Настоятель Свято-Іванівської Лаври єрм. – д-р. Юстин Бойко звернувся з відкритим листом-подякою до мера Львова Андрія Садового та депутатів Львівської міської ради , в якому висловив слова вдячності за прийняте справедливе історичне рішення – присвоїти Музею народної архітектури та побуту у Львові ім’я блаженного Климентія Шептицького.
Садовому Андрію Івановичу,
Львівському міському голові
та
Депутатам Львівської міської ради
Від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!
(Псалом 117:23)
Вельмишановний Андріє Івановичу,
Достойні депутати Львівської міської ради,
сьогодні 1 грудня. Ця дата особливо яскраво вписалася у нашу історію, адже рівно 25 років тому на референдумі Український Народ абсолютною більшістю голосів проголосував за незалежність України. Тоді ніхто ще добре не усвідомлював ціну незалежності, оскільки дух ентузіазму та загальнонаціонального піднесення пророкував величні перспективи та малював амбітні плани.
Щойно тепер, ми можемо з певністю ствердити, що дата 1 грудня 1991 року ознаменувала не так нашу остаточну незалежність, як початок виходу нашого Народу з дому неволі. Переступити видиму межу неволі є набагато легше ніж здобутися на труд перемогти у собі раба. Раб завжди воліє жити у спокої невільником, аніж прямувати тяжкою дорогою свободи. І вже сам факт, що ми як Народ вирушили нелегким шляхом незалежності свідчить про нас як людей вільних.
Так само, як вибраний Народ потребував провідника, Мойсея, щоб перейти пустиню, так само і наш Народ потребує такого провідника. У кожному часі Господь посилав нам таких людей, за що ми повинні бути Йому вдячними. Серед них видне місце займають рідні брати – праведний митрополит Андрей і блаженний Климентій Шептицькі. Не помилюся, коли стверджу, що незалежна Україна була б немислима без їхнього труду, а їхні слова та приклад продовжують вказувати нам шлях Істини, Правди, Життя.
Щойно Львівська міська рада прийняла воістину справедливе історичне рішення – присвоїла Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького. Його суть зможемо повноцінно осмислити згодом. Очевидно, що присвоєння імені становить тільки початок великого, а водночас амбітного шляху, який полягає у тому, щоб з цієї унікальної наукової інституції створити «писанку» української культури та духовності. Зрештою саме такими задумами керувалися митрополит Андрей разом зі своїм братом Климентієм, коли у 1927 році створювали Свято-Іванівську Лавру Студійського Уставу УГКЦ, яка водночас сповняла свою місію Музею просто неба.
Бойківська дерев’яна церква святого Миколая 1763 року із села Кривки.
Вельмишановний Андріє Івановичу,
у своїх виступах і програмних промовах Ви дуже часто покликаєтеся на спадщину Шептицького, а його слова та приклад берете на озброєння. Бути послідовником таких великих світочів як Андрей і Климентій Шептицькі – це справа нелегка. Вона вимагає великої терпеливості, мужності, відваги, а найголовніше любові до Бога, ближнього і Церкви Христової. Сьогодні як настоятель Свято-Іванівської Лаври, яка була заснована праведним митрополитом Андреєм і блаженним Климентієм Шептицькими, хочу висловити особисто Вам вдячність за мужність та політичну волю, що питання присвоєння імені Климентія Музею народної архітектури та побуту у Львові внесли до порядку денного сьогоднішньої сесії Львівської міської ради та проголосували за нього. Нехай приклад цих святих мужів Вас надихає, а їхнє заступництво нехай допомагає Вам приймати важкі, але доленосні рішення, для нашого міста.
Достойні депутати Львівської міської ради,
висловлюю Вам велику пошану та подяку за те, що Ви підтримали рішення присвоїти Музею народної архітектури та побуту у Львові ім`я Климентія Шептицького. Кажуть у народі, що життя змінюють не хвилини, не години, навіть не роки, але секунди. Простий і свідомий голос, який Ви віддали в секунді за вищезгадане рішення, є великим кроком у відродженні історичної справедливості по відношенню до так великої постаті нашого Народу як архімандрит Климентій Шептицький. Прошу у Господа ласки, щоб допоміг Вам, незалежно від політичних переконань, знаходити у собі мужність та відвагу керуватися завжди духовним і національним добром Народу у прийнятті будь-яких рішень.
Пригадаємо, що пропозицію присвоїти Музею народної архітектури та побуту імені спершу Андрея, а згодом Климентія Шептицького висловив настоятель Свято-Іванівської Лаври єрм. Юстин Бойко, яку підтримали і вписали у форму резолюції учасники наукової конференції «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького», яка відбувалась 30-31 жовтня 2015 р. Пропозиція набула розголосу у львівському середовищі та була підтримана львівським Митрополитом Ігорем (Возньяком),якому безпосередньо підпорядковується Свято-Іванівська Лавра, на базі якої створено Музей, а також представниками львівської інтелігенції, активістами, громадськими діячами та депутатами міської ради.
Заслужену славу Трускавцю, як курорту, принесли цілющі мінеральні води, серед яких найбільш популярною була і залишається «Нафтуся», науковий аналіз якої вперше провів львівський аптекар і хімік Теодор Торосевич.
Майже прісну воду, з легким запахом сірководню і присмаком нафти місцеві жителі раніше називали просто – «нафта» або нафтова вода. Та після детального дослідження цієї води львівським фармацевтом Торосевичем, в його наукових викладах вона отримала більш ліричну назву – «Нафтуся», результати досліджень над якою вперше опублікував у 1836 році, де вказав про її фізичні та хімічні властивості, рекомендуючи вживати її для внутрішнього лікування захворювань нирок, печінки, жовчних та сечових шляхів. Перші наукові статті, присвячені трускавецьким водам, були опубліковані в наукових журналах Кракова і Відня. Про властивості озокериту в Трускавці писав 1837 року. У 1842-1843 роки описано хімічний склад двох інших трускавецьких джерел. Таким чином, протягом п’яти років були розглянуті та описано властивості п’яти трускавецьких джерел мінеральної води.
Теодор Торосевич (1789-1876)
Теодор Торосевич був одним із найвидатніших представників галицької фармації першої половини ХІХ ст. Він був не тільки вченим-хіміком і аптекарем-практиком, але й винахідником у різних галузях виробництва, дослідником мінеральних вод Галичини та Буковини, організатором перших галицьких курортів та популяризатором їх лікувальних чинників.
Портрет Теодора Торосевича, автор Ф.С. Шахвердов-Крохмаль, Львів, 1993 (зберігається в музеї міста-курорту Трускавця)
Теодор Торосевич народився 7 вересня 1789 року в Станіславові (нині м. Івано-Франківськ), у вірменській родині, яка осіла в цьому місті ще з часу його заснування. Є припущення, що вірмен до Галичини запросив князь Данило Галицький, як спеціалістів у будівництві, розумних і талановитих людей, представників древньої цивілізації. Серед предків Торосевича були купці, ремісники, члени міської ради. 17 липня 1805 р. він закінчив гімназію, яка на ті часи давала ґрунтовні знання і високу освіту. В цьому ж році переїжджає до Львова та приступає до аптекарської практики. У системі освіти Австрійської імперії це була звична форма навчання, яка тривала від 5 до 15 років. Тільки після відповідної практики, кандидати мали можливість вступу до вищого навчального закладу. В 1811 р. Торосевич вступає до Віденського університету, навчання в якому закінчує в 1815 р. та отримує диплом медично-хірургічного відділення, де вивчав фармацію. Повернувшись до Львова, Торосевич згідно діючих правил, звертається з проханням до уряду про дозвіл відкрити свою приватну аптеку. Та останнє слово у відкритті нової аптеки все таки залишалося за місцевою владою та поліцією. Умови отримання аптечної концесії, на кожну з яких претендувало по кілька десятків магістрів, сприяло корупції чиновників. Дозвіл він отримує відразу, та через ряд бюрократичних перешкод аптека «Під імператором Титусом» почала діяти тільки з 1 квітня 1819 року по вул. Личаківській,3 (існує досі). Чому так незвично назвав свою аптеку Теодор Торосевич? В першу чергу далася взнаки його гуманітарна освіта в гімназії. Торосевич був автором наукового історичного дослідження «Риси характеру Титуса Веспазіана, цезаря римського…» на основі описів Святоніуша і Юзефа Флавіуша…». Робота Торосевича над цим твором сильно вплинула на формування його свідомості та визначення його життєвого кредо. В своєму житті та роботі Торосевич керувався засадами справедливості та гуманізму, які поєднував із бажанням служити батьківщині, вбачаючи в римському цісареві Титусі свого духовного наставника, як приклад для наслідування. Торосевич вибрав свій ідеал в житті, намагався жити так, щоб бути корисним людям і робити тільки добро.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», кін ХІХ ст.
Одна з найкращих львівських аптек «Під Титусом», в центрі міста, мала дуже багату лабораторію, в якій Торосевич розгорнув бурхливу науково-дослідницьку діяльність та де в майбутньому проходило практику багато львівських фармацевтів, що вважалося за велику честь.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», кін ХІХ ст.
Наукові роботи Торосевича, присвячені фасуванню та зберіганню медпрепаратів в скляних посудинах, мали велике значення для розвитку промислового виробництва лікарств. Дослідник біографії Торосевича, його наукової та практичної діяльності, В. Реске відзначає особливі заслуги фармацевта в розробках принципів кольорового скла в аптеках, що застерігає ліки від впливу світла та забезпечує їх краще зберігання. В цих питаннях він був першим не тільки в Європі, але і в світі. Рекомендаціями Торосевича користувалися в цукровому виробництві, яке набирало обертів у тодішній Галичині. Він цікавився хімічним складом грунтів, проводив досліди над продуктами харчування, серед яких було цікаве дослідження «Про приготування харчування для дітей, яке може замінити материнське молоко». В 1828 р., із власної ініціативи, Торосевич зробив аналіз сухого залишку солоної води, джерела якої знаходились поблизу села Стара Сіль, що на Самбірщині. Результат дослідження – щорічно можна отримувати до 17 тис. фунтів чистої магнезії, який коштував у той час 90 злотих за центр.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», поч. ХХ ст.
Та основні досягнення Теодора Торосевича залишили своє місце в бальнеології, через що його називають батьком в цій царині. Славу вченого-аналітика принесло довголітнє дослідження лікувальних властивостей мінеральних вод Галичини, аналізи над якими він проводив у своїй аптеці, та ще й за власні кошти. Велика заслуга вченого в дослідженні цілющих джерел у Івоничах (Польща), де було засновано бальнеологічний курорт, а також Шклі, Косові, Немирові. Зовсім незнані до цього часу села ставали відомими на цілу Європу своїми цілющими джерелами, нічим не поступаючись якістю води відомих курортів. Особливу увагу Торосевич приділяв вивченню хіміко-фізіологічних властивостей мінеральних вод трускавецького курорту, зокрема «Нафтусі», «Марії» та інших джерел. В праці над виявленням лікувальних властивостей вод Трускавця, йому допомагав брат лікар Юзеф Торосевич, який водночас прославився як великий благодійник. Результатом досліджень цілющих мінеральних вод стала монографія «Мінеральні води в Галичині і Буковини», видана в 1849 році у Львові.
Трускавець. Черга за Нафтусею, 30-і роки ХХ ст.
В бальнеології, як і в інших сферах, науково-дослідна робота Торосевича була спрямована на досягнення практичних результатів, які б могли бути корисними його землякам. Довголітня наукова праця Торосевича нараховує 218 друкованих публікацій та праць, які він в основному перекладав та друкував на польській і німецькій мовах.
Надмогильна скульптура Юзефа Торосевича на Личаківському кладовищі у Львові.
Крім цього сучасники знали Торосевича як ініціатора та мецената багатьох добрих справ і вчинків. Власним коштом він оплачував навчання талановитим землякам у Віденському університеті, допомагав студентам Львівського університету, виділяв значні фонди для новоствореної школи рільництва в Дублянах, допомагав сиротинцям та лікарням.
Надмогильна скульптура Юзефа Торосевича на Личаківському кладовищі у Львові.
Теодора Торосевича не цікавила службова кар’єра. В свій час він відмовився від викладацької роботи, на посаді професора хімії у Львівській медичній школі, а також не прийняв пропозиції міністра обійняти посаду інспектора курсів для аптекарів у Львові. Згідно його життєвого кредо тільки праця робила його щасливим, а ніж всі посади, дипломи та нагороди разом взяті, твердить бібліограф Торосевича В. Реске. Незважаючи на посилену працю, Теодор Торосевич дожив до глибокої старості і помер на 87 році життя у Львові.
Трускавець. Меморіальна дошка Теодору Торосевичу на фасаді бювету.
Австрійський уряд оцінив та відзначив заслуги Торосевича ще при житті, нагородивши його «Золотим Хрестом з короною». Досягнення галицького фармацевта-практика стали фундаментом, на якому продовжували вдосконалюватися важливі течії у фармації, медицині, бальнеології та природничих науках, різноманітних сферах виробництва і господарства.
Трускавець. Меморіальна дошка Теодору Торосевичу на фасаді бювету.
В 1977 році до 150 річчя курорту, в Трускавці було встановлено меморіальну дошку з барельєфом Теодора Торосевича на фасаді бювету №1 та центральний бульвар курортного парку названойого іменем.
Вчора, 2 грудня 2016 року, на прес-конференції відбулася презентація нового стилю Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва. Тепер він називатиметься просто Перший театр. Окрім назви театр змінив і стиль, представивши новий логотип та й загалом новий фірмовий стиль.
“Бренд — це сукупність думок, те, що люди думають про той чи інший продукт, про ту чи іншу організацію. Це саме те, що виділяє тебе на фоні конкурентів. А конкурентів у театру є багато, навіть не стільки серед самих театрів, як серед комерційних шоу, кінотеатрів, тому цей крок є надзвичайно важливим. Можливо це перший крок трансформації театру”, – сказала на прес-конференції головний спеціаліст відділу культури ЛМР Юлія Калуш.
Прес-конференція з нагоди презентації нового стилю Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва
Історія театру багата та насичена, проте сьогодні він починає жити цілком по-новому. Вже більше чим півроку у театрі грають вистави для всіх вікових категорії: дітей, юнацтва та дорослих. У театрі існує три репертуари: денний, проміжний та вечірній. Проте деякі і досі сприймають театр суто дитячим, інколи приводячи молодше покоління на вистави з вечірнього репертуару, аудиторія яких – це вже зрілі дорослі глядачі.
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
Елементи нового стилю Першого театру (раніше Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва).
“Назву ми шукали довго, перебирали дуже багато варіантів, вибирали з історичних назв театру. Тож, що таке Перший театр. Це не той, який найперший, ми не акцентуємо на своїй першості, лише на тому, що в цей театр приходять вперше, де, наприклад, хтось зустрівся з справжнім мистецтвом. Окрім того є багато людей, митців для яких наш театр є дійсно першим: Роман Віктюк, Ярослав Федоришин та багато інших акторів, які зараз працюють в різних театрах. Тобто така назва нас не обмежує і хотілося б, щоб вона стала певним відліком для нашого театру. Але ми сподіваємося, що це не остаточна назва, ми б дуже хотіли, щоб театр носив чиєсь ім’я,” – зазначив художній керівник театру Юрій Мисак.
Художник, дизайнер, автор нового корпоративного стилю Богдан Поліщук
“Робота почалася з пропозиції розробки логотипу і я зробив декілька різних пропозицій. В обраному логотипі дуже проста і читабельна ідея з одного боку, а з другого боку – він дуже багатоплановий. Після роботи над логотипом, розпочалася робота над назвою театру, її стилем. Тут я уже поєднав етнографічні мотиви, конструктив і своє бачення, щоб було впізнаваним авторство”, – розповів художник, дизайнер, автор нового корпоративного стилю, Богдан Поліщук.
Протягом прес-конференції дізналися про історію створення нового стилю (від ідеї до назви та логотипу), яка насичена кумедними історіями та зворушливими моментами, а також ознайомилися з новою прем’єрою театру «Веселі піратські історії» режисера Євгена Чистоклєтова.
Пропонуємо вашій увазі доповідьв.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові Мар’яни Зубеляк на тему: “еновія Штундер – берегиня Дому Станіслава Людкевича”:
6 липня 2016 р. відійшла у вічність Зеновія Штундер – відомий музикознавець, кандидат мистецтвознавства, лауреат Премії імені М.В. Лисенка, старший науковий співробітник сектора Музею Соломії Крушельницької – Меморіального музею Станіслава Людкевича.
В.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові Мар’яна Зубеляк.
Зеновія Костянтинівна народилась 22 квітня 1927р. у Бересті (тепер Брест Республіки Білорусь). Невдовзі родина переїхала до Тлумача, а згодом – до Станіславова.
Загальну освіту З. Штундер здобувала спочатку в школі, гімназії, а за радянських часів у школі-десятирічці. Зеновія Костянтинівна завжди з великою теплотою згадувала своїх гімназійних наставників. І серед них – вчителя живопису Ярослава Лукавецького, відомого українського художника; у 1948 р. він намалював портрет своєї учениці.
По закінченні середньої школи З. Штундер навчалась на фортепіанному відділі Станіславівського музичного училища; а в 1948-1953 рр. вона була студенткою історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії, яку закінчила з відзнакою. Серед її викладачів був С. Людкевич, що читав курс народної творчості, а через декілька років став керівником дипломної роботи на тему: “Особливості музичного стилю Леонтовича”. У відгуку на дослідження Людкевич зазначав, що “аналіз оригінальних творів композитора і оперних фрагментів зроблено автором перший раз і вповні самостійно, так як цим творам не присвятили наші музикознавці досі ніякої уваги”.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
З. Штундер продовжила навчання у Києві в аспірантурі; а 1966 р. захистила кандидатську дисертацію “Народно-ладові основи гармонії М. Лисенка” (вийшла друком у Львові 2015 р.). Як бачимо, молодий музикознавець одразу ж визначила напрямок своїх наукових зацікавлень. Це – творчість корифеїв українського національного музичного мистецтва Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича а згодом Станіслава Людкевича.
У 1958 р. Зеновія Костянтинівна розпочала викладацьку роботу в консерваторії. Спочатку вона активно займалась фольклористикою; у складі кількох експедицій записувала народні пісні, інструментальну музику у Нагуєвичах, селах Гуцульщини і Покуття. Результатами цих пошуків, як згадувала З. Штундер, “особливо цікавилися Станіслав Людкевич, Іларіон Гриневецький, Роман Сімович. Схвалив нашу працю і ректор консерваторії Микола Колесса” [1, 285]. Так, ряд пісень Людкевич відібрав для хрестоматії з української народної творчості, над укладанням якої працював тоді. А на засіданні Вченої ради І. Гриневецький зазначив: “Розшифровки перевіряли Сімович, Людкевич і я. Стверджую, що вони зроблені дуже добре. З. Штундер вже має певний досвід. Слід подумати про нові експедиції і відповідно забезпечити їх технікою” [2, 184].
Справа в тім, що в розпорядженні учасників експедицій був громіздкий магнітофон, який до того ж часто відмовлявся працювати. Тому Людкевич допоміг придбати портативний магнітофон “Репортер”.
Зеновія Штундер
З перших років роботи в консерваторії З. Штундер стала асистентом професора Людкевича. Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми; в бесідах композитор ділився споминами. Неодноразово Станіслав Пилипович приїздив до Івано-Франківська, де мешкали батьки Зеновії. В архіві З. Штундер зберігаються зроблені нею фотографії, на яких зображений Людкевич у франківському парку.
В тому часі не раз велися розмови про музикознавчий доробок професора. Упродовж сорока років Людкевич друкував свої статті та рецензії у щоденній галицькій пресі або в спеціалізованих музичних журналах. Написана 1907 року дисертація не була опублікована, а рукопис її зберігається в архіві бібліотеки Віденського музикознавчого інституту. Отож, З. Штундер звернулась до віденських колег і отримала з архіву копію дисертації Людкевича “Два причинки до питання розвитку звукозображальності” та переклала її українською мовою. Професор високо цінував роботу своєї колеги. До кінця життя Зеновія Костянтинівна зберігала як реліквію ноти творів Людкевича з присвятами автора: “Моїй цінній помічниці у музикознавчих студіях”; “Ідеальній моїй асистентці”; “Чесній піонерці на нашій занедбаній музикознавчій ниві”; “Чесній і ідейній працівниці на ниві нашого музикознавства”.
