«Ті,що законно захищають людей від закону»: нариси з історії західноукраїнської адвокатури у міжвоєнне двадцятиліття

29. 08. 2016

Сучасна територія України протягом майже усього свого історичного розвитку була географічно розділена між різними державами, що відобразилося на формуванні політичних систем, структур влади та громадського життя на розділених українських територіях.

Історія української адвокатури, зокрема періоду перебування Західної України в складі Другої Речі Посполитої в XX столітті, є надзвичайно актуальною. Українські адвокати творили еліту суспільства: вони обирались послами до польського сейму і сенату, входили до керівних органів політичних партій і громадських організацій. Митрополит Андрей Шептицький ще в 1934 р. зазначав: «Історія української адвокатури є тісно пов’язана з історією цілого нашого народу, тому, що українські адвокати грали провідну роль у політиці… Український адвокат був не лишень правним дорадником в повнім того слова значенні, але і приятелем нас усіх. Найважливішу роль відіграла палестра на тернистому шляху політичних процесів. В усіх інших напрямках винне Вам українське громадянство…».

Олександр Пежанський. Портрет Митрополита Андрея Шептицького, 1930-ті рр. (Ностальгія... : фотоальбом. – Львів, 1992) — Олександр Пежанський. Портрет Митрополита Андрея Шептицького, 1930-ті рр. (Ностальгія… : фотоальбом. – Львів, 1992)

Адвокатура входила в систему органів юстиції міжвоєнної Польщі. До1932 р. на території Польщі діяло три системи права, що регулювали її діяльність на різних територіях держави. У Східній Галичині функціювання адвокатури регулювалося австрійськими законами. Станомна1 січня1939 р. Львівська палата адвокатів була найбільшою у Польщі (2713 членів), причому в самому Львові – 960 адвокатів та 1169 аплікантів.

Щодо національного складу польської адвокатури загалом, то станом на1930 рік у самому Львові з поміж львів’ян адвокати–поляки становили20 відсотків, а в окремих місцевостях– лише 5 відсотків, у 105 місцевостях не було жодного адвоката–поляка.

Будівля Галицького Сейму (1923 р. буде передана університету). Фото 1898 р

Архівні джерела Союзу Українських Адвокатів(СУА) підтверджують, що станом на 1932 рік у Львівській палаті адвокатів налічувалося: поляків– 10%, українців – 14%, євреїв – 70%. Таке співвідношення, безперечно, впливало на формування органів адвокатського самоврядування та загальну атмосферу конкуренції у самій палаті адвокатів. Адвокати–українці,природно, також намагалися в міру можливостей мати вплив у палаті адвокатів задля захисту прав та інтересів адвокатів–українців, коли розпочався процес формування органів адвокатського самоврядування на підставі нового закону про адвокатуру 1932 року. Українським адвокатам не вдавалося обіймати провідні посади в адвокатському самоврядуванні. Зате порівняно часто вони обиралися членами відділу Ради, дисциплінарних судів, різних комісій тощо.

Відомий український адвокат, представник «золотої доби української адвокатури» – Є. Олесницький

Десять років перед тим, ще у 1923 р., з ініціативи Лева Ганкевича, Ярослава Олесницького, Володимира Охримовича, Степана Федака та інших відомих адвокатів у Львові було створено першу легітимну поза урядову, професійну організацію українських адвокатів – Союз Українських Адвокатів (далі – СУА). Однак, активно СУА почав працювати лише наприкінці 20-х рр., коли його президентом став Кость Левицький, який повернувся до Львова з еміграції.

Кость Левицький, 1900–1910-ті рр. (зі сайту https://uk.wikipedia.org)

Діяльність СУА здійснювалася на підставі статуту та поширювалася на всю територію тогочасної Галичини. Головні завдання Союзу полягали у розвитку адвокатської організації це, насамперед: оборона адвокатського звання, підтримка товариських взаємовідносин між українськими адвокатами і кандидатами адвокатури, надання взаємної допомоги та ін. Органами управління СУА були: Загальні Збори, Виділ (керівний комітет) і Контрольна Комісія.

Звичайні Загальні Збори скликалися кожного року Виділом. На них: затверджували звіти Виділу і Контрольної комісії, вибирали президента, віце-президента і 10 членів Виділу, Контрольну Комісію, а також одного делегата на 1 рік, іменували почесних членів і членів добродіїв, ухвалювали зміну статуту, розпоряджалися капіталом резервового фонду.

Виділ відповідав за фонди Союзу та спостерігав за збереженням гідності, поваги та прав адвокатами, виконання ними адвокатських обов’язків, займався становими адвокатськими справами, наприклад справою вільного переселення адвокатів, справою нової адвокатської ординації, дисциплінарного адвокатського судівництва, обороною прав української мови в судах та інших державних установах. Крім того, Виділ провадив по декілька власних засідань на місяць.

Контроль за фінансами Союзу здійснювала Контрольна Комісія. Вона формувалася і підпорядковувалася Загальним Зборам СУА і складалася з трьох членів, які не належали до Виділу СУА. У 1930 році створено Регламент фонду допомоги на випадок смерті адвоката, який був членом СУА. У 1926 р. для пожвавлення своєї роботи.

Редакційна колегія часопису «Бюлетень Союзу Українських Адвокатів»: Др. Кость Левицький, Модест Каратницький, Антін Рак, Др. Роман Перфецький, Др. Олександер Надрага

Виділ СУА створив свої підрозділи (делєгатури) у таких провінціях: Львів, Бережани, Дрогобич, Коломия, Перемишль, Самбір, Станіславів, Стрий, Сянок, Тернопіль, Чортків, Волинь. Для політичної оборони СУА створено колегію оборонців у Львові. За її прикладом такі колегії виникали в провінціях. Також СУА мав секцію українських аплікантів (стажистів).

Одним з найбільш знакових і корисних досягнень Союзу Українських Адвокатів було організація і видання адвокатського часопису з метою пропаганди правових знань, підвищення професійного рівня українських адвокатів.

Обкладинка часопису «Життя і Право» за липень 1928 року

У 1927 р. СУА під редакцією Лева Ганкевича випустив два номери “Бюлетеня Союзу Українських Адвокатів”, в яких подавалося повідомлення про утворення СУА, список членів та окремі рішення СУА. Бюлетень Союзу Українських Адвокатів був першим кроком на шляху до створення професійного правничого часопису «Життя і Право» (1928–1939), до редакційної колегії якого входили такі відомі адвокати, як К. Левицький, М. Глушкевич, Р. Домбчевський, В. Старосольський, О. Надрага та ін. Від травня 1929 р. часопис почав виходити, як спільний орган Союзу Українських Адвокатів і Товариства Українських Правників.

На сторінках часопису передбачалося ведення дискусій, обміну думок та поглядів правників, запровадження нових реформаторських ідей для налагодження більш справедливих та раціональних життєвих відносин у суспільстві.(фото 5)

(Далі буде)

Марія ЧАЙКІВСЬКА

Список використаної джерел та літератури:

Петрів М. Сторінки адвокатури України: Союз Українських Адвокатів у Львові 1923 -1940 рр. // Адвокат. – 2002. – № 4-5. – С. 98-106.
Борчук С. Українські адвокати в суспільно-політичному житті Західної України (1923-1939 р.). / http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Us/2007-2008_8-9/36Ukrstud89_Borchuk.pdf
Мисак Н. Галицькі адвокати наприкінці ХІХ на початку ХХ століття: національна ідентифікація і професійна діяльність. / http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/ukr-pol_5/004-mysak.pdf
Проект «Історія адвокатури України» / Центр дослідження адвокатури і права НААУ/ https://uk-ua.facebook.com/history.advocacy.ukraine/posts/924494740941103:0

Збігнєв Брохвіч-Левинський, або ким був будівничий дирекції залізниці та Шотландської кав’ярні

29. 08. 2016

Творцем цілого ряду споруд, які для свого часу були непересічними, але на які сьогодні зрідка звертаються увагу як туристи, так і гості нашого міста був Збігнєв Брохвіч-Левинський – людина з дійсно непересічною долею. Пропонуємо вам поглянути як на його творіння, так і на його життєпис.

Народився Збігнєв 16 грудня 1877 року в Кельцах (сучасна Польща). Він був сином Марцелія Левинського і Александри. В Кельцах він відвідував гімназію, з якої його виключили за політичну діяльність (вважається, що він брав участь у діяльності підпільних студентських гуртків, які стали особливо популярними у той час). У зв’язку з цим, свій атестат зрілості він отримав 1895 року у Варшаві, яка була у той час частиною Російської імперії.

У 1896–1903 роках він навчається на факультеті архітектури Петербурзької академії мистецтв, а вже 1904 року Збігнєв був мобілізований до російської імператорської армії для участі у Російсько-японській війні. Проте він дезертирує і втікає до Галичини, де оселяється у Львові. У 1908 році він отримав концесію будівничого у Галичині, організував власне проектне бюро, яке знаходилось на вулиці Кадетській, 8 (тепер вулиця Героїв Майдану), а від 1912 року — на сучасній вулиці Свєнціцького, 11а.

З 1911 р. він був членом мистецького об’єднання «Zespół», а у 1913 році бере участь у колективній виставці об’єднання. У 1908—1915 він роках був членом знаменитого Політехнічного товариства.

Після Першої світової війни, за вимогами часу був залучений до бойових дій і брав участь в українсько-польській і польсько-радянській війнах. У 1920 році був тяжко поранений, а 1921 року закінчив Вищу військову школу і від цього часу продовжував кар’єру військового відійшовши від архітектури. Після окупації Польщі у 1939 році, емігрував до Франції, де став комендантом Центру навчання офіцерів в Ансені. Пізніше виїхав до Великобританії, де помер у Глазго у 1951 році.

То ж якими були його найяскравіші творіння у Львові?

Дім на проспекті Шевченка, 27 у Львові. Прибутковий будинок Еміля Векслера на нинішньому проспекті Шевченка, 27 у Львові (1908, 1909). Дім у стилі раціонального модерну, збудований під впливом англійської архітектури початку XX ст. Тут у 1909–1939 роках знаходилась відома кав’ярня «Шкоцька» («Шотландська»).

Управління Львівської залізниці на вулиці Гоголя у Львові. Будинок управління залізниць на вулиці Гоголя, 1-3, на розі з вулицею Листопадового чину у Львові (1913). Спорудженню передував конкурс, на которому перші місця здобули проекти Я. Завейського і Р. Бандурського, А. Захаревича та Л. Соколовського, С. Пйотровського та С. Фертнера. До реалізації однак прийято позаконкурсний проект Збіґнєва Брохвіча-Левинського.

Дім на вулиці Дорошенка, 77 у Львові. Будинок Альфреди Залевської у стилі модернізованого класицизму на вулиці Дорошенка, 77 (1910–1911). З. Левинським розроблено фасад. Автором планування був Ю. Пйонтковський.

Дім на вулиці Каліча Гора, 11 у Львові. Прибутковий будинок Броніслава Дембінського у стилі модернізованого класицизму на вулиці Каліча Гора (1909–1910).

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Бірюльов Ю. О. Левинський Збіґнев Брохвіч // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2012. — Т. 4. — С. 45—46.
Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.

Відійшов у вічність Володимир Патик

29. 08. 2016

Вчора, 28 серпня 2016 року о 12.30, на 90-му році життя помер Народний художник України, член Спілки Художників України, заслужений художник України, лауреат Національної премії ім.Т.Г. Шевченка Володимир Патик.

Про це повідомляється на сторінці в Facebook, яка присвячена митцю. Як йдеться у повідомлені, сьогодні 29 серпня о 20.00 відбудеться панахида в Соборі святого Юра, а 30 серпня о 16.00 у цьому ж Соборі відбудеться поховальна церемонія.

Володимир Йосипович Патик народився 9 жовтня 1926 року в селі Чорний Острів, Польща (нині – село у Жидачівському районі) на Львівщині.

Навчався в художньо-промисловій школі. У 1953 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (викладачі – Роман Сельський, Микола Федюк, Йосип Бокшай).

Володимир Патик об’їздив майже всю Україну, бував у Карпатах, далеко на Півночі Росії, в Мурманську, малював у Прибалтиці, Сибіру, Середній Азії — і всюди митця захоплювала краса природи, люди та їхні заняття. Таким чином вироблялася власна живописна манера Патика, його особливий, темпераментний почерк. Митець вдається до контрастій червоного й зеленого, оранжево-жовтого і синьо-фіолетового, червоного й білого, до різноманітних технічних засобів — мозаїки, фрески, найбільше — до олійного живопису, пастелі, різних графічних засобів. Останім часом (від 1990-х) головну формотворчу роль у мистецькій манері майстра відіграє чистий колір, що підвищує емоційну активність картини і підкреслює декоративне вирішення композицій. Володимирові Патику близькі українська ікона і тосканські примітиви, равенські мозаїки і живописці італійського Проторенесансу.

У 1996 році Володимиру Йосиповичу було присвоєно почесне звання Заслуженого художника України, а у 1999 році присуджено Шевченківську премію за серію робіт «Земля Шевченка» і твори останніх років.

28 серпня 2016 року, один з найвидатніших митців в українському малярстві другої половини ХХ століття, яскравий представник галицької школи живопису, Народний художник України Володимир Йосипович Патик відійшов у вічність.

На 9 вересня 2016 року була заплановано відкриття його персональної виставки з нагоди 90-річчя…

Ористарх БАНДРУК

Маловідомі факти про Богдана Ступку

28. 08. 2016

Богдан Ступка, 1974 р. Фото з книги В.Мельниченко «Майстер»

Видатному українцю, актору театру та кіно Богдану Ступці, який пішов з життя 4 роки тому, 27 серпня 2016 р. виповнилося б 75. Сьогодні в Україні та за її межами вшановують талановиту, без перебільшення видатну людину, метра українського кіно, який підкорив серця мільйонів теле- та театральних глядачів. Богдан Ступка заявив світу про український кінематограф та отримав чимало міжнародних нагород.

Народився майбутній актор у Куликові, що коло Львова. Тут пам’ятають як сина оперного співака Сильвестра Дмитровича та активістки місцевої “Просвіти” Марії Григорівни. Згадують про актора із любов’ю та пошаною. Кажуть, на домашньому обійсті актор ставав “рядовим куликівцем”: святкував свій день народження, що збігався з маминим, зустрічався з рідними, допомагав господарювати. Двоюрідна сестра Богдана Сильвестровича Надія Дика пригадує: в рідному селищі актор бував щороку, а перед сімдесятиріччям провідати братів і сестер приїхав з усією сім’єю. «Після смерті Марії Григорівни, мами Богдана Сильвестровича, здебільшого ми у Київ їздили — Бодьо вічно на зйомках пропадав. Дуже тяжко працював, але завжди приїздив на церковний празник — Успіння святої Богородиці. Про те, що Бодьо в тяжкому стані, дізналась від журналіста з Москви. Не могла дотелефонуватись цілий день, і дружина Лариса слухавки не брала, а журналіст приїхав до мене, мовляв, розкажіть щось про Богдана, бо ви вже його не побачите. Так боляче стало, розплакалась. Дуже рано згорів наш Богдан… Такий був життєлюбивий – брав від життя усе, і віддавав усе», — згадує пані Надя.

