Справжнім символом львівського гумору та художньої карикатури свого часу став Едвард Козак – уродженець Львівщини, життя якого тісно пов’язано зі Львовом, Віднем та США. На жаль, більшість львів’ян і сьогодні досить мало знають про свого визначного земляка, який навіть в еміграції намагався підтримувати українську культуру. Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з життям та чудовою творчістю Едварда Козака – львів’янина, який піднімав настрій не одній людині.
Едвард Козак
Фрагмент обкладинки одного з видань з творами Козака
Народився Едвард у селянській родині німецького походження у 1902 році. Він навчався у Стрийській гімназії, а відтак у Львівській художній школі Олекси Новаківського, мистецьких школах Відня та Любліна. Пiсля закiнчення гiмназiї в Стрию вступив добровольцем до УСС, пiзнiше був вояком УГА. Після війни і польської окупації Галичини, деякий час перебував у Вiднi.
“Комар”
Він був редактором та ілюстратором видань “Зиза” (1926‑33) i “Комар” (1933-39), і iлюстратором українських журналів “Свiт дитини” i “Дзвiночок” з якими він працював від 1931 року і до початку ІІ Світової війни. Для сучасників він був відомий під псевдонімами: ЕКО, Мамай, Майк Чічка.
Деколи відомий карикатурист сам ставав героєм карикатур
Одна з відкриток з робою Козака
Ілюстрація до “Лиса Микити”, 1944
Під час вступу радянської армії у Західну Україну у 1939 році, його врятувала еміграція до Кракова. У 1939 – 1941 роках, він був iлюстратором видань Українського Видавництва у Кракові, та головою мистецької організації “Зарево”. З 1945 у Нiмеччині, у 1947-1949 роках, Козак редагував журнал “Лис Микита” в Мюнхенi. Він виїхав до США у 1949 (за іншими даними – у 1951 році) i oселився в Детройтi. Був активним членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), Товариства українських письменників і журналістів.
Е. Козак з дружиною
Е. Козак з синами під час виставки у США
Козак у 1970-ті
У США в церковному мистецтві, ілюстрував казки для телебачення (зокрема за мультфільм “Jim Handy Corporation”, який вийшов у 1957 році у Детройті, він отримав від американської вчительської організації окрему нагороду), займався оформленням книжок та часописів, видавав власний журнал сатири та гумору «Лис Микита». Козак створив художній образ «Гриця Зозулі» — українського селянина, хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи.
Одна з карикатур Козака
Одна з карикатур Козака
Е. Козак на обкладинці одного з видань карикатур
Одна з робіт Козака “американського періоду”
Вистaвки Kозака вiдбувалися в Українi, згодом у Нiмеччині та США й Канаді. В США Козак створив понад 700 картин. Цілий ряд полотен Козака присвяченi українському селу, зокрема гуцульському. Такі його полотна як “Весiлля”, “Український ярмарок”, “Корчма” були свідченням певної ностальгії за рідним краєм, яка розвинулась у Козака на чужині. Цілий ряд робіт він присвятив національно-визвольному рухові. Сьогодні, полотна Козака зберігаються у багатьох приватних колекціях.
Е. Козак у 1960-ті
Гніздовський Яків, Гуцалюк Любослав, Гніздовська Стефанія та Козак Едвард
Любослав Гуцалюк, Едвард Козак і Яків Гніздовський
Одна з робіт Козака
Один з авторів американської української газети Свобода писав про нього: “Дорослі знають Едварда Козака як неперевершеного карикатуриста Ека з редагованих ним гумористичних журналів „Лис”, „Комар” та „Лис Микита”. Не один з наших громадських і політичних діячів був змушений застановитися над логікою своїх вчинків у наслідок критики в Екових карикатурах і не один забутий емігрант у хвилини печалі знайшов розраду в гуморі та сатирі Едварда Козака. Його карикатури завжди заступають українську національну точку бачення, висмівають внутрішні міжусобиці та зловживання, а головне — їх вістря скероване проти ворогів українського народу”. Здається, важко дати більш повну оцінку його діяльності. Тож пам’ятаймо його і в наші дні – львів’янина, який навіть на чужині намагався підтримувати свій народ своїми творіннями.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Edward Kozak (http://en.uartlib.org/ukrainian-artists/kozak-edward/)
Edward Kozak. Selo. Album of caricatures. 1952. (http://en.uartlib.org/books/edward-kozak-selo-album-caricatures/)
A set of postcards by Edward Kozak (http://en.uartlib.org/books/edvard-kozaks-postcards/)
Edward Kozak. Catalogue. Lviv, 1990. (http://en.uartlib.org/books/edvard-kozak-catalogue/)
Kozak, Edward (http://eudusa.org/index.php?title=Kozak,_Edward)
Храмом науки крокує мистецтво — саме так окреслили модне дефіле LITTERIS ET ARTIBUS (Науками й мистецтвом) авторської колекції одягу SMOLINSKA, яке відбулося 1 квітня 2017 року в Науково-технічній бібліотеці Національного університету „Львівська політехніка“.
Дизайнер Надія Смолінська та мистецтвознавець Ірина Сорокіна
Вишукану і надзвичайно насичену кольорами та вишиваними візерунками колекцію презентувала львівська дизайнерка Надія Смолінська. В основі колекції — красиві сукні та костюми з натуральних матеріалів, з елементами української вишивки ручної роботи, а також аксесуари — клатчі та керамічні намиста, розписані вручну
Показ колекції Надії Смолінської
Львівська дизайнерка Надія Смолінська вирізняється особливою любов’ю до етно-мотивів. Перебуваючи в постійному філософському пошуку, мисткиня створює не просто вишукане вбрання, а наповнює його глибинним змістом.
Показ колекції Надії Смолінської
Серед її напрацювань — колекція головних уборів для буддистських монахів Тибету, захоплюється відродженням скіфських орнаментів, створила колекцію одягу із використанням езотеричних символів, яку презентувала у Львівській арт-галереї „Ом“, у 2011 році представила колекцію одягу „Місце для кроку вперед“ у Музеї народної архітектури та побуту „Шевченківський гай“, 2014 році провела показ моделей під гаслом „Ні війні, так — коханню“.
Показ колекції Надії Смолінської
Показ колекції відбувся за сприяння заступника директора Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки Олени Харгелії. Модерувала захід відома мистецтвознавець Ірина Сорокіна.
В п’ятницю, 31 березня 2017 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося урочисте відкриття виставки “Мирослав Откович. Живопис“.
На великій ретроспективній виставці, яка присвячена 70-ти річчю Народного художника України Мирослава Отковича представлено роботи виконані в техніці акварелі, створенні як за останній час, так і ті, що вже є класикою українського акварельного живопису.