З. Штундер почала упорядковувати збірник музикознавчих праць С. Людкевича, який мав вийти до його 90-літнього ювілею. Проте через великий обсяг роботи текст був зданий до видавництва трохи пізніше. Збірник вийшов друком у березні 1973 р. А вже через декілька днів майже весь тираж був вилучений і знищений, дослідницю ж звільнили з роботи. Не допомогли і публічні заяви Станіслава Пилиповича, в яких він високо цінував її працю.
Щоб підтримати свою колегу, С. Людкевич заповів їй дім, майно, архів, а 3 листопада 1973 р. вони розписались. Зеновія Костянтинівна згадувала, що того самого дня в консерваторії відбувалось засідання партбюро щодо справи архіву композитора, а пізніше секретар приходила до дому Людкевича, щоб перевірити чи дійсно у паспортах є штамп про одруження…
Зеновія Штундер
Згадує артистка Софія Федорцева, яка мешкала по сусідству з Людкевичем: “Одного дня вранці я побачила, як молода жіночка малює зеленою фарбою велику огорожу навколо дому. Я здогадалась, що це дружина Станіслава Пилиповича. З її приходом перед домом композитора появились чудові квіти… Цей квітник, барвистий і запашний, став прикрасою всієї нашої вулиці. Красивим і поетичним став дім Станіслава Пилиповича. Та найбільш важливою переміною з приходом дружини в дім композитора було те, що Станіслав Пилипович виходив з дому не один, а з дружиною. Завжди удвох сходили вони по сходах тихої вулиці, прямуючи до міста” [3, 21].
Композитор Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич “жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станислав Пилипович радо вітав у себе гостей” [4, 54].
Насамкінець надаємо слово музикознавцю Марії Білинській, яка разом із Орестом Березовським були свідками на реєстрації шлюбу. “Зеновія Костянтинівна, – це необхідно кожному признати, – зуміла виректися абсолютно свого особистого життя, і весь час, всі сили й енергію присвятити професорові. Мабуть мало знайшлось би жінок, щоб так “жертвенно” віддались опіці другої людини. … Зеновія Костянтинівна справилась по-геройськи з усім! Людям часом дуже легко кидати камінчики в чужі городчики! Легко декому з львів’ян осуджувати Станислава Пилиповича за те, що не видержав, зрадив свій вільний стан. Свою музу-музику, а на Зеновію Костянтинівну нарікати, що не відповідає своїм завданням, не опікується професором достатньо, має свої “дивацтва”… Але вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю” [5, 175].
По смерті Професора Зеновія Костянтинівна щиро служила його пам’яті. Її подвижницька праця, наукові здобутки гідні подиву й захоплення. З. Штундер підготувала двотомне видання повного зібрання музичної публіцистики С.Людкевича, яка охоплює період від кінця ХІХ до початку 70-х років ХХ століття. (Львів, 1999-2000 рр.). Сюди увійшли дослідження, статті з фольклористики, про церковну музику, статті з питань музичного шкільництва і педагогіки, праці з теорії музики, статті про музичне життя Західної України, рецензії, виступи.
Зеновія Штундер
В результаті копіткої багаторічної праці З. Штундер у 2005 і 2009 роках з’явилось ще одне монументальне видання – 2-томна монографія “Станіслав Людкевич. Життя і творчість”, яка є докладним літописом життя і багатогранної діяльності композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, музично-громадського діяча. Поява цього видання стала вагомим здобутком українського музикознавства, адже досі про жодного українського композитора не було такої фундаментальної монографії. Як писав музикознавець Я. Горак, “постать Станіслава Пилиповича розкрита в ній всесторонньо, у гідній шанобливого подиву величі. А оскільки об’єктом дослідження став мистець, який своїм довгим столітнім життям і багатогранною діяльністю обняв цілу важливу епоху для української культури і мистецтва в цілому, то у великій мірі унікальність монографії ще й в тому, що вона детально змальовує цілу епоху через сприйняття і активну заангажованість в ній однієї видатної людини”.
Композитор і музикознавець О. Козаренко після виходу в світ І тому Життєпису Людкевича стверджував: “Огром опрацьованих матеріалів, точність в подачі фактів, широта контексту, переконливість узагальнень виводять цю працю в розряд непересічних явищ національної культури, а шановного Автора – в безконкуренційного кандидата на присудження Лисенкової премії”.
Упродовж десятиліть Зеновія Штундер збирала спомини про Людкевича від його знайомих, колег, учнів. Підсумком праці став опублікований 2010 р. збірник “Станіслав Людкевич у спогадах сучасників”, а 2014 року вийшло його друге, доповнене видання. В останні роки Зеновія Костянтинівна готувала до друку епістолярій Людкевича, проте через різке погіршення зору була змушена припинити роботу.
Станіслав Пилипович Людкевич
Багато зусиль З .Штундер доклала до популяризації композиторської спадщини Людкевича. Так, завдяки її ініціативі а навіть фінансовій підтримці були видані кантата “Наша дума, наша пісня”, симфонічні поеми “Мойсей” і “Танець кістяків”, “Балада” для струнного квартету”. До 125-ліття композитора був випущений компакт-диск з архівними записами його творів. З ініціативи Зеновії Костянтинівни з нагоди 130-літнього ювілею Людкевича був здійснений ще один великий проект – постановка на сцені Львівського оперного театру опери “Довбуш” силами учасників оперної студії Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка (диригент Іван Юзюк).
З. Штундер дбала про гідне вшанування пам’яті Людкевича на його малій Батьківщині – у м. Ярославі в Польщі. У приміщенні школи, де народився Станіслав, а його батько був директором, встановлено меморіальну таблицю; а одній з вулиць (поблизу греко-католицької церкви) надано ім’я композитора.
У 1995 р. за ініціативою З. Штундер відкрився Меморіальний музей Станіслава Людкевича, що став сектором Музично-меморіального музею С. Крушельницької. Зеновія Костянтинівна згадувала, що ще 1973 року у Львівській консерваторії “відбулися партійні збори, на яких вирішили перебрати архів Людкевича, щоб не попав у руки реакції, а з Києва щоразу дзвонили і приїздили з пропозиціями передати архів Людкевича в їхні музеї” [6, 45]. Проте композитор на подібні вимоги відповідав: “Мій архів є в добрих руках”, а невдовзі склав заповіт на ім’я З. Штундер.
Після смерті композитора знову постало питання відкриття музею, однією з основних умов якого було надання вдові Людкевича іншого помешкання, на що, цілком зрозуміла, вона не погоджувалась.
Зеновія Штундер
У 1995 р. Музей С. Крушельницької виступив з ініціативою розмістити музей композитора на другому поверсі його дому, а перший залишити за З. Штундер. Тоді Зеновія Костянтинівна переписала на Музей частину успадкованого нею будинку, а згодом склала заповіт, за умовами якого після її смерті весь будинок, майно та архів стає власністю Музею.
Автором експозиції Меморіального музею Станіслава Людкевича є З. Штундер. Власним коштом вона фінансувала художній проект, виготовлення обладнання та монтування експозиції. Зразком стали різні меморіальні музеї України, які Зеновія Костянтинівна мала змогу відвідати.
Отож, експозиція Музею С. Людкевича розміщена у трьох кімнатах другого поверху. У двох збережені інтер’єри кабінету і спальні композитора, в третій увазі відвідувачів представлені видання музичних творів, музикознавчих праць, а також фотографії.
Зеновія Штундер започаткувала музейне опрацювання архіву Людкевича, що зараз нараховує близько 10 тисяч одиниць збереження. Це, зокрема, багатюща бібліотека (художня і музикознавча література, періодичні видання, нотодруки) і рукописи творів композитора.
Після смерті Зеновії Костянтинівни наукові працівники Музею займаються впорядкуванням успадкованого архіву. Результатом початкового ознайомлення з ним стала виставка, яка відкрилась 9 вересня 2016 р. у приміщенні Музею С. Крушельницької. На ній демонструвались оригінальні фотографії, документи, листи (серед дописувачів відомі представники світової музичної культури М. Антонович, О. Залеський, Р. Савицький-мол., Л. Рейнарович, Т. Терен-Юськів, Р. Скорульська, В. Кікта). Музикознавчий доробок дослідниці був представлений монографічними виданнями, статтями у збірниках, журналах. На виставці експонувались також ноти творів Людкевича, які опубліковані завдяки його подвижниці. Окрему групу становили книжки з дарчими написами Зеновії Костянтинівні від літературних діячів Івана Дзюби, Софії Майданської, Яреми Гояна, Ганни Черінь, Михайла Шалати; музикознавців і композиторів Тамари Булат, Богдани Фільц, Лю Пархоменко, Роксани Скорульської, Ярослави Колодій, Любомири Яросевич, Людомира Філоненка, Валерія Кікти.
Меморіальний музей С. Людкевича поки що не приймає відвідувачів. Упродовж останніх місяців на першому поверсі був проведений частковий ремонт для облаштування службового приміщення і фондосховища. В недалекому майбутньому необхідні ґрунтовні реставраційні роботи, щоб вберегти будинок від вологості. На другому поверсі, як раніше, експозиція буде присвячена С. Людкевичу (з невеликими змінами інтер’єру). На першому – планується облаштування меморіальної кімнати З. Штундер і музичного салону, де відбуватимуться зустрічі, камерні концерти, наукові читання, експонуватимуться тимчасові виставки.
Працівники Музею свідомі взятої на себе великої відповідальності і прагнуть гідно продовжувати справу Зеновії Штундер.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК в.о. завідувача Меморіального музею Станіслава Людкевича у Львові
Література
Штундер Зеновія. Спогади про Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 284-293.
Штундер Зеновія. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. ІІ (1939-1979). – Жовква, 2009. – 360 с.
Федорцева Софія. Спогад про композитора С. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 18-24.
Колесса Микола. Мої спомини про Станислава Пилиповича Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 38-57.
Білинська Марія. Жмуток спогадів про Станислава Пилиповича Людкевича – людину чутливого й доброго серця // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / упоряд. З. Штундер. – Жовква, 2014. – С. 158-180.
Штундер Зеновія. Спогади з мого життя. – Жовква, 2012. – 48 с.
Впродовж всього часу існування Львова у ньому створювалися заклади для лікування – лічниці, шпиталі, товариства. Наприклад, уже в 1377 р. в міських актах міста є відомості про заснування в ньому шпиталю для хворих і бідних, а у 1845 р. у Львові вперше в Європі відкрито спеціалізовану дитячу лікарню Святої Софії. З плином часу заклади розвивалися, їх ставало більше. Тож сьогодні до вашої уваги 8 установ, де на поч. ХХ століття лікувалися львів’яни.
Крайовий загальний шпиталь у Львові – зараз Обласна клінічна лікарня
Утворення лікарні було ініційоване рескриптом Імператора Йосипа ІІ від 30 червня 1783 року, коли у будівлю Колегії Піярів було перенесено шпиталь Братів Милосердя (Боніфратрів), які до цього часу займали приміщення костелу св. Лаврентія по вулиці Личаківській. Лікарня отримала назву Загальний шпиталь.
Крайовий загальний шпиталь у 1930-х рр.
Постановою Вищого Міністерства від 19 січня 1854 року Загальний шпиталь отримав назву Крайовий загальний шпиталь у Львові, та «визнаний як заклад, на який адміністрація львівського магістрату не може чинити жодного впливу, оскільки він є призначений не тільки для місцевих, але також для інших хворих». Після переходу лікарні під юрисдикцію Крайового відділу впорядкуванню підлягали всі, без винятку, сфери діяльності.
Фасад Крайового загального шпиталю, перша пол. ХХ ст.
Наслідком стало значне збільшення посад в лікарні, а також – прийняття «Службової інструкції» (1878 р.), якою врегульовувались відносини між службами, встановлювався контроль за якістю медичної допомоги хворим шляхом введення постійних чергувань. Лікарів було зобов’язано надавати наукові звіти стосовно своєї роботи. Розроблено також відповідні норми харчування на підставі наукових спостережень. Службовцям шпиталю надавалось повне утримання з метою запобігання зловживань. В 1875 році відділення для божевільних зі Львівського загального шпиталю було перенесено в спеціально збудовану будівлю на Кульпаркові (ухвала Крайового сейму від 25 травня) з подальшою метою організації там лікарні на 500 ліжок.
Після переходу лікарні під юрисдикцію Крайового відділу найпершим кроком було запрошення Сестер Милосердя (1870 р.), до обов’язків яких належали догляд за хворими, приготування простих ліків, ведення кухні та пральні.
У 1893 році було закуплено будинок з садом на вулиці Пекарській для корпусів інфекційних відділень. У 1894-95 рр. збудовано споруду пологового будинку, в якому з 1898 р. розміщувалась також акушерсько-гінекологічна клініка. У 1898 році зведено терапевтичний, хірургічний (для відповідних клінік) та адміністративний корпуси шпиталю. На решту запланованих клінічних споруд забракло коштів, і їх було розміщено в старому будинку шпиталю, який на той час і сам потребував термінової капітальної реконструкції.
Крайовий загальний шпиталь на вул. Некрасова №7
У 1910 році відбулось наступне розширення Загального шпиталю за рахунок приєднання дитячої лікарні святої Софії та організації трьох дитячих відділень. Реорганізація лікарні закінчилась у 1912 році побудовою нової відповідної будівлі для інфекційного відділення по вулиці Пекарській.
2. Дитячий шпиталь Св. Софії
Дитячий шпиталь Св. Софії створений у 1845 р. старанням та за фінансової підтримки княгині Ядвіги Сапєги в пам’ять передчасно померлої доньки. Шпиталь був розташований в комплексі закладу св. Терези, спорудженому за проектом архітектора Юзефа Франца на вул. Новий Світ (тепер вул. С. Бандери).
Дитячий шпиталь Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42, 1916 рік
Заклад утворювали костел св. Терези, монастир сестер Провидіння, шпиталь Св. Софії, виховний заклад-інтернат для дівчат та жіночий виправний будинок. В споруді давнього дитячого шпиталю тепер знаходиться оториноларингологічне відділення Львівської обласної лікарні.
Дитячий шпиталь Св. Софії на вул. Чернігівській №3
У 1882 р. архітектор Юзеф – Каетан Яновський збудував нову споруду дитячого шпиталю Св. Софії на розі вулиці Личаківської №42 та Гловінського №1-3 (тепер вул. Чернігівська). У 1885 р. вже архітектор Іван Левинський збудував окрему споруду, призначену для прийому інфекційних хворих та операційний блок.
3. Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові – зараз Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня
Перший заклад для психічно хворих у Галичині був організований за часів Габсбургів 1790 року в формі психіатричного відділення крайової лікарні у Львові при вул. Піярів (нині вул. Некрасова). Спочатку відділення було для роздільного перебування пацієнтів: одне для чоловіків, друге для жінок.
Розбудова лікарні у 1905 році
15 травня 1875 р. ці відділення були перенесені у заново збудовані, спеціально для психічно хворих, будинки у селищі Кульпарків (тоді біля Львова). 25 травня цього ж року було затверджено статут кульпарківського закладу «для божевільних», згідно з яким з 1 січня 1876 р. зазначені відділення реорганізовано в самостійну психіатричну установу.
Державний заклад для психічно хворих в Кульпаркові, фото радянського періоду
На початку заклад здійснював здебільшого функцію лише утримання і догляду за хворими. З часом, за польських часів (1918—1939 рр.) набуло вже певного значення активне лікування хворих.
Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня, сучасний вигляд
В лікарні були власна пекарня, бійня, ковбасний цех, холодильні камери, основний і запасний харчоблоки з всіма необхідними цехами, оснащені паровими казанами, механізована пральня та інші технічні служби. З часом необхідність деяких цих служб відпала. Колись їжа до лікарняних корпусів доставлялась вагонетками на рейках, тепер на спеціально сконструйованому автопричепі. В головному лікувальному корпусі їжа на вищі поверхи подавалась двома спеціальними механічними ліфтами, які під час останньої війни були демонтовані, а шахти забудовані. Лікарня мала свою залізничну гілку, підведену до приймального відділення, яка служила для постачання до лікарні більших вантажів, а також для групових перевезень хворих.
4. Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня
Ухвалу про будівництво інфекційної лікарні на 120 ліжок було затверджено на засіданні Галицького сейму 16 жовтня 1910 року. Будівництво комплексу лікарні 12 липня 1911 року санкціонував австрійський імператор Франц-Йосиф, обійшлася вона місту в 5,5 млн. крон. Другого грудня 1912 року відбулося урочисте відкриття закладу.Із перших днів існування лікарні, пацієнтами опікувалися крім медиків, монахині з католицького згромадження Пресвятішого серця Ісусового. У 1920 році перед корпусом, де жили черниці, встановили статую Матері Божої на пам’ять про сестер, які щороку помирали, заражаючись від важких хворих на скарлатину, дифтерію та сипний тиф, за якими вони доглядали.
Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, фото приблизно 1912-1914 рр.
Лікарня збудована за індивідуальним проектом з врахуванням всіх протиепідемічних та санітарно-гігієнічних вимог, що існували на той час і знаходиться на озелененій території, загальною площею 5,3 га. На території лікарні знаходиться унікальний дендропарк, який налічує понад 150 таксонів аборигенних та іноземних деревних рослин.
Львівська обласна інфекційна клінічна лікарня, сучасний вигляд
Зараз лікарня розрахована на 410 ліжок, з яких 140 дитячих. Вона є центром по наданню спеціалізованої медичної допомоги інфекційним хворим міста Львова та області. У своєму складі лікарня має три територіально-розділені стаціонари: базовий стаціонар по вул. Пекарській №54, 3-тє відділення по вул. Кирила і Мефодія №22 і 7-ме відділення по вул. Лисенка №45.
5. Санаторій каси хворих (тепер – ОХМАТДИТ)
Знаходиться на вул. Лисенка №31 (кол. адреса: Куркова №31). Тут у 1927–1930 рр. спорудили функціоналістичну будівлю Санаторію каси хворих для лікування від туберкульозу. Будівля спроектована Адольфом Каменобродським (спільно з його братом Казимиром) у стилі модернізованого неокласицизму. За півроку архітектор повністю переробив свій проект у стилі функціоналізму.
Санаторій каси хворих, 1930-ті рр.
Санаторій каси хворих, 1930-ті рр.
П’ятиповерховий, на високому цоколі, головний корпус лікарні споруджений на терасі на схилі гори у 1927–1930 рр. У плані корпус нагадує літеру “Т” повернуту ніжкою на північ. Парадний південний фасад є видовженим і симетричним – з одним ризалітом у центру і двома – з боків. Ці ризаліти об’єднано балконами. До комплексу лікарні входять теж два будинки, що замикають провулок, який пролягає від вул. Лисенка. До самої лікарні пролягає тісна звивиста дорога, а також пішохідні сходи.
ОХМАТДИТ, сучасний вигляд
У 1959 році лікарня була реорганізована в багатопрофільну спеціалізовану лікарню, на неї були покладені завдання по наданню цілодобової висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги дітям Львівської та сусідніх областей за 20 спеціальностями, а також організаційно-методична та консультативна робота в районах області з надання медичної допомоги дітям. Тепер тут Обласна дитяча клінічна лікарня ОХМАТДИТ, яка є найстарішою і провідною дитячою клінікою в Західній Україні.
6. Народна лічниця
Український шпиталь «Народна лічниця» — медична установа, заснована 1903 року для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини — без різниці віровизнання й національності. Проіснувала у 1904—1944; відновила діяльність після проголошення незалежності України.
«Народна лічниця», 1940 –ві рр.
Задум створення своєрідного шпиталю виник 1902 року. Ініціатор — відомий лікар Євген Озаркевич, на чий заклик відгукнулися українські громадські товариства й організації. На опікуна лічниці засновники запросили Митрополита Андрея Шептицького, який не тільки прийняв покровительство над нею, але також передав та обладнав своїм коштом (понад 7 тисяч корон) до вжитку відділів «Народної лічниці» дім на узбіччі Святоюрської гори при вулиці П. Скарги №4 (нині вул. Озаркевича №4).
Листівка «Народної лічниці», автор – П. Ковжун
На початку 1904 року зусиллями та пожертвами громадськості відкрито український лікарняний заклад. У 7 кімнатах-залах розмістилися амбулаторні відділи: внутрішніх хвороб, дитячий, хірургічний, окулістичний, вушний, дерматологічний. Незалежно від національного походження, у передвоєнний період хворі лікувались безкоштовно. Постійним директором «Народної лічниці» від початку і до його смерті 1916 року був д-р Євген Озаркевич. Після нього лічницю очолив д-р Броніслав Овчарський. У роки Першої світової війни більшість лікарів «Народної лічниці» були мобілізовані до австрійського війська. Кількість хворих, які зверталися за допомогою, невпинно зростала і тому постала нагальна потреба побудови повноцінного шпиталю.
