Костел Святого Леонарда, або забута історія кармелітів взутих у Львові

16. 01. 2017

Одним з втрачених римо-католицьких храмів та монастирів Львова є Костел Св. Леонарда з монастирем кармелітів взутих, які знаходились на сучасній вулиці Князя Романа. На місці монастиря постав житловий квартал поміж площами Галицькою, Соборною, вулицями Князя Романа, Івана Франка, Шухевича, а у самої будівлі була досить непроста та цікава історія. Впродовж своєї історії вона була і монастирем та костелом, і фабрикою, і в’язницею, поки зрештою костел не розібрали, а частину приміщень монастиря з різною метою використовували та перебудовували аж до середини ХХ століття. Проте лише невелика кількість львів’ян здогадується про багату історію таких вже звичних для них місць. Тож пропонуємо вам зануритись у подорож минулим і поглянути на забуту історію – на історію Костелу Св. Леонарда та монастиря кармелітів взутих.

Символічне місце загибелі Владислава ІІІ на території сучасної Болгарії

Ймовірну появу ченців-кармелітів у Львові слід пов’язувати зі зникненням польського короля Владислава ІІІ Варненчика у поході проти турків. Краківський каштелян, намісник Ян з Чижова виділив кошти на будівництво каплиці св. Леонарда з Ліможу, який був покровителем полонених. У ній повинні були молитись за повернення короля, а сам Ян обіцяв, що врятований король дасть дозвіл і кошти на будівництво монастиря. Вважається, що все ж існування цієї каплиці було нетривалим, оскільки вона знаходилась за межами міських мурів і була знищена під час однієї з облог міста.

К. Недблович (Недбалович) Облога Львова козаками і татарами у 1648 році

Вдруге закласти монастир кармелітів взутих спробував Ян Димітр Соліковський, який був рим-католицьким владикою Львова. Проте цього разу на заваді став львівський магістрат, який у 1599 році відмовив у тому, щоб монастир було закладено біля костелу Марії Сніжної. Проблема була вирішена лише через 15 років, коли гончар Войцех Макух подарував ченцям свій дім і землю під будівництво. Ділянка знаходилась напроти Галицької брами. Кошти на будівництво монастиря і костелу виділив генеральний руський староста староста Станіслав Боніфацій. Наріжний камінь костелу св. Леонарда освятив архієпископ Ян Анджей Прухніцький у 1619 році. Вважається, що храм зводили ймовірно за проектом Амвросія Прихильного. У 1624 році років магістрат дозволив ченцям викупити ґрунти для будівництва монастиря. Проте з умовою, що будівлі будуть з «прусського муру», або дерев’яними, щоб їх можна було легко знищити під час чергової облоги міста. Мурований монастир дозволялось спорудити лише після побудови фортифікацій. Монастир обвели муром, ровом з валом, які увійшли до системи міських фортифікацій. Крім муру, монастир прикривав вал системи фортифікацій міста та долина Полтви. З півночі будівля межувала з укріпленим комплексом монастиря бернардинів. Проте роковою для нього стала облога Львова Богданом Хмельницьким у 1648 році. 9 жовтня міщанин-маляр з передмістя підказав, як краще штурмувати монастир і будівля монастиря згоріла разом з костелом. Вважається, що під час цієї пожежі загинуло близько 400 мешканців передмість Львова, які переховувались під час облоги саме там.

Відновлені будівлі знову згоріли, цього разу під час облоги міста у 1655 році. Кармеліти взуті отримали кошти для відновлення монастиря у 1720-х роках. Мурований костел присвятили святу Благовіщення Марії і будівля постала у 1724 році. Також мурованими були будівлі монастиря, який був головним конвентом Руської провінції ордену і де перебувало 52 ченці.

Костел і монастир кармелітів на панорамі Львова Франсуа Пернера 1772

Фортифікації монастиря на плані 1777 фон Губера

Війська Барської конфедерації у 1769 році намагались захопити Львів. Саме в районі монастиря кармелітів взутих відбулися основні сутички між ними та російськими військами, які підтримували офіційну польську владу у її боротьбі з опозиційною шляхтою. Будівлі монастиря знову не пощастило, зокрема, згоріла його вежа.
Монастир було секуляризовано у 1784, як і чимало інших монастирів Галичини після інкорпорації краю до складу монархії Габсбургів. Костел був парафіяльним у 1786–1789 роках, після чого парафію перенесли до костелу св. Андрія при ліквідованому монастирі бернардинів.

В’язниця «Кармеліти» на малюнку Л. Скшишевського. 1863

Іван Франко у 1875 році

Згодом, у будівлях монастиря відкрили фабрику шовкових тканин, яка, втім, також не була надто ефективною і збанкрутувала. Згодом тут знаходились казарми, а на початку ХІХ ст. відкрили в’язницю, яка найвідоміша тим, що протягом 1877-1878 року, за політичними звинуваченнями тут утримували Івана Франка. Сам же костел використовували як склад, а з 1876 року і костел і приміщення монастиря почали розбирати. На місці колишнього монастирського саду у 1876 році збудували будівлю 3-ї гімназії ім. Франца Йосифа, за проектом Юліуша Гохберґера. У 1889 році закрили в’язницю.

Розбирання костелу у 1870-ті рр.

Вулиця Баторія (сучасна Князя Романа) наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст.

Ймовірно одне з вцілілих приміщень монастиря

Корпус Львівської політехніки на вул. Князя Романа

На місці костелу у 1890-ті роки звели будівлю Вищого Суду Галичини – так званий «Палац Справедливості». Все ж збереглось крило келій монастиря, яке після 1945 року передали Львівському політехнічному інституту. У 1860-ті було добудоване східне крило, яке зараз використовується як лабораторія НУ «Львівська політехніка». Підвали монастиря було засипано у 1945-1950 роках. Можна припустити, що частина зводів келій збереглась у корпусі на вулиці Князя Романа 5а, проте все ж зазнала перебудови. Сьогодні про комплекс будівель монастиря фактично ніщо не нагадує, і історія кармелітів взутих для більшості львів’ян досі залишається невідомою.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. – Л.: Центр Європи, 2004.
Крип’якевич І. Історичні походи по Льову. – Л.: Каменяр, 1991.
Smirnow J. Historia świątyń rzymskokatolickich Lwowa / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.duszki.pl/kurier_galicyjski/artykuly/2008_01_12/koscioly.html

«Декор гуцульської народної кераміки» очима Галини Івашків (відео)

16. 01. 2017

Минулого тижня, 12 січня 2017 року, не дивлячись на складну львівську погоду, у приміщенні кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) знову не було вільного місця. Тут, у рамках засідання Клубу шанувальників Галичини, відбулась лекція кандидата мистецтвознавства, старшого наукового співробітника Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Галини Івашків на тему «Декор гуцульської народної кераміки».

Кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України Галина Івашків

Косів і Пістинь – головні гончарні осередки Гуцульщини. Олекса Бахматюк, Іван та Михайло Баранюки, Дмитро Зондюк та інші – це найяскравіші представники з грона тамтешніх майстрів і класики гуцульської народної кераміки. Їхні розписи на кахлях для печей, свічниках, посуді (дзбанках, баньках, мисках, пасківниках) колоритно передають особливості історії краю, свідчать про заняття і побут місцевого населення. На лекції йшлося про деякі сторінки з життя гончарів, символіку мотивів і зображень, основні сюжети, характерні для кераміки Гуцульщини.

Гуцульські кахлі, піч у Музеї Криворівні

Цікавою музичною стали гуцульські мелодії у виконанні Мирона Остюка (акордеон) і Любомира Сеника (скрипка), які розпочали, завершили і розбавили посередині лекцію пані Галини Івашків.

Галина Івашків – автор монографії «Декор української народної кераміки XVI – першої половини ХХ століть» (2007), науково-мистецьких видань «Василь Шостопалець і кераміка Сокаля» (2007), «Збірка кераміки Петра Лінинського» (2010), «Мальована кераміка Косова і Пістиня» (2012), низки публікацій в українських і зарубіжних виданнях.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Львівські студенти колядували в зоні АТО

16. 01. 2017

Провідувати українських воїнів, які воюють на Сході України ― традиція студентської молоді з різних львівських вишів, які входять до Львівського християнського театру „САД“ Центру студентського капеланства УГКЦ (ЦСК). Третій рік поспіль студенти разом із очільником ЦСК отцем Юрієм Остапюком у час Різдвяних свят вирушають із гостинцями, колядою та вертепом у прифронтові міста. Цьогріч майже тиждень (5-10 січня) молодь віщувала радісну новину ― народження Спасителя, в Костянтинівці, Мирнограді, Соледарі та їх околицях, а також провідувала українських солдатів у військових частинах, поранених у госпіталі та завітала на позиції українських захисників.

Студенти Львівського християнського театру "САД" колядували в українських воїнів на Сході України — Студенти Львівського християнського театру “САД” колядували в українських воїнів на Сході України

Ці поїздки завжди багаті на позитивні емоції, нові враження. Щороку студенти діляться своїми переживаннями. Цього разу учасники цієї мандрівки наголосили, що „поїздка стала незабутньою для всіх учасників подорожі, адже кожен мав змогу відкрити Україну по-новому та зігріти різдвяним теплом тих, хто не може бути вдома“.

— Збираючись на Схід до наших воїнів, на парафії УГКЦ, наших знайомих, нас переповнює радість та відчуття, що їдемо до родини. Ці подорожі стали вже чимось обов’язковим і надважливим, без чого не уявляємо Різдва. І на наш приїзд там очікують із нетерпінням, ― поділився емоціями отець Юрій.

Цього разу львівські студенти гостювали на парафіях УГКЦ у храмах Св. Миколая та Свв. Петра і Павла, побували в сім’ях, із якими зріднилися за час попередніх поїздок. І найважливіше ― привітали зі святами наших воїнів у Покровському військовому госпіталі та влаштували справжню несподіванку для захисників, які перебували на позиціях ― з колядою до них ще ніхто не заходив.

― Там якраз перебували наші земляки, тож для них особливо приємно було почути коляди та подивитися вертеп ― це була домашня атмосфера. Також ми провели флеш-моб коляди на вокзалі в Костянтинівці. Люди з Донецька, Горлівки нам підспівували та дякували, що говоримо українською мовою, не боїмося до них їхати та популяризувати народні традиції, — розповів про поїздку отець Юрій.

Студенти Львівського християнського театру “САД” колядували в українських воїнів на Сході України

Продовжилася мандрівка львівських студентів у Києві. Там „САД“ завітав із вертепом до Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука) та Апостольського нунція в Україні Архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті.

Студенти гостювали в Апостольського нунція в Україні Архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті

Львівська молодь вертепувала в Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука)

Блаженніший запросив залишатися в нього всіх колядників, які приходили, тож це була велика родинна коляда. Не менш приємною була гостина в Апостольського нунція, який із великою цікавістю слухав про те, чим живе українське студентство. [7-11]

Наталія ПАВЛИШИН

Львів’яни Troye Zillia зняли анімований різдвяний кліп у повній темряві (відео)

15. 01. 2017

В середу, 11 січня 2017 року, в мережі з’явився дуже незвичний кліп. Він одночасно і світлий і темний, а все тому, що виконаний в дуже особливій стилістиці. Львів’яни Troye Zillia презентували свою четверту відео роботу, яка дуже відрізняється від попередніх як тематикою, так і технікою виконання.

Анімоване відео, яке творилось останні 3 місяці у співпраці із чорним театром NADIR – це зовсім інша думка про Різдво і його роль в житті кожного з нас.