Хата на вулиці Січових Стрільців, 38 у селі Куликів Львівської області, де народився Богдан Ступка

Особливі стосунки у Богдана були з матір’ю, для актора це була перша порадниця та наставниця. «Тітка Марія ходила на його вистави і постійно робила невеличкі зауваження, — каже пані Надя. — Якось сказала не тримати руки в кишенях на сцені, то він з того часу й не тримав. Матір страшенно любив. Бувало, приїде з дружиною та сином, сидять за столом, а Марія Григорівна все повчає… то тільки й чути було від нього: «Так, мамо». Потім міг зробити по-своєму, але заперечити матері – ніколи». Згадує двоюрідна сестра, що матір довго намагалась відмовити сина від акторської кар’єри, на прикладі чоловіка розуміла, що робота в театрі непроста. «Марія Григорівна все переживала за Богдана, коли він на зйомках — багато хворів через роботу. Казала мені, Бодьо знову на зйомках застудився або з коня впав, потовкся. Не хотіла мати, щоб син обрав таку професію. Батько Богдана заробляв у Оперному театрі 80 рублів — на ті копійки й жила уся сім’я, бо Марія Григорівна не працювала. Хотіла, щоб Богдан став лікарем, але він провалив іспити і був з того дуже радий. З дитинства Бодьо був зачарований театром — дядько Сильвестр брав його на усі вистави, і Богдан таки домігся свого, вступив на театральне відділення».

Куликівська хата Ступок – в кінці тихої вулички Січових Стрільців. На тридцяти сотках — город і великий сад, де ростуть посаджені Сильвестром Дмитровичем порічки, сливи та яблуні. В останній книзі Володимира Мельниченка «Богдан Ступка», виданій у 2012 році, актор згадував куликівську хату: «Ми жили з маминими батьками. По маминій лінії були у мене бабуся Пелагея і дід Григорій. Дід Григорій зробив собі завчасно труну, поставив її на горищі. Підійметься туди, залізе у неї, бо буцімто відчув, що буде вмирати. Бабуся піднімалася сходами: «Гриню, ти ще не помер?» Голосно так говорила: «Іди поснідай. Ти, що на голодний шлунок будеш помирати? »

Потім у хаті мешкали Сильвестр та Марія Ступки, хоча мали на той час квартиру у Львові – зимували в місті, а як тільки потеплішає, приїздили в Куликів господарювати. Ірина Дика пригадує, що Ступки були дуже хазяйновиті, ревно ставились до порядку і чистоти. «Хатина була невелика: дві кімнати й кухня, але Ступкам вистачало. Тітка Марія страшенно любила чистоту, усе в неї було випране, випрасуване і складене під лінієчку, навіть ложки та виделки на стіл подавались у спеціальному кошичку. Пекти дуже любила. Коли не прийди у гості — у Ступок завжди наварено та прибрано. А який гарний сад у них був! Сильвестр Дмитрович дуже доглядав його. Кожне деревце він мазав, обрізав із нього сухі гілки. Не пам’ятаю, щоб біля дерев росли бур’яни, такого дядько Сильвестр не допустив би. Після того, як Ступки продали хату, сад змінився… Нині він вже не такий!» – продовжує Надія Михайлівна.

Хата на вулиці Січових Стрільців, 38 у селі Куликів Львівської області, де народився Богдан Ступка

Після війни Ступки переїхали до Львова – мешкали вулиці Тютюнників , недалеко від центра. «У Львові я пішов у перший клас, — розповідав у біографії Богдан Ступка. — Якщо приносив додому двійку, то батько вішав на мою шию табличку з написом: «Я Богдан — туман у квадраті». Вперше відчув бажання стати артистом у 9−10 років, коли я зображав Діда Мороза у школі. Збереглося тепле почуття. Напевно, сподобалося лицедіяти».

Сцена з вистави «В добру путь», поставленого учнями львівської школи № 28 у 1958 році. В головних ролях 17-річня Богдан Ступка (стоїть біля карти) і Роман Лемеха (крайній зліва). Фото: архів Романа Лемехи.

Двоюрідна сестра Богдана Сильвестровича розповіла, що Сильвестр Ступка мав дуже гарний голос, і рідний брат матері, оперний співак Павло Крупник влаштував його у хор Львівського театру опери та балету. Деякий час уся сім’я жила у Львові в квартирі Павла Крупника, а потім змінила не одне помешкання. «Заробітки були незначні, доводилось їм тяжко. Але Богдан ніколи не нарікав, що батьки чогось йому не додали, хоча одягався бідніше, аніж львівські діти. Напевно, тоді в нього з’явилась оця акуратність і бережливість – в юності Бодьо любив елегантно одягатись і костюм свій дуже доглядав, сорочка була білосніжна, аж блищала», — згадує Надія Дика.

В шкільні роки він подружився з Романом Лемехою – сьогодні заслуженим артистом, першим диктором Західної України. Разом просиділи за однією партою з 1-го по 10-клас. І вперше закохалися в одну і ту ж саму дівчину.

«Ми обидва закохалися в Любу і, не знаючи як вирішити ситуацію, навіть два дні нерозмовляли. Але вона виявилася розумнішою за нас. І як кажуть “відійшла від Романа і Богдана і вийшла за Івана”, – згадує Лемеха.

Автобіографія Богдана Ступки, подана при зарахуванні на посаду вираховувача Астрономічної обсерваторії, 1959 р.

Заява про зарахування на роботу, 1959 р.

Доля Богдана Ступки деякий час була пов’язана також з Львівським національним університетом імені Івана Франка. Після закінчення львівської середньої школи № 28 та спроб поступити на навчання на хіміко-технологічний факультет Львівського Політехнічного інституту він з 23 січня по 21 жовтня 1959 р. працював на посаді вираховувача у Астономічній обсерваторії Львівського державного університету імені Івана Франка.

Екзаменаційний листок Богдана Ступки, 1963 р.

У 1963 р., здавши успішно іспити, Богдан Сильвестрович поступив на гуманітарне відділення загальнонаукового факультету за спеціальністю “українська мова та література” Львівського державного університету імені Івана Франка. В університеті він навчався у 1963-1965 рр. та у 1967 р.

У 1959-1961 рр. Богдан Ступка навчався на навчально-театральній студії при Львівському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, і з травня 1961 р. працював на посаді артиста цього театру.

Характеристика на артиста Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Богдана Ступку, 1963 р.

«Ми ділили на двох гримувальну кімнату № 7, — згадує народний артист України Богдан Козак. – Тоді я тільки починав навчання, а Богдан був випускником театральної студії. Це традиція театру Заньковецької – студенти поруч з акторами, виходять разом на сцену. У нас склались теплі, приятельські стосунки. Не одну роль ми ділили на двох, багато років провели разом у цій гримерці. Стрункий, завжди підтягнутий, надзвичайно елегантно зодягнений. Пригадую, любив носити метелик до сорочки — він не був побутовим актором. Богдан належав до західної школи експресивних акторів, чия енергетика заповнює собою зал. За рахунок цієї енергетики, а ще точності мови, ритмічності рухів він одразу виділявся на сцені. Він по-своєму розумів думку автора, створював власну ритмізацію слова. Коли зараз чую деякі фільми, найчастіше документальні, які він дублював, — одразу впізнаю цю «ступківську» побудову фрази».

В 60-ті роки кращих друзів Романа Лемеху і Богдана Ступку у Львові називали місцевими Аленом Делоном і Жаном Габеном (слава Габена «звалилася» саме на юного Ступку). Друзі полюбляли посидіти в місцевих кав’ярнях, улюблена розташовувалася біля готелю «Інтурист».

«Знаєте чому ми сюди ходили? Тому що за карбованець можна було взяти і каву з коньячком, і хорошу канапку, – розповідає Володимир Кіт, музикант джазового ансамблю «Медикус», до складу якого входив і Ступка (підпрацьовував конферансьє). – І компанія хороша збиралася: художники, поети, музиканти, артисти»

«Але Богдан не був «шнапс-патріотом», ніколи не бачили його п’яним, хоча «козу водити» любив з багатьма, згодом відомими, людьми. Після чарки кидався всіх цілувати і щось дарувати…», – згадує Роман Лемеха.

До речі, Богдан Ступка був дуже популярним у жіночої статі. Але це не змусило його забути про своє справжнє кохання – дружину Ларису, з якою познайомився в Оперному театрі, де в хорі співав батько Богдана, а вона була балериною.

Львівському драматичному театру ім. М. Заньковецької Богдан Ступка присвятив 17 років, а з 1978-го перейшов до Національного академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. На його рахунку понад 100 театральних ролей, зокрема Король Лір в однойменній виставі за Шекспіром, Микола Задорожний в “Украденому щасті”, цар Едіп у постановці за Софоклом.

Богдан Сильвестрович завжди викладався на повну, люди йшли в театр спеціально для того, щоб подивитися на гру цього видатного актора. Показово, що виставу “Тев’є-Тевель”, яка була понад 20 років візитівкою театру Франка, у якій Ступка грав головну роль Тев’є, після смерті актора взагалі зняли з репертуару. У такий спосіб театр висловив пошану великому актору.

Наталка СТУДНЯ

Джерело:

Як заснували товариство “Січ” в Нагорянах

28. 08. 2016

Перші спроби заснувати товариство «Січ» у підльвівському селі Нагоряни датуються ще 1903 роком. Саме тоді 26 січня на руки господаря Івана Баната було передано товариством гімнастичним «Сокіл» у Львові пять примірників статуту.

Після підписання статуту комітетовими їх було відісланно назад до Сокола Батька. В 1905 році намісництво затвердило статути і справа стояла безпосередньо за громадою села Нагоряни.

25 лютого 1906 року на нараду до Хвального Товариства у Львові виїхало два представники місцевої громади Іван Книш та Іван Банат.

Іван Банат

Іван Книш

Лист до управи Сокола-Батька

Але причиною затримки в розвою товариства був брак сикавки пожежної, якої на цей час в селі не було і свідченням цього являється лист від пароха Івана Стрільбицького до «Світлої Старшини».

«Світла Старшино.

Нагоряни громада маленька числить заледве 69 нумерів, а громадяни по більшій мірі бідні.В цій громаді зав’язалась філія товариства «Сокіл» і вже рік минув, як Намісництво затвердило статут, а місцеве товариство до цього часу ще не зорганізувалось оскільки немає сикавки пожежної. Переживаємо аби поляки котрих тут єсть значна меншість не скористали власне з тої обставини і не облаштували тут свойого «Sokyla». Тому не видимо іншого виходу, як удатись до Світлої Центральної Старшини тов. «Сокіл» і просити о випожичення бодай на один рік сикавки пожежної, щоб ми могли тільки курс пожежництва у себе відправити, тай нашого Сокола в життя впровадити.

гр. католицький уряд парохіяльний
Наварія дня 4/4 1906 року Іван Стрільбицький парох
Петро Бурий начальник громади і касиєр читальні «Просвіта»».

У відповідь на цей лист Намісництво порадило громадянам взяти позику у товариства «Дністер» на придбання сикавки та погасити заборгованість протягом чотирьох років.

Умови громадську раду не влаштували тому життя «Січи» в Нагорянах було відновлено з приходом року 1912, коли Михайло Буць – новообраний голова читальні «Просвіта» 29 лютого звернувся з проханням про відновлення Січового товариства в Нагорянах.

Дня 5 травня 1912 року відбулися в Нагорянах Львівського повіту перші загальні збори товариства «Січ» філії Львівського товариства руханкового «Сокіл». Делегатом на цих зборах був тов. Степан Білак.

«Село Нагоряни числить ледве 300 нумерів з котрих коло 100 становлять римо-католики і задля них то Львівська Полонія тут часто заїжджає, а при тім обнімає колонізаційним рухом і місцевих слабо усвідомлених Русинів-Українців.

Українське товариство найшло б тут широке поле до праці. З тих то передовсім причин радо належить повитати факт заснування Січи.

Не численні були перші збори, зійшлося ледве з 30 осіб, з котрих на старших селян випадає 7-8 чоловік і таке саме число на дівчат. Причиною того була ліцитація громадських пасовиськ, що несподівано випала на ту саму неділю.

По отворенню зборів делегат «С-Б» пояснив статут Товариства та вказав на ціль і значіння руху Січового серед українського народу. Опісля приступлено до вибору старшини. Кошового вибрано молодого, енергійного, повного охоти до праці тов. Андруха Микитку. Дальше ухвалено щомісячну вкладку членську – 10 сот.Для дівчат рішено її знизити.

В дискусії говорено про потребу набуття сикавки для громади, та делегат вказав на спеціальні обов’язки кожного з членів старшини.

Для заохоти і приміру делегат уладив опісля на подвір’ю кілька забав для молодіжи. Вістка про забави рознеслась вскорі по селі, число охочої до забав молодіжи зросло так, що треба було з подвір’я перенестись на пасовисько. Сю хвилю використано в той спосіб, що визвано присутніх до вписування в члени товариства. На зазив делегата вписалось сей час понад 20 хлопців та 10 дівчат, а стягнення старших господарів займеться старшина.

По забаві делегат виголосив до зібраних коротку промову, вказав всім ще раз на ціли товариства та обов’язки членів, закликав їх до карности та совісности у виконанню обов’язків в нашім стремлінню відродження України-Руси.

Серед присутніх зауважено охоту до праці в товаристві – «Січ». І коли лише «С-Б» не спустить ока з цієї філії може мати надію на гарний її розвой.

Конверт адресований на адресу Сокола-Батька на пошті в Наварії

Проявою вдячності сеї філії для «С-Б» належить виказати щиру подяку, яку в сердечних словах виказав на адресу делегата кошовий Микитка, а зібрані відспівали йому многая літа. По кінцевій промові делегата закінчено перші загальні збори відспіванням народного гімну.

На конец треба зауважити, що згадана філія матиме щирого приятеля і дорадника в особі декана Стрільбицького».

Андрій КНИШ

«Принцип капелюха», або галичани і окуляри 100 років тому

27. 08. 2016

Історія поширення окулярів в Галичині почалася зі Львова, куди із середини ХІХ ст. на зміну «аристократичним» лорнетам та моноклям прийшла мода на пенсне (або бінокль), а у перше десятиліття ХХ ст. – на окуляри з дужками. Щоправда, носила їх здебільшого інтелігенція (переважно чоловіки), а пересічні галичани до окулярів ставилися упереджено, підбирали їх у кращому випадку самотужки, у гіршому – за порадою, й одягали лише за крайньої потреби, керуючись власними уявленнями про їхнє призначення. Відомий в Галичині лікар і перший українець-окуліст Михайло Кос іронізував, що окуляри у той час підбиралися за «принципом капелюха» – раз підходить на сусідову голову, значить, підійде і на мою.

