В понеділок, 11 вересня 2017 року, в читальній залі Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки (проспект Шевченка, 13) відбулась презентація книжки Роксоляни Загайської “Вітер в долонях.Книга проходів Личаківським цвинтарем“.
Роксоляна Загайська
Насправді презентувався тільки перший том цієї книги, яка запрошує завітати до унікального за своєю атмосферою Личаківського цвинтаря, перейтися його алеями, пізнати історію цього некрополя, ознайомитися з долями людей, котріі знайшли тут вічний спочинок.
Ігор Мельник і Роксоляна Загайська на презентації книжки “Вітер в долонях. Книга проходів Личаківським цвинтарем”.
“Це уже фактично третя книжка пані Роксоляни, вже другий її підхід до Личаківського цвинтаря. Якщо все буде добре – буде ще й друга частина, де буде представлено продовження. Працювала авторка над книгою останні двадцять років, потроху підбиралася вона до цього проекту, ну і нарешті він реалізований,” – сказав модератор презентації книги, відомий львовознавець та упорядник книги Ігор Мельник.
Презентація книжки “Вітер в долонях. Книга проходів Личаківським цвинтарем”.
Роксоляна Загайська з юних літ завжди цікавилася культурою та історією України, вивчала етнографію та народні ремесла. Саме ці захоплення дали можливість абстрагуватися від складностей 1990-х років і оптимістично дивитися у майбутнє після розпаду СРСР. Великий вплив на розвиток творчих здібностей мала родина художників Петра Головатого та Марти Іваницької, митці Мирослава Шеремета, Надія-Любов Горак, майстри народної творчості Марія Калиняк, Зеновія Краковецька, Дмитро Пожоджук.
Роман Горак
“Автор книжки хоче дуже наївно нам пояснити чому вона назвала так свою книжку. Мовляв, одного ранку вона прокинулася і щось їй шепнуло на вухо, що треба назвати цю книжку “Вітер в долонях” . Буцім беремо якусь душу, розглядаємо, думаємо про неї, а потім налітає вітер і ця душа відлітає у засвіти”, – прокоментував назву книжки відомий історик, письменник та краєзнавець Роман Горак.
Презентація книжки “Вітер в долонях. Книга проходів Личаківським цвинтарем”.
Першим, хто ознайомив Роксоляну Загайську з історією цвинтаря ще в дитинстві, був її батько Йосиф Захарія. Значно пізніше до неї прийшло розуміння впливу і значення цієї інформації на формування громадянської позиції та державницького мислення.
Йосиф Захарія
“Недавно була опублікована світлина, на якій Роксоляна чотирирічною дівчиною прихилилася до памятника Петру Сельвестровичу Карманському. Я повинен сказати, що змалку ця дитина не цуралася Личаківського некрополя. Вона відчула велич отого поєднання історичної памяті, мистецтва і переживання живих, які проявилися в епітафіях і так дальше. Я думаю, що потрібно подякувати, в першу чергу пану Ігореві (ред. Мельнику) за ідею, які він підтримав, ідею публікації цієї книжки.
Гості презентації книжки “Вітер в долонях. Книга проходів Личаківським цвинтарем”.
Ви знаєте, цвинтар, – то не є прочитання книжки. Це дуже багато. Це є історія, дуже важлива історія, причому не лише історія політична. Це історія всіх напрямків, які тільки можуть бути. Це є наша історія і не можна проходити повз некрополь легковажно. І я бажаю всім пережити зустріч з Личаківським некрополем”, – розповів батько авторки, Йосиф Захарія, на презентації книжки.
З 1997 року Роксоляна Загайська очолює бібліотеку і викладає на відділі «Реставрація творів мистецтва» в коледжі ім І.Труша. Крім низки культурологічних та краєзнавчих статей в українських та іноземних часописах Р. Загайська написала книгу «Писанка: традиції та модерний дискурс» (2009), яка вийшла у видавництві «Апріорі». Була секретарем III та IV Міжнародних з’їздів писанкарів у 2007 та 2008 рр. і делегатом такого з’їзду у 2002 р. Є членкинею Національної спілки народних майстрів України та Національної спілки краєзнавців України.
Група викладачів кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини (ІМКС) Національного університету «Львівська політехніка» висунули ініціативу присвоїти своєму вишу ім’я Степана Бандери. Про це повідомляє zaxid.net, із посиланням на сайт університету.
«Для нас, працівників і студентів Львівської політехніки, є великою честю й гордістю ходити тими самими коридорами, сидіти в тих самих аудиторіях, де колись ходив і сидів Провідник української нації, – йдеться у зверненні В’ячеслава Гнатюка. – Важливий аргумент на користь надання Львівській політехніці імені Степана Бандери полягає в тому, що це сприяло б утвердженню ідеалів свободи й самовідданої боротьби за неї в українському суспільстві. Це є надзвичайно актуальним сьогодні, коли на сході країни триває війна з московським агресором», – написав один з прихильників такої ініціативи, викладач кафедри (ІМКС) В’ячеслав Гнатюк.
Степан Бандера.
Водночас В’ячеслав Гнатюк додав, що цю ініціативу «доволі неоднозначно» сприйняли деякі колеги по кафедрі. Також він припустив, що така ідея може викликати значний резонанс у суспільстві та серед міжнародної спільноти, зокрема Польщі.
Додамо, що, за словами директорки департаменту освіти Львівської ОДА Любомири Мандзій, для перейменування університету ініціативна група має звернутися до вченої ради. «Такі питання спочатку вирішує вчена рада. Потім її рішення розглядає трудовий колектив. Якщо назву вирішили змінити, то це мають завізувати у Міністерстві освіти і науки України», – сказала Любомира Мандзій.
Австрійський військовий цвинтар заклали російські санітарні служби на пасовиськах “ґміни” Личаків, частково – на приватних парцелях родини Боднарів. Він щільно прилягав до північної сторони Личаківського цвинтаря. Цвинтар призначався для полонених австрійської армії, які померли у львівських шпиталях у 1914–1915 роках після подій Першої світової війни. Ґрунт під цей цвинтар біля Личаківського кладовища, на вимогу російської окупаційної влади, виділив президент м. Львова Тадеуш Рутовський (Rutowski).
Після повернення до Львова австрійців, новостворений цвинтар перейшов у відання військової інспекції кладовищ і став основним для поховання загиблих військовослужбовців австрійської та союзних армій: німецької та турецької. Згодом було облаштовано 1798 військових могил, в яких були поховані 1226 австрійців, 481 німець і 91 українець, у тому числі невідомі з імені та прізвища солдати – 100 австрійців і 33 українці.Так утворилося 82-тє поле Личаківського цвинтаря, яке стало називатися Австрійським військовим цвинтарем.
Австрійський Військовий Цвинтар у Львові
Десь у 1915-1917 pоках архітектором Адольфом Вітманом був розроблений проект для облаштування Австрійського військового цвинтаря, який так і не був реалізований. В проекті був пам’ятник загиблим воякам і високий дерев’яний пам’ятний хрест. Головний вхід передбачався від Цетнерівки і повинен був завершуватися колонадою зі сторони згаданих “городів Боднара”, що знаходились на колишній вулиці Святого Петра (тепер вул. Мечникова).
Австрійський військовий цвинтар у Львові, фото приблизно 1914-1918 років
Приблизно у 1915-1918 pоках Австрійський військовий цвинтар був огороджений невисоким дерев’яним парканом і з дерев’яною вхідною брамою. Хрести також були дерев’яними, на кожному з них стояв номер насипаної могили і таблиця з прізвищем.
Австрійський військовий цвинтар у Львові, фото приблизно 1914-1918 років
Згідно з 171 артикулом трактату з Сен-Жермен, всі держави, що брали участь у Першій Світовій війни, зобов’язалися утримувати в порядку і шанувати могили вояків, похованих на їх територіях. За польських часів (це видно на фото 1930-х pp) на могилах вояків австро-угорської армії розпочали упорядкування і встановили бетонні хрести за типовими проектами, розробленими у Варшаві у 1935 році.
На фотографії на передньому плані могили боснійських вояків, на яких стоять мусульманські надгробні знаки.
З правої сторони від головної алеї цвинтаря (йдучи до Цетнерівки) стояв кам’яний пам’ятник на честь полеглих німецьких вояків, що загинули в 1914-1915 pp., з написом німецькою мовою: “Присвячується пам’яті похованих тут мужніх вояків”.
Кам’яний пам’ятник на честь полеглих німецьких вояків, що загинули в 1914-1915 pp., з написом німецькою мовою: “Присвячується пам’яті похованих тут мужніх вояків”.
На плані з 1927 р. зафіксовано 111 могил Українських стрільців, що знаходилися до ексгумації 1935 p. з західної сторони Австрійського військового цвинтаря. Виходячи з документу ДАЛО (ф. 1, оп. 30, спр. 4463, “Список воїнів і полонених, що загинули або померли і поховані на Австрійському військовому цвинтарі на Личакові”), на двох ділянках, що належали родині Боднарів, під час листопадових подій поховано 103 відомих і 67 невідомих стрільців (разом 170 загиблих). Ці дані підтверджуються також списком, складеним Українським Товариством Охорони Військових Могил.
Вхід на Австрійський військовий цвинтар у Львові з сучасної вул. Марка Черемшини
В зв’язку з поверненням ділянки родині Боднарів, у 1935-1937 pp. було проведено ексгумацію захоронених там останків і перенесено їх у верхню частину військового цвинтаря із ущільненням (комасацією) існуючих поховань. Після комасації Австрійський військовий цвинтар, згідно з планом, виконаним у 1935-1936 pp., займав уже меншу територію. Тоді було перепоховано Українських стрільців, котрі полягли в боях за Львів у 1918 р., на нову ділянку Австрійського військового цвинтаря. Після ексгумації зі 111 могил зроблено 44 поодинокі і 23 масові могили. Після так званої комасації стрілецькі поховання займали одну, значно меншу ділянку на сучасному 82 полі.
Вхід на Австрійський військовий цвинтар у Львові з сучасної вул. Марка Черемшини
У1946–1947 рр. після другого свого приходу більшовики бульдозерами зрівняли з землею і перекопали Австрійський військовий цвинтар. На його місці влаштували цивільні та військові поховання, 82-ге поле Личаківського цвинтаря поділили на окремі ділянки.
Вхід на Австрійський військовий цвинтар у Львові з сучасної вул. Марка Черемшини
До нашого часу збереглася неушкодженою мурована півциркульна брама з двома входами на Австрійський військовий цвинтар від сторони Цетнерівки. Брама була побудована у 1917 р. на місці старої дерев’яної з 1916 року і, частково, муровані сходи, що ведуть на Личаківський цивільний цвинтар. На брамі спочатку був напис німецькою, а потім польською мовами: “Військовий цвинтар полеглих вояків у війні 1914-1918 pp.”
На місці знищеного Австрійського цвинтаря, австрійським Чорним Хрестом, зараз встановлений пам’ятний знак на пошанування загиблих воїнів Австро-Угорської імперії.
У рамках вересневого інтенсиву «Публічні простори вздовж вулиці Степана Бандери: обговорення, презентації, дискусії», команда проекту «Вулиця для всіх» хоче отримати поради та пропозиції, які допоможуть вдосконалити планування потенційних громадських просторів, які знаходяться на вулиці С. Бандери, та запрошують усіх бажаючих на обговорення щодо облаштування пішохідних зон на вул. С. Бандери. Про це повідомляє прес-служба ЛМР.
Відкрита зустріч-обговорення щодо можливих варіантів облаштування пішохідних зон на вул. С.Бандери відбудеться 13 вересня, о 18.30 год. Локація: вул. Степана Бандери 14, поблизу Львівської академічної гімназії.
Візуалізація реконструкції булиці Степана Бандери у Львові
В програмі зустрічі:
Презентація напрацювань щодо облаштування пішохідних зон
Демонстрація матеріалів
Обговорення, збір пропозицій, уточнень, ідей
Презентуватиме попередні напрацювання дизайнер-урбаніст ЛКП «Інститут просторового розвитку» Олександр Шутюк. Концепція облаштування була розроблена на основі результатів семінару від 20 квітня 2017 року (див. блог за посиланням http://www.street4all.org.ua/) та «Urban Cafe» від 10 жовтня 2016 року.
Візуалізація реконструкції булиці Степана Бандери у Львові
Саме на цих заходах були визначені основні принципи, які враховував дизайнер при створені ескізних планів, а саме:
Оскільки, з метою зниження рівня шуму, для покриття смуг проїзду громадського транспорту/автомобілів замість бруківки було обрано асфальт, потрібно звернути особливу увагу на дизайн тротуарів, який би міг підкреслити особливість вул. С. Бандери.
Дизайн тротуарів, який було показано у ході попереднього планування вул. С. Бандери, необхідно розглядати в якості першого проекту, який потрібно переглянути.
Важливо досягти певного зонування тротуарів з перманентною «транзитною» зоною для руху пішоходів уздовж вулиці, зоною, яку зможуть використовувати сусідні крамниці, зоною для літніх майданчиків, велосипедної стоянки, тощо
Дизайн, запропонований для тротуарів вул. С. Бандери, в майбутньому може бути використано і для інших вулиць Львова.
Потрібно брати за основу вдалі рішення, які уже впроваджено у Львові
Важливо розробити особливий дизайн таких зон спеціально для Львова.
Запропоновані рішення повинні бути практичними з точки зору обслуговування.
Необхідно визначити в якій мірі різні ділянки вул. С. Бандери потребують спеціальних проектних рішень
Візуалізація реконструкції булиці Степана Бандери у Львові
Кілька років тому газета «Свобода» у своїй редакційній статті «Важке життя української книжки» писала, що після смерті українські американці залишають по собі свої бібліотеки, а ті бібліотеки опинилися в небезпеці бути викинутими на сміття. Діти й онуки померлого не знають, що робити з успадкованою книгозбірнею. Вони не можуть оцінити ті залишені скарби! Водночас є інша група зацікавлених українських американців, котрі люблять свої книги, але старіють і хочуть знайти сховища для своїх скарбів. Вони хочуть, щоб книги активно читали й ними опікувалися. В обох випадках існує одне рішення, доступне нині, — надіслати свої книги в бібліотеку в Україні.
Тому компанія MEEST-America, Inc. спільно із ЛОО Українське товариство охорони пам’яток історії та культури започатковує новий проект під назвою «Порятунок друкованої (книжкової) культурної спадщини». Книжки, поштівки, постери, мапи із приватних бібліотек та збірок, які шукають нових господарів, можуть бути передані у дитячі, сільські, наукові університетські бібліотеки.
Голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк відкриває першу коробку з книжками з Америки
“Проект «Порятунок друкованої (книжкової) культурної спадщини» народився у співпраці та з ініціативи Петра Пясецького з США. Людини, котра дуже любить та цінує книжки. Йому стало шкода, образливо та боляче, що українці, які мешкають в Америці дуже часто, не маючи кому передати свої книгозбірні, свої бібліотеки, просто викидають їх на макулатуру чи сміття, бо не знають, що з ними зробити,” – розповів голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк.
Книжки з української діаспори в Америці
“Якщо ці книги не знаходять приміщення, їх викидають. Я витратив два роки в пошуку відповідного і недорогого вирішення проблеми. Тепер за допомогою Наталії Брандафі, директора компанії Мeesт-America Inc. можемо допомогти сім’ям і окремим особам зберегти свої книги. Завдяки компанії Мeesт-America, яка надає великі знижки на відправлення книжок в Україну, ми можемо поширювати книги до бібліотек по всій Україні через бібліотекарів і бібліотеку у Львові. Інший варіант для відправника — призначити одержувача в Україні, і Мeesт-America відправить на цю адресу з мінімальними витратами,” – розповів ініціатор проекту Петро-Ярослав Пясецький.