Український шпиталь «Народна лічниця», сучасний вигляд
На початку 1938 року будівництво шпиталю було завершене і одностайним рішенням громадської ради на посаду його директора був призначений д-р Тит-Євген Бурачинський. Він і запропонував назвати шпиталь: «Український шпиталь „Народна лічниця“ імени Митрополита А.Шептицького». З приходом у Львів 1939 року більшовиків радянська влада призначила «Народну лічницю», як найновішу й найкраще устатковану лікарню Львова, для лікування партноменклатури, командирів Червоної армії, службовців НКВД та їх родин. Кількість лікарняних ліжок зменшили до 60. Багато лікарів звільнили з роботи, звільнили також усіх сестер-вікентіанок. З березня 1940 року д-ра Бурачинського звільнили з посади директора, залишивши завідувачем хірургічного відділу.
7. Єврейський шпиталь Бет Хулім, зараз – відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні
Колишній єврейський шпиталь, який здалеку можна прийняти за синагогу, нині є пологовим будинком. Колись ця лікарня була однією з найкращих у місті. Розташований він на вул. Рапопорта №6-8, побудований в неомавританському стилі в кінці XIX – на початку ХХ століття за кошти мецената Мавриція Лазаруса. Він разом із дружиною за сімейні кошти будували шпиталь близько 12 років, а після будівництва оснастили його найновітнішою на той час технікою.
Єврейський шпиталь Бет Хулім, поч. ХХ ст.
Єврейський шпиталь, 1920-ті рр.
Тут працювали лікарі дуже високого рівня, наприклад, Адольф Бек, який був деканом фізіологічного факультету. У 1906 році він проводив фізіологічні дослідження, і побічним ефектом його досліджень стало винайдення енцефалограми мозку», – розповідає гід. Заступником головного лікаря перед війною тут працювала Луція Фрей, яка закінчила віденський університет. За шпиталем знаходилось велике єврейське кладовище. Однак в радянський час на цьому місці побудували «Краківський ринок».
Головний вхід до шпиталю
Зараз у стінах пам’ятки архітектури розміщене пологове відділення 3-ої комунальної міської клінічної лікарні. Ця будівля знаходиться в доволі занедбаному стані та потребує капітальної реконструкції. Міська влада внесла лікарню у список трьох місць, які будуть впорядковані як «Місця єврейської пам’яті» (крім того, туди входять: площа «Трьох синагог» у центрі на площі Арсенальній, та місце масових розстрілів, яке було на території колишнього Янівського концтабору.
8. Санаторій Львівського Товариства боротьби з туберкульозом
Народний санаторій для грудних хворих відкрито у 1910 р. за сприяння Товариства боротьби з туберкульозом та його очільника, професора Юзефа Вічковського. Місцем розташування закладу було обрано сосновий ліс на схилах Розточчя, в Голоско. Частину своїх земельних ділянок подарувала Товариству для влаштування санаторію шанована львівська купецька родина Рідлів.
Санаторій в Голоско, 1920-ті рр.
Спочатку було збудовано один зимовий павільйон на 18 ліжок та 2 літні павільйони на 26 ліжок. Влітку хворих приймали безкоштовно, взимку – за невелику оплату. Упродовж 1912 р. збудовано другий зимовий павільйон.
Один з павільйонів лічниці Львівського Товариства боротьби з туберкульозом, 1930-ті рр.
На початку 30-х рр. заклад мав назву «Лічниця Львівського Товариства боротьби з туберкульозом», в той час було вже 5 павільйонів. В окремому адміністративному будинку містилися кухні, комори, канцелярії, лабораторія, кімната для досліджень, їдальня для лікарів, бібліотека.
Відкриття лічниці Львівського Товариства боротьби з туберкульозом, 1910 рік
Влітку на лікування приймалися 152 хворих, взимку – 96. Перебування у спальній кімнаті на 3 особи коштувало 11 злотих, в окремій кімнаті – від 16.5 зл. до 20 зл. на добу.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Електронний ресурс: hospital.lviv.ua – // Стадник О. Історія Львівської обласної клінічної лікарні
Архітектура Львова захоплює, причаровує та заворожує. Львівські вулиці переплітають та поєднують у собі безліч стилів, течій та епох. Одним із найбільш цікавих та незвичних є стиль так званої «гуцульської сецесії».
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття відбувається беззаперечний «будівельний бум», що залишив яскравий слід на архітектурному обличчі Львова. В зв’язку з цим, перш за все, на території Західної України гостро постало питання пошуків власної течії в будівельному мистецтві. Сецесійні побудови все частіше з’являлися на львівських вуличках. Так, надихнувшись оригінальним народним мистецтвом карпатських горян, архітектори міста винайшли нову варіацію вже звичної для міста сецесії.
Будівля клініки Солецького, споруджена у стилі гуцульської сецесії. Фото 1912 року
Будівля страхового товариства «Дністер» на перехресті вул. Руської та вул. Підвальної. Фото: Анастасія Нерознак
Елемент будівлі колишньої бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Гуцульська сецесія, відома також як карпатський або східногалицький архітектурний стиль, досить швидко знайшла популярність серед будівничих міста. Піонером такого стилю став відомий архітектор Юліан Захаревич. Мотиви карпатського стилю проявились також в роботах архітектурної фірми Івана Левинського, в якій працювали талановиті архітектори Тадеуш Обмінський і Лев Левинський. Окрім Львова, цей стиль також використовувався у забудові Станіславова – нині Івано-Франківськ.
Архітектор Юліан Захаревич
Одним з найперших та найяскравіший зразків гуцульської сецесії у Львові стало приміщення, споруджене наприкінці 1905 року для страхового товариства «Дністер». Чотириповерховий будинок, що розташувався на розі вул. Підвальної та вул. Руської, був збудований за проектом Івана Левинського.
Так, крокуючи вулицею Підвальною чи Руською, неможливо не помітити оригінальні своєрідні трикутні дахи та дерев’яну вежечку. Окрім того, будівля, де тепер розміщується Перша міська поліклініка, вражає і художнім оздобленням. Такі орнаментами з етно-мотивами – яскрава особливість саме східногалицької архітектури.
Декор будівлі страхового товариства «Дністер». Фото: Анастасія Нерознак
Будинок товариства «Дністер», малюнок невідомого автора
Будинок товариства «Дністер». Фото: Анастасія Нерознак
Будинок товариства «Дністер». Фото поч. ХХ ст. невідомого автора
Ще однією перлиною гуцульської сецесії є один із сучасних корпусів Українського державного лісотехнічного університету, що знаходиться по вул. Г. Чупринки, 103. Ця споруда будувалась як бурса Руського педагогічного товариства.
Будівля, захована серед затінку дерев Ботанічного Саду Національного лісотехнічного університету, була споруджена у період з 1906 по 1908 роки архітектурним бюро Івана Левинського. Мальовничий контур даху, доповненого різьбленим оздобленням одразу ж навіюють думку про мистецтво гуцулів.
Колишня бурса Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Елементи архітектури будівлі бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Центральний вхід до будівлі колишньої бурси Руського педагогічного товариства. Фото: Анастасія Нерознак
Проект бурси Руського педагогічного товариства на сучасній вул. Г. Чупринки, 103 (тепер один з корпусів Українського державного лісотехнічного університету)
Один із корпусів Українського державного лісотехнічного університету, збудований на початку минулого століття у стилі гуцульської сецесії.
1908 року за адресою вул. Личаківська, 107 був споруджений санаторій Червоного Хреста, що до Першої світової війни був власністю лікаря Казимира Солецького. Ця будівля також є яскравим прикладом східногалицької сецесії. Цегляний будинок з високими гостроверхими вежами, критими черепицею, різьбленні піддашшя, прикрашені керамічними панно фасади – усе це разом створює результат архітектурних пошуків кінця минулого століття, що так успішно увійшов до ансамблів львівських вулиць.
Реклама клініки лікаря К. Солецького у газеті. Фото до 1914 року
Колишнє приміщення санаторію Червоного Хреста та клініка лікаря К. Солецького, нині – шпиталь прикордонних військ
Колишня клініка К. Солецького, збудована у стилі гуцульської сецесії. Фото: літо 2016.
Хоча війни та роки і завдали подекуди безжальної шкоди, і деякі інші вулиці міста можуть пишаються спорудами у стилі гуцульської сецесії. Зокрема, такими архітектурними шедеврами є один з відділів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника на сучасній вул. Лисенка № 14. Це щедро декорованому гуцульськими мотивами приміщення будувалося на початку ХХ ст. як бурса з музеєм та бібліотекою інституту “Народний Дім”. До гуцульської сецесії належить також і гуртожиток «Академічний дім» на вул. Супинській (нині вул. Коцюбинського), № 21.
Бурса «Народного дому». Фото: 1914 р., невідомий автор
Колишня будівля гуртожитку «Академічного дому», зараз – корпус Української академії друкарства.
Експресивні об’єми, складні обриси дахів з великими схилами та гострі вежі, схожі на дзвіниці гуцульських церков – саме такою була одна з найхарактерніших течій Західної України. Гуцульська сецесія стрімко увірвалася на вулички міста і якимсь містичним способом швидко поєдналася з іншими, геть не подібними між собою за стилями, будівлями.
Анастасія НЕРОЗНАК
Джерела:
Ю. О. Бірюльов «Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст.»
Ю. О. Бірюльов «Сецесія у Львові» (Незалежний культурологічний часопис «Ї»)
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
В суботу, 10 грудня 2016 року, о 16 годині в Актовій залі Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України у Львові (просп.Свободи,15) в рамках проекту Музичні Салони в Музеї відбудеться Доброчинний вечір – Музичний дарунок від студентів та викладачів ЛНМА ім.М.В.Лисенка. Всі зібрані кошти, доброчинні пожертви будуть спрямовані на лікування Андрійка Саса.
Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15
Молоді талановиті музиканти гарантують створити гарний настрій напередодні Різвяних Свят та Нового Року. В програмі концерту камерно-інструментальні та вокальні твори В.А.Моцарта, Йозефа Гайдна, Антоніна Дворжака та Ігнаца Лахнера. Музика відомих популярних європейських композиторів австрійської доби природньо звучатиме в чудовій Актовій залі музею.
Струнний квартет: Михайло і Теодор Крижанівські, Антон Пославський та Людмила Сауляк. Фото: Роман Метельський
В програмі концерту прозвучать втори:
В.А. Моцарт. « Аллілуя» із мотету «Exultate, jubilate». Виконують-Інна Джумаєва(сопрано) та Габріела Асталош(фортепіано).
Й. Гайдн . Соната для скрипки фортепіано № 7 (F-dur). Виконують-Богдана Мандрик(скрипка), партія фортепіано Оксана Ярема.
А. Дворжак. «Hospodin jest můj pastýř» з циклу «Біблейські пісні» та «Když mne stará matka» з циклу «Циганські мелодії». Виконує Роман Чабаранок(бас), партія фортепіано Габріела.Асталош.
А. Дворжак. Соната для скрипки і фортепіано F-dur (op. 57). Виконавці-Андрій Уличний(скрипка) та Євгенія Сивоус(фортепіано).
Ігнац Лахнер. Grand Trio op. 102. Es-dur для скрипки, альта і фортепіано. У виконанні-Михайла Крижанівського(скрипка), Теодора Крижанівського(альт) та Анжеліки Коваленко(фортепіано).
Ведучий музичного салону Михайло Крижанівський
Автори проекту та музиканти-виконавці запрошують всіх шанувальників мистецтва приємно відпочити та долучитися до важливої гуманітарної акції. Допоможемо Андрійкові всі разом!
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідьзавідувача відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Богдани Тараніної на тему: “Експозиція, доступна кожному: практики роботи з людьми з особливостями зору в меморіальному музеї”:
Завідувач відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Богдана Тараніна
24 листопада 2015 року у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Тичини відбувся семінар-тренінг із серії семінарів для співробітників музеїв в рамках проекту «Київ: культура без обмежень» на тему «Музейні програми і послуги для дітей з особливостями зору». Семінар був присвячений особливостям сприйняття світу людьми з порушенням зору, правилам спілкування з незрячими людьми, знайомству із світовим досвідом оснащення музеїв для людей з порушенням зору, вимогами та стандартами до музеїв, що приймають людей з порушенням зору. Семінар проводила керівник Громадської Організації «Бачити серцем», тифлопедагог та мати незрячої дитини Олеся Яскевич. Тренінгова частина семінару була присвячена супроводу незрячих людей в музеї. Мирослава Мирошник, арт-терапевт, тренер, life-коуч, провела презентацію арт-терапевтичного заняття заняття для дітей з особливостями зору «Відчуй світ на дотик», співробітники музею Тараніна Богдана та Яриновська Катерина провели презентацію програм музею «Толерантність», «Мандрівка картою музею», арт-терапевтичного заняття «Створи свій настрій».
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Таким чином, Літературно-меморіальний музей-квартира П. Тичини став єдиним меморіальним музеєм-співорганізатором проекту «Київ: культура без обмежень» (іншими співорганізаторами проекту стали Національний музей мистецтв імені Ханенків, Музей Івана Гончара та Музей історії міста Києва) та отримав потужний практичний ресурс для розробки та впровадження програм та послуг для людей з особливими потребами вже у 2016 році.
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Протягом часу, що минув від старту проекту «Київ: культура без обмежень» в Літературно-меморіальному музеї П. Тичини було зорганізовано наступні проекти та творчі ініціативи:
спільно з Науково-інноваційною Лабораторією «Динамічні моделі» розроблено проект та макет аудіо тактильної станції для роботи з дітьми з особливостями зору «Музика на дотик. Нові акорди». Проект розрахований на два етапи. На першому етапі передбачено створення інтерактивної інсталяції у вигляді рідоприймача 50-х з незвичними функціями – він з «радіоефіру» буде «транслювати» заздалегідь підготовлені фонограми. Завдяки цьому ведучий зможе у канві розповіді ознайомити відвідувачів зі звучанням інструментів, на яких грав Павло Тичина, та показати музичні твори, створені на вірші поета. Керувати «радіоприймачем» зможе як ведучий екскурсії – за допомогою «чарівної палички», так і відвідувачів – маючи можливість доторкатись до цього артефакту часів життя поета. Втілення другого етапу передбачає створення Інтерактивного аудіо тактильного терміналу, який дасть можливість реалізувати різні способи знайомства з творчістю Павла Тичини, наприклад, з використанням музично-поетичних асоціацій відвідувачів у такому порядку: 1) прослуховування уривку твору поета у виконанні акапелло; 2) візуальне та/або тактильне знайомство з музичними інструментами, на яких грав поет (флейта, кларнет, гобой, бандура, кобза, фортепіано); 3) прослуховування звучання вказаних інструментів; 4) вибір найбільш доречного варіанту акомпанементу; 5) прослуховування з обраним акомпанементом та обговорення.
До створення фонограм будуть залучені студенти консерваторії відповідних спеціальностей, що у подальшому відкриє шлях до проведення заходів музейної педагогіки не тільки для учнів шкіл, але й для студентів навчальних закладів.
Таким чином, в рамках Проекту буде розпочато створення особливого музейного простору, адаптованого до потреб різних верств відвідувачів. Проект допоможе знайомитися з різними гранями таланту Павла Тичини відвідувачам з особливими потребами, а Музей – як співорганізатор проекту «Київ: культура без обмежень» – отримає нові можливості та досвід.
Робота з людьми з особливостями зору в Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
У вересні 2016 року проведено серію занять для дітей з особливостями слуху «Шоколадно-кавові ілюстрації до музейних історій», на кожному з яких діти знайомились з однією музейною історією та малювали ілюстрацію до неї шоколадом.
У грудні 2015 року проведено новорічне свято для дітей з особливими потребами – музейні співробітники читали дітям казки на килимі біля імпровізованого комину, наряджали разом з ними ялинку, ліпили прикраси зі спеціального пластиліну, намагались розкрити в дітях різноманітні грані таланту.
Також у 2016 році була успішно проведена презентація поетичної збірки талановитого журналіста Євгенія Познанського, редактора журналу для людей з особливостями зору, що має залишковий зір 5% та порушення мови. На прохання музею Є. Познанський виготовив спеціальні пластинки з віршами Тичини шрифтом Брайля (ці пластинки доступні для прочитання у меморіальній частині музею).
Починаючи з вересня 2016 року, щосуботи, на першому поверсі музею (у вільному просторі «Двокрапка»), спільно з ГО «Бачити серцем» проходять заняття «Азбука відчуттів» для особливих дітей. Разом з фаховим педагогом діти вчаться чути звуки, розуміти одне одного, співпрацювати та виготовляти різноманітні іграшки. Заняття дозволяють дітям соціалізуватися, розвивати свої вміння та навички.
Щомісяця до музею приходять групи дорослих з особливими потребами, для яких проводяться спеціалізовані екскурсії.
Наразі в музеї проходить ремонт, в результаті якого буде створено новий простір, у тому числі дитячу кімнату з без каркасними меблями, де можна буде проводити заняття з дітьми з особливими потребами.
У планах музею – розробка нових, динамічних форм роботи з різними дітьми, проведення тематичних свят, читань, інтерактивних виставок та концертів.
Богдана ТАРАНІНА
завідувач відділу піару та зв’язків з громадськістю Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Традиційний народний костюм є продуктом нашарування різних історичних епох. Впродовж довгого періоду народне вбрання відігравало важливу роль в обрядовості українців та було складовою частиною матеріальної культури. Народному одягу були притаманні численні функції, пов’язані з духовним світом людини. Він формувався і удосконалювався під впливом економічних, історичних та побутових факторів.
На початку XX століття на Опіллі (Львівському Опіллі) шили одяг із матеріалів виготовлених у домашніх умовах: полотна, шкіри тварин, фабричної тканини. Майже кожне село різнилось багатством орнаментальних композицій і кольорів, своєрідністю крою одягу та вишивкою.
Дівчата з села Бродки зодягнені у міщанський одяг походять з родини священника. Пані, котра сидить,на відміну від двох інших, на шиї носить лише хрестик. На руці дорога шалянова хустка з френзелями.
В усі часи одяг виконував соціальну функцію і відповідав соціальному стану його власника. Привілеєм заможних людей, було носіння шовкових, парчових тканин, мережива.
Дівчина з села Хоросно – вишивка по рукаву – вертикальна, розшитий горсет (кірсетка). Спідниця шалянова, тонка вовна в квіти. Фартух вишитий в складки. На рукаві манжет, білі рукавички. Черевички шнуровані.
У селах одяг не залежав від тенденцій моди і тут, як правило, більше уваги приділялось одягу дівчат та молодих жінок.
Жінки з с. Дмитре поблизу Щирця. На передньому плані зображені заміжні жінки. Хустка на кембалці, накинута на голову. Господині поверх спідниці носили запаску (фартух). Дівчата без головних уборів. Поверх сорочки кірсетка шита із ситцю, вовняної тканини, шовку. Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки. На відміну від жіночок, котрі сидять босоніж у дівчат на ногах шнуровані черевички.
Повсякденний жіночий одяг складався з сорочки, спідниці , запаски, камізельки. Зазвичай буденну сорочку рідко оздоблювали вишивкою, а якщо оздоблювали, то тільки на манжетах і комірі. Святковий та обрядовий одяг шили з найтоншого нового полотна та прикрашали пишною вишивкою.
Дівчата з с. Бродки. Намисто скляне, фабричне (пацьорки). У дівчини з лівогого боку – рукав сорочки оздоблений вишивкою навскіс. Запаска оздоблена висячими тороками – френзлями. Черевички шнуровані. Дівчина по правий бік – прикраси одягнені поверх кірсету вказують на її високий статус. Рукав і фартух запаска оздоблені вишивкою в основі якої лежить ромб.
Для жіночої сорочки показовою була вишивка плечової частини рукавів та манжетів і відсутність вишивки попереду на грудях, оскільки перед сорочки прикривався камізелькою. Також застосовувався прийом вишивання по зморщеній частині рукавів сорочки.
Жінки з Попелян біля Щирця. На голові – хустка пов’язана на кембалку. Комір сорочки на стійці. Довкола шиї декілька рядів намиста. Поверх сорочки кабатик. Також вживали вислів лейбик. У жінки з правого боку – фартух вибійка.
У галицьких жінок побутували широкі спідниці — з домотканого полотна, фарбованого домашнім способом (вибиванки), або з штампованим орнаментом (вибійки). Поширені були спідниці з подвійною розмальовкою (димки) з білим орнаментом по темному тлу та спідниці з фабричної бавовняної тканини.