“Ми хотіли зазирнути всередину нас, і побачити що з цього вийде. Саме тому вибрали техніку, яка змінює реальність і дає більше місця для фантазій та уяви. Загалом Різдво крім традиційних обрядів щороку підштовхує задуматись про внутрішній світ, спитати себе – хто, чому і навіщо?”, – розповідають творці проекту.

Для глядача може здатись, що кліп є комп’ютерною графікою, але тут сюрприз – все це анімація зроблена вручну художниками та аніматорами. Декорації та анімація для кліпу готувались ще від літа, а у зйомках кліпу взяв активну участь театр NADIR (що в арабській мові означає точку протилежну до зеніту) зі Львова, який ще від 2002 року працює у Львові з чорним.

Обкладинка музичного альбому гурту Troye Zillia під назвою EP “RIZDVO”

Аудіо до цього кліпу теж дуже свіже – це пісня Lullaby for Jesus (Спи Ісусе), яка є частиною міні-альбому RIZDVO, що вийшов 6 січня 2017 року. Цей диск є польсько-українським проектом, який відкриває нове звучання гурту і представляє композиції у різних жанрах – лаундж, соул та фолк. Новий стиль звучання колядок дихає з одного боку мінімалізмом, різдвяною містикою, а з іншого – радістю і живістю. Кожна з композицій має свою унікальну історію.

Наталка СТУДНЯ

До Львова приїде видатний акушер-гінеколог Мішель Оден

15. 01. 2017

Легендарний французький акушер-гінеколог проведе цикл зустрічей у Львові 21-22 січня 2017 року. Під час першого дня відбудеться зустріч з фахівцями, наступного дня запрошують всіх, хто готується до пологів, чи цікавиться ними. Завдяки Мішелю Одену в сучасному акушерстві відбулося багато революційних змін, зокрема на перше місце під час пологів почали ставити жінку і її потреби. Мішель Оден виступає за безпечні і природні пологи, під час яких лікарі не використовують медичне втручання без необхідності, а роділлі володіють максимальним спектром знань для свідомого підходу до цього процесу.

Захід має на меті створення максимально повної, якісної інформаційної платформи, на якій у форматі дискусії, шляхом «запитання-відповіді» кожному з учасників вдалося б доторкнутися до тих проблем, які їх цікавлять, ознайомитися з європейським досвідом та підходами, та поділитися своїм. Семінари Мішеля Одена завжди починаються коротким представленням лектора та готовністю лектора з перших хвилин відповідати на кожне виникле запитання. Завжди проходять з участю єдиного перекладача, який співпрацює з лектором, – Іллею Назаровим (переклад на російську мову).

На заході діють правила екологічності у сприйнятті і прийнятті різноманітних позицій та думок.

Організатори семінару пропонують наступний його хід, водночас не виключаючи ймовірності переходу тематик в інші русла:

В програмі зустрічей – дві частини: «Народись в любові: професійні аспекти» (21 січня) та «Народись в любові» (22 січня). Зустріч першого дня буде незамінною для фахівців, які займаються акушерством, гінекологією, педіатрією, генетикою, а також для консультантів з грудного вигодовування, інструкторів курсів для вагітних, доул, неонатологів, перинатальних психологів. Разом з Мішелем Оденом спеціалістам вдастся висвітлити такі професійні аспекти як зачаття, вагітність, фізіологію перинатальних процесів, патологію перинатальних процесів, акушерську лояльність та акушерську агресію, способи нівелювання акушерської агресії, епігенетику, біогеном, гормональний фон вагітності та багато інших питань, які виникнуть під час дискусії.

Програма наступного дня розрахована на батьків в очікуванні. Мішель Оден відомий у всьому світі як найбільш професійний акушер, в його практиці найбільший відсоток жінок, в яких були природні пологи. Тому ця частина зустрічі особливо корисною буде майбутнім батькам, які хочуть народити дитину в безпечних умовах, а також тим, в кого перші пологи були не зовсім приємним досвідом. Під час “батьківського” дня обговорюватимуть психологію і фізіологію зачаття, вагітності, пологового процесу, роль і вплив окситоцину та його синергістів на пологовий процес та лактацію; місце лікаря та вагітної жінки в процесі пологів, партнерські пологи.

Мішель Оден відомий своїм революційним підходом до пологів. Основною висвітлюваною темою в його науковій і просвітницькій діяльності є необхідність повернути жінці контроль при пологах. На думку Мішеля Одена, «жінка, опинившись у правильному середовищі, де вона може почуватись вільно і розкуто, може знайти всередині себе природну відповідь, що лежить глибше за її індивідуальність, виховання чи культуру». Ім’я Мішеля Одена пов’язують з такими вченими, як Лебуайе і Ламаз, проте Оден багато в чому їх перевершив, вперше запропонувавши концепцію створення домашньої атмосфери в пологових будинках, ставши автором першої статті в медичній літературі про початок лактації протягом години після народження, а також першої статті про застосування теорії “Gate control Theory of pain” в акушерстві. Позитивні реформування у системах охорони здоров’я по світу беруть начало у його вченнях і дослідженнях.

Мішель Оден є автором 12 книг, які перекладені на 22 мови світу, а його підхід до пологів вважається одним з найкращих в світі.

Семінар відбувається за сприяння очільника львівського осередку Асоціації перинатологів України та президента Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ), з інформаційною підтримкою радіо Люкс FM Львів. Є особистою ініціативою Оксани Ошуркевич та Світлани Клочан.
Розклад зустрічей

21 січня: «Народись в любові: професійні аспекти»
9.00 -9.45 – реєстрація
9.45 – 10.00 – презентація українського перекладу книг Мішеля Одена
10.00 – 12.30 – перша частина лекції
12.30 – 14.30 – обідня перерва/час для обговорення
14.30 – 17.00 – друга частина лекції. Сесія запитань – відповідей.
17.00 – 17.30 – фотосесія
22 січня: « Народись в любові»
9.00 -9.45 – реєстрація
9.45 – 10.00 – презентація українського перекладу книг Мішеля Одена
10.00 – 12.30 – перша частина лекції
12.30 – 14.30 – обідня перерва/час для обговорення
14.30 – 17.00 – друга частина лекції. Сесія запитань – відповідей.
17.00 – 17.30 – фотосесія

Вартість першого дня 21 січня : 1500 грн.
Вартість другого дня 22 січня : 1000 грн.
Вартість двох квитків на 21 – 22 січня : 1700 грн.

Діють знижки для студентів та сімейних пар.

Більше інформації – на сторінці події у Фейсбук https://www.facebook.com/events/527851634006015/

Контакти організаторів:
michelodentlviv@gmail.com 0964260071 Світлана Клочан
Оксана ОШУРКЕВИЧ

Імениті гості курорту початку ХХ століття, або, хто не оздоровлювався у Трускавці, не може модерно творити…

14. 01. 2017

Особливу славу Трускавець почав здобувати з того часу, як отримав статус бальнеологічного курорту в 1827 році у тодішній Австрійській імперії. Відтоді курорт Трускавець цікавить як охочих оздоровитись та відпочити на ньому, так і держаних мужів та творчу еліту Європи, тому що є місцем особливого натхнення для творчих людей.

В 1853 році Трускавець, у супроводі намісника Галичини, відвідав архікнязь Австрії Карл Людовік, з наміром ознайомитись з роботою оздоровниці.

Курорт Трускавець. Генерал Г. Орліч перед від'їздом з санаторію для відпочинку польських офіцерів, 1936 рік — Курорт Трускавець. Генерал Г. Орліч перед від’їздом з санаторію для відпочинку польських офіцерів, 1936 рік

Подорожуючи імперією в 1880 році, Галичину відвідав цісар Австро-Угорщини Фра́нц Йо́сиф I, однак чи побував він у Трускавці, достовірно невідомо, хоча в Дрогобичі його приймали, а це зовсім близько до Трускавця!?

З кінця ХІХ століття трускавецький курорт, модернізуючись у всіх напрямках життєдіяльності, швидко набирає популярності в тодішній Австро-Угорщині. Саме з того часу курорт починають відвідувати у великій кількості відпочивальники не тільки з Польщі, але й з інших європейських країн.

Курорт Трускавець. Творча богема: журналістка Л. Котарбінська, критик К. Іжиковський, НВ, НВ, літераторка Ванда Василевська, директор театру Ян Лорентович на терасі курортної вілли, 1930-і роки

Курорт Трускавець був добрим місцем не тільки для лікування, відновлення фізичних і духовних сил, але й місцем творчого натхнення для поетів, літераторів та митців різного спрямування.

Курорт Трускавець. Творча богема: піаніст і композитор А. Михайловський (в центрі), збоку від від нього адвокат Федорович з дружиною, драматична акторка І. Древська та співачка М. Богуцька, 1929 рік

Тут, у Трускавці, відпочивала відома польська співачка Ганка Ордонувна, композитор, автор відомих оперет Мар’ян Хемар, Влада Маєвська – співачка і комедійниця, Адольф Димша – актор та співак Олександр Жабчинський – актор, співак, Євгеній Бодо – актор, сценарист, режисер. Приїжджали з концертами та водночас на відпочинок львівські та краківські оперні співаки – Ігнацій Манн, Володимир Качмар, Хелена Ліповська, Ліліана Заморська, Софія Дрекслер-Паславська, а також російський баритон Констянтин Княгинін.

Курорт Трускавець. Амбасадор Д. Вілліс (третій справа) в товаристві власника курорту Раймонда Яроша, 1931 рік

Серед мистецької когорти перебуванням в Трускавці виділяється відомий співак Ян Кепура, який тут відпочивав разом зі своєю подругою Софією Батіскою – акторкою, яка в 1930 році здобула корону Міс Полонії.

Курорт Трускавець. Генерал Ф. Альтер (справа) з дружиною, 1938 рік

Проводили тут відпочинок та фізичну реабілітацію відомі спортсмени тодішньої Речі Посполитої, а саме Станіслав Валасієвічовний – олімпійський чемпіон з легкої атлетики, Халіна Конопаска – олімпійська чемпіонка з кидання диску.

Акварель Т. Рубковського "Вілла Шендеровка" у Трускавці, поштівка 1909 року — Акварель Т. Рубковського “Вілла Шендеровка” у Трускавці, поштівка 1909 року

На курорті перебували також відомі в тодішній Польщі представники літературногого та письменницького кола: Станіслав Василевський – історик, знавець польських традицій та звичаїв, батько і син Антоній та Мішель Ролові – письменники, Юзеф Глазко – редактор «Газети Варшавської», Юліан Бартошевич – публіцист та політичний оглядач, Ванда Василевська – відома письменниця, Бруно Шульц – художник і письменник та багато інших творчих особистостей. Частим гостем курорту був Іван Франко, який з різних причин часто відвідував Трускавець. Відомий літератор, дрогобичанин Анджей Хцюк працював редактором газети «Курорт Трускавець», заснованої Раймундом Ярошем.

Курорт Трускавець. Президент Естонії К. Пєтц серед польських офіцерів, 1935 рік

Курорт Трускавець був також місцем частих пленерів художників. Відомий польський художник Тадеуш Рубковський залишив по собі картину з краєвидом паркової частини курорту – вілли «Шендеровки», де сам зупинявся на відпочинок. Ілюстратор книги Сенкевича «Qvovadis» Петро Сташевич також бував на трускавецькому курорті, як і автор пам’ятника Адаму Міцкевичу у Трускавці – Тадеуш Баронч. Відпочивали тут відомі львівські архітектори та будівничі Зигмунд Корчинський та Генрік Заремба.

