Вчора, 9 серпня 2016 року, в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) відкрилася виставка живопису одного з найвідоміших українських митців Михайла Демцю.
Окрім традиційних для Михайла портретів та пейзажів з рідним митцеві гуцульським колоритом на виставці можна побачити багато морських краєвидів, серед яких і несподівані похмурі настроєві пейзажі. Нову, подібну до пуантилізму живописну манеру, що вже полюбилась шанувальникам творчості Демцю. А також геніально талановито виконані, великоформатні акварелі, які дуже високо цінує сам автор.
Художник Михайло Демцю
“Це вже друга персональна виставка п. Михайла в галереї «Зелена канапа», перша відбулася ще 2010 року. Головною тематикою цієї виставки можна назвати морські пейзажі, прекрасні морські міста Франції і Іспанії. І ми всі, перебуваючи в прекрасному місті Львові, можемо поринути в експресивні зображення, побувати в тих місцях, побачити заходи сонця на пляжах.
Хочу відзначити, що виставка пане Михайла, вже вдруге, говорить, що він дійсно народний художник, і не за званням чи статусом, а дійсно є ним. Оскільки, маса листів, смс, дзвінків з питаннями: коли відбудеться відкриття, скільки триватиме виставка і що на ній буде представлено. Тобто, проявляють інтерес люди, які не є з мистецького середовища. І можна тільки по доброму позаздрити такій популярності і привітати.”, – сказала власниця галереї Олеся Домарадзька відкриваючи виставку.
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
ЕкспозиціяЕкспозиція виставки живопису Михайла Демцю виставки живопису Михайла Демцю
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
Експозиція виставки живопису Михайла Демцю
В одному з своїх багато чисельних інтерв’ю справжній Народний за своєю популярністю і офіційним званням художник Михайло Демцю розповів про те, чому працює над одними й тими самими темами в живописі багато років поспіль. Михайло Демцю порівняв себе з оперним співаком. Нікому не приходить в голову запропонувати скажімо Паваротті заспівати реп, або рок музику, ніхто не вимагає від нього експериментів, то чому ж вимагати від художника Михайла Демцю, який досяг найвищої майстерності в жанрі експресивного живопису, пробувати себе у іншому стилі, або тематиці.
Виставку живопису Михайла Демцю можна оглянути в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) до 28 серпня.
“Сенсаційне самогубство урядовця совєтського консуляту у Львові!” – повідомляє львівська преса 5 серпня 1933 року. За два дні до цього в лісопарку Погулянка на східній околиці міста знайшли труп секретаря консульства СРСР Миколи Стронського. Його помітили жінки, які несли продавати молоко. В чоловіка була прострелена голова, пістолет лежав поряд. На робочому місці покійника знайшли два листи до колег. В одному просив надіслати атлас СРСР знайомому в Москву. В другому – передати деякі речі родині в райцентр Дрогобич. На ці потреби залишив 40 злотих.
18 березня 1921 року Польська Республіка і Радянський Союз підписали мирний договір. За ним Галичина та Волинь переходять до складу Польщі, Наддніпрянська Україна – до СРСР. Між двома нещодавно утвореними державами налагоджуються дипломатичні стосунки. 1927-го у віллі на вул. Набеляка – теперішня вул. Котляревського – у Львові починає працювати консульство Радянського Союзу. Формально його головне завдання – видача віз охочим виїхати до СРСР. Першого року від жителів Львова і околиць – громадян Польщі – надходить 538 заяв з відповідними проханнями. Дозвіл отримують 116 осіб.
Вілла на львівській вулиці Набеляка, в якій у 1927–1939 роках було розташоване консульство СРСР. Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowe / audiovis.nac.gov.pl
Одночасно через консульство до підпольської України надходять фінанси. Науковому товариству ім. Тараса Шевченка призначають щорічну субсидію $12 тис. – понад $200 тис. тепер. Коштом СРСР виходять газети “Сельроб”, “Світло”, “Культура”. Письменники Василь Стефаник і Ольга Кобилянська, а також Ольга Хоружинська – вдова Івана Франка – отримують від радянської держави пенсії. Літературознавців Василя Щурата і Михайла Возняка, мовознавця Кирила Студинського і фольклориста Філарета Колессу оголошують академіками Всеукраїнської академії наук – з відповідним грошовим заохоченням.
Влітку 1928-го консулом СРСР у Львові стає Юрій Лапчинський. Він швидко заприятельовує з місцевою інтелігенцією. У віллі на Набеляка регулярно влаштовують пишні прийоми.
Василь Стефаник
“Совєтський консул був щирою людиною та, як показалося згодом, добрим українцем, – оповідає історик Микола Чубатий. – Він часто з’являвся на українських концертах. А ще запрошував науковців та економістів до себе на чайок і астраханську ікру. Консул проломив перші леди упередження західних українців до большевицької влади. Правда, українська публічна опінія не брала учасників тих чайних вечорів за добре. Навпаки, висміювали їх “ікроїдами”. Але все ж таки не вважали тих людей за зрадників, радше за опортуністів”.
На початках Радянська Україна викликає в галичан інтерес і симпатію. Преса звітує про економічні успіхи СРСР. У країні триває політика українізації. Групу науковців запрошують відвідати Київ. До кожного приставляють колегу з власним автомобілем. Щойно світає, той приїздить до готелю і показує гостеві українські школи, дитячі садки, бібліотеки. У жителів майже повністю сполонізованого Львова це викликає захоплення. Але є й негатив.
Микола Чубатий
“На закінчення – спільна вечеря роз’єднаних кордонами братів, – переповідає Микола Чубатий спогади товариша, що брав участь у тій поїздці. – Мій друг у часі вечері стрінув відомого українського вченого, що переселився на Радянську Україну зараз в перших роках українізації. Вітається з ним і рекомендує свого товариша, вже сердечного та услужного друга від кількох днів. Український вчений привітався чемно, та тільки шукав мінутки, щоб відійти від товариства того третього. Така хвилина таки трапилася. Перше слово до мого приятеля: “А ви що так заприязнилися з тим чоловіком?” – “Або що? Та це людина золотого серця, щирий українець”, – відповів міг друг. “Слухайте, це ж агент большевицької ҐПУ!”
Юрій Лапчинський
1929 року в СРСР розпочинаються масові репресії. У селах проводять примусову колективізацію. Арештовують професорів і академіків. У знак протесту кілька сотень львівських студентів влаштовують демонстрацію під будинком консульства. Преса описує: “Демонстранти відспівали “Ще не вмерла Україна”. Рівночасно вибили шиби в партерових вікнах консуляту. Консул Лапчинський вистрілив кілька разів у повітря. На місце прийшла піша та кінна поліція, одначе демонстранти вже були розійшлися”.
Наступного року Юрій Лапчинський залишає Львів. 1936-го його арештують, а ще через два роки розстріляють на Колимі. Новим консулом стає Григорій Радченко. Він продовжує лінію попередника. Зокрема сприяє переїзду до Харкова письменника Антіна Крушельницького з родиною. Його, чотирьох синів і доньку стратять до 1937 року.
Осип Букшований – командант легіону Українських січових стрільців. 1915-го потрапив у російський полон. Відбував покарання у Сибіру. Втік звідти, продовжив війну в Месопотамії. За хоробрість нагороджений німецьким Залізним хрестом і турецьким Залізним півмісяцем. 1920-го перейшов до Червоної армії. Після війни залишився у Радянській Україні. Арештований 1933-го за ”контрреволюційну діяльність” і ”зраду батьківщини”. Ще через чотири роки – розстріляний у Ленінграді. Автор: Бродівський краєзнавчий музей
“Ряди “ікроїдів” стали меншати, – оповідає літературознавець Олександр Домбровський. – Радянофільство почало зникати, здаючи позиції українському націоналізму. Лише завзяті комуністи залишилися вірними ступайками червоної Москви. Але їх не було багато. В загальному наші люди погорджували ними, ставлячись до них з презирством”.
На початку 1930-х політику українізації в СРСР згортають. На Галичину приходять звістки про арешти в містах і голод у селах Наддніпрянської України. Їх переказують галичани, що повернулися з СРСР. Як от професор математики Остап Менда.
– Так звана українізація прогомоніла – і сліду не стало, – розказує він про три роки в СРСР на зустрічі з земляками. – На Україні панує Москва й московський дух. Всесильна чрезвичайка страшним терором наложила каганець на уста 30 мільйонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і тому подібне – це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи. Божевільні з голоду родичі ріжуть і їдять своїх дітей. Здається, немов у людях загинули всякі людські почування, і вони стали дикими звірями. Багато сіл цілком опущених. Одні з селян вибралися до міст за поживою, а інші погинули з голоду. Їхні трупи, ніким не хоронені, гниють і завітрюють цілі околиці.
Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік
У травні 1933 року накладає на себе руки письменник Микола Хвильовий. У липні стріляється нарком освіти УРСР Микола Скрипник.
Микола Стронський – родом із Дрогобиччини. Замолоду вступив до Української соціал-демократичної партії. Під час Першої світової війни був комендантом легіону Українських січових стрільців, пізніше – сотником Української галицької армії. По війні захопився комуністичними ідеями. Вступив у підпільну Комуністичну партію Західної України. Очолював Дрогобицький окружний комітет. 1928 року влаштувався працювати в радянське консульство: спершу кур’єром з особливих доручень, пізніше – секретарем. У липні 1933-го отримав повідомлення, що його переводять на партійну роботу до Харкова – тодішньої столиці Української РСР. Імовірно, це стало головною причиною самогубства.
“Хвильовий застрілився у Харкові, Скрипник – у Москві, Стронський – у Львові, – пише газета “Діло”. – Хвиля розпуки досягає скрізь, де живуть одиниці, які причаливши до комуністичного табору, не розірвали проте з “буржуазними” поняттями про свою національну приналежність та про обов’язуючу силу людської чести. Микола Стронський прилучився до тих двох своїх однодумців, які не мали сили довше вигрівати серед існуючих відносин у комуністичних рядах. Всі вони рішили виступити взагалі з рядів живучих та тріснути за собою дверима, які потрясли б обмосковленою русотяпською комуністичною хатою”.
Головні ворота Личаківського цвинтаря, фото близько 1900 року
Стронського ховають на Личаківському цвинтарі. Процесія малолюдна: четверо працівників консульства, десяток товаришів, донька і двоє братів покійного. А ще – кілька десятків поліцейських. На труну кладуть два вінки з живих квітів. Хреста немає. На могилі не виголошують жодної промови. Того ж дня містом шириться чутка, що четверо львівських науковців – Студинський, Колесса, Щурат і Возняк – відмовилися від звання академіків ВУАН.
Григорія Радченка відкликають зі Львова. Через два роки його арештують. Причина: “Будучи консулом СРСР у Львові, був зв’язаний з іноземним центром цієї організації та за його завданням вів контрреволюційну роботу в Україні. Видавав без дозволу Наркомату іноземних справ візи на в’їзд у СРСР терористам, що їхали для організації терористичних актів над відповідальними керівниками Радянської влади”. Помре на Колимі 1940-го.
Фінансування українських організацій і діячів припиняють. Усі наступні консули СРСР у Львові – росіяни. На посаду секретаря призначають Олексія Майлова. 21 жовтня 1933 року в приміщенні консульства його застрелить воїн Організації українських націоналістів Микола Лемик – на знак протесту проти Голодомору на Радянській Україні.
Комуністи роздають агітки під час урочистого відкриття пам’ятника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Карикатура з першої шпальти гумористичного часопису ”Зиз” від 5 червня 1933 року. Автор: ukrbiblioteka.org
Треба мати на боротьбу дуже сильні нерви. А в мене їх нема
“Це ще один акт обвинувачення – цього разу позамогильний – московського большевицького центру, що явно й отверто веде політику винищування українського народу на його власній землі”, – коментує невідомий, який підписався “Товариш Стронського”, передсмертну записку секретаря консульства СРСР у Львові Миколи Стронського. Преса опублікувала її 3 серпня 1935-го – рівно через два роки після самогубства дипломата.
У записці йдеться:
“Товариші.
Маю певну підставу твердити, що я є посуджуваний. Не знаю тільки, чи лиш у національній опозиції, чи в зраді взагалі. Це друге також можливе. Таке маю вражіння. Тому зі страшним болем, але спокійно заявляю, що партійна совість у мене чиста. Щодо національної опозиції, то я не укривався з нею. Я не міг і не вільно було мені перед товаришами укривати, що я не розумію того, як могла ленінська партія дозволити на теперішній русотяпський курс на Радянській Україні, який є запереченням національно-визвольної політики.