Мирослав Откович
У життєвій долі Мирослава Отковича та у виборі ним творчого та професійного шляху найважливішими були, очевидно, два нерозривно пов’язані між собою фактори – праця у стінах Національного музею у Львові (1970–1980 рр.) та захоплення українською іконою, яке переросло у пізнання таємниць сакрального мистецтва і цілком природне прагнення до збереження його безцінних шедеврів.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Мирославу Отковичу виповнюється 70 років і це уже певний етап творчості митця, певний звіт перед його пошановувачами, перед мешканцями Львова, перед художньою громадськістю, перед собою. Виставка, до певної міри, ретроспективна за останні роки, більшість представлено нові роботи, які дають познайомитись з творчістю митця на сьогодні. А ще це можливість митцеві побачити себе з боку, зробити висновки і йти далі, вибираючи той чи інший напрямок”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан на відкритті виставки.
Експозиція виставки “Мирослав Откович. Живопис“
Експоновані на виставці роботи Мирослава Отковича створенні в улюблених жанрах художника -натюрморт, пейзаж (морські краєвиди, Карпатські гори, екзотичні пейзажі Кіпру та Чорногорії, урбаністичні види Парижу), декоративні та жанрові композиції, а також роботи на християнську тематику. У своїх акварельних роботах митець поєднує традиційні засоби виразності зі сучасними прийомами фактурної розробки і збагачення акварельної плями. Характерною ознакою його творчості є поєднання технік акварелі та темпери.
Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)
“Я оглянув ці картини і дуже вдячний художнику за його працю, за сюжети, техніку, портрети, теплоту, яка відчувається в цих творах. Дякую за серце митця та його душу”, – поділився враженнями Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк).
Хорова капела “Дударик” під керівництвом Дмитра Кацала на відкритті виставки “Мирослав Откович. Живопис“
Під час відкриття лунало багато привітань ювіляру від представників влади та різних організації. А представники Городоцького району Львівської області нагородили Мирослава Отковича спеціальною відзнакою за особливий внесок у розвиток українського мистецтва, прославлення рідного краю, гуманістичну та громадську діяльність.
Мирослав Откович
“Є багато мудростей в різних народів, але наді мною завжди тяжіє та велика мудрість сказана Володимиром Мономахом ще в далекі сиві роки, що в 70 років людина злізає з воза і сідає на сани, які повільно йдуть вперед і вже ніхто не знає допоки вони будуть їхати. Тобто, це такий момент переосмислення, коли робиш певні висновки. І я закликаю всіх шанувати себе і любити себе, любити в нашій Україні, в нашому Львові, бо якщо подивитися ближче і забути всі незгоди, які є, то ми живемо в благословенному краї і трудимося для нього”, – сказав Мирослав Откович на відкритті власної виставки.
Окремо, на виставці представлено частину мистецького проекту Мирослава Отковича «1000 років Софії Київській», а саме портрети визначних політичних і культурних діячів України – Великі Київські князі Володимир та Ярослав, княгиня Ольга, княжна Анна Ярославівна, Митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа.
Про те, що нині актуальне, що болить і перебуває в центрі свідомості тих, хто вболіває за нашу країну говорили 30 березня 2017 року в Львівському музеї історії релігії. Тут відбулося два заходи, акцентовані на темі боротьби за право бути вільними, відваги, героїзму, та жертовності.
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький презентував свою документальну фотовиставку „Рани“, над якою працював від початку російської агресії проти України. Свої роботи автор демонструє не лише у формі експозицій, із якими планує об’їздити нашу країну та показати масштаби проблеми в різних куточках світу, а й на сайті rany.com.ua (доступний українською та англійською мовами). Тут він публікує світлини та інтерв’ю з воїнами й активістами Революції Гідності. Розмови з героями підготували студентки магістерської програми Могилянської школи журналістики при НаУКМА Катерина Юдіна та Марія Дачковська.
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький
Свій проект Йосип Сивенький націлив на те, щоб показати масштабність проблеми реінтеграції поранених солдатів, які страждають від нестерпного фізичного болю, втратили руки чи ноги, обгоріли, мають посттравматичний стресовий розлад, або стали залежними від знеболюючих препаратів. Всіх їх об’єднує сильний фізичний чи емоційний біль та виклик — адаптуватися до нового життя після поранення. Щоб допомогти їм навчитися жити заново, необхідні довготермінові програми медичного обслуговування, соціальна, психологічна підтримка, створення можливосте для освоєння нових професій та працевлаштування, розвиток інфраструктури для людей з інвалідністю у різних сферах.
Директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць та фотограф Йосип Сивенький на відкритті виставки “Рани”
— Мій проект —інформаційний. В Україні є проблеми з інфраструктурою для людей з інвалідністю. Звісно, проект їх не вирішить за мить, але змусить задумаються над цим. Люди повинні зрозуміти, що це проблема не лише сходу чи тих, хто опинився в цій ситуації, а всієї країни, кожного міста чи села, — наголосив автор проекту Йосип Сивенький.
Експозиція виставки Йосипа Сивенького “Рани”
Про долі людей у війні на Східній Україні, її сприйняття в світі говорила також відома польська журналістка українського походження із громадського телеканалу TVР Марія Степан, яка була в епіцентрі подій Революції Гідності та бойових дій на Донбасі. Вона представила книгу репортажів „Людина це людина, а смерть це смерть“ („Człowiek to człowiek, a śmierć to śmierć“), що вийшла друком у лютому минулого року й стала зверненням до світової спільноти — пам’ятати про країну, де щоденно тривають бої, гинуть люди. Адже ця війна ближче, ніж думає Європа.
Польська журналістка українського походження із громадського телеканалу TVР Марія Степан
— Поштовхом до написання цієї книги стала ситуація, коли Європа масштабно вшановувала жертв терористичної атаки в Франції, але коли лише кілька днів після цього в Україні під Волновахою російські терористи підірвали автобус із жінками та дітьми, до Києва ніхто не приїхав, не було маршу проти війни. Я тоді подумала: смерть була і там, кількість жертв практично однакова, але сприйняття чомусь різне. А те, що в Україні на війні щодня гинуть люди сприймається лише як статистика — без жодного враження, — наголосила Марія Степан. — За час перебування в Україні — і на Майдані, і на Сході, я зустрічала дуже багато людей на своїй дорозі. Новинарні сюжети на телебаченні короткі та, щоб зробити їх, треба працювати день-два і часто люди мені розказували ціле своє життя. Минав час і я розуміла, що мушу це написати, бо винна тим людям пам’ять. Я показую історії людей, такі як вони є. Як Йосип Сивеньки на своїх фотографіях розкриває людські долі для нас усіх, так я хочу показати, зокрема полякам, війну, щоб вони її зрозуміли і пам’ятали, що це поруч.
