Піднімаючись вул. Короленка догори можна побачити розкішний храм – Церкву святого Георгія Побідоносця. Єдиний у Львові храм, зведений неовізантійському стилі.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква була побудована на місці давнього Свято-Троїцького православного храму, однак австрійська влада заборонила називати так храм, щоб не популяризувати православну парафію. Адже тоді на храмовий празник приходило б багато вірян, зокрема і греко-католиків. А коли храм присвятили св. Георгію (Юрію), храмовий празник був і в греко-католицькому кафедральному соборі Св. Юра, й відповідно миряни йшли до свого головного храму.
Перша православна церква у Львові на гравюрі Йозефа Свободи, 1860-ті рр.
Ініціаторами будівництва православного храму у Львові виступили парафіяни православної громади, яка з кінця 18 століття проводила богослужіння в приватних будинках, не маючи власного храму. Серед них був і історик Михайло Грушевський, який згодом увійшов до комітету з будівництва храму
Проект на побудову нової мурованої греко-орієнтальної церкви було затверджено 8 жовтня 1895 року. Виконав його віденський архітектор Ґустав Захс. Його ж авторству належить і проект плебанії, затверджений у 1894 р., а також огорожі.
Церква Св. Георгія у Львові, 1906 р.
Того ж, 1895 р., було оголошено конкурс на будівничі роботи. По його завершенні було обрано пропозицію архітектора Вінцента Равського і 25 листопада 1896 р. укладено контракт. Технічним керівником будови призначався інженер намісництва Антон Гауф, а художнє керівництво поклали на автора проекту Ґустава Захса.
1 листопада 1897 р. було закладено наріжний камінь під церкву і розпочато її будівництво. Зведення храму велося досить швидко. Уже в жовтні 1899 року церква та плебанія стояли, а у 1900 проводилися завершальні роботи.
Церква Св. Георгія у Львові, поч. ХХ ст.
Слюсарну роботу виконала фірма Яна Станкевича, а столярну – Яна Вчеляка. Живописно-декоративні роботи в плебанії провів Франциск Муха, кахлеві печі ставив Франциск Кубів. Кольорові вітражні вікна, а також мозаїчну вставку над головним входом виконала віденська фірма «Tiroler Glas Malerei Anstalt».
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Дзвони для церкви були відлиті на фірмі Карла Швабе в Білій. Чотири з семи мали написи румунською мовою, три – кирилицею. Датовані вони були 1898 р. Тоді ж Франциск Риботицький виконав 5 хрестів для завершення куполів.
Пам’ятний знак на подвір’ї церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Пам’ятний знак на подвір’ї церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
У 1901 р. у церкві було встановлено головний вівтар роботи львівського скульптора Людвика Тировича. Чотириярусний іконостас встановили віденські майстри. Столярну частину і різьбу іконостасу робив Карл Вормунд, ікони малював Фридрих фон Шиллер. Того ж, 1901 р., у жовтні відбулося посвячення храму. На час освячення стіни церкви ще не мали поліхромії. Роботу над розписами почали у 1902 р. Ескізи художнього оформлення інтер’єру виготовив віденський художник Карл Йобст.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
П’ятибанна церква, збудована в романо-візантійському стилі з червоної нетинькованої цегли і білого тесаного каменю. Основу плану центричної композиції творить рівнораменний грецький хрест, кути якого заповнені меншими, квадратовими в основі вежами. Центральну брилу увінчує візантійської форми баня. Вежі головного фасаду слугують дзвіницями. Фасади рамен просторового хреста прорізані вікнами типу трифорію, які надають споруді романізуючого забарвлення.
Плебанія церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Плебанія церкви Св. Георгія у Львові, 2016 р.
За свою недовгу історію храм декілька разів міняв свою юрисдикцію: у австрійські часи – входив до складу Буковинської митрополії, з 1923 р. підпорядковувався Румунській православній церкві, у 1930-1939 рр., а також у часи німецької окупації – Польській православній церкві, у 1939-41 рр. та 1945-90 рр. – Українському екзархату Російської православної церкви. З 1990 р. до 1992 р. храм перебував в юрисдикції Української православної церкви, а з 1992 р., після проголошення Київського патріархату – у складі Української православної церкви під юрисдикцією Московського патріархату та виконує функції кафедрального
Джерела:
Вуйцик В. Leopolitana. За ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів, 2013
Густав Бізанц залишив непересічний слід в архітектурній історії Львова. Професор та ректор Львівської політехніки, він провадив і активну творчу діяльність, залишивши цілу низку показових для сучасного Львова будівель. То ж пропонуємо вам поглянути на життєпис та найяскравіші будівлі створені Густавом Бізенцом.
Густав Бізенц
Народився Густав у сім’ї німецьких колоністів у селі Кавчий Кут (тепер село Кути під Стриєм). Рід Бізанців походив з околиць французького міста Безансон. Втікаючи від релігійних переслідувань вони переселились до Швейцапії, а пізніше до Німеччини. В Галичині, вони з’явились на початку XVIII століття, з однією з хвиль німецьких колоністів.
Головний корпус Львівської політехніки
У Львові Густав здобув середню та вищу освіту. Він закінчив реальну школу та протягом 1868–1873 років навчався у Технічній академії у Львові (сьогодні – Національний університет «Львівська політехніка»). Від 1872 року, він працював на посаді асистента на кафедрі будівництва, а від 1876 — завідував кафедрою наземного будівництва, більше знаною як «кафедри архітектури–ІІ». У 1878 році він отримує звання надзвичайного професора, а у 1883 р. він стає звичайним професором. Протягом 1883–1898 і 1901–1903 років він обирався деканом факультету архітектури. У 1888–1889 та 1898–1899 роках його обирали ректором Політехніки.
Каплиця закладу для душевнохворих на Кульпаркові збудована Бізанцом
Каплиця закладу для душевнохворих на Кульпаркові збудована Бізанцом
У 1877 році Густав стає членом Політехнічного товариства у Львові, а 1910 році, він один ініціаторів та чільних організаторів, створеної товариством виставки польських архітекторів у Львові. У своїй творчості Бізанц використовував різноманітні стилі історизму — неоренесанс, необароко, неоготику, неороманський стиль. Він був також автором статей з питань будівництва в часописах «Allgemeine Bauzeitung» та «Czasopismo Techniczne». Його перу належить також підручник «Budownictwo», який активно використовували в Галичині до 1920-х років, та навіть перевидавали кілька разів. Книга являла собою літографський відбиток рукописного тексту. Видання 1908 року складається з двох томів і містить 1500 ілюстрацій. Підручник був унікальною польськомовною хрестоматією будівельних матеріалів, технологій, конструкцій, що були актуальні до впровадження індустріальних методів будівництва, масового використання стальних і залізобетонних конструкцій.
Житловий будинок на нинішній вулиці Устияновича, 10
Власна вілла на нинішній вулиці Генерала Чупринки, 72
У Львові Густав Бізанц проживав спочатку на вулиці Липовій (тепер Устияновича). Пізніше збудував для родини віллу на вулиці Кшижовій (тепер Генерала Чупринки). Нам відомо, що Бізанс працював при проектуванні головного корпусу Львівської політехніки під керівництвом Юліана Захаревича у 1872–1876. А у 1903–1904 роках він навіть керував спорудженням двох додаткових крил. Ним було споруджено житловий будинок на нинішній вулиці Устияновича, 10 у Львові (будівлю зведено близько 1890 року).
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Будівля Промислової школи
Ще одним його цікавим творінням є будівля Промислової школи на нинішній вулиці Театральній, 17. Проект Бізанца обрано на конкурсній основі та реалізовано у 1890–1892 роках. Триповерхова споруда з високим цоколем, у плані являє собою чотирикутник 48×46 м із внутрішнім двором. Система планування — коридорна, із розміщенням приміщень по один бік коридору. У підвалах запроектовано квартири службовців, майстерні, котельні. Фасад вирішено у формах необароко та неоренесансу. Перший його ярус обшитий каменем, другий і третій — нетиньковані, з червоної цегли. В радянський час фасад від проспекту Свободи було перебудовано. Сьогодні це частина корпусу економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Бізанц Густав // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 237.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарії Сухоставець на тему: “Постійна експозиція як інструмент реклами меморіального музею (На прикладі колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві)”:
Кожен будинок має історію, яку варто розповісти [Слоган Історико-меморіального музею Михайла Грушевського]. Будинок же родини Грушевських зберігає не одну таку історію.
Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець
Основна концепція оформлення меморіального простору музею – це представлення виключно тих речей, що належали родині Грушевських. Місцезнаходження кожного предмету є чітко обґрунтованим авторами експозиції [Світлана Панькова. Нові проекти Історико-меморіального музею Михайла Грушевського: інший формат//Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Львів,2015. – С. 157].
Меморіальний простір ніби повертає відвідувачів на початок ХХ сторіччя, знайомить із побутом родини. Особливістю музею є можливість не лише зазирати крізь відчинені двері до кімнати, але й відчути себе присутнім у моменті: мандрувати кімнатами, як колись це робили мешканці будинку.
Але, як і більшість музеїв, ми стикаємося із проблемою недостатнього інформування суспільства про власну діяльність. Якщо ми не докомуніковуємо наші проекти, що несуть освітню, світоглядну функцію, то фактично “обкрадаємо” аудиторію. Адже люди не отримують тих знань, що необхідні для формування їхньої культури. Тож зв’язки з громадськістю [public relations, PR] є обов’язковою та необхідною діяльністю для культурної установи.
Інструментами PR є співпраця зі ЗМІ [засоби масової інформації], інтернет просування, спеціальні події, продакт плейсмент [нативна реклама] та інше. Важливою складовою цього є візуалізація – якісні фотографії, короткі інформативні відеозаписи, інфографіка – це також зміст, наповнення та можливість інформування громадськості.
Зупинимося на візуальному наповненні. Ми використовуємо його у першу чергу для розміщення інформації на сайті музею, надання інформації ЗМІ та роботи із соціальними мережами (наприклад, Facebook, Twitter, Instagram). У наш час найбільш ефективним просуванням будь-якої культурної інституції є робота із всесвітньою мережею. Facebook – найбільш популярна соціальна мережа, що у подальшому може витіснити пошукові системи типу Google. Так, вже простежується тенденція, що близько 45% переходів на сторінку сайту здійснюється через посилання розміщені на сторінках соціальних мереж, Facebook серед них є найбільш популярним – близько 70% потенційних відвідувачів дізнаються інформацію зі сторінок на Facebook [Статистика з особистого досвіду роботи кореспондентом у електронному виданні kievfashionpeople.com. Інформація за червень-листопад 2016 року: 41,6 % – переході на сайт із соціальних мереж, 78,3 % з них – Facebook. Вік відвідувачів від 13 до 60 років].
Працюючи зі сторінкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, ми спробували розміщувати різноманітні інформативні пости [Пост – окремо виділене повідомлення (текст, відеозапис, фотографія чи комбіноване повідомлення) у соціальній мережі]. Умовно розділемо їх на: новину, розважальне повідомлення, інформативний допис.
Новина (Або звіт про подію чи виконану роботу):
Про новий логотип
“Напередодні дня народження патрона, наш музей став ще сучаснішим, та отримав модерну візуальну ідентифікацію, або просто новий логотип. Сьогодні представляємо Вам наше нове обличчя. Знак представляє собою оригінальну графічну монограму ММГ. Ці літери поєднані в ритмічну композицію, яка не тільки містить у собі сучасну динаміку, але й не позбавлена історичного аристократизму. Натхенням в характері дизайну візуальної айдентики музею Михайла Грушевського стали роботи українського митця Василя Кричевського.
Новий логотип Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві
Щиро вдячні за розробку логотипу та фірмового стилю – GRAFPROM studio!”
Розважальне повідомлення:
“Ще з гімназійних часів Михайло Грушевський захопився колекціонуванням (монет, жуків тощо), яке з часом ставало все більш серйозним заняттям. Серед колекцій вже дорослого Михайла можна відзначити популярну на поч. ХХ ст. “межигірку”. Межигірським фаянсом він зацікавився, ймовірно, під впливом художника та архітектора Василя Кричевського. На жаль, чимало зразків із колекції були знищені, та лишилися зафіксованими хіба що на світлинах. Унікальні зразки межигірського фаянсу з дому Грушевських нині можна оглянути в меморіальному просторі будинку на Паньківській, 9. На світлині – фрагмент оздоблення супниці (Києво-Межигірська фаянсова фабрика) з колекції музею” [Межигірський фаянс з колекції родини Грушевських//Стаття на музейному сайті: vuam.org.ua].
Розважальне повідомлення
Інформативний допис:
“Театралізована екскурсія до 10-ліття відкриття музею Михайла Грушевського.
Сюжет вистави переносить нас у 1926 рік. Це був рік знакового ювілею у житті Михайла Грушевського – 60-річчя від Дня народженнгя та 40-ліття літературно-наукової діяльності. Сучасники відзначали, що подібного свята української науки Київ ще не бачив. А нині й ми спробуємо відчути атмосферу тих урочистостей.
Дійові особи:
Двірник
Хатня робіниця
Гості фамільного дому Грушевських
Промоційна ціна: 30 грн.
Кількість місць обмежена. Попередній запис є обов’язковим. За номером телефону: (044) 288 28 82 або у коментарях до події на Facebook”
Інформативний допис
Найбільш популярними виявилися повідомлення, підкріплені якісною фотографією. Так, уподобань під розважально-інформативним дописом:
“Про старі часи на Україні”, або як видавали у Санкт-Петербурзі книгу Грушевського. «Зрана обдумував популярну історію і сів писати…» – Йдеться про книжку «Про старі часи на Україні. Коротка історія України». Робота над виданням «смакувала» історикові, тому він написав її за досить короткий час, пишучи щодня по 11-15 сторінок. Із переписки зі Стебницьким знаємо, що у книзі мало бути близько 30-50 ілюстрацій, взірці і вказівки до яких надсилав Михайло Грушевський. Згодом виникли деякі проблеми: підготовка видання до друку затягнулася та й пропозиції стосовно обкладинки було відхилено. В решті решт, Михайло Грушевський написав: “Випустіть її (книжку), хоч і без всякого образка, аби лиш вийшла…” З цього і виникла ідея конкурсу для молодих художників, з результатами якого можна познайомитися у нашому музеї. (Фото обкладинки видання 1919 року, Відень)”
Маємо 10 позначок “подобається” (охоплено 589 осіб [Охоплення на Facebook – кількість осіб, що побачили пост. Кількість вказано незалежно від реакції відвідувачів сторінки на дану інформацію]). Аналогічне ж за змістовним навантаженням повідомлення:
“Сувеніри та скарби
Шукаєте оригінальну ідею для подарунка? Марія Грушевська подарувала своїй подрузі, відомій українській акторці Марії Заньковецькій, чарівний переклад з норвезької на українську мову незвичайної п`єси Генріха Ібсена “Нора або Хатка ляльки”. (Художня фотографія експозіції)
Маємо 17 уподобань (охоплення – 734 особи).
Ефективним інструментом візуальної реклами на разі виступають фотографії колекції та елементів експозиції. Важливою є доступність та відкритість музею. Спираючись на сучасні можливості цифрового світу, маємо можливість мандрувати світовими музеями не покидаючи власної домівки. Важливо, щоб зображення зацікавило потенційного відвідувача, спонукало відвідати експозицію. Інформація та зображення мають бути достовірні та повні, але не деталізовані на стільки, щоб новий матеріал відлякував гостей складною інформацією. Наприклад, розповідаючи про парфумерний набір, ми вказали що: “Футляр з двома флаконами можна побачити у кімнаті Катерини Грушевської. Він був виготовлений на початку ХХ століття, скоріше за все, у Західній Європі. Належав родині Грушевських. До будинку на Паньківській повернувся завдяки Георгію Пустовойту у 2000 році”. Також ми інформуємо про те, що досі збережено аромат масел. У музеї ж ми можемо доповнити цю інформацію розповіддю про те, які саме парфуми замовляв Михайло Грушевський для дружини та доньки, хто був його повіреним у цих справах та інше. Тобто конкретизувати наведені дані.
Сувеніри та скарби
Як вже було згадано раніше, кожна річ знаходиться на «своєму» місці, або місці, обґрунтованому експозиційним задумом, тож коли фотографуємо та готуємо опис візуального контенту, маємо дотримуватися чітких правил та принципів. Важливою є правдивість інформації, що подається. Окрім достовірності супровідного тексту важливо також подати предмет, об’єкт чи місцевість такими, якими вони є насправді, адже недостовірна інформація може ввести в оману та розчарувати очікування відвідувача, залишити негативне враження від музею в цілому.
Наприклад, Англійська порцеляна марки Веджвуд представлена на сайті та сторінці Facebook з декількох ракурсів.
“Від початку заснування у 1759 р. відомої англійської мануфактури у графстві Стаффордшир і до сьогодні порцеляна позначена маркою Веджвуд, є синонімом вишуканості, позачасової краси та доброго смаку. Збірка веджвудівської порцеляни у нашому музеї достатньо скромна, але цінність її примножується меморіальністю, адже свого часу вона належала родині Михайла Грушевського. Більш детально про цей атмосферний, легкий та чарівний посуд можна дізнатися за посиланням [Англійська порцеляна Веджвуд з колекції родини Грушевських//Стаття на музейному сайті: vuam.org.ua]”
Окрім самостійної фотозйомки також важливою є співпраця із ззовні зацікавленими компаніями. Наприклад, кіноіндустрією чи фотозйомками у інтер’єрі для інших проектів. Це має назву “нативна реклама”, коли предмет, об’єкт чи локація стають “персонажами” у фільмі, рекламі чи на фотосессії. Позитивним є, коли у приміщенні музею зацікавлені. Але завжди необхідно пам’ятати про зміст музею. Формування, збереження та підтримка імміджу – мета будь-якоі рекламної компанії. Тож варто ретельно обирати партнерів до співпраці. Наразі, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського не був відзначений у невдалих рекламних компаніях.