Факти:
І. Нарком освіти Затонський на похороні покійного Скрипника у надгробній промові між іншим сказав таке: “Нам потрібна не “національна свідомість”, а свідомість клясова, а саме це вимагає зросту культури соціялістичної не змістом національної, а формою”.
Ясно, що кожному партійцеві мусить бути відомо, що в соціяльній революції першу й найголовнішу ролю відіграє соціяльна справа. Але мене вчили, що соціяльна революція вирішує, і то повнотою вирішує друге питання – національне.
І як без клясової свідомости нема соціяльної революції, так без національної свідомости нема національного вирішення. Тому питаю, як розуміти те, що говорив нарком освіти? Чи це якийсь націоналнігілізм, чи звичайне собі русотяпство?
II. Заступник наркома освіти Хвиля пише між іншим таке: “В питанні правопису товариш Скрипник стояв на позиціях відрубности української мови від російської”.
Сказано ясно і недвозначно. І ясно з того виходить, що зайшла засаднича зміна політики в українському національному питанні. Ведеться боротьба за наставлення освітнього апарату на русифікацію.
Чи тут можна мовчати?
Приходжу до переконання, що великодержавний ухил, російський шовінізм і русотяпство є в партії такі сильні, що треба мати на боротьбу з ними дуже сильні нерви. А в мене їх нема.
Під дуже страшним для нас грецьким словом “пентархія” в християнській традиції часто мають на увазі 5 православних кафоличних патріархів. Серед них немає львівського, але могло статись так, що був би. Питання лише на скільки часу, адже в минулому існувала ідея з перенесенням одного з цих патріархатів до Львова. Але ця гра була наскільки складною і в ній було задіяно так багато сторін, що вона провалилась навіть на рівні задуму.
Фаусто Зонарро. Вступ Мехмеда ІІ в місто. Фото з https://uk.wikipedia.org
Після захоплення у 1453 році турками-османами Константинополя, постало питання про права і статус одного з пастирів християнського світу – Константинопольського Патріарха. Останній не міг похвалитись зручним і комфортним життям в Османській імперії, адже сам факт, коли лідер християнського світу перебуває на території головно мусульманської держави і успішно “пасе свою отару”, виглядає сумнівним. Саме тому, з’явилося кілька проектів стосовно зміни розташування патріарха, перевезення його в середовище зосередження православних. Головними претендентами тут були Московія та Річ Посполита. Головних ініціаторів було досить багато, а ще більше планів та очікувань, пов’язаних із цією місією.
Ян Замойський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Скажімо, існувала ідея про перенесення патріархату до Києва. Вона належала канцлеру Яну Замойському, засновнику Замойської академії. Про це він навіть вів переговори з Константинопольським Патріархом Єремією ІІ Траносом, але останній якось не надто прихильно відгукувався на цю ідею. Про існування подібних переговорів дізнались у Московії, нібито від супутника патріарха, Арсенія Елассонського, який викладав і був ректором Львівської братської школи. За однією з версій, саме у відповідь на ці події, проголошувався патріархат у Московії. Хоч версія видається більш, ніж сумнівною.
Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Фото з https://uk.wikipedia.org
Інтенсивно в цьому плані працював також і Рим, який одним пострілом хотів убити кількох зайців. Питання перевезення патріарха перебувало для Папської курії у тісному зв’язку з питанням створення антитурецької коаліції, а також із поширенням унії на східні території. Саме тому, на наші терени прибували і папські посланці. Найбільш цікавим, в контексті цього питання, для нас є єзуїт Антоніо Поссевіно та його місія. Поссевіно був офіційним посланцем Папи у Московії, Речі Посполитій та Швеції. Також він був посередником у перемовинах між Іваном Грозним та Стефаном Баторієм.
Антоніо Поссевіно. Фото з www.rospisatel.ru
Початково Поссевіно прибув до Московії, яку Рим розглядав як рупор антитурецької боротьби, але там єзуїт швидко зрозумів, що справи не підуть, а “ключ” до Московії знаходиться на Русі. Поссевіно в якості столиці патріархату пропонував такі міста Речі Посполитої, як Київ, Львів і Вільно. Також не виключав можливості і самого Риму. Для реалізації свого задуму та для досягнення інших поставлених цілей, єзуїт почав активно співпрацювати на усіх можливих рівнях з місцевою шляхтою та магнатами. Вже у 1583 – 1584 роках відбувались його переговори з Василем Костянтином Острозьким, некоронованим королем Русі.
Василь Костянтин Острозький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Схоже на те, що коронованим Острозький таки хотів стати, бо коли єзуїт в переговорах переслідував ціль створення антитурецької коаліції чи підготовки ґрунту для поширення католицизму, то хто знає, як далеко міг би зайти Острозький, отримавши в сферу свого впливу патріарха, який спокійно і без проблем міг би висвятити його на короля, чи навіть імператора. Так зародилась і плекалась ідея патріархату в Острозі.
Фрагмент твору “Московія” Антоніо Поссевіно. Фото з anticvarium.ru
І хоч сьогодні образ Острозького є одним з символічних в плані захисту православ’я, але спочатку він активно співпрацював з представниками католицизму і навіть був одним з ініціаторів унії. Інша справа, що процес пішов не за його сценарієм і Острозький змінив курс, ставши одним з противників унії. Як би там не було, а співпрацю з Поссевіно було розпочато і його ідеї про заснування папських семінарій та друк католицьких книг руською мовою, Острозький очевидно підтримував. Для цього навіть мали відкрити друкарні у Кракові і можливо й в самому Острозі. Також Острозький обіцяв підтримати ідею з перенесенням патріархату до Львова, Острога, Вільна чи іншого міста Речі Посполитої, залежно на що впаде вибір. Натомість, вимогою Острозького було, аби католики допомогли йому з викладачами у академії та маєтками у Словаччині та Богемії.
Леонід Молодожанин. “Берестейська унія”, Вінніпег. Фото з https://uk.wikipedia.org
Таким чином, Поссевіно мав відповідати за маєтки Осрозького у Богемії та Словаччині й друк католицької літератури руською мовою, а папський нунцій Болоньєтті за особисте навернення Острозького (про що йому самому, ясна річ, не казали, хоч він і так знав) і забезпечення викладачами академії Острозького. Разом з тим, Острозький мав бути стороною, яка переконає патріархів прийняти новий календар, а відтак зробити унію ще більш можливою. Все виглядало ніби непогано, але вже згодом Болоньєтті зазначав, що з Острозьким нічого не вдасться. Провал стався частково і через самих єзуїтів, які трішки переграли і поспішно схилили до католицизму синів Острозького, що йому не сподобалось.
Один з документів Берестейської унії. Фото з blogs.korrespondent.net
Все було складно і з позицією Риму. З одного боку, він підтримував ідею перенесення патріархату до Московії чи Речі Посполитої, які могли би стати головними сторонами війни проти Османської імперії. З іншого боку, Папська курія також мала свої цілі і своє бачення розвитку подій, що були пов’язані з поширенням католицизму і унії. Очевидно, Поссевіно лише розвідував ситуацію і створював ґрунт для цих процесів. Іншою стороною цих процесів був вже згаданий папський нунцій Болоньєтті, який відстоював думку, що столиця патріарха має бути у Вільно, або ж Львові і не у всьому погоджувався з Поссевіно. Крім них двох, різні бачення цієї проблеми мали й інші фігури та середовища в самому Ватикані. Не на всі варіанти, в плані перенесення до інших міст, погоджувався і сам Константинопольський Патріарх.
Прапор Вселенського Патріархату. Фото з https://uk.wikipedia.org
В підсумку сталось так, що Острозького налякали надто інтенсивним поширенням католицизму, ініціативи Поссевіно не знайшли підтримки у Римі, торгувались і патріархи. Таким чином, Константинопольський Патріарх не отримав ні львівської прописки, ні якого-небуть іншого українського міста і залишився на територіях колишній Візантії. Там він залишається і по-сьогодні. Ми ж тепер можемо лише уявляти і фантазувати, як би повернулась історія, якби у Львові на постійній основі перебував Вселенський Патріарх.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Опаріна Т. Сприйняття унії в Росії XVII століття / Держава, суспільство і Церква. Матеріали Других “Берестейських читань” Львів – Дніпропетровськ – Київ, 1 – 6 лютого 1995. Дискусія. – Львів, 1996. – С. 178.
“Небуденний трафунок стався нещодавно у Львові. Поліція арештувала селюка з-під Рави-Руської в мундирі полковника. Разом з ним затримано й кілька инчих осіб. Виявилося, що вони стали жертвами чоловіка несповна розуму, який уявив себе Гітлером і хотів самопроголоситися “рятівником людства”. Випадок цей свідчить про психозу, яка перекинулася вже й на село, як невід’ємну частину поспільства. Завідомляємо про нього з метою застереження наївних триматися далі від подібних типчиків, здатних дивакуватими концепціями завдати нещастя і проблем”.
“Tajny detektyw”, рік 1932, дня 5 червня
Герой оповіді Дмитро Стахник народився в селі Верхрата, що неподалік Рави-Руської. Після відбуття військової служби у Львові в 5 артилерійському полку 1925 р. він повернувся на родинне обійстя. Там, маючи у власности 7-морґове господарство, займався рільництвом – заняттям, яке не надто тішило його самолюбство.
Дмитро Стахник
Спілкуванням з сусідами здебільшого гордував. Не брав участі і в громадському житті рідного села, обминаючи двері місцевої “Просвіти”, не був партійним. Лишень час від часу почитував українські часописи, у яких насамперед звертав увагу на згадки в новинах про перші політичні успіхи Гітлера, постать якого йому дуже імпонувала.
Верхрата. Сільське обійстя Стахника
Врешті, продав Стахник 2 морґи поля та луг і вирішив пустити виручений капітал на втілення своїх таємних політичних мрій. Під це діло до власних 1.5 тис. злотих додав ще 1 тис. злотих, позичену в племінника з обіцянкою інвестувати всі зібрані кошти в купівлю кам’яниці і відкриття великої ресторації у Львові. З тим і відбув у Лев’яче місто рятувати світ…
Львів. Готель “Асторія”. Тимчасова штаб-кватира Стахника. Світлив Л.Оберхард, 1932 р.
Штаб-кватирою Стахник обрав другорядний львівський отель «Асторія». Хутко підібрав собі з місцевих ад’ютанта в особі Штефка Пікули, парубка прописаного на вул. Жолкевській. Платив йому 5 злотих денно, запудрюючи мізки оповідями про зв’язки з таємничими впливовими особами з Варшави, спільно з котрими перевернуть світ і прийдуть до влади.
Штефко Пікула
Майже цілий місяць пішов на входження Стахника в омріяний образ прийдешнього провідника-рятівника і приємне часопроведення. Крім того, він замовив собі у кравця мундир полковника Війська Польського, ад’ютантові сержантський і ще 4 мундири рядових для потенційних спільників. Вербуванням останніх зайнявся Пікула. В парку Костюшка він підходив до безробітних, яких, одначе, не втаємничував у справжні плани потенційного фюрера. Обіцяв лише добру роботу в щедрого багача, на що купилося з півсотні осіб. Така бурхлива кадрова діяльність ад’ютанта не могла пройти повз очі й вуха поліційних агентів, котрі почали стежити за підозрілим посередником і рекрутованими…
Львів. Парк поєзуїцький (Костюшка) – місце вербування спільників Стахника. Світлив М.Мюнц
Після відповідних приготувань було оголошено обраним час явлення “рятівника”. Місцем першого зібрання вибрали зарослий деревами і густими кущами яр поміж військовою стрільницею і клепарівським цвинтарем неподалік вул. Янівської. Там в очікуванні пришестя провідника Пікула бавив завербованих горівкою і перекусками. Ближче до опівночі в мундирі полковника з’явився і сам Стахник. По недовгій промові він наказав кільком спільникам переодягтися у раніше пошиті армійські мундири. А далі сталося неочікуване. На територію стрільниці стрімко увірвався військовий патруль і почав обшук підозрілого полковника й не менш підозрілих обірванців з його найближчого оточення.