Монокль, друга пол. ХІХ ст. (зі сайту https://www.avito.ru)

Перші пенсне (зі сайту http://ochki-linzu.ru)

Перші окуляри в металевій оправі (зі сайту http://ochki-linzu.ru)

На межі ХІХ–ХХ ст. в інтелігентних колах Львова поступово набували популярності круглі або овальні пенсне в металевій оправі, які мали сферичні лінзи (коригували короткозорість та далекозорість), згодом у вжиток увійшли циліндричні лінзи (для корекції астигматизму). Їх носили безпосередньо перед очима, щоб компенсувати різні дефекти зору.

Антикварні пенсне (зі сайту en.wikipedia)

Пенсне фіксувалися на носі за допомогою специфічної пружини, яка кріпилася на переніссі. Такі окуляри були доволі незручні в користуванні (натирали, злітали) і потребували від їхнього власника певної віртуозності, – щоби пенсне випадково не розбилися, їх прив’язували ланцюжком або декоративною ниткою і носили на шиї.

Кость Левицький, 1900–1910-ті рр. (зі сайту https://uk.wikipedia.org)

Остап Нижанківський, 1880–1890-ті рр. (зі сайту http://classicalmusic.uol.ua)

Ярослав Окуневський, 1880-ті рр. (зі сайту http://huculia.info/jaroslav-okunevskyj-writer-birth)

Із відомих галичан пенсне носили, зокрема, Володимир Бірчак, Іван Брик, В’ячеслав Будзиновський, Михайло Грушевський, Мирон Кордуба, Кость Левицький, Остап Нижанківський, Петро Карманський, Володимир Навроцький, Осип Назарук, Ярослав Окуневський, Михайло Павлик, Денис Січинський, Осип Турянський, Яким Ярема та ін.

Марія та Михайло Грушевські, Львів, 1896 р.

Осип Назарук, 1915 р. (Українські січові стрільці. – Львів, 1935)

У перші роки ХХ ст. серед широкого загалу галицького українства побутувала думка, підтримувана лікарями старшого покоління, що потрібно якомога довше обходитися без окулярів і користуватися ними лише в крайній потребі. Можливість коригування зору у дітей взагалі не розглядалася. Поза тим, окуляри все ж поступово входили у загальний вжиток галичан. Про це свідчать приказки у львівській пресі на тему окулярів: «молодець видить весь сьвіт через рожеві окуляри, коли щаслив любовію і молодостию», «сумний чоловік видить сьвіт через чорні чи темні окуляри», «бачить сьвіт через чужі окуляри».

Михайло Драґан, 1921 р. (з архіву Е. Плешакова; https://uk.wikipedia.org)

Едвард Козак у пенсне без оправи, поч. 1920-х рр. ( зі сайту http://www.eudusa.org)

Після Першої світової війни мода на носіння монокля зникла остаточно, натомість пенсне ще довго не втрачало своєї актуальності. Потихенько до Львова докотилася й модна хвиля 1920-х рр.: з’явилися круглі окуляри в темній оправі із целулоїду, яка прийшла на зміну металевому обрамленню.

Окуляри 1920-х рр. із металевою оправою (зі сайту https://www.pinterest.com)

Микола Голубець, 1920-ті рр. (зі сайту http://www.encyclopediaofukraine.com)

Іван Огієнко, 1926 р. (зі сайту http://gazeta.ua)

У 1930-х рр. круглі окуляри й надалі залишалися у тренді, але з’явилася ще модель із дужкою, розташованою вище, яка більше не закривала боковий огляд, а також модель «панто» із круглою нижньою частиною оправи і більш прямою верхньою лінією. Оправа зазвичай була чорна пластикова або черепахова, актуальним залишалося також рогове обрамлення.

Олександер-Микола Мох, 1930-ті рр. (Книга мистців і діячів української культури учасників Першої Зустрічі українських митців Америки й Канади з громадянством.— Торонто, 1954)

Іван-Богдан Весоловський в окулярах із черепаховою оправою, 1930-ті рр. (зі сайту http://photo-lviv.in.ua)

У міжвоєнний період окуляри стали ще популярніші – їх носили Роман Антонович, Йосиф Гірняк, Микола Голубець, Дем’ян Горняткевич, Мар’ян Долинський, Михайло Драґан, Едвард Козак, Іван Крип’якевич, Петро Іван Кедрин-Рудницький, Ярослав Пастернак, Холодний і Петро Холодний-молодший та багато інших представників української інтелігенції.

Іван Крип’якевич, 1930-ті – поч. 1940-х рр. (зі сайту http://ucu.edu.ua)

Мар’ян Долинський, 1930-ті рр. (Світло душі родини Левицьких / упор. М. Прокопець. – Торонто: Львів, 2011)

До слова, пенсне та модерні окуляри не залишили байдужими й галицьке жіноцтво – їх носили переважно письменниці та громадсько-культурні діячки. Щоправда, стати в них до знимки були готові не всі їхні власниці, тому у міжвоєнній пресі дуже мало світлин жіноцтва в окулярах. Не цуралися окулярів Лідія Бурачинська, Олена Кисілевська, Стефанія Монцібович, мати ЧСВВ Северина Париллє.

Олена Кисілевська, 1920-ті рр. (зі сайту http://incognita.day.kiev.ua/olena-kisilevska-postat-korolevi.html)

Ініціаторки видавництва «Жіноча Доля», Львів, 1926 р. У пенсне сидить Олена Кисілевська (Нова Хата. – 1926. – Ч. 10).

Редакційна колегія журналу «Нова Хата». В окулярах сидить Лідія Бурачинська, 1934 р. (Нова Хата. – 1934. – Ч. 12)

Стефанія Монцібович, кін. 1930-х рр. (Нова Хата. – 1939)

Із середини 1930-х рр. новинкою у Львові стали сонцезахисні окуляри – модні тенденції тепер задавали голлівудські зірки Ґрета Гарбо та Марлен Дітріх, які «промовляли» зі шпальт львівського часопису «Кіно». Галицькі панянки дедалі активніше «опалювалися» на сонці, не соромилися бікіні і потребували захисту очей від ультрафіолету.

Модниця 1930-х рр. (зі сайту http://www.liveinternet.ru)

Вбираючи «димні» окуляри, модниці хотіли «додати собі трохи таємничости та навіть деякої елєґанції», – писало «Діло» 1938 р. Тому на великих пляжах можна було побачити «бльондинок з синіми очима і рожевою церою в окулярах з рожевою обвідкою і сірими мов дим склами», «рудавих, або шатинок з зеленими очима або пивними в окулярах з обвідкою в колірі волосся, але зі склами попеласто-зеленими чи рожевими», «брунеток з чорними очима і рожевавою церою» в окулярах з рожевим та темно-жовтим склом у вишневій оправі, «сивавих пань з синіми очима і рожевою церою в окулярах зі склами сірими чи рожевими, а обвідкою прозоро сріблистою». Елегантні старші пані надавали перевагу окулярам з кремовим або фіалковим обрамленням із рожевими, синіми чи попелясто-зеленкуватими скельцями.

Оригінальні сонцезахисні окуляри 1930-х рр. (зі сайту http://www.liveinternet.ru)

Сонцезахисні рожеві окуляри в стилі 1930-х рр. (зі сайту http://modagid.ru/articles/2386)

Сонцезахисні окуляри з черепаховою оправою у стилі 1930-х рр. (зі сайту http://modagid.ru/articles/2386)

Зі стрімким розвитком мото- та автоспорту у Львові неодмінним атрибутом любителів драйву стали спеціальні захисні окуляри.

Учасник автоперегонів «Гран-прі Львова» у спеціальних окулярах та пані в сонцезахисних окулярах, 19 червня 1932 р. (зі сайту http://galsports.com)

Галицька панна на моторівці у спеціальних окулярах, 1931 р. (Нова Хата. – 1931)

Із середини 1930-х рр. окуляри для корекції зору почали вироблятися на теренах Польщі, в Катовіце, а тому вони стали доступнішими широкому загалу галичан. З’явилася можливість правильно підібрати лінзи та обрати оправу на свій смак і гроші – окуляри врешті прижилися в Галичині.

Окуляри 1930х рр. (зі сайту https://www.avito.ru)

Із міжвоєнного періоду зберігся популярний жарт, опублікований у «Ділі». Один селянин ніяк не міг довести працівнику податкового уряду, що вже оплатив податок. Врешті урядовець під сильним тиском таки вбрав на ніс окуляри, прочитав ще раз рахунок і визнав, що він таки оплачений. Втішений селянин вигукнув: «А дай Боже здоровля цим другим очам, а ті перші, щоб повилазили!».

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

І в окулярах хочемо бути гарні // Діло. – 1938. – 19 серп.
Кос Мих. Уживанє окулярôвъ // Діло. – 1900. – 31 март.
Кос М. Історія окулярів // Діло. – 1902. – 20–22 март.
Ча. З історії окулярів // Діло. – 1938. – 24 квіт.
http://www.okularyporadnik.pl/historia_okularow.html
http://www.ehow.com/info_8508367_eyeglasses-1930s.html
http://ellips-optica.ru/news/Retro-ochki-ot-20-h-do-40-h-godov

Роланд Франко про діда: «Потрібно показати Європі Івана Франка справжнього»

27. 08. 2016

27 серпня – день народження відомого поета, письменника, публіциста, перекладача, доктора наук Івана Франка, а також сьогодні – це день урочистої церемонії нагородження лауреата Міжнародної премії Івана Франка. Про це та про інше поспілкувалися напередодні з єдиним живим онуком «титана праці» – Роландом Тарасовичем.

Ігор Курус, Роланд Франко та прес-секретр Ольга в офісі Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р) — Ігор Курус, Роланд Франко та прес-секретр Ольга Нижник в офісі Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р)

В приміщенні, де я побувала в гостях і де знаходиться тепер Міжнародний фонд Івана Франка, раніше жила власне родина сина письменника Тараса Франка. Тут старовинні меблі, цікаві портрети, знайшлося навіть кілька оригінальних малюнків Тараса Івановича. В Міжнародному фонді, який ініціював Роланд Тарасович, йому активно допомагають директор Ігор Курус і прес-секретар Ольга Нижник. Як відомо, ця благодійна організація була створена власне на підтримку розвитку україністики та суспільно-гуманітарних наук, просування та популяризацію наукового та творчого доробку Івана Франка і має право рівнятися до премії Нобеля. Фонд є відносно молодим, так як створений в червні 2015 року, а премія, що є важливою складовою його діяльності, має стимулювати вчених різних країн проводити різноманітні дослідження в вищезгаданих галузях. Розмір цьогорічної премії – 500 тисяч гривень.

Портрет Тараса Франка в офісі Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р)

Старовинні меблі в приміщенні Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р)

5 серпня у Відні за голосуванням журі, до якого входили представники зокрема з Словаччини, Німеччини, Польщі, Австрії, Швейцарії, визнали найкращою працю Любомира Гузара «Андрей Шептицький, митрополит Галицький – провісник екуменізму» в номінації «за визначний особистий внесок у розвиток суспільно-гуманітарних наук». Як відомо, Іван Франко у Відні захищав свою докторську дисертацію, саме тому для голосування журі обрали це місто.

Засідання журі у Відні (джерело фото http://frankoprize.com.ua/wp-content/uploads/2016/08/DSCN3386-e1471525670629.jpg) — Засідання журі у Відні (джерело фото http://frankoprize.com.ua/)

– Роланде Тарасовичу, ми знаємо, що 2016 рік – це рік Івана Франка, чи багато вдалося зробити за цей рік?

– Ми з Міжнародним Фондом робимо все для того, щоб Івана Франка не тільки українці, а й інші країни пам’ятали і знали що це була за могутня особистість і хоча би Європі показати Франка справжнього. В інших державах пам’ятають та розповідають про своїх письменників, поетів, і наш повинен засвітитися голосно. Крім того, діяльність наша спрямована на те, щоб українці більше говорили українською мовою, так як, окрім західної України, українську мову мало чути і це прикро. Ми повинні бути як всі європейські держави, адже ми маємо чим пишатись. Зі мною в фонді є люди, які дуже щільно і розумно все роблять, багато роблять, тому я дуже радий що так є.

Роланд Франко в офісі Міжнародного фонду (фото Тетяна Жернова, 2016р)

– Чи є хоч якась підтримка від держави для Міжнародного Фонду?

– Ні. На жаль, ті, хто керує державою їх і не видно що вони роблять і для чого. Живуть для того, щоб щось вхопити. Немає майже справжніх українців, хоча багато кричать, що вони власне такі. За Україну не боряться так як це робив Іван Франко. Ми повинні мати своє місце в світі, а воно не повністю нам належить. Чекаємо кращих часів. (прим. авт. – Премія Міжнародного фонду йде з власних заощаджень Роланда Тарасовича, заощаджень Ігоря Куруса та невеликої допомоги партнерів).

Роланд Франко разом з батьком, попереду гімназистів в Стрию, 1943р (фото – сімейний архів)

– Які ваші улюблені дідові твори, знаємо, що Іван Франко написав близько 100 томів, чи реально прочитати все?

– Думаю, улюбленими є всі, які я читав. Щодо кількості, то напевно нікому це не під силу прочитати все, що написав Франко. Ми звичайні люди, а це незвичайна. В світі мало таких можливостей може бути.

Роланд Франко (з правого боку) в Києві, 1977р (фото – сімейний архів)

– Як ви вважаєте – писемництво – талант від Бога? Чи не пробували самі писати?

– Не задумувався над тим, та видно Бог знає краще кому подарувати талант. Твори не писав, так як вчився на техніка (прим. авт. Роланд Франко – автор близько 50 праць в галузі автоматичного регулювання та приладобудування).

Роланд Франко разом з дружиною Аллою в молоді роки (фото – сімейний архів)

– Ви працювали закордоном. Чи не було бажання залишитися жити там?

– Так, я працював 4 роки в Великобританії радником з питань науки в Посольстві України. Приємно, що люди, які зі мною працювали, казали, що я там був найкращим працівником, при тому, що вчився я на техніка (сміється). Дружина якось сказала – а може тут залишимося ? Але я відмовив їй, все, що треба я там зробив і ми повернулися на Україну.

Роланд Франко в Великобританії, с. Тарасівка, 1994р (фото – сімейний архів)

– Що б ви порадили сучасним читачам?

– Більше читати. Зараз люди таке враження, що взагалі не читають.