Футляр з двома флаконами з кімнати Катерини Грушевської
22 жовтня 2016 року у приміщенні музею проходила фотосессія для календаря видавництва “Самміт-Книга” (Київ). За основною концепцією фотосесії, сучасних українських письменників фотографували у меморіальних квартирах міста Києва. На разі календар знаходіться на етапі підготовки до друку. Чекаємо на результати співпраці.
Окремо варто виділити відеофіксування експозиції та колекції. Маємо два рекламних відеозаписи нашого музею. Перший – невеличкий тизер, що представляє меморіальну квартиру, не має сюжету і використовується, як матеріал для ознайомлення. Основне призначення: викликати інтерес до простору, спонукати потенційних відвідувачів дізнатися більше про приміщення, що вони мали можливість споглядати на відеозаписі. Відео триває трохи більше хвилини, має ненав’язливу легку фонову музику, надає повноцінне, правдиве уявлення про меморіальну квартиру Грушевських. На жаль, у повній мірі не можливо відчути дух будівлі, а саме того, що це не просто музейне приміщення, а будинок, який досі зберігає пам’ять про своїх господарів. Але зі своєю основною задачею відео повністю впоралося.
Другий відеозапис – репортаж з події Hrushevsky Garden Party [Grushevsky Garden Party – новий проект Історико-меморіального музею Михайла Грушевського]. Власне на розповіді про даний проект зупинятися не будемо, але відеозвіті представлена колекція історичної експозиції. Вона відіграє визначну роль і є не лише фоном, а також окремою дійовою особою. Крупним планом виділено основні, для тематики заходу, об’єкти колекції. На них зосереджено увагу і вони залишаються у пам’яті після перегляду запису.
Отже, мусимо пам’ятати про те, що музейний простір є непорушним. Він не може втрачати власного обличчя та видозмінюватися за забаганкою гостей. На фотографіях та на відеозаписах експозиція має бути впізнаваною, тож важливі не тільки якість візуального матеріалу, але і його правдивість та інформативність. Ми маємо на меті у подальшому пропагувати відкритість музейного простору, знайомити усіх охочих із колекцією музею Михайла Грушевського. Так, вже є запланованими ряд публікацій на музейній сторінці Facebook, активно ведеться робота із Instagram [Instagram – соціальна мережа для мобільних пристроїв, у якій основний засіб подачі інформації – візуалізація]. Зокрема, ми маємо на меті зареєструватися на місяць на всесвітньому музейному аккаунті 52museums [52museums – аккаунт у Instagram, доступ до якого може отримати будь-який музей світу та публікувати протягом місяця фотографії власної експозиції] та кожного дня публікувати фотографії нашої колекції з текстовим супроводом англійською мовою, адже бажаємо поділитися нашою історією не лише з українцями, але зі світовою громадськістю.
Дарія СУХОСТАВЕЦЬ старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського
У міжвоєнні роки Львів потерпав від браку житла. Міська влада не мала достатньо коштів для будівництва дешевих комунальних помешкань.
У суперечливому, але вже на той час модному, стилі функціоналізму зводили будинки найперше для багатих людей, це були вілли та багатоповерхові орендні будинки, які мали приватних власників.
Архітектор Вітольд Мінкевич
Тим часом львівські архітектори не лише відстоювали свої архітектурні модерністичні ідеї, вони почали проявляти громадську позицію. Чи не найвідоміший тоді архітектор Вітольд Мінкевич пише про тогочасну ситуацію в будівництві так: «Скерування значних капіталів приватними організаціями на спорудження будинків з дешевим житлом, значна кількість яких постала у Львові, Кракові та інших містах Польщі, є вигіднішим, ніж будівництво готелів і пансіонатів, і є грандіозною громадською акцією, ціль якої подолання найбільшої проблеми повоєнного стану – відсутності житла…»
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки, фото J. Nauman
План житлового комплексу № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки
Отож Мінкевич береться за цю велику громадську акцію і проектує житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській). Комплекс звели між 1926-28 роками у стилі функціоналізму, з застосуванням елементів експресіонізму.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Вже 1 жовтня 1927 року в комплексі здали 42 квартири, хоча на той час було аж 570 заявок від осіб, які потребували житло. Така статистика ще раз підтвердила слова архітектора Мінкевича.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Квартири у комплексі На Байках мали по дві-чотири кімнати, в сумі по 161 приміщень, в купі з кухнями. Будинок мав власні чотири пральні і дві квартири для сторожів.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу на вулиці На Байках (сучасній Київській), 1920-ті роки, фото J. Nauman
Будівництво комплексу провадив Адам Опольський. Зведення будинків йшло швидко та економно. Архітектору Опольському вдалось досить таки знизити вартість житла.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Наприклад, замість 142 злотих в місяць, як планувалось, за трьохкімнатну квартиру з кухнею і всіма вигодами після будівництва мешканець платив по 130 злотих в місяць. Фактично це були ціни, які ще діяли до Першої світової війни.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Автор цього грандіозного, як на Львів, будівництва Вітольд Мінкевич постійно відстоював свій початковий проект комплексу, адже Пенсійний фонд не мав достатньо коштів і над будівництвом комплексу завжди висіла загроза. Через подорожчання матеріалів та зростання цін будинки могли просто не добудувати.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Проте Мінкевич таки довів справу до кінця. Кам’яниці На Байках звели так, як хотів архітектор. Єдине, що не вдалось реалізувати автору – це систему центрального опалення будинку.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Хоча Мінкевич втілив у цьому комплексі багато новацій, наприклад, відмова від сирих колодязьних подвір’їв. В такі подвір’я виходили вікна не лише кухонь, але великої кількості кімнат.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
А функціоналістичний комплекс Мінкевича не мав замкнутого контуру. Всі приміщення отримали чудове освітлення.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Середню частину будинку відсунули від червоної лінії забудови, що дало можливість звести повноцінний п’ятий поверх, в той час як у бічних крилах будинку цей поверх звели як мансарду.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Завдяки відступу від лінії вдалось дотриматись уставу забудови, як пам’ятаємо, тодішня міська влада ретельно стежила, аби новозбудовані будинки не перевищували сусідні і не псували вигляд вулиці.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Загалом комплекс для працівників Пенсійного фонду був дуже економний. Адже висота приміщень в ньому була оптимальна і дуже зручна для проживання та обігріву – 2, 80 метри, у порівнянні з австрійськими кам’яницями, де висота стін сягала більше 3 метрів.
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Житловий комплекс № 24-26-28-28 А для працівників Пенсійного закладу у Львові по вулиці На Байках (сучасній Київській), фото М. Ляхович
Через зменшення висоти приміщень архітектори також зекономили на довжині сходових маршів, величині вікон та дверей.
Мирослава ЛЯХОВИЧ
Джерела:
«ARCHITEKTURA BUDOWNICTWO» LISTOPAD-GRUDZIEŃ, 1927 ROK, WARSZAWA
Архітектура Львова: час і стилі XIII-XXI ст. / упорядник і науковий редактор Ю. О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008. – Розділ VІІ. Архітектура міжвоєнного двадцятиліття (1919-1939). – С. 524-577.
«Lwów: Miasto, architektura, modernizm». Pod redakcją Bogdana Cherkesa i Andrzeja Szczerskiego. Розділи: «Architektura mieszkaniowa», Jakub Lewicki
Часом, один епізод із життя відомої людини говорить про неї краще, ніж докладна біографія. Саме за такими епізодами полюють міфотворці. Ми ж розпочинаємо серію матеріалів «Історія з мого життя». Видатні особистості нашого часу розкажуть про особливі моменти, дні, періоди свого минулого – справжні історії варті десятків легенд.
Лариса Кадирова – народна артистка України, актриса театру і кіно. За понад 50 років на сцені втілила образи Марії Заньковецької, Сари Бернар, Мольєрової Пані Пернель, Кулішевої Маклени, від Донни Анни у «Камінному господарі» Лесі Українки до Шекспірової Леді Анни. Із 1993 року до сьогодні грає у Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
Лауреат Шевченківської премії та Театральної нагороди імені М. Заньковецької, директор і художній керівник міжнародного фестивалю жіночих моновистав “Марія”, присвяченого Марії Заньковецькій. У житті Лариси Кадирової представниця театру корифеїв відіграла знакову роль. Яку саме, ми довідалися з перших уст.
Народна артистка України Лариса Кадирова. Фото: Ксенія Янко
– Усе життя моє пов’язане зі Львовом та іменем Марії Заньковецької. Бо навчалася в студії при театрі імені Марії Заньковецької, 30 років віддала його сцені, із них 22 грала саму Марію Заньковецьку. Із цим театром та цим містом пов’язане моє палке бажання відбутися, статися як людина. Львів асоціюється з іменами Бориса Возницького, Володимира Овсійчука, Еммануїла Миська, цілої плеяди митців дивовижної львівської школи живопису, кераміки, шла. Бруківка, скульптури, будинки навколо, різноманіття архітектурних стилів, неймовірна творча енергетика, що панує тут, надихала мене спілкуватись і пізнавати. Адже, що відрізняє людину від якоїсь тварини? Те що, вона прагне спілкуватись, обмінюватись думками.
Львів 70-х років минулого століття. Театр опери та балету
Львів 70-х років минулого століття. Храм Святого Андрія
Львів 70-х років минулого століття. Успенська церква та вежа Кортняка
У театр глядачі ідуть саме за цим, за обміном. Театр – це жива енергія яка несеться в зал, яка приймається залом. Марія Заньковецька казала: «…театр – це загадковий сфінкс ім’я якому публіка». А публіка – загадковий сфінкс у тому сенсі, що актор, виходячи на сцену ніколи не знає, чи станеться обмін, чи буде його світосприйняття співзвучне внутрішньому світу глядачів. Театр – не документальне відображення подій, в ньому дуже цінне те, як сам актор сприймає життя. Якщо ви сидите в залі, вам цікаві не слова, а що за словами, які емоції я – актриса – відчуваю, вимовляючи їх.
Ліхтарі під склепінням Театру імені Марії Заньковецької Фото: Ксенія Янко
Роллю Марії Заньковецької завдячую Сергієві Данченко (з 1971 по 1978 Сергій Данченко обіймав посаду головного режисера у Театрі ім. Марії Заньковецької – прим. К. Я). Режисер, який ставив виставу, Олекса Миколайович Ріпко, знаєте, він до безуму любив Україну, любив цю землю, шанував культуру, наслідував її традиції у власному житті. Ставив багато класики – твори українських корифеїв. Коли ж Іван Опанасович Рябокляч запропонував свою «Марію Заньковецьку», Олекса Миколайович взявся і за неї. Він сказав, що не бачить мене в ролі Заньковецької: я ж тоді була маленька, щупленька… Казав: не ставай в профіль, бо тебе не буде видно із залу! Тільки волею Сергія Данченка, мені дозволили грати.
Театральний режисер Сергій Данченко
Нас було троє: троє акторок, призначених на роль Марії Заньковецької. До останнього прогону, до самої генеральної репетиції Олекса Миколайович мене не бачив. Я нервувала… Він весь час повторював, що треба поправлятися, а від того, що нервувала, я навпаки худнула. (усміхається) А йому ж казала: «Так, Олексо Миколайовичу, поправилась на 100 грам»! Отаке було.
Роль вдалася. Олекса Миколайович Ріпко, людина високої інтелігентності, після генералки підійшов до мене, при всіх вибачився, за те, що спочатку не повірив у мене.
Фрагмент вистави “Марія Заньковецька”. З архівів Театру ім. Марії Заньковецької
Марія Заньковецька
А про прем’єру скажу, що на мою думку вистава «Марія Заньковецька» в театрі М. Заньковецької стала предтечою Незалежності України. Бо так, як ми говорити про любов до слова, до пісні української, народу, цієї дивовижної землі, довго ніхто не говорив. З такою божевільною емоцією, здається, не грав ніхто! У виставі була зайнята майже вся трупа, дія супроводжувалась піснями хору Вірьовки, люди на прем‘єрі ставали на коліна, деякі підіймалися на сцену, щоб поцілувати сукенку Марії Заньковецькій!.. Не мені, хоч я була в її образі. Поцілувати втілення того, за чим вони збанувалися в житті. Були такі аншлаги, виставу грали тричі на день! По 9 годин не сходили зі сцени, а скільки разів перевдягатись, перечісуватись під час вистави.
Ми ніколи не думали, що виставу будуть так приймати, що вона знайде такий відгук в душах людей. Зараз я розумію, «Марія Заньковецька» зробила свою справу, люди хотіли чути й нарешті почули живе слово про любов. Про ту, якою вони жили тихенько, десь між собою. Про що десятиліттями шепотілися на кухнях, раптом було вимовлено зі сцени голосно і стався вибух любові.
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові. Фото: Ксенія Янко
На сцені Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької у Львові виставу за п’єсою І. Рябокляча грали щонайменше 600 разів. Минуть два десятиліття опісля прем’єри, Лариса Кадирова стане актрисою Київського драматичного театру імені І. Франка, гастролюватиме Україною, її ім’я знатимуть далеко за межами Батьківщини… Започаткує міжнародний фестиваль «Марія». Сама для себе, для колег та глядачів залишиться, так, Ларисою, але й трохи Марією, назавжди збереже спогади про Місто Лева і свою золоту роль.
«Маріупольський процес», або зустріч з письменницею Галиною Вдовиченко
В четвер, 8 грудня 2016 року об 11.00 в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для дітей (вул. Винниченка, 1) у рамках проекту «Люди, що читають: літературна кав’ярня» відбудеться творча зустріч з письменницею та журналісткою Галиною Вдовиченко.
Мова піде про її роман «Маріупольський процес» – переможець «Коронації слова — 2015» у номінації «Ґранд-романи». У цьому романі — усе як на війні: втрати, біль, знову втрати… Батальні сцени і мирне життя, любов і ненависть, брехня і правда. Це наче путівник шляхами війни, де кожна деталь важлива і кожен крок убік — великий ризик.
Галина Вдовиченко
“Процес читання «Маріупольського процесу» був би легким (з огляду на стиль твору), якби не серйозність явищ, про які в ньому йдеться. Тому читачам може бути важко читати цю книгу, як важко буває читати звіти з фронту: за кожним рядком: страждання. Роман цей доповнює наші знання про війну і про українців на війні й породжує знання, що страждання минуть, а українці і Україна будуть,” – написав про це журналіст Андрій Куліков.
Довідка
Гали́на Костянти́нівна Вдовиче́нко (народилась 21 червня 1959, Кольський півострів) — українська письменниця та журналістка.
У дитинстві разом з родиною часто переїжджала з місця на місце. Навчалась у школах Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, Москви, постійно бували у бабусі з дідом у містечку Отинія Коломийського району Івано-Франківської області, на батьківщині батька.
Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Живе у Львові. Працює заступником головного редактора щоденної газети «Високий Замок». Має доньку та сина.
Серед захоплень — гірські лижі, дизайн одягу та інтер’єрів, колекціонування рукавичок…
Галина Вдовиченко дебютувала у 2008 році — з романом «Пів’яблука», який вийшов у видавництві «Нора-Друк» (Київ) і став лідером продажів на стенді видавництва під час роботи Львівського Форуму видавців-2008. Перший тираж книжки розійшовся протягом місяця.
Другий роман Галини Вдовиченко «Замок Гербуртів» отримав першу премію у номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова — 2009», вийшов у світ під назвою «Тамдевін» у видавництві «Нора-Друк». Лише на Львівському Форумі видавців-2009 було продано 985 примірників роману «Тамдевін».
У 2010 році вийшов роман «Хто такий Ігор?» («Нора-Друк»).
У 2011 році у видавництві «Грані-Т» вийшла перша книжка Галини Вдовиченко для дітей — казкова повість «Мишкові Миші» з ілюстраціями художниці Анни Сарвіри.
Того ж року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків) виходить роман «Бора», а у видавництві «Фоліо» (Харків) — антологія малої прози «20 письменників сучасної України», до якої увійшло оповідання «Брат».
2012 рік: роман «Купальниця» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля») та участь у збірці видавництва «Фоліо» «27 регіонів України» (оповідання «Вулиця Дадугіна — вулиця Довбуша» про Івано-Франківщину).
2013 рік: з виходу казкової повісті «Ліга непарних шкарпеток» у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» започатковано україномовну серію книжок для дітей. Галина Вдовиченко та Лариса Денисенко стали упорядниками антології “Жити-Пити. 40 градусів життя” – збірки творів сучасних українських письменників про алкоголь, до якої увійшло оповідання “Вікно” (вид-во “Клуб Сімейного Дозвілля”). У видавництві “Фоліо” побачила світ антологія “Історія України очима письменників” (оповідання “Княгиня та вогняна саламандра”). Наприкінці 2013-го року у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” одночасно вийшли роман “Пів’яблука” у новій авторській редакції та продовження цього роману – “Інші пів’яблука”. Видавництво Старого Лева видало збірку “13 різдвяних історій”, серед яких – “Повернення до Матроської тиші” Г. Вдовиченко.