Поквапилися на поміч військовим зі свого сховку і поліційні агенти, які були також заскочені таким несподіваним розвитком подій.
Львів, околиці Клепарівського цвинтара – місце зборів та арешту Стахника і спілки, 1932 р.
Варто зазначити, що чимало завербованих Пікулою осіб таки змогли розчинитися в тінях ночі. З оточення Стахника вдалося затримати тільки львів’ян Євстахія Євечка, Ярослава Красовського, Антона Вітвіцького, бродівчанина Олексу Бориса та жителів Городоцького і Мостиського повітів Олексу Періха і Михайла Біганського…
В дитинстві, часто їздячи електропоїздом поміж містами Стрий та Жидачів, мою увагу не раз привертала чудова і здавалося досить давня дзвіниця невідомого мені тоді храму. Та ось тепер, займаючись історією Львова та рідного краю, згадався образ тієї дзвіниці і з’явилась думка з’ясувати, де ж саме знаходиться той храм, що має таку гарну дзвіницю.
Зображення появи чудотворного образу Божої Матері перед Анною Войнаковською.
На щастя, залізничний маршрут між Стриєм та Жидачівом є невеликий, і кількість населених пунктів на цьому шляху є досить малою. Тому досить швидко вдалось встановити, що згадана дзвіниця належить до комплексу Кохавинського монастиря Редемптористів на півдненній околиці Гніздичева. Залишилось лиш дізнатися історію цього чудового місця.
Фотографія Кохавинської чудотворної ікони Божої Матері.
Виявляється епітет «чудовий» є доволі влучним щодо цього місця. І якщо вірити давнім легендам, перше чудо мало тут місце ще в 1646 році. За повір’ям якось дідичка Руди Анна Войнаковська, їдучи по дорозі до Жидачева побачила на дубі образ Діви Марії. Четвірка коней, що везла карету, впала перед незрозумілою з’явою на свої кінські коліна. Побачивши, що ще й навколо образу по лісу розкладені свічки Анна вирішила покликати ксьондза. Той повів до лісу людей та скомандував зняти образ, однак спроба Мельника Коробки здійснити цей задум завершилась лиш падінням з дубу, яке на диво було досить м’яким.
Проща в Кохавино. Літографія 19 ст. Автор Наполеон Орда
Подальші документальні та легендарні свідчення дещо різняться. Легенда розповідає, що Войнаковська намагалася перевезти ікону до свого маєтку в Руді, однак святиня тричі поверталася знову до дубу, що зрештою змусило усіх змиритися з цим, і до 1680 року ікона так і залишалася на дереві. За більш офіційною інформацією образ уже з 1650 по 1680 роки перебував у парафіяльному костелі в Руді.
Новозбудований костел св. Герарда. Фото 1894 року
У 1680 році на місці дубу, де було знайдено ікону звели дерев’яну каплицю куди і було перенесено святиню. На це перенесення прибуло досить багато паломників, оскільки ікона встигла набути слави чудотворної.
Старий та новий костел в Кохавино. Фото 1903 року
Ще за кілька десятків років чудес пов’язаних з іконою назбиралося стільки, що в 1740 році розпочався процес з визнання її чудотворною. Він, до слова, був доволі тривалим, і завершився аж 26 травня 1755 року, коли Кохавинську ікону Матері Божої нарешті офіційно було визнано чудотворною.
Бічний фасад костелу св. Герарда. Фото 1894 року
А між тим, ще у 1748 році для ікони було споруджено нову дерев’яну церкву, при якій вже наступного року розпочав діяти монастир Кармелітів. 22 червня 1755 року за участю єпископів латинського, візантійського та вірменського обрядів, зокрема львівського архієпископа Вижицького та єпископа Лева Шептицького, відбулося урочисте перенесення чудотворної ікони з каплиці до новозбудованого храму.
Заклад для сиріт при Кохавинському монастирі. Листівка 1909 року
Однак, після приходу австрійської влади та реформ Йосипа II монастир в Кохавино було ліквідовано. Відновлено його було тільки 1855 року. Тоді ж відновлено й капличку та ікону. Та кількість вірян охочих відвідати храм з його чудотворною іконою зростала. Тому, вже в 1868 році було закладено наріжний камінь під новий храм.
Первісний вигляд каплиці 1680 року в Кохавино. До сьогодні не збереглась
Однак будівництво нового храму затягнулось на десятиліття. Причиною була банальна відсутність коштів. Довелося навіть вирубати славні кохавинські дуби, від продажу деревини яких вдалось виручити чимало грошей. Нарешті в 1894 році новий костел було збудовано. 30 серпня відбулось його освячення, а вже 1 вересня того ж року – урочисте перенесення чудотворної ікони.
Перебудована каплиця в Кохавино. Фото 1903 року
У 1897 році на кошти ксьондза Євгена Петруського при монастирі було відкрито сирітський заклад. А вже в 1900 році новозбудований костел дещо розширили, прибудувавши до нього каплички. У ті ж роки розвалюється давня капличка, і на її місці зводять нову.
Зображення території монастиря в Кохавино уже без давнього костелу. Листівка міжвоєнного періоду
Що до образу, то його в 1912 році було урочисто короновано. У 1931 році монастир дістається єзуїтам, які внаслідок Другої світової війни та приходу радянської влади перевозять ікону до Польщі, де вона тепер зберігається в Глівіцях.
Монастир св. Герарда. Сучасний вигляд.
Сам же монастир за радянської влади був пунктом збору льону. Це значно його пошкодило, тому й не дивно, що в 1990-х рр. він мав вигляд доволі давнього, хоча йому тоді було заледве 100 років. Від початків незалежності нашої держави монастир відновив діяльність, храми поволі реставруються, а в 2000 році сюди була привезена з Польщі точна копія чудотворного образу, завдяки якому й з’явилися храми та монастир.
Владислав Галицький став одним з найбільш цікавих та оригінальних львівських архітекторів другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Будівничий цілої низки самобутніх споруд та реставратор вже існуючих архітектурних шедеврів у Львові, він на превеликий жаль і досі залишається малознаним для сучасних львів’ян та гостей міста. Пропонуємо вам поглянути на біографію цього неординарного та справді важливого для нашого міста будівничого, та відкрити для себе невідомі раніше сторінки в історії архітектури не такого й давнього по відношенню до нас, та водночас далекого та іншого Львова.
Народився майбутній архітектор у 1850 році. У 1869–1875 роках Владислав навчався у Львівській технічній академії, яка була попередницею сучасної Львівської політехніки і існувала з 1844 року. Після цього, Галицький на два довгих роки вирушив до Риму, а коли повернувся, то його альма-матер перейменували на Вищу політехнічну школу, де він протягом 1877–1880 р. був асистентом професора Машковського на кафедрі нарисної геометрії.
Національний університет „Львівська політехніка“
Ю. Захаревич
Проте архітектура все ж була його істинним покликанням, тому згодом він переходить на кафедру архітектури де професором був знаменитий Юліан Захаревич. Від 1880-х років і до початку Першої світової війни припадає пік його творчої активності у Львові. У міжвоєнне десятиліття він полишає милу його серцю східну Галичину і оселяється в польських воєводствах міжвоєнної Польщі, де й продовжує свою кар’єру. Проте нас буде цікавити саме «австрійський» період його творчості, який, як ми уже згадували, був нерозривно пов’язаним саме зі Львовом.Вид на будинок на сучасній вулиці Листопадового Чину, 14
Будинок на сучасній вулиці Листопадового Чину, 14 було збудовано у 1880 році. Скульптурне оздоблення виконав знаменитий Л. Марконі.
Бернардинський костел
Бернардинський костел і монастир
У 1883-1884 роках В. Галицький керував реставрацією костелу бернардинського монастиря.
Будинок спортивного товариства «Сокіл»
Будинок спортивного товариства «Сокіл»
У 1887 році, разом з Альфредом Каменобродським він спорудив будинок спортивного товариства «Сокіл» на розі нинішніх вулиць Дудаєва і Ковжуна.
Каплиця Барчевських
Каплиця Барчевських
У тому ж 1887 році була споруджена каплиця Барчевських на Личаківському некрополі.
Храм Вознесіння у наші дні
Дерев’яна церква, яка стояла на місці збудованого храму
Храм Вознесіння у наші дні
У 1897-1901 роках він працює над церквою Вознесіння Господнього. Владислав Галицький розробив її проект у 1897 році у стилістичному поєднанні неороманіки та неоготики. Попередня церква на цьому ж місці була дерев’яною і була збудована у 1602 році. У середині XIX століття вона перебувала у поганому стані, тому було вирішено збудувати новий храм, за що і взявся Галицький.
Палац Дідушицьких
Палац Дідушицьких
Реконструкція палацу Дідушицьких на нинішній вулиці Лисенка, 15. Куплену віллу 1856 р. Дідушицькі перебудували на палац за проектом архітектора Вінцента Равського-старшого. Найбільша розбудова палацу відбулася 1902 р. саме за проектом Галицького. Було надбудувано 3-й поверх, споруджено додаткові сходи і новий дах. Тоді ж фасади палацу між 2-им і 3-ім поверхами прикрасили барельєфними портретами членів родини Дідушицьких, поміщеними в овальні ніші. 1903 р. розібрали одноповерховий будинок з канцелярією, і за проектом Владислава Галицького провели реконструкцію західного крила з його надбудовою і розбудовою. У такому стані ця частина палацу, як вважається, дійшла до наших днів.
Костел кармелітів
Від 1880-х років Владислав Галицький керував реставраційними роботами при колишньому монастирі кармелітів босих.
Тож проходячи повз згадані нами будівлі, згадуйте деколи і про їх будівничого, який присвятив чимало часу і зусиль, що зробити Львів хоч трішечки кращим.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. / Упорядник Ю. Бірюльов. – Львів, 2008.
В п’ятницю, 5 серпня 2016 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки графіки Ігоря Подольчака.
На жаль, сам митець не зміг бути присутнім на відкритті виставки – його потягли в світи нові креативні та несподівані проекти. Але зібралися друзі та поціновувачі творчості майстра на чолі з найвірнішою шанувальницею – дружиною Тамарою.
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
Експозиція виставки графіки Ігоря Подольчака
«Відкриття цієї виставки – це знакова подія для Львова. Ігор Подольчак – це така львівська легенда, про яку, на жаль, чим далі, тим менше знають молодші. І страшенно шкода, оскільки це одна з ключових постатей Львова кінця 80-х – початку 2000-х рр. Моє покоління, всі як один, згадують його виставки міжнародної графіки, які були просто надзвичайно резонансною подією. Заснований ним фонд «Мазоха», разом з Ігорем Дюричем – це теж було явище. Тоді коли столиця ще тільки приглядалась до актуального мистецтва в нас, у Львові, Подольчак з Дюричем все це вже реалізовували.
Мистецтвознавець Наталка Космолінська
Мені надзвичайно приємно, що Аня Сидоренко змогла його вхопити і зробити цю виставку, щоб нагадати нам про цю надзвичайну особистість, яка все ще присутня у Львові час до часу», сказала мистецтвознавець Наталка Космолінська відкриваючи виставку.
Серед робіт, представлених на виставці, немає новинок, адже митець зараз повністю пішов у кіно та нові режисерські проекти і невідомо чи повернеться знову до графіки.
«Я дуже рада, що він досі працює . Зараз готується знімати кіно, графіку, на жаль, вже не робить, але робить фотографії, живопис. Маю надію, що наступна виставка буде в цих жанрах», – зазначила дружина Ігоря Подольчака, Тамара.
Навіть для обізнаних в історії рідного краю галичан уявлення про давнє минуле своєї землі є доволі туманним. Історичні знання, сформовані шкільними підручниками, створюють у головах випускників занудні картини середньовічної історії України, в якій одне державне утворення змінювалось іншим. Але правда набагато цікавіша. Цікавіша настільки, що їй не знайшлось місця у шкільних підручниках. В історичній свідомості галичан відсутня ціла епоха у кілька століть.
Адже, як виявляється, держава тут існувала навіть задовго до становлення Києва як політичного центру! Держава народу, прямими спадкоємцями якого є сучасні жителі Західної України.