В четвер, 30 березня 2017 року, в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відкрилася виставка Юрія Лесюка під назвою “Малярство”.
Художник Юрій Лесюк
“Це ювілейна виставка відомого у Львові митця, заслуженого художника України Юрія Лисюка, який представляє свій творчий доробок. Це не перша персональна виставка художника, яку ми відкриваємо в Національному музеї у Львові. На даній екпозиції представлено нові роботи Юрія Лисюка, які представляють бачення художником того світу, який йому запав з дитинства, його рідного краю”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Юрій Лесюк. Княгинька. Полотно, олія, 50х50, 2012 рік
Юрій Лесюк. Деревце. Полотно, олія, 80х100, 2013 рік
Загалом в експозиції представлено понад півсотні декоративних композицій, наповнених гумором та гротеском. У жанрових сценах з життя Прикарпаття автор декларує власне прочитання народної поезії, музики та ноші, водночас і ностальгію за звичаями та побутом краю, в якому народився та зростав.
Юрій Лесюк. На Спаса. Полотно, олія, 90х90, 2017 рік
Юрій Лесюк. Ключівські. Полотно, олія, 60х110, 2017 рік
“У кожного з присутніх ця виставка буде викликати якісь свої особисті почуття, думки, спогади. В мене вона викликає приємну, теплу ностальгію за дитинством. Якщо об’єднати ці картини, то вони мають цілісне бачення і цілісну позицію Юрія Лисюка. Картини викликають різні почуття, але кожен, хто побуває на цій виставці не залишиться байдужим”, – поділився враженнями начальник відділу мистецтв та розвитку культури Львівської ОДА Василь Гладкий.
Юрій Лесюк. В добрий час. Полотно, олія, 90х110, 2014 рік
Юрій Лесюк. Повесільна. Полотно, олія, 90х85, 2016 рік
Сам художник розповів про свої емоційні переживання, які допомогли йому передати ностальгію за малою батьківщиною у своїх живописних роботах.
“Кожна людина колись робить собі підсумок в житті, в даному випадку я теж зробив підсумок певного етапу. Це лише частина моїх робіт, які були створенні коли мною керувала ностальгія. Зараз я все більше і більше пригадую яскраві моменти, пісні, музику, поезію. Я все це пережив, все це знаю”, – сказав Юрій Лесюк.
Експонуватиметься виставка в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) з 30 березня до 3 травня 2017 року. Оглянути експозицію можна з 10.00 до 18.00. Вихідні дні – понеділок, вівторок.
Видобування та переробка нафти на почату XX століття на Галичині активно розвивалися і спричинилися до появи підприємств-мільйонерів. Найбільшими нафтовидобувними та нафтопереробними підприємства Галичини початку XX ст. були:
1) Галицьке Карпатське нафтове товариство (раніше – «Bergheim і Mac Garvey»), заснована в 1895 р., статутний капітал 16 млн корон. Продукція нафти у 1902 р. становила 130 тис. т.
2) «Східниця» («Schodnica»), Акціонерне нафтове товариство, заснована в 1896 р. (Англо-Австрійський банк), статутний капітал 10 млн корон.
3) «Галичина», Акціонерне нафтове товариство, заснована в 1904 р. (після Anglicia-Petroleum Company), статутний капітал – 6 млн корон.
4) Перше Галицьке нафтове акціонерне товариство (раніше «St. Szczepanowski і Sp.»), засноване в 1889 р., статутний капітал – 2 млн корон.
5) Акціонерне товариство для нафтової промисловості, засноване в 1897 р., статутний капітал – 5,3 млн корон.
Важливим елементом історії нафтової промисловості Галичини є питання боротьби за ціни на нафту. Нафтова промисловість час від часу піддається кризам, що супроводжується стійким поступовим зниженням цін у поєднанні з коливаннями в загальносвітовому масштабі. У 1872 р. квінталь (центнер) нафти на ринку коштував 36 корон (далі – К), у 1878–1879 рр. Слобода Рунгурська продавала її по 15 К, Східниця – по 6–7 К, Борислав – 3 К. У 1908 р. ціна нафти впродовж року знизилася до історичного мінімуму від часу видобування нафти у Галичині – з 1,5 до 1,0 К за центнер, дещо підвищившись до кінця року до 1,3 К. В той же час ціни у Румунії та Росії становили 3–4 К за центнер і то була істинна вартість нафти. Загальна вартість видобутої у Галичині нафти впала з 19 млн К у 1900 р. до 14,7 млн К – у 1902 р.
Причин для того існувало багато, насамперед, роздробленість виробництва, спекуляція, податковий тиск, політична складова (дешева сировина – для монархії та її верхівки, задіяної у нафтовому бізнесі) та багато інших.
Нафта-сирець безпосередньо після видобування була непридатною до використання через велику вогненебезпечність і недостатнє спалювання, однак піддавалася переробці, внаслідок чого можна було отримати ряд нафтопродуктів, життєво необхідних для суспільства.
Дрогобич. Рафінерія “Austria”. Поштівка 1911 року
На початку XX ст. нафта, видобута у Бориславсько-Тустановицькому родовищі, давала 5–19 % бензину, 38–45 % керосину і газоліну, 5–13 % парафіну, 15–25 % мастильних масел, 3–6 % асфальту чи мазуту, решта (близько 15 %) втрачалося. А от нафта, що видобувалася з верхніх шарів у другій половині XIX ст., за даними Енглера та Ґінтла, – до 65 % керосину і 5–10 % бензину.
Дистиляція всіх нафтопродуктів у невеликих рафінеріях здійснювалася в одних і тих же котлах, що вміщували до 5 т нафти. У великих рафінеріях використовувати цілий ряд поєднаних один з одним циліндричних котлів, об’ємом від 15 до 100 т, таким чином, що нафта безперервно послідовно протікаючи з вище розташованого і менш нагрітого котла в нижній, сильніше нагрітий, і т.д., утворювала в кожному з них різні фракції.
Малі рафінерії, що мали на меті отримання побільше керосину, використовували «розтріскування», тобто здійснювали дистиляцію важких масел і накипу. Великі – не використовувати цього методу, оскільки це зменшувало кількість парафіну і запобігало продукуванню мастильних матеріалів.