Курорт Трускавець. Маршалок сейму І. Дазінській в товаристві власника курорту Раймонда Яроша біля Товариського клубу, 1928 рік

Курорт Трускавець був улюбленим місцем відпочинку не тільки творчих кіл, але й політичної еліти Речі Посполитої та видатних державних діячів з інших країн Європи та світу. В 1918 році в Трускавці побував Юзеф Пілсудський, майбутній перший голова відродженої польської держави – ІІ РП, в 1928 році тут побував Ігнацій Дазінській – перший прем’єр РП та маршалок сейму, в цьому ж році у віллі «Остоя» відпочивав президент РП Станіслав Войцеховський, бував тут також і Вінсент Вітос – прем’єр уряду цього президента. Маршалки польського сейму були постійними клієнтами трускавецького курорту, серед них Богуслав Медзінський, Станіслав Кар, Владислав Рачкевич – президент РП в екзилі (Лондон) та інші…

Курорт Трускавець. Вінсентій Вітос (зліва) та його лікар Т. Тарговський, 1930-і роки

В 1930 році на курорті збудували пансіонат для відпочинку польських офіцерів, де зупинялися високі військові чини, серед яких був генерал Тадеуш Джордан-Розвадоаський, генерал Казимир Сосновський, генерал Станіслав Машек, генерал Г. Орліц та інші.

Курорт Трускавець. Президент Єстонії К. Пєтц (перший зліва) в товаристві Раймонда Яроша в час пиття "Нафтусі", 1935 рік — Курорт Трускавець. Президент Єстонії К. Пєтц (перший зліва) в товаристві Раймонда Яроша в час пиття “Нафтусі”, 1935 рік

На запрошення власника курорту Раймонда Яроша в 1931 році у Трускавці відпочивав амбасадор США в Польській державі Джорж Вільямс, а в 1935 році – президент Єстонії Констянтин Пєтц, який привселюдно нагородив Раймонда Яроша естонським орденом Св. Хреста з орлом другого класу.

Курорт Трускавець. Президент Естонії К. Пєтц (у верхньому ряді - в центрі) серед трускавецьких дітей на веранді вілли "Гопляна", 1935 рік — Курорт Трускавець. Президент Естонії К. Пєтц (у верхньому ряді – в центрі) серед трускавецьких дітей на веранді вілли “Гопляна”, 1935 рік

Деякі джерела кажуть про перебування на курорті президента Туреччини – Мустафи Кемаля Ататюрка.

Елізабет Бергнер (1897 - 1986), актриса театру і кіно — Елізабет Бергнер (1897 – 1986), актриса театру і кіно

Свого часу, відпочиваючи в Трускавці, відома актриса німецького театру та кіно, яка народилася в Дрогобичі, Елізабет Бергнер, писала у листі до свого режисера-постановника: «Дорогий наставнику, я уважно перечитала твій спогад про відпочинок у Закопаному, проте хочу тебе запевнити: хто не оздоровлювався в Польському Трускавці, той у зрілому віці не може модерно творити …»

Галина КОВАЛЬ
директор музею міста-курорту Трускавця

У Музеї Михайла Грушевського у Львові презентують живопис Ігоря Гапона

14. 01. 2017

17 січня 2017 року о 15.30 у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки живопису Ігоря Гапона “Земля Обітована. Українська візія”.

Ігор Гапон — митець, творчість якого добре відома. Незважаючи на те, що художник закінчив відділи художньої кераміки, як в училищі, так і в інституті, його зацікавлення постійно лежало в площині живописної творчості. Якщо охарактеризувати стилістику його робіт, то тут можна говорити про певну еклектичну поєднаність імпресіонізму, постімпресіонізму, експресіонізму. Варто зазначити, що в такій специфічній манері автору вдається відтворити не тільки красу рідного краю, а й сучасний подих епох. (мистецтвознавець Олесь Нога).

Бог явив себе людині не в якомусь недосяжному містичному вимірі , а в просторі і часі. А тому на нашій планеті існує цілком унікальне і неповторне місце — місце Божого об‘явлення і Божого народження — Свята Земля. Саме тут розгорталася історія вибраного народу, коли Господь готував прихід на землю свого Сина. Тут мешкали всі роди-предки Ісуса Христа, долі яких переплелися , творячи Його людську, земну історію. Тут Божий Син народився, виріс і ніс своє служіння аж до смерті на хресті й воскресіння. Тому Свята Земля дарує ні з чим незрівнянні переживання Божої присутності, ясне відчуття реальності Боговтілення в Христові та нашої, людської, причетності до Нього.

Ігор Гапон. Провулок Яффв. 2016 р. — Ігор Гапон. Провулок Яффа. 2016 р.

Святу Землю називають Землею Біблії, П‘ятим Євангелієм. І справді, той, хто читав і знає Новий Завіт, почуватиметься тут ніби вдома, його паломництво буде як пригадування, чи точніше, впізнавання давно відомих і добре знаних місць, і нібито самі собою поставатимуть перед очима євангельські події: тут Христос виходить із вод Йордану, прийнявши Хрещення, на цьому камені Він споживає нехитрий обід своїх учнів-рибалок, під цими оливами молиться востаннє, благаючи відвернути від себе смертну чашу…

Той, хто вже побував на Святій Землі, свідчить, що, мандруючи нею, добре уявляв собі, як тут ходив Христос. Адже ця земля, як жодна інша, не піддалася часу, не втратила дихання Христової епохи, не позбулася найважливіших її рис. І все, що вона дає відчути і пережити, можна відчути й пережити лише тут — і більше ніде у світі. (Церковний календар на 2016р.).

Ігор Гапон. Яффа. Сонячний день. 2016 р.

Для Ігоря Гапона, митця цікавого і багатопланового, поїздка на Землю Обітовану 2016 року була не просто мандрівкою. Це було його одкровення, його пізнання, його мистецька візія Святої Землі, як художника з України, запрошеного керівниками ізраїльского об‘єднання російськомовних художників Адріаном Жудрою та Анною Зарницькою. Саме вони стали організаторами пленеру художників з України, Сербії, Росії, Ізраїлю, що завершився звітною виставкою 27 березня 2016 р. На ній Ігор Гапон презентував цілий цикл живописних полотен з власним баченням давніх і сучасних пам‘яток Землі Обітованої.

Завдяки вправному пензлеві художника, його сприйняттю, душевному настрою перед нами відкривається дивний світ знаних з біблійних оповідей місць і сокровенних куточків, зокрема, Єрусалима, Яффи, Аріеля…

Оглядаючи полотна, замилувано і зачудовано відкриваєш для себе незбагненну красу, обраність, святісь Землі Обітованої, яку, справді, можна назвати “Землею Біблії і П‘ятим Євангелієм”.

Виставку можна оглянути до 20 лютого 2017р.

Марія МАГУНЬ,
директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Місто Самбір у путівнику Мєчислава Орловича та на 21 маловідомій фотографії

13. 01. 2017

Місто Самбір у путівнику Мєчислава Орловича та на 21 старій фотографії

Одним із найпопулярніших путівників по Галичині 100 років тому був «Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Śląsku Cieszyńskim» Мєчислава Орловича 1919 р. У ньому можна знайти різноманітні туристичні маршрути, а місто Самбір рекомендується відвідати у рамках поїздки «Львів-Самбір-Великий Березний».

Перша літописна згадка про місто датується 1241 р., а 1390 р. місту було надане магдебурзьке право, після чого у центрі звели ратушу.

«Місто було перенесене в XIV ст. з Старого Самбора на теперішнє місце; пам’яток мало. Великий ринок прикрашає розташована посередині Ратуша 38 м. заввишки; на її південному фасаді – образ Непорочного зачаття Матері Божої. Ратуша була збудована 1668 р., відреставрована у 1844 р.»

Ратуша м. Самбір та площа Ринок у 1930-х рр.

Через пожежу (1498 р. та 1637 р.) перші дві ратуші у Самборі згоріли, а на їх місці у 1638–1668 рр. звели нову – двоповерхову та муровану. 1844 р. ратушу реконструювали, а 1885-го на її вежі вмонтували годинник, куплений у Празі.

Площа Ринок, 1906 р.

Площа Ринок, 1908 р.

Площа Ринок, 1916 р.

«У міських архівах є привілеї та королівські листи від XVI ст. Парафіяльний костел, відреставрований в кін. ХІХ ст., в його бічній наві є пам’ятна таблиця осади Відня. Також тут знаходиться гробівець митрополита Атаназія Шептицького (помер 1779 р.). Бароковий костел бернардинів, давній єзуїтський, зберігся з XVII ст. Раніше у Самборі також існували костели домініканців (в кляшторі зараз кошари) та бригідок. Жителі передмість Самбора і навколишніх сіл носять гарні народні строї, особливо в неділю до костелу»

Костел Іоанна Хрестителя, 1916 р.

Костел Бернардинів в Самборі, поч. ХХ ст.

Будівництво костелу Іоана Хрестителя на вул. П. Сагайдачного почалося в 1530 р. Спочатку храм був дерев’яним, але після пожежі в 1637р. міщани звели мурований храм, який згодом часто реконструювали.При костелі діяла польська парафіяльна школа та функціонував шпиталь. 1709 р. єзуїти розпочали будівництво костелу Успіння Пресвятої Діви Марії. Коли у 1773 р. їх орден було розпущено, все майно конфіскувала австрійська влада, а 1847-го костел передано бернардинцям, і відтоді він став називатися костел св. Станіслава.

Зліва на фото – костел Бернардинів, листівка із серії «Привітання з Самбора»

Вул. Ягеллонська, 1917 р. Справа – костел Іоанна Хрестителя

У 1935 році у костелі був змонтований орган, побудований чесько-австрійською фірмою «Gebruder Rieger». Під час Другої світової війни храм сильно постраждав. 1987 р. костел відреставрували і пристосували під концертний зал органної музики.

Вул. Миколая Рея, 1930-ті

Міська електростанція, 1937 р.

До кінця XVI століття українське населення Самбора не мало своєї церкви в середмісті. Після багаторічних зусиль у 1554 році королева Бона дозволила русинам (українцям) спорудити церкву в середмісті. Через деякий час було зведено дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, який служив до 1738 року, коли на його місці збудували мурований (вул. Церковна №7). Цікаво, що тут зберігається частина мощей св. Валентина, що який був покровителем Перемисько-Самбірської єпархії УГКЦ.

Вокзал у Самборові, 1912 р.

Міський парк Самбора із річкою Млинівкою, 1930-ті

Кав’ярня у готелі «Royal», 1916-1918 рр. Листівка із серії «Привітання з Самбора»

Будівля казначейства, 1932 р.

Будівля повітової ради, 1923 р.

«У передмісті збереглися мури замку воєводи Мнішека, де в 1604 р. готувався до походу на Москву Лжедмитрій. Біля вокзалу розташований міський парк. У місті є такі готелі: «Royal» (пл. Ринок №2), «Imperial» (вул. Костюшка), «Центральний» (вул. Міцкевича). «Львівський». Ресторани та кав’ярні є в готелях «Royal» та «Imperial», також варто згадати про ресторацію Закревського в міській ратуші і Вєрчака на вул. Коперника. В Самборі є окружний суд, гімназія та староство».

Перша державна класична гімназія імені Архикнягині Єлизавети, 1906 р.

Листівка із серії «Привітання з Самбора», вул. Перемиська

Вул. Коперника, 1930-ті рр.