2014 рік: у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля” вийшла колективна збірка оповідань “Ода до радості” (упорядник Галина Вдовиченко), оповідання “Запах скошених кульбабок”. Участь в антології вид-ва “Фоліо” “Україна-Європа” (уривок “Пінзель у Парижі”), у збірці “Видавництва Старого Лева” “Друзі незрадливі” (оповідання “Умка, Умас, Умич”), та в авторському проекті Оксани Забужко “Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву”, упорядниця Тетяна Терен, вид-во “Комора”.
2015 рік: у “Видавництві Старого Лева” вийшла повість-казка для дітей “36 і 6 котів”. У видавництві “Клуб сімейного дозвілля” – колективна збірка “Волонтери. Мобілізація добра”, укладач Ірена Карпа, (до збірки увійшло оповідання “Госпіталь. Розвантажувальні дні”). У цьому ж видавництві побачила світ авторська збірка – роман “Тамдевін” (нове видання) плюс “Вовчі історії замку Гербуртів”, а на Форумі видавців-2015 Клуб сімейного дозвілля презентував роман “Маріупольський процес”. Участь у колективній збірці “Маслини на десерт” (видавництво “Фоліо”, серія “Добрі історії”) – оповідання “Никифор та інші чоловіки у грі “Вірю-не вірю”). Участь у колективній збірці “Львів. Кава. Любов” (КСД).
2016 рік: книжка для маленьких “Засинай. Прокидайся” (“Видавництво Старого Лева”), участь у колективній збірці з серії “Дорожні історії” КМ БУКС “Аеропорт і…”. Вихід авторської збірки малої прози “Ось відкрита долоня” у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля”.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь провідного наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ) Ганни Кондаурової на тему “До історії комплектування колекції фотодокументів родини Грушевських в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського“:
Важливою складовою фондової колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського є збірка оригінальних світлин родини Грушевських. В епіцентрі уваги біографів вченого перебуває, передусім, прижиттєва іконографія Михайла Сергійовича. Тож, протягом існування музею його науковці не лише комплектували та вивчали власну збірку фотодокументів, але й формували «базу даних» зображень історика, що за різних обставин потрапили до інших музейних, архівних, бібліотечних та приватних зібрань.
провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Ганна Кондаурова
Відтоді, коли до колекції новоствореного в 1992 р. Історико-меморіального музею Михайла Грушевського надійшли перші світлини вченого виник задум каталогу його прижиттєвої іконографії. За мету поставлено було зібрати найповнішу інформацію про всі відомі зображення видатного історика й суспільно-політичного діяча: фотодокументи (негативи, оригінальні відбитки, світлини, відомі на сьогодні лише як ілюстрації у прижиттєвих виданнях та репродукції на листівках), портрети роботи знаних мистців (оригінали та репродукції втрачених), шаржі та карикатури, які дійшли до наших днів, як і окремі фото, переважно в ілюстраціях.
Під час укладання каталогу були досліджені фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, Центрального державного історичного архіву України у Львові, Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, Наукового архіву Інституту археології НАН України, Музею-архіву ім. Дмитра Антоновича Української вільної академії наук у США, Архіву Наукового товариства імені Шевченка в Америці, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського, приватну колекцію Сергія Білоконя. Завдяки цим пошукам до каталогу залучено 137 прижиттєвих (виключно!) зображень вченого та 2 кінохроніки.
Чимало фотодокументів та творів українських художників пов’язано з ювілеями Михайла Грушевського. Ідеться про 10-ту (1904) та 25-ту річниці (1919) науково-культурної праці вченого в Галичині, 10-ліття перебування на посаді голови Наукового Товариства імені Шевченка (1907), 25 років від дня виходу першого літературного твору (1910), 50-ті та 60-ті роковини від дня народження (1916, 1926). Кожна з цих дат залишила слід у презентабельних світлинах та мистецьких творах.
Дім на Паньківській, 9 у Києві, де жила родина Грушевських. Фото 1927 року.
Справжній вибух в іконографії Михайла Грушевського відбувся в роки Української революції. Голова Української Центральної Ради щонайменше 17 разів потрапляє в кадри фотооб’єктивів, а в грудні 1917 р. його зафіксувала навіть рідкісна на той час кінокамера. Однак найактивнішими виявилися українські графіки, які залишили по собі 21 твір. Майже в кожному числі новозаснованих сатиричних журналів – «Будяка» і «Ґедзя» – бачимо подобу вже не магістра чи професора, а насамперед політика й будівничого Української держави.
Окремі знімки ілюструють побут родини Грушевських на львівській віллі, у баденському помешканні, київському флігелі на Паньківській, 9, на дачах у Криворівні та Китаєві. Ці фото є важливим джерелом для музейних реконструкцій.
Оскільки більшість зображувальних матеріалів не мають точного датування, було проведено атрибуцію виявлених фотодокументів та їх відбитків, оригінальних мистецьких творів та їх репродукцій. Тому представлений до кожної позиції каталогу науковий апарат – це результат тривалих і наполегливих досліджень насамперед листування, щоденників, спогадів історика, а також офіційних джерел, зокрема документів Університету св. Володимира, протоколів засідань Наукового товариства імені Шевченка, матеріалів справи М. Грушевського, заведеної 28 листопада 1914 р., у день арешту історика, та справи-формуляра, відкритої відразу після його повернення з еміграції в березні 1924 р. У підсумку для багатьох зображень, насамперед фотодокументів, установлено датування: рік, місяць і навіть день.
Михайло Грушевський
Матеріали згруповано в чотири розділи («Фотодокументи», «Кінопортрет», «Живописні, графічні та скульптурні портрети», «Шаржі та карикатури»), в межах кожного з розділів – за хронологією. Перший, найбільший розділ каталогу – «Фотодокументи» – має 92 позиції, з них 49 збережених фотографій (21 з них – з колекції ІММГ), 7 негативів на склі, 5 копій фотодокументів, 21 – ілюстрації у прижиттєвих виданнях тих світлин, оригінали яких (негативи і/або відбитки з них на фотопапері) не виявлені, 4 – ілюстрації за сучасними виданнями, зокрема Internet-виданнями, 6 – листівки з репродукціями невиявлених фото. До цього числа не входять фрагменти, варіанти та листівки, видрукувані з тих фотодокументів, які збереглися в оригінальних відбитках (відомості про них подано під літерами «а», «б»). Як бачимо, лише трохи більше половини виявлених фотодокументів збереглися в оригінальних негативах на склі та відбитках.
Основою цього розділу стала найповніша в Україні збірка фотодокументальної спадщини вченого, яка є частиною фондового зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.
Марія та Михайло Грушевські, Львів, 1896 р. (зі сайту http://www.m-hrushevsky.name/uk/Gallery/portraits/1896.html)
Більшість фотодокументів, які на даний час розпорошені по різних, названих вище архівах, бібліотеках та приватних зібраннях, походить із київського дому Грушевських на Паньківській, 9 та львівської вілли на Понінського, 6 (нині – вул. І. Франка, 154). Світлини з Паньківської, які зберігалися не лише безпосередньо в родині М. Грушевського, а у брата Олександра та сестри Ганни, в різні часи і за різних обставин потрапили до київських архівно-бібліотечних та приватних колекцій. Після відкриття у 1992 р. київського меморіального музею його колекцію поповнили фотографії, надані приватними особами, зокрема рідними та знайомими Грушевських.
«Київське» зібрання, а отже й цей каталог, були б набагато повнішими, якби не трагедія, яка спіткала родину в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. під час обстрілу більшовицьким військом прибуткового будинку Грушевських. Уже не раз дослідники писали про знищені пожежею архів, книгозбірню та колекції старожитностей, які впродовж років збирав видатний історик [2]. Згорів і його фотоархів. Як свідчать протоколи обшуку, який вчинили в помешканні М. Грушевського 28 листопада 1914 р. під час його арешту, окрім іншого, було вилучено альбом зі 117 знімками і 37 фото окремих осіб та груп [3, арк. 31]. На прохання історика 16 грудня 1914 р. повернули альбом, 8 лютого 1915 р. – 36 з 37 фотографій [3, арк. 34 зв., 38]. Залишили, долучивши до протоколу речових доказів, тільки одну світлину, на якій М. Грушевський зображений з київськими студентами у Полтаві на відзначенні 75-річчя від дня смерті І. Котляревського 9–10 листопада 1913 р. [3, арк. 204]. Оскільки, на думку жандармів, це фото мало «значение для дела», з нього виготовили копії, які й збереглися до наших днів у справі про з’ясування «політичної благонадійності» М. С. Грушевського. Інші 153 знімки, серед яких були фото вченого, родини, учнів і відомих українських діячів, знищив вогонь наприкінці січня 1918 р.
Марія та Катерина Грушевські. Львів, 1905 рікМарія та Катерина Грушевські. Львів, 1905 рік
Щодо світлин із львівської вілли, то донедавна мали про них вкрай обмежені відомості, у львівських архівах, бібліотеках та музеях збереглися лише поодинокі фото, переважно групові, які зафіксували знакові акції культурно-освітнього життя в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. й належали їх учасникам. Проте упорядкування цього каталогу допомогло виявити добірку світлин М. Грушевського та його родини, які частково «походять» із львівської вілли. Це папки із зображувальними матеріалами (фото вченого та родини, його графічні портрети, ілюстрації до видань), які, найвірогідніше, разом з архівом М. Грушевського після його смерті перейшли в депозит до Наукового товариства ім. Шевченка. Про це свідчать напис «Архів Грушевського» на двох збережених папках і штампи та інвентарні номери Музею НТШ на окремих фото та інших іконографічних матеріалах. Звісно, з початком Другої світової війни, коли нацисти наказали повністю звільнити віллу, частина світлин із львівської оселі могла потрапити до родичів дружини вченого, які мешкали в Галичині, частина перейшла до учнів, співробітників, колекціонерів. Але навіть те, що збереглося донині в Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника (папки «Архів М. Грушевського»), значно доповнює іконографію вченого, надає важливі відомості до атрибуції вже відомих знімків, а окремі знахідки можна сміливо назвати унікальними. Історія ж формування цього документального масиву потребує подальшого дослідження.
Марія Сильвестрівна Грушевська
До другого розділу – «Кінопортрет» – увійшли хронікальні зйомки 1917 та 1929 рр. Кадри кінця 1917 р. широко відомі, адже вперше зафіксували образ лідера Української революції. Менш відомий кіножурнал 1929 р. з виступом М. Грушевського на урочистому засіданні з нагоди 70-річчя академіка ВУАН П. Тутківського.
У третьому розділі – «Живописні, графічні та скульптурні портрети» – подано 11 мистецьких творів. Насамперед це досить відомі роботи знаних українських художників і скульпторів (І. Труш, Ф. Красицький, М. Бойчук, М. Паращук). Проте останні роки потішили й новими сенсаційними знахідками. Серед них портрет М. Грушевського роботи невстановленого автора, датований 19 липня 1928 р. Виявив його сучасний грушевськознавець В. Тельвак у фонді «Портретотека» Санкт-Петербурзької філії архіву Російської Академії наук [4]. Поза сумнівом, ще більший резонанс викликало би повернення з небуття портрета академіка Грушевського того ж часу, створеного Ф. Кричевським для портретної галереї Історичної секції ВУАН. На жаль, його пошуки за виявленими архівними джерелами до цього часу не увінчалися успіхом [5]. Та пошукова робота укладачів каталогу все ж була нагороджена незабутніми враженнями, коли їм пощастило побачити невідомі досі портрети М. Грушевського роботи М. Бойчука. В останні роки видано фундаментальні каталоги, монографії та статті, присвячені творчості основоположника українського монументалізму, котрі репродукують три портрети видатного вченого [6]. І от у травні 2016 р. виявлено ще три. Ці твори в ескізах та завершених композиціях збереглися у вже згаданих папках із зображувальними матеріалами львівського архіву Грушевського. За стилістикою вони подібні до відомих портретів історика роботи М. Бойчука, а дослідження взаємин видатних вченого і мистця дають підстави датувати їх початком 1910-х років. До цікавих документів, що збереглися в папках з написом «Архів Грушевського», слід віднести й фото з відомого, на жаль, втраченого портрета М. Грушевського пензля Ф. Красицького. Хоча портрет репродукувався в листівках, виявлене чорно-біле зображення оригіналу зафіксувало важливі деталі твору, знищеного в 1950-х роках [7]. Варто згадати ще одну новинку цього розділу каталогу – знімок львівського фотографа Л. Янушевича, зроблений з єдиного прижиттєвого скульптурного портрета голови НТШ роботи Михайла Паращука 1907 р.
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського
Четвертий розділ – «Шаржі та карикатури» – містить 34 позиції. За виявленими відомостями, з цієї добірки лише два шаржі (Я.Струхманчука) збереглися в оригіналах, один (О.Сорохтея) дійшов до нашого часу у відбитку на циклостилі (ротаторі), решта – в ілюстраціях у сатиричних виданнях та часописах 1900–1920-х років, повних комплектів яких немає в жодній книгозбірні України. Серед авторів – І. Бурячок (він же І. Буруля), І. Косинин, О. Судомора, Ю. Матушевський, О. Довженко (він же Сашко), а також інші митці, які «заховалися» за псевдо П. Коцький, Г. Злотий, М. Основа. Оскільки джерельна база до історії створення, як і до розкриття псевдо окремих авторів, украй обмежена, в основу хронологічного ряду цього розділу покладено дати публікацій, бо створювалися вони «на злобу дня» й друкувалися досить оперативно.
Опис усіх зображень складається з таких компонентів: назва; атрибутивні дані (автор, рік, місце; якщо вони встановлені за джерелами – взяті в квадратні дужки; розмір (висота × ширину) в сантиметрах, для фотодокументів окремо для зображення, окремо для паспарту; посилання на джерела, які є підставами для атрибуції; вказівка на місце зберігання тих чи інших іконографічних матеріалів або видання, за яким подано ілюстрацію; відомості про інші відбитки фото; публікації в прижиттєвих виданнях.
Окрім нововиявлених портретів М. Грушевського роботи М. Бойчука, шаржів Я.Струхманчука та відбитки шаржу О. Сорохтея, опис збережених живописних, графічних та скульптурних портретів подано за публікаціями в каталогах, монографіях чи статтях, шаржів та карикатур – за першодруками.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
Свої особливості мають описи розділу «Фотодокументи». По-перше, упорядники добирали до каталогу з наявних ту відбитку, яка містить найповнішу інформацію, насамперед з автографами чи інскриптами. Всі відомості зі зворотів, включно зі штампами фотографів, колекціонерів та Музею НТШ, які є надзвичайно важливими для подальшого дослідження, занесені до каталогу, звороти паспарту з автографами М. Грушевського подані поруч із лицевою стороною зображення. Щодо інших відомих відбитків подаються посилання на місце зберігання та відмінності світлин. Подати вичерпні відомості про всі публікації фотодокументів у прижиттєвих виданнях практично неможливо, тож зафіксовані лише ті, які містять важливу інформацію щодо атрибуції. Виняток зроблено лише для нарису І. Крип’якевича «Михайло Грушевський. Життя й діяльність» (Львів, 1935), при підготовці якого автор мав додаткові вагомі аргументи для датування, які на сьогодні втрачені або недоступні. Описи фото, оригінальні відбитки яких не вдалося виявити, подано за публікаціями з посиланнями на них. Якщо фотодокумент за життя М. Грушевського було репродуковано на листівці, інформацію про неї подано поруч з описом фото. Оскільки листівки виходили великими накладами, відомостей про виявлені збережені примірники не зазначено, але зроблено виняток для тих, які містять важливу інформацію (зокрема штампи та інвентарні номери Музею НТШ). Для вироблення принципів наукового опису цього розділу використано рекомендації О. Купчинського «Ототожнення давніх фотодокументів і їх описування в архівах і бібліотеках» [8].
Чимало фотодокументів, залучених до каталогу, репрезентувалися на сайті Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в різних рубриках, а також у спеціальних дослідженнях [9].
Цілісно каталог прижиттєвої іконографії М.Грушевського станом на 2016 р., опублікований упорядниками в альбомі «Facie ad Faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського» з нагоди 150-ої річниці від дня народження вченого [10]. Водночас, видання підсумовує 25-літню діяльність Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.
Останню крапку у дослідженні іконографії Михайла Грушевського не ставимо, сподіваючись на нові знахідки, що дозволять доповняти та урізноманітнити образ визначного історика та суспільно-політичного діяча.
Ганна КОНДАУОВА провідний науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (м. Київ)
Список використаних джерел та літератури:
Кондаурова Г.В. Іконографія Михайла Грушевського у фотодокументальній збірці Історико-меморіального музею Михайла Грушевського // Національна та історична пам’ять. Політика пам’яті у культурному просторі: Зб. наук. праць. – К., 2013. – Вип. 8. – С. 167–177.
Гирич І. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі // Гирич І. Київ в українській історії. К., 2011. С. 186–195; Панькова С. Приватні книгозбірні Михайла Грушевського: їх історії та долі // Записки НТШ. Львів, 2013. Т. ССLХV: Праці Історично-філософської секції. С. 451–476.
