На сайті Львівської обласної ради оприлюднили відомості про трьох кандидатів на посаду директора КЗ ЛОР «Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка».
Отже, згідно з поданими документами, на крісло директора Музею Івана Франка у Львові претендують:
Роман Горак, нинішній директор Музею Франка;
Галина Корнєєва, очільниця Музею “Русалки Дністрової”, Музею-садиби Маркіяна Шашкевича та Фонду Маркіяна Шашкевича;
Богдан Тихолоз, франкознавець, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка.
Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка
Зазначимо, що згідно з Законом України “Про культуру”, “усі зацікавлені особи протягом семи днів з дня оприлюднення відомостей про кандидатів можуть подавати пропозиції та зауваження щодо кандидатур на електронну пошту органу управління, які передаються конкурсній комісії”.
Директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Роман Горак
Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка розташований у Львові, на вулиці Івана Франка, 150/152, у колишньому будинку Івана Франка, де Каменяр мешкав із 1902 по 1915 рік.
Богдан Тихолоз
Засновано музей 10 жовтня 1940 року. Філії відкриті у селі Нагуєвичі 1945 року та селі Криворівні, у якому Франко перебував щороку влітку в проміжок між 1901 та 1914 роками.
У музеї зберігається унікальна збірка реліквій, пов’язаних з життям і діяльністю видатного українського письменника, поета, філософа і науковця.
Галина Корнєєва
Починаючи з 1993 р., щороку у травні в музеї відбуваються Дні пам’яті І.Франка. У «Франковій вітальні» організовуються виставки, проводяться літературно-мистецькі зустрічі, свята, вечори.
У п’ятницю, 17 лютого 2017 року, у Львівській ОДА (вул. Винниченка, 18) відбулося обговорення стратегії розвитку театрів Львівщини на 2017 рік. В обговоренні взяли участь заступник голови облдержадміністрації Оксана Стоколос-Ворончук, директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Христина Береговська та керівники театрів Львівщини.
Зокрема, участь в обговоренні взяв художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун, директор-художній керівник Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича Микола Гнатенко, в. о. директора-художнього керівника Львівського академічного обласного театру ляльок Богдан Пукач, помічник художнього керівника Першого театру Ірина Артем’як, директор-художній керівник Львівського академічного театру естрадних мініатюр “І люди, і ляльки” Олексій Кравчук, директор Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки Микола Павлів.
Заступник голови облдержадміністрації Оксана Стоколос-Ворончук та директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Христина Береговська
За словами Христини Береговської, у 2017 році діятиме єдина Комплексна програма розвитку культури Львівщини. Вона передбачає підтримку театральної галузі одразу у кількох напрямках.
“Ми плануємо реалізувати проект “Український Донбас”, у межах якого творчі колективи гастролюватимуть на сході України. Також хочемо здійснити гастрольні тури на етнічні українські землі у Польщі, Словаччині, Угорщині, – зазначила Христина Береговська. – Окрім того, здійснюватиметься фінансова підтримка театральних фестивалів та нових постановок”.
Обговорення стратегії розвитку театрів Львівщини на 2017 рік
Згодом Христина Береговська у коментарі ZAXID.NET визнала, що некоректно висловилась і пояснила, що насправді мала на увазі гастролі львівських колективів до української діаспори закордоном.
«Мені повідомили з прес-служби, що я некоректно висловилась. Я не мала на увазі нічого поганого або конфліктного. Наші колективи часто їздять у країни, де є українська діаспора. Їх неодноразово запрошували представники української діаспори по усьому світу і в тому числі й до Польщі», – заявила Христина Береговська. За її словами, нещодавно, наприклад, були запрошення від української громади із Перемишля та з інших міст Польщі.
Вона також попросила не трактувати її слова неправильно, оскільки не вкладала у свій вислів такого змісту, який би міг зашкодити міжнародним стосункам України.
Федір Стригун на обговорення стратегії розвитку театрів Львівщини на 2017 рік
Художній керівник Національного академічного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун зазначив, що йому соромно за вигляд приміщення театру.
«Я 15 років назад ще говорив, що я німців чекаю, аби не соромно було львів’янам дивитися на це приміщення. Я спокійно не можу перейти вулицю, аби мені не сказали «пане Стригун, і коли ж то воно буде, чи вже скоро розвалиться?», – розповів Федір Стригун.
Він також наголосив на те, що міська влада не звертає увагу на «базари»(вернісаж та ринок «Добробут»), який псує вигляд театру.
Багато проблем та нарікань на недостатню увагу чиновників прозвучало на зустрічі з уст кожного з керівників театрів міста та області. Але чи зміниться на краще – невідомо, адже заступник голови облдержадміністрації Оксана Стоколос-Ворончук та директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ОДА Христина Береговська не дослухали директорів театрів, а посеред зустрічі залишили всіх і побігли в Львівську Оперу на урочистості до Тадея Едера.
Створити живий простір, який цікавитиме людей різного віку, приваблюватиме відвідувачів не лише з України, а з різних куточків світу; сформувати спільноту, яка зможе показати всім: Іван Франко — це стильно, цікаво і завжди актуально, а його дім — місце для натхнення та формування нації. Цікавими ідеями про переродження Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка поділився літературознавець, франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Богдан Тихолоз.
— Що Вас підштовхнуло взяти участь у конкурсі на посаду очільника музею?
— Ідея кандидувати на посаду директора, на перший погляд, досить несподівана, бо моя кар’єра досі розгорталася в академічному напрямі. Та власне перебування в університетському просторі, де постійно відбувається спілкування з різними генераціями — професорами та студентами, дає можливість формувати цілісне бачення потреб сучасного суспільства. Молодь, свідомість якої кардинально змінилася після Революції Гідності, відчуває надзвичайну спрагу за всім рідним — українським. І водночас розуміє, що національний культурний продукт мусить бути якісний, креативний, конкурентоспроможний, має відповідати вимогам сучасності. На жаль, у цьому сенсі маємо великий розрив між баченням молоді, яка прагне бачити не кумирів на п’єдесталах, а живих людей, у яких є чого повчитися, і традиційними формами увічнення пам’яті, популяризації видатних українців чи пам’яток.
Богдан Тихолоз
На культурній мапі України і Львова місцем пам’яті Івана Франка є не лише Личаківський цвинтар, де він похований, а передусім музей — його дім. Хотів би, щоб він був домом для різних людей, які приїжджають звідусіль, розмовляють різними мовами. І це відображало б сутність Івана Франка, який теж приїхав до Львова, теж розмовляв різними мовами, мав друзів різного віку, в різних куточках Європи, які були частими гостями в його домі.
— На яких прикладах формуєте власне бачення сучасного музею?
— Зі своєю сім’єю часто мандрую Україною і поза нею, полюбляємо відвідувати різні музеї. В деяких музеях нам дуже раді, а в окремих — складається враження, що для них найкраще було б, якби відвідувачі зовсім не приходили. І це неправильно, бо музеї — це важлива складова культурного ринку, а зважаючи на те, що живемо в висококонкурентному світі і хочемо бути на рівні з європейськими сусідами, мусимо змінити ставлення до цього.
Богдан Тихолоз з Дружиною Наталею та дітьми
Останнім часом мандрував трохи Європою і мав нагоду побачити, що відбувається там, як і чим живуть їхні музеї. І часом просто охоплював розпач від того, що в нас не так. В них буяє життя, дбають про відвідувачів, щоб було комфортно всім: людям з інвалідністю, батькам із дітьми — є пеленальні столикі, місця, де мами мають можливість погодувати немовлят; для дошкільнят у музеях працюють різні гуртки, проводять майстер-класи, школярі дуже часто мають там різні уроки, квести, вікторини, є цікаві програми для молоді та людей старшого віку. Особливо в цьому плані мені сподобався Відень.
— У чому мало б полягати реформування музею?
— Передовсім в музеї треба сформувати спільноту небайдужих людей, які різновекторно можуть долучитися до творення його як відкритого простору актуальної культури. Тобто це повинна бути не лише меморіальна пам’ятка, де ми згадуємо Франка (місце памʼяті), а й місце творчості, де показуємо його живого, справжнього, відкритого. Музейний простір має надихати, там повинні повсякчас відбуватися різні мистецькі й наукові заходи. Мені доводилося бути консультантом великих молодіжних фестивалів — „Франко Фест“ і „Франко. Місія“, які молодь власне й робила для того, щоб через різні цікаві форми донести українську культуру до своїх ровесників. І це справді дієво.
Богдан Тихолоз. Філософська лірика Івана Франка.
Моє бачення музею — живий відкритий простір спілкування і творчості для багатогранних особистостей. Щоб люди могли зреалізуватись свої різні запити, то й музей має бути різний за наповненням. Це благодатний ґрунт для організації дискусійного клубу, проведення наукових конференцій та семінарів, зацікавлення творчих людей школами чи майстер-класами з різних ремесел. Також це чудовий простір для різних невеликих фестивалів, днів театру, музики, літератури… Зрештою, говорячи про літературу, музей асоціюється виключно з творчістю Франка, хоча, думаю, він мав би бути різновекторний: з проведенням літературних батлів, дискусій між представниками різних генерацій, творенням своєрідних платформ, де могли б представляти свою творчість літератори-дебютанти, відомі письменники та «живі класики», тут могли б відбуватися презентації книг від видавництв, а також є чудова можливість організувати кінолекторій, в теплі пори року навіть під відкритим небом.
Богдан Тихолоз
Окремо варто приділити увагу родинам. Бо це був дім не однієї особи, а його цілої сім’ї. На жаль, зараз туди майже не приходять сім’ї з дітьми. Тому треба підтримати родинні відвідування. Для цього не треба вигадувати чогось особливого. Франкова родина любила колядувати, тож і тепер там має бути не просто Різдво в музеї, а коляда, яка триватиме цілі свята, а на Великдень сімʼї можуть спільно розмальовувати писанки чи водити гаївки. Тобто потрібні культурні акції, які гуртують людей.
— Як вважаєте, чи є можливість для розширення діяльності музею за його територію?
— Саме його розташування — поруч музей Грушевського (унікальний випадок, коли таких два велетні думки жили поруч), величезний відпочинковий простір Стрийського парку, дитячий еколого-натуралістичний центр, де сходяться школярі (можливість для спільних проектів), дитяча залізниця, куди приходять цілі сім’ї, Український католицький університет із великою студентською громадою, церква Святої Софії — вказує на те, що його діяльність треба розширювати, виходити поза стіни. Зрештою, можна розробити екскурсійні маршрути і не лише Франковим Львовом, а в співпраці з іншими музеями, наприклад, до Франка на батьківщину в Нагуєвичі, чи навіть усією Бойківщиною, де він багато де бував: Тухля, Урич, Східниця… Ще один цікавий напрямок у Криворівню, на Гуцульщину де також є Музей Івана Франка. В цьому потужний потенціал, який варто розвивати.
— А як щодо самих експозицій? Чи могли б вони „вийти“ з будівлі музею?
— Є багато форм мандрів. Для Франка це дуже органічно, бо він дуже багато любив ходити, їздити. Передовсім треба було б створити віртуальний 3D тур музеєм, який повинен бути залінкований на всіх мапах в інтернеті (знаю фахівців, які готові це зробити). Також мають бути пересувні мобільні виставки, щоб можна було їздити в кожен куточок України зі сучасним мультимедійним супроводом.
Богдан Тихолоз
Думаю, що варто також налагоджувати зв’язки з різними установами в Україні та світі, і не лише музейними, щоб реалізовувати спільні проекти. Іван Франко був знаним перекладачем із багатьох мов, у його перекладній спадщині твори Данте, Петрарки, Гете, Шекспіра, Сервантеса… Можна робити віртуальні дні творчості Франка в музеї Шекспра, чи — Шекспір „гостюватиме“ в нас. Це було б не лише цікаво, а й по-новому презентувало Україну для світу.
— Втілення цих всіх задумів і змін потребують чималих ресурсів, як Вам вдасться це вирішити?
— Я переконаний, що передовсім має бути інтелектуальний ресурс, бо все починається з ідей. Якщо вони є, то знайдуться люди, готові їх розвивати і, відповідно, гроші для їх реалізації. Музеї не можуть існувати без державної підтримки, та мають дбати і про залучення коштів не лише від продажу квитків, а й сувенірної продукції, інформаційно-аналітичних буклетів, книжок, через різні грантові програми.
— Які, на Вашу думку, першочергові завдання стоять перед музеєм?
— Іван Франко — це національний символ, топ-фігура, з якою має асоціюватися Україна у світі. Він не був пересічним українцем, а високим інтелектуалом, який на рівних спілкувався зі своїми європейськими сучасниками, його знали в світі. А одна з небезпек — провінціалізація і регіоналізація нашої культури. Франка треба сприймати не як великого бойка, галичанина, західняка, а як великого українця і європейця. І саме музей Франка має бути місцем єднання, творення бренду, з яким ототожнюватимуть нас у світі.
Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка
Завдання музею — забезпечити не лише інтелектуальний зв’язок, а й емоційний. Будь-який відвідувач має винести звідти два переконання: передовсім — що Франко дуже „крутий“, видатний і цікавий, а по-друге — що цей музей дуже затишний, і варто повернутися туди знову.
В п’ятницю, 17 лютого 2017 року, у конференц-залі Львівського історичного музею (пл. Ринок, 6) відбулося підписання Угоди про співпрацю між Львівським історичним музеєм та Національним історичним музеєм Республіки Білорусь .
Угоду підписали директор Львівського історичного музею Роман Чмелик та директор Національного історичного музею Республіки Білорусь Олег Рижков.
Під час зустрічі заступник голови Львівської облдержадміністрації Оксана Стоколос-Ворончук, директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Христина Берговська та заступник міністра культури Білорусі Василь Чернік також розглянули питання активізації співпраці між українськими та білоруськими музеями.
“У нас є багато завдань і сподівань стосовно цієї міжнародної співпраці. Не потрібно чекати, що країна зробить для тебе, треба самим змінювати країну на краще. А культурний місток між Україною і Білоруссю – зерно, яке проростатиме плідною співпрацею між нашими країнами у різних сферах”, – зазначила Оксана Стоколос-Ворончук.
Вирішення багатьох важливих математичних проблем було знайдено в сигаретному димі львівської “Шотландської кав’ярні” (Шкотської). На жаль, багато рішень через це так і не були втілені в життя. Написані вугільним олівцем на столі, вони не змогли протистояти прибиральнику, який протирав столи.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Випадкові гості цього кафе, яке розташовувалося на Академічній площі, поруч з університетом імені Яна Казимира, були дуже здивовані, побачивши групу чоловіків, котрі сиділи за столом і щось малювали на його мармурової стільниці або просто сиділи мовчки, пили каву і дивилися один на одного відчуженим поглядом. Саме так виглядало це місце за спогадами самого молодого Станіслава Улама, одного з лише двох студентів, які користувалися привілеєм бути в групі обраних.
До цієї групи входили найбільші розуми математичної школи Львова, такі як: Стефан Банах, Хьюго Штейнхауз, Станіслав Мазур, Владислав Орлич, Юліуш Павло Схаудер, Антоній Ломніцкі, Марек Кац, Станіслав Ружевич, Влоджімеж Стожек, Стефан Качмаж, Станіслв Сакс і Улам.
Площа Академічна, поч.ХХ ст.
Все відбувалося тільки тут, в кав’ярні, а не в стінах респектабельних академій, де зародилися основи сучасної математики. Але чому в кав’ярні? Звичайно ж, математики розробляли нові ідеї і під час офіційних засідань математичного товариства, але більшість найцікавіших дискусій починалися за чашкою кави, або чаркою алкоголю. Спочатку вони збиралися в кав’ярні “Рома”, але її власник заборонив зібрання і тоді вони вибрали інше місце – “Шотландське кав’ярні”, господар якої був доброзичливішим і поставився з розумінням до інтелектуальної значущості цих зборів.
С. Банах у 1930-ті рр.
“Шотландська кав’ярня” було місцем зустрічі не тільки для математиків, але також і для всесвітньо відомих філософів, таких як Тадеуш Котарбінський, Владислав Татаркевич і Роман Інгарден.
Серцем математичної групи і “першим серед рівних” був професор Стефан Банах творець досить нового, на той час, і дуже сучасного, функціонального аналізу, який був однією з найважливіших тем для обговорень. Банах був не тільки видатним математиком, але і дуже цікавою людиною. Будучи позашлюбним сином жінки, приписаної до шотландського полку (він ніколи її не бачив) і звичайного клерка, він ніколи не вчився в університеті (був самоуком), але незважаючи на це став професором у віці 35 років! Він не міг працювати в тихих місцях, йому потрібна була галаслива обстановка. Часто траплялося так, що після зборів в “Шотландській кав’ярні» він вирушав у бар біля залізничного вокзалу, щоб продовжити свої роздуми!
Математик світової слави Стефан Банах у “Шкотській”. Фото 1930-х років – приватний архів сім’ї Герлінде Гранітцер
Оскільки Банах не любив робити докладних записів, багато з них були втрачені. Одна з його наукових робіт була зафіксована в записах його помічника, а професор тільки підписався в кінці. Мозок у нього зазвичай працював дуже швидко, як комьпютер. Не дивно, що американці дуже хотіли, щоб він працював у них, але Банах був прив’язаний до Львова і тому відмовлявся навіть від найпривабливіших пропозицій. Ходять чутки про його відповідь на пропозицію Норберта Вінера, батька кібернетики, зроблену Банаху через Джона фон Неймана. Нейман дав вченому чек, в якому була вписана одиниця і сказав, що Банах може дописати стільки нулів, скільки забажає, але математик відповів, що цього не вистачить для того, щоб він виїхав зі Львова.
Пропозиція виїхати в США було прийнятa Уламом, котрий у той час був одним з членів групи Лос Аламос, яка працювала над створенням ядерної бомби. Його математичні успіхи виникають з робіт, написаних в “Шотландській кав’ярні”.
Зустрічі, які проходили під чарочку алкоголю, математики жартома називали “банахалія” (за аналогією з античною вакханалією), яка могла тривати кілька годин. За спогадами Улама, Банаха було важко втомити або змусити випити більше, ніж він може. Він також згадував, що відчував необхідність у мозковому штурмі тільки в Лос Аламосі. Жодна людина з групи не заздрла успіху своїх колег, всі вони хотіли лише робити більше математичних відкриттів.
Станіслав Улам, Львів, 13 квітня 1909 року
Деякі математичні проблеми народжувалися під час цих зустрічей, але часто траплялося, що Банах, Мазур або Улам приносили їх з собою, спеціально для вирішення в кафе. Більшість з них були пов’язані з функціональним аналізом. Оскільки час минав, мармурові стільниці кав’ярні все більше були списані різними математичними знаками і символами, складними теоріями та їх доказами, і всі ці написи були зрозумілі лише цим, обраним, людям. Але оскільки написані вони були на столі або на паперових серветках, то були загублені назавжди. Так, серед серветок, було втрачено доказ найважливішої теорії, пов’язаної з функціональним аналізом Банаха – результат сімнадцятигодинної зустрічі.
Поява “Шкотської книги”
Навіть геній математики не може зрівнятися з мудрістю і кмітливістю жінки. Цією жінкою була Люція Банах, дружина Стефана, яка купила чоловікові зошит для запису завдань і їхніх рішень. Так і з’явилася легендарна “Шкотська книга”, яка була не тільки зібранням цікавих ідей і різних проблем, вирішення яких було знайдено лише через багато років, а також свідченням тих часів, інтересів і способу життя математиків 30-років з міста Львова. Книгу зберігав метрдотель, який тримав її в секретному місці і віддавав математикам на їх прохання.
“Шкотська книга”
Перший запис був зроблений Банахом 17 липня 1935. Математики намагалися записувати в книгу тільки найважливіші проблеми, не зачіпаючи тривіальних питань, але вони не завжди могли стежити за тим, що туди записується. Тому в даній книзі фундаментальні питання змішуються з деякими найпростішими проблемами. Одні проблеми були вирішені дуже швидко, а рішення для інших шукали роками. У більш ніж 20 випадках, людям, котрі змогли вирішити деякі з цих задач, були вручені нагороди з рук тих, хто вперше зіткнувся з цими питаннями.
Перші нагороди були досить скромними, наприклад, кілька пляшок пива або пляшка вина. Але через деякий час, подарунки стали більш оригінальними: фондю в Женеві, 100 грам ікри, вечеря в ресторані “У Джорджа” або “У Дороті” в Кембриджі (їх придумав англієць А. Дж Уорд), або пляшка віскі у вимірах більше нуля (ідея фон Ньюманна). Найоригінальніший приз вигадав Станіслав Мазур – це був живий гусак! Птах був вручений шведському математику Перу Енфло, який вирішив проблему номер 153 через 36 років після її появи, а приз йому вручав сам Мазур.
Професор Мазур вручає приз Перу Енфло
В “Шкотській книзі” зафіксовані 193 проблеми. Деякі з них були поставлені іноземцями, такими як вищевказані Уорд, фон Ньюманн, Моріс Фреше, Кампе де Ферье, Оффорд, російські математики Микола Боголюбов, Павло Александров, Сергій Соболєв і Лазар Люстерник.
Війна:
Початок Другої світової війни було несподіванкою для вчених зі Львова. Влітку 1939 Мазур і Улам, які приїжджали до Львова щороку, почали обговорювати різні способи захисту “Шкотської книги”. Вони навіть хотіли закопати її на футбольному полі.
Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа 23 вересня 1939 Львів став частиною Радянського Союзу, завдяки чому в “Шотландської книзі” з’явилися замітки, написані росіянами. Двадцять дев’ятого червня 1941 місто було окуповане німцями, які вирішили знищити всіх польських учених. У перші дні липня більше 40 професорів були розстріляні нацистами. Багато членів Львівської математичної школи не пережили війну.
Хуго Штейнхауз
Стефан Качмаж став першою жертвою – оскільки він мав військове звання лейтенанта, він був застрелений російськими в місті Катинь в 1940 році, разом з тисячами інших польських офіцерів. Професор Антоній Ломніцкі, професор Станіслав Ружевич і Владислав Стожек були застрелені 4 липня 1941 у Львові. Герман Уерб, який був змушений жити в гетто, покінчив життя самогубством в 1942 році, щоб уникнути жорстокої смерті в “машині смерті”. Станіслав Сакс був убитий співробітниками гестапо в 1942 році, а в 1943 році Юліуш Схаудер був розстріляний німцями. Банах першим став співпрацювати з українською владою, і під час німецької окупації йому вдалося вижити, але тільки для того, щоб 31 серпня 1945 померти від раку (він багато курив). Серед тих, кому вдалося вижити і продовжити свою наукову роботу в польських академіях були: Штейнхауз, Мазур і Орлич. Улам і Кац врятували свої життя завдяки імміграції в США в довоєнний час.
Післявоєнний час:
“Шкотська книга” вціліла завдяки зусиллям Луції Банах, яка перевезла книгу до Вроцлава, де в той час проживав Штейнхауз. У Вроцлаві були створені машинописні копії книги, одна з яких у 1956 р. була відправлена Уламу. Коли математики усього світу дізналися про існування цієї книги, то почали просити Улама про її публікацію. Після консультації зі Штейнхаузом, вчений вирішив перекласти книгу на англійську мову, щоб якомога більше людей дізналися про її існування. Оскільки багатьох з її авторів вже не було в живих, він вирішив зберегти всі записи без будь-яких змін.
Будинок на пр-ті Шевченка, нині із готелем “Атлас” і “Шкоцьким” рестораном. Фото 2015 року
“Колекція цих записів допомагає створити уявлення про сферу інтересів невеликої математичної групи, ілюструє методи їх роботи і хід думок, а також відображає неформальний спосіб життя одного з найважливіших математичних центрів” – писав Улам у передмові до книги. У 1977 році машинописні копії були передруковані, а в 1981 році вийшла “Шотландська книга: математика в ”Шотландському кафе“” під редакцією Р. Даніеля Молдіна – версія з коментарями та лекціями з математичною конференції.
У цій статті ми не мали наміру аналізувати роботу львівської математичної школи і зміст “Шотландської книги”. А лише нагадати про ті незвичайні часи, незвичайних людей і їх незвичайний підхід до математики. Кращий опис яких ми знайшли в мемуарах Станіслава Улама, який в 1969 році писав у своїй книзі: «Зустрічі з Банахом, а найчастіше з Банахом і Мазуром, створювали особливу атмосферу, яка могла виникнути тільки у Львові. Можливо, така тісна співпраця була чимось новим у математичній сфері, або, принаймні, таким масштабним і плідним.
В середу, 22 лютого 2017 року, о 19:00 в концертній залі ім. С. Людкевича Львівської обласної філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться розкішний концерт. До Львова завітала флейтистка одного із найпрестижніших та найвідоміших оркестрів світу Concertgebow Amsterdam, українка за походженням, яка зробила блискучу кар’єру в Європі – Марія Семотюк. Разом з оркестром Collegium Musicum, вона подарує вам вишукану музику Йоганна Себастіана Баха та його сина Карла Філіпа Емануеля.
Що спільного та що відмінного в музиці Йогана Себастіана Баха та його синів? В свій час їхня слава затьмарила славу батька, адже вони були людьми вже іншої епохи. В їхній творчості переважає світська музика. Легкість, елеґантність, блиск та вишуканість світської людини. Натомість Йоганн Себастіян, це надзвичайно потужний підсумок всієї поліфонічної музики, яка була до нього. Гігантське переплавення всього. Органічне та природнє. Він підготував ґгрунт для всієх подальшої музики.В один вечір ви зможете відчути, наскільки далекі бувать батьки і діти в своєму сприйнятті світу. Хоча, можливо, не такі вже й різні…
Постер концерту Марії Семотюк з оркестром Collegium Musicum
Камерний оркестр Collegium Musicum був заснований 2014 року на базі однойменної мистецької спільноти у Львові. Ініціаторами створення колективу були дириґент Іван Остапович та поет, літературознавець Тараса Демко.
За роки існування, оркестр став відомим в Україні та за її межами. Учасник престижних музичних фестивалів у Львові. Співпрацює з такими відомими музикантами як дириґент Лев Маркіз, піаністи Андрій Гаврилов, Антоній Баришевський, Дмитро Чоні, скрипалі Сергій Островський, Кирило Шарапов, Ігор Завгородній, Орест Смовж, віолончеліст Денис Северін, вокалісти Крістіан Гільц, Ріхард Реш, Тетяна Журавель.
В репертуар оркестру входить музика різних епох, від барокової до сучасної.
В програмі концерту прозвучать твори:
Й.С.Бах – Вибрані контрапункти з “Мистецтва фуги”
К.Ф.Е Бах – Соната соль мажор для флейти і контінуо
К.Ф.Е Бах – Концерт для флейти з оркестром соль-мажор
Виконавці:
Марія Семотюк-Шлафке – флейта
Давід Шлафке – клавесин
Камерний оркестр Collegium Muscum
Іван Остапович – диригент
Цей період у розвитку нафтової промисловості пов’язаний з Бориславом, де було виявлено багаті нафтові джерела, що почали домінувати над виробництвом всіх інших шахт; всі компанії перенесли до Борислава свою основну діяльність, і там почав концентруватися трафік буріння.
Перевезення ропи до Печенiжинської рафінерії та вивiз продукції до Коломиї здiйснювалися возами, а з 1886 р. – новозбудованою залізницею: 1 листопада 1886 р. відкрито гілку Коломия – Печенiжин (14 км) та Надвірнянське передмістя – Шепарівці – Княждвір (7 км), а 1 грудня –Печеніжин – Слобода Рунгурська, довжиною 10,9 км.
Нафтові вишки в Бориславі, 1911 рік
1886 р. у Слободі Рунгурській функціонувало 13 нафтових свердловин, за що було сплачено понад 2 тис. зол. податку, та декілька свердловин у Космачі. У 1885 р. у Слободі Рунгурській видобуто 17,1 т нафти на суму 668 тис. зол. ринських (3,9 за 1 ц). Внаслідок бурхливого розвитку Слобiдського родовища, в 1880 рр. у багатьох мiсцевостях побудовано підприємства з дистиляції нафти. Нафту, що видобувалася на Гуцульщині переробляли підприємства у Коломиї («Gartenberg i Sp.», «Fiebich i Sp.»), Королівці («Brettschneider Leizor»), Печеніжині («Szczepanowski i Sp.»), Рунгурах («Auerbach Schmelke»), Сопові («Winzenz i Sp.»), Вербіжі («Weiser i Sp.», «Bloch i Sp.») – на всіх нафта з Слобідського родовища, Микитинцях («Fischer W.») – з Космацького та Пасічній («Griffel i Sp.») – з Пасічнянського родовищ. За використання природних ресурсів ці підприємства сплатили до казни понад 750 тис. зол. податків.
Печенiжинський завод став одним iз найбiльших в Австро-Угорщинi (закритий у 1928 р.), на ньому працювало близько тисячі робiтникiв i службовцiв. Щодобовий об’єм переробки нафти складав 60–100 т. Це було найбiльше промислове пiдприємство Гуцульщини, яке приносило власникам значнi доходи; робiтники ж працювали у важких умовах і за низьку плату. Біля нього започатковано виробництво парафiнових свiчок.
Нафтові вишки в Бориславі, 1911 рік
Родовища нафтової ропи, крiм Слободи Рунгурської, були виявленi також і в iнших мiсцях, насамперед у Пасiчнiй, Биткові й Делятині. Найпотужніше Битків-Пасічнянське родовище займало площу 200 км2. Буріння там розпочалося в 1886–1888 рр. – діяло чотири свердловини, на яких видобуто 63,2 т нафти на суму 4310 зол. (6,82 за 1 ц). У 1885 р. у Галичині 359 великих і середніх копалень озокериту і нафти, яка перероблялася на 60 рафінеріях.
Нафтопродукти транспортували не лише місцевими транспортними артеріями, але й міжнародними лініями. У 1885 р., зокрема, ці продукти перевозилися залізницями: Північною Цісаря Фердинанда; Галицькою Кароля Людвіка; Львівсько-Чернівецькою; Угорсько-Галицькою; Архикнязя Альбрехта, Дністрянською, Тарнівсько-Лелухівською, Галицькою Трансверсальною. Загалом через Галичину перевезено 94375 т бензину, 65327 т асфальту, смоли і мастил.
Нафтові вишки в Бориславі, 1913 рік
Отже, починаючи з 1884 р., почалося цілеспрямоване та систематичне буріння у Бориславі. У зв’язку з досить примітивною технікою на початках продуктивність була низькою. Однак, завдяки поліпшенню якості дослідження нових нафтоносних площ і якості буріння, швидко виріс об’єм видобування нафти, досягнувши апогею в 1908, 1909, 1910 рр. Навіть у 1897 р. Борислав ще не відігравав ніякої провідної ролі у плані видобування вуглеводів у Європі. Лише З 1898 р. Борислав розпочав ходу, щоб отримати найближчим часом провідну роль в країні і в Європі.
Наприкінці XIX ст. Галичину було поділено на шість гірничих регіонів, які об’єднувалися у чотири гірничих округи: Краків; Ясло; Дрогобич; Станиславів.
Нафтові вишки в Бориславі, 1911 рік
Наприкінці XIX ст. у 64 місцевостях Галичини видобуто 452,2 тис. т нафти. Відповідно розвивалася нафтопереробна галузь. Спочатку будувалося багато (у 1890 р. понад 200) дрібних кустарних підприємств, проте вони дуже скоро виявилися нерентабельними і до кінця 1890-х рр. більшість їх закрилася. Залишилося лише близько 50 найбільших підприємств, в яких було зайнято понад 700 чоловік. Із цих підприємств тільки три мали по 51–100, а шість – по 21–50 робітників. Нафтопереробне виробництво і далі залишалося дрібним, слабо механізованим – іноземному капіталу вигідніше було вивозити нафту поза межі краю в сирому вигляді.
1886 р. держава розпочала експлуатацію нафтових родовищ у Пасічній, 1889 р. – у Майдані, 1897 р. – у Биткові. Початкові дебіти – 30 т/добу. У Пасічній, Майдані та Биткові нафту видобували з відносно невеликої глибини у легкодоступних шарах земної поверхні. У Биткові перша свердловина не дала позитивного результату, а через два роки інша дала промисловий приплив нафти, після чого темпи буріння зросли. До 1913 р. там експлуатувалося 26 свердловин, з яких щорічно видобували 36,7 тис. т нафти.
Нафтові вишки в Бориславі, 1914 рік
У 1897 р. вийшла «Карта Галичини», на якій показані нафтові поля поблизу Добротова, Чорного Потоку, Слободи Рунгурської, Космача, Ворохти, Яблуниці, між Битковом та Любіжнею. С. Витвицький згадував про місцезнаходження нафти у Прокуравi та поблизу Жаб’я. Однак, вони не привернули уваги пiдприємцiв, i лише мiсцевi жителі використовували нафтову ропу для змащування возiв i освiтлення. В Акришорах, на виявленому джерелі нафти, її експлуатацiя була короткочасною i швидко занепала. В 1868 р. згадувалося, що «фабрика в Акришорах пiдупала, стоїть як стояла, а з тiєї криницi бiля фабрики черпають селяни щоденно по-трохи нафти». 1893 р. у Слободі Рунгурській отримано 9870 т нафти. Пересічна глибина свердловин становила 200–300 м.
Нафтові вишки в Бориславі, 1915 рік
Перше глибоке буріння в Бориславі від імені «Карпатського нафтового товариства» в 1893 р. розпочав Владислав Длугош (1910 р. у Львові як акціонерне товариство було створено Галицький народний банк для сільського господарства і торгівлі, ініціаторами появи якого були Віденський Австрійський земельний банк та група нафтових магнатів на чолі з тодішнім австрійським міністром зі справ Галичини Владиславом Длугошем, який з часом став сенатором Другої Речі Посполитої). До того часу Борислав був відомий тільки з існуючих шахт, де видобували земний віск (озокерит). Дуже скоро стало очевидно, що під шарами озокериту є багаті родовища нафти. Вже в 1897 р. з перших бориславських свердловин отримано значний приплив нафти і з тих пір виробництво у Бориславі почало швидко зростати; з’являлися нові потужні свердловини, серед яких «Фейлер», що давала 500 т нафти в добу. Підприємець Владислав Шуйський на початку XX ст. пробурив у Тустановичах свердловину «Литва», яка також дала значний приплив нафти, що було відрадним фактом у перспективах розвитку нафтового бізнесу у Бориславсько-Тустановицькому родовищі. Саме там впродовж короткого часу з’явилося безліч бурових веж, із запаморочливою швидкістю створена нова мережа нафтових компаній, в основному за сприяння національного капіталу. Однак, вже 1903 р. там з’являється й потужний іноземний інвестор.
У Бориславі і Тустановичах почалася нафтова лихоманка, кожна компанія хотіла швидше сусіда досягнути нафтових пластів, швидше дістатися до глибших горизонтів і отримати десятки або сотні тонн сирої нафти у добу; видобуток нафти зростав з вражаючою швидкістю, незабаром з’ясувалося, що виникла проблема у резервуаруванні нафти-сирцю. І це не випадково, адже нововведені свердловини давали значні дебіти.
Нафтові вишки в Тустановичах, 1914 рік
Наглядним прикладом була свердловина «Oil City» в Тустановичах, з якої щодобово фонтанувало до 1000 т нафти, яка текла в потоки і втрачала свої якості та, відповідно, ціну. Ціни на таку нафту впали до вкрай низького рівня (1–1,5 корон за 100 кг) і промисловість почала відчувати серйозну внутрішню кризу. Австрійський уряд під тиском Кола Польського у Відні побудував у Дрогобичі велику рафінерію для виробництва «ропалу» або рідкого палива для локомотивів; нафтопереробний завод працював на всю потужність і галицькі нафтопродукти отримали зарубіжні ринки і нафтова промисловість Галичини стала світовою індустрією, з якою почали рахуватися зарубіжні країни та їх капітал.
Великим поштовхом до збільшення видобування нафти стало відкриття Східницького нафтового родовища у 1895 р., де відкрито великі шиби «Jakób» та «Cecylia», що дали 80 тис. т нафти вже у 1896 р. Після Східниця прийшла черга до Борислава (першу свердловину у 1895 р. пробурив Мак-Ґарвей), який в короткий проміжок часу відсунув інші регіони Галичини на задній план. До кінця XIX ст. щоденна норма видобування нафти у 10 т з однієї свердловини стала реальністю. Дещо пізніше з I нафтового горизонту (на глибині 750 м) щоденно свердловина давала до 40 т нафти.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Олександр Авґустинович (1865–1944) – галицький художник вірменського походження. Народився він 7 лютого 1865 р. у Іскшині. Середню школу він закінчив у Жешуві, а згодом вирішив вчитися на художника. Тому й поступив у 1883 р. в Краківську художню школу (тут йому викладали такі імениті художники, як Фелікс Шиналевський, Владислав Лущкевич та Ян Матейко). Далі, в 1888 р. продовжив своє навчання в Мюнхені, у приватній школі Ш. Гольосси. Завершивши студії художник подорожував Італією та Угорщиною, а з 1890 р. оселився у Львові.
Автопортрет Олександра Авґустиновича, 1895 р.
Ось як описуються ті роки життя молодого художника у ювілейному збірнику до 50-ти річчя його творчої діяльності:
«В році 1890 Олександр Авґустинович осів у Львові. Вподобав собі те місто, пережив у ньому найкращі та найбурхливіші роки своєї молодості <…> Львівський період мав вирішальне значення для місця Авґустиновича у польському мистецтві. Хоча у Львові й не було ані Мистецької академії, ані місцевої богеми, зате тут була група добрих художників, висококультурна аристократія з Поділля і залюблені в мистецтво міщани.
Портрет батька, 1937 р.
Був ще один момент, який не міг нехтувати жоден митець – Львів був розташований по сусідству до нафтових родовищ, де народжувалися і гинули величезні маєтки. Психологія людей, які тяжіли до Львова, як культурного середовища, не була налаштована на художні експерименти і новаторства, а радше на добре традиційне мистецтво. Місто Рейханів, Ґротґера, Юліуша Коссака, Родаковського, Яна Стики не швидко погодилося з новинками імпресіоністичного малярства, переконати їх мусили місцеві художники, бо чужим львів’яни не вірили.
Відомо – свій свого в полі не залишить. В цій не бурхливій, зате дуже культурній атмосфері довоєнного Львова здобув собі Авґустинович ім’я видатного портретиста»
Портрет дружини художника, 1893 р.
«Дочки», 1907 р.
«Мої три дочки», 1912 р.
Тут він прожив понад 20 років – до початку Першої світової війни. 1895 р. одружився із Анною Чемеринською, з якою мав три доньки: Станіславу (нар. 1897 р.), Софію (1899 р.) та Олександру (1901 р.). Олександр Авґустинович був активним учасником львівських художніх виставок, членом львівської Спілки польських художників, а також варшавського Клубу польських акварелістів, з 1925 р. – дійсним членом Товариства популяризації образотворчих мистецтв. Художник відкрив у Львові приватну мистецьку школу (тут навчалася відома львівська художниця-графік Ванда Коженьовська, живописець Марія Шаєр-Гурська та інші).
Центральний плафон залу для глядачів Львівського оперного театру. Автором алегоричних фігур «Музика» та «Натхнення» є Олександр Авґустинович
На поч. 1900-х рр. Олександра Авґустиновича, як одного із провідних львівських художників, Зиґмунт Ґорґолевський запросив до участі в оздобленні Великого міського театру (тепер – Театр опери та балету ім. С. Крушельницької), де він виконав окремі розписи для залу глядачів і дзеркального залу.
«Відпочинок», 1890 р.
«Капличка під Гевонтом», до 1907 р.
«Перед старим костелом в Сенковій», 1910 р.
Як художник, Авґустинович належав до покоління «Молодої Польщі», мистецькі пошуки якого стали своєрідною предтечею модернізму. У той самий час, наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст., на європейських теренах відбуваються процеси відродження різних національних культур та створення, в рамках цих процесів, національних мистецьких стилів.
«Пейзаж біля Татрів», 1916 р.
«Королева Ядвіґа»
«Цвітіння яблуні»
Пізніше, вже у ХХ ст., Авґустинович вважав себе послідовником ідеолога польського модернізму, письменника, філософа та художника Станіслава Ігнатія Віткевича (1885–1939), з творчістю якого він мав можливість ознайомитися безпосередньо у Закопаному, куди переїхав зі Львова в 1914 р. У 1921 р. Олександр Авґустинович покинув Закопане і оселився у Познані. Але до кін. 1920-х рр. продовжував брати участь у львівських виставках.
«Гуцулка»
«Дівчина в народному одязі»
«Сільська дівчина в червоній хустці»
Малював аквареллю, пастеллю та олійними фарбами краєвиди, жанрові композиції, але здобув популярність насамперед як портретист. Часто виконував портрети в техніці акварелі. Неодноразово отримував нагороди саме як портретист – у цьому жанрі він славився вмінням передати характер людини, яку малював. Його «Автопортрет» на міжнародній виставці у Берліні 1895 р. був нагороджений золотою медаллю.
«Горянин грає на волинці», до 1939 р.
«Молодий горянин», 1910 р.
«Горянин»
В 1925 р. на виставці “Польський портрет” за свої роботи Авґустинович також отримав найвищу нагороду. В 1937 р. на честь 50-річчя творчості був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги. Помер у Варшаві 23 серпня 1944 р. Твори художника зберігаються у багатьох музеях Польщі (Варшава, Познань, Краків, Бидгощ, Вроцлав, Горліце, Сльонск Опольський, Жешув, Ланьцут тощо), а також у Львові – у Львівській галереї мистецтв та Львівському музеї історії релігії.
Христина БАЗЮК
Джерела:
Donigiewicz, 50-letni jubileusz twórczości artystyczno-malarskiej Aleksandra Augustynowicza 1886-1936 / «Gregoriana», 1937.
У понеділок, 20 лютого 2017 року, о 16 годині у приміщенні Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) до 100-річчя від дня народження схимонахині Марії Ляхер відбудеться вечір пам’яті. Проводить вечір пам’яті Львівський музей історії релігії спільно з Музеєм сакрального мистецтва Львівської архієпархії УГКЦ імені о. Антона Петрушевича.
У «Музейній вітальні» зберуться представники духовенства, літератори, історики, монахи. Єпископ-помічник Львівської архієпархії УГКЦ владика Володимир Груца вестиме мову про сестру Марію, яка ще з дитинства мала потяг до вищого, чистого і духовного життя. Своїми спогадами про неї поділиться ієромонах Севастіян Дмитрух, схимонахиня монастиря студійського уставу Юлита Похудай, голова Львівської обласної організації Національної спілки письменників України Ігор Гургула, магістр історії, співзасновник та вчений секретар Львівського медієвістичного клубу Юрій Скіра.
Схимонахиня Марія Ляхер
Учасники зустрічі зможуть переглянути виставку особистих речей Марії Ляхер, слайд-програму «З фотоальбому сестри Марії» – світлини різних періодів життя схимонахині.
Довідка. Марія (Фаїна Ляхер) народилася у єврейській родині Ляхерів, Габріеля і Мальвіни, 12 січня 1917 року. Зростала в Перемишлянах Львівської області. Тут закінчила гімназію. Навчалась у Львівській національній музичній академії імені М. В. Лисенка, але через війну полишила заняття.
Схимонахиня Марія Ляхер
До християнської віри Фаїну Ляхер привели життєві випробування, які випали на долю її і родини під час німецької окупації. Порятунок прийшов від українських націоналістів, зокрема члена ОУН Володимира Заплатинського, з яким навчалася ще у гімназії, якого любила й за кого молилася усе своє життя. Саме він спровадив майбутню сестру Марію до отців-студитів Унівського монастиря. Свої перші обіти вона склала у присутності Климентія Шептицького, а схизму прийняла 1950 року. Жила у Якторівському монастирі, проте після війни її разом з іншими сестрами «попросили» з монастиря. Марія повернулася у Перемишляни. Працювала секретарем-статистом, медичною сестрою у міській лікарні, вчителькою музичної школи.
Схимонахиня Марія Ляхер
Після виходу з підпілля й легалізації УГКЦ сестра Марія й далі жила у скиті в Перемишлянах. 22 листопада 2005 року, у своїй келії, з молитвою на устах схимонахиня Марія відійшла у вічність. Похована на цвинтарі Голоско, що у Львові.
Руслана БУБРЯК та Ірина ЦЕБЕНКО наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Одним з найцікавіших львівських фотографів став Едвард Тшемеський. Поява фотографії у ХІХ столітті дала змогу зафіксувати старий Львів таким, яким він уже не буде ніколи, у всіх його буденних і святкових проявах. Едвард Тшемеський був одним з тих людей, які зберегли для нас образи міста. Тож пропонуємо вам поглянути на його унікальні світлини, які “затримали” старий Львів у його красі та неповторності.
Реклама ательє Тшемеського
Народився Едвард у місті Грац, проте він виростав у Львові у родині свого дядька. Після закінчення львівської реальної школи відбув військову службу в Трієсті. Близько 1865 р. він практикував у фотоательє Себастьянетті в Трієсті. У 1868 р. Тшемеський отримав ліцензію на провадження фотоательє у Львові. У 1868 – 1877 рр. ательє Тшемеського знаходилось у будинку поштового відомства на вул. Широкій, 13/14 (сучасна вулиця Коперника, 9). У 1887-1905 рр. заклад розташовувався в приміщенні на вул. 3 Мая, 7 (тепер вул. Січових Стрільців), деякий час Тшемеський працював у спілці з фотографом Леоном Блаховським.
Тріумфальна арка на честь приїзду до Львова Франца-Йосифа І 11 вересня 1880 року.
Тріумфальна арка на честь приїзду до Львова Франца-Йосифа І 11 вересня 1880 року. На фотографії зафіксовано третю подорож Франца Фойсифа до Королівства Галичини та Володимирщини. 11 вересня імператор прибув до Львова, де його на вокзалі зустрічали вищі посадові особи на чолі з графом А. Потоцьким. Під час візиту. Франц-Йосиф відвідав нову споруду Політехнічної школи, собор Св. Юра, Народний дім, Кадетську школу та природознавчий музей Дідушицького.
Вілла Людвіка Масловського
Вілла Людвіка Масловського. Близько 1890 року. Вілла початково належала видавцю і журналісту Людвику Масловському, а у 1840-1870-х — графині Марії Фредро. Перебудований у 1872 і у 1889—1890 роках. Останню перебудову здійснено за проектом Тадеуша Мюнніха у неороманському стилі з використанням нетинькованої червоної цегли. Розташована на сучасній вулиці Дорошенка, 73.
Нове приміщення хімічного факультету Львівської політехніки
Нове приміщення хімічного факультету Львівської політехніки. У другій половині ХІХ століття розпочалося спорудження нових, пристосованих приміщень для Політехніки. Будівництво у 1874-1877 році здійснювалось за проектами Юліана Захаревича. З боку площі Св. Юра знаходились приміщення, які до спорудження спеціального корпусу використовували як хімічні лабораторії.
Вулиця Казимирівська (сучасна Городоцька).
Вулиця Казимирівська (сучасна Городоцька). У об’єктив Тшемескього потрапила найдавніша частина сучасної вулиці Городоцької, яка з 1871 року отримала назву Казимирівської, на честь короля Казимира ІІІ.
Площа Марійська
Площа Марійська. Одне з перших фотографічних зображень влощі дозволяє розглянути деталізацію архітектурних деталей, будинків, тротуарів.
Вулиця Третього травня
Вулиця Третього травня. Назва вулиці пов’язана з першою польською конституцією 1791 року. Сучасна вулиця січових стрільців, до 1885 року носила назву Маєра (у 1871-1885 Маєрівської). Вулиця була відома тим, що на ній було розташовано значну кількість фінансових установ австрійського Львова.
Вулиця Карла Людвіга
Вулиця Карла Людвіга. Вулиця Карла Людвіга з’явилась у 1820 році і згодом стала місцем улюблених прогулянок львів’ян. Тут було розташовано цілу низку готелів.
Новий будинок Жандармерії
Новий будинок Жандармерії. (сучасна вулиця Коперника).
Костел Св. Антонія.
Костел Св. Антонія.
Площа Стрілецька.
Площа Стрілецька. У 1840-1871 роках тут містився ринок, а у 1871 році площа отримала назву Стрілецької. Місце стало осередком продажу дешевого м’яса, яке привозили з сільських районів.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Edward Ignacy Trzemeski (Едвард Тшемеський; 1843-1905) (https://www.facebook.com/media/set/?set=a.830663270308479.1073741826.830651376976335&type=3)
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів: Центр Європи, 2011. – 352 с.
Минулої неділі, 12 лютого 2017 року, в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові (вулиця Соломії Крушельницької, 23) відбулося відкриття виставки сірникових етикеток з приватної колекції Галини Панахид під назвою “Музична філуменія”.
Старший науковий співробітник Музично-меморіального Музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик розпочала із споминів племінниці Соломії Крушельницької, яка жила у цьому домі: «В 20-х роках ми ще мешкали на другому поверсі, де прийшлося пережити огонь, що повстав від печі німецького офіцера і перекинувся до великої кімнати з балкону. При чому згорів великий ківш з пам’ятними речами Соломії з Варшави».
Старший науковий співробітник Музично-меморіального Музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик
Сірникові етикетки львів’янка Галина Панахид почала збирати більше 30 років тому і зараз у своїй колекції вже має півмільйона одиниць із понад 70 країн світу.
Колекціонерка Галина Панахид
«Колекціонування – річ захоплююча і з одного боку це забава, яка, зазвичай, починається в дитинстві, а з віком переростає у фазу, коли уже щось назбирав і починаєш це аналізувати. Сірники дуже вдячна сфера для колекціонування, адже ними можна проілюструвати будь-яку тему. На сірниках є фактично все: рослинний і тваринний світи, охорона природи, визначні діячі, історія дослідження космосу, історія розвитку техніки, події, які відбувалися в історії, є сірники, які розповідають про великі битви, є сірники на яких розміщена реклама, є сірники агітаційного чи ідеологічного спрямування та багато інших» – поділилася власниця представленої колекції Галина Панахид.
Експозиція виставки “Музична філуменія”
Колекціонування сірникових етикеток та сірникових коробок називається філуменією. Окремою групою у цій сфері колекціонування є музична філуменія, яку можна систематизувати за такими темами: «Композитори», «Музичні стилі», «Музичні театри», «Музичні інструменти», «Танці», «Фестивалі і конкурси» тощо.
Експозиція виставки “Музична філуменія”
«Українських театрів, які зображені на сірникових етикетках є досить багато. Було видано кілька серій на яких зображено: Львівський, Запорізький, Київських, Харківський, Донецький, Херсонський, Одеський театри. Львівський театр зображено у серії, яка видана у 1987 році і тоді ще театр носив ім’я Франка» – розповіла Галина Панахид.
Експозиція виставки “Музична філуменія”
Географія сірникових коробок, які презентовано на виставці дуже різна. Експозиція розділена на кілька тем, де представлено 10 серій сірникових етикеток. Зокрема, «Музичні інструменти» (1970-ті рр., фабрика м. Пінськ, Білорусь); «Театри» (1987 р., фабрика м. Барнаул, Росія); «Танці» (1957 р., Балабановська фабрика, Росія); «Композитори» (серія 1 – 1970-ті рр., Бельгія; серія 2 – 1963 р., фабрика «Красная Звезда», Росія) та інші тематичні серії.
Колекціонер Володимир Шкільний
«Колекціонування таких речей як марка, поштова листівка, сірникова етикетка – це летюча мить історії. Ці речі створені на те, щоб жити якусь коротку мить. Але завдяки тим людям які їх збирають і демонструють іншим, виховується любов до історії, до рідного краю, до своєї держави і зрештою виховує пізнання» – зауважив колекціонер Володимир Шкільний.
Логічним музичним доповненням презентації були виступи студентів Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Дарії Курташ, Квітослави Созанської, Наталії Горбань, Вікторії Снігурової класу камерного співу старшого викладача Іванни Комаревич, партія фортепіано – Оксана Древицька.
Виставку можна оглянути Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові за адресою вул.Соломії Крушельницької, 23 до 26 лютого 2017 року.
Справжньою трагедією для українців і поляків в Галичині стала дата 10 лютого 1940 року. Тоталітарною комуністичною владою, на підставі заздалегідь складених списків, було започатковано насильницьку депортацію «ворогів народу». Станом на 25 січня 1940 року депортації підлягали 17 807 сімей, або 95 193 особи. Злочинна радянська влада потребувала дешевої робочої сили, для освоєння найвіддаленіших територій Сибіру та Далекого Сходу.
Плакат періоду Другої світової війни
Для багатьох галицьких родин цей день запам’ятався як «чорна субота». Радянська влада запровадивши нові закони, знищила існуючий до цього часу побут, оголосила заможних селян – «единоличниками», вважаючи їх такими, що можуть зашкодити у розбудові «світлого майбутнього». В першу чергу до списків, які створювали місцеві комсомольці, потрапляли успішні підприємці, дрібні ремісники та приватні рільники на яких трималась економіка Галичини у довоєнний період. Звісно не забули агенти НКВС про активістів сокільських та просвітницьких організацій, які могли згуртувати громаду і налаштувати проти «визволителів».
Радянська поштова марка, що ідеалізує події 17 вересня 1939 року на Західній Україні
Історія однієї родини може розповісти про трагедію сотень тисяч так званих “ворогів народу” та їх родин. Про життєві перипетії сім’ї Михайла Буця дізнаємося зі слів дочки Катерини.
«Мальовниче село Нагоряни, що поблизу Львова, розкинулось на двох пагорбах. Біленькі чепурні хатки з квітниками та садочками, а далі за хатами – неозорі лани пшениці та жита.
Сім’я Михайла Буця з Нагорян була чималенькою: дев’ятеро дітей ростив Михайло з дружиною Пелагією – п’ять синів і четверо дочок. Був добрим господарем, мав поле, худобу, дві пари коней отак і жили собі в любові та злагоді.
Село Нагоряни на карті 1926 року.
Обоє були гарні на вроду: Михайло – високий, стрункий, широкоплечий чоловік, – волосся мав чорне як воронове крило, лоб високий, очі сині, під вусом. Дружина його на противагу чоловікові була маленького зросту, але надзвичайно миловидною жіночкою, метка, проворна, і біля дітей давала собі раду, і по господарству.
Пелагія Буць з Катериною на руках, право – Олександр, ліво – Василь.
Сім’я була співочою, тож як натомившись після роботи, ввечері посідають у садочку всі разом, як заспівають української пісні, так і душа радіє в односельчан: ото голоси – знову Буці співають.
Батько з матір’ю любили свій край, свою пісню, своїх людей і прищепили всі найкращі якості дітям. Часто брали вони участь у сільських концертах, на сцені читальні «Просвіта» не раз виступали героями Котляревського у постановці «Наталка Полтавка», Шевченка «Назар Стодоля» та інших.
У 1933 році, прикупивши трохи землі, Михайло продає господарку у с. Нагоряни і переїжджає з сім’єю на нове місце проживання, трохи далі від Львова у село Деревач, котре за своєю мальовничістю не поступалось попередньому. Будував нове обійстя, працював з дітьми у полі, тримав худобу, був досить заможним господарем. Шанували й поважали його односельці за те, що міг добру та мудру пораду дати у скрутну хвилину. Старший син Михайла (Олександр) був надзвичайно здібний до наук хлопець. Але в ті часи українцеві не так легко було дістатися до вищих шкіл. Тож після закінчення гімназії, сам митрополит Андрей Шептицький викликав батька і сказав йому, що його син повинен вчитися на магістра. Допомога Шептицького була великою, він сам особисто вніс гроші за навчання хлопця у Львівському університеті.
Олександр Буць
Важкі то були часи для українського народу, але свідома, прогресивна молодь боролась за свої права, вшановувала українські традиції урочисто святкуючи національні свята.
Кардинально змінилась ситуація з приходом Червоної Армії. Зима 1940 року. Повечерявши, село готувалось до спочинку. Нараз залаяли собаки, залементували жінки, діти. Ніби татари налетіли. До хати вдерлись енкаведисти зі зброєю в руках: “Собірайтесь!” – пролунав наказ. Нічого не дозволили з собою забрати, лише деякі теплі речі, якоїсь крупи. Тієї пекельної ночі 10 лютого 1940 року вдалось уникнути висилення на Урал двом синам Іванові та Йосипові. Михайла з жінкою і шістьма дітьми арештували і повезли не сказавши причини, за що ж їх отак.
Везли їх понад місяць, в неможливих умовах, в голоді і холоді у товарних вагонах, як бидло. Нарешті місце призначення – Свердловська область, район Іс, поселення Фєдіно. Натовп бідних переляканих людей у холодну тайгу до холодних бараків на голодну, повільну смерть.
Ось так опинилась сім’я Буць ні за що ні про що у глибокій, Богом забутій глушині. Невимовно важка праця випала на долю дітей підлітків. Два сини і дві доньки працювали на шахті забійниками (добували золото), дочка Катерина працювала на лісоповалі, найменша – Слава була ще неповнолітньою.
Війна 1941 року. Усіх чоловіків і юнаків репресованих викликали до комендатури. Молодших відправили на фронт, а старших чоловіків до тюрми. Не минула лиха година й Буця Михайла. Забрали його у тюрму начебто за те, що не вчасно повернувся з тайги, куди ходив зі своїм товаришем по кедрові горіхи. Не встигли вони на перекличку, адже репресованих щовечора перераховували як курчат.
Діти навідувались до батька, домагались зустрічі, але їм було заборонено бачитись з ним. Тюрма була страшною,будували її ще за царизму, – обнесена навкруги ровом з водою і лише вузенька стежка вела до височенної брами. Звідтіля порятунку не було.Через місяць по арешті дочка Катерина бачила свого батька, як гнали його етапом, під багнетами, закованого в кайданах, вимученого, схудлого, блідого як хмара.
Михайло Буць
– Тату! – ккликнула Катря, – Татуню! Застиг на обличчі розпач, полились гіркі сльози, біль і гнів огорнули серце доньки, і нічого не вдієш, нічим не допоможеш. Сотні батьків не повернулись з тієї тюрми до своїх рідних, зостались їхні кісточки на чужині, скоріш за все непоховані у землю за християнським звичаєм.
Вже пізніше ходила чутка по селу, що Буця не зломили на суді, не вдалося катам змусити Михайла підписатися під якимось злочином, якого не чинив. Останні слова його були такі: «Ви і ваша комуна згине з лиця землі ! Бог скарає вас за мої сльози, сльози моїх дітей та всіх невинно закатованих людей!» Не повернувся більше чоловік до жінки, батько до дітей … І таких було багато, безліч.
Буць Василь мобілізований до Армії Людової
Багато горя зазнала сім’я за роки вигнання: і тяжкі хвороби від недоїдання та важкої непомірної праці, і сум за далекою Україною, і всілякі незгоди, які траплялись на життєвому шляху. Згадуючи минуле Катерина розповідала, що повертаючись з роботи на лісоповалі неодноразово була на волосинку від смерті, вовки зграями кружляли навколо людей і варто було бодай одному іти поодинці його загризали насмерть, залишаючи на снігу криваві плями та валянки.
Одного разу дві дівчини вирушили на прогульку в тайгу по ягоди. Вузька, непримітна стежина привела їх до одинокого бараку посеред лісу. В шпарину заглянули дівчата до середини. Страшна картина постала перед їхніми очима – барак був заповнений людьми, діти, жінки, чоловіки напівголі, напівмертві. Сильніші поїдали конаючих. Вибратись звідти, люди не могли, барак був забитий колодами.
Важкі то були часи, але й там на чужині, не зламався сильний козацький дух нашого народу. Збирались молоді дівчата, жінки до гурту біля гори Качканар (зараз там збудовано величезний металургійний комбінат) і лунали українські пісні далеко–далеко, і здригалися дикі Уральські гори після довговічної дрімоти.
Урал. Біля гори Качканар: 1ряд низ – 2 з ліва – Марія Буць (Піх), 2 ряд – 2 з ліва – Катерина Буць (Огоновська)
У 1946 році сім’я Буць Михайла повернулась до рідної домівки, де застала голі стіни, майно було пограбоване, стайні порожні. Та не стали впадати у розпач, бо були працьовитими, діти вивчились, повиходили в люди. Ось вже й онуки виросли, його Михайлові і продовжують рід свого славного, багатостраждального діда.
На фото зліва направо: Слава Буць(Ковальчук) з чоловіком Владиком, Пелагія Буць, Марія Буць (Піх).
До речі цікавий випадок трапився з одним з онуків Михайла Буця. Доля випала йому побувати під час проходження військової служби саме у цьому районі Свердловської області, де були свого часу вивезені дід з родиною. Бачив він і тюрму, де було по-звірському замордовано його діда. Одного разу воїнам доручили розбирати в тайзі старі бараки і солдати натрапили там на велику кількість людських черепів і кісток, які вони перезахоронили у братській могилі. Щемить серце у кожного з нас. Можливо серед останків були й кістки нашого дідуся – Буця Михайла Федоровича. Господи! Пом’яни душу, коли прийде у царство Твоє! Та мільйони невинно закатованих душ!» Цю історію записала, зі слів Катерини Буць, її донька Марія Огоновська.
Марія Огоновська (присіла посередині) серед студентів одногрупників факультету слов’янської філології
На жаль, але вже минуло два роки, як після важкої хвороби відійшла у вічність пані Марія. Мені пощастило довший час спілкуватись з нею. Багато дізнався у її розповідях про родину Буців, про рідне село Деревач. Вона була дуже розумною й ерудованою жінкою. Довший час входила до церковного комітету та керувала хором. Цю статтю вона намагалась опублікувати в одній із Львівських газет на початку 90-х. Але редактор чомусь відмовив їй.
Вночі з 14 на 15 лютого у віці 36 років раптово помер львівський художник-реставратор Петро Скоп, про що повідомляється на Facebook-сторінці іконописця Михайла Скопа.
Петро Скоп працював художником-реставратором у Львівському музеї історії релігії.
Петро Скоп став відомим ширшому загалу через те. що разом із матір’ю, художницею-реставраторкою Галиною Друзюк зробили сенсаційне для українського мистецтва відкриття: відновили з-попід пізніших грубих перемалювань унікальний твір українського іконопису ХV століття – ікону «Богородиця з Ісусом на престолі». Будь-яка нововідкрита ікона того часу – для мистецтва завжди дуже голосна подія. А в цьому випадку йшлося ще й про нестандартний твір високого мистецького ґатунку, повідомляє «Львівська газета».
Лев Скоп і Петро Скоп
Разом з батьком – відомим іконописцем та волонтером – брав участь у подіях на Майдані, а пізніше – допомагав учасникам АТО.
Як повідомлено на сторінці Петра Скопа у Facebook, похорон відбудеться 16 лютого о 16 годині на Брюховецькому кладовищі. Попрощатися із реставратором можна буде у церкві Параскеви П’ятницької.
Потоки населення часто заносили до міста Лева вихідців із залитих сонцем долин Збруча та Серету. Вони входили у це місто несучи із собою свої мрії або скромні пожитки, витерту у боях зброю чи перші, несміливі проби пера писані говіркою Галицького Поділля. Вони входили у Львів назавжди залишивши слід в його історії…
Кафедральний собор міста Тернопіль на заході сонця (фото Сергія Гуменного)
Львів – найбільший культурний і політичний центр української Галичини ось уже протягом низки століть. Можливості, які відкривало це місто, здавна приваблювали до нього амбітних людей, справжніх професіоналів і вигадливих пройдисвітів, літераторів-початківців і гнаних війною солдатів, селянських синів, священників та представників вищих класів. Ми спробуємо скласти невеличкий рейтинг семи найвидатніших синів і дочок Надзбруччя, які внесли вагомий вклад в історію міста Лева та України.
Портрет Богдана Лепкого роботи художника Олега Шупляка. Джерело: http://art.ber.te.ua
Левко Лепкий. Джерело: http://www.tnpu.edu.ua
Листівка Осипа Куриласа із нотним записом пісні Левка Лепкого «Бо війна війною».
Сьому сходинку в нашому рейтингу (що однак не применшує заслуг номінанта) займає ціла династія, сини отця Сильвестра (широковідомого як «Марко Мурава») – Левко та Богдан Лепкі. Найбільш відомим з них без сумніву є випускник філологічного відділу Львівського університету, поет, прозаїк, художник (всього й не перелічити), окрім того ще й викладач славнозвісної Ягеллонки у Кракові – Богдан Сильвестрович Лепкий. Але брати задніх теж не пасли. Левко Лепкий був вояком Легіону Українських Січових Стрільців, автором пісні «Бо війна війною» та музики до ліричного твору брата «Журавлі» («Чуєш брате мій…»).
Соломія Крушельницька у ролі Чіо-Чіо-Сан. Джерело: http://heroes.profi-forex.org
Пам’ятник Соломії Крушельницькій у Тернополі (фото Сергія Гуменного)
Шосту сходинку займає жінка. ЇЇ голос був неповторним… «Найчарівніша Батерфляй», вона виступала на кращих оперних сценах світу поруч із Енріко Карузо, Тітта Руффо та Федором Шаляпіним. Віддана донька своєї землі, вона виховала ціле покоління української музики. Назавжди залишивсь у Львові, вона похована поблизу свого друга і наставника – Івана Франка. Так, це Соломія Крушельницька – проста дівчинка з Білявинців біля Бучача, яка підкорила світ.
Фотопортрет юного Володимира Гнатюка. Джерело: http://www.tnpu.edu.ua
Володимир Гнатюк – видатний український вчений, етнограф і фольклорист займає п’яту позицію. Секретар (1899 – 1926) та редактор видань НТШ, член Празької, Віденської та Російської Академій Наук. Його іменем названо цілий університет, а наукову спадщину у галузі фольклористики порівнюють з набутками Оскара Кольберга та Франчішека Бартоша.
Олена Кульчицька
Великодня листівка авторства Олени Кульчицької
Четверту сходинку впевнено посідає, українська художниця із Бережан Олена Кульчицька. ЇЇ офорти та картини, книжкові ілюстрації і декоративні килими ввійшли до когорти кращих зразків національного мистецтва. У 1955 році художниця розгорнула активну компанію проти закриття Львівського художнього училища (сучасне ЛДКДУМ ім. І. Труша).
Січовий стрілець і письменник Роман Купчинський. Джерело: https://upload.wikimedia.org
Заборону подолано! Обкладинка львівського видання першого тому трилогії «Заметіль» Романа Купчинського («Каменяр», 1991). Джерело: https://upload.wikimedia.org
Наступним у нашому рейтингу є Роман Купчинський («Галактіон Чіпка») – автор трилогії (свого часу бестселера) «Заметіль», учасник боїв за гору Маківка 1915 року, журналіст газети «Діло» (1924 – 1939) та студент Українського таємного університету у Львові.
Портрет Михайла Куземського (автор не встановлений). Джерело: https://upload.wikimedia.org
А зараз ми повернемося у часи «Весни Народів» 1948 року. Саме в цей час виникає перша українська політична організація, яка ввійде в історію як Головна Руська Рада. З 1849 і до кінця її існування у 1851 році її очолюватиме майбутній останній греко-католицький єпископ Холмщини, уродженець Шибалина на Тернопіллі Михайло Куземський.
Ярослав Стецько – щирий патріот свого народу. Джерело: www.oda.te.gov.ua
Газетна публікація «Акту відновлення Української Держави» у часописі «Самостійна Україна» (місто Станіслав, 1941 рік). Джерело: www.oda.te.gov.ua
Щоб дізнатися кому ж дістанеться перша сходинка виходимо на площу Ринок. Не сьогоднішню, хоч будинок під №10 і досі там стоїть. Ми виходимо на освітлену червневим сонцем 1941 року площу Ринок. На балконі будинку «Просвіти» стоїть худорлявий чоловік у окулярах.
Старовинний Львів чекає на тебе… Дій! (фото Сергія Гуменного)
Вже за мить населення Львова стане свідком проголошення «Акту відновлення Української держави». Його прочитає особисто уродженець Тернополя, керівник уряду – Українського державного правління Ярослав Стецько. Цього дня, 30 червня 1941 року, Львівське радіо транслювало в ефірі Акт та його благословення митрополитом Андреєм Шептицьким. Над містом Лева майорів національний прапор. Проте радість була передчасною, бо німецьке командування не бажало української самостійності. Криваве двадцяте століття готувало ще багато перешкод на шляху до незалежності…
Сергій Гуменний
Джерела:
Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008.
Аби одразу відігратись за назву, варто сказати, що це радше Котляревський був “Реєм” української літератури, адже Миколай Рей (1505 – 1569) жив на кілька сотень років раніше за Івана Котляревського (1769 – 1838). Обох письменників, крім піонерського статусу для літератури Польщі і України відповідно, єднає використання символів античного світу, опис життя різних верств населення й дебют у незвичних до того літературних жанрах. Хто з цих діячів був більш послідовним та щирим у своїй творчості, обирати читачам. Рей творив на “польському острові” посеред “латинського моря”, тематично і територіально був ближчим для Львова, тому говоримо про нього та його роль в житті міста.
Міколай Рей. Фото з https://uk.wikipedia.org
Миколай Рей – дуже знакова та символічна для польської літератури фігура. Він першим почав писати польською і робив це в часи, коли в тренді була латинська мова і саме нею передавали свої думки більшість письменників. Його називають “батьком польської літератури”, а в біографії цього письменника є кілька точок дотику зі Львовом. Деякі з них є фундаментальними і важливими для становлення особи майбутнього письменника, інші навпаки комічні і до його персони не мають прямого відношення, треті пов’язані зі вшануванням пам’яті письменника. Поговоримо про кожен з цих блоків.
Меморіальна дошка в Журавно, присвячена Рею. Фото з http://zhuravno.vsetke.com/photos
Міколай Рей народився 4 лютого 1505 року в містечку Журавно, сучасного Жидачівського району Львівської області. Його батько був кравцем, також займався купецтвом. Відтак, кошти та можливість родина мала, аби забезпечити сину належне навчання. У 1520 році Миколай Рей навчався в Краківській академії, одному з найбільш популярних та найстарішому вищому навчальному закладі Корони Польської. До того, впродовж 1516 – 1518 років, письменник вчився у Львові.
Портрет Рея. Перенесено з видання 1568 року. Фото з http://www.philatelia.ru/classik/stamps/?id=12934
Навчання в академії Миколай Рей не закінчив, але це не завадило йому стати видатним діячем та авторитетом кальвіністської церкви й польської літератури. На відміну від багатьох інших прикладів подібного характеру, Рей став відомим ще за життя. Він писав простою народною мовою, переважно для широкої аудиторії, з орієнтацією не лише на шляхту (як це було прийнято в ті часи), а й для простаків та збіднілої шляхти.
Пам’ятник М. Рею в Нагловицях, звідки походив його батько. Фото з http://slideplayer.pl/slide/827168/
До найвідоміших творів письменника належать “Коротка бесіда між трьома: Паном, Війтом та Плебаном” (1543), “Життя Йосифа з єврейського року” (1545), “Псалтир Давида” (1546), “Звіринець” (1562) і ін. У своїх творах автор моделював головні та найбільш гострі проблеми свого часу, які викривав через описи коротеньких сценок. Таким чином, його твори є водночас і своєрідним довідником про спосіб та особливості життя різних суспільних груп того часу. Дужа часто тлом та засобом подібних описів служили сюжети та персонажі античної міфології. Більшість з творів Миколая Рея, мають яскраво виражений морально-релігійний відтінок та стосуються біблійної традиції. Очевидно, одним зі своїх завдань письменник бачив переоцінку біблійної спадщини на засадах протестантизму.
Фрагмент видання 1567 року. Фото з https://pl.wikipedia.org
Саме завдяки літературній діяльності, Миколай Рей отримав від королівської влади у власне розпорядження деякі з сіл та маєтків. Був засновником кількох містечок. Письменник мав стосунок і до політичної діяльності: брав участь в роботі Сейму, був послом. Дуже схвально про діяльність Миколая Рея відгукувався Адам Міцкевич. Оцінюючи спадщину цього діяча, він давав йому дуже позитивну оцінку: “кілька творів Рея іншими мовами, вони дали би іноземцям більш повне уявлення з історії Польщі, аніж праці істориків”. Він вважав, що твори цього автора відображають широку палітру життя на польських землях у той час і стосуються різних категорій населення.
Вулиця Підлісна. Львів. Фото з https://uk.wikipedia.org
Для сучасної Польщі Миколай Рей є дуже знаковою фігурою. Він вважається “батьком польської літератури”, 2005 рік Сейм оголосив роком Рея. В минулому ця фігура мала своє місце і в межах публічного простору Львова. В Залізничному районі міста є вулиця Підлісна, яка з’єднує Повітряну та Широку. Впродовж 1931 – 1933 років вона називалась на честь Миколая Рея. Також в міжвоєнний період у місті була школа, жіноча гімназія, яка також носила ім’я цього діяча. Вона функціонувала за адресою проспект В’ячеслава Чорновола, 6. Сьогодні там знаходиться середня школа №58.
Львівська школа ім. М. Рея. Фото з http://photo-lviv.in.ua
На сам кінець трішки веселенького про Львів і Рея. Покликаючись на польських біографів письменника, Іван Франко наводить цікавий приклад з життя руського духовенства того часу. Священники нібито настільки добре “орієнтувались” в християнському переданні, що зачитували під час служби фрагменти з творів Миколая Рея, примовляючи “послухайте, християне, казання святого Рея”. Миколай Рей на релігійну тематику писав, але його тексти богонатхненними не вважаються.
Лучук І. Польська грань львівської літератури // Zbruc, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zbruc.eu/node/38739
Мельник Б. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ – ХХ ст. – Львів: Світ, 2001. – С. 48.
Франко І. Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв. / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ : Наукова думка, 1981. – Т. 32. Літературно-критичні праці (1899 – 1901). – С. 211.
На свято всіх закоханих у Львові сталася непересічна подія — через 57 років повернулася закохана пара Розанда та Тиміш.
14 лютого у Львівському історичному музеї відбулася презентація двох відреставрованих картин— портрети Тимоша Хмельницького та його дружини Розанди Лупул, які в 8 лютого 1960 року були викрадені з експозиції та вважалися втраченими назавжди. Щасливий випадок через стільки років повернув культурні пам’ятки у відділ давньої історії України музею, де вони і перебували раніше.
Відреставровані портрети Розанди та Тимоша
— До Львівського історичного музею портрет Тиміша Хмельницького, старшого сина українського гетьмана Богдана Хмельницького та його дружини Розанди, доньки молдавського правителя Василя Лупула, передали в1940 році з Музею імені Яна ІІІ Собеського, в який у свій час вони потрапили з приватної колекції Владислава Лозинського, — розповів історію портретів директор Львівського історичного музею Роман Чмелик. — Роботи невідомого автора XIX ст. на початку вересня минулого року виявили на аукціоні в Кропивницькому. Ми звернулися в правоохоронні органи та Міністерство культури з цією інформацією. І, завдячуючи оперативному реагуванню, ці пам’ятки вдалося повернути до нас.
Реставратор Сергій Следзь
Цікаві факти про віднайдення пам’яток на сайті аукціону, обговорення на форумі сайту, настрої розповів реставратор Сергій Следзь. Власне він виявив їх завдяки своєму знайомому, який підказав, що бачив схожий до втраченого портрету Розанди на сайті аукціону в місті Кропивницький.
Врешті „господар“ картин сам зголосився до музейників. Коли ціна на аукціоні стрімко почала зростати, він почав боятися не лише за картини, а й за власне життя. Допомогу в питанні їх опису, дослідження надав Кропивницький художній музей на чолі з Тетяною Ткаченко.
Сергій Богданов
— Пригадую, яке хвилювання переповнювало, коли менів Кропивницькому показали ці два портрети. Та коли побачив їх — сумніві не було: стан збереження, манери виконання робіт говорили про те, що вони написані в XVIII-XIX ст. Щоправда, картини були в жахливому стані, бо багато років зберігалися десь на горищі, на них з’явився кракелюр, краї подекуди були підняті і їх треба було негайно реставрувати. Тож неабияк переживав, щоб під час транспортування пам’яткище більше не пошкодити,—поділився спогадами очільник фонду „Живопис“ музею Сергій Богданов. — Під час реставрації вирішили зберегти і рамки, виготовлені вХІХ ст., посріблені, покриті шафраном для вигляду позолоти. Високопрофесійна робота реставраторів ОлександриГливки і ОлесіБучинської-Литвиненко дала прекрасний результат.
Відреставровані портрети Розанди та Тимоша
Зараз портрети Тиміша та Розанди перебуватимуть на постійно діючій виставці в музеї на спеціальному стенді. А їхні копії — чорно-білі світлини, які від часу втрати оригіналів виставляли на експозиції, залишаться як історія їх відсутності.
Вже цієї п’ятниці, 17 лютого 2017 року, о 15.00 в музеї міста-курорту Трускавця (м. Трускавець, Майдан Січових Стрільців, 2) відбудеться відкриття мистецької виставки Катерини Білетіної під назвою «Український портрет».
Катерина Білетіна родом з Одеси і вже дванадцять років працює над проектом «Український портрет» – галереєю постатей сучасних українців одягнутих в старовинні українські речі, не обов’язково традиційні строї. Це портрети друзів, знайомих, людей, яких зустрічає мисткиня, подорожуючи Україною.
Катерина Білетіна
«Це дуже цікавий досвід. Я багато мандрую, зустрічаю людей і пропоную позувати та одягнути якусь річ цього регіону. Хтось приносить спідницю чи вишиванку, хустину і для людини та й для мене – це потужне, дуже драматичне перевтілення, бо людина ніби постає поза часом і стає знаковим персонажем цієї землі. І це справді якесь магічне дійство» – розповіла художниця.
Катерина Білетіна, “Горянка”
Колекція проекту на сьогодні складає більше ста робіт. До складу цієї серії входять також портрети-реконструкції Романа Шухевича, молодих Івана Франка та Лесі Українки. Будемо Раді Вас бачити на оглядинах виставки!
Катерина Білетіна, «Гуцульська мадонна»
Експозицію виставки Катерини Білетіної «Український портрет» в музеї міста-курорту Трускавця (м. Трускавець, Майдан Січових Стрільців, 2) до 18 березня 2017 року.
Про велич постаті та величність духа патріарха Йосифа Сліпого говорили 13 лютого 2017 року в Національному університеті „Львівська Політехніка“ в рамках зустрічі з єпископом Української греко-католицької церкви Борисом Ґудзяком.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська, яка ініціювала та провела діалоги з владикою Ґудзяком наголосила, що незважаючи на те, що тепер він живе в Парижі, продовжує працювати для України, інтегруючи наші історичні, християнські, національні цінності в європейське середовище.
Єпископ української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк
Борис Ґудзяк — єпископ української греко-католицької церкви, єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, громадським діяч, провідний науковць у галузі церковної історії, президент Українського Католицького Університету. У 2015 р. владика Борис Ґудзяк став кавалером Орден Почесного легіону.
Привітав почесного гостя ректор Національного університету „Львівська Політехніка“ Юрій Бобало, а народний чоловічий хор „Орфей“ виконав коляди та завершення — духовний гімн „Боже Великий єдиний“.
Діалоги з Борисом Гудзяком від МІОК у Львівській політехніці
Владика Борис Ґудзяк наголосив, що цей рік — 125-ліття від народження патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого, постаті величної, не до кінця пізнаної, не повністю належно оціненої, може послужити натхненням для кожного: більше від себе вимагати, більше відкритися на потреби інших і в принциповий спосіб протистояти спокусам, зуміти сказати собі — я можу зробити щось для свого народу, країни, церкви чи окремої людини.
— Цього року важливо зуміти поглянути на всі етапи життя Йосифа Сліпого: академічний — через серйозну науку і розбудову наукових структур; період страдника і сповідника, який боровся з найбільшим викликом ХХ ст.; період, коли в поважному віці, пройшовши страшних вісімнадцять років радянських таборів, розпочав велику справу — єднання українців по цілому світі, представляючи нас у міжнародному контексті, — наголосив гість. — Цей ювілей для мене є нагодою знов поглянути на значення Патріарха, його здобутки, його витривалість і значимість цієї постаті для сьогодення. Якби не було патріарха Йосифа, його діяльності, яку провадив у поважному віці, — не було б Українського католицького університету.
Діалоги з Борисом Гудзяком від МІОК у Львівській політехніці
Аналізуючи життя патріарха, Борис Ґудзяк наголосив передовсім на надзвичайній наполегливості та працелюбстві Йосифа Сліпого.
— Хлопчина зі села вступив до гімназії, згодом до Львівської семінарії, звідси Андрей Шептицький відіслав його до Австрії на навчання на найкращому богословському факультеті. Патріарх Сліпий прекрасно володів українською, польською, німецькою мовами, викладав і писав латинською, перекладав грецькою, вчив французьку і італійську, добре засвоїв англійську мову. Вже в ранньому віці в ньому Андрей Шептицький побачив такого провідника, якого може ставити на чільне місце. Його становлення як очільника Богословської академії (заснував митрополит Шептицький, щоб українські богослови мали можливість надалі розвивати науку та навчати), яка мала перерости в Український католицький університет, відбувалося в винятково складних умовах — українці в Галичині переживали надзвичайний тиск від польської влади, яка окупувала наші терени. У 1928 році Шептицький призначає Йосифа Сліпого ректором Богословської академії. Він розбудовує її, стараючись, щоб там були найвищі наукові стандарти, докладаючи максимальних зусиль, щоб українське духовенство займалося наукою. На жаль, війна обірвала розвиток академії, — розповів про життя патріарха гість.
Переломний для Йосифа Сліпого став час його таємного висвячення на архієпископа з правом наступництва Львівського митрополичого престолу (таємна хіротонія відбулась 23 грудня 1939, у свято Непорочного зачаття Діви Марії). Відтоді він став мішенню для радянської та нацистської влади.
— 12 квітня 1945 року його арештували. Тоді ж у квітні арештували увесь єпископатом. І вистачало, щоб один єпископ зламався і погодився на співпраці, але жоден не зламався. Йосиф Сліпий, як свідчать документи допитів, постійно боровся, декларував право на існування УГКЦ. Незважаючи на жорстокі побої, виснажливі допити, моральний тиск — обіцянки, що він буде митрополитом Київським в православній церкві —вистояв. У своїх споминах мало писав, а ще менше говорив про ті вісімнадцять років радянських тюрем, які вважав втраченим часом. Він хотів бути професором і розвивати науку для української церви і України загалом. Навіть у таборах Йосиф Сліпий не припиняв наукову діяльність — написав багатотомну історію Української церкви. Уявіть собі, як у тих нелюдських умовах, виснажений фізично, з обмороженими ногами, змушувати себе до такої систематичної праці, — наголосив Борис Ґудзяк.
Діалоги з Борисом Гудзяком від МІОК у Львівській політехніці
Папа Іван ХХІІІ вплинув на те, щоб в 1963 році Йосифа Сліпого звільнили з таборів. Для тодішнього закордонного світу поява патріарха була чимось надзвичайним. Всі дивувалися, як він зранку до вечора шукав у ватиканських бібліотеках всі знаки історичної, церковної спадщини українців. На ІІ Ватиканському Соборі патріарх виступив, декларуючи, що УГКЦ в Україні жива, хоч і в підпіллі, проголосив створення Українського католицького університету, якого не допускала в Україні жодна тодішня влада.
Діалоги з Борисом Гудзяком від МІОК у Львівській політехніці
— У 1966-1968 роки патріарх об’їхав цілий світ, відвідуючи всі українські згромадження. Важливо розуміти значення цього за чверть століття після Другої світової війни, коли в діаспорі втратили надію на визволення України. Маючи майже 80 років Йосиф Сліпий їхав до людей, давав безліч інтерв’ю, дискутував із політиками, відправляв Богослужіння. Ці зустрічі змінювали людей, цілі громади солідаризувалися, одна з таких зустрічей стала доленосною і для мене. Згодом і я зрозумів, яке значення для всього українства має постать Йосифа Сліпого: він був на найскладнішому фронті ХХ ст. — протистояв тоталітаризму, який нищив людину, сприймав, як біомасу, а патріарх вистояв проти цього. Раджу всім переглянути документальний фільм „Патріарх“, прочитати „Спомини“, подивитися на світлини Йосифа Сліпого — це чоловік, який виходить із Біблії. І саме так його завжди сприймали, бо духовні речі — правдиві, — додав наостанок гість зустрічі.
Від присутніх було чимало запитань на різні теми. Та основний посил до українства від Бориса Ґудзяка був у тому, щоб вміти бачити позитиви в тому, що маємо. Бо зараз, попри війну на Сході України, попри складні економічні обставини, маємо значно більше і значно комфортніші умови для праці і розвитку, аніж будь-коли в нашій країні. Тому варто кожному на своєму місці якісно робити свою справу і зрозуміти: наше майбутнє — наша спільна праця і відповідальність.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