Місто може похвалитися давньою історією шкільництва – поява першої школи в Самборі датується 1573 р. При русинській церкві св. Пилипа теж діяла парафіяльна школа (згадана в документах за 1665р. та 1666 р.). У 1680 р. єзуїти заклали 5-класний колегіум. З 1792 по 1815р. місто мало й публічну гімназію, яку пізніше було трансформовано в 8-класну гімназію. Була в Самборі й 7-класна жіноча школа.

Вул. Шопена, до 1938 р.

Будинок товариства «Сокіл» у Самборі, 1916 р.

У ХІХ ст. – на поч. ХХ у Самборі діяли різноманітні товариства, бібліотеки, гуртки. Так, товариство «Руська бесіда», пізніше перейменоване на «Українська бесіда» мало свій власний будинок на вул. Шопена. Музичний гурток, який діяв при товаристві налічував більше 20 учасників. Діяли в цей час ще такі товариства як: «Народна торгівля», «Ризниця», «Українська захоронка», «Сокіл», «Просвіта», «Український студентський Союз», «Український Жіночий Союз», товариство «Січових Стрільців», «Український Народний Дім» та ін.

Христина БАЗЮК

Джерела:

Mieczysław Orłowicz / Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Śląsku Cieszyńskim. — Lwów, 1919.
www.castles.com.ua
https://sites.google.com/site/mijsambir
www.touristinfo.lviv.ua

Фото:

Знакові дати для львів’ян у 2017 році. Частина друга

13. 01. 2017

В продовження теми відзначення пам’ятних подій 2017 року, хочемо навести ще декілька знакових для львів’ян фактів. І сьогодні мова піде про 6 дат, пов’язаних з нашим містом.

130 років від часу закладення Стрийського парку (1887) – пам’ятки українського садово-паркового мистецтва національного значення.

Один із найгарніших та найстаріших парків не лише Львова, а й України, улюблений городянами Стрийський парк, від моменту свого створення носив назву – парк імені Яна Кілінського.

Нижня тераса Стрийського парку, оформлена Рерінгом. Фото кінця XIX ст.

Запроектований він був відомим майстром садово-паркового мистецтва інженером міських плантацій Арнольдом Рьорінґом в 1876 –1877. І вже у 1879 році за ініціативою радника Станіслава Немчиновського було розпочато облаштування парку.

Пальмии у сучасному Стрийському парку (колись парк Кілінського)

Композиційною віссю стала широка долина, що дало змогу облаштувати тут декілька просторих партерних газонів. Горби обабіч засадили смерекою, сосною, кленом, явором, грабом, дубом, подекуди екзотичними та декоративними породами, зокрема, червоним дубом, тюльпанним деревом, магнолією, сосною Веймутова, червонолистим буком, бундуком, катальпою. Щоб уникнути пейзажної монотонності, А. Рьорінг спорудив поблизу головного входу мальовничий ставочок із крутими берегами.

Також у парку було зведено теплицю та будинок садівника. Це був один з найгарніших парків тогочасної Європи. На даний час Стрийський парк займає територію понад 52 гектари.

2. 240 років від дня народження Дениса Івановича Зубрицького (1777–1862), українського історика, етнографа, архівіста.

Вся науково-дослідна діяльність 3убрицького пов’язана зі Львовом, де з 1829 він керував роботою друкарні, архіву і бібліотеки Ставропігійського інституту, впорядковував Львівський магістратський архів Автор праць: німецькою мовою — “Про пісні галицького народу” (1823), польською — “Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві” (1837), “Хроніка міста Львова” (1844); російською мовою — “Історія давнього Галицько-Руського князівства” у 3 ч. (1852—1855).

Денис Зубрицький. Фото з https://uk.wikipedia.org

Праці Зубрицького і донині зберігають наукову цінність насамперед завдяки значному фактичному матеріалові. За життя Зубрицького його наукові заслуги відзначені обранням у члени Петербурзької (1842) і Київської (1844) археографічних комісій, у члени-кореспонденти Петербурзької АН (1855).

3. 14 березня 2017 р. виповнюється 145 років від дня народження Олекси Новаківського, українськог живописця та педагога.

Олекса Новаківський – то ціла епоха в українському малярстві кінця ХІХ – початку XX століття. За свідченнями його сучасників, він належав до тих художників, які не люблять працювати у тиші своїх майстерень, віддалені від реальності, замкнені у власному світі. О.Новаківський був справжнім народним художником і йому випало творити так, щоб пробуджувати у виснажених важкою недолею земляків-галичан високий дух українства.

Народився він 14 березня 1872 року в багатодітній сім’ї. Перші уроки малярства отримав в Одесі в художника-декоратора П. Климента. Згодом, впродовж 1892 – 1900 років з дворічною перервою навчався в Краківській академії красних мистецтв. Працював художник з різними матеріалами: полотном, дошкою, картоном, фанерою… Переважна частина робіт виконана олією.

У 1911 році в Кракові була організована виставка краківських художників, в якій брав участь і Олекса Новаківський. На тій виставці побував митрополит Андрей Шептицький, який в той час перебував у Кракові на похороні одного із кардиналів. Твори Новаківського привернули увагу митрополита. Як наслідок Андрей Шептицький запросив художника до України.

За матеріальної підтримки А.Шептицького у Львові діяла приватна мистецька школа О.Новаківського (1923-1935). Атмосфера творчого ентузіазму, що панувала у цьому закладі, притягувала молодь з усіх куточків України – із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянщини.

Олекса Новаківський. Мойсей (Портер Андрея Шептицького), 1915 – 1919 рр.

Діяльність мистецької школи Олекси Новаківського дозволяє розглядати її сьогодні як унікальне явище. Це був не тільки перший в Галичині мистецький заклад із чіткою українською національною орієнтацією, а й активний осередок духовно-мистецького життя, який і в наступні десятиліття мав широкий резонанс у діяннях української культури не тільки в Україні, а й далеко поза її межами – у багатьох країнах Західного світу.

4. 5 травня 2017 року минає 110 літ віддня народження української письменниці Дарини Макогон, котра творила під псевдонімом Ірина Вільде.

В історію вона увійшла як талановитий прозаїк, журналіст, голова Львівської спілки письменників України та лауреат Шевченківської премії.

Її взаємини зі Львовом почалися з навчання в університеті у 1928 році, в цей час вона знайомиться й зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком. Згодом, в період пацифікації її не допустили до сесії, і вона покинула навчання.

До Львова Вільде повернулася восени 1944 року. Працювала кореспонденткою газети “Правда України” (1945–1949), була обрана депутаткою Верховної ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. Нагороджена двома радянськими орденами (1947, 1957). У 1965 р. отримала Шевченківському премію за роман “Сестри Річинські”. Довгий час була головою Львівської організації Спілки письменників УРСР.

5. 15 вересня 2017 року минає 140 років від дня народження Олени Кульчицької, української художниці та графіка.

Одна з найвідоміших львівських художників Олена Кульчицька виявляла себе у різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис (створила унікальний іконостас), народне прикладне мистецтво, килимарство; навіть проектування меблів. Вона відома як автор понад 4000 художніх робіт, лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка, професор та громадська діячка.

Художниця Кульчицька Олена (зі сайту http://esu.com.ua)

Художню освіту здобула у привітній студії С.Батовського і Р.Братковського у Львові (1901-1903) та Віденській художньо-промисловій школі (1903-1908). Після закінчення навчання довгі роки викладала малювання в середніх школах Львова та Перемишля. Свої роботи Олена Кульчицька вперше виставила 1909 року у Львові. Успіх був незвичайний.

Багатогранною була художня творчість Олени Кульчицької: живопис, станкова графіка, книжкова ілюстрація і декоративне мистецтво. Творчості Олени Львівни властиві яскраві індивідуальні риси, які в основі своїй поєднують кращі традиції українського професійного і народного мистецтва.

Олена Кульчицька. Діти на Леваді. Косів, 1908р.

З 1948-о року Кульчицька – професор кафедри книжкової графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (Львів). 1967-о року їй було присуджено премію імені Т.Г.Шевченка.

6. 23 вересня 2017 року минає 145років від дня народження Соломії Крушельницької (1872—1952 рр.) – відомої української оперної співачки, педагога.

Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання “Вагнерівська примадонна” ХХ ст. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.

С. Крушельницька в ролі Чіо-Чіо-Сан в опері Д. Пуччіні «Мадам Баттерфляй»

Перший оперний дебют Крушельницька виконала 15 квітня 1893 р., зігравши роль Леонори у виставі італійського композитора Г. Доніцетті “Фаворитка” на сцені Львівського оперного театру. Восени 1893 р. Соломія їде вчитися до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів) і професор Конті (драматична гра і міміка). З 1894 р. Крушельницька виступає в Львівській опері. У другій половині 1890 р. почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу. Пісні виконувала на 8 мовах. У післявоєнний період С. Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. М, В.Лисенка. У 1951 р. Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 р., за місяць до кончини, Крушельницька, нарешті, отримала звання професора.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

Маґдебурзьке право ― з Німеччини до України

13. 01. 2017

Про розвиток права, системи міського самоврядування та формування міжнародних відносин говорили у Львівському національному музеї 12 січня в рамках відкриття виставки „Саксонське Зерцало та маґдебурзьке право — основи для Європи“.

Виставка „Саксонське Зерцало та маґдебурзьке право — основи для Європи“

Експозиція, яка поєднує чимало цікавих досліджень, історичних пам’яток та наукових напрацювань, вже понад десять років мандрує різними країнами Європи. Виставку демонстрували в Кьотені, Дессау, Брюсселі, Мінську, Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Києві, Переяславі-Хмельницькому, Вінниці, а зараз ― у Львові.

Експозиція виставки „Саксонське Зерцало та маґдебурзьке право — основи для Європи“

Ідея створення такої підбірки зародилася ще на початку 2000 років, а реалізована в 2006 році під керівництвом професора кафедри цивільного права Хайнера Люка (Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера). Вона не втрачає актуальності, адже демонструє на чому базуються правові системи багатьох країн світу та їхній фундамент ― закон, взаєморозуміння і толерантність.

„Саксонське Зерцало та маґдебурзьке право — основи для Європи“ ― це спільний проект Центру політичної освіти землі Саксонія-Ангальт(Німеччина) і Львівського історичного музею. Саме з території сучасної федеральної землі Саксонія-Ангальт походять середньовічні основи європейської правової культури — „Саксонське зерцало“ і маґдебурзьке право.

Відкриття виставки „Саксонське Зерцало та маґдебурзьке право — основи для Європи“

Презентувати виставку до Львова завітав директор Федеральної установи з питань політичної освіти земля Саксонія-Ангальт, екс-бургомістр Людцену Майк Райхель.

Він наголосив, що правові норми, запроваджені понад чотириста років тому й сьогодні актуальні в німецькій законодавчій системі. До прикладу, досі діють деякі правила дорожнього руху, зокрема ті, що стосуються паркування транспорту. А також зауважив, що виставка супроводжується науковими конференціями та дискусіями, а кожне місто, де її представляли, доповнює експозицію власними історичними пам’ятками.

Також присутніх привітав начальник управління культури департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Михайло Мороз, заступник мера Переяслава-Хмельницького Валентина Губенко та президент Міжнародної громадської організації Міжнародного фонду „Взаєморозуміння і толерантність“Анелія Ковальська, які завітали до Львова.

