Сьогодні ми сприймаємо флюгери як декоративний елемент, витвір ковальського мистецтва, що прикрашає будинок. Та насправді прапорці, які вказують напрямок, а при складній конструкції ще й швидкість, руху вітру в давньому Львові мали вкрай важливу функцію. І пов’язані вони із нашим містом уже досить давно. Тож сьогодні 10 фактів з історії флюгерів Львова.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
1. Флюгери у Львові з‘явилися давно, ще у ХІV ст., як вказівник напрямку вітру. Їхнє встановлення було необхідним, оскільки давало змогу ефективно локалізувати пожежі та не допускати їх поширення через іскри, що розносяться вітром.
2. Флюгерами був оздоблений фасад Низького замку. Про це згадує у своїй хроніці Бартоломей Зіморович: під час відбудови замку староста Анджей Бажи «… верхні яруси замість пірамід та прапорців (флюгерів такої форми – ред..) вазонами та кубками з вушками приздобив…»
Галицька брама на пластичній панорамі готичного Львова Качора І. В.
3. На гравюрі, виконаній за створеним у 1607 році малюнком Ауреліо Пассаротті, флюгері зображені на баштах Галицької та Краківської брам та на вежі катедрального костелу. До речі, на Краківській брамі до 1490 року знаходився і вартівник, який повинен був сповіщати про виникнення пожеж. На інших баштах міських укріплень теж були флюгери.
4. Флюгер на вежі катедрального костелу був замінений іншим у 1615 році з нагоди в’їзду до Львова архієпископа Яна Прухницького. Як писав Зіморович: «сама дзвіниця храму замість прапорця на своєму верху форугву з відповідним знаком виставила, яка швидким рухом оберталася».
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
5. На ратушній вежі флюгер встановили після її надбудови у 1619 році. Він був залізний, у формі лева, який тримає в передніх лапах три пагорбки та зірку. Міщани називали його лагідно «левенятком».
6. Падіння «левенятка» львів’яни тлумачили як пророцтво майбутніх нещасть. До прикладу, 7 липня 1672 року сильний вітер звалив шпиль ратушної вежі, а через декілька місяців Львів пережив важку турецьку облогу. Відтак залізного лева замінили на золоченого. Після наступного його падіння – Львів у 1704 році здобули шведи.
Флюгер Львівської ратуші
7. Золочене «левенятко» простояло на ратушній вежі до її падіння 14 липня 1826 року. Згодом його становили на відбудованій вежі (1827-1835 рр.). «Пережив» флюгер і пожежу після обстрілу Львова австрійським військом у листопаді 1848 року і знову був розміщений на відбудованій вежі у 1851 році. Там же він залишався і у міжвоєнний період. Зараз «левенятко» знаходиться у колекції Львівського історичного музею.
Давні хрест та флюгер, що височіли колись на костелі єзуїтів
8. Стояли флюгери і на храмах Львова. Зокрема, на дзвіниці монастиря бернардинів стояв флюгер із написом ажурними літерами «Michael fecit victoriam» (св.Михаїл творить перемогу). Цей флюгер, на всяк випадок, зняли після падіння шпиля ратушної дзвіниці у 1672 році.
9. Флюгери прикрашали і дах костелу Кармеліток босих, і дах шпиталю боніфратів. А той, що нині стоїть на костелі Єзуїтів, виконано у формі силуету ангела.
Пожежна дільниця на пл. Митній, фото кінець XIX століття.
10. У ХІХ ст., у зв’язку з вдосконаленням системи протипожежної безпеки, флюгери набувають декоративного призначення. Але в продовження давньої традиції їхнього використання у боротьбі з вогнем, флюгери було встановлено на будинках пожежної сторожі навпроти початку вулиці Личаківської (зараз не існує) та на Підвальній.
Софія Легін
На матеріалах: П. Гранкін, Ф.Василенко. Флюгери середньовічного Львова// Ринок інсталяцій. – 2004, № 11.
Нещодавно у монастирі св. Теодора Студита «Студіон», що біля Риму у Кастельгандольфо було віднайдено, а вже у Львові перекладено з польської на українську мову листи бл. свщмуч. Климентія (Казимира Шептицького) до членів родини, написані у період із 1881 по 1945 роки. Більшість з них – до брата Станіслава Шептицького, генерала війська польського.
Про це сьогодні о 12.00 у Львові в духовному центрі Архистратиг при церкві св. Архистатига Михаїла Студійського Уставу УГКЦ (за адресою: вул. Винниченка, 22) розкажуть керівник постуляційного центру монастирів Студійського Уставу, настоятель Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ єрм. Юстин Бойко та упорядник листів, перекладач на українську мову Іван Матковський, – повідомляють організатори.
Ці листи розкривають малознані факти з життя родини Шептицьких та взаємини між братами, дітьми Яна та Софії Шептицьких. До слова, до нині немає опубліковано жодної монографії, яка б охоплювала різні сторони життя та діяльність блаженного архимандрита Климентія Шептицького.
Отець Климентій Шептицький
Віднайдені листи планують найближчим часом видати українською мовою, ілюстровані понад сотнею фото, багато з яких також вперше побачать світ. Це дозволить глибше пізнати постать блаженного свщмуч. Климентія Шептицького.
У листах Казимир Шептицький (о. Климент) детально описує своєму брату Станіславу, військовому аташе Австро-угорської імперії на Далекому Сході у Маньчжурії, останні роки життя їхніх батьків та смерть матері – Софії Шептицької. В них є інформація про причини вступу в чернече життя автора та перебування в монастирі на Балканах. Надзвичайно цікаво описаний міжвоєнний період у житті родини та факти пов’язані з діяльністю брата, Митрополита Андрея. Цінними документами родини є спогади про відвідання Прилбич після вбивства брата Леона солдатами в час першої радянської окупації Галичини. Також в них є свідчення очевидця подій у Львові у 1941 році – вбивства в’язнів під час відступу більшовиків після оголошення Німеччиною війни СССР.
Казимир Шептицький (о. Климент)
Архимандрит Климентій Шептицький залишив у листах до родини також цінну, часто не відому широкому загалу інформацію про греко-католицьку Церкву, події з життя праведного Митрополита Андрея Шептицького, його смерть та арешти єпископату.
Також завтра презентуватимуть видання матеріалів наукової конференції на тему: «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького», що відбулася 30-31 жовтня 2015 року. У ньому розміщені матеріали досліджень, які демонструють безпосередній зв’язок братів Шептицьких з заснування Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ у Львові та Музею просто неба.
Довідка.
Блаженний Священномученик Климентій (Казимир Шептицький) народився 17 листопада 1869 року у селі Прилбичі в родині Яна та Софії Шептицьких. Був шостою дитиною у сім’ї. У 1892 році отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті у Кракові. Займався адвокатською та політичною діяльністю. Зокрема, у 1900-1907 році був депутатом австрійського парламенту, співавтор «Загального австрійського закону про ліси». У 1911 році, у віці 43 роки, вступив до монастиря. У 1918 році став настоятелем Унівського монастиря, a з 1926 року ігуменом Студитів Свято-Успенської Унівської лаври. У 1927 році на землях т.зв. Кайзервальду у Львові заснував Свято-Іванівську лавру Студійського уставу.В 1936–1937, спільно з братом, митрополитом Андрієм Шептицьким, склав статут для монахів Студійського уставу, відомий під назвою «Типікон», який апробував папа Пій XII. Відіграв велику роль у створенні та формуванні чернецтва греко-католицької Церкви.
У 1939 році таємно іменований митрополитом Андрієм Шептицьким екзархом Росії та Сибіру. Під час Другої світової війни врятував кілька сотень єврейських, польських та українських дітей. Замордований у 1951 році у Владимирському централі в Росії. В 1996 р. посмертно отримав звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у періодГолокосту. Отець Климентій Шептицький беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ27 червня 2001 року у Львові під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну.
Станіслав Шептицький народився 3 листопада 1967 року, як четвертий син Яна та Софії Шептицьких. У 1888 році закінчив Військову технічну академію в Австрії та отримав офіцерське звання поручника. У 1904-1905 рр. був австрійським військовим аташе при російській армії в Маньчжурії. У 1914 році призначений начальником штабу II корпусу на російському фронті. Кандидатуру Станіслава Шептицького було запропоновано, щоб очолити Українських Січових Стрільців. У 1916-1917 рр. очолює польські легіони австро-угорської армії. У 1919 році, як генерал війська польського, займав пост командувача литовсько-білоруського фронту під час польсько-більшовицької війни. У 1920 році керує обороною Варшави під час більшовицького вторгнення кінноти Будьонного в Польщу. У 1923 році призначений міністром оборони Польщі. Був нагороджений найвищими військовими відзнаками ІІ Речі Посполитої.
Після реалізації Плану Військового Комітету, щодо захоплення влади у місті Львові в листопаді 1918 року, коли всі стратегічні об’єкти було взято у свої руки а на Львівській ратуші замайорів синьо–жовтий прапор – настав час виснажливої роботи. У містах, повітах і селах владу мали б перейняти українські організації, а неприхильні Українській Державі уряди мали бути усунені.
Все здібне до оружа українське населення гуртувалось у бойові відділи, які на місцях обороняли лад та спокій. У своєму зверненні до народу 5 листопада 1918 року, Українська Національна Рада закликала записуватись до війська осіб віком: від 19 до 30 років до краєвої служби у Львові; 17 – 18-літніх та від 31 до 36 років до повітової служби, а найстарші щоб зголошувались у громадські комітети. Завдання це було надзвичайно важливим, бо не всіх поляків було усунено від влади, жиди відносились до українського перевороту нейтрально, щоправда москвофіли стали поряд з українцями забувши давні суперечки.
Після захоплення поляками головного двірця виникла проблема залізничної комунікації і добиратись до місць дислокації збройних формувань доводилось фірами, робити далеку окружну дорогу.
Орієнтаційна мапа околиць Львова з часів боїв за столицю. Чорна лінія – це український фронт після 1оїх української офензиви Львова
По містах та містечках були створені військові команди, які займались творенням української збройної сили, та, на жаль, практика не відповідала вимогам і мобілізація не була примусовою, а розрахована на патріотизм населення, немов скликування віч. Пересічному сваткові здавалось, що мовляв у Львові обійдуться власними силами, Україну збудують інші. Про це свідчать такі факти, що із 80 людей висланих із Щирця прийшло до збірної команди у Винниках 42 особи, а із Сокальської сотні дісталось до Львова тільки 77 чоловік, решта здизиртували по дорозі . Щоправда було й багато свідомих, патріотичних одиниць .
Кінець Світової війни приніс зі собою багато клопоту українській владі. Масовий поворот австрійських та російських полонених – дороги котрих перехрещувались на нашій території. Голодна, нужденна, обдерта маса будь-якими способами намагалась дістатися додому, через брак поїздів йшли пішки просячи милостиню, а інколи й силою добуваючи собі поживу, при цьому гинувши сотнями з голоду .
В таких несприятливих умовах доводилось створювати підвалини своєї держави. Демобілізація австро–угорських військ і невпорядкована ліквідація світової війни створили хаос у Східній Галичині.
Прибувші з фронтів галичани, повернувшись на рідну землю після 5 років війни, не поспішали вступати до Української армії, бо звичним для них було служити цісареві і повстання у Львові багатьма вважалося авантюрою.
Не можна заперечувати й того, що вояки австрійської армії були дійсно деморалізованими, фізично ослабленими, тому військові відділи можна було творити лише з молодих добровольців, які потребували великого числа старшин та педагогів, котрі б розуміли вагу цього часу.
Гриць Коссак
Не можна не згадати, що одією з причин невдач у боях за Львів стали безвідповідальні дії Січових Стрільців, котрі з різних причин не виконали наказ прибути до Львова 1 листопада, дозволивши полякам захопити головний двірець та склади з боєприпасами і амуніцією. Після чого Дмитро Вітовський, котрий просто розгубився в даній ситуації, склав свої повноваження .
Новим комендантом був призначений Гриць Коссак, начальником штабу став Сень Горук. До Львова прибували військові підрозділи з Золочева, Рава–Руської, Коломиї, Снятина, Тернополя, Щирця, Комарна.
Сень Горук
Всім було зрозуміло, що основна загроза Львову наступала лише із заходу, тож український провід Перемишля був повідомлений про необхідність захоплення влади у місті і винесення в повітря мостів через Сян. На жаль, ці завдання не були виконані, що стало фатальною помилкою.
У досить сприятливий момент коли здавалось, що владу в місті можна перебрати в свої руки, призначений третім комендантом Гнат Стефанів прийняв пропозицію Польської сторони про перемир’я. Чим скористались останні і перекинули з Перемишля до Львова війська під командою Токаржевського у складі 1370 жовнірів та 8 гармат.
Гнат Стефан
21 листопада о 7годині ранку поляки розпочали військові дії по всьому фронту. В них брали участь і новоприбулі підрозділи генерала Роя .
Польський штаб перед приміщенням Сейму, 22 листопада 1918 року
Побоюючись оточення, Стефанів віддає наказ покинути Львів.
Війська відступили через Кайзервальд , Лисиничі до села Куровичі. Єдиними, хто засудив таке рішення були Січові Стрільці, котрі вийшовши зі Львова зупинились на його околицях в селах Підбірці, Лисиничі, Винники і Чишки, утворивши на цих позиціях майбутню лінію фронту.
Тим часом у Щирці, одним з перших наказів військового коменданта поручника В. Тибінки, було оголошення мобілізацію українців. Повітовим комісаром був призначений директор школи Малицький, а формував загони чотар Воробець, який вже брав участь в боях з поляками.
З Миколаєва та Щирця до Львова на поміч надійшов військовий підрозділ під проводом хорунжого УСС Миколи Опоки.
Микола Опока
Військовою командою наказувалось: мобілізувати війська в тісному зв’язку із сусідніми селами; з найближчої околиці постаратись про зброю, амуніцію та мундири. На місцевостях вислати стежі, щоб заохочувати селян, військо тримати в дисципліні. До Львова зайнятого поляками харчів не пускати та нищити польські відділи, що нападають на села чи йдуть на Львів. Готові бойові одиниці зі старшинами вислати негайно у Львів.
В надісланих звітах повідомлялось, що Щирець вислав до бою дві чети і змобілізував тисячу людей, але має тільки 25 крісів ,, ріжної’’ системи і пару дубельтівок .
Напевно військова організація у Львові знала і розуміла, що після війни скрізь в краю стояли австрійські склади з амуніцією та боєприпасами, але нею не було завчасно організовано постачання зброї в ці місцевості, де її бракувало. Чого не скажеш про польську сторону, яка першочергово захопила склади на товарному двірці і зусиллями, подекуди підлітків і жінок, розповсюдили зброю по цілому місту після чого з кожного стриху та підвалу летіли стріли на українське військо, яке, маючи досвід ведення бойових дій в полі, не могло собі дати ради в умовах вуличних боїв.
Вже 5 листопада у звіті головній команді зі Щирця і Комарна коменданти писали, що стало 500 зорганізованих стрільців, які хочуть іти на Львів, але не мають зброї і це в цю хвилю коли з міста Лева лунали заклики: “Поміч конче потрібна. Шліть все, що маєте!”
Бойовими точками опору для польської залоги були підміські села: Рясна – Польська, Сокільники, Козельники, Голоско та Дубляни. Залога Сокільник часто вступала в збройні сутички з українськими загонами біля Кадетської школи на Стрийській та біля моста в районі головного двірця. Неодноразово нею були пограбовані та спалені людські хати в Малій Солонці .
Польська польова поліція у Львові 1918 року
10 листопада до Старого Села з Коломиї прибув великий відділ піхоти (біля 300 вояків) під командою чотаря Блавацького. В його розпорядженні були також три гармати та два міномети. Полковник Стефанів склав план наступу з подальшою ліквідацією ворожого крила на півдні. Загін вийшов маршем через Черепин та Жирівку до Великої Солонки. Звідси й розпочалась акція на Сокільники, де крім організованого польського населення мала бути також артилерія та кавалерія. Зайнявши та розброївши Сокільники відділ подався маршем на північ, де зайняв міст коло Персенківки, а ліве крило вийшло на залізничні мости коло Кульпаркова, шукаючи звязку зі Скниловом ,щоб замкнути доступ до Львова.
Поховання українських бійців у Сокільниках
12 листопада залога села Сокільники наважилась вступити в бій з українськими військами, у відповідь в хід пішли гармати, якими батарея з Високого Замку дала кілька залпів (8 км у повітряній лінії), після чого село почало горіти і українським військовим вдалось зломити збройний опір населення. Останнім хотілось би віддати належне .
1918 року, Львів польсько-українська війна, оборона Львова – солдати штурмової компанії
13 листопада на марші до Кульпаркова польський відділ від Сигнівки знову спробував атакувати українців, але не витримавши вогню з боку українців відступив.
В період з 17 по 19 листопада було укладено перемир’я, яке польська сторона використала підсилившись підрозділами, які підійшли з Перемишля. Команда польського війська у Львові повідомила підполковника Токаржевського, котрий керував підмогою про небезпеку, яка загрожує його підрозділам з боку українського населення, що об’єдналось у підрозділи – залоги. В околицях Городка мовляв формуються “хлопські банди”, між ними декілька вояків. Під самим Львовом зорганізовані військові села: Ставчани, Оброшино, Наварія, Cолонка, Старе Село.
Але, як відомо з офіційних джерел, напередодні світової війни в містечку Наварія проживало 1086 чоловік, серед них євреї налічували 630 осіб та поляки 400 осіб. Сусідні Малечковичі на 2/3 були заселені поляками. Отже не викликає сумнівів, що створити організований загін в цій місцевості могли мешканці cвідомих українських сіл Нагоряни, Поршна, Пустомити.
11 листопада 2016 року у приміщенні Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки (проспект Шевченка, 13) відбулося святкове дійство, пов’язане з підведенням підсумків Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками». Сам конкурс був присвячений ювілейним датам Івана Франка, які Україна відзначає цього року, і Дню української писемності та мови. Організатором конкурсу є Львівська міська громадська організація «Союз Українок».
Конкурс проводився у чотирьох номінаціях:
Перша номінація: “Ілюстрація до твору Ів. Франка” (малюнок)
Друга номінація: “З думками про Франка” (вишивка)
Третя номінація: “Улюблений герой Франкових творів” (ліпка)
Четверта номінація: “Вироби з пацьорків” (бісероплетіння)
У кожній номінації роботи оцінювались відповідно до 3-х вікових груп: перша – до 9 років, друга – до 13 років, а третя – до 18 років. В цілому на арт-конкурс було подано 212 робіт учнів загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів.
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
До складу журі увійшли:
дизайнер етноодягу, керівник державної практики коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, керівник проекту «Домашня мануфактура» від СУ – Оксана Сокол,
народна мисткиня художньої вишивки з Донбасу – Поліна Балак;
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
Експозиція робіт Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
а також викладачі кафедри Книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства:
доцент кафедри, кандидат мистецтвознавства Дядюх Наталія;
художник друкованої продукції Борисенко Ольга.
Учасники підведенням підсумків Міського дитячого арт-конкурсу «Франкові своїми руками»
Перед нагородженням переможців відбувся святковий концерт, присвячений творчості Ів. Франка. У концерті взяли участь: народно-просвітницький гурт «Левандівське ретро»; солістка Львівської філармонії Оксана Мацегора; соліст Назарій Михальчук – студент Львівської музичної академії; концертмейстер Олена Владиславська; учні Львівської лінгвістичної гімназії, дипломанти Міського фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» 2015 Швайковський Марко і Лень Анастасія.
Вів святкове дійство актор театру М. Заньковецької Сергій Гуменюк.
Знаємо, що перші згадки про костел Марії Магдалини, який розташований на вулиці Степана Бандери, 8, датовані ще XVIIст. Він належав домініканцям, але в різні часи будівлю використовували і як жіночу в’язницю, і як спортзал, а зараз тут знаходиться Львівський будинок органної та камерної музики.
Костел Марії Магдалини, 1906р (джерело фото – polona.pl)
В 1995 році, в часі проведення розкопок, під вівтарною частиною храму, окрім цікавих для дослідників матеріалів, було знайдено справжній скарб – золоті монети, приблизна вартість яких 35 тисяч доларів.
Вівтарна частина костелу Марії Магдалени, 1929р (джерело фото – polona.pl)
У найдавніші часи храм знаходився за межами міських укріплень, а тому ще під час його спорудження він планувався як культова споруда оборонного типу. Про це свідчать товсті мури зокрема вівтаря. Розкопавши підземелля костелу, дослідницька група в складі Миколи Бандівського, Романа Сулика та Юрія Лукомського за ініціативою директора будинку Юліана Винницького та сприяння НТШ натрапили на муровані фундаменти дуже давньої споруди в долівці крипти, що передувала спорудженій на цьому місці апсиді храму.
Вівтарна частина костелу Марії Магдалени (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Вівтарна частина костелу Марії Магдалени (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Вівтарна частина костелу Марії Магдалени (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Знайдена також була кістниця з перепохованими останками восьми осіб, що досі знаходяться в приміщенні костелу.
Фото, надане директором Львівського будинку органної та камерної музики Юліаном Винницьким
Але найважливішою знахідкою став золотий скарб, а саме 26 золотих монет, виявлених в підземеллях 30 березня. Монети знаходились в цупкому матеріалі, вочевидь колись це був гаманець, захований під порогом між двома цеглинами. В самому порозі, скоріш за все як позначка, був забитий цвях.
Знайдені золоті монети, що знаходяться зараз в Львівському музеї історії релігії (фото Роман Метельський, 2016р)
Знайдені золоті монети, що знаходяться зараз в Львівському музеї історії релігії (фото Роман Метельський, 2016р)
Тут же був складений акт та опис всіх монет, 31 березня весь скарб в присутності понятих передали старшому оперуповноваженому відділу захисту економіки УВС майорові міліції Кузьові О. М. та складено «Протокол добровільної видачі». Далі монети відправили на пробірно-хімічний аналіз.
Знайдені золоті монети, що знаходяться зараз в Львівському музеї історії релігії (фото Роман Метельський, 2016р)
Знайдені золоті монети, що знаходяться зараз в Львівському музеї історії релігії (фото Роман Метельський, 2016р)
З усієї кількості монет двадцять п’ять – номіналом 20 франків і одна десяти франкова. Вага однієї 20-франкової монети – 6,45 грама. Надписи на них свідчать, що карбовані вони були у Франції в період правління Наполеона III та Республіки.
Виготовлені із золота 900-ї проби, жовтий метал, а загальна вага скарбу становить 164.10 грама.
Фахівці оцінили знахідку як важливу пам’ятку історії грошового обігу на західноукраїнських землях другої половини XIX- поч. XXст. Найстаріша монета – 1853 року і найновіша – 1913-го – свідчать про нумізматичну колекцію, що трапляється дуже рідко і не завжди потрапляє до дослідників чи в музеї. Тож монети були передані в Львівський музей історії релігії.
Як зазначив сьогодні археолог, професор, доктор історичних наук Микола Бандрівський для «Фотографій Старого Львова», вочевидь цінні монети навіть не були у вжитку, адже при макрозйомці не було виявлено слідів зношення. «Особа, що заховала монети під час лихоліття Першої світової війни, напевно не мала змоги передати їх комусь іншому. Однак будь-який скарб має знаходитись не тільки в музеї, але і має бути пущений в науку» – вважає дослідник.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерело:
Бандрівський М. Золотий скарб у храмі Марії Магдалини // Галицька брама. – № 17. – Львів, 1996.– С.9.
«Художнє скло має стати брендом Львова, як кава чи шоколад» – вважає директор Музею скла Михайло Бокотей. Старший викладач кафедри художнього скла Львівської національної академії мистецтв, син видатного художника-скляра, засновника Музею скла Андрія Бокотея розповів «Фотографіям старого Львова» про історію й тонкощі виробництва гутного скла.
Гутним склом називають вироби, виготовлені біля скловарної печі майстром вручну, способом вільного видування. У процесі скловаріння не можливо уникнути імпровізації, такий собі джаз склярської справи. Жодної обробки після того, як матеріал охолоне (оздоблення кольоровими емалями, гравірування, чи позолоти).
Художнє скло – один із наймолодших видів образотворчого мистецтва, що стрімко здобуває популярність у світі. Це ключ до втілення найфантастичніших задумів, техніка, яка відкриває безмірний простір для експериментів. Готова робота є результатом співтворчості людини та вогню.
Майстер працює біля гутної печі у Львівській академії мистецтв. Фото: Ксенія Янко
Сьогодні на кафедрі художнього скла в Академії мистецтв навчаються близько 70 студентів. Можливо, деякі з них присвятять себе гутній справі, адже мають рідкісну можливість спробувати себе в гутництві вже зараз. Кафедра Академії володіє гутною піччю, що їх у всій Європі знайдеться не більше десяти.
Піч розігрівається до 1250-1300 градусів, працює безперервно, навіть уночі. Її гасять раз на рік в кінці другого навчального семестру. Робота з нею небезпечна і важка. Лише деякі з майбутніх художників-склярів наважуються працювати з гарячим склом власноруч. Завдання художника – насамперед розробити проект майбутнього витвору, відтак слідкувати за роботою майстра. Автор задуму мусить достеменно знати технологію скловиробництва, аби скерувати дії виконавця, раптом щось піде не так.
Гутна піч у Львівській академії мистецтв. Фото: Ксенія Янко
Гутна піч у Львівській академії мистецтв. Фото: Ксенія Янко
Один з експериментальних виробів. Фото: Ксенія Янко
Технологія виготовлення скла не просто давня, вона відома людині вже понад 5 тисяч років. За уставленою історичною думкою, скло почали виготовляти близько 2500-3000 року до н. е. у Межиріччі та Єгипті. Спочатку прозорою блискучою речовиною глазурували фаянсові прикраси. Близько 1500 року до н. е. у Єгипті з’явилися перші скляні чаші, кухонне начиння, пляшки. Великим технологічним проривом можемо вважати технологію видування скла, винайдену в 100 році на території сучасних Палестини та Сирії. В античну епоху найбільшими центрами склоробства були Греція, Римська Республіка, Олександрія. Саме за часів античності перші скляні вироби з’явилися на теренах України – здебільшого посуд римського зразка.
Римське скло (I-II cтоліття). Фото надане Михайлом Бокотеєм, директором Музею скла
Протягом віків склоробство завойовувало своє місце серед традиційних ремесл українців. Досягло великих успіхів за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. У XII столітті наші пращури вже знали технологію виготовлення прикрас, посуду, мозаїчного та віконного скла, почали з’являтися перші гути, себто майстерні склярів. У ХIV-XVII столітті скловиробництво активно розвивалося в Галичині, розповідає директор Львівського музею скла Михайло Бокотей.
– У Львівській області археологи знаходили не тільки готові вироби зі скла, а й малі гути, – уточнює М. Бокотей – отже скло не завозили звідкись, а виготовляли на місці.
Михайло Бокотей. Фото: Ксенія Янко
Наприкінці XVIII століття княгиня Ізабелла Любомирська збудувала гуту в селі Коростів Львівської області. Вироби цього підприємства відзначались високою якістю і були шановані в усій Австро-Угорщині. Вірогідною здається версія, що княгиня Любомирська запросила працювати в коростівській гуті богемських майстрів, від яких набиралися досвіду місцеві.
Скло кінця XVIII – початку ХІХ століття. Коростівська гута. Фото надане Михайлом Бокотеєм, директором Музею скла
Початок ХХ століття в історії львівського скла відзначився насамперед укрупненням виробництв. На зміну маленьким гутам прийшли заводи і фабрики, праця склярів, природно, стала менш творчою, вироби від естетики прямувалидо утилітарності.
Утилітарності понад красу і самобутність шукав не тільки Львів, не тільки СРСР. Ця тенденція утвердилась в усьому світі. То неймовірнішим здається ривок на зустріч мистецтву художника Гарві Літлтона та майстра Домініка Лобіно. У 1963 році, заснувавши власну майстерню в США, вони свідомо відмежувались від серійного виробництвана користь оригінальних творчих робіт.
– Цей момент якраз вважається поворотним, коли художнє скло стало жанром образотворчого мистецтва – наголошує Михайло Бокотей.
Рух студійного скла, започаткований, таким чином, у Сполучених штатах, швидко здобув популярність у країнах Європи та СРСР. Що ж до Львова, здається, вдруге народилось тут гутництво. При Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці працювала спеціальна бригада майстрів-гутників. Художники з усього Радянського союзу приїздили до Міста Лева втілити свій задум.
Продукція Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. Фото: Ксенія Янко
Продукція Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. Фото: Ксенія Янко
На початку 80-років в СРСР утворилася мистецька група художників-склярів, до якої входили Фідаїль Ібрагімов, Любов Савельєва із Москви, Олександр і Галина Іванови із Петербургу, Андрій Бокотей зі Львова. У Москві 1980 року в митці представили першу виставку творчих робіт зі скла й були підтримані загалом.
Сьогодні Андрій Бокотей – народний художник України, дійсний член Національної академії мистецтв України, керівник Західного науково-мистецького центру Національної академії мистецтв України, професор Львівської національної академії мистецтв. Важко уявити як би розвивалось художнє скло без цього напрочуд діяльного митця.
Андрій Бокотей. Фото: Ксенія Янко
У 1989 році А. Бокотей організував перший Міжнародний симпозіум гутного скла у Львові. Від того часу симпозіуми проходили кожні три роки. У жовтні 2016-о відбувся 10-й ювілейний захід. Традиційно, його відвідали художники з США, Франції, Японії, України, Польщі, Росії, Литви, Латвії, Естонії, Ізраїлю, Туреччини, Швеції, Фінляндії, багатьох інших країн.
Від 1992 року діє львівський Музей скла, заснований Андрієм Бокотеєм для експонування результатів міжнародних симпозіумів гутного скла. Із 2013 року ним керує син художника Михайло Бокотей.
Музей скла(площа Ринок, 2). Фото: Ксенія Янко
– На жаль, це не є повноцінним музеєм: всього лиш 3 кімнати, 150 метрів експозиційної площі. Скоріше, виставковий комплекс. – говорить М. Бокотей. – Ми володіємо унікальною колекцією – понад 400 робіт 240 авторів з 32 країн. Серед них твори художників, які через 50 років будуть визнані на рівні з Пікассо, Клімтом, Леже. 400 робіт, з яких можемо виставити щонайбільше 40.
Виставка робіт Олександра Звіра в Музеї скла. Фото: Ксенія Янко
Пере Ігнасі Біскверра “Римські голови”. Один із експонатів Музею скла. Фото: Ксенія Янко
Вііві Анн Кеердо “Об’єкти”. Один з експонатів Музею скла. Фото: Ксенія Янко
Директор сподівається, що музей колись отримає нову більшу будівлю (мовляв, єдина перевага цієї – розташування у центрі міста), що його як і більшість музеїв фінансуватиме держава. Проте розуміє, доки країна переживає кризовий період, питання не на часі. Натомість родина Бокотеїв, батько і син, популяризують гутне скло, влаштовуючи міжнародні симпозіуми. Виставки митців, котрі беруть у них участь, збирають щораз більше відвідувачів.
Джей Сільтавуо. “Кратос і Зелос”.10-й Міжнародний симпозіум гутного скла (2016). Фото: Ксенія Янко
Анда Мункевіца “Моя муза у світлі місяця” та “Моя муза в теплі”.10-й Міжнародний симпозіум гутного скла (2016).Фото: Ксенія Янко
Зі свого боку кафедра художнього скла Львівської національної академії мистецтв запрошує на екскурсії до майстерні гутного скла школярів, студентів, львів’ян та гостей міста. Тут з вогню народжується незнаний, химерної форми, барвистий та прозорий, мов краплинка води, Львів.
Цими вихідними, 19-20 листопада 2016 року, у Львові, в приміщенні готелю “Жорж” (пл. А. Міцкевича, 1), вже 8-ме пройде популярний всеукраїнський жіночий фестиваль “Аніма”.
Уявіть: на одному майданчику майстер-класи за тематиками взаємин між чоловіком і жінкою, кар’єри, краси, моди, іміджу, здоров’я, хобі та всього, що може зацікавити сучасну жінку.
Що ж змушує нас, зайнятих роботою, родиною та ще мільйоном важливих справ жінок, відкласти всі свої справи і поставити собі в план ОБОВ’ЯЗКОВО ці вихідні прийти, приїхати через снігові замети в центр Львова?
Майстер-клас улюбленого спікера – Людмили Калабухи і її нова тема, яка просто вражає «наповал»!
Людмила Калабуха
“Як правильно сказати “НІ” і зберегти друзів та клієнтів” (майстер-клас відбудеться в суботу 19.11.16 о 13.20 в готелі “Жорж”).
Невже такого справді навчають?! Говорити «ні» друзям та знайомим, яким ти просто не можеш сказати цього слова, бо не личить, вони образяться, не розмовлятимуть з тобою, а потім ще і сама будеш себе картати, що не допомогла, не приділила увагу, не зрозуміла?!
А, з іншого боку, погодившись на пропозицію, ти знову починаєш картати себе, що був витрачений час, увага, гроші, які так потрібні твоїм дітям, батькам, чоловіку, тобі самій, врешті решт!
Людмила Калабуха. Вміти казати “НІ” – це мистецтво, яке треба творити з посмішкою!
І замість вдячності люди, яким ти допомогла у збиток собі, не цінують цього, не розуміють, що ти витрачаєш на них час та досвід.
Люди,
які піднімали вас вночі, щоб ви забрати їх з аеропорту, хоча там завжди є безліч таксі,
які слізно вмовляли прилаштувати чиюсь дитину, яка не хоче вчитися і безсоромно прогулює, і ви задіювали такі ресурси, що самі інколи дивувалися,
які вичавили з вас позичити їм гроші, відкладені на відпустку, про яку ви мріяли 10 років, хоча ви знаєте, що вони дуже тяжкі на віддачу боргів, або можуть взагалі не віддати – не почуваються такими, що вас використали.
А коли потрібна допомога тобі або твоїй родині, ці самі люди ну ніяк не можуть допомогти, підтримати, подзвонити потрібним людям, приїхати, або просто вчасно віддати позичені вами гроші.
Людмила Калабуха. Клієнти звітують про перемоги!
Ти почуваєшся спустошеною і використаною. Ти піддалася маніпуляції і змушена робити те, чого не хочеться, і, загалом, ти не повинна робити.
Відразу пригадую десятки випадків, коли така ситуація траплялася у мене. Звісно, я ж вихована та товариська людина – відмовити не вмію, не можу…не…
Щоб достеменно довідатися, про що саме йтиметься на майстер-класі я домовилася про зустріч із Людмилою Калабухою, бізнес-тренером, коучем, підприємцем, експертом з переговорів українських ЗМІ, першим україномовним бізнес-консультантом в інтернеті kalabukha.com.ua/.
Те, що почула – відверто вразило.
Людмила Калабуха: «Я переконана, що в житті кожного з вас було не просто десятки, а сотні випадків, коли треба було впевнено на чітко сказати «ні», а ми не змогли.
Людмила Калабуха. Розказую про свої мандри світом журналістам.
Буквально днями на нічному пероні у Вінниці до мене підійшла незнайома жінка зі словами:
– Візьміть посилку до Львова, ви ж до Львова їдете?– Так, я їду до Львова, але посилку вашу не візьму. Я не беру посилок від незнайомих людей. Це моя принципова позиція.
– От через таких, як ви, через тих, хто ніколи не допоможе ближньому, наша країна в ж…, у нас криза і війна!
Я нічого не відповіла, тому що вже давно навчилася блокувати будь-які спроби маніпуляцій.
Людмила Калабуха. Великі зали слухають, затамувавши подих.
Я давно навчилася казати людям “НІ” на пропозиції, які мені не потрібні.
Я не збиралася виправдовуватися і старатися виглядати гарно в очах тих, хто був свідками нашої розмови.
В мене не було душевних страждань на тему “Я ж така погана, не взяла, відмовила!”.
Мій пост у Facebook на цю тему зібрав кілька десятків коментарів – писали люди зі всього світу і наводили жахливі і сумні приклади, що сталося з іхніми знайомими та із ними самими, коли вони не змогли відмовити людям у такій або схожій ситуації, і як їм бракує вміння казати ні!
Людмила Калабуха. Завжди повні зали, де б не виступала Людмила!
Отже, “швидка допомога”, кому казати “НІ”:
Подругам, сусідкам, просто нав’язливим людям, які дзвонять “потеревенити” або приходять без попередження, коли проходять поряд. Вони крадуть наш найцінніший ресурс, який тільки може бути в кожного з нас, – наш час.
Колегам по роботі, які навантажують нас справами, що не входять ні до наших посадових обов’язків, ні до наших із ними усних домовленостей.
Всім, чиї пропозиції не приносять нам ні радості, ні користі, ні грошей, а один тільки дискомфорт.
“Халявникам”, які так чи інакше хочуть вас використати і не заплатити вам гроші за вашу роботу, або не доплатити обіцяне.
Людям, які підривають вашу віру в себе, в вашу справу і в вашу країну, – не спілкуйтеся з ними, не ведіть ніякі спільні справи.
Моя пошта просто засипана листами про допомогу у боротьбі з “халявщиками”! Чому це така актуальна тема для всіх?
Всі – на переговори з новими знаннями від Людмили Калабухи!
Особисто я нестерпним вважаю – споживацьке ставлення до людей, особливо, до близьких. Моя базова потреба – це взаємний обмін. Не можна весь час щось брати і не віддавати взамін.
Чомусь вважається, що саме друзі мають надавати вам свої послуги або щось віддавати – безкоштовно, в крайньому випадку, по собівартості, нічого при цьому не заробляючи. І взагалі, як можна заробляти на друзях?
Подивимось на це з іншого боку – це бізнес, завдяки якому ваші друзі годують свої родини, це їхній хліб. Якщо ви вважаєте себе другом, як можна позбавляти іншого заробітку? Мені в голову ніколи не прийде попросити в людей, з якими я у дружніх стосунках, знижку, або скористатися їхніми послугами безкоштовно. Я поважаю працю інших. Для мене, чинити якось інакше – не поважати себе.
Людмила Калабуха. Ніяких сухих лекцій. а тільки живе інтерактивне спілкування!
А щоб вам було легше впоратися із таким непростим завдання – казати “НІ” непотрібним людям, не допускайте ситуацію до того, щоб вам треба було сказати “НІ”!
Як це зробити?
Ніколи не обіцяйте того, що вам не вигідно, або ви не плануєте виконувати. На самому початку чітко і прозоро вибудовуюйте стосунки з людьми, як у особистому спілкуванні, так і в бізнесі.
Тоді у вас не буде виникати непорозумінь і образ, що вам хтось не зробив того, на що ви розраховували, і в вашого оточення не буває несправджених надій і очікувань. Ви будете для всіх людиною слова і дії, а не пустопорожніх балачок.
Про це, та ще про багато-багато іншого я розповідатиму вже у найближчу суботу 19.11.16. на Жіночого фестивалю “Аніма” в рамках мого майстер-класу “Як правильно сказати “НІ” і зберегти друзів та клієнтів” о 13.20 в готелі “Жорж”.
Людмила Калабуха. Ніхто не хоче розходитися навіть після тренінгів!
Кожен слухач отримає десяток цінних порад, які відразу на ділі покажуть, як впорядкувати свій час та навики працювати винятково на вас і ваших рідних, а не для корисливі цілей інших людей.
Наприкінці 30-х років минулого століття львівські промисловці на своєму з’їзді одноголосно обрали головою товариства видавця, власника концерну “Українська преса” Івана Тиктора. На той час він був одним з найбільш впливових та успішних підприємців Галичини. Йому неодноразово пропонували балотуватися до Сенату або в Сейм, але Тиктор відмовлявся, надаючи перевагу видавничій справі та просвітництву. Висоти, яких досягнув цей видавець були результатом його цілеспрямованої праці та неабиякого бізнесового таланту.
Народився Іван Тиктор у містечку Красне (нині смт. Красне Буського району) у переддень різдва Івана Хрестителя 1896 року в сім’ї рільника Микити Тиктора. Батьки й не здогадувались, що їхній первісток зробить вагомий внесок у розвиток української видавничої справи, хоча доля дала їм виразну підказку. Коли Івасеві виповнився приблизно рік, то його мати Наталія вирішила поворожити, щоб дізнатися майбутнє покликання малого. Для цього перед ним розклали різноманітні ремісничі знаряддя, а разом з тим молитовник та гроші. Предмет, який обере дитя, мав вказати на його майбутній фах. Проте Івась, недовго роздивляючись, однією рукою потяг молитовник, а другою схопив гроші. Такий результат ворожіння став несподіванкою для батьків та хресних, які були очевидцями цього дійства. За їхніми міркуваннями, молитовник вказував на священиче покликання, а гроші на багатство чи купецтво, але ці речі ніяк не поєднувались між собою. Зрештою зійшлися на думці, що малий стане єпископом. При цьому ніхто з них не втямив, що молитовник є також і книгою, друкованим виданням, на якім можна заробляти гроші.
Іван Тиктор – видавець
Те віщування швидко згубилося у буденних клопотах та турботах про сім’ю, що збільшувалась. Незабаром Іванко пішов у початкову школу в Красному та успішно її закінчив. Вчитель вважав його здібним до науки. То ж Микита Тиктор подбав, щоб син продовжив навчання у найближчій на той час Рогатинській гімназії з українською мовою викладання. Саме в тій гімназії тоді працювали: професор Михайло Галущинський (згодом командир легіону УСС), Никифор Гірняк (згодом організатор УГА), письменник Гнат Мартинець, історик Іван Крип’якевич, письменник Антін Лотоцький. Викладацький колектив дбав, щоб учні не тільки отримали ґрунтовні знання, розвинули свої таланти у численних гуртках, а й зростали національно свідомими. Під час навчання в гімназії Іван захопився театром. Він з успіхом виконував ролі у виставах, які ставили гімназисти, а разом з тим добре зарекомендував себе, як співак та декоратор. Через пару років на канікулах він організував у Красному драматичний гурток і поставив “Назара Стодолю”, взявши на себе не тільки роль Назара, а й обов’язки режисера, художника, хормейстера та реквізитора. Вистава мала величезний успіх серед краснян. Про неї згадували ще багато десятків років.
Чотар Іван Тиктор
Рік по тому вісімнадцятирічний Іван опинився в “театрі” бойових дій. Тоді, у 1914, весь випускний гімназіальний клас добровільно увійшов до лав українського легіону стрільців. Там Іван Тиктор дослужився до офіцерського звання чотаря. Після падіння ЗУНРу він потрапив у концентраційний табір біля Ґданська. Довідавшись про це, Микита Тиктор випросив у війта Красного свідоцтво лояльності до влади, яке посприяло звільненню сина. Проте жоден “папір” вже не міг надати таким, як Іван, право на закінчення гімназії.
У 1921 Іван Тиктор вирішив екстерном скласти екзамени на вчителя при Третій державній учительській семінарії у Львові. При тім його погляди на історію кардинально розійшлися з поглядами викладача-шовініста. Зрозуміло, що іспиту Тиктор не склав. Мабуть, це було на краще, бо після тієї невдачі Іван пішов на однорічні торговельні курси при “Просвіті” та успішно їх закінчив. Здобуті там знання вже скоро йому прислужилися. Але самих курсів Іванові було замало. Водночас він скористався з можливості навчатися у Таємному українському університеті на правничому факультеті. Підприємливість та порядність Тиктора привернула увагу управління університету. Йому доручили адмініструвати студентський гуртожиток Академічний дім. Іванові вдалося швидко організувати найдешевшу, з-поміж існуючих тоді, студентську кухню. Постачання та обслуговування там завжди були на високому рівні. Крім того кухня ще й давала прибуток, з якого фінансувалось навчання кількох студентів. В той же період за протекцією Степана Шухевича, відомого адвоката, Іван Тиктор стає членом виконавчого комітету кооперативного видавництва “Червона калина”.
Академічний дім по вул. Супінського 17 (нині вул. Коцюбинського, 21)
Дивовижно, але попри усю зайнятість Тикторові вистачало сил та часу, щоб зробити щось корисне для громади Красного. І хоча пожвавлення життя українців не подобалося владі, і вона всіляко чинила цьому перешкоди, Іван зумів зорганізувати людей, щоб відремонтувати закинуту церковну крамницю у містечку. Там розмістили кооператив “Сила”, читальню “Просвіти”, товариство “Сокіл”, гуртки “Рідної школи”, курси крою та шиття при “Союзі Українок” тощо. За сприяння Тиктора знову почав діяти драматичний гурток, який ставив кілька п’єс на рік, з’явився хор, а за кілька літ — духовий оркестр (предмет заздрості сусідніх сіл). При такій активності в той період на сон Іванові залишалося не більше чотирьох-п’яти годин.
Іван Тиктор з дружиною Марією
У 1923 році Іван одружився з Марією Хом’як. Того ж року він стає самостійним видавцем. Необхідну для цього суму (величезну для того часу) в кілька тисяч злотих допоміг зібрати батько, продавши мед зі своєї пасіки, та дружина, яка продала кам’яницю зі свого посагу.
Папарівська кам’яниця (вул.Руська 18).
Видавництво, яке спочатку розташовувалось на вул. Руській 18, а потім на вул. Боїмів 4 (тепер Староєврейська), почало видавати часопис “Новий час” (спочатку тижнева, а згодом щоденна газета). Першим редактором часопису став Дмитро Паліїв. Газету вигідно вирізняли авторитетні автори, плюралізм думок, ґрунтовні репортажі, історична публіцистика, фейлетони, ілюстрації та фоторепортажі, карикатури, новини спорту. Часопис швидко здобув популярність і увійшов до списку видань, які “Просвіта” рекомендувала для читалень, і обійшов у тиражі відому політичну газету “Діло”. Вочевидь Тикторові сподівання на “Новий час” були дуже великими, бо навіть синові Зеновію, народженому у 1924 році, він дав другим іменем — Новчас.
Марія Тиктор з сином Зеновієм
“Новий час” не цурався матеріалів на суспільно-політичні теми, чого часто уникали інші газети, зважаючи на можливі судові справи та вилучення матеріалів. На це редакція часопису згодом знайшла свій спосіб: журналіст Михайло Струтинський порозумівся з прискіпливим цензором і, пригощаючи його кавою (чи чимось міцнішим), просив підказати, як подати статтю, щоб оминути конфіскації.
«Народна справа» — часопис-тижневик для селян, заснований у 1928 році Іваном Тиктором у Львові. Видавався до 1939 року.
Ще більшу популярність, а відтак і наклад, здобув часопис для селянства “Народна справа”, який вперше вийшов у 1928 році. Заздрісники назвали його “коров’ячою газетою”, бо кожен її передплатник автоматично укладав з віденською страховою компанією угоду на страхування корови. У випадку гибелі худоби власник отримував 70 відсотків її вартості. За час існування газети передплатники отримали понад 700 тисяч злотих відшкодування. Зрозуміло, що кожна така виплата тільки збільшувала довіру до часопису.
Видавництво мало все необхідне для масштабної роботи: друкарню з ротаційною машиною, лінотип, палітурну майстерню, перший у Львові редакційний телефон, автопарк для розвезення преси, кілька сотень співробітників, понад три тисячі кореспондентів.
Діти Івана Тиктора – Наталя та Зеновій
Кількість видань поступово зростала. Згодом з’являються ілюстрований тижневик “Наш прапор”, гумористичний журнал “Комар”, дитячий журнал “Дзвіночок”, часопис для Лемківщини “Наш лемко” тощо. При кожній з газет виходила бібліотека для передплатників. Наприклад, бібліотека “Нового часу” публікувала художні твори, “Наукова бібліотека” — науково-популярні, бібліотека “Ранок” — твори для дітей та юнацтва і т.д. Крім того при газетах щорічно виходили календарі “Для всіх”, “Золотий колос”, “Комар”. Найбільшу популярність мав “Золотий колос”, який містив корисні поради по господарюванню і виходив величезним на той час накладом 10 тисяч примірників. Цей календар розкуповували за пару днів. Поміж іншим видавництво випустило першу лемківську читанку, Святе Євангеліє, альбом церковної та світської вишивки та багато інших видань, зокрема листівки до свят.
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року
У 1934 році Іван Тиктор започатковує концерн “Українська преса”. Згодом він винаймає частину “Народної гостинниці” на вул. Костюшка 1а і переносить туди видавництво. В той період у співпраці зі своїм колишнім вчителем з гімназії, Іваном Крип’якевичем, Іван видає концептуальні історичні праці: “Історію України від найдавніших часів до 1923”, “Історію українського війська”, “Історію української культури”. Особливістю цих видань було те, що вони виходили щомісячно зшитками по 48 сторінок. Виручені за випуск гроші йшли на друк наступного зшитка. Наприкінці передплатники отримували гарно оформлену обкладинку для цілого видання. Цей видавничий експеримент Тиктора був успішним.
Іван Крип’якевич
Зухвалим кроком Івана було видання молитовника “Вірую” у співпраці з друкарнею отців василіян у Жовкві. Таку літературу вперше друкували українською, а не церковнослов’янською мовою. А ще молитовник містив тексти пісень-гімнів “Боже великий, єдиний”, “Боже, послухай благання”. Через згадані патріотичні пісні суд ухвалив конфіскацію усього стотисячного накладу. Проте більшу частину тиражу завчасу вдалося збути людям. Заарештували лише 80 екземплярів, які знайшли на складі.
Поза видавничою діяльністю Тиктор був ще й меценатом. Він підтримував “Просвіту” та “Рідну школу”, сприяв становленню кооперації у селах, допомагав малозабезпеченим краянам, оплачував адвокатські послуги на політичних процесах, зокрема для молодих оунівців Ілярія та Василя Куків.
Від самого початку Тиктор мав переконання, що кожне видавництво має заробляти на себе, а не животіти за рахунок жертводавців. Тому приділяв особливу увагу рекламі та широко застосовував її у своїх виданнях. Перевагу мали рекламодавці-українці. Разом з тим в матеріалах читача заохочували купляти у “свого”, щоб підтримувати і розвивати “своє”.
Дружина Івана Тиктора – Марія Хом’як-Тиктор
Шукаючи додаткові можливості заробітку на видавництво, Іван Тиктор започаткував у Красному виробництво ячмінної кави з цикорієм “Золота кава”. Напій мав успіх і приносив прибуток.
Задумів та планів у Тиктора було ще багато, проте прихід більшовиків у 1939 році поставив крапку на їхній реалізації. “Визволителі” конфіскували концерн Тиктора і на тій базі почали видавати газету “Вільна Україна”. Уникаючи переслідування, Іван разом з сім’єю мусів виїхати зі Львова до Кракова. Спромігся зорганізувати там релігійне видавництво “Нове життя”, яке згодом, з приходом німців, переніс до Львова, а потім передав отцям студитам.
Радянська газета «Вільна Україна», № 108, 10 травня, 1941 року. Фото Мирослава Ляхович
Тиктор не полишав надії створити більше видавництво в умовах німецької окупації. Проте сподівання розпочати справу в Києві були марними — окупанти саме розстріляли працівників редакції “Українського слова”. Трохи краще пішли справи в Рівному, де Іван Тиктор налагоджував роботу видавництва “Волинь”. Але у вересні 1943 року його та інших працівників видавництва заарештували. Він потрапив у концтабір. Дивом вибрався звідти і втік до Австрії. Там, в Інсбруку, йому вдалося видати декілька книжок, розмовників та листівки. Недовго по тому туди переїжджає його дружина та донька Наталя. У вирі подій згубився слід сина Зеновія. Лише згодом дізналися, що він загинув у луцькій тюрмі.
У 1948 Тиктор з сім’єю переїхав до Канади. Оселився у Вінніпезі і очолив там часопис “Нове життя”. Згодом створив видавництво “Клуб приятелів української книжки”, в якому перевидав найбільші видання свого концерну. Всього 40 видань, а це в десять разів менше, ніж йому вдалося видати раніше в Україні. Проте навіть той мізер розходився дуже мляво. За словами Тиктора, “занглійщена молодь” не надто тим цікавилася.
Біля батьківськоі хати у першому ряді: дружина Івана з сином Зеновієм, батько Івана – Микита Тиктор, мати Івана – Наталія Тиктор з онуком Мирославом Черевком, сестра Івана – Анна з дітьми Богданом та Марією, тримає квіти наймолодша сестра Івана – Ольга; у верхньому ряді: сестра Івана, Ксеня, Іван Тиктор, сестра Марія Тиктор-Черевко, швагро Івана Аксентій Постолюк, сестра Софія Тиктор-Постолюк, брат Івана – Андрій.
Тим часом вся родина Івана в Україні зазнала репресій. Ще незадовго до відступу перед німцями, більшовики заарештували його молодшого брата Андрія. Відтоді жодної вістки від нього чи про нього не було. Матір Івана, сестер з сім’ями та дружину загиблого брата з малими дітьми вивезли в Сибір. Не всі з них згодом повернулися до рідного краю.
Не судилося ще раз побачити Вітчизну й самому Іванові. Його не стало 26 серпня 1982 року. Помер в Оттаві і похований на цвинтарі “Гора спокою”.
14 листопада 2016 року в Театрі імені Марії Заньковецької відбувся вечір пам’яті Богдана Ступки «Крила. Вечір з Богданом». Театралізоване дійство, створене провести глядачів у святая святих творчої лабораторії Майстра, привезли до Львова актори київського Драматичного театру імені Івана Франка. Головними виконавцями-оповідачами стали син легендарного актора Остап Ступка та його онук Дмитро Ступка.
Остап, Дмитро та Богдан (молодший) Ступки. Фото: Ксенія Янко
«Вечір з Богданом» подарував глядачам нагоду повернутися до витоків творчості Богдана Ступки, ще раз з допомогою театральної метафори пригадати, як служитель Мельпомени розпочинав свій шлях, знову зустрітися з такими рідними персонажами, які продовжують жити до сьогодні у кінострічках. Дійство складалося з двох актів. Перший був присвячений львівському періоду життя Б. Ступки, другий – київському. Син Остап та онук Дмитро розповідали історію легендарного актора від його імені.
– Для мене це вечір з батьком. Батько навчив мене поведінці на сцені, подачі, як говорити, щоб мене було чути – це речі, пов’язані з технікою гри. Навчив, як має поводитись актор на сцені, за кулісами, в житті. Він не любив дуже часто давати поради, вважав, людина сама має дійти висновків. Міг тільки направити, підказати. – перед виходом на сцену розповів Остап Ступка.
Остап Ступка. “Крила. Вечір з Богданом”. Фото: Ксенія Янко
Своїми спогадами із «Фотографіями старого Львова» поділився Дмитро Ступка:
– Коли я був маленьким, можна сказати, жив в театрі – така собі закулісна дитина. Спостерігав за репетиціями, дивився вистави. Зараз у мене в пам’яті багато вистав яких уже не показують… Про мій кінодебют дідусь сказав, що сценарій не дуже добрий, але моя робота була хороша, як для першого разу.
Дмитро Ступка. “Крила. Вечір з Богданом”. Фото: Ксенія Янко
Протягом вечора транслювали ексклюзивні кінодокументи з сімейного архіву, фрагменти інтерв’ю та фільмів за участі Богдана Сильвестровича. Звучала улюблена музика Майстра, його голос. Окрім максимально широкої палітри сценічних засобів, були використані мультимедійні технології. Все задля того, щоб підсилити відчуття присутності актора. Неперевершеним фіналом стала поява на сцені Богдана Ступки… молодшого. Богдан Остапович Ступка разом із батьком та старшим братом декламували вірш про крила.
Богдан Ступка. “Крила. Вечір з Богданом”. Фото: Ксенія Янко
Художній керівник Театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун уклінно подякував Театру імені І. Франка, зокрема Остапу, Дмитрові та Богданчику за пам’ять про прекрасного актора,прекрасну людину.
– Він завжди казав мені: «Федю над кожним висить катастрофа». Так я хочу, щоб над вами не висіла, хочу, щоб ви гарно працювали на благо театру.
Федір Стригун. Фото: Ксенія Янко
У тому, що актори Національного академічного театру імені Івана Франка вийшли на підмостки Національного академічного театру імені Марії Заньковецької, на правду, є щось символічне. У житті видатного українського актора Богдана Ступки київський та львівський театри відіграли кожен свою знакову роль. 1961 року він закінчив акторську студію при Театрі імені М. Заньковецької, саме тут відбулось знайомство Б. Ступки з його творчим наставником режисером Сергієм Данченком. У 1978 коли С. Данченко очолив Київський драматичний театр імені І. Франка, він покликав здібного актора з собою до столиці. 2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Сильвестрович очолив Театр імені Івана Франка.
Фрагмент вечора “Крила. Вечір з Богданом”. Фото: Ксенія Янко
Тисячі прихильників Богдана Ступки в Україні та за її межами жодного разу бачили Генія на театральних підмостках, проте закохані у кінообрази витворені ним. Загалом у творчому доробоку Майстра понад 100 ролей у театрі й понад 100 ролей у кіно. Його часто запитували, до чого тяжіє більше (сцена чи знімальний майданчик), згадує Остап Ступка. На що актор відповідав цитатою з п’єси «Безталанна» І. Карпенка-Карого: «У мене тепер дві душі, й обидві болять…».
Фінал “Вечора з Богданом”. Фото: Ксенія Янко
5 жовтня «Крила. Вечір з Богданом» демонстрували у Києві в Театрі імені Івана Франка. Сьогодеі видатному акторові могло би бути вже 75 років. Сцена завжди окрилювала генія. Якими ще несподіваними образами збагатилась би галерея зіграних ним ролей, коли б не тяжка хвороба, що забрала життя Майстра у 2012? Як несподівано драматично тепер звучать рядки з вірша «Крила» Ліни Костенко у виконанні Б. Ступки: «Землі немає, то буде небо».
Історія її життя варта написання далеко не однієї статті, а може навіть не одного історичного роману. На кіноекранах її персона виглядала би не менш привабливо та епатажно, аніж образ Жанни д’Арк і Єлени Троянської. Принцеса Кунігунда мала галицьке коріння, але життя кидало її в різні куточки тогочасного світу, постійно руйнуючи гніздечка її осілості. Ця історія про підступні вбивства, боротьбу за владу, династичні перевороти, змови, династичні шлюби, а також про те, що феміністичний вимір історії України давнього періоду – це не лише Анна Ярославівна та Роксолана.
Королева Кунігунда. Фото з http://tayni.info/51792/
Влада Данила Романовича Галицького над Волинським і Галицьким князівствами не була такою міцною і незаперечною, як це собі можна уявити. Йому часто доводилося відстоювати право посідати ці володіння, особливо якщо говорити про перші роки політичної кар’єри цього діяча. Одним із опонентів Данила та його найзапекліших ворогів (хоч інколи і надійним союзником), був князь Ростислав Галицький (1227 – 1262 рр.). Останній кілька разів займав Галицьке князівство (1238 р., 1241 р.), кілька разів його втрачав, але до кінця життя не переставав ним марити, як біблійний Адам втраченим раєм.
Король Данило Галицький. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Коли Ростислав таки зрозумів, що Данило тертий калач і цукерку просто так не подарує, він не придумав нічого кращого, як звернутись по допомогу до тестя, бо для чого ще вони існують. Тестем у Ростислава Галицького був ніхто інший, а угорський король Бела IV. Нічогенький такий тесть, але нічогенький такий і Ростислав, який випросив для себе цілий банат Славонію. Потім, ясне діло, випросив ще один банат, але його назвою не будемо обтяжувати читачів.
Печатка Кунігунди. Фото з http://historie.stoplusjednicka.cz/nova-laska-i-syn-druhy-zivot-kunhuty-halicske
Жив собі Ростислав із Анною Белівною, був баном і горя не знав. Аж тут народилась у нього донька, якій придумали абсолютно просте для вимови і звичне для кожного українця ім’я Кунігунда. Складно сказати, чи подобалось Кунігунді її ім’я, також складно сказати, чи могла би вона зрозуміти, чому її називатимуть Кунігундою Галицькою. Мабуть бути Кунігундою Угорською чи хоча б Кунігундою Славонською їй значно більше подобалось. Ми ж більше тішимось саме Кунігундою Галицькою, або й взагалі не тішимось, бо нічого про неї не знаємо.
Король Пржемислав ІІ. Фото з http://olomoucky.rej.cz
Кунігунда, між іншим, стала дружиною короля Чехії Пржемислава ІІ Отакара. Цю історію дуже складно назвати веселою і романтичною, зате без проблем можна назвати сумною і печальною. У 1260 році Бела IV програв війну вже згаданому Пржемиславу ІІ, але в принципі хотів з ним миру. Умовою миру виявився династичний шлюб. Пржемислав ІІ просто прогадав з попередньою дружиною: він хотів від неї любові і нащадків, а вона виявилась всього лише на тридцять років старшою за нього. Історія, як відомо, нічому не вчить і значно пізніше “подвиг” Пржемислава ІІ повторив король Речі Посполитої Стефан Баторій. Там, правда, все було значно веселіше і крім різниці в віці вони ще й спілкувались через перекладача.
Вид на Празький Град сьогодні. Фото з https://uk.wikipedia.org
Але повернемось до Пржемислава і Кунігунди (звучить майже як Гаргантюа і Пантагрюель). Вони щасливо прожили у шлюбі понад 15 років (від 1261 р. до 1278 р.). Щасливо, перш за все, тому, що ми не маємо достатньо даних, аби сказати про цей шлюб щось інше. Хоча мабуть таки дійсно щасливо, адже Кунігунду того періоду зображають темпераментною і виключною красивою жінкою. Хтось навіть береться говорити, що вона регулярно супроводжувала чоловіка на всіх турнірах, а він, в свою чергу, аби її розважати, привозив до Празького Граду левів. Будемо сподіватись, що Кунігунда вміло лазила деревами і насолоджувалась оригінальним подарунком чоловіка.
Вацлав ІІ Яна Матейка. Фото з https://media.timetoast.com
Але ніщо солодке не є довготривалим. Якщо ви зараз подумали, що леви з’їли Кунігунду – це неправда. З’їли Пржемислава, але не леви. Він був жертвою війни й загинув у протистоянні з німецьким правителем Рудольфом Габсбургом. Кунігунда стала регентом і виховувала малолітнього сина та наступника трону Вацлава ІІ. Рудольф вважав її не надто компетентною у цьому і приставив до неї свого довіреного представника Оттона. Той вважав її ще менш компетентною і заслав у недобудований замок Бездез.
Замок Бездез. Фото з www.zarukakvalit.cz
Кунігунді вдалося втекти, а по тому якийсь час довелося переховуватись. Від королівського життя не залишилось і сліду, ще більше ятрила душу розлука із малолітнім сином. У той момент їй прийшов на допомогу лицар Завіш із Фалькштейна. Мабуть він припав Кунігунді до душі, оскільки чимось нагадував її власного батька. Вже згадувалось, що Ростислав перебував у процесі бродіння від Данилового союзника до його ворога. Щось схоже було і з Завішем із Фалькенштейна, який встиг повоювати і з колишнім чоловіком Кунігунди Пржемиславом і з його ворогом Рудольфом.
Рудольф Габсбург. Фото з https://ru.wikipedia.org
Як вдало зазначає хроніст, “не важко міняється думка жіноча”, а тому бідна Кунігунда потрапила до полону чарів Завіша, почала його любити і навіть пробачила йому все, що він робив проти короля Пржемислава ІІ. Цікаво було б дізнатись, хто дав їй право пробачати, особливо враховуючи, що існує думка, ніби за життя Пржемислава ІІ вона і Завіш були коханцями. Важко сказати чого хотів Завіш від цього великого кохання, але вже 1281 року він став бургграфом одного з замків у Чехії. Королева надає крила? Але не довго грала музика на їхній вулиці і згодом щасливі закохані були вибиті з замку та змушені тікати до Моравії.
Кунігунда і Завіш. Фото з tayni.info/51792
Здавалося б все. Спокійно і тихо будуть доживати віку в якомусь моравському селі і садити капусту, як один відомий візантійський імператор. Але ж ні. В цей момент чеські дворяни повстали проти влади регента Оттона і почали вимагати повернення до Праги сина Кунігунди Вацлава ІІ. Йому на той момент було лише 12 років. Але мабуть і він зрозумів, що те, що за ним до Праги приїхали Кунігунда з Завіш – не надто хороший знак. Він також дізнався, що відтепер має ще й меншого брата, якого звати Яном. Наявність брата у середні віки було не найбільшою радістю, особливо якщо ти сидиш на троні якоїсь країни. Тим не менше, Кунігунда знову стала регентом при Вацлаві ІІ. Завіш також кимось став.
Анежський монастир. Фото з http://www.wikiwand.com
Мабуть навіть кимось великим, оскільки хроніст записує, що коли король мовчав, то Завіш говорив. В королівстві всі боялись не так самого короля, як цього Завіша. Далі був офіційний шлюб Кунігунди і Завіша і згоду на це, якщо вірити хроністу, дав сам король. Хотілося б сподіватись, що його дійсно хтось про це запитував.
З могили Кунігунди. Фото з http://www.wikiwand.com
На цій радісній ноті розповідь про Кунігунду Галицьку можна завершувати. Любов завжди перемагає. Кунігунда померла у 1285 році, маючи владу і маючи любов. Її було поховано в Анежському монастирі, що в Празі. Поруч з нею, за легендою, було також поховано монахиню, католицьку святу Агнесу Чеську. Відносини Вацлава ІІ І Завіша після цього не зовсім склались, точніше зовсім не склались, але це тема для окремої розповіді і нас вона вже не цікавить. Не цікавить нас і те, що Вацлав ІІ жодну зі своїх доньок не назвав на честь матері, хоч одну з них назвав на честь своєї годувальниці.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Войтович Л. Чи був галицьким князем Шварн Данилович? // Проблеми країн Центральної та Східної Європи: збірник наукових праць. – Вип. 2. – С. 52 – 53. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://cse.at.ua/Arhiv/v_2/2_2.pdf
16-17 листопада 2016 року Львівська національна академія мистецтв святкує 70-річчя від дня заснування. В рамках ювілею заплановано ряд мистецьких заходів, що мають на меті комплексно репрезентувати сучасний етап розвитку ЛНАМ, трансформації глибинних традицій львівської мистецької школи та їх поєднання з новаційними практиками сьогодення.
ПРОГРАМА СВЯТКОВИХ ЗАХОДІВ
З нагоди відзначення 70-річчя утворення першого в західних областях України вищого навчального закладу та 140 років з часу започаткування мистецької освіти в Галичині
16 ЛИСТОПАДА 2016 р.
10.00
МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «Львівська національна академія мистецтв та етапи формування національної професійної мистецької освіти». Актова зала ЛНАМ, вул. В. Кубійовича, 35а
10:00
Відкриття ВИСТАВКИ «Львівська школа рисунку 1947-2016 рр.». Актова зала ЛHAM, вул. В. Кубійовича, 35а
12:00
ВИСТАВКА творів митців-фундаторів ЛНАМ. Музей ЛНАМ. вул. В. Кубійовича, 38
14:00
ВИСТАВКА творів художників-педагогів Косівського інституту та училища прикладного і декоративного мистецтва ЛНАМ. Музей народної архітектури та побуту у Львові «Шевченківський гай», вул. Чернеча гора, 1
16:00
ВИСТАВКА творів сучасних художників-педагогів ЛНАМ. Національний музей у Львові ім. А. Шептицького, проспект Свободи, 20
18:00
УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ «70 років Львівської національної академії мистецтв та 140 років мистецької освіти у Галичині». Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, проспект Свободи, 28
17 ЛИСТОПАДА 2016 р.
10:00
МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «Львівська національна академія мистецтв та етапи формування національної професійної мистецької освіти». Секційні засідання, вул. В. Кубійовича, 38
13:00
ДЕМОНСТРАЦІЯ МОДЕЛЕЙ ОДЯГУ. Актова зала ЛHAM, вул. В. Кубійовича, 35а
16:00
Відкриття виставки «Львів очима молоді» від Студентської ради ЛНАМ. ТРЦ «Forum Lviv», вул. Під Дубом, 7б
17:00
Відкриття ВИСТАВКИ «Текстиль як зброя». Леся Крип’якевич, Наталія Паук, Стефанія Шабатура. Марійське товариство «Милосердя», вул. Руська, 10
Відвідати усі заходи конференції можна абсолютно безкоштовно.
Львівська національна академія мистецтв (ЛНАМ) – вищий навчальний заклад IV рівня акредитації представляє один з найбільш цікавих напрямів вищої освіти України, а саме – професійну підготовку і виховання творчих особистостей у галузях образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, дизайну, реставрації, мистецтвознавства та арт-менеджменту. Офіційно створена у вересні 1946 року (початково як інститут прикладного і декоративного мистецтва), у 1994 вона була реорганізована у Львівську академію мистецтв, а 21 серпня 2004 р. – надано статус національного навчального закладу.
Сьогодення Академії — це особливо талановиті і сміливі люди, які визначатимуть майбутнє українського мистецтва!
У міжвоєнний час Львів пробув під владою Польщі всього лиш 21 рік. У понад 750 літні історії міста цей проміжок видається недовгим, однак навіть за цей короткий час у нашому місті відбулось доволі багато цікавих та незвичних подій, деякі з яких для сучасного львів’янина видались б чимось незвичайним та неможливим у теперішньому Львові. Тому розглянемо п’ятірку найбільш цікавих з них на нашу думку.
Східні Торги
Вигляд з літака на парк Кілінського (Стрийський парк) та Східні Торги. Листівка 1921 р.
Східні Торги. Головна алея. Фото 1921 р.
Східні Торги. Вигляд на рільничий павільйон. Листівка 1928 р.
У 1921 році у Львові започаткували традицію проведення щорічних ярмарок. Відбувались вони в кінці серпня – на початку вересня та тривали зазвичай близько двох тижнів. Розташовувались торги на верхній терасі Стрийського парку. Це місце було підібране не випадково, адже саме тут в 1894 році відбулась Крайова виставка, що мала досить високий успіх. Як і під час Крайової виставки, для Східних Торгів було зведено 48 торгових павільйонів, включаючи й ті, що використовувались ще в 1894 році. Статистичні дані за 1928 рік дають доволі серйозні показники – в цьому році в Торгах взяло участь 1600 фірм, 400 з яких були закордонними. Та тогочасна преса доволі скептично ставилась до ярмарки, називала її малоуспішною і часто критикувала. Але незважаючи на це традиція Східних Торгів продовжувалась з року в рік і протрималась аж до 1939 року, поки її не припинила Друга світова війна.
LeopolisGrandPrix
Гонщики під час старту Leopolis Grand Prix. Фото 1930-1934 рр.
Учасники Leopolis Grand Prix мчаться по вулиці Вітовського. Фото 1930-1934 рр.
Глядацька трибуна під час Leopolis Grand Prix Фото 1930-1934 рр.
Якщо назва Східні Торги для багатьох львів’ян є маловідомою, то назву Leopolis Grand Prix чув, мабуть, кожен. Адже, останні роки у Львові знову відбуваються перегони під такою назвою. Проте, зі справжніми перегонами «Львівського трикутника» вони мають мало спільного. Сьогодні Гран-прі Львова – це всього лиш змагання ретроавтомобілів, якими керують аматори й колекціонери. А ось в 1930-х рр. на вулицях Львова змагались найкращі професійні світові гонщики на найшвидших на той час гоночних автомобілях. Вперше перегони Leopolis Grand Prix відбулись в нашому місті в 1930 році. На жаль, в нас не має даних скільки глядачів відвідало цю подію, однак якщо відомо, що охороняло дійство аж 500 поліцейських, то охочих поспостерігати за перегонами теж мало бути чимало. Загалом перегони Leopolis Grand Prix відбулись у Львові всього лиш 4 рази і припинились через економічну кризу в Європі і світі.
Масові безпорядки
Барикада на вулиці Городецькій (Городоцька). Фото 16-17 квітня 1936 року.
Перекинутий трамвай на розі Шпитальної і Городоцької. Фото 16-17 квітня 1936 року
Перекинуті трамваї на вулиці Городецькій (Городоцькій). Фото 16-17 квітні 1936 року
Згадавши про економічну кризу 1930-х рр. не можливо не зупинити свою увагу на кривавому квітні 1936 року, коли у Львові відбулась наймасштабніша акція протесту міжвоєнного періоду. Демонстрації в 30-ті рр. були звичним явищем, однак 14 квітня одна з таких демонстрацій, що перейшла у сутички з поліцією призвела до вбивства 23-річного безробітного Владислава Козака і смертельного поранення Миколи Шереди. Під час похорону Козака 16 квітня кількатисячна похоронна процесія поволі переросла у масові безпорядки під час яких трощились вітрини, грабувались крамнички, перекидались трамваї. Не обійшлось і без людських жертв. За різними підрахунками тоді загинуло від 8 до кільканадцяти осіб, близько 100 було поранено. Убитих поховано наступного дня о 4 годині ранку, щоб уникнути повторення заворушень.
Стрибки на лижах з трампліна
Трамплін на Кайзервальді, фото 1930-1939 роки.
Трамплін в Брюховичах. Фото 1930-х рр.
Сьогодні львівським любителям такого атракційного виду спорту як стрибки на лижах з трампліну доводиться спостерігати за змаганнями або ж по телевізору, або ж подорожуючи у інші країни. Натомість, львів’яни 1930-х рр. мали можливість поспостерігати чи навіть прийняти участь в таких змаганнях у своєму ж місці, адже в той час у Львові було кілька трамплінів. Відомий факт, що перший лижний трамплін з’явився у Львові у 1926 році. Можливо, що це був трамплін на Кайзервальді, змагання на якому засвідчують численні фотографії. Однак, крім цього у Львові було ще два трампліни. Один з них знаходився в Брюховичах, а інший на Погулянці. Цікаво, що лижні трампліни були присутні у Львові і в радянський час, однак, до сьогодні жоден з них не зберігся.
Літаки в центрі міста
Літак на вулиці академічній, куплений на кошти громади. Фото 1930-х рр.
Літак на площі Св. Духа (І.Підкови), куплений на кошти громади. Фото 1930-х рр.
Освячення літака, купленого на кошти 11 гімназії міста Львова. Фото 1930 року
Серед добірок фотографій Львова міжвоєнного часу можна знайти доволі незвичні світлини, на яких помітно літаки, що стоять посеред центральних вулиць міста. Як нам вдалось з’ясувати, в 1930-х роках досить часто різноманітні організації та навчальні заклади займались збором коштів для придбання літаків для війська польського. Відповідно після кожного такого успішного збору новопридбаний літак експонувався в центрі міста. Зазвичай на його борту вказувалась назва організації чи установи, за чиї кошти він був придбаний, щоб таким чином продемонструвати це усій міській громаді.
Постать Владислава Дердацького належить до тієї когорти митців нашого міста, яка довгий час залишалась та й на жаль, і досі залишається незаслужено забутою. Проте він був одним з тих, хто формував архітектурне обличчя Львова і саме завдяки таким як він, місто отримало той вигляд, який можемо побачити і зараз і яким захоплюються як його мешканці, так і туристи. Отож погляньмо на насичене творче життя Владислава Дердацького, того, хто залишив свій незабутній відбиток на архітектурному обличчі Львова.
Владислав народився 30 березня 1882 року у Сокалі. Нам відомо, що у 1900 році він вступив на інженерний відділ Львівської політехніки. Проте очевидно він сам відчув, що його душа лежить до іншого і вже через рік, у 1901 році, він перевівся на відділ архітектури. Прикметно, що перші успіхи прийшли до нього ще в часи студентства, так, у 1904 р. його роботи були показані на виставці у залах Політехніки. Владислав закінчив навчання у 1907 році, та у цей же час стає старшим асистентом на відділі архітектури. Проте у цей час він розпочинає і практичну діяльність, і протягом трьох років працює в архітектурному бюро знаменитого Івана Левинського. Тут він спільно із Вітольдом Мінкевичем розробив ряд будинків. Вже 1908 року, він стає членом Політехнічного товариства у Львові.
Проект нового костелу Св. Анни спроектований Дердацьким
У червні 1908 року Владислав стає одним із засновників створеного в рамках товариства «Кола архітекторів польських у Львові». А вже 1911 року спільно з Мінкевичем він заснував власну архітектурну фірму. Проте не покидає він і співпарці з Політхенікою, так, з 1914 року він член екзаменаційної комісії при кафедрі архітектури. А у 1920 році його було призначено надзвичайним, а 1924 році звичайним професором Політехніки. У 1922–1923 рр., а також у 1927–1930 рр. він декан факультету архітектури.
Після ІІ Світової війни, він, як і більшість польського населення Львова, був змушений покинути місто. 1946 року він стає завідуючим кафедри будівництва Шльонської політехніки у місті Глівіце. Там він і помер та був похований. Проте більшість його творінь створені саме у Львові, тому пропонуємо вам поглянути на найбільш прикметні з них.
Будинок на вулиці Бандери, 2 джерело: “Фотографії старого Львова”
Будинок на вулиці Бандери, 4 джерело: “Фотографії старого Львова”
Будинок на вулиці Бандери, 6 джерело: “Фотографії старого Львова”
У співпраці з Вітольдом Мінкевичем у складі архітектурного бюро Івана Левинського, Дердацький опрацював ряд проектів сецесійних будинків. У 1909 році ним було спроектовано блок прибуткових будинків на вулиці Бандери № 2, 4, 6 (1909).
будинок на вулиці Парковій, 14
Житловий будинок на вулиці Парковій, 14 (1910).
Будинок Педагогічного товариства на вулиці Дудаєва, 17
Будинок Педагогічного товариства на вулиці Дудаєва, 17 (1911, скульптури Зигмунта Курчинського).
Будинок № 13 на вулиці Валовій
Будинок № 13 на вулиці Валовій (1912).
Будинок Празького банку на проспекті Свободи, 17
Будинок Празького банку на проспекті Свободи, 17. Здобув перше місце на конкурсі проектів (1911–1912 під час реалізації проект перероблено Матеєм Блєхою, скульптор Емануель Кодет).
Будинок VIII гімназії на вулиці Свєнціцького, 17
Будинок VIII гімназії на вулиці Свєнціцького, 17 (1924–1926, нині корпус Українського католицького університету).
Споруджений Дердацьким будинок на вул. Стрийській
Блок житлових будинків пенсійного закладу Міських електричних мереж на вулиці Стрийській 50—76 (1927–1928, співавтор Станіслав Ревуцький).
Власна вілла Дердацького
Власна вілла Дердацького у стилі функціоналізму на вулиці Цетнерівка, 18 (1930).
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Дердацький Владислав // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 2. — С. 42 – 43.
Łukasz Heyman “Lwowska szkoła architektury” Cracovia-Leopolis (http://www.cracovia-leopolis.pl/index.php?pokaz=art&id=2225)
Учора, 13 листопада 2016 року, в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України відбувся концерт «Барокова сага». Третього дня фестивалю «Ніч у Львові» Ольга Корчинська та Володимир Савка вражали львівську публіку шедеврами геніїв Йозефа Гайдна та Вольфганга Амадея Моцарта.
Андрій Клімашевський відкриває концерт “Барокова сага”. Фото: Ксенія Янко
У бароковому залі Музею етнографії та художнього промислу Ольга Корчинська на скрипці та Володимир Савка на альті зіграли два рідковиконувані твори культових композиторів світу. Серед музейних експонатів, старовинних меблів, давніх колон звучали Дует для скрипки та альта соль-мажор Вольфганга Амадея Моцарта, відтак Соната фа-мажор Йозефа Гайдна.
Володимир Савка. Фото: Ксенія Янко
Чарівні голоси скрипки та альта піднеслись від стін до самої стелі, наповнивши старовинний інтер’єр живим духом чудової музики. Той, хто не заблукав на заметених стежках, й таки потрапив цього недільного вечора до музею, тепер міг легко загубитися в часі.
Дует Ольги Корчинської (скрипка) та Володимира Савки (альт). Фото: Ксенія Янко
Якоїсь миті для слухачів «Барокової саги» закінчилось XXI століття, розпочалось натомість XVIII-е з його витонченістю і пишнотами, величчю і манірністю, подекуди елегійною тугою, подекуди вибухом життя. Водночас музикантів неабияк потішила акустика в приміщенні. Ольга Корчинська зауважила:
– Гралося тут, на диво, легко. Ніякого гудіння, лише в міру чутна вібрація. У таких залах з’являється натхнення грати!
Ольга Корчинська. Фото: Ксенія Янко
– Вже стало доброю традицією у Львові проводити різноманітні мистецькі акції, на зразок фестивалю «Ніч у Львові». Віднедавна до загально-міських ініціатив стали активно долучатися музеї. – розповів Андрій Клімашевський заступник директора з музейної роботи Музею етнографії та художнього промислу. – Сьогодні наш музей пропонує львів’янам та гостям міста глибше зануритись в атмосферу бароко. У цьому залі маємо цікаву експозицію від меблів до найменших шкатулок доби бароко і рококо. Ми організували концерт струнної музики, щоб наші відвідувачі повною мірою відчули, якою особливою була та епоха.
Заступник директора з музейної роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський. Фото: Ксенія Янко
Опісля концерту відвідувачам була запропонована тематична екскурсія приміщенням етнографічного музею. У межах триденного фестивалю «Ніч у Львові» Музей етнографії та художнього промислу також організував Етноніч з новою експозицією «Життя і побут українців Західної України».
Ця небуденна для свого часу подія відбувалася упродовж п’яти літніх днів 1970 року. На перший погляд вона нагадувала сюжет якого-небудь детективного оповідання або пригодницького фільму. Однак то було ніяке не кіно, а сувора правда життя епохи «розвинутого соціалізму». Хтозна, можливо одного дня цей епізод зацікавить принаймні режисерів-кінодокументалістів…
Отець Ян Ярош (праворуч). Світлина 1969 р.
Отож, літо 1970-го. Апогей повоєнного совка, доба брежнєвського застою. «Залізна завіса» відділяє поневолені червоною імперією народи – зокрема, українців – від решти цивілізованого світу. Розпал холодної війни, що будь-якої миті здатна перерости у «гарячу», на зовнішньо-політичних фронтах. Майже остаточний демонтаж половинчастих надбань хрущовської «відлиги» всередині країни. Щойно із розмахом відзначили сто років від дня народження «вічно живого». Мертвий вождь з тамтого світу продовжує керувати країною і вказувати народам Радянського Союзу правильну дорогу в світле майбуття. Офіційна пропаганда рапортує про рекордні врожаї, високі надої, стаханівські темпи видобування вугілля та виробництва сталі. Совєцька система пануватиме вічно, переконують топові компартійні ідеологи, «блок комуністів та безпартійних» на всіх подальших «виборах» отримуватиме ніяк не менше 99% голосів трудящих. Вікопомну статтю 6-ту до «найдемократичнішої» в світі конституції наразі не вписали, але до того йде…
Панорама Львова. Світлина Жака Дюпак´є, 1964 рік.
Водночас паралельно з бундючним офіціозом, світом перевиконаних п´ятирічок, святкових парадів, пленумів ЦК, показної «дружби народів» й подолання «пережитків минулого», осібно від цього королівства кривих дзеркал існує інший світ – світ переслідуваної, мовчазної, але воюючої Церкви…
Львів, трамваї на площі Радянській (сучасна площа Митна), фото 1970 року
Станом на 1970 рік Греко-Католицька Церква в СРСР перебуває у новітніх катакомбах вже майже чверть століття. Її оголошено поза законом, але не знищено. Жорстокі гоніння і небачений ідеологічний пресинг неспроможні знеохотити найстійкіших духівників та вірних. Церква живе й надалі – за зачиненими дверима міських квартир і сільських хат, під покровом лісових хащ та при світлі свічок у замкнених старих храмах. Виклики до «компетентних органів», надокучливі стеження, прослуховування телефонних розмов, обшуки чи порпання у приватній кореспонденції, грабіжницькі штрафи й тюремні терміни неспроможні застрашити тих, хто ладен йти на смерть, а не на компроміси із сумлінням.
Генерал-майор Ніколай Полудєнь – начальник УКГБ при Раді Міністрів Української РСР у Львівській обл. від 1965 до 1978 р.
На переді боротьби греко-католиків із радянською системою – чернечі згромадження, чоловічі та жіночі, серед яких одними з найактивніших є редемптористи або Чин Найсвятішого Ізбавителя (лат. Congregatio Sanctissimi Redemptoris, C.Ss.R.). Згромадження редемптористів – одне з наймолодших в Україні. Його перші отці і брати, бельгійські піддані, прибули до Галичини на запрошення великого митрополита Андрея графа Шептицького (1865 – 1944), щоби служити у східному обряді для української людності, ще перед Першою світовою війною. Протягом міжвоєнного двадцятиліття, завдяки активній місіонерській праці, осідки згромадження постають, як в Галичині (Станіславів, Тернопіль, Львів), так і на Волині (Костопіль, Ковель). За підсумками Генеральної Капітули 1936 р. новопостала віце-провінція редемптористів на західноукраїнських теренах отримує назву Львівської. На весну 1946-го до неї належать 65 ченців (священиків, братів, студентів).
Редемптористи перед початком гонінь на Церкву. Сидять зліва направо: о. Дмитро Леб´як, о. Василь Величковський, о. Володимир Стернюк, о. Богдан Орищук. Стоять зліва направо: бр. Тит Чепіль, бр. Альфонс Дацьків, бр. Петро Каваців, бр. Авксентій Кінащук, бр. Василь Стець. 1940-і рр.;
Відповідно до Конституції згромадження, у ньому, як і в інших католицьких монаших орденах, обов’язковою є практика канонічних візитацій (лат. visitatio – «відвідини», «перевірка», «огляд»): кожна адміністративна одиниця – від провінції до місійної станиці – повинна представляти власну внутрішню й зовнішню діяльність уповноваженій особі (візитаторові). Останній, в свою чергу, письмово звітує перед архімандритом. Упродовж чверть століття у Львівській віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя таких канонічних візитацій відбувається дванадцять: перша у липні 1922-го, остання – восени 1938 р. Друга світова війна, а слідом за нею більшовицька, нацистська і повторна більшовицька окупації Західної України значно утруднюють контакти між Генеральним Урядом в Римі та українськими співбратами.
Проспект Свободи на світлині Й. Ліпінської, 1970 р.
Перших підступних ударів збоку сталінського режиму Чин на українських землях зазнає ще у 1939 – 1941 рр., однак тотальний наступ розпочинається щойно з приходом «других совітів». Наприкінці березня 1946 р., по гарячих слідах інспірованого беріївським відомством так званого «Львівського собору», влада закриває монастир св. Климентія у Львові (теперішня адреса – вул. Франка, 56), що від кінця 1930-х слугував провінційним домом згромадження. Незабаром долю львівської обителі розділяють тернопільська й станіславівська. 17 жовтня 1948 р. партійні «уповноважені» виселяють редемптористів з їхнього останнього діючого монастиря св. Альфонса на Голоску Великому поблизу Львова (нинішня адреса – вул. Замарстинівська, 225). Через два місяці з Радянського Союзу депортують протоігумена Львівської віце-провінції отця Йосифа де Вохта (Jozef de Vocht, 1881 – 1956), останнього з редемптористів-бельгійців в Україні. Тривають арешти отців, братів та студентів. З 1945 по 1950 р. за ґратами опиняються владика Миколай Чарнецький (1884 – 1959), отці Василь Величковський (1903 – 1973), Володимир Стернюк (1907 – 1997), Роман Бахталовський (1897 – 1985), Богдан Репетило (1913 – 1967), Василь Рудка (1912 – 1991), Авксентій Кінащук (1899 – 1967), Михайло Винницький (1926 – 1996), Іван Зятик (1899 – 1952, загинув в ув’язненні), Богдан Орищук (1912 – 1990), Петро Козак (1911 – 1984), Мар’ян Галан (1927 – 1952, помер в ув’язненні), Євстахій Смаль (1922 – 1991) та інші. Ті, кого оминає гірка чаша, туляться разом з ченцями інших згромаджень в Унівській Лаврі, проте їх і тут не залишають в спокої: у вересні 1950-го останній греко-католицький монастир Галичини ліквідовано. Львівська віце-провінція редемптористів розпочинає довгий, тернистий шлях у катакомбах…
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (монастирський храм оо.- редемптористів) у радянський час
Монаше життя переміщується до малих спільнот, що об’єднують від двох до чотирьох співбратів. Отці, брати, новики й студенти влаштовуються на «світські» (здебільшого малооплачувані) роботи, а в позаробочий час продовжують служіння. У Львові підпільний монастир редемптористів знаходиться спершу по вулиці Простій (бічна Городоцької), а від 1962-го – у приватному помешканні на Лісній (Личаківський р-н). У 1960-х тут живуть отець Євген Пелех (1920 – 1996), брат Йосафат (Євстахій) Менда (1907 – 1988), а також двоє майбутніх священнослужителів – Михайло Шевчишин і Михайло Сабрига (1940 – 2006): останній пізніше очолюватиме Тернопільсько-Зборівську єпархію УГКЦ. На початку 1960-х років постає ще одна підпільна обитель у селі Водяне (нині – Зимна Вода) на захід від Львова. У ній тривалий час мешкатимуть отці Петро Козак, Іван Юськів (1912 – 1974) і Євген Котик (1920 – 1980) разом з братами Авксентієм Кінащуком та Левом Стефановичем (1908 – 1987). Діє підпільна духовна семінарія, де в поті чола трудяться, зокрема, такі подвижники Чину, як владика Володимир Стернюк, отці Роман Бахталовський, Павло Маїк (1919 – 1980), Дмитро Леб’як (1913 – 1974), Павло Дмуховський (1916 – 1990), Михайло Пилюх (1911 – 1976) тощо.
Львівські типажі. Світлина 1969 року
Не дивлячись на шалену антирелігійну кампанію та підступи влади, згромадження потроху зростає. Якщо у 1950 р. в його лавах перебуває 44 особи, то станом на 1967-й редемптористів уже 54. Монастирська дисципліна підтримує єдність спільноти, зменшуючи ризики проникнення сюди провокаторів та інформаторів КГБ.
Тим часом питання канонічної візитації й надалі стоїть на порядку денному. Попервах роль з´єднуючої ланки поміж Генеральним Урядом згромадження та Львівською віце-провінцією відіграють редемптористи-українці, котрі в різний час опинилися на канадійській землі. Пом´якшення взаємин між Радянським Союзом і Канадою дозволяє вихідцям із Західної України, що проживають у північноамериканській державі, періодично відвідувати рідних, котрі залишилися в СРСР. Під виглядом таких гостин до галицьких редемптористів декілька разів навідуються співбрати: отець Михайло Щудло (1915 – 1987) у 1964 р. та отець Степан Шавель (1910 – 1988) в 1969-му. Обоє вертаються назад, передаючи проводові Чину прохання українців про повноцінну візитацію.
Отець Михайло Щудло
Але як здійснити її в умовах совєцького панування? З України надходять тривожні вісті. Після ухвалення декретів Президії Верховної Ради УРСР про суворі кари за «несанкціоновану» участь в релігійному житті у березні 1966 р., розпочинається новий етап наступу на українських греко-католиків. «Товариші» з КГБ та Ради у справах релігійних культів наполегливо радять священикам і вірним «забути» про легалізацію своєї Церкви. Якщо вважаєте себе католиками, кажуть вони, йдіть до костелу, а коли й надалі надокучатимете владі, опинитеся в місцях позбавлення волі років на десять… Далеко не завжди все обмежується тільки вербальними погрозами. В 1967-му затримано і жорстоко побито отця Євгена Пелеха, рік по тому по-звірячому б’ють отця Євстахія Смаля, внаслідок чого сильно шкодять йому хребет. У жовтні 1968 р. в ході спільної операції міліції, КГБ та прокуратури здійснено обшуки в львівських помешканнях одинадцяти греко-католицьких священиків – у тому числі владики Володимира Стернюка та тодішнього настоятеля Згромадження редемптористів отця Филимона Курчаби (1913 – 1995). В Коломиї вдруге заарештовано отця Романа Бахталовського, одного з перших українських редемптористів, талановитого місіонера і письменника, засновника Згромадження Сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Засуд – вісім років в’язниці та заслання. У січні 1969-го працівниками «органів» також вдруге арештований місцеблюститель митрополичого престолу УГКЦ редемпторист Василь Всеволод Величковський. Кир Василія, визнаного винним у «протидержавній діяльності» (серед «злочинів» владики – написання та розповсюдження рукопису «Історія Чудотворної ікони Божої Матері Неустанної Помочі»), засудять до трьох років в одній з найстрашніших совєцьких тюрем у Комунарську (тепер – Алчевську) Луганської області.
Владика Василь Величковський
Слуга Божий о. Роман Бахталовський
Ситуація направду тяжка, одначе архімандрит Чину отець Тарчізіо Аріовальдо Амараль (Tarcisio Ariovaldo Amaral, 1919 – 1994) переконаний, що з Божою поміччю все вдасться здійснити. Тринадцяту візитацію Львівської віце-провінції заплановано на червень 1970 р. Перед отцем-архімандритом стоїть питання не лишень, ЯК здійснити задумане, але й КОМУ доручити таку відповідальну місію?.. Мабуть, після тривалих роздумів генеральний настоятель знаходить підходящого кандидата у… Празькій провінції (Pražská provincie). Ним стає отець Ян Ярош (Jan Jaroš) – педагог, науковець-славіст, богослов, правник, каноніст. Ким же ж був отець Ян?..
Отець Тарчізіо Аріовальдо Амараль – архімандрит Чину Найсвятішого Ізбавителя у 1967 – 1973 рр.
Відомо, що народився Ян Ярош 18 січня 1909 р. у Чеських Будейовицях (České Budějovice). По закінченні ґімназії в 1928-му вступив до Згромадження редемптористів. Після облечин навчався у семінарії в Оборишті (Obořišt). Священичі свячення отримав 1932 р. Згодом навчався у Папському Латеранському університеті (лат. Pontificia Universitas Lateranensis) в Римі, по закінченні якого у 1937-му дістав ступінь доктора права. Наступні вісім років провів на посаді доцента Латеранського університету, повернувшись до Чехословаччини щойно 1945 р. Протягом п’яти літ викладав у обориштській семінарії, де застав прихід до влади маріонеток Кремля. За прикладом московських товаришів чехословацькі комуністи розпочали брутальні репресії супроти Католицької Церкви. Навесні 1950-го отець Ярош, разом із багатьма чеськими і словацькими священиками, опинився в одному з концтаборів, зорганізованому на території стародавнього Желівського монастиря (чеськ. Želivský klášter). На волю вийшов у 1955-му.
Упродовж чотирнадцяти років аж до виходу на пенсію отець працює чорноробом у рідних Чеських Будейовицях, водночас опікується парафіянами костелу св. Отилії. 1961 р. його вдруге засуджують за «підривну діяльність», проте рік по тому амністують. До початку 1970-х отець Ярош виконує обов’язки протоігумена (провінціала) Празької провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, допомагає репресованим священикам. За худорлявість і малий зріст співбрати жартома кличуть його «Грибочком» (Hříbeček). Відоме й інше «прізвисько» отця Яна – Іван Златоуст (чеськ. Jan Zlatoústý).
Отці Ян Ярош (зліва) та Ярослав Адамек. Брно, Чехія, грудень 1969 р.
Архімандрит згромадження отець Амараль зупиняє свій вибір на чеському провінціалові не в останню через зв´язки монаха-науковця у вчених колах Радянського Союзу (зокрема, Києва, Москви, Львова). Названа обставина є доброю нагодою для відвідин СРСР у першій половині 1970-го. Отець Ярош їде до Союзу під прикриттям доручення від Чехословацької Академії наук (чеськ. Československá akademie věd) у справі підготовки російсько-чеського навчального посібника. Навряд чи хтось щось запідозрить, якщо в процесі полагодження питань науковець з братньої Чехословаччини завітає на декілька днів до міста Лева… Озброївшись двома документами – листом від Академії (явним) і листом отця-архімандрита (таємним) – наприкінці травня 1970 р. чеський редемпторист вирушає до столиці совецької імперії. [іл. 17]
Площа Галицька, 1976
Вийти напряму на українських співбратів отець Ян не може. У такій справі потрібен посередник. Прибувши до Москви, отець з дотриманням усіх норм конспірації надсилає листа сестрі Марії-Єлизаветі (в миру – Аліції) Поппе (Alicia Poppe, 1884 – 1970) – довголітній настоятельці української вітки Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія де Поль (лат. Societas Filiarum Caritatis a S. Vincentio de Paulo, FdC), колишній адміністраторці «Народної Лічниці» (Українького шпиталю ім. митрополита Андрея Шептицького), бельгійці, яка прийняла східний обряд і ще наприкінці 1920-х прибула до Галичини на запрошення владики Андрея. Після погрому Церкви сестра Марія-Єлизавета не скористалася можливістю повернутися на батьківщину, вирішивши розділити долю спів-сестер у катакомбах. Більшість сестер-вінкентійок продовжують працювати у 3-тій міській клінічній лікарні (нині Комунальна 3-тя міська клінічна лікарня міста Львова), що постала на місці «Народної Лічниці», заразом підтримуючи контакти зі священиками підпільної Церкви. У листі отець Ян просить сестру Марію-Єлизавету переказати протоігумену Львівської віце-провінції отцеві Филимонові Курчабі прохання зорганізувати йому зустріч зі співбратами. Сестра Аліція виконує просьбу чеського отця, проте 56-літній отець-протоігумен, на той момент завідуючий складом на львівській санепідемстанції, навчений гірким досвідом спілкування з підлеглими генерал-майора Ніколая Полудня (1921 – 2006), начальника львівського обласного управління КГБ, підозрює підступну провокацію збоку «лицарів плаща та кинджала», відтак переказане прохання чеського співбрата ігнорує.
Сестра Марія-Єлизавета (Аліція) Поппе – настоятелька української гілки Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія у 1926 – 1970 рр.
Владика Филимон Курчаба – протоігумен Львівської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя з 1950 по 1990 р.
Незважаючи на відсутність реакції настоятеля українських редемптористів, отець Ярош таки прибуває до нашого міста 12 червня 1970 р. Він зупиняється в одній з, так би мовити, візитівок совєцького Львова, готелі «Інтурист», розташованому у приміщенні колишнього легендарного львівського готелю «Жорж», відкритому ще 1901 р. (нині готель «Жорж», перехрестя площі Міцкевича і проспектів Свободи та Шевченка). Що робити далі? Куди йти? До таємного монастиря на Лісній чи помешкання протоігумена на вулиці Калініна (тепер Замарстинівська) навідуватися надто ризиковано, оскільки можна наполохати товаришів з будівлі на Дзержинського, 55 (нинішня вул. Вітовського, осідок обласного управління СБУ), котрі пильно стежать за обома об’єктами. Все, що стається одразу по прибутті високого гостя, оповите таємницею, проте того самого дня відбувається зустріч отця-візитатора із протоігуменом отцем Курчабою в домі сестер-вінкентійок по вулиці Куйбишева (нині Огієнка), 12А – колишній стайні, до якої сестер переселила «добра» радянська влада ще 1954 р. і де вони перебуватимуть аж до 1992-го. Монастир сестер св. Вінкентія у ті часи – один з найважливіших осередків підпільної Церкви, де постійно відбуваються таємні богослужіння і зустрічі отців та владик. Розмова із отцем Филимоном, судячи з усього, виявляється плідною, залишається тільки побачити решту співбратів. Задача не з легких.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Отець Ян Ярош перебуває у Львові протягом п´яти днів, від 12 до 16 червня. Спершу він сподівається зустрітися із іншими отцями й братами у готелі або поблизу нього. Дещо наївні сподівання. Львів влітку 1970-го – місто, над яким чорною хмарою нависає всевидяче око КГБ. Сексотів не бракує, несанкціоновані контакти з іноземцями жорстко присікаються людьми товариша Полудня, будь-який невірний і легковажний крок може дорого обійтися. Гоніння кінця 1960-х ще свіжі в пам’яті, у повітрі витає черговий погром інакомислячих. Одним словом, побачитися зі співбратами в готелі отцеві Ярошу не виходить. Втім, наполегливому візитаторові не доводиться надто далеко йти: на площі Возз´єднання (зараз – Соборній), 11/3 мешкає цеховий майстер і водночас брат-редемпторист Іриней (Олексій) Манько (1920 – 1992). У цьому ж крихітному помешканні проживав до свого повторного арешту владика Величковський, тут діяла підпільна митрополича резиденція (нині за цією адресою знаходиться Музей-квартира Блаженного свщмч. Василя Величковського). Саме у цих стінах й відбувається омріяна зустріч отця Яроша із львівськими редемптористами. Непрохані гості їм не перешкоджають. Відчувши на власній шкірі, що таке комунізм, чеський священик чудово розуміє поведінку своїх українських співбратів. До отця-архімандрита він вертається не з порожніми руками. Місію виконано, маленьку перемогу здобуто. Чекати на вихід з катакомб згромадженню і Церкві в Україні доведеться ще довгих двадцять років, однак львівська місія отця Яроша влітку 1970 року наглядно демонструє, що не все підвладне всесильному відомству товариша Андропова…
Брат Іриней (Олексій) Манько
Меморіальна дошка при вході до Музею-квартири Блаженного свщмч. Василя Величковського на площі Соборній, 11. Сучасне фото
Що було далі? Як склалася подальша доля учасників цієї майже шпигунсько-детективної історії? Сестра Марія-Єлизавета Поппе померла через півроку після тих подій по довгих чотирьох десятиліттях на чолі Згромадження сестер-вінкентійок. Отець Филимон Курчаба продовжував нести хрест на чолі Львівської віце-провінції аж до виходу Церкви з підпілля. У лютому 1985-го місцеблюститель патріаршого престолу Кир Володимир Стернюк висвятив співбрата на єпископа. Братові Іринею так само судилося дожити до свободи Церкві: останні роки життя він проведе у повернутому редемптористам монастирі на Голоску.
Вид на вулицю Дзержинського (нині-Вітовського) у 1989 році
Ну а що з отцем Ярошем? О, його енергії вистачило ще надовго. Того ж таки 1970-го авторитетного правника і каноніста залучають дорадником до ватиканської комісії, що займається ревізією Кодексу канонічного права (лат. Codex Iuris Canonici). Від листопада 1971 до червня 1976 р. отець Ян викладає на богословському факультеті ім. свв. Кирила і Мефодія Празького університету з осідком у Літомержиці (чеськ. Římskokatolická cyrilometodějská bohoslovecká fakulta v Praze se sídlem v Litoměřicích). У листопаді 1972-го його призначено доцентом церковного права.
Отець Ярош планує наступну місію
Помер отець Ян Ярош 21 березня 1985 р. на 76-му році життя й 53-му році священства у Чеських Будейовицях. Тут і похований. Дотепер з його іменем пов´язана одна з найдраматичніших (і найцікавіших) сторінок в історії Львівської провінції редемптористів.
Некрологи Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/Otci/;
Піх, о. Руслан. «Львівський собор»: позиція і вибір редемптористів Львівської віце-провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.academia.edu/23150875;
В п’ятницю, 11 листопада 2016 року, в приміщенні книгарні “Є” ( пр. Свободи, 7) Володимир В’ятрович презентував свою книжку “За лаштунками Волині – 43”, що вийшла у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля”.
Це видання – чи не перша спроба науково-популярного викладення історії польсько-українського конфлікту середини минулого століття. Автор пропонує поглянути на події 1943-го року на Волині у контексті історії двох народів до, під час та після Другої світової війни.
Обкладинка книжки Володимира В’ятровича “За лаштунками Волині — 43”
В основі дослідження — свідчення безпосередніх учасників подій, документи українського та польського підпілля, Армії Крайової та УПА, які були головними дійовими особами трагедії, що тривала не один рік.
Володимир В’ятрович
Хто ховався й далі ховається за лаштунками цих подій? Хто отримує політичні дивіденди з історії протистояння двох найчисленніших європейських народів, що виборювали свою державність під владою імперій?
Довідково. Володимир В’ятрович – історик і публіцист, дослідник українського визвольного руху, голова Українського інституту національної пам’яті, ініціатор пакету законів про декомунізацію. Очолював Архів СБУ та розсекретив колишні архіви КДБ.
Працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, потім вивчав матеріали архіву Інституту Гувера Стендфордського університету. Автор та співавтор восьми книг з історії визвольного руху та Другої світової війни. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії.
Важливим оздоровлюючим фактором трускавецького курорту є лікувальні мінеральні води з цілющих джерел трускавецької землі, сформовані в умовах особливої геологічної будови трускавецьких надр. Вони і стали колись давно вагомою причиною для заснування курорту та принесли йому заслужену славу одного з найкращих бальнеологічних курортів земної кулі, що оздоровив за всю свою історію мільйони людей.
Трускавець. Мінеральна вода «Нафтуся», 30-і роки ХХ ст.
Давня історія з виявленням цілющих вод у Трускавці почалася ще в ХVI ст. коли про це сповістив польський королівський лікар Войцех Очко в книзі «Цепліне», виданій у Кракові в 1578 році. Згодом через півтора століття, в 1721 році у підручнику Габріеля Жончинського «Натуральна історія…» писалося, що «…селяни Трускавця та інших сіл Галіції п’ють воду з домішками нафти для лікування багатьох недуг…».
Трускавець. Черга за Нафтусею, 30-і роки ХХ ст.
В ході геологорозвідувальних робіт інженери-гірники в 1820 році натрапили на джерело сірчаної води в урочищі Липки, в лісовій околиці тогочасного села. Воду з іншого джерела та аналогічним присмаком на той час вже використовували трускавчани для лікування шкірних захворювань, як тварин так і свого тіла, ще не знаючи справжніх властивостей та можливостей цих унікальних вод. І назвали селяни це джерело «Паршивкою», тому що вода з нього виліковувала важкі (паршиві) шкірні хвороби!
Трускавець. Джерело «Марія», поч. ХХ ст.
Про лікувальну дію солонуватої води з джерела «Марія» трускавчани вперше дізналися від місцевого селянина Івана Коніва, який виявив його у своєму маєтку також ще на початку ХІХ ст. та згодом право на його використання передав курортній владі.
З часом цілющі джерела зацікавили багатьох дослідників і науковців, які посилено звертали увагу до бальнеологічного курорту. Одним із перших експертів трускавецьких цілющих джерел був відомий галицький фармацевт і хімік Теодор Торосевич, який зробив цілий ряд аналізів над сірководневими водами Трускавця. Найбільше уваги він приділив ще мало кому відомій своїми лікувальними властивостями воді з джерела «Нафта». Майже прісну воду, з легким запахом сірководню і присмаком нафти, місцеві жителі раніше називали просто – «нафта» або нафтова вода. В наукових викладах Торосевича ця вода отримала більш лагіднішу, ліричнішу назву – «Нафтуся», яка сподобалась та утвердилась на трускавецькому курорті.
Тручкавець. Кіоск для зберігання склянок, поч. ХХ ст.
В 1836 році Т. Торосевич вперше опублікував результати своїх досліджень над трускавецькими мінеральними джерелами, вагоме місце серед яких займала «Нафтуся», де вказав, що її, насамперед, слід вживати для внутрішнього лікування захворювань нирок, печінки, жовчовивідних шляхів тощо. Трускавецькі землі, на яких знаходилося джерело «Нафта»-«Нафтуся», в 1855 р. були передані в оренду курортній владі їхнім власником о. І. Облочинським за 110 ринських річних на безстроковий термін.
Теодор Торосевич (1789-1876)
Продовженням освоєння лісистої місцевості, яку займає теперішній курортний парк, було виявлення в 1838 році ще одного цілющого джерела, яке назвали «Софією». Солонувато-гіркувату воду з джерела почали успішно використовувати на курорті при хворобах органів травлення.
Трускавець. Джерело «Софія», поч. ХХ ст.
Справу Торосевича в сер. ХІХ ст. справно продовжували австрійські лікарі Штеллер, Машек, Унгер та Кох, обґрунтуючи роль трускавецьких джерел з медично-лікувальної точки зору, що посилило увагу науковців до бальнеологічного курорту з його унікальними природними багатствами та, звичайно, потребуючих лікуватися ними.
Трускавець. Інгаляторій, поч. ХХ ст.
Земельні маєтки, а особливо ті, на яких виявляли цілющі джерела, для розширення меж курорту в різний спосіб отримували від місцевих селян управителі та заїжджі багачі. Так, земельну ділянку, на якій у 50-х роках ХІХ ст. було відкрито джерело «Броніслава», було придбано за безцінь курортною адміністрацією в місцевого мешканця Гриня Стеціва.
Трускавець. Джерело «Броніслава», поч. ХХ ст.
Детальний аналіз найсильнішого солоно-гіркуватого джерела, яким виявилося джерело «Броніслава» було зроблено курортною управою в 1861 році та спрямоване на застосування його води при хворобах дихальних шляхів, шляхом полоскання горла та інгаляційних процедур, зокрема за системою д-ра Вашмута, для чого в 1892 році був збудований спеціальний інгаляторій в стилі «історизму» оздоблений багатою декоративною різьбою.
Трускавець. Джерело «Юзя», поч. ХХ ст.
Над відкритими та дослідженими джерелами в курортному парку зводились малі архітектурні форми – надкаптажні споруди, павільйони-галереї, альтанки для прогулянок, кіоски для видачі склянок, у поширених на той час в Європі та карпатському регіоні зокрема – стилі модерн з елементами «історизму» та прикарпатської різьби, що і передбачала Інструкція 1864 року щодо забудови курортів Австро-Угорщини. Деякі з них, наприклад, архітектурні форми над джерелами «Броніслава» і «Юзя», «Едвард» і «Фердинанд» з солоно-сірчаною водою збереглися до нині.
Трускавець. Джерело «Фердинанд», поч. ХХ ст.
Освоєння паркової місцевості дало курорту ще одне цілюще джерело «Юзя», яке в народі назвали джерелом «молодості і краси». Вода, багата на маслянисті та радіоактивні складники, має здатність пом’якшувати шкіру обличчя, а ще водою з цього джерела промивають очі. А в 1910 році на місці запущеної озокеритної шахти, що на території курортного парку виявили джерел з солоно-сірчаною водою, яке назвали – «Едвард».
Трускавець. Джерело «Едвард», поч. ХХ ст.
Особливість і цінність рекреаційного оазису (курортний парк) Трускавця полягає в тому, що саме в цій місцевості сформувалися всі основні джерела цілющих мінеральних вод трускавецької землі та стали його основними лікувальними чинниками.
В четвер, 10 листопада 2016 року, у виставковому залі МузеювизвольноїборотьбиУкраїни (вул. Лисенка, 23-а) відбулось відкриття виставки «Військово-польовий Арт».
“Військово-польовий Арт” – це всеукраїнський мистецько-культурологічний арт-терапевтичний проект, який здійснюється за підтримки Адміністрації Президента України та громадської організації «Development Foundation» (Фонд розвитку).
Завідувач відділом Музею визвольної боротьби України Володимир Петрович Бойко
“Цей проект безпосередньо пов’язаний із темою визвольної боротьби України. Він має мистецький характер і в його основу покладено дуже цікаву виставку, яка створена низкою народних митців України, котрі займають декоративно-прикладним мистецтвом. Дана виставка уже була представлена в Києві, в Луцьку та інших місцях і через місяць вона буде рухатись далі.
Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»
Надзвичайно важливо сьогодні, в умовах війни, мати відчуття оптимізму та надії, яке породжує справжнє мистецтво. На виставці немає жодного заклику, жодного лозунгу, але ми бачимо віру в те, що Україна буде і Україна переможе, якщо ми так розуміємо наше майбутнє,” – сказав завідувач відділом Музею визвольної боротьби України Володимир Петрович Бойко відкриваючи виставку.
Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»
У відкритті експозиції взяли участь заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Маріанна Вільшинська, начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало, директор музею визвольної боротьби України Володимир Бойко, куратор виставки Павло Ротар, який, до слова, служив в добровольчому особливому батальйоні спеціального призначення “Золоті Ворота” в зоні АТО.
Заступник голови-керівник апарату облдержадміністрації Маріанна Вільшинська
“Виставка залишає двоякі відчуття. З одного боку — вишивка, мотанка, твори мистецтва, а з другого боку – ми розуміємо, що це все приїхало з війни. Ми маємо велику надію, що таких експонатів у нас буде щораз менше, що ми зможемо домальовувати і розмальовувати лише на тих, які лишилися. І глибоко в душі хочеться, щоб краєм ока наш ворог побачив твори цієї виставки і може тоді він зрозуміє, що йому ніколи нас не побороти,” – зазначила заступник голови-керівник апарату облдержадміністрації Маріанна Вільшинська.
Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»
Відвідувачам представили експозицію, яка висвітлює події зони АТО крізь призму мистецтва українських художників. Серед майстрів є учасники АТО, які проходять службу безпосередньо в зоні бойових дій. Суть проекту полягає в тому, щоб накласти прояви українського народного мистецтва на предмети, які мають суто військове походження – амуніцію, обладнання і засоби привезені із зони АТО. Такі заходи з арт-терапії спрямовані на психо-емоційну реабілітацію учасників АТО.
Начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало
“Це дуже цікавий, дуже зворушливий і дуже нетиповий проект. Це дуже важливо, що він є саме у Львові і що він прибув саме до Музею визвольної боротьби України. Такий проект — це не просто розповідь не просто книга, не просто стаття, а жива ілюстрація, живі твори до яких можна доторкнутися, які можна відчути, а разом з тим — з якими можна попрацювати”, – ділилася враженнями про виставку начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало.
Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»
Ініціатор проекту віце-президент Асоціації «Україна – Франція», рядовий боєць Національної поліції України ГУНП у м. Києві Павло Ротар розповів історію створення мистецького проекту «Військово-польовий Арт», а також наголосив на його соціальній значимості .
Віце-президент Асоціації «Україна – Франція», рядовий боєць Національної поліції України ГУНП у м. Києві Павло Ротар
“Це вже 12 виставка і мені приємно, що з цим проектом я добрався до Львова. Це проект митців з усієї України. Зараз у ньому бере участь більше 85 майтрів, а згодом буде ще більше. Цим проектом я хотів показати, що сила життя, все ж таки сильніша за смерть. Показати, що людина подібна до Господа тим, що вона теж творець. Жодна істота в світі не може творити, а ми наділені цим даром.
Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»
Проект я задумав у вересні 2014 року, як боєць добровольчого батальйону і уже 14 місяців як ця виставка діюча. За цей час, це уже 12 виставка”, – сказав Павло Ротар.
Окрім того, в рамках виставки, щоп’ятниці та щосуботи з 15:00 до 16:00 у Музеї визвольної боротьби України для дітей родин АТО і школярів будуть проводитись майстер-класи з вишивання, розпису гільз та виготовлення ляльки-мотанки.
Впродовж багатьох віків Львів був традиційно багатий на мистецьке життя. Тут творили відомі у всьому світі скульптори там живописці, композитори писали безсмертні музичні твори,...
