Після 1775 року, коли цариця Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ, близько 8 000 запорізьких козаків, за дозволом турецького уряду, переправились в район Дунайської дельти, де утворився військовий центр. Задунайські козаки зайняли невелику територію на правому березі Дунаю, де Султан дав їм під Січ острів Святого Юрія, оточений Сулінським і Катерлезьким гирлами Дунаю, а також запорожцям було дозволено вільно поселятись на всіх ріках і лиманах від Дунаю до Бугу.
Козаки часто вступали у жорстокі кровопролитні сутички з нащадками старообрядців – некрасовцями, які переселились сюди з Дону, рятуючись від переслідувань за часів Петра. Щоб уникнути кровопролить султан наказав козакам перейти вище по Дунаю в Сеймени – місцевість між містами Силістрія та Рущук (сучасна Болгарія). Наприкінці 1785 року значна кількість задунайських запорожців перейшла з Сейменської Січі на річку Тиса в тогочасній австрійській провінції Банат між містами Цента, Нові Сад, Суботіца і Панчова. (сучасна Сербія).
![Сергій Васильківський. «Задунайский запорожець». 1900](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---1-S.Vasilk_vskiy._Zadunayskiy-kozak_.jpg?resize=696%2C1157)
За домовленістю з австрійським урядом Військо Запорізьке зберегло свій устрій і звичаї. Обирало собі старшину та повинно було нести службу на австрійському кордоні, за що козаки отримували від імператора жалування нарівні з австрійським військом. Вважається, що вони складали окремий полк очолюваний кошовим отаманом у складі граничарських полків.
![Воєводіна - північна провінція Сербії](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---2-Voyevod_na-p_vn_chna-prov_nts_ya-Serb_yi-Serb_yi.jpg?resize=696%2C623)
Існування «Банатської Січі» у межах австрійського Військового Кордону наприкінці 18ст. стало абсолютно неможливим оскільки були остаточно скасовані залишки граничарської автономії, а всі сфери життя місцевого населення встановлювались згідно стандартів австрійського військового командування. На Тисі козаки прожили майже двадцять років і покинули австрійські землі в 1804–1805 роках .
Про Банатську Січ нагадують козацькі прізвища Банацький, Збанацький та інші. Основна частина запорожців повернулася до Сеймен. Існують свідчення того, що деяка частина козаків подалась на острів Мальту, де в той час ще існував Мальтійський орден.
Після скасування кріпацтва у 1848 році, австрійською владою складались кадастрові карти та проводився перепис власників земельних наділів. У журналі землевласників села Нагоряни вписано чотири ґазди з фамілією Банат: Іван, Федько, Гринько та Стефан. В аналогічному документі за 1880 рік їх кількість збільшилась до семи, а саме: Банат – Михайло,Гнат, Микола, Сенько, Олекса, Йосиф та Матвій. У 1894 році Гнат Банат був асесором (судовий засідатель) у громадській раді села Нагоряни.
![Громадська рада с.Нагоряни](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---3-gromadska-rada-s.Nagoryani.jpg?resize=696%2C341)
Іван Банат – син Гната у 1906 році мабуть не випадково став ініціатором створення товариства «Січ» у Нагорянах, де cтаршина обиралась за козацьким звичаєм – відкритим голосуванням на зборах у складі осавула, кошового, писаря, скарбника, хорунжого.
![Іван Банат](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---4-_van-Banat.jpg?resize=696%2C1030)
У 1938 році Іван Банат у віці 76 р., разом з родиною перебрався у с. Деревач, де пережив важкі часи військового лихоліття і помер у 1947 році.
Дружина Івана Баната Марія, походила з заможньої та шанованої на цих теренах родини Климко (Климкович).
![Старша пані з родини Клімкович](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---5-starsha-pan_-z-rodini-Kl_mkovich.jpg?resize=696%2C890)
Була відомою та знаною серед людей «повитухою», допомагала матерям при пологах. Офіційно цьому древньому ремеслу вона не навчалась, але навиків набула працюючи у Львові у відомого на той час гінеколога Владислава Гарбіча .
![Владислав Гарбіч у своєму кабінеті у Львові на вул. Бартоша Гловацького, 16 (сучасна вулиця Орельська)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---6-Vladislav-Garb_ch-u-svoyemu-kab_net_-u-Lvov_-na-vul.Bartosha-Glovatskogo-16.jpg?resize=696%2C1086)
Люди у Нагорянах та Деревачі, відгукувались про «стару Банатку» дуже позитивно. Найбільше її любили малі діти, що й не дивно, бо окрім своїх дітей та онуків, ще й сусідських доглядала.
![Марія Банат з онуками та правнуками](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---7-Mar_ya-Banat-z-onukami-ta-pravnukami-.jpg?resize=696%2C974)
Часто розповідала цікаві міфічні історії, зокрема про «потерчат», які уособлюють душі дітей, які народилися мертвими, або померли нехрещеними. У народі вірили, що потерчата літали у вигляді птахів і просили собі хрещення криками: “Христу, Христу!” В таких випадках треба було кинути якусь хустину і назвати ім’я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти діставала спокій. Марія Банат (Клімкович) прожила довге життя і відійшла у вічність у віці 98 років (1955р)
![Марія Банат з правнуками](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---8-Mar_ya-Banat-z-pravnukami.jpg?resize=696%2C1054)
Сім’я Міклюш проживаючи в Нагорянах мала середні статки. Землі – 7 моргів, двоє коней для обробітку цих обшарів, дві корови. Якщо в перспективі розділити це майно на шестеро дітей ,то звичайно ж цього було не достатньо. Батько сімейства Петро Міклюш у 1903році, входив до списку основателів «Читальні Просвіта» в Нагорянах.
24 квітня 1926 року, у важкий повоєнний період, відродилось просвітницьке життя у Нагорянах і секретарем до Виділу читальні було обрано Павла Міклюша. Вже 26 квітня цього ж року, Міклюш Павло очолив відроджене в Нагорянах товариство «Сокіл».
![На світлині : батьки – Павло, Акилина, діти – з ліва Марія -1919 р. н., з права – Василь - 1923 р. н., внизу – Килина – 1925 р. н., на руках – Олесь -1928 р. н. Світлина зроблена, коли сім’я Міклюш проживала в Нагорянах.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---9-1.jpg?resize=696%2C944)
У роки пацифікації українські громадські організації в Нагорянах припинили свою діяльність, тому Павло Міклюш вирішує разом з дружиною переїхати до Львова. Мати Акилини Марія Банат працювала довший час у будинку Гарбічів, який розташовувався в районі «Новий світ», тому саме ця родина прийняла на службу молоде подружжя.
Павло працював водієм, Акилина покоївкою та помічницею у лікаря. Покращивши свій матеріальний стан подружжя придбало автомобіль. Але згодом у Павла виникли проблеми оскільки для цього, щоб отримати водійські права йому довелося б перейти на латину – вписатись у документ «поляком».
![Павло Міклюш](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---12-Pavlo-M_klyush.jpg?resize=696%2C1053)
Польська родина бажала, щоб Павло з Акилиною відвідували Латинську катедру, схиляючи у такий спосіб до католицької віри. Не буду стверджувати,що саме це стало причиною, але вже у березні 1938 року Павло отримав право на володіння ділянкою парцелі у селі Деревач.
Андрій КНИШ