Справа про з’ясування політичної благонадійності М.Грушевського, заведена Київським губернським жандармським управлінням, 1914 р. // Центральний державний історичний архів України у Києві. Ф. 274, оп. 1, спр. 3320, арк. 31.
Тельвак В. Невідомий портрет Михайла Грушевського // Пам’ятки України: історія та культура. 2014. № 6 (Червень). С. 41.
Кондаурова Г. Традиції вшанування Михайлом Грушевським видатних українських діячів (До історії створення портретних галерей в НТШ та Історичній секції ВУАН) // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. К., 2010. Вип. 10. С. 316.
Юрчишин О. Михайло Бойчук та Михайло Грушевський // Сучасність. 1994. № 7–8. С. 140–148; Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів / Керівник проекту Т. Лозинський; автор вступної статті Я. Кравченко; упор. В. Сусак. Львів; Київ, 2010; Кравченко Я. Ярослава Музика у творчій долі Михайла Бойчука: нововиявлені малюнки львівського періоду // Вісник Львівської національної академії мистецтв. 2010. Вип. 21. С. 361–366; Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. Харків, 2014.
Сидор О. Мистецтво в житті та науковій спадщині Михайла Грушевського // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. Львів, 1994. С. 288; Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові / Автори-упор. В. Арофікін, Д. Посацька. Київ; Львів, 1996.
Купчинський О. Ототожнення давніх фотодокументів і їх описування в архівах і бібліотеках // Купчинський О. Прикладна архівістика та спеціяльні історичні дисципліни: Вибрані статті та матеріали. Львів, 2011. Т. 2. С. 78–92.
Панькова С. Невідома фотографія Михайла Грушевського // Український історик. 2002. Ч. 1–4. С. 423–427; Кондаурова Г. «Те, що залишається за кадром» (Фотодокументи Михайла Грушевського з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського) // Пам’ятки України: історія та культура. 2013. № 10. С. 56–67.
Facie ad faciem: Ілюстрований життєпис Михайла Грушевського / Авт.-упор. С.Панькова, Г.Кондаурова. – К., 2016. – 144 с.: іл.
Для більшості людей банківські установи асоціюються з ринковою економікою, яка з’явилась у Львові й Україні лиш з настанням незалежності. Тоді й у нашому місті почали відкриватись більшість сучасних банків. Однак, це були далеко не перші банки Львова, адже їхня історія є набагато давнішою.
В будинку на вул. Л.Українки 2 до 1939 року розміщувалась найстаріша львівська банківська установа – Вірменський побожний банк
Історію банківської справи у Львові багато дослідників виводять ще 17 ст. Саме тоді львівське братство допомагало спочатку своїм членам, а потім і стороннім особам безвідсотковими грошовими позиками, тобто виконувало подібні до банку функції. В тому ж 17 ст. виникають перші спеціальні фінансові установи. Зокрема, в 1640 році було створено, так званий Вірменський побожний банк. Як не дивно він проіснував доволі довго, аж до 1939 року. А у 1665 році розпочав свою діяльність Побожний банк при Латинській катедрі. Цікаво, що за відомостями дослідників ця установа діяла в каплиці Кампіанів, хоча нам особисто не вдалось знайти підтверджень, що родинна усипальниця Кампіанів мала таке дивне використання.
Львівський іпотечний банк – найстаріша банківська будівля міста. Листівка 1918 року
Однак, згадані вище товариства хоч і здійснювали певні кредитні функції, проте доволі віддалено були схожими на банки в їх класичному розумінні. Зі зміною влади у Львові з польської на австрійську ці установи були закриті, і лише Вірменський побожний банк після своєї реорганізації під австрійські вимоги зумів відновити й продовжувати свою діяльність.
Поруч кам’яниці кам’яниці Понінського, розташований будинок за адресою Карла Людвіга 2, що належав Галицькому кредитному земському товариству.
Появу перших справжніх банкових установ у Львові пов’язують з тими ж австрійцями. Хоча зазначимо, що цей процес відбувається не одразу після приєднання Галичини в другій половині 18 ст., а лише в середині 18 ст., коли відбувались значні фінансові зрушення в історії краю.
Позаду готелю “Англійський” помітно споруду Галицького кредитного банку, збудованого в другій пол. 19 ст.
У 1843 році починає свою діяльність Галицький становий кредитний інститут. Уже рік по тому, а саме 1844 року, було створено Галицьку ощадну касу. А від 1853 року у Львові розпочала діяльність філія Австрійського національного банку.
Будівля Львівської каси ощадності, споруджений на місці готелю “Англійський”. Листівка 1917 року
Поява у Львові в 1860-х роках залізниці посприяла новому поштовху у створенні та розвитку фінансових установ міста. Зокрема, уже на 1875 рік у Львові, за путівником Антоні Шнайдера, діяло 12 фінансових закладів, 3 з яких можна було вважати повноцінними банками. За путівником 1888 року банків та обмінних фінансових установ налічується уже 15, 8 з яких віднесено до банків. На початок 20 століття у Львові вже діяло 12 банківських установ, і 22 фінансові установи загалом. Найбільша ж кількість банківських закладів діяла в старому Львові за польського періоду. Зокрема, в путівниках по Львову кінця 1920-х та початку 1930-х років нам вдалось нарахувати аж 38 банківських установ, не враховуючи їхні окремі філії та відділення.
Будівля українського кооперативного банку та страхового товариства “Дністер”, збудована в 1905-1906 рр. Листівка 1910 року
Путівник 1875 року подає нам ще й цікаві відомості щодо розміщення фінансових установ. Зокрема, тільки 3 з них розміщені у власних будівлях, а решта – в орендованих. Більшість закладів орендували свої приміщення на вулиці Ягелонській, тобто сучасній вулиці Гнатюка.
Прибутковий будинок Т. Балабана, в якому розташовувалась Міська комунальна каса ощадності. Фото міжвоєнного періоду
Першим будинком, спорудженим у Львові під потреби банку можна вважати будинок Іпотечного банку на площі Маріацькій 1 (інша адреса пл. Галицька 15). Його було споруджено архітектором Ф.Покутинським ще в 1872 році. Цьому будинку вдалося встояти й до сьогоднішніх днів, але зазнавши кількох добудов 1895 та 1921 років.
Прибутковий будинок М.Рогатина, в якому розміщувалось кілька банкових установ.
Своїми спорудами на 1875 рік володіли також Галицьке кредитове земське товариство (Карла Людвіга, 2) та Заклад кредитовий Влощанський (Ягелонська, 14). На жаль, обидві споруди не встояли до наших днів.
Будинок Празького банку праворуч від Галицької ощадної каси. Листівка 1916 року
До кінця 19 століття у Львові постало ще кілька власних банківських споруд. Зокрема, в 1877 році архітектор Фелікс Ксенжарський створив креслення для нового Галицького кредитного банку, що розмістився на вулиці Ягелонській, 3. А в 1891 році, по сусідству до нього, на місці давнього готелю «Англійський», зводить для себе приміщення Галицька ощадна каса.
Будівля Австро-Угорського банку на вулиці Листападовго чину, 8. Листівка 1914 року
Однак, справжній будівельний банківський бум припадає на 1904-1912 рр. В цей час починає формуватися, так звана «Львівська Уолл-Стріт» – своєрідний банківський район в межах сучасних вулиць Січових Стрільців та Гнатюка. Паралельно формується й другий банківський осередок в межах вулиці Валової та площі Галицької. Найкращими взірцями цієї своєрідної банківської архітектури можна назвати: будівлю Автро-Угорського банку (вул. Листопадового чину, 8) зведену в 1912-1913 рр., будівлю Празького банку (вул. Гнатюка, 2) побудовану в 1912 році, споруду Колишнього Земського Кредитного Товариства, а тепер будівлю Нацбанку України (вул. Коперника, 4), зведену протягом 1912-1913 рр., Прибутковий будинок Т.Балабана (Валова, 7) – 1909-1911 рр.
Колишній банк Львівський на вулиці Валовій 9.
Цікаво, що зі здобуттям Україною незалежності більшість нових банків розмістились у тих же спорудах, де в австрійський та польський час розташовувались банкові установи.
Володимир Прокопів
Джерела:
Котлобулатова І. Банки // Екнциклопедія Львова. – Львів, 2007.
3 березня 2013 року на телеканалі “History” відбулася прем’єра серіалу “Вікінги” Майкла Хьорста. Серіал, як зазначають автори і критики, створено за матеріалами саг про набіги вікінгів на Британію та королівство Франків в добу раннього середньовіччя. Очевидно, що ні фільм, ні події, які лягли в його основу, до Львова не мають жодного відношення, але мені захотілось про це написати. Головний герой серіалу, Рагнар Лодброк, за легендою, є нащадком бога Одіна. Такою є і його дружина Лагерта, яка разом з чоловіком ходить у походи й бере участь у батальних сценах. Роль останньої у стрічці виконує канадська актриса українського походження Кетрін Винник (Винницька). Про неї і поговоримо більш детально.
“Вікінги”. На передньому плані Лагерта. Фото з http://www.sinematur.com/televizyon/tlc-cnbc-enin-yerini-alacak-h16185.html
Катерина Анна Винницька народилась та виростала, більшу частину свого свідомого життя провела у Канаді. Родом вона із Етобіко, що біля Торонто. У Торонто вона ходила до недільної школи імені Цьопи Паліїв та відвідувала греко-католицьку церкву. Український фактор відігравав дуже вагому роль в вихованні майбутньої актриси – до 8 років вона розмовляла винятково українською, а до 17 років належала до організації “Пласт”. Пізніше дівчина займалась бойовими мистецтвами, зокрема карате, де також досягла чималого: чорний пояс. Як згодом зізналась сама, дуже їй у цьому допоміг Пласт, проходження якого дисциплінувало і загартувало дух.
Кетрін Винник в Пласті. Фото з http://finenews.info
Історія родини Катерини Винницької (Кетрін Винник) – це тема для окремої розмови. Вони є вихідцями з Галичини і переселились до Канади в минулому столітті. Мама, Леся Винницька, зараз є віце-президентом Українсько-канадського конгресу Торонто. Її батьки походять із Галичини. Мама зі Львова, а тато із Тернополя. В батька, Романа Винницького, ситуація ще цікавіша – Старий Самбір та Борислав, а його батько Володимир Винницький, дід Кетрін Винник, навіть був січовим стрільцем. На момент формування цієї військової структури йому було лише 16, тому довелося збрехати і сказати, що має 18 років.
Кетрін Винник в період занять бойовими мистецтвами. Фото з http://www.shipurak.com
В середині ХХ століття родинам батьків Кетрін Винник довелося кілька разів міняти місце постійної дислокації. Спочатку від Радянського Союзу тікали до Німеччини. Батьки Кетрін Винник обоє народились в цій країні. Згодом звідти довелося тікати до Канади. На момент прибуття до Канади, пан Роман і пані Леся були ще малими дітьми. В Канаді вони виростали, познайомились та створили власну cім’ю. Крім Катерини мають ще трьох дітей – Маркіяна, Адама та Дарину. Усі народились у Канаді, були пластунами та відвідували українські школи.
Кетрін Винник вікінг. Фото з http://www.theirishworld.com
Повертаючись до самої Кетрін Винник, треба сказати, що акторської майстерності вона навчалась у Нью-Йорку, на студії у Вільяма Еспера. Її акторський дебют на телебаченні відбувався в далекому 1999 році. Крім уже згаданого серіалу “Вікінги”, вона також знімалась у кількох телевізійних шоу, у криміналістичних “Закон і порядок”, “Криміналісти: мислити як злочинець”, популярному серіалі “Доктор Хаус”. Кетрін Винник, певною мірою, є “обличчям” України за океаном. Вона дуже часто виступає на ток-шоу українською, не соромиться свого походження і постійно по нього згадує. Вважає, що це виділяє її з-поміж інших акторів і робить унікальною.
Кадри зі зйомок “Вікінгів”. Фото з https://www.youtube.com/watch?v=lZiGwy1-qgc
Про свою співпрацю із командою, яка працює над серіалом “Вікінги” та власну роль Кетрін відгукується позитивно. Вважає, що Лагерта їй дуже пасує, десь навіть передає тип її характеру – войовничий і непримиренний. Тому цю роль Кетрін Винник вважає однією з найкращих, яку вона виконувала у своїй кар’єрі. Особливо цікаво дивитись не сам фільм, а документальні кадри, в яких йде оповідь про те, як його знімали. В таких стрічках бачимо акторів справжніми, без кінцевого марафету і з них можна скласти собі уявлення про весь арсенал засобів, якими актори володіють. В роботі Кетрін Винник на таких кадрах особливо привертають увагу бойові навики, отримані під час занять карате.
Кетрін Віннік у невікінговій оболонці. Фото з http://picssr.com
Нам варто мабуть пишатись, що в Голівуді є українська складова і ще й такого ґатунку. Сам фільм, правда, типовий Голівуд: вікінги здійснюють морські походи заради “захоплюючих подорожей” (мабуть їм точно саме про це найбільше йшлося), вульгарні жарти на сексуальну тему, які складно співставляються із суспільством того часу, довгі ідеалізовані промови, яких військові вожді того часу не могли би в принципі виголосити, а їхні воїни знудились би слухати і ін. Але матриця і стандарт рулять, а Голівуд штампує продукцію за формулою, яка приносить прибуток. Зрештою, може це і правильно і оригінальність взагалі стає пережитком. Навіщо нам “Вій”, коли у нас є “Океан Ельзи”? Хоча комусь і типовий Голівуд подобається, а “Хоробре серце” нікого не залишає байдужим. “Вікінги” також можна дивитись (по мечах там ніхто не бігає, кров фонтаном не бризкає…хоча…). Тому можна тішитись, що важлива сторінка світового кінематографу під назвою Голівуд, яка на високому технологічному рівні і трохи заїждженому ідейно-стандартизованому, пишеться не без українського сліду.
Зень Т. Голівудська акторка Кетрін Винник: роль жінки-воїна мені дуже підійшла через мій життєвий досвід // Українська правда, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://life.pravda.com.ua/person/2015/05/23/194294/
Мандруючи вулицями Львова щоразу натрапляєш на пам’ятку архітектури цієї чи іншої доби. І це не дивно, адже Львів – це місто розкішних храмів, затишних вуличок і кав’ярень.
У Львові ми бачимо поєднання різних культур і стилів. Є пам’ятки які збереглись від княжих часів, готики і ренесансу. Але добою розквіту слід вважати XVII – XVIII ст., коли витворюється стиль, що має назву українського бароко, цей період називають також золотою добою. Початки бароко сягають ще перших років XVII ст. в будовах Львова і Києва, але розквіт українського бароко починається від другої половини XVII століття. У цьому стилі створено справжні шедеври національної архітектури.
Саме в період бароко в церковній архітектурі і образотворчому мистецтві з’явились такі характерні стилістичні риси бароко, як зіткнення протилежних елементів, контрасти ритміки й масштабів, світла і тіні, динамізм композиції.
1. Гарнізонний храм
Храм свв. верховних апостолів Петра і Павла знаходиться на вул. Театральній,11. Історія цього храму розпочинається у 1540 році. Будівництвом керував чернець Себастьян Ламхіус, а потім – Д. Бріано. Архітектура костелу оформлена за взірцем римського костелу Іль Джезу (1570).
Фасад Гарнізонного храму (Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011)
Гарнізонний храм, або храм свв. верховних апостолів Петра і Павла будували до 1635 р., однак оздоблювальні роботи тривали ще кількадесят років. Збудований у бароковому стилі, храм є одним із найбільших у місті.
Фасад храму Іль-Джезу (Італія, Рим)
Фасад храму свв. апп. Петра і Павла
Вже на час будівництва у Львові з 1607 року діяла Єзуїтська колегія (з 18 ст. добула собі ім’я академії), засновниками якої були Єлизавета з Гостьмських Синявська та Ян Яблонський. Є свідчення, що у цій колегії навчався Богдан Хмельницький.
Меморіальна дошка на честь Богдана Хмельницького, на стіні колишньої Ієзуїтської колегії (встановлена в 1995 році). Фото Хлян І.
Архітектурний вистрій чільного фасаду формують скульптурні твори та елементи декору XVII та ХІХ ст. У планувально-просторовому вирішенні – тринавова базиліка, з невеликим гранчастим вівтарем. Фасад дворівневий, горизонтально членований на дві частини розвиненим антаблементом, акцентований великим фронтоном із бароковими волютами по боках і трикутним завершенням, прикрашений пінаклями по боках.
Головний вхід до Гарнізонного храму. Фото: Хлян І.
Скульптура нижнього ярусу фасаду Гарнізонного храму. Фото Хлян І.
Скульптурне оздоблення верхнього ярусу – фігури Матері Божої, мученика Мартина Лятерни, св. Станіслава-єпископа, Папи Павла ІІІ. На нижньому ярусі зображені фігури отців єзуїтів: св. Франциска Ксав’єра, св. Ігнаціо Лойоли, Андрія Боболі та св. Станіслава Костки.
Костел – зразок бароково-ренесансної базиліки. Його творцями є відомі архітектори, скульптори, різьбярі, малярі.
Храм Святого Архістратига Михаїла (колишній костел кармелітів босих).
Храм Святого Архістратига Михаїла знаходиться на вул. Винниченка 22, а саме на узгір’ї між вул.Лисенка та Дарвіна. Цей храм входив у загальну систему фортифікацій міста.