Дрогобич. Рафінерія “Polmin”. Поштівка 1930 року
У торгівлю поступало три сорти керосину: 1) імперський безбарвний питомою вагою 0,810 г/см3 і температурою випаровування 23–26°C; 2) гас- салон (стандарт) з вагою 0,815–0, 820 г/см3 і температурою випаровування 21°C; 3) паливний, жовтий, з нижчою температурою випаровування (використовувався лише у Галичині та Угорщині і то в дуже малих кількостях).
Парафін отримували з парафінового масла при природному (взимку) або штучному (холодильні аміакові машини) охолодженні у звичайних бочках або спеціальних кристалізаторах до температури -1 – -4°C, при якому він утворює так звані парафінові луски. Їх пресують у прес-фільтрах, потім – у гідравлічних пресах, щоб позбавити парафін останків масел, і, нарешті, хімічно очищають чистою сірчаною кислотою, каустичною содою і содою.
Розвиток нафтопереробної промисловості переконливо доводив економічну слабкість Галичини. Хоча переробка нафти у Галичині та Америці була винайдена практично в один і той же час, перший нафтопереробний завод у Галичині виник лише у 1884 р., коли Станіслав Щепановський заснував у Печеніжині першу галицьку рафінерію. Потім виникли великі заводи в Глінніку Маріямпільському і Тшебінії (1898 р.). А після різкого росту видобування нафти після 1890 р. в швидкому темпі почали з’являтися великі заводи у Сілезії та Чехії (в Богумині, Дзедзіце, Моравській Остраві, Моравському Свинові, Пардубіце, Коліні, Кралупі).
Дрогобич. Рафінерія “Галіція”. Поштівка 1930 року
Разом зі старішими великими рафінеріями, опертими спочатку на іноземні нафти, в Трієсті, Ржеці, Флорісдорфі під Віднем і в Пешті, вони зайняли провідні місця в нафтопереробній промисловості, яким до 1899 р. вдалося охопити весь попит на керосин і бензин в монархії (219 тис. т).
У 1884 р. в Галичині вироблялося близько 20,4 тис. т керосину, в 1891 р. – удвічі більше, в 1897 р. – 63,5, в 1900 р. – 69,4 тис. т (69 рафінерій у Галичині та Буковині), в 1905 р. – 91,4 (61 галицько-буковинські рафінерії).
У 1884 р. в Галичині було 57 рафінерій, а в 1905 р. – 54 (у всій Австрії – 72). Таким чином, Галичина мала 3/4 загальної кількості рафінерій Австрії, проте більшість з них представляли собою невеликі підприємства. Про це свідчить той факт, що всі галицькі рафінерії заплатили дещо менше половини (10,15 млн К) загальної суми акцизу – 20,78 млн К. Більшу частину акцизу заплатив завод у Трієсті (1,6 млн К), Богумині, Флорісдорфі і Дзедзіцах (1,42 млн К), Пардубіцах (1,3 млн К). З Галицьких заводів: Гліннік Маріямпільський – 1,47 млн К, Дрогобич («Галичина») – 1,1 млн К. Таким чином, можна допустити, що ці галицькі заводи займали, відповідно, третє та п’яте місця в Австро-Угорщині. Крім них, у Галичині діяли також великі заводи у Ніґловицях (0,95 млн К), Тшебінії (0,92 млн К), Печеніжині (0,66 млн К) тощо.
Дрогобич. Рафінерія “Нафта”. Поштівка 1930 року
На великих рафінеріях працювало 80–350 робітників, на малих – до 20. Та й умови праці, обладнання, заробітна плата у них сильно відрізнялася. Великі рафінерії представляли собою потужні промислові комплекси з новітніми технологіями та устаткуванням.
У 1906 р. з галицької нафти для внутрідержавного використання виробили: 59 галицьких рафінерій – 83100 т нафтопродуктів, решта (13) австрійських рафінерій – 74200, 24 угорських рафінерій – 89000 т. На експорт всіма рафінеріями було виготовлено 170800 т нафтопродуктів.
Рафінеріями загалом було перероблено у 1905–1907 рр. майже 2,5 млн т галицької нафти. З ростом поставок нафти швидко зростала переробка нафти за рахунок будівництва нових і розширення діючих рафінерій і в цьому сенсі утвердилися три основні регіони нафтопереробки зі своїми особливостями: Галичина з орієнтацією на джерела сировини; Угорщина з модерновим підходом до виробництва; Австрія, що орієнтувалася на ринки збуту.
Печеніжин. Перша галицька рафінерія. Потшівка 1885 року
На всіх рафінеріях Австро-Угорщини, за даними Станіслава Бартосевича, у 1905 р. вироблено продукції на суму 120 млн К (в т.ч.: керосин – 76 млн К; парафін – 14,4; мастильні масла – 12; експортний бензин – 12; бензин – 5; асфальт – 0,9 млн К), 66 млн К з яких використано: 1) сплата податків – 29,9 млн К; 2) транспортування нафти – 11,5 млн К; 3) виробничі витрати –24,5 млн К. З решти 54 млн К 20 млн К використано на купівлю нафти (у середньому 2,85 К за 1 центнер), а 34 млн К – прибуток рафінерій. З цієї суми виплачувалася заробітна плата (15 млн К), здійснювалися виплати «брутто» власникам земель (4,5–5 млн К), на складування сировини і продукції (3,5 млн К), решта – близько 10 млн К – чистий прибуток рафінерій. Цей дохід рафінерій бус би значно більшим, якби діяло нормальне нафтове законодавство. Так, для прикладу, у Німеччині нафта-сирець була удвічі дешевшою, ніж у Австрії, а от акциз – утричі більший. Таким чином, і галицька нафта втрачала на 1 центнері на початку XX ст. приблизно 5 корон або загалом близько 100 млн корон.
Незважаючи на ріст видобування і переробки нафти, її ще мало вироблялося на душу населення у Австро-Угорщині: 1890 р. – 3,8 кг, 1900 р. – 4,7 кг, 1907 р. – кг, тоді, як у Німеччині ця цифра складала 15,5 кг, а в США, Швейцарії, Бельгії та Норвегії – 20 кг.
Рафінерія Давіда Фанто Пардубіце. Фото 1900 року
Більшість нафтопродуктів вивозилися поза межі Австро-Угорщини (1897–1908 рр. – щорічно 13080–24000 т), насамперед до Німеччини (70 % керосину, 60 % бензину, 90 % легких масел, 75 % мазуту і 50 % парафіну), Франції, Швейцарії, Туреччини і Бельгії (до всіх – керосин і бензин), Італії, Бельгії і Швейцарії (масла). Як видно, у більшості з цих країн видобувалася і перероблялася нафта, але місцеві фіни була значно вищими (про що йшлося вище), ніж у Австро-Угорщині, чи, тим паче, – у Галичині.