Мапа розселення літописних племен
Чи не єдиними історичними джерелами, що розповідають нам про період до приходу на ці землі київських князів, є скупі згадки європейських та візантійських авторів, але, проте, також і археологічні пам’ятки. Останні привертають особливу увагу та викликають шалений інтерес. Адже на території Львівської області відомо щонайменше два величезних археологічних комплекси, які датуються ще як мінімум однією-двома сотнями років до становлення тут великокнязівської влади. До слова, нижні шари Пліснеського городища датуються аж VII-VIII ст. А, отже, й міста тут були ще тоді, коли Рюриковичі навіть не осіли в Києві.
Відтак виходить, що українцями була забута ціла історична епоха, що тривала кілька століть.
Особливо актуальним постало питання давньослов’янської історії Галичини в останні роки у зв’язку із розробкою унікальних археологічних комплексів Львівщини – Стільського та Пліснеського городищ. Дослідження цих пам’яток репрезентує високий розвиток суспільства та матеріальної культури місцевих племен. Наявність величезних городищ з рядами оборонних валів та з культовими спорудами зумовила дискусійні гіпотези про те, що культура місцевих племен могла і не поступатись Києво-Руській, яка приходить їм на зміну згодом, у Х-ХІ ст.
Терени держави Хорватів
Як свідчить Нестор Літописець, територію сучасної Львівщини населяло плем’я так званих Білих Хорватів: автор повідомляє, що у 907 р. вони у складі війська київського князя рушили в похід на Візантію. Після чого літопис забуває про цей народ майже як на століття. Наступна згадка відноситься вже до 992 р., де йдеться про похід князя Володимира «на Хорват». З цього часу їхні землі було включено до Київської Русі, а їхня культура зазнала значних змін.
Писемних джерел, які б висвітлювали історію нашого регіону у ІХ-Х ст. і, тим паче, в більш ранній період, надзвичайно мало, а ті, про які ми знаємо, доволі нечіткі. Відсутність джерел сформувала ареал таємничості навколо Прикарпаття і його давньої історії.
А щодо таємничого народу Білих Хорватів досі точаться суперечки. Немає спільної думки про назву цього народу; деякими дослідниками запропоновано версії «Карпатські Хорвати» або «Східні Хорвати». Врешті, і сам факт існування цього народу досі не визнається деякими науковцями. Але, всупереч цьому, низка дослідників на підставі археологічних даних відстоює думку, що Білі Хорвати не просто жили в Українському Прикарпатті, а й навіть мали свою державу. І це – не безпідставно.
Львівський археолог Орест Корчинський, відкривач і дослідник Стільського городища
На думку відомого львівського археолога Ореста Корчинського, відсутність достатніх згадок про Українське Прикарпаття ІХ-Х ст. у давньоруських та європейських джерелах пояснюється тим, що басейн р. Дністер та верхів’я р. Сяну увійшли до складу Київської держави аж наприкінці Х ст., тобто пізніше, аніж інші землі. Це стало причиною відсутності відомостей про регіон і його населення у період, який тому передував. А також це зумовило хибні уявлення істориків про західний регіон як відсталий у порівнянні з Київською землею, мовляв, це так звана периферія Київської держави.
Проте, є низка фактів, які змушують повірити в те, що Київська Русь була не першою і не єдиною слов’янською державою середньовіччя. А саме – йдеться про деякі східні джерела. Візантійський імператор Костянтин VII у своєму творі «Про управління імперією» не тільки вказує на існування народів, що йменувались Хорватами, а й локалізує терени так званих Східних Хорватів поміж землями Угрів, Печенігів та р. Віслою. Ним же згадуються й інші хорватські племена, що жили на території сучасних Чехії та Польщі.
Виникає питання: де ж підтвердження таких доволі скупих свідчень існування цього таємничого народу? І чи не могли греки будь-яких варварів називати Хорватами? А також – яке відношення до них мають сучасні Галичани?
Відповідь була знайдена ще у 1980-х рр. в ході Верхньодністрянської археологічної експедиції НАН України, результати якої стали, щонайменше, сенсаційними. У 1987 р. згаданим львівським археологом Орестом Корчинським у с. Стільсько Миколаївського району була виявлена унікальна пам’ятка археології – так зване Стільське городище, яке, на думку вченого, і є, власне, столицею держави Білих Хорватів, т. зв. Великої Хорватії.
Структура городища вражає: ряди оборонних валів, княжий дитинець і потужний металообробний центр. На думку Ореста Корчинського, вже й сама етимологія назви поселення «Стільсько» промовиста: вона походить від слова «стол», і свідчить про те, що ця пам’ятка була столицею держави.
Важливим джерелом до вивчення давньої історії та культури городища є мікротопоніми, перекази та легенди, що пов’язані безпосередньо з часом функціонування давнього міста. За окремим частинами городища закріпились назви: Коморище, Підкоморище, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Біла Дорога, Вежа, які збереглись в усній пам’яті місцевих жителів дотепер, і допомогли під час археологічних розкопок.
Більше того, дослідник заявляє, що Стільське городище, судячи із його площі, було також і найбільшим містом Європи VIII-X ст. – адже площа міста складала 250 га. Укріплена фортеця князя і військовий осередок, т.зв. «дитинець», знаходилась на висоті 100 м над річкою і займала близько 15 га., і це при тому, що весь Київ у Х ст. мав площу лише 9,8 га. Такі величезні розміри пам’ятки зумовлені тим що місто було розташоване на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що вели з мусульманського Сходу у Західну Європу і з Півночі у Паннонську долину та у Середземномор’я.
Багаторічні дослідження пана Ореста вимальовують надзвичайну картину зовнішнього обліку давньослов’янської столиці, у який навіть важко повірити і доводиться залучити фантазію. Адже на території городища було виявлено не просто багатий речовий матеріал, серед якого – імпортну кераміку, знаряддя праці та зброю, але і вражаючі для того часу технічні засоби. А саме – штучно споруджений наприкінці VIII – на початку ІХ століття водний шлях на р. Колодниці, який за допомогою потужних земляних гребель і шлюзів давав змогу невеликим річковим суднам рухатись як за, так і проти течії, що для тих часів було проявом чималої інженерної думки. Нагадаємо, що все це стосується народу, який разом із іншими народами у роменській традиції відносився до т.зв. «варварів».
Довкола дитинця знаходилися укріплене передмістя, приміські та сільські поселення, некрополі, ремісничий та культові релігійні осередки.
І тут розпочинається найцікавіше. Довкола давнього городища та неподалік районного центру Миколаєва розташована низка унікальних давньослов’янських святилищ, печер та печерних комплексів які є свідченнями стану культури та вірувань наших предків. Довгий час ці печерні комплекси були об’єктами язичницьких культів. Низка печер, що знаходяться в урочищі Чорна (Лиса) Гора, у північній околиці Миколаєва, імовірно, були створеними у VIII ст. як храм сонця.
На сакральне призначення печер вказує специфіка їхнього розташування двома паралельними рядами в напрямку схід-захід; печери розташовані фасадною частиною на південь для забезпечення постійного освітлення їх денним сонцем. Довжина приміщень печерного храму становить від 18 до 28 м, зали храму з’єднані між собою проходами.
План трьох печерних комплексів на Чорній (Лисій) Горі. Джерело: http://zaxid.net/
Існує думка, що ці печери унікальні не тільки самі собою, а й є своєрідним, як це не дивно, музичним інструментом. Ця думка ґрунтується на згадках східних географів Х-ХІ ст., які згадували про дивовижні звуки, що утворювались потоками повітря, коли вони потрапляли в мережу цих печер. Таким чином, ця пам’ятка могла бути таким собі органом, який використовувався для особливих культових релігійних обрядів.
З появою тут християнства в цих печерах оселитись монахи-скитники. Певний час печери вважались оборонними спорудами з австрійських часів, але ця теза не витримує критики.
Цікаву думку було висловлено паном Орестом щодо поширення християнства серед Білих Хорватів, яке, за словами науковця, тут відбулось навіть на століття раніше, аніж на Русі. Мабуть, з огляду на те, що хорватські племена Північного Подністров’я у 610-625 рр. брали участь у визвольній війні проти аварського каганату з ініціативи візантійського імператора Іраклія. Унаслідок цього хорвати отримали у нагороду частину територій імперії, а саме Далмацію, де з часом заснували державу і були охрещені Римом. Частина з них, на думку дослідника, повернулася на рідну землю у Верхнє Подністров’я, – ними й була принесена сюди нова християнська віра, а не князем Володимиром, як було прийнято вважати.
Дослідник аргументує таку свою думку повідомленням згаданого вже візантійського імператора Костянтина, вміщене у 31 главі його книги “Про управління імперією”, де він пише, що хрещені хорвати, які живуть у країнах Далмації, походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками (а так називали угрів), а, отже, були одним народом з єдиною мовою і культурою. Така дума йде в розріз із шкільними стереотипами про слов’ян-язичників та хрещення Русі князем Володимиром.
На сьогоднішній день Стільське городище – ця без перебільшення надзвичайна пам’ятка археології – знаходиться не в найкращому стані. Їй загрожують недбалість і байдужість людей, незаконні забудови та брак фінансування.
Хорватський воїн. Джерело: http://spadok.org.ua/
Між іншим, Стільсько – не єдина відома нам пам’ятка ареалу поширення Білих Хорватів на наших теренах. Ще одна не менш знакова пам’ятка їхньої культури на землях Львівщини – це відомий на сьогодні, на відміну від Стільська, туристичний об’єкт, рештки наскельної фортеці Тустань у с. Урич Сколівського району. І як і Стільське городище, так і фортеця в Уричі не має аналогів у Європі. Фортеця була торгівельним, військовим і митним пунктом Білих хорватів з ІХ ст. в період їхнього економічного піднесення у зв’язку із пожвавленням торгівлі сіллю, яка велась із Галичини в Центрально-Східну Європу.
Ця наскельна фортеця була побудова унікальним способом. В середині скелі вирубувались пази, в пази вкладались дерев’яні бруси, які ставали несучою конструкцією для замку, який унаслідок був настільки неприступним, що не припиняв виконувати свою функцію і кілька століть після Білих Хорватів, у давньоруський період, коли його не могли взяти штурмом навіть монголо-татари.
Набагато на північ від Тустаня, у Бродівському районі, неподалік від с. Підгірці і відомого Підгорецького замку, знаходиться відоме Пліснеське городище, яке також було значним військово політичним центром Білих Хорватів. Нижні шари городища датуються VII ст., а в період VII-Х ст. місто було потужним давньослов’янським центром з укріпленням на високому плато. В той же період в Пліснеську функціонував потужний язичницький культовий центр – в урочищі Оленин Парк, площею 0,3 га, де археологом Михайлом Филипчуком було досліджено цей потужний язичницький храмовий комплекс із жертовним поясом та жертовними ямами.
Проте, у 992 р. під час походу князя Володимира слов’янський Пліснеськ було знищено. Занепад держави Білих Хорватів, або Великої Хорватії, пов’язують саме із цим завойовницьким походом київського князя.
Тризуб, висічений на скелі поблизу печери в Іліві, околицях Стільського городища.. Джерело: https://plus.google.com/
Можна тільки уявити, яким чином слалась би наша історія, якби замість племені київських полян, саме Білі Хорвати стали ядром майбутньої великої Київської Русі. Проте відомо тільки одне. Білі хорвати відіграли, безперечно, суттєву роль у етногенезі українців, а саме західних українців – галичан.
Микола КОЗАК
Список використаних джерел та літератури:
Корчинський Орест. Літописні Хорвати та проблема формування державності на Прикарпатті / Пам’ять Століть, №3. (6) 1997. 92-95 с.
Корчинський Орест. Ранньосередньовічне місто на Верхнім Дністрі / Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. 267–282 с.
Войтович Леонтій. «Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати? Продовження дискусії / Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2004. – Вип. VIII. 38-45 с.
Стільське городище – нові дослідження, знахідки і втрати: зустріч із Орестом Корчинським [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zaxid.net/
Мирослава Іваник . У Карпатах археологи знайшли столицю древніх Білих Хорватів. ФОТО [Електронний ресурс] / Режим доступу:http://istoria.ko.net.ua/
Центр досліджень визвольного руху спільно із Архівом СБУ оприлюднили у Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua колекцію «бофонів» – грошових знаків ОУН та УПА, присвячених великодній тематиці. Бофони з колекції були виготовлені у 1947—1950 роках на Львівщині та Івано-Франківщині у підпільних друкарнях.