Монастир кармелітів босих і костел св. Михайла Архангела Львів, близько 1912 р.
Будівництво розпочалось у 1634 р. Олександром Заславським, Олександром Купавою, та Адамом Покоровичом, а завершилось у 1641 році, правда костел не одразу набув закінченого вигляду, бо тривалий час він стояв без веж. У 1835-1839 проекти їх добудови зробили Мюніх та Алоїз Вондрашка. Одночасно з костелом збудований і монастир, що оточений муром. Велике значення для оборони мало місце розташування, що робило його неприступним.
Храм кармелітів босих – теперішня церква св. Михайла
Сучасний вигляд храму Святого Архістратига Михаїла. Фото: Хлян І.
І хоча костел завжди вважався фортифікаційною спорудою, він має цікавий зовнішній вигляд. Мурований з каменю, собор святого Михаїла має тринавну форму відображає стиль раннього бароко. Фасад прикрашений живописом, у першому ярусі і нішах встановлені вази, а в другому – скульптури святого Йосипа і святої Терези. Центральну наву увінчує купол. Скульптурне оздоблення костелу зробив львівський скульптор 2-ї половини XVII століття Антон Штиль.
Скульптура святого на фасаді храму Святого Архістратига Михаїла.Фото: Хлян І.
Храм має чудове розташування, здіймаючись над шумним і неспокійним містом, він навіює спокій і тишу, яких інколи так бракує в місті постійного темпу.
Костел Стрітення Господнього (кармеліток босих)
Костел Стрітення Господнього – вул. Винниченка, 30. Колишній костел Стрітення споруджено на пагорбі, з півдня до нього прилягають келії колишнього монастиря.
Костел Стрітення Господнього на вулиці Винниченка,30Костел Стрітення Господнього на вулиці Винниченка,30
Фасад церкви Санта-Сусанна (Італія, Рим)
Церква заснована як костел для жіночого монастиря Кармеліток босих (з 1842 року – семінарійний костел Св.Духа). Фундаторами костелу стали представники двох знатних польських родин: Собєських і Даниловичів. Будівництво храму, що почалось 1642 р., завершив польський король Ян ІІІ Собєський у 1692 р., оздобивши його власним коштом. Архітектором був Джованні Баттіста Джізлені з Риму, до речі прототипом для костелу обрано римський бароковий собор Санта Сузани.
Елемент фасаду костелу Стрітеня: декоративна ваза в ніші першого ярусу (вул. Винниченка, 30)
Головний вхід до Костелу Стрітення Господнього на вулиці Винниченка, 30. Фото: Хлян І.
Церква Стрітення збудована в стилі зрілого італійського бароко з мальовничим фасадом, тосканським порталом, нішами у верхній частині будівлі. Фасад храму розділений на два яруси карнизом, фризом і архітравом. В нішах першого ярусу стоять декоративні вази, а на другому – скульптурні постаті св. Йосифа і св. Терези, виконані у 1688 році Андреасом Шванером.
Ансамбль костелу Стрітення Господнього є одним з яскравих та неповторних зразків епохи раннього бароко.
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії і монастир францисканців
Це комплекс споруд, що складається із костелу Непорочного зачаття Діви Марії, монастиря францисканців та саду, оточеного муром, розташований на вулиці Короленка, 1. Сучасного вигляду храм набув після перебудов у XIX-XX ст.
Костел Непорочного зачаття Діви Марії у Львові. Фото приблизно 1860-1870 рр.
Головним елементом ансамблю є костел – базилікова, тринавова, мурована з цегли. Архітектурне вирішення костелу досить скромне. Фасад акцентований строгим трикутним фронтоном. Храм значною мірою повторює форми Костелу Преображення Господнього при монастирі капуцинів у Варшаві.
Колишній костел Непорочного Зачаття Діви Марії і монастир францисканців. Сучасне фото.
На другому ярусі прорізано два вікна, між якими знаходиться рельєф що символізує Непорочне зачаття Діви Марії. Під рельєфом знаходиться ще одне вікно. Інтер’єр головної нави прикрашений розбудованим карнизом, що ділить її на два яруси.
Костел знаходиться в центральній частині міста, на вулиці Максима Кривоноса, 1. Комплекс монастиря реформатів із Костелом св. Казимира (Церква св. Климента Шептицького) та шпиталь сестер милосердя з Каплицею св. Вінцента належать до ранніх зразків львівського бароко.
Костел Св.Казимира та навчальний заклад сестер Милосердя. 1939 р.
Архітектурне вирішення корпусів дуже скромне – гладкі фасади пожвавлені ритмом вікон, бічні фасади позбавлені архітектурного декору, лише головний фасад вирішений у барокових формах.
Фасад Костелу святого Казимира (вулиця Кривоноса,1). Фото: Хлян І.
Костел св. Казимира – однонавова з прямокутною апсидою споруда, вимурувана з цегли і тесаного каменю. Його декорують фронтон із кам’яними вазами та ніші зі статуями святих. До головного входу, був прибудований бабинець із фронтоном такого ж стилю.
Костел Святого Миколая
Костел Святого Миколая, Костел Найсвятішої Трійці та Святого Миколая Єпископа, Тринітарський костел (зараз – Церква Покрови Богородиці) – пам’ятка архітектури XVIII століття у Львові. Знаходиться в центральній частині міста, на вулиці Михайла Грушевського, 2.
Колишній костел св. Миколая та монастир Тринітаріїв
Сучасного вигляду храм набув впродовж 1739-1745 років, коли під егідою архітектора Казимира Гранацького було зведено кам’яний храм.
Свято-Покровський Кафедральний собор УПЦ КП у Львові
Так, будівля храму повністю відповідає архітектурним тенденціям часу свого зведення. Костел відноситься до типу тринавної базиліки. Розташований на підвищенні, на ділянці, оточеній муром. Будівля – мурована з каменю. В композиції головного фасаду домінує високий фронтон, що є типовим для бароко.
Ірина ХЛЯН
Джерела:
І. Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. – Л.: «Каменяр»,1991.
М. Голубець. Історія Львова від найдавніших часів. Історичні пам’ятники старовини. Друкарня оо. Василіян у Жовкві, 1925.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідьзаступника генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксани Білої на тему: “Художньо-меморіальний музей Івана Труша: історія створення та формування колекції мовою документів та експонатів”:
Художньо-меморіальний музей Івана Труша (далі — ХММ І. Труша) розпочав свою діяльність 1989 року в родинному будинку художника на вул. І. Труша, 28, як сектор Національного музею у Львові (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького). Відтоді вже понад двадцять п’ять років музей є знаним культурно-мистецьким осередком, де досліджують і популяризують найбільш повну та вартісну в Україні — з огляду на тематико-хронологічний діапазон творів — мистецьку спадщину видатного українського художника Івана Труша (1869–1941) [18]. Експозицію сучасного музею розгорнуто в інтер’єрі ошатної двоповерхової вілли садибного типу, яку зведено у стилі пізньої сецесії. Проект будинку належить архітектору Олександрові Лушпинському (1878–1943). У цій віллі митець мешкав понад тридцять років разом із дружиною Аріадною Драгомановою (1877–1954) та чотирма дітьми.
Заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Місцевість Францівка, яку подружжя Трушів обрало для побудови власної оселі, розкинулася на околиці міста, а саме в його південно-західній частині, і приваблювала первозданною та недоторканою красою зеленого довкілля [10]. 5 липня 1910 року Аріадна й Іван Труші придбали тут земельну ділянку загальною площею 913 кв. м. у банку «Сокаль і Лілієн» за 2160 австрійських корон. Для будівництва дому подружжя взяло кредит у сумі 12500 корон під 4,5% терміном на 28 років [3; 4]. На прохання артиста-маляра О. Лушпинський запроектував на другому поверсі будинку творчу майстерню. Вілла вирізнялась асиметричними фасадами і прибудованою до західного крила одноповерховою дерев’яною верандою в стилі народної архітектури, первісно непередбаченою у проекті. Будинок став не лише родинним гніздом, а й місцем плідної праці та частих зустрічей із однодумцями і приятелями: І. Франком, М. Грушевським, В. Стефаником, М. Мочульським, О. Роздольським, І. Свєнціцьким і з багатьма іншими відомими діячами української культури. Вулиця, на якій замешкала родина Трушів, сформувалася на початку ХХ століття. У 1913 році вона називалась Обводовою, 1945-го вулицю було перейменовано на Обвідну, а в 1946 році на пошану Івана Труша їй присвоєно ім’я художника.
Художньо-меморіальний музей Івана Труша, відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Львів, вул. І.Труша, 28
Будинок оточувала чимала присадибна територія, впорядкуванням якої І. Труш займався власноруч, збагачуючи ландшафт рідкісними породами дерев, насамперед улюбленими соснами, а також різновидами кримських і карпатських квітів. Нижню частину саду завершувала майстерно викладена альпійська гірка [15, с. 105]. Саме тут, у мальовничому трушівському садку, зародилась ідея створення циклу «В обіймах снігу», мотивом якого був невеличкий кущик сосни, що його, вірогідно, І. Труш привіз із мандрівки Гуцульщиною. Впродовж тридцяти літ у різні пори року й дня митець творив численні квіткові етюди, які увійшли до циклу «Квіти».
1941 року, після смерті І. Труша, спадкоємицею творчої спадщини художника стала Аріадна Драгоманова [1]. У родинному будинку разом із матір’ю проживала і старша донька Трушів, також Аріадна (1905–1984). У 1943 році під час воєнних дій на околицях Львова неподалік Трушевої вілли стався вибух бомби, який пошкодив західний фасад будинку. У 1950-х рр. відбудовою дому займалася молодша Аріадна. Унаслідок реконструкції змінився зовнішній вигляд вілли: було зведено двоповерхову веранду [5]. 20 березня 1951 року з ініціативи дружини та доньки художника у творчій майстерні Івана Труша вперше відкрили меморіальну виставку його творів. У такий спосіб, за сприяння голови Львівського відділення Спілки художників УРСР Романа Турина, інтелігенція міста вшанувала пам’ять митця в десяті роковини його смерті [6].
Koлишня вілла-майстерня Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
1962 року на базі чинної експозиції постав меморіальний музей І. Труша. Він функціонував на громадських засадах. Першим і єдиним на той час працівником музею стала Аріадна Іванівна Труш. Офіційно її було зараховано до штату співробітників Львівського державного музею українського мистецтва (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького). Крім обов’язків із догляду за садибою, які виконувала А. Труш, вона також упорядковувала мистецьку спадщину батька: зробила першу спробу систематизації творів, підготувала їх реєстр. Аріадна Іванівна написала спогади про І. Труша [14]. Документальні матеріали, які уклала А. Труш, не втрачають своєї актуальності та слугують достовірним джерелом з історії створення чималої кількості картин, а також сприяють реконструкції життєпису митця. Аріадні Іванівні належить авторство концепції розширеної експозиції музею, яка була чинною впродовж 1964–1969 рр. Над її художнім оформленням працював Петро Лінинський.
Сад біля кoлишньої вілли-майстерні Івана Труша (зараз – Музей І. Труша, відділ Національного музею у Львові на вулиці Труша, 28)
На початку 1980-х рр. діти митця, Аріадна та молодший син Роман (1914–1998), передали батьківський будинок у дар українському народові в особі ЛДМУМ (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького) з метою організації Художньо-меморіального музею І. Труша. У 1985 році, згідно з рішенням Львівського облвиконкому, віллу Трушів внесли до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення, а 1986 року, на підставі дарчого документа спадкоємців художника, було ухвалено рішення про заснування в будинку ХММ І. Труша. У січні 1989 року до 120-ої річниці від дня народження митця музей гостинно відчинив свої двері відвідувачам. На фасаді будівлі встановлено меморіальну таблицю, виконану в бронзі, з барельєфним портретом Івана Труша та написом: «В цьому будинку з 1910 по 1941 рік жив і творив видатний український художник Іван Труш» (скульптор — Й. Садовський, архітектор — В. Каменщик). У 2005 році після надання Національному музею у Львові статусу національного ХММ І. Труша функціонує на правах відділу НМЛ.
Формування музейного зібрання, яке сьогодні налічує 321 од. зб., відбувалось упродовж семи десятиліть: від 1913-го до кінця 1980-х рр. Біля його витоків стоять брати Шептицькі: видатний меценат української культури, фундатор НМЛ, митрополит Галицький Андрей (1865–1944) та церковний діяч і архімандрит монахів Студійського уставу Климентій (1869–1951). Завдяки фінансовій підтримці Шептицьких до музею впродовж 1913–1945 рр. надійшли одинадцять творів Івана Труша кінця 1890-х — 1930-х рр. Зокрема, 1914 року, напередодні арешту та депортації до Росії, Митрополит у складі своєї колекції передав на депозитне зберігання до музею п’ять робіт митця.
Іван Труш
Початок формування збірки новітнього мистецтва в музеї не викликає подиву, бо відомо, що Андрей Шептицький, знавець і шанувальник мистецтва, був щедрим меценатом когорти обдарованої молоді, надавав стипендії для навчання у європейських закладах, сприяв в організації виставок. Рівночасно у Львові працювали митці, котрі не належали до кола стипендіатів Митрополита, одначе він визнавав їхній талант, а твори купував і передавав до зібрань музею та до установ, засновником і меценатом яких був. Іван Труш посідає особливе місце серед таких художників як безперечний лідер культурно-мистецького життя в Галичині на зламі століть, котрий із 1897 року жив і творчо працював у Львові. Активна позиція митця була близькою до завдань, які ставив перед суспільством Владика. Схвальні відгуки Митрополит адресував і Трушеві-художнику, який, трансформувавши й переосмисливши ідейні засади імпресіонізму (передусім як передання вражень), модерну (сецесії) та символізму в українській літературі початку ХХ століття, заявив про себе як живописець із власним малярським баченням, позначеним глибоким психологізмом і виразною неоромантичною поетикою образів.
Аріадна Драгоманова-Труш, фото 1904 року
Як свідчать документи, кир Андрей не раз бував у помешканні художника у Львові та приймав його в Митрополичих палатах Собору святого Юра. Зокрема, пророчим у творчій біографії І. Труша став перший візит Владики в червні 1901 року, напередодні відкриття другої персональної виставки митця. Тоді молодий художник, повернувшись із Києва, мешкав у готелі «Централь» [9]. Підтримка Андрея Шептицького допомогла І. Трушеві утвердитись у власних переконаннях і визначитися з новими артистичними запитами. Воднораз авторитетна оцінка Митрополита була переконливим аргументом для І. Труша завершити портрет Аріадни Драгоманової (1901; НМЛ-53023, Ж-1953), з якою митець заручився влітку 1900 року, і внести його до переліку творів другої персональної виставки [1]. У 1987 році музей придбав цей твір у Романа Труша.
Діти Івана Труша на тенісному корті. Зліва направо: Мирон, Аріадна, Оксана, Роман. Фото початку 1930-х рр.
Проведене дослідження дає підстави висловити гіпотезу про те, що під час згаданого візиту Митрополит поповнив свою колекцію етюдом «Пень дерева в лісі» (кінець 1890-х рр.; НМЛ-16027, Ж-72) авторства І. Труша, який відносимо до академічного періоду його творчості (1891–1897). Цей твір є одним із ранніх напрацювань митця у форматі сюжетно-тематичного циклу «З життя пнів і дерев», до якого загалом увійшло понад 70 символіко-філософських робіт, створених здебільшого в 1920–1930-х рр. Як стверджувала Аріадна Труш, митрополит Андрей мав наміри придбати цей тематичний цикл [13]. У складі депозиту Владики — твір «Гагілки» (1902; НМЛ-16131, Ж-111), що започаткував серію «Наше життя», присвячену Гуцульщині, та полотно «Захід сонця в лісі» (1904; НМЛ-16026, Ж-71). Останнє є одним із раритетів збірки музею і репрезентує художника як хрестоматійну постать неоромантичного малярства. Ще два етюди 1900–1904 рр. зі серії «Краєвиди Галичини»: «Церковця серед дерев» (НМЛ-16029, Ж-74) і «Мурована церква» (НМЛ-16028, Ж-73) — ілюструють перші живописні спроби І. Труша у відтворенні пам’яток архітектури, зокрема сакральних споруд. На нашу думку, серія зображень українських храмів була відповіддю Труша-живописця на проблему становлення та розвитку українського архітектурного стилю — питання, що їх порушив І. Труш-критик [16].
Отець Климентій Шептицький
Надходження до збірки ще трьох творів І. Труша пов’язано з іменем Климентія Шептицького. Інформацію про це черпаємо з музейних Книг вступу. Полотно «Дніпро» (1900–1901 рр.; НМЛ-14038, Ж-54) зі серії «Подорожі Наддніпрянською Україною», експоноване на другій персональній виставці І. Труша, було подаровано до музейної скарбниці в 1913 році — в рік, коли, волею Митрополита, вона стала національним надбанням українського народу. В такий спосіб Блаженний Климентій долучився до ініціативи Андрея Шептицького підтримувати розвиток Національного музею у Львові й поповнювати його зібрання. 1945 року, напередодні арешту Климентія Шептицького, з його депозитної збірки до музею потрапили «Італійський пейзаж з кипарисами» (1910-ті рр.; НМЛ-36431, Ж-872) та «Сосна в снігу» (1930-ті рр.; НМЛ-36378, Ж-821). Історія надбання першого твору пов’язана з видатним фахівцем у галузі медицини, особистим лікарем митрополита Андрея, знаним громадським і політичним діячем професором Мар’яном Панчишиним (1882–1943).