– У Львові принаймні раз в рік читачі збираються на Форум видавців, купують книжки.

– Це добре (сміється). Може й про Франка не забуватимуть.

Тетяна ЖЕРНОВА

Подорож крізь віки як музичний подарунок львів’янам до Дня незалежності (відео)

27. 08. 2016

25 серпня 2016 року, в Музеї етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України (проспект Свободи, 15, актова зала) відбувся концерт камерної вокально-інструментальної музики «Українська музика крізь століття».

Струнний квартет: Михайло і Теодор Крижанівські, Антон Пославський та Людмила Сауляк. Фото: Ксенія Янко

Твори видатних українських композиторів Бортнянського, Березовського, Лисенка, Безкоровайного, Скорика у виконанні львівських музикантів – такий особливий дарунок отримали львів’яни до 25-ї річниці незалежності України. У приміщенні актової зали Музею етнографії і художнього промислу цього святкового вечора грав струнний квартет у складі Михайла і Теодора Крижанівських, Антона Пославського та Людмили Сауляк, звучали дзвінке сопрано Юлії Ковальської, оксамитовий бас-баритон Володимира Чібісова. Наталія Кожушко акоманувала на флейті, Вікторія Слющинська, Марія Клименко і Світлана Позднишева виконували твори на фортепіано. Оскільки концерт відбувався на день пізніше самого свята, його організатор, учасник струнного квартету та концертмейстер Михайло Крижанівський наголосив:

– Учора у Львові та багатьох інших містах України звучала музика піднесена, духовна, словом, урочиста. А сьогодні хотілося б зануритись в іншу атмосферу – атмосферу інтимності, камерності, музики, яка написана в першу чергу для душі.

Струнний квартет: Михайло і Теодор Крижанівські, Антон Пославський та Людмила Сауляк. Фото: Роман Метельський

Музикант поділився зі слухачами секретом, як добирали репертуар для вечора. Виявляється, кожен з артистів просто запропонував твір, що йому до вподоби. З них скомпонували програму, на диво цілісну, здається, жодна композиція не потрапила туди випадково. Мелодії, наче створені були торкнутись найтонших струн душі українця, взяти її, ту душу, за руку й повести крізь століття, переповідаючи історію нашого народу, поетичну, часом трагічну, але прекрасну.

Михайло Крижанівський. Фото: Ксенія Янко

Перед концертом директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк привітав зі знаменною датою артистів і публіку.

Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк. Фото: Роман Метельський

Розпочинав дійство струнний квартет Хоровим концертом № 3 провідного композитора доби класицизму Дмитра Бортянського в аранжуванні Мирослава Скорика. Опісля нього виконали другу частину Grave Сонати для скрипки і чембало Максима Березовського. Примітно, два геніальні творці жили в один час. Обидва походили зі столиці Гетьманщини Глухова, вихованці Глухівської співацької школи, за виняткові музикальні здібності були забрані у Петербург до хорової капели, продовжили навчання в Італії. Доля Бортянського склалась щасливіше. Повернувшися в Петербург, він дожив до глибокої старості, опісля смерті визнаний родоначальником української та російської композиторських шкіл. Березовського ж сьогодні звуть українським Моцартом. Поєднавши західноєвропейську культуру з національною традицією, митець суттєво випередив час. Можемо лише припускати на які злети спромігся би його творчий геній, якби композитор прожив трохи довше за свої тридцять сім.

Від класиків по волі перейшли до романтиків, а саме до батька української національної музики Миколи Лисенка. Його Фантазія на дві українські теми для флейти та фортепіано прозвучала у виконанні Наталії Кожушко та Світлани Позднишевої. Згодом Володимир Чібісов заспівав чи не найвідоміший твір зі спадщини Лисенка, покладений на музику вірш Тараса Шевченка «Реве та стогне…».

Наталія Кожушко та Світлана Позднишева виконують Фантазфю на дві українські теми для флейти та фортепіано. Фото: Ксенія Янко — Наталія Кожушко та Світлана Позднишева виконують Фантазію на дві українські теми для флейти та фортепіано. Фото: Ксенія Янко

Розлилася суцвіттями звуків Соната для фортепіано Антіна Рудницького, котру зіграла Світлана Позднишева. Обдарований, та на жаль, маловідомий автор вважав, що українській музиці слід позбавлятись впливів фольклору, йти в ногу зі світом. Коли етнічні настрої з’явились всупереч переконанням композитора у його пізніх творах, тільки прикрасили їх.

Наталія Кожушко, Світлана Позднишева та Юлія Ковальська. Фото: Роман Метельський

Під акомпанемент Марії Клименко Юлія Ковальська виконала солоспів Нестора Нижанківського «Ти, любчику, за горою» та «Колискову» Юрія Іщенка. Вдруге на сцену вийшов Володимир Чібісов з піснею на слова Тараса Шевченка «Зацвіла в долині…», музику до якої створив вірний послідовник Миколи Лисенка, Яків Степовий. Вокальні композиції чергувались з інструментальними. Зокрема публіка почула дві п`єси №12 та №10 для скрипки та фортепіано з циклу «Українська Думка» Василя Безкоровайного, «Слов’янське коло» Жанни Колодуб.

Завершували концерт «Українська музика крізь століття» твором сучасного класика Мирослава Скорика, написаним для кінофільму «Високий перевал». Мелодія, чуючи яку тужимо і надіємось, котру впізнаємо з перших нот «Мелодія ля-мінор» або ж «Українська мелодія.

Михайло Крижанівський та Людмила Сауляк. Фото: Ксенія Янко

І не помітивши як подолав відстань у три віки від класики до сьогодення, зал вибухнув оплесками. Говорять, аплодисменти – це теж музика. Музика, яку знову і знову воліє чути музикант. Тим часом, львівський слухач охочий знову помандрувати в часі й просторі, насолодитись доробком улюблених композиторів, відкрити для себе незнаних.

Заступник директора з музейної роботи Інституту народознавства НАН, співавтор проекту “Українська музика крізь століття” Андрій Клімашевський запевнив нас подібна музична зустріч відбувається в Музеї етнографії і художнього промислу вперше, але не востаннє.Що ж, тоді затамувавши подих, чекаємо нових!

Ксенія ЯНКО

8 цікавих архітектурних проектів Йозефа Енґеля

26. 08. 2016

Йозеф Енґель (1819—1888) — львівський архітектор, який народився 1819 року в Чернівцях. Отримав патент на будівництво у Львові 1848 року, від того ж часу – член Товариства уповноважених будівничих у Львові. До 1850 року творив у стилі класицизму, пізніше — у різних напрямках історизму. У 1882—1888 роках був головою товариства уповноважених будівничих. Помер 22 серпня 1888 року у Львові. Його син, Йозеф Енґель молодший, був також архітектором, допомагав батькові від 1872 року.

1. Реконструкція будинку на вулиці Федорова №21 (1863)

У XVIII ст. ця споруда називалася кам’яниця Крохмальовська. Тепер – чотириповерховий будинок споруджений на місці розібраної у 1907 р. кам’яниці, перебудуваний за проектом архітектора Йозефа Енґеля старшого.

Вулиця Івана Федорова, фото 1930-х років

Кам’яниця Крохмальовська – будівля по вул. Федорова №21

2. Реконструкція будинку №20 на вулиці Вірменській (1867)

Назва споруди – Миколаєвичівська кам’яниця. Вікна будинку знаходяться на різному рівні, що ймовірно є результатом об’єднання двох сусідніх кам’яниць: одна шириною в два, друга — в три вікна. Добре збережений ренесансний житловий будинок, збудований за проектом італійського архітектора Петра Італійця з Лугано у XVI ст. Оригінальний вхідний портал, прикрашений з двох боків колонами, які незвично поєднують риси доричного та іонійського ордерів. В нижній частині колон — канелюри із вписаними в них валиками — орнаментальний мотив характерний для архітектури Кілікійського царства.

Аналогічний орнамент зберігся також на порталі Вірменського банку. Йозеф Енґель отримав контракт на реконструкцію цього будинку в 1867 році, а 1898-го було будинок реконструйовано за проектом Івана Левинського.

3. Будинок Куркового товариства на вулиці Лисенка №23а (1870—1871)

Будинок Куркового товариства збудований 1871 року в колишньому «Саду Чечевичів» (із ним пов’язані спроби створити у Львові ботанічний сад. 1823 року професор ботаніки Ернст Віттман взявся упорядковувати його, було збудовано оранжереї і підготовлено ділянки для посадки рослин, однак через брак коштів втілити задум не вдалось), придбаному товариством ще у 1783 році. Архітектор будинку Куркового товариства – Йозеф Енґель. В цьому будинку 1868 року відбулись установчі збори майбутнього товариства «Просвіта». 10 березня 1869 року організовано перший у Львові шевченківський концерт.

Будинок Куркового товариства на вул. Лисенка №23а, фото поч. ХХ ст.

Поштівка із зображенням будинку Куркового товариства, 1920-ті

Сучасний вигляд будинку Куркового товариства. Зараз тут – музей визвольної боротьби України

Тут також у 1877 році проводилось навчання студентів щойно створеної Художньо-промислової школи (нині ЛДКДУМ ім. Івана Труша). В радянські часи в будівлі було влаштовано тир ДТСААФу, а також споруду використовували для занять ансамблю пісні і танцю Прикарпатського військового округу.

4. Перебудова палацу Дідушицьких на вулиці Лисенка №15 (1873)

Збудований у 1849 році, як вілла Е. Віняжа. 1856 року граф Володимир Дідушицький за 70 тис. золотих ринських купив віллу Е. Віняжа. За проектом Вінцента Равського-старшого було почато перебудову, яка тривала до 1869 року. 1870 року В. Дідушицький купив дві сусідні ділянки у «Куркового товариства» і одну у Т. Яніковського. 1871–1873 — нова перебудова палацу за проектом Йозефа Енґеля. У 1880-х—1890-х роках висаджено парк із рідкісними породами дерев і кущів, збудовано нову оранжерею, стайні, льодовню. 1893 рік — підведено каналізацію, 1901 року — міський водогін.

Фотографія із зображенням палацу Дідушицьких на вул. Лисенка №15 після добудови третього поверху, поч. ХХ ст.

1895 року на ділянці Дідушицького збудовано чиншову камʼяницю, що виходить фасадом на нинішню вулицю Лисенка. Будівництвом займалась «Спілка архітекторів — Володимир Підгородецький і Якуб Баллабан». Нині це житловий будинок під номером 17.

Чиншова кам’яниця на ділянці Дідушицького – житловий будинок №17, у бічній стіні якого вмуровано кам’яний портал і ймовірно вікно, у кілька разів старші за сам будинок

1902 рік — чергова реконструкція палацу під керівництвом архітектора Владислава Галицького, викликана зростанням колекції книг і творів образотворчого мистецтва. Замовницею виступила уже вдова Володимира Дідушицького. 1910 встановлено електричний ліфт.

Із палацом пов’язана доля колекції західноєвропейських художників, які Альфонсина Дідушицька отримала у спадок від свого батька Матеуша Мйьончинського. Початково колекція перебувала в родинному маєтку Мйьончинських і Бєльських в селі Пеняки під Бродами. Згодом уміщена як депозит в Академії знань у Кракові і зберігалась там близько 30 років. Перевезена до Львова, зберігалась у палаці, але не експонувалась, поки на неї не звернув увагу мистецтвознавець Ян Болоз-Антоневич.

Стараннями Альфонсини Дідушицької палац суттєво розбудовано для створення експозиції. Роботи розміщено у великій та менших залах третього поверху та на сходовій клітці. Колекція налічувала понад 400 робіт. Серед них живописні твори Гверчіно, братів Караччі, Йорданса, Скореля, школи Рубенса, роботи низки австрійських майстрів.

Портрет Альфонсини Дідушицької (1876)

Портрет Володимира Дідушицького (1891—1892)

З часом палац став відкритим для широкого загалу музеєм, де розміщувалась фамільна колекція творів образотворчого мистецтва. Від радянських часів і до 2009 року тут знаходилась військова частина. 23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

5. Перебудова костелу святої Урсули на вул. Зеленій №11-Б (1878)

Костел святої Урсули нині є Центральною церквою євангельських християн-баптистів, заснований 1678 року як костел св. Урсули ордену домініканців. Відомо, що 1731 року храм ще був дерев’яним. Будівля досить простого вигляду з двома вежами і увігнутим фасадом. У строгих, позбавлених декору, формах колишнього костелу відчувається вплив Північного класицизму XVII ст. Авторство проекту приписують нідерландцю Тильману ван Ґамерену.

Костел святої Урсули на вул. Зеленій №11-Б

У 1785 році будівлю передали громаді лютеран. 1878 року проведено реконструкцію в класицистичних формах за проектом Йозефа Енґеля, під час якої було уніфіковано членування інтер’єру і фасадів, споруджено емпори і надано сучасного вигляду вежам.

В 1930-х роках в приміщенні кірхи розмістили кооператив пенсіонерів державних органів безпеки, який займався охороною приватних помешкань, складів, банків, підприємств. Також в приміщенні розміщувалися профспілки.

6. Реконструкція дзвіниці Вірменської церкви (1879)

Вежа-дзвіниця є складовою частиною ансамблю Вірменського собору. З півночі прибудовується до колишнього палацу вірменських архієпископів. Має стильові ознаки ренесансу та бароко. Первісна вежа згоріла під час великої пожежі міста 1527 р. Згодом побудову нової вежі-дзвіниці Вірменського собора оплатив Андрій з Кафи, який замовив її проект архітектору Петру Красовському. Основні дати будівництва – 1571 р. (архітектор Петро Красовський); 1778 (перебудова); початок ХІХ ст. (викінчення верхньої частини) та реконструкція 1879 року.

Вежа прямокутна в плані, мурована з каменю, триярусна. Завершена видовженим куполом з ліхтарем та чотирма вежечками по кутах, надбудованими над наріжними півколонами верхнього ярусу. Портал та вікна мають півкруглі завершення і рельєфне обрамлення. Прохід під вежею сполучений з т. зв. «вірменським подвір’ям», що перетинає квартал і має вихід на вул. Лесі Українки.

Вежа була збудована у 1570-1571 роках. Як і всю церкву, триярусну вежу не оминули пізніші реставрації. Завершення дзвіниці, чотири півкруглі вежі – виконані з оцинкованної бляхи на початку ХІХ ст. У проході під вежею-дзвіницею збереглося зірчасте склепіння, а також орнаментальний різьблений портал.

7. Проект перебудови зовнішніх сходів на галерею синагоги Хадашим на вулиці Вугільній №3 (1882)

«Хадашим» (Стара хасидська синагога, синагога «Якоб Гланцер Шул») — синагога у Львові, яка нині не діє . Її будівля знаходиться на перехресті вулиці Вугільної та площі Святого Теодора.

