Яцек Куронь належить до тієї когорти діячів, які є не лише широковідомими політичними діячами, а й діяльність та інтелектуальна спадщина яких є актуальною і сьогодні. Уродженець Львова, він прожив у ньому перших 10 років свого життя. Тут формувались його погляди на життя та як він сам згадував – початки усвідомлення власної ідентичності. Він боровся з комунізмом у Польщі, був соратником Валенси, проте значну частину своєї діяльності він присвятив польсько-українському примиренню, якого нам особливо гостро бракує саме зараз. Тож Яцек Куронь, хто він?
Яцек Куронь
Народився Яцек 3 березня 1934 року у Львові. Сім’я його проживала у будинку на вулиці Стрийській. Основні спогади про ці його роки ми можемо почерпнути з його власної книги «Поляки і українці: важкий діалог», де він згадує своє дитинство. Попри ностальгію за Львовом, Куроню вистачало тверезості бачити Львів не втраченим раєм, а разом з його не надто привабливими реаліями, про які більшість польський повоєнних мігрантів не любить згадувати у своїх спогадах. Першим таким прикладом для Яцека стала його родина, адже він помітив, що про декого в родині не особливо люблять говорити і виявляється, що ці особи мають українські корені і навіть більше, вони воювали з поляками під час польсько-української війни, пам’ять про яку була ще дуже свіжою.
Меморіальна дошка на будинку за адресою вул. Стрийська, 38, де прожив перші 10 років свого життя Яцек Куронь
Яцек Куронь у дитинстві. Точно встановити де зроблено фото важко, але з певністю можна сказати що це Львів до 1939 року.
Як пише сам Куронь: «Родина моєї матері походить зі Львова, дідусь був українцем, але про це не говорили. Я про це дізнався, коли вже був зрілим чоловіком. Це від мене приховували. Ще одна історія: серед родичів була така тітка, про яку всі знали, що вона багата, і діти їй мусили догоджати, – то все, що було про неї відомо. Я знав її як тітку Міні. Допіру недавно я довідався, що вона, сестра мого дідуся, є вдовою полковника Шепаровича, котрий був одним із командирів у війні за Львів (Йдеться про польсько-українську війну 1918–1919 рр. )на українському боці. Бо про те, що брат моєї бабусі, полковник Мотельський, майбутній генерал, командував вояками армії Галлера, котрі прийшли на допомогу обложеним у Львові 1918 року, всі знали в деталях. Хочу звернути увагу, що з тієї історії, про яку я дізнався дуже пізно, випливає, що вони були шваґрами. Командири з обох сторін були шваґрами, себто раніше, якщо все було гаразд, а ніщо цьому не суперечить, мали б випити разом море горілки. Тож якщо війну 1918 року називають братовбивчою, то я скажу, що то була війна шваґрів». Саме під час ІІ Світової війни, молодий Куронь усвідомив все розмаїття поліетнічного простору Львова, того Львова, який за іронією долі, зник у нього прямо на очах. Покидає Львів і сам Куронь, у 1944-му.
Куронь у студентські роки
Куронь з товаришами
З 1949 він брав активну участь у діяльності прокомуністичного Польського союзу молоді . З 1952 був штатним інструктором харцерскої організації та вступив у Польську об’єднану робочу партії. Проте він досить швидко починає критично ставитись до їх діяльності і у листопаді 1953 року він виключений з ПСМ і ПОРП за критику ідеологічної концепції цих організацій. Незважаючи на конфлікти з партійними органами, у 1957 році, він закінчив історичний факультет Варшавского університету, а у 1960-ті роки він стає активним діячем незалежного студентського руху. За «відкритий лист до партії» написаний ним у 1965 разом з Каролем Модзелевським, він був засуджений до 3 років ув’язнення, проте у 1967 році звільнений. Вже у неспокійному 1968-му, за організацію студентських страйків, знову засуджений до трьох з половиною років ув’язнення.
Я. Куронь
Меморіальна дошка у Варшаві, на будинку, де жив Куронь
У вересні 1976, Яцек став одним із засновників Комітету захисту робітників а у 1977 році, Комітету громадської самооборони . Він був одним із авторів стратегії діяльності незалежної профспілки «Солідарність». Після впровадження В. Ярузельським воєнного стану, був інтернований, а в 1982 заарештований. Проте у 1984 р. він вийшов на свободу. У 1989 року він був учасником «Круглого столу», наслідком якого стала перемога «Солідарності» на виборах у Польщі. Він обирався депутатом Сейму (1989–2001), був міністром праці та соціальної політики (1989–1990; 1992–1993).
Я. Куронь і М. Горинь
Т. зв. “Цвинтар орлят”
Куронь і Горинь
Проте іншим важливим крилом його діяльності стало польсько-українське примирення. Спільна молитва на цвинтарі орлят та на похованнях українських вояків, які загинули під час польсько-української війни, ціла низка заходів за формулою «вибачаємо і просимо вибачення» заклали основи польсько-українського діалогу. Саме це Куронь вважав одним зі своїх чільних здобутків.
Помер Яцек 17 червня 2004 року. Похований на військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві. Він писав: «Якщо йдеться про Львів, то я собі уявляю, що зможу колись пополудні у п’ятницю сісти в потяг і поїхати до Львова на суботу та неділю. І як уже піду нарешті на пенсію, то зможу оселитися у Львові, не втрачаючи при тому жодного зі своїх прав, жодної можливості жити й діяти». На жаль, Куронь помер так і не дочекавшись здійснення своєї мрії. Більш того, руйнується і той крихкий фундамент польсько-українського примирення до закладки якого він доклався. І зараз, особливо гостро відчувається брак саме таких діячів як Куронь, які змогли б поглянути далі короткотривалих політичних дивідендів і подумати про стратегічну роль нормалізації польсько-українських стосунків, а не їхнього політизованого штучного ускладнення, яке ми спостерігаємо в сучасній Польщі короткозорими політиками. Можливо варто частіше згадувати Куроня і Львів, який дав йому розуміння, що на насильстві і шовінізмі однієї з сторін, не збудуєш майбутнього, що розвиток і існування можливе лише в рамках взаємоповаги і діалогу. Відсутність цього і спричинило кінець міжвоєнного Львова, який аж ніяк не був мультикультурним раєм, що Куронь бачив наочно і пам’ятав досить чітко, тому і докладав стільки зусиль, аби з боку як українців так і поляків лунало менше образ і звинувачень, а було більше спроб порозуміння. Теза, яку нам в наші дні варто пам’ятати.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Гринчук О. Дванадцять років без Куроня (http://zbruc.eu/node/52882)
В суботу, 3 грудня 2016 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття вже останньої в цьому році художньої виставки. І закриває цей мистецький рік в “Штуці” виставка Катерини Білетіної під назвою «Гуцульська мадонна». Оглянути її можна буде до 31 грудня 2016 року.
Це вже третя виставка художниці з Одеси в кав’ярні-галереї «Штука». Колись Євген Булавін побачив в інтернеті перші українські картини мисткині та запросив її до Львова. Так п’ять років тому було організовано першу виставку художниці в кав’ярні-галереї.
Катерина Білетіна
Окрім того, уже дванадцять років художниця працює над проектом «Український портрет» – галереєю постатей сучасних українців одягнутих в старовинні українські речі, не обов’язково строї. Це портрети друзів, знайомих, людей, яких зустрічає подорожуючи Україною мисткиня. Колекція проекту на сьогодні складає більше ста робіт. До складу цієї серії входять також портрети-реконструкції Романа Шухевича, молодих Івана Франка та Лесі Українки.
Катерина Білетіна “Горянка”
«Це дуже цікавий досвід. Я багато мандрую, зустрічаю людей і пропоную позувати та одягнути якусь річ цього регіону. Хтось приносить спідницю чи вишиванку, хустину і для людини та й для мене – це потужне, дуже драматичне перевтілення, бо людина ніби постає поза часом і стає знаковим персонажем цієї землі. І це справді якесь магічне дійство» – розповіла художниця.
Катерина Білетіна, жіночий портрет
На експонованій виставці також можна побачити декілька портретів з цієї серії. Зокрема, Сашка Лірника, де відомий український казкар зображений в оточенні персонажів своїх оповідань.
Катерина Білетіна, портрет Сашка Лірника
Головною у цій експозиції є картина «Гуцульська Мадонна», яка з’явилася на замовлення Євгена Булавіна та під впливом гуцульської сецесії Казимира Сіхульского.
Катерина Білетіна «Гуцульська мадонна»
«Картина вийшла дуже енергійною, в кольорі. Я писала її зі своєї знайомої з Херсону, яка має таку мультинаціональну зовнішність. В роду у неї і українці, і грузини. Дуже цікава особистість» – ділиться автор роботи Катерина Білетіна.
Катерина Білетіна, “Мольфарка”
Також на виставці представлені фантазійні твори, такі як: «Мольфарка», створена на Закарпатті чи «Буковинська красуня», загадкова царівна, створена з фото селфі дівчинки.
Оскільки виставка Катерини Білетіної «Гуцульська мадонна» є передноворічною, ми поцікавились у мисткині яким був для неї 2016 рік і чого вона чекає в в майбутньому.
“2016 рік був дуже незвичним, драматичним, хвилюючим, цікавим та динамічним для мене. Можливо навіть кризовим. Було багато мандрівок. А найбільше рік запам’ятався мені фразою моєї дев’ятирічної доньки – «Знаєш, мамо, я думала, що люди народжуються для того, щоб все було радісно і добре. А насправді в світі багато печалі». Власне після цих слів я відчула, що моя дитина уже дуже доросла людина, яка зріло розмірковує.
А в наступному році чекаю миру, стабілізації ситуації, якнайшвидше закінчення війни. Миру в серці для своєї родини та всіх людей. Щоб люди відчули цінність свого особистого часу, який надто швидко минає. Відчули щось справжнє, доторкнулися до чогось незмінного», – відповіла Катерина.
Катерина Білетіна, жіночий портрет
Про художницю
Художниця Катерина Білетіна (1977р.н.) – живописець, книжковий графік, портретист. Живе та працює в Одесі.
У 1992р. закінчила живописне відділення Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова (майстерня В. М. Алікберова). Здобула академічну освіту в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (майстерня історичного живопису Ф.М.Гуменюка).
Історичні портрети, дитяча ілюстрація, листівки та українська етнографія – улюблені жанри та сюжети художниці.
Є автором ілюстрацій до дитячих книжок відомих українських та закордонних письменників – Лесі Вороніної, Ірен Роздобудько, Клауса Хагеррупа, Данути Вавілув.
Протягом останніх десяти років працює над проектом “Український портрет”- серією живописних і графічних робіт, зібраних з портретів друзів та знайомих у національних строях різних регіонів України, а також портретів, створених як сучасні реконструкції старовинних світлин з альбому Івана Гончара “Україна і українці”.
Впродовж останніх трьох років Катерина Білетіна – активний учасник фестивалів та живописних пленерів, що відбуваються в Одеській, Львівській, Івано-Франківській областях і на Закарпатті.
У 2016 Наталія Давидовська могла б святкувати свій 63-й день народження. Учора, 4 грудня 2016 року, в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької провели музично-поетичний вечір «Народжена в грудні», присвячений видатній поетесі.
Наталія Давидовська народилась 4 грудня 1953 року в Києві. Від 9 років мешкала у Львові, де закінчила середню школу, трудилася на заводі телеграфної апаратури. Впродовж трьох літ навчалась на філологічному відділенні Львівського університету. У 1973 авторка вступила до Літературного інституту імені Горького у Москві, який закінчила в 1978.
Фото Наталії Давидовської у приміщенні Музею Соломії Крушельницької
Фото Наталії Давидовської
Квіти для поетеси
Перо було гостро заточене під поетичне і публіцистичне слово. До 1980 Наталя Давидовська працювала на різних посадах у газеті «Молодь України», журналі «Піонерія», видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Згодом, повернувшись до Львова, теж займалась журналістикою, доки не поринула у літературну творчість. Перші вірші надруковані в журналах «Жовтень» і «Ранок», альманасі «Вітрила». У різних видавництвах вийшли збірки «Очевидець», «Пташиний гай», «Мої міста», «Народжена в грудні», «Сад вічності», книга вибраного «Фрески». Життя поетеси обірвалося на 42-у році в липні 1995 року.
Сестра Наталії Давидовської Віра Давидовська. Фото: Ксенія Янко
– Майже всюди у її віршах філософський підтекст. Немає творів написаних нашвидкуруч: сіла й написала. – розповідає сестра митчині Віра Давидовська. – Якщо у неї з’являлася тема, наприклад, листи Мазепи, Наталя підіймала купу паперів, матеріалів, і на тому все творилося. Наскільки тяжко вона працювала, настільки сильні, глибокі, просто космічні вірші виходили!
Цього вечора лунали чарівні мелодії, народжувані духовими інструментами під акомпанемент старовинного роялю. Здається, це вони оживили поетичні рядки, то пристрасними, то елегійними інтонаціями забарвили слова. Вірші Наталії Давидовської виконували народна артистка України Лариса Кадирова, поетеса, член Національної спілки письменників України Юлія Курташ-Карп, актор, заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков. На духових інструментах грав Олександр Щур, на роялі Лариса Бєлоголова.
Музикант Олександр Щур (духові). Фото: Ксенія Янко
Віра Давидовська та Лариса Бєлоголова. Фото: Ксенія Янко
Музикант Лариса Бєлоголова, народна артистка України Лариса Кадирова, член Національної спілки письменників України Юлія Курташ-Карп. Фото: Ксенія Янко
Поетеса Юлія Курташ-Карп та музикант Олександр Щур. Фото: Ксенія Янко
Заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков. Фото: Ксенія Янко
Ідея концерту з нагоди дня народження Н. Давидовської належить Наталі Криничанці та Олександрові Щуру. Останній розповів, що з поетесою його познайомила Лариса Кадирова близько 1991 року. Знайомство спричинилося до кількарічної співпраці авторки з камерним оркестром «Камерата», засновником якого був музикант. На прохання О. Щура, Наталія Вікторівна зробила виняток зі свого правила ніколи не писати на замовлення. Деякою мірою, завдяки йому народився один з віршів.
