. Член Спілки Художників України. Автор п’яти персональних виставок.
“На моїх картинах на дитячу тему діти – це не конкретні портрети. Це образи дітей. Українських дітей, бо я їх одягаю у вишиваночки, вони мають запасочки, спіднички, хлопчики – вишивані сорочки. І ці діти не мають конкретних рис, тільки образ, іноді там ще бувають крильця, щоб нагадувало ангеликів. Тому що для батьків діти – це Боже благословення і тому я їх асоціюю з ангеликами і крильцями. Ну і не треба забувати, що кожна людина все одно залишається дитиною”, – зазначила Ольга Падовська.
Ольга Падовська
Ольга Падовська у 1985-1990рр. навчалась у Львівській Академії мистецтв. Викладачі з фаху – С.Коропчак, Ю.Скандаков. Працює в галузі станкового малярства. Член НСХУ. Учасниця регіональних, всеукраїнських, міжнародних виставок і пленерів. Її роботи знаходяться в приватних колекціях і музеях України та за кордоном.
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Експозиція виставки “Родом із дитинства”
Завдяки чотирьом талановитим художникам у червні маємо нагоду зануритись у найсвітліші спогади з власного дитинства. Експозиція триватиме до кінця червня, вхід вільний.
Колись Львівський університет починався як звичайна єзуїтська колегія, що займала всього лише одне приміщення. Однак, з роками університет розростався, збільшувалось число факультетів, а з ними і кількість студентів, тому одним корпусом уже було не обійтись. Сьогодні, щоб помістити більше 20 тисяч своїх студентів у розпорядженні Львівського національного університету ім. І. Франка більше десятка корпусів. При чому історія кожного із них є доволі унікальною і цікавою, адже жоден корпус не будувався спеціально для потреб цього навчального закладу.
Навчальний корпус геологічного та біологічного факультетів
Геологічний та біологічний факультети містяться в старому головному корпусі університету. Фото кінця XIX – поч. XX ст.
Цей корпус є одним із найунікальніших, оскільки саме в ньому після зруйнування 1848 року розмістився головний корпус університету. До того ця будівля мала цікаве використання. Тут розміщувався єзуїтський конвікт, тобто своєрідний пансіон, в якому виховувалась шляхетська молодь. Після його закриття споруду використовувалось як казарми, поки замість солдат сюди не перемістились студенти.
Навчальний корпус географічного факультету
Будівля Географічного факультету в минулому була духовною семінарією та Богословською академією. Фото 1894 року
А от корпус географічного факультету від самого початку використовувався як навчальний заклад, однак відносився він не до університету. Тут діяла духовна семінарія, а згодом й богословська академія. Саме в її подвір’ї стояв у міжвоєнний період пам’ятник А.Шептицькому. Після початку Другої світової війни корпус був частково пошкоджений, а академія припинила свою діяльність. В час радянської влади будинок було передано Львівському університету. Однак, географічний факультет тут оселився лише в 1975 році, а до того тут містився студентський гуртожиток. За спогадами старших викладачів університету, котрим випала можливість жити в цьому гуртожитку, умови там були не найкращі. В одній кімнаті жило не по 2-4, а аж по 10 студентів.
Навчальний корпус економічного факультету
Будівля економічного факультету в минулому була зведена для технічно-промислової школи. Фото кінця XIX ст.
Як, виявилось, багато вважає, що будівля економічного факультету університету є вже зовсім новою, і збудована саме під потреби університету. Головний фасад зі сторони проспекту Свободи і справді є добудовою 1948-1952 рр., однак частина корпусу з боку вулиці Театральної була збудована ще в 1890-1892 рр. для Художньо-промислової школи.
Навчальний корпус факультету журналістики
Факультет журналістики міститься в колишньому житловому будинку.
Дещо осторонь від інших корпусів примостився корпус факультету журналістики. Хоча розташований він в доволі престижному районі – на Кастелівці. Сам будинок збудовано у 1909-1910 рр., тобто в період золотої доби будівництва Львова. Очевидно, що споруда в цьому районі не могла будуватись для навчальних потреб. І справді, це приміщення, яке ще називають прибутковим домом Бромільських, спочатку використовувалася як багатоквартирний житловий дім. Свою назву – Бромільських – він носить через прізвище його власників, адже в ті часи володарями багатоквартирних будинків було не тільки місто, але й приватні особи.
Навчальний корпус факультету культури і мистецтв
Корпус факультету культури та мистецтв, що є найстарішим серед корпусів Львівського університету
Безперечно найстарішим з поміж усіх є навчальний корпус факультету культури і мистецтв, що міститься в приміщеннях колишніх келій монастиря бернардинів. Монастир було зведено в 1600-1630 роках, і в тій його частині, де зараз розміщено факультет були келії. Уже з середини XVIII ст. сюди було перенесено III гімназію ім. Франца Йосифа. Загалом, в період до 1939 року в цьому будинку діяло почергово 4 різні гімназії.
Навчальний корпус факультету міжнародних відносин
Факультет міжнародних відносин міститься в колишньому елітному приватному будинку
Листівка 1917 року, на котрій помітно аж три корпуси Львівського університету
Ще одним житловим будинком, однак елітним, був свого часу корпус факультету міжнародних відносин. Збудовано цю будівлю ще в 1889-1890 рр. на замовлення княгині Кароліни Понінської. Згодом, у 1901 році новим власником стає Калікст Понінський, а в 1903 – президент торгово-промислової палати Самуїл Горовіц. Останнім володарем кам’яниці у міжвоєнний час був Міхал Мар’ян Баворовський. Після війни будівлю було передано Львівському університету.
Навчальний корпус юридичного факультету
Юрфак, сучасне фото
Цікаво, що такий гігант як будинок юрфаку будувався у 1883-1884 рр. як приватна кам’яниця посла до сейму Станіслава Брикчинського. Щоправда, тоді споруда мала не 6 поверхів, а тільки 4. Бракчинський недовго прожив у цьому будинку, і вже 1900 року ним володів Галицький кредитний банк. За якийсь десяток років новим власником споруди був вже “Королівсько-цісарський упривілейований кредитний заклад торгівлі і промислу”. На початку 1920-х рр. володарем споруди стає Варшавський дисконтний банк, на замовлення якого і було добудовано верхні поверхи у 1922-1923 рр. З приходом радянської влади будинок перейшов до Львівського університету.
Корпус інституту післядипломної освіти
Будівля інституту післядипломної освіти, відома в минулому як “Флоріанка” та “Каштелянка”. Фото кінця XIX ст.
По сусідству з будівлею юрфаку знаходиться будинок, що є практично його однолітком, оскільки споруджений в 1886-1887 рр. Його власником, аж до Другої світової війни, була страхова фірма Товариство взаємних убезпечень “Флоріанка”. Частину приміщень товариство надавало в оренду і для інших потреб. Зокрема, нам відомо, що в міжвоєнний час за цією адресою діяв пансіонат “Каштелянка”, який славився своїми термальними водами. Виявляється в цьому місці колись били термальні джерела, а до побудови Галицького сейму сюди виходили бані від казино Гехта.
Головний корпус Львівського університету
Головний корпус університету, побудований як будівля Галицького сейму. На фото помітно відсутність бічного крила зі сторони вул. Листопадового Чину. Фото кінця XIX ст.
Ну і звісно родзинкою університету є його головний корпус. Будівля ця зведена у 1877-1881 рр. як місце засідання Галицького сейму. У 1906-1907 рр. було надбудовано 4 поверх споруди та зведено бічне крило зі сторони вулиці Листопадового чину. Галицький сейм засідав в цьому приміщенні до 1914 року, а вже у 1923 році сюди перебрався Львівський університет.
Одна з найоригінальніших європейських фотографів Яніна Межецька народилась у Львові в 1896 році. З дитинства дівчину тягнуло до експериментів з власним життям та творчістю. Спочатку Межецька вчиться малярського мистецтва в Промисловій школі, потім заглиблюється в музику і здає в консерваторії державний екзамен з гри на фортеп’яно. Згодом дівчина закінчує музикологію в університеті Яна Казимира( тепер ЛНУ ім. І. Франка).
В 1910 році Яніна Межецька вперше бере в руки фотоапарат і не розлучається з ним до кінця життя. Ще в школі вона фотографує своїх вчителів, а в майбутньому на плівку до мисткині потраплять актори, політики та інші відомі люди.
Тадеуш Юліан Яровський, портрет Яніни Межецької 1913 рік
Межецька ходить на уроки до відомого фотографа та викладача Львівської політехніки Генрика Міколяжа. За рік стає дипломованим фотографом. Разом зі своїм вчителем Міколяжем вона входить до Львівського фотографічного товариства, потужної просвітницької і професійної організації, що об’єднувала найвідоміших тогочасних львівських фотографів.
Генрик Міколяж, портрет Яніни Межецької 1926 рік
В кінці двадцятих років Яніна Межецька разом з чоловіком-лікарем розпочинає у Львові унікальний проект під назвою «Рука, що працює», який вони завершать через 10 років. Ця збірка світлин, що була задумана для медичних досліджень з дерматології, робить революцію в документальній фотографії початку 20 століття. Альбом містить 120 світлин. Це єдина в світі підбірка фотографій спрацьованих чоловічих рук різних професій – від електриків, селян і перукарів до малярів та музикантів.
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Фотоальбом Яніни Межецької «Рука, що працює» («Ręka Pracująca»)
Такий атлас людських долонь стає одним із поштовхів до розвитку сюрреалізму у фотографії в міжвоєнний час. Арт-проект Межецької виходить як протест класичній фотографії першої половини 20 століття. Альбом вперше публікують літом 1939 року у Львові. Виставки збірки «Рука, що працює» відбуваються не лише на батьківщині фотографині, але й в Женеві, Будапешті, Лондоні та Токіо.