Мистецьку спадщину І. Труша в НМЛ репрезентують також роботи, опосередковано пов’язані з іменем митрополита Андрея. Серед них портрет греко-католицького священика Тита Войнаровського (1930; НМЛ-42217, Ж-1121), митрата, кустоса Львівської греко-католицької капітули, довголітнього адміністратора митрополичих маєтків. Твір потрапив до музею в 1945 році у складі переданої на депозит збірки Греко-католицької митрополичої консисторії. З ініціативи Союзу прихильників Національного музею (СПНМ), почесним членом якого був Митрополит, у 1932 році закуплено одну з варіацій на тему закинутого млина-вітряка — «Млин вночі» (кінець 1920-х рр.; НМЛ-31189, Ж-391). 1942 року СПНМ придбав відоме полотно «Венеція» (кінець 1910-х рр.; НМЛ-32116, Ж-487) зі серії робіт «Подорожі Італією».
Іван Труш. Портрет Аріадни Драгоманової. 1901 рік, полотно, олія
Відтак зібрання поповнювалося завдяки старанням, професійним і організаційним здібностям професора Іларіона Свєнціцького (1876–1956), першого та багатолітнього директора музейної установи (1905–1952). Внаслідок його самовідданої праці інституція набула «великого розмаху розвитку». Зміст її колекцій уповні відтворював національні надбання українців. Так у 1924 році до збірки НМЛ було закуплено три твори І. Труша: зі серії «З подорожей Єгиптом і Палестиною» — «Піраміда» (1912–1915 рр.; НМЛ-32243/1, Ж-518) та «Вечірній пейзаж з рікою Йордан» (1920-ті рр.; НМЛ-32243/2, Ж-519), а також «Кримський приморський пейзаж» (1910-ті рр.; НМЛ-32243/3, Ж-520). 1925 року професор І. Свєнціцький, заручившись підтримкою митрополита Андрея, звернувся до І. Труша з пропозицією виконати великоформатний епічний твір «Сосна. Триптих» (1925–1941 рр.; НМЛ–32012, Ж–471). Праця над полотном, характерною ознакою якого є філософське трактування образу дерева як символу життя, природи та її зв’язку з людиною, тривала п’ятнадцять років. У 1941 році програмний твір у творчості І. Труша із циклу «Про самоту» став власністю НМЛ.
Унаслідок двох хвиль окупації Західної України (1939 — радянськими військами, 1941 — німецькими) до музею впродовж 1939–1944 рр. надійшло 17 творів І. Труша як експонати корпоративних збірок Земельного банку іпотечного, «Маслосоюзу», товариств «Дністер», «Сільський господар», «Народна торгівля», фінансово-економічну діяльність яких підтримував митрополит Андрей. Серед цих робіт чимала кількість портретів знакових галицьких діячів у галузі економіки, права й політики: Миколи Заячківського (1870–1938), Фелікса (Щасного) Сельського (1852–1922), Євгена Олесницького (1860–1917), Степана Федака (1861–1937), Теофіла Кормоша (1863–1927), Володимира Сінгалевича (1875–1945), Тадея Соловія (1857–1912) та ін. Водночас на депозитне зберігання до музею передавали численні приватні колекції. Насамперед це було зумовлено високим статусом інституції на той час. До того ж І. Свєнціцький здобув велику довіру в колекціонерів, адже мав беззаперечний авторитет і серед музейників, і серед культурно-освітніх діячів України. З огляду на те, що музей перебував в епіцентрі суспільно-політичного життя міста і його унікальні зібрання викликали зацікавлення окупантів з обох сторін, працівники установи, передусім намагаючись зберегти твори, не завжди мали змогу належно фіксувати депозитні надходження. У багатьох випадках бракує документів, які вказували б на особу власника депозиту, чим можна пояснити нестачу інформації про надходження творів. Через відомі історичні обставини багато хто з приватних колекціонерів так і не зголосився у справі повернення своїх збірок, тож твори, передані на депозитне зберігання, було обліковано в Книзі вступу музею аж у 1950–1960-х рр. [11].
Іван Труш. Гагілки. 1902 рік, полотно, олія
На початку 1940 року ухвалено рішення про реорганізацію музейних інституцій Львова, внаслідок чого відбувся перерозподіл фондових колекцій і до НМЛ було переміщено музейну збірку Наукового товариства імені Шевченка [17], яка містила, зокрема, 50 творів І. Труша. Доволі значну кількість робіт художника у згаданій колекції пояснює його довголітня співпраця з НТШ, що тривала від 1897-го до кінця 1930-х рр. Від 1892 року митець брав участь і у формуванні музейного зібрання НТШ, і в облаштуванні його нових експозицій [2]. Одним із напрямів цієї співпраці стало також заснування у Львові під патронатом НТШ Товариства прихильників української літератури, науки й штуки, ідейним керманичем і натхненником якого був І. Труш [8]. У переліку творів І. Труша, що надійшли з НТШ, — 31 робота представляє доробок Труша-портретиста. Особливу увагу в цій групі привертають зображення М. Жученка (НМЛ-34765, Ж-695), Д. Пильчикова (НМЛ-34764, Ж-694), В. Антоновича (НМЛ-34723, Ж-659), П. Житецького (НМЛ-34721, Ж-657), О. Кониського (НМЛ-34724, Ж-660). Їхні портрети художник виконав на замовлення Товариства в 1898–1900 рр. [12, с. 41].
У повоєнний час директор музею, маючи повноваження голови закупівельної комісії, апелював до Комітету у справах мистецтв УРСР, створеного при Раді Міністрів, щодо закупівлі творів І Труша до ЛДМУМ (тепер — НМЛ ім. А. Шептицького).
Іван Труш. Портрет Степана Федака. 1925 рік, картон, олія
Утім, збірка музею зазнавала і втрат. 1952 року з ідеологічних міркувань із музейних і бібліотечних зібрань Львова до т. зв. новоствореного музейного спецфонду було вилучено «зайвий і політично шкідливий матеріал». До переліку творів, «що носять відверто націоналістичний характер», увійшли також п’ятнадцять портретів відомих громадських і церковних діячів пензля І. Труша. Сім із цих творів було знищено в печах Наукової бібліотеки Академії наук УРСР. Завдяки клопотанню В. Сем’ярчука, тогочасного директора інституції, зі сховища бібліотеки, де зберігали особливо важливі пам’ятки, що їх відібрала комісія, повернули портрети кардинала С. Сембратовича, М. Грушевського, Т. Войнаровського, І. Лятишевського, С. Федака, Є. Олесницького.* А 1954 року під час обшуку в помешканні ідейного
* Акт Львівського державного музею українського мистецтва про передачу творів на постійне збереження від 23 січня 1956 р. [Машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів відділу фондів за 1956 р.
Іван Труш. Портрет Михайла Грушевського. 1898 рік, полотно, олія, гризайль
керівника спецфондівської комісії, заступника директора Львівського державного музею українського мистецтва В. Любчика, якого на цю посаду спеціально призначив міськком партії для виконання особливо важливого завдання, було знайдено і передано до фондів музею ще один портрет М. Грушевського [7, с. 16–17].
Упродовж наступних десятиліть зібрання формували різними шляхами. Основними джерелами надходження були закупівля творів і дарунки прихильників інституції. Зокрема, в 1960-х — 1980-х рр. фонди поповнювалися роботами І. Труша внаслідок проведення виставок-аукціонів, які з метою розбудови музею організовувало Українське товариство з охорони пам’яток історії. Окремі твори придбала і передала Дирекція художніх виставок. 1987 року музей здійснив останню велику закупівлю. З колекції Романа Труша НМЛ набув 50 робіт, у 1989 році ще два твори надійшли як дарунок сина художника. У 1980-х рр. завдяки зусиллям дітей митця — Аріадни та Романа — музейне зібрання збагатилося матеріалами з родинного архіву І. Труша (епістолярією, публіцистикою, мемуаристикою).
На етапі сьогодення Художньо-меморіальний музей Івана Труша як структурний підрозділ НМЛ ім. Андрея Шептицького — осередок збереження та промоції найбагатшої в Україні творчої спадщини Івана Труша. Щороку експозиції ХММ І. Труша відвідують тисячі учнів і студентів, львів’яни та гості нашого міста. У духовно-культурному просторі Львова він є центром, в якому вирує мистецьке життя — відбуваються літературно-мистецькі вечори, пленери, творчі конкурси, виставки.
Оксана БІЛА
заступник генерального директора з наукової ро-боти Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
1. Біла О. Аріадна Драгоманова в житті й творчій долі Івана Труша (за матеріалами фондового зібрання Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. — Львів, 2012. — № 9 (14). — С.136–169: іл.
Біла О. Портрети громадських діячів пензля І. Труша в збірці Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (у контексті дослідження співпраці митця з Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові) // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях: історичні, мистецтвознавчі та музеологічні аспекти діяльності: доп. та повідомл. Міжнар. наук. конф., Львів, 25–27 верес. 2013 р. / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького. — Львів, 2013. — С. 10–29: іл.
Документи в справі купівлі землі під будівництво дому Трушів Івана та Аріадни на Францівці. Львів, 27 лютого 1909 р. — 20 листопада 1910 р. [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/48, Ат-48, 11 арк.
Документи про борги Труша І. та акти їхнього погашення (квитанції, векселі та ін.). Львів. Сокаль, 1911 р. — листопад 1938 р. [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/52, Ат-52, 43 арк.
Документи про вигляд будинку і саду Труша І. та пов’язані з цим біжучі справи (спогади, рахунки, листи). [Рукопис, машинопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І.Труша. — Кв-54888/60, Ат-60, 13 арк.
Записки Труш Аріадни Іванівни, які відносяться до її музейної праці. [Рукопис, друк] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-55418/52, Ат-304, 11 арк.
Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові / авт.-упоряд.: В.Арофікін, Д. Посацька. — К.; Львів: РВА «Тріумф», 1996. — 102 с.: іл.
8 Книга протоколів загальних зборів членів товариства та засідань його правління. 1904 р. [Рукопис] // ДАЛО. – Ф. 298, оп. 1, од. зб. 3, арк. 1–7.
Лист Івана Труша до Аріадни Драгоманової. Львів 8/VІ 1901. [Рукопис] // НМЛ ім.Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/2, Ат-2, арк. 18–18 зв., 19–19 зв.
Магістрат м. Львова. Крайовий цивільний суд. Львів, 25 листопада 1907 р. — 18квітня 1911 р. [Рукопис, друк] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — Кв-54888/50, Ат-50, 5 арк.
Посацька Д. Про долю творів західноєвропейського малярства з родинної колекції Шептицьких (на тлі подій 1939–1950 років) // Літопис Національного музею у Львові ім.Андрея Шептицького. — Львів, 2006. — № 4 (9). — С. 6–18.
Стан музея в 1900 р. // Хроніка НТШ (Львів). — 1901. — Вип. І. — Чис. 5. — С.40–41.
Труш А. Малознані факти з життя і творчості І. Труша. [Рукопис] // НМЛ ім.Андрея Шептицького. Архів І. Труша. — НМЛ-54888, Ат-43, арк. 3.
Труш А. Мій батько — художник // Іван Труш: збірник матеріалів наукових конференцій, присвячених 100-річчю від дня народження (1869–1969) / [редкол.: М. Моздир (відп. ред.) та ін.]; Львів. музей укр. мистецтва, Львів. організація Спілки художників УРСР, Львів. обл. організація укр. тов-ва по охороні пам’ятників історії та культури. — Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1972. — С. 105–120.
Труш А. Слово про батька // Жовтень (Львів). — 1971. — № 2. — С. 104–110.
Труш І. Два проєкти на будову українського театру у Львові // Діло (Львів). — 1910. — 15 лип. — С. 1–2.
Щоденник Національного музею за 1940 р. Запис № 2 від 2/1, запис від 10/2. [Рукопис] // НМЛ ім. Андрея Шептицького. Архів відділу фондів.
Słoneczne akordy w palecie w Iwana Trusza: prace ze zbiorów Muzeum Narodowego we Lwowie im. Andreja Szeptyckiego / Сонячні акорди в палітрі Івана Труша: твори зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького / упоряд. і авт. вступ. ст. О. Біла. — Sopot: Państwowa Galeria Sztuki, 2001. — 120 s.: il.
Яцек Куронь належить до тієї когорти діячів, які є не лише широковідомими політичними діячами, а й діяльність та інтелектуальна спадщина яких є актуальною і сьогодні. Уродженець Львова, він прожив у ньому перших 10 років свого життя. Тут формувались його погляди на життя та як він сам згадував – початки усвідомлення власної ідентичності. Він боровся з комунізмом у Польщі, був соратником Валенси, проте значну частину своєї діяльності він присвятив польсько-українському примиренню, якого нам особливо гостро бракує саме зараз. Тож Яцек Куронь, хто він?
Яцек Куронь
Народився Яцек 3 березня 1934 року у Львові. Сім’я його проживала у будинку на вулиці Стрийській. Основні спогади про ці його роки ми можемо почерпнути з його власної книги «Поляки і українці: важкий діалог», де він згадує своє дитинство. Попри ностальгію за Львовом, Куроню вистачало тверезості бачити Львів не втраченим раєм, а разом з його не надто привабливими реаліями, про які більшість польський повоєнних мігрантів не любить згадувати у своїх спогадах. Першим таким прикладом для Яцека стала його родина, адже він помітив, що про декого в родині не особливо люблять говорити і виявляється, що ці особи мають українські корені і навіть більше, вони воювали з поляками під час польсько-української війни, пам’ять про яку була ще дуже свіжою.
Меморіальна дошка на будинку за адресою вул. Стрийська, 38, де прожив перші 10 років свого життя Яцек Куронь
Яцек Куронь у дитинстві. Точно встановити де зроблено фото важко, але з певністю можна сказати що це Львів до 1939 року.
Як пише сам Куронь: «Родина моєї матері походить зі Львова, дідусь був українцем, але про це не говорили. Я про це дізнався, коли вже був зрілим чоловіком. Це від мене приховували. Ще одна історія: серед родичів була така тітка, про яку всі знали, що вона багата, і діти їй мусили догоджати, – то все, що було про неї відомо. Я знав її як тітку Міні. Допіру недавно я довідався, що вона, сестра мого дідуся, є вдовою полковника Шепаровича, котрий був одним із командирів у війні за Львів (Йдеться про польсько-українську війну 1918–1919 рр. )на українському боці. Бо про те, що брат моєї бабусі, полковник Мотельський, майбутній генерал, командував вояками армії Галлера, котрі прийшли на допомогу обложеним у Львові 1918 року, всі знали в деталях. Хочу звернути увагу, що з тієї історії, про яку я дізнався дуже пізно, випливає, що вони були шваґрами. Командири з обох сторін були шваґрами, себто раніше, якщо все було гаразд, а ніщо цьому не суперечить, мали б випити разом море горілки. Тож якщо війну 1918 року називають братовбивчою, то я скажу, що то була війна шваґрів». Саме під час ІІ Світової війни, молодий Куронь усвідомив все розмаїття поліетнічного простору Львова, того Львова, який за іронією долі, зник у нього прямо на очах. Покидає Львів і сам Куронь, у 1944-му.
Куронь у студентські роки
Куронь з товаришами
З 1949 він брав активну участь у діяльності прокомуністичного Польського союзу молоді . З 1952 був штатним інструктором харцерскої організації та вступив у Польську об’єднану робочу партії. Проте він досить швидко починає критично ставитись до їх діяльності і у листопаді 1953 року він виключений з ПСМ і ПОРП за критику ідеологічної концепції цих організацій. Незважаючи на конфлікти з партійними органами, у 1957 році, він закінчив історичний факультет Варшавского університету, а у 1960-ті роки він стає активним діячем незалежного студентського руху. За «відкритий лист до партії» написаний ним у 1965 разом з Каролем Модзелевським, він був засуджений до 3 років ув’язнення, проте у 1967 році звільнений. Вже у неспокійному 1968-му, за організацію студентських страйків, знову засуджений до трьох з половиною років ув’язнення.
Я. Куронь
Меморіальна дошка у Варшаві, на будинку, де жив Куронь
У вересні 1976, Яцек став одним із засновників Комітету захисту робітників а у 1977 році, Комітету громадської самооборони . Він був одним із авторів стратегії діяльності незалежної профспілки «Солідарність». Після впровадження В. Ярузельським воєнного стану, був інтернований, а в 1982 заарештований. Проте у 1984 р. він вийшов на свободу. У 1989 року він був учасником «Круглого столу», наслідком якого стала перемога «Солідарності» на виборах у Польщі. Він обирався депутатом Сейму (1989–2001), був міністром праці та соціальної політики (1989–1990; 1992–1993).
Я. Куронь і М. Горинь
Т. зв. “Цвинтар орлят”
Куронь і Горинь
Проте іншим важливим крилом його діяльності стало польсько-українське примирення. Спільна молитва на цвинтарі орлят та на похованнях українських вояків, які загинули під час польсько-української війни, ціла низка заходів за формулою «вибачаємо і просимо вибачення» заклали основи польсько-українського діалогу. Саме це Куронь вважав одним зі своїх чільних здобутків.