Поряд з цим, Австро-Угорщина також експортувала сировину й нафтопродукти: 11400 т керосину (3/4 з США), 15600 т мазуту (2,3 з США), 18300 т нафти з Румунії.
Рафінерія Давіда Фанто Пардубіце. Фото 1900 року
Оптовим продажем нафти у 1912 р. у Галичині займалися торгові фірми: «Княгиня Марія Любомирська & герцог Францішек Замойський» (Борислав), «Станіслав Богуш & Ска» (Борислав), «Феліціян Дембовський» (Борислав), «Кароль Дембський» (Борислав), «Спілка нафтова Оскара Лозинського & Тадея Тараєвича» (Львів), «Тадеуша Срочинського» (Ясло).
Станом на 1912 р. у Галичині знаходилося багато підприємств, що займалися переробкою нафти та виготовляли широкий асортимент продукції. Нафтопереробні заводи були, як правило, невеликими, однак окремі відносилися до найбільших підприємств Центрально-Східної Європи і там працювали сотні робітників. Загалом у Галичині діяло 51 нафтопереробне підприємство з 2231 працівником.
Очистку попутного газу та виготовлення скрапленого газу здійснювали достатньо великі фабрики у Львові (235 працівників) та Кракові (222 прац.); значно меншими були підприємства у Бережанах, Бялій, Грибові, Дрогобичі, Жешуві Коломиї, Львові, Станиславові, Стрию, Тарнові, Хранові та Ярославі.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
В неділю, 2 квітня 2017 року, о 15.00 КЗ ЛОР “Історико-краєзнавчий музей” (м. Львів-Винники, вул. Івасюка 5.) запрошує на відкриття виставки світлин польського письменника, публіциста і фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Фотовиставка «По обидва боки Богу» — це близько 60 ретельно відібраних фотографій зруйнованих церков на території Польщі та римо-католицьких костелів в Україні. На їхньому прикладі фотомитець піднімає питання знищених сакральних об’єктів.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Виставка є результатом численних подорожей Польщею та Україною, під час яких фотографу вдалося дістатися до 58 забутих і закинутих церков у Польщі і до кількох десятків святинь в Україні. Їх розділяє символічний кордон — річка Буг, яку Пьотр Дурак у 2012 році пройшов на човні від витоків до гирла.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Під час відкриття виставки планується презентація двохтомного видання «Świątynie wygnane», в якому представлені найкрасивіші фотографії всіх покинутих греко-католицьких церков. Автор показує інтер’єри храмів, у яких сьогодні більше не проводяться богослужіння і які не віднесено до жодних музеїв. Протягом восьми років подорожей автор зумів охопити усі такі храми, які є важливими взірцями віри. Це єдина книга в історії, що зберігає пам’ять про інтер’єр забутих храмів, краса яких представлена на сторінках видання та може зникнути назавжди.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Довідка.
Пьотр Дурак – випускник полоністики і докторант літературознавства Ряшівського університету. Видав дві збірки поезій: „Віднайти себе” (2006), „Вітроломний” (2008), а також дві повісті: „Останній рік” (2007, 2009), „Велосипедні щоденники”(2011). Автор літературного блогу „Репортаж із туману”.
Постер виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”.
2007 року отримав почесну нагороду ім. Анджея і Брутуса Струмськіх за найцікавіший поетичний дебют Підкарпаття.Зараз працює редактором регіонального тижневика “Korso” і викладає у Вищій торговій школі в Радомі (філія в Мєльцу).Фотографією він захоплюється з 2008 року. Попри численні пропозиції, відмовляється брати участь у фотографічних конкурсах. Між іншими, отримав номінацію до нагороди Товариства локальної преси за найкращу фотографію в ЗМІ 2014 року.
Його зачаровує складність малювання світлом — фотографує залишені копальні, бункери і підземелля Європи.
В середу, 29 березня 2017 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. Соломії Крушельницької, 23) до 175-річчя від Дня народження видатного українського композитора, педагога, етномузиколога, музично-громадського діяча Миколи Лисенка відбувся концерт вокальної музики у бандурному супроводі “Я вірю в красу”.
Концерт відбувся за участю студентів Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка класу заслуженого діяча мистецтв України, доцента Оксани Герасименко, класу вокалу заслуженої артистки України, доцента Ольги Гавриш та класу ансамблів Оксани Герасименко та Олени Ніколенко. Символічно, що переважна більшість виконавців – це лауреати Київського відкритого молодіжного конкурсуімені М. В. Лисенка, який був започаткований у 2012 році і приурочений 170-річчю від дня народження композитора. Конкурс проводиться з ініціативи Національної спілки кобзарів України, Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Григорія Майбороди, музею М. В. Лисенка (МВДУК), Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Григоровича Шевченка.
Назва концерту «Я вірую в красу» пов’язана з назвою романсу композитора на слова Дніпрової Чайки, який Лисенко подарував Соломії Крушельницькій. У програмі прозвучали солоспіви Миколи Лисенка, а також кілька народних пісень, переклади яких здійснила бандуристка і композитор, доцент ЛНМА ім. М. Лисенка Оксана Герасименко. Прозвуло також кілька творів з інструментальної музики М. Лисенка, які у перекладах Василя Герасименка та інших бандуристів вже стали класикою бандурного репертуару.
Сфера повсякденного належить до однієї з найцікавіших галузей для дослідження у історії. Справа в тому, що повсякденна історія здана зацікавити як і дослідника, так і простого громадянина. Вона «зачіпає» щось надзвичайно близьке і знане для кожного. Ми пропонуємо вам поглянути на те, як виглядало життя у Львові майже 100 років тому – у 1920 році. Поглянути і здивуватись – скільки до болю знайомих для себе проблем ми можемо знайти у повідомленнях, які залишили для нас сучасники тих подій.
Колишнє приміщення Ремісничої палати
1920 рік Львів зустрів у польській окупації. Під час українсько-польської війни та внаслідок поразки ЗУНР, колишня столиця австрійської провінції Галичини і Володимирщини і короткочасна столиця молодої західноукраїнської держави, увійшла до складу Польської республіки, хоча юридично, з точки зору міжнародного права статус української Галичини був невизначеним аж до 1923 року. Одним з побутових аспектів на які першочергово звертали увагу львів’яни була відсутність залізничного сполучення з новою столицею – Варшавою. Телеграфний і телефонний зв’язок працював погано навіть в межах міста. Новий, 1920-й рік львів’яни зустрічали по-новому. Фактично вперше від 1914-го року ресторани і кав’ярні були переповнені. Міська еліта до пізньої ночі святкувала в Міському театрі. У театрі водевілів (на сучасній вулиці Стефаника) відбувався маскарад. Робітники святкували в приміщенні Ремісничої палати (сучасний театр ляльок). Аналізуючи дані львівської преси, дослідники відзначають, що така річ як опалюване приміщення у той час відносилось до комфортних умов відпочинку у кав’ярнях та інших закладах. Святкові гуляння не проминули без ексцесів. П’яна компанія влаштувала бійку на вул. Костельній (сучасна Івана Гонти). Невідомі зловмисники нанесли свій візит і магазин Вольфа Стерлінга і викрали звідти півтори сотні напильників та кілька сотень замків.