Іван Радковець та Андрій Салюк розпаковують першу коробку з книжками з Америки
У Львові фахові бібліотекарі спільно із волонтерами Товариства охорони пам’яток складають каталог кожної подарованої книгозбірні, аналізують, визначають, або узгоджують із попередніми власниками місце, куди будуть передані книжки. Наукові, художні та рідкісні книги будуть передані у академічні й університетські бібліотеки, а загальні та дитячі — у шкільні та сільські бібліотеки.
Книжки з української діаспори в Америці
“Якщо це будуть раритетні видання, то найімовірніше ми в контексті цього проекту зробимо тут окрему виставку, де представимо ті книжки, які були передані сюди та які мають особливу букіністичну чи історичну цінність. Що робитимемо з ними далі, то це буде узгоджуватися із дарителями та бібліотеками, які б могли належним чином зберігати такі книжки”, – уточнив голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк.
Іван Радковець розглядає книжки з української діаспори в Америці
Книжки слід надсилати на таку адресу: Товариство охорони пам’яток і культури, вул. Коперника 40а, м. Львів, Україна, для Андрія Салюка. Людина, котра жертвує свою книгозбірню, має упакувати книги і відправити або доставити на адресу: Meest-America (BOOKS-UА), 600 Markley Street, Port Reading, NJ 07064. На упаковці відправник має обов’язково написати BOOKS UA і свою адресу, на яку персонал Мeesт-America відправить рахунок зі знижкою за пересилання книжок.
Степан Попель не був небожем графа Іґнація Попеля й не позичав свого паспорта Степанові Бандері. Але він без тями любив палити файку та грати в «бліц-шахи» на гроші.
Степан Попель
110 років тому, 15 серпня 1907 року в бойківському селі Комарники (нині Турківський район Львівщини) у родині священика Михайла Попеля народився первісток, якого назвали Степаном. Згодом у родині з’явилися на світ ще четверо дітей, але лише Степану судилося стати відомим у довоєнній Галичині та на еміграції шаховим гросмейстером.
Пристрасть до шахів у Степана проявилася ще з дитинства. Шляхетська громада вимагала від своїх священиків теж шляхетського диплому, тому Михайло Попель мав гарну освіту та вмів грати в шахи, які були тоді дуже популярними в Галичині і вважалися грою священиків та шляхти. Саме батько навчив маленького Степана захоплюючій грі, хоча хтось вигадав версію про те, що першим навчителем цього мистецтва для хлопця став граф Іґнаци Попєль, найвідоміший львівський шахіст тих часів, однофамілець, з якого людська фантазія зробила родича.
Отець Михайло Попель – батько майбутнього шахіста
Коли Степану виповнилося 9 років, і він готувався до вступу до гімназії, важко захворів на рак батько та після довгого, але безрезультатного лікування помер зовсім молодим. Після смерті тата хлопця з багатодітної священичої родини скерували на навчання до єзуїтського коледжу у Бельгії, потім він трохи навчався в Парижі. Ймовірно саме там вдосконалив свою майстерність грати в шахи, бо коли повернувся до Львова та вступив до Львівського університету, 1924 року здобув звання чемпіона цієї вищої школи. Невдовзі став одним із провідних шахістів Львова, якого поважали навіть знані польські майстри.
1926 року Попель доклав руку до заснування у Львові офіційного Товариства українських шахістів (ТУШ) – втім, спочатку це був напівофіційний клуб «Шаховий коник». Степан Попель очолював команду ТУШ на різних регіональних змаганнях. Його запрошували до збірної Львова для участі в командних чемпіонатах Польщі, що було рідкісним винятком, бо поляки рідко запрошували українців у свої команди.
Коли «Шаховий коник» набрався сил, українці вирішили позмагатися з іншими шаховими товариствами Львова. «Врешті настала пора зміряти свої сили з чужими шахістами й то зразу з найсильнішим противником, а саме: з «Львовскім Клюбом Шахістуф», до якого належали переважно поляки й жиди, хоч не обійшлося без того, щоб там який небудь «радца» українець не замішався. Головою згаданого клюбу був поляк – нотар Попєль, довголітній шаховий майстер Львова», – згадував голова «Шаховий коник» Євген Чучман.
Так, так, той самий граф Попєль, з якого фантазія деяких авторів зліпила ледве не Степанового дядька. «Старушок уже – дуже хотів зміряти свої сили з нашим молодим Попелем, – продовжує Євген Чучман. – Очевидно – молодість перемогла, а тоді сміялися зі старого, що «трафіл Попєль на Попеля». Але старушок мимо цього був дуже задоволений, бо вірив, що раніше чи пізніше мистецький лавровий вінок дістанеться на голову його однойменника – хоч і «русіна»».
Лев Туркевич
У міжвоєнний період змагання за першість ТУШ завжди вигравали або Степан Попель, або Лев Туркевич. Євген Чучман залишив нам спогади про цих двох провідних українських шахістів Львова:
«Льоньо і Степан – це два зовсім відмінні антропологічні типи: Льоньо круглолобий, Степан довголиций, Льоньо – лисий, як більярдова куля, у Степана – чорна грива наче в цигана. Попелеві завжди «грива» спадала на очі й він кивком голови відкидав її на бік, а Льоньові вражі мухи ніяк не давали спокою і він раз по раз пацав рукою по голові, щоб їх обігнати… А що оба мали почуття гумору й були гострі на язик, то допікали собі нераз взаємно на потіху всім кібіцам. Раз почали дискусію на дразливу тему поросту волосся. Льоньо обстоював тезу, що дурне волосся ніяк не вдержиться на мудрій голові – наводив приклади про єгипетських мудреців-жреців, вказував на Сократа, й прочая і прочая. Стефцьо – очевидно був цілком протилежної думки».
Напередодні вже згаданих змагань з поляками визначили, що на першій дошці гратиме не Попель, а Туркевич – і не тому, що той кращий, а тому, що мав своєрідний стиль гри, яким вводив в оману своїх суперників. Змагання закінчилися перемогою «Шахового коника» – 6:4. Туркевич і Попель свої партії виграли.
У 1931 році Степан Попель захистив диплом магістра франко-латинської філології Львівського університету (1938 року – ще й диплом магістра права) та працював до 1939 року вчителем французької та латини в одній із львівських гімназій. За «перших совєтів» займав посаду асистента професора Львівського педагогічного інституту, за німців працював на аналогічній посаді у Львівській політехніці.
Про авторитет Степана Попеля як шахіста у Львові свідчить гумористичний вірш Теодора Курпіти, надрукований у «Львівських вістях» у грудні 1943 р.:
Що аж з шахом Йосип Сталін розмовляв украдьком, То виходить, що гри далі не потягне «батько», І признати це зо мною навіть Попель може, Що як мат над головою, той шах не поможе!
Обкладинка книги Степана Попеля, видана ним у Львові 1943 року.
Саме в цей період (1943) Степан Попель видав книжку «Початки шахіста», призначену для популяризації шахової гри.
Була ще одна цікава сторінка довоєнної біографії Степана Попеля. У 1929-1944 роках він виконував функції особистого секретаря митрополита Андрея Шептицького. І що цікаво – в одному з романів українського радянського письменника (а в юності – члена ОУН) Тараса Мигаля, присвячених часам німецької окупації Львова («Пробуджене місто») фігурує особистий секретар митрополита Степан Пупель. У прізвищі змінено лише одну літеру, у персональних даних збігається ще багато що: С.Пупель також закінчив філологічне відділення Львівського університету, був неабияким шахістом. Щоправда, як справжній радянський письменник Т.Мигаль приписав своєму персонажу багато зовсім йому непритаманного: С.Пупель – радянофіл, ледве не симпатик комуністів, через злидні він робить спробу накласти на себе руки тощо.
Сторінки з роману Т.Мигаля «Пробуджене місто»
Наступ радянських військ на Львів (1944) застав С.Попеля за шахівницею у Сяноці, де проходили змагання, організовані місцевим клубом «Лемко». Під кінець турніру шахіст дізнався, що у Львові – вже Червона армія. Не маючи бажання повертатися під більшовицьку окупацію, Попель виїздить на Захід. Спочатку декілька місяців перебував у Кракові, потім переїхав до Парижа.
На еміграції львів’янин активно продовжував займатися шахами й досяг у цій царині значних успіхів. Граючи за один із найкращих шахових клубів Франції «Каїса», Попель тричі (1951, 1953, 1954) ставав чемпіоном Парижа. У 1947 році Лувр влаштував міжнародний шаховий турнір, в якому переможець трьох французьких відбіркових турнірів Попель виступав як «бездержавний» українець і здобув четверте місце. Згодом двічі виграв у Великобританії змагання «Брітіш Опен», після чого Британська шахова федерація визнала його 82-м шахістом Європи.
Завдяки своїм вдалим виступам він швидко здобуває собі визнання в Франції, проводить шахові рубрики в паризьких газетах. У Парижі Попель проявив себе як добрий тренер, до його послуг вдавалася найкраща шахістка тодішньої Франції Шанталь Шоде де Сілан. Завдяки цій співпраці їй вдалося вдало виступити у змаганнях на першість світу і потрапити до турніру претенденток. Заключний турнір відбувався 1955 року в Москві. Планувалося, що Попель також поїде до СРСР зі своєю підопічною, але він не мав французького громадянства і, ризикуючи стати об’єктом уваги КГБ, відмовився від поїздки. Проживаючи у Західній Європі, зумів виграти 12 міжнародних турнірів, але через небажання французької влади надати йому громадянство країни, 1956 року емігрував до США, де у 1957-1961 роках викладав у Вищій публічній школі Детройту, а з часом оселився в місті Фарго (Північна Дакота).
В 1957 році Попель влаштовується викладачем до Вищої публічної школи в Детройті, де працює до 1961 року, з цього року і до виходу на пенсію в званні професора французької літератури пропрацював в університеті Північної Дакоти в Фарго, де користувався великою повагою серед американських філологів, як філолог-поліглот.
За океаном здобуває перші місця у чемпіонатах кількох американських штатів: Мічіган, Міннесота, Іллінойс, Небраска. У своїй Північній Дакоті був чемпіоном штату багато років поспіль й очолював Федерацію шахів штату. Входив до п’ятдесятки найкращих шахістів США.
Неодноразово бере участь у турнірах, організованих українською громадою Північної Америки. В 1969 році перемагає в турнірі серед українців, організованому Українською спортовою централею Америки та Канади (УСЦАК) в Клівленді. Як переможець отримав перехідний кубок і грошову винагороду в 190 доларів.
Роберт Фішер
В 1956 році брав участь у відкритому чемпіонаті США, що проходив в Оклагома-Сіті, де поділив місця з четвертого по восьме. У тому турнірі Попель зустрівся з тоді ще зовсім юним (а в майбутньому – чемпіоном світу) Робертом Фішером. Партія між ними завершилася внічию.
Канадська еміграційна газета «Вільний світ» у липні 1979 року писала про нього: «В Америці наш земляк теж уславив себе як шахіст, врешті дістав титул Досмертного Мисця Шахової Федерації США – за здобуття понад 2200 точок у 300 змаганнях».
А що ж Кремль? Як він реагував на успіхи українця Степана Попеля? Радянська влада діяла за давно виробленою схемою – намагалася ігнорувати його або жодним чином не згадувати, що він є вихідцем з України і втік від «комуністичного раю» на Захід.
Через ігнорування його успіхів в СРСР він навіть трохи ображався, бо там постійно (ймовірно навмисно) перекручували у різний спосіб його прізвище, називали французом, американцем, але ніколи – українцем. В одному з листів до Юрія Семенка він зауважив: «Про мене не було згадки в совєтських публікаціях, а вже як я колись вигравав якийсь турнір у Франції, Англії чи Америці, то там було перекручене моє прізвище на Пупіль, Пойпел або Попе. Одну партію, яку я виграв білими, там подано, що я грав чорними».
На підтвердження його слів наведемо кілька рядків із газети «Советский спорт» за 21 жовтня 1952 року. Газета вийшла в день міжнародного шахового турніру у Москві, куди мав приїхати разом із Ш. Шадо де Сілан Степан Попель, але, як уже зазначалося, не приїхав, як не приїхала і вся французька команда. «Представительница Франции Ш. Шоде де Силан хорошо зарекомендовала себя в чемпионате 1950 года мастером острого комбинационного стиля, последние годы успешно выступала в мужских соревнованиях. Она выиграла матч у одного из сильнейших шахматистов Парижа – Попиля… Она должна была выступать на четвертой доске французской команды в недавно закончившемся турнире партий. Но, как известно, у «облагодетельствованной» по плану Маршала Французской республики не оказалось средств, чтобы послать на соревнования свою шахматною команду».
Степан Попель біля своїх шахових нагород
Утім, будучи людиною аполітичною і безмежно відданою шахам, Попель десь у 1960–х роках (у розпалі «холодної війни») зумів організувати шахову партію за листуванням між студентами двох університетів – Північної Дакоти, де був дорадником студентського шахового клубу, та Московського. Але партія швидко припинилася, бо радянські студенти без пояснень перестали листуватися. Сам Степан Попель припускав, що, можливо, Москва припинила листування, дізнавшись, що «по тому боці океану за дошкою сидять не тільки якісь там американські студенти, але й «ізмєннік родіни»».
Цікаво, що його аполітичність і жагу до змагань інколи не розуміли й в українській еміграції. Так, після перемоги 1969 року на турнірі в Клівленді, де здобув звання чемпіона українців Америки та Канади, уже на фуршеті після кількох тостів Попель зауважив: «Ну, я тепер чемпіон українців на еміграції, то ж час, щоби я зіграв матч за звання чемпіона українців усього світу! А хто там тепер кращий шахіст України? – згадував спіч переможця Орест Попович. – Здається, що гросмейстер Леонід Штейн. – Ну, то давайте викличемо Штейна на об’єднавчий матч українців цілого світу! – Попель не був політичною особою, але там такі були присутні. І при столі запанувало збентеження. Річ в тому, що в ті часи організації українців США і Канади виступали проти спілкування з представниками совєтського режиму. «Ні, ні, ми не можемо такого робити, – загалакали вони, – то ж – репрезентант комуністичного режиму».
Навколо відомих людей доволі швидко виникають різні легенди та чутки, які можуть сприйматися як достовірні факти. Не оминула така доля й нашого персонажа. Навколо Степана Попеля досі існують принаймні дві легенди, які показують його як сильного шахіста, та чуйну людину (що, власне, складно заперечити).
Скажімо, досить поширеною є оповідка проте, як Попель і Федір Богатирчук (колишній чемпіон УРСР і СРСР з шахів) проводили матч на найкращого шахіста України у Кракові 1944 року, а секундантом матчу був відомий класичний філолог зі Львова Йосип Кобів. Але це не більше, ніж вигадка, яку спростовує сам Кобів у листі від 27 березня 1992 року до львівського журналіста Івана Яремка: «Довелося мені під час німецької окупації організовувати деякі турніри і бути головним суддею, але секундантом «матчу» між Попелем і Богатирчуком я не був. Попеля я знав особисто, поважав його, а він мене, і з його розповіді чув, що гра Попеля і Богатирчука – це була товариська зустріч двох видатних шахістів без офіційних атрибутів».
Паспорт, яким користувався Степан Бандера
Інша історія пов’язана з паспортом шахіста Степана Попеля, яким нібито користувався Степан Бандера, мешкаючи в Німеччині. Ця легенда є добре розтиражованою в популярній літературі (зізнатися, автор теж сприймав це твердження за автентичне). Але нещодавно легенду спростував завідувач Історико-меморіального музею С.Бандери Степан Лесів. Оригінал “аусвайсу” якогось Степана Попеля зі вклеєною фотографією Степана Бандери зберігається в цьому музеї. Проаналізувавши його дані, С.Лесів зауважив, що не збігаються дата та місце народження власника документу (там значиться 1 вересня 1909 року, місто Ярослав) з відповідними даними шахіста С.Попеля. Власник паспорта свого часу перебував у концтаборі Маутхаузен (шахіст Попель у німецьких концтаборах ніколи не був). Виходить, що то просто однофамілець шахіста Степана Попеля.
Досі йшлося переважно про Попеля-шахіста та різні легенди, створені навколо нього. А якою ж він був людиною поза спортивним життям? Всі. хто його знав, в один голос говорять про товариськість, веселу вдачу, доброту, чуйність. Утім, саме шахи на еміграції допомогли Попелеві пізнати багатьох відомих людей і покращити своє матеріальне становище. У Франції завдяки виступам на міжнародних комерційних турнірах зумів заробити на купівлю двоповерхового будинку (16 кімнат) та відкриття власної справи. У будинку, зі слів друзів, завжди було людно, бо господар мав схильність давати притулок українським емігрантам. Серед них було чимало політиків, і навіть «бойовиків», тож за оселею Попеля стежили французькі спецслужби. Ймовірно, це й було однією з причин того, що Степан Попель так і не отримав французького громадянства.
Степан Попель біля першої родинної автівки, яку водила дружина
Попель був бібліофілом. Мав велику шахову бібліотеку (понад 500 книжок), колекціонував французьку літературу. Вів досить скромний стиль життя. Так і не навчився водити автомобіль, і не намагався отримати водійське посвідчення. Вирізнявся працьовитістю – практично завжди вставав о 6-й ранку та працював до 7-ї вечора. Не любив розкидатися грошима. Завжди споживав їжу у чітко визначений час і мав звичку поспати після обіду. Знав 8 мов.
У якійсь момент друзі Степана Попеля підмітили його схожість з Альбертом Айнштайном і любили пожартувати з цього приводу. Утім, Попель лише віджартовувався: «Не Айнштайн, а Цвайштайн».
Степан Попель. Дружній шарж Семена Грузбенка (Ґрузберґа). Львів, 20 жовтня 1941 року
Степан Попель мав свої пристрасті – люльку (файку) для паління, з якою він практично не розставався, та гру в бліц-шахи на гроші.
Через пристрасть до паління люльки Попель на одному з турнірів втратив 260 точок. У 1975 році він брав участь у «Ворлд Опен» («Світові відкриті змагання»), на яких не дозволяли палити, і раз у раз виходив із зали, щоби посмоктати свою козацьку носогрійку. Через втрачений час його покарали втратою очок. Молоді колеги вважали, що Попеля підвів його вік, а не пристрасть палити, але наступного року на «Загальних змаганнях Міннесоти» немолодий український шахіст просто змів зі стола всіх своїх конкурентів, зокрема, й набагато молодших за нього, та став справжньою сенсацією змагань.
Степан Попель за шахівницею
«Професор не був шаховим аскетом, а товариським чоловіком з гумором: любив розказувати анекдоти, з’їсти-випити в товаристві, любив життя, – характеризує його відомий шахіст Орест Попович. – Але шахи любив з пристрастю, так якби не міг ними насититися. Йому замало було самих турнірових партій, він грав і перед регулярними раундами, і після них, і вдень, і вночі. Любив викликати всіх і вся на швидкі партії «бліц». Шаховий стиль Попеля був не клясичного теоретика, а прагматичного боєвика; його підхід до партії нагадував не стратегію пруського генерала, а радше партизанську війну».
Той самий Орест Попович розповів цікаву історію, пов’язану з пристрастю Попеля до гри в «бліц-шахи» на гроші. Якось у 1970-х роках ветеран шахів приїхав із Фарго до Нью-Йорка провідати своїх рідних. У Нью-Йорку саме жив Попович, і Попель зателефонував йому з проханням завести до якогось клубу, де грають у «бліц-шахи» на гроші. Той завів його на 42. Вулицю, у «Нью-йоркську академію шахів і шашок». Спершу Попелеві підібрали партнера, якогось аматора, який почувши запитання, чого він немає годинника, злякався і запитав: «Ви майстер?». Дізнавшись, що має справу з майстром, «партнер» втік. Відтак менеджер клубу запропонував привести Попелеві справжнього майстра.
Степан Попель з дружиною Валентиною
«Відкривши ще одні двері, менеджер закликав до третьої кімнати: «Ейса, Ейса, ходи сюди», – згадував Орест Попович. – Мені стало моторошно за мого гостя: ясно, що менеджер кликав не кого іншого, як Ейсу Гофмана, що в ті часи був одним з найкращих бліцистів Нью-Йорку. Остерігати Попеля, з ким має до діла, не було змислу, бо він був такий жадний ігри, що не завагався би піти на парі навіть із самим Робертом Фішером. А, втім, в кімнату вже увійшов Ейса Гофман, високий, худий, і кинувши мені привіт, почав ходити навколо сидячого Попеля, як той яструб, що кружляє навколо своєї наміченої жертви.
– Хто це такий? – питає мене. – Степан Попель з Фарго, Норт Дакота, – відповідаю. – Який в нього рейтинг? – Десь біля 2350. – Я з такими не граю, – і вийшов за двері.
Сидить Попель, похнюпившись, мало не плаче, приїхав з таких далеких сторін, аж до Нью-Йорку, і ніхто не хоче з ним заграти. Мені стало страшно прикро. Іду за Гофманом до сусідньої кімнати, прошу і молю передумати й таки заграти».
Поповичу таки вдалося вмовити Гофмана зіграти з Попелем. Щоправда, той попросив у Поповича 10 доларів, бо не мав грошей. Обидва шахісти залишилися задоволені й провели безліч партій.
Степан Попель з дружиною та дітьми
У 1948 році Степан Попель одружився в Парижі з Валентиною Шаповал, колишньою киянкою, яка вже мало власного сина. Згодом у подружжя народилося двоє власних дітей – дівчинка Ольга та хлопчик Олекса. Степан був чудовим батьком і зумів створити дружню родину.
Помер Степан Попель 27 грудня 1987 року і похований у місті Фарго (США).
Володимир ГІНДА
Всі світлини – з книги: “Романтик шахів та його епоха. Степан Попель”. / Упорядник Іван Яремко. – Львів, 2009.
“Та який там Боберський? Який там ще “Батько українського тіловиховання”? Усе це вигадки українських націоналістів і ура-патріотів” – так на початку 90-их років минулого століття реагували вороже налаштовані до усього українського і вкорінені в совєтську марксистко-ленінську ідеологічну картинку “створення світу” представники галузі Фізичної культури і спорту на спомини українців діаспори та перші наукові розвідки українських фахівців про Івана Боберського.
Іван Боберський на ІІІ Міжнародному конгресі з проблем шкільної гігієни в Парижі. Серпень 1910 р.
Львівські соколи перед виїздом до Праги на VІ всесокільський злет. Зліва направо – у 1-му вікні вагона: Т. Гвоздецький, Юрій Боднар; 2-му вікні: Франтішек Коргонь, Йосиф Доманик; 3-му вікні: Степан Гайдучок до якого стоячи на пероні звертається Іван Боберський; 4-му вікні: Олександр Гошовський. На пероні зліва направо – 2-й: Степан Гасюк, 5-й: Гузар, 6-й: Федусевич. Львів, головний залізничний вокзал, червень 1912 р.
Після низки наукових праць цей скепсис поступово “спадав”. Однак для того щоб у цьому питанні можна було б остаточно розставити усі крапки над “І” слід було здійснити окреме ґрунтовне наукове дослідження. Майже повна відсутність в галузевому інформаційному просторі України українського національного компоненту й домінування радянської парадигми у поглядах на історію становлення фізичної культури в Україні, просування столичними фахівцями і вченими на всеукраїнському рівні постатей дорадянського періоду, які, на жаль, швидше сприяють нашому “включенню” в російську культурно-історичну традицію, а також ініціативи щодо надання почесного звання – “імені Івана Боберського” Львівському державному університету фізичної культури загострили в останнє десятиліття потребу здійснення такої праці.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Сокільське свято в містечку Копичинці на Тернопільщині. 29 вересня 1912 р.
Внесок Івана Боберського у творення національної фізичної культури вражаючий, однак його ім’я досі залишалося малознаним в Україні, навіть, у колах фахівців галузі. Результати його діяльності часто сприймалися і зводилися до регіонального, галицького рівня, хоча, на думку авторів – Андрія Сови та Ярослава Тимчака, безумовно, мають значення всеукраїнського масштабу. На їх переконання, в історії української національної фізичної культури, Іван Боберський – постать центральна!
Змагання з дужання і двигання тягарів, організовані спортовим товариством «Україна» у Львові в рухівні «Сокола-Батька» 23–24 березня 1912 р. Зліва направо – 1-й ряд: Степан Гайдучок – суддя змагань, Володимир Криловський – член «Сокола-Батька», Олекса Гарасимів – член «Скали», Паращак – член «Скали», Богдан Гарасимів – член «Скали»; 2-й ряд: голова «Сокола-Батька» Іван Боберський та Казимир Врублевський – судді змагань, Миколаївський – член «Сокола-Батька», Н – член «Скали», Зенон Черевко – член «Сокола-Батька», Іван Маланчук – член «Сянової Чайки», Василь Остапчук – член «Сокола-Батька» і «України»
Руховик демонструє вихідне положення для метання ратищем (списом) у рамках ІІ Запорожських ігрищ. Львів, площа “Сокола-Батька”, 29 червня 1914 р.
Нарешті справу, яка тривала близько трьох років, завершено. За кілька днів у рамках 24-го “Форуму видавців у Львові” буде презентовано книгу – “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” видану за сприяння і участі Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського та видавництва Юрія Николишина “Апріорі”. Науково-популярне видання оздоблене кількома сотнями архівних світлин і документів, значна частина з яких публікуються вперше, через життєпис Івана Боберського явить читачеві яскравий феномен української національної фізичної культури що постала у контексті європейський культурних віянь на західноукраїнських землях у першій третині XX століття.
Фотопортрет Івана Боберського. Світлина з автографом діаспорного періоду
Колона учасників І Краєвого здвигу під час урочистої маніфестації вулицею Коперника у Львові. Попереду колони хорунжі з прапором (зліва направо: Володимир Гузар, Іван Кревецький, Броніслав Бурбела), за ними президія «Сокола-Батька» (зліва направо: Льонґин Цегельський, Іван Боберський, Михайло Волошин); услід за старшиною почесні гості: Франц Машек (за Іваном Боберським), у козацькому білому вбранні відпоручник «Просвіти» з Катеринославщини. 10 вересня 1911 р.
Постать Івана Боберського багатогранна, однак автори у своїй праці цілеспрямовано висвітлювали його життєпис і доробок саме як “Батька українського тіловиховання”.
Фотопортрет Івана Боберського – професора Академічної гімназії у Львові. 1912 р.
Іван Боберський демонструє зимове спорядження (одяг та засоби пересування: лещата). Діаспорний період. Канада.
Книга висвітлює життя, події і факти свідомо замовчуваного і репресованого минулого, але своїм ідейним наповненням і потенціалом безумовно звернення у майбутнє – на її основі і результатах подальших наукових дослідженнях у цій ділянці можна буде закласти міцний фундамент української національної фізичної культури оновленої України.
Іван Боберський та членкині спортового кружка гімназії cестер Василіянок на ковзанці. Львів, 16 лютого 1912 р.
Учениці гімназії сестер Василіянок під час виконання вправ зі скакалкою. Львів, 1920-ті роки
Запрошуємо фахівців галузі фізичного виховання, спорту і здоров’я людини, істориків, краєзнавців і усіх тих кого цікавить історія і культура нашого краю на презентацію книги (Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи.– Львів : ЛДУФК ; Апріорі, 2017. – 232 с. : іл.), яка відбудеться 15 вересня 2017 року о 14.00 в актовій залі головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського.
Обкладинка книжки “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції”
Відомості про авторів:
Андрій Сова – кандидат історичних наук (тема дисертаційного дослідження «Символіка українських молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» та «Луг» у Галичині (кінець ХІХ століття – 1939 р.) (2009)), доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, секретар Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, директор Центру незалежних історичних студій, член Українського геральдичного товариства, Групи з історії та музейництва Пласту «На сліді», Науково-культурологічного товариства «Бойківщина», Львівського центру олімпійської просвіти.
Андрій Сова
Напрями наукових досліджень: історія України та української культури, історіографія та джерелознавство історії України, спеціальні історичні дисципліни, український визвольний рух, українська тіловиховна і спортова традиція.
Автор, співавтор та упорядник низки наукових, науково-популярних і навчально-методичних праць:
«Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (Львів, 2007),
«The Ukrainian Insurgent Army: A History of Ukraine’s Unvanquished Freedom Fighters» (Lviv, 2007),
«Роман Шухевич – пластун. Юнацькі та молоді роки Головного Командира Української Повстанської Армії» (Київ–Львів–Івано-Франківськ, 2007),
«Історія української культури: навч. посібник» (Львів, 2012; друге вид. 2013),
«Споживча кооперація України. Від зародження до сьогодення: монографія» (Львів, 2013),
«Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття» (Львів, 2014),
«Мартиролог Українського Пласту» (Львів, 2015) та ін.
Ярослав Тимчак – кандидат наук з фізичного виховання та спорту (тема дисертаційного дослідження «Військово-фізична підготовка в Україні (IX – XVIII ст.» (1999)), доцент, завідувач кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, координатор Львівського центру олімпійської просвіти, голова Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
Ярослав Тимчак
Напрями наукових досліджень: гуманітарні (філософські, релігієзнавчі, культурологічні та історичні) аспекти фізичної культури, спорт у діяльності релігійних організацій, олімпійська просвіта, традиції національної фізичної культури українців. Автор та співавтор понад 50-ти наукових публікацій.
Бідон з документами 1949-1952 років, де були списки репресованих українців, знайшли у Янівських лісах біля Львова. Повідомляє gazeta.ua
Папери пролежали в землі 66 років.
Знахідка містить підпільні інформаційні видання, документи Служби безпеки ОУН та документи організаційної мережі.
“У молочний алюмінєвий бідон невідомий архівіст-підпільник ретельно підібрав та склав документи, запаковані частково в кілька полотняних мішечків, а решта – в газету. За газетами історики встановили, що документи заархівували в першій половині 1951 року. На пакунках олівцем і чорнилом позначена адреса підпільної пошти. Саме розшифровка цих цифрових позначок дасть можливість встановити, від кого та кому лініями зв’язку передавали документи”, – розповідає Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”.
Журнали ОУН, які знайшли у сховку
Найбільше тут звітів із різних районів Івано-Франківської, Чернівецької, Львівської, Рівненської та Волинської областей про ситуацію в регіонах, інформаційну роботу, втрати підпілля, детальна й узагальнена інформація про життя селян, створення колгоспної системи, репресивні заходи радянської влади.
Також є багато підпільних видань, зокрема журнал “Чорний Ліс”, твори повстанського поета Марка Боєслава, журнали для дітей, юнацтва, офіціозів ОУН – “Революціонер-пропагандист”, “За волю нації”, “На чатах”, “Діти України”.
Документи ОУН, які знайшли у сховку
Окремими виданнями представлена публіцистика Осипа Дяківа – “Горнового”, Петра Федуна – “Полтави”, звернення та заклики до населення які багатотисячними тиражами розповсюджували підпільники.
Також є кілька документів підпільної Служби безпеки, як от інструкції про проведення слідчої роботи, організацію діловодства та кілька десятків протоколів про обставини загибелі повстанців.
Бідон, в якому зберігалися документи ОУН
Реставратори архіву кажуть, що документи в хорошому стані, проте нескладної реставрації все ж потребують. Пізніше з ними детально ознайомляться історики, оцифрують та оприлюднять в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua.
Зараз їх передали в архів Центру досліджень визвольного руху.
«У тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, посередині біда». Цю приказку передають з покоління в покоління уже більше 200 років.
Події, які змусили народ скласти цю примовку, були насправді великими й переломними, адже зачіпали історію всієї Східної Європи, коли Річ Посполита розпадалася і була поділена сусідніми імперіями. Ті події для когось були трагічні, місцями навіть комічні, а на широкій історії – характерною частиною панорами життя кінця XVIII століття. Що ж такого «нелюдського» сталося в Луцьку?
Шляхетський «олігархат» доби філософа Сковороди
У XVII столітті під час чергової чуми в Мілані пішов поголос про «мазальників», які навмисно розносять хворобу вулицями нещасного міста. Підозра впала на штукатурів, які працювали біля стін будинків, церков, дзвіниць. На іноземних архітекторів, які розглядали й обмацували будівельні прикраси доби бароко. Майстрів цеху стали звинувачувати у тому, що вони вмазують у стіни небезпечні рідини, з яких потім поширюється «повітря морове». Та найгірше – коли почалося полювання на мазальників. Не один майстер був роздертий здичавілим натовпом, який волочив тіла мазальників міланськими страдами, уявляючи таким чином помсту чумі.
Безправні і варварські часи! Хоч, правда, ці порядки легко суміщалися з високим мистецтвом. Зовсім не дивно, що свої «мазальники» з’явилися і на Волині у XVIII столітті, які «везли» тисячі ножів у своїх торгових фірах. У ті часи легковірного поширення безумства на інтелектуальну арену виходила Англія. Десь у цей же час сер Вільям Гарроу розробляв правові норми й одного разу сформулював: «не винуватий, доки не буде доведена провина». Правда, щоб ввести це у практику, ще треба було немало десятиліть.
Тим часом на наших землях ставало тривожно за майбутнє і про Гарроу тут не знали. Річ Посполита історично вичерпувала себе. «Шляхетська вольність», трактована і реалізована кожним по-своєму, врешті-решт перейшла критичну межу і запустила незворотні процеси. Проблеми накопичувалися десятиліттями. Влада, фактично, перейшла у руки вищих верств суспільства, все частіше носячи ознаки анархії і безправ’я.
“Полонез просто неба”, Корнелій Шлегель. Зображення з Вікіпедії
На цій картині Корнелія Шлегеля, де шляхта танцює полонез, наче й відображене її безтурбоне існування і трактування себе вищою верствою. Історики пишуть, що виконавча влада у Речі Посполитій XVIII століття поволі розвалювалася, адміністративні органи ставали все слабші, на судову гілку впливали особисті інтереси. Шляхта ставила за мету сплачувати якомога менше податків, володіючи найбільшою кількістю землі. Результат – порожня казна. Фактично, у загальних рисах і настроях це було доволі схоже на сучасну українську олігархію з поправкою на епоху. Ось як це відобразилося на головному адміністративному пункті Волині і його обороні – замкові Любарта. Люстратори (королівські оглядачі) 1765 року не знайшли в замку жодної зброї. А на архівні гродські книги у Стировій вежі з дірок у даху протікала вода. А це чи не основні міські документи центру цілого Волинського воєводства. Військова дисципліна була розладнаною, оборона слабкою, грошей ні на що не вистачало. І так по всій країні: від Познані до Запорожжя.
Сталося те, що і мало статися: у 1772 році річ Посполита була поділена між Прусією, Габсбурзькою монархією та Російською імперією. Територія країни звузилася і стала залежною від сусідів.
амок Любарта наприкінці XVIII століття. Акварель Казимира Войняковського
Та все ж головним мотивом прелюдії «волинських мазальників» стало тотальне соціальне розшарування у Речі Посполитій. Справа в тому, що участь у політичному і громадському процесі брала тільки шляхетська верства населення. Міщани мали собі магдебурзьке право, а кількісно величезною і де факто безправною частиною населення були селяни. І неважливим було місце проживання – Мазовія, Поділля чи Литва – селянин був у найгіршому становищі. Як пише історик Норман Дейвіс, на середину століття 90% Польщі було закріпачено шляхтою і жило в злиднях. До речі, не в набагато кращому становищі були селяни і в Козацькій державі. Як писав історик Роберт Маґочій, православна шляхта в Україні (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) накладала такі самі повинності на селян. Не були звільнені вони і від повинностей на монастирських землях, навіть у часи Хмельниччини. Хоч певне полегшення все ж отримали.
І подібне було по всій Європі. На заході, у Франції, назрівали переломні події, які починалися з народних бунтів. Слова тодішнього польського політика, якого доля вже пізніше закине на Волинь, Гуґо Коллонтая, сказані про французькі революційні події, ніби промовлені і про Польщу: «Нехай нікого не подивує жорстокість люду, про якого нам доводилося читати чи слухати, бо плід, батьком якого є утиск, а матір’ю неволя, просякнутий отрутою і люттю, є хижим і вбивчим»
Шляхта у Речі Посполитій констатувала лише одне: селянство ненавидить її. Важливу роль, крім соціальної, відігравав фактор релігійний. Не тільки православним, а й протестантам, а згодом і уніатам було відмовлено у правах. Це спрощувало російське ідеологічне втручання. По країні стали ширитися конфедерації як форми захисту власних прав і позицій.
Для кращого розуміння духу кінця XVIII століття бракує ще одного елементу. Ставлення шляхти до селянства як до матеріалу, який забезпечує життєдіяльність і з якого треба тягнути податки, зрозуміле. Проте саме в цьому столітті з’являється страх, який внаслідок найменшої підозри змушує вдаватися до рішучих дій. Не так давно відгриміли селянські постання на сході. Різня в Умані, Коліївщина ще більше загострили соціальне розшарування і змусили шляхту дивитися на селян східних воєводств як на диких ворогів. За будь-якої підозри король був готовий відправляти військо.
В атмосфері взаємної ненависті наближався 1789 рік. А пророчі слова поета Вацлава Потоцького могли викликати тільки гірку посмішку на обличчі: Polska mocno stoi, bo stoi nierządem. Сила Польщі – у відсутності порядку.
Чому пилипони і маркітанти «розвозили» по селах ножі
У ситуаціях соціальної напруженості, де головну роль грають емоції, часто найбанальніші зауваження можуть бути сприйняті із зовсім не висловленим підтекстом. Так і тут – абсолютно безглуздим чином з’явилася чутка про те, що Росія готує у східній Польщі селянський бунт. На одному з засідань чотирилітнього сейму, який намагався ввести екстрені реформи для порятунку держави, сталася майже комічна ситуація. У своїй промові король Станіслав Август Понятовський прорік необережну фразу: «У випадку колізії ми цілком правдоподібно можемо отримати ворогів серед власних підданих».
Станіслав Август Понятовський. Картина Марчелло Бачареллі з Вікіпедії
Опозиційне антиросійське (король виступав за союз з Російською імперією) крило депутатів стало звинувачувати короля в тому, що він знає про якісь наміри з боку сусідньої країни, але приховує це. Якимось дивним чином про це стали говорити всі, а на сході будь-яку зачіпку трактувати як підготовку до бунту. Зрештою чутки переросли в сеймові дебати, де їх стали обговорювати як реальну загрозу. Проте достовірних даних ніхто не мав.
Чутки про бунт на сході спочатку були породжені скоріше просто узагальненими здогадами і трактуваннями. Дуже схоже до того, як сьогодні мешканець Донбасу трактується як симпатик «руского міра», хоча вирішальне значення має кожен конкретний випадок і обставини, а не тільки місце проживання. Щось подібне було і тоді. У сеймі і серед шляхти були ті, хто на цьому пробували наживатися, заробляти собі якісь «бонуси», чи просто тішилися з підбурення ситуації. А загальний «котел» істерії тільки розігрівався.
Засідання сейму наприкінці XVIII століття, коли приймали конституцію. Картина Казимира Войняковського з Вікіпедії
Так, генерал артилерії Фелікс Потоцький особисто поїхав шукати докази чуток. Не знайшов. Надіслав доповідну з Острога у січні 1789, де писав, що ніякого бунту на Волині не планується, а якби планувалося, то взимку випало стільки снігу, що будь-яке сполучення шляхами абсолютно зупинене. Та це не зменшило тривогу у Варшаві. Все ж «для профілактики» сюди були направлені війська, яким було наказано поводитися з населенням максимально коректно. Чутки про бунт, підсилені загальним страхом, тільки зростали. Головно ішлося про якісь загони, які сконцентрувалися на східному кордоні і хочуть провезти на територію Речі Посполитої зброю для селян, щоб ті нападали на шляхту.
Тим часом у сеймі проаналізували ситуацію і зрозуміли, що хтось просто намагається підбурити ситуацію задля власної вигоди, і перестали розглядати справу. Проте це був також історичний момент. Щоб повністю не покласти справу в архів, сейм доручив комісіям слідкувати за ситуацією на місцях. Це були так звані порядкові комісії, які раніше займалися врегулюванням питань постачання війська продовольством на місцях. Створили Волинську, Київську, Подільську і Брацлавську поряквові комісії. Уже все би вляглося, якби не один випадок, який став іскрою для вогню.
У селі Невирків мешкав поміщик Ігнатій Вележинський, в якого були наче непогані відносини з його ж селянами, проте він не хотів звільнити їх. Щоб здобути волю, двоє з них – Самуїл Ракович і Семен Римарчук – вирішили позбутися Вележинського і вбити його. У ніч на 31 березня вони проникли в оселю поміщика і сокирами порубали нещасного, а заодно його дружину і 5 душ прислуги. Довго їх не шукали: наступного дня ті уже були в тюрмі у замку Любарта. Луцький гродський суд виніс вирок – смертна кара. Убивць облили смолою і підпалили, потім зняли кілька смужок шкіри зі спини, переламали ноги, відрубали голови і четвертували. Доволі гуманне таке покарання.
Цей випадок став причиною для всезагальної впевненості: «так ось він, бунт, і його перші жертви!» Страх і підозри суттєво посилилися. Паніка ширилися дуже швидко. Невідомо хто раптом придумав, що вбивство організували пилипони. Це були мандрівні торговці старообрядної віри з Російської імперії, які роз’їжджали возами по Польщі і на ринках продавали свої товари.
Наляканий народ став складати чутки. Так, говорили про те, що в Річ Посполиту уже проникли 2000 пилипонських возів, навантажених зброєю: рушницями, ножами, кулями і порохом. Подейкували, що зброю разом з грошима на повстання передають священикам, а ті у церквах намовляють селян проти шляхти та євреїв. Гуторили, що ніби масові безпорядки почнуться на Пасху. Також розносилося, що склади зброї вже є церквах, а в Варшаву таємно проникли до 2000 маркітантів.
Пилипони у Польщі продають рибу. Картина з колекції Музею короля Яна ІІІ у Вілануві (Варшава)
І порядкова комісія і волинський воєвода повторювали чутки в листах до короля. Почалися масові арешти. На Волинь були відправлені військові команди чисельністю до 2500 чоловік для арештів маркітантів. Міським судам було доручено негайно судити арештантів без очікування терміну судових засідань.
Це стало хвилеподібним початком різного роду безчинств як з боку комісій і судів, так і зі сторони арештантів. Почалися зведення рахунків за якісь економічні конфлікти і давні образи. Арештовані стали наговорювати один на одного, щоб помститися чи позбутися недоброзичливців. Ширилася брехня заради “відбілювання” себе. Сотні невинних людей кидали до в’язниць. Інколи поліція залякувала людей і вимагала гроші, щоб не здати їх до в’язниці. Вогонь безумства захопив Волинь, Поділля, Київщину і менше Литву. Дуже цікавим є спогад учасника тих подій Яна Дуклана Охоцького.
«Поширилися чутки, ніби впіймали кілька десятків пилипонських возів, які перевозили бочки, наповнені ножами. Ножі ці дивної форми, ніби мали страшні зубці і крючки, навмисно придумані для нанесення жахливих страждань; зразки цих ножів у Варшаві вирізували з паперу і скрізь розсилали; при їхньому вигляді дами втрачали свідомість, чоловіки ж шукали втіхи в горілці. Багато паперових зображень цих страшних ножів я сам розіслав у провінцію. Менше з тим, ні в Варшаві ні в провінціях ніхто не бачив металевого оригіналу цієї зброї: в Польщі говорили, що ножі були затримані в Литві, в Литві вказували на Київське воєводство, тут же не могли вказати на джерело цих тривожних чуток», – писав він.
Хоча сейм після цих чуток і постановив не впускати безпаспортних маркітантів і мандрівних ченців у країну, ситуацію це мало охолодило.
Оборона Луцька: патрулі залишилися з носом
Коли наприкінці 2015 року у Луцьку відбулася публічна присяга нової поліції, наступного дня все місто було вражене кількістю патрулів. Густина роз’їздів «Пріусів» з мигалками була настільки велика, особливо в центрі, що годі було й під знак заїхати. Ось схожа історія про луцьких патрулів 1789 року, правда, з «екстренно-комічним» акцентом.
Волинська порядкова комісія почала працювати 31 березня. Зрозуміло, що головну увагу комісія надала обороні самого «міста його королівської милості Луцька». Оскільки головні події начебто мали відбутися на католицьку Пасху, то заходів треба було вжити в екстремально короткий термін. У 1789 році Пасху святкували 12 квітня. Тобто всього за 12 днів Луцьк треба було підготувати до оборони. Глушецький міст нашвидкуруч укріплювався і разом із переправами охоронявся сторожею цілодобово, а на ніч закривався.
Панорама Луцька на іконі XVIII століття. Зберігається у Музеї волинської ікони
«Варта нічна по місту має відбуватися в такий спосіб, щоб при мості Базиліанському стояв один жовнір з набитим карабіном, один міщанин, два євреї та один караїм, всі озброєні і цілу ніч без сну. Подібна варта має бути і на переправі Домініканській», – ішлося в розпорядженні порядкової комісії Волинського воєводства.
Всіх купців ретельно перевіряли, а жебраків та підозрілих осіб в Луцьк не допускали. Ковалів і столярів зобов’язали виготовити піки у достатній кількості, аби озброїти все населення міста, а це тисячі одиниць зброї. Окрема повинність лягала на євреїв та караїмів. З кожного двору вони мусили надати по одній озброєній пікою людині для сторожі. Порох, свинець і метал заборонялося продавати селянам.
«Примушуємо також, щоб кожен зі славетних міщан, також з невірних жидів та караїмів, які уже одружені, один фунт пороху і стільки ж заліза, під карою вигнання з міста, до складу віддав», – ішлося в розпорядженні комісії.
Всі мешканці мали запастися провіантом на 2 місяці. Шляхтичам і канцеляристам судів пропонували озброїтися вогнепалами і взяти участь у розвідках. Ці приготування дали місту патруль чисельністю до 300 чоловік. Крім того, на допомогу приїхала певна кількість військових із Варшави на чолі з поміщиком Чацьким.
Міст перед входом у замок Любарта – свідок тих часів, адже його збудували незадовго до описаних подій
Місто принишкло в очікуванні Пасхи. На всяк випадок збиратися в міських костелах протягом страсного тижня заборонили. У день Великої суботи, 11 квітня, патрулі масово вийшли в місто. Вони бродили по вулицях, завертали в провулки, межи будинки, тривожно заглядали в даль. Вночі військові і мобілізована міська поліція наважилися вийти з міста. Вони потинялися околицями і навіть зайшли в сусідній ліс. Проте ані повстанців ані ознак, які б на них вказували, вони не знайшли.
«Очевидно, экстренныя мѣры, нредпринятыя коммиссіею, получали нѣсколько комическій характеръ», – писав про ті події через сотню літ український історик, професор Київського імператорського університету святого Володимира (КНУ імені Шевченка) Володимир Антонович.
Проте тоді було не до сміху. Нічна і денна сторожа міста продовжувалася. У порядковій комісії стали вважати, що ворог заліг на дно, а отже, його можна дістати масовими арештами і допитами.
Як привид сина Гонти бродив волинськими стежками
Будь-яке навіть найменше висловлювання, яке могло бути потрактованим як погроза в бік шляхти чи євреїв, вживання слова «різати» ставали причиною для арештів. Спілкування з пилипонами, приймання їх на нічліг іноді ставали «беззаперечною ознакою» лояльності до бунту і призводили до страти. Повноваження для слідчих дій були передані порядковим комісіям, а ті не особливо вникаючи, перевищували свої повноваження і творили безчинства. Інколи їх намагався стримувати суд, який виносив альтернативне рішення.
Волинська комісія у складі 25 чоловік заборонила волинським євреям продавати свинець, порох і селітру, це все треба було звести на зберігання у Луцьк, Володимир і Кременець. Поміщики повинні були організувати поліцію і за найменшої підозри відправляти порушників до тюрем. Всіх пилипонів – на обов’язковий арешт. Попри уявні тисячі продавців краму, врешті-решт, у Луцькій тюрмі виявилося аж 12 чоловік. Допити ні до чого не призвели.
Однією з перших справ став конфлікт у селі Любче. Селяни там не були бідні і мали економічні протистояння з шляхтичем Вільчинським. Той доніс у Волинську порядкову комісію, що селяни причетні до бунту. Тоді комісія постановила, що за умови присяги Вільчинським його свідчення вважатимуться достатніми для винесення вироку. Абсолютно анархічна, але типова ситуація. Внаслідок цього одного з селян Любче повісили, інших покарали 100 ударами батогом у кожному з 11 сіл, які розташовувалися на шляху з Луцька в Любче.
Ганебний стовп, біля якого карали батогом. Зображення з disput.az
Дяка Симеона Яроцького з села Жукова повісили тільки за те, що він сп’яна погрожував «ляхам і жидам». Подібне було нерідкістю.
В іншому випадку роль зіграв привид сина Гонти. На Різдво мешканці села Курилівки пішли до шляхтянки Прушинської колядувати. Проте на той момент родина вже збиралася спати. Слуги Прушинської прогнали колядників палицями. Образившись, хтось кинув услід Прушинській, що вона погано поводиться з людьми, а синові Гонти варто було б провчити її. Це стало неодмінним доказом причетності до уявного бунту. Комісія засудила трьох до четвертування, десятьох – до повішення, інших – до тілесного покарання. Син Гонти виринав доволі часто. Наприклад, двох мешканців Чорторийська покарали 50 ударами батогом серед луцького Ринку за те, що лякали одного єврея сином Гонти.
Арештувати могли навіть того, хто замовлив надто довгого ножа у коваля. Інколи за втручання і заступництва релігійних інституцій старту могли пом’якшити до відрубання руки. Взагалі певної системності не було. В кожному випадку була доля везіння. Нерідко людей відпускали через брак доказів. Кількість арештантів настільки зросла, що ніхто не міг сказати, за що вони туди потрапили. Луцький гродський суд у кількох справах писав про те, що арешт відбувся лише тому, що в “тривожний час треба проявляти високу пильність”. Попри наполягання комісії часто цей суд був тверезішим і відпускав арештантів. Хоча іноді «для профілактики» призначали покарання. Зазвичай 100 ударів батогом. Всі покарання відбувалися на Ринку біля ганебного стовпа, а виконував вироки кат, якого довколишнє суспільство зневажало.
Четвертування на картині нідерландського художника Дірка Баутса
Якось у комісію надійшло донесення на священика з села Суськ Лукаєвича. Один із членів комісії сам поїхав арештовувати священика. По дорозі до Луцька він зазначив, що є лише один шлях врятуватися – зізнатися у неправді. Священик погодився. Перед комісією він розповів, що у нього ночував маркітант Василько, який начебто вмовляв священика агітувати селян на повстання. Мандрівник ніби показав Лукаєвичу якийсь документ російською мовою і заявив, що це указ імператриці про повстання у східній Польщі. Василько нібито залишив 20 червонців священику на бунт. Лукаєвич підтвердив це присягою, що a priori вважалося, що він говорить правду. Комісія розцінила це як справжню ознаку бунту, якої вона раніше не могла знайти. Пішов поголос.
Лукаєвича доставили у Варшаву і нагородили за зізнання: дали золоту медаль, диплом про заслуги від сейму і 2000 злотих.
Стали шукати в Луцьку серед арештованих пилипона Василька і знайшли. Хоча він усе заперечував, йому не повірили і повісили. Сейм же виніс догану комісії, що та перебрала на себе судову роль. Натомість вона стала ще більш суворою й упередженою.
Цікавою була справа з намовою двох селян з Городища, коли їх уже збиралися вішати, на свого священика Олександра Бендеровського. Вони донесли, що за два тижні до Пасхи він розповів про заплановані напади на шляхту і євреїв і агітував взяти в цьому участь. Його негайно заарештували. Проте слідство нічого не виявило, крім того, що Бендеровський частенько напивався і розганяв паству. Його засудили до старти. Проте перш ніж це зробити, єпископ мав позбавити священика сану. Та він зволікав з цим. І тоді комісія вирішила прискорити справу. Щоб не допустити втручання столичної варшавської влади, комісія вирішила на добу ізолювати Луцьк і заборонила в’їзд та виїзд. Тоді змусила єпископський суд позбавити Бендеровського сану. Того ж дня на Ринку йому відрубали голову. Коли після страти сполучення з містом відновили, прийшла поштова звістка з Варшави утриматися від смертного покарання у цій справі.
За деякими свідченнями, через різні звинувачення у Луцьку стратили до 30 чоловік. Таким чином, Волинська порядкова комісія лютувала весь квітень і травень. Тільки ближче до літа ситуація стала стихати. Дуже цікавими є ставлення одного з членів Волинської порядкової комісії до подій. Ним був один з луцьких уніатських священиків Феодосій Бродович, який написав цілу книгу про перипетії 1789 року.
«…Цим все і завершилося, а краще би ніколи й не починалося… Кров невинна, не довго ж ти жадала помсти. Вся країна розібрана, немає імені, немає існування поляка!»
Титульний лист книги Бродовича про події 1789 року. Зображення з Підкарпатської цифрової бібліотеки
Пізніше події детально описав уже польський священик Валер’ян Калінка. А відтак аж у 1902 році український дослідник Володимир Антонович видав збірку документів про східнопольські події 1789 року. Це основні найстаріші джерела, які описують драматизм цієї сторінки історії.
Через 80 років один волинський священик, Аполоній Сендульський, припускав, що саме ці події змусили народ скласти примовку: «В тому Луцьку все не по-людську, кругом вода, посередині біда». Такі події як пожежі і епідемії були звичним явищем і навряд чи могли стати причиною такої приказки. А, от, неординарні тривоги 1789 року, які охопили кілька воєводств, не могил не відбитися на фольклорі.
ХХІ століття: проблема трактувань
Мабуть, найбільш невдячний період для вивчення української історії – це XVIII століття. Воно не настільки давнє, щоб можна було брехати і бути неточним, не оглядаючись. І не настільки недавнє, де «кожен розбирається в усьому». Це століття постачає хороший матеріал для (між)національної міфотворчості.
У погляді на події того часу дуже легко зійти на манівці і почати трактувати історію, замість вивчати її. Очевидно, свою підступну роль зіграли російські автори й історики ХІХ століття, які вплинули на українську історіографію. Звідси легко беруться твердження про ворогів в особі католиків, «жидів», ксьондзів, панів чи просто «польської шляхти». Локалізація абсолютного явища творить хиби сприйняття і породжує ідеологію. Тобто звуження явища соціального розшарування і навіть протистояння у Речі Посполитій, які були лише фрагментами схожих загальноєвропейських тенденцій, лише до проблем в українських воєводствах, неодмінно тягне за собою породження «дон кіхотівської» уяви про корінне протистояння між українцями і поляками, між католиками і православними, між українцями і євреями, між євреями і поляками. Це проблема закритості трактування і спроба мислити фрагментарно, без контексту широкого тла історії.
В цій ситуації на передній край виходить не тільки тотальне соціальне розшарування Речі Посполитої, а й відсутність політичних гуманістичних ідеалів, які щойно народжувалися на заході у Франції. В цю добу Жан-Жак Руссо якось зауважив, «людина народжена вільною і скрізь перебуває у кайданах». Попри те, що нам сьогодні ці всі події можуть здаватися дикими й абсолютно анархічними в поведінці будь-якої сторони, це все ж не стосується самих подій 1789 року, а є загальною характеристикою доби, в якій панувала сваволя і безправність. Десь це призвело до взяття Бастилії, а десь до Коліївщини.
Звісно, ніколи немає певності в тому, що джерела описують достовірні події, які хтось не підмалював ідеологічним забарвленням. Проте не слід забувати, що дехто може почати плекати протилежні міфи й тоді характери минулого будуть переноситися на сучасність, тільки вже без автентичного контексту. І це найгірше, бо таке перенесення творить неповноцінні, перекручені сучасні відносини. Лишімо історію в історії.
Наскільки це все можна використати для розуміння процесів і для врахування в поведінковій стратегії сьогодні? Чи потрібні такі важкі моменти історії для якогось розуміння і висновків? Відповіді немає, бо історія – це життя. Умберто Еко один зі своїх творів завершив латиномовною фразою «Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus» – «Колишня роза залишається в імені, голі маємо імена».
Описане – тонкі моменти. Тяглість історії їх не терпить. Вона перемелює пам’ять, мов кам’яні жорна, залишаючи лише найбільш стійкі, найбільш поширені і найемоційніші моменти, які сьогодні, через сотні років, перетворилися у «стереотипи протистоянь». Головне, щоб ці міфологеми сьогодні не формували однобокого тлумачення непростої історії завтра.
Важко сказати, яка з цих двох подій зібрала більше поціновувачів творчості художника. Якщо на відкриття виставки прийшли мистецтвознавці, преса, художники і, зрештою, просто люди, що звикли “тусуватися” в мистецьких колах, то авторська екскурсія зібрала дещо інший контингент відвідувачів. Основу слухацької аудиторії склали шанувальники творчості Юрка Коха і люди, щиро заКОХані у Львів.
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Під час прогулянки між своїми роботами, а саме так можна охарактеризувати екскурсію, Юрко Кох, у властивій йому манері, іронізував над собою і владою, розповідав правдиві історії та дотепні анекдоти і, навіть непосвяченому слухачу, ставало зрозуміло наскільки Юрко закоханий у Львів. У Львів не фасадний чи попсовий, туристичний чи політичний, а у Львів справжній. Львів, яким його бачать справжні львів’яни, Львів, яким його бачить Юрко Кох.
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
«Це справді унікальний випадок ми маємо у Львові, коли змішалося стільки культур, мов. Були різні випадки з цими всіма синтезами, чи вони були добрі, чи вони були погані, чи були невдалі, чи вдалі, матеріалів вистачає для вивчення дуже багато», – зізнався художник.
Упродовж кількох десятиліть Юрій Кох є провідним митцем у висвітленні найрізноманітніших аспектів життя Львова.Чільною темою його творчості є МІСТО в історичних, еротичних та метафізичних проявах, із невід’ємною психоделічною субстанцією — ПЕРСОНОЮ.
У вівторок, 12 вересня 2017 року, о 16:00 з нагоди 140-річчя від дня народження Олени Кульчицької у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відбудеться відкриття ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького).
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
На експозиції вперше за майже півстоліття репрезентовано значний творчий доробок художниці у галузі української етнографії, що розкриває унікальний пласт народної культури.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Тут представлено 49 акварельних малюнків із зображенням народного вбрання різних етнографічних регіонів Західної України – Поділля, Гуцульщини, Буковини, Покуття, Бойківщини, Опілля, Полісся та Волині, Лемківщини, околиць Перемишля.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Для експонування відібрано акварелі, в яких відтворено характерні для цих місцевостей зразки народної ноші. Ці твори розкривають невичерпне багатство та тяглість народних традицій, що передавалися упродовж віків.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Доповнюють експозицію і малярські полотна, в яких майстерно відтворено життя і побут галицького села.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Виставка експонуватиметься у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) до 30 листопада 2017 року.
В п’ятницю, 8 вересня 2017 року, в приміщенні Львівського історичного музею (кам’яниця Корнякта, пл. Ринок 6, 3 поверх) відбулося відкриття виставки “Давній Люблін” з фондів Люблінського музею в Любліні (Республіка Польща).
Виставка організована у рамках польсько-українського “Фестивалю партнерства”, приурочена до 700-річчя Любліна і є результатом тісної співпраці провідних музейних інституцій України й Польщі.
Відкриття виставки “Давній Люблін”
Люблін є найбільшим містом Східної Польщі і важливим науково-культурним, господарським і туристичним центром. Мальовничо розташований на кількох узвишшях, у долинах трьох річок, він завжди приваблював до себе художників.
Експозиція виставки “Давній Люблін”
Представлені на виставці твори польських художників (Александер Ґєримський, Леон Вичулковський, Анджей Зайковський, Зигмунт Барткевич, Юліан Цеглінський, Людвік Ольшинський, Войцех Ґерсон та ін.) показують як виглядав Люблін 400 років тому і пізніше, у XVIII, XIX, і на поч. XX ст.
Експозиція виставки “Давній Люблін”
Усі представлені види Любліна мають іконографічну та мистецьку цінність. Виконані у різноманітних техніках і стилях (літографія, олівець, олія, акварель, дереворит, мідерит) вони представляють і різний погляд на місто. Демонструють розлогі панорами міста, вулиці і площі з характерними будівлями, такими як Краківська брама, Замок, Стара Ратуша. Частина з них, завдяки настроєвому погляді на місто, передає його неповторну атмосферу. Усі, натомість, показують зміну вигляду міста протягом віків.
Виставка світлин Петра Мацюка
Чудовим доповненням до виставки “Давній Люблін” є презентовані на галереї Італійського подвір’я світлини, відзняті об’єктивом Петра Мацюка у різний час, які представляють найцікавіші і найцінніші пам’ятки Любліна. Розлогі панорами, завулки, будинки, архітектурні деталі створюють неповторний образ 700-літнього міста.
Виставка світлин Петра Мацюка
Автор представлених творів, які мають мистецький і документальний зміст, Петро Мацюк є професійним фотографом, працівником Люблінського Музею у Любліні, членом Люблінського Фотографічного Товариства. Займається фотографією з 1972 р., документує Люблінський регіон і місто Люблін. Організовує приватні виставки і фотографічні пленери, фотографії публікує в альбомах і промоційних виданнях про місто і регіон.
Виставка світлин Петра Мацюка
Виставку можна буде оглядати до 22 жовтня з 10:00 до 17:30 в приміщенні Львівського історичного музею (кам’яниця Корнякта, пл. Ринок 6, 3 поверх). Вихідний день – середа.
У Львові покажуть виставку Володимира Риботицького „Малярство”
В середу, 13 вересня 2017 року, о 16.00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки Володимира Риботицького „Малярство”.
Представлена на виставці колекція живописних полотен відкриває нам доробок досвідченого, зрілого художника, впевненого у власних творчих силах, який з плином часу не втрачає молодечого запалу та свіжості емоцій.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Володимир Риботицький завжди залишався яскраво вираженим прихильником експресіонізму – мистецької течії, котра пронизує все ХХ століття і до сьогодні не втрачає актуальності. Експресія визначає його людський характер, спосіб поведінки в навколишньому середовищі та реагування на зовнішні подразники. Нестримна внутрішня енергія творця перебуває в органічній єдності з буянням насичених барв, високою напругою тональних контрастів, динамічним рухом локальних кольорових плям, сповнених несподіваними фактурами.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експонованим творам митця властивий легкий та невимушений колорит з ніжними пастельними переходами, гармонійно врівноваженими складними гамами чи різкими кольоровими зіставленнями на межі дисонансу, а також виразна настроєвість полотен, що виявляє здатність вступати в контакт з безконечно різноманітними асоціативними реакціями глядачів.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
У тематичному спектрі своїх творів художник зберігає захоплення пейзажем, досконалою красою природних форм, серед яких рідко зустрічаємо рукотворні предмети. Фігури звірів, птахів, людей, які іноді з’являються в його композиціях, зазвичай позбавлені яскраво вираженої самоцінності та стають органічними складовими загальних пластичних мотивів. У полотнах, присвячених прадавньому минулому, абстраговані від конкретної реальності, фігуративні елементи набувають значення загадкових космологічних чи сакральних знаків-символів.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Митець ніби постійно балансує на межі фігуративного експресіонізму та абстракції. Відчуваємо, що його композиції інспіровані конкретними зображальними мотивами, які виконують функції першородного мотиву, заспіву для складної і багатогранної образотворчої симфонії. Саме ця ілюзія звучання музики, її своєрідна матеріалізація справляє неповторне враження від споглядання більшості малярських полотен Володимира Риботицького.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Виставка триватиме в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) до 8 жовтня 2017 року. Експозицію можна оглянути з 10 до 18.00 (крім понеділка, вівторка).
15 листопада 1930 року у Клівленді вся українська громада та відділи УНС організовують маніфест демонструючи вкотре свою національну карність та солідарність з українцями в Рідному краї проти польського гноблення. Збори призначено в «Сентрал Армори Гол» (напроти Ситі Гол), Іст 6-та вулиця і Лейк-сайд (Свобода. – 1930. – №266. – С. 3).
5 вересня 1932 року товариство «Сокіл» брало участь у відзначенні 30-річного ювілею Братства св. Петра й Павла відділ 202 УНС (Свобода. – 1932. – №218. – С. 4).
Українська Сокільська банда у Клівленді
У лютому 1936 року заходом Злучених Українських Організацій та обидвох парохій міста Клівленда відбулося дня 16 протестаційне віче звернене проти польського режиму на західноукраїнських землях, а також проти несправедливого засуду варшавським судом 12 молодих українських студентів (Свобода. – 1936. – №64. – С. 3).
У 1936 році, від 27 червня до 04 жовтня, у Клівленді відбулася велика міжнародна виставка «Great Lakes Exposition», на якій збудовано національні села «Світові дороги» «Streets the World». Українці Клівленду взяли участь у виставці під протекторатом Злучених організацій. Збудовано Український павільйон, де всі товариства, громади демонстрували свої досягнення (Свобода. – 1936. – №52. – С. 3).
Кісіль Григорій – предсідник/голова, секретар, касир, член контрольної комісії товариства «Сокіл», делегат до Злучених Організацій
Великого значення надавало товариство «Сокіл» утворенню в Клівленді Українського Культурного Городу. Ось, що писав з цього приводу Григорій Степанек: «Злучені Українські Організації міста Клівленду ведуть уже від довшого часу кампанію в справі збірки на Український Культурний Город. Такий Город мають уже литовці й дня 11. жовтня відбулося його святочне відкриття. А ми припізнилися, бо громадянство не зложило досі потрібних на це фондів. Вже є бюст Шевченка для нашого Городу і нема сумніву, що цей бюст, роботи нашого мистця Архипенка, буде великою прикрасою не тільки Українського Городу, але й міста Клівленду. Про ці справи говорили члени товариства «Сокіл», від. 336 У. Н. Союзу, на своїх місячних зборах. В дискусії забирали голос громадяни: Григорій Кисіль, д-р Михаленко, Василь Волянський, Григорій Степанек і інші. Члени ухвалили більшістю голосів оподаткувати себе на згадану ціль по 10 центів місячно, або сумою $1 річно. Зараз зложено $13. Думаємо, що й члени інших відділів У. Н. Союзу, як і У. Р. Союзу, Провидіння і Народної Помочі, як теж і інших організацій, себе оподаткують і допоможуть Українським Злученим Організаціям докінчити добре задумане діло» (Свобода. – 1936. – №262. – С. 3).
Постолюк Семен – предсідник, заступник предсідника, член контрольної комісії, секретар, фінансовий секретар, касир, товариства «Сокіл»
У 1938 році у Клівленді українські товариства розглядали низку важливих організаційних питань громади. Зокрема обирали новий Уряд Українських злучених організацій та Українського Культурного Города. Голова – О. Е. Малицький, заступник голови – Іван Білінський, секретар рекордовий – Іван Сподар, секретар фінансовий – Гриорій Степанек, касір – Дмитро Шмагала, пресовий референт – Володимир Бльондиненко (Свобода. – 1938. – №45. – С. 3). Праця щодо здійснення мрії створення Українського Культурного Городу у Клівленді не припинялась ані на секунду. Так, Уряд Українських Злучених Організацій міста й околиць Клівленда звернувся до багатьох українських громад з відозвою про допомогу та влаштуванням у своїх громадах збірки на цей проект (Свобода. – 1938. – №95. – С. 7).
Активну громадську позицію займало товариство «Сокіл» у справі Українського Конгресу у складі Українських Злучених Організацій міста Клівленду (Свобода. – 1939. – №125. – С. 4).
Концерт-свято в честь Тараса Шевченка, 1933 рік
Окремо варто розглянути організаційно-структурні особливості діяльності товариства «Сокіл» У Клівленді як відділу 336 Українського Народного Союзу. Це і фінансова звітність, участь у різних заходах (масових, союзних тощо). Зокрема систематично товариство перераховувало до каси УНС кошти: за місяць грудень 1917 р. – 91.62 $ (Свобода. – 1918. – №4. – С. 4), квітень 1923 р. – 76.36 $ (Свобода. – 1923. – №108. – С. 3), січень 1928 року – 134.85 $, а молодечий відділ – 9.90 $. Також 50 $ з фонду запомового отримав допомоги Дмитро Замойський (Свобода. – 1928. – №31. – С. 4). Також члени товариства жертвували на позичку Національної оборони. Зокрема дані за 1922 рік свідчать, що Федорчак Тома надав 10 $, Зварич Іван 5 $ (Свобода. – 1922. – №43. – С. 3), товариство «Сокіл» 25 $ (Свобода. – 1922. – №169. – С. 3). На сиротинець-захист УНС на кінець вересня 1926 року товариство «Сокіл» перерахувало 10 $, а члени 40 $ (Свобода. – 1926. – №254. – С. 4). Водночас виключалися з лав УНС члени товариств, які не платили членські внески. Так у 1919 році з відділу 336 було виключено декілька осіб: Маланяк Юліян, Головецький Григорій, Гаркавий Павло, Бак Станислав, Хромейко Дмитро, Іванейко Іван, Єнджаєвич Онуфер, Кукіз Григорій, Лазука Іван, Третяк Іван (Свобода. – 1919. – №17. – С. 3). Обов’язково брало участь у Конвенціях УНС. Наприклад, 11 – 16 жовтня 1920 року у Філадельфії відбулась ХV Головна конвенція Українського Народного Союзу де делегатом від товариства був Григорій Дума (мав 3 голоси). Згідно статистичних даних Конвенції товариство «Сокіл» числило 95 членів тільки чоловіків (обезпечених на 250 $ – 3, 500 $ – 51, 1 000 $ – 41, загальна сума обезпечених – 67 250 $) (Свобода. – 1920. – №152. – С. 1, 3). З протоколу річного засідання Головного Уряду УНС, який відбувся 20 – 22 лютого 1924 року, дізнаємося, що у 1923 році у товаристві «Сокіл» нараховувалось 54 членів (троє вибуло та троє прибуло) лише тільки чоловіків (Свобода. – 1924. – №142. – С. 4). За перше півріччя (з 1 січня до 31 червня 1924 року) до 54 членів долучилося ще 4 і загалом становило 58 (Свобода. – 1924. – №212. – С. 4). Згідно протоколу XVI Головної Конвенції УНС 1925 року статистика товариства «Сокіл» має такий вигляд: жінки – 6 осіб, чоловіки – 63, діти – 22, разом – 91 (Свобода. – 1925. – №95. – С. 3). Український Народний Союз у 1925 році відзначив товариство «Сокіл» у «Золотій Книзі» ювілейної кампанії УНС щодо залучення нових членів (від 10 до 20 осіб). Згідно наданої інформації відділ 336 УНС у Клівленді, Огайо зорганізувало 12 повнолітніх та 11 дітей – разом 23 особи. Всього ж у товаристві числять 75 повнолітніх та 28 дітей. Разом – 103 члени. Найбільше долучили до товариства Григорій Кісіль (предсідатель, родом з Піски, Львів, Галичина) – 19 та Семен Постолюк (секретар) – 4 (Свобода. – 1925. – №259. – С. 4). Регулярно на шпальтах часопису Свобода друкувалися звіти. З одного з них (за червень 1930 року), Головного рекордового секретаря УНС, дізнаємось про різний статус членів товариств, зокрема й відділу 336 (Свобода. – 1930. – №167. – С. 4).
Спільна прогулька на світову виставу в Чикаго, 1933 рік
Ретельно готувалися члени товариства до ХVІІ Головної Конвенції УНС. Ними були ухвалені такі питання: «1. Щоби делегати взяли під розвагу параграф 325. Ми заявляємося за тим, щоби цей параграф змінити. Коли приклад, член належить УНС через кільканацять`років, а потім вертається назад до рідного краю, то щоби його не виключати з членства УНС коли він хоче оставатися членом УНС й хоче платити свої вкладки раз на пів року, або раз на рік. 2. Справа Сиротинця. як показується, до цього часу іде дуже помало, а то з причинні тієї, що ми завжди дивимося на добровільні жертви. Це показується нам непрактичним, бо одні члени давали й дають дальше, а другі не дали ще ані одного цента та ще насміхаються з инших. Через таких членів виходить багато непорозумінь по відділах. Щоби тому запобігти, мусимо взяти під розвагу й подумати над тим, що сиротинець без фонду існувати не може, а коли хочемо сиротинця, то мусимо заложити на це якийсь фонд, а тоді будуть всі члени однаково трактовані й буде менше нарікань. Ми є за тим, щоби взяти з фонду запомогового 3 ц. і з фонду конвенційного 2 ц. і призначити їх на форд сиротинця. 3. Ми заявляємо, щоби конвенція УНС відбувалась що 6 років. А той фонд за тих два роки дати до фонду сиротинця. 4. Щодо місцевих секретарів, то ми заявляємо, що всі місцеві секретарі відділів УНС повинні бути плачені з головної каси УНС в такий спосіб, як вони одержують з молодечого департаменту. 5. Щодо органу «Свободи», то видно, що багато членів проти оголошень, а оголошення це є одиноке средство приходу, яке одержує наша часопись. Без оголошень жодна часопись не може вдержатись. Тому ми є за тим, щоби оголошення були й далі, тільки щоби часопис «Свободу» побільшити з 4 на 6 сторін, коли буде можливо. Аколи не можливо видавати на 6 сторін кожен день, то принаймі тричі в тиждень, якщо є багато оголошень. 6. Щодо календарів, то ми є за тим, щоби УНС видава своїм членам календарі безплатно. 7. Діточий журнал, котрий виходить раз на три місяці, є дуже повчаючою книжкою для наших дітей. Діти з охотою його читають. Ми є за тим, щоби ті книжочки були видавані раз на місяць, щоби наша молодіж могла давати свої дописи в англійській мові не в «Свободі», але в молодечім магазині. Нехай наша молодіж з того користає і вступає в ряди молодечого департаменту У. Н. Союза. 8. Ми за тим, щоби У. Н. Союз платив своїм членам якусь дивіденду так, як другі американські асекураційні компанії платять своїм членам» (Свобода. – 1929. – №108. – С. 3).
Вітання Григорія Степанека з нагоди Воскресіння Христового, 1936 рік
Наступні передконвенційні проекти були надзвичайно актуальні. Зокрема, товариство «Сокіл» ухвалило: 1. Щоб делегати ухвалили злуку українських запомогових організацій. 2. Щоб за часопис «Свобода» не платили ті члени, що не уміють читати, себто переважно молодіж, тут роджена. 3) Щоб конвенція відбувалася що 6 років, бо на цім заощадимо поважну суму гроша з видатків конвенційних. 4. Щоб члени могли записувати більше ніж $300 на похорон, як було до цього часу. 5. Щоб У. Н. Союз наставив організаторів, коли буде цього вимагати потреба. 6. Щоб У. Н. Союз не вів партійної політики, бо це шкодить в організуванню членства до Союзу. 7. Параграф 146 поправити. Цей параграф був змінений на дітройтській конвенції, що урядники, що побирають місячну платню, дієти не побирають, лише кошти подорожі. Цей параграф зовсім не був поправлений» (Свобода. – 1937. – №98. – С. 3).
Дізнаємося з протоколу XVII Головної Конвенції УНС, яка відбулась 13 – 18 травня 1929 року, щодо складу та чисельності товариства «Сокіл» у Клівленді (згідно Звіту рекордового секретаря УНС від 01 січня 1925 року до 31 грудня 1928 року): жінок – 22, чоловіків – 76, дітей – 59. Разом – 157 осіб (Свобода. – 1929. – №152. – С. 3).
Цікаву інформацію знаходимо у звіті Головного рекордового секретаря (проголошений на нараді річного засідання Головного Уряду УНС 17 – 20 лютого 1930 року), в якому наводилась статистика щодо фінансового забезпечення відділів УНС. Зокрема, відділ 336 товариство «Сокіл» (Клівленд, Огайо) числило 157 членів. Виплачено запомоги – 2.093.00 $, загальний видаток – 3.061.28 $, маєток в посіданю – 1.079.21 $ (Свобода. – 1930. – №104. – С. 4).
Концерт Марії Сокіл та Антіна Рудницького, 1938 рік
Касовий звіт УНС за лютий 1935 року свідчить, що товариство «Сокіл» заплатило 154.51 $, а молодечий департамент склав 18.10 $ (Свобода. – 1935. – №59. – С. 3). Дані за лютий 1936 року мають таку статистику: заплачено відділом – 225.06 $ та 8.93 $ та молодечим департаментом – 16.20 $. Отримав з фонду запомогового Микола Рой – 35.00 $. (Свобода. – 1936. – №58. – С. 3). За березень 1937 року було сплачено товариством – 235.16 $, молодечим департаментом – 15.55 $. З фонду запомогового Антін Вакула отримав – 25.00 $ (Свобода. – 1937. – №91. – С. 3). За червень цього ж року сплачено товариством – 219.95 $, молодечий департамент – 13.95 $. Михайло Матіїшин отримав 35.00 $ з фонду запомогового (Свобода. – 1937. – №165. – С. 4). За листопад 1938 року сплачено товариством – 231.28 $, молодечим департаментом – 8.78 $ (Свобода. – 1938. – №294. – С. 3). За січень 1943 року сплачено товариством – 240.99 $, молодечим департаментом – 5.40 $ та 88 центів (Свобода. – 1943. – №36. – С. 4). За січень 1958 року заплатило товариство – 1.094.42 $, молодечим департаментом – 465.77 $. Цього ж місяця приєднали нових членів Григорій Кисіль – 1, Григорій Степанек – 3 (Свобода. – 1958. – №39. – С. 6). За травень 1960 року товариством сплачено – 697.34 $, молодечим департаментом – 274.14 $. Виплачено з посмертних запомог Сичу Станіславу – 500.00 $ (Свобода. – 1960. – №124. – С. 6).
ХХ передконвенційні проекти зложені відділом 336 УНС у 1941 році були досить ґрунтовними та актуальними: «1. Щоби делегати взяли під розвагу полекшу старшим членам, що перейшли на нові роди обезпечення, щоб дати їм хоч більшу дивіденду. 2. Щодо календарів, то ми є за те, щоб У. Н. С. видав своїм членам стінні календарі безплатно. Це буде добре оголошення для У. Н. Союзу. 3. Ми за те. щоб делегати не побирали більше як 10 долярів дієти денно. 4. Пропонуємо, щоб У. Н. С. назначив сталих організаторів по більших містах. 5. Ми є за те, щоб У. Н. С. знизив процент від позичок на членські грамоти. 6. Щодо стипендій то ми є за те, щоб У. Н. С. зробив таке застереження, що коли студент покінчить свої студії і дістане роботу, щоб всі гроші звернув до каси У. Н. Союзу. 7. Ми є за те, щоб конвенція У. Н. Союзу відбувалася що 6 років, та щоб фонд конвенційний був знижений з 5 ц. па 3 ц.» (Свобода. -1941. – №82. – С. 3).
Велике протестаційне віче, 1938 рік
Надзвичайно інформативні статистичні дані щодо чисельності відділу 336 знаходимо у Протоколі ХХ Конвенції УНС (12 – 17 травня 1941 р.). На кінець грудня 1936 року – 175 членів, нові члени – 43, прийняті наново – 4, прийняті з переступними листами – 3, прийняті зі старого до нового роду – 2, суспендовані – 29, відійшли з переступними листами – 11, відійшли до нового роду – 2, відійшли до старших членів УНС – 24, померли – 2, відійшли зі зворотом готівці – 7, на кінець грудня 1940 року – 152, різниця – -23. Також обраховувались виплати з Народного фонду за чотири роки (1937 – 1940). Зокрема, до виплат стипендії для української молоді в Америці долучилося товариство «Сокіл», яке мало одного студента та одну стипендію у сумі – 40 $ (Свобода. – 1941. – №138. – С. 5).
Згідно Протоколу ХХІІІ звичайної Конвенції УНС товариство «Сокіл» має такі показники допомоги з різних фондів: посмертний фонд – число членів – 6, сума убезпечення – 5.466.67 $, виплачено посмертної допомоги – 5.466.67 $; запомого вий фонд – число запомог – 19 $, виплачено суму – 630.00 $. Також дізнаємося, що відділ 336 УНС склав пожертву на «Союзівку» вакаційно-відпочинкову оселю і захист УНС від 01 липня 1952 року до 31 березня 1954 року – 55.00 $ (Свобода. – 1954. – №191. – С. 7).
З місячного (січень 1958 року) звіту Головного касира УНС дізнаємося, що відділ 336 до департаменту старших членів заплатив – 1.094.42 $,
Не оминали члени товариства «Сокіл» актуальні проблеми української громади Клівленду та УНС. Зокрема, боротьба велась з наклепами польських ЗМІ та інших ворожих елементів щодо дискредитації Українського Народного Союзу та українських організацій. В одній з нарад, яка відбулась 13 лютого 1942 року у Клівленді в Українському Народному Домі, актив відділу 336 Василь Волянський, Андрій Барбер, Григорій Степаник відігравав чи не найзначнішу роль (Свобода. – 1942. – №45. – С. 4).
Цьогоріч, 24 ківтня, відбувся черговий маніфест української громади Клівленду та відділі УНС на дохід Американського Червоного Хреста. Допомога потрібна була США у боротьбі з ворогом і українські товариства доклали значні зусилля для перемоги. Від відділу 336 був Семен Постолюк (Свобода. – 1942. – №116. – С. 4).
Організаційні збори відділів УНС, 1938 рік
У липні 1943 року на піврічному зібрані товариства «Сокіл» розглядалося багато важливих питань, а участь в них брали представники УНС. Публікуємо повну версію статті секретаря Григорія Кисіля: «У нашій пам’яті недалекий 50-літній ювілей Українського Народного Союзу. Про це говорять у нас при різних нагодах, а на зібраннях відділів У. Н. С. то вже обов’язково. Це пізнати було і на піврічнім зібранні тов. Сокіл, від. 336 У. Н. С. в неділю 11 липня. Очевидно, що на піврічнім зібранні ждали насамперед урядники відділу звіт з господарки. Контрольна комісія, що провірювала книжки та господарку признала, що як касир так і секретар сповнили точно свої обов’язки і треба їм віддати признання. Зрештою багато над тим не затримувалися члени, бо ми мали на зібранні гостей. Прибув до нас радний У. Н. С. гром. Дм. Шмагала та союзів організатор, гром. Д. Білецький. Отже по піврічнім звіті наш предсідник відділу, гром. С. Постолюк, представив зібраним гр. Шмагалу і попросив його слова. Гр. Шмагала радо забрав слово. Він говорив про розвиток У. Н. С. в теперішньому часі, не зважаючи на воєнні часи. Але радив також пам’ятати на будуче. От незабаром будемо обходити п’ятдесятилітній ювілей нашої найстаршої допомогової організації, значить нашого Батька. У. Н. Союзу, то треба совісно приготовитися до цього свята. Не йде про самі маніфестації, але про те, щоби нашому батькові ще нових дітей-членів приспорити. Це буде найліпший доказ нашої дбайливості та прихильності до У. Н. Союзу. Цю думку підхопили приявні і нагородили нашого головного радного оплесками. Організатор союзів, гр. Д. Білецький, продовжував хід думок гр. Шмагали. Він вказав на теперішній стан, тобто на війну, коли доросла молодь іде боронити наш край перед ворогом. Але життя в союзових відділах мусить іти вперед. Щоби не забракло членів на місце тих, що йдуть на війну, треба вписувати громадно дітей до У. Н. Союзу. У той спосіб буде продовжуватися стан членів, а той ще зростати і ми станемо на ювілейнім святі з добрим набутком і свіжим доробком. І гром. Білецькому зібрані подякували за доклад, бо ми віримо, що членів у нас буде. Секретар Гр. Кисіль нагадав, що в нашій громаді ще багато людей не належать до ніякої організації, тому треба їх звербувати. Отже він радить, щоб до них зайшов гром. Білецький і пробував їх приєднати в члени У. Н. Союзу. Щоб організаторові облегшити працю, гр. Кисіль радить посилати йому адреси таких, що ще не належать нікуди. Присутні прийняли це, як знамениту думку. Думаю, що оті наші збори багато причиняться до оживлення організації членів» (Свобода. – 1943. – №140. – С. 3).
У 1959 році у Клівленді відбулася союзові нарада за участю 4-х головних урядовців. 5 квітня на окружних зборах представників відділів УНС клівлендської округи були представлені 11 делегатів. Від відділу 336 були присутні Григорій Степанек, Григорій Кисіль (Свобода. – 1959. – №67. – С. 1).
Величаве свято Шевченка, 1939 рік
Залученням нових членів до товариства та УНС переймались всі соколи в Клівленді. А серед них вирізнялися Григорій Кісіль, Григорій Степанек та Василь Волянський. Так упродовж 1949 року ними приєднано: Кісіль – дорослих – 8, дітей – 7, разом – 15; Степанек – 7, -, 7; Волянський – 2, 2, 4. Призначена квота нових членів – 17. Приєднано всього – 26 (Свобода. – 1950. – №31. – С. 4). У 1956 році, від липня до 31 грудня, Григорій Кісіль долучив до товариства 14 осіб при квоті 24 (Свобода. – 1956. – №16. – С. 6). У травні 1960 року Григорій Степаник приєднав 1 особу (Свобода. – 1960. – №124. – С. 4).
З повагою слід поставитись до діяльності товариства щодо збереження пам’яті про померлих членів «Сокола». Так у часописі Свобода регулярно публікувались посмертні згадки про вічну пам’ять побратимів: Свобода. – 1925. – №295. – С. 3. – Антін Кучубійчук, член 336 відділу УНС, помер 4 с. м. в Клівленді, О. Похорон відбувся 7-го с. м. Покійний прожив 44 роки. Лишив жінку та двоє дітей. Він вступив до УНС 2 липня 1918 року. Походив з Галичини, із села Заліщики Старі, повіт Заліщики. Свобода. – 1945. – №105. – С. 4. – Дня 20, травня 1945 року помер у 58 році життя Іван Семеньчук член Тов. Сокіл, від. 336 У. Н. Союзу в Клівленді, Огайо. Походив зі села Борщів, пов. Снятин, Україна. Полишив у смутку жену Анну, 6 дочок і сина Василя, що є при Армії тепер в Англії. Похорон відбувся 24 травня в українській православній церкві. – В. Й. П.! (Свобода. – 1945. – №105. – С. 4). Свобода. – 1950. – №136. – С. 4 – Дня 6 червня 1950 р., помер у 61 році життя Николай Голдер, член тов. Сокіл, від. 336 УНСоюзу, в Клівленд, О. Покійний походив зі села Коровичі, повіт Перемишляни, Зах. Україна. Вступив до тов. Сокіл 1925 року. Полишив у смутку жену Катерину, замужню дочку, Юлію Пацула і два внуки і брата Теодора в Канаді. Похорон відбувся при участі родини і членів Товариства з української православної церкви. Свобода. – 1958. – №39. – С. 4. – Похорони Розалії Токменко. Бл. пам. Розалія Токменко, членкиня 336 відділу «Сокіл» УНСоюзу в Клівленді, Огайо, упокоїлася в Бозі 9 лютого ц. р. в 60-му році свого трудящого життя. Вона походила з села Серафимець Городенського повіту в Західній Україні і завжди думками линула до рідних сторін. Покійна залишила у смутку чотирьох синів – Петра, Михайла, Карла і Ярослава – та дві замужні доньки – Марію Флоріян і Марту Шнайдер. Господь поблагословив її не тільки цими численними дітьми, але й 13 внуками… Похорон відбувся 12 лютого ц. р. в православній церкві св. Володимира з участю родини, приятелів і членства Відділу. Під час заходів було зібрано 30 $ і надіслано на добрі цілі.
Спеціальні збори урядників відділів УНС, 1939 рік
Вічна пам’ять про членів відділу 336 УНС зберігалась серед американців. Смертю Героя загинув американський воїн українського походження за країну та свободу у війні в Кореї Джозеф Крупа (Krupa Joseph) (Свобода. – 1954. – №191. – С. 6).
Долучилося товариство «Сокіл» до збору коштів на Сиротинець-Захист УНС у 1926 та 1927 роках. Було зібрано у 1926 році – 32.00 $, 1927 – 44.50 $. Членів числило товариство – 86 (Свобода. – 1928. – №18. – С. 4). За жовтень 1928 року відділ 336 УНС надіслав – 5.75 $ (Свобода. – 1928. – №272. – С. 4).
Товариство «Сокіл» постійно жертвувало кошти на різні фонди та соціальні проекти. Так наприклад у лютому та березні 1930 року відділ 336 склав 15 $ на фонд стипендійний ім. Семена Ядловського (5) та на пам’ятник на гріб (10) (Свобода. – 1930. – №96. – С. 2).
Товариство «Сокіл» було серед тих хто склав по 100 $ на допомогу рідному краю (Свобода. – 1929. – №302. – С. 2; 1930. – №39. – С3).
Значну допомогу Рідному краю надавали члени товариства й індивідуально. Наприклад, у жовтні та листопаді 1930 року до збору коштів долучилися: Репужинський передав збірку призначену на УВО – 35.00 $; Степанек від товариства «Сокіл» на боєвий фонд – 15.00 $; Василь Волянський на боєвий фонд – 10.50 $ (Свобода. – 1931. – №9. – С. 3).
Організаційні збори відділів УНС, 1940 рік
У 1938 році жертви на визвольну боротьбу з нагоди Конгресу Українських Націоналістів та 8-го З’їзду ОДВУ склало товариство «Сокіл» у розмірі 5 $ (Свобода. – 1938. – №231. – С. 4).
1940 року товариство «Сокіл» зложило пожертву – 10 $ на фонд Конгресу Американських Українців, який відбувся з 23 по 25 травня у Вашингтоні (Свобода. – 1940. – №135. – С. 3).
Долучилився відділ 336 УНС до збору коштів для Українсько-Американського допомогового комітету. Станом на 30 листопада 1944 року товариство «Сокіл» як дійсний член жертвувало 10.00 $ (Свобода. – 1944. – №249. – С. 4).
У 1950 році товариство «Сокіл» відділ 336 УНС зложило Національний даток у сумі – 57 $. Також долучилися й індивідуально члени товариства Василь Волянський, Андрій Барбер та інші (Свобода. – 1950. – №53. – С. 4). У 1957 році Григорій Степанек зложив даток до Українського Народного Фонду – 10 $ (Свобода. – 1957. – №105. – С. 8).
Також складали пожертви члени товариства на пресовий фонд «Свободи». Зокрема, Семен Постолюк та Nick Belos у 1949 році жертвували по 2 $ кожен (Свобода. – 1949. – №301. – С. 3).
Свято Першого листопада, 1940 рік
Члени товариства «Сокіл» допомагали збирати кошти навіть святкуючи власні ювілеї. Так у 1949 році родина Кальмуків відзначаючи 32-літній ювілей подружнього життя разом з громадою долучилися до помочі ЗУАД Комітету. Свято влаштували донечка Маруся, знайомі та друзі. Збіркою зайнялися пані Олена М. Степаник та Марія Федик. Зібрано – 23.25 $. Жертву зложили: Т. Кальмук – 5 $, Г. і О. Степаник – 2 $, по 1 $ – М. Федик, Г. Кісіль, Н. Шиманський, І. Галицький, Н. Голдер, М. Панкевич, Р. Токменко, А. Юзва, П. Гладиш, Е. Гила, І. Бабяк, В. Генсьовський, М. Облай, Йосифа Каламаш, а решта дрібними (Свобода. – 1949. – №3. – С. 4).
У 1924 році при товаристві був створений Молодечий відділ (Свобода. – 1924. – №107. – С. 4).
Гарною традицією товариства було вітати з різними святами свої членів. Так наприклад у 1936 році Григорій Степанек, секретар фінансовий, вітав від відділу 336 всіх побратимів та посестер з Воскресінням Христовим (Свобода. – 1936. – №85. – С. 6).
Далі Буде….
Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент
Використані джерела:
Архівні фонди Українського Музею-Архіву у Клівленді.
Одкровення відомих і простих людей, історія створення та протидія маніпуляціям – в інтерв’ю з бізнес-леді та мандрівницею, автором книги “Почніть говорити “НI”, одної з найочікуваніших книг 24 Форуму Видавців у Львові.
– Це ваша дебютна паперова книга (електронні посібники для збільшення продажів не рахуємо) – чи не було страшно – із бізнес-леді перетворитися на письменника?
– Страшно буває не мені, а людям, які за мною спостерігають. J
Книга Людмили Калабухи “Почніть говорити “НI”
Ось наприклад, коли я у 2014 році в розпал подій у нашій країні вирішила розпочати вести блог http://www.kalabukha.com.ua/ про продажі і переговори українською мовою. Аргументи тих, хто мене відмовляв:
кому потрібна українська мова в Інтернеті? Ти витрачатимеш свою енергію в нікуди!
які переговори та продажі, коли країна на краю прірви? Не те що українського підприємництва, самої країни скоро не стане?
А зараз мої матеріали друкують найавторитетніші бізнес-видання та інтернет-портали, розумні глянці та суспільно-політичні журнали. Тепер я експерт теле- та радіопроектів. Корисні статті на моєму блозі українською отримують тисячі поширень в соцмережах, їх читають десятки тисяч людей з 10 країн світу, і це без реклами і просування.
Мені не було страшно, коли 23 роки тому, я пройшла пішки всі вулиці і райони Львова, продаючи саморобну біжутерію. А тепер я власник 3-х бізнесів.
Мені не було страшно вийти заміж на 21 день після знайомства без копійки грошей у спільному бюджеті, а цього року ми з чоловіком відзначили 21 рік спільного життя та проїхати, пролетіли, пройшли разом 39 країн світу.
Чи все це в мене було б, як би мені було страшно? Ні! Я завжди вірила в себе і вірила собі.
Тому, коли мені написали з тернопільського видавництво “Мандрівець” і запропонували написати для них книгу, я радо погодилась. А коли, згідно з умовами контракту, це треба було зробити за місяць, навіть тоді мені не було страшно. Я прийняла цей виклик і навіть здала готовий рукопис на тиждень раніше обумовленою дати.
Людмила Калабуха
– Чому ви вирішили написати саме книгу про «НI»?
Саме з цим питанням я сама довго собі не давала ради. Тому я зібрала весь свій 23-річний досвід підприємця і написала покрокову інструкцію з ефективної комунікації та протидії маніпуляціям як в бізнесі, так і в житті. Ця книга про мистецтво спілкування від переговорів з клієнтами, роботодавцями, підлеглими, колегами по роботі, випадковими знайомими до стосунків з коханими, друзями, дітьми та батьками.
– Я сама дуже довго цього не вміла робити:
протидіяти маніпуляціям,
боялася когось образити відмовою,
намагалася у збиток собі і своїм рідним бути комфортною для всіх навколо.
І чому? Тільки тому, що не могла, стидалася, не сміла спокійно, грамотно, а головне, вчасно сказати «НI».
Людмила Калабуха
– У вашій книзі 25 розділів. Які писалися найлегше, а які – найважче?
– Вся книга була мною написана на одному диханні. Це був справжній стан потоку, коли я сідала за ноутбук і не вставала доти, коли не закінчувала розділ. Я писала всюди – в “нотатках” свого айфону, на серветках в ресторанах, на флаєрах і чеках магазинів, кожну вільну і не зовсім вільну хвилину.
А коли я сумнівалася, вставляти чи ні якісь приклади чи інструменти (вони мені здавалися занадто креативними чи сміливими), я питала у своїх друзів та підписників в соцмережах. І завжди, завжди всі люди голосували “ЗА”.
Більше того, я наводила десятки прикладів з мого досвіду підприємця, писала про стосунки в нашій родині, про своїх друзів та колег. Деякі історії були настільки відверті, що я до сих пір їх нікому не розказувала, не те, щоб друкувала. Тому я присвятила цю книгу своїм батькам зі словами “Як ви би мною пишалися і критикували за відвертість, як би могли прочитати цю книгу”.
Людмила Калабуха
– Ви обирали для книги ілюстративний матеріал – історії реальних людей, наших сучасників. Чи були такі, які вразили вас?
Всі історії людей, які писали в коментарях чи надсилали мені в приват – вражали. Робота над книгою “Почніть говорити «НI» подарувала мені нових друзів, які щиро поділилися зі мною та моїми читачи своїм досвідом, висновками зі своїх помилок, роздумами, мріями, пошуками та перемогами. Особливо хочу відзначити такі розділи:
“Як сказати «НI» батькам”,
“Як сказати «НІ», коли просять гроші”,
“Як розпізнати, запобігти та припинити маніпуляції”,
“Як сказати «НІ» в коханні”,
“Сповіді керівників”,
«ТАК», яке ламає життя – погляд з Ірландії, Бельгії та України”.
А також мені вдалося переконати дати ексклюзивні інтерв’ю про те, як складалися стосунки з відмовами відомих людей: блогерів, митців, підприємців, журналістів. Ой! Що вони розповіли! Фрагменти з цих історій я публікувала в соцмережах і вони просто вибухали сотнями лайків і коментарів!
Під час підготовки до друку рукопису герой одної з моїх історій став міжнародною кінозіркою і зараз знімається в головній ролі у всесвітньо відомого режисера. А про кого йдеться – ви дізнаєтеся, коли прочитаєте мою книгу!
Людмила Калабуха
– Пам’ятаєте своє перше «НІ» – яке врешті вдалося промовити і, як воно вас врятувало від якоїсь конкретної ситуації?
– Усвідомлення помилки і того, що моє життя перетворюється на низку рішень інших людей, прийшло до мене під час роботи в продажах. Коли клієнти з мене вибивали знижки, а партнери викручували руки хижацькими договорами. Крім того, я ніяк не могла протидіяти тиску і маніпуляціям на всіх рівнях спілкування.
Та я багато працювала над собою і виробила чітку систему технік, як упевнено відмовляти та викликати повагу. Серед них “хороший і поганий поліцейський”, “імітація відмови від клієнта”, “тефлоновий ефект”. Загалом, в книзі “Почніть говорити «НI» 200 практичних прикладів та простих і дієвих інструментів.
– Який тираж книги і де її можна буде знайти в нашому місті?
– Тираж – 2000 примірників. Вона точно буде на полицях у всеукраїнській мережі книгарень «Є». Я радію, бо ця мережа має по декілька крамниць у кожному місті, тож певна знайти мою книгу можна буде в багатьох місцях.
Вірю, що книга стане для багатьох настільною. Адже допоможе зробити життя значно простішим та комфортнішим. Коротке слово «НІ» – дасть змогу нам самим керувати своїм часом, проектами та потребами, зацікавленнями та справами.
Багато моїх колег та друзів спершу не дуже вірили, що вони зможуть грамотно відмовляти. Проте, щойно спробували і там, де раніше їм бракувало сміливості (у важливим перемовинах, у сімейних суперечках, у ділових проектах) – на ділі побачили, що все працює.
Не бійтеся зробити перший крок:
Ні, це не входить в мої обов’язки!
Ні, мені це не цікаво.
Ні, мене це не влаштовує!
Ні, я не погоджуюся на такі умови!
ви побачите скільки вільного часу у вас з’явиться, позитивних емоцій та бажань врешті-решт зайнятися тим, на що роками не вистачало часу!
Людмила Калабуха
Як це зробити грамотно? Шукайте в мережі книгарень «Є» мою книгу “Почніть говорити «НI». Як упевнено відмовляти і викликати повагу”. Та приходьте на презентацію в рамках 24 Форуму видавців у Львові.
Чекаю на вас 14 вересня (четвер) о 19.00, за адресою: Львів, Просп. Свободи, 28, Фестиваль-ресторація «Лівий берег» (в Оперному театрі).
У Львові налічується багато перлин архітектурної спадщини, які потребують реставрації та догляду. Однією з них є пам’ятка архітектури, виконана у стилі французького бароко – палац Семенських-Левицьких. Розкішна будівля, що розташовна за адресою Пекарська, 19 та захована від очей перехожих у глибині подвір’я.
Палац Семенських-Левицьких, поч. ХХ ст.
На жаль ні мешканці Львова, ні гості міста не мають доступу до цієї розкішної пам’ятки. Можна лише задовольнити свою цікавість, зробивши декілька фото зовні. Тож пропонуємо помилуватися світлинами палацу, а заразом познайомитися із 10 фактами щодо нього.
План Львова, 1766 р. Жан Ігнатій дю Дефі
Якась велика садиба була тут ще у XVIIІ сторіччі. Її можна побачити на плані Жана Ігнатія дю Дефі. А міська історія зберегла похмуру легенду, пов’язану з цим місцем. За кілька століть до нового палацу на цьому місці мешкали брати-розбійники. Вони без жалю грабували та вбивали одиноких беззахисних подорожніх. Злочини братів переповнили чашу Божого терпіння, і вони були покарані: під час бурі в будинок влучила блискавка, і він вигорів вщент разом зі своїми власниками.
Палац Семенських-Левицьких на вулиці Пекарській, 19. Фото 1897 р.
2. Проект палацу на Пекарській 19 був замовлений послом Галицьких штатів, графом Костянтином Семенським в архітектора Фридерика Баумана – відомого польського архітектора, котрий довгий час працював у Польщі, але в 1817 р. отримав перше замовлення у Львові і залишився тут на проживання.
3. Збудовано палац до 1849 року.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
4. Син графа Костянина, Вільгельм Станіслав Семенський – таємний радник цісарського двору, член австрійської Палати панів, кавалер Мальтійського ордену в 1873-1877 рр. перебудував палац за проектом архітектора А. Вагнера у стилі французького бароко.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
5. Сучасного вигляду палац набув після реконструкції Іваном Левинським та Яном Томашем Кудельським у 1891-1894 рр.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
6. Оздобленням фасаду та інтер’єрів займався скульптор Петро Віталіс Гарасимович.
Голови коней. Петро Віталіс Герасимович. Палац Семенських-Левицьких. Вул. Пекарська, 19
7. Вільгельм Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней, адже був великим шанувальником цих тварин. Тому в’їзд до стаєнь та манежу палацу, що розміщені на схід від головної брами, оздоблений двома головами коней.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
8. Назву Палац Семенських-Левицьких будівля отримала після одруження Вільгельма зі Софією Левицькою та народження спадкоємця, котрий носив ім’я – Станіслав Костка Костянтин Марія Фелікс Семенський-Левицький. З того ж часу на фасаді палацу зберігся вензель «S.L.».
Меморіальна дошка Володимиру Щигельському
9. У 1930-х роках до будівлі палацу з Народного дому було перенесено філію української Академічної гімназії. Свого часу тут навчався командир УПА на Закерзонні Володимир Щигельський (Бурлака), про що сповіщає встановлена меморіальна таблиця.
Палац Семенських-Левицьких, 2017 р.
10. Після Другої світової війни тут була середня школа № 36, а зараз розміщена спеціалізована школа-інтернат № 102.
Джерела:
Мельник І. Загайська Р. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2013
У вівторок, 5 вересня 2017 року, в приміщенні Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відкрилася наймасштабніша за 28 років виставка Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”.
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
На стінах музею Шептицького роботи з усіх циклів творчості Юрка Коха: стінопис, ардекох, Коханий Львів. У своїх картинах художник поєднує непоєднувані речі.
Юрій Кох
“Це небувале явище, до якого я раніше не міг додуматися. що воно небувале. Це справді унікальний випадок ми маємо у Львові, коли змішалося стільки культур, мов, які були випадки з цими всіма синтезами, чи вони були добрі, чи вони були погані, чи були невдалі і матеріалів вистачає для вивчення дуже багато”, – розповів художник Юрко Кох.
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Експозиція виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Юрій Кох колекціонує цікавий антикваріат та фотографує старовинні речі. Для серії картин “Стінопис” він шукав різні фрагменти штукатурки, бруківки, різноманітних текстильних елементів і фотографував. Потім у певному стилі моделює, що ж за цим пластом фарби чи цегли може критися. Художник знайшов оригінали табличок старих назв львівських вулиць різними мовами та додав їх до виставки.
Богдан Шумилович
«Я думаю, що він дуже львівський. Напевно, поза Львовом це все треба пояснювати, а тут він ніби частина того всього простору, міфів, сюжетів, елементів, тому він залишиться дуже важливим для міста», – пояснив мистецтвознавець Богдан Шумилович.
Відкриття виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Відкриття виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
Найбільше увагу відвідувачів привертають роботи художника, де зображені поряд голлівудський актор Антоніо Бандерас із Степаном Бандерою як гравці в теніс. Чи робота “Буду 5-м”, де колишній прем’єр України Микола Азаров разом із учасниками гурту The Rolling Stones та інші.
Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
«Юрко Кох є автором понад 18 персональних виставок, учасник понад 200 колективних виставок у 30 країнах світу. Такого широкомасштабного проекту Львів не бачив віддавна, зрештою і Київ теж», – зазначила заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
Виставка Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство” в приміщенні Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) триватиме до 10 жовтня 2017 року.
Цими днями у Палаці Сапєгів, що на вулиці Коперника 40-а, волонтери презентeуть виставку «Якби не війна», присвячену бійцям, що захищають Україну.
Експозиція виставки «Якби не війна»
У восьми блоках проекту висвітлено тему кохання, жінок на війні, важко поранених бійців, мирні професії воїнів, героїчних мам, які наважилися відпустити, а також тих, хто вже не повернеться. У семи блоках – по 12 світлин, а у восьмому – 25.
Експозиція виставки «Якби не війна»
Виставку, котру наприкінці 2016-го показали у Києві (в Національному музеї історії України), подорожує містами України – світлини вже бачили у Житомирі, Вінниці, Маріуполі, Чернігові, Полтаві, Сумах, Харкові, Одесі та Херсоні. Тепер проект приїхав на захід, і перше місце зустрічі – Львів.
Експозиція виставки «Якби не війна»
«Навесні 2014-го в Україну прийшла війна, що змінила життя багатьох. Війна, яка показала, наскільки багато людей надзвичайно гаряче люблять свою країну. Війна, яка позбавила сну сотні тисяч українців – воїнів, які зі зброєю в руках стали на захист кордонів Батьківщини, їхніх рідних, які щохвилини молилися, щоб вони повернулися живими, і просто небайдужих людей, які зрозуміли, що лише об’єднавши зусилля, ми зможемо протистояти російській агресії. Війна, що відкрила справжніх Героїв сучасної України, людей, яких ця війна торкнулася безпосередньо», – кажуть організатори вистави.
Книга «Якби не війна»
Кожне фото має свою історію, яку докладно описали в однойменній книзі «Якби не війна». Усі вилучені кошти за продаж книги передадуть родинам загиблим , на лікування поранених героїв і на потреби армії на передовій.
пала Експозиція виставки «Якби не війна»
Виставка подорожує містами України з 2016 року. У Львові її можна буде переглянути до 10 вересня. Вхід вільний.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