Помер Яцек 17 червня 2004 року. Похований на військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві. Він писав: «Якщо йдеться про Львів, то я собі уявляю, що зможу колись пополудні у п’ятницю сісти в потяг і поїхати до Львова на суботу та неділю. І як уже піду нарешті на пенсію, то зможу оселитися у Львові, не втрачаючи при тому жодного зі своїх прав, жодної можливості жити й діяти». На жаль, Куронь помер так і не дочекавшись здійснення своєї мрії. Більш того, руйнується і той крихкий фундамент польсько-українського примирення до закладки якого він доклався. І зараз, особливо гостро відчувається брак саме таких діячів як Куронь, які змогли б поглянути далі короткотривалих політичних дивідендів і подумати про стратегічну роль нормалізації польсько-українських стосунків, а не їхнього політизованого штучного ускладнення, яке ми спостерігаємо в сучасній Польщі короткозорими політиками. Можливо варто частіше згадувати Куроня і Львів, який дав йому розуміння, що на насильстві і шовінізмі однієї з сторін, не збудуєш майбутнього, що розвиток і існування можливе лише в рамках взаємоповаги і діалогу. Відсутність цього і спричинило кінець міжвоєнного Львова, який аж ніяк не був мультикультурним раєм, що Куронь бачив наочно і пам’ятав досить чітко, тому і докладав стільки зусиль, аби з боку як українців так і поляків лунало менше образ і звинувачень, а було більше спроб порозуміння. Теза, яку нам в наші дні варто пам’ятати.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Гринчук О. Дванадцять років без Куроня (http://zbruc.eu/node/52882)
В суботу, 3 грудня 2016 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття вже останньої в цьому році художньої виставки. І закриває цей мистецький рік в “Штуці” виставка Катерини Білетіної під назвою «Гуцульська мадонна». Оглянути її можна буде до 31 грудня 2016 року.
Це вже третя виставка художниці з Одеси в кав’ярні-галереї «Штука». Колись Євген Булавін побачив в інтернеті перші українські картини мисткині та запросив її до Львова. Так п’ять років тому було організовано першу виставку художниці в кав’ярні-галереї.
Катерина Білетіна
Окрім того, уже дванадцять років художниця працює над проектом «Український портрет» – галереєю постатей сучасних українців одягнутих в старовинні українські речі, не обов’язково строї. Це портрети друзів, знайомих, людей, яких зустрічає подорожуючи Україною мисткиня. Колекція проекту на сьогодні складає більше ста робіт. До складу цієї серії входять також портрети-реконструкції Романа Шухевича, молодих Івана Франка та Лесі Українки.
Катерина Білетіна “Горянка”
«Це дуже цікавий досвід. Я багато мандрую, зустрічаю людей і пропоную позувати та одягнути якусь річ цього регіону. Хтось приносить спідницю чи вишиванку, хустину і для людини та й для мене – це потужне, дуже драматичне перевтілення, бо людина ніби постає поза часом і стає знаковим персонажем цієї землі. І це справді якесь магічне дійство» – розповіла художниця.
Катерина Білетіна, жіночий портрет
На експонованій виставці також можна побачити декілька портретів з цієї серії. Зокрема, Сашка Лірника, де відомий український казкар зображений в оточенні персонажів своїх оповідань.
Катерина Білетіна, портрет Сашка Лірника
Головною у цій експозиції є картина «Гуцульська Мадонна», яка з’явилася на замовлення Євгена Булавіна та під впливом гуцульської сецесії Казимира Сіхульского.
Катерина Білетіна «Гуцульська мадонна»
«Картина вийшла дуже енергійною, в кольорі. Я писала її зі своєї знайомої з Херсону, яка має таку мультинаціональну зовнішність. В роду у неї і українці, і грузини. Дуже цікава особистість» – ділиться автор роботи Катерина Білетіна.
Катерина Білетіна, “Мольфарка”
Також на виставці представлені фантазійні твори, такі як: «Мольфарка», створена на Закарпатті чи «Буковинська красуня», загадкова царівна, створена з фото селфі дівчинки.
Оскільки виставка Катерини Білетіної «Гуцульська мадонна» є передноворічною, ми поцікавились у мисткині яким був для неї 2016 рік і чого вона чекає в в майбутньому.
“2016 рік був дуже незвичним, драматичним, хвилюючим, цікавим та динамічним для мене. Можливо навіть кризовим. Було багато мандрівок. А найбільше рік запам’ятався мені фразою моєї дев’ятирічної доньки – «Знаєш, мамо, я думала, що люди народжуються для того, щоб все було радісно і добре. А насправді в світі багато печалі». Власне після цих слів я відчула, що моя дитина уже дуже доросла людина, яка зріло розмірковує.
А в наступному році чекаю миру, стабілізації ситуації, якнайшвидше закінчення війни. Миру в серці для своєї родини та всіх людей. Щоб люди відчули цінність свого особистого часу, який надто швидко минає. Відчули щось справжнє, доторкнулися до чогось незмінного», – відповіла Катерина.
Катерина Білетіна, жіночий портрет
Про художницю
Художниця Катерина Білетіна (1977р.н.) – живописець, книжковий графік, портретист. Живе та працює в Одесі.
У 1992р. закінчила живописне відділення Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова (майстерня В. М. Алікберова). Здобула академічну освіту в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (майстерня історичного живопису Ф.М.Гуменюка).
Історичні портрети, дитяча ілюстрація, листівки та українська етнографія – улюблені жанри та сюжети художниці.
Є автором ілюстрацій до дитячих книжок відомих українських та закордонних письменників – Лесі Вороніної, Ірен Роздобудько, Клауса Хагеррупа, Данути Вавілув.
Протягом останніх десяти років працює над проектом “Український портрет”- серією живописних і графічних робіт, зібраних з портретів друзів та знайомих у національних строях різних регіонів України, а також портретів, створених як сучасні реконструкції старовинних світлин з альбому Івана Гончара “Україна і українці”.
Впродовж останніх трьох років Катерина Білетіна – активний учасник фестивалів та живописних пленерів, що відбуваються в Одеській, Львівській, Івано-Франківській областях і на Закарпатті.
У 2016 Наталія Давидовська могла б святкувати свій 63-й день народження. Учора, 4 грудня 2016 року, в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької провели музично-поетичний вечір «Народжена в грудні», присвячений видатній поетесі.
Наталія Давидовська народилась 4 грудня 1953 року в Києві. Від 9 років мешкала у Львові, де закінчила середню школу, трудилася на заводі телеграфної апаратури. Впродовж трьох літ навчалась на філологічному відділенні Львівського університету. У 1973 авторка вступила до Літературного інституту імені Горького у Москві, який закінчила в 1978.
Фото Наталії Давидовської у приміщенні Музею Соломії Крушельницької
Фото Наталії Давидовської
Квіти для поетеси
Перо було гостро заточене під поетичне і публіцистичне слово. До 1980 Наталя Давидовська працювала на різних посадах у газеті «Молодь України», журналі «Піонерія», видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Згодом, повернувшись до Львова, теж займалась журналістикою, доки не поринула у літературну творчість. Перші вірші надруковані в журналах «Жовтень» і «Ранок», альманасі «Вітрила». У різних видавництвах вийшли збірки «Очевидець», «Пташиний гай», «Мої міста», «Народжена в грудні», «Сад вічності», книга вибраного «Фрески». Життя поетеси обірвалося на 42-у році в липні 1995 року.
Сестра Наталії Давидовської Віра Давидовська. Фото: Ксенія Янко
– Майже всюди у її віршах філософський підтекст. Немає творів написаних нашвидкуруч: сіла й написала. – розповідає сестра митчині Віра Давидовська. – Якщо у неї з’являлася тема, наприклад, листи Мазепи, Наталя підіймала купу паперів, матеріалів, і на тому все творилося. Наскільки тяжко вона працювала, настільки сильні, глибокі, просто космічні вірші виходили!
Цього вечора лунали чарівні мелодії, народжувані духовими інструментами під акомпанемент старовинного роялю. Здається, це вони оживили поетичні рядки, то пристрасними, то елегійними інтонаціями забарвили слова. Вірші Наталії Давидовської виконували народна артистка України Лариса Кадирова, поетеса, член Національної спілки письменників України Юлія Курташ-Карп, актор, заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков. На духових інструментах грав Олександр Щур, на роялі Лариса Бєлоголова.
Музикант Олександр Щур (духові). Фото: Ксенія Янко
Віра Давидовська та Лариса Бєлоголова. Фото: Ксенія Янко
Музикант Лариса Бєлоголова, народна артистка України Лариса Кадирова, член Національної спілки письменників України Юлія Курташ-Карп. Фото: Ксенія Янко
Поетеса Юлія Курташ-Карп та музикант Олександр Щур. Фото: Ксенія Янко
Заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков. Фото: Ксенія Янко
Ідея концерту з нагоди дня народження Н. Давидовської належить Наталі Криничанці та Олександрові Щуру. Останній розповів, що з поетесою його познайомила Лариса Кадирова близько 1991 року. Знайомство спричинилося до кількарічної співпраці авторки з камерним оркестром «Камерата», засновником якого був музикант. На прохання О. Щура, Наталія Вікторівна зробила виняток зі свого правила ніколи не писати на замовлення. Деякою мірою, завдяки йому народився один з віршів.
Музикант Олександр Щур. Фото: Ксенія Янко
– Завжди пам’ятатиму про нашу співпрацю, пам’ятатиму Наталчині вірші: глибокі, філософські, людяні. Певен, ніхто з нашого колективу не забуде цю світлу жінку. Вона була дуже мила, доброзичлива. Я пам’ятаю, ми їздили з нею в Польщу десь у 92-у. Наталка не була примхлива, їхала разом з нами в автобусі не мала жодних претензій до поселення, ні до харчування. Наталочка просто тішилася з того, що ми її беремо з собою, що звучить її поезія – люди чують. Це для неї було понад усе. – говорить Олександр Щур.
Музикант, автор і ведуча радіопрограм Наталя Криничанка. Фото: Ксенія Янко
– Дуже аристократична, делікатна. При її феноменальному внутрішньому світі, Наталка мала б знати,чого варта, «одягати корону на голову». Так, це була справжня королева слова! Вона зі своєю короною жила! Але ніколи не хизувалася цим, натомість вона весь час намагалась корону приховати, аби ніхто не помітив, що вона у неї є. – додає Наталя Криничанка.
Примірники збірки «Народжена в грудні». Фото: Ксенія Янко
Опісля концерту кожен із гостей міг взяти безкоштовний примірник збірки «Народжена в грудні», виданий ще за життя Н. Давидовської у 1990-у. Організатори вбачають особливий символ, що вечір пам’яті відбувся саме в Музеї Соломії Крушельницької. Наталя Криничанка зауважує: у творі «Голоси» поетеса, наче прийняла на себе долю артистки, її біль, переживання. Ми ж на завершення пригадаємо рядки з іншого твору без назви: «Нехай папір мій догорить помалу/ й сльоза загасне… /А тоді гляди,/щоб ти на небо не зміняла / землі моєї/ за… /ковток води…»
Пропонуємо вашій увазі доповідьголовного зберігача фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірини Криворучки на тему: “Музей і спадкове право: оформлення спадщини за заповітом на прикладі Меморіального музею Станіслава Людкевича”:
Моя співпраця із Зеновією Костянтинівною Штундер розпочалася у вересні 1995 р. У державній нотаріальній конторі З. К. Штундер оформила документ, який називається “Договір на дарування житлового будинку”. Музей Соломії Крушельницької в особі директора Галини Василівни Тихобаєвої отримав половину будинку, що належав вдові Станіслава Людкевича. Цей дім знаходиться в центральній частині Львова, поблизу Стрийського ринку, на вулиці, що з 1981 р. носить ім’я Станіслава Людкевича (колишня вулиця Військова), № будинку 7. Три кімнати на другом поверсі відійшли у 1995 році у власність музею. Відповідні документи на основі цього договору про дарування були оформленні у БТІ, було переведено цю частину будинку у нежитловий фонд з відповідними зобов’язаннями Музею Соломії Крушельницької: оплата за використаний газ, електрику, воду тощо.
Головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької Ірина Криворучка
І з цього часу почалася наша співпраця із Зеновією Костянтинівною. Вдова композитора за власний кошт оформила експозицію на другому поверсі: двох меморіальних кімнат (кабінет і спальня Станіслава Людкевича) і невеличкої виставкової кімнати, де у вітринах представлені музичні та музикознавчі твори С. Людкевича, а на стінах розміщені численні фотографії, що розповідають не лише про життя і творчість самого композитора, а знайомлять з його родичами, вчителями, сучасниками.
Зеновія Штундер
Співпраця з Зеновією Костянтинівною розвивалася надзвичайно активно. Вона була прийнята на посаду старшого наукового співробітника музею, але не будучи музейником, ставилася до своїх обов’язків як музикознавець, часто не сприймаючи музейну роботу (зокрема, описування музейних предметів на інвентарних картках) як важливу і потрібну складову збереження архіву композитора. І лише авторитетне слово Роксани Скорульської – керівника Будинку-музею Миколи Лисенка у Києві змінило це ставлення, і пані Зеновія ретельно почала виконувати покладені на неї обов’язки як у сфері науково-фондової, так екскурсійної роботи. Не минуло й року, як Зеновія Штундер переконалася, що нам можна довіряти, вона побачила, скільки архівів надходить у фонди Музею Соломії Крушельницької від відомих українських музикантів. І у травні 1996 р. у державній нотаріальній конторі був підписаний заповіт З. К. Штундер, в якому було записано: “Все, належне мені на правах власності, половину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, які знаходяться у м. Львові по вул. Людкевича, 7, а також інше моє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося, і, взагалі, все те, що на день моєї смерті буде належати мені на правах закону, передаю і заповідаю Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької”. Виконавцем цього заповіту пані Зеня призначила мене – Ірину Криворучку.
Станіслав Людкевич (зі сайту https://uk.wikipedia.org)
В архіві Зеновії Штундер зберігається оригінал заповіту Станіслава Людкевича, за яким він заповідав своїй дружині все своє майно. Тепер пані Зеня заповідала архів композитора, будинок і власне майно нашому музею.
Будинок Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
Наша співпраця тривала двадцять років, але на початку 2015 р. фізичний стан Зеновії Костянтинівни різко погіршився. Це помічали не тільки ми, але й “добрі люди”, котрі почали навідуватися до дому Людкевича під різними приводами, висловлюючи вдові композитора своє захоплення і шанування, мали на меті корисливі цілі. Відомо, що заповіти можна змінювати хоч щодня. Ми це розуміли і для того, щоб вберегти пані Зеню і дім Людкевича, порадившись з юристами, прийняли рішення укласти договір довічного утримання Штундер Зеновії Костянтинівни, який унеможливлював зміну заповіту, тобто юридично закріпляв силу того заповіту, який діяв на момент підписання договору. Ще раніше Музей Соломії Крушельницької отримав дозвіл від Міськради оплачувати комунальні послуги цілого будинку, включаючи і приватну частину, що належала Зеновії Костянтинівні.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
У травні 2015 р. було підписано Договір на довічне утримання. У першому пункті цього Договору йдеться про те, що “Штундер Зеновія Костянтинівна передає у власність Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові належну їй на праві власності 1/2 частину житлового будинку, що знаходиться на вул. Людкевича, 7, взамін чого Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові зобов’язується забезпечувати Штундер З.К. утриманням та доглядом довічно на умовах, встановлених даним договором.” Таким чином, ми стали набувачами, пані Зеня – відчужувачем, отримали певні права і, звичайно, мали певні обов’язки: “Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти вказану частину житлового будинку, переданого за Договором довічного утримання, укладати договір застави, іпотеки щодо вказаної частини житлового будинку, передавати її у власність іншій особі на підставі іншого правочину”. Ми повинні були сплачувати комунальні послуги, облаштувати прибудинкову територію і забезпечувати продуктами, ліками (за потребою) Зеновію Костянтинівну.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
За два десятиліття співпраці і спілкування пані Зеня стала для нас рідною особою. В останній рік вона приходила до Музею Соломії Крушельницької щодня. Через слабий зір вже не могла читати свої улюблені газети і книжки, то ж просила, переважно Галину Роздольську, щоб їй прочитати ту чи іншу статтю. Любила випити кави з солодким, любила домашні обіди, які їй готували наші працівники.
Останній місяць перед смертю пані Зеня провела у хоспісі: в кінці червня в неї стався інсульт, а 6 липня 2016 року її не стало.
Експозиція Меморіального музею Станіслава Людкевича у м. Львові по вул. Людкевича, 7.
Договір на довічне утримання дає нам право лише на будинок, який вже є власністю Музею, а от з оформленням заповіту почалися усі наші клопоти. Виявляється, що за законом треба робити комісію для того, щоб описати все майно, яке переходить Музею Соломії Крушельницької як юридичній особі. В цю комісію мають входити: представники ЖЕКу, податкової інспекції, нотаріус, працівники музею. В обов’язки цієї комісії входить повний опис майна: кожен документ, папірець має бути описаний, обміряний і оцінений! Ця робота могла б розтягнутися щонайменше на рік. У зв’язку з цим було прийнято спільне рішення, що директор музею Галина Василівна Тихобаєва подає заяву про прийняття спадщини, якою підтверджує, що Музей готовий прийняти спадщину Штундер З. К. Пізніше в силу вступає ще одна заява – виконавця заповіту про те, що Криворучка І. Є. готова стати виконавцем заповіту Зеновії Штундер. Виконавець отримує свідоцтво, в якому записано: “Встановлено таке: виконавець заповіту повинен вживати заходів щодо охорони спадкового майна, […] управляти спадщиною, забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, забезпечити одержання частки у спадщині особам, які мають право на обов’язкову частку у спадщині”. Це свідоцтво дає нам право створити свою власну музейну комісію, яка буде працювати над тим, щоби зробити опис архіву, який передається Музею згідно заповіту Зеновії Штундер. Це є дуже великий масив матеріалу, який можна поділити на три частини: архів Станіслава Людкевича, який пані Зеня ще не доопрацювала і який зберігався на першому поверсі в її приватних кімнатах; це є архів самої Зеновії Костянтинівни, а також речі побуту. (Є ще кіт, за яким ми також доглядаємо.) Це рішення про створення музейної комісії є найбільш оптимальним.
Ми отримали великий архів Станіслава Людкевича, великий архів Зеновії Костянтинівни, отримали права на будинок композитора, а ще – ми отримали великий обов’язок зберегти цю безцінну спадщину.
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Сто років тому, 13 травня 1916 року у Нью –Йорку, відійшов у вічність великий єврейський письменник Шолом–Алейхем, більша частини життя якого, від народження, пройшла в Україні. Частина його життєвої та творчої біографії пов’язана зі Львовом, на той час, столицею королівства Галіції та Лодомерії в складі демократичної Австро – Угорської імперії.
Варто нагадати читачам деякі рядки з біографії великого письменника та обставини його приїзду до Львова з родиною у 1905 році.
Шолом-Алейхем, справжня ім’я та прізвище Шолом Нахумович Рабинович, народився 2 березня 1859 року у містечку Переяслав на Полтавщині (тепер Переяслав -Хмельницький) в родині дрібного крамаря. Дитячі роки пройшли у містечку Вороньки неподалік від Борисполя. Навчався у хедері – єврейській початковій релігійній школі. Згодом, під впливом єврейської просвітницької літератури, займався загальною освітою, навчався у повітовій школі. Після закінчення школи працював домашним вчителем у єврейського магната Єлімеха Лоєва. У 1880-1882 роках працював громадським рабином у Лубнах. Після одруження з донькою Лоєва у 1883 -1887 роках працював у Білій Церкві. У 1887-1890, 1893-1905 роках жив у Києві (він називав його у своїх літературних творах Єгупцем), де займався торгівельними справами. Після єврейських погромів по всій Росії , в тому числі в Києві, спровокованих у 1905 році Синодом Російської Православної Церкви, змушений був, заради порятунку родини, покинути улюблений ним Київ.
Прибувши до Львова з родиною Шолом-Алейхем був вражений зовсім іншим устроєм життя. Тут євреї – бідні й заможні – почувалися більш захищеними громадянами, не необмеженими у свої правах на духовний та культурний розвиток, на відміну від безправних, загнаних Російською імперією у своєрідне гетто для євреїв “черту оседлости“. Замешкавши на вулиці Котельній, 1 (нині Котлярська) у середовищі колишнього Краківського Передмістя, він почав знайомитися з духовним та культурним життям євреїв Львова та Галичини.
Вулиця Ягеллонська (нині-Гнатюка). Фото початку XX сторіччя
Шолом–Алейхема вражало у Львові все, що було пов’язано з реалізацією можливостей, які отримали євреї Австро-Угорської імперії після прийняття у 1867 році Конституції. У Львові діяло 27 синагог – яких хочеш: ортодоксальних, прогресистських , цехових, братських. Але найбільше Шолом – Алейхем вразила велика кількість будівель у Львові, які були побудовані за кошти єврейської громади міста і в яких були розташовані різноманітні єврейські культурні та просвітницькі організації, а та навіть єврейський театр. На вулицю Ягеллонську,11 ( Гнатюка), де був розташований єврейський театр, Шолом-Алейхем прийшов на другий день свого перебування у Львові. Там він відразу познайомився з антрепренером Якобом Бер-Гімплем та видатним львівським художником – графіком Ефраїмом Лілієном, який прагнув і на сцені зберегти дух і традиції релігійних та народних свят єврейства. Саме Лілієн подарував Шолом –Алейхему оформлену ним книжку, на сторінках якої була зображена Менора та поважні євреї у талесах. Цю книжку Шолом-Алейхем зберігав до кінця життя.
І переживши перші враження від зустрічей з колективом театру, Шолом – Алейхем продовжував активно знайомитися з іншими творчими єврейськими колективами та з діяльністю єврейських громадських об’єднань, діяльність яких була спрямована на просвіту та навчання євреїв.
Ефраїм Моше Лілієн
Відвідав він також збудований єврейською громадою у 1903 році на вулиці Святої Терези (нині митрополита Ангеловича) єврейський Академічний Дім, який був осередком єврейської культури. В ньому вільно розташувалися товариство “Спілка”, товариство “Штука”, хор “Кінор”, який заснував і яким керував обдарований музикант Ян Галль, тут діяв камерний єврейський оркестр.
Не міг Шолом-Алейхем в своїх прогулянках по Львову оминути розташований недалеко від центру Передмістя, на вулиці Берштайна (нині Шолом–Алейхема), зведений у 1904 році, чудовий будинок єврейських виробничих об’єднань “Яд–Харузім”. В ньому була зала із сценою та безліч кімнат, в яких були розташовані різноманітні спілки та об’єднання. Але найголовніше, що тут, в “Яд Харузимі”, знайшла притулок знаменита на весь світ єврейська Театральна Корпорація, заснована ще видатним єврейським драматургом А. Гольдфаденом.
Чим більше знайомився Шолом –Алейхем з єврейським життям у Львові, тим більше зростало його здивування, от тут поруч з будинком , де він мешкав, є зал “Хасса”. Туди на Шпитальну, 38, приходили дрібні купці – євреї з Передмістя слухати лекції та музичні вечори, приходив туди Шолом–Алейхем не тільки, як вдячний слухач, але також по запрошенню для виступів.
Неподалік від дому, де він проживав, знаходилося єврейське освітянське товариство “Тоїнбіїхала”, яке постійно запрошувало його для виступів. Чим далі, тим більше зростало його здивування, коли він дізнався , що в центрі такого великого міста, як Львів, євреї утримували освітянські клуби, де читали лекції професори та виступали знані єврейські письменники. Дізнавшись, що на вулиці Сиктуський, 21 (Дорошенка) знаходиться Клуб єврейської інтелігенції, Шолом-Алейхем постійно відвідував його засідання. Він знайшов нових друзів – шанувальників його творчості….
Вулиця Сикстуська (тепер – Дмитра Дорошенка) на листівці, початок XX cтоліття
Після майже 50 років проживання в умовах приниження та морального тиску, державного російського антисемітизму та шовінізму, саме тут, у Львові, він відкрив для себе зовсім, зовсім інший світ. В багатонаціональному Львові мирно співіснували різні національні громади, інколи, зовсім поруч були розташовані українські греко-католицькі храми, костьоли та синагоги. Особливий інтерес був до культурного життя української громади Львова, письменник вільно володів українською мовою.
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Вони не могли не зустрітися у Львові – два видатних письменники Іван Франко та Шолом – Алейхем. Їхня перша зустріч відбулася в кафе “Монополь” на площі Маріацькій, 8 (площа Міцкевича), поруч із щойно встановленою у 1905 році колоною –пам’ятником Адаму Міцкевичу та статуєю Матері Божої. Після вистави у єврейському театрі Гімпля, відомий меценат Левіус запросив акторів, які були зайняти у виставі та почесного гостя театру Шолом-Алейхема до кав’ярні “Монополь”. Ця престижна кав’ярня була центром богемного життя Львова. В ній були встановлені три віденських більярди, була читальня з книгами на різних мовах, а також газети з різних країн. В кав’ярні можна було не тільки було випити каву або чай з солодощами, головне – відвідувачі “Монополя” мали можливість довший час спілкуватися один з одним. Тобто, це була не просто кав’ярня, це був клуб, який відігравав помітну роль у житті творчої інтелігенції Львова.
Іван Франко
При першому знайомстві Шолом-Алейхем та Іван Франко здивували один одного. Єврейський письменник чудово володів українською, а українець – поет та письменник Іван Франко, не гірше від самого Шолом–Алейхем, володів мовою ідиш. Шолом-Алейхем розповідав Івану Франку про свою творчість та про утиски царського уряду на Великий Україні проти євреїв, українців та української культури. Іван Франко розповідав про діяльність українських просвітницьких організацій НТШ та “Просвіту”, активним членом яких він був, про українську видавничу справу в Галичині. На протязі 1906 року вони неодноразово зустрічалися в кав’ярні “Монополь” та поза нею. Велетнів двох таких різних культур об’єднувало взаємоповага та однакове відношення до прав бідних “маленьких людей”. Іван Франко переклав на українську мову цілу низку оповідань Шолом–Алейхема та сприяв їхньому розміщенню в популярній у Львові українській газеті “Зоря Галицька”.
Але найбільшим захопленням Шолом–Алейхем, за час його проживання у Львові, було відвідування вистав різноманітних єврейських пересувних театрів, які з успіхом гастролювали у Львові. Саме у Львові Шолом–Алейхем, великий пересмішник з його гострим іронічним поглядом на творчість артистів єврейських театрів, почав працювати над чудовим романом про театральне життя “Блукаючі Зірки”. Так одна із глав роману починається словами: “У Львові віддавна існував єврейський театр”….
Титульний лист видання роману Блукаючі зірки. Варшава, 1913 рік
До речі, у тому же романі є чудовий опис кав’ярні “Монополь”, де в Шолом–Алейхема відбувалися незабутні зустрічі та бесіди з Іваном Франком та багатьма діячами єврейської та української культур.
На початку 1907 року Шолом – Алейхем назавжди покидає гостинний та толерантний Львів, заливши по собі найкращі спогади серед галичан та, по запрошенню, виїздить до США. У тому же 1907 році знов повертається до Європи та їде до Женеви, де була видана перша частина його повісті “Хлопчик Мотл”. З 1908 року письменник жив та працював в Росії, Швейцарії, Австрії, Італії, Німеччині. В ці роки він активно займається літературною та громадською діяльністю. Однак все сильніше дає себе знати невиліковна хвороба того часу – туберкульоз, всупереч якій, він натхненно працює над своїми новими творами та постійно влаштовує гастролі з публічним читанням їх.
З початком Першої світової війни у 1914 році Шолом-Алейхем, як російський підданий, був інтернований та висланий з Німеччини у нейтральну Данію. З часом він перебирається до Нью- Йорка, де прожив останні роки свого життя.
Шолом-Алейхем
13 травня 1916 року після тяжкої хвороби Шолом – Алейхем відійшов у Вічність, залишивши Людству велику спадщину: десять романів, двадцять п’єс, сотні повістей та оповідань, багато статей.
Творчість письменника забарвлена українським колоритом, у творах подані описи української природи, використано українську лексику, фольклор. Більшість подій, про які писав Шолом–Алейхем відбувалося в Україні. Його праці виходять мільйонними тиражами в перекладі на багато мов Світу, в тому числі на українську й, доки люди різних національностей будуть читати написані ним книги та відвідувати вистави по його п’єсах, буде жити пам’ять про великого українського єврейського письменника Світової Слави Шолом–Алейхема.
На минулому тижні, а саме 29 листопада 2016 року, розпочався цикл зустрічей з українськими письменниками у бібліотеках Львова під назвою «Літературні вечорниці».
Перша така зустріч відбулася у бібліотеці №18 (вул. У. Самчука, 22), де виступала Ірина Малишко, доктор філософських наук, авторка книги «Війна маленької людини».
Пропонуємо вашій увазі повну оновлену програму зустрічей що відбудуться з 29 листопада по 16 грудня 2016 року:
5 грудня
Зустріч з Остапом Дроздовим. Бібліотека-філія №38, Ніщинського, 27, поч. 15. 30
6 грудня
Зустріч з Остапом Дроздовим. Бібліотека-філія №15, вул. Повітряна, 88, поч. 16:00
7 грудня
Зустріч з Юрієм Винничуком. Центральна міська бібліотека ім. Л. Українки, читальний зал, вул. Мулярська 2а, 17.30
8 грудня
Зустріч з Юрієм Винничуком. Бібліотека-філія №41, смт. Рудно, Приміщення селищної ради, вул. Короленка,1, поч. 16:30
Зустріч з Іриною та Мар’яною Савками. Бібліотека-філія №15, вул. Повітряна,88, поч. 16:00
Зустріч з Софією Андрухович. Бібліотека-філія №32, вул. Виговського, 79, 17:00
9 грудня
Зустріч з Іриною та Мар’яною Савками. Бібліотека-філія №37, вул. Миколайчука, 1, поч.15.30
Зустріч з Галиною Вдовиченко. Бібліотека-філія №28, смт. Брюховичі, вул. Незалежності, 31, 16.00
Зустріч з Софією Андрухович. Бібліотека-філія №33, вул. Хуторівка, 24, 17. 00
Зустріч з Діаною Клочко. Львівська обласна універсальна наукова бібліотека, Відділ мистецької літератури, вул. Князя Романа, 32, поч. 17.00
10 грудня
Зустріч з Діаною Клочко. Перша Львівська Медіатека, вул. Мулярська 2а, 17.00
12 грудня
Зустріч з Ларисою Денисенко. Бібліотека Фонду Св. Володимира, вул. Антоновича, 22, 16:00
13 грудня
Зустріч з Ларисою Денисенко. Бібліотека-філія №6, вул. Городоцька , 139, 17.00
14 грудня
Зустріч з Владиславом Івченком. вул. Городоцька, 285, 15:00
15 грудня
Зустріч з Владиславом Івченком. Бібліотека-філія №23, вул. Тернопільська, 9, 16:30
Зустріч з Євгенією Кононенко. Бібліотека-філія №34, м. Винники, вул. Галицька, 49, 16. 00
Зустріч з Лесею Романчук та Тарасом Коковські. Бібліотека-філія №5 вул. Шота Руставелі, 8, 16:00
16 грудня
Зустріч з Галиною Вдовиченко. Центральна міська бібліотека ім. Л. Українки (вул. Мулярська, 2а), 16:00
Зустріч з Лесею Романчук та Тарасом Коковські. Бібліотека-філія №25 (І поверх), вул. Наукова, 60, поч. 16. 00
Зустріч з Євгенією Кононенко. Львівська обласна універсальна наукова бібліотека, пр. Свободи, 13, поч. 16.00
Заходи відбудуться у 25 бібліотеках міста, зокрема в тих, де діють читацькі клуби для пенсіонерів.
Це ще один проект ГО «Форум видавців» у межах благодійної акції для людей літнього віку «Третій вік: задоволення від читання». Де і як вони працюють – за посиланням.
Проект «Літературні вечорниці» здійснюється за підтримки Львівської міської ради, у межах проекту «Львів – місто літератури».
В четвер, 1 грудня 2016 р., в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. Крушельницької, 23) відкрилася перша персональна виставка працівниці музею, молодої художниці Надії Марцинюк «Віражі».
«П’ятнадцять років тому музейники вирішили, що час від часу, хоча б раз у році можна пошанувати самих себе і почали проводити різні заходи, зокрема виставки, де представляли роботи спочатку наших дітей, а згодом і власні. Тож, уже традиційно, перед святом Св. Миколая ми згадуємо про себе і свої родини, показуємо своїм дітям та внукам чим ми займаємося, щоб музей і для них став рідним домом» – розповіла під час відкриття виставки старший науковий співробітник музею Роксоляна Мисько-Пасічник.
Роксоляна Мисько-Пасічник
Автор виставки зростала у творчій родині (рідний вуйко – відомий скульптор Еммануїл Мисько) та завжди мала потяг до мистецтва: вишивала картини, ікони, сорочки; виготовляла прикраси з бісеру, металу, сутажу.
В 2014 р. у творчості художниці почався абсолютно новий етап – захоплення малярством. Через два роки позитивні відгуки фахівців, розширення числа замовників надихнули Надію Марцинюк на створення першої персональної виставки.
Надія Марцинюк
«Дуже приємно бачити ці роботи. Мені здається, що якраз вони відображають характер людини та її певні настрої. Особливо сподобалися натюрморти та квіти, які свідчать про те, що автор за два роки почула матеріал в руках і зуміла передати свій настрій образотворчими засобами» – поділився враженнями заступник директора музею Ігор Данилиха.
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
Експозиція виставки Надії Марцинюк «Віражі»
На виставці представлено різнопланові картини – пейзажі, натюрморти, квіти. Частина робіт створені з уяви, інша частина – з натури. А об’єднують їх почуття, які переживала автор в момент творення.
Багато експонованих картин уже знайшли своїх власників. Ще більше робіт не можливо було представити, оскільки вони зберігаються у приватних колекціях далеко за межами України.
Довідково: Марцинюк Надія Богданівна, народилася 5 жовтня 1966 р. в місті Тернополі в родині Богдана і Марти (з Миськів) Чуквінських. Згодом з батьками переїхала до Львова. Навчалася у Львівській середній школі № 1 (тепер – Академічна гімназія), середню професійну освіту здобула у Львівському ПТУ Облпобутуправління (спеціальність кравець верхнього одягу), вищу – в Московському сучасному гуманітарному університеті (спеціальність – юрист). Від 2012 р. працює в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові у відділі зберігання цінностей. Мама трьох дітей.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