Площа Ринок. Перша половина ХХ століття.
Андрей Шептицький. Фото 1921 року
Народний дім, де знаходився театр “Українська бесіда”
Українці Львова відзначали Новий рік за Юліанським календарем. Театр “Українська бесіда” влаштував Маланчин вечір. Проте загалом серед українців Львова, враховуючи окупацію міста польськими силами, настрої були не надто святкові. У місті перебувало до півтори тисячі інтернованих українських вояків і для них були організовані обіди. Багатолюдними богослужіннями на Ринку відзначали Йордан. Посвячення води здійснив митрополит Андрей Шептицький.
Карнавали не могли приховати важкого матеріального становища більшості львів’ян після кількох років війни. У січні 1920 року різко зросли в ціні продовольчі товари. Так, ціна на теляче м’ясо всього за тиждень зросла з 17 до 32 крон, свинина з 20 до 36. Наприкінці січна особливого гостро постала проблема забезпечення міста хлібом. У місті було запроваджено картки на хліб і цукор. Під загрозою штрафу було заборонено випічку кондитерських виробів, з метою економії. У кав’ярнях ними торгували нелегально і за підвищеною ціною.
Площа Ярослава Осмомисла
Питання забезпечення міста харчами неодноразово обговорювалось у міській раді. Нерідко, такі обговорення, на які приходили і прості робітники перетворювались на скандали і сварки. за спогадами сучасників, найбільше галасували жінки. Продовольче постачання Львова фактично було знищене і наприкінці січня навіть тимчасово припинили роботу пекарні. Показовими є тогочасні ціни. Буханка білого хліба коштувала 5 корон, кілограм цибулі – 25 корон, сиру -20, масла – 92, картоплі – 3. При цьому, робітник міг за день заробити не більше 50 корон. Населення влаштовувало стихійні мітинги.
Польська марка
Чергове невдоволення львів’ян викликав обмін корон на марки за завищеним курсом. Марка з січня 1920 року ставала єдиною валютою в державі. Труднощі обміну і невдоволення призвели до того, що скажімо працівники міських канцелярій зустрічали Новий рік без грошей. Зростання цін на продовольчі товари не рятувало від дефіциту, тому була впроваджена заборона працювати магазинам у свята і по неділях. Це привело до черг у магазинах. Біля міського овочевого складу на сучасній вулиці Бескидській від 5 години ранку вишиковувались кілометрові черги. Видавали не більше 10 кілограмів картоплі. На чорному ринку, за кілограм картоплі давали 5-6 корон. Численні неперевірені чутки і злість населення привели у квітні 1920 року до погромів ресторанів і шинків. Так, в одну з неділь підлітки і жінки обурені тим, що магазини не працюють, повибивали шибки у ресторанах на вулиці Городоцькій, Ярослава Мудрого і Липневій. У цей час у місті були заборонені азартні ігри. У травні, до кримінальної відповідальності притягнули 30 осіб, які у помешканнях знайомих створили 13 картярських закладів. Облави на кав’ярні та ресторани стали звичною справою.
Колишня будівля Галицького сейму
У березні 1920 року в місті почали з’являтись російські білогвардійські офіцери армії Денікіна, які втікали від більшовиків. Їхня розгульна і подекуди дивна поведінка шокувала і веселила львів’ян. Так, два російських офіцера будучи в нетверезому стані зайшли до приймальні дантиста Соненшіха на сучасній вулиці братів Рогатинців і почали роздавати усім відвідувачам великі суми грошей.
Звичними стали крадіжки білизни і одягу. Санітарно-гігієнічний стан міста залишав бажати кращого. Ситуацію ускладнювала епідемія тифу. У лазнях, стан яких також важко було назвати задовільним були натовпи людей. Львів потерпав від нестачі води. Міський водогін перебував в аварійному стані і в жовтні 1920 року було прийнято рішення частково його вимкнути. У занедбаному стані перебували міські вулиці. Навпроти будинку колишнього Галицького сейму (сьогодні – головний корпус ЛНУ імені Івана Франка), рух взагалі став неможливим через ремонт каналів. На розі вулиць Чернігівської і Севастопольської було велике звалище сміття яке жартома називали курганом на честь влади міста. На вулиці Зеленій два дні лежав труп коня і ніхто не поспішав його прибирати.
вулиця Зелена у наші дні
Стрийський парк (парк Кілінського)
Значна кількість нарікань стосувалась роботи громадського транспорту. Грубим було ставлення кондукторів до пасажирів. У жовтні вартість проїзду з подачі “ефективного” господарювання польської влади раптово зросла у вісім разів. Безплатним проїздом користувалися діти нижче метра зросту. Викликав занепокоєння також стан Стрийського парку і поведінка його відвідувачів. У парку вигулювали собак, які деколи нападали на людей, по доріжках гасали велосипедисти, групи нетверезих військових співали пісні. Як ми уже зазначали, чимало особливостей повсякденного життя і через майже 100 років залишаються схожими. Такі близькі і водночас уже чужі турботи тогочасних львів’ян сьогодні можуть видаватись незвичними. Проте слід зрозуміти, що історія це не лише діяння великих полководців і діячів – історія, це і будні людини у всіх її проявах. І вони теж варті уваги.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Голубко В. Між війною і миром (будні мешканців Львова у віддзеркаленні львівської періодики 1920 р.) // Львів: місто, суспільство, культура. – Львів, 2011. – С. 250 – 271.
Вперше львів’яни познайомилися з кінематографом 13 вересня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». З того часу, до 1914 р. у місті відкрилося понад 20 кінотеатрів. І коли прийшла Перша світова війна частина розважальних закладів не змогла лишитися осторонь й взяла на себе благодійні функції. Кінозаклади надавали свої площі продуктовим крамницям, які обслуговували армійські потреби, організаціям, що працювали на фронт, та медичним установам. Певний відсоток виторгу під час війни і в повоєнний період власники кінобізнесу скеровували родинам вояків, на придбання продуктів для польових кухонь, шпиталям.