На виставці у нашому місті, окрім матеріалів Центру політичної освіти землі Саксонія-Ангальт представили понад сорок оригінальних пам’яток із колекції Львівського історичного музею, які відігравали важливу роль у суспільному житті громади давнього міста. Найцікавішими експонатами є зокрема грамота короля Казимира ІІІ про надання Львову Маґдебурзького права від 17 червня 1356 року, збірник законів міського права Jusmunicipal (виданий у Львові в 1581 році в похідній друкарні Миколи Шарфенберґа), церемоніальний меч Львова 1577 року (робота Януша Венгрина), символічні ключі міста XVIII ст., герб Львова XVI ст., жезли львівських радників і лавників XVIІ ст., пам’ятки XVI-XVIІІ ст. львівських громад ― української, польської, вірменської та єврейської, а також давні графічні зображення Львова.

Нагадаємо, маґдебурзьке право ― середньовічне міське право, яке надавало можливість місту мати власні органи самоврядування та звільняло з-під урядової юрисдикції. У 1188 році місто Магдебург отримало привілей від архієпископа Віхмана. Згодом магдебурзьке право поширилось різними регіонами Центральної та Східної Європи, супроводжуване „Саксонським зерцалом“― збірником правових норм Саксонії, укладеним Ейне фон Репковим на початку ХІІІ століття.

Поширення магдебурзького права в українських містах відбувалося впродовж тривалого періоду і поступово охопило усю територію сучасної України. В процесі адаптації до місцевих умов змінювалось його наповнення.

Наталія ПАВЛИШИН

Святкові обряди і традиції, що зберегли нашу ідентичність

12. 01. 2017

Велике значення для утвердження національної самосвідомості галичан мали світські народні звичаї та релігійні обрядові свята, які були невід’ємною частиною повсякденного життя рільників, їх живильним духовним джерелом. Святкові обряди і традиції зберегли нашу ідентичність.

Першим зимовим календарним святом у Новому році були Різдвяні свята, у яких переплелись прадавні поганські культи з християнськими нашаруваннями традицій, знайшли свій вияв своєрідні місцеві звичаї. Усі різдвяні ритуали відповідали переважно загальновживаним святковим обрядам, у яких основна увага приділялась надвечір’ю напередодні Різдва – Святому вечору.

Різдвяна трапеза. Рисунок Осипа Куриласа, 1926 р

Приготування до святої вечері мало урочистий характер. Участь у передсвяткових приготуваннях брали всі члени родини, у тому числі діти, які задовго до свят збирались у гурти і вивчали колядки. Газди приводили до ладу господарство, господині – прибирали в оселях, прали білизну, пекли хліб та ліпили вареники, голубці, варили борщ та узвар. Насамперед готували кутю з маком, медом, горіхами. Головну страву свят–вечора, яка до релігійної обрядовості прийшла з далеких дохристиянських часів готували з самої чистої пшеничної крупи.

Гарний обрядовий матеріал «Общерусский Дневник церковных, народных, семейных праздников и хозяйственных занятий, примет и гаданий» був зібраний свого часу відомим істориком та філологом, греко–католицьким священником А.С. Петрушевичем у Львові, в місяці серпні 1865р.

Впродовж 1910–1914 рр, Ярославом Пастернаком був зібраний і систематизований матеріал «Звичаї та вірування в с. Зіболках, Жовківського повіту». Збірка не вичерпує усього матеріалу звичаїв та вірувань, а велика частина зібраного є спільним добром широких околиць.

Рибу споживали у цей день у кожному домі – карась, щуку в інших випадках лин, окунь та ін. Хто не мав свіжої, то запасались передчасно.

Зранку не палили у пічці і не варили. Лише починаючи від полудня, тому що в цей день не обідали. Перш за все на вечерю їдять кутю, котру ставлять на покуть хати (під образами). Ставить кутю дитина.

На святий вечір повинні постити всі молоді парубки і дівки, а старі вже не конче, бо то кажуть: « На святий вечір доля поститсі».

Як вносять до хати дідуха, стелять на землі, тоді скачуть із припічка на діл і приговорюють за кожним разом: «кво-кво, завтра Різдво». «То аби кури борзо квокали». «На дідусі неможна спати, бо збіже виляже на полі і не можна на нього класти кожух, бо просо заросте». З дідуха роблять перевесла та обв’язують ними пні дерев, аби добре родили.

На другий день свят рано його збирають і палять на стависку, або кидають де; але дідуха не треба викидати, йно палити, бо з тої соломи родяться дідухи – земле духи і будуть збіжя точити.

До другої хати (світлиці) вносять на святий вечір житній сніп, а на Новий Рік, як прийдуть ново літники, то дають їм палички в руки і кажуть: «Ану діти оббийте той сніп». Потім то жито позмітають і посіють, то буде добра яриця.

Марія Янко.Обходження худоби на Різдво. 2003 р.

Дівчата приносять до хати патиків для кухні без рахунку і потім рахують, чи є до пари чи ні; як останній не має пари, то дівчина віддасться цього року.

Цілу вечеру стоять при столі на сокирі, аби ноги не боліли, але то тільки ті, що мають на ногах якісь боляки. Також не кладуть цілий час ложки з рук, аби в жнива крижі не боліли.

При вечері господар бере лижку куті і кидає до стелі зі словами: «Пташенята – вороблята, ходіть до нас кутю їсти; як не прийдете нині, то не заглядайте ніколи на наше поле». То так, аби горобці не їли в літі збіжа.

Ярослав Пстрак «Святий вечір» (видавництво Г. Гануляка, Львів)

Як при вечері хтось пчихне, то мусить хтось вмерти в хаті до року, а як хто гикає, то кажуть: «мерці згадують на тамтім світі». Як впаде на землю пиріг, або якесь інше тісто з рук, то також кажуть, що хтось вмре.

По вечері дівчата виходять на двір і калатають лижками одна об другу, та з котрого боку пес обізветься з відти і прийдуть старости.

Також страшать садовину, як не хоче родити. Господар бере по вечері сокиру і йде з сином у сад. Зачинає ніби то рубати то дерево і трохи цюкне, а син обійме дерево і просить не рубати. Так до трьох разів. І потім дерево настрашиться і буде вже родити. Оповідач каже: «У нас була грушка, не хтіла родити, а як настрашили, то так зродила, що страх».

На святий вечір не варта пити води, бо у жнива захочеться пити, а то «зле – небезпечно пити воду в жнива». Помиї зі святого вечора баби закопують під лаву і потім ними кроплять від вроків.

На святий вечір худоба говорить. Тоді господарі дають худобі смачно поїсти. Один господар не дав і сховався у жолоб, аби послухати, що то худоба говорить. А два воли кажуть один до другого: «Завтра повезем нашого господара на цвинтар. І той-ти чоловік вмер»!

Як на святий вечір випогодиться, так що видно на небі звізди, то будуть того року добре кури нестися. «На святий вечір дуже злодії красти йдуть, тоді як люди всі при вечері».

Різдво. «Поляки на наше Різдво не роблять тяжких робіт, так само наші на польське Різдво, бо то кажуть старші люди, жи ніхто не знає, чиє Різдво старше; бо прецінь Ісус Христос два рази не родився. Одні справляють правдиве Різдво, а другі тільки поправляють.

На Різдво не можна курей кликати, як дають їм їсти, бо то дуже велике свято (мабуть вважається то вже за роботу); також не можна вимітати сміття з хати.

«Як на Різдво в церкві світло тріщить, як гноти в свічках на престолі пирскають, то буде громове літо». «Кажуть старі люди, як на Різдво є мерлець, то й на Великдень мусить бути, як хто дочекає»

Іній (опока) на деревах – врожай на хліб.

Небо в зорях – врожай на горох.

Темні святки – молочні корови; світлі святки – несуться кури; відлига – добре бджоли будуть роїтися.

Зі сходом сонця вводять однолітнього бичка в хату котрого полазником називають і привітавши жителів, виводять із хати.

Собор Богородиці. Перед сходом сонця перед воротами палять дідуха, скачуть через нього і через нього переводять худобу.

На первомученика Стефана в поляків люди обкидають священика вівсом, за християнським звичаєм в знак побиття каменем св.Стефана. первомученика.

Повернути б ці часи, коли ми збирались всією родиною на Різдвяні свята. Незабутня атмосфера напередодні: приготування оселі, вбирання деревця (ялинки), солома на долівці, запах пампушків, високий медовий «п’єрнік», віншування дідуся за св’ятковим столом.

Вивчивши колядки, на Різдво ми бігали від хати до хати. Люди нас щиро вітали, віддячуючи за коляду копійками та пампухами. Вдосвіта підіймались з ліжка та на піхоту йшли до церкви у сусіднє село Хоросно. Коли стали старшими, брали участь у святковому різдвяному вертепі, чи то «царем» вперше, чи «жидом» в останній раз.

Андрій КНИШ

«TERRAVITA», або краса Землі за Іриною Дзиндрою

12. 01. 2017

«TERRAVITA», або ода оспівування краси Землі

У вівторок, 10 січня 2017 року, в галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» (вул. Вірменська, 7) відкрилася виставка живопису та скла знаної львівської мисткині Ірини Дзиндри під назвою «TERRAVITA».

Власниця галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа»Олеся Домарадзька та Ірина Дзиндра на відкритті виставки «TERRAVITA» — Власниця галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа» Олеся Домарадзька та Ірина Дзиндра на відкритті виставки «TERRAVITA»

Terra vita – жива земля, земля як особистість, життя котрої триває мільйони років, а ми – люди, минаємо перед нею. Львів’янка Іра Дзиндра персоніфікує її, одухотворює цю вічну стихію на своїх живописних полотнах та скляних панно. Її пейзажі максимально узагальнені. На них наша планета невизначеного віку. Вона могла б бути такою тисячі років тому, вона це тільки образ, метафора себе самої, виконана акриловими фарбами на полотні у авторській техніці, або пластами кольорового скла.

Ірина Дзиндра. Весна на острові Хоккайдо

“Іра Дзиндра вперше виставляється в “Зеленій канапі”. Підготувала вона концептуальну, ідейну, створену спеціально для цього приміщення виставку пейзажів. Твори дуже цікаві та неординарні і для мистецького Львова є незвичними. Назва виставки “Жива Земля”, але тут, як на мене, не тільки Земля, оскільки пейзажі неземні, метафізичні, які відображають стан стихії. Дуже приємно бачити такий напівабстрактний, сміливий живопис у виконанні автора”, – сказала власниця галереї Олеся Домарадзька відкриваючи виставку.

На виставці представлено 15 живописних полотен, виконаних на полотні акриловими фарбами у авторській техніці та кілька скляних панно.

“Представлений проект – це ода оспівування краси Землі на якій люди, як спостерігачі. На краєвидах їх немає, як немає ні будівель, ні споруд. Тобто, люди присутні як глядачі, але водночас і краєвиди дивляться на людей, оцінюють їх, розмовляють з нами і, можливо, хочуть щось сказати.

Загалом ідея проекту — зупинитись, озирнутись, прислухатись і можна почути та побачити щось надзвичайно важливе та цінне. Все, що представлено на виставці — це молитва про мир”, – розповіла Ірина Дзиндра про роботи, що склали експозицію виставки.

Довідково: Іра Дзиндра народилась 1977 в Луцьку, в 1992-1999 роках навчалася у Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, а в 1999-2002 роках – у Львівській Академії Мистецтв. До сфери зацікавлень мисткині входить живопис, графіка, гутне скло.

Персональні виставки:

2004 – живопис, галерея «Склококо» Музей Ідей, Львів.
2007 – “Поцілунок іуди” Музей Ідей, Львів.
2014 – живопис, галерея «Примус», Львів.
2015 – виставка графіки Торизонт” в Alliance Française, Львів.