Музикант Олександр Щур. Фото: Ксенія Янко
– Завжди пам’ятатиму про нашу співпрацю, пам’ятатиму Наталчині вірші: глибокі, філософські, людяні. Певен, ніхто з нашого колективу не забуде цю світлу жінку. Вона була дуже мила, доброзичлива. Я пам’ятаю, ми їздили з нею в Польщу десь у 92-у. Наталка не була примхлива, їхала разом з нами в автобусі не мала жодних претензій до поселення, ні до харчування. Наталочка просто тішилася з того, що ми її беремо з собою, що звучить її поезія – люди чують. Це для неї було понад усе. – говорить Олександр Щур.
Музикант, автор і ведуча радіопрограм Наталя Криничанка. Фото: Ксенія Янко
– Дуже аристократична, делікатна. При її феноменальному внутрішньому світі, Наталка мала б знати,чого варта, «одягати корону на голову». Так, це була справжня королева слова! Вона зі своєю короною жила! Але ніколи не хизувалася цим, натомість вона весь час намагалась корону приховати, аби ніхто не помітив, що вона у неї є. – додає Наталя Криничанка.
Примірники збірки «Народжена в грудні». Фото: Ксенія Янко
Опісля концерту кожен із гостей міг взяти безкоштовний примірник збірки «Народжена в грудні», виданий ще за життя Н. Давидовської у 1990-у. Організатори вбачають особливий символ, що вечір пам’яті відбувся саме в Музеї Соломії Крушельницької. Наталя Криничанка зауважує: у творі «Голоси» поетеса, наче прийняла на себе долю артистки, її біль, переживання. Ми ж на завершення пригадаємо рядки з іншого твору без назви: «Нехай папір мій догорить помалу/ й сльоза загасне… /А тоді гляди,/щоб ти на небо не зміняла / землі моєї/ за… /ковток води…»
Пропонуємо вашій увазі доповідьголовного зберігача фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірини Криворучки на тему: “Музей і спадкове право: оформлення спадщини за заповітом на прикладі Меморіального музею Станіслава Людкевича”:
Моя співпраця із Зеновією Костянтинівною Штундер розпочалася у вересні 1995 р. У державній нотаріальній конторі З. К. Штундер оформила документ, який називається “Договір на дарування житлового будинку”. Музей Соломії Крушельницької в особі директора Галини Василівни Тихобаєвої отримав половину будинку, що належав вдові Станіслава Людкевича. Цей дім знаходиться в центральній частині Львова, поблизу Стрийського ринку, на вулиці, що з 1981 р. носить ім’я Станіслава Людкевича (колишня вулиця Військова), № будинку 7. Три кімнати на другом поверсі відійшли у 1995 році у власність музею. Відповідні документи на основі цього договору про дарування були оформленні у БТІ, було переведено цю частину будинку у нежитловий фонд з відповідними зобов’язаннями Музею Соломії Крушельницької: оплата за використаний газ, електрику, воду тощо.
Головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької Ірина Криворучка
І з цього часу почалася наша співпраця із Зеновією Костянтинівною. Вдова композитора за власний кошт оформила експозицію на другому поверсі: двох меморіальних кімнат (кабінет і спальня Станіслава Людкевича) і невеличкої виставкової кімнати, де у вітринах представлені музичні та музикознавчі твори С. Людкевича, а на стінах розміщені численні фотографії, що розповідають не лише про життя і творчість самого композитора, а знайомлять з його родичами, вчителями, сучасниками.
Зеновія Штундер
Співпраця з Зеновією Костянтинівною розвивалася надзвичайно активно. Вона була прийнята на посаду старшого наукового співробітника музею, але не будучи музейником, ставилася до своїх обов’язків як музикознавець, часто не сприймаючи музейну роботу (зокрема, описування музейних предметів на інвентарних картках) як важливу і потрібну складову збереження архіву композитора. І лише авторитетне слово Роксани Скорульської – керівника Будинку-музею Миколи Лисенка у Києві змінило це ставлення, і пані Зеновія ретельно почала виконувати покладені на неї обов’язки як у сфері науково-фондової, так екскурсійної роботи. Не минуло й року, як Зеновія Штундер переконалася, що нам можна довіряти, вона побачила, скільки архівів надходить у фонди Музею Соломії Крушельницької від відомих українських музикантів. І у травні 1996 р. у державній нотаріальній конторі був підписаний заповіт З. К. Штундер, в якому було записано: “Все, належне мені на правах власності, половину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, які знаходяться у м. Львові по вул. Людкевича, 7, а також інше моє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося, і, взагалі, все те, що на день моєї смерті буде належати мені на правах закону, передаю і заповідаю Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької”. Виконавцем цього заповіту пані Зеня призначила мене – Ірину Криворучку.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
В архіві Зеновії Штундер зберігається оригінал заповіту Станіслава Людкевича, за яким він заповідав своїй дружині все своє майно. Тепер пані Зеня заповідала архів композитора, будинок і власне майно нашому музею.
Будинок Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
Наша співпраця тривала двадцять років, але на початку 2015 р. фізичний стан Зеновії Костянтинівни різко погіршився. Це помічали не тільки ми, але й “добрі люди”, котрі почали навідуватися до дому Людкевича під різними приводами, висловлюючи вдові композитора своє захоплення і шанування, мали на меті корисливі цілі. Відомо, що заповіти можна змінювати хоч щодня. Ми це розуміли і для того, щоб вберегти пані Зеню і дім Людкевича, порадившись з юристами, прийняли рішення укласти договір довічного утримання Штундер Зеновії Костянтинівни, який унеможливлював зміну заповіту, тобто юридично закріпляв силу того заповіту, який діяв на момент підписання договору. Ще раніше Музей Соломії Крушельницької отримав дозвіл від Міськради оплачувати комунальні послуги цілого будинку, включаючи і приватну частину, що належала Зеновії Костянтинівні.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
У травні 2015 р. було підписано Договір на довічне утримання. У першому пункті цього Договору йдеться про те, що “Штундер Зеновія Костянтинівна передає у власність Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові належну їй на праві власності 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться на вул. Людкевича, 7, взамін чого Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові зобов’язується забезпечувати Штундер З.К. утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором.” Таким чином, ми стали набувачами, пані Зеня – відчужувачем, отримали певні права і, звичайно, мали певні обов’язки: “Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти вказану частину житлового будинку, переданого за Договором довічного утримання, укладати договір застави, іпотеки щодо вказаної частини житлового будинку, передавати її у власність іншій особі на підставі іншого правочину”. Ми повинні були сплачувати комунальні послуги, облаштувати прибудинкову територію і забезпечувати продуктами, ліками (за потребою) Зеновію Костянтинівну.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
За два десятиліття співпраці і спілкування пані Зеня стала для нас рідною особою. В останній рік вона приходила до Музею Соломії Крушельницької щодня. Через слабий зір вже не могла читати свої улюблені газети і книжки, то ж просила, переважно Галину Роздольську, щоб їй прочитати ту чи іншу статтю. Любила випити кави з солодким, любила домашні обіди, які їй готували наші працівники.
Останній місяць перед смертю пані Зеня провела у хоспісі: в кінці червня в неї стався інсульт, а 6 липня 2016 року її не стало.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
Договір на довічне утримання дає нам право лише на будинок, який вже є власністю Музею, а от з оформленням заповіту почалися усі наші клопоти. Виявляється, що за законом треба робити комісію для того, щоб описати все майно, яке переходить Музею Соломії Крушельницької як юридичній особі. В цю комісію мають входити: представники ЖЕКу, податкової інспекції, нотаріус, працівники музею. В обов’язки цієї комісії входить повний опис майна: кожен документ, папірець має бути описаний, обміряний і оцінений! Ця робота могла б розтягнутися щонайменше на рік. У зв’язку з цим було прийнято спільне рішення, що директор музею Галина Василівна Тихобаєва подає заяву про прийняття спадщини, якою підтверджує, що Музей готовий прийняти спадщину Штундер З. К. Пізніше в силу вступає ще одна заява – виконавця заповіту про те, що Криворучка І. Є. готова стати виконавцем заповіту Зеновії Штундер. Виконавець отримує свідоцтво, в якому записано: “Встановлено таке: виконавець заповіту повинен вживати заходів щодо охорони спадкового майна, […] управляти спадщиною, забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, забезпечити одержання частки у спадщині особам, які мають право на обов’язкову частку у спадщині”. Це свідоцтво дає нам право створити свою власну музейну комісію, яка буде працювати над тим, щоби зробити опис архіву, який передається Музею згідно заповіту Зеновії Штундер. Це є дуже великий масив матеріалу, який можна поділити на три частини: архів Станіслава Людкевича, який пані Зеня ще не доопрацювала і який зберігався на першому поверсі в її приватних кімнатах; це є архів самої Зеновії Костянтинівни, а також речі побуту. (Є ще кіт, за яким ми також доглядаємо.) Це рішення про створення музейної комісії є найбільш оптимальним.
Ми отримали великий архів Станіслава Людкевича, великий архів Зеновії Костянтинівни, отримали права на будинок композитора, а ще – ми отримали великий обов’язок зберегти цю безцінну спадщину.
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Сто років тому, 13 травня 1916 року у Нью –Йорку, відійшов у вічність великий єврейський письменник Шолом–Алейхем, більша частини життя якого, від народження, пройшла в Україні. Частина його життєвої та творчої біографії пов’язана зі Львовом, на той час, столицею королівства Галіції та Лодомерії в складі демократичної Австро – Угорської імперії.
Варто нагадати читачам деякі рядки з біографії великого письменника та обставини його приїзду до Львова з родиною у 1905 році.
Шолом-Алейхем, справжня ім’я та прізвище Шолом Нахумович Рабинович, народився 2 березня 1859 року у містечку Переяслав на Полтавщині (тепер Переяслав -Хмельницький) в родині дрібного крамаря. Дитячі роки пройшли у містечку Вороньки неподалік від Борисполя. Навчався у хедері – єврейській початковій релігійній школі. Згодом, під впливом єврейської просвітницької літератури, займався загальною освітою, навчався у повітовій школі. Після закінчення школи працював домашним вчителем у єврейського магната Єлімеха Лоєва. У 1880-1882 роках працював громадським рабином у Лубнах. Після одруження з донькою Лоєва у 1883 -1887 роках працював у Білій Церкві. У 1887-1890, 1893-1905 роках жив у Києві (він називав його у своїх літературних творах Єгупцем), де займався торгівельними справами. Після єврейських погромів по всій Росії , в тому числі в Києві, спровокованих у 1905 році Синодом Російської Православної Церкви, змушений був, заради порятунку родини, покинути улюблений ним Київ.
Прибувши до Львова з родиною Шолом-Алейхем був вражений зовсім іншим устроєм життя. Тут євреї – бідні й заможні – почувалися більш захищеними громадянами, не необмеженими у свої правах на духовний та культурний розвиток, на відміну від безправних, загнаних Російською імперією у своєрідне гетто для євреїв “черту оседлости“. Замешкавши на вулиці Котельній, 1 (нині Котлярська) у середовищі колишнього Краківського Передмістя, він почав знайомитися з духовним та культурним життям євреїв Львова та Галичини.
Вулиця Ягеллонська (нині-Гнатюка). Фото початку XX сторіччя
Шолом–Алейхема вражало у Львові все, що було пов’язано з реалізацією можливостей, які отримали євреї Австро-Угорської імперії після прийняття у 1867 році Конституції. У Львові діяло 27 синагог – яких хочеш: ортодоксальних, прогресистських , цехових, братських. Але найбільше Шолом – Алейхем вразила велика кількість будівель у Львові, які були побудовані за кошти єврейської громади міста і в яких були розташовані різноманітні єврейські культурні та просвітницькі організації, а та навіть єврейський театр. На вулицю Ягеллонську,11 ( Гнатюка), де був розташований єврейський театр, Шолом-Алейхем прийшов на другий день свого перебування у Львові. Там він відразу познайомився з антрепренером Якобом Бер-Гімплем та видатним львівським художником – графіком Ефраїмом Лілієном, який прагнув і на сцені зберегти дух і традиції релігійних та народних свят єврейства. Саме Лілієн подарував Шолом –Алейхему оформлену ним книжку, на сторінках якої була зображена Менора та поважні євреї у талесах. Цю книжку Шолом-Алейхем зберігав до кінця життя.
І переживши перші враження від зустрічей з колективом театру, Шолом – Алейхем продовжував активно знайомитися з іншими творчими єврейськими колективами та з діяльністю єврейських громадських об’єднань, діяльність яких була спрямована на просвіту та навчання євреїв.
Ефраїм Моше Лілієн
Відвідав він також збудований єврейською громадою у 1903 році на вулиці Святої Терези (нині митрополита Ангеловича) єврейський Академічний Дім, який був осередком єврейської культури. В ньому вільно розташувалися товариство “Спілка”, товариство “Штука”, хор “Кінор”, який заснував і яким керував обдарований музикант Ян Галль, тут діяв камерний єврейський оркестр.
Не міг Шолом-Алейхем в своїх прогулянках по Львову оминути розташований недалеко від центру Передмістя, на вулиці Берштайна (нині Шолом–Алейхема), зведений у 1904 році, чудовий будинок єврейських виробничих об’єднань “Яд–Харузім”. В ньому була зала із сценою та безліч кімнат, в яких були розташовані різноманітні спілки та об’єднання. Але найголовніше, що тут, в “Яд Харузимі”, знайшла притулок знаменита на весь світ єврейська Театральна Корпорація, заснована ще видатним єврейським драматургом А. Гольдфаденом.
Чим більше знайомився Шолом –Алейхем з єврейським життям у Львові, тим більше зростало його здивування, от тут поруч з будинком , де він мешкав, є зал “Хасса”. Туди на Шпитальну, 38, приходили дрібні купці – євреї з Передмістя слухати лекції та музичні вечори, приходив туди Шолом–Алейхем не тільки, як вдячний слухач, але також по запрошенню для виступів.
Неподалік від дому, де він проживав, знаходилося єврейське освітянське товариство “Тоїнбіїхала”, яке постійно запрошувало його для виступів. Чим далі, тим більше зростало його здивування, коли він дізнався , що в центрі такого великого міста, як Львів, євреї утримували освітянські клуби, де читали лекції професори та виступали знані єврейські письменники. Дізнавшись, що на вулиці Сиктуський, 21 (Дорошенка) знаходиться Клуб єврейської інтелігенції, Шолом-Алейхем постійно відвідував його засідання. Він знайшов нових друзів – шанувальників його творчості….
Вулиця Сикстуська (тепер – Дмитра Дорошенка) на листівці, початок XX cтоліття
Після майже 50 років проживання в умовах приниження та морального тиску, державного російського антисемітизму та шовінізму, саме тут, у Львові, він відкрив для себе зовсім, зовсім інший світ. В багатонаціональному Львові мирно співіснували різні національні громади, інколи, зовсім поруч були розташовані українські греко-католицькі храми, костьоли та синагоги. Особливий інтерес був до культурного життя української громади Львова, письменник вільно володів українською мовою.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Вони не могли не зустрітися у Львові – два видатних письменники Іван Франко та Шолом – Алейхем. Їхня перша зустріч відбулася в кафе “Монополь” на площі Маріацькій, 8 (площа Міцкевича), поруч із щойно встановленою у 1905 році колоною –пам’ятником Адаму Міцкевичу та статуєю Матері Божої. Після вистави у єврейському театрі Гімпля, відомий меценат Левіус запросив акторів, які були зайняти у виставі та почесного гостя театру Шолом-Алейхема до кав’ярні “Монополь”. Ця престижна кав’ярня була центром богемного життя Львова. В ній були встановлені три віденських більярди, була читальня з книгами на різних мовах, а також газети з різних країн. В кав’ярні можна було не тільки було випити каву або чай з солодощами, головне – відвідувачі “Монополя” мали можливість довший час спілкуватися один з одним. Тобто, це була не просто кав’ярня, це був клуб, який відігравав помітну роль у житті творчої інтелігенції Львова.
Іван Франко
При першому знайомстві Шолом-Алейхем та Іван Франко здивували один одного. Єврейський письменник чудово володів українською, а українець – поет та письменник Іван Франко, не гірше від самого Шолом–Алейхем, володів мовою ідиш. Шолом-Алейхем розповідав Івану Франку про свою творчість та про утиски царського уряду на Великий Україні проти євреїв, українців та української культури. Іван Франко розповідав про діяльність українських просвітницьких організацій НТШ та “Просвіту”, активним членом яких він був, про українську видавничу справу в Галичині. На протязі 1906 року вони неодноразово зустрічалися в кав’ярні “Монополь” та поза нею. Велетнів двох таких різних культур об’єднувало взаємоповага та однакове відношення до прав бідних “маленьких людей”. Іван Франко переклав на українську мову цілу низку оповідань Шолом–Алейхема та сприяв їхньому розміщенню в популярній у Львові українській газеті “Зоря Галицька”.
Але найбільшим захопленням Шолом–Алейхем, за час його проживання у Львові, було відвідування вистав різноманітних єврейських пересувних театрів, які з успіхом гастролювали у Львові. Саме у Львові Шолом–Алейхем, великий пересмішник з його гострим іронічним поглядом на творчість артистів єврейських театрів, почав працювати над чудовим романом про театральне життя “Блукаючі Зірки”. Так одна із глав роману починається словами: “У Львові віддавна існував єврейський театр”….
Титульний лист видання роману Блукаючі зірки. Варшава, 1913 рік
До речі, у тому же романі є чудовий опис кав’ярні “Монополь”, де в Шолом–Алейхема відбувалися незабутні зустрічі та бесіди з Іваном Франком та багатьма діячами єврейської та української культур.
На початку 1907 року Шолом – Алейхем назавжди покидає гостинний та толерантний Львів, заливши по собі найкращі спогади серед галичан та, по запрошенню, виїздить до США. У тому же 1907 році знов повертається до Європи та їде до Женеви, де була видана перша частина його повісті “Хлопчик Мотл”. З 1908 року письменник жив та працював в Росії, Швейцарії, Австрії, Італії, Німеччині. В ці роки він активно займається літературною та громадською діяльністю. Однак все сильніше дає себе знати невиліковна хвороба того часу – туберкульоз, всупереч якій, він натхненно працює над своїми новими творами та постійно влаштовує гастролі з публічним читанням їх.
З початком Першої світової війни у 1914 році Шолом-Алейхем, як російський підданий, був інтернований та висланий з Німеччини у нейтральну Данію. З часом він перебирається до Нью- Йорка, де прожив останні роки свого життя.
Шолом-Алейхем
13 травня 1916 року після тяжкої хвороби Шолом – Алейхем відійшов у Вічність, залишивши Людству велику спадщину: десять романів, двадцять п’єс, сотні повістей та оповідань, багато статей.
Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подані описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Більшість подій, про які писав Шолом–Алейхем відбувалося в Україні. Його праці виходять мільйонними тиражами в перекладі на багато мов Світу, в тому числі на українську й, доки люди різних національностей будуть читати написані ним книги та відвідувати вистави по його п’єсах, буде жити пам’ять про великого українського єврейського письменника Світової Слави Шолом–Алейхема.
На минулому тижні, а саме 29 листопада 2016 року, розпочався цикл зустрічей з українськими письменниками у бібліотеках Львова під назвою «Літературні вечорниці».
Перша така зустріч відбулася у бібліотеці №18 (вул. У. Самчука, 22), де виступала Ірина Малишко, доктор філософських наук, авторка книги «Війна маленької людини».
Пропонуємо вашій увазі повну оновлену програму зустрічей що відбудуться з 29 листопада по 16 грудня 2016 року:
5 грудня
Зустріч з Остапом Дроздовим. Бібліотека-філія №38, Ніщинського, 27, поч. 15. 30
6 грудня
Зустріч з Остапом Дроздовим. Бібліотека-філія №15, вул. Повітряна, 88, поч. 16:00
7 грудня
Зустріч з Юрієм Винничуком. Центральна міська бібліотека ім. Л. Українки, читальний зал, вул. Мулярська 2а, 17.30
8 грудня
Зустріч з Юрієм Винничуком. Бібліотека-філія №41, смт. Рудно, Приміщення селищної ради, вул. Короленка,1, поч. 16:30
Зустріч з Іриною та Мар’яною Савками. Бібліотека-філія №15, вул. Повітряна,88, поч. 16:00
Зустріч з Софією Андрухович. Бібліотека-філія №32, вул. Виговського, 79, 17:00
9 грудня
Зустріч з Іриною та Мар’яною Савками. Бібліотека-філія №37, вул. Миколайчука, 1, поч.15.30
Зустріч з Галиною Вдовиченко. Бібліотека-філія №28, смт. Брюховичі, вул. Незалежності, 31, 16.00
Зустріч з Софією Андрухович. Бібліотека-філія №33, вул. Хуторівка, 24, 17. 00
Зустріч з Діаною Клочко. Львівська обласна універсальна наукова бібліотека, Відділ мистецької літератури, вул. Князя Романа, 32, поч. 17.00
10 грудня
Зустріч з Діаною Клочко. Перша Львівська Медіатека, вул. Мулярська 2а, 17.00
12 грудня
Зустріч з Ларисою Денисенко. Бібліотека Фонду Св. Володимира, вул. Антоновича, 22, 16:00
13 грудня
Зустріч з Ларисою Денисенко. Бібліотека-філія №6, вул. Городоцька , 139, 17.00
14 грудня
Зустріч з Владиславом Івченком. вул. Городоцька, 285, 15:00
15 грудня
Зустріч з Владиславом Івченком. Бібліотека-філія №23, вул. Тернопільська, 9, 16:30
Зустріч з Євгенією Кононенко. Бібліотека-філія №34, м. Винники, вул. Галицька, 49, 16. 00
Зустріч з Лесею Романчук та Тарасом Коковські. Бібліотека-філія №5 вул. Шота Руставелі, 8, 16:00
16 грудня
Зустріч з Галиною Вдовиченко. Центральна міська бібліотека ім. Л. Українки (вул. Мулярська, 2а), 16:00
Зустріч з Лесею Романчук та Тарасом Коковські. Бібліотека-філія №25 (І поверх), вул. Наукова, 60, поч. 16. 00
Зустріч з Євгенією Кононенко. Львівська обласна універсальна наукова бібліотека, пр. Свободи, 13, поч. 16.00
Заходи відбудуться у 25 бібліотеках міста, зокрема в тих, де діють читацькі клуби для пенсіонерів.
Це ще один проект ГО «Форум видавців» у межах благодійної акції для людей літнього віку «Третій вік: задоволення від читання». Де і як вони працюють – за посиланням.
Проект «Літературні вечорниці» здійснюється за підтримки Львівської міської ради, у межах проекту «Львів – місто літератури».
В четвер, 1 грудня 2016 р., в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. Крушельницької, 23) відкрилася перша персональна виставка працівниці музею, молодої художниці Надії Марцинюк «Віражі».
«П’ятнадцять років тому музейники вирішили, що час від часу, хоча б раз у році можна пошанувати самих себе і почали проводити різні заходи, зокрема виставки, де представляли роботи спочатку наших дітей, а згодом і власні. Тож, уже традиційно, перед святом Св. Миколая ми згадуємо про себе і свої родини, показуємо своїм дітям та внукам чим ми займаємося, щоб музей і для них став рідним домом» – розповіла під час відкриття виставки старший науковий співробітник музею Роксоляна Мисько-Пасічник.
Роксоляна Мисько-Пасічник
Автор виставки зростала у творчій родині (рідний вуйко – відомий скульптор Еммануїл Мисько) та завжди мала потяг до мистецтва: вишивала картини, ікони, сорочки; виготовляла прикраси з бісеру, металу, сутажу.
В 2014 р. у творчості художниці почався абсолютно новий етап – захоплення малярством. Через два роки позитивні відгуки фахівців, розширення числа замовників надихнули Надію Марцинюк на створення першої персональної виставки.
Надія Марцинюк
«Дуже приємно бачити ці роботи. Мені здається, що якраз вони відображають характер людини та її певні настрої. Особливо сподобалися натюрморти та квіти, які свідчать про те, що автор за два роки почула матеріал в руках і зуміла передати свій настрій образотворчими засобами» – поділився враженнями заступник директора музею Ігор Данилиха.
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
На виставці представлено різнопланові картини – пейзажі, натюрморти, квіти. Частина робіт створені з уяви, інша частина – з натури. А об’єднують їх почуття, які переживала автор в момент творення.
Багато експонованих картин уже знайшли своїх власників. Ще більше робіт не можливо було представити, оскільки вони зберігаються у приватних колекціях далеко за межами України.
Довідково: Марцинюк Надія Богданівна, народилася 5 жовтня 1966 р. в місті Тернополі в родині Богдана і Марти (з Миськів) Чуквінських. Згодом з батьками переїхала до Львова. Навчалася у Львівській середній школі № 1 (тепер – Академічна гімназія), середню професійну освіту здобула у Львівському ПТУ Облпобутуправління (спеціальність кравець верхнього одягу), вищу – в Московському сучасному гуманітарному університеті (спеціальність – юрист). Від 2012 р. працює в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові у відділі зберігання цінностей. Мама трьох дітей.
Настоятель Свято-Іванівської Лаври єрм. – д-р. Юстин Бойко звернувся з відкритим листом-подякою до мера Львова Андрія Садового та депутатів Львівської міської ради , в якому висловив слова вдячності за прийняте справедливе історичне рішення – присвоїти Музею народної архітектури та побуту у Львові ім’я блаженного Климентія Шептицького.
Садовому Андрію Івановичу,
Львівському міському голові
та
Депутатам Львівської міської ради
Від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!
(Псалом 117:23)
Вельмишановний Андріє Івановичу,
Достойні депутати Львівської міської ради,
сьогодні 1 грудня. Ця дата особливо яскраво вписалася у нашу історію, адже рівно 25 років тому на референдумі Український Народ абсолютною більшістю голосів проголосував за незалежність України. Тоді ніхто ще добре не усвідомлював ціну незалежності, оскільки дух ентузіазму та загальнонаціонального піднесення пророкував величні перспективи та малював амбітні плани.
Щойно тепер, ми можемо з певністю ствердити, що дата 1 грудня 1991 року ознаменувала не так нашу остаточну незалежність, як початок виходу нашого Народу з дому неволі. Переступити видиму межу неволі є набагато легше ніж здобутися на труд перемогти у собі раба. Раб завжди воліє жити у спокої невільником, аніж прямувати тяжкою дорогою свободи. І вже сам факт, що ми як Народ вирушили нелегким шляхом незалежності свідчить про нас як людей вільних.
Так само, як вибраний Народ потребував провідника, Мойсея, щоб перейти пустиню, так само і наш Народ потребує такого провідника. У кожному часі Господь посилав нам таких людей, за що ми повинні бути Йому вдячними. Серед них видне місце займають рідні брати – праведний митрополит Андрей і блаженний Климентій Шептицькі. Не помилюся, коли стверджу, що незалежна Україна була б немислима без їхнього труду, а їхні слова та приклад продовжують вказувати нам шлях Істини, Правди, Життя.
Щойно Львівська міська рада прийняла воістину справедливе історичне рішення – присвоїла Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького. Його суть зможемо повноцінно осмислити згодом. Очевидно, що присвоєння імені становить тільки початок великого, а водночас амбітного шляху, який полягає у тому, щоб з цієї унікальної наукової інституції створити «писанку» української культури та духовності. Зрештою саме такими задумами керувалися митрополит Андрей разом зі своїм братом Климентієм, коли у 1927 році створювали Свято-Іванівську Лавру Студійського Уставу УГКЦ, яка водночас сповняла свою місію Музею просто неба.
Бойківська дерев’яна церква святого Миколая 1763 року із села Кривки.
Вельмишановний Андріє Івановичу,
у своїх виступах і програмних промовах Ви дуже часто покликаєтеся на спадщину Шептицького, а його слова та приклад берете на озброєння. Бути послідовником таких великих світочів як Андрей і Климентій Шептицькі – це справа нелегка. Вона вимагає великої терпеливості, мужності, відваги, а найголовніше любові до Бога, ближнього і Церкви Христової. Сьогодні як настоятель Свято-Іванівської Лаври, яка була заснована праведним митрополитом Андреєм і блаженним Климентієм Шептицькими, хочу висловити особисто Вам вдячність за мужність та політичну волю, що питання присвоєння імені Климентія Музею народної архітектури та побуту у Львові внесли до порядку денного сьогоднішньої сесії Львівської міської ради та проголосували за нього. Нехай приклад цих святих мужів Вас надихає, а їхнє заступництво нехай допомагає Вам приймати важкі, але доленосні рішення, для нашого міста.
Достойні депутати Львівської міської ради,
висловлюю Вам велику пошану та подяку за те, що Ви підтримали рішення присвоїти Музею народної архітектури та побуту у Львові ім`я Климентія Шептицького. Кажуть у народі, що життя змінюють не хвилини, не години, навіть не роки, але секунди. Простий і свідомий голос, який Ви віддали в секунді за вищезгадане рішення, є великим кроком у відродженні історичної справедливості по відношенню до так великої постаті нашого Народу як архімандрит Климентій Шептицький. Прошу у Господа ласки, щоб допоміг Вам, незалежно від політичних переконань, знаходити у собі мужність та відвагу керуватися завжди духовним і національним добром Народу у прийнятті будь-яких рішень.
Пригадаємо, що пропозицію присвоїти Музею народної архітектури та побуту імені спершу Андрея, а згодом Климентія Шептицького висловив настоятель Свято-Іванівської Лаври єрм. Юстин Бойко, яку підтримали і вписали у форму резолюції учасники наукової конференції «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького», яка відбувалась 30-31 жовтня 2015 р. Пропозиція набула розголосу у львівському середовищі та була підтримана львівським Митрополитом Ігорем (Возньяком),якому безпосередньо підпорядковується Свято-Іванівська Лавра, на базі якої створено Музей, а також представниками львівської інтелігенції, активістами, громадськими діячами та депутатами міської ради.
Заслужену славу Трускавцю, як курорту, принесли цілющі мінеральні води, серед яких найбільш популярною була і залишається «Нафтуся», науковий аналіз якої вперше провів львівський аптекар і хімік Теодор Торосевич.
Майже прісну воду, з легким запахом сірководню і присмаком нафти місцеві жителі раніше називали просто – «нафта» або нафтова вода. Та після детального дослідження цієї води львівським фармацевтом Торосевичем, в його наукових викладах вона отримала більш ліричну назву – «Нафтуся», результати досліджень над якою вперше опублікував у 1836 році, де вказав про її фізичні та хімічні властивості, рекомендуючи вживати її для внутрішнього лікування захворювань нирок, печінки, жовчних та сечових шляхів. Перші наукові статті, присвячені трускавецьким водам, були опубліковані в наукових журналах Кракова і Відня. Про властивості озокериту в Трускавці писав 1837 року. У 1842-1843 роки описано хімічний склад двох інших трускавецьких джерел. Таким чином, протягом п’яти років були розглянуті та описано властивості п’яти трускавецьких джерел мінеральної води.
Теодор Торосевич (1789-1876)
Теодор Торосевич був одним із найвидатніших представників галицької фармації першої половини ХІХ ст. Він був не тільки вченим-хіміком і аптекарем-практиком, але й винахідником у різних галузях виробництва, дослідником мінеральних вод Галичини та Буковини, організатором перших галицьких курортів та популяризатором їх лікувальних чинників.
Портрет Теодора Торосевича, автор Ф.С. Шахвердов-Крохмаль, Львів, 1993 (зберігається в музеї міста-курорту Трускавця)
Теодор Торосевич народився 7 вересня 1789 року в Станіславові (нині м. Івано-Франківськ), у вірменській родині, яка осіла в цьому місті ще з часу його заснування. Є припущення, що вірмен до Галичини запросив князь Данило Галицький, як спеціалістів у будівництві, розумних і талановитих людей, представників древньої цивілізації. Серед предків Торосевича були купці, ремісники, члени міської ради. 17 липня 1805 р. він закінчив гімназію, яка на ті часи давала ґрунтовні знання і високу освіту. В цьому ж році переїжджає до Львова та приступає до аптекарської практики. У системі освіти Австрійської імперії це була звична форма навчання, яка тривала від 5 до 15 років. Тільки після відповідної практики, кандидати мали можливість вступу до вищого навчального закладу. В 1811 р. Торосевич вступає до Віденського університету, навчання в якому закінчує в 1815 р. та отримує диплом медично-хірургічного відділення, де вивчав фармацію. Повернувшись до Львова, Торосевич згідно діючих правил, звертається з проханням до уряду про дозвіл відкрити свою приватну аптеку. Та останнє слово у відкритті нової аптеки все таки залишалося за місцевою владою та поліцією. Умови отримання аптечної концесії, на кожну з яких претендувало по кілька десятків магістрів, сприяло корупції чиновників. Дозвіл він отримує відразу, та через ряд бюрократичних перешкод аптека «Під імператором Титусом» почала діяти тільки з 1 квітня 1819 року по вул. Личаківській,3 (існує досі). Чому так незвично назвав свою аптеку Теодор Торосевич? В першу чергу далася взнаки його гуманітарна освіта в гімназії. Торосевич був автором наукового історичного дослідження «Риси характеру Титуса Веспазіана, цезаря римського…» на основі описів Святоніуша і Юзефа Флавіуша…». Робота Торосевича над цим твором сильно вплинула на формування його свідомості та визначення його життєвого кредо. В своєму житті та роботі Торосевич керувався засадами справедливості та гуманізму, які поєднував із бажанням служити батьківщині, вбачаючи в римському цісареві Титусі свого духовного наставника, як приклад для наслідування. Торосевич вибрав свій ідеал в житті, намагався жити так, щоб бути корисним людям і робити тільки добро.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», кін ХІХ ст.
Одна з найкращих львівських аптек «Під Титусом», в центрі міста, мала дуже багату лабораторію, в якій Торосевич розгорнув бурхливу науково-дослідницьку діяльність та де в майбутньому проходило практику багато львівських фармацевтів, що вважалося за велику честь.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», кін ХІХ ст.
Наукові роботи Торосевича, присвячені фасуванню та зберіганню медпрепаратів в скляних посудинах, мали велике значення для розвитку промислового виробництва лікарств. Дослідник біографії Торосевича, його наукової та практичної діяльності, В. Реске відзначає особливі заслуги фармацевта в розробках принципів кольорового скла в аптеках, що застерігає ліки від впливу світла та забезпечує їх краще зберігання. В цих питаннях він був першим не тільки в Європі, але і в світі. Рекомендаціями Торосевича користувалися в цукровому виробництві, яке набирало обертів у тодішній Галичині. Він цікавився хімічним складом грунтів, проводив досліди над продуктами харчування, серед яких було цікаве дослідження «Про приготування харчування для дітей, яке може замінити материнське молоко». В 1828 р., із власної ініціативи, Торосевич зробив аналіз сухого залишку солоної води, джерела якої знаходились поблизу села Стара Сіль, що на Самбірщині. Результат дослідження – щорічно можна отримувати до 17 тис. фунтів чистої магнезії, який коштував у той час 90 злотих за центр.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», поч. ХХ ст.
Та основні досягнення Теодора Торосевича залишили своє місце в бальнеології, через що його називають батьком в цій царині. Славу вченого-аналітика принесло довголітнє дослідження лікувальних властивостей мінеральних вод Галичини, аналізи над якими він проводив у своїй аптеці, та ще й за власні кошти. Велика заслуга вченого в дослідженні цілющих джерел у Івоничах (Польща), де було засновано бальнеологічний курорт, а також Шклі, Косові, Немирові. Зовсім незнані до цього часу села ставали відомими на цілу Європу своїми цілющими джерелами, нічим не поступаючись якістю води відомих курортів. Особливу увагу Торосевич приділяв вивченню хіміко-фізіологічних властивостей мінеральних вод трускавецького курорту, зокрема «Нафтусі», «Марії» та інших джерел. В праці над виявленням лікувальних властивостей вод Трускавця, йому допомагав брат лікар Юзеф Торосевич, який водночас прославився як великий благодійник. Результатом досліджень цілющих мінеральних вод стала монографія «Мінеральні води в Галичині і Буковини», видана в 1849 році у Львові.
Трускавець. Черга за Нафтусею, 30-і роки ХХ ст.
В бальнеології, як і в інших сферах, науково-дослідна робота Торосевича була спрямована на досягнення практичних результатів, які б могли бути корисними його землякам. Довголітня наукова праця Торосевича нараховує 218 друкованих публікацій та праць, які він в основному перекладав та друкував на польській і німецькій мовах.
Надмогильна скульптура Юзефа Торосевича на Личаківському кладовищі у Львові.
Крім цього сучасники знали Торосевича як ініціатора та мецената багатьох добрих справ і вчинків. Власним коштом він оплачував навчання талановитим землякам у Віденському університеті, допомагав студентам Львівського університету, виділяв значні фонди для новоствореної школи рільництва в Дублянах, допомагав сиротинцям та лікарням.
Надмогильна скульптура Юзефа Торосевича на Личаківському кладовищі у Львові.
Теодора Торосевича не цікавила службова кар’єра. В свій час він відмовився від викладацької роботи, на посаді професора хімії у Львівській медичній школі, а також не прийняв пропозиції міністра обійняти посаду інспектора курсів для аптекарів у Львові. Згідно його життєвого кредо тільки праця робила його щасливим, а ніж всі посади, дипломи та нагороди разом взяті, твердить бібліограф Торосевича В. Реске. Незважаючи на посилену працю, Теодор Торосевич дожив до глибокої старості і помер на 87 році життя у Львові.
Трускавець. Меморіальна дошка Теодору Торосевичу на фасаді бювету.
Австрійський уряд оцінив та відзначив заслуги Торосевича ще при житті, нагородивши його «Золотим Хрестом з короною». Досягнення галицького фармацевта-практика стали фундаментом, на якому продовжували вдосконалюватися важливі течії у фармації, медицині, бальнеології та природничих науках, різноманітних сферах виробництва і господарства.
Трускавець. Меморіальна дошка Теодору Торосевичу на фасаді бювету.
В 1977 році до 150 річчя курорту, в Трускавці було встановлено меморіальну дошку з барельєфом Теодора Торосевича на фасаді бювету №1 та центральний бульвар курортного парку названойого іменем.
Вчора, 2 грудня 2016 року, на прес-конференції відбулася презентація нового стилю Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва. Тепер він називатиметься просто Перший театр. Окрім назви театр змінив і стиль, представивши новий логотип та й загалом новий фірмовий стиль.
“Бренд — це сукупність думок, те, що люди думають про той чи інший продукт, про ту чи іншу організацію. Це саме те, що виділяє тебе на фоні конкурентів. А конкурентів у театру є багато, навіть не стільки серед самих театрів, як серед комерційних шоу, кінотеатрів, тому цей крок є надзвичайно важливим. Можливо це перший крок трансформації театру”, – сказала на прес-конференції головний спеціаліст відділу культури ЛМР Юлія Калуш.
Прес-конференція з нагоди презентації нового стилю Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва
Історія театру багата та насичена, проте сьогодні він починає жити цілком по-новому. Вже більше чим півроку у театрі грають вистави для всіх вікових категорії: дітей, юнацтва та дорослих. У театрі існує три репертуари: денний, проміжний та вечірній. Проте деякі і досі сприймають театр суто дитячим, інколи приводячи молодше покоління на вистави з вечірнього репертуару, аудиторія яких – це вже зрілі дорослі глядачі.
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
“Назву ми шукали довго, перебирали дуже багато варіантів, вибирали з історичних назв театру. Тож, що таке Перший театр. Це не той, який найперший, ми не акцентуємо на своїй першості, лише на тому, що в цей театр приходять вперше, де, наприклад, хтось зустрівся з справжнім мистецтвом. Окрім того є багато людей, митців для яких наш театр є дійсно першим: Роман Віктюк, Ярослав Федоришин та багато інших акторів, які зараз працюють в різних театрах. Тобто така назва нас не обмежує і хотілося б, щоб вона стала певним відліком для нашого театру. Але ми сподіваємося, що це не остаточна назва, ми б дуже хотіли, щоб театр носив чиєсь ім’я,” – зазначив художній керівник театру Юрій Мисак.
Художник, дизайнер, автор нового корпоративного стилю Богдан Поліщук
“Робота почалася з пропозиції розробки логотипу і я зробив декілька різних пропозицій. В обраному логотипі дуже проста і читабельна ідея з одного боку, а з другого боку – він дуже багатоплановий. Після роботи над логотипом, розпочалася робота над назвою театру, її стилем. Тут я уже поєднав етнографічні мотиви, конструктив і своє бачення, щоб було впізнаваним авторство”, – розповів художник, дизайнер, автор нового корпоративного стилю, Богдан Поліщук.
Протягом прес-конференції дізналися про історію створення нового стилю (від ідеї до назви та логотипу), яка насичена кумедними історіями та зворушливими моментами, а також ознайомилися з новою прем’єрою театру «Веселі піратські історії» режисера Євгена Чистоклєтова.
Пропонуємо вашій увазі доповідьв.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові Мар’яни Зубеляк на тему: “еновія Штундер – берегиня Дому Станіслава Людкевича”:
6 липня 2016 р. відійшла у вічність Зеновія Штундер – відомий музикознавець, кандидат мистецтвознавства, лауреат Премії імені М.В. Лисенка, старший науковий співробітник сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича.
В.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові Мар’яна Зубеляк.
Зеновія Костянтинівна народилась 22 квітня 1927р. у Бересті (тепер Брест Республіки Білорусь). Невдовзі родина переїхала до Тлумача, а згодом – до Станіславова.
Загальну освіту З. Штундер здобувала спочатку в школі, гімназії, а за радянських часів у школі-десятирічці. Зеновія Костянтинівна завжди з великою теплотою згадувала своїх гімназійних наставників. І серед них – вчителя живопису Ярослава Лукавецького, відомого українського художника; у 1948 р. він намалював портрет своєї учениці.
По закінченні середньої школи З. Штундер навчалась на фортепіанному відділі Станіславівського музичного училища; а в 1948-1953 рр. вона була студенткою історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії, яку закінчила з відзнакою. Серед її викладачів був С. Людкевич, що читав курс народної творчості, а через декілька років став керівником дипломної роботи на тему: “Особливості музичного стилю Леонтовича”. У відгуку на дослідження Людкевич зазначав, що “аналіз оригінальних творів композитора і оперних фрагментів зроблено автором перший раз і вповні самостійно, так як цим творам не присвятили наші музикознавці досі ніякої уваги”.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
З. Штундер продовжила навчання у Києві в аспірантурі; а 1966 р. захистила кандидатську дисертацію “Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка” (вийшла друком у Львові 2015 р.). Як бачимо, молодий музикознавець одразу ж визначила напрямок своїх наукових зацікавлень. Це – творчість корифеїв українського національного музичного мистецтва Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича а згодом Станіслава Людкевича.
У 1958 р. Зеновія Костянтинівна розпочала викладацьку роботу в консерваторії. Спочатку вона активно займалась фольклористикою; у складі кількох експедицій записувала народні пісні, інструментальну музику у Нагуєвичах, селах Гуцульщини і Покуття. Результатами цих пошуків, як згадувала З. Штундер, “особливо цікавилися Станіслав Людкевич, Іларіон Гриневецький, Роман Сімович. Схвалив нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса” [1, 285]. Так, ряд пісень Людкевич відібрав для хрестоматії з української народної творчості, над укладанням якої працював тоді. А на засіданні Вченої ради І. Гриневецький зазначив: “Розшифровки перевіряли Сімович, Людкевич і я. Стверджую, що вони зроблені дуже добре. З. Штундер вже має певний досвід. Слід подумати про нові експедиції і відповідно забезпечити їх технікою” [2, 184].
Справа в тім, що в розпорядженні учасників експедицій був громіздкий магнітофон, який до того ж часто відмовлявся працювати. Тому Людкевич допоміг придбати портативний магнітофон “Репортер”.
Зеновія Штундер
З перших років роботи в консерваторії З. Штундер стала асистентом професора Людкевича. Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми; в бесідах композитор ділився споминами. Неодноразово Станіслав Пилипович приїздив до Івано-Франківська, де мешкали батьки Зеновії. В архіві З. Штундер зберігаються зроблені нею фотографії, на яких зображений Людкевич у франківському парку.
В тому часі не раз велися розмови про музикознавчий доробок професора. Упродовж сорока років Людкевич друкував свої статті та рецензії у щоденній галицькій пресі або в спеціалізованих музичних журналах. Написана 1907 року дисертація не була опублікована, а рукопис її зберігається в архіві бібліотеки Віденського музикознавчого інституту. Отож, З. Штундер звернулась до віденських колег і отримала з архіву копію дисертації Людкевича “Два причинки до питання розвитку звукозображальності” та переклала її українською мовою. Професор високо цінував роботу своєї колеги. До кінця життя Зеновія Костянтинівна зберігала як реліквію ноти творів Людкевича з присвятами автора: “Моїй цінній помічниці у музикознавчих студіях”; “Ідеальній моїй асистентці”; “Чесній піонерці на нашій занедбаній музикознавчій ниві”; “Чесній і ідейній працівниці на ниві нашого музикознавства”.
З. Штундер почала упорядковувати збірник музикознавчих праць С. Людкевича, який мав вийти до його 90-літнього ювілею. Проте через великий обсяг роботи текст був зданий до видавництва трохи пізніше. Збірник вийшов друком у березні 1973 р. А вже через декілька днів майже весь тираж був вилучений і знищений, дослідницю ж звільнили з роботи. Не допомогли і публічні заяви Станіслава Пилиповича, в яких він високо цінував її працю.
Щоб підтримати свою колегу, С. Людкевич заповів їй дім, майно, архів, а 3 листопада 1973 р. вони розписались. Зеновія Костянтинівна згадувала, що того самого дня в консерваторії відбувалось засідання партбюро щодо справи архіву композитора, а пізніше секретар приходила до дому Людкевича, щоб перевірити чи дійсно у паспортах є штамп про одруження…
Зеновія Штундер
Згадує артистка Софія Федорцева, яка мешкала по сусідству з Людкевичем: “Одного дня вранці я побачила, як молода жіночка малює зеленою фарбою велику огорожу навколо дому. Я здогадалась, що це дружина Станіслава Пилиповича. З її приходом перед домом композитора появились чудові квіти… Цей квітник, барвистий і запашний, став прикрасою всієї нашої вулиці. Красивим і поетичним став дім Станіслава Пилиповича. Та найбільш важливою переміною з приходом дружини в дім композитора було те, що Станіслав Пилипович виходив з дому не один, а з дружиною. Завжди удвох сходили вони по сходах тихої вулиці, прямуючи до міста” [3, 21].
Композитор Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич “жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станислав Пилипович радо вітав у себе гостей” [4, 54].
Насамкінець надаємо слово музикознавцю Марії Білинській, яка разом із Орестом Березовським були свідками на реєстрації шлюбу. “Зеновія Костянтинівна, – це необхідно кожному признати, – зуміла виректися абсолютно свого особистого життя, і весь час, всі сили й енергію присвятити професорові. Мабуть мало знайшлось би жінок, щоб так “жертвенно” віддались опіці другої людини. … Зеновія Костянтинівна справилась по-геройськи з усім! Людям часом дуже легко кидати камінчики в чужі городчики! Легко декому з львів’ян осуджувати Станислава Пилиповича за те, що не видержав, зрадив свій вільний стан. Свою музу-музику, а на Зеновію Костянтинівну нарікати, що не відповідає своїм завданням, не опікується професором достатньо, має свої “дивацтва”… Але вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю” [5, 175].
По смерті Професора Зеновія Костянтинівна щиро служила його пам’яті. Її подвижницька праця, наукові здобутки гідні подиву й захоплення. З. Штундер підготувала двотомне видання повного зібрання музичної публіцистики С.Людкевича, яка охоплює період від кінця ХІХ до початку 70-х років ХХ століття. (Львів, 1999-2000 рр.). Сюди увійшли дослідження, статті з фольклористики, про церковну музику, статті з питань музичного шкільництва і педагогіки, праці з теорії музики, статті про музичне життя Західної України, рецензії, виступи.
Зеновія Штундер
В результаті копіткої багаторічної праці З. Штундер у 2005 і 2009 роках з’явилось ще одне монументальне видання – 2-томна монографія “Станіслав Людкевич. Життя і творчість”, яка є докладним літописом життя і багатогранної діяльності композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, музично-громадського діяча. Поява цього видання стала вагомим здобутком українського музикознавства, адже досі про жодного українського композитора не було такої фундаментальної монографії. Як писав музикознавець Я. Горак, “постать Станіслава Пилиповича розкрита в ній всесторонньо, у гідній шанобливого подиву величі. А оскільки об’єктом дослідження став мистець, який своїм довгим столітнім життям і багатогранною діяльністю обняв цілу важливу епоху для української культури і мистецтва в цілому, то у великій мірі унікальність монографії ще й в тому, що вона детально змальовує цілу епоху через сприйняття і активну заангажованість в ній однієї видатної людини”.
Композитор і музикознавець О. Козаренко після виходу в світ І тому Життєпису Людкевича стверджував: “Огром опрацьованих матеріалів, точність в подачі фактів, широта контексту, переконливість узагальнень виводять цю працю в розряд непересічних явищ національної культури, а шановного Автора – в безконкуренційного кандидата на присудження Лисенкової премії”.
Упродовж десятиліть Зеновія Штундер збирала спомини про Людкевича від його знайомих, колег, учнів. Підсумком праці став опублікований 2010 р. збірник “Станіслав Людкевич у спогадах сучасників”, а 2014 року вийшло його друге, доповнене видання. В останні роки Зеновія Костянтинівна готувала до друку епістолярій Людкевича, проте через різке погіршення зору була змушена припинити роботу.
Станіслав Пилипович Людкевич
Багато зусиль З .Штундер доклала до популяризації композиторської спадщини Людкевича. Так, завдяки її ініціативі а навіть фінансовій підтримці були видані кантата “Наша дума, наша пісня”, симфонічні поеми “Мойсей” і “Танець кістяків”, “Балада” для струнного квартету”. До 125-ліття композитора був випущений компакт-диск з архівними записами його творів. З ініціативи Зеновії Костянтинівни з нагоди 130-літнього ювілею Людкевича був здійснений ще один великий проект – постановка на сцені Львівського оперного театру опери “Довбуш” силами учасників оперної студії Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка (диригент Іван Юзюк).
З. Штундер дбала про гідне вшанування пам’яті Людкевича на його малій Батьківщині – у м. Ярославі в Польщі. У приміщенні школи, де народився Станіслав, а його батько був директором, встановлено меморіальну таблицю; а одній з вулиць (поблизу греко-католицької церкви) надано ім’я композитора.
У 1995 р. за ініціативою З. Штундер відкрився Меморіальний музей Станіслава Людкевича, що став сектором Музично-меморіального музею С. Крушельницької. Зеновія Костянтинівна згадувала, що ще 1973 року у Львівській консерваторії “відбулися партійні збори, на яких вирішили перебрати архів Людкевича, щоб не попав у руки реакції, а з Києва щоразу дзвонили і приїздили з пропозиціями передати архів Людкевича в їхні музеї” [6, 45]. Проте композитор на подібні вимоги відповідав: “Мій архів є в добрих руках”, а невдовзі склав заповіт на ім’я З. Штундер.
Після смерті композитора знову постало питання відкриття музею, однією з основних умов якого було надання вдові Людкевича іншого помешкання, на що, цілком зрозуміла, вона не погоджувалась.
Зеновія Штундер
У 1995 р. Музей С. Крушельницької виступив з ініціативою розмістити музей композитора на другому поверсі його дому, а перший залишити за З. Штундер. Тоді Зеновія Костянтинівна переписала на Музей частину успадкованого нею будинку, а згодом склала заповіт, за умовами якого після її смерті весь будинок, майно та архів стає власністю Музею.
Автором експозиції Меморіального музею Станіслава Людкевича є З. Штундер. Власним коштом вона фінансувала художній проект, виготовлення обладнання та монтування експозиції. Зразком стали різні меморіальні музеї України, які Зеновія Костянтинівна мала змогу відвідати.
Отож, експозиція Музею С. Людкевича розміщена у трьох кімнатах другого поверху. У двох збережені інтер’єри кабінету і спальні композитора, в третій увазі відвідувачів представлені видання музичних творів, музикознавчих праць, а також фотографії.
Зеновія Штундер започаткувала музейне опрацювання архіву Людкевича, що зараз нараховує близько 10 тисяч одиниць збереження. Це, зокрема, багатюща бібліотека (художня і музикознавча література, періодичні видання, нотодруки) і рукописи творів композитора.
Після смерті Зеновії Костянтинівни наукові працівники Музею займаються впорядкуванням успадкованого архіву. Результатом початкового ознайомлення з ним стала виставка, яка відкрилась 9 вересня 2016 р. у приміщенні Музею С. Крушельницької. На ній демонструвались оригінальні фотографії, документи, листи (серед дописувачів відомі представники світової музичної культури М. Антонович, О. Залеський, Р. Савицький-мол., Л. Рейнарович, Т. Терен-Юськів, Р. Скорульська, В. Кікта). Музикознавчий доробок дослідниці був представлений монографічними виданнями, статтями у збірниках, журналах. На виставці експонувались також ноти творів Людкевича, які опубліковані завдяки його подвижниці. Окрему групу становили книжки з дарчими написами Зеновії Костянтинівні від літературних діячів Івана Дзюби, Софії Майданської, Яреми Гояна, Ганни Черінь, Михайла Шалати; музикознавців і композиторів Тамари Булат, Богдани Фільц, Лю Пархоменко, Роксани Скорульської, Ярослави Колодій, Любомири Яросевич, Людомира Філоненка, Валерія Кікти.
Меморіальний музей С. Людкевича поки що не приймає відвідувачів. Упродовж останніх місяців на першому поверсі був проведений частковий ремонт для облаштування службового приміщення і фондосховища. В недалекому майбутньому необхідні ґрунтовні реставраційні роботи, щоб вберегти будинок від вологості. На другому поверсі, як раніше, експозиція буде присвячена С. Людкевичу (з невеликими змінами інтер’єру). На першому – планується облаштування меморіальної кімнати З. Штундер і музичного салону, де відбуватимуться зустрічі, камерні концерти, наукові читання, експонуватимуться тимчасові виставки.
Працівники Музею свідомі взятої на себе великої відповідальності і прагнуть гідно продовжувати справу Зеновії Штундер.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК в.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові
Література
Штундер Зеновія. Спогади про Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 284-293.
Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. ІІ (1939-1979). – Жовква, 2009. – 360 с.
Федорцева Софія. Спогад про композитора С. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 18-24.
Колесса Микола. Мої спомини про Станислава Пилиповича Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 38-57.
Білинська Марія. Жмуток спогадів про Станислава Пилиповича Людкевича – людину чутливого й доброго серця // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 158-180.
Штундер Зеновія. Спогади з мого життя. – Жовква, 2012. – 48 с.
Впродовж всього часу існування Львова у ньому створювалися заклади для лікування – лічниці, шпиталі, товариства. Наприклад, уже в 1377 р. в міських актах міста є відомості про заснування в ньому шпиталю для хворих і бідних, а у 1845 р. у Львові вперше в Європі відкрито спеціалізовану дитячу лікарню Святої Софії. З плином часу заклади розвивалися, їх ставало більше. Тож сьогодні до вашої уваги 8 установ, де на поч. ХХ століття лікувалися львів’яни.
Крайовий загальний шпиталь у Львові – зараз Обласна клінічна лікарня
Утворення лікарні було ініційоване рескриптом Імператора Йосипа ІІ від 30 червня 1783 року, коли у будівлю Колегії Піярів було перенесено шпиталь Братів Милосердя (Боніфратрів), які до цього часу займали приміщення костелу св. Лаврентія по вулиці Личаківській. Лікарня отримала назву Загальний шпиталь.
Крайовий загальний шпиталь у 1930-х рр.
Постановою Вищого Міністерства від 19 січня 1854 року Загальний шпиталь отримав назву Крайовий загальний шпиталь у Львові, та «визнаний як заклад, на який адміністрація львівського магістрату не може чинити жодного впливу, оскільки він є призначений не тільки для місцевих, але також для інших хворих». Після переходу лікарні під юрисдикцію Крайового відділу впорядкуванню підлягали всі, без винятку, сфери діяльності.
Фасад Крайового загального шпиталю, перша пол. ХХ ст.
Наслідком стало значне збільшення посад в лікарні, а також – прийняття «Службової інструкції» (1878 р.), якою врегульовувались відносини між службами, встановлювався контроль за якістю медичної допомоги хворим шляхом введення постійних чергувань. Лікарів було зобов’язано надавати наукові звіти стосовно своєї роботи. Розроблено також відповідні норми харчування на підставі наукових спостережень. Службовцям шпиталю надавалось повне утримання з метою запобігання зловживань. В 1875 році відділення для божевільних зі Львівського загального шпиталю було перенесено в спеціально збудовану будівлю на Кульпаркові (ухвала Крайового сейму від 25 травня) з подальшою метою організації там лікарні на 500 ліжок.
Після переходу лікарні під юрисдикцію Крайового відділу найпершим кроком було запрошення Сестер Милосердя (1870 р.), до обов’язків яких належали догляд за хворими, приготування простих ліків, ведення кухні та пральні.
У 1893 році було закуплено будинок з садом на вулиці Пекарській для корпусів інфекційних відділень. У 1894-95 рр. збудовано споруду пологового будинку, в якому з 1898 р. розміщувалась також акушерсько-гінекологічна клініка. У 1898 році зведено терапевтичний, хірургічний (для відповідних клінік) та адміністративний корпуси шпиталю. На решту запланованих клінічних споруд забракло коштів, і їх було розміщено в старому будинку шпиталю, який на той час і сам потребував термінової капітальної реконструкції.
Крайовий загальний шпиталь на вул. Некрасова №7
У 1910 році відбулось наступне розширення Загального шпиталю за рахунок приєднання дитячої лікарні святої Софії та організації трьох дитячих відділень. Реорганізація лікарні закінчилась у 1912 році побудовою нової відповідної будівлі для інфекційного відділення по вулиці Пекарській.
2. Дитячий шпиталь Св. Софії
Дитячий шпиталь Св. Софії створений у 1845 р. старанням та за фінансової підтримки княгині Ядвіги Сапєги в пам’ять передчасно померлої доньки. Шпиталь був розташований в комплексі закладу св. Терези, спорудженому за проектом архітектора Юзефа Франца на вул. Новий Світ (тепер вул. С. Бандери).
Дитячий шпиталь Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42, 1916 рік
Заклад утворювали костел св. Терези, монастир сестер Провидіння, шпиталь Св. Софії, виховний заклад-інтернат для дівчат та жіночий виправний будинок. В споруді давнього дитячого шпиталю тепер знаходиться оториноларингологічне відділення Львівської обласної лікарні.
Дитячий шпиталь Св. Софії на вул. Чернігівській №3
У 1882 р. архітектор Юзеф – Каетан Яновський збудував нову споруду дитячого шпиталю Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42 та Гловінського №1-3 (тепер вул. Чернігівська). У 1885 р. вже архітектор Іван Левинський збудував окрему споруду, призначену для прийому інфекційних хворих та операційний блок.
3. Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові – зараз Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня
Перший заклад для психічно хворих у Галичині був організований за часів Габсбургів 1790 року в формі психіатричного відділення крайової лікарні у Львові при вул. Піярів (нині вул. Некрасова). Спочатку відділення було для роздільного перебування пацієнтів: одне для чоловіків, друге для жінок.
Розбудова лікарні у 1905 році
15 травня 1875 р. ці відділення були перенесені у заново збудовані, спеціально для психічно хворих, будинки у селищі Кульпарків (тоді біля Львова). 25 травня цього ж року було затверджено статут кульпарківського закладу «для божевільних», згідно з яким з 1 січня 1876 р. зазначені відділення реорганізовано в самостійну психіатричну установу.
Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові, фото радянського періоду
На початку заклад здійснював здебільшого функцію лише утримання і догляду за хворими. З часом, за польських часів (1918—1939 рр.) набуло вже певного значення активне лікування хворих.
Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня, сучасний вигляд
В лікарні були власна пекарня, бійня, ковбасний цех, холодильні камери, основний і запасний харчоблоки з всіма необхідними цехами, оснащені паровими казанами, механізована пральня та інші технічні служби. З часом необхідність деяких цих служб відпала. Колись їжа до лікарняних корпусів доставлялась вагонетками на рейках, тепер на спеціально сконструйованому автопричепі. В головному лікувальному корпусі їжа на вищі поверхи подавалась двома спеціальними механічними ліфтами, які під час останньої війни були демонтовані, а шахти забудовані. Лікарня мала свою залізничну гілку, підведену до приймального відділення, яка служила для постачання до лікарні більших вантажів, а також для групових перевезень хворих.
4. Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня
Ухвалу про будівництво інфекційної лікарні на 120 ліжок було затверджено на засіданні Галицького сейму 16 жовтня 1910 року. Будівництво комплексу лікарні 12 липня 1911 року санкціонував австрійський імператор Франц-Йосиф, обійшлася вона місту в 5,5 млн. крон. Другого грудня 1912 року відбулося урочисте відкриття закладу.Із перших днів існування лікарні, пацієнтами опікувалися крім медиків, монахині з католицького згромадження Пресвятішого серця Ісусового. У 1920 році перед корпусом, де жили черниці, встановили статую Матері Божої на пам’ять про сестер, які щороку помирали, заражаючись від важких хворих на скарлатину, дифтерію та сипний тиф, за якими вони доглядали.
Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, фото приблизно 1912-1914 рр.
Лікарня збудована за індивідуальним проектом з врахуванням всіх протиепідемічних та санітарно-гігієнічних вимог, що існували на той час і знаходиться на озелененій території, загальною площею 5,3 га. На території лікарні знаходиться унікальний дендропарк, який налічує понад 150 таксонів аборигенних та іноземних деревних рослин.
Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, сучасний вигляд
Зараз лікарня розрахована на 410 ліжок, з яких 140 дитячих. Вона є центром по наданню спеціалізованої медичної допомоги інфекційним хворим міста Львова та області. У своєму складі лікарня має три територіально-розділені стаціонари: базовий стаціонар по вул. Пекарській №54, 3-тє відділення по вул. Кирила і Мефодія №22 і 7-ме відділення по вул. Лисенка №45.
5. Санаторій каси хворих (тепер – ОХМАТДИТ)
Знаходиться на вул. Лисенка №31 (кол. адреса: Куркова №31). Тут у 1927–1930 рр. спорудили функціоналістичну будівлю Санаторію каси хворих для лікування від туберкульозу. Будівля спроектована Адольфом Каменобродським (спільно з його братом Казимиром) у стилі модернізованого неокласицизму. За півроку архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму.
Санаторій каси хворих, 1930-ті рр.
Санаторій каси хворих, 1930-ті рр.
П’ятиповерховий, на високому цоколі, головний корпус лікарні споруджений на терасі на схилі гори у 1927–1930 рр. У плані корпус нагадує літеру “Т” повернуту ніжкою на північ. Парадний південний фасад є видовженим і симетричним – з одним ризалітом у центру і двома – з боків. Ці ризаліти об’єднано балконами. До комплексу лікарні входять теж два будинки, що замикають провулок, який пролягає від вул. Лисенка. До самої лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи.
ОХМАТДИТ, сучасний вигляд
У 1959 році лікарня була реорганізована в багатопрофільну спеціалізовану лікарню, на неї були покладені завдання по наданню цілодобової висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги дітям Львівської та сусідніх областей за 20 спеціальностями, а також організаційно-методична та консультативна робота в районах області з надання медичної допомоги дітям. Тепер тут Обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ, яка є найстарішою і провідною дитячою клінікою в Західній Україні.
6. Народна лічниця
Український шпиталь «Народна лічниця» — медична установа, заснована 1903 року для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини — без різниці віровизнання й національності. Проіснувала у 1904—1944; відновила діяльність після проголошення незалежності України.
«Народна лічниця», 1940 –ві рр.
Задум створення своєрідного шпиталю виник 1902 року. Ініціатор — відомий лікар Євген Озаркевич, на чий заклик відгукнулися українські громадські товариства й організації. На опікуна лічниці засновники запросили Митрополита Андрея Шептицького, який не тільки прийняв покровительство над нею, але також передав та обладнав своїм коштом (понад 7 тисяч корон) до вжитку відділів «Народної лічниці» дім на узбіччі Святоюрської гори при вулиці П. Скарги №4 (нині вул. Озаркевича №4).
Листівка «Народної лічниці», автор – П. Ковжун
На початку 1904 року зусиллями та пожертвами громадськості відкрито український лікарняний заклад. У 7 кімнатах-залах розмістилися амбулаторні відділи: внутрішніх хвороб, дитячий, хірургічний, окулістичний, вушний, дерматологічний. Незалежно від національного походження, у передвоєнний період хворі лікувались безкоштовно. Постійним директором «Народної лічниці» від початку і до його смерті 1916 року був д-р Євген Озаркевич. Після нього лічницю очолив д-р Броніслав Овчарський. У роки Першої світової війни більшість лікарів «Народної лічниці» були мобілізовані до австрійського війська. Кількість хворих, які зверталися за допомогою, невпинно зростала і тому постала нагальна потреба побудови повноцінного шпиталю.
Український шпиталь «Народна лічниця», сучасний вигляд
На початку 1938 року будівництво шпиталю було завершене і одностайним рішенням громадської ради на посаду його директора був призначений д-р Тит-Євген Бурачинський. Він і запропонував назвати шпиталь: «Український шпиталь „Народна лічниця“ імени Митрополита А.Шептицького». З приходом у Львів 1939 року більшовиків радянська влада призначила «Народну лічницю», як найновішу й найкраще устатковану лікарню Львова, для лікування партноменклатури, командирів Червоної армії, службовців НКВД та їх родин. Кількість лікарняних ліжок зменшили до 60. Багато лікарів звільнили з роботи, звільнили також усіх сестер-вікентіанок. З березня 1940 року д-ра Бурачинського звільнили з посади директора, залишивши завідувачем хірургічного відділу.
7. Єврейський шпиталь Бет Хулім, зараз – відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні
Колишній єврейський шпиталь, який здалеку можна прийняти за синагогу, нині є пологовим будинком. Колись ця лікарня була однією з найкращих у місті. Розташований він на вул. Рапопорта №6-8, побудований в неомавританському стилі в кінці XIX – на початку ХХ століття за кошти мецената Мавриція Лазаруса. Він разом із дружиною за сімейні кошти будували шпиталь близько 12 років, а після будівництва оснастили його найновітнішою на той час технікою.
Єврейський шпиталь Бет Хулім, поч. ХХ ст.
Єврейський шпиталь, 1920-ті рр.
Тут працювали лікарі дуже високого рівня, наприклад, Адольф Бек, який був деканом фізіологічного факультету. У 1906 році він проводив фізіологічні дослідження, і побічним ефектом його досліджень стало винайдення енцефалограми мозку», – розповідає гід. Заступником головного лікаря перед війною тут працювала Луція Фрей, яка закінчила віденський університет. За шпиталем знаходилось велике єврейське кладовище. Однак в радянський час на цьому місці побудували «Краківський ринок».
Головний вхід до шпиталю
Зараз у стінах пам’ятки архітектури розміщене пологове відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні. Ця будівля знаходиться в доволі занедбаному стані та потребує капітальної реконструкції. Міська влада внесла лікарню у список трьох місць, які будуть впорядковані як «Місця єврейської пам’яті» (крім того, туди входять: площа «Трьох синагог» у центрі на площі Арсенальній, та місце масових розстрілів, яке було на території колишнього Янівського концтабору.
8. Санаторій Львівського Товариства боротьби з туберкульозом
Народний санаторій для грудних хворих відкрито у 1910 р. за сприяння Товариства боротьби з туберкульозом та його очільника, професора Юзефа Вічковського. Місцем розташування закладу було обрано сосновий ліс на схилах Розточчя, в Голоско. Частину своїх земельних ділянок подарувала Товариству для влаштування санаторію шанована львівська купецька родина Рідлів.
Санаторій в Голоско, 1920-ті рр.
Спочатку було збудовано один зимовий павільйон на 18 ліжок та 2 літні павільйони на 26 ліжок. Влітку хворих приймали безкоштовно, взимку – за невелику оплату. Упродовж 1912 р. збудовано другий зимовий павільйон.
Один з павільйонів лічниці Львівського Товариства боротьби з туберкульозом, 1930-ті рр.
На початку 30-х рр. заклад мав назву «Лічниця Львівського Товариства боротьби з туберкульозом», в той час було вже 5 павільйонів. В окремому адміністративному будинку містилися кухні, комори, канцелярії, лабораторія, кімната для досліджень, їдальня для лікарів, бібліотека.
Відкриття лічниці Львівського Товариства боротьби з туберкульозом, 1910 рік
Влітку на лікування приймалися 152 хворих, взимку – 96. Перебування у спальній кімнаті на 3 особи коштувало 11 злотих, в окремій кімнаті – від 16.5 зл. до 20 зл. на добу.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Електронний ресурс: hospital.lviv.ua – // Стадник О. Історія Львівської обласної клінічної лікарні
Архітектура Львова захоплює, причаровує та заворожує. Львівські вулиці переплітають та поєднують у собі безліч стилів, течій та епох. Одним із найбільш цікавих та незвичних є стиль так званої «гуцульської сецесії».
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття відбувається беззаперечний «будівельний бум», що залишив яскравий слід на архітектурному обличчі Львова. В зв’язку з цим, перш за все, на території Західної України гостро постало питання пошуків власної течії в будівельному мистецтві. Сецесійні побудови все частіше з’являлися на львівських вуличках. Так, надихнувшись оригінальним народним мистецтвом карпатських горян, архітектори міста винайшли нову варіацію вже звичної для міста сецесії.
Будівля клініки Солецького, споруджена у стилі гуцульської сецесії. Фото 1912 року
Будівля страхового товариства «Дністер» на перехресті вул. Руської та вул. Підвальної. Фото: Анастасія Нерознак
Елемент будівлі колишньої бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Гуцульська сецесія, відома також як карпатський або східногалицький архітектурний стиль, досить швидко знайшла популярність серед будівничих міста. Піонером такого стилю став відомий архітектор Юліан Захаревич. Мотиви карпатського стилю проявились також в роботах архітектурної фірми Івана Левинського, в якій працювали талановиті архітектори Тадеуш Обмінський і Лев Левинський. Окрім Львова, цей стиль також використовувався у забудові Станіславова – нині Івано-Франківськ.
Архітектор Юліан Захаревич
Одним з найперших та найяскравіший зразків гуцульської сецесії у Львові стало приміщення, споруджене наприкінці 1905 року для страхового товариства «Дністер». Чотириповерховий будинок, що розташувався на розі вул. Підвальної та вул. Руської, був збудований за проектом Івана Левинського.
Так, крокуючи вулицею Підвальною чи Руською, неможливо не помітити оригінальні своєрідні трикутні дахи та дерев’яну вежечку. Окрім того, будівля, де тепер розміщується Перша міська поліклініка, вражає і художнім оздобленням. Такі орнаментами з етно-мотивами – яскрава особливість саме східногалицької архітектури.
Декор будівлі страхового товариства «Дністер». Фото: Анастасія Нерознак
Будинок товариства «Дністер», малюнок невідомого автора
Будинок товариства «Дністер». Фото: Анастасія Нерознак
Будинок товариства «Дністер». Фото поч. ХХ ст. невідомого автора
Ще однією перлиною гуцульської сецесії є один із сучасних корпусів Українського державного лісотехнічного університету, що знаходиться по вул. Г. Чупринки, 103. Ця споруда будувалась як бурса Руського педагогічного товариства.
Будівля, захована серед затінку дерев Ботанічного Саду Національного лісотехнічного університету, була споруджена у період з 1906 по 1908 роки архітектурним бюро Івана Левинського. Мальовничий контур даху, доповненого різьбленим оздобленням одразу ж навіюють думку про мистецтво гуцулів.
Колишня бурса Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Елементи архітектури будівлі бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Центральний вхід до будівлі колишньої бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Проект бурси Руського педагогічного товариства на сучасній вул. Г. Чупринки, 103 (тепер один з корпусів Українського державного лісотехнічного університету)
Один із корпусів Українського державного лісотехнічного університету, збудований на початку минулого століття у стилі гуцульської сецесії.
1908 року за адресою вул. Личаківська, 107 був споруджений санаторій Червоного Хреста, що до Першої світової війни був власністю лікаря Казимира Солецького. Ця будівля також є яскравим прикладом східногалицької сецесії. Цегляний будинок з високими гостроверхими вежами, критими черепицею, різьбленні піддашшя, прикрашені керамічними панно фасади – усе це разом створює результат архітектурних пошуків кінця минулого століття, що так успішно увійшов до ансамблів львівських вулиць.
Реклама клініки лікаря К. Солецького у газеті. Фото до 1914 року
Колишнє приміщення санаторію Червоного Хреста та клініка лікаря К. Солецького, нині – шпиталь прикордонних військ
Колишня клініка К. Солецького, збудована у стилі гуцульської сецесії. Фото: літо 2016.
Хоча війни та роки і завдали подекуди безжальної шкоди, і деякі інші вулиці міста можуть пишаються спорудами у стилі гуцульської сецесії. Зокрема, такими архітектурними шедеврами є один з відділів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника на сучасній вул. Лисенка № 14. Це щедро декорованому гуцульськими мотивами приміщення будувалося на початку ХХ ст. як бурса з музеєм та бібліотекою інституту “Народний Дім”. До гуцульської сецесії належить також і гуртожиток «Академічний дім» на вул. Супинській (нині вул. Коцюбинського), № 21.
Бурса «Народного дому». Фото: 1914 р., невідомий автор
Колишня будівля гуртожитку «Академічного дому», зараз – корпус Української академії друкарства.
Експресивні об’єми, складні обриси дахів з великими схилами та гострі вежі, схожі на дзвіниці гуцульських церков – саме такою була одна з найхарактерніших течій Західної України. Гуцульська сецесія стрімко увірвалася на вулички міста і якимсь містичним способом швидко поєдналася з іншими, геть не подібними між собою за стилями, будівлями.
Анастасія НЕРОЗНАК
Джерела:
Ю. О. Бірюльов «Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст.»
Ю. О. Бірюльов «Сецесія у Львові» (Незалежний культурологічний часопис «Ї»)
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
В суботу, 10 грудня 2016 року, о 16 годині в Актовій залі Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України у Львові (просп.Свободи,15) в рамках проекту Музичні Салони в Музеї відбудеться Доброчинний вечір – Музичний дарунок від студентів та викладачів ЛНМА ім.М.В.Лисенка. Всі зібрані кошти, доброчинні пожертви будуть спрямовані на лікування Андрійка Саса.
Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15
Молоді талановиті музиканти гарантують створити гарний настрій напередодні Різвяних Свят та Нового Року. В програмі концерту камерно-інструментальні та вокальні твори В.А.Моцарта, Йозефа Гайдна, Антоніна Дворжака та Ігнаца Лахнера. Музика відомих популярних європейських композиторів австрійської доби природньо звучатиме в чудовій Актовій залі музею.
Струнний квартет: Михайло і Теодор Крижанівські, Антон Пославський та Людмила Сауляк. Фото: Роман Метельський
В програмі концерту прозвучать втори:
В.А. Моцарт. « Аллілуя» із мотету «Exultate, jubilate». Виконують-Інна Джумаєва(сопрано) та Габріела Асталош(фортепіано).
Й. Гайдн . Соната для скрипки фортепіано № 7 (F-dur). Виконують-Богдана Мандрик(скрипка), партія фортепіано Оксана Ярема.
А. Дворжак. «Hospodin jest můj pastýř» з циклу «Біблейські пісні» та «Když mne stará matka» з циклу «Циганські мелодії». Виконує Роман Чабаранок(бас), партія фортепіано Габріела.Асталош.
А. Дворжак. Соната для скрипки і фортепіано F-dur (op. 57). Виконавці-Андрій Уличний(скрипка) та Євгенія Сивоус(фортепіано).
Ігнац Лахнер. Grand Trio op. 102. Es-dur для скрипки, альта і фортепіано. У виконанні-Михайла Крижанівського(скрипка), Теодора Крижанівського(альт) та Анжеліки Коваленко(фортепіано).
Ведучий музичного салону Михайло Крижанівський
Автори проекту та музиканти-виконавці запрошують всіх шанувальників мистецтва приємно відпочити та долучитися до важливої гуманітарної акції. Допоможемо Андрійкові всі разом!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідьзавідувача відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Богдани Тараніної на тему: “Експозиція, доступна кожному: практики роботи з людьми з особливостями зору в меморіальному музеї”:
Завідувач відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Богдана Тараніна
24 листопада 2015 року у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Тичини відбувся семінар-тренінг із серії семінарів для співробітників музеїв в рамках проекту «Київ: культура без обмежень» на тему «Музейні програми і послуги для дітей з особливостями зору». Семінар був присвячений особливостям сприйняття світу людьми з порушенням зору, правилам спілкування з незрячими людьми, знайомству із світовим досвідом оснащення музеїв для людей з порушенням зору, вимогами та стандартами до музеїв, що приймають людей з порушенням зору. Семінар проводила керівник Громадської Організації «Бачити серцем», тифлопедагог та мати незрячої дитини Олеся Яскевич. Тренінгова частина семінару була присвячена супроводу незрячих людей в музеї. Мирослава Мирошник, арт-терапевт, тренер, life-коуч, провела презентацію арт-терапевтичного заняття заняття для дітей з особливостями зору «Відчуй світ на дотик», співробітники музею Тараніна Богдана та Яриновська Катерина провели презентацію програм музею «Толерантність», «Мандрівка картою музею», арт-терапевтичного заняття «Створи свій настрій».
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Таким чином, Літературно-меморіальний музей-квартира П. Тичини став єдиним меморіальним музеєм-співорганізатором проекту «Київ: культура без обмежень» (іншими співорганізаторами проекту стали Національний музей мистецтв імені Ханенків, Музей Івана Гончара та Музей історії міста Києва) та отримав потужний практичний ресурс для розробки та впровадження програм та послуг для людей з особливими потребами вже у 2016 році.
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Протягом часу, що минув від старту проекту «Київ: культура без обмежень» в Літературно-меморіальному музеї П. Тичини було зорганізовано наступні проекти та творчі ініціативи:
спільно з Науково-інноваційною Лабораторією «Динамічні моделі» розроблено проект та макет аудіо тактильної станції для роботи з дітьми з особливостями зору «Музика на дотик. Нові акорди». Проект розрахований на два етапи. На першому етапі передбачено створення інтерактивної інсталяції у вигляді рідоприймача 50-х з незвичними функціями – він з «радіоефіру» буде «транслювати» заздалегідь підготовлені фонограми. Завдяки цьому ведучий зможе у канві розповіді ознайомити відвідувачів зі звучанням інструментів, на яких грав Павло Тичина, та показати музичні твори, створені на вірші поета. Керувати «радіоприймачем» зможе як ведучий екскурсії – за допомогою «чарівної палички», так і відвідувачів – маючи можливість доторкатись до цього артефакту часів життя поета. Втілення другого етапу передбачає створення Інтерактивного аудіо тактильного терміналу, який дасть можливість реалізувати різні способи знайомства з творчістю Павла Тичини, наприклад, з використанням музично-поетичних асоціацій відвідувачів у такому порядку: 1) прослуховування уривку твору поета у виконанні акапелло; 2) візуальне та/або тактильне знайомство з музичними інструментами, на яких грав поет (флейта, кларнет, гобой, бандура, кобза, фортепіано); 3) прослуховування звучання вказаних інструментів; 4) вибір найбільш доречного варіанту акомпанементу; 5) прослуховування з обраним акомпанементом та обговорення.
До створення фонограм будуть залучені студенти консерваторії відповідних спеціальностей, що у подальшому відкриє шлях до проведення заходів музейної педагогіки не тільки для учнів шкіл, але й для студентів навчальних закладів.
Таким чином, в рамках Проекту буде розпочато створення особливого музейного простору, адаптованого до потреб різних верств відвідувачів. Проект допоможе знайомитися з різними гранями таланту Павла Тичини відвідувачам з особливими потребами, а Музей – як співорганізатор проекту «Київ: культура без обмежень» – отримає нові можливості та досвід.
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
У вересні 2016 року проведено серію занять для дітей з особливостями слуху «Шоколадно-кавові ілюстрації до музейних історій», на кожному з яких діти знайомились з однією музейною історією та малювали ілюстрацію до неї шоколадом.
У грудні 2015 року проведено новорічне свято для дітей з особливими потребами – музейні співробітники читали дітям казки на килимі біля імпровізованого комину, наряджали разом з ними ялинку, ліпили прикраси зі спеціального пластиліну, намагались розкрити в дітях різноманітні грані таланту.
Також у 2016 році була успішно проведена презентація поетичної збірки талановитого журналіста Євгенія Познанського, редактора журналу для людей з особливостями зору, що має залишковий зір 5% та порушення мови. На прохання музею Є. Познанський виготовив спеціальні пластинки з віршами Тичини шрифтом Брайля (ці пластинки доступні для прочитання у меморіальній частині музею).
Починаючи з вересня 2016 року, щосуботи, на першому поверсі музею (у вільному просторі «Двокрапка»), спільно з ГО «Бачити серцем» проходять заняття «Азбука відчуттів» для особливих дітей. Разом з фаховим педагогом діти вчаться чути звуки, розуміти одне одного, співпрацювати та виготовляти різноманітні іграшки. Заняття дозволяють дітям соціалізуватися, розвивати свої вміння та навички.
Щомісяця до музею приходять групи дорослих з особливими потребами, для яких проводяться спеціалізовані екскурсії.
Наразі в музеї проходить ремонт, в результаті якого буде створено новий простір, у тому числі дитячу кімнату з без каркасними меблями, де можна буде проводити заняття з дітьми з особливими потребами.
У планах музею – розробка нових, динамічних форм роботи з різними дітьми, проведення тематичних свят, читань, інтерактивних виставок та концертів.
Богдана ТАРАНІНА
завідувач відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Традиційний народний костюм є продуктом нашарування різних історичних епох. Впродовж довгого періоду народне вбрання відігравало важливу роль в обрядовості українців та було складовою частиною матеріальної культури. Народному одягу були притаманні численні функції, пов’язані з духовним світом людини. Він формувався і удосконалювався під впливом економічних, історичних та побутових факторів.
На початку XX століття на Опіллі (Львівському Опіллі) шили одяг із матеріалів виготовлених у домашніх умовах: полотна, шкіри тварин, фабричної тканини. Майже кожне село різнилось багатством орнаментальних композицій і кольорів, своєрідністю крою одягу та вишивкою.
Дівчата з села Бродки зодягнені у міщанський одяг походять з родини священника. Пані, котра сидить,на відміну від двох інших, на шиї носить лише хрестик. На руці дорога шалянова хустка з френзелями.
В усі часи одяг виконував соціальну функцію і відповідав соціальному стану його власника. Привілеєм заможних людей, було носіння шовкових, парчових тканин, мережива.
Дівчина з села Хоросно – вишивка по рукаву – вертикальна, розшитий горсет (кірсетка). Спідниця шалянова, тонка вовна в квіти. Фартух вишитий в складки. На рукаві манжет, білі рукавички. Черевички шнуровані.
У селах одяг не залежав від тенденцій моди і тут, як правило, більше уваги приділялось одягу дівчат та молодих жінок.
Жінки з с. Дмитре поблизу Щирця. На передньому плані зображені заміжні жінки. Хустка на кембалці, накинута на голову. Господині поверх спідниці носили запаску (фартух). Дівчата без головних уборів. Поверх сорочки кірсетка шита із ситцю, вовняної тканини, шовку. Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки. На відміну від жіночок, котрі сидять босоніж у дівчат на ногах шнуровані черевички.
Повсякденний жіночий одяг складався з сорочки, спідниці , запаски, камізельки. Зазвичай буденну сорочку рідко оздоблювали вишивкою, а якщо оздоблювали, то тільки на манжетах і комірі. Святковий та обрядовий одяг шили з найтоншого нового полотна та прикрашали пишною вишивкою.
Дівчата з с. Бродки. Намисто скляне, фабричне (пацьорки). У дівчини з лівогого боку – рукав сорочки оздоблений вишивкою навскіс. Запаска оздоблена висячими тороками – френзлями. Черевички шнуровані. Дівчина по правий бік – прикраси одягнені поверх кірсету вказують на її високий статус. Рукав і фартух запаска оздоблені вишивкою в основі якої лежить ромб.
Для жіночої сорочки показовою була вишивка плечової частини рукавів та манжетів і відсутність вишивки попереду на грудях, оскільки перед сорочки прикривався камізелькою. Також застосовувався прийом вишивання по зморщеній частині рукавів сорочки.
Жінки з Попелян біля Щирця. На голові – хустка пов’язана на кембалку. Комір сорочки на стійці. Довкола шиї декілька рядів намиста. Поверх сорочки кабатик. Також вживали вислів лейбик. У жінки з правого боку – фартух вибійка.
У галицьких жінок побутували широкі спідниці — з домотканого полотна, фарбованого домашнім способом (вибиванки), або з штампованим орнаментом (вибійки). Поширені були спідниці з подвійною розмальовкою (димки) з білим орнаментом по темному тлу та спідниці з фабричної бавовняної тканини.
Дівчата з с. Хоросно.Ромб символ засіяного поля, зубці на кірсетці.
У селах поблизу Щирця жінки надавали перевагу однотонним кольоровим спідницям з купованої тканини. Шили їх широкими, оздоблюючи в нижній частині горизонтальною смугою плису або оксамиту. Поверх спідниці носили білу запаску — край оздоблювали широким узором. Також одягали запаску з купованої тканини в контрастних до кольору спідниці тонах. Тло запаски вишивали, а низ викінчували тороками.
Жінки зодягнені у кабатики. Комір призібраний при шиї. Поверх спідниці ткана запаска оздоблена мереживом на зуб.
Нагрудним жіночим одягом слугували безрукавки “лейбики”. Їх шили прямоспинними з нефарбованого домотканого полотна чи битого сукна й обшивали вовняними кольоровими шнурками. На півдні Львівщини їх шили приталеними з купованої матерії зелених чи синіх кольорів – оздоблюючи кольоровою тасьмою краї. У вигляді рослинного орнаменту оформляли середину.
Молода пара з с. Красів. Орнамент з пишними квітково–рослинними мотивами. Контрастно виділені серцевини квітів.
Верхнім жіночим вбранням служили кабати, які шили з домотканого й купованого сукна – оздоблюючи поли кабата гаптованим квітчастим узором.
Жінка зі Щирця
Під хустку жінки підкладали кимбалку. Кимбалки були у вжитку, так як, за народним звичаєм, заміжня жінка не мала права заплітати волосся, а лише намотувати або крутити.
На передньому плані парубок з с. Деревач – одягнений у стилі під львівського фраєра – галіфе (гаці), чоботи англіки, маринарка, вишита сорочка. Під маринаркою жилетка і ланцюжок від годинника. Старші люди свого часу вживали термін «фраєр з Вульки». Вулька – підльвівське село. Хоча фраєри мабуть були і на Білогорщі, і на Замарстинові. На задньому плані будівля Львівського університету.
Кимбалка могла бути виготовлена з прута, дроту, лози, ліщини, кори липи — лубка, берези, з грубого проклеєного тістом або укріпленого картоном полотна; могла бути обшита шкірою або обгорнена крайкою.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
За своє довге життя Львів не раз зазнавав труднощів. Величезні пожежі, напади, війни, облоги, окупації та багато іншого. Та й у духовній сфері не обійшлося без пригод. Тож сьогодні три історії про те, як королівське місто Лева було проклято.
Перша історія, пов’язана із другим галицьким митрополитом францисканцем Бернардом (1384-1390), котрий був надзвичайно скандальною і конфліктною особистістю. Ворогував він і з орденом домініканців, і з єпископом Перемишля за межі дієцезії мав судовий процес та багато іншого.
Львів, панорама XV століття
У Львові ж у нього виникла суперечка з містом за дім на Ринку (сьогодні Площа Ринок, 9). Будинок було подаровано архієпископству(а саме першому галицькому мирополиту) князем Владиславом Опольским, але місто не попішало віддавати цю будівлю. Тож для того аби з’ясувати справу Папа Урбан VІ призначив відповідну комісію, але архієпископ Берндард був настільки нетерплячим, що не дочекавшись закінчення роботи комісії захотів силою зайняти дім. Проте зробити йому цього, через сильний супротив міста, так і не вдалося.
Як наслідок, ображений архієпископ відлучив від Святої Церкви всіх львівських райців, наклав на місто інтердикт*, а потім навіть прокляв Львів. Такі дії прелата обурили навіть Святий Престол, тож проти кардинала було висунуто позови (на які він, до речі, не з’являвся), згодом на нього наклали суспензу від богослужінь, а потім його взагалі було проклято та заборонено заходити до костелу.
Площа Ринок. Четвертий зліва – Палац латинських архієпископів
Але всі ці заходи аболютно не вплинули на Бернарда. Він не зняв прокльону з Львова, а Катедру й дієцезію покинув. А Міська рада міста змушена була прохати Папу Римського про звільнення міста від інтердикту.
Внаслідок цього, згідно з наказом Папи Боніфація ІХ перемишльський єпископ Ерик приїхав до Львова та звільнив місто від прокляття, а також розпочати судовий процес проти архієпископа Бернарда. Так Львів було звільнено від інтердикту, а процес проти кардинала було припинено в зв’язку із смертю останнього у 1391 році.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Героєм наступної історії став львівський архієпископ Ян Стшелецький (1480 р.), котрий замолоду був військовим. Під час битви під Варною у 1444 році потрапив до турецького полону і дивом повернуся додому. Згодом обрав духовне життя. Але вважаючи, що священицтво є винагородою, архієпископськими бенкетами зруйнував канон свого престолу і навіть запустив руки до нерухомості, що належала канонікам.
Все це призвело до судових позовів, внаслідок чого Ян Стшелецький відлучив від церкви всю капітулу, а заразом і весь Львів. Але відлучені виграли судову справу, а архієпископ з розпачу збожеволів і помер.
Ян Анджей Прухніцький
Ще одна історія прокляття почалася у 1624 році, коли архієпископ Ян Анджей Прухніцький виступив проти продажу бургомістрові Мартину Кампіану села Скнилівка. Проте, львівські райці вказали на архієпископу на те, що такі питання знаходяться поза його юрисдикцією, а до того ж почали перешкоджати йому у встановленні контролю над шпиталем Святого Духа. За все це архієпископ видав декрет прокляття проти міської влади і особисто проти райців Еразма Сикста, Мартина Кампіана, Мельхіора Вольховича, Якуба Шольца та ін.
Найцікавіше, що коли священник виголошував відлучення в костелі виникло таке заворушення, що його скинули з амвону. Це ще більше роздратувало архієпископа і він наклав інтердикт на ціле місто. Наслідком цього стало закриття усіх костелів.
Площа Святого Духа (сучасна І. Підкови). Тут знаходився Шпиталь Святого Духа
Не можливість виконувати релігійні обряди та відправляти Святі Таїнства змусило львівське поспільство вчащати до українських церков. Ось тоді архієпископ зрозумів наслідки свого прокляття і скасував накладений інтердикт. А троє патриціїв, котрі стали у причиною конфлікту з Прухніцьким впродовж трьох років померли від хвороб.
*Інтердикт (лат. interdictum — заборона) — у римо-католицькій церкві тимчасова заборона усіх церковних діянь і треб (наприклад, миропомазання, сповіді, укладання шлюбу, євхаристії), що накладалась папою або єпископом.
Софія Легін
На матеріалах: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Серед митців пов’язаних зі Львовом протягом свого життя та творчої діяльності, особливо виділяється постать знаного скульптора Григора Крука. І хоча більшу частину життя він поза межами своєї батьківщини, проте старт його творчого життя пов’язаний саме зі Львовом. Постать Крука лише недавно почала повертатись з незаслуженого забуття історії, тому пропонуємо вам поглянути на його життя та зразки творчості.
Григор Крук
Народився Григор 30 жовтня 1911 року в селі Братишів (сучасна Івано–Франківська область), у сім’ї гончарів. У 9 років він почав відвідувати шкільну чотирирічну школу, яку успішно закінчив і на щастя для хлопця, сільський вчитель Василь Лукасевич переконав батьків, що хлопець дійсно талановитий і йому потрібно навчатись далі. Лукасевич привіз свого талановитого учня до деревообробної школи у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), де Григор розпочав своє перше ремісниче навчання. Прикметно, що батьки не надто прихильно сприйняли такий вибір сина, оскільки мріяли про те, що він стане вчителем або священиком.
Скульптура на могилі І. Франка, де Крук виконав кайло у руках Каменяра
Після закінчення навчання в 1931 році, розпочинається львівський період життя Григора. Він розпочав навчання у школі декоративного мистецтва, проте після того як його наставник повідомив йому, що в нього немає творчого нахилу, і краще б йому було стати кравцем, здавалося б, майбутній скульптор мав би припинити спроби пробитись у середовище митців Львова. Він став відвідувати майстерню Сергія Литвиненка, який щойно повернувся з Парижа. Він, таки розгледів талант хлопця і працюючи над надгробком Івана Франка С. Литвиненко навіть доручив Г. Круку зробити кайло, яке мав тримати Каменяр. Григор це завдання виконав майстерно і захопив свого майстра.
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Проте Григор мріяв здобути справжню підготовку як скульптор. Не маючи атестату зрілості, він виконав два малюнки людського тіла з натури й дві скульптурні моделі, а також отримав авторитетну підтримку Митрополита Андрея (Шептицького) і таким чином зміг вирушити на студії до Краківської академії мистецтв, де навчався в класі скульптури професора Костянтина Ляшка. Мрія його здійснилась, проте фінансовий стан Григора був вкрай тяжким. Професор Лепкий і директор Краківського музею мистецтва Станіслав Тілл вважали, що Григору просто необхідно продовжити навчання в закордоном. Завдяки їхньому сприянню, та існуванню Українського інститут в Берліні, 26-річний Крук переїхав до Німеччини.
Скульптура Г. Крука на виставці в Україні у 2010 році
Скульптура Г. Крука на виставці в Україні у 2010 році
Скульптура Г. Крука
Там він записався до класу скульптури професора Альфреда Фоке. Помітивши здібності студента Професор виклопотав для нього стипендію, а після її закінчення допомагав із платними замовленнями. З початком Другої світової війни, Григору як громадянину Польщі було дозволено залишитися в Берліні, однак його позбавили стипендії. Він записався до класу Арно Брекера, де здобував знання з естетики людського тіла, що вплинуло на його подальшу творчість.
У 1945 році, після закінчення війни Г. Крук переїхав до Мюнхена. У Швабінгу, своєрідному німецькому Монмартрі, де відбувалося багато виставок, творчих зустрічей і дискусій, Григор знайшов зручні для роботи майстерні. У 1947 році він взяв участь у збірній виставці, де показав кілька своїх скульптур. Григора було обрано офіційним членом журі палати мистецтва «Haus der Kunst» у Мюнхені. Свій перший виїзд із повоєнної Німеччини Крук здійснив до Італії. Завдяки стипендії, що її надав Іван Бучко він протягом шести місяців вивчав стародавні пам’ятки мистецтва й архітектури.
Г. Крук за роботою
Скульптура Папи Павла VI
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Пам’ятник Г. Круку на Івано-Франківщині
У січні 1952 року Крук розпочав серію персональних виставок, того ж року він переїжджає до Парижа. Він виставляє свої скульптури й малюнки на виставках у Лондоні, Единбурзі та Бонні. У 1961 році 35 його творів експонувалися в Нью-Йорку й Філадельфії, а потім – у Відні. У 1963 році він виїхав до Риму, де створив портрети Йосипа Сліпого та Папи Павла VI. Живучи за межами Батьківщини Г. Крук ніколи не приймав жодного громадянства, хоча підданство йому пропонували Німеччина, Франція та Канада. Він помер на 77-му році життя, 5 грудня 1988 року, у Мюнхені. Там і був похований.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Стех Я. Скульптор світової слави (http://zaxid.net/news/showNews.do?skulptor_svitovoyi_slavi&objectId=1248656)
Ukrainian Sculptor Gregor Kruk (http://artbyborsheim.blogspot.com/2011/02/ukrainian-sculptor-gregor-kruk.html)
AUGB’S COLLECTION OF KRUK WORKS TO GO ON DISPLAY IN UKRAINE (http://www.augb.co.uk/news-page.php?id=218)
Gregor Kruk, renowned sculptor (http://www.ukrweekly.com/old/archive/1988/528808.shtml)
Gregor Kruk (1911 – 1988) (http://www.artfiragallery.com/gallery.php?profile=11#1)
Україна зазнала непоправної втрати – 24 липня 2025 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди на 57-му році життя загинув народний депутат України IX скликання, відомий підприємець,...