Частина кінотеатрів навіть змінила назву: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні». Про них і піде далі мова.
Кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка
Він діяв у будинку на просп. Т. Шевченка №8 під різними назвами: «Фрашка» (1912), «Штука» (1913), «Кінотофон Едісона» (1913–1915), «Кінотеатр Червоного Хреста» (1915–1919), «Химера» (1919–1940), «Стахановець» (1940–1941), «Київ» (з 1944).
Колишній кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка №8
5 грудня 1912 року було відкрито кінотеатр «Фрашка» з глядацьким залом на 300 місць. Його власницею спочатку була Євгенія Сельська, а згодом – Михалина Роман. У 1913 р. новим власником кінотеатру став Йоахим Шаль, а сам кінотеатр було перейменовано на «Штука».
Крайній справа будинок – споруда кінотеатру Червоного Хреста, 1894 р.
У 1913 р. в приміщенні «Штуки» розпочав свою роботу кінотеатр «Кінетофон Едісона», який використовував техніку, сконструйовану Томасом Альвою Едісоном – кінетофон (він робив можливим синхронний перегляд зображення та додавання звуку до нього, який звучав з грамофону).
Кінетофон Томаса Едісона зразка 1913 р.
1915-го кінотеатр перейшов у власність товариства «Червоного Хреста» під назвою «Кінотеатр Червоного Хреста», і діяв до кінця Першої світової війни. Значну частину своїх прибутків цей кінотеатр віддавав на доброчинність. Під час Першої світової війни тут перед сеансами часто демонстрували новини з фронту, а також воєнний тижневик (хроніку воєнних подій за тиждень). Після закінчення Першої світової війни кінотеатр було перейменовано на «Химера», хоча товариство «Червоний Хрест» і надалі залишалося його власником (до сер. 1930-х).
Cпоруда кінотеатру Червоного Хреста, 1909 р.
В газеті місцевій пресі за 1915 р. можна знайти таку інформацію:
«Кінотеатр “Червоного Хреста”. У Львові, при Академічній вул. (тепер – просп. Шевченка) єсть кінотеатр “Червоного Хреста”. Гарний сей так з внутрішнього і внішнього боку, з добірною й симпатичною музикою кінотеатр ріжнить ся від инших схожих підприємств тим, що має й дуже гарну, благородну й похвальну ціль. Іменно чистий зиск віддаєть ся військовим інвалідам та родинам поляглих на полі бою. Звичайно стрічаємо там зовсім приличну програму. З признаннєм треба зазначити, що українська публика, обосливо пані і дівчата в поважнім числі заходять до кінотеатру.
Кадр із стрічки «Галька» (1913) – першого фільму, який демонстрували у кінотеатрі «Кінетофон Едісона». Мав звуковий супровід.
Про сам кінотеатр моглиб ми висказувати тільки самі похвали, як би не одно “але”, що мусить нас дуже і дуже охолодити. Іменно управа кінотеатру зіґнорувала українську публику. Усі написи, програми й оголошення є тільки в німецькій і польській мові. Не знаємо, як назвати таку небажану поставу супроти Українців, колиб друки були лише в мові армії, тоді й ми не піднеслиб отсих замітів, але коли бачить ся вивисшуваннє одної народности краю, а цілковите поминеннє другої, до того ще у Східній Галичині одиноко міродатної, годі здержатись. І тому не можемо так, як би ми се бажали, поручувати українській публиці кінотеатру “Червоного Хреста” до часу, доки ся, легенько кажучи разяча аномалія не буде усунена».
Реклама львівського кінотеатру в газеті
Народний кінотеатр Червоного Хреста
Кінотеатр, який розташований на вул. Городоцькій №36 також змінив чимало назв: «Ілюзіон» (1911), «Стелла-Маре» (1911), «Геліос» (1911–1912), «Перла» (1912–1916), «Народне кіно Червоного Хреста» (1916–1918), «Світанок» і кіноклуб «Авангард» (1932–1944).
Колишній народний кінотеатр Червоного Хреста, зараз – львівський драматичний театр імені Лесі Українки
Кінотеатр мав невигідне розташування у «мало залюдненій дільниці», і прибутки від кінопоказів були невеликими. Через це його власники надсилали прохання до місцевої влади звільнити кінотеатр від частини податків. Ціни на квитки у 1912 р. коштували від 20 геллерів до 7 корон. У 1916 р. власником кінотеатру став Червоний хрест, і його перейменовано на «Народне кіно Червоного Хреста». Під цією назвою кінотеатр діяв до кінця Першої світової війни. Значна частина його прибутків йшла на допомогу постраждалим у війні. У кінотеатрі, окрім звичайних кінострічок, демонстрували і воєнні тижневики, які інформували про військові дії на фронті. У 1918–1932 рр. у цьому приміщенні кінотеатр не працював, натомість діяв Малий міський театр.
Народний кінотеатр Червоного Хреста на вул. Городоцькій №36, 1915 р.
Цей кінотеатр, як і наступний, не оминула увагою газета «Діло» 1917 р.:
«Управа кінотеатрів Червоного Хреста у Львові збогатила своє добродїйне підприємство великою скількістю нових фільмів, які заслугують на особливу згадку, а саме: драма п. з. “Маргарета Фолькман” та веcелa комедія п. з. “Жовнїрські часи Моріца”. З проґрам кінотеатру при вул. Городецькій ч. 26. треба згадати про кримінальну драму в 3 актах п. з. “Захитане щастє” та про комедію “Прошу ввічливо” та драму в 2 актах “Таємнича ганьба”. Кіно Кухнї воєнної висвітлює також інтересну програму, в якої склад входять між иншим воєнний тижневник, та комедія п. з. “Богатий дядько”. Ті програми будуть висвітлені від пятницї дня 23. до понедїлка дня 26. марта с. р.»
Кінотеатр військової кухні
У будинку на пл. Шашкевича №5 діяв кінотеатр зі такими назвами: «Кіно військової кухні» (1916–1918), «Стильний» (1928–1939), «Кінолекторій Комсомолець» (1946–1965).
Кінотеатр військової кухні, поч. ХХст.
Кінотеатр був заснований Іваном Мельником у 1916 р. Тут, окрім звичайних фільмів, демонстрували новини з фронту, а прибутки з роботи кінотеатру йшли на допомогу військової кухні. 1928-го у цій же ж споруді, в залі Музичного інституту ім. М. Лисенка відкрито новий кінотеатр – «Стильний» (спочатку його власником був Музичний інститут ім. М. Лисенка).