Спільні проекти:

1999, 2005, 2008, 2014 роки – Львівський Осінній Салон «Високий замок», Львівський Палац Мистецтв;
2007 – Мистецький проект «VESELKA» Львівський Етнографічний музей;
2007 – Міжнародний пленер живопису «MAXIM», Славсько, Львівська область;
2008 – Міжнародний пленер живопису «Карпатський хребет», Львівський Палац Мистецтв;
2013 – відкриття Lviv Fashion Week, колекція авторських прикрас «NETAKI», Львів;
2013 – Slava Frolova-Group «У вічі випадковості» Львівський Палац Мистецтв;
2913 – IX Міжнародний симпозіум гутного скла уЛьвові, Львівський Національний музей;
2014 – Slava Frolova-Group «Українська Мова» спільно з роботами Марії Приймаченко, музей «Духовні Скарби України», Київ.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Будівничий історизму і модерну: Вінцент Ян Равський

12. 01. 2017

Вінцент Ян Равський (також відомий як Вінцент Равський–молодший) був одним з найяскравіших та найбільш оригінальних львівських архітекторів свого часу. Він пішов стопами свого батька (Вінцента Равського-старшого) та працював у популярних на той час напрямках історизму та модерну і залишив помітний слід на архітектурній мапі Львова австрійського та міжвоєнного періоду. Пропонуємо вам поглянути на його життєпис та львівські творіння.

Вінцент Равський

Вінцент Равський-старший

Львівська політехніка

Віденська політехніка

Народився Вінцент 26 листопада 1850 у Львові. Тут він здобув середню освіту та записався до навчання до Львівської політехніки, студентом якої він був у 1869-1872 роках. Як і значна кількість своїх сучасників, він вирішив продовжувати навчання у Відні, де протягом двох років відвідує заняття у Віденській політехніці.

Після повернення до Львова, він починає працювати у будівельній фірмі свого батька, а у 1876 році Вінцент стає уповноваженим будівничим. У цей час, він не лише працює над своїми власними проектами, але й охоче бере участь у реалізації проектів інших архітекторів як будівничий. Прикладами останнього зокрема стає його участь у спорудженні будівлі Галицького сейму, яка була зведена за проектом Ю. Гохбергера, та участь у будівництві церкви святого Георгія за проектом Густава Загса.

Галицький сейм, сучасний головний корпус Львівського університету імені Івана Франка

Від 1877 року Вінцент був активним членом Політехнічного товариства у Львові, причому був його доволі авторитетним членом, про що свідчить бодай той факт, що протягом 1883–1885, 1887–1900, 1908–1910, 1919 років, Равський входив до його правління. Кілька разів він був заступником секретаря, а у 1893–1895 роках він заступник голови правління. Апогеєм його визнання стало обрання Равського у 1908–1909 роках головою товариства. У 1894 році він очолив новостворену промислово-будівельну секцію товариства. Цікаво що у 1907 році, коли постало питання спорудження нової будівлі товариства, без зайвих вагань було прийнято саме проект Равського, реалізацією якого керував він же, протягом двох років.

У 1889 році Равський профінансував видання досить неординарної та цікавої книги «Вади і покращення нашого житла», яку видало Політехнічне товариство з нагоди Гігієнічної виставки у Львові. У 1890–1894 роках Вінцент входив до складу редакції друкованого органу товариства — журналу «Czasopismo Techniczne». Також Равський був членом комісії, яка поставила своїм завданням вдосконалити та реформувати програми підготовки майбутніх архітекторів у тогочасній Львівській політехніці.

У 1892 році Вінцент долучився до Товариства для розвитку міста Львова, а у 1893 році навіть обирається до міської ради. Він також входив до правління Галицької інженерної палати. У 1890-х Вінцент був одним з експертів на судовому процесі між Леонардом Марконі і Юзефом Каетаном Яновським у справі щодо авторства проекту Промислового музею. На цьому його суспільна діяльність не закінчувалась, так, Равський-молодший входив також до складу журі конкурсів на найкращий проект будинку Торговельно-промислової палати у Львові, який проходив у 1907 році, конкурсу на проект реконструкції львівської ратуші у 1908 році, та конкурсів на будівництво будівлі Акціонерного кооперативного банку у Львові, будівлі казино та конкурсу на проект нової будівлі для Львівського університету.

Проживав Вінцент у своїй особистій віллі на Кастелівці (на жаль, будівля не зеберглась до нашого часу), а від 1894 року на сучасній вулиці Матейка, де він прожив два роки, поки знов уне переселився на Кастелівку, де проживав на сучасній вулиці Чупринки. Помер Вінцент у 1927 році у Львові, тут же і був похований, на Личаківському некрополі. Серед його творінь особливо виділяються наступні будівлі. Житлові будинки на нинішній вулиці Франка, 2 та 4, споруджені у 1883 році.

Будинок на вулиці Франка, 2

Будинок на вулиці Франка, 4

Колишній дім управління залізниці на вулиці Січових стрільців, 3, зведений у стилі історизму (1885–1887).

Будинок на вулиці Січових стрільців, 3

Дім Ц. Альдер-Маньковської на сучасній вулиці Франка, 68.

Дім Ц. Альдер-Маньковської на нинішній вулиці Франка, 68.

Вілла на нинішній вулиці Чупринки, 61 (1896).

Будівля тривалий час слугувала особистим помешканням архітектора.

Будинок Політехнічного товариства на нинішній вулиці Дудаєва, 9.

Будинок на вул. Дудаєва, 9

Будинок на вул. Дудаєва, 9. Фрагмент оздоблення

Будинок на вул. Дудаєва, 9. Фрагмент інтер’єру

Його авторству належить також ціла низка нереалізованих архітектурних проектів.

Один з проектів Равського

Проект костелу Св. Єлизавети

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

1. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008.

Бірюльов Ю. О. Віняж Іґнацій // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 364.

Бернардинський монастир, Військова комендатура та Апеляційний суд, або пл. Соборна у Львові (відео)

11. 01. 2017

Бернардинський монастир, Військова комендатура, Апеляційний суд, або пл. Соборна у Львові (відео)Бернардинський монастир, Військова комендатура, Апеляційний суд, або пл. Соборна у Львові (відео)

Площа Соборна розташована між Галицькою площею та вулицями Сербською, Пекарською, Івана Франка. Сучасну назву вона дістала у 1993 році (на згадку про Акт Злуки Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки), а до того – від середини XVІІ ст. площа мала назву Бернардинської. За радянських часів (1946-1993рр.), на честь входження у 1939 році західноукраїнських земель до складу СРСР, площі надали назву Возз’єднання.

Площа Бернардинська (сучасна Соборна) на поч. ХІХ ст. Акварель Франца Ковалишина

Площа має форму неправильного багатокутника і у плані нагадує видовжену літеру Z. Стиль забудови площі класицизм та історизм.

Будинки на площі Бернардинській, 1, 2, 2а (сучасна Соборна). Акварель Франца Ковалишина

Під номерами 1, 2 та 2а на площі стоять кам’яниці, зведені у 1901-1902 рр. за проектом архітектора Карела Боубліка на замовлення Якуба Піперс-Поратинського. У будинку № 1 до 1939 року була аптека «Під угорською короною» Поратинського та перукарня Ставяжа. До речі, на першому поверсі кам’яниці зберігся сецесійний інтер’єр аптеки, стоврений архітектором Едгаром Ковачем. Зараз під цим номером розташований інтерактивний музей «D.S.Таємна аптека».

Тадеуш Рибковський. Ярмарок перед Пасхою, 1902 рік

У будинку № 2 за часів Польщі містилися магазини: кухонного посуду Рехлера, швейних машин «Зінгер», трико і панчіх Паули Берґшайн , а також гуртовий продаж вудженини Пужинської і перукарня Ґольдмана. А ще у цій кам’яниці мешкав відомий художник Тадеуш Рибковський (1848-1926).

Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.

Домінантою площі Соборної є комплекс Бернардинського монастиря (від якого площа й отримала свою першу назву) з храмом святого Андрія Первозванного УГКЦ (пл.Соборна, 3). Монастир , укріплений мурами та баштами, був складовою оборонної системи Львова.

Площа Бернардинська (сучасна Соборна). Фото першої третини ХХ ст.

За Крип‘якевичем : «При самих мурах міста стояв монастир бернардинів, збудований ХVст. з дерева, перебудований по 1600 р. Костел монастиря зведено у ренесансному стилі, з тесаного каміння, у трьох кондигнаціях, з характеристичними волютами й фігурами святих. Всередині він має три нави, 15 барокових вівтарів. Сам монастир складається з ряду будов, ззаду (від сходу) є останки давніх мурів зі стрільницями. Окремо стоїть вежа новішого походження. Перед костелом колона Івана з Дуклі в пам’ять облоги Львова Богданом Хмельницьким».

Колона Св. Яна з Дуклі у міжвоєнний період.

Барокову колону із скульптурою Св. Яна з Дуклі збудували у 1736-1746 р. на кошти волинського воєводи Северина Жевуського , в родині якого дуже шанували цього святого. У 1950 р. фігуру св. Яна з Дуклі замінили вазою.

Скульптура Яна з Дуклі на бароковій ротонді над колодязем на тер. монастиря бернардинів у Львові, фото наших днів

У подвір’ї між дзвіницею та костелом був колодязь,над яким у 1761 р. збудували ротонду-альтану, увінчану куполом з фігурою Св. Яна з Дуклі.

У 1783 р. Бернардинський монастир закрили, костел став парафіяльним, а в будівлях монастиря розмістили Земський і Ґродський архів (зараз Державний історичний архів України у Львові), а з боку вул. Валової – школу, згодом гімназію, за радянських часів – музичне училище (зараз тут Мистецький коледж ЛНУ ім. І. Франка та Музей ідей).

Площа Бернардинська (сучасна Соборна). Перша третина ХХ ст.

Після Другої світової війни ченці-бернардини виїхали на Захід , і у храмі довго містився склад. У 1960-х роках ліквідували мур при вул. Сербській та Валовій і частиною площі став сквер при західній частині Бернардинського монастиря.

У 1976-1977 рр. провели реставрацію будівель монастиря (за проектом Андрія Новакіського та Костя Присяжного), тоді ж відкрили браму з виодом на вул. Личаківську, яка востаннє була відчиеною ще на поч. ХVІІ ст. (зараз у вежі та будівлі при стіні розміщено інститут «Укрзахідпроектреставрація».

У житлових будинках, які теж мають адресу пл.Соборна, 3, за польських часів містилися цукерня Пастернака і магазин зброї Копчинської, у 50-х рр. – ремонт музичних інструментів і ремонт шкіряних виробів і панчіх «Капрон», у 60-80-х рр. – ремонт годинників і слюсарно –механічна майстерня з виготовлення замків і ключів.

Площа Бернардинська ( № 5 - готель "Варшавський" та № 6 - будівля Головної військової команди). Перша третина ХХ ст. — Площа Бернардинська ( № 5 – готель “Варшавський” та № 6 – будівля Головної військової команди). Перша третина ХХ ст.

На протилежній стороні стоять бідермаєрівські будинки ХІХ ст. Сучасну адресу пл.Соборна, 5 має чотириповерховий будинок , збудований у 1860-х. Тут містились ресторан Хамайдеса та готель «Варшавський» Мошквіча. Останній проіснував до 1970 р., а згодом був перетворений на гуртожиток для військових.

Площа Бернардинська, 6 (зараз Військова комендатура львівського гарнізону). Фото міжвоєнного періоду

Будинок № 6 від часів СРСР і до сьогодні займає Військова комендатура львівського гарнізону. А з 1839 р. тут розташовувалась Головна військова команда. Перед Першою світовою війною тут перебувало командування ХІ корпусу австрійської армії, у міжвоєнний період – VІ округу-корпусу. У 2003 р. на стіні будинку встановлено пам’ятну дошку, яка повідомляє, що тут у листопаді 1918 р. працював перший комендант Львова полковник Микола Маринович (скульптор Іван Самотос).

Площа Бернардинська (сучасна Соборна) та старий готель "Краківський". Фото поч. ХХ ст. — Площа Бернардинська (сучасна Соборна) та старий готель “Краківський”. Фото поч. ХХ ст.

У будинку № 7 до Другої світової війни містився готель «Краківський». Ця шестиповерхова будівля була збудована у 1913-1914 рр. за проектом Михайла Лужецького (за участі Едмонта Жиховича) на місці старого однойменного готелю. Також цю адресу мали фотоательє «Маріон» та перукарня Смоляни. З часів СРСР тут розташований Апеляційний суд Львівської області.

Площа Бернардинська, 7 (зараз Апеляційний суд Львівської області).

У будинку № 9 за радянських часів містилась палата адвокатів, а також ремонт годинників (у 50-60 рр.). У будинку № 10 в 50-х роках був ремонт взуття, а у 60-90-х – магазин «Спорттовари».

Сучасну адресу пл.Соборна , 11 за польських часів мав магазин електротехнічних товарів Дрешера, а в часи СРСР – магазин «Посуд і господарські товари». На фасаді цього будинку встановлено меморіальну дошку , яка повідомляє, що тут у 1955-1969 рр. жив єпископ-сповідник віри, містоблюститель УГКЦ Кир Василій Величковський, оголошений у 2002 р. блаженним.

Будинок № 12 займали за Польщі виробництво килимових доріжок Сємяновського і магазин кухонного посуду Шімеля, у 50-60 рр. – артіль «Соцбуд», перукарня і ремонт трикотажних виробів. Під № 12а до 1939 р. розташовувалися магазин парфумів Енґелькрайса і Шорра та фабрика металевих ліжок Возачинського, за часів СРСР – магазин «Овочі».

Площа Возз'єднання, 14 (сучасна Соборна), 1980-ті рр. — Площа Возз’єднання, 14 (сучасна Соборна), 1980-ті рр.

У кам’яниці № 14 був готель «Роял» Ціммермана, а урадянські часи – готель «Колгоспний», а також шашлична (у 50-х рр.) та магазин «Риба» (у 60-80 рр.). У будинку № 15 до війни був магазин офісних меблів Возачинського.

Площа Бернардинська (сучасна Соборна),поч. ХХ ст. — Площа Бернардинська (сучасна Соборна),1930-ті рр..

Кам’яницю № 12а грунтовноперебудували у 2001-2004рр., будинки №№14та 15 були розібрані у 2007-2008р. Зараз цю адресу має зведений у 2014 р. будинок, де міститься Торговий центр «Роксолана».

Трамвай на площі Возз'єднання (сучасна Соборна), 1970 р. — Трамвай на площі Возз’єднання (сучасна Соборна), 1970 р.

Адресу пл.Соборна, 16 має Галицький ринок , перенесений сюди з пл. Галицької. Будинок під № 17 було зведено у 1875 р. за проектом Міхала Фехтера для товариства львівських столярів. За часів Польщі тут містились: ювелірний магазин Банка, книгарня Лаского, магазин кухонного посуду Кацера і пошиття білизни «Centrum», у 50-х роках – ремонт годинників. У часи СРСР і перші роки незалежності – магазин «Промтовари».

У 1880 р. через Бернардинську площу пролягла лінія кінного трамваю до пл. Ринок, у 1884 р. паралельно із кінним тут почали їздити електричні трамваї, які повертали на вул. Баторія (сучасна Князя Романа) та згодом повністю замінили кінні. У 1951 році колію реконструювали в однопутну, а у 2003р. з боку пл. Галицької демонтували та створили кільце для розвертання трамваїв на пл.Соборній.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: “Апріорі”, 2009
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова . – Львів: Апріорі, 2015.

Фото:

«Благословенний час Різдва» в музеї міста-курорту Трускавця

11. 01. 2017

В піднесений благодатний час для людської душі в музеї міста-курорту Трускавця відкривається колективна мистецька новорічно-різдвяна виставка «Благословенний час Різдва», в нових відремонтованих виставкових залах, освячення яких планується провести 12 січня 2017 та водночас презентувати в них твори митців. Учасниками виставки радо погодились стати дві молоді мисткині зі Львова Ірина Бердаль-Шевчик, родом з Трускавця та Наталя Курій-Максимів, родом з Самбора, а також львів’янин Степан Пісьо, родом з Меденичі – земляки!

Ірина Бердаль-Шевчик представлятиме авторські світлини на полотні з власними роботами, виготовленими з бісеру (новорічні іграшки), авторські світлячки та феї. Творчі роботи Наталі Курій-Максимів виконані здебільшого в техніці живопису на склі, мало кого можуть залишити байдужими, справжня новорічно-різдвяна казка! Представлені будуть також твори живопису Степана Пісьо.

Сакральне мистецтво, як невід’ємна частина новорічно-різдвяного циклу, буде представлене роботами семінаристів факультету церковного мистецтва Інституту Пресвятої Трійці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

Виставкова робота семінаристів факультету церковного мистецтва Інституту Пресвятої Трійці Самбірсько-дрогобицької єпархії УГКЦ — Виставкова робота семінаристів факультету церковного мистецтва Інституту Пресвятої Трійці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

Відкриття та презентація виставки відбудеться 12 січня 2017 о 16 годині. Запрошуємо всіх бажаючих ознайомитись з чудовою виставкою.

Галина КОВАЛЬ
директор музею міста-курорту Трускавця

Творець неповторного, або скульптури Михайла Паращука

11. 01. 2017

Життя цієї людини часто робило химерні повороти. Син простого селянина із Тернопілля, він удосконалював свою майстерність в академії Жульєна у Парижі та в майстерні Огюста Родена. Скульптор, революціонер, шпигун та військовополонений, викладач і дипломат молодої української держави… І це далеко не повний перелік ролей, які випали на долю Михайла Паращука.

З 1894 аж по 1903 р. у селі Струсів поблизу Теребовлі будували костел. Його і сьогодні можна побачити їдучи у напрямку від обласного центру до Зарваниці чи Бучача. Точніше, його важко не побачити – храм вважається чи не найвищим на Тернопіллі. Саме на будівництві цієї споруди, помічником каменяра С. Вуйціка працював 13-річний Михайло Паращук (1878 – 1963) родом із сусіднього села Варваринці. Хто зна, можливо тут, взявши у руки інструмент, підліток уже мріяв аби камінь оживав у його руках.

Пам'ятник Адамові Міцкевичу. Львів. Автор Станіслав Тондос. — Пам’ятник Адамові Міцкевичу. Львів. Автор Станіслав Тондос.

На хлопця ще чекав виїзд до далекого міста Новий Сонч для оздоблення місцевої ратуші, навчання у видатного скульптора Антона Попеля (1865 – 1910). Цей польський митець, викладач малювання і скульптури у Львівській політехніці 1898 р. виграв конкурс на спорудження пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові. Сьогодні, саме Антона Попеля називають творцем цього монументу, який безперечно став візитівкою міста. Проте, цілком закономірно, що скульптор не міг самотужки впоратися із такою масштабною роботою.

Листівка із зображенням пам’ятника Адаму Міцкевичу надіслана 14 жовтня 1915 року(фонди NAC)

Адам Попель звертається до Михайла Паращука, якого рахує своїм чи не найкращим учнем. Тим більше у митців вже був досвід співпраці – Михайло брав участь в оздобленні фасаду Львівського оперного театру, виготовляв елементи декору (капітелі колон) для вестибюля Музею художнього промислу.

Фасад Львівської Опери у 1913 році. Фото невідомого автора — Фасад Львівської Опери у 1 913 році. Фото невідомого автора

Напевно все ж є якась історична закономірність у тому, що саме українець Михайло Паращук виготовив основу на якій тримається уся композиція, як сам польський будитель Адам Міцкевич так і його крилатий геній. Титанічність і складність цієї роботи важко переоцінити. Лише одна з частин колони над якою працював Паращук важила близько 16 тонн.

Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької сьогодні (фото Сергія Гуменного)

Величний пам’ятник польському поетові до сьогодні стоїть у центрі міста Лева, міста куди Михайло Паращук більше не повернеться…

Пам’ятник Адаму Міцкевичу (графіка Веслава Снядецького (Wiesław Śniadecki)

Дорога митця пролягла у Наддніпрянщину, а при спробі повернутися в Галичину у 1913 р. його було ув’язнено в концтаборі Талергоф за підозрою у шпигунстві. Вийшовши з табору Михайло Іванович був активним членом Союзу визволення України, працював у німецькому Червоному Хресті, щоб хоч якось допомогти військовополоненим-українцям, які перебували в місті Раштат.Навіть у цей період митець творить. Один за одним з’являються скульптурні портрети видатних українських діячів: І. Франка, А. Шептицького, В. Стефаника, С. Людкевича, М. Лисенка і монументальний пам’ятник загиблим українцям-військовополоненим у Раштаті (Німеччина).

Величний пам’ятник польському поетові до сьогодні стоїть у центрі міста Лева, міста куди Михайло Паращук більше не повернеться…(фото Сергія Гуменного)

Лише 1918 рік дозволив скульпторові повернутися в Україну, де він з головою поринає в політичну і культурну діяльність. У 1920 р. Михайло Паращук стає головою дипломатичної місії УНР в Таллінні.

Фотопортрет Михайла Паращука (Джерело: https://twitter.com/pan_zugzwang/)

На початку 1920-х рр. митець виїжджає до Болгарії де проживе решту свого життя. Навіть у чужій країні він відіграє помітну роль в житті місцевого українства.

Пам’ятник Адаму Міцкевичу на фоні першого львівського хмарочоса – будинку Шпрехера (фото Сергія Гуменного)

Лише з проголошенням незалежності України пам’ять про видатного скульптора, одного з авторів монумента А. Міцкевичу у Львові, полум’яного патріота своєї землі повертається до нас.

Сергій ГУМЕННИЙ

Джерела:

Danuta B. Łomaczewska. LwowskipomnikAdamaMickiewicza. http://lwow.eu/pomniki/kolumna.html
Ониськів М. Михайло Паращук: Історія його життя, або як він повертався в Україну. ‒ Тернопіль: Збруч, 1998. ‒ 107 с.
Михайло Паращук: Бібліографічний та документальний покажчик. ‒ Тернопіль, 1999. ‒ 31 с.
Якель Роман. Вигнанець великої долі. http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/vignanets_velikoyi_doli.html

Гітлерівська Олімпіада 1936 року на шпальтах львівської газети

10. 01. 2017

Останніми днями люди були змушені проявляти неймовірну стійкість та справжні олімпійські азарт і завзяття у боротьбі з міцними морозами. Тішить, що перемога в цій нерівній боротьбі була за стійкістю духу та теплом, яке вже зараз наступає холоду на п’яти. В якості винагороди, пропонуємо розповідь про Олімпійські ігри 1936 року, за матеріалами львівської газети “Ilustrowany Telegram Sportowy”. Олімпіада, на жаль, не зимова, а літня, але дуже символічна. Для когось вона мала бути втіленням хворобливих ідей та доказом вищості одних рас над іншими, але не все пішло так, як планувалось. Про це і поговоримо. Отож, Citius, Altius, Fortius!!!