Проект перебудови сходів синагоги на вул. Вугільній у Львові, 1882 рік

1838 року, після зустрічі львівського рабина Якова Оренштейна з ружинським цадиком Ізраїлем Фрідманом, у Львові відбулися позитивні зміни в ставленні до хасидів. Виник новий хасидський напрям «Хадашим» (новатори), прихильники якого 1840 року, на перетині вулиці Вугільної та площі Святого Теодора, відкрили Талмуд-Тору. А ще через кілька років, в 1842 — 1844 роках побудовано синагогу «Хадашим», на кошти львівського купця Якоба Гланцера, від якого походить ще одна її назва — «Якоб Гланцер Шул». 1844 року синагога Якоба Гланцера була другою за розміром після Великої міської синагоги. Її побудували в комплексі з двоповерховою Талмуд-Торою, а в молитовному залі обладнали два яруси галерей для жінок. Тут була також міква. Синагога «Хадашим», подібно до Хасидим Шуль, не підкорялася правлінню єврейської громади. Ця обставина призвела до гострого конфлікту, який вдалося залагодити лише 1848 року.

Після Другої світової війни синагога була відновлена й діяла до 1962 року. Після смерті останнього рабина Янкеля Гуррарія, радянська влада закрила синагогу, а приміщення передала поліграфічному інституту. Молитовний зал перебудували під спортзал, західні галереї розібрали, олійною фарбою замастили розписи плафона, а також замурували нішу для Арон Га-кодеша в східній стіні. Зовнішні стіни будівлі відремонтовано в 1990-х роках. (замуроване з лівої сторони вікно показує місцеперебування Арон Га-кодеша). Будівлю колишньої синагоги займає Львівське товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема.

8. Добудова четвертого поверху будинку №3 на вулиці Галицькій (1885—1886)

Будинок за адресою вулиця Галицька №3 у Львові — це багатоквартирний житловий чотириповерховий будинок з магазинним приміщенням на першому поверсі. На місці теперішнього будинку, який зведений у 1781 році, стояла триповерхова кам’яниця датована XVI-XVII століттям, власником якої станом на 1666 рік був Едвард Менке, тому і кам’яниця отримала назву Едвертівська. У 1775 році будинок був проданий Францискові Новаківському, який розібрав будинок, та вимурував новий, також триповерховий. На першому поверсі будинку була крамниця «Під золотим сонцем», де продавали порцеляну.

У 1886 році було добудовано четвертий поверх і будинок набув сучасного вигляду. Проект надбудови розробив архітектор Юзеф Енґель, 6 червня 1885 році проект було затверджено магістратом міста, а 11 січня 1886 реконструкцію було завершено, власником будинку в той час була Броніслава Піштек. У 1895 році в крамницях було облаштовано вітрини, які у 1913 були розширені.

Христина БАЗЮК

Джерела:

uk.wikipedia.org
www.pslava.info
Фото:
www.pslava.info
relicfinder.info
uamaps.net
uk.wikipedia.org
polona.pl

Друкарі Львова. Частина перша. Михайло Сльозка

26. 08. 2016

Від південно-східного кута площі Ринок на схід йде вулиця Руська. Тут у будинку №2 майже тридцять років (1638 – 1667) прожив друкар М. Сльозка, який за цей час видав шість десятків різних книг кириличним та латинським шрифтами. Серед них – два видання «Букваря», книги І. Галятовського «Ключ розуменія», «Небо новоє» та ін.

“Євангелист Лука” Ілля. Апостол. друкарня М. Сльозки. Львів, 1639 р.

Заставка «Тріодіону» Сльозки. Львів 1642 року.

Виходець міста Новогрудок, що у Білорусії, він став одним з перших і найвидатніших книгодрукарів не лише Львова, а й усієї України. І хоча його постать як друкаря й видавця є відомою, його біографія до переїзду у Львів залишається малодослідженою. Невідомо коли був народжений Сльозка. Деякі документи вказують на його походження не з Новогрудка, а з Вільнюса. Проте прийнято вважати, що друкар походить з Білоруського містечка, де жили його батьки й на ринку мали дві ятки. У 1616 році під час пожежі усе майно сім’ї згоріло і малий Сльозка був змушений іти працювати. Доля склалася так, що з самого дитинства Михайло працює «при знаменитом ділі типографськом», як він сам потім сказав. Першою стала друкарня у Вільнюсі. Також є певні відомості, що підтверджують довготривалу працю у Києво-Печерській друкарні, а саме передмова до його першого великого видання, де Михайло із знанням справи розповідав про книговидання в Києві.

По приїзді до Львова справи Сльозки йдуть угору. Завдяки сприянню Костянтина Мазапети, впливового братчика, молодий друкар влаштувався в друкарню Успенського Ставропігійського братства. Згодом, 1633 року, його приймають до братства і невдовзі доручають керувати друкарнею. Тут він видруковує «Псалтир» 1634р., Євангеліє 1636р., «Служебник» 1637р.

Праця в тісному братстві не приносила задоволення Михайлу. Тому він придбав собі друкарню у спадкоємців книгодрукаря з Кракова Яна Шеліги. Тоді ж Сльозка домовився про друкування книг латинською й польською мовами на замовлення римо-католицького архієпископа Станіслава Гроховського. Останній дозволив грамотою від 5 серпня 1638р. називатися Михайлові Сльозці архієпископським друкарем. Це був новий крок в кар’єрному зрості – Сльозка одержав королівський привілей на право друкувати як латинські й польські книжки, так і видання кириличного шрифту, церковнослов’янські та українські. Згодом амбітний друкар отримав схвалення від львівського єпископа Єремії Тисаровського та київського митрополита Петра Могили, останній дозволив друкувати книги церковного й навчального характеру «грецьким, словенським і руським діалектом».

З 1638 року Сльозка співпрацює з Андрієм Скольським. Разом вони видруковують «Псалтир» та «Апостол» 1639 року. Саме Апостола Сльозка називає «першим овочем» своєї друкарні. Палітурка виконана вручну, красиво орнаментована. Зображення поєднує в собі як релігійний так і світський мотиви.

Апостол, 1639р. (форзац)

Книга містить 168 сторінок з 245, які вміщено в лінійні рамки. Видрукувана вона червоною і чорною фарбами. Вміщено 18 гравюр (сторінкових та напівсторінкових), образотворчі елементи: заставки, деякі з них ілюстровані, кінцівки, ініціали, в’язь. Палітурка відсутня, книга прошита нитками.

1643 року Сльозка повертається до Успенського Ставропігійського братства, де знову стає на чолі братської друкарні. Тут його ставлять у жорсткі рамки, хоч і залишають право на друкування власних книг. Від свого імені він видав «Требник» (1644р.) і декілька латинських книжок. Друкар продовжує підтримувати зв’язок із друкарнею Києво-Печерської лаври. Від неї отримує дошки для титульної сторінки та ілюстрацій, які використав до своєї «Тріоди» 1642р. Пізніше, у 1666-1667 рр. її видало львівське Успенське братство. А в 1714 році її було надруковано тиражем у 1200 примірників Василем Ставницьким.

Усі варіанти «Тріоди» вирізняються майстерним опрацюванням тексту та поліграфічного виконання. Багате оздоблення – заставки, кінцівки, художні ініціали, фігурні гравюри – перегукуються з узорами тогочасного прикладного мистецтва, яке надовго визначило своєрідність української друкованої книги та її особливий принцип художньої побудови.

Сторінки Тріоді цвітної. Львів, друкарня Михайла Сльозки, 1666 – 1667 рр

Тріодь цвітна. Львів, друкарня Михайла Сльозки, 1666 – 1667 рр.

Згодом в житті Михайла Сльозки настала темна смуга. Він зіпсував стосунки із Петром Могилою та порушив умови договору із братством. Сталося це через те, що друкар взявся за замовлення львівського православного єпископа А. Желиборського на передрук за київським виданням Номоканону й Служебника. Петро Могила погрожував Михайлу анафемою, він так і не зняв її, передчасно померши у 1646 році. Вже в листопаді 1647 р. Сльозка отримує позов до суду за друкування книг польською мовою і розповсюдження «сповненої блюзнірств» книжки, яка потім виявилася написаною Петром Могилою. Зі Сльозки були зняті всі звинувачення і він продовжив свою працю. У 1651р. видавець закінчує друкування Анфологіона, розпочатого ще 1647р. і розпочинає роботу над оправою до примірників цієї книги. Містить кінцівки, заставки, ініціали, в книзі вміщено 32 гравюри. Видання в чорній шкіряній палітурці з витісненим на ній орнаментом.

З 1663 по 1665 рр. Сльозка займається друкуванням книг І. Галятовського «Ключ розуменія» і «Небо новоє». Галятовський після видання «Ключа» невдовзі видав доповнення до нього, а Сльозка видає обидві книги як одну у 1663 році. А вже у 1665р. перевидає її з деякими корегуваннями. В цьому ж році виходить з друкарні Сльозки й «Небо новоє». Обидві книги є гарно оздоблені з використанням відібраних шрифтів.

Небо новоє І.Галятовського, 1665р.

Ключ розуменія І.Галятовського, 1665 р.

Михайло Сльозка є першопроходцем у багатьох верствах книгодрукування. Він перший в Україні, хто видав книги мініатюрного формату: «Молитви і часослов» (1642р.) і «Псалтир» (1667р.). За його керівництвом в братській друкарні надруковано вперше в Україні «Четвероєангеліє» (1636р.), яке було написано спеціально підібраним шрифтом, що суттєво відрізняє книгу від усіх інших. Загалом усі видання Сльозки відзначаються старанним оформленням й тонким мистецьким смаком.

Помер великий друкар 1667 року. Але по смерті з ним трапилась прикра подія. Оскільки він у 1647 році був відлучений від церкви, то ніхто не хотів його ховати. І лише за два тижні київський митрополит Антоній зняв відлучення і Сльозку поховали.

Ірина Шпак

Використані джерела:

Легенди і факти про костел Святого Бартоломея (Варфоломія) в Дрогобичі

26. 08. 2016

В центрі міста Дрогобича гордо тягнеться в небо польський костел Св. Бартоломея (Варфоломія) – сакральна середньовічна споруда України, зведена в готичному стилі.

Ескізи парафіяльного костелу в Дрогобичі.

Серед міщан Дрогобича про костел збереглося чимало цікавих легенд та переказів. Одна з яких говорить, що в давнину на тому місці, де зараз стоїть костел, нібито стояла язичницька контина. З історії відомо, що саме на пагорбах і висотах виростали культові язичницькі місця давніх слов’ян. Беручи до уваги той факт, що в минулому Дрогобич якраз і був таким пагорбом, вершина якого сьогодні припадає на костел, версія цілком вірогідна. Інша легенда розповідає, що нібито при будівництві костелу було знайдено розбитого ідола. Це викликало страх у місцевого населення, тому було вирішено останки ідола (голову, руку, ступню) вмурувати в стіну костелу під дахом. Ще один переказ стверджує, що в давнину жили Велети – міфічні першожителі, родоначальники людства і, що цей триптих така собі данина їм. Також існує твердження українського краєзнавця Романа Пастуха. На його думку «дрогобицький триптих» символізує мученицьку смерть і велику посмертну славу польського римо-католицького святого, єпископа Станіслава зі Щепанова, або Станіслава Щепановського (1030-1079рр.). Посилаючись на працю польського літописця В. Кадлубека Роман Пастух стверджує, що між владикою і войовничим королем Болеславом Хоробрим виник конфлікт. Король постійно вів затяжні війни. За його відсутності в країні запанували розбої та грабунки. Рицарі зверталися до нього з проханням повернутися додому, та він не хотів і чути про це. Тоді декотрі з них покинули його військо для захисту своїх маєтків і родин. Коли ж король нарешті прибув додому, то почав жорстоко карати тих, хто його самовільно покинув. На їх захист виступив єпископ Станіслав Щепановський, закликаючи Болеслава до християнського милосердя та прощення винних. Король знехтував його пастирськими настановами, і владика відлучив його від церкви, що означало позбавлення королівського трону. Розлючений монарх на чолі озброєного загону увірвався до храму Святого Михайла на Скалці, де єпископ саме правив святу месу, і вдарив його мечем по голові. Своїм же лицарям наказав порубати його тіло на частини. На честь Станіслава Щепановського у Польщі споруджено близько тисячі костелів, ще понад 70 храмів – у США. Дрогобицький костел Святого Бартоломея є одним із тих польських храмів, де за традицією, святого покровителя Польщі та Кракова зображено розрубаним на частини у вигляді голови, руки і ноги.

Дрогобицький триптих. Фото: http://hal_zoria.io.ua/

З «Путівника по Дрогобичі та його околицях» ХІХ ст., невідомого автора нам відомий факт, що король Ягайло своїм указом від 16 грудня 1392 року ухвалив будівництво цього мурованого готичного костелу. Невідомий автор так описує цю подію: «Ягайло на місці замку заложив костел та вивінував його селом Добрівлянами». За деякими переказами, костел був збудований на місці замку, боярських палат або терему княжого воєводи. Проте серед дрогобичан побутує інша легенда, що під костел було використано не «замок» і не терем, а українську церкву, яку латинники відібрали. Щоправда, в старих польських документах про це нічого не сказано.

Костел Варфоломія, гравюра.Фото:https://www.pinterest.com/

У 1511 році Варфоломіївський костел відбудували після значних пошкоджень, яких він зазнав під час нападу на місто татар та волохів 1498 року. Саме 1-а третина XV століття і вважається часом зведення сучасного костелу.

У середині XVI ст. прийнято ряд ухвал щодо зміцнення міської фортифікації. Було побудовано вежу, яка до середини XVIIIст. мала оборонний характер.

У ХVI – XVIIст. місто терпіло чимало нападів, що супроводжувались руйнуваннями святині, зокрема у 1594, 1624 та 1648 роках. Меморіальна дошка на башті повідомляє, що “Восени 1648 року в Дрогобичі селянсько-козацькі загони та повсталі мешканці міста і навколишніх сіл розгромили польсько-шляхетські війська і визволили місто”.

Меморіальна дошка на дзвіниці костелу. Фото:https://uk.wikipedia.org

Протягом XVII—ХХ століть оборонну вежу перебудовано на дзвіницю (1739), переобладнано старі та споруджено нові вівтарі, ліквідовано бійниці та понижено дах (1790—93). Тоді ж, наприкінці XVIII ст. до храму була прибудована каплиця.

Дрогобицький костел. Поштівка початку ХХ століття

Поштівка з виглядом костелу в Дрогобичі, 1900-ті роки.

Старий вхід в Дрогобицький костел, екскіз Фелікса Ляховича

Реставрації дрогобицького костелу св. Варфоломія здійснювались у 1881—82, 1906—13 та у 30-х роках ХХ століття (зокрема, тоді були відновлені фрески).