Книга спогадів Яніни Межецької «Все своє життя з фотографією» («Całe życie z fotografią”, Kraków 1981»)
Як напише потім Межецька в своїй книзі спогадів «Ціле життя з фотографією»(«Całe życie z fotografią”, Kraków 1981»): « 250 екземплярів альбому розійшлись в мить, війну чудом пережило 70 з них…»
Жінка-фотограф працює не лише в документалістиці, але й з пейзажем та портретом. Найвідоміший її портрет вченого та природознавця і професора Львівського університету Бенедикта Дубовського. Також в об’єктив Межецької потрапляє жінка президента Польщі Ігнація Мосьціцького та члени родини Йозефа Пілсудського.
Перші дні весни в парку Кілінського( тепер Стрийський парк), фото Яніни Межецької
Вид на львівську ратушу, фото Яніни Межецької
Йона Шпрехер (Jojne Sprecher; 1861-1943) та архітектор Фердинанд Касслер (Ferdynand Kassler, 1883-1943).
Фото Яніни Межецької з циклу «Typy lwowskie»
Межецька не тільки фотографиня, але й, кажучи сучасною мовою, кураторка фотографії. Вона першою присвятила себе історії фотографії на східній Галичині, зібрала велику колекцію львівських історичних світлин, була причетна до організації майже тридцяти фотографічних виставок. У 1934 році Яніна Межицька отримує медаль на Міжнародній виставці фотографії в Цюриху.
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
Будинок на вул. Князя Романа, 32 де Межецька мала спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia»
У міжвоєнний період у будинку на вул. Князя Романа,
Руїни Варшави, фото Яніни Межецької
32 Межецька має спільне Генриком Міколєшем фотоательє «Oleografia».
Після Другої світової війни Межецька опиняється у Варшаві, працює в Національному музеї та документує зруйновану столицю Польщі. Жінка вступає до товариства Польських фотографів, згодом працює у Вроцлаві, а також по всьому світу.
У художньому доробку Межецької сотні фотографій пам’яток Львова, Вроцлава та інших міст, портрети вчених, акторів та художників. Мисткиня працювала з усіма фотографічними журналами того часу.
По собі також залишила багато фотоальбомів та книг, серед яких “Фотографія пам’ятників і творів мистецтва” і дві автобіографічні книги «Все своє життя з фотографією» («Całe życie z fotografią”, Kraków 1981») і «Мій світ – мої часи» («Mój świat – moje czasy» ,Warszawa 1989).
Яніна Межецька активно працює майже до своєї смерті. Останній її великий проект – це 100 світлин для книги «Історія Китаю» Вітольда Родзинського.
Фотоальбом Яніни Межецької «Артфото»
Помирає в 1987 році у Варшаві. Фотографії з колекцій Яніни Межецької можна побачити у музеях Вроцлава, Кракова та Львова.
Першого червня вже традиційно в Музеї-садибі родини Антоничів в селі Бортятин Мостиського району Львівської області (філія Львівського музею історії релігії) збирається дітвора, щоб разом із дорослими відзначити Міжнародний день захисту дітей.
Музей-садиба Антоничів у с. Бортятин (Мостиський район, Львівщина) (фото з: http://www.rr.lviv.ua/)
Сьогодні до бортятинців завітають вихованці Городоцької районної Малої академії мистецтв імені П. Андрусіва – це талановиті діти віком від восьми до 18 років. Вони представлять свої роботи образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Тут можна буде побачити живопис («Колібрі», «Літня прогулянка», «Україна єдина»), графіку («Дорога до Храму», «Русалка», «Городок»), художній вітраж, малюнок на склі («Ангел», «Весна», «Великдень»), ікони, випалювання на дереві, вироби з бісеру (писанки, квіти, комірці) – усього понад тридцять творів.
Музей-садиба родини Антоничів (фото з: http://www.museum.lviv.ua/)
Зануритись у світ казки запросять вихованці Будинку школяра міста Судова Вишня (директор – Оксана Брик). Вони покажуть театралізоване дійство «Казка серед нас». Школярі, а це учні 2–8 класів, декламуватимуть вірші про казку, виконуватимуть жартівливі танці, а вокально-інструментальний ансамбль поведе їх чарівними стежками казкової музики.
Вітраж “Кобзар”, робота вихованців Городоцької районної Малої академії мистецтв імені П. Андрусіва
Оглянути чудові мистецькі витвори дітей, здатні прикрасити нашу сіру буденність, і побувати у світі казки Музей-садиба родини Антоничів запрошує у середу, 1 червня, о 12 годині.
Ірина СЕНЕЧКО, Олена МАЛЮГА Наукові співробітники Львівського музею історії релігії
“Короля” тогочасної польської літератури зустрічали у Львові не гірше, ніж цісаря. Вщент забитий людьми вокзал, “алея смолоскипів” від учнів шкіл, погодинно розписані урочистості та, звичайно ж, “сніданя, обіди та вечері” – це далеко не повний перелік заходів, які львів’яни запропонували Генрику Сенкевичу. Автор залишив місто із золотим пером, що є неабияким визнанням його таланту місцевими інтелектуалами, а самі жителі Львова мали можливість насолодитись авторською озвучкою оригінального, на той момент ще не опублікованого тексту його “Хрестоносців”. Стаття про ці та інші перипетії приїзду Генрика Сенкевича до Львова.
Генрик Сенкевич. Фото з imprezy66.rssing.com
Потяг, який виїхав із Кракова, єднало зі Львовом кілька точок дотику. Першою з них була кінцева зупинка на маршруті, де і значився Львів. Другою – постать одного з пасажирів, лауреата Нобелівської премії з літератури та живої легенди польського письменства того часу – Генрика Сенкевича. Появу останнього у Львові не можна сприймати однозначно. Побіч символічності поїздки на особистому рівні та літературної актуальності, автор культових для поляків історичних романів привіз до Львова і політику. Або ж саме в таку ауру його приїзд було оповито.
Обкладинка роману-епопеї “Quo vadis” Сенкевича. Фото з www.matras.pl
Письменник перебував у Львові з 29 квітня по 5 травня 1900 року. Впродовж цього періоду одна урочистість у його житті змінювала іншу, один захід плавно перетікав в інший, а спілкуванню з молоддю чи представниками інтелігенції, офіційними особами кінця краю не було. Хоч приїзд Сенкевича до Львова, де тривали польсько-українські суперечки за владу, можна сприймати радше як гол у ворота українського табору, не всі представники українського руху ігнорували цей візит. Не кожного дня до міста приїжджає така особистість. Через кілька років Сенкевич стане лауреатом Нобелівської премії. На той момент його знали за трилогією “Вогнем і мечем”, “Потоп” та “Пан Володийовський”, де в патріотичному дусі висвітлено добрий шмат історії Речі Посполитої.
Титульна сторінка праці “Ogniem i mieczem”. Фото з www.wikiwand.com
Приїзд Сенкевича мав дві цілі. По-перше, він мав намір відсвяткувати у Львові річницю свого народження та ювілей письменницької діяльності. По-друге, в дорозі був його новий роман “Хрестоносці”, присвячений переданню особливостей боротьби з Тевтонським орденом. Відтак, жителі Львова отримали унікальну можливість почути оригінальні, ще не опубліковані фрагменти твору в виконанні автора.
Надгробок Малаховського. Личаківський цвинтар. Фото з io.ua
Зустрічали Сенкевича не гірше, аніж самого цісаря. Зали очікування залізничного вокзалу, прикрашені живими квітами, не могли вмістити усіх бажаючих побачити письменника. Журналісти, інтелігенція та міські урядовці тиснулись, очікуючи на прибуття гостя. Зустріти Сенкевича особисто прибули президент та віце-президент міста Ґодзімір Малаховський та Міхал Міхальський відповідно. Якщо би Сенкевичу вистачило сил прорватись крізь ці редути шанувальників, на площі, перед вокзалом, його вже очікували студенти. Львів’яни виявились не надто “привітними” до гостя і не давали йому проходу.
Віце-президент Міхал Міхальський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Сенкевич, швидше за все, їм це вибачив. Особливо, враховуючи як його приймали далі. Зустрічали письменника не лише схвальними викликами та вираженням власного захоплення його персоною, але також імпровізованим “вогняним коридором” зі смолоскипів, який влаштували учні шкіл. Газета “Діло” з цього приводу писала, що гостя вітали промовами, окликами і “факлями”. Очевидець Корнелій Макушинський зазначав: “…пам’ятаю цей великий день…був одним з акторів велелюдного дійства, головним героєм якого був Сенкевич…Львів завжди був вуликом, у якому щось відбувається…але що робилось коли мав в’їхати до нього Сенкевич, гетьман без булави, воїн хоч і без меча…ціле життя вийшло на вулиці…вдома залишились хіба лише важко хворі…Сенкевич мав приїхати о восьмій вечора, а в третій вже стояв натовп на вулицях…душа Львова була щаслива…”. Мимохіть видається, що автор трохи перегнув з переданням дійства. Від такого опису складається враження, що навіть Ісуса зустрічали би не так радісно і помпезно як Сенкевича.