Бофони (скорочення від словосполучення «бойовий фонд») – це грошові документи (квитанції) з національною символікою та символікою ОУН і УПА із фіксованими номіналами. Уповноважені особи від ОУН чи УПА видавали їх населенню за добровільно внесені кошти, у вигляді готівки, іноді продуктів харчування, одягу, реманенту. В майбутньому планувалось, що, коли постане Українська держава, ці гроші будуть обмінюватись на справжні.
«Крім суто фінансової ролі бофони також виконували агітаційну функцію. Наприклад у цій колекції можна бачити, що на бофонах друкувалося гасло «Христос Воскрес! Воскресне Україна!»», — розповів упорядник колекції, заступник директора Архіву СБУ Володимир Бірчак.
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1947 р. номіналом 20 крб.
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1947 р. номіналом 1000
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1947 р. номіналом 50 крб.
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1947 р. номіналом 40 крб.
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1947 р. номіналом 100
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1947 р. номіналом 500
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1948 р. номіналом 50
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1948 р. номіналом 200
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1948 р. номіналом 10
Великодній бофон Крайового проводу ОУН “Захід-Карпати” за 1948 р. номіналом 50 крб.
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1949 р. номіналом 200 крб.
Великодній бофон Львівського крайового проводу ОУН за 1949 р. номіналом 100 крб.
«Колекція Галузевого державного архіву Служби безпеки України налічує більше сотні бофонів. Вони потрапили до матеріалів НКВД-КҐБ як конфіскати: вилучалися під час чекістсько-військових операцій, а також коли захоплювали криївки», — повідомив В.Бірчак.
У неділю, 7 серпня 2016 року, о 13 годині Музей-садиба родини Антоничів в селі Бортятин Мостиського району Львівської області (філія Львівського музею історії релігії), презентує виставку «Наші обереги» авторських робіт Оксани Гірняк і Олени Тимків. Майстрині представлять створені власноруч ляльки-мотанки, крайки, гобелени. Ці речі – тільки невелика частинка оберегів українців. Одні з них пов’язані з конкретними життєвими ситуаціями, обрядами, ритуалами. Інші супроводжували людину постійно: від народження до смерті.
21 листопада 2011 р. Зустріч у Музеї-садибі родини Антоничів з поетами Дмитром Павличком і Романом Лубківським
Цього ж дня о 13 годині 30 хвилин у Музейній вітальні зберуться друзі, пошановувачі таланту відомого поета, одного з ініціаторів створення Музею-садиби родини Антоничів Романа Мар’яновича Лубківського. Неодноразово він приїжджав до Бортятина: зустрічався із Ганною Войціцькою, яка пам’ятала і багато розповідала про Богдана-Ігоря Антонича, зі школярами, жителями навколишніх сіл.
На подвір’ї музею: зустріч з поетами Марією Людкевич і Романом Лубківським та художником Орестом Білоусом
Щороку, 6 липня, у день пам’яті Богдана-Ігоря Антонича, музейники разом із юними бортятинцями, після панахиди на Янівському кладовищі, відвідували Романа Мар’яновича на його дачі в селі Рокитне. Тут відбувалися зустрічі з поетами, художниками. Саме тут учасники літературної студії «Друзі Антонича», що діє при Бортятинському музеї, слухали про високе призначення поета, читали свої твори відомим літераторам.
6 липня 2013р. Антоничівська ватра на дачі Романа Лубківського в селі Рокитне
У переддень 75-річчя від дня народження Великого друга музейників Бортятина Романа Лубківського відбудеться зустріч «Кредо поета». Поетеса Марія Людкевич презентуватиме книжку «25 улюблених віршів Романа Лубківського». Це перша посмертна книжка відомого поета, що побачила світ у видавництві «Каменяр». У ній – улюблені твори поета: «Муза», «Різдво переселенське», «Шевченко», «Рокитнянська античність» та ін.. У передмові до книги Марія Людкевич пише: «Тож вибираючи 25 поезій, я хотіла, щоб то були твори, якими переболів поет. А це – Шевченко, слово, любов, тривога, стіна плачу, пекучі спогади і жаль за втраченим, яке так глибоко відчувало зболене серце поета».
Відомий львівський фотограф Йосип Марухняк представлятиме 20 світлин із життя Романа Лубківського.
Ольга ДЯДИНЧУК, Ірина ЦЕБЕНКО наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Ім’я фотомитця Миколи Сеньковського було відоме у міжвоєнній Галичині та далеко поза її межами завдяки його унікальним світлинам та листівкам гуцульської тематики. Цікавий той факт, що наддніпрянець зумів створити неперевершені фотообрази Гуцульщини, які у вигляді поштових листівок розповсюджувалися всією Європою.
Микола Сеньковський, ймовірно, 1920-ті рр. (зі сайту http://zavantag.com/docs/2210/index-261555.html)
Микола Сеньковський. Дорога до річки, Косів, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/105710.html)
Саме Сеньковський є автором історичної фотографії, яку у народі називають «Чукутиха з люлькою», що здобула 1931 р. гран-прі на Міжнародній європейській фотовиставці у Парижі. Того ж року він виконав першу фотометричну панораму Чорногірського хребта, зняту з гори Кострич, триметрова копія якої експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у селі Криворівні.
Микола Сеньковський. Стара гуцулка, 1926 р. (Марія Кречунєк (Чукутиха) (зі сайту http://gig.if.ua)
Микола Сеньковський. Дудар Козьма Михайлюк, Косів, 1931 р.
Народився 1893 р. у містечку Пирятині на Полтавщині у родині колезького правника, родового шляхтича Івана Сеньковського. У Санкт-Петербурзі закінчив кадетський корпус і здобув спеціальність «фотограмметрія». У роки Першої світової війни працював фотографом у російському війську і тоді вперше побував у Карпатах.
Микола Сеньковський. Брама скалиста на Рибниці в Городі, Косівщина, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/105710.html)
Микола Сеньковський. Дараби на Чорнім Черемоші поблизу Города, Косівщина, 1935 р. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/105710.html)
Після поразки українських національно-визвольних змагань на початку 1920-х рр. емігрував до Галичини. Оселився у с. Жаб’є (тепер смт Верховина Івано-Франківської обл.), де познайомився із місцевою вчителькою Євгенією Поліщук (була родом із Тернопільщини, закінчила Коломийську учительську семінарію) – невдовзі молодята побралися.
Микола Сеньковський. Євгенія Поліщук (Сеньковська) зі своїми учнями у школі, Жаб’є, 1927 р. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Сім’я Сеньковських, 1931 р. (зі сайту http://zaxid.net)
1924 р. М. Сеньковський відкрив у Косові, а пізніше в Коломиї магазин радіо- і фототехніки та фотомайстерню. Почав знімати те, що його оточувало і вражало – гуцульський колорит. У пошуку нових образів і типажів багато мандрував Гуцульщиною – бував у таких містечках та селах, як Ворохта, Город, Делятин, Дора, Жаб’є, Кути, Микуличин, Татарів, Яворів, Яремче.
Микола Сеньковський. Міст через Рибницю, Косів, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Микола Сеньковський. Вид на Татарів, поблизу Яремча, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Микола Сеньковський. Залізничний вокзал, Кути, Косівщина, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Фотографа цікавило все, чим займалися гуцули, зокрема і рибальство – очевидно, що й сам любив порибалити.
Микола Сеньковський із впійманим лососем дунайським, ймовірно кін. 1920-х рр. (зі сайту http://gig.if.ua/838)
Став першим фотомитцем на теренах Косівщини – мав власні фотомайстерні у Косові та Коломиї, друкував «видоківки» (листівки з краєвидами) із власними світлинами. У 1930-х рр. видав серію портретів під назвою «Гуцульські типи». Особливе місце у художній спадщині світливця займали жіночі портрети.
Микола Сеньковський. Гуцульські діти, 1927 р. (зі сайту http://audiovis.nac.gov.pl)
Микола Сеньковський. «Князь» і «княгиня», Гуцульщина, кін. 1920-х – поч. 1930-х рр. (зі сайту http://audiovis.nac.gov.pl)
Микола Сеньковський. Гуцул, Косів, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Микола Сеньковський. Гуцулка, Жаб’є, кін 1920-х – поч. 1930-х рр. (зі сайту http://audiovis.nac.gov.pl)
Із започаткуванням у Львові Українського фотографічного товариства М. Сеньковський став його членом – брав участь у першій виставці української аматорської фотографії 1930 р. Його роботою «Гуцулка» оформлено обкладинку каталогу виставки.
Микола Сеньковський. Гуцулка, Косівщина, 1925–1930-ті рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/105710.html)
Обкладинка каталогу Першої виставки української аматорської фотографії у Львові, 1930 р.
У вересні 1939 р. М. Сеньківський виїхав на захід разом із польськими офіцерами. Подальша його доля невідома – існує припущення, що міг бути ув’язненим і загинув. Є також непідтверджені відомості, що нібито М. Сеньковський жив у Лондоні і там похований.
Микола Сеньковський, друга пол. 1930-х рр. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Микола Сеньковський. Локаль «Наша Господа», Яремче, 1939 р. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Дружина фотографа, Євгенія Сеньковська, залишилася у Львові, вступила до лав УПА, 1945 р. була заарештована органами НКВС, однак їй вдалося втекти з ув’язнення. Згодом під час перетину румунського кордону була затримана вдруге, звільнитися не вдалося – її привезли до Львова, де вона загинула 1947 р. Син, Юрій Сеньковський (1931–2016), вчений-геолог, член-кореспондент НАН України, жив і працював у Львові.
Подружжя Микола і Євгенія Сеньковські, друга пол. 1930-х рр. (Зеленчук І., Зеленчук Я. Українознавча реконструкція біографії видатної гуцульської співачки Марії Кречунєк (Чукутихи) // Українознавство. – 2012. – № 3. – С. 200–204)
Микола Сеньковський. Костел у Кутах, 1939 р. (зі сайту http://proidysvit.livejournal.com/61415.html)
Нове життя у давні образи фотомитця вдихнув відомий львівський поет Ігор Калинець, зініціювавши відкриття у Музеї етнографії та художнього промислу у травні 1996 р. виставки «Гуцульщина у світлинах Миколи Сеньковського (1920–1930 рр.)». І ось цьогоріч, через двадцять років після першої виставки карпатського фотографа, у київському видавництві «Артбук» світ побачив ошатний фотоальбом «Микола Сеньковський. Карпатські листівки 1925–1932».
Миколу Сеньковського справедливо називають фотолітописцем Гуцульщини – він є автором декількох тисяч документальних та художніх світлин. Об’єктив його камери зафіксував неперевершені гірські краєвиди, пам’ятки природи і культури, антропологічні типи гуцулів, їх ритуали, обряди, побут, дерев’яну народну архітектуру та вироби народного мистецтва.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Библюк Н. Неперевершений фотолітописець Гуцульщини [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://zavantag.com/docs/2210/index-261555.html.
Гуцульщина в світлинах Миколи Сеньковського (1920–30рр.). Зустріч із Юрієм Сеньковським [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?gutsulshhina_v_svitlinah_mikoli_senkovskogo_192030rr_zustrich_iz_yuriyem_senkovskim&objectId=1286531.
Фердинанд Фейвель Касслер (16.03.1883 р., Підгір’я – 1941/43 р.) – один із найвідоміших львівських архітекторів першої половини ХХ ст. Закінчив архітектурний факультет Львівської політехніки, на якому навчався в 1902–1907 рр. Під час навчання був членом правління «Спілки студентів архітектури». У 1908–1911 роках – один із провідних архітекторів фірми Міхала Уляма. 1911 року відкрив власне проектне бюро на вулиці Глинянській №4 (тепер вулиця Донцова).
Будинок №4 на вулиці Донцова у Львові. Сходова клітка
Будинок №4 на вулиці Донцова у Львові. Сходова клітка
Фердинанд Касслер одним із перших на галицьких теренах застосував в будівництві залізобетон, що мало величезне значення з точки зору конструктивних можливостей та надання споруді індивідуальної форми. Був також першим, хто почав споруджувати у Львові багатоповерхові будинки – хмарочоси. Прикладами можуть служити старий прибутковий будинок Йонаша Шпрехера на пл. Міцкевича №8 та будинок на вул. Академічній №7 (тепер – проспект Шевченка), збудований на замовлення того ж Йонаша Шпрехера.
Будинок Йонаша Шпрехера на площі Міцкевича №8 (1912–1921)
Перший львівський «хмарочос» – будинок №8, власником якого був найбагатший львівський бізнесмен Йонаш Шпрехер. Його прибуткові будинки завжди виділялися серед львівських споруд своєю неординарністю. Будівництво почалося ще перед Першою світовою війною, a закінчилося у 1921 році. Кам’яницю називали першим львівським хмародером. Архітекторові Фердинанду Каслеру довелося балансувати між замовником, котрий хотів мати якнайбільше поверхів під офісні приміщення в самому центрі галицької столиці, та вимогами ради Королівського столичного міста Львова, яка не бажала мати на площі занадто високу будівлю.
Сучасний вигляд ділянки з будинком Шпрехера, фото 2015 року
Початок будівництва “хмарочоса” Шпрехера. Фото 1912 року
Будинок на проспекті Шевченка №7 (1929)
Будинок № 7 був відомий як другий «будинок Шпрехера». Восьмиповерховий прибутковий будинок у стилі функціоналізму збудований 1929 року. В основу закладено залізобетонний каркас, зовні облицьований плитами штучного граніту та мармуру, у внутрішніх подвір’ях стіни вкриті білою керамічною плиткою, інтер’єри прикрашені алебастровими плитами (каменярські роботи фірми Людвіка Тировича). Протягом різних часів приміщення орендували різноманітні організації. У 1933-36 роках тут містилося консульство Угорщини. В радянські часи на першому поверсі розміщувався ресторан «Елегант», оформлений за проектом Петра Тарнавецького. Тепер тут Будинок профспілок Львівщини.
Будинок на проспекті Шевченка №7, фото поч. ХХ ст.
Будинок профспілок, сучасний вигляд
Фердинанд Касслер належав до єврейської громади міста, в житті якої він брав активну участь: був членом Ради при Єврейській громаді у Львові, багаторічним членом гуманітарного товариства «Леополіс Бней Бріт», а також низки громадських та професійних організацій.
У його творчості можна виділити декілька етапів. Початок становлення Касслера як архітектора відбувається в добу сецесії, коли при проектуванні споруди завжди поставала проблема синтезу різних видів мистецтва. Саме архітектор не тільки проектував споруду, але й її декор, обстановку інтер’єру, вітражі, стінні розписи тощо. Фердинанд Касслер в 1910-і рр., тобто в період розквіту сецесійного будівництва у Львові, разом із іншими архітекторами був співавтором комплексу житлових будинків на вул. Левицького №11, №11а, №15 (спільний проект із Валерієм Шульманом) та інші.
Комплекс житлових будинків на вул. Левицького № 11, №11а, №15 (1912)
Збудований у 1911—1912 роках. Номера тринадцятого умисне уникнуто – замість нього йде будівля під номером 11а, в якій жив Фердинанд Касслер. Архітектори Фердинанд Касслер та Валерій Шульман. Скульптурне оздоблення виконав Францішек Томаш Бернат. Під №11 від 1950-х містилася майстерня з ремонту й пошиття одягу та ремонт взуття, зараз це житловий будинок.
Споруда на вул. Левицького № 11
Будинок на вул. Левицького № 15
У сецесійний період своєї архітектурної творчості Фердиннад Касслер співпрацював зі скульпторами, які за його проектами виконували оздоблення споруди. Тоді він віддавав абсолютну перевагу одному із видатних львівських скульпторів – Зиґмунту Курчинському (1886–1953). Скульптури різця Зиґмунта Курчинського оздоблюють будинок Я. Ґрюнера на вул. Гнатюка №20/22 (залізничні каси), будинок Фінклера на розі вул. С. Бандери №24 і Карпінського тощо.
Будинок Ґрюнера на вулиці Гнатюка №20/22 (1911)
Колишній прибутковий дім родини Ґрюнерів. Сучасний будинок на вул. Гнатюка, 20-22 постав 1911 р. на місці двох попередніх, що займали велику парцелю на тодішній вул. Яґелонській. 1910 р. львів’яни Якуб і Клара Ґрюнери придбали велику ділянку, що була забудована по периметру – з внутрішнім подвір’ям, і складалася з двох чільних будинків під № 20 і 22 та офіцин (флігелів), у яких розміщувалися господарські приміщення. Чільні кам’яниці були поєднані спільною брамою-проїздом. Отримавши 1.06.1910 р. дозвіл на будівництво нової кам’яниці, власники замовили проект у будівельному бюро Міхала Уляма. У цьому бюро працювали такі знакові архітектори Львова, як Фердинанд Касслер і Роман Фелінський. З 1911 р. саме Касслер є автором проекту кам’яниці Ґрюнерів. Розроблений проект чиншової кам’яниці був затверджений 30.11.1910 р. Через те, що під час будівництва було змінене місце головної сходової кітки, а також внесені незначні зміни у розміщенні санвузлів, проект довелося корегувати. Додатковий проект був затверджений 23.12.1910 р. Будівництво кам’яниці завершував Роман Фелінський, що став зятем Уляма. Скульптурне оздоблення Зигмунта Курчинського.
Будинок Ґрюнера на вулиці Гнатюка №20/22
Прибутковий дім родини Ґрюнерів, поч. ХХ ст.
Будинок Фінклера на розі вул. С. Бандери №24 і Карпінського (1913)
Кутовий будинок на розі із вулицею Карпінського. Споруджений у стилі раціонального модерну, із гротескним трактуванням ордерних елементів, має оригінальну композицію архітектурних об’ємів. Збудований на замовлення Берля Фінклера. Архітектор Фердинанд Касслер, скульптури Зигмунта Курчинського.
Прибутковий будинок Фінклера
Прикладом функціоналізму в творчості Фердинанда Касслера можуть служити практично всі проекти, виконані ним від середини 1920-х рр.
Перебудова вілли на вулиці Парковій №1 (1924).
Вілла, збудована 1887 року за проектом Наполеона Лущкевича. 1924 року перебудована за проектом Фердинанда Касслера для віце-президента Львова Віктора Хаєса. Нині тут міститься дитяче поліклінічне відділення.
Вілла на вулиці Парковій №1
Фасад вілли на вулиці Парковій №1
Торговий пасаж на площі Міцкевича№5 (1925).
1804 р. нa площі Міцкевича №5 був заснований готель Лянґа. Після часткової перебудови новий власник Вільгельм Вебер перебудував кам’яницю й назвав готель «Французьким». У 1916–1939 рр. будинком володів найбагатший львівський власник нерухомості Йонаш Шпрехер. На його замовлення у 1920-х за проектом Касслера прибудували засклений торгівельний пасаж «Марійська галерея», за радянських часів тут був «Дитячий світ», потім квіткова «Роксолана», а тепер тут магазин мережі дитячих товарів «Антошка»).
Торгівельний пасаж «Марійська галерея», сучасний вигляд
Перебудова у стилі функціоналізму готелю Європейського на площі Міцкевича №4 (1934–1937).
Ще у 1804 на цьому місці відкрили готель «Європейський». У 1870-х його перебудували в стилі неоренесансу. У 1934–1936 рр. тодішній власник готелю Антоній Увєрa перебудував готель у стилі функціоналізму за проектом Фердинанда Каслера (у 50-х — 80-х роках XX століття — готель «Україна»). В цьому готелі зупинялися у 1891 році українські поетеси Олена Пчілка та її дочка Леся Українка, у 1902 році — польська письменниця Марія Конопницька.
Готель Європейський в стилі функціоналізму на площі Марійській (Міцкевича). Зображення першої пол. XX ст.
Споруда на площі Міцкевича №4.
Архітектор загинув під час німецької окупації Львова. Час, місце та обставини його смерті залишаються невідомі.
31 липня 2016 року раптово пішов з життя видатний український археолог Михайло Андрійович Филипчук, який велику частину свого життя присвятив археологічним дослідженням Львова та околиці.
Народився 19.12. 1955 р. у с. Потічок Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Закінчив історичний факультет Чернівецького державного університету (1982). Був учнем двох відомих археологів – Ірини Русанової та Бориса Тимощука. З 1999 р. – доцент кафедри археології, античності та середньовіччя(з 2010 р. – кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки), з 2000 р. – директор Інституту археології Львівського національного університету ім. І. Франка. У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Слов’янські поселення VІІІ–Х ст. українського Прикарпаття» (науковий керівник – доц. О. М. Приходнюк). Автор та співавтор близько 60 наукових праць, в т.ч. співавтор трьох колективних монографій та автор власної –«Слов’янські поселення VIIІ–Х ст. в Українському Прикарпатті».Член Вченої ради історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (2000—2010). Стажувався в інституті «Перед- і ранньої історії» Віденського університету (1991).
Михайло Филипчук. Фото: Софія Змерзла
Працював викладачем Виноградівського політехнікуму та СПТУ № 34 (1984–1986), науковим співробітником відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (1987–2000), заступником директора з наукової роботи НДІЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України (1996–1997). У 2000 році заснував Інститут археології Львівського національного університету імені Івана Франка і працював на посаді директора. З 2012 р. отримав посаду доцента на кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка.
В 90 –х рр. за його участі були проведені археологічні дослідження на місці ринку «Добробут» та в Замарстинові.
Останніх 25 років свого життя Михайло Андрійович присвятив дослідженню Пліснеського археологічного комплексу, зокрема Пліснеського мегаполісу – одного з найбільших європейських міст у ІХ-Х століттях, що займало територію близько 450 га. Ці дослідження дали можливість пролити світло не тільки на історію нашого народу, але й також на процес християнізації Галичини.
Михайло Филипчук з і студентами на розкопі. Фото: Софія Змерзла
Його стараннями було досліджено Чернечу гору біля Унівської Успенської Лаври, віднайдено фундаменти церков і монастирських приміщень Підгорецького монастиря, а також фундаменти церков на Пліснеському городищі.Він провів розвідувальні роботи поблизу с. Княже, які дають підстави говорити про тяглість поселення на цьому місці з часів ранньозалізної доби.
Михайло Андрійович був дуже хорошим викладачем і мудрою людиною. Він став науковим і духовним наставником для не одного покоління дослідників, надихнув їх своїми ідеями і підтримував у всіх починаннях. Вшанувати пам’ять прийшло чимало людей, зокрема студентів і випускників, які самі несли труну свого наставника, щоб провести в останню путь…
Вшанування пам’яті Михайла Андрійовича.Фото: Богдан Гринюка
Непоправна втрата і ще довго ми не зможемо в це повірити. Проте пам’ять про Михайла Андрійовича житиме вічно, бо Він залишив після себе багато молодих науковців, які продовжать Його справу.
Проводи в останню путь Михайла Андрійовича.Фото: Богдан Гринюка
Колись про цю видатну людину писатимуть монографії, адже тепер Він сам і є історія…
Вчора, 4 серпня 2016 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул.Листопадового Чину, 7) відкрилася виставка монотипій видатного українського художника Леопольда Левицького (1906-1973). Виставка присвячена 110-й річниці від дня народження митця.
“7 серпня виповнюється 110 років від дня народження визначного українського митця Леопольда Левицького. Ім’я Леопольда Левицького широко відоме в Україні і за її межами. Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького має честь мати в своєму складі Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Після Митрополита Шептицького, який свою збірку подарував українському народові, Олена Кульчицька зробила такий же крок, заповідаючи свій творчий доробок Україні в особі Національного музею у Львові. Леопольд Левицький теж зробив такий вибір. Він , його дружина і її брат, який передав своє помешкання для Національного музею, для розвитку Художньо-меморіального музею Леопольда Левицького”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Експозиція виставки монотипій Леопольда Левицького
Виставка має на меті не лише показати монотипію Леопольда Левицького, не лише пошанувати 110-ту річницю від дня його народження , але й привернути увагу широкої громадськості до того, який внесок зробив Левицький у розвиток львівської графіки і загалом до творчості художника.
Завідувач художньо-меморіальним музеєм Леопольда Левицького Оксана Жмурко
“Виставка є цінна для нас не тільки тим, що цього разу відзначаємо 110-ту річницю великого художника. Не лише тим, що Леопольд Левицький у своїй спадщині має понад 2000 графічних творів – лінорити, офорти, літографії, книжкова ілюстрація. А тим, що сьогодні виставляємо монотипії. Значна частина цих творів раніше не була представлена на таких експозиційних проектах і сама монотипія не виставлялась як окремий блок.
Леопольд Левицький часто поєднував техніку монотипії з іншими графічними техніка, що робить експоновані тут твори цікавими для митців та мистецтвознавців ще більше. Ми знаємо, що Леопольд Левицький одним з перших у Львові почав працювати в цій техніці в кінці 40-х років і вона проходить в його творчості впродовж 50-тих-початку 70-тих років. Але лише незначна чатина творів датована самим автором. Певну частину творів ми датували на основі музейної наукової документації, частину творів – на основі каталогу Григорія Островського, який був написаний за життя дружини Левицького і очевидно автор радився щодо датування творів із нею. Але основна частина творів не датована, тому ми не змогли використати хронологічний принцип побудови цієї виставки тому було обрано жанрово-тематичний принцип при укладенні експозиції”, розповіла завідувач художньо-меморіальним музеєм Леопольда Левицького Оксана Жмурко.
Тут представлені жіночі образи, портрети гротескно-шаржового плану, пейзажні та жанрові композиції. І, звичайно, вартими уваги, надзвичайно цікавими є роботи геометризованого антропоморфного плану твори 60-х років, які, очевидно, були значним кроком вперед в українському мистецтві того часу.
В Європі ХІХ ст. великою популярністю стала користуватися гідротерапія. Завдяки роботам Вінсента Прісніца і Себастьяна Кнайпа та наукової інтерпретації терапевтичного ефекту ванн, проведеного проф. Вільямом Вінтерніцом, “відвідування вод” стало модним в широких громадських колах. Як наслідок, постійно створювалися численні курорти, санаторії та гідротерапевтичні об’єкти, що, здебільшого, були локалізовані поблизу великих міст. І одним з яскравих прикладів становлення тогочасних водолікувальних санаторіїв був саме Львів.
Найбільшим курортним комплексом на тогочасній окраїні м. Львова був санаторій «Киселька», організований у 1884 р. за взірцем оздоровчого комплексу «Баден» під Віднем та розташований на території давньої Папарівки, біля підніжжя Високого замку.
Вид на бровар Кисельки. Фото Ю. Едера1860-1870-х рр.
Історія приміського курорту «Киселька» сягає ще XVIII ст., коли Кароль Киселька збудував надставом броварню. Побічним продуктом варіння пива стала велика кількість гарячої води. На базі цього цінного ресурсу було облаштовано недорогі термальні купальні для народу. Комплекс із гарячих лікувальних ванн, літніх купань у чистій ставковій воді та фітооздоровчих теренкурів у «cаду Здоров’я» приніс «Кисельці» всегромадське визнання. Оздоровлятися сюди з’їжджалися наприкінціXVIII ст. не лише львів’яни, а й мешканці ряду інших містечок і помість Львівщини. Опікувався курортом фундатор і перший директор Львівської станції швидкої допомоги, доктор Едвард Стройновський (зять К. Кисельки).
Перші повідомлення в пресі про благотворну користь ванн для здоров’я з’явилися у Львові ще в 50-х роках ХIХ століття. Здебільшого це були подяки пацієнтів керуючому закладу Францішку Медвею. До прикладу, відкритий лист відомого письменника Корнеля Уєйського опублікований в Dzienniku Literackim,де можна прочитати: “.. Якби я міг весь мій народ, який страждає від нервових недуг, оздоровити у вашому закладі, то зробив би це і був би щасливим”.
Реклама закладу в газеті “Słowo Polskie”, 1899 р.
Задовго до створення гідропатичного закладу, в Путівнику по Львову 1878 р. Станіслава Кунасевича вказано ціну 60 центів за місце в пароконному фіакрі до купалень Кисельки біля саду для забав.
У 1862 р. вийшла брошурка “Результати водних та гімнастичних процедур в Кисельці під Львовом” авторства Рафала Коритковського, в якій львівське лікарське товариство критикує дії керівника закладу, в якому проводиться лікування пацієнтів без належної медичної підготовки.
У відповідь на цю критику Францішек Медвей відбув у наукову поїздку задля відвідин закордонних гідропатичних закладів. Найдовше він затримався в закладі доктора Путзара поблизу Дрездена, де отримав сертифікат, що надавав право проводити водолікування будь-яких недуг. Після повернення до Львова Медвей отримав офіційний дозвіл від влади, що надавав право використовувати заклад як санаторію і надалі.
Водолікувальний заклад “Киселька”, 1906 р.
Лікування в санаторії проводили новітніми методами гідротерапії на зразок відомих у Західній Європію. Для цього використовували воду із джерела у підніжжі замкової гори.
У 1871 році директором закладу став доктор Венант Пясецький, який отримав освіту в Празькому університеті в напрямку водолікування та фізіотерапії. Окрім того, по завершенні курсу хірургії у Львівському університеті д-р Пясецький проходив практику у Водолікувальному закладі доктора Гальма в Швейцарії.
Разом з власником санаторію Каролем Киселькою новий директор відвідав найвідоміші гідротерапевтичні заклади Європи. Результатом відвідин стала реконструкція та модернізація санаторію «Киселька», оснащення закладу сучасним, на той час, медичним обладнанням, а також можливість лікування пацієнтів цілий рік (120–150 хворих щорічно, завжди підкреслювалося: всіх хворих, за винятком психічно хворих).Так санаторій перетворився у престижний санаторно-водолікувальний комплекс закритого типу.
Одна з будівель закладу “Киселька”, 1912 р.
При лікуванні тут застосовували, передусім, гідротерапевтичні методики. З інших засобів – штучні мінеральні та хвойні ванни, а також ванни й обгортання грязями (фанго), електротерапію і масаж. З оздоровчих засобів: купелі гальванічні, світлові і чотирикамерні, купелі вуглекислі і з вугільною кислотою, купелі мінеральні, сонячні, повітряні, гідротерапія. Лікувальна гімнастика, апарати Зандера, масаж, електризація, інгаляції з живицею і вуглекислим газом. Водолікувальні лазенки мали два відділення, одне для чоловіків, інше для жінок та були оснащені усім необхідним для гідротерапевтичних процедур. Також були окремо розташовані кабінети з відповідними ваннами для прийому мінеральних і грязевих купелей.
Окрім того заклад мав читальню, бібліотеку, фортепіано, в парку плац для командних ігор та кегельбан. Посаду головного лікаря «Кисельки» у 1900–1917 рр. обіймали найавторитетніші львівські терапевти-курортологи, доктори Едвард Ковальський та Іван Війтковський.
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
Одна з будівель “Галичфарму”, 2016 р.
На лікування сюди приїздила з Кракова польська письменниця Марія Конопницька. Що цікаво, Кароль Киселька похований на Личаківському цвинтарі неподалік своєї знаменитої пацієнтки, яка померла у Львові.
Нині на місці закладу Кисельок розташувався Львівський завод «Галичфарм» (вул. Опришківська, 6/8), однак серед його адміністративних будівель можна розпізнати й ті, які були зведені ще за існування тодішнього бровара.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Михайло Рутинський. Тенденції розвитку рекреаційного господарства в місті Львові і прилеглих поселеннях в австрійський та австро-угорський періоди (1772–1918 рр.) /Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.№ 6 (255), 2013
У довідниках чи енциклопедіях радянського періоду просто відсутня інформація про будь-які прояви культурно-мистецького та громадсько-політичного життя Львова – періоду німецької окупації. Лише в наші дні в опублікованих спогадах очевидців можна довідатись фрагментарні, не підтверджені документально, оперті лише на власну пам’ять факти з помилково- хаотичною періодизацією подій.
Виникнення в окупованому Львові мистецьких навчальних закладів було наслідком своєрідної, інколи парадоксальної, політичної ситуації. Німці, засліплені успіхами на фронтах, зайняті військовими та господарськими справами, не цікавились життєвими проблемами народів, у тому числі й українського.
З дозволу окупаційної адміністрації у 1941р. в Кракові було створено, так званий допомоговий комітет – УЦК (Український Центральний Комітет) на чолі з видатним українським вченим Володимиром Кубійовичем.
Члени УЦК .В першому ряді в окулярах Михайло Добрянський – перший заступник В. Кубійовича. Справа від нього професор Володимир Кубійович (у капелюсі). Поруч в уніформі голова Військової управи полковник Альфред Бізанц. Справа від Бізанца Василь Глібовецький.
Цей орган керував суспільно-культурним життям галицького краю, що був приєднаний до створеної на території Польщі Генеральної Губернії. Керівництво УЦК, і провід Українського крайового комітету у Львові, який очолив Кость Паньківський, поставили собі за мету допомагати українцям у господарських та культурно-освітніх ділянках, в організації шкільництва, церковного життя, сприяти через офіційні інстанції культурно-національному відродженню.
Кость Паньківський
«Ранньою весною 1942 року розпочались навчальні заняття у новоствореному українському мистецькому закладі – Державній Мистецько-промисловій Школі з українською мовою навчання, яка розташовувалась у великому будинку на вул. Снопківській, 47. Відкриття школи з її своєрідною навчальною програмою, з досвідченим викладацьким складом та сформованою талановитою студентською молоддю стало видатною подією в культурно-мистецькому житті окупованого німцями Львова.
Виник учбовий заклад на базі Львівського державного художньо-промислового училища (1940 – 1941 рр.), яке, у свою чергу, було продовженням закритого радянською владою польського мистецького закладу – Panstwowy Instytut Stuk plastycznych we Lwowie, 1938 – 1939рр.
Перші відомості про заснування у Львові мистецької школи подала газета «Львівські вісті» в листопаді 1941р. До березня наступного року було сформовано адміністративну частину, укомплектовано викладацький склад та упорядковано приміщення.
Школа розмістилась у бічному крилі великого будинку колишньої Технічної школи на третьому та четвертому поверхах. Оскільки головний корпус із внутрішнім подвір’ям зайняла військова частина, вхід до школи відкрили з вулиці Жижинської (нині Кубійовича).
Разом з відкриттям української школи у цьому ж приміщенні почала діяти однотипна польська школа зі своєю окремою адміністрацією, викладацьким складом та студентами з польською мовою навчання. Спільними для обох шкіл були лише виробничі майстерні зі станками, які залишились від попереднього училища.
Директором української школи став відомий живописець Михайло Осінчук, згодом його замінив архітектор Євген Нагірний. Педагогічні посади в українській Мистецько-промисловій Школі зайняли переважно члени Спілки Українських Образотворчих Мистецтв, які репрезентували різні напрямки тогочасного мистецького процесу.
Михайло Осінчук
При першому ж наборі студентів бажаючих здобути фахову мистецьку освіту, незважаючи на воєнні часи, виявилась неочікувана кількість. Після індивідуального екзаменування найбільш успішних відразу ж було зараховано на вищі курси, а з усіх інших створили окремий підготовчий курс з метою виявлення індивідуальних нахилів. Завдяки піклуванню УЦК для неміських вступників було організовано гуртожиток на вулиці Хшановських, 9, (М. Вербицького) з повним безоплатним харчуванням. У 1942 р лекції відвідувало близько 70 студентів, у 1943р. їх було понад 90.
З перших днів заснування в школи було чотири відділи: малярський, графічний, скульптурний та текстильний. Згодом відкрився керамічний відділ та курси фотомистецтва, які вело «Об’єднання Праці Українських Світливців». Курси відразу набули великої популярності. У перший же рік, їх закінчило 80 чоловік. Найпрестижнішим відділом школи був малярський. Переважна більшість вступників прагнула стати «артистами-малярами», як тоді називали представників малярського фаху.
Заняття на малярському відділі 1942 рік
Незважаючи на те, що новостворений мистецький заклад відчував матеріальні нестачі, навчальний процес проходив успішно, у запланованому ритмі. Хоч школа й була державною, німці майже не цікавились її внутрішнім життям, не допомагали, але й не перешкоджали. Студенти з повним визнанням сприймали педагогічні та дисциплінарні порядки в рідному навчальному закладі, з повагою та пошаною ставились до своїх наставників. У школі панував завжди піднесений настрій, знаходився час і на веселі витівки. Не затьмарювала доброго настрою навіть примусова праця студентів під час канікулів у так званому «Баудінсті» (Будівельна служба). Спокійно сприймали студенти так звані «лапанки» – полювання на молодих людей для вивозу на примусові роботи до Рейху. Доречі про дні «лапанок» завжди заздалегідь знала адміністрація школи. Директор зранку особисто обходив усі класи і наказував не виходити того дня на вулицю.