Костел Варфоломія в Дрогобичі, 1976 рік.

Костел Варфоломія в Дрогобичі, 1925-1939 роки

Костел Варфоломія в Дрогобичі, 1938 рік

Костел Варфоломія в Дрогобичі, 1930 рік

Костел з такою багатою і давньою історією часто привертав увагу науковців, зокрема археологів. На початку серпня завершились археологічні розкопки біля дзвіниці костелу Св. Варфоломія. Цьогорічні знахідки: грошові монети крейцари, боратики кінця XVIII століття, кулі, одна срібна монета, датована 1661 роком, елементи якихось виробів (на кшталт сучасної біжутерії), черешки глечиків. Пошуками займалася група, під керівництвом декана Історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Леоніда Тимошенка. Також до її складу увійшли його помічники-викладачі, зокрема доцент Богдан Лазорак, Василь Менько, Роман Миська.

Костел Варфоломія в Дрогобичі, сучасне фото

Минулого року біля вежі-дзвіниці костелу Святого Барталомея студенти-практиканти під час розкопок відшукали стрілецьку зброю, черешки від глечиків, монети. Всі ці речі, опинилися у місцевому краєзнавчому музеї.

Софія ЗМЕРЗЛА

Джерела:

Палац в Оброшине, або літня резиденція львівських архієпископів (відео)

25. 08. 2016

Сьогодні, продовжуючи тему пам’яток розташованих в с.Оброшине, мова піде про видатний зразок галицької заміської садиби, в архітектурі якої переплелися стилі бароко, рококо і сецесії (австрійського модерну), а саме – Палацовий комплекс львівських римо-католицьких архієпископів.

Палац архієпископів в с.Оброшине, фото до 1939 р.

З XV в. село Оброшине під Львовом служило літньою резиденцією львівських архієпископів. А от ідея збудувати там палацовий комплекс виникла на початку XVIII ст. у намісника римської курії Яна Скарбека. Спарава в тому, що резиденція намісника була відносно далеко – у містечку Дунаїв під Золочевим, то, не бажаючи їздити так далеко, він вирішив побудувати нову в Оброшине. Палац передбачалося звести у дусі еклектики: трохи духу польських магнатських дворів XVII – початку XVIII століть, трохи французької елегантності.

Брама палацу, 1930-ті роки

Фрагмент інтер’єру палацу, поч. ХХ ст.

Збудували палац у 1730 році за проектом архітектора Юзефа ІІ Фонтана. Звели споруду у стилі, в якому скромність фасадів констрастує з багацтвом оформлення інтер’єрів. Ян Скарбек ще встиг побачити палац, але самі роботи по зведенню комплексу продовжувалися ще довший час. Зокрема, за каденції Миколая Ігнація Вижицького завершили оздоблення інтер’єрів і обладнання палацової каплиці. Згодом, за архиєпископа Вацлава Сєраковського, з’явилися чудові оранжереї з екзотичними рослинами.

Будівля палацу є прямокутною. По центру головного фасаду виступає тригранний ризаліт, прикрашений гербом, а по кутах розміщені чотири невеликі квадратні вежі, що віддалено нагадують оборонні башти середньовічних маєтків. Дах споруди – мансардний, з люкарнами. В інтер’єрі палацу зберігалося повне зібрання портретів усіх львівських архієпископів.

Брама Палацу архієпископів, 2016 р.

Башточка та флігель, 2016 р.

Башточка та флігель, в якому знаходиться каплиця, 2016 р.

Подвір’я Палацу архієпископів. В центрі пам’ятник Івану Франку, 2016 р.

Гостей резиденції зустрічає барокова брама, що збереглася до сьогодні. Прикрашають її дві скульптури, розвернуті обличчям до палацу, в центр дворика. По обох боках брами, розташовані п’ятикутні, двоповерхові в плані башточки із шатровим дахом. В правій башточці видно отвір від годинника засновника Першої національної фабрики баштових годинників Міхала Менсовіча. Зараз там знаходиться капличка. До веж примикають одноповерхові невеликі флігелі, прикрашені двоколонними портиками з фронтонами. Поруч розташовані каретні сараї, один з яких також прикрашений цікавим порталом. Палац разом з брамою та господарськими будівлями утворювали своєрідний трикутник.

Палац архієпископів, 2016 р.

Пам’ятник Івану Франку на подвір’ї Палацу архієпископів, 2016 р.

У ХІХ ст. резиденція почала занедбуватися, а найбільше постраждала будівля під час Першої світової війни, у 1915 році, від російського війська, яке пройшовшись цими землями забрало все, що повважали цінним. А що не під силу було забрати – знищили. Зокрема, спалили вмурований в стіну архів. Потому будівлю зайняли німці, котрі використовували палацову каплицю як їдальню. Згодом – австрійці, які влаштували в резиденції табір для турецьких військових біженців. Останніми військовими гостями у палаці були наддніпрянської козаки, які винесли те, що залишилося після попередників.

Опісля всіх «гостин» будівля стояла без вікон, дверей, із зруйнованими камінами і виламаною паркетною підлогою. На щастя зберігся неушкодженим дах палацу.

Палац архієпископів, 2016 р.

У 20-х роках ХХ ст. з ініціативи польської ради консервації пам’яток було вирішено відновити палац (1922-25). Керували роботами архітектор Броніслав Віктор і реставратор Юзеф Пйотровський. Цікаво, що архітектор не відроджував стару будівлю, а почав оздоблювати її новими елементами декору. Так під час ремонту переробили фасад в стилі модерн. З’явився балкон, який тримали спіральні колони. Обабіч входу розмістилися великі кам’яні вазони, які прикрасили янголята, дельфіни, собаки та інші тварини. Змінили також й планування інтер’єрів. Зокрема, центральні сходи у вестибюлі, які розміщувалися навпроти сходів, були перенесені праворуч.

Треба сказати, що перебудова палацу зустріла дуже серйозну критику з боку цінителів архітектури, котрі вважали, що нове оформлення спотворило палац.

Інтер’єр Палацу архієпископів, 2016 р.

Вигляд з балкончика, 2016 р.

Інтер’єр Палацу архієпископів, 2016 р.

Вхідні двері, 2016 р.

Інтер’єр Палацу архієпископів, 2016 р.

Під час приходу в 1939 році радянських військ Палац архієпископів в Оброшине замінили на військовий клуб, а в його каплиці зробили танцювальну залу. Пробощ Анджей Чехович старався про передачу речей з каплиці до парафіяльного костелу Воздвиження Святого Хреста. Частину приладдя йому вдалося вистарати в січні 1940 року, але і надалі ксьонз намагався повернути речі з палацової каплиці.

Сходи на горище Палацу архієпископів, 2016 р.

Горище Палацу архієпископів, 2016 р.

Після Другої світової війни в палаці розмістився Науково-дослідний інститут землеробства і тваринництва західних областей України, який займає приміщення донині.

Підвальне приміщення Палацу архієпископів, 2016 р.

Біля палацу ще у XVIII столітті було розбито мальовничий парк з каскадом озер. Створений він був у французькому стилі з 800-метровою липовою алеєю, ставками та зоологічним дендрарієм. Серед екзотів парку на сьогоднішній день збереглося тюльпанове дерево, магнолії, платани і пірамідальні дуби. Сьогодні парк має нових сусідів – дендрарій і невеличкий звіринець.

Господарча будівля біля Палацу архієпископів, 2016 р.

Що ж до стану будівлі на сьогодні. Якщо “офіційний” фасад палацу ще в більш-менш пристойному стані, то парковий фасад у дуже критичному. Сходи, як і елементи декору (чаші, тварини і т.д.), розвалюються. Під сходами місцеві просто зробили смітник із пластикових пляшок та іншого непотребу.

Елемент декору Палацу архієпископів, 2016 р.

Дах будівлі, начебто, ремонтують. Принаймні, будівельні матеріали на горищі присутні. Підвали у палаці, як нам сказали, дворівневі. Бачили ми лишень частину, але там доволі чисто і доглянуто. Стосовно інтер’єрів, то каплицю розділили на два поверхи, частково зберігся лише купол. Бібліотека НДІ займає всього лише декілька кімнат у палаці, які, як і решта приміщень, потребують капітального ремонту.

Звичайно, що будівля за час свого існування неодноразово була перебудованою, як зовні, так і всередині. І на сьогодні її стан залишає бажати кращого, а для відновлення необхідні солідні капіталовкладення. Та, попри все, літня резиденція львівських архієпископів і зараз вражає всіх, хто її побачить.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

http://www.castles.com.ua/obroshyne.html
http://andy-travel.com.ua/obroshine
Marek Walchak. Kościół parafialny P.W. Podwyższenia Krzyża Świętego w Obroszynie / Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego. Tom 9. Kraków 2001.
http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=6956.0

Кандидати, що ділитимуть спадщину Возницького

25. 08. 2016

Сьогодні, 25 серпня 2016 року, в Міністерстві культури України відбудеться перше засідання комісії з проведення конкурсного добору на посаду керівника Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького. 9 членів комісії будуть обирати майбутнього очільника установи серед 3-х кандидатів. Хто бачить в собі сили очолити найбільшу музейну установу України?

Розглянемо CV та мотиваційні листи кандидатів.

Лариса Разінкова (1954 р.) – мистецтвознавець за освітою, доцент Львівської національної академії мистецтв, з 2012-го року – генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького. З 1981-го року працює в Галереї, пройшовши шлях від лаборанта, до художника-реставратора та заввідділом. Є головою Асоціації реставраторів Львівщини, членом Наглядової Ради Львівської національної академії мистецтв. Автор десятків наукових праць, що досліджують і популяризають шедеври з фондів Галереї. Рекомендаційні листи Л.Б. Разінковій надали ГС “Західноукраїнська спілка музеїв”, Конгрес Української інтелігенції Львівщини (серед всіх – Іван Вакарчук, Любомир Медвідь, Володимир Мельник, ректор Львівського національного університету імені І. Франка, Юрій Бобало, ректор “Львівська політехніка”, мистецтвознавець Олександр Федорук). За роки її керівництвом ЛНГМ було: перекрито дах на надбрамному корпусі Золочівського замку, проведено гідроізоляцію двох палаців, замінено дах та почато реставрацію фасадів Музею І. Пінзеля, підготовлено документацію для початку реставрації фасаду будівлі галереї по вул. Стефаника, 3 у Львові, відкрито музей (пристосовано та відремонтовано приміщення) “Жидачівщина”, реалізовано понад 300 виставкових, просвітницьких, видавничих проектів. Сподіваючись на перемогу у конкурсі, Лариса Разінкова ставить перед собою мету “збереження музейного комплексу зі всіма його унікальними творами нашої національної спадщини, як єдиного неділимого комплексу, втілення інноваційної стратегії розвитку закладу” та має в планах продовження розпочатої роботи за всіма напрямками.

Тарас Возняк (1957 р.н.) – за спеціальністю інженер-механік технологій машинобудування, металорізальних верстатів та інструментів, випускник Львівського національного університету “Львівська політехніка”. Після служби в армії працював інженером, економічним експертом, очолював Відділ міжнародних звязків у Львівській міській раді, був радником відділу забезпечення роботи голови Львівської ОДА, начальником відділу зовнішніх звязків та промоції регіону управління з питань гуманітарної політики. Є засновником і редактором Незалежного культурологічного журналу “Ї”, займається перекладацькою роботою. За його ініціативи та логістичної підтримки, як пише в автобіографії Тарас Возняк, було реалізовано проект “Рік Іоанна Георга Пінзеля”, виставку Пінзеля в Луврі(2011), Рік замків та палаців Галичини (2008), промоційну кампанію та ревіталізацію палацу Фредрів-Шептицьких у Беньковій Вишні (2009-2015, проект з повернення стінописів Бруно Шульца до України та повне видання всього образотворчого та літературного спадку. Є виконавчим директором Українського центру міжнародного ПЕН-клубу, Головою Правління Західного відділення Міжнародного Фонду “Відродження”. Рекомендаційні листи Тарасу Возняку надали Василь Вовкун (художній керівник Львівської Національної Опери), Вячеслав Брюховецький (почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”), Олесь Дзиндра (директор ЛМГО “Музей Ідей”), Олександра Коваль (президент ГО “Форум видавців”), видавець Іван Малкович, Мирослав Маринович (віце-ректор Українського католицького університету).

Однією з головних проблем Галереї Тарас Возняк вважає “майновий розгардіяш”, адже “розширення фонду нерухомих памяток Львівської картинної галереї відбувалося не лише спонтанно і ситуативно, але часто проходило без відповідного оформлення документації, без документального фіксування прав власності чи права на користування тим чи іншим обєктом, відведення землі, визначення охоронних зон”. Своїми першочерговими завданнями у випадку перемоги Тарас Возняк вважає розробку концепції розвитку закладу, впорядкування майнових відносин музею та власників споруд, які є в його користуванні, реструктуризація, і найголовніше – отримання для галереї статусу “національного архітектурно-музейного заповідника, що істотно розширить його сферу діяльності та допоможе у справі не лише музейництва, але і збереження та використання обєктів культурної спадщини, охорони та ревіталізації унікальних історичних та природніх ландшафтів”.

Ігор Хомин (1951 р.н.) – історик за освітою, випускник Львівського державного університету імені Івана Франка. Від закінчення університету все життя пропрацював на одному місці – у Львівській картинній галереї, нині – ЛНГМ імені Б.Г. Возницького, пройшовши шлях від старшого наукового співробітника до головного зберігача фондів (з 2008 року). Багато років займається дослідженням збірки польського мистецтва у Фондах галереї (плакети, медальйони, медалі, живопис і скульптура), в результаті чого було організовано кілька виставок та видано кілька каталогів – у Польщі. За цю роботу Ігор Хомин нагороджений Золоти хрестом заслуги Республіки Польща, Срібною медаллю заслуженим культурі “Gloria Artis”, Кавалерським Хрестом ордену заслуги Республіки Польща. Рекомендаційні листи Ігорю Хомину надали адміністрація Королівського замку на Вавелі (Польща), адміністрація Королівського замку у Варшаві – Музею Резиденція королів І Республіки, Ігор Кожан (генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), директор Національного Інституту Імені Оссолінських Анджей Юзвенко, декан історичного факультету Львівського національного університету імені І. Франка Роман Шуст.

Ворота замку в Жовкві, фото 1867 року (http://www.fototeka.ihs.uj.edu.pl/navigart/navigart/select/taxonomy?tid=6842&vt=grid)

Серед своїх першочергових завдань на омріяній посаді Ігор Хомин бачить реорганізацію управління галереєю та переатестацію всіх працівників керівного складу. У випадку перемоги в конкурсі майбутній директор має намір відмовитись від 3-х відділів галереї: Музею найдавніших пам`яток Львова, Музею “Жовківський замок” та Музею “Жидачівщина”, оскільки, цитую, “організовувані там виставки є дуже примітивними”, ліквідація музею “принесе державі понад 100 тис. грн. заощаджень, а туристи навіть не зауважать відсутність цього відділу”, а зали Музею “Жовківський замок” “розташовані у приміщенні Державного історико-культурного заповідника Жовківський замок і аж просяться передати їх цій установі”. Також Ігор Хомин планує встановити докладний контроль фінансової діяльності Олеського, Підгорецького та Золочівського замків, особливо за продажем квитків та оплатою екскурсій.

Оскільки мотиваційний лист Ігора Хомина містить звинувачення, які звучать аж занадто агресивно, “Музейний простір” вирішив поцікавитись у працівників відділів Галереї, наскільки вони є обгрунтованими, чи отримували вони зауваження від нього і чи намагався головний зберігач якимось чином допомогти у роботі відділів-музеїв.

Завідувач музею «Жовківський замок» Софія Каськун

– За 15 років Ігор Хомин жодного разу у нас в музеї не був. Ні разу не мав ніяких запитань на звітних засіданнях Вченої ради, на засіданнях Науково-методичної ради, ні разу не висловлював пропозицій чи зауважень до нашої роботи, не було також і зауважень щодо ТЕП експозиції, – пояснила Софія Каськун, завідувач відділу “Музей Жовківський замок” ЛНГМ ім. Б. Возницького.

– Ми здивовані тим, що написано. Розумієте, звинувачувати можна будь-кого, де є людський фактор, де квитки продає людина, а не автомат. Вхідний квиток до музею “Золочівський замок” коштує 30 грн., ми даємо відвідувачу квитки номіналом 20 і 10 грн. (бо ціни змінюються з роками, а ми маємо ще багато раніше надрукованих квитків). Можливо у когось це викликає думки про неконтрольовану фінансову діяльність… але ми не маємо на це часу, бо зараз приймаємо щодня тисячі відвідувачів. А це велике навантаження на працівників, – прокоментувала Надія Гупало, завідувач Музею “Золочівський замок” ЛНГМ ім. Б. Возницького.

Також Ігор Хомин (музейник з 40-річним стажем) планує віддати 2 батальні полотна Мартіно Альтомонте “Битва під Віднем” та “Битва під Парканами” (за які кілька років поспіль билася музейна спільнота) на тимчасове збереження до костелу Св. Лаврентія в Жовкві, хоча сам Борис Возницький бачив їхнє місце в замках, де вони наразі й експонуються.

Екстер'єр костелу Святого Лаврентія в Жовкві — Екстер’єр костелу Святого Лаврентія в Жовкві

Все це свідчить про те, що конкурс не буде простим і легким. Це очевидно як з бачень, викладених кандидатами, так і зі складу конкурсної комісії. Попри те, що Міністерство культури України до її складу делегувало Петра Гончара, Ігора Пошивайла і Зеновія Мазурика, фахівців музейної та пам`яткоохоронної справи у ній тільки троє. Та й чи запитають вони, чому музейник так не любить колектив, з яким працює, і чому його діяльність орієнтована виключно на Польщу? Чи відкинуть члени комісії досвід дружби і особистої співпраці перед обов`язком зробити об`єктивний вибір? Чи розуміє кожен кандидат і член комісії відповідальність за кожен предмет української спадщини, збережений для нього Борисом Возницьким? Чи стане перший конкурс на посаду директора музею, оголошений Міністерством культури України, прозорою і об’єктивною процедурою чи впаде до рівня тих, які вже відбулися?

Наталка СТУДНЯ

Джерело: Prostir.museum

У Львові пройшов парад ретро-трамваїв (відео)

25. 08. 2016

Трамваї "Electron T3L44" №1180, "Tatra T4SU" №869 та "Sanok SW-1" №093.

Вчора, 24 серпня 2016 року, в рамках святкування Дня незалежності у Львові відбувся парад трамваїв. Городянам вживу представили 105-річну історію львівських трамваїв – від найстарішого вагона 1909 року до сучасних моделей.

«Парад трамваїв» пройшов за маршрутом «Трамвайне депо № 1 (вул. Городоцька, 185) – вул. Городоцька – вул. Степана Бандери – вул. Коперника – вул. Дорошенка – вул. П. Беринди – площа Ринок – вул. Руська – вул. Підвальна – вул. Винниченка – вул. Івана Франка – вул. Свєнціцького – вул. Івана Франка – площа Соборна».

Пропонуємо ваші увазі поїздку Львовом на трамваї марки Sanok SW-1 1909 року в рамках параду трамваїв.

Також на площі Соборній (кінцева зупинка трамваю № 3) відбулася виставка «Львівський трамвай – із минулого у майбутнє».

О 15.00 для городян і гостей міста провели екскурсію “Шляхом першого електричного трамвая Львова” вулицями міста – він закінчується біля залізничного вокзалу. Слухачі дізналися цікаві факти з історії львівського трамвая і про плани його розвитку.

Перший парад трамваїв пройшов у Львові 24 серпня 2014 року. Ідею відновити історичні вагони і показувати на святах “Львівелектротрансу” підказали волонтери. Захід став популярним і щороку подивитися на перші львівські вагони збираються сотні людей. Пасажиром ретро-трамвая може стати кожен.

Ористарх БАНДРУК

Де на Львівщині є замок-стадіон, найстаріший пам’ятник та багато іншого

24. 08. 2016

Це місто ви навряд чи знайдено в туристичному путівнику, а шкода, оскільки туристові тут справді є на що погледіти. Руїни давнього палацу, неординарний костел з глибини віків, футбольний стадіон, що розмістився на місці замку та, мабуть, найстаріший пам’ятник на теренах Львівщини – усе це умістилось у невеличкому та маловідомому місті Комарно.

Палац Лянцкоронських в Комарно. Вигляд до 1939 року

Почнемо з палацу. Щоправда, сьогодні його так уже язик не повертається назвати. Залишились лиш одні руїни посеред хащів. А колись хащі ці були з альтанками й статуями, а палац належав шляхетському роду Лянцкоронській та їх останньому представникові Кароліні Лянцкоронській. Охоча до розкоші графиня зробила інтер’єр палацу багатим та розкішним. Але від цього всього не залишилось і сліду, коли в 1939 році палац пограбували німці. Навіть не дивлячись на те, що перед війною в палаці вже була школа, а не мешкали магнати, радянська влада так і не стала його відбудовувати, як згодом і українська. Тому на сьогодні залишились лише ганебні руїни.

Палац Лянцкоронських в Комарно станом на 1992 рік

Натомість, костел Різдва Богородиці, на відміну від палацу, зберігся чудово. Точніше, зберегли його неодноразові реконструкції, оскільки збудовано кам’яний храм ще в 1656-1657 рр. Його дерев’яний попередник був зведений ще раніше – у 1473 році. Що особливого в архітектурі цього костелу так це оздоблені скульптурами фасади. А ще, такі не звичні для костелу бійниці.

Костел Різдва Богородиці в Комарно. Фото 1906 року

Одним з найцікавіших і водночас одним із найзагадковіших місць в Комарному є його стадіон. Здавалось б, що ж такого цікавого й загадкового може бути в звичайному стадіоні. Однак цей стадіон і справді незвичайний. Навколо його котловану легко простежуються залишки оборонних валів, які в плані вимальовують не що інше як залишки замки бастейного типу. На жаль, не вдалося віднайти відомості, що це був за замок, якого часу та кому він належав. Є перекази, що від цього місця в протилежні напрямки розходяться два підземні ходи. Існує версія про те, що насправді замок цей ніякий не замок, а залишки укріпленого табору шведів. Однак, що ж це мав бути за табір, вали якого так добре збереглись протягом трьох століть. Можливо, археологічні дослідження валів та дитинця замку, тобто території стадіону, змогли б прояснити, що насправді за об’єкт тут знаходився.

Залишки валів замку навколо стадіону в Комарно

А ось зовсім унікальним і вартим уваги усіх путівників та туристів об’єкт, розташований на окраїні міста. Він являє з себе меморіальну колону, що датована далеким 1663 роком. До порівняння найдавніші пам’ятники Львова, за винятком надгробних, відносяться лише до кінця 19 ст. Тому колону в Комарно варто вважати одним із найстаріших пам’ятників на Львівщині. Принаймні, назвати якийсь старіший монумент ми поки не в змозі.

Монумент 1663 року в Комарно Фото 1908 року

Монумент 1663 року в Комарно Фото до 1939 року

Пам’ятник – виконаний з білого каменю високий та чотирикутний в перерізі обеліск, який увінчує хрест. По периметру колони виведено цікавий напис «Mea Mors Tua Vita», що перекладається з латинської як «Моя смерть – Твоє життя». Згідно з «Географічним словником Королівства Польського та інших слов’янських країв» (1883), пам’ятник встановлено на честь загиблого в бою з татарами місцевого дідича. Гинучи, лицар урятував життя братові, а той на згадку про нього встановив цей монумент. Між іншим, цей монумент має статус пам’ятки архітектури національного значення. Сподіваємось, статус допоможе не зникнути цьому унікальному витвору та надалі залишатися найдавнішим пам’ятником на Львівщині.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Залишки оборонного замку (Комарно) // http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=6890.0
Старовинне Комарно // http://gazeta.lviv.ua/2014/03/27/starovinne-komarno/
Комарно // http://www.castles.com.ua/komarno.html
Комарно. Сайт міста // http://komarno.in.ua/
Комарно. Придорожній пам”ятник (1663 р.) // http://rbrechko.livejournal.com/96904.html
polona.pl

В нетрі львівського функціоналізму. Вулиця Тютюнників

24. 08. 2016

Колись це був просто яр, адже навколо вулицю оточують пагорби. Занурюєшся в зелень, що звисає з обох боків і йдеш далі майже в темряві. Лише трохи далі один за одним бачиш акуратні три-чотириповерхові будинки.

Будинок на вулиці Тютюнників, 6, фото М. Ляхович

Сходи до будинку на вулиці Тютюнників, 6, фото М. Ляхович

Будинок на вулиці Тютюнників, 6, фото М. Ляхович

Всі з першого погляду такі подібні, але коли придивитись – у деталі кожного будинку присутній свій власний ритм.

Львів, вул. Тютюнників, фото М. Ляхович

Вулиця Тютюнників починає свою історію з часів львівського функціоналізму. Ця вулиця стала частиною масштабної забудови в тридцятих роках. До цього часу тут був дійсно яр, а місцевість носила назву Гора Святого Яцка (JackaGórа).

У тридцятих роках тут починають зводити вулицю за новими стандартами.

Будинок на вулиці Тютюнників, 47, фото М. Ляхович

Один з тодішніх мешканців цієї місцевості Адам Трояновский згадує – як будувались новочасні будинки, як обростали вони садами та квітниками, як це все пахло, цвіло, і цілий океан запаху піднімався до його оселі в околицях вулиці Яна Тарнавського, яка і досі є на горі.

Будинок на вулиці Тютюнників, 45, фото М. Ляхович

Називають вулицю Гауке-Босака на честь учасника польського січневого повстання 1863 року Юзефа Гауке-Босака.

Будинок на вулиці Тютюнників, 43, фото М. Ляхович

За часів німецької окупації вулицю назвали Лютцовгассе, за радянських часів 1941-го – Білоруська, з 1946-го – Немировича-Данченка на честь російського й радянського письменника-драматурга ХІХ-ХХ століть.

Будинок на вулиці Тютюнників, 41, фото М. Ляхович

Тютюнників, названа так 1993 року на честь братів, українських письменників радянського періоду Григорія (1920-1961) і Григора (1931-1980).

Будинок на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

Наріжний будинок № 10, типовий для стилю функціоналізм. Бачимо кутові вікна і балкони оздоблені металевими сплетіннями. Так, як будинок фактично не має декору, основною прикрасою виступають власне балкони і кутові вікна.

Будинок на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

Збоку від балконів красуються акуратні вікна-ілюмінатори. Вікна, як зазвичай, структуровані на три частини. Двері з дерева і трохи заглиблюються в будинок, тим самим не займаючи і так вузький тротуар.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

Попри простоту ззовні, під’їзд вражає красою стилю та ліній. Підлога під’їзду, як буває часто в таких будинках, викладена узорами чорно-білої плитки. Сходи мають трохи заокруглену форму і поєднуються в композиції з вигнутимидерев’яними поручнями.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

В цьому під’їзді збереглись навіть автентичні дерев’яні двері до квартир. Вікна під’їзду досить нетипові для сходової клітки баухаузу, адже частіше для освітлення використовують ілюмінатори або стрічкові вікна.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

А тут вони заокруглені на кут. Проте такі нетипові риси власне є головною особливістю львівського функціоналізму.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 10, фото М. Ляхович

В часи польської держави львівська архітектурна школа була досить закритою через брак зацікавлення нею з боку влади і виробила свою власну манеру функціоналістичної забудови. Тому цей стиль у Львові дійсно можна назвати унікальним.

Будинок на вулиці Тютюнників, 14, фото М. Ляхович

А це приклад досить вдалої, як на Львів, реставрації баухаузу: без крикливих кольорів, надбудов чи сецесійних балконів.

Будинок на вулиці Тютюнників, 22, фото М. Ляхович

У будинку номер 20 теж зберігся автентичний вхідний портал. Дерев’яні двері, втоплені в будинок з думкою про оточуючий простір. Округлі пілястри, наче, запрошують увійти.

Будинок на вулиці Тютюнників, 22, фото М. Ляхович

У 22 будинку явно не домовились про реставрацію. Проте двері і обрамлення вікон, на щастя, залишили.

Будинок на вулиці Тютюнників, 22, фото М. Ляхович

Навколо вікон,якщо добре придивитись, акуратний рустований тиньк.

Будинок на вулиці Тютюнників, 24, фото М. Ляхович

Будинок 24 – теж один із вдалих прикладів реставрування. Тут акуратно і стримано підмалювали стіни, не руйнували ансамблі балконів. Сходову клітку освічує типове стрічкове скління.

Будинок на вулиці Тютюнників, 26, фото М. Ляхович

А це дуже красивий будинок під номером 26. Попри те, що тут доволі знищені двері над вхідним порталом ми бачимо цікаві деталі, очевидно – це вентиляційні виходи, дуже стильно оформлені в тон з будинком.

Рустування тиньком тут навколо дверей, що знову ж таки є дуже не типовим для стилю.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 26, фото М. Ляхович

В сходовій клітці бачимо залишки старої краси –понищений алебастр та вцілілі сходи і поручні. Саме поручні – один з найбільш виразних елементів функціоналізму.

Під’їзд будинку на вулиці Тютюнників, 26, фото М. Ляхович

Адже проектант будинку виражав свої особисті ідеї в цих ламаних лініях. Тому в кожному під’їзді вони унікальні хоча б кількома згинами.

Будинок на вулиці Тютюнників, 39, фото М. Ляхович

Будинок на вулиці Тютюнників, 35, фото М. Ляхович

Загалом вулиця Тютюнників – це просто рай для поціновувачів львівського функціоналізму. Здається,тут незліченна кількість баухаузів і кожен по своєму цікаво зведений. Тут ви знайдете унікальні деталі та незвичні рішення цього стилю.

Мирослава ЛЯХОВИЧ

Джерела:

http://www.cracovia-leopolis.pl/index.php?pokaz=art&id=33
http://www.pslava.info/LvivM_ArxypenkaVul,118834.html
ОСОБЛИВОСТІ МОРФОЛОГІЇ ЛЬВІВСЬКОГО ФУНКЦІОНАЛІЗМУ, І.В. Якубовський, Національний університет “Львівська політехніка”, кафедра архітектурного проектування

Сьогодні у Львові пройде парад трамваїв

24. 08. 2016

Львів, трамваї на площі Галицькій, фото 1978 року

У рамках відзначення 25-ої річниці Незалежності України ЛКП «Львівелектротранс» проведе низку святкових заходів. Про це 22 серпня інформує прес-служба підприємства.

Львів, трамваї на вулиці Підвальній, фото 1978 року

Зокрема, пройде урочистий «Парад трамваїв», який відбудеться сьогодні, 24 серпня 2016 року, за маршрутом «Трамвайне депо № 1 (вул. Городоцька, 185) – вул. Городоцька – вул. Степана Бандери – вул. Коперника – вул. Дорошенка – вул. П. Беринди – площа Ринок – вул. Руська – вул. Підвальна – вул. Винниченка – вул. Івана Франка – вул. Свєнціцького – вул. Івана Франка – площа Соборна». У параді візьмуть участь історичні та сучасні трамваї Львова.

Львів, трамваї на площі Радянській (сучасна площа Митна), фото 1970 року

Також відбудеться виставка «Львівський трамвай – із минулого у майбутнє», яка буде проходити на площі Соборній (кінцева зупинка трамваю № 3) 24 серпня 2016 року.

Окрім того, запланована пізнавальна трамвайна екскурсія «Шляхом першого електричного трамвая Львова». Вона розпочнеться 24 серпня на площі Соборній і завершиться біля Головного вокзалу. Маршрут екскурсії – площа Соборна – вул. Івана Франка – вул. Свєнціцького – вул. Івана Франка – вул. Підвальна – вул. Руська – площа Ринок – вул. Дорошенка – вул. Коперника – вул. Бандери – вул. Чернівецька.

Пасажирами-екскурсантами можуть стати усі охочі.

Ористарх БАНДРУК

Як 3 квітня 1990 року над Львовом піднімали Державний Прапор України (відео)

23. 08. 2016

…Йшла весна буремного 1990р… В результаті всенародних виборів у Львові до влади прийшли демократичні українські сили. В той час одним із головних питань було питання заміни державних символів колишнього СРСР на символи незалежної держави Україна. Незважаючи на те, що український синьо-жовтий прапор вже більше року гордо майорів в центрі Львова, на «острові Свободи» – славнозвісній «клумбі», вперше піднятий КЗНСУ 15 березня 1989 р., за два з половиною роки до проголошення незалежності України, на вежі львівської Ратуші повівав червоно-лазуровий прапор колишньої УРСР. Це викликало незадоволення і нарікання мешканців Львова – українського П’ємонту. Перша спроба підняти український синьо-жовтий прапор була здійснена КЗНСУ ще 22 січня 1990 року, коли ми повернулись із святкування Дня Злуки у Києві. Тоді українське знамено було врочисто освячено Львівським архієпископом Володимиром (Стернюком). На той час містоблюститель глави УГКЦ проживав не в митрополичих палатах на Свято-Юрській горі, а на колишній вулиці Чкалова за номером 30, у маленькій квартирі.

Історична посвята архієпископом Львівським Володимиром (Стернюком) Державного Прапора України,піднятого над Львовом 3 квітня 1990 року

Але тоді, мер Львова Богдан Дмитрович Котик, від якого багато що залежало, вагався і говорив нам, що просіть у нього що завгодно, але не підняття синьо-жовтого прапора. Отже, тоді довелося відкласти історичну для Львова подію.

Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 р. — Силове підняття Державного Прапора України, розміром (3х6) м. над Львовом 3 квітня 1990 року

Напередодні історичної події 3 квітня 1990 р. ситуація в місті була дуже напруженою: у четвер, 29 березня в центрі міста, на «клумбі» міліцією було провокаційно зірвано синьо – жовтий прапор, погнуто щоглу флагштока. Тому при підготовці порядку денного першої сесії новообраної міської Ради демократичного скликання 2 квітня 1990 р. питання про прапор стояло першим. Юридичну сторону проекту ухвали про підняття прапора над Львовом підготував, світлої пам’яті, перший львівський демократичний мер Богдан Дмитрович Котик зі своїми юристами, а у львівському « Комітеті захисту національних символів України » був готовий і освячений, заздалегідь, великий синьо – жовтий прапор розміром (3 ? 6) м. Дорогий і міцний імпортний шовк синьо – жовтих кольорів ми закупили у Львові, в магазині «Тканини», що на вул. Городоцький, напроти львівської сумнозвісної тюрми « Бригідки ». Одразу виникло політичне непорозуміння між депутатським корпусом і КЗНСУ, пов’язане з юридично-правовим статусом синьо-жовтого прапора. «Помірковані і виважені» депутати Львівської міської Ради боялися надавати українському двоколору державний статус і підготували майбутню ухвалу міськради, яка надавала синьо-жовтому прапору лише національний статус.

Мешканці королівського міста Лева квапляться змінити червоно-лазурову символіку на синьо-жовту

Врахувавши, що український прапор був державним – УНР, часів Української Центральної Ради і Директорії в 1917-20 р.р., Української Гетьманської держави в 1918 р., Західно-Української держави в 1918 р., Карпатської України 1939 р., відновленої Української держави у Львові в 1941 р., КЗНСУ категорично вимагав надання українському стягу статусу Державного Прапора України. Тобто, на зламі 80-90 років минулого сторіччя йшлося не у заснуванні, а у відродженні державної символіки України. Через антагоністичні політичні протиріччя між депутатським корпусом, заради відновлення історичної справедливості, виконуючи волю українського народу львівський КЗНСУ вирішив силовим тиском підняти Державний Прапор України над Львовом.

Силове внесення КЗНСУ Державного Прапора України розміром (3х6) м. у Львівську Ратушу 2 квітня 1990 р.

Вранці, 2 квітня 1990 року ми принесли освячений Державний Прапор України до Свято – Юрського собору і розгорнули перед головним входом. Тоді там проходив вікопомний пікет вірних УГКЦ, тому архікатедральний храм Української Греко – Католицької Церкви був зачинений. Після урочистих промов і благословінь з розгорнутим прапором у супроводі кількох тисяч революційних львів’ян ми спустились у місто.

На дворі стояв чудовий квітневий день. Крокуючи через парк Івана Франка, по вул. Січових Стрільців, вул. Гнатюка, з зупинкою на славнозвісниій «клумбі», по Катедральній ми вийшли на площу Ринок під стіни Ратуші, де на нас чекали городяни і гості міста. Після палких урочистих промов і фотографування на довгу і світлу пам’ять, ми урочисто внесли прапор до сесійної зали і передали меру Богдану Дмитровичу Котику.

Внесення депутатами у Львівську Ратушу Національного прапора 3 квітня 1990 р., розміром (1,5х0,7)м., який ніколи не майорів над Львовом.

Ранком наступного дня, тобто 3 квітня 1990 р. ми вже були в Ратуші. На другому поверсі нас зустрів схвильований мер Богдан Дмитрович Котик і повідомив: після того, як ввечері, 2 квітня на львівському телебаченні, в «Новинах з Високого Замку» в ефірі був поданий детальний перебіг подій, що відбулися напередодні, до мера почали дзвонити стривожені громадяни з вимогою пояснення, чому прапор освятили представники лише однієї конфесії традиційних Українських Церков. Зрозуміло, що треба було терміново вирішити питання, яке виникло на релігійному ґрунті.

Слід зазначити, що тоді Церква дозволяла священнослужителям йти у світську владу і балотуватися в депутати усіх рівнів. На мою пропозицію один із православних священників, тут же в кабінеті голови міста освятив прапор і благословив його підняття на Ратуші. Отже перший синьо – жовтий прапор піднятий над Львовом освятили і благословили священники Українських Греко – Католицької і Православної Церков.

Внесення депутатами в сесійний зал Національного прапора, розміром (1,5х0,7) м., 3 квітня 1990 р. , який ніколи не майорів над Львовом. — Внесення депутатами в сесійний зал Національного прапора, розміром (1,5х0,7) м.,
3 квітня 1990 р. , який ніколи не майорів над Львовом.

По десятій годині, ми, в супроводі львівських пластунів, піднялися по крутих сходах на Ратушу. Тоді я вперше вступив на платформу Ратуші, де в буремному листопаді 1918 року Січові Стрільці підняли державний синьо –жовтий прапор над Львовом. Вигляд міста і навколишні краєвиди, з висоти пташиного лету, мене тоді просто вразили. Ми міцно прив’язали Державний Прапор України до металевої линви флагштоку і спустились в сесійний зал, де проходила сесія. Депутати кілька годин «піарилися» на історичній події. Їх дуже цікавило: яких розмірів має бути прапор; з якої матерії має бути пошито полотнище; глибина синіх і жовтих кольорів на прапорі; де прапори мають зберігатися; як довго має прапор висіти на ратуші до заміни… Принагідно зауважимо, як через кілька місяців пізніше, як КЗНСУ перестав опікуватися прапором на Ратуші, він тижнями висів подертий над Львовом. І це вже нікого з депутатів не хвилювало. Питання з підняттям прапора затягувалося, час спливав, нарід почав нервувати… Тоді багатотисячний гурт українців, що стояв на площі Ринок, почав безперервно скандувати: – „Прапор, прапор …”, що викликало напружену ситуацію у залі і дуже впливало на депутатів. Тому з голосуванням ухвали прапора у Львові проблем не було – «за» проголосували майже усі, за винятком кількох комуністів і військових.

Офіційне рішення міської Ради про застосування Українського Національного прапора у місті Львові.

Далі події розвивалися наступним чином, як згадує один із присутніх у сесійний залі депутат Гречило: – « Пропозиції виникли , щодо дат вивішування прапора в місті. Хоча всі ці дискусії вдалося швидко припинити і питання поставили на голосування, «За» прийняття ухвали проголосувало більше 100 депутатів. Далі трьом депутатам – С. Шабатурі, Є. Шморгуну, З . Саляку – вручили прапор ( маленький, розміром (1.5х0,7) м., неосвячений ( авт.) і вони пішли на вежу ратуші, а всі інші поспішили на вулицю.» Депутати з маленьким прапором піднялися по дерев’яній драбині на платформу Ратуші і побачили , прив’язаний до щогли, великий, розміром (3х6) м. синьо-жовтий прапор КЗНСУ, освячений духовенством традиційних Українських Греко-Католицької і Православної Церков. Депутати марно намагалися підняти над Львовом маленький прапор, який навіть не «пасував» для такої величної історичної події. Члени КЗНСУ, які силовим тиском, також піднялися на платформу Ратуші, не дозволили їм це зробити. Після невеличкої «штурханини» з депутатами, під радісні крики і аплодисменти багатотисячної української громади на площі перед Ратушею, члени КЗНСУ, силовим тиском, підняли Державний Прапор України над Львовом . Лемик і Кендзьор, які були там присутні і мали відеокамери, ретельно знімали історичну подію на Ратуші 3 квітня 1990 р. Ввечері, на львівському телебаченні в «Новинах з Високого Замку». цей відеосюжет був показаний повністю, вперше і востаннє. Там чітко видно, хто і який прапор підіймає над Львовом 3 квітня 1990р. Пізніше , вони заховали відеокасети, сказали, що вони розмагнітилися і нічого більше не має.

Внизу на площі, спеціально запрошений, хор разом з львів’янами урочисто заспівав Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» і відбувся урочистий мітинг. Старші люди хрестилися і плакали, склавши руки в долонях, при появі над Львовом українського прапора і ще довго не розходились після історичних урочистостей.

Олег КАРЕЛІН

Фотографії старого Львова

«Ті,що законно захищають людей від закону»: нариси з історії західноукраїнської адвокатури у міжвоєнне двадцятиліття

Збігнєв Брохвіч-Левинський, або ким був будівничий дирекції залізниці та Шотландської кав’ярні

Відійшов у вічність Володимир Патик

Маловідомі факти про Богдана Ступку

Як заснували товариство “Січ” в Нагорянах

«Принцип капелюха», або галичани і окуляри 100 років тому

Роланд Франко про діда: «Потрібно показати Європі Івана Франка справжнього»

Подорож крізь віки як музичний подарунок львів’янам до Дня незалежності (відео)

8 цікавих архітектурних проектів Йозефа Енґеля

1. Реконструкція будинку на вулиці Федорова №21 (1863)

2. Реконструкція будинку №20 на вулиці Вірменській (1867)

3. Будинок Куркового товариства на вулиці Лисенка №23а (1870—1871)

4. Перебудова палацу Дідушицьких на вулиці Лисенка №15 (1873)

5. Перебудова костелу святої Урсули на вул. Зеленій №11-Б (1878)

6. Реконструкція дзвіниці Вірменської церкви (1879)

7. Проект перебудови зовнішніх сходів на галерею синагоги Хадашим на вулиці Вугільній №3 (1882)

8. Добудова четвертого поверху будинку №3 на вулиці Галицькій (1885—1886)

Друкарі Львова. Частина перша. Михайло Сльозка

Легенди і факти про костел Святого Бартоломея (Варфоломія) в Дрогобичі

Палац в Оброшине, або літня резиденція львівських архієпископів (відео)

Кандидати, що ділитимуть спадщину Возницького

У Львові пройшов парад ретро-трамваїв (відео)

Де на Львівщині є замок-стадіон, найстаріший пам’ятник та багато іншого

В нетрі львівського функціоналізму. Вулиця Тютюнників

Сьогодні у Львові пройде парад трамваїв

Як 3 квітня 1990 року над Львовом піднімали Державний Прапор України (відео)

Популярні статті:

Наш любий Личаків! Оригінальна дільниця Львова (частина перша)

Львів запрошує на Х ювілейний Форум національних товариств Львівщини

Вояк УГА, дослідник бойків і сторож заводу: що відомо про батька...

Три бурси — три історії. Освітній Стрий між імперіями

Станція Личаків – минуле і сьогодення

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?