Приміщення, де колись знаходився готель “Європейський”. Фото з https://uk.wikipedia.org
Врятувався Сенкевич від такого “пекла”, в якому хотів би побувати кожен з нас, лише в готелі “Європейський”. Хоча атмосфера свята та урочистого прийому переслідувала його і там – готель також було прикрашено квітами. Існує легенда, ніби власник “Європейського”, зважаючи на статус гостя, навіть не хотів брати з Сенкевича грошей за проживання. Хоча достовірність цієї інформації можна прирівняти хіба десь до інформації про традицію обрання отамана на Запорізькій Січі, коли претендент, за якого всі голосували, тричі відмовлявся і ніби також не хотів булави. Десь так, очевидно, ніби не хотів плати і власник готелю.
Національне казино на поштівці. Фото зposhtivka.com
Вже наступного дня Генрик Сенкевич мав виступ у залі львівської Ратуші. Там він зачитав уголос уривок з твору “Хрестоносці”, який от-от мав з’явитись – опис Грюнвальдської битви. По тому він мав кілька зустрічей з журналістами у Національному казино на вулиці Міцкевича, 6 (сьогодні Листопадового чину). Також цього дня Сенкевич зустрічався з молоддю у Академічній читальні. Було заплановано і заходи за участі “вищих світу цього” – з президентом міста, доктором Малаховським і професором Малецьким, з графом Баденським, а також обід в намісника, графа Пінінського. На вечір у Сенкевича було заплановано зустріч з редакцією “Gazeta Lwowska”. До опівночі письменник перебував в оточенні місцевих журналістів.
Намісник Леон Пінінський. Фото з photo-lviv.in.ua
Перебування у Львові могло також запам’ятатись польському письменнику відвідинами засідання Галицького Сейму, де саме розглядали питання бюджету. Якщо говорити про мистецьку складову життя міста, то Сенкевич побував у театрі Скарбека (сьогодні імені Марії Заньковецької), де з нагоди його прибуття поставили виставу. Письменник настільки швидко адаптувався у Львові, що святкував тут свій 53 день народження.
Галицький сейм (сьогодні головний корпус ЛНУ імені Івана Франка). Фото з uk.wikipedia.org
Такий стан справ дав можливість авторам газети “Діло” написати, що Сенкевича поляки “приймали” “сніданями, обідами, вечерями”. В інших публікаціях видання йшлося, що це акція чисто польської інтелігенції, а приїхав Сенкевич лише аби профінансувати польські установи регіону. Польські видання навпаки дуже схвально відгукувались про ці події. “Kurier Lwowski” та “Gazeta Lwowska” зазначали позитивний вплив, який справила поїздка на молодь. Відзначали і якості самого автора, який приходив до публіки з непокритою головою, виражаючи таким чином, свою повагу до міщан.
Обкладинка “Хрестоносців” Сенкевича. Фото з toloka.to
5 травня було останнім днем перебування Сенкевича у Львові. Тоді, на зустрічі з журналістами, йому урочисто вручили золоте перо, як ознаку визнання його таланту львівським письменством. Ввечері, прощаючись на залізничному вокзалі, він сказав, що протягом всього часу, його сердечно приймали як колеги по перу, так і всі решта. Письменник подякував львів’янам за це і виголосив гасло “хай живуть львів’яни!”.
Генрик Сенкевич. Фото з m.diletant.media
В таких, загалом, тонах минув приїзд до Львова одного з найвидатніших польських письменників. Для частини тогочасного Львова він був справжнім героєм та прикладом для наслідування, хтось тримав на нього образу за специфіку діяльності. Можна, на основі цього приїзду, говорити про “польськість” Львова того часу, можна про байдужість чи недостатню впливовість “українства”. Відповідь на ці та ряд інших питань залишається відкритою.
Не буде, мабуть, великим перебільшенням ствердити, що місце, із яким пов’язана юність, чи не найсильніше врізається у пам’ять людини на ціле подальше її життя. Куди б людину потім не заносило, в якому б куточку світу не довелося доживати віку, час від часу вона все одно подумки вертатиметься до місць, де пройшли дитинство, юність, молодість. Туди, де сонце сяяло яскравіше, а трава була зеленішою. Туди, де минули часи дитячої наївності та юнацького максималізму…
Львів і його околиці виявились такими особливими місцями для дуже багатьох цікавих людей – хай де вони пізніше опинялися, ставали відомими, перемагали, програвали або помирали. В числі таких непересічних особистостей назвімо й о. Богдана Куриласа – монаха-редемпториста, не дуже знаного, на жаль, в Україні церковного і громадського діяча, місіонера, письменника, публіциста, доктора філософії. Разом із тисячами краян йому довелося назавше покинути рідну землю й облаштовуватися на чужині, в іншому середовищі, серед інших людей. Та до останнього подиху отець беріг у серці край, в якому прийшов на світ і провів молоді літа, решту життя посвятивши пастирській опіці над такими, як і він, вимушеними вигнанцями.
Богдан Курилас народився 2 лютого 1917 р. в Германові (тепер село Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в побожній і патріотичній сім’ї місцевого пароха, о. Василя Куриласа (1891 – 1978) та Олени Кордуби (1900 – 1973). Батьковим двоюрідним братом був видатний український мистець і педагог Осип Курилас (1870 – 1951). Окрім старшого Богдана, в родині виховувалося ще 15 дітей: Марія, Ярослав, Орися, Степан, Роман, Тереза, Йосафат, Теодозія, Іван, Софія, Володимир, Василь, Віра, Любов та Маркіян.
Отець Богдан Курилас, редемпторист
Після закінчення початкової школи у Старому Добротворі майбутній ієрей поступив до ювенату отців-редемптористів у Збоїськах на північній околиці Львова (нині – частина Шевченківського району), розташованого на місці посілості, подарованої Чину Найсвятішого Ізбавителя митрополитом Андреєм Шептицьким (1865 – 1944). Поблизу Львова (на Збоїськах і в Голоску Великому, які тоді ще не були частиною нашого міста) майбутній душпастир скитальців провів понад десять років.
Ювенат – заклад ґімназійного типу, де основну масу предметів викладали ченці згромадження редемптористів, українці та бельгійці, а наголос робився на вихованні нових покликань серед молоді. Адже саме покликань потребував Чин для подальшої успішної місійної праці в Україні та на поселеннях. Директором ґімназії або ж малої семінарії був фламандець о. Луї Ван Ганзенвінкель (1892 – 1968), котрий зорганізував навчальний процес згідно кращих західноєвропейських зразків. Серед викладачів ювенату, покликаних готувати майбутніх місіонерів, назвімо о. Романа Бахталовського (1897 – 1985) – можливо, одну з найвидатніших постатей згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Україні, місіонера й письменника, будучого пастиря катакомбної Церкви, о. Ахіля Бульса (1894 – 1975), фламандця й правдивого українського патріота, котрого польська влада згодом прогнала через виступи на захист українців, о. Володимира Краєвського (1902 – 1979), який пізніше піднімав українську гілку Чину на канадійській землі, о. Губерта Коллє (1892 – 1954) – колишнього бельгійського вояка, інваліда Першої світової війни, о. Миколу Коп’яківського (1894 – 1968), який згодом служив для українців Канади й Австралії, о. Альберта Дельфоржа (1885 – 1935), котрий загинув, захищаючи від нападу співбрата по Чину, о. Лорана (Лаврентія) Куппе (1896 – 1986), удостоєного медалі Праведника світу, отців Кароля Більке (1898 – 1948), Миколу Якимовича (1901 – 1985), Жерара Кастеля (1901 – 1968), Йосифа Деверта (1893 – 1947) та інших.
Отець Василь Курилас перед вівтарем у приватному помешканні, 1973 р.
Духовність і наука отців з ювенату, їхній особистий приклад – так само, як і добрий приклад рідного батька, правдивого пастиря – зробили свою справу: по закінченні ювенату Богдан зголосився до монастиря редемптористів. Новіціат розпочав 18 серпня 1933 р. у Збоїськах. Новиком у вільний час полюбляв прогулянки брюховицьким лісом в товаристві молодшого брата Йосафата (1925 – 2000), тоді учня збоїщанського ювенату, під час яких хлопці разом відмовляли вервицю або переписували у зошит вподобані молитви.
Монаший постриг сімнадцятилітній Богдан прийняв 19 серпня 1934 р., тоді ж і розпочав семінарійні студії спершу у Збоїсках, а через два роки в іншій обителі редемптористів, у Голоску Великому (тепер – вул. Замарстинівська, 225): там і склав вічні обіти 3 лютого 1938-го.
На той час в семінарії на Голоску навчалося тринадцять студентів на трьох курсах. Історію Церкви й догматику викладав семінаристам о. Йосиф Корба (1903 – 1995), курс богослов’я читав о. Семен Гнатишин (1912 – 1950), а морального богослов’я – о. Освальд Дезіттер (1895 – 1966), бельгієць, філософію – о. Володимир Маланчук (1904 – 1990), майбутній єпископ. Святе Письмо викладав спершу о. Михайло Пилюх (1911 – 1976), а згодом – вже знайомий отець Бахталовський, він же читав і канонічне право. Настоятелем голосківського монастиря св. Альфонса був у тому часі бельгієць, о. Йосиф Геккіре (1890 – 1940).
Один з корпусів ювенату (малої семінарії отців-редемптористів) на Збоїськах
Восени 1939 р. розпочалася Друга світова війна, до Львова вступили червоні війська. Нова влада одразу ж “поклала око” на голосківську обитель. Вчитися у таких умовах ставало неможливим, тож у жовтні диякон Богдан Курилас, разом з іншими студентами, виїхав продовжувати навчання до монастиря редемптористів Варшавської Провінції у Тухові (нинішнє Малопольське воєводство). 28 січня 1940 р. в місті Ярославі єпископ Григорій Лакота (1883 – 1950), майбутній блаженний, уділив молодому семінаристові ієрейські свячення. Отець Богдан виявився єдиним із синів отця-пароха Василя Куриласа, який пішов стопами батька.
Художник Осип Курилас – двоюрідний дядько отця Богдана
У Тухові отець пробув до початку вересня, згодом пройшов другий новіціат (підготовку місійних проповідей) в ярославському тимчасовому монастирі. Наприкінці літа 1941 р. священик повернувся до Львова, одначе пробув у нашому місті зовсім коротко. Незабаром його скерували до Тернополя, у монастир Успення Пресвятої Богородиці. Бельгійські отці майже всі змушені були покинути Галичину, тож більша частина праці лягла на плечі українських пастирів. Отець Курилас трудився у файному місті до квітня 1944-го, їздив із місіями та реколекціями довколишніми селами, також був задіяний на ниві культури – зокрема, разом із братами й товаришами поставив на сцені тернопільського драмтеатру виставу “Блудний син”.
Магістр новиків о. Франц Ван Ден Бош (сидить ліворуч) та соцій новиків о. Михайло Лемішка з кандидатами до новіціату. Стоять зліва направо: Богдан Курилас, Андрій Івашкевич, Богдан Репетило, Іван Нагірний, Володимир Багнюк (?). 1933 р.
Пастирське служіння о. Богдана Куриласа на рідній землі перервало повернення до галицького краю совєцьких окупантів. Молодий чернець пішов шляхом тисяч вигнанців, будучи свідомим свого обов’язку провадити тих, хто опинився на чужині. У ті часи для українців, розкиданих спершу по таборах переміщених осіб, а потім по різних куточках Старого і Нового Світу, священик нерідко ставав не лише духовною опорою, але й фізичним рятівником. Услід за отцем Богданом світ за очі подалися також двоє його молодших братів – Степан (1921 – 2006) і Роман (1922 – 2014), які оселилися у Сполучених Штатах.
Митрополит Андрей Шептицький з семінаристами на Збоїськах. Богдан Курилас стоїть у першому ряді п’ятий справа
Опинившись по той бік “залізної завіси”, отець Богдан до кінця 1946-го душпастирював на території Австрії, паралельно навчаючись в Іннсбруцькому університеті. Потім допомагав греко-католикам у Франції, а з 1948 р. осів у Бельгії – країні, звідки прибули на українську землю перші ченці згромадження редемптористів тридцять п’ять років тому. Чимало бельгійських отців і братів після свого вигнання із Західної України, продовжували опікуватися українцями в Європі. Серед них виявилися й давні знайомі отця Богдана з ювенату і голосківської семінарії: отці Коллє, Бульс, Ван Ганзенвінкель, Більке. Правдивим апостолом для бельгійських українців став о. Луї Реґарт (1882 – 1971), фламандець, що понад півстоліття віддав служінню серед наших людей, котрі з різних причин опинилися на бельгійських теренах.
Отець Роман Бахталовський – викладач у ювенаті та семінарії
Допомагати названим священикам і взявся молодий, сповнений завзяття о. Богдан Курилас. Служіння пастві поєднував із самоосвітою: упродовж 1952 – 1955 рр. навчався заочно на філософсько-історичному факультеті Українського Вільного Університету в Мюнхені, де 27 травня 1955 р. захистив докторську дисертацію з історії на тему “Акт з’єднання архиєпископа Мелетія Смотрицького в історичному та психологічному висвітлені”.
Семінарист Богдан Курилас із родиною, 1930-ті рр
Нелегким виявився труд ієрея-вигнанця. Потребуючих не бракувало, чого не можна було сказати про духівників. Отцеві протягом майже трьох десятиліть доводилося служити для українців фактично по цілій Бельгії (головно у Льєжі, Монсі, Ля-Люв’єрі). Щоби допомогти йому, в 1974-му отримав священичі свячення 73-річний брат Павло Турок (1901 – 1987), також редемпторист, який понад сорок років допомагав священикам по українських парафіях Бельгії.
Архімандрит згромадження редемптористів о. Патрик Мюррей та його дорадник о. Ян Гудечек разом із вихованцями семінарії на Голоску. Богдан Курилас стоїть у першому ряді п’ятий справа. Липень 1937 р.;
Окрім сповнення безпосередніх обов’язків, у тому числі виховання молодіжі та юнацтва, отець Курилас брав якнайактивнішу участь в житті української громади, головував над управою Українського науково-освітнього товариства. Багато подорожував осередками нашої діаспори в Європі та Америці, закликав підтримувати починання Глави Церкви патріарха і кардинала Йосифа Сліпого (1892 – 1984), нагадував про нелегку долю Церкви в Україні…
Монастирська церква Успіння Пресвятої Богородиці у Тернополі. 1939 р.
У 1965 р. о. Богдан Курилас відзначав срібний ювілей своєї духовної праці. Привітали діяльного священика Папа Павло VІ, патріарх Йосиф Сліпий, архієпископ Іван Бучко (1891 – 1974), співбрати по Чину владики Максим Германюк (1911 – 1996) та Володимир Маланчук – бувший вчитель ієромонаха Богдана, клірики, миряни, провідні діячі української громади.
Отець Луї Реґарт – духовний опікун українців Бельгії
Попри виснажливу працю, отець Богдан знаходив час і для творчості. Власні твори публікував під псевдонімом Ігор Калиненко. У доробку отця-редемпториста – поетичні збірки “Коли цвітуть акації” (1955), “Голубі далі” (1959) і “Трояндні далі” (1960), п’єси “Діялоги Василіянок” (1960) та “Нерон” (1972), спогади про Чин Найсвятішого Ізбавителя “Lettres sur l’Ukraine” (“Листи про Україну”, 1949 – 1956), історичні розвідки про українських церковних діячів, переклади (зокрема “Роздумів про Божественну Літургію” Миколи Гоголя) тощо.
Ігор Калиненко (о. Богдан Курилас)
На початку вересня 1991 р., по кількох тижнях після здобуття Україною державної незалежності, одне з найстаріших діаспорних видань, газета “Свобода” надрукувала повідомлення наступного змісту: “У глибокій скорботі ділимося сумною вісткою з родиною, приятелями і громадянами, що в четвер, 5-го вересня 1991 р. з волі Всевишнього відійшов у вічність наш найдорожчий і ніколи незабутній брат отець д-р Богдан Курилас, ЧНІ. Народжений 2-го лютого 1917 р. в Германові біля Львова (тепер Тарасівка, Пустомитського району), син Страдника за Христову Віру св. п. о. Василя й Олени з Кордубів. Покійний був душпастирем в Тернополі, Австрії, Франції і біля 40 років в Бельгії. Відомий під літературним псевдом, як Ігор Калиненко. Автор 3-ох збірок поезій, історичних драм і п’єс, історичних розвідок про князів Української Церкви, низки статей на церковно-релігійно-філософсько-виховні та літературно-мистецькі теми, збірки новель у французькій і голляндській мовах. Співробітник у різних українських журналах і часописах. Капелян СУМ-у, І Голова Управи Українського Науково-Освітнього Товариства в Бельгії, невтомний трудівник у Христовому винограднику і невтомний діяч для добра Церкви і Народу. Архиєрейські похорони під проводом Їх Ексцеленції Кир Михаїла Гринчишина, ЧНІ, у вівторок, 10-го вересня 1991 р. в церкві оо. Редемптористів у Турне, Бельгія. Просимо про молитви за душу покійного!”
Поховали пастиря бельгійських українців на сільському цвинтарі неподалік Брюсселя. Скажімо кілька слів й за найближчих рідних отця Богдана. Його батько, отець Василь, пробувши декілька років парохом у Куровичах, Чижикові, Жиравці, Полюхові та Добротворі, від 1933 до 1944 р. очолював парафію у селі Буцнів на Тернопільщині. Був активно задіяний у братствах Найсвятіших Тайн та тверезості, Українському Католицькому Союзі, опікувався читальнею “Просвіти”. За свої проукраїнські переконання відсидів одинадцять місяців у польській тюрмі. Під час нацистської окупації переховував у себе на плебанії декілька єврейських родин.
Ярослав Курилас (Чорнота, Кармазин) – повстанець і молодший брат отця Богдана. Світлина кінця 1930-х рр.
Після приходу других совітів о. Василя Куриласа заарештували й засудили до десяти років ув’язнення і п’яти років поразки в правах. Покарання відбував у таборах Явас та Потьма (Мордовія). Разом зі священиком по Сибірах каралися його діти Йосафат, Іван та Люба. Після повернення з концтаборів працював рахівником у колгоспі і садівником, до самої смерті продовжуючи душпастирську працю в катакомбній Церкві. Разом із отцями Мироном Кордубою (1894 – 1980) та Євстахієм Смалем (1922 – 1991) заснував у Тернополі в 70-х рр. підпільну духовну семінарію.
Менший брат отця-редемпториста Ярослав Курилас (псевда: Чорнота, Кармазин, 1919 – 1945) недовго навчався разом із ним у ювенаті на Збоїськах. Пізніше вступив до промислової школи у Тернополі, по закінченню якої деякий час працював у приватного підприємця на тернопільському міському ринку. Наприкінці 30-х вступив до ОУН, а незабаром поповнив лави Української повстанської армії. Від 1944-го діяв зі своєю чотою на теренах військового округу “Лисоня” (Козівський район та околиці Тернополя). 5 березня 1945 р. чотовий Ярослав Курилас був важко поранений у бою з військами НКВД поблизу сіл Ценів і Криве. Аби не потрапити живим до рук неприятеля підірвав себе гранатою. У збройній боротьбі за волю України брали участь також ще троє братів отця Богдана: Іван, Йосафат і Роман. Відлуння визвольних змагань присутнє і в поетичній творчості о. Богдана Куриласа (Ігоря Калиненка). Одна з його поезій називається “Світлій пам’яті Степана Бандери”. У дечому її слова звучать пророчо:
Троянди китиці й червоної калини
Із болем кладемо на свіжу домовину,
Тобі, Керманичу, Надхненнику до чину,
Що виставив на щит Державну Україну.
Немов магніт стальний, мов джерело життя
Саме Твоє ім’я – надхнення для мільйонів.
Не вбила смерть Тебе, бо свіжих батальйонів
Ти знов стаєш прапороносцем і знам’ям!
І рідної землі, і чорноморську воду
Покладено в труну вогненного Борця.
Твій непоборний дух окрилює серця.
І доки прах спічне в столичнім Пантеоні,
У вихорі сторіч, в Нестримних легіоні
Бандерине ім’я – різьбитиме свободу!
На жаль ані ім’я самого о. Богдана Куриласа, ані його творчий доробок не є наразі широко відомі у сучасній Україні. Хочеться вірити, що так триватиме недовго…
Батяри, як їх тільки не називали за весь період існування цієї неформальної субкультури. Вони були волоцюгами, гульвісами, розбійниками, авантюристами й пролетарями. Тим не менш, у міжвоєнний період Львова – це була окрема субкультура з відповідними атрибутами. До яких належали: мельонік – капелюх, тростина, або як її називали «лялька» (інколи вона містила в собі стилет та слугувала засобом самооборони). Також варто виокремити власний кодекс поведінки батярів, безмірну любов до Львова, традиції та жаргон (арґо). Саме феномену батярського жаргону присвячене наше сьогоднішнє дослідження.
У сучасному українському мовознавстві батярське арґо (жаргон) вважається складною системою. Як виявилось, не кожному під силу зрозуміти манеру спілкування до якої вдавалися носії цієї колоритної субкультури.
День Батяра у Львові, травень 2015 року
Не зважаючи на значний інтерес до феномену батярів, в Україні немає детальних досліджень, які були б присвячені цій львівській субкультурі з її мовною специфікою.
Місто Львів завжди виділялося полікультурністю та мовним різноманіттям. Специфіку львівського мовлення пояснюють наявністю багатонаціонального середовища та належністю мешканців міста до різних соціальних груп. Існувала мовленнєва структура, що частково належала до кожної з мов, а саме української та польської. Також деякі лексичні деталі було перейнято з єврейської мови – ідиш. Тобто, на початку XX ст. у мовній картині жителів міста спостерігається активне проникнення іншомовних елементів – полонізмів, германізмів та ідишизмів. Це спровокувало появу у мовному середовищі особливого колориту та полісемантичності. Загалом, науковці виокремлюють основні різновиди мовної лексики міста такі як: львівський діалект, львівський говір, львівська говірка, львівська мова, львівська ґвара, львівський балак, мова батярів або балак.
Фото батяр з Личакова – найпопулярнішого місця локації носіїв цієї соціальної верстви
Більш детально наголошують та розрізняють поняття «балак», мішану польсько-українську говірку. Мовознавці розрізняють у структурі «балаку» своєрідне львівське койне, що поділяється на два різновиди. Перший, розглядається як культурний діалект, який знаходив свої вияви у середовищі інтелігенції. Другий, виступає як явище, що розповсюджене серед малоосвічених львівських жителів, є найціннішим досягненням феномену батярства. Балак виступає засобом характеристики батярів як сформованої львівської вуличної субкультури першої третини ХХ ст.
Батярські мовні традиції невід’ємно пов’язані з ментальністю Львова. Місто завжди було відкрите для веселощів та дотепу, тому батярський гумор сприймався як життєдайний промінь, що спричинив появу специфічного мовного середовища. Лексика, що використовувалася батярами, слугувала прикладом їхнього виховання, рівня освіти, соціального статусу. Характеризувала суворі реалії, з якими найчастіше мали справу вуличні розбишаки.
Найпопулярніші Львівські батяри Казимир Вайда (Щепко) і Генрик Фоґельфенґер (Тонько)
Вагомим інформаційним джерелом, де показана традиція спілкування носіїв цієї субкультури, слугують батярські пісні. Найвідоміші з них: «Панна Францішка», «Батяр я си, батяр», «Здаля від ґвару», «Личаківське танго», «Тільку ві Львові». Вони детально відтворюють подробиці з життя авантюрних неформалів міста Лева. Цікаво, що на «балаку» співалося не «тилько ве Львовє», а «тилько ві Львові», говорилося «ні» замість «нє», а частка «сєн» вимовлялася як «сі» .
Для більш ретельного розуміння всієї особливості мовленнєвої традиції, ми пропонуємо вашій увазі приклади найцікавіших елементів батярського арґо, що сформувалося у місті в першій половині XX ст. Ставши невід’ємною частиною багатоманітної культури нашого міста.
Сучасні львівські батяри
Батяри були поціновувачами товариського спілкування та дружніх стосунків. На тлумачення дружби у них виник особливий лексикон, а саме: пака, гебра, братія – «товариство», «компанія», кумпан – «товариш, друг», клявий – «добрий, товариський, приємний у спілкуванні», муровий – «добрий, чудовий, першокласний», облітаний – «досвідчений», свій вар’ят– «надійна, порядна людина», фест– «дуже добрий, першокласний». Виявом негативної оцінки особи слугують такі приклади у розмовній лексиці: вар’ят – «розумово обмежений чоловік», тяжкий фраєр, фуньо, оферма, шайґіц тяжка макітра – «незграбна, безпорадна людина, недотепа, дурень», хапатник – «людина, яка не омине нагоди наїстися чужим коштом, фраїр (фраєр) – «людина, яка не належить до кримінального, злодійського світу», бенькарт–«людина без моральних засад та цінностей, виродок”, жлоб – «неприємна, ненависна людина», шуя–«негідник».
Велозабіг, присвячений до Дня Батяра, Львів 2015 рік
Аналізуючи стиль життя батярів варто підкреслити, що улюбленим місцем проведення часу для них стали кнайпи. Для прикладу, найпоширенішими серед цих місць були: «Під Цапком», «Вангова» (вул. Городоцька), «У Ціммермана» (не вдалося встановити місце розташування), «У Бомбаха» (на розі вул. Наливайка та Городоцької). Популярними серед випивки були горілчані напої, їхні найпоширеніші назви такі: закріплювана, молоко від скаженої корови, моцна, монополька, баюра – «горілка»,бонґ – «очищений нерозведений спирт», люра – «горілка поганої якості». Осіб, що вживали надмірну кількість алкоголю називали хірус – «пияк». Для пояснення процесу пиття алкоголю слугували такі лексичні позначення: жльопати – «пити алкоголь», замаїтися, закропитися, заливатися в дрібний мак – «пити добезтями», а слова забанячений та закроплений, характеризували стан алкогольного сп’яніння. Батярський словник також репрезентований словами, що стосуються злодійського і кримінального побуту. Наприклад, бухати – «красти», витрих – «відмичка», доліняж– «кишеньковий злодій», колодачик – «кишеньковий ніж», коса – «ніж», махльойка– «махінація, шахрайство», сливка – «куля», сплюв – «револьвер», шус– «набій».
Батяри були знатними гульвісами. Надто активний та гучний спосіб життя, спричинював до появи сутичок з правоохоронними органами. У міжвоєнний період причиною конфлікту могла бути участь батярів у підпільних організаціях, зокрема націоналістичних. Тому історії зустрічей представників цієї субкультури з правоохоронцями є доволі цікавими та різноманітними.
Батяри сучасного Львова, травень 2015 р.
Назва працівників поліції у батярському лексиконі втілилась у наступному синонімічному ряді: хрунь – «зрадник національних інтересів», полікер, шарак– «поліцейський», пшодовнік – «підстаршина поліції», хатрак, шпіцель– «поліційний агент». ґранда – «сварка, скандал, колотнеча», кампа– «бійка», плюсква – «привід до бійки», напарити – «набити, побити», заїхати – «вдарити, переважно в обличчя», мацати – «бити». Існували сталі вирази на схожу тематику: зібрати кампу – «бути сильно побитим», обертати як міх, повний полови – «сильно бити, лупцювати», розложити пхати чуже пір’я у свій хвіст –«зрікатися свого, зраджувати», як б’ємо, то могила цвіте – «про те, що бійка може мати фатальний кінець».
Піти «під крука», означало потрапити до в’язниці. Круком називали австрійського двоголового орла – герб Австро -Угорської імперії, що висів над входом до кожного урядового будинку, в тому числі й тюрем.
У батярському арґо існувало чимало слів на позначення тюремних реалій. Використання цих слів дозволяє відтворити різнобічну картину з життя батярів. Наприклад, келія – «камера», кіблювати – «відбувати ув’язнення», клавіш – «тюремник», комісняк– «чорний хліб», посмітюх – «кримінальний в’язень, який належить до обслуги».
На початку статті ми згадували, що чимало виразів з батярського балаку запозичено безпосередньо з ідиш. Наприклад, слово мєнт, вважається скороченням слова міліціонер. Насправді, на ідиш, воно перекладається як «солдат, воїн, озброєна людина». Так батяри називали поліцейських, згодом ця назва поширилась по всьому Радянському просторі. З ідиш походять і кримінальні жаргонізми ксіва– «лист», манята – «сорочка».
Аналізуючи специфіку мовлення батярів слід звернути увагу і на гендерний аспект. Жіночі образи в оповіданнях практично відсутні. Лише інколи є згадки про дівчат, матерів, дружин. Якщо в оповіданнях і з’являється жінка, то у своїх репліках вона не послуговується батярським жаргоном. Зокрема відомо, що до матерів батяри зверталися виключно літературною та респектабельною мовою. Це наводить на думку, що балак виступає мовою виключно чоловіків в окремому соціальному просторі.
Не зважаючи на те, що минуло не так багато часу від появи цієї колоритної спільноти. На сучасному етапі, батярська субкультура перемістилася на сторінки історії. Залишивши велике надбання виняткової міської культури із своєю особливою мовою, піснями, кодексом та традиціями та модою. У матеріалі була наведена лиш мінімальна частка з оригінальної лексики батяр, проте навіть ця інформація може слугувати мотивацією для подальшого вивчення цього неординарного феномену.
«Львів буде довго пам’ятати заслуги померлого Арнольда Рерінга», – такі слова були надруковані в некролозі 1913 року, після смерті Арнольда Рерінга, справжнього митця ландшафтного дизайну, чиїми зусиллями Львів на межі 19-20 століть став одним із найгарніших міст імперії. Та чи дотрималися львів’яни обіцяних слів? Чи багато мешканців Львова взагалі знають це ім’я, а тим паче ті заслуги, за які його слід пам’ятати? Мабуть, що ні, тому давайте з ними краще познайомимось.
Проект «Старого» Стрийського цвинтаря
Мабуть вам вже відомо, що після указу Йосипа II у Львові було впорядковано 4 офіційні міські цвинтарі, одним із яких було Стрийське кладовище. Якщо ви читали наші публікації про це кладовище, то вам також відомо, що насправді Стрийських цвинтарів було аж два – «старий» та «новий». «Новий» був розташований на місці теперішнього Парку культури, а от «старий» – на нижній терасі Стрийського парку. Оскільки «старе» Стрийське кладовище було закрите у 1823 році, і знесене перед створенням парку у 1879 році, то ми б ніколи не дізналися про його вигляд, якби не збережений до сьогодні проект цього цвинтаря, розроблений Арнольдом Рерінгом у 1863 році на основі ескізів іншого, вартого окремої публікації львів’янина Кароля Бауера. За цим проектом цвинтар поділявся на сім полів і мав два входи: один — з боку вул. Стрийської, другий — з боку сучасної вул. Паркової. Від входу з боку вул. Стрийської алея цвинтаря вела до невеликого рондо. На проекті цвинтаря були показані основні алеї та зелені насадження.
Потрет А.Рерінга з дружиною в молодості, та в похилому віці
Стрийський парк
Найвідомішим і шедевральним витвором Рерінга варто вважати Стрийський парк, а точніше його нижню терасу, яка майже в первісного вигляді збереглась до сьогодні. Проект парку був розроблений Рерінгом ще у 1876-1877 рр. За ним пагорби були засадженні рідкісними видами кущів та дерев, які формували мальовничі алеї, галявини та партерні зони. Загальна кількість висаджених дерев становила неймовірно велике число – 40 000, яке включало в себе такі види як: червоні й яворові клени, каштани, вільхи, берези, плакучі буки, дуби, платани, акації, липи, сосни різних видів, смереки, ялівець, тиси, модрини та американські сосни. Окрім цього, унікальний лебединий ставок, теплиця та будиночок садівника теж були творіннями Рерінга, завдяки якому парк заслужено вважався одним із найгарніших в імперії. Однак, Рерінг подбав також про те, що парк не був своєрідним зеленим анклавом, а тому впорядкував ще й сади вілл, що розташовувалися навколо парку.
Нижня тераса Стрийського парку, оформлена Рерінгом. Фото кінця XIX ст.
Оранжерея в Стрийському парку, створена А.Рьорінґом. Фото кінця XIX ст.
Клумби Крайової виставки 1894 року
Якщо нижня тераса Стрийського парку у 1894 році була урочисто відкрита безпосередньо як парк, то на верхній терасі того ж року відбувалася Крайова виставка, яка розкинула на цій території свої численні павільйони. Але, якщо павільйони були творіннями знаних архітекторів, то простір між ними був у розпорядженні Рерінга. Він вдало скористався цією можливістю, а тому за проектом, розробленим ним ще у 1892 році територія виставки набула вигляду чудового гігантського квітника. На жаль, наступні різноманітні виставки та ярмарки, війна і подальше впорядкування парку не зберегли до сьогодні цих квітників.
Клумби поміж павільйонами Крайової виставки, оформлені А.Рерінгом. Фото 1894 року
Дендропарк крайової Лісової школи
Ще одним, збереженим до сьогодні, хоча дещо у зміненому вигляді, творінням Рерініга є дендрарій Лісотехнічного університету на вул. О. Кобилянської, який був розпланований Рерінгом як дендропарк крайової Лісної школи. Сьогодні в дендрарії представлено багато декоративних дерев, хоча на початках це був всього лиш фруктовий сад. Окрім самого дендропарку на вході до Лісової школи було зведено зелену тріумфальну арку, оскільки заклад повинен був відвідати не хто інший, як сам імператор Франц Йосиф під час свого візиту до Львова 1880 року.
Лісна школа, для котрої Рерінгом був оформлений дендропарк. Фото 1880 року
Алея Гетьманських валів (проспекту Свободи)
Саме Рерінгу слід завдячувати тим, що сьогодні алея проспекту Свободи є чи не головною прогулянковою алеєю міста. У 1888-1890 рр. після засклепіння Полтви на Гетьманських валах, Рернігом було розроблено проект, за яким новоутворений наземний простір було оздоблено клумбами, по периметру яких були насаджені дерева. На жаль, до сьогодні проспект Свободи не зберіг того вигляду, якого надав йому Рерінг, хоча, зовсім нещодавно було відновлено клумбу на площі Марійській, створену за проектом Рерінга.
Алея Гетьманських валів (пр. Свободи) з клумбами, оформленими Рерінгом. Фото кінця XIX ст.
Сквер площі Галицької
Деяким місцям Рерінгу доводилося надавати подвійну увагу, оскільки він створював їх вигляд по кілька разів, вносячи таким чином зміни у свої ж творіння. Перший сквер на площі Галицькій на місці колишньої торговиці Рерінг впорядкував у 1890-1893 рр.. Однак, у 1909-1910 рр. Рерінг у парі з Альфредом Захаревичем вирішив нову композицію скверу. Старі високі дерева були зрізані, натомість насаджено нові поміж котрими було розбито квітник.
Сквер площі Галицької, котрий також створив А.Рерінг. Фото початку XX ст.
Личаківський парк
Ще один, збережений до сьогодні, хоча й непримітний на перший погляд шедевр Рерінга міститься у верхній частині вулиці Личаківської. Цей здавалося б цілком природній парк виявляється виріс на місці колишніх піщаних та глиняних кар’єрів.
Личаківський парк, створений А.Рерінгом. Фото початків XX ст.
Парк Вісіньовського
Мабуть, побачивши цю назву ви і гадки не маєте, про що йде мова, і чи взагалі такий парк є у Львові. Виявляється є, і знаходиться він навколо «Гори Страт». Після спорудження на цій горі у 1895 році пам’ятника двом страченим учасникам повстання 1848 року, одним з котрий якраз і був Вісіньовський, було облагоджено також і парк навколо гори. Впорядкуванням цього парку, як ви здогадалися, теж керував Рерінг.
Обеліск на Горі Страт, навколо котрої Рерінгом було створено парк Вісіньовського. Фото кінця XIX ст.
Нижня тераса Міського парку (парку Франка)
А от старше покоління львів’ян мабуть ще пам’ятає, яким чудовим колись був головний вхід до парку ім. І. Франка перед Львівським університетом. На місці, де ми сьогодні зведено пам’ятник «Каменяреві» наприкінці 19 ст. Рерінгом були впорядковані вигадливі клумби і квітники, поміж котрих стояли бюсти славетних львів’ян.
Головний вхід до Парку Франка, оформлений А.Рерінгом. Фото кінця XIX – поч. XX ст.
Сквер на пл. Святого Юра
Славнозвісний нещодавнім протистоянням сквер перед собором Святого Юра був створений Рерінгом у 1897 році. До цього це місце, через постійні ярмарки, а також табори, які тут розкидували різноманітні війська, було невпорядкованою болотистою пусткою. Однак Рерінг створив тут мальовничі галявини, що були засаджені різноманітними деревами, яких тут налічувалось аж 49 видів.
Сквер Святого Юра. Листівка поч. XX ст.
Сквер Святого Юра, створений А.Рерінгом. Фото поч. XX ст.
Бульвар вулиці Академічної (проспекту Шевченка)
Аж тричі Рерінг брався до впорядкування бульвару на проспекті Шевченка. Вперше – після засклепіння в цьому місці Полтви у 1886 році. Тоді Рерінг заклав тут нелінійний бульвар, який складався з окремих трапецієподібних острівців із округлими кутами. Вдруге – у 1902 році, коли впорядкував сквер навколо пам’ятника Корнелю Уєйському. А втретє – у 1906 році, коли, у парі з тим же А. Захаревичем, посеред бульвару було створено центральну овальну клумбу, через яку проходив проїзд, що продовжував дорогу по вулиці Дудаєва.
Бульвар проспекту Шевченка, створений Рерінгом після засклепіння Полтви. Фото кінця XIX – поч. XX ст.
Парк Залізна Вода
Одним із найтриваліших проектів Рерінга, який був розпочатий ним у 1881 році і продовжувався практично до кінця життя, було розпланування парку Залізна Вода. Пояснити, чому саме цьому парку Рерінг присвятив найбільшу свою увагу, можна тим, що він мешкав поруч нього на вулиці Снопківській. Неповторним було вирішення парку з обхідною прогулянковою алеєю, на яку нанизується тематична зміна одних рослинних угрупувань-гаїв іншими, наприклад, спочатку куртина чорної сосни при вході, потім модриновий гай, а далі березовий та знаменита бучина на північних схилах. У парку був водоспад, знищений після Другої світової війни, а 2 джерела Рерінга (під парковим узгір’ям) разом з джерелом Янковського забезпечували водою ставок Камінського (нині басейн Динамо).
Парк Залізна Вода – улюблене місце Рерінга, котрий він впорядковував найдовше, і котрий зараз в запущеному стані.
Окрім міста Лева, Рерінг також впорядкував різноманітні парки і по інших містах, оскільки завдяки Львову та його витворам тут, слава про митця розходилася по всій імперії. Як бачимо, заслуги Арнольда Рерінга перед Львовом є справді значними, і його ім’я варте того, щоб його пам’ятали львів’яни.
Ім’я Тадеуша Обмінського, відомого польського й українського архітектора і будівельника, котрий народився у Львові в 1874 році, тісно пов’язане з Національним університетом «Львівська політехніка» та його книгозбірнею.
Тадеуш Обмінський
Спочатку Тадеуш навчався на архітектурному факультеті Політехнічної школи, яку закінчив у 1898 році та отримав диплом з відзнакою «особливо обдарований». Паралельно працював асистентом, а згодом конструктором на кафедрі загального будівництва, яку очолив у 1909 році та керував нею до кінця життя. Декілька разів обирався деканом архітектурного факультету, а у 1916-1917 рр. — ректором Політехнічної школи.
Навчальні плани Львівської політехніки (1920-1925 роки )
Діяльність вченого, як успішного викладача Львівської політехніки, відображено у виданні «Program Szkoly Politechnicznej» (1920-1921 рр.)
Одночасно із викладацькою роботою, стрімко розвивалась його кар’єра як львівського архітектора. У співпраці з архітектурною майстернею Івана Левинського, Обмінський став автором житлових будинків на вулицях: Коновальця, 98; Дорошенка, 15; Ш. Руставелі, 42; Прибуткового будинку адвоката А. Регаля на розі пр. Шевченка, 4 і вулиці Чайковського, 6; «Українського академічного Дому» на вулиці Коцюбинського, 21 та багатьох інших споруд. Об’єкти творчої спадщини архітектора є настільки цікавими, що навіть сьогодні приваблюють художників, архітекторів та туристів.
Наприкінці 1920-х років архітектурний проект Тадеуша Обмінського отримав перемогу у конкурсі на будівництво нового корпусу бібліотеки Львівської політехніки. Приміщення якої було побудовано упродовж 1929-1932 років на вулиці Нікоровича (зараз Професорська, 1) та стало останнім проектом вченого.
Будівля бібліотеки (1934 рік)
План бібліотеки
План бібліотеки
У фондах науково-технічної бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка» зберігаються видання, що підсумовують багатолітні дослідження Тадеуша Обмінського, як науковця та визнаного спеціаліста у галузі реставрації.
Серед них двотомне видання «Budownictwo ogolne», яке вийшло друком у 1925 році та 25 листопада 1925 року було подаровано бібліотеці автором, про що свідчить провенієнція на титульній сторінці документа та печатка відділу комплектування.
Титульна сторінка книги Т. Обмінського (1925 рік)
Перший том видання містить теоретичну частину і складається з чотирьох розділів: «Елементи конструкційних з’єднань», «Конструкції, які обмежують простір збоку», «Конструкції, які обмежують простір зверху», «Внутрішні облаштування».
Титульна сторінка книги Т. Обмінського (1925 рік)
Ескізи Руської церкви, тірольської хати та креслення Т. Обмінського
Креслення дахів костелів
Другий том видання – це «Атлас», який розкриває захоплення вченого народною та сакральною архітектурою. Видання містить багату збірку ілюстрацій традиційної народної архітектури, серед яких домінують графічні зображення дерев’яних конструкцій храмової архітектури.
У 1908 р. Тадеуш Обмінський стає керівником реставраційних робіт Латинської катедри у Львові. У 1920-х рр. організовує осушення фундаментів та перекриття будівлі новим мідним дахом.
Творчим підсумком цієї діяльності стала книга «Restauracje katedry lwowskiej: dawne I dzisiejsze» (1932 р.), яку 1 лютого 1932 року бібліотека отримала в дар від автора, про що свідчить запис у інвентарній книзі та провенієнція на титульній сторінці документа.
Обкладинка книги Реставрації Львівської катедри давні і теперішні (1932 рік)
План катедри
У виданні подано виклад історії перебудов та реставрації пам’ятки архітектури – Львівської катедри, що здійснювались від XVIII ст. Книга проілюстрована фотографіями та планом будівлі, а також містить звіт про відновлювальні роботи, що проводилися під керівництвом Тадеуша Обмінського (1908-1930-ті рр.)
Видання Czasopismo techiczne (1904 рік)
Також вчений брав активну участь у роботі Політехнічного товариства, входив до складу комітету друкованого органу товариства «Czasopismo Techniczne». У фондах бібліотеки зберігаються журнали товариства від 1883 року.
Проект статуї Matki Boskiej (1904)
Ескіз проекту (1904 рік)
Проект костелу на 600 парафіян
Проект костелу на 400 парафіян
Проект костелу на 200 парафіян
У виданні за 1904 рік розміщені ескізи костелів у «закопанському стилі», розраховані на різну кількість парафіян, які Тадеуш Обмінський створив на замовлення Юзефа Більчевського та проект статуї Matki Boskiej, за який архітектор отримав нагороду у конкурсі.
Некролог у Czasopismo techiczne (1932 рік)
Некролог у Czasopismo techiczne (1932 рік)
Помер архітектор у Львові, в 1932 році. В журналі «Czasopismo Techniczne» за цей рік надруковано некролог вченого. На превеликий жаль, раптова смерть не дала можливості завершити Тадеушу Обмінському свій останній проект…
Наталія КРАВЧУК, завідувач відділу обслуговування науковою літературою Науково-технічної бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка»
Джерела:
Бєлоус І. О. Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка” : [монографія] / І. О. Бєлоус, О. В. Шишка, Д. О. Тарасов ; за ред. А. Г. Загороднього ; Нац. ун-т “Львів. політехніка”. – Львів : Вид-во Нац. ун-ту “Львів. політехніка”, 2009. – 196 с.
Жук І. Тадеуш Обмінський – творець і дослідник сакральної архітектури [Електронний ресурс] / Ігор Жук // Наук. зап. Укр. катол. ун-ту. Історія – 2010. – Число 2, вип. 1. – С. 149-161. – Режим доступу: http: // er.ucu.edu.ua / handle / 1 / 127 (дата звернення 19.05.2016). – Назва з екрана.
Обмінський Тадей // Буцко М. І. Відомі вчені Державного університету «Львівська політехніка» (1884-1994) : біогр. довід. – Л.: Вид-во держ. Ун-ту «Львів. політехніка», 1994. – С. 110-112.
16 травня 2016 року, у малій залі Львівського державного музичного училища ім. С. П. Людкевича (площа Маркіяна Шашкевича, 5), в рамках святкування 100-річчя будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка, відбувся концерт з творів призабутих та мало знаних митців старших генерацій, пов’язаних долею з ювілейною будівлею.
Пригаслі зорі – таким постають перед нами мистецькі твори випускників та педагогів Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка та музичного училища, виконавців, організаторів музичного життя та композиторів, достойних професійних музикантів минулого. Ніби ми про них чуємо й читаємо. Окремі імена називаємо навіть досить часто. Але – чи справді глибоко ми знаємо творчість Станіслава Людкевича і Василя Барвінського, Миколи Колесси і Нестора Нижанківського? Чи маємо уявлення про реальні масштаби діяльності і творчі здобутки композиторів, яких загал знає як пісенників Січових стрільців – Михайла Гайворонського, Василя Безкоровайного, Ярослава Барнича, Ярослава Ярославенка? А музиканти, яких ми знали особисто, які невтомно трудились у цих же стінах, і які осягнули вічність не так давно – Володимир Флис, Іван Майчик, Володимир Носов – що промовляють їх імена сьогоднішній студентській молоді?
Окремі імена митців з яскравою національною позицією, учасників визвольних змагань, нащадків священничих родин, діячів української діаспори, послідовно замовчувалися за радянської влади, а твори їх авторів були усунені з концертних програм та музичних бібліотек, забуті і відкинуті у далекі шухляди. А інші – притихли разом з пам’яттю про музикантів, відсунуті за задній план виром нового, молодого, активного музичного життя. Ми всі знаємо – музика живе доти, доки виконується. І пам’ять про її автора житиме разом з нею, стане реальним зримим образом душі митця, а не сухими і німими друкованими знаками на папері.
Тому в цьому концерті студенти, педагоги, колишні випускники музичного училища, наші гості постарались наново запалити бодай окремі зорі – поки вони світили нам під час виконання музики з репринтів, з архівів, прижиттєвих видань столітньої давності, забутих нот з бібліотечних фондів і навіть з родинних рукописів – образи їх авторів, нехай недовго, але зримо – були з нами.
А ще – з нами були дуже дорогі нам гості. Середних – донька славетного скрипаля, учня жака Тібо в Парижі, педагога ВМІ та ЛДМУ Юрія Криха – професор кафедри спеціального фортепіано Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, яка посприяла у виконанні скрипкової фантазії «Верховина». Цей твір у виконанні неповторних Наталії Кульчицької та Наталії Майчик змусив весь зал вибухнути оваціями. Чудові оригінальні композиції знаного очільника музичної редакції Львівського радіо, засновника низки хорових колективів, диригента і фольклориста Івана Майчика прозвучали у виконанні нашого улюбленого чоловічого вокального ансамблю La VIVo, який кілька років тому під орудою сина композитора – проректора ЛНМА ім. М. В. Лисенка з міжнародних відносин, завідувача кафедри музичного мистецтва естради та джазу, доцента, заслуженого діяча мистецтв України
Остапа Майчика, народився на наших очах і розпочав свою тріумфальну ходу конкурсами й концертними естрадами світу, а згодом Остап і особисто долучився до виконання разом з дівочим вокальним ансамблем училища. Відкриттям стала творчість В. Флиса та В. Носова – і не лише для юних музикантів, але й для численно присутніх в залі педагогів – колишніх учнів цих Метрів.
І що найголовніше – колись забуті твори стали знаними і улюбленими, сподіваємося що вони тепер не повернуться на мовчазні запорошені багаторічним пилом полиці бібліотек, а можливо – привернуть увагу виконавців та педагогів-музикантів і до інших сторінок творчості чудових музикантів.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач ЛДМУ ім. с. Людкевича
Перший у Галичині український професійний театр, заснований товариством «Руська Бесіда», з’явився у Львові у 1864 році. Тоді один з ініціаторів, Юліан Лаврівський, необхідність його появи пояснював: «Коли хочемо, щоб наша мова процвітала, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові».
Перевага польської мови у публічному просторі тогочасного міста з рації українських національних прагнень, які в цей час активно формувалися, ставала щоразу більш помітною. Політизація суспільного життя у другій половині ХІХ ст. лише увиразнювала різниці. Відтак, покликаний метою створення українського, постав театр.
За 60-річний період свого існування його жіночу частину представляли різні імен актрис. З 1870-х років примою української театральної сцени була Іванна Біберовичева (сценічний псевдонім – Ляновська). Як писала тодішня преса, у неї «є всі без винятку сценічні дані а саме: принадна фігура, чарівна зовнішність, а при цьому справжній талант». З нагоди її ювілею, Богдан Лепкий, в газеті «Діло» прирівнював її до таких актрис світової сцени як Сара Бернар, Шарлотта Вольтер чи Елеонора Дузе. Поляки знаходили гру Біберовичевої схожою до видатної польської акторки Гелени Моджеєвської. У цей період керівництво театру обіймала також жінка – Теофіла Романович. «Романовичка, родом галичанка, – писала тогочасна критика,– була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені», хоч щодо репертуару у критиків були певні претензії, зокрема через те, що театр видавався часом «лише блідим відбитком польського».
Катерина Рубчак. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki
Марія Слободівна (в заміжжі Крушельницька), 1904 р. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki
Театральне життя жінок, як правило, було коротшим за чоловіче. Його тодішнім логічним закінченням нерідко ставало заміжжя, і пов’язана з ним необхідність піклуватися про родину. Так, можемо припустити, трапилося у випадку провідної акторки української галицької сцени 1890-х років Марії Слободівни. Анонсуючи шлюб актриси з Антіном Крушельницьким, газета «Діло» пояснювала, що наречена вступає «з посеред слави, оплесків, з посеред нервового житя у тихе житє спокійне, в житє родинне», а відтак припиняє професійну діяльність і переїжджає зі Львова на провінцію. Звісно обов’язковість такого сценарію не була беззаперечною. Зрештою, як свідчать списки акторів театру, поширеним явищем було існування цілих театральних родин – коли чоловік і дружина працювали разом. Як приклад: Йосиф і Софія Стадники, Анна і Василь Юрчаки, Катерина та Іван Рубчаки, Ванда-Емілія і Василя Сеники та ін.
Дружина театру «Руської бесіди». Джерело: http://bruchwiese.livejournal.com/344805.html
Цікавими з рації повсякденного життя акторів театру видаються умови їх контрактів, які вони підписували з керівництвом. У них регламентувалася не лише сума їх заробітків (залежала, головно, від навантаження і у випадку жінок складала щонайбільше 130 корон на місяць), а й правила поведінки акторів за межами сцени. Один з таких пунктів передбачав, що актор(ка) «зобов’язаний(на) як в театрі так і за межами театру вести себе прилично, дбати взаїмно про добру справу цїлої дружини, висловляти ся про своїх товаришів і товаришок перед посторонними якнайліпше», а також «в будинку театральнім і у всяких урядових справах уживати виключного української мови».
В п’ятницю, 27 травня 2016 року, в виставкових залах Музею «Палаццо Бандінеллі» (пл. Ринок, 2), в рамках VIII-го Міжнародного фестивалю єврейської музики «LvivKlezFest 2016», відбулося відкриття виставки «Пам’ятки єврейського ремесла». Організаторами цієї події виступили ВЄБФ «Хесед-Ар’є» та Львівський історичний музей.
Директор всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є» Адель Діанова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
“Завдяки співпраці з музеєм місто щороку бачить, які величезні скарби єврейської культури залишились у Львові в чотирьох музеях. Але, на жаль, вони не експонуються часто, а знаходяться в запасниках. І завдяки нашим фестивалям та співпраці з музеєм ми показуємо львів’янам і гостям міста, який величезний пласт культури залишений євреями, котрі жили у Львові. Я дуже задоволена з того факту, що до цієї потужної виставки, до якої долучилися три музеї, долучився також наш малесенький музейчик – єдиний на сьогодні єврейський музей у Львові”, – сказала директор всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є» Адель Діанова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла».
Завідувач сектором Львівського історичного музею «Палаццо Бандінеллі» Тетяна Лозова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
“На виставці представлено понад 150 оригінальних предметів, які знайомлять з розвитком єврейського ремесла. Найпоширенішими ремеслами, якими займалися євреї були такі споживчі професії як: кравці, ткачі, ливарники, мідники, пекарі, аптекарі, ювеліри, годинникарі, різники та багато інших. Невеликий приклад, за австрійськи переписом 1773 року в усій Галичині жило 44 тис. ремісників , з них 16 тис. були ремісники іудеї. Це трохи більше ніж третина.
Виставка розташована в трьох залах. На світлинах у першому залі, представлені деякі ремесла, якими займалися євреї. Серед представлених ремесел є такі, що невідомі вже і старшому поколінню. Оригінальним експонатом у цьому залі є Диплом челядника за 1916 рік і от за параметрами цього документу можна побачити всі ремесла, які існували в нашому місті.
Є експонати, які показують розвиток аптекарської справи, розвиток миловаріння у Львові. Тут можна побачити оригінальну печатку Нафтопереробного заводу, на якому виготовляли мило, за 1896 рік та штамп який ставили на свої вироби миловари.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Наступний зал – це кравецьке ремесло, це вироби з міді, вироби бляхарів, мідників, друкарів, палітурників. Взагалі, у Львові, в 1815 році було декілька друкарень власниками яких були євреї.
У третьому залі представлені предмети художнього ремесла. Це унікальні предмети. Тут можна побачити вироби з фаянсу, різноманітні за своїм функціональним призначенням. Також об’єкти релігійно-культового, обрядового характеру, предмети святкового і повсякденного вжитку, які виготовлені із різних матеріалів: металу, тканини, латуні, міді, бронзи, срібла, скла, паперу, глини. І вперше, у Львові, представлені предмети – вироби єврейських ремісників з дерева”, – розповіла про експозицію виставки завідувач сектором Львівського історичного музею «Палаццо Бандінеллі» Тетяна Лозова.
Виставку можна оглянути на третьому поверсі музею «Палаццо Бандінеллі» протягом найближчих трьох місяців.
В п’ятницю, 27 травня 2016 року, у Львівському історичному музеї (Італійський дворик) представили виставку політичної карикатури в рамках проведення Днів Америки. Відвідувачі можуть оцінити американський гумор і сатиру на різноманітні теми: війна в Іраку, президентство Барака Обами, діяльність сучасних мас-медіа тощо.
Експозиція виставки політичної карикатури
Серед карикатур – і зображення президента США під назвою «Обама знеславлений». Карикатура присвячена подіям, коли критики звинуватили Барака Обаму в тому, що він надмірно радіє вбивству лідера «Аль-Каїди» Осами бен Ладена.
Заступник аташе з питань культури Посольства США в Україні Кетрін Гелек
“Це виставка американських карикатур, але в коментарях можна прочитати і про інші країни. Наприклад, карикатура про Росію часів Єльцина, про Китай, є дуже багато про боротьбу за свободу і демократію. Виставка складається з двох частин – історичної карикатури та сучасної кариткатури, від 90-х років ХХ ст. до сьогодні . Виставка збергіається в Києві і час до часу її виставляють у різних містах України не вперше в Україні, але вона не є постійною . Востаннє вона експонувалася восени 2015 року у Полтаві”, – сказала заступник аташе з питань культури Посольства США в Україні Кетрін Гелек відкриваючи виставку.
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
На виставці представлені також карикатури на соціальну тематику – наприклад, «Споживач». Малюнок демонструє, як чоловік ковтає Землю. Карикатура показує, наскільки сучасне суспільство є споживацьким.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