Колишній кінотеатр військової кухні, зараз – головний корпус Львівського музичний коледж ім. Людкевича
Зал був розрахований на 600 глядацьких місць, а викладачі Музичного інституту ім. М. Лисенка разом зі своїми сім’ями могли безкоштовно відвідувати кіносеанси. У 1929–1931 рр. власником «Стильного» був Союз інвалідів війни.
Кінотеатр Червоного Хреста на вул. Леся Курбаса №3
У будинку колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3 діяли два кінотеатри: «Казино де Парі» (1911–1916) та «Кінотеатр Червоного Хрестa» (1916–1918). У цьому будинку Мельхіор Майблюм у 1911 р. відкрив кінотеатр «Казіно де Парі».
Будинок колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3
Ціни на квитки були відносно невисокими – від 2 до 5 корон в естрадних ложах та ложах 2-го поверху. У 1916–1918 рр. власником кінотеатру був «Червоний хрест», і кінотеатр змінює свою назву на «Кінотеатр Червоного Хреста».
Глядацький зал «Казино де Парі», приблизно 1914 р.
Значна частина його прибутків віддавалася на допомогу солдатам і їхнім родинам. Після закінчення Першої світової війни у 1918 р. кінотеатр перестає діяти.
В суботу, 1 квітня 2017 року, о 12.30 у Соборі Святого Юра (площа Святого Юра, 5) відбудеться презентація історико-документального альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”. Подія відбудеться з благословення та за участі Митрополита Львівського Високопреосвященного Владики ІГОРА (Возняка).
Над цим чудовим альбомом працювали Єрм. Юстин (Бойко) – керівник Постуляційного центру монастирів Студійського Уставу, настоятель Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ, упорядник листів та видання, та Іван Матковський – упорядник листів та видання, перекладач на українську мову.
Ці листи, написані бл. свщмуч. Климентієм (Казимиром Шептицьким) до членів родини у період із 1881 по 1945 роки, були нещодавно віднайдені у монастирі св. Теодора Студита «Студіон», що біля Риму у Кастельгандольфо. Більшість з них – до брата Станіслава Шептицького, генерала Війська Польського. Листи перекладено українською мовою Іваном Матковським та спільно з о. Юстином (Юрієм Бойком) упорядковано і підготовано до друку.
Упорядник та перекладач листів на українську мову п. Іван Матковський
Понад дві сотні фотографій Родини Шептицьких, які ілюструють історико – документальний альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”, сприятимуть глибшому вивченню постаті блаженного свщмуч. Климентія Шептицького та родини Шептицьких загалом.
Альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”
У альбомі використано світлини з колекції „Archiwum Szeptyckich” (Польща), о. Юстина (Юрій Бойко), Івана Матковського, Лесі Квик, Романа Метельського, „Narodowe Archiwum Cyfrowe” (Польща), Muzeum Narodowe w Warszawie (Польща), Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona (CBN) (Польща) – багато з них також вперше побачать світ.
Передмовою до видання стали спогади с. Ванди, дочки Олександра графа Шептицького і племінниці о. Климентія та Митрополита Андрея Шептицьких. Спогади с. Ванди перекладені з польської мови та друкуються також вперше.
Сторінка альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”.
Листи о. Климентія прокоментовані перекладачем Іваном Матковським. Графічне та мистецьке оформлення видання – задум його упорядників, реалізовано львівською художницею Лесею Квик.
Літературна редакція здійснена Василем Лабою, Галиною Терещук, Іванною Матковською. Упорядники висловлюють подяку Ігореві Розлуцькому за допомогу у підготовці Листів до друку.
Отець Климентій Шептицький
Видання підготовлено до друку за фінансового сприяння Івана та Іванни Матковських, Юрія та Марії Чернецьких. Надруковано за кошти Ігоря та Оксани Васюників.
Історико-документальний альбом готувався до друку у співпраці з церковними інституціями та організаціями: Свято-Іванівською Лаврою Студійського Уставу УГКЦ, Постуляційним Центром Монастирів Студійського Уставу УГКЦ, Fundacja Rodu Szeptyckich, Громадською радою „Святий Юр”.
З тексту листів довідуємось про малознані факти з життя родини Шептицьких та взаємини між братами, дітьми Яна та Софії Шептицьких. До нині не опубліковано жодної монографії, яка б охоплювала різні сторони життя та діяльність блаженного архимандрита Климентія Шептицького.
Сторінка альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”.
В листах Казимир Шептицький (о. Климентій) детально описує своєму брату Станіславу, військовому аташе австро-угорської імперії на Далекому Сході у Маньчжурії, останні роки життя їх батьків та смерть матері – Софії Шептицької. З них ми довідуємось про причини вступу в чернече життя автора та перебування в монастирі на Балканах. Надзвичайно цікаво описаний міжвоєнний період у житті родини та факти пов’язані з діяльністю брата – Митрополита Андрея. Цінними документами родини є спогади про відвідання Прилбич після вбивства брата Леона солдатами в час першої радянської окупації Галичини. Читаємо свідчення очевидця подій 1941 року у Львові – вбивства в’язнів під час відступу більшовиків після оголошення Німеччиною війни СССР.
Архимендрит Климентій Шептицький залишив у листах до родини цінну, часто не відому широкому загалу, інформацію про греко-католицьку Церкву та події з життя праведного Митрополита Андрея Шептицького.
Казимир Шептицький (о. Климент)
Блаженний Священномученик Климентій (Казимир Шептицький) народився 17 листопада 1869 року у селі Прилбичі в родині Яна та Софії Шептицьких. Був шостою дитиною у сім’ї. У 1892 році отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті у Кракові. Займався адвокатською та політичною діяльністю. Зокрема, у 1900-1907 році був депутатом австрійського парламенту, співавтор «Загального австрійського закону про ліси». У 1911 році, у віці 43 років, втупив до монастиря. У 1918 році став настоятелем Унівського монастиря, a з 1926 року ігуменом Студитів Свято-Успенської Унівської лаври. У 1927 році на землях т.зв. Кайзервальду у Львові заснував Свято-Іванівську лавру Студійського уставу. В 1936–1937, спільно з братом, митрополитом Андрієм Шептицьким, склав статут для монахів Студійського уставу, відомий під назвою «Типікон», який апробував папа Пій XII. Відіграв велику роль у створенні та формуванні чернецтва греко-католицької Церкви. У 1939 році таємно іменований митрополитом Андрієм Шептицьким екзархом Росії та Сибіру. Під час Другої світової війни врятував кілька сотень єврейських, польських та українських дітей. Замордований у 1951 році у Владимирському централі в Росії. В 1996 р. посмертно отримав звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у період Голокосту. Отець Климентій Шептицький беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року у Львові під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну.
Станіