Минають століття, змінюються покоління, все оновлюється та набуває нового темпу розвитку, залишається те, що вічне…Любов… Почуття, яке змінює людей, розкриває їхні таланти, окриляє, допомагає подолати всі життєві труднощі і негаразди. Справжня любов ніколи не в’яне, а з роками все більше розквітає!
Кохання написало чимало життєвих історій, кожна з яких особлива по-своєму. Пропонуємо Вашій увазі романтичну історію польського короля Яна III Собеського та його дружини Марії Казимири Луїзи де Гранж д’Аркьєн або просто Марисеньки як любив її називати чоловік.
Ян Собеський з братом Мареком та з мамою Софією Теофілою Собеською
Ян III Собеський, майбутній король Речі Посполитої, народився 1629 року в Олеському замку у сім’ї краківського каштеляна Якуба Собєського, господаря Золочівського, Поморянського, Яворівського, а також Олеського замків та його другої дружини Софії Теофіли з Даниловичів. Тато Софії – Ян Данилович, був львівським каштеляном і одним з русинських шляхтичів початку XVII ст., а мама походила з роду Жолкевських, була дочкою Станіслава Жолкевського. Дитячі роки майбутній король разом зі своїм братом Мареком провів у родовому замку в Жовкві.
Портрет Яна III Собеського
Ян ІІІ Собеський
Навчався Ян Собєський в Краківському університеті. Після закінчення навчання, хлопець подорожував Центральною та Західною Європою. Майбутній король володів латинською, французькою, німецькою, іспанською, італійською, німецькою,татарською і турецькою мовами. Одним з його улюблених занять було читання книг. Варто зазначити, що він брав участь у війні проти Богдана Хмельницького, зокрема у битві під Берестечком (1651 р.) був тяжко поранений. З кінця 1650–х років починається кар’єрний зріст Собеського.
Портрет Марії Казимири (Марисеньки). Автор Ф. Депорт.
Марія Казимира Луїза де Гранж д’Аркьєн (1641-1716 рр.), майбутня дружина Яна III Собеського, походила з французької дворянської родини. Варто зазначити, що з п’яти років перебувала у свиті королеви Марії Луїзи Неверської. Марія Луїза була королевою Польщі, дружиною короля Яна ІІ Казимира.
Як починалась історія кохання майбутнього польського короля?
Марія і Ян вперше побачились у 1655 році в королівському палаці у Варшаві. Йому було 26 років, а їй 14. Король закохався у юну дівчину. Марисенька у 1658 році, у 17 років, вийшла заміж за Яна Собіпана Замойського, воєводу сандомирського і київського. Замойський був досить багатим і відповідно весілля було розкішним. Молода дружина змушена була терпіти невірність чоловіка і його постійну відсутність. В Марії Казимири та Яна Замойського народилось четверо дітей, які помирали ще в дитинстві. Ян Собіпан був хворий на сифіліс, відповідно заразив і дружину, яка довгий час боролась із цією хворобою і наслідки якої відчувала все життя.
Перший чоловік Марії Казимири – Ян Собіпан Замойський
Склалося так, що поблизу Замостя жила мама Яна Собеського, коли він їздив її навідувати, то мав змогу бачити свою кохану. Майбутній король підкидав листи Марії Казимирі, вона йому відповідала. Згодом пара почала зустрічатися. Проти їхніх стосунків виступала мати Яна Собеського – Теофілія, яка так і не дізналась чим закінчився роман її сина, бо померла у 1661 році. У 1665 році помер Ян Замойський.
Невдовзі після його смерті, того ж року, вона виходить заміж за Яна Собеського. Попереду – 30 років щасливого подружнього життя. На них чекало чимало як радісних, так і важких моментів. У 1674 році Ян Собеський стане королем Речі Посполитої Яном III, попереду – 1683 р., рік перемоги над турками під Віднем. Так само було чимало випробувань – війни та постійні походи.
Картина Яна Матейка ‘‘Король Ян ІІІ Собєський повідомляє папі вістку про перемогу під Віднем’’.
Під час розлуки Ян писав своїй коханій дружині листи, в яких називав її ‘‘Єдина потіхо душі і серця мого’’. В листах розповідав про стан своїх справ, завжди писав коханій як він за нею скучив та наскільки він її любить, запитував про стан її здоров’я, робив їй багато компліментів. Загалом їх було написано майже 4 тис. З них опубліковано 300.
Один з листів короля до своєї коханої дружини Марисеньки. 13. IX. 1683.
Варто зазначити, що Марисенька, саме так її любив називати чоловік, часто супроводжувала його в поїздках по країні. Чимало часу подружжя проводило в Яворові, одній з улюблених резиденцій Яна ІІІ, бувало також у Жовківському та Золочівському замках. У Яворові було створено парк – звіринець, у Жовкві розкішний замковий сад у стилі бароко, у Золочеві – Китайський палац. В їхньому шлюбі народилось 14 дітей, з яких до дорослого віку дожило тільки четверо.
Ян III Собеський з родиною. Придворний художник, 1693 рік
У 1696 році Ян III помер у Вілянівському палаці поблизу Варшави, похований у варшавському костелі капуцинів. Після смерті чоловіка Марія Казимира спочатку переїхала до Риму, а потім оселилася у французькому замку Блуа. Померла Марисенька в себе на батьківщині, у Франції, в 1716 році.
Пам’ятник Яну III Собеському та його коханій дружині Марисеньці у Варшаві
Наступного року тіло її перенесли з каплиці Святого Євстафія в Блуа у варшавський костел капуцинів – туди, де похований її коханий чоловік, а у 1734 році їх останки перевезли в крипту кафедрального собору на Вавелі.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Л.: ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – 752 с + 8 кол. мап.;
Вже незабаром, 7 березня 2017 року, у приміщенні Lviv Film Center (вул. Володимира Великого, 14а) відбудеться персональна благодійна виставка-аукціон художниці Роксолани Йолич.
Кошти від продажу картин з благодійного аукціону будуть скеровані на створення Центру Спортивного Дозвілля дітей та молоді з порушенням інтелекту за програмою Special Olympics Lviv Young Athletes та фізичної підготовки атлетів Спеціальних Олімпіад на базі підвальних приміщень Lviv Film Center.
Роксолана Йолич на відкритті своєї виставки “Різдвяна Коляда Янголів”
Метою Центру Спортивного Дозвілля є промоція спорту та фізичного виховання серед дітей та молоді з порушенням інтелекту. Організація системний тренувань для всебічного фізичний розвитку з подальшим пошуком навиків до конкретних видів спорту, що в перспективі дає можливість брати участь у національних та міжнародних змаганнях Спеціальних Олімпіад. Стимуляції інтеграції в суспільство завдяки використання інклющивних тренувань та спільної командної гри.
Робота Роксолани Йолич
Роксолана Йолич – це молода художниця, яка уже в 2014-2015 роках мала дві персональних виставки у Франції – у французько-українському інформаційно-культурному центрі (м. Париж). Чимало картин молодої мисткині є у приватних колекціях.
Робота Роксолани Йолич
У травні 2016-го Роксолана Йолич взяла участь у благодійному аукціоні «А ми тую козацькую славу підіймемо»: кошти від продажу картин художників були передані на реставрацію історичного корабля – чайки «Пресвята Покрова». Того ж місяця мисткиня доєдналась до міжнародної виставки «Lviv Art Fair» у Львівському палаці мистецтв (експозиція увійшла у десятку світових фестивалів «Art Fair»).
Робота Роксолани Йолич
13 листопада 2016 року відбулась благодійна виставка-аукціон “Бог біля тебе!” на підтримку Соціально-мистецького проекту Пісні Війни – масштабна громадська ініціатива, завданням якої є пошук та запис на професійній студії звукозапису пісень, створених українськими воїнами, які воювали та досі воюють на сході України. Надзавдання проекту – зберегти сучасну україномовну військову пісню як у контекстах музичної культури й патріотичного виховання, так і в контексті історії України.
Буремні часи переживає Україна. Революція Гідності, війна проти російських окупантів, спалені міста та багаточисельні жертви і біженці. Шквал політичних новин захопив ефір і думки молоді. Здається тепер вже не до кохання, але віра в перемогу сил добра та однакові погляди на майбутнє країни, і свої власні, зближують молодь.
В багатьох з них спалахує світле почуття – кохання. Складні часи безумовно пройдуть. І будуть знову освідчення, весілля, народження дітей. Адже життя неможливо зупинити!
Історія про перемагаючи силу справжнього кохання двох закоханих із Львова – українки Пелагею та італійця Ромуальдо Мікелліні, що трагічно завершилась у 1524 році, може стати доказом, що для справжнього почуття не існує нездоланних перепон. Час не власний над тими, хто надихнув своєю відданістю мільйони закоханих у цілому Світі.
Френк Бернард Діксі. Ромео і Джульєтта. 1884 р.
Час зберіг для нас чимало історій про непереможну, не зважаючи на усілякі перешкоди, силу справжнього почуття. Одна з них загальновідома трагічна історіякохання, яка отримала всесвітню славу після виходу із друку в Лондоні у 1594 році п’єси Вільяма Шекспіра “Ромео та Джульєтта”. Шекспір, створив п’єсу на основі авторського переспіву написаної близько 1529 року новели італійського письменника Луїджі Да Порта (Luigi Da Porto). Історія про це трагічне кохання, настільки захопила видатного англійського поета-романтика лорда Джорджа Байрона, що він під час його проживання в Італії в 1816-1820 роках, спеціально помандрував до Верони, щоби в місцевому архіві знайти її документальне підтвердження. Архіваріус Верони розповів йому, що ніяких документів про проживання родин Монтеккі та Капулетті у місті не існує. Коли Байрон домігся, щоб відкрили кам’яні кришки поховань Ромео та Джульєтти, то побачив, що вони порожні. Тож він вирішив, що розповідь про веронських закоханих – звичайна вигадка.
Але історія про жертовне кохання – не вигадка! Джерелом інформації для Луїджі Да Порта стала історія самовідданого, достатнього подиху, дивовижного кохання української дівчини Пелагеї та італійського юнака Ромуальдо Мікелліні. Цю історію він дізнався від прибулих із Львова (LEOPOLIS) друзів Ромуальда – виноторговців.
Краківське передмістя. Реконструкція Ігора Качора
На околиці середньовічного Львова існувало Краківське передмістя, в якому з давніх часів проживали представники різних народів: євреї, татари, греки, німці, українці та італійці.
Так склалася доля, що поруч тут мешкали дві родини – українця ремісника та італійця виноторговця. Вони були добрими сусідами. В їхніх родинах зростали діти майже однолітки – в українській дівчинка Пелагея, а в італійський хлопчик Ромуальдо (Ромео). Діти стали друзями – вона вчила його української – він її італійській мови… Швидко промайнули роки, дитяча дружба переросла в справжнє кохання.
Ромуальдо освідчився Пелагеї в коханні до неї, вона відповіла взаємністю. Вони заприсяглися один одному у вічному коханні. Але коли розповіли про це своїм батькам – італійці та українці, не змовляючись відповіли, що згоди на одруження не дадуть ні за що. Справа була у тому, що в той час існувала категорична заборона, аж до смертної кари, за намір шлюбу між представниками різних конфесій. Мешканці Львова ще незабули, як у 1518 році на центральній площі міста за присудом суду були спалені живцем православний вірменин і полька католичка, які покохали один одного. Добрі сусіди православні українці та католики Мікелліні перетворились на ворогів. Виноторговець, вирішив відправити Ромуальдо із караваном до Італії, сподіваючись, що під час довгої подорожі останній відмовиться від свого кохання.
Церква Благовіщення Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
Весною 1524 року у Львові спалахнула епідемія чуми. Повернувшись із Італії Ромео дізнався, що його кохана Пелагея захворіла. В той час хворих на цю недугу вивозили подалі від міських мурів і залишали в саду (неподалік від нинішнього ринку “Краківський”), де ними опікувалися монахи. Там і знайшов свою кохану Ромео. Не дивлячись на умовляння родини, яка благала його не ризикувати своїм життям, він залишився із Пелагею сподіваючись, що зможе врятувати її від смерті. Але, на жаль, через декілька днів дівчина померла на руках коханого. Пелагею поховали на кладовищі біля церкви Благовіщення, яка в той час знаходилась на сучасній вулиці Городоцькій.
А через декілька днів, перейнявши від Пелагеї хворобу, помирає невтішний Ромео. Вмираючи, він попросив родину поховати його на цвинтарі костелу Святого Станіслава, який в той час знаходився неподалік від кладовища, де спочила Пелагея. Цвинтарі розділяла тільки стіна. Знаючи, що кохана похована під стіною, юнак свою родину про те, щоб його могила теж була під самою стіною та щоб на обох могилах були однакові надгробки і на кожному із них були вибиті два серця з’єднанні листям лавру.
Безутішні родини, які втратили своїх дітей, примирилися і виконали останню волю Ромео, відтворивши на надгробках напис із вірша львівського поета Шимона Шимоновича: “Що любов сполучить і смерть не розлучить”.
Костел Св. Станіслава. Реконструкція Ігора Качора
Після похорон засмучені друзі Ромео – італійці знов помандрували до Італії, розповідаючи своїм знайомим про романтичну і водночас трагічну історію кохання між Ромео і Пелагею.
Не відомо чому, переказуючи цю львівську історію Луїджі Да Порта змінив ім’я Пелагеї на Джульєтту і переніс подію до Верони у своїй новелі – залишимо це на сумлінні автора.. Цю давню легенду підтвердив у своєму латиномовному рукописі «Leopolis Triplex» (Потрійний Львів) видатний львівський поет та історик Бартоломей Зиморович, який із 1648 по 1668 був бургомістром Львова.
Бартоломей Зіморович
Маючи доступ до архівів та вивчаючи старовині документи він знайшов свідчення того, що на початку XVI століття у Львові дійсно проживала родина італійця Мікелліні та про трагічне кохання Ромуальдо та Пелагеї. Зиморович віднайшов могили закоханих, переписав написи на надгробках і повернувшись до магістрату вніс опис в свій рукопис.
Давно вже нема у Львові ні церкви Благовіщеня, ні костелу Святого Станіслава (він стояв на місці перетину теперішніх вулиць Ш.Алейхема та Городоцької) – понад двісті років тому руїни тих храмів були знесені за наказом австрійської влади. Не стало і старих поховань. Але коли крокуєш вузькими вуличками старовинного Львова здається, що над старими куполами храмів і дахами будинків витають душі Пелагеї та Ромуальдо, нагадуючи нам, що тих кого з’єднало кохання не в силі роз’єднати навіть смерть.
Фонтан закоханих
9 травня 2012 року на вулиці Лазневій, навпроти готелю “Львів”, відкрили пам’ятник-фонтан, що уособлює історію Вічного Кохання, яке зародилося 500 років тому між Ромуальдо та Пелагею. Тепер у закоханих з’явилося місце у Львові, де існує можливість висловити свої найсвітліші почуття.
Марко СІМКІН журналіст –міжнародник , кореспондент «Forum International Press TV»
Для більшості сучасних львів’ян, словосполучення “брати Рогатинці” асоціюється здебільшого не з реальними людьми, а з вулицею у центрі міста. Натомість самі постаті Юрія та Івана фактично до сьогодні залишаються окутаними пеленою таємничості для широкого загалу. Разом з тим, мов йде про одних з найцікавіших осіб в історії ранньомодерного Львова, які безперечно варті уваги навіть сучасної людини, яка здебільшого переймається значно буденнішими проблемами. Отож пропонуємо вам поглянути на те, ким же ж бути Іван та Юрій Рогатинці.
Рогатин (сучасна Івано-Франківська область) у наші дні
Львів у 1618 році
Юрій та Івана народилися в Рогатині, орієнтовно в 1530-1540-ві роки. Їхнім батьком був рогатинський міщанин Кузьма, який володів ремеслом сідляра. Ймовірно саме в Рогатині два брати і отримали початкову освіту. Успадкувавши справу батька, Юрій та Іван жили у Рогатині, тут же вони і одружились з місцевими міщанками – Юрій з Ганною, а Іван з Марією. Проте вже у 1570-ті роки обоє братів переїжджають до Львова. Як влучно відзначає один з кращих дослідників історії ранньомодерного Львова Мирон Капраль, важко достеменно сказати у чому полягала причина такого рішення. Проте джерелами фіксується, що у грудні 1579 році брати придбали будинок у Галицькому передмісті.
вулиця Руська у наші дні
Дзвіниця Успенської церкви (т.зв. Вежа Корнякта) по центрі
Приїзд братів до Львова співпав з ситуацією у якому опинилось православне Львівське Успенське братство, яке на той час стало одним з чільних осередків культурного та освітнього життя української громади Львова. На думку більшості дослідників, реформування Успенського братства у 1570-80-ті роки пов’язане передовсім з діяльністю Івана Красовського та одного з братів Рогатинців – Юрія. У 1586 році братство отримало новий статут, який затвердив один з ієрархів Східної Церкви – Антіохійський патріарх Йоаким. Цікавим є той факт, що за певну провину члена братства могли навіть покарати ув’язненням при церковній вежі. Не оминула ця доля і Юрія Рогатинця, якого незважаючи на його заслуги посадили на добу до вежі. Членом братства міг стати кожен шляхтич, міщанин і навіть селянин. Тогочасне братство на тлі кризових явищ у православ’ї та враховуючи атмосферу полеміки та Реформації було досить передовою структурою у релігійному житті Львова.
Печатка Успенського братства
Будівля Успенської церкви з дзвіницею у наші дні
Патріарх Єремія ІІ
Прикментно, що у 1588 році саме Рогатинці стали старійшинами вже реформованого братства. Проте одразу ж виник конфлікт братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який наклав церковне відлучення в тому числі і на братів Рогатинців. Далі – більше. Наприкінці жовтня 1587 року, рідний брат Гедеона – Василь, побив Юрія Рогатинця. Рогатинці з іншими членами братства шукали захисту у Константинопольського патріарха Єремії. Останній зняв з них церковне відлучення та надав братству та монастиреві Св. Онуфрія – Ставропігію.
Костянтин Василь Острозький
Іван Вишенський. Пам’ятник у Судовій Вишні
Брати Рогатинці згодом стали повноправними міщанами те переселились на вулицю Руську. Вони намгаались стати повноправними членами львівського цеху сідлярів, римарів і підпружників. Проте православні не мали права вступати до цеху і братам вдалося в якості винятку потрапити до його лав виключно завдяки власному талантові. Тим не менш, хоч і вступивши до цеху, вони не мали права брати собі православних учнів. Це викликало численні позови та судові справи братів проти цеху. Міске право Рогатинці отримали у 1588 році. Рогатинці спільно володіли майном. Рогатинці активно контактували з князем Острозьким та іншими українськими магнатами, які були досить впливовими у Речі Посполитій і сприяли діяльності братства. Рогатинці також їздили на сейми . У 1592 році Юрій Рогатинець спільно з С. Зизанієм біля трьох років перебував у Вільнюсі. У 1595 році він повернувся до Львова, а у 1596 році брав участь у Берестейському соборі, де представляв антиуніатську позицію.
Станіслав Жолкевський
Вулиця братів Рогатинців у наші дні
Особливу увагу викликають взаємини Юрія Рогатинця з Іваном Вишенським. Зокрема твір “Послання до Домнікії”, був адресований саме полеміці з Рогатинцем. Іван Рогатинець помер у 1603 році, залишивши заповіт, у якому він просив прийняти до цеху сідлярів своїх синів – Івана, Прокопа та Кузьму. Незважаючи на це, цехмістри відмовлялись це зробити. Лише втручання польного гетьмана коронного Станіслава Жолкевського допомогло на деякий час врегулювати справу. У травні 1605 року, Юрій Рогатинець також уклав збережений до нашого часу заповіт. Брати були чільними діячами у житті не лише братства, а у й усього ранньомодерного Львова. Вони були людьми свого часу і не залишались байдужими до актуальних для них подій того часу. На початку 1990-х років на їхню честь було названо одну з вулиць львівського середмістя. Проте чим вони є для сучасних львів’ян? Чому варто про них пам’ятати? Приблизно за 2000 років до життя Рогатинців, давньогрецький історик Фукідід у своїй «Історії», вклав у вуста афінського полководця Нікія фразу: «Держава – це люди, а не стіни чи кораблі…». Рогатинці не нарікали на бездіяльну владу чи «неправильне» населення. Вони своєю діяльністю намагались робити усе щоб покращити місто та середовище у якому вони жили. Приклад, про яким сучасним львів’янам, та й не лише львів’янам, варто хоч деколи згадувати.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Капраль М. Брати Рогатинці – старійшини львівського Успенського братства // Україна в минулому / Інститут української археографії, Львівське вiддiлення. – Київ; Львів, 1992. – Вип. 2. – С.50–60.
Ясіновський Ю. П. Рогатинець Юрій Кузьмич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 249.
Ви мрієте про романтичні вихідні у Львові, але боїтеся потрапити у халепу замовивши квартиру через інтернет? Годинами гортаєте сторінки сайтів не знаючи, чи правдиву інформацію вони подають? Негайно покиньте це заняття! У Львові вже кілька років успішно працює консьєрж-сервіс Мushroom з пошуку квартир. Тож професійні працівники коол-центру впродовж 15 хвилин запропонують вам 3 варіанти помешкання за вашими вимогами.
З чого все це почалося? Одного разу киянин Андрій Окунський привіз із Лондона ідею, яку втілив у власному бізнес-проекті консьєрж-сервісу. Бажання створити службу, яка реалізує будь-які запити клієнтів, було здійснено британцем Беном Еліотом 2000 року. Аристократ першим зареєстрував новий цілодобовий сервіс, який став світовим лідером з надання послуг класу люкс.
Стартап Андрія Окунського для Львова виявився настільки вдалим, що потрапив до чергового списку журналу «Forbs».
Андрій Окунський
– Чим для вас цікавий туристичний бізнес Львова?
– Мене завжди приваблював туристичний потенціал України. І завжди вражало, як ми ним нехтуємо. Об’єктивно оцінивши свої можливості, стан туризму, потреби туристів, власний досвід, зрозумів, що чекати, коли все буде напрацьовано: дороги, логістика, правильний сервіс не варто. Потрібно вже почати працювати з тим, що ми маємо на даний час.
Подобова оренда та поінформованість туриста під час подорожі стало моїм бізнес проектом.
На даний час в Україні можна заходити у більшість ніш та успішно розвиватися. Ринок відчуває гостру необхідність у якісному продукті – товари, послуги, роботи.
Я розумів, що заходжу в середовище, у якому вже працює чимало конкурентів. Та страшна конкуренція виявилася не такою вже й страшною.
Кожен наш працівник, як і я особисто, знаємо, що ми надаємо туристам справжній сервіс! Ми дійсно з легкістю можемо допомогти з бронюванням та іншими туристичними питанням. Перевірено роком нелегкої праці!
Андрій Окунський
– Як це працює у Львові?
– Завітайте на сторінку консьєрж-сервісу Мushroom у місті Лева і професійні працівники коол-центру впродовж 15 хвилин запропонують вам 3 варіанти помешкання за вашими вимогами, порадять, забронюють і підберуть все для вашого комфотного відпочинку або бізнес-справ!
Відмінність Mushroom від інших сервісів щодо бронювання житла полягає в тому, що в тут все організовують помічники зі 100% гарантією поселення, в будь-якій годині доби, коли на інших сервісах все потрібно шукати самому.
Адже Львів – місто, де завжди гарячий туристичний сезон, практично немає спадів, тому складно забронювати хороші апартаменти. Цей сервіс швидко розвивається і за ним велике майбутнє.
Для нас важливе враження кожного клієнта від співпраці з нами, бо репутація в ділових колах – насамперед! Ім’я бренду, який ніколи не підводив – це реклама, без реклами. Тому про нашу компанію писав журнал Forbs в огляді думок стартапів, які працюють в шеринговій моделі економіки. Це теж не може не тішити.
Андрій Окунський
– Які ще послуги може отримати турист у вас?
– Ми допомагаємо не лише з бронюванням апартаментів, але і надаємо інформацію про події у місті, допомагаємо викликати таксі, зарезервувати столик у ресторані, пропонуємо цікаві екскурсії та розважальні заклади.
Ця інформація надається безкоштовно та безвідносно до того бронюєш через нас житло чи ні. Ось такий бонус ми робимо всім, хто до нас звернувся!
Бронюючи через нас квартиру клієнт може на 99,9% бути впевненим, що квартири на нашому сайті є реальними та фото відповідають дійсності. Ми особисто створюємо базу квартир, самі їх фотографуємо! Це дозволило нам звести до 0% ризик заплатити гроші аферистам за неіснуючий об’єкт.
Андрій Окунський
– Різні міста України мають свої відмінності для цього спектру туризму?
– Так. Маючи кілька річний досвід з створенням бази квартир Львова, Одеси та в Карпатах на основі беспосереднього спілкування з орендодавцями /власниками житла, відчувається мікрокон’юнктура кожного окремого міста.
Ця відмінність як у підходах до співпраці з кінцевим споживачем, з онлайн сервісами щодо бронювання житла, процедури бронювання.
Наприклад: в Закарпатській області власники так званих садиб неохоче працюють з онлайн сервісами, на яких можна розмісти своє житло для демонстрування туристам, з міркувань їх неефективності. Крім того, більшість власників не вважають ключовим критерієм збільшення заповненності житла клієнтами – необхідність ведення календаря заселення, який дозволяє 24/7/365 бачити, які номери/кімнати вільні та з якого по яке! Також, закарпатці, навідміну від Львова та Одеси, простіше відносяться до відсутності передоплати за обране житло.
В Одесі ж своя ситуація: в літній період більшість квартир знаходять свого мешканця за системі «сарафанного радіо». Тому онлайн сервіс стає актуальним для власників/орендарів, коли закінчується пляжний сезон.
Для клієнтів ж це не дуже добре, бо немає жодних гарантій, як щодо поселення, так і щодо якості самого житла.
Ми запрошуємо до співпраці усіх власників/орендодавців, які готові працювати якісно у сфері туризму та подобової оренди.
Андрій Окунський
– Ви самі багато мандруєте, ймовірно помічали відмінності між європейськими та українськими мандрівниками?
– Іноземці дуже рідко бронюють квартири, бо у нас дуже складно із сервісом, подобовою культурою та через відсутність елементарного перекладу сайтів. Тож вони надають перевагу готелям, які їм доступні та зрозумілі, завдяки працівникам із знаннями іноземних мов.
Андрій Окунський
– Останні ваші мандри – це підкорення Ісландії, якими є враження?
– В Ісландії усюди є необхідний мінімум інформації та інфраструктури для туриста. І де б ми не були: на звичайній кемпінговій поляні з кухнею в скелі чи на фермі XVII століття в Skaftárhreppur, Судурнес, де вже близько 10 років ніхто не живе. Останній фермер помер, приблизно 2009 року у віці понад 100 років. Ця ферма колоритна тим, що в ній час наче завмер. Господарські приміщення під автентичним дахом з дерну та торфу, с/г приладдя, інструменти, автомобіль стоять/лежать так, ніби господарі тут живуть і досі і ось через хвилю вийдуть до відвідувачів),
Ісландія зробила все для того, щоб турист почувався комфортно, де б він не мешкав: будинок, намет, будинок на колесах.
Андрій Окунський
– Львів і помешкання з романтичними історіями. Чи цінним є це туристичні надбання?
– Одні з наших відвідувачів так перейнялися легендами міста, що просто хотіли відвідати всі ті місця, які пов’язані із певними романтичними історіями. Та коли вже їхали додому, разом із подякою за чудово організований відпочинок сказали: «Усі, хто у Львові причетний до туристичної інфраструктури – дуже зобов’язаний історії, яка творила такі неймовірні переплетіння доль винятково у вашому місті».
Звісно, що туристи хочуть зупинитися в місті не лише в гарних помешканнях. Їх цікавлять квартири та будинки, які мають цікаву історію, раритетні меблі. Тож ми пропонуємо їм справді виняткові місця.
У місті Лева безліч цікавих помешкань, цікавих історій, людей. Тут варять смачну каву й пригощають традиційними галицькими стравами. Повірте, наше місто може здивувати й закохати у себе справжніх «мандрівних гурманів», аби лишень вони приїжджали до нас за новими враженнями та незабутніми спогадами!
Група альпіністів із десяти людей, серед якої було восьмеро українців, піднялась на найвищу гору Америки Аконкагуа, висота якої майже 7 тисяч метрів. Підкоривши найвищу вершину Америки львів’янин Роман Городечний підняв над горою прапор Львова.
«Штурм гори», як розповів Форпосту підкорювач вершини, тривав приблизно 20 годин. Температура коливалася від 35 до 40 градусів на вітрі.
У планах львів’янина підкорити всі найвищі вершини континентів. По поверненню із подорожі Роман дасть Форпосту ексклюзивне інтерв’ю про сходження на Аконкагуа.
«Прапор Львова на найвищій точці південної Америки, гора Аконкагуа, 6962 м», – написав львів’янин на своїй сторінці у Фейсбук.
Аконкагуа, за матеріалами Вікіпедії, як найвищий пік Америки, входить до складу альпіністського проекту “Сім вершин”. Еквадорець швейцарського походження, Карл Еглофф, побив рекорд Кіліана у швидкісному забігу на Аконкагуа. Його час становив 11 год 52 хв проти 12 год 49 хв каталанської зірки світового скайраннінгу.
Перша відома в історії спроба сходження на гору було здійснена у 1897 році експедицією англійця Едварда Фіцджеральда. Пік уперше був підкорений Матіасом Зурбріггеном 14 січня 1897 року.
Роман Городечний
Наймолодшою людиною, яка підкорила Аконкагуа, був Тайлер Армстронг з Каліфорнії, який піднявся на вершину у 9-річному віці 24 грудня 2013 року. Найстарший підкорювач вершини — Скот Льюїс, який досягнув вершини 26 листопада 2007 року у 87-річному віці.
Група альпіністів що піднялась на найвищу гору Америки Аконкагуа
На Аконкагуа загинули 135 альпіністів, більшість через ускладнення висотної хвороби, а також через падіння, серцеві напади та гіпертонію. Перший смертельний випадок стався з австрійцем Степанеком у 1926 році. В середньому на Аконкагуа щороку гинуть троє альпіністів.
До плеяди знаних постатей міста Трускавця в першу чергу слід віднести ім’я отця Олекси Пристая, що залишив по собі цінне джерело для вивчення історії, культури, побуту рідного села та його мешканців.
Отець Олекса Пристай (1863-1944)
«Спогади – це рай, з якого нас уже ніхто не вижене». Ці слова німецького митця Л. Ріхтера стали епілогом до книги спогадів трускавчанина Олекси Пристая «З Трускавця у світ хмародерів», перший том якої світ побачив у 1933 році. Писав свої мемуари отець Пристай в еміграції, куди якого занесла доля на початку ХХ ст.
Ольга Бачинська, дружина о. Пристая
Та народився наш герой у Трускавці, 27 лютого 1863 року, в селянській родині Теодора та Ганни Пристаїв. Початкову освіту здобув у трускавецькій народній школі, згодом навчався у Дрогобицькій гімназії, а пізніше – в Стрийській, по закінченні якої продовжив свої студії у Львівській духовній семінарії. В 1893 році після закінчення навчання у семінарії, висвячений митрополитом Сембратовичем на священника, тривалий час служив на парафіях Львівщини та Станіславщини.
Дружина Ольга з дітьми: біля неї стоїть син Богдан, сидять син Тарас, дочки Наталка та Оксана. На той час перебували в місті Перемишлі, де навчалися діти, 1910-і роки
17 листопада 1907 року з міста Коломиї емігрував до США, де служив українській греко-католицькій церкві в еміграції, проводив широку громадсько-політичну діяльність у середовищі українських емігрантів США.
Тарас Пристай, найстарший син о. Пристая, старшина Української Галицької Армії, 1918-1919 роки
В 1938 році, маючи можливість відвідати з’їзд кооператорів у Ворохті, він також побував на своїй малій батьківщині – у Трускавці, де зустрівся з родиною та з активом громади.
Титульна сторінка книги спогадів О. Пристая, 1933рік, І том
По собі майбутнім поколінням О. Пристай залишив велике 4-х томне видання «З Трускавця у світ хмародерів» з підзаголовком «Спомини з минулого й сучасного з ілюстраціями в тексті». Передмову та редакцію всього видання здійснив доктор Лев Мидловський. У своїй передмові він відзначив: «На 62-му році життя починає о. О. Пристай писати свої спомини. Працює над ними цілих 8 років, у тих вільних хвилинах, що їх небагато залишається священникові, а водночас громадському діячеві”.
Отець Олекса Пристай з дочкою Оксаною, США, 1930-і роки
Книга спогадів дає широкий спектр інформації про село Трускавець очима дитини, юнака, галицького українця, який ставши емігрантом, не переставав любити батьківщину, думати про неї, про рідне село, думки про яке вилилися в таке чудове історичне джерело для майбутніх поколінь. Автор подає різносторонній опис Трускавця другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., де цікавими є власні версії походження назви «Трускавець», до яких варто прислухатись. З даного джерела ми дізнаємось про кількісний та етнічний склад населення села, про історію трускавецької парафії та священників, які її очолювали. Не обминув автор і опису купелевого заведення (курорту) та найпопулярніших джерел «Нафтусі» і «Марусі», очима місцевого жителя. Цікавим є матеріал про культуру та побут галицьких селян, про те, яких релігійних і народних традицій дотримувались трускавчани, який одяг носили, як вели господарство, як тяжко, але весело працювали на землі, що вирощували на родючих трускавецьких землях і які страви готували з власно вирощених продуктів. А чого варті ліричні описи трускавецьких краєвидів у різні пори року, яким міг би позаздрити професійний письменник.
Приїзд на батьківщину та зустріч о. Пристая з родиною в місті Коломия: в поряд дочка Оксана,крайній зліва – син Богдан, 1938 рік
Спогади о. Олекси Пристая стали неоціненним скарбом для науковців, краєзнавців, педагогів та для кожного пересічного трускавчанина, який хоче пізнати історію свого краю, свого роду, для кожного із батьків, який хоче, щоб життя його дітей було праведним, для кожної людини, яка хоче бути порядним громадянином своєї держави.
Отець Олекса Пристай з родиною у Ворохті, 1938 рік
Перші три томи світ побачив у друкарні видавничої спілки «Діло» у Львові. Якщо перший том спогадів висвітлює минуле Трускавця, то решта дають описи з інших місць перебування о. Пристая як священника та еміграційної роботи в Америці. Слід згадати, що спогади о. Пристая, які редактором надсилались частинами у Львів, були конфісковані НКВС у перші роки окупації Львова і передані в архів. Матеріали до 1989 року були на таємному зберіганні, тому не могло бути мови про їхнє не лише перевидання, але й яку не будь популяризацію.
Зустріч о. Олекси Пристая з наймолодшою сестрою Анастасією у Трускавці, 1938 рік
Ознайомитися з мемуарами Пристая широкий загал трускавчан вперше зміг через газету «Франкова криниця», які у формі додатку до газети були ініційовані редактором Ігорем Сусюком. Репринтне видання книги-спогадів «З Трускавця к світ хмародерів» трускавчани побачили у вересні 2010 року за сприянням голови ГО «Рада міста» Руслана Козира.
Зустріч о. Пристая з громадським активом села Трускавця в будинку «Сільського господаря», 1938 рік
Справді, коли людина поринає в світ спогадів, діється щось особливе, приємно-ностальгічне, а коли це все лягає на папір, маючи надію залишитись в людській пам’яті назавжди, це своєрідна сповідь перед Богом, яка повинна бути правдивою, відвертою, щирою, бо в іншому випадку не буде сприйматися нащадками, майбутніми поколіннями. І це дуже добре розуміла людина, яка все своє життя посвятила служінню Богові та своєму народові.
Зануритися в таємничий світ, який балансує на межі магічного і космічного сприйняття одного з найзагадковіших місць України — Кам’яної могили можна від 10 лютого 2017 року в Львівському музеї історії релігії.
Відкриття виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Відкриття виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
„Кам’яна могила. Реінкарнація“ — виставка робіт трьох художників — Олександра Чегорка, Сергія Лаушкіна і Анатолія Фурлета, яку відкрили 10 лютого. Експозицію розгорнули аж у трьох залах.
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Роботи майстрів — результат їхньої участі в цікавому проекті Музею історії місто Кам’янського, що на Дніпропетровщині. Митці побували на Кам’яній могилі і, надихнувшись історичним, майже космічним місцем, передали це натхнення, власні рефлексії у своїх творах — через живопис, скульптуру, фотографію і слово.
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
— Перетини знаків, які ми бачили на Кам’яній могилі — це щось надзвичайне. Вони ще раз доводять, що наше життя — це знак, як той, що малює птаха розмахом крил, квітка пелюстками. Хочеться, щоб цей дотик був вічний, тому й передаємо його через мистецтво — воно вічне, — так поетично змалював власну концепцію робіт митець Олександр Чегорка.
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Сергій Лаушкін додав, що найбільше їх надихнула незбагненність того місця. За тиждень перебування там, митці працювали і посеред ночі, і рано до сходу сонця. Кажуть, що виходили на гору в різний час, щоб відчути особливу енергетику місця. Анатолій Палет порадив усім принагідно поїхати хоча б на кілька днів на Кам’яну могилу, бо це особливе місце і його треба відчути. Кам’яна могила знаходиться у Запорізькій області поблизу Мелітополя і є одним із найстаріших природних пам’яток із збереженими малюнками, петрогліфами ще з часів пізнього Палеоліту.
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
Експозиція виставки „Кам’яна могила. Реінкарнація“
А поки що можна насолодитися „художньої реконструкцією духовного простору Кам’яної Могили через особливі енергоінформаційні потоки, своєрідну реінкарнацію давніх знаків і символів у модерному контенті українського мистецтва“, як описала цю виставку директор Музею історії міста Кам’янського Наталія Буланова, через твори митців.
Таємниці галицьких надр. Нафтовидобування у Галичині австро-угорського періоду
Вкладення австрійського, німецького, потім і іншого західноєвропейського та заокеанського капіталу в нафтову промисловість Галичини, а з ними й видобуток нафти поступово збільшувалися. Особливо бурхливо став зростати нафтовидобуток з кінця 1870-х рр. У 1881 р. він досяг 40 тис. т, а в 1890–1900 рр. – 310–330 тис. т.
З метою дистиляцiї нафти С. Щепановський заклав у Печенiжинi рафiнерiю (нафтоперегонний завод), сприяючи, таким чином, широкому збуту очищеної нафти за кордон. Нафта частково продавалася і в навколишнiх селах. Слобідська копальня посiдала одне з перших мiсць в Європi, а Печенiжинська рафiнерiя залишалася третьою в європейських країнах.
З видобутком нафти почалося і будівництво підсобних приміщень. У 1880-х рр. площа копальнi займала понад 86 га, не враховуючи прилеглих камеральних лiсiв, що нараховували кілька тисяч гектарів i були вiддані в оренду С. Щепановському та спілкам. Тут розташовувалося понад 150 свердловин на різних стадіях розвитку, глибина яких сягала 380 м. Це були дерев’янi вежi дев’ятиметрової висоти. Отвiр у землi поступово звужувався з 18–24 до 0,5 цалi. Для запобігання обвалу, в кожнiй свердловинi встановлювалися залізні труби. Слід зауважити, що одна з перших потужних свердловин називалася «Гуцул», а її початковий дебіт сягав 25 т/добу.
Тустановичі, “Нафта-Сіті”, найбільша пожежа нафтової свердловини, 1908 рік
На родовищі у Слободі Рунгурській працювало 70 парових машин, які обслуговували понад 70 робiтникiв (свердлильники чи бурильники, ковалi, машиністи тощо). Родовище розробляли різні спілки, в тому числі Спілка Вінценза, яка володіла трьома свердловинами. Роботи велися до 1930-х рр. За весь час експлуатації родовища там видобуто 332 тис. т нафти. У 1874 р. видобуток нафти в Слободi Рунгурській становив 180 т. Дещо пiзнiше, в 1881–1885 рр., продукцiя нафти виносила щорічно 1,2–5 тис. т. У копальнi, крiм будинку управлiння, були ще кузня i верстати, бiля 70 житлових будинкiв, поштовий уряд, вiддiлок жандармерiї, ощадна каса для робiтникiв, лiкарня на декiлька лiжок, рiзник i кiлька крамниць.
На початках галицького нафтівництва, наприкінці 1870-х рр. наступив застій, оскільки вважалося, що ще добовий дебіт від 0,5 т був перспективним, а такого у Галичині було вкрай мало і загальний видобуток продукції практично не зростав з року в рік.
Тустановичі, “Нафта-Сіті”, найбільша пожежа нафтової свердловини, 1908 рік
У Бориславі та навколишніх селах (Тустановичі, Волянка, Мражниця, Східниця, Нагуйовичі та Орів) у 1870 р. була велика кількість копалень озокериту і 4338 копанок і свердловин нафти, кількість яких з кожним роком зростала. Видобута нафта перероблялася у 10 примітивних дистилярнях, хоча слава Дрогобицької нафти швидко зростала і поширювалася у Європі. Татомир описує околиці Борислава: шахти знаходяться на площі 150 акрів, в широкій долині, закритій з півдня лісистими передгір’ями, а з півночі – рівнинами посеред яких де-не-де розташовані пагорби. Вся ця долина перерита вздовж і впоперек, сповнена тисячами дірок і ям біля яких стоять гори сланців і глин, серед яких виступають невеликі дерев’яні будки, що накривають свердловини і численні дистилярні, які побудовані уздовж дороги, що веде в сусідній Дрогобич. Вся та територія була пронизана запахом газу.
В 1873 р. в околицях Борислава було понад 12 тисяч шахт; видобуванням нафти і озокериту займалися 75 великих і 779 незначних підприємств, на яких працювали понад 10,5 тис. робітників. Криниці (студні, копанки) мали від 1 до 2 м у діаметрі і були обкладені деревиною (цямринням). На їх дні збиралася нафта, яку вичерпували відрами за допомогою коловороту (лебідки). Для захисту від погодних умов навкруги свердловин будувалися будинки та дерев’яні бараки, які дозволяли робітникам працювати в них, навіть у зимовий період. Після більш-менш тривалого періоду часу, іноді через кілька днів, нафта вичерпувалася і криниця потребувала поглиблення до тих пір, доки це дозволяли природні умови. Часто, коли у копанці не витримувало цямриння чи підступали підземні води, власники змушені були шукати інше місце для створення нових свердловин.
Нафтові вишки Тустановичі, 1910 рік
Таким чином, поруч з діючими нафтовими свердловинами, залишалися сотні залишених ям і канав, заповнених водою. Точно так же добували і озокерит, хоча для нього слід було копати глибшу шахту, ніж для видобування нафти. Виїмка ґрунту, поглиблення свердловини були небезпечними. Нафтонасичені верстви містили убивчі гази. У зв’язку з цим, з метою унеможливлення трагічних випадків використовували примітивні вентилятори, що очищали повітря. Для більшої безпеки працівника, що працював у шахті, його завжди прив’язували за ногу міцною мотузкою, а другий кінець прикріплявся до стовпа поруч колодязя. На поверхні постійно стежили за нею і коли нафтовик починав втрачати свідомість, його відразу ж витягували.
У багатших шахтах, що працювали під керівництвом професіоналів, поглиблення свердловин здійснювали за допомогою парової машини, а нафту витягали не відрами на шнурах, а паровими помпами і доставляли її жолобами у великі резервуари. Такі заходи покращували не лише ефективність праці, але й застерігали робітників від нещасних випадків, яких в околицях Борислава було ой-як багато. Малі підприємства часто були збитковими. Рідко кому з них везло і вони попадали на, як тоді казали, «студні золота».
Залізнична станція в Бориславі була побудована в 1872 році. На фото процес завантаження цистерн нафтою, 1910 рік
Все ж у Галичині продовжували працювати тисячі невеликих і декілька сотень більших копалень.
Перша свердлильна установка у Галичині появилася лише у середині 1880-х рр. У 1884 р. у Галичині приїхав канадський підприємець Мак-Гарвей і представив канадську машину для буріння. Перше буріння цією системою було зроблено в Криґу (повіт Горліце) на фірмі «Горайський, Клобасса і спілка», що показало надзвичайну швидкість буріння, як на той час. Слід сказати, що ця система була пізніше удосконалена галицькими інженерами Здановичем, Вольським, Фабіанським, Мікуцьким та ін., внаслідок чого їх раціоналізаторство загалом успішно використовувалося аж до Другої світової війни.
Початок гірського видобування нафти у Галичині започаткував Станіслав Щепановський, який у 1885 р. заклав у Слободі Рунгурській поблизу Коломиї шиби, що давали добовий приплив нафти 1,5–2,5 т. На прикладі С. Щепановського нафтові шиби почали відкривати й у інших гірських частинах Галичини, насамперед у повіті Кросно: Вєтржно та Рівне (1888 р.), Потік (1891 р.).
Аж у 1884 р. вперше у Галичині американським підприємцем Вільямом Генрі Мак-Ґарвеєм застосовано канадську систему буріння, що мала свої переваги не лише щодо глибини буріння, але й щодо особливостей карпатського флішу.
Залізнична станція в Бориславі. Цистерни з нафтою готові до відправки, 1910 рік
Галичина мала освічених і досвідчених керівників і бурильників, які вже мали досвід роботи на копальнях Росії, Голландської Індії і насамперед, – Румунії.
Бурова установка канадської системи пробурювала щодобово 4–20 м у залежності від твердості і положення пластів гірських порід. Проходження свердловини тривало 1–2 роки, залежно від глибини і умов праці, а вартість – 150–250 тис. корон, тобто 1 метр свердловини коштував 110–130 корон.
Застосування свердлильного верстату розширило перспективи нафтового промислу у Галичині: у безпосередній близькості від Горліце діяло ряд шахт: Криґ, Кобилянка, Липинки, Лібуша, Бобрек, Вєтржно, Вуглівка, Івоніч.
Перша нафта видобута в шахті “Бялик” в Бориславі.
Не менш важливим фактором, що сприяв розвою цієї галузі господарства, була активна позиція і діяльність творця нафтовидобування Станіслава Щепановського. Місцеве населення вважало його патріотом рідного краю, що відкрив Галичину Світові, прирівнювало його з цісарем Вітчизни, який намагався створити з Галичини польський П’ємонт і завдяки розвитку нафтовидобування економічно відокремити Галичину від монархії. Це була душа народу, який виховав своїм прикладом з галичан ділових людей, інтелігентів з істинно галицьким характером!
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
В четвер, 9 лютого 2017 року, в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (площа Ринок, 9) відбулась творча зустріч-знайомство з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович.
Письменниця та журналістка Людмила Пуляєва-Чижович
Тиждень тому Людмила прийшла в Львівської обласної бібліотеки для юнацтва на посаду заступника директора, тому ця творча зустріч була ще й можливістю краще познайомитись з колективом і показати себе не тільки в образі вимогливого керівника, а й самобутньої творчої натури.
Творча зустріч-знайомство з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
Творча зустріч-знайомство з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
Вона розповідала і читала свої поезії, ділилася цікавими історіями зі свого журналістського життя і знову читала вірші. В читальній залі спочатку було багато вільних місць, але поступово їх зайняли, тож решті охочих послухати Людмилу, довелося приносити і збирати стільці мало не зі всієї бібліотеки.
Поет Богдан Бовшик на творчій зустрічі-знайомстві з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
На зустріч, окрім працівників бібліотеки, прийшли також шанувальники творчості письменниці, її друзі та колеги по перу. Справжній поетичний батл влаштував з Людмилою Пуляєвою-Чижович знаний львівський поет Богдан Бовшик.
Поет Іван Гентош на творчій зустрічі-знайомстві з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
А член НСПУ, лауреат багатьох літературних конкурсів, поет Іван Гентош викликав потужні хвилі сміху читаючи свої пародії на вірші Людмили. Остання зовсім не ображалася, бо дружня порція гумору завжди потрібна кожному поетові.
Письменник Петро Кухарчук на творчій зустрічі-знайомстві з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
Приємною несподіванкою для всіх стала присутність на зустрічі житомирянина Петра Кухарчука. Минулого року пан Петро році став лауреатом II Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, отримавши Диплом I ступеня в номінації «ПРОЗА ДОБІРКИ», III місце за збірку «Несказане» на фестивалі «Книгофест» у м. Жовква, Диплом III ступеня у номінації переможця «Уроку прози» із званням «Доктор» на Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову» м. Коростень та Диплом щорічного обласного конкурсу «Краща книга року» у номінації «Поезія року» Ладо Орій (Петро Кухарчук) за поетичну збірку «Несказане» м. Житомир.
На зустрічі він прочитав свою прозу та присвятив її Людмилі Пуляєвій-Чижович. А ще ловив на собі зацікавлені жіночі завдяки своїй непересічній харизмі.
Письменниця Любов Відута на творчій зустрічі-знайомстві з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
Чудова львівська письменниця Любов Відута теж прийшла на цю зіркою поетичну зустріч в бібліотеці. Її поезія перегукувалася з творами Людмили Пуляєвої-Чижович і органічно доповнювала прекрасну атмосферу вечора.
Учасники та гості зустрічі-знайомстві з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович
Творча зустріч-знайомство з письменницею та журналісткою Людмилою Пуляєвою-Чижович завершилася, але, цілком можливо, що вона стане початком цілого циклу зустрічей в Львівській обласній бібліотеці для юнацтва. Принаймні дуже хочеться в це вірити.
Василь Вишиваний, або життя щирого українця ерц-герцога Вільгельма фон Габсбурга
18 серпня 1948 року в застінках Лук’янівської тюрми в Києві, в наслідок багатомісячних катувань кагебісткими катами, обірвалося життя ерц-герцога Вільгельма фон Габсбурга, представника однієї із найславетніших європейських монархічних династій, якому судилося вписати яскраву сторінку у драматичний перебіг Національно-визвольної боротьби Українського Народу, під ім’ям Василь Вишиваний.
Ім’я Василь Вишиваний, за давньою козацькою традицію, він отримав від українських військовиків в період його активної участі у національно-визвольних змаганнях 1914-1920 років. Вільгельм Габсбург поповнив собою довгий список знищених радянською владою українських патріотів, починаючи від загибелі Євгена Коновальця до вбивства Степана Бандери. Драматично завершився життєвий шлях Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного на його духовній Батьківщині — Україні. Заради України він пішов з батьківської домівки, розірвав зв’язки з родиною, аристократичними колами Європи, віддав свої молоді роки, високе становище, титули, кошти і, зрештою, своє життя. Василь Вишиваний, без сумніву, був одним із найбільш неординарних і найромантичніших постатей українського національного Відродження.
Василь Вишиваний, він же Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен.
… Вільгельм фон Габсбург, наймолодша дитина австрійських архікнязів Габсбургів-Лотаринзьких, народився 10 лютого 1895 року у родинному маєтку, що знаходилося на острові Люсін (сучасна Хорватія) в Адріатичному морі. Родина Вільгельма, певний час проживала в маєтку на острові. Оскільки мати Вільгельма, Марія-Тереза Тосканська архікнягиня, була італійкою, в родині спілкувалися італійською мовою. Завдяки батьку Карлу-Стефану діти навчилися німецької. Вдома Вільгельма, його братів та сестер вчили приватні вчителі. Крім загальної шкільної програми дітей вчили трьом мовам: італійській, французькій, англійській. Батько Вільгельма, Карл-Стефан, був адміралом австрійського флоту, і на протязі шести років, починаючи з десятилітнього, брав його юнгою на корабель під час морських подорожей до країн Європи, Африки, Азії, Латинської Америки.
Архикнязь Карл Стефан Габсбурґ (другий праворуч) із родиною, 1896 рік. На руках у дружини Марії Терези – наймолодший із шести дітей син Вільгельм, майбутній Василь Вишиваний
Через суперечки з керівництвом збройних сил, батько Вільгельма подав у відставку та полишив службу у МВС Австро-Угорщини. Було прийнято рішення переїхати в родинний маєток в містечку Живець у тодішнійавстрійській частині Сілезії. В Живці почалося знайомство Вільгельма з польською культурою і мовою, яку теж вивчив завдяки частому спілкуванню із польською шляхтою в замку батька.
Вільгельм Габсбург (у центрі) у родовому маєтку Живці
Після закінчення навчання у Віденському реальному училищі, в 1913 році батько відправив Вільгельма на навчання до військової академії в місті Вінер-Нойштадт. Такий крок батька був досить незвичний, оскільки діти імператорської родини, зазвичай, автоматично отримували офіцерські звання в армії Австро-Угорщини. Однак в родині архікнязя Карла-Стефана синів виховували у спартанському дусі. Батько хотів, щоб в академії Вільгельм не відрізнявся від інших і, не маючи нічого зайвого, мешкав в загальній кімнаті з усіма курсантами. Навчання в академії давалось Вільгельму легко. Крім військової справи він вивчав літературу та мови, серед яких вибрав факультативом українську.
Палац Габсбургів-Лотрінгенів у Живці поблизу Кракова наприкінці XIX ст.
Його знайомство з українською культурою почалося ще в Живці. За власної ініціативи Вільгельм інкогніто подорожував Гуцульщиною сорок днів. Під час подорожей по Карпатським горам, проживав в сільських хатах, вивчав мову та пісні, відвідував старовинні церкви. Радісні спогади про свої юнацькі мандрівки по Галичині він зберігав до кінця життя. В академії Вільгельм почав серйозно цікавитися українською культурою, поглибнено вивчав мову, читав книги українських поетів та письменників, захоплювався творами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та іншими.
У лютому 1915 року Вільгельм Габсбург закінчив академію, отримав звання лейтенанта австрійської армії і був відправлений до 13 полку уланів. Ця військова частина формувалася переважно із українців Золочівського повіту (нинішньої Львівської області). У складі полку відбулося подальше ознайомлення Вільгельма з українцями, до яких він ставився з особливою прихильністю. Під його командуванням та з його ініціативи сотня повністю українізувалася, з її складу були вилучені угорці та поляки, місце яких заступили винятково українці. Всі вояки мали синьо-жовті відзнаки на уніформі. У війську Вільгельм не тільки досконало опанував українську мову, але почав вважати себе українцем, а також постійно заохочував своїх підлеглих до активного національного самовизначення. Один із його солдат подарував йому вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити, як в полку так і поза ним. За те, а також за його патріотизм та палку любов до України, його почали називати Василем Вишиваним. Разом із своїми бойовими побратимами-українцями приймає участь в боях за звільнення Галичини від російської окупації. За проявлену мужність та військову звитягу на полях боїв, був нагороджений декількома орденами Австро-Угорщини.
Архікнязь Вільгельм Габсбург, сотник УСС, 1916 р.
За законами Австро-Угорщини кожний член імператорської сім’ї по досягненню 21-літнього віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином Вільгельм Габсбург в 1916 році став членом парламенту та налагодив там контакти з українськими депутатами, особливо з Євгеном Петрушевичем, майбутнім президентом ЗУНР. Детальніше ознайомлення з українськими справами Австро-Угорщини сталося після його знайомства з одним із провідних українських політиків імперії полковником К.Гуковським, через спілкування з ним Вільгельм прийшов до розуміння державного оформлення українських етнічних земель в складі Австро-Угорської імперії, де вони мали більше самоврядування та контроль. Ще більше Вільгельм став прикладати зусиль на перетворення імперії на федерацію, після його зустрічі в 1917 році з митрополитом Андрієм Шептицьким. Саме такою діяльністю він займався до осені 1918 року.
Зліва направо: барон Казимир Гужковський, митрополит граф Андрій Шептицький, ерцгерцог Вільгельм Габсбург. Село Кадлубиськ поблизу Бродів, зима 1917–1918 рр.
Тим часом події на східному фронті розвивалися на користь Австро-Угорщини. Після більшовицького перевороту 1917 року в Росії, Ленін вирішив укласти Мирний договір з Центральними державами. Вільгельм Габсбург брав активну участь у переговорах у Брест-Литовському, які передували укладанню Мирного договору. Завдяки його зусиллям, в якості дипломата, Австро-Угорщина стала одною із перших держав у світі, яка визнала Незалежність УНР.
Вільгельм Габсбурґ (праворуч) і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, 1910-і роки
Одним із проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування в 1914 році Легіону Українських Січових Стрільців. На весні 1918 року Вільгельма Габсбурга було призначено командиром австрійської ”Групи Архікнязя Вільгельма”, до якої входив і курінь УСС. За Берестейським мирним договором австро-угорські війська були передислоковані в Україну, серед них і загони Січових Стрільців. 1 квітня 1918 року Вільгельм Габсбург перейняв командування загонами УСС біля Херсону та став проводити політику підтримки українських сил. Вільгельм Габсбург, який своїми загонами охороняв селянство від репресій окупаційних військ, заслужив прихильність місцевого населення. Ця прихильність викликала занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського-ставленика Німеччини, бо він відчув конкуренцію з боку Вільгельма Габсбурга. Через інтриги Скоропадського Вільгельма Габсбурга викликали до Відня, де він мусив давати пояснення. Не зважаючи на опір своїй діяльності та спроби ліквідувати УСС, молодому архікнязю вдалось відстояти цей українській підрозділ і по поверненню в Україну знов очолити його. В 1918 році, після повернення з Відня, в Запоріжжі, де він був начальником гарнізону, відбулася його зустріч з генералами Болбочаном, Гнатівим та Петрівим, які вмовляли його прийняти участь в заколоті проти Скоропадського і, після його повалення, очолити український уряд, але він відмовився, Причиною відмови було бажання отримати підтримку всього українського народу, а не тільки заколотників. Після повалення гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбург-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника УНР і у вересні 1919 був призначений головою відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам’янця-Подільського, де в той були час розташовані керівні установи Директорії, Вишиваний, використовуючи своє знання іноземних мов, налагодив для цієї цілі контакти з військовими місіями держав Західної Європи та розпочав формування військових шкіл для армії УНР.
Зліва направо: барон Казимир Гужковський та ерцгерцог Вільгельм Габсбург. 28 січня 1918 рок
Однак діяльність Вишиваного в армії Директорії була нетривкою. Він край негативно відносився до бажання очільника Директорії журналіста Симона Петлюри, давати вказівки бойовим офіцерам. А після того, як він дізнався про укладену Петлюрою в квітні 1920 року Варшавську угоду з Польщею, за якою визнавалась приналежність західноукраїнських земель, і зокрема Галичини, до Польщі, в знак протесту подав у відставку і виїхав до Чехословаччини. У березні 1921 року, після перенесеного ним тифу, він, нарешті, прибув до Відня, де написав антипольську статтю з гострою критикою укладеної Петлюрою Варшавської угоди, назвав її “неприродною”. Стаття мала дуже негативні наслідки для самого Вільгельма, оскільки розгнівала його батька Карла-Стефана, претендента на польську корону, який публічно його осудив і фактично зрікся свого сина.
Євген Коновалець
Опинившись в еміграції, Вільгельм Габсбург приймав активну участь у житті української діаспори. В 1921 році він був обраний головою управи Українського національного вільного козацького товариства, в якому започаткував випуск газети “Соборна Україна”. Вільгельм постійно цікавився подіями в Україні, так і діяльністю багаточленних українських емігрантських організацій, які після знищення Незалежності України виникли в різних країнах Світу. Використовуючи своє ім’я, він активно робив спроби в різних країнах Європи, вплинути на європейських політиків, заохочуючи їх до підтримки української справи. Постійно зустрічався з провідними діячами української еміграції: Євгеном Петрушевичем, Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем та іншими, заради об’єднання їхніх зусиль в боротьбі за відновлення Незалежності України. У 1921 році Василь Вишиваний видав збірник своїх проникливих поезій “ Минають дні,” який присвятив своїм бойовим побратимам. В різні часи Вільгельм Габсбург, проживаючи в різних країнах Європи, робив не дуже вдалі спроби зайнятися власним бізнесом. Через свою багатолітню відданість українській справі та пов’язані з тим матеріальні негаразди, Вільгельм не спромігся створити сім’ю з Іванкою Шмеріковською, видатною українською співачкою, яка була першим його коханням, і світлі почуття до якої він зберігав до свого кінця життя.
Вільгельм Габсбург на гірськолижному курорті з одним зі своїх друзів. 30-ті роки ХХ століття
Під час Другої Світової війни він рішуче відмовився від співпраці з нацистами і знаходився під наглядом Гестапо, оскільки існували, небезпідставні підозри в його зв’язках антифашистським підпіллям та англійською розвідкою.
Після війни, проживаючи в англійській зоні окупованої Австрії, Вільгельм Габсбург налагодив контакти з представниками ОУН та УПА з Романом Новосадом та Миколою Лебедем та іншими. Заради підтримки визвольної боротьби УПА, він також налагодив контакти з представником французької розвідки капітаном Пелесьє і через нього встановив зв’язок з Шарлем де Голлем. Французький уряд виявив готовність допомогти українським повстанцям зброєю. Але через те, що про ці зустрічі дізнався завербований радянськими чекістами Василь Кочаровський, Вільгельм Габсбург відразу опинився під пильним наглядом радянської розвідки, яка прийняла рішення про його викрадення та арешт.
Радянська карикатура на Вільгельма фон Габсбурґа – Василя Вишиваного. В центрі на троні – сам потенційний український монарх. Праворуч – Кость Левицький, голова Державного секретаріату – уряду – Західноукраїнської Народної Республіки в 1918–1919 роках. Ліворуч – Никифор Гірняк, майор Українських січових стрільців
… Після війни Вільгельм заснував власний лакофарбний завод у Відні, оженився. В нього народився син Франц, нібито особисте життя налагоджувалося. 26 серпня 1947 він вийшов з дому на вулиці Фазангассе у Відні й пропав назавжди. Його дружина вирішила, що він її зрадив і виїхала з Австрії. Про його долю в Австрії стало відомо тільки після його посмертної реабілітації 16 січня 1989 року в СРСР.
Будинок 49 на Фазан-Гассе у Відні, де в 1947 р. мешкав В. Габсбург (сучасний вигляд)
Викрадений та заарештований радянською секретною службою СМЕРШ, Вільгельм Габсбург був перевезений до Карлс-Баденської тюрми, де з нього хотіли під тортурами дізнатися про його контакти з ОУН і УПА та з розвідками західних держав. Не добившись від нього жодних зізнань, наприкінці листопада 1947 року його вивезли до Лук’янівської тюрми Києва, де продовжилися тортури та допити.
На протязі півроку його щоденно жорстоко допитували, намагаючись дізнатися про його контакти з оунівським підпіллям та західними розвідками. Він відмовився видавати прізвища своїх побратимів та соратників. Слідчі рекомендували своїм московським господарям присудити Вільгельма Габсбурга до 25 років ув’язнення у радянському концтаборі. Але в Москві порахували цю пропозицію зам’якою і присудили його довічного ув’язнення в одиночній камері в одній із найжорстокішій тюрмі СРСР.
Але вирок залишився невиконаний …18 серпня 1948 року, в наслідок нелюдських тортур, зупинилося серце Незламного борця за Волю України Василя Вишиваного. Не збереглося ніяких відомостей про місце його захоронення, ймовірно його поховали таємно біля огорожі Лук’янівської тюрми.
Вільгельм Габсбург незадовго перед смертю в Лук’янівській в’язниці, 1948
Героїчна постать Василя Вишиваного, на жаль, залишається поза увагою української громадськості. Його ім’ям, на жаль, не називають площі та вулиці в Києві та в інших містах України, не встановлюють пам’ятні дошки, немає жодного пам’ятника. Його ім’я тільки епізодично згадується під час проведення наукових конференцій та в деяких статтях в малотиражних історично-наукових виданнях. Таке відношення до його пам’яті не відповідає суспільному значенню цієї непересічної постаті українських національно-визвольних змагань. Щира любов та відданість Вільгельма Габсбурга українському народу, його участь в боротьбі за державність, його епістолярна спадщина: спогади та багаторічне листування з Духовним Наставником українців Андрієм Шептицьким, його поетична творчість мають велику духовну цінність для нащадків.
Вільгельм Габсбург, син італійського та австрійського народів, своїм жертовним життєвим прикладом доказав, що українцем може бути й представник іншого народу, який готовий жити та творити для своєї Духовної Батьківщини – України та навіть віддати найдорожче, що є в кожної людини – власне життя. Пам’ять про героїчну боротьбу та жертовне життя заради України, справжнього патріота України Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного, не тільки не повинна згаснути, а слугувати духовним надбанням в розбудові Української Політичної Нації в Оновленій та Соборній Україні.
Людомил Гюркович (1899 — 1980) — архітектор, реставратор. Він народився 1899 р. в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) у багатодітній родині вихідців з Сербії. Освіту здобував у Відні та Львові – 1926 р. закінчив архітектурний факультет Львівської політехніки. 26 листопада того ж року обраний «членом-заступником» до правління Кола архітекторів польських у Львові.
Людомил Гюркович, фото зроблене 24 січня 1933 р.
Працював у технічному управлінні магістрату. Заснував власне архітектурно-будівельне підприємство разом із інженером Станіславом Маліною – «Спілку архітекторів Людомила Гюрковича і Станіслава Маліни» (існувало до 1934 р.).
Власна вілла архітектора на вул. Труша №4
У Львові від 1930 р. архітектор проживав у віллі, збудованій за власним проектом на вулиці Обводовій (тепер вул. Труша №4). Після війни переїхав до Польщі, де працював у Сандомирі, Острівці-Свентокшиському і Кельцах. Помер 20 липня 1980 року в Кельцах. Будівлі Гюрковича відносяться до функціоналізму, спрощеного бароко, неокласицизму, часто доповнені елементами історичних стилів.
Каплиця в селі Кульпарків (тепер територія Львова)
Село належало до парафії при костелі святої Марії Магдалини. У 1926—1927 рр. за проектом Людомила Гюрковича тут було споруджено невелику каплицю у спрощених необарокових формах.
Костел Марії Магдалини, фото 1930-х рр.
Каплиця знаходилася біля сучасного будинку №34 на вул. Володимира Великого. Тут у часи незалежності споруджено пам’ятний хрест на згадку православної церкви Святого Введення (до війни — польський католицький костел Марії Магдалини), зруйнованої у 1973 році радянською владою.
Костел св. Миколая у Чишках
До Другої світової війни село Чижки мало назву Чишки. У XV столітті тут було засновано парафію та споруджено перший дерев’яний костел (дерев’яні храми зводили також у 1582, 1720, та 1864 роках). Останній з них згорів у 1912р. і богослужіння відправляли у цвинтарній каплиці.
Костел св. Миколая у Чишках
Дата початку будівництва сучасного мурованого неоготичного храму за проектом Коссоноги та Гюркевича невідома. Припускають, що зведення костелу почалося у 1915 р., а основні будівельні роботи велись у 1928 р. Однак костел так і не був повністю зведений до 1939 р. З приходом радянської влади по 1990 рік святиня була закрита.
Відбудова костелуУспіння Пресвятої Діви Марії у Скоморохах Бучацького району
Перша писемна згадка про Скоморохи датується 1450 р. Місцеві римо-католики належали до парафії св. Вацлава у Баворові. Тут, біля головної дороги, в центрі села височить костел Успіння Пресвятої Діви Марії. Споруджено храм в 1908 р. під керівництвом Владислава Гертмана як філійний костел римо-католицької парафії в Баворові. Людомил Гюркович виконав проект відбудови костелу у 1929 р., який був реалізований до 1932 р.
Костел має традиційні форми, але з модерністичним фасадом, прикрашеним фігурними карнизними виступами; в напівкруглих нішах стоять фігури Діви Марії та святого Антонія з книгою у верхній частині костелу. Бокові стіни храму, верхній частині також прикрашені фігурними карнизами. Вівтар храму трохи меншого розміру, до вівтарної частини прибудовано невелику різницю. З приходом у село комуністів храм було закрито і перетворено у зерносховище. 19.08.2006 року у храмі було проведено першу месу після закінчення Другої світової війни. У 2013 р. була завершена реставрація костелу.
Головний вівтар львівського костелу св. Єлизавети у стилі арт деко.
Костел зведений у 1904 – на поч. 1930-х рр. за проектом архітектора Юзефа Шостакевича, модифікованого Вавжинцем Дайчаком. За задумом католицької влади, костел святої Єлизавети, на противагу до катедри святого Юра, мав підкреслити польськість Львова. Загальна вартість будівництва не мала перевищувати 700 тисяч золотих ринських. У вересні 1904 р. розпочали рити фундаменти, а 15 жовтня 1905 року архієпископ Більчевський (Bilczewski) заклав наріжний камінь.
Костел св. Єлизавети (зараз – Церква святих Ольги і Єлизавети)
Велика увага була приділена скульптурному оздобленню фасадів і кам’яній різьбі екстер’єру та інтер’єру. У декоруванні костелу брали участь такі відомі львівські митці, як живописець Казимир Сіхульський, скульптор Петро Війтович й Тадеуш Блотницький, архітектор та скульптор Яніна Райхерт-Тот, Людомил Гюркович, Юзеф Шостакевич, Вавжинець Дайчак, Ядвіґа Городиська.
Костел св. Єлизавети, друга половина 1920-тих
Будівельні роботи всередині костелу св. Єлизавети, 1920-ті
Лише 1913 р. керівництво будови отримало дозвіл на зведення приміщень, в яких мали виготовити вівтарі для костелу замість первісно встановлених тимчасових.
Посвячення дзвонів костелу св. Єлизавети, 1911 р.
Посвячення годинника на костелі св. Єлизавети, 1925 р.
1926 р. у храмі встановили один із найбільших органів у тодішній Польщі, роботи відомої фірми братів Домініка і Вацлава Бернацьких. 1930 р. на місці тимчасового головного вівтаря був встановлений новий мармуровий у стилі арт деко, авторами якого були Людомил Гюркович, Юзеф Шостакевич та Яніна Райхерт-Тот (їй належать скульптури святих Єлизавети і Станіслава, а також ангелів зі штучного каменю).
Костел св. Єлизавети, 1912 р.
Церква святих Ольги і Єлизавети, сучасний вигляд
У 1935–1936 рр. збудували крипту, дахи костелу були наново покриті мідною бляхою. Тоді ж планувалося на площі біля костелу звести парафіяльний будинок і бурсу, але далі проектів справа не пішла.
Костел Матері Божої Параманної і монастир кармелітів босих у Львові
У 1930 р. орден кармелітів босих отримав дозвіл на побудову монастиря на землях підміського села Персенківки (зараз – вул. Персенківка №10), яка із реалізацією плану розвитку інженера Іґнація Дрекслера щойно увійшла до першої дільниці Львова. Будівництво монастиря й костелу за проектом Людомила Гюрковича велося протягом 1932—1938 рр. Будовою від імені спілки Гюрковича і Станіслава Маліни керував Володимир Ващишин. Початкова задумка передбачала зведення монастиря і тринавового костелу у простих помірковано-модерністичних формах із деякими історичними елементами, однак в ході будівельних робіт проект костелу було частково змінено (відмова від високої вежі-дзвіниці). Велось будівництво власним коштом кармелітів.
Костел Матері Божої Параманної
На початку квітня 1932 року почато роботи із спорудження фундаменту, на початку травня підведено водопровід, а в серпні того ж року вже було збудовано два поверхи монастиря. У вересні магістрат примусово зупинив будівництво із вимогою внести зміни до проекту (ступінчастий фронтон замінити трикутним). 5 лютого 1933 Болеслав Твардовський освятив наріжний камінь тимчасової каплиці.
Колишній костел Матері Божої Параманної
Будівництво монастиря кармелітів босих та костелу Матері Божої Параманної завершилось у 1935 р. У 1946 р. останні монахи ордену кармелітів виїхали до Польщі, а приміщення костелу та монастиря відійшли до новоствореного тоді львівського автобусного заводу. Нині автобусного заводу не існує, а костел та будинок монастиря, на жаль, руйнуються.
Незабаром практично в центрі міста може з’явитися потужний громадський простір, який об’єднає креативну інтелектуальну молодь, львівських бізнесменів, які вболівають за розвиток міста, різноманітні event-організації. Вже зараз ідейники перетворень переконані — це місце стане чи не найулюбленішим для відпочинку та розвитку львів’ян.
8 лютого всі зацікавлені в розвитку міста, повні ідей та бажання їх втілювати зібралися на громадські обговорення — „Нове життя старого трамдепо“, щоб вирішити подальшу долю трамвайного депо наперетині вулиць Вітовського, Героїв Майдану та Сахарова.
Трамвайне депо
Як зазначив ініціатори обговорень— головний архітектор Львова Юліан Чаплінський, непересічна промислова архітектура австрійського періоду, геніальне розташування — на перетині трьох університетів —Львівської політехніки, Франкового університету та УКУ — ідеальне місце для молодіжного воркшопу.
Процес реконструкції приміщення старого трамвайного депо для проект Lem Station
На обговорення представили проект — Lem Station, який фактично є спадкоємцем проекту „Креативний квартал“. Ініціативна група Lem Station — шестеро львівських бізнесменів та громадських діячів, які наголосили, що їм не байдуже місто і вони прагнуть, щоб Львів розвивався не лише як туристичний чи ІТ-центр, а мав креативне підґрунтя і був цікавий інтелектуалам та інвесторам, — ресторатор Марк Зархін, громадські діячі Олег Мацех та Андрій Меаковський, представники львівського ІТ-сектора Тарас Кицмей та Дмитро Косарєв, власник готелю „Леополіс“ Тарас Добрянський, представник фінської інвестиційної компанії Олег Дрінь.
Основний акцент, який зробили потенційні інвестори та львів’яни, які прийшли на обговорення, — це місце має бути для громади, розвитку та творчості.
Процес реконструкції приміщення старого трамвайного депо для проект Lem Station
Як наголосила начальниця управління інвестицій ЛМР Ольги Сивак, зараз міська влада напрацьовує концепцію, ряд рекомендацій, пропозиції, які передовсім базуються на потребах міста. І найближчим часом оголосять інвестиційний конкурс проектів, у якому зможуть взяти участь українські чи закордонні інвестори.
Однією із головних причин, чому варто якнайшвидше розпочинати реконструкцію старого трамвайного депо, — будівля в жахливому стані, якщо найближчим часом нічого не зробити, то це все буде втрачено.
Святкування 50 років львівському електричному трамваю 31 травня 1944 року
Представники міської влади наголосили на тому, що, оскільки цей об’єкт досить складний для відновлення, чотири роки інвестор буде орендувати його на пільгових умовах. А одна з умов реконструкції —максимальне збереження історичні частини: фасадів, вікон, структури даху тощо.
Спірним залишилося питання частини площі депо, яка знаходиться в довготерміновій оренді Львівського історичного музею. Там планували зробити постійно діючу експозицію науки і техніки. Хоча серед пропозицій були думки про те, що такий музей цілком можливо було б створити на території Львівського автобусного заводу.
Вже сьогодні, 10 лютого 2017 року, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (площа Музейна, 1) відбудеться урочисте відкриття виставки «Кам’яна Могила. Реінкарнація».
Виставку на експозицію до Львова привіз Музей історії міста Кам’янського в рамках співпраці між музейниками Кам’янського, що на Дніпропетровщини, і Львівським музеєм історії релігії.
А. Фурлет. Рожевий звір
Кам’яна Могила (степовий пагорб) – витвір природи, що зберігся на півдні України, – своєрідний храм, який об’єднує три світи: небесний, земний та підземний. І цю роль пісковиковий пагорб виконував багато тисячоліть…
Здавна ці місця приваблювали до себе дослідників. Не оминають їх сьогодні і художники, намагаючись віднайти відповіді на приховані в надрах Кам’яної Могили сакральні таємниці. Заслуговує на увагу проект тріади українських митців, членів Національної спілки художників України, Анатолія Фурлета, Сергія Лаушкіна, Олександра Чегорки.
– Це спроба художньої реконструкції духовного простору Кам’яної Могили через особливі енергоінформаційні потоки, своєрідна реінкарнація, або перевтілення, давніх знаків і символів у модерному контенті українського мистецтва, – відзначила Наталія Буланова, кандидат історичних наук, директор Музею історії міста Кам’янського.
О. Чегорка. Із серії “Малюнки на кам’яній могилі”.
На виставці представлено роботи, виконані у різних жанрах, але їх об’єднує одна тема: три світи Кам’яної Могили. Малюючи вдень і вночі, тріада митців намагалися передати таємничу силу пам’ятки.
Так, Олександр Чегорка на вершині святилища, безпосередньо на його каменях, залишив невеликий сувенір – серію «Малюнки на кам’яній могилі», виконану піском: «Місячне сяйво», «Мовчання», «Народження світла». Роботи створені в техніці ленд-арт, тому залишилися тільки на фотографіях (фотографії представлені на виставці). Художник балансує між різними техніками, віддаючи перевагу природним матеріалам та чистим яскравим енергетичним кольорам. У пісковику шукає образи всього сущого на землі: «До неба», «Червона гора», «Жертвопринесення», «Сон». На оргаліті темперними фарбами він зобразив «Молитву жінці» та ін.
Живописець, графік Сергій Лаушкін веде свої творчі пошуки не тільки в картинній площині, наповнюючи її глибоким таємничим змістом, а й намагається знайти відповідні об’ємні рішення. На виставці художник представить різьблені дерев’яні вироби «Материнство», «Прариба», «Янгел, що сидить». Будуть роботи, створені на папері в техніці пастелі «Легенда», «Легенда II», «Легенда III», на полотні олійними фарбами «Дерево життя», «Червона земля», «Знак», «Перевізник», «Послання богам».
С. Лаушкін. Сім’я
Незбагненне і містичне потойбіччя представлене у творчості Анатолія Фурлепа. У роботах митець формує космічну модель цариці степу з енергетичних потоків світла, що випромінюють створені сюжети, як переживання сакральності буття та історії. Це картини «Безкінечно вічно», «Зорепад», «Діалог», «Трагедія», виконані пером, тушшю, а також олійні полотна «Рожевий звір», «Ультрамариновий перевізник», «Моя цвітка», «Голос трави». У графічних роботах Анатолія Фурлепа прочитуються символи кола, чаші, писанки. Таємні знаки органічно доповнюють абстрактні сюжети і нагадують петрогліфи.
Руслана БУБРЯК, Ірина ЦЕБЕНКО та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Жовківський цвинтар, що був розташований біля церкви св.Івана Богослова на північному схилі гори Високий замок між сучасними вулицями Замковою та Папарівкою – один з найдавніших морових кладовищ. Виник він за межами Львова, ймовірно, ще за часів Яна Казимира під час пандемії чуми.
Церква Св. Івана Богослова. Реконструкція Ігора Качора
Хвороба забирала багато життів і в середмісті не вистачало місць для поховання, тож знатна родина патриціїв Папарів, яка володіла маєтностями у цьому передмісті, подарувала частину ґрунтів під цвинтар. Звідси і друга назва кладовища – “Папарівка”. Тут почали ховати померлих від чуми, самогубців та дуелянтів.
Але справжнім цвинтарем для всіх стала Папарівка лише після зайняття Галичини австрійцями. Цісарський декрет від дня 11 грудня 1783 року ліквідував церковні та костельні цвинтарі, запровадивши заміські. На всій території середмістя було заборонено нові поховання, адміністрації храмів запропоновано звільнити підземелля від останків попередніх епох.
Могила на Папарівці під Високим замком, 1930 р.
Місто поділили на п’ять дільниць: І – Галицьку, ІІ – Краківську, ІІІ – Жовківську, IV – Личаківську, V – Середмістя. Тоді, згідно з рішеннями маґістрату Львова, виникли перші міські цвинтарі для поховань усіх містян на загальних засадах, які втратили колишній характер лише морових могильників та цвинтарів для самогубців та убивць.
Для нових поховань маґістрат виділив нові площі – для кожної дільниці міста відповідно. Галицька дільниця отримала Стрийський цвинтар, Краківська дільниця мала ховати померлих на Городоцькому цвинтарі, Жовківській дільниці виділено цвинтар на Підзамчі, названий Папарівкою, Середмістя отримали для поховань площу за церквою Петра і Павла, де ще у XVI ст. містився моровий цвинтар, названий пізніше Личаківським.
У 1817 році, після придбання сусідніх ґрунтів від родин Гесів та Прухніцьких, кладовище Папарівка було розширене і його територія зросла до 13 450 квадратних метрів.
Давній будинок вокзалу станції Підзамче. Поштівка поч. XX ст.
Ліквідація цвинтаря почалася у 1856 році у зв’язку з побудовою залізничної станції “Підзамче” на шляху Львів-Броди. Звідси окремі поховання були перенесені на Личаків, зокрема на 5-му полі можна знайти могилу польського історика і публіциста Станіслава Яшовського, відомого своєю повістю про трагічну долю Гальшки Острозької.
Гальшка Острозька в підземеллі Домініканського собору
Львівський кореспондент варшавського «Tygodnika Ilustrowanego» записував у той час: «Цілий місяць майже щодня мали ми траурний, своєрідний вид процесій, що супроводжували відразу багато трун на кількох караванах (похоронних каретах)».
Під час розкопування землі під залізничну колію знайдено поблизу цвинтаря цінні археологічні знахідки, топірці, обладунки і монети часів Яна Казимира. Також при побудові станції «Підзамче» виявлено братську могилу поляків і татар з битви 1695 року. Така ж могила знаходилась в околиці сьогоднішнього плацу культури ім. Гната Хоткевича.
Підземний хід до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина, 1900 р.
Станційний комплекс та залізниця майже повністю перекрили доступ до Замкової гори зі сторони вулиці Жовківської (нині- Богдана Хмельницького). Втім, цікаво, що навіть після прокладення колії зберігся широкий підземний хід до Високого Замку, який виявили на розі сучасних вулиць Хмельницького та Гайдамацької під час будівництва трамвайної колії.
Підземний ґанок був знайдений у 1900 році. Цей прохід мав понад 1,5 метра і таку ж висоту. Був вимуруваний з лупаного каменю, знаходився майже на рівні вулиці, і проходив впоперек вулиці Богдана Хмельницького, через приватний сад аж до підніжжя замкової гори.
План підземний ходу з вул. Гайдамацької до Високого Замку. Рисунок Ф. Ковалишина
Хоча цвинтар на Папарівці не збережений, але його територію чітко зафіксовано на давніх картах та планах Львова кінця ХVIII – початку ХХ ст. За Іваном Крип’якевичем найстарший надгробок, що зберігався на Папарівці, походив з 1795 р., за Мечиславом Опалеком – з 1798р. На початку ХХ століття на Жовківському цвинтарі ще стояв надгробок українського священика з Сучави Сергія Томовича, датований 1848 роком. Окремі зруйновані надгробки можна було розшукати на схилах Замкової гори над станцією ще в кінці 40-х років ХХ ст.
Фрагмент карти 1894 року, позначено станцію “Підзамче”, що розташувалась на північній частині Папарівського цвинтаря
20 жовтня 2005 року на станції «Підзамче» під час земляних робіт з прокладання каналізаційної мережі було виявлено хаотично захоронені останки 602 людей, серед них діти та підлітки. За висновками судово-медичної експертизи час їхньої смерті припадає на 1946-1947 рр. Очевидно, це мешканці Наддніпрянщини, Буковини та Бесарабії, які рятувалися в Галичині від голоду. Останки було ексгумовано для перепоховання, а на місці їх знайдення споруджено каплицю Покрови Божої Матері.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Е. Могили говорять про минуле. Львівські цвинтарі колись і сьогодні // Львівські вісті. – Львів, 1943. – Ч. 131. – 11 червня.
Опалек М. На забутому цвинтарі // Мельник І. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі,2010.
Мельник І. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі,2010.
Шишка О. З історії львівських кладовищ // Галицька брама, січень 1998, № 1
Jaworski F.Lwów stary i wczorajszy: (szkice i opowiadania). Lwów, 1911
Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на об’єкт який не показують туристам і який для більшості львів’ян є всього лиш черговою буденною спорудою, яка цікавить їх виключно як лікарня. Проте до того як стати лікувальним закладом, приміщення обласної клінічної лікарні було зведене для колегії піарів і мало виконувати зовсім інші функції. Одна з наймонументальніших будівель Львова свого часу, її історія і досі для більшості залишається загадковою, тому загляньмо за завісу невідомості.
Колегіум піарів
Католицький чернечий орден піарів, який виникає на основі існуючої наприкінці 1590-х років школи Schola pia («набожна школа»), зосереджував основну свою увагу навчанню та вихованню молоді. Засновником орену був Йосиф Каласанський. Перші їхні представники у Речі Посполитій з’явились у 1641, проте до Львова вони дісталиь лише у 1718 році, а їхній навчальний заклад – колегію піарів (Collegium Nobilium), заснували лише 1748 року, з ініціативи єпископа Самуеля Гловінського. Ідею Гловінського підтримав король Август ІІІ, а після дозволу папи Бенедикта ХІV було розпочато будівництво приміщення конвікту. Сам колегіум, втім, почав діяти з 1758 року, у будівлях, які орендували. Будівництво інтенсивно тривало до 1766 року, коли помер Гловінський.
План фасаду костелу. 1750 рік
План будівлі у 1809 році
Будівля колегіуму суттєво вирізнялась на фоні інших споруд Львова XVIII століття. Її звели за межами міста на вершині пагорба неподалік Личаківської дороги. Припускають, що проект колегіуму виконав Франческо Плаціді або Якуб Фонтана. Останній будував у 1743 році Collegium Nobilium у Варшаві. Припускають, що фасад костелу створив один з названих італійських архітекторів, а самі корпуси зводив хтось з місцевих архітекторів, можливо Петро Полейовський. Будівлю було зведено у стилі пізнього бароко з елементами класицизму. З тинькованого крила колегіуму виділяється облицьований каменем фасад костелу, що дещо нагадує фасад римської базиліки Сан-Джованні-на-Латерно архітектора Оллесандро Галілеї. Площину фасаду завершує розкріпований антаблемент і з неї виступає портик з трикутним фронтоном, на тимпані якого розміщено Всевидюче око.
Колегіум піарів на панорамі Львова 1772 Фр. Пернера
Колегіум на плані 1808 року
Будівля шпиталю у 1930-ті
Увесь комплекс мав П-подібний план з розміщеним позаду будівель корпусів костелом на основі поперечної овального нефу. 19 травня 1760 було освячено наріжний камінь костелу, що повинен був стати центральних елементом будівлі колегіуму. Та будівництво зупинили через внесення протестів єзуїтами. Повторне закладення наріжного каменя Collegium Nobilium провели 18 червня 1764. Впродовж 1765-1776 років будівництвом керував будівничий Франциск Ксаверій Кульчицький, котрий у 1764-1770 був майстром львівського цеху мулярів. Йому допомагали Флоріан Лясецький і Валентин Слободзінський. Кульчицький усунув від роботи майстра-каменяра Юрія Шайнубера, який разом з Андрієм Осовським подав на нього до суду 1767 через порушення цехових нормативів, що забороняли будівничому вести каменярські роботи, про що збереглись відповідні документи судових справ. До смерті Гловінського не встигли добудувати ліве крило будівлі. Довершили симетрію споруди, не порушуючи стилю лише у 1885 р., коли будівля вже змінила своє призначення.
Загальний шпиталь. Худ. К. Ауер. 1837
Після першого поділу нежиттєздатної Речі Посполитої та закономірної інкорпорації Галичини до складу монархії Габсбургів, імператриця Марія Терезія затвердила фундацію Гловінського і установа розпочала свою діяльність під назвою Collegium Nobilium Theresianum. Піярам дозволили навчати молодь шляхетного походження. Для небагатих вихованців було встановлено 12 стипендій.
Колегіум, зараз лікарня, у наші дні
Одна з частин будівлі колегіуму. Фото: Сергій Криниця
Проте установа проіснувала лише до 1783 року, коли слідуючи своєму прогресивному на той час антирелігійному курсу, Габсбурги провели цілий ряд секуляризаційний заходів, які торкнулись здебільшого «неефективних» монастирських комплексів, суспільна користь від яких, на думку австрійців, була нульовою. До цього переліку потрапила і колегія піярів, де на той час залишалось 9 ченців. Навчальний заклад закрили і у 1785 році будівлю передали для створення шпиталю. Костел при споруді, так ніколи і не було споруджено. З середини ХІХ ст. там знаходився священик. Починаючи з 1870-х рр. догляд за хворими здійснювали черниці. Первісний вигляд споруди зберігся завдяки літографії К. Ауера, яка датується 1837 роком.
Пам’ятник М. Панчишину
Фасад центральної часини колегіуму у наші дні
Перед головним корпусом у 2000 році було встановлено пам’ятник Мар’яну Панчишину, українському лікарю та громадському діячеві. Тож коли у черговий раз будете проходити біля будівлі лікарні, згадайте і про те, якій благородній місії вона повинна була служити спочатку і що звичні на перший погляд будівлі мають подекуди незвичну і багату історію.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
1.Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів: Центр Європи, 2008.
Після 1775 року, коли цариця Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ, близько 8 000 запорізьких козаків, за дозволом турецького уряду, переправились в район Дунайської дельти, де утворився військовий центр. Задунайські козаки зайняли невелику територію на правому березі Дунаю, де Султан дав їм під Січ острів Святого Юрія, оточений Сулінським і Катерлезьким гирлами Дунаю, а також запорожцям було дозволено вільно поселятись на всіх ріках і лиманах від Дунаю до Бугу.
Козаки часто вступали у жорстокі кровопролитні сутички з нащадками старообрядців – некрасовцями, які переселились сюди з Дону, рятуючись від переслідувань за часів Петра. Щоб уникнути кровопролить султан наказав козакам перейти вище по Дунаю в Сеймени – місцевість між містами Силістрія та Рущук (сучасна Болгарія). Наприкінці 1785 року значна кількість задунайських запорожців перейшла з Сейменської Січі на річку Тиса в тогочасній австрійській провінції Банат між містами Цента, Нові Сад, Суботіца і Панчова. (сучасна Сербія).
Сергій Васильківський. «Задунайский запорожець». 1900
За домовленістю з австрійським урядом Військо Запорізьке зберегло свій устрій і звичаї. Обирало собі старшину та повинно було нести службу на австрійському кордоні, за що козаки отримували від імператора жалування нарівні з австрійським військом. Вважається, що вони складали окремий полк очолюваний кошовим отаманом у складі граничарських полків.
Воєводіна – північна провінція Сербії
Існування «Банатської Січі» у межах австрійського Військового Кордону наприкінці 18ст. стало абсолютно неможливим оскільки були остаточно скасовані залишки граничарської автономії, а всі сфери життя місцевого населення встановлювались згідно стандартів австрійського військового командування. На Тисі козаки прожили майже двадцять років і покинули австрійські землі в 1804–1805 роках .
Про Банатську Січ нагадують козацькі прізвища Банацький, Збанацький та інші. Основна частина запорожців повернулася до Сеймен. Існують свідчення того, що деяка частина козаків подалась на острів Мальту, де в той час ще існував Мальтійський орден.
Після скасування кріпацтва у 1848 році, австрійською владою складались кадастрові карти та проводився перепис власників земельних наділів. У журналі землевласників села Нагоряни вписано чотири ґазди з фамілією Банат: Іван, Федько, Гринько та Стефан. В аналогічному документі за 1880 рік їх кількість збільшилась до семи, а саме: Банат – Михайло,Гнат, Микола, Сенько, Олекса, Йосиф та Матвій. У 1894 році Гнат Банат був асесором (судовий засідатель) у громадській раді села Нагоряни.
Громадська рада с.Нагоряни
Іван Банат – син Гната у 1906 році мабуть не випадково став ініціатором створення товариства «Січ» у Нагорянах, де cтаршина обиралась за козацьким звичаєм – відкритим голосуванням на зборах у складі осавула, кошового, писаря, скарбника, хорунжого.
Іван Банат
У 1938 році Іван Банат у віці 76 р., разом з родиною перебрався у с. Деревач, де пережив важкі часи військового лихоліття і помер у 1947 році.
Дружина Івана Баната Марія, походила з заможньої та шанованої на цих теренах родини Климко (Климкович).
Старша пані з родини Клімкович
Була відомою та знаною серед людей «повитухою», допомагала матерям при пологах. Офіційно цьому древньому ремеслу вона не навчалась, але навиків набула працюючи у Львові у відомого на той час гінеколога Владислава Гарбіча .
Владислав Гарбіч у своєму кабінеті у Львові на вул. Бартоша Гловацького, 16 (сучасна вулиця Орельська)
Люди у Нагорянах та Деревачі, відгукувались про «стару Банатку» дуже позитивно. Найбільше її любили малі діти, що й не дивно, бо окрім своїх дітей та онуків, ще й сусідських доглядала.
Марія Банат з онуками та правнуками
Часто розповідала цікаві міфічні історії, зокрема про «потерчат», які уособлюють душі дітей, які народилися мертвими, або померли нехрещеними. У народі вірили, що потерчата літали у вигляді птахів і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!” В таких випадках треба було кинути якусь хустину і назвати ім’я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти діставала спокій. Марія Банат (Клімкович) прожила довге життя і відійшла у вічність у віці 98 років (1955р)
Марія Банат з правнуками
Сім’я Міклюш проживаючи в Нагорянах мала середні статки. Землі – 7 моргів, двоє коней для обробітку цих обшарів, дві корови. Якщо в перспективі розділити це майно на шестеро дітей ,то звичайно ж цього було не достатньо. Батько сімейства Петро Міклюш у 1903році, входив до списку основателів «Читальні Просвіта» в Нагорянах.
24 квітня 1926 року, у важкий повоєнний період, відродилось просвітницьке життя у Нагорянах і секретарем до Виділу читальні було обрано Павла Міклюша. Вже 26 квітня цього ж року, Міклюш Павло очолив відроджене в Нагорянах товариство «Сокіл».
На світлині : батьки – Павло, Акилина, діти – з ліва Марія -1919 р. н., з права – Василь – 1923 р. н., внизу – Килина – 1925 р. н., на руках – Олесь -1928 р. н. Світлина зроблена, коли сім’я Міклюш проживала в Нагорянах.
У роки пацифікації українські громадські організації в Нагорянах припинили свою діяльність, тому Павло Міклюш вирішує разом з дружиною переїхати до Львова. Мати Акилини Марія Банат працювала довший час у будинку Гарбічів, який розташовувався в районі «Новий світ», тому саме ця родина прийняла на службу молоде подружжя.
Владислав Гарбіч з дружиною та донькою
Донька Владислава Гарбіча з зятем
Павло працював водієм, Акилина покоївкою та помічницею у лікаря. Покращивши свій матеріальний стан подружжя придбало автомобіль. Але згодом у Павла виникли проблеми оскільки для цього, щоб отримати водійські права йому довелося б перейти на латину – вписатись у документ «поляком».
Павло Міклюш
Польська родина бажала, щоб Павло з Акилиною відвідували Латинську катедру, схиляючи у такий спосіб до католицької віри. Не буду стверджувати,що саме це стало причиною, але вже у березні 1938 року Павло отримав право на володіння ділянкою парцелі у селі Деревач.
В понеділок, 6 лютого 2017 року, в приміщенні ресторану імпровізацій “Грушевський cinema jazz” (пр. Шевченка, 28) відкрилась дуже незвична виставка.
Хтось колекціонує марки, хтось монети чи поштівки, а у Юрія Рисса зовсім незвичайна колекція. Він захоплюється гральними картами, яких у нього вже близько 120 колод. Частину цієї незвичної азартної збірки можна побачити на виставці “Колекційні карти світу”.
Експозиція виставки “Колекційні карти світу”
В експозиції виставки представлені дуже різні та оригінальні колоди – карти формату А4, карти-ліліпути, трикутні карти, круглі, а також цілком чорна і біла колода карт. Окреме місце займають карти з зображенням України: замки, міста, геральдика всіх обласних центрів, а також історичні пам’ятки Криму.
Експозиція виставки “Колекційні карти світу”
“Свою колекцію я почав збирати 15 років тому, спочатку це було як прості карти для гри в преферанс та брідж. З часом кількість колод почала збільшуватись і зацікавлювати мене різноманіттям тематик:географія, історія, література, мистецтво та інші. Було цікаво знайомитись з містами та історичними п’ятками, де ти ще не був, літературними героями, оглядати карикатури на політиків і багато іншого.
Фундамент колекціонування заклала старша донька Івона з зятем Антоном. Після кожної поїздки я отримував подарунок – колоду карт. Потім долучилась молодша донька Мар’яна. А найголовнішим експертом стала моя половинка – Марія,” – розповів пан Юрій Рисс про своє незвичне захоплення.
Експозиція виставки “Колекційні карти світу”
Цікаво розглядати колоди карт з різних частин світу. На них можна побачити венеціанські маски, музеї та пам’ятки Барселони, прекрасні краєвиди Голландії, чудово оформлені карти з Австралії. В експозиції можна побачити колоди також з таких країн як Греція, Туреччина, Єгипет, Болгарія, Італія, Ірландія, Німеччина, Австрія та інших.
Експозиція виставки “Колекційні карти світу”
Але найбільша частини колекції стосується рідного міста Львова. Всі колоди, що видавались колись від ХІХ століття і до наших днів становлять частину цієї унікальної збірки.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