Згодом німецькій адміністрації не сподобалось мистецько-творче спрямування школи, адже така благородна праця, як мистецтво, повинно належати лише «вибраним». Аборигени мали бути лише робочою силою, а в сфері мистецької творчості – майстрами-ремісниками, малярської, різбарської, ковальської, ткацької тощо справи. Тому Мистецько-промислову Школу було вирішено перепрофілювати у ремісничий заклад технічно-практичного спрямування з новою назвою – Технічна фахова школа для будівництва (Техніше фах шуле фір баувезен). У січні 1944р. школу було перенесено у нове приміщення на вул. Янівській. Так перший у Галичині український мистецький навчальний заклад перестав існувати».
Микола Батіг «Перший і останній випуск»
Студент графічного відділу Мистецько-промислової Школи Микола Батіг, 1944 рік
Михайло Сумик 1911 р.н., народився у селі Йосипівка (Юськовичі). У довоєнний період закінчив сільськогосподарську школу у містечку Олесько. Не був він байдужим до музики, а відтак разом зі своїм братом Мироном був задіяний у міському оркестрі.
Оркестра містечка Олесько. Михайло Сумик (перший з ліва)
Від 1942 року Михайло навчається у Львівській Мистецько-промисловій Школі, опановуючи професію світляра. Одночасно бере активну участь у підпільній діяльності товариства «Сила».
Студенти діставали крім звичайних продуктових карток (Lebensmittelkarte) ще й додаткові (Zusaltz 2) – як державні урядники і робітники на державних підприємствах.
Студентська картка Zusaltz 2
Студентська картка Zusaltz 2
На додаткову картку були додаткові мучні вироби, м’ясо, мармоляда, папіроси і 1л. горілки (картка давалась на місяць). Крім талонів на папіроси і горілку всю продуктово-додаткову картку віддавалось у студентську столову. Талони на папіроси і горілку продавалось. Усі студенти, що проживали у гуртожитку, брали стипендію в сумі 300золотих ( в дистрикті Galizien ходили – польські злоті -zlote – Bank emisiyjny w Polsce – Krakow). Щоб дістати стипендію треба було в кожнім семестрі доставити кілька довідок про здачу заліків хоч би на «4». Стипендії на проживання вистарчало (обід коштував 2-3 злоті) Ще залишалось на кіно чи театр і доповнити щось з білизни чи взуття, куплене вживане на «Крикіданах»(базар за Оперним театром). Відносно грошей то в цей час не було звичаю робити якісь подарунки, випивки з нагоди днів народження, іменин і т.д. Сніданок готували переважно в гуртожитку, за напиток була кава з ячменю (без молока), засолоджена сахарином, рідше – цукром. Як на військовий час та й окупацію, то життя у Львові пульсувало. Вулиці, будівлі майже не потерпіли від війни. Місто було нормально забезпечене електричним струмом, газом, водою, працювало багато крамниць, багато кінотеатрів, працював оперний театр, були відкриті всі церкви і костели.
Посвідка про закінчення фотографічного курсу
Закінчивши студії, Михайло Сумик проживає поруч з собором св. Юра. Відвідуючи богослужіння він знайомиться з майбутноью дружиною Марією.
Марія Сумик ( з дому Міклюш)
Після одруження молодій парі довелось переїхати до Олеська, оскільки у будинок в якому вони проживали – потрапила авіаційна бомба. Працюючи за фахом, Михайло мав доступ до секретних фотоматеріалів. За наказом німецького командування йому доводилось видруковувати світлини з аерофоторозвідки. Усі негативи у присутності офіцера знищувались.
Світлина зроблена на Академ – штрассе 12 у Львові. У верхньому ряді, перший з права Мирон Микитка серед однокурсників. Його батько Андрей Микитка був відомим організатором «Просвіти» в окрузі Щирець. Помер досить швидко у віці 48 років, незадовго до початку Другої світової війни, в травні 1939р. По смерті Андрея дружина Агафія (з родини Сковрон) стала вдовою, без батька залишились семеро дітей.
В часи німецької окупації Мирон вступає до Мистецько-промисловій Школи. Вчителі М. Федюк, М. Осінчук, О.Ліщинський викладали українською мовою, навчальний процес був досить високому рівні, лише з перервами, адже йшла війна.
Мирон Микитка
В мистецькому середовищі Мирон себе почував впевнено, уважно запам’ятовував почуте, згадуючи настанови свого батька, адже мистецькі навики та знання мали б знадобитись йому у майбутньому.
В учбовому класі
Але нажаль іншої думки були радянські чекісти, котрі прийшли на зміну німцям у 1944р. Патріотизм та любов до своєї землі, до свого народу та мистецтва стали причиною для арешту . Мирон Микитка пропав безвісти ще до закінчення війни.
В п’ятницю, 5 серпня 2016 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки графіки Ігоря Подольчака.
Ігор Подольчак народився 9 квітня 1962 року у Львові. Знаний як український режисер, художник, графік, фотограф, куратор сучасного мистецтва. Закінчив Львівський Державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Разом з Ігорем Дюричем та Романом Віктюком є засновником творчого об’єднання “Фонд Мазоха”.
Ігор Подольчак
Багато років художник активно проводить різноманітні мистецькі акції в Україні, Німеччині та Росії. Художня критика відносить артистичну творчість Подольчака до «Південноросійської хвилі», інші – до акціонізму.
Ігор Подольчак. Великий Гермафродит. 1994, офорт
У 1997 році Ігор займається комплексним проектуванням візуально-іміджевої складової політичних виборчих кампаній в Україні та Росії, у 2006 пише сценарії, знімає та продюсує кінофільми. У режисерскому доробку дві повнометражні художні картини: LasMeninas, Delirium. У 2014 році журнал Forbes Україна визнав Ігоря Подольчака одним з 10 найвизначніших кінорежисерів України.
Ігор Подольчак. Без назви. 1995, чорно-біле розмальоване фото
В центрі творчості Подольчака знаходиться людське тіло в різних його проявах, взаємовідносинах з іншими тілами, в різних станах та стадіях розкладу. В художньому розвитку теми розкладання та тліну фігурують виключно два типи матерії, дві певні формації «плоті» — людська і архітектурна. Саме вони — вмістилища різного роду енергій, сполучення різноманітних семіотичних кодів — найвиразніше демонструють вияви регресивних сил. Схильність до метаморфоз розпаду розкриває та по-особливому міфологізує «тілесність» цих двох організмів, а нестійкість точки зору на їх взаємини у цьому стані (коливання від алегорії до трилера), постійно вдосконалює іконографію естетики Подольчака в цілому.
Твори Ігоря Подольчака знаходяться в 26 музеях та публічних колекціях всього світу.
Ми далі продовжуємо цикл розповідей про етнічні особливості народного одягу і сьогодні пропонуємо вашій увазі чоловіче гуцульське народне вбрання Косівського р-ну кінця початку ХХ ст. з колекції Національного музею у Львові ім. А.Шептицького. Цей та інші народні костюми представлені в Експозиції НМЛ “Українське мистецтво ХХ ст” (вул. Драгоманова, 42) на виставці Народне вбрання Західних регіонів України кінця ХІХ-першої половини ХХ ст зі збірки НМЛ”. Попередні наші відео розповіді була про гуцульське народне жіноче вбрання та яворівське народне жіноче вбрання.
Гуцульський чоловічий стрій першої третини ХХ ст. вирізнявся таким же багатим оздобленням різних складових одягу як і жіноче вбрання. Не поступався у декоруванні вишивкою, вовняними прикрасами та аплікаціями зі шкіри. Чоловіки гуцули багато доповнювали своє вбрання різноманітними аксесуарами, які гармонійно творили цілісний образ.
Гуцульське чоловіче народне вбрання Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Гуцульське чоловіче вбрання складалось з сорочки, переважно, тунікоподібного крою з домотканого полотна. Горловину завершував невисокий комір-стійка. Рукав внизу призбирували та завершували вузеньким манжетом. Наша сорочка декорована вишивкою на стійці, пазусі, рукавах, манжетах та по низу сорочки. Вишивка виконана вовняними нитками “низинкою”, орнаментика геометричного характеру. Сорочку носили на випуск, поверх штанів.
Поверх сорочки гуцули підперезувались широким поясом — чересом. Більш давніші череси були широкі, защіпались на декілька пряжок, а пояси 1920-30-х рр. — вужчі, з металевими оздобами та широкою пряжкою. Наш пояс датований на пряжці 1929 роком. Автор — Ілько Кіщук з с. Річки, Косівського району. Підперезавшись, гуцул витягав сорочку з-під пояса трохи наверх. Таким чином вона виглядала спереду коротше, а ззаду довше.
Як поясне вбрання гуцули носили штани з доморобного сукна чорного або червоного кольорів, рідше білого кольору, які називались “ґачі” або “крашениці”. Влітку одягали полотняні штани — “портяниці”.
Гуцульський чоловічий мосяжний хрест і перстень Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Чоловіки любили себе прикрашати — одягали великі нагрудні мосяжні хрести. Такі хрести призначались тільки для чоловіків, носились на саморобному мосяжному ретязі та одягали до святкового вбрання. Чоловіки одягали також на пальці персні, які в основному мали округлу та квадратну форму.
На ноги гуцули взували шкіряні постоли й капчурі або онучі з доморобного сукна, які у верхній та передній частині прикрашали яскравою вишивкою. Спочатку ногу обгортали полотняною онучею, а зверху — вовняною, чорного або вишневого кольорів. Кріпились такі онучі до ноги за допомогою вовняних шнурів -“волоків”.
Як один із варіантів верхнього одягу у гуцулів, як у жінок, так і у чоловіків, був поширений сердак. Сердаки шили із доморобного сукна. Окрім чорних сердаків гуцули носили їх і з червоного, сірого та білого сукна. Це прямоспинного крою верхнє вбрання, у бокові шви якого вставляли клини, що доходили вгорі аж до пройми рукава. Сердаки прикрашали яскравою вишивкою на передніх полах, вздовж бокових швів, на комірі та на спинці. Усі бокові шви сердака вкриті вишивкою з кольорової вовни. Для прикрас спереду, на грудях, додають великі китиці з кольорової вовни, які називають “дармовисами”.
Гуцульський чоловічий капелюх “крисаня” Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Одним з найяскравіших чоловічих головних уборів є капелюх “крисаня”. Це повстяний (фетровий) капелюх чорного кольору, оздоблений кольоровими вовняними шнурами – “черв’ячками”, а в молодих хлопців — пір’ям півня або пави, штучними квітами, прикрасами з дрібних кораликів — “трясункою” або вовняними китицями.
Гуцульська чоловіча порохівниця (порошниця) Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Необхідними елементами святкового вбрання були порохівниця (порошниця) та сумка-табівка (тобівка). В шкіряній торбі “табівці”, яку носили через плече, чоловіки тримали люльку, тютюн та ін. Табівку декорували ґудзиками, бовтицями, бобриками, капслями. На іншому боці носили порохівницю. Порохівницю-ріжок виготовляли з оленячого рогу, використовуюючи найширшу, розгалужену його частину. Порохівниці також багато оздоблювали різноманітними техніками та обгортали мосяжною бляхою.
Гуцульська чоловіча сумка-табівка (тобівка) Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Молоді чоловіки носили топірець, а старші — палицю. Топірець слугував одночасно і інструментом, і зброєю, і палицею. На початку ХХ ст. навершя до топірців декорували гравіруванням, інкрустацією бісером, рогом та кольоровими пастами, а топорище обгортали бляхою або плетінкою, інкрустували бісером.
Гуцульська чоловіча люлька Косівського р-ну першої третини ХХ ст.
Гуцули як чоловіки, так і жінки курили люльку. Чоловічі люльки були значно більші за розміром ніж жіночі та багатше оздоблені. Люлька складалась з чашечки та цибуха. Для очищення люльки використовували мосяжну “протичку”.
Чоловічий гуцульський стрій виглядає ефектно та вирізняється оригінальністю народної ноші з-поміж інших етнографічних регіонів.
Любава СОБУЦЬКА
завідувач відділу народного мистецтва НМЛ ім. Андрея Шептицького
Сьогодні знайомимо читачів Фотографій Старого Львова з краєзнавчою статтею про історію Личаківського передмістя, а також звичаї та побут личаков'ян, що була опублікована на шпальтах...