Дівчата з с. Хоросно.Ромб символ засіяного поля, зубці на кірсетці.
У селах поблизу Щирця жінки надавали перевагу однотонним кольоровим спідницям з купованої тканини. Шили їх широкими, оздоблюючи в нижній частині горизонтальною смугою плису або оксамиту. Поверх спідниці носили білу запаску — край оздоблювали широким узором. Також одягали запаску з купованої тканини в контрастних до кольору спідниці тонах. Тло запаски вишивали, а низ викінчували тороками.
Жінки зодягнені у кабатики. Комір призібраний при шиї. Поверх спідниці ткана запаска оздоблена мереживом на зуб.
Нагрудним жіночим одягом слугували безрукавки “лейбики”. Їх шили прямоспинними з нефарбованого домотканого полотна чи битого сукна й обшивали вовняними кольоровими шнурками. На півдні Львівщини їх шили приталеними з купованої матерії зелених чи синіх кольорів – оздоблюючи кольоровою тасьмою краї. У вигляді рослинного орнаменту оформляли середину.
Молода пара з с. Красів. Орнамент з пишними квітково–рослинними мотивами. Контрастно виділені серцевини квітів.
Верхнім жіночим вбранням служили кабати, які шили з домотканого й купованого сукна – оздоблюючи поли кабата гаптованим квітчастим узором.
Жінка зі Щирця
Під хустку жінки підкладали кимбалку. Кимбалки були у вжитку, так як, за народним звичаєм, заміжня жінка не мала права заплітати волосся, а лише намотувати або крутити.
На передньому плані парубок з с. Деревач – одягнений у стилі під львівського фраєра – галіфе (гаці), чоботи англіки, маринарка, вишита сорочка. Під маринаркою жилетка і ланцюжок від годинника. Старші люди свого часу вживали термін «фраєр з Вульки». Вулька – підльвівське село. Хоча фраєри мабуть були і на Білогорщі, і на Замарстинові. На задньому плані будівля Львівського університету.
Кимбалка могла бути виготовлена з прута, дроту, лози, ліщини, кори липи — лубка, берези, з грубого проклеєного тістом або укріпленого картоном полотна; могла бути обшита шкірою або обгорнена крайкою.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
За своє довге життя Львів не раз зазнавав труднощів. Величезні пожежі, напади, війни, облоги, окупації та багато іншого. Та й у духовній сфері не обійшлося без пригод. Тож сьогодні три історії про те, як королівське місто Лева було проклято.
Перша історія, пов’язана із другим галицьким митрополитом францисканцем Бернардом (1384-1390), котрий був надзвичайно скандальною і конфліктною особистістю. Ворогував він і з орденом домініканців, і з єпископом Перемишля за межі дієцезії мав судовий процес та багато іншого.
Львів, панорама XV століття
У Львові ж у нього виникла суперечка з містом за дім на Ринку (сьогодні Площа Ринок, 9). Будинок було подаровано архієпископству(а саме першому галицькому мирополиту) князем Владиславом Опольским, але місто не попішало віддавати цю будівлю. Тож для того аби з’ясувати справу Папа Урбан VІ призначив відповідну комісію, але архієпископ Берндард був настільки нетерплячим, що не дочекавшись закінчення роботи комісії захотів силою зайняти дім. Проте зробити йому цього, через сильний супротив міста, так і не вдалося.
Як наслідок, ображений архієпископ відлучив від Святої Церкви всіх львівських райців, наклав на місто інтердикт*, а потім навіть прокляв Львів. Такі дії прелата обурили навіть Святий Престол, тож проти кардинала було висунуто позови (на які він, до речі, не з’являвся), згодом на нього наклали суспензу від богослужінь, а потім його взагалі було проклято та заборонено заходити до костелу.
Площа Ринок. Четвертий зліва – Палац латинських архієпископів
Але всі ці заходи аболютно не вплинули на Бернарда. Він не зняв прокльону з Львова, а Катедру й дієцезію покинув. А Міська рада міста змушена була прохати Папу Римського про звільнення міста від інтердикту.
Внаслідок цього, згідно з наказом Папи Боніфація ІХ перемишльський єпископ Ерик приїхав до Львова та звільнив місто від прокляття, а також розпочати судовий процес проти архієпископа Бернарда. Так Львів було звільнено від інтердикту, а процес проти кардинала було припинено в зв’язку із смертю останнього у 1391 році.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Героєм наступної історії став львівський архієпископ Ян Стшелецький (1480 р.), котрий замолоду був військовим. Під час битви під Варною у 1444 році потрапив до турецького полону і дивом повернуся додому. Згодом обрав духовне життя. Але вважаючи, що священицтво є винагородою, архієпископськими бенкетами зруйнував канон свого престолу і навіть запустив руки до нерухомості, що належала канонікам.
Все це призвело до судових позовів, внаслідок чого Ян Стшелецький відлучив від церкви всю капітулу, а заразом і весь Львів. Але відлучені виграли судову справу, а архієпископ з розпачу збожеволів і помер.
Ян Анджей Прухніцький
Ще одна історія прокляття почалася у 1624 році, коли архієпископ Ян Анджей Прухніцький виступив проти продажу бургомістрові Мартину Кампіану села Скнилівка. Проте, львівські райці вказали на архієпископу на те, що такі питання знаходяться поза його юрисдикцією, а до того ж почали перешкоджати йому у встановленні контролю над шпиталем Святого Духа. За все це архієпископ видав декрет прокляття проти міської влади і особисто проти райців Еразма Сикста, Мартина Кампіана, Мельхіора Вольховича, Якуба Шольца та ін.
Найцікавіше, що коли священник виголошував відлучення в костелі виникло таке заворушення, що його скинули з амвону. Це ще більше роздратувало архієпископа і він наклав інтердикт на ціле місто. Наслідком цього стало закриття усіх костелів.
Площа Святого Духа (сучасна І. Підкови). Тут знаходився Шпиталь Святого Духа
Не можливість виконувати релігійні обряди та відправляти Святі Таїнства змусило львівське поспільство вчащати до українських церков. Ось тоді архієпископ зрозумів наслідки свого прокляття і скасував накладений інтердикт. А троє патриціїв, котрі стали у причиною конфлікту з Прухніцьким впродовж трьох років померли від хвороб.
*Інтердикт (лат. interdictum — заборона) — у римо-католицькій церкві тимчасова заборона усіх церковних діянь і треб (наприклад, миропомазання, сповіді, укладання шлюбу, євхаристії), що накладалась папою або єпископом.
Софія Легін
На матеріалах: Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Серед митців пов’язаних зі Львовом протягом свого життя та творчої діяльності, особливо виділяється постать знаного скульптора Григора Крука. І хоча більшу частину життя він поза межами своєї батьківщини, проте старт його творчого життя пов’язаний саме зі Львовом. Постать Крука лише недавно почала повертатись з незаслуженого забуття історії, тому пропонуємо вам поглянути на його життя та зразки творчості.
Григор Крук
Народився Григор 30 жовтня 1911 року в селі Братишів (сучасна Івано–Франківська область), у сім’ї гончарів. У 9 років він почав відвідувати шкільну чотирирічну школу, яку успішно закінчив і на щастя для хлопця, сільський вчитель Василь Лукасевич переконав батьків, що хлопець дійсно талановитий і йому потрібно навчатись далі. Лукасевич привіз свого талановитого учня до деревообробної школи у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), де Григор розпочав своє перше ремісниче навчання. Прикметно, що батьки не надто прихильно сприйняли такий вибір сина, оскільки мріяли про те, що він стане вчителем або священиком.
Скульптура на могилі І. Франка, де Крук виконав кайло у руках Каменяра
Після закінчення навчання в 1931 році, розпочинається львівський період життя Григора. Він розпочав навчання у школі декоративного мистецтва, проте після того як його наставник повідомив йому, що в нього немає творчого нахилу, і краще б йому було стати кравцем, здавалося б, майбутній скульптор мав би припинити спроби пробитись у середовище митців Львова. Він став відвідувати майстерню Сергія Литвиненка, який щойно повернувся з Парижа. Він, таки розгледів талант хлопця і працюючи над надгробком Івана Франка С. Литвиненко навіть доручив Г. Круку зробити кайло, яке мав тримати Каменяр. Григор це завдання виконав майстерно і захопив свого майстра.
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Проте Григор мріяв здобути справжню підготовку як скульптор. Не маючи атестату зрілості, він виконав два малюнки людського тіла з натури й дві скульптурні моделі, а також отримав авторитетну підтримку Митрополита Андрея (Шептицького) і таким чином зміг вирушити на студії до Краківської академії мистецтв, де навчався в класі скульптури професора Костянтина Ляшка. Мрія його здійснилась, проте фінансовий стан Григора був вкрай тяжким. Професор Лепкий і директор Краківського музею мистецтва Станіслав Тілл вважали, що Григору просто необхідно продовжити навчання в закордоном. Завдяки їхньому сприянню, та існуванню Українського інститут в Берліні, 26-річний Крук переїхав до Німеччини.
Скульптура Г. Крука на виставці в Україні у 2010 році
Скульптура Г. Крука на виставці в Україні у 2010 році
Скульптура Г. Крука
Там він записався до класу скульптури професора Альфреда Фоке. Помітивши здібності студента Професор виклопотав для нього стипендію, а після її закінчення допомагав із платними замовленнями. З початком Другої світової війни, Григору як громадянину Польщі було дозволено залишитися в Берліні, однак його позбавили стипендії. Він записався до класу Арно Брекера, де здобував знання з естетики людського тіла, що вплинуло на його подальшу творчість.
У 1945 році, після закінчення війни Г. Крук переїхав до Мюнхена. У Швабінгу, своєрідному німецькому Монмартрі, де відбувалося багато виставок, творчих зустрічей і дискусій, Григор знайшов зручні для роботи майстерні. У 1947 році він взяв участь у збірній виставці, де показав кілька своїх скульптур. Григора було обрано офіційним членом журі палати мистецтва «Haus der Kunst» у Мюнхені. Свій перший виїзд із повоєнної Німеччини Крук здійснив до Італії. Завдяки стипендії, що її надав Іван Бучко він протягом шести місяців вивчав стародавні пам’ятки мистецтва й архітектури.
Г. Крук за роботою
Скульптура Папи Павла VI
Скульптура Г. Крука
Скульптура Г. Крука
Пам’ятник Г. Круку на Івано-Франківщині
У січні 1952 року Крук розпочав серію персональних виставок, того ж року він переїжджає до Парижа. Він виставляє свої скульптури й малюнки на виставках у Лондоні, Единбурзі та Бонні. У 1961 році 35 його творів експонувалися в Нью-Йорку й Філадельфії, а потім – у Відні. У 1963 році він виїхав до Риму, де створив портрети Йосипа Сліпого та Папи Павла VI. Живучи за межами Батьківщини Г. Крук ніколи не приймав жодного громадянства, хоча підданство йому пропонували Німеччина, Франція та Канада. Він помер на 77-му році життя, 5 грудня 1988 року, у Мюнхені. Там і був похований.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Стех Я. Скульптор світової слави (http://zaxid.net/news/showNews.do?skulptor_svitovoyi_slavi&objectId=1248656)
Ukrainian Sculptor Gregor Kruk (http://artbyborsheim.blogspot.com/2011/02/ukrainian-sculptor-gregor-kruk.html)
AUGB’S COLLECTION OF KRUK WORKS TO GO ON DISPLAY IN UKRAINE (http://www.augb.co.uk/news-page.php?id=218)
Gregor Kruk, renowned sculptor (http://www.ukrweekly.com/old/archive/1988/528808.shtml)
Gregor Kruk (1911 – 1988) (http://www.artfiragallery.com/gallery.php?profile=11#1)
Своїм бачення діяльності меморіальних музеїв поділиться кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму Світлана Муравська.Тема її доповіді звучить так: “Особливості функціонування меморіальних музеїв (на прикладі закладів вищої освіти Західної України)”.
ХХ ст. внесло свої корективи у місію університетських музеїв, яку традиційно пов’язували із організацією досліджень та забезпеченням навчального процесу. Для левової частки представників українського музейного середовища ця думка продовжує залишатися аксіоматичною, однак зміни, які відбуваються у позиціонуванні закладів освіти як в академічному середовищі, так і поза ним, показують, що така думка є стереотипною і не відображає реального стану речей. У ХХІ ст. ми можемо стверджувати, що пануюча вже кілька десятиліть у світі тенденція до створення університетських музеїв «третього покоління» стає все ближчою для нас [7, p. 26]. Одними із визначальних місій таких музеїв є широка просвітницька робота та промоція закладу вищої освіти, співпраця із громадськістю з метою поширення інформації про університет, профорієнтаційна робота, залучення меценатів та організація інших видів робіт.
Кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму Світлана Муравська
Заповнюють свою нішу у цьому процесі і меморіальні музеї закладів вищої освіти як окрема підгрупа достатньо специфічної категорії «храмів муз», які не почувають себе затишно ні в середовищі ЗВО, ні у музейному просторі [2, с. 99]. Метою доповіді є проаналізувати форми роботи меморіальних музеїв та кімнат на теренах Західної України[1]. Наведені нижче висновки базуються на результатах емпіричних досліджень автора, левову частку яких становлять безпосередні огляди музеїв та колекцій ЗВО та інтерв’ю з їхніми кураторами, реалізованими упродовж 2013-2016 рр.
Оскільки часто метою створення таких музеїв чи меморіальних кімнат було звернути увагу громадськості на постать діяча, ім’я якого носить ЗВО, відомого студента чи викладача, апріорі просвітницька місія сприймається як визначальна. У низці випадків саме університетська громада виконує найбільшу порівняно із представниками позаакадемічного середовища краєзнавчу роботу, пов’язану із вивченням, збереженням матеріальної та нематеріальної спадщини, популяризацією імен відомих як на загал, так і регіональному рівні постатей.
Окремі з таких постатей і в наш час продовжують залишатися контраверсійними, однак ректорат ЗВО бере на себе мужність звертати увагу на такі сторінки історії з метою героїко-патріотичного виховання теперішніх поколінь студентів на прикладах їхніх попередників. Це, зокрема, стосується музею Степана Бандери у ЛНАУ (останній був спудеєм цього університету у міжвоєнний період). «Створюючи музей Степана Бандери в нашому навчальному закладі, мені хотілося показати нашим вихованцям-студентам суть отого героїчного чину: самовідданість, самопожертву в ім’я рідної Батьківщини, незламну віру в правоту боротьби за її волю. Адже студенти й усі відвідувачі пізнають славетного Провідника як ідеолога і стратега національно-визвольної боротьби і як сильну, непересічну особистість. … Наша молодь повинна вчитися на героїчних прикладах минулого, виховувати в собі почуття національної самоповаги та гідності, бо ніколи з політичної арени не зійдуть ті народи, які шанують своїх Героїв» [6, с. 1].
Степан Бандера.
Створення у Кременецькому медичному училищі музейної експозицію, присвяченої Арсену Річинському, лікарю, просвітителю, церковному і громадському діячеві, автору численних праць зі сфер фізичного і духовного життя людини та нації – наслідок грандіозної краєзнавчої роботи, яку проводить колектив ЗВО з метою підняття із вимушеного забуття ім’я славетного українця, неугодного тоталітарним режимам ХХ ст., зокрема комуністичному. У 1998 р. на базі закладу було організовано Перші Річинські читання, на якому було прийнято клопотання до Кабінету Міністрів України про присвоєння училищу ім’я А. Річинського. Завдяки наполегливості директора училища Петра Мазура вдалося організувати активну наукову-пошукову роботу і вже після позитивного рішення Кабміну відкрити музей, однак важливо, що цей «храм муз» є логічним підсумком грандіозної громадської діяльності, яку проводить ЗВО поряд із організацією Річинських читань, встановленням горельєфної меморіальної дошки, популяризацією імені А. Річинського як серед студентів, так і поза середовищем училища. Тим більше, що на теперішньому етапі української державності чимало думок, висловлених Річинським, мають символічне патріотичне значення: «Віримо, що існування Українського Народу з його національними властивостями є ділом Божого Промислу, який споконвіків визначав нам місце на землі» [5, с. 280].
Арсен Річинський
За невеликої кількості винятків фонди меморіальних музеїв не можуть похвалитися великою кількістю оригінальних експонатів, однак для організаторів «храму муз» ця обставина не є визначальною, в т.ч. через статус закладу; головне музей як простір, присвячений постаті, котра є знаковою для університетського середовища, такий собі орієнтир у діяльності. Частина таких місць не претендують на назву «музей», позиціонуючи себе як «меморіальні кімнати», наприклад Кімната Соломії Крушельницької Тернопільського обласного державного музично училища ім. С. А. Крушельницької, Кімната-музей Героя України Вячеслава Чорновола у Галицькому коледжі його імені, Кімната-музей Маркіяна Шашкевича Бродівського педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича, кімната пам’яті Степана Дем’янчука Міжнародного економіко-гуманітарного університету його імені, Кімната-музей І. Пулюя Тернопільського національного технічного університету його імені. У деяких випадках назва є умовною і не характеризує особливості діяльності – мова йде літературно-етнографічний музей Володимира Гнатюка ТНПУ ім. Володимира Гнатюка, кімнату-музей художника-емігранта Ростислава Глувка Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка та ін.
Ідея подібним чином вшанувати людину, в честь якої названо ЗВО, часто виглядає логічною. Однак реалізація подібного завдання залежить від скурпульозного відношення до справи, усвідомлення всієї його повноти, інших музеїв, які вже функціонують та присвячені особистості.
За умов наявності у Львові меморіального музею Івана Франка адміністрація ЛНУ не розглядала варіант створення подібного у своїх стінах. Натомість адміністрація Коломийського медичного коледжу ім. І. Франка зважилася на амбітний крок, підкресливши цим, що присвята медичної освітньої установи Каменяру не є випадковою, адже саме тут, у стінах колишнього повітового суду було несправедливо ув’язнено молодого поета, і саме тут він написав понад 50 поетичних творів. Мета створення кімнати – музею полягає в залученні молодого покоління до пізнання геніальної особистості Івана Франка, тим більше, що Коломия займає помітне місце у біографії генія української культури – документально підтверджено 15 Франкових відвідин міста. Серед найцінніших експонатів музею, яким би позаздрили і державні музеї – речі, які належали Леонтію Кузьмі, який товаришував з Франком, до кого він приїжджав, його шафа, філіжанка, крісло, на яких сидів Франко, журнал «Зоря»1885 р., де надруковано 5 творів Франка, прижиттєві твори Ф., написані у приміщенні коледжу [3]. Музей активно виконує свою просвітницьку місію, серед відвідувачів дуже багато школярів, як і Коломиї, так і навколишніх населених пунктів, іноді по 2-3 екскурсії в день, що для невеликого музею ЗВО є чималою кількістю.
Іван Франко, 1913 рік
Незважаючи на функціонування музею Лесі Українки у с. Колодяжне Волинської області, ректор тодішнього Луцького педагогічного інституту Нестор Бурчак, який мріяв про створення музею родини Косачів у Луцьку, ініціював викладачів кафедри української літератури до роботи над комплектуванням фондів. Завдяки наполегливим науковим пошукам, зв’язкам із родичами Л. Українки крок за кроком зібрання багатшало; серед найцінніших експонатів – меморіальні речі поетеси та родини Косачів, прижиттєві видання її творів, рідкісні видання ХІХ поч. – ХХ ст, колекція поштових листівок кінця ХІХ – поч. ХХ ст,, меблі. Формування колекції, яка може стати окрасою будь-якого музею стало можливим тільки завдяки тому, що адміністрація ЗВО та причетні до створення люди прагнули зробити його справжнім «храмом муз», а не бутафорною кімнатою пам’яті людини, у честь якої названо університет. Головне завдання музею – збереження своїх надбань для наступних поколінь. Основне ж кредо, яким, за словами його директора, музей керується у своїй роботі найточніше можна висловити словами Ольги Косач-Кривинюк: «Найкращою шаною для пам’яті Лесі Українки … буде те, коли її юні земляки з незламною надією в серці будуть так само, як вона, працювати над собою, щоб стати гідними громадянами її укоханої України» [4].
Леся Українка, фотографія 1888 р.
Ректорат ТНМУ ім. І. Горбачевського пішов нестандартним шляхом, прагнучи увіковічнити пам’ять академіка, ім’я якого носить ЗВО – відродив родинне гніздо сім’ї Горбачевських у с. Зарубинці Тернопільської області. В умовах відсутності в Україні музею цьому видатному вченому, хіміку, громадсько-політичному та освітньому діячу, роком якого ЮНЕСКО оголосила 2004 р., це було дуже актуальним кроком для возвеличення пам’яті про видатного Українця. В основі експозиції музею-садиби лягли предмети хатнього вжитку, фотографії й листи братів Горбачевських. Серед безцінних експонатів – їх особисті речі, які зберегла та подарувала музею онука Антона Горбачевськог Ірена-Романа Носик. Як вказала у книзі відвідувачів відвідувачка з діаспори: «Дуже вдячна вам всім за ту велику працю, яку здійснюєте, щоб наша молодь знала про життя і творчість таких велетнів науки і політики, … як брати Іван та Антон Горбачевські» [1]. Саме розміщення музею визначило, що цільовою аудиторією є не тільки студенти, а вся громадськість, організація просвітницької роботи серед якої є важливим елементом патріотичного виховання молоді, навчання на прикладах видатних особистостей, презентації гідних сторінок історії та культури, в т.ч. з метою нівеляції комплексу меншовартості.
Таблиця. Меморіальні музеї ЗВО Західної України (перелік не є остаточним і буде уточнюватися в ході наступних досліджень)
Область
Назва музею
Волинська область
1. Музей Лесі Українки Східноєвропейського національного університету ім. Л. Українки
Закарпатська область
2. Музей текстилю імені Каталіни Полоні Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці II
Івано-Франківська область
3. Кімната-музей Івана Франка Коломийського медичного коледжу імені І. Франка
4. Кімната-музей Руської Трійці Івано-Франківського державного медичного університету
Львівська область
5. Кімната-музей Маркіяна Шашкевича Бродівського педагогічного коледжу імені М. Шашкевича
6. Музей Степана Бандери Львівського національного аграрного університеу
7. Музей Євгена Храпливого Львівського національного аграрного університету
8. Меморіальний кабінет-музей Степана Гжицького Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Ґжицького
9. Музей Івана Филипчака Самбірського державного педагогічного коледжу імені І. Филипчака
Тернопільська область
10. Музей Арсена Річинського Кременецького медичного училища імені А. Річинського
11. Кімната-музей художника-емігранта Ростислава Глувка Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Шевченка
12. Кімната С. Крушельницької Тернопільського обласного державного музично училища ім. С. Крушельницької
13. Літературно-етнографічний музей Володимира Гнатюка Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка
14. Кімната-музей Героя України Вячеслава Чорновола Галицького коледж ім. В.Чорновола
15. Кімната-музей Івана Пулюя Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя
Таким чином, меморіальні музеї та колекції закладів вищої освіти традиційно присвячені особі, ім’я якої носить заклад вищої освіти, виконуючи велику роль щодо популяризації вказаної постаті. У низці випадків такі музеї не мають багатих фондів, їхня експозиція базується на копійованих матеріалах, однак ця обставина не є визначальною, в т.ч. через статус закладу; головне музей як простір, присвячений постаті, котра є знаковою для університетського середовища, такий собі орієнтир у діяльності. Натомість інші меморіальні музеї ЗВО є заледве не єдиними осередками, які проводять активну просвітницьку роботу не в меншому обсязі порівняно із державними музеями, хоча і функціонують на громадських засадах.
Світлана МУРАВСЬКА кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму
Список використаної літератури та джерел:
Буська О. Музей в Зарубинцях відвідала гостя з Торонто // Медична академія. – № 15 (296). – 6 серпня 2011 р. – С. 5.
Особистий архів автора. – Інтерв’ю із завідувачем Кімнати-музею ім. Франка Коломийського медичного коледжу ім. І. Франка Ольгою Кенюк від 23.02. 2015 р.
Особистий архів автора. – Інтерв’ю із завідувачем Музею Лесі Українки Східноєвропейського національного університету ім. Л. Українки Тетяною Данилюк-Терещук від 22.01. 2014 р.
Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості /А. Річинський. – Володимир-Волинський, 1933. – С. 280.
Снітинський В. Музеєві Степана Бандери в Дублянах 15 років // Вісті Музею Степана Бандери в Дублянах. Спецвипуск газети «Університетські вісті». – Ч. 1 (17). – 2013 (листопад). – С. 1.
Clercq S.W.G. de, Keeping for the future / Steven W.G. de Clercq // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego : OpusculaMusealia; red. S.Waltoś.–– Zeszyt15. – 2006. – S. 23-30. 26
[1] Оскільки термін є радше умовним, уточнюємо, що мова піде про сім областей: Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську, Рівненську, Чернівецьку та Закарпатську.
Вона не позувала із чоловіком для глянцевих журналів. Не їздила з ним по світу, представляючи свою країну. Не патронувала культурні проекти. Не займалася благодійністю, підтримуючи сиротинці. Не тому, що не могла б цим займатися — освіти, розуму та елегантності їй цілком вистачало. А тому, що жила у страшний час у місці, яке стало тоді епіцентром світових катаклізмів. Ніхто і ніколи не називав її першою леді, бо такого поняття в підпіллі не існувало. Тим не менше Наталія Шухевич заслуговує на цей статус, адже з гідністю пройшла важкий шлях дружини командира УПА.
Наталії Березинській було лише двадцять, коли вона одружилася з Романом Шухевичем. Минуло тільки два роки, відколи дівчина закінчила гімназію, проте вона усвідомлювала, що означає для неї цей крок. Старший на три роки Роман на той час уже зробив свій життєвий вибір — бойовик УВО, член ОУН, він присвятив життя Україні. Наталія знала про справу чоловіка і сприймала її, адже поділяла його цінності. Отець Роман Березинський, парох села Оглядів на Львівщині, виховав сина і доньку справжніми патріотами — Юрій Березинський загине під час акції ОУН у 20 років, а Наталії судитиметься довге заслання.
Наталія Березинська
Моменти спокійного життя в нової сім’ї будуть дуже короткими. І навіть у досить мирний час доля буде жорстокою до молодят — через рік після одруження народилася і померла немовлям їхня перша дитина, донечка Марта. У 1933-му з’явився син Юрко, але події довкола не дали ані найменших шансів Наталії та Роману насолодитися тихим сімейним щастям. У 1934 році Шухевича заарештували за підозрою в причетності до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Відтак — концтабір Береза Картузька, тюрма Бригідки, короткий мирний період 1937—1938 років на волі, участь у боях за незалежність Карпатської України в березні 1939 року і, врешті,початок Другої світової у вересні того ж року.
Наталія роками жила сама без чоловіка. Доля подарувала їм ще один короткий період щастя — у 1939 році після початку Другої світової Наталія виїхала до Романа у Краків. Тут на вулиці Зеленій, 22 вони прожили разом майже до початку німецько-радянської війни. Тут у 1940 році в них народилася донька Марія.
Тим часом з іншого боку радянсько-німецького кордону панував не спокій, а терор, який зачепив і родину Шухевичів. НКВД почав полювання на членів ОУН і арештував сестру Романа Наталію. За участь у націоналістичному русі її засудили до 10 років таборів. Юрію, брату Романа, якого ув’язнили дещо пізніше, у 1941 році, поталанило ще менше — слідство в його справі тривало на початку німецько-радянської війни, тож він став одним із тих, кого чекісти розстріляли під час відходу зі Львова.
Роман Шухевич. Фото з особистої справи студента, 1926
Після відступу радянської влади сюди із двома дітьми повернулася Наталія, яка й надалі жила сама. Роман тим часом воював у лавах«Нахтігалю», згодом шуцманшафтбатальйону в Білорусі, а потім в УПА. Коротка зустріч між подружжям відбулася взимку 1943 року. Роман зайшов до коханої після того, як утік від німців і перейшов у підпілля. Незабаром в неї були інші гості — 20 лютого прийшли співробітники гестапо. Тоді Наталію вперше заарештували. На допитах німців цікавило лише одне: де перебуває Роман Шухевич? Після двох місяців слідства, яке не дало жодних результатів, жінку відпустили.
На волі Наталія Шухевич, щоб уникнути переслідувань із боку німців та захистити від них своїх дітей, оформила розлучення з чоловіком. Формальною причиною було те, що протягом тривалого часу вона не мала з ним жодного контакту. Насправді Наталія через зв’язкових періодично бачилася з Романом Шухевичем, на той час уже керівником ОУН. Зустрічі відбувалися на конспіративних квартирах у Львові, на Личаківському кладовищі чи в парку Погулянка. Оформлення розлучення дало Наталії ще одну важливу перевагу, яка деякий час рятувала її від переслідувань: вона офіційно змінила прізвище на дівоче. Березинськими стали також діти Юрко і Марійка.
Весільне фото Романа та Наталії Шухевичів, 1930 р.
Після повернення радянської влади Наталія Березинська деякий час не потрапляла в поле зору каральних органів. 20 жовтня 1944 року в документі 4-го управління НКҐБ, який визначав родичів Головного командира УПА, перелічені лише його батьки, покійний брат та ув’язнена сестра. Жодної згадки про дружину та дітей документ не містить. Через два місяці в довідці 2-го управління НКҐБ про членів Проводу ОУН та їхні зв’язки серед родичів Шухевича Наталії також немає.
У чекістських документах вона вперше з’являється 13 червня 1945 року — в інформації про фігурантівсправи «Берлога». «У травні 1944 року, — читаємо тут, — Березинська з сім’єю виїхала зі Львова й переховувалася в селі Бусовисько Стрілківського району Дрогобицької області, де, видаючи себе за вдову померлого інженера, проживала за фіктивними документами. Наприкінці квітня 1945 року, за даними агентури, разом із священиком-нелегалом Мицаком із села Бусовисько переїхала у Старо-Самбірський район Дрогобицької області, щоб звідси переїхати до свого чоловіка Шухевича Романа на Волинь».
Та їм більше ніколи не судилося зустрітися.
Родинне фото Шухевичів і Березинських початку 1930-х рр. Наталія Березинська стоїть друга зліва, Роман Шухевич – третій зліва
Судячи з цитованого вище повідомлення, станом на червень 1945 року агентура НКВД дуже щільно підійшла до Наталії, тож на волі їй залишалося бути недовго. 19 липня, трохи більше як через місяць після того, як НКВД дізнався про її існування, Наталію Шухевич заарештували в селі Біличі Старо-Самбірського району на Дрогобиччині. У постанові про арешт зазначалося: «Шухевич-Березинська підтримує ділові стосунки з відомими українськими націоналістами, також підозрюється в належності до ОУН». Однак головним мотивом арешту була спроба спецслужби дістатися до Головного командира УПА Романа Шухевича.
На допитах слідчі не особливо цікавилися її біографією, яку вони в загальних рисах знали завдяки агентурним повідомленням. Інтерес для них передусім становили зв’язки Романа Шухевича та місце його переховування. На першому допиті, який почався 20 липня, Наталія детально розповідала про себе, але не дала жодної потрібної чекістам інформації про чоловіка. На запитання про його становище в підпіллі, псевдоніми і зв’язки відповідала: «Не знаю». Перший протокол закінчується інформацією, що «допит із перервами на сон та їжу завершено 24 липня 1945 року о 23 год. 50 хв.», тобто він тривав чотири дні. Перерви на сон та їжу, очевидно, стосувалися більше допитувачів, аніж підсудної. Однак жодної потрібної інформації чекісти так і не отримали.
Лише через п’ять місяців після арешту, в листопаді 1945 року, Наталія Шухевич визнала, що систематично зустрічалася з чоловіком. «Переконавшись, що подальше приховування своїх злочинних дій лише погіршує моє становище, — читаємо у протоколі, — я буду тепер розповідати правду. Насамперед я маю заявити, що до моменту арешту підтримувала контакт зі своїм чоловіком Романом Шухевичем через зв’язкових, що приходили від нього в село Бусовисько Старо-Самбірського району Дрогобицької області. Крім того, я особисто зустрічалася з Шухевичем і до дня арешту систематично отримувала від нього матеріальну допомогу у формі грошей і продуктів харчування».
Гра у кеглі в с. Оглядів Радехівського району Львівської області. Зліва сидить Юрій Шухевич, стоїть перший зліва – отець Роман Березинський. Перша справа – Наталія Березинська (Шухевич), біля неї – Роман Шухевич. Початок 1930-х рр.(взято з http://incognita.day.kiev.ua/)
З одного боку, чекісти могли тішити себе тим, що допитувана врешті заговорила, але з іншого — розуміли: інформація, отримана через п’ять місяців, перестала бути актуальною. Цього разу дружина командира перемогла їх.
У досьє на Романа Шухевича, підготовленому чекістами в березні 1947 року, у розділі про родинні зв’язки читаємо: «Батько Шухевича — Шухевич Йосип Володимирович, 65 років. За професією адвокат, мешкає у Львові на вул. Косанерській, 18-а, паралізований, інвалід — лежить у ліжку. Мати — Шухевич Євгенія Іванівна, 1883 року народження, мешкала у Львові на вулиці Косанерській, 18-а, заарештована УМҐБ Львівської області 5 липня 1946 року, засуджена і етапована до місця відбуття вироку суду в місто Актюбінськ. Брат — Шухевич Юрій Йосипович, 1900 року народження, інженер, убитий у 1941 році при відході частин Червоної армії.
Роман Шухевич (сидить другий справа) i родина Пачовських та Березинських, 1937 р.
Сестра — Шухевич Наталія Йосипівна, 1923 року народження, заарештована і засуджена, перебуває у віддалених місцях Радянського Союзу. Дружина Шухевича Р. Й. — Шухевич-Березинська Наталія Романівна, 1910 року народження, заарештована УМҐБ Львівської області. Діти: син Юрій 13 років і донька Марія 6 років, утримуються в Рудченківському дитприймальнику Сталінської області». До повної картини того, як розправилася «гуманна» радянська влада з родиною Шухевичів, слід також додати арешт і засудження на п’ять років таборів його тещі, Осипи Березинської, якій на той час було 64 роки.
Тож нерепресованим залишиться тільки паралізований батько. Якщо іншим членам родини влада просто мстилася, то Наталію Шухевич, яка мала контакт із чоловіком до арешту, чекісти розглядали як можливість піймати самого «Вовка» — таким псевдонімом у документах спецслужба назвала командира УПА. Але слідство, яке тривало півтора роки, не дало жодної корисної інформації. Його підсумком став обвинувальний висновок від 31 грудня 1946 року, де стверджувалося, що Наталія Шухевич, «будучи дружиною визначного керівника ОУН — члена Головного проводу і керівника ОУН-УПА в областях Західної України в даний час, мала з чоловіком тісний зв’язок до моменту арешту органами Радянської влади, а саме: проживаючи з дітьми і матір’ю, перебувала на утриманні чоловіка, отримувала від нього матеріальну допомогу, грошима, продуктами харчування через спеціальних зв’язкових-кур’єрів, що прибували до неї від Шухевича Романа».
Наталія Шухевич із дітьми Юрком та Марійкою, 1941 р.
Тільки цих звинувачень було замало, тому слідчий додав Наталії ще й членство в ОУН, і в результаті запропонував як покарання 10 років таборів. 4 січня 1947 року особлива нарада при МҐБ ухвалила вирок: «Шухевич-Березинську Наталію Романівну як соціально небезпечний елемент вислати в Кокчетавську область строком на 5 років».
Але чекісти не депортували Наталії з України, а продовжили свою роботу із ув’язненою. Те, що не вдалося вибити силою, вони спробували витягти обманом та підступом. Станом на квітень 1947 року Наталія вже майже два роки перебувала під слідством, під час якого її іноді возили між Львовом і Києвом. Тому її не здивувала поїздка із Рівного до Львова.
Жінка не підозрювала, що чекісти розпочали «комбінацію з використання втемну дружини керівника Бюро Проводу ОУН Шухевича Р. Й.». Ідеться про сумнозвісну «бочку», яка дозволяла витягти інформацію навіть у найстійкіших підпільників.
21 квітня Наталію Шухевич посадили у критий кузов ленд-лізівського «Доджа» і повезли з Рівного в напрямку Львова. По дорозі чекісти кілька разів зупинялися, імітуючи несправність автомобіля. Врешті між Бродами і Олеськом авто ніби остаточно «заглохло», і водій змушений був почати триваліший ремонт.
Роман і Юрій (унизу) Шухевичі. Фото: ut.net.ua
«Через двадцять хвилин після зупинки машини до неї підійшов агент-бойовик “Борис”, — читаємо у звіті про операцію, — і запитав у товариша Чорнокнижникова [одного з конвоїрів — В. В.], чи можна під’їхати з ними до Львова, на що Чорнокнижников відповів, що не може його підвезти, оскільки машина із УМҐБ і вони, напевно, сьогодні не поїдуть у зв’язку з ремонтом.
Це створило в Шухевич-Березинської видимість оунівської розвідки. Через 10 хв. після відходу “Бориса” автомашина була обстріляна спецгрупою МҐБ УРСР, котра перебувала в засідці за десять метрів від дороги, після обстрілу бійці спецгрупи наскочили на машину і “добили” всіх учасників конвою». Псевдопостанці на чолі з агентом «Віщим» (він же Ілля Кусін), відкрили кузов і помітили в ньому жінку, яку забрали із собою в ліс.
Після більш як двогодинного блукання лісом із закритими очима Наталію доставили в бункер. «Визволеній» полонянці зняли пов’язку. Оглянувшись, вона зрозуміла, що перебуває у криївці, і відразу заявила: «Я, Шухевич Наталія Романівна, дружина Головного командира УПА, заарештована більшовиками на початку 1945 року». Після цього стала вимагати, аби її доправили до чоловіка. «Вже з перших слів розмови з Наталкою, — писав у донесенні агент “Віщий”, — я зрозумів, що вона дуже хитра і обережна, розповіла про свого чоловіка Шухевича, наперед знаючи, що якщо ми справді банда, то маємо його знати і ставитися до неї культурно і чесно».
Юрій Шухевич з сестрою
Схоже, «визволена» не особливо повірила «визволителям». «На третій день, — читаємо у звіті, — тобто 24 квітня, Шухевич-Березинська, сидячи біля вогнища, почала провокувати «Віщого» та «Качура» [інший агент — учасник операції — В. В.], висуваючи свої підозри, що вона перебуває в руках більшовиків, які можуть з її допомогою дійти по зв’язку до Шухевича». Псевдоповстанці не намагалися сперечатися з нею, лише далі вдавали із себе заклопотаних справами підпільників.
У ніч із 27 на 28 квітня агентурно-бойова група разом із Наталією рушила в рейд навколишніми селами. Агенти контактували зі справжніми підпільниками та зв’язковими, які не підозрювали про провокацію. «Спецгрупа суворо дотримувалася заходів конспірації, на постоях, де вони зупинялися, їх приймали за бандитів, що тішило Шухевич-Березинську і вона стала більше вірити, що перебуває в підпіллі».
Під час мандрів псевдоповстанці наштовхнулися на засідку внутрішніх військ МҐБ. Почалася стрілянина, внаслідок якої вбито двох коней і мало не загинули самі агенти. Бій припинив «убитий» ще біля «Доджа» товариш Чорнокнижников, який був разом із вояками МҐБ і впізнав спецгрупу. На думку чекістів, сутичка остаточно переконала Наталію, що вона таки в підпіллі. На доказ цього вони наводять довгі розповіді про себе, якими полонянка ділилася з агентами.
Проте в цих розповідях не було нічого такого, чого б вона не сказала під час слідства. У будь-якому випадку обрана лінія поведінки — відразу заявити про себе як дружину Головного командира УПА — була дуже вигідною для неї.
«У процесі роботи з Березинською, — звітували чекісти, — агенти «Віктор», «Юрко» і «Зарубіжний» [нові агенти, які прибули для перевірки Наталки — В. В.] встановили, що вона повністю переконана, що перебуває в банді, однак свідчень про свої зв’язки не дала, оскільки чудово розуміла становище свого чоловіка в організації і заявила, що буде відповідати тільки йому або особам, яким він це доручить». Для чекістів склалася патова ситуація: вони зрозуміли, що, як і на слідстві, не дізнаються нічого нового корисного для затримання Шухевича. Наталія знову перемогла їх.
Наталія Шухевич-Березинська, фото з кримінальної справи
«Проводити подальшу роботу з Березинською було недоцільно, — зізнавалися вони, — і 15 травня визначено було “відбити” її військами МҐБ». Цього дня чекісти здійснили напад на хату, де переховувалися «підпільники». Під час сутички псевдоповстанці відступили, а Наталію Шухевич, яка залишилася на місці, знову заарештували вояки МҐБ.
17 травня, після майже місяця блукань із агентами, полонянку довезли до тюрми у Львові. Тут 9 липня проти неї порушили нову справу, слідство в якій, проте, не було тривалим. «Органи» вже не розраховували отримати необхідну інформацію, тому через тиждень, 16 липня, з’явився обвинувальний висновок із жорстоким вироком — 10 років таборів.