Не повірите, але у далекому 1936 році мало що насправді відрізнялось від наших реалій. В плані частоти здобування медалей на Олімпіадах, це точно. Ті самі американці, ті самі німці і ті самі японці. Китайців, правда, ще не було на провідних позиціях, але дивували фіни, які дихали в спину трьом вище названим учасникам. А змагатись є заради чого. Як зазначає кореспондент львівського видання “Ilustrowany Telegram Sportowy”, на головному стадіоні Берліна за іграми спостерігали 100 тисяч глядачів, рекорди падали кожної години, лунали один за іншим національні гімни, а щасливці отримували нагороди – золоті, срібні та бронзові медалі.

"Ilustrowany Telegram Sportowy". Фото Є. Гулюк — “Ilustrowany Telegram Sportowy”. Фото Є. Гулюк

У цій святковій атмосфері та ейфорії світ жив вже близько тижня. Для когось цей період був знаковий радісними моментами, комусь же, навпаки, приніс горе та розчарування. Вже є перші герої. До прикладу, американець Дж. Оуенс вже виграв 3 золоті медалі і встановив три світові рекорди (згодом буде ще одна медаль). 100 метрів він пробіг за 10. 3 сек., дистанцію у 200 метрів подолав за 20.7 сек., а в довжину стрибнув на 8. 06 м. Після цього бідолашний американець роздав аж 3000!!! автографів, а вивести зі стадіону його вдалося лише після того, коли до нього приставили персональну охорону з кількох чоловік. Отакі вони, чемпіонські будні.

Дж. Оуенс. Фото з http://www.thinglink.com

Серед жінок забіг на 100 метрів виграла також американка Стефенс. Другою була полька, далі дві німкені. У стрибках з жердиною американець Медоус сягнув, словами журналіста, “фантастичної висоти” 4 м. і 35 см. Це хоч і був новий світовий рекорд, але і він виглядає досить “крихітним” на фоні 6 м. і 15 см. Сергія Бубки, або ж 6 м. і 16 см. Рено Лавіллені.

"Шматочок" Олімпіади 1936 року. Фото з http://www.dofootball.com.ua/index.php?article_id=63716 — “Шматочок” Олімпіади 1936 року. Фото з http://www.dofootball.com.ua/index.php?article_id=63716

Що цікаво, моментами не так цікаво читати про якісь спортивні досягнення на Олімпіаді, скільки стежити за польотом фантазії автора статті. Одним з таких моментів є його роздуми про протистояння між американцями та німцями на Олімпіаді. Він зазначає, що в легкій атлетиці американцям рівних немає і в окремих видах вони забирають одразу весь комплект нагород. Натомість, німці відігруються на метальних видах спорту, підніманні ваги, стрільбі з пістолета і ін. До прикладу, у 1936 році першу золоту медаль для Німеччини було здобуто в секторі для штовхання ядра і зробив це сержант поліції Вьольке. З результатом у 16 м. і 20 см. він встановив новий світовий рекорд.

Ілюстрація до Олімпіади 1936 року з видання "Telegram Sportowy". Фото Є. Гулюк — Ілюстрація до Олімпіади 1936 року з видання “Telegram Sportowy”. Фото Є. Гулюк

Попри те, автор далі дивується відносно слабкому виступу німців на домашній Олімпіаді. Потім він “зраджує”, що на змагання прибуло дуже мало іноземці і стадіони хоч і переповнені, але переважно своїми, які “допінгують” саме німецьких спортсменів, що мали би жили рвати за такої підтримки. Хоча вони таки рвуть і навіть творять дива, як зазначає кореспондент, а особливо в тих видах спорту, на які приходить подивитись Адольф Гітлер. Тоді німецькі спортсмени демонструють значно кращі результати.

Владислав Карась. Фото з http://caw.wp.mil.pl/pl/96.html

Своїм читачам автор “піднімає дух” повідомленням про бронзову медаль зі стрільби, яку здобув Владислав Карась. Автор підкреслює, що це перша польська бронза, здобута чоловіками. Інколи журналіст дозволяє собі ліричні відступи, які заповнює власними роздумами про спортсменів з інших країн. Як, наприклад, про “лінчованих” в Америці мужчин, які в Берліні є предметом найбільшого захоплення та уваги. В Німеччині вони можуть дивитись на білих дівчат, усміхатись до них, можуть навіть обмінятись з ними кількома словами. Потім ці герої повернуться додому, де їх пафосно зустрінуть, аби потім знову вважати представниками нижчої раси. Отаким “островом свободи”, на думку автора, була міжвоєнна Німеччина!!! Цікаво.

Фрагмент з проведення Олімпіади 1936 року. Фото з http://www.metamorfosialiene.com

В підсумках статті зазначається про високий рівень учасників Олімпіади, а звідти і такі хороші результати. Далі автор обіцяє написати про футбол, а ще пізніше про марафон. На цьому і наша стаття, малесенький фрагмент до історії багатої традиції Олімпійських ігор, закінчуються. Але марафон життя продовжується, тому будемо сподіватись, що завзяття для нього у нас буде як в спортсменів-олімпійців.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Ilustrowany Telegram Sportowy – Lwów, 10 sierpnia 1936. – Nr. 125

Святе місце молитви і паломництва, або унікальний печерний монастир

10. 01. 2017

У невеличкому селі Страдч, за двадцять кілометрів від Львова, серед мальовничої місцевості височіє одна з унікальних архітектурних пам’яток – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Храм розташований на Страдецькій горі.

Дорога, що веде до церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

Також в глибину цієї гори врізалась природна печера, що пізніше стала печерним монастирем, історія якого сягає давніх часів і оповита численними легендами. Монастир такого типу був єдиний на Західній Україні.

Вказівник, що допомагає знайти шлях до церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі чи до печери. Фото Ірини Хлян.

Археологічні розкопки, які проводились тут перед Другою світовою війною, підтвердили, що існування печерного монастиря припадає на середину 11-13 століть. Літописні дані засвідчують, що у 1243 році монастир був знищений татарами, загоном орд хана Батия.

Пам'ятна дошка, що висить на стіні церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян. — Пам’ятна дошка, що висить на стіні церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

Згідно з народними переказами, крики і плач невинновбитих людей, котрі переховувалися в печері, почула Пресвята Богородиця і постала з неба перед татарським військом зі словами: «Не руш! Стіна!» – обгорнувши невиннозамучені душі своїм омофором. Під час проведення археологічних розкопок у перченому монастирі, які проводились українським археологом Ярославом Пастернаком, в цьому місці було віайдено багато людських кісток. Згодом їх недалеко перепоховали, а в середині печери було вимурувано передсінок і в 1937 році він був освячений, як церква Матері Божої Нерушимої Стіни.

Головний вхід до церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі, на подвір'ї храму знаходиться цвинтар. Фото Ірини Хлян. — Головний вхід до церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі, на подвір’ї храму знаходиться цвинтар. Фото Ірини Хлян.

На вершині Страдецької гори є ще одна святиня – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Історія цього храму бере свій початок від 1795 року.

Головний вхід до церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

Церква була зведена на місці дерев’яного храму XV століття. Під час Першої світової війни святиня зазнала багато пошкоджень, але вже у 1927 році храм було відновлено.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

Церква наділена духовною цінністю, тому що у ній знаходиться копія Чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни. Історії оригіналу сягає ще давнього княжого часу, це дуже давній вид ікони, на ній Богородицю зображено з піднятими руками як Захисницю. Розпис іконостасу був зроблений учнями школи Олекси Новаківського, а ікона Матері Божої Неустанної Помочі була намалювана Антіном Манастирським.

Вівтарна частина церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

На території храму знаходить маленька капличка та фігурка Матері Божої.

Капличка на території храму Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

У 1936 році місцевим парохом о. Миколою Вояковським була збудувана на Страдецькій горі Хресна дорога, яку Папа Пій XII наділив статусом Єрусалимської. Це означає, що кожен хто приходить на прощу до Страдчу і йде Хресною дорогою, має повний відпуст, що прирівнюється до відпусту в Єрусалимі і проходженні Хресної дороги Ісуса Христа. Та в радянський період хрести були знищені. У 2003-2008 рр. була побудована новітня Хресна дорога, яка складається з 15 стацій.

Інтер'єр каплички на території храму Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян. — Інтер’єр каплички на території храму Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

У 1939-1941рр. парохом Страдча був о. Микола Конрад, а дяком – Володимир Прийма. Обоє загинули 1941 р., в час, коли Галичина була під радянською окупацією. Священик разом з дяком збирались на сповідь та причастя хворої жінки. Проте, Червона армія вже розшукувала о.Конрада. І коли священик з дяком повертались із таїнства, то натрапили на червоноармійців, котрі застрелили отця і замордували дяка, на тілі останього були численні рани, вибрані очі, відрізані вуха і ніс.

Фігура Матері Божої на території храму Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

У 2001 р. Папою Римським Іваном Павлом ІІ було проголошено о. Миколу Конрада та Володимира Прийму блаженними.

Перша стація Хрестої дороги біля храму Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

До церкви Успіння Пресвятої Богородиці щороку приїжджають тисячі паломників. Це місце стало духовним джерелом для кожногоз них. Завдяки старанням парафіяльної громади у церкві проводиться розпис, значна частина робіт вже є викінчені.

Мощі блаженного мученика Володимира Прийми, що знаходяться в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Страдчі. Фото Ірини Хлян.

Тут регулярно відбуваються нічні чування, проводиться Свята Тайна Єлеопомазання (Соборування)- Таїнство, в якому помазуються частини тіла людини освяченим єлеєм. Проводиться воно декількома священиками, зазвичай – сімома. Відповідною постановою Святішого Отця церква наділена повним відпустом на щодень за участю у Службі Божій. Лише кілька церков у світі мають таку ласку і привілей.

Ірина ХЛЯН

Джерела:

Фотографії старого Львова

Костел Святого Леонарда, або забута історія кармелітів взутих у Львові

«Декор гуцульської народної кераміки» очима Галини Івашків (відео)

Львівські студенти колядували в зоні АТО

Львів’яни Troye Zillia зняли анімований різдвяний кліп у повній темряві (відео)

До Львова приїде видатний акушер-гінеколог Мішель Оден

Імениті гості курорту початку ХХ століття, або, хто не оздоровлювався у Трускавці, не може модерно творити…

У Музеї Михайла Грушевського у Львові презентують живопис Ігоря Гапона

Місто Самбір у путівнику Мєчислава Орловича та на 21 маловідомій фотографії

Знакові дати для львів’ян у 2017 році. Частина друга

Маґдебурзьке право ― з Німеччини до України

Святкові обряди і традиції, що зберегли нашу ідентичність

«TERRAVITA», або краса Землі за Іриною Дзиндрою

Будівничий історизму і модерну: Вінцент Ян Равський

Бернардинський монастир, Військова комендатура та Апеляційний суд, або пл. Соборна у Львові (відео)

«Благословенний час Різдва» в музеї міста-курорту Трускавця

Творець неповторного, або скульптури Михайла Паращука

Гітлерівська Олімпіада 1936 року на шпальтах львівської газети

Святе місце молитви і паломництва, або унікальний печерний монастир

Популярні статті:

9 травня 1945 року у Львові у спогадах очевидців

У Львові заснували фестиваль пам’яті журналістки Ірини Цибух

Львів на невідомих фото 1970-х років

Кава у Львові: історія, традиції та сучасність

Трускавець 1920–1930-х років: фото в деталях

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

74 роки під землею: на Львівщині знайшли бочки з зерном страшного...

Вже бачили наші відео?