Наступна частина життя Наталії Шухевич — важке існування на засланні, тривалі й марні спроби дізнатися про долю дітей. Лише в 1955 році, після голодуваня, вона отримала їхні адреси і змогла з ними зустрітися. Але на цьому поневіряння родини Шухевичів не завершилися — знову заарештовують Юрка, а згодом і саму Наталію, якій дають три роки «за порушення паспортного режиму».
Наприкінці 1950-х вона таки повертається до рідного Львова. Їй 50 років, здоров’я підірване тюрмами та засланнями, практично вся родина знищена. Про цей страшний час діти Шухевичів писали: «І знов не прописали, переслідування, погрози людям, які дають нічліг дружині ворога народу, відсутність постійного кута для проживання, відсутність засобів для існування, і так повних 5 років, аж до 1963-го».
Часом притулком для Наталії слугували підвали, іноді ночувала в катедральному римо-католицькому соборі, куди її таємно впускали священики. Ситуація змінилася на краще лише після того, як до Львова приїхала донька Марія, яка змогла забезпечити матері притулок.
А Юрко тим часом продовжує «навчання на тюремному факультеті», отримуючи нові вироки за політичну діяльність. Врешті, на волю він вийшов інвалідом аж у 1988 році. Наталія Шухевич дочекалася не лише звільнення свого сина, але й своєї країни. Хоча в її особистому житті та побуті після проголошення незалежності в 1991 році змінилося небагато — нова держава не помічала таких, як вона.
Дружина Головного командира УПА й далі жила за мізерну пенсію, нараховану СРСР, країною, що поламала їй життя і знищила її родину. Померла Наталія Шухевич 28 лютого 2002-го, їй було 92 роки. Першу леді підпілля поховали тихо і спокійно, без жодних державних почестей.
75 років тому, в листопаді 1941-го, в окупованому німцями Львові почала виставкову діяльність організація, згадки про яку в радянські часи були категорично заборонені, а більша частина її членів мусили назавжди залишити територію України. Незначна кількість тих, хто мав відвагу залишитися і вижив, «забули» про все, що відбувалося в роки тієї війни в уже неіснуючому будинку на площі Марійській (нині Міцкевича), 9.
До початку Другої світової війни, у міжвоєнний період 1920-1930-х років у Львові вирувало насичене подіями мистецьке життя. Виставкова та мистецтвознавча діяльність Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ) й Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ), створення молодіжних мистецьких об`єднань „Артес”, „Спокій”, „Руб”, «Зарево» та ін. демонстрували позитивно-якісний розвиток національної образотворчості в напрямку європейської образотворчої культури .
СУОМ містилася в уже неіснуючому будинку на площі Міцкевича (на цих світлинах – за пам’ятником поета)
СУОМ містилася в уже неіснуючому будинку на площі Міцкевича (на цих світлинах – за пам’ятником поета)
Звичайно, у період 1939-1941 років у Львові продовжували функціонувати музеї, наукові товариства, вищі навчальні заклади. Галицькі художники навіть робили спроби продовжити мистецький рух, започаткований у 1920-1930-х роках, в організованій 1940 року виставці української графіки. Але зусилля були марними. Багатовекторне, насичене творчими подіями життя мистецького міжвоєнного Львова було поставлене під жорсткий контроль радянської системи, а вірніше сказати, силові структури тихо «робили свою справу», прибираючи «ідеологічних ворогів»: «Не солодко жилося українським образотворцям під опікунчими крилами НКВД. Одні, як бл. Харків, погибли мученицькою смертю, другі, як бл. Сорохтей, промучившись два роки, зійшли оце в передчасну могилу, треті, як Чорній, помандрували в Казахстан, а хто все ж прожив ті два кошмарні роки, ховаючися в собі, то щойно тепер лікує рани і близни своєї до краю змарганої душі”, – так згадував дворічний період «перших совітів» Микола Голубець.
У червні 1941 року на територію Західної України увійшли німецькі війська. Нові загарбники швидко встановлювали «новий порядок», який стосувався і культурної сфери. Гітлерівська влада поставила під контроль усю концертну, театральну та виставкову діяльність, заборонила проводити будь-які зміни в музеях Львова. Проте, у порівнянні з попередніми двома роками, «культурне життя у Львові стало жвавіше, частіше відбувались літературні вечори чи теж доповіді про літературу, в журналах і часописах почали з’являтись прізвища нових авторів. Не зважаючи на цензурні обмеження, на сторінках наших видань дискутувались питання української культури. В номері за травень журнал «Наші дні» помістив статтю Святослава Гординського під назвою «Бій за Европу», присвячену десятиріччю смерти Миколи Хвильового, з великим портретом письменника на першій сторінці цього місячника» ¹.
Усе, що діялося в українському Львові з липня 1941-го, було безпосередньо пов`язане із діяльністю Українського Центрального Комітету (УЦК), який відіграв важливу роль у справі захисту національних інтересів галицького населення та розвитку української культури. Комітет працював на межі дозволеного та забороненого, впливаючи на роботу практично всіх ланок національно-суспільного життя краю. УЦК поставив перед собою завдання стати провідним органом українського громадянства, сприяти організації господарського, культурного та суспільного життя, а головне – налагодити співпрацю з окупаційною владою, керуючись при цьому передусім українськими інтересами.
Комітет брав активну участь у підготовці спеціалістів різних галузей господарства й управління, дбаючи в такий спосіб про виховання молоді в національному дусі; максимально сприяв відкриттю фахових курсів, надавав матеріальну допомогу вразливим верствам суспільства, сприяв згуртуванню спеціалістів різних галузей в рамках фахових об’єднань, організовував роботу шкіл, дитячих садків для галицьких українців і багато іншого.
Однією з важливих справ УЦК була підтримка діяльності Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), практично створеної за зразком попередньої, надзвичайно потужної мистецької організації – Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ).
Поштівка з видом на нин. пл. Міцкевича, 1942 рік
Спілка оселилася в уже не існуючому будинку на площі Марійській 9, де 4 жовтня 1941 року відбулися перші збори. На початку до лав організації прийняли 24 митців за окремо виділеними критеріями. «По перевіренні їх мистецького стажу та політично-громадської діяльності» призначено керівників: М.Осінчука – головою, І.Іванця – заступником голови, С.Луцика – секретарем, М.Дмитренка – директором виробництва, В.Баляса – членом правління; до Комісії також було обрано Романа Турина та Антона Малюцу. Усі художники були добре знаними у Львові, єдиним «новеньким» був Михайло Дмитренко – художник із Наддніпрянської України, який прибув 1939 року і за короткий час став одним із провідних митців, які зголосилися працювати під патронатом Українського Центрального Комітету».
За зразком діяльності АНУМ-у, у новостворену організації СОУМ увійшли практично всі члени Асоціації. Для «декларації» діяльності Союзу першочергово було необхідним організувати виставку.
Першу експозицію, відкриту 20 грудня 1941 року, Спілка організувала на першому поверсі будинку на площі Марійській. Протягом місяця до огляду пропонувалися роботи добре відомих у Львові художників: О.Куриласа, О.Кульчицької, А.Манастирського, С.Гординського, М.Грищенка, І.Іванця, В.Ласовського, Я.Музикової, Р.Сельського, П.Коверка, М.Осінчука, М.Федюка, Р.Турина та б. ін. Виставка мала доволі високу відвідуваність і резонанс в українській пресі: «Мистці Галицької землі, які перебули дволітнє большевицьке пекло, заманіфестували на нашій виставці нічим не викревлену лінію своєї індивідуальної творчості й виявили себе вповні підготованими до завдань, які накладає на них нова дійсність».
Відвідувачі Першої виставки української образотворчості відзначали роботи Куриласа, Кульчицької, Грищенка, Неділка. Українська преса навперейми писала хвалебні відгуки, акцентуючи на відродженні та продовженні розвитку національного образотворчого мистецтва, що повстало після радянської окупації.
Початок було зроблено, і Управління СУОМ вирішує надати своїм членам кращі можливості для творчої праці: „У подальшому плані задумує Спілка змобілізувати та об`єднати всіх образотворчих мистців краю, створюючи свої філії при Українських Комітетах. Вона дбатиме теж про те, щоб дати мистцям матеріальну допомогу, яка позволилаб їм у спокою, здалека від щоденних турбот за хліб насушний працювати й реалізовувати свої творчі плани”.
Виставка СУОМ, 1942 р.
Втілюючи у життя згаданий проект, в січні 1942 року в структурі Спілки було організовано чотири мистецькі майстерні: «портретова, декораційна, графічна та прикладного мистецтва». У доволі складний воєнно-окупаційний період Управління СУОМ вважало необхідним організувати роботу мистецько-виробничих майстерень в такий спосіб, щоби заробляти гроші самостійно та «практичною працею під моральною і фінансовою опікою … робити корисне загально-суспільне діло». Йшлося передусім про створення виробництва, яке би реалізовувало цільові замовлення, що буде надавати можливість отримувати прибутки для розвитку Спілки, а отже – продовженню творчої праці її членів.
Скульптурна секція Спілки при безпосередній участі новоствореної «Будівничо-індустріальної кооперативи» взяла на себе ініціативу по виготовленню «масової» продукції – медальйонів із зображенням відомих українців: митрополита Андрея, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Богдана Хмельницького. До розробки проектів медальйонів були залучені члени скульптурної секції СУОМ: Є.Дзиндра, М.Мухін, А.Павлось. «Плоскорізи» (саме так назвали свої проекти художники) були відбиті в гіпсі, відлиті у теракоті та пропонувалися до продажу за невелику оплату: «Це перший досвід зробити так зв. масову продукцію, широкого вжитку, мистецькою – нам вдалося».
На весні 1942 року до директора Національного музею І.Свєнціцького звернулися члени Спілки Святослав Гординський та Едвард Козак із проханням про допомогу у підготовці до «Виставки Чотирьох»: Івана Труша, Олекси Новаківського, Петра Івановича Холодного та Павла Ковжуна, яку на початку червня в експозиційних залах СУОМ спільно з Українським Центральним Комітетом і Відділом Культурної Праці була урочисто представлено до огляду. За традицією, видано двомовний (німецько-український) каталог, вступну статтю до якого написав Святослав Гординський, зазначивши: „Виставка 4-ох дає перегляд творчости визначних майстрів нового українського малярства. Хоч вони й різні своїми стилями, своїм світоглядом та естетичними поглядами, зібрано їх разом зовсім не випадково. Правда, тільки один з них, Іван Труш, уроженець своєї вужчої батьківщини, Галичини, а інші три прийшли до Львова із Східної України, – та єднає їх спільна у Львові праця над українським малярством, у тому Львові, який вони своєю творчістю видвигнули в перші ряди українських мистецьких осередків”.
Іван Труш
Олекса Новаківський
Петро Іванович Холодний
Павло Ковжун
На «Виставку чотирьох», яка нараховувала близько 140 експонатів, організатори представили роботи не тільки з Національного, але й з Історичного музею, приватних збірок львів`ян, зокрема, і родинних. Ця виставка зайвий раз продемонструвала різноманітність напрямків української образотворчості, яка була визначальним фактором її розвитку в першій третині ХХ ст.
ІІІ Виставка СУОМ була офіційно відкрита на початку січня 1943 року у п`яти залах приміщення Спілки і присвячена 25–літтю заснування Київської Академії Мистецтв. Завдання виставки було задекларовано у «Вступному слові» двомовного каталогу, виданого «Українським видавництвом»: „Дати перегляд української образотворчості, мистецької і організаційної, праці Спілки для розбудови нашого мистецтва під сьогочасну пору”.
Цього разу проект Спілки мав офіційних спонсорів: «Українське видавництво», Центросоюз, Маслосоюз, «Народна торгівля», Центробанк, Об`єднання українських купців, «Українське народне мистецтво», «Дністер» та ін., які зобов`язалися преміювати найкращі твори, вперше представлені саме на цій виставці. Приймалися роботи не тільки авторів, які перебували на території України, але й з-за кордону. До журі Третьої виставки СУОМ увійшли відомі художники та критики мистецтва: І.Іванець, М.Бутович, С.Гординський, М.Дмитренко, Е.Козак, С.Литвиненко, М.Драган, які й мали визначити три нагороди з грошовими виплатами: живопис, графіка та скульптура.
У цьому грандіозному проекті брали участь 88 мистців, на виставку запропоновано понад 300 робіт, хоча надіслано було вдвічі більше.
ІІІ Виставка мала надзвичайний успіх. У часи війни й іноземних окупацій суспільству було життєво необхідним отримувати позитивні емоції. У місті, в якому десятиліттями жили громадяни різних політичних вподобань, віросповідань і національностей, яке довший час було осередком концентрації найкращих образотворчих міжнаціональних сил, у складні роки окупації відбувалися мистецькі акції, які демонстрували високий рівень образотворчої національної культури. Експозиція ІІІ Виставки пропонувала до огляду багато розкішних українських краєвидів, глибоко національні жанрові сцени, портрети відомих громадських діячів (зокрема, Митрополита – авторства О.Куриласа), натюрморти. Відвідувачами експозиції були не тільки львів’яни, але й вищий склад командування вермахту.
Виставка СУОМ, 1942 р.
17 лютого у приміщенні Літературно-мистецького клюбу у Львові відбувся творчий вечір СУОМ, влаштований з нагоди завершення виставки. Із вступним словом виступив голова Спілки І.Іванець, відома критик сучасного мистецтва Федорович-Малицька; на завершення відбулось нагородження преміями за найкращі роботи, які оцінювало журі у складі: п. Федорович-Малицької, проф. І.Свєнціцького, Р.Купчинського, М.Островерха та голови Спілки І.Іванця. Відзнаки отримали: І премія (малярство) – Михайло Дмитрієнко за твір „Дівчата з Заліщик”, ІІ премія – Михайло Мороз („Присмерк”), ІІІ премія – Микола Азовський («Жнива»). Крім того, за високий рівень представлених творів журі відзначило кількох авторів: Винницького, Касараба, Іванцева та Ліщинського. Преміями були відзначені і твори графіки та скульптури.
Кожен із відзначених митців був нагороджений і грошовою премією, яку надали спонсори виставкового проекту: «Управа Спілки сподівається, що й надалі матиме велику піддержку ї зрозумінням в нашому громадянстві і при його допомозі зможе розгорнути свою працю ще дальше і ще ширше».
Наступним виставковим проектом СУОМ була презентація творів О.Кульчицької, яка відкрилася в залах Союзу 26 квітня 1943 року: «Виставка творів Олени Кульчицької являється дуже позитивним явищем, тим більше, що це перша за два роки індивідуальна виставка, яка добре знайомить наше громадянство із творчим життям одного із членів Спілки – старшим нашим товаришем». Виставка художниці була велика – більше 400 праць: живопис, офорти, дереворити, лінорити, твори прикладного мистецтва. Неперевершений твір «Страсті Христові» займав почесне місце в експозиції і був особливо відзначений і критикою, і відвідувачами.
Виставка СУОМ, 1942 р.
П`яту (почергову) і водночас Третю (збірну) виставку Союзу Українських Образотворчих Мистців відкрили 5 грудня 1943 року; вона проходила під гаслом „Український характер в образотворчому мистецтві”. У виставці взяли участь близько 100 мистців, до огляду виставили 400 робіт, Представленими своїми творами київські, харківські, полтавські, галицькі художники вповні задовольнили «дочасні вибагливі примхи естетичного смаку сучасної публіки». Виставка рясніла прекрасно виконаними пейзажами всіх куточків України, де «малярі східних областей виділяються великими форматами робіт та реалістичними напрямами».
Виставку відвідали понад 3 тисячі осіб, українська преса вчергове зі схвальними відгуками писала про досягнення окремих митців. Були, без сумніву і зауваження, хоча як підсумковий аналіз експозиції П`ятої виставки зацитуємо Віру Свєнціцьку, доньку першого директора Національного музею у Львові, відому авторку публікацій про українську образотворчість: «Загальний висновок про виставу – це ствердження позитивного вкладу, який вносить вона собою у наше мистецьке і взагалі культурне життя. Вона є ще одним доказом поступенного, може часами навіть повільного здобування вищих щаблів мистецької культури українськими мистцями на нашому терені. Змагання підвищити якість мистецького твору, як теж змагання за український характер творчости в найширшому того слова розумінні, – це два основні дороговкази, куди і до чого слід прямувати нашим мистцям на їх творчому шляху».
Каталоги СУОМ
25 травня 1944-го у львівській пресі з’явилися оголошення: «Управа Спілки образотворчих мистців подає до відома, що загальна виставка членів відбудеться і місяці вересні ц.р. У зв`язку з тим проситься всіх мистців подати теперішнє місце перебування і умовини побуту на адресу Спілки: Львів, Маріїнська пл. 9, зглядно Відділ Культурної Праці УЦК, Краків, вул. Зелена 26». Але ця виставки Спілки вже не відбулася…
Створення та діяльність Спілки Образотворчих Українських Мистців у Львові восени 1941 року можемо вважати явищем унікальним. Те, що в період окупації в місті зібралася практично вся українська мистецька еліта, було показом для населення окупованої України. Протягом 50 років з кінця ХІХ – початку ХХ століть у Львові відбувався безперервний розвиток української національної образотворчості, який не зупинявся, не зважаючи на зміну влади, соціально-політичних катаклізмів і воєн. Зусилля мистецьких угрупувань, які створювались і продуктивно працювали у тому часі, були налаштовані тільки в одному керунку – відроджувати, розвивати та оновлювати українську образотворчість у всіх напрямках, зберігати та примножувати національну сутність українського мистецтва, ставити і розв’язувати ті культурологічні проблеми, які виникали в перебігу історії народу.
Що приховуємо ми від світу? Який загадковий світ криє наше єство від нас! Поринути в нього кличуть живописні роботи Зірки Савки та Романа Хруща. 29 листопада 2016 року в галереї Львівської національної академії мистецтв, (вулиця Кубійовича, 35б) відкрилася виставка «Приховане» цих двох молодих художників, студентів ЛНАМ.
Зірка Савка “Молитва”
Роман Хрущ “Світи”
Роботи для виставки готували протягом року. Полотна досі виблискують свіжістю, у приміщенні галереї відчутний запах свіжої олійної фарби. Зірка Савка проливає світло на тривожні епізоди життя ті, про які зазвичай, не говорять. Творить енергійно, сміливо, ніби «чоловічою рукою» – помічають зрілі художники та мистецтвознавці.
– Кажуть, художник має пережити велику трагедію, аби творити великі речі. Я вважаю, ні! Я б хотіла у своїх роботах говорити про речі, які зачіпають мене зараз у моєму житті. Багато хто думає, що сьогодні треба малювати на тему війни. Але на цій виставці – «Приховане» – мої роботи про інше, насамперед, про стосунки між людьми. – розповідає Зірка.
Художниця Зірка Савка. Фото: Ксенія Янко
Роман Хрущ увесь час експериментує. За допомогою форм, образів та кольорів художник відображає внутрішній світ людини. Символи живописця нерозривно пов’язані з релігією.
– Віра – це щось, що завжди із нами, зв’язок між Богом і людиною. Цей зв’язок, як і самого Бога, досить важко пояснити. Щось, що є над нами, керує нами, приховане, бо ми його ніколи не зрозуміємо. – говорить Роман Хрущ. Щодо стилю власних робіт, автор зізнається: найбільше тяжіє до символізму та абстракції.
Художники Роман Хрущ та Зірка Савка. Фото: Ксенія Янко
Студенти ЛНАМ Зірка Савка та Роман Хрущ постійно беруть участь у колективних виставках та пленерах. Обидва є членами ГО «МО Текстура», долучаються до громадських ініціатив. Цього року спільно реалізували проект «КІНО9», що у мультижанровому форматі (виставка, перегляд кінострічки, лекція) розповідав про мистецькі течії ХХ століття.
Зірка Савка “Дум”
Зірка Савка “Вона”
Зірка Савка “Руки”
Куратором першої персональної виставки двох авторів став художник та педагог Роман Дмитрик. «Фотографіям старого Львова» Р. Дмитрик розповів, що Роман Хрущ працює в техніці олійного живопису відносно недавно.
Роман Хрущ “Зародження”, “Пустота”, “Природньо”
У Коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша він опановував мистецтво різьби по дереву. Продовжив навчання в Академії мистецтв на кафедрі художнього дерева. Досвід Зірки, студентки кафедри монументального живопису, компенсує несамовитою жагою до експериментів.
Роман Хрущ “Боротьба”
Роман Хрущ “Сторож”
– Автори глибоко відчувають свій час, намагаються оперувати експресивними, гострими формами. Відчувається в тій гостроті романтичність віку художників. Мене не зовсім влаштовує, як вони структурують образ, яке призначення у фактури, пластичних форм. Але ці огріхи, за умови системної праці, долатимуться. Як ми бачимо, художники мають блискучий старт. – вважає Роман Яців. Проректор з наукової роботи ЛНАМ модерував відкриття виставки.
Проректор з наукової роботи ЛНАМ Роман Яців. Фото: Ксенія Янко
Їхні картини самобутні, кожна зі своїм унікальним задумом, тим не менш доповнюють одне одного. Художники близько двох років винаймають майстерню на двох. Чи важко працюється разом? Зірка розповідає про «уявні стіну і двері», котрі розділяють їхній простір навпіл. В той час як для ідей, напевне, не існує жодних, навіть уявних, меж.
Відвідувачі виставки “Приховане” під час її відкриття. Фото: Ксенія Янко
Зірка Савка “Руки”, “Вона”; Роман Хрущ “Світи”
Ці двоє художників навряд чи колись сваритимуться, як Гоген і Ван-Гог. Їх поєднує не лише творчість – Роман і Зірка заручені. Перша персональна виставка «Приховане»– знак любові до мистецтва, світу незримого та явного. Триватиме вона до 16 грудня 2016 року.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Художньо-меморіального музею Івана Труша (відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького) Роксоляни Козак на тему “До історії створення Художньо-меморіального музею Івана Труша“:
Художньо-меморіальний музей Івана Труша (відділ Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) [10,с.299] створений у колишній віллі видатного українського художника, організатора мистецького життя Галичини, мистецького критика, популяризатора української культури, редактора і видавця українських часописів, активного громадського діяча початку ХХ століття – Івана Труша (1869-1941). Тут у камерній за масштабами будівлі, спорудженій у південно-західній частині міста, що називалась Францівкою і сьогодні можна відчути чар епохи, у якій жив митець. Для І.Труша спорудження цієї вілли було втіленням мрії: артист-маляр прагнув створити затишну оселю для життя й дозвілля родини та студію для творчої праці. Впродовж 30-ти років Іван Труш мешкав тут разом із дружиною Аріадною [1], донькою відомого українського ученого і громадсько-культурного діяча Михайла Драгоманова. Попри ніби великі розміри будинку зайвого простору не було, адже у Трушів було четверо дітей: Аріадна, Мирон, Оксана та Роман.
Завідувач Художньо-меморіального музею Івана Труша Роксоляна Козак
Після смерті Івана Труша у віллі залишились жити до своїх останніх днів дві Аріадни – дружина та донька. Дбаючи про збереження доброї пам’яті про І.Труша, з їхньої ініціативи у 1951 р. на 10-ту річницю смерті митця було створено першу експозицію у робітні художника на другому поверсі. Згодом почав діяти Меморіальний музей (правда, спочатку, на громадських засадах, адже перший поверх все ще залишався житловим). Офіційне відкриття Художньо-меморіального музею Івана Труша було приурочене 120-літтю від дня народження митця. Цій події передували ґрунтовні роботи по реконструкції споруди.
Іван Труш
18 січня 1984-го померла остання мешканка цієї вілли – донька художника Аріадна Труш. Наймолодший син І.Труша – Роман передав батьківський будинок в дар українському народу в особі Львівського музею українського мистецтва (тепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) [2,с.122]. Щоби облаштувати музей згідно тогочасних вимог восени 1985 року ЛМУМ замовив виконання проектно-кошторисних робіт в Українському спеціальному науково-реставраційному проектному інституті «Укрпроектреставрація», про що свідчить Договір №85-169 від 28 жовтня 1985 року. Вже в квітні наступного 1986 р. спеціалістами Львівської комплексної архітектурно-реставраційної майстерні були проведені обміри та виконані архітектурні креслення. Саме вони дають можливість спростувати попередні публікації [3, 6, 11] щодо часу зміни зовнішнього вигляду вілли, зокрема заміни одноповерхової дерев’яної веранди на двоповерхову не у повоєнних 1950-х роках, а значно пізніше – у 1980-х.
Художньо-меморіальний музей Івана Труша, відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Львів, вул. І.Труша, 28
Відомо, що будинок музею споруджений у 1910 р. за проектом знаного львівського архітектора О.Лушпинського у стилі пізньої сецесії [9]. Споруда двоповерхова з цокольним приміщенням. Окрасою вілли була дерев’яна веранда в народному стилі добудована спеціально на замовлення І.Труша з тильного боку. Веранда охоплювала південно-західний фасад вузькою заскленою галереєю і розширювалась у плані на бічному західному фасаді. Звідси був вихід у сад. Крита веранда була одноповерховою. Над ширшою її частиною була відкрита тераса на яку можна було вийти лише з майстерні художника. Сусіди згадували, що інколи спостерігали за І.Трушем, що любив змальовувати свій сад з відкритої тераси: «Часом Труш малював на бічному балконі свого будинку над дерев’яною верандою. На тому ж балконі сушилися ще мокрі олійні картини. Художник поглядав направо в глибину свого городу, що тягнувся до залізниці. У лівій руці тримав малярську палітру, у правій – пензель і малював картину, полотно якої стояло на мольберті. …Під час праці він був глибоко задуманим, очі трохи примружені, часом посміхався, морщив чоло, віддалявся від картини, наближувався, дивився на небо, на дерева, перехилявся через балюстраду балкону і проникливим оком оглядав траву і квіти.» [4,с.133]
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
У 1980-х рр. було надбудовано другий поверх дерев’яної веранди над терасою і сходами об’єднано обидва поверхи. Черепицю, що перекривала будинок замінили на бляху. Таким чином було назавжди змінено первісний вигляд споруди.
Відбулися зміни і у внутрішньому просторі. Приміщення ванної кімнати переобладнали під паливну і встановили котел для обігріву приміщень. Натомість печі з кахлями, виготовленими на фабриці Левинського, залишились у інтер’єрах кімнат як музейні експонати, що несуть на собі відгомін давньої доби. Не вціліла тільки піч з майстерні – її розібрали.
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Будинок художника завжди привертав увагу нетиповими фасадами, асиметричним розташуванням вікон, а особливо великим вікном майстерні, що на другому поверсі. Саме майстерня художника була найголовнішим приміщенням у цілій будівлі. Простора робітня (саме так називав І.Труш свою майстерню) сприяла творчій праці. На відміну від попередньої, що на вул. Чарнецького (тепер – Винниченка), 26 у Львові відрізнялася надзвичайно скромним інтер’єром. «Тут не було – дослівно – ні одного предмету поставленого або навішеного для вигоди або для естетичної насолоди. Ні одного малюнку на стіні. Ні одного вигідного крісла. Порожня шталюга зі слідами присохлих фарб, два прості крісла і безліч малюнків без рам, поскладених один за одними, лицем повідвертані, на підлозі.» [17] Світлини 30-х рр.. фіксують митця у просторі майстерні. На них і справді вражає велика кількість полотен складених обабіч стін просто на підлозі кімнати, при тім майже всі обернені живописною частиною до стіни.
Іван Труш малює квіти у своєму саду. Львів. Фото 1935 р.
Особливою окрасою вілли завжди був розкішний сад, створений на присадибній ділянці, із південно-східного боку будівлі. Сад служив художнику джерелом натхнення, місцем творчої праці, оазою для відпочинку великої родини. У літню пору року тут часто збирались друзі й однодумці митця, влаштовувались приязні гостини на лоні природи… Не рідко художник полюбляв тут усамітнюватись, за звичай озброївшись пензлем та фарбами. Сад дарував хвилини радощів, спокою й численні мотиви творчих робіт.
В кращі часи, коли на це дозволяли статки сім’ї, Труш винаймав садівника для фахового піклування декоративними рослинами та деревами реліктових порід.
Сад біля кoлишньої вілли-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Сьогодні на території Трушівського саду збереглись деякі столітні дерева, які ще посадив художник. Також тут зростають квіти, які він любив і які свого часу подарували йому мотиви численних живописних композицій.
Невблаганний час безжально втрутився у життя саду, змінивши його вигляд і загальний стан. На сьогодні присадибна ділянка та й сам сад потребують ґрунтовної, фахової реконструкції. Основою для цього можуть стати матеріали із архіву художника, що дійшли до наших днів. Так в архіві Івана Труша, що зберігається у фондах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, надзвичайно цікаву частину формують рукописні нотатки доньки Аріадни Труш.
Мемріальні речі Івана Труша в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Завдяки цим спогадам, вміщеним на окремих, розрізнених аркушах чи у невеличких зшитках, маємо змогу не лише збагнути наскільки важливим був сад у житті Труша та його родини, а й спробувати відтворити його первісний вигляд. Тут подається доволі детальний опис: “Коло будинку сад 913 квадратних метрів, характеру декоративного в роді малого парку. Після зведення будинку, залишилось ще багато землі на город, на якім батькові залежало, навіть дуже, бо любив дерева, кущі, квіти…”. [14, с.2] Зокрема, Аріадна зазначає, що «Перше, що зробив батько, то посадив 8 сосон, з чого дві рідкісні, а саме одну чорну, кримську сосну і одну деревообразну».[14, с.3] Вони розташовувались вздовж північного (головного) та східного (бічного) фасадів вілли. «Тоді сосни були ще маленькі, так що нижні галузки майже дотикались землі». Саме по тих соснах, згаданих вище, й впізнавали будинок художника. До сьогодні збереглись розлога гірська сосна, яку можна спостерігати з вікна майстерні, і три високі стрункі красуні вздовж східного фасаду.
Графічний проект вілли І.Труша, виконаний архітектором О.Лушпинським. (Рукопис). НМЛ ім.А.Шептицького.
Справжньою окрасою була біла акація, яка росла у глибині саду, з піденно-східного боку. У її тіні не раз відпочивала родина та гості Трушів. У своїх споминах Аріадна писала: «Пам’ятаю, одного літнього дня після обіду батько фотографував Франка в городі під акацією.» [12,с.112] На чорно-білій світлині Іван Франко сидить у густій траві, плечима опершись у могутній стовбур дерева. Це останнє прижиттєве фото Івана Франка (зберігається у Львівському історичному архіві). На світлині Трушу вдалось закарбувати внутрішній стан поета, який переживав складний період у житті.
Іван Труш «В обіймах снігу». Картон, олія. НМЛ ім.А.Шептицького.
Схоже, цю ж акацію бачимо і на етюді із зображенням дружини художника, котра сидить під деревом, нахилившись над шитвом. Схожість композиції та обраних ракурсів на світлині із зображенням І.Франка та згаданому живописному творі «Дружина в саду» очевидні. Тож можемо стверджувати, що на фото та на етюді зафіксовано один і той самий фрагмент саду (те ж дерево на горбочку, кущ, стежка, висока лінія горизонту).
Іван Франко в городі художника Івана Труша. Фото Івана Труша. ЦДІА України у Львові, ф.640, оп. 1, спр. 10, арк. 18
Зі спогадів відомо, що стара акація, під якою митець фотографував Івана Франка, за якийсь час почала сохнути, і її зрізали. З грубого стовбура дерева, коло пенька, згодом примостили лавку. “Через деякий час, – як згадує Аріадна, – батько малював ту лавочку з пеньком, уже під осінь, бо на картині квіти (жовті), які цвітуть якраз під осінь” [15, с.44]. Цю картину згодом донька художника передала до Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Зображення ж одинокого пня, або групи пеньків, як центрального мотиву твору, пізніше набуде досить широкого розвитку у філософському малярському циклі «З життя пнів і дерев» – одного із головних у творчому доробку маляра. Окрім цього, мотиви улюбленого саду ляжуть в основу інших тематичних циклів, таких як: «Квіти» та «В обіймах снігу». Ці яскраві ілюстрації куточків саду художник закарбував на численних живописних творах.
Іван Труш «Іриси». Картон, олія. НМЛ ім.А.Шептицького.
Окремо Аріадна говорить про розпланування саду. Цей матеріал є надзвичайно цікавим і цінним, оскільки подає унікальну інформацію про характер, наповнення саду та розташування рослин. «Коли садилося чи сіялося квіти в городі батько звертав увагу, щоби садити групами. Крім квітів огородових в нім також деякі рідкісні росли, а також квіти польові, маки, ромашки, блаватки… Ярини у нас в саді не садилося, виїмково рабарбарум. Не для ужитку на компоти, але для декорації.» [14, с.8]. Окрім згаданих рослин, вона також подає умовні назви ділянок саду, які були прийнятими у родині.
Робітня (майстерня)в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
Так Труш, заручившись допомогою своїх приятелів, запроектував «скалу», у сучасному розумінні – «альпійську гірку». Вона повторювала природній ландшафт й розташовувалась в глибині саду. До неї можна було вийти, спустившись східками із дерев’яної веранди вздовж західного фасаду будинку. Тут доречно згадати, що для створення цієї «скали», в пошуках великого каміння, Труш обійшов усі околиці Францівки. Знайдені камені, різної величини і конфігурації, згодом завезли у подвір’я і виклали на схилі, обабіч доріжки. Декорували їх квітковими рослинами. «Поміж камінням посадив батько квіти. Весняні братки, примулки, ранні іриси, незабудки. Крім того інші квіти, які люблять рости між камінням, але не пам’ятаю їх назви», – писала Аріадна і ще згадувала: «Після замешкання в своїм будинку батько часто виходив до городу обсервував квіти і малював передовсім братки…».[12,с.109] Фрагменти із зображенням заквітчаних куточків саду з кам’яними брилами можна бачити на багатьох малярських роботах художника.
Іван Труш. Портрет Лесі Українки
Поруч «скали» вистелили камінням невелику площадку, на якій встановили кам’яний столик і дві лави. «Часто приймали тут гостей підвечірком»,– занотувала Аріадна. Кам’яними східками від «скали» проклали доріжку на так звану “долинку”. Це була найнижча й найбільш віддалена ділянка саду. Її особливо полюбляли найменші члени родини Труша, адже тут для дітей була прилаштована гойдалка, про яку й згадує Аріадна. А далі Аріадна замальовує план-схему «висадження» різноманітних рослин та дерев на усій території саду. Цей план є доволі детальним і може стати в пригоді при спробі реконструкції саду, адже на ньому чітко вказані назви всіх дерев, навіть тих, котрих вже немає. Серед плодово-ягідних рослин вона зазначає місце де росли кущі смородини, порічки, аґрусу, малини, а також вишні, черешні, груші, яблуні, сливи, горіхи. Згадує, навіть, де була посаджена сакура – японська вишня. Особливими позначками на схемі Аріадна зазначає і декоративні рослини: кущі троянди, бузок, верби, тополі, акацію, дуб, тую і улюблені трушеві сосни. Цінним матеріалом для відтворення є план головних стежок та грядки де щороку висаджували багато квітів та трішки ярини для домашнього вжитку. [16]
Експозиція в кoлишній віллі-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
В архіві Національного музею зберігаються дві чорно-білі фотографії 1930-х рр., на яких художник зафіксований у власному садку. Вони є особливими документами часу, що дають можливість сформувати уявлення про тодішній вигляд саду, багатство дерев та рослин, що росли у ньому. Перша світлина закарбовує постать митця на фоні густої зелені, на вузенькій доріжці, очевидно, під час прогулянки. У коментарі до світлини Аріадна пише: «Батько дуже любив проходжуватись по городі, а радше то не город, а парк. Ростуть там сосни, дерева, кущі, квіти. Крім рідкісних огородових квітів, також польові і лісові (батька моделькі)» [15]. На другій світлині Іван Труш зафіксований в час творчої праці – він зосереджений, занурений у працю й малює квіти, сидячи перед будинком у плетеному кріслі, з малярським касетником на колінах та пензлями в руках. Про це Аріадна згадує: «…Батько дуже любив квіти, малював їх так як вони ростуть… Коли б була можливість зібрати усі картини І.Труша з циклу «Квіти», думаю, виявилося б, що половина з них намальована у нашому садку», – сміливо припускає Аріадна у спогаді «Слово про батька».[13]
Іван Труш «Промені сонця»
Ці унікальні фото, а також живописні твори Івана Труша, є важливим візуальним матеріалом для роботи над відродженням середовища саду, намаганням відтворити ту неповторну атмосферу, що панувала тут при житті Маестро. [7]
Іван Труш «Дружина в саду» (етюд). Картон, олія. НМЛ ім.А.Шептицького.
Як і століття тому, квітучий «городчик» перед центральним фасадом вілли і тепер вабить око зеленими декоративними рослинами. На весні тут цвітуть пахучі конвалії, кольорові іриси, влітку – кущі флоксів, чорнобривці, настурції, а восени – хризантеми різних кольорів та відтінків. В глибині саду панує атмосфера невеличкого затишного гаю, яку створюють тінелюбиві кущі папороті та багаторічні рослини, що традиційно ростуть в Карпатських лісах, а на початку минулого століття Труш дбайливо привіз їхню розсаду спеціально для свого улюбленого саду.
Сьогодні ХММ І.Труша є осередком, в якому вирує мистецьке життя. Тут відбуваються пленери, творчі конкурси, літературно-мистецькі вечори, а також тематичні уроки та інтегровані заняття з майстер-класами для учнів загальноосвітніх та мистецьких шкіл.
Роксоляна КОЗАК завідувач Художньо-меморіального музею Івана Труша (відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького)
Біла О. Аріадна Драгоманова в житті й творчій долі Івана Труша (за матеріалами фондового зібрання Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького). / Оксана Біла // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.- Львів. – 2012. -№9 (14). – С.136-169.
3. Біла О., Різун Т. Біла вілла. / Оксана Біла, Тарас Різун // Маклер.- Львів. – 2006. -№3-4. – С.32-33.
Гаусфатер П. Спогад про Івана Труша – видатного українського художника / Петро Гаусфатер // Іван Труш: збірник матеріалів наукових конференцій, присвячених 100-річчю від дня народження (1869-1969) / Львівський музей українського мистецтва, Львівська організація спілки художників Української РСР, Львівська обласна організація українського товариства по охороні пам’ятників історії та культури / [відп. ред.: М.Моздир ]. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1972.- С.131- 134.
5. Дорош А. Іван Труш і світ флори //Галицька брама. – Львів.-1998.- №12 (48). – С.11-12.
Загайська Р. Вілла Івана Труша. // Мельник Ігор, Загайська Роксоляна. “Львівський Новий Світ та південні околиці міста від Святого Юра до Наварії” (2009) Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Центр Європи, 2010. – 352 с.: 500 іл. серії “Львівські вулиці і кам’яниці”
7. Курдидик А. Пів години в Івана Труша./ Анатоль Курдидик // Неділя.-Львів.-1932.
8. Лебідь Г. Музей Івана Труша / Галина Лебідь // Львівсільмашівець. – Львів: Вільна Україна. – 1989.- №23(1643).- С.4.
9. Лушпинський О. Проект вілли І.Труша. [Рукопис] // НМЛ ім.А.Шептицького. Архів І.Труша. – НМЛ -54888/49, Ат-49.-Арк.2.
10. Національний музей у Львові. 100 років [Образотворчий матеріал]: альбом / упорядн. М.Гелитович, Х.Маковецька, кер. проекту І.Кожан.-.: Родовід, 2005.-312 с.: 240 іл.
11. Співак Л. Будинок митця/ Людмила Співак // Музеї України.- Київ.-2007.- Липень.- С.34-35.
12. Труш А. Мій батько – художник / Аріадна Труш // Іван Труш: збірник матеріалів наукових конференцій, присвячених 100-річчю від дня народження (1869-1969) / Львівський музей українського мистецтва, Львівська організація спілки художників Української РСР, Львівська обласна організація українського товариства по охороні пам’ятників історії та культури / [відп. ред.: М.Моздир ]. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1972.- С.105-120.
13. Труш А.І. Слово про батька / Аріадна Труш // Жовтень. Літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал спілки письменників України. – 1971. – №1. – С. 105.
Чи вміємо ми так любити рідний Львів, як ті, що жили тут до нас? Як вони жили? Що згуртовувало їх у громаду? Як творили вони своє життя? Чим пишалися, кого любили? Що і як святкували?
Панорама міста Львова на гравюрі XVII сторіччя
Спробуємо привідкрити завісу часу… Галицько-Волинське князівство в 1198 році очолив Роман – правнук Володимира Мономаха, заснувавши династію Романовичів. Його син Данило, який в 1253 році в Дорогочині отримав від папського прелата королівську корону, і став володарем найбільшої держави середньовічної Європи України-Русі.
Король Данило Галицький
Король Данило в 1256 році заклав на Лисій горі, що височіла над Полтвою замок, і дав йому назву на честь свого сина, Лева – Львів. Король дуже вдало вибрав місце для його розташування на великому торговому шляху між Генуезькими колоніями в Криму і містами Київської Русі, Чорним та Балтійськими морями, Дніпром і Бугом, Києвом і Краковом, Угорщиною та Литвою. Сюди охоче переселяються німці, перебираючи у свої руки місцеву торгівлю та запроваджуючи німецькі порядки. Перекочували вірмени з Арні після спустошливого землетрусу, жили євреї, арабські купці і татари. Більшість жили в національних кварталах, зберігаючи свої стародавні звичаї і створюючи нові львівські традиції. Починається бурхлива виробнича діяльність, яка підтримується суперництвом різних національних громад. Розквітає торгівля, люди починають ліпше розуміти один одного. Різні мови, різні релігії, різні звичаї, але коли під княжим замком починають свої вистави мандрівні українські блазні-скоморохи, збігаються всі.
В. Ходов “Скоморохи”
Євреї залишають свої ятки з шовками та оксамитами, вірмени закривають свої крамнички з шафраном і перцем, заморськими винами, українські кмети покидають свою рибу, віск і мед, побачивши юрбу київських пересмішників, які з бубнами і дудками, видзвонюючи та підстрибуючи, розташувались біля підніжжя замку. Вибігла уся королівська челядь, вийшов і сам король Данило. Боже, яке ж це було видовище! Скоморохи витанцьовували щось дивне, бігали і стрибали на ходулях, гуділи на дудках, вигравали на дзвіночках. А, побачивши короля, хлопці поклонилися, гусляр вдарив по струнах і заспівав вітальну пісню, вітаючи володаря України- Русі. “Любо, любо!” – плескав в долоні Данило, раділи всі, а особливо юнки, які закохано дивились на цих дивовижних артистів. Не в одної завмерло серце, як вийшов лірник і, загравши разом з лірником весільну мелодію, заспівав:
“А в тій світлиці стоїть Орися
Убиралась й наряджалась.
До церкви йшла, як зоря зійшла,
У церков зійшла і засіяла.
Там пани стояли тай ся питали
Чи то царівна, чи королівна?”
Король Данило вирішив запросити скоморохів до себе на забаву, запропонував їм погостювати у королівських шатрах. Та промовив до них : «Незабаром має приїхати до Львова угорський король Белла, а в нього є тільки два кульгавих, малих та плюгавих блазні, а в мене будете ви і в місті зможете виступати, городян веселити, і королівські забави прикрашати». Залишились скоморохи…
Львів, панорама XV століття
… В часи правління короля Лева міцніла держава, але після смерті останнього правителя з роду Романовичів почалися сумнівні часи. Бояри закликали на трон князя Мазовецького Болеслава Шройдовича, якого через три роки самі ж і отруїли за перехід у католицизм. Цим скористався його родич, польський король Казимир Великий, який у 1340 році приєднав Львів до Польщі. Місто жило в розгубленості. Що буде? Як буде з торгівлею, правами городян? Зважаючи на важливе значення Львова король Казимир подарував львівському торговому люду цілу низку привілеїв, які підтверджували і наступні королі. Він розповсюдив основи Магдебурзького права, поклавши тим засади міського самоуправління та ремісничого цехового устрою, прав національних громад Львова.
Польський король Казимир ІІІ Великий
Ця нова організація суспільного життя міщан, які були переповненні почуттям самоповаги, порядності, працелюбства, енергією творення, відповідальністю, створила надійні основи майбутнього благополуччя міста. (Як нам тепер цього брак!) Найбільш заможні городяни ставали купцями, складаючи аристократію міста, незалежну, гордовиту. Решта залишалась ремісниками, створюючи основу економічної та військової сили Львова. Вони вміли поєднувати комерційний хист з тонким відчуттям прекрасного, середньовічну дикість з культурними потребами. Львів стає центром громадського та політичного життя цілого Польського королівства. А на початку 15 століття Львів вже нагадує типове середньовічне європейське місто. Площа Ринок із міською ратушею стає центром міста. Навколо площі, мов сторожа з усіх боків, стояли ошатні будиночки.
Майстри і робітники різних професій. ХV ст.
Купець або мандрівник, який ступив на цю площу, був зачарований буянням життя, фарбами товарів і одягу, різномовним гомоном, цим балаганним видовищем, яке більше нагадувало карнавал, ніж торгові ряди. Між сотнями лав, столів, переносних скринь, бочок для риби, торгівлею якої особливо славився Львів, мов скоморохи, комедіанти, постійно щось вигукуючи з дивовижними рухами, хитаючись часом на одній нозі, рухались в своїх національних шатах представники різних народів.
Середньовічний критий ринок. Мініатюра ХV ст.
Тут можна було зустріти купців венеціанських та генуезьких, бухарських та арабських, грецьких та німецьких, вірменських. На площі легко зароблялися великі гроші, які на сусідніх вуличках, в шинках так само легко витрачалися, Під час забав з приводу доброї торгівлі, з приводу та без приводу потоком лилося пиво та медовуха. Той, кому поталанило в цьому новітньому “Вавілоні”, міг задовольнити усі свої бажання розкішного життя.
Середньовічне свято
Потяг до розгульного життя городян був настільки великий і прийняв настільки загрозливий характер, що в 1383 році міський магістрат був змушений прийняти спеціальну ухвалу. Нею заборонялося запрошувати на весілля більше 16 гостей, подавати більше 4 страв за обідами і заводити більше 2 блазнів для забав, погрожуючи чималими грошовими стягненнями за невиконання. Але цю ухвалу міщани дружньо проігнорували. Веселощі і потяг до розкішного життя не зменшився, що в кінці кінців сприяло подальшому розвитку добробуту львів’ян.
У першій половині 15 століття Львів все більше стає самостійним містом, схожим на Венеціанську республіку, яка завжди мала під рукою золото та зброю. Разом з тим під міцною оболонкою міського самоуправління на кшталт німецьких міст в ньому розвивається своєрідне життя української польської та інших національних громад, в якому німецький порядок швидко розчиняється, розвивається новий своєрідний тип співжиття.
Колядники
Починається “золоте століття” громадського життя, час найбільшого економічного розвитку. Цілий рік відбувалися різноманітні забави і свята. Ходять колядники на Різдво, прославляючи Господа Бога і щедрість господарів в своїх чудернацьких масках та костюмах, щедрують на весіллях хлопці. А вже як вміють кепкувати львівські дівки з хлопців, заводячи веселі ігрища на засніжених вулицях, на замерзлій Полтві, на численних містках. З щирою заздрістю дивились на це представники інших народів, чиї свята були ще попереду. А з початком весни Львів заповнювали мандрівні артисти: міми, скоморохи, менестрелі, ваганти, голеарди, професіонали вищого рангу – трубадури, трувери, мінезінгери. Вони стверджували ідеали мирського життєрадісного поганського видовища, наперекір отцям церкви і церковним соборам, які осуджували їхнє мистецтво, як бісову потіху.
Але відомо, що заборонене стає ще більш привабливим. На їх виступи з радістю збігалися мешканці Львова, незалежно від конфесій. Навіть знедолені і хворі могли забути усі свої прикрості, спостерігаючи цей вихор щирих, безтурботних веселощів. Усі вони були вдячними глядачами..
Ці виступи продовжувалися до зими.
Свято Пурим
А навесні веселі забави починають євреї – настає свято Пурим – свято, як вважали представники інших народів, п’яних дурнів, чиї голоси долинають до торгових рядів з Краківського передмістя єврейського кварталу Львова на заздрість іншим.
Надходить травень. Час забав українців: маївки, гаївки.. Збігається звідусіль поважний люд подивитися як дружно витанцьовує і виспівує молодь і діти. А попереду Зелені свята, а там вже недалеко й до улюбленого дня Івана Купала. Вогнища, які розпалюють на околицях міста, в променях літнього сонця, виблискують золотом. Ця золота заграва нагадує велетенський феєрверк, який накриває своїм різнобарвним шатром ціле місто. Пісням і забавам немає кінця, а попереду ціла ніч пошуку квітки папороті, купання наголяса, ніч кохання, злиття з красою природи під зорями над Львовом.
Генріх Семирадський. Ніч напередодні Івана Купали, 1880-ті
А коли приходить осінь німецька громада проводить своє пивне свято. Поважні купці, вмілі ремісники, бровари, що принесли європейську славу львівському пиву, спокійні та поважні цілий рік, на цій забаві дуріли, мов діти, танцювали, співали, напивались до нестями, так, що пам’ятали це свято цілий рік.
Взяття турками Константинополя, а особливо, руйнування Генуезьких колоній на берегах Чорного моря, через які львівські купці вміло торгували зі сходом, наносить місту тяжкий, як здавалося, невиправний удар. Львів тимчасово губить своє місце величезного ярмарку східними товарами для Європи. Розоряються цілі родини купців. Занепадає торгівля. В додаток до всіх бід у 1527 році була така страшна пожежа, що міщанин Ян Брода, стає дуже відомою людиною тільки тому, що його будинок вцілів під час пожежі. Здавалося, що для Львова наступають останні дні, але цього не сталося. Місто було врятоване від розорення завдяки вродженому комерційному таланту його міщан, їх досвіду, вмінню ризикувати з розумом, веселій вдачі, безмежній вірі у свої сили, співіснуванню різних національних громад. У спаленому Львові залишається головне джерело для процвітання – торгівля.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Дійсно, за декілька років після пожежі місто відбудовується. Відкриваються нові ринки, відновлюється міжнародна торгівля, а з нею впевненість у заможному майбутньому. Ніби фенікс із попелу на згарищах старого міста часів готики, народжується нове, ще краще з надзвичайно багатою архітектурою місто, з будинками, оздобленими фігурними аттиками, з різьбою у камені, з гарними порталами, галереями та аркадами, з тою показною розкішшю, залишки якої ми бачимо й сьогодні. Новий час, час відродження, вносить нові мотиви в оздоблення життя, прикрашеного картинами і килимами, бронзою і мармуром, привезених з далеких країн предметів мистецтва.
Однак, мало що змінилося в родинному житті львів’ян 16 століття. Панували патріархальні відносини. Без сумніву, львівські міщанки були справжніми жінками, майстерно вміли приховувати свої любовні походеньки. Флорентійські новели Боккаччо могли бути доповнені історіями про Гальшку Фречанку, Настусю Григорович.
Фречанка, чарівна молодиця, із своїх шанувальників її краси, зупинила свій вибір на дворянині Зарембі. Молоді відчували один до одного нестримний потяг і в вихорі кохання забували про все і про всіх… Та була одна перешкода для їхнього щастя – старий і бридкий, але заможний, чоловік Фречанки. І вона, щоб позбутися чоловіка, вигадує жорстоку, в дусі того часу хитрість. Без жалю відсилає його з листом до стражників містечка Золочів, які в той час займалися виключно пошуком розбійників. Зачитавши лист, стражники відразу його заарештували і збирались стратити. Але якимось дивним чином йому вдалося вирватися і повернутися додому. Тоді Фречанка всякими хитрощами і погрозами примусила старого написати, що йому за станом здоров’я жінка не потрібна. З тим свідоцтвом вона разом з Зарембою втікає зі Львова, видаючи останнього за свого чоловіка. Після втечі дружини старого схопив удар і він помер. Фречанка повертається до Львова і заявляє свої права на спадок. Обурені родичі чоловіка погрожували їй, що подадуть на неї до суду. На що вона зухвало відповіла: “ Я не заєць, барабану не боюся”.
Мешканці Львова XVI столітя: Жінки, патрицій, вчений, міщанин.
Українка Настуся Григорович теж славилася своє вродою. В неї без пам’яті закохався заможний львівський купець Балтазар Грабовський.
Подібно старозавітному патріарху, цей старець добивався її згоди на шлюб довгих сім років, обдаровував молодицю цінні подарунки, на які пішов цілий статок. Зрозумівши, що його дурять, Грабовський подає до суду, звинувачуючи Настусю в тому, що за його гроші, його подарунки, вона таємно живе з красенем Кирияком Папарою. Рахунки, представлені до суду, свідчили, що він стратив на Настусю 4 тисячі золотих дукатів, суму, на ті часи, величезну. До суду старий подав і листи Настусі, у яких тільки він не відчув, що його дурять і не побачив в її словах любові зрадливої посмішки. Справу розбирав верховний суд під керівництвом православного єпископа Шумлянського. Ця історія закінчилась для Настусі і Кирияка відлученням від церкви. Прихопивши дарунки Грабовського, коханці втікають зі Львова.
Час Відродження дав людям нове розуміння життя і внутрішню свободу. Цей дух італійського Відродження принесли до Львова венеційські купці на чолі з консулом Венеції у Львові Антоніо Массарі. Львів і львів’янки зачарували його настільки, що він вирішив залишитися тут надовго. Він купує собі ошатний будинок на площі Ринок, встановив на ньому герб Венеції, оздобив італійськими меблями і вишуканими творами італійських майстрів. Багато львів’янок мріяли вийти заміж за цього гарного, веселого, заможного пана. Але Антоніо покохав Льонцю Абрекову. Це вона знайомила його з рідним містом. Розлога Полтва, числені містки через неї, чимось нагадували далеку Венецію. Закоханий Антоніо заручився з Льонцею і на честь заручин вирішив провести у Львові тоді ще не знану забаву – венеційський карнавал. Йому вдалося заручитися підтримкою маґістрату, католицьких єпископів.
Крилатий лев над порталом дверей будинку Антоніо Массарі
Карнавал почався в один день з венеційським, в день Святого Антонія абата, 17 січня 1610 року. З самого ранку на площі між Нижнім Замком і берегом Полтви почав збиратися різномовний люд. Трубадури заграли святкову мелодію, сповіщаючи відкриття карнавалу. На площу вийшов бурґомістр, а з ним старшини львівських цехів та іноземні посланці. Вивели бичка, якого, за карнавальною традицією, було принесено на заклання.
(Слово карнавал походить від “Carmen levare”, що означає “здирати м’ясо”, а також це слово завжди означало в Венеції святковий період від Різдва до посту).
Святкове дійство прикрашено було незабутнім, ще ніколи не баченим у Львові, феєрверком. Безперервно чулася музика з різних кінців площі, закінчували грати одні музики, продовжували інші. Радісний, святковий настрій охопив усіх присутніх, у вихорі танців можна було побачити не тільки молодь, а й старших поважних міщан. Свято розтягнулося, як і у Венеції, на три дні. Здавалось, феєрверкам та забавам не буде кінця.
Але все колись закінчується. Всі були вдячні Антоніо Массарі, а особливо безмежно щаслива Льонця. Та щастя її було недовгим. Її любого Антоніо було вбито львівським міщанином Янком.
Панорама Львова, др. половина XVIII ст. (1929) Зиґмунда Розвадовського і Станіслава Яновського
Документи 17 століття, оголошують Львів першим містом України-Русі та найкоштовнішим каменем Польської корони. Але друга половина цього століття було нещаслива для міста. Козаки Богдана Хмельницького, татари, турки, шведи постійно загрожують його існуванню. У 1704 році після осади міста Карлом ХII, захоплення ним Варшави і Кракова, втечі польського короля, Львів втрачає своє значення. Піднятися, як робив це він не раз, після попередніх історичних негод, Львів не зміг. Вже не було у львівських міщан тої життєвої сили, тої непорушної енергії, яку вони черпали раніше у своїй надзвичайній згуртованості.
Закінчувалося середньовіччя. Почалися нові ще складніші часи для Львова. Але продовжувала жити в людях надія на нове відродження втраченої слави.
Марко СІМКІН, кореспондент з питань мистецтва Forum International Press TV
Мистецтво може звучати не лише аполлоновою лютнею, але також і грубим та скрипучим залізом. Може не таким вже й грубим, може не зовсім залізом, але точно досить незвично. Мідні обличчя, мідні люди, мідне сонце, місяць, зорі і мідна “вежа Корнякта” – це те, чому присвячено цю статтю. Сюжети зі стародруків стануть нашими поводирями в мандрівці таємницями мистецтва гравіювання. Тому запасаємось жадобою знань та інформаційним голодом.
З львівського видання на честь князя Костянтина Острозького. Фото Є. Гулюка
У 1615 році у Львові з’явився один цікавий панегірик. Його було підписано грецькою назвою “χαριστηριον”. Ця брошурка є збіркою вітальних віршів студентів Ярославського колегіуму єзуїтів на честь повернення з-за кордону князя Костянтина Острозького. Видання було підготовлене до публікації католицьким друкарем Криштофом Вольбрамом. Окрім самих віршів та їхнього змісту, цікавими є також відтиски з гравіювання на міді, які можна виявити в брошурці. Так виглядає, що гравіювання виконував майстер своєї справи, спеціально на замовлення: для друку і видання книги.
Герб Прухніцького. Фото Є. Гулюка
У цьому ж 1615 році світ побачило ще одне варте уваги видання. Його назва знову ж була на “непонятном языке” і звучала “Vota, fausta, omina …”. Цей панегірик склали учні Львівського єзуїтського колегіуму і присвятили його львівському католицькому архієпископу Яну Анджею Прухніцькому. У виданні не залишає байдужим, перш за все, зображенням герба, яке складається з кількох символів. Головний герб овальної форми зображено у вигляді щита, а довкола нього знаходяться ще шість маленьких овалів з гербами. Над щитом зображено прелатську шляпу.
Зображення зі збірника “Panselene…”. Фото Є. Гулюка
Інтригуюче за змістом та наповненням ще одне видання. Прикрашений гравюрами на міді, збірник “Panselene…” є серією панегіричних текстів на честь князів Острозьких і Заславських. Його було видано у Львові, в друкарні Яна Шеліги, у 1630 році. Тексти зі збірника декламували учні Острозького єзуїтського колегіуму на похороні князя Олександра Острозького. Візуальна частина видання – це два гравійовані обличчя у вигляді півмісяця. Їх зображено під княжою короною і повернутими одне до одного. Таке розташування антропо-астрологічних елементів символізує спільність походження родів Острозьких та Заславських, а також об’єднання у руках Заславських володінь обох родів, що відбулося згодом. Зверху можна знайти ім’я спільного для обох родів предка – Василя, “князя на Острозі і Заславі”, а знизу номен Домініка Заславського, який також став “князем на Острозі і Заславі”, коли до кращого світу відійшов Олександр Острозький.
З київського панегірика з нагоди весілля Януша Радзивіла і Марії Лупу. Фото Є. Гулюка.
На кінцівку залишимо найсолодше – весілля. Панегірик “Choreae bini solis et lunae…in nuptiis…Ianussii Radivil…et Marie…Io Basilii palatini et despotae Moldauiae filiae…” (1645 р.) написаний студентом Києво-Могилянського колегіуму Філіпом Баєвським. В його основі, можливо, весілля князя Януша Радзивіла з Марією, донькою молдавського “деспота” (ну тобто господаря) Василя Лупу (його донька Розанда була дружиною Хмельницького, але не Богдана). Шлюб між ними відбувався за православним обрядом і за участі митрополита Петра (Могили). На звороті титульного листа цього панегірика можна помітити гравюру з геральдично-символічним зображенням. В її центрі фігура лицаря на коні. В руках у нього меч, прикрашений вітками і завершений вінком. Над лицарем зображено орла із перстнем у дзьобі, а ще вище два півмісяця і два сонця. З обох боків від головного зображення стоять вежі, які візуально трішки нагадують вежу Корнякта у Львові. Над вежами знамена з гербами обох родів.
Януш Радзивіл. Фото з https://commons.wikimedia.org
До цього ж панегірика відноситься гравюра на міді, яка композиційно чимось нагадує сонячну систему: сонце, довкола якого крутяться небесні тіла. На місці сонця скромно зображено князя Януша Радзивіла. У сферах довкола нього зображено різні символічні елементи і портрети видатних предків та родичів нареченого. В переважній більшості це чоловіки. Лише дві жінки “псують” цю статистику – Барбара Радзивіл і наречена Януша Марія. У верхній частині малюнка бачимо портрет Василя Лупу, а за ним нариси небесної сфери з сонцем, місяцем і зірками.
Рід Радзивілів у вигляді сонячної системи. Фото Є. Гулюка
Такий вигляд, в загальних рисах, має одна зі сторінок з історії латинського книговидавництва Львова. Також такою є сторінка з історії мідного гравіювання і використання цієї техніки у друках давніх часів. Як можна бачити, звучать вони по-різному, але це звучання інтригує та не залишає байдужим.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996. – С. 114 – 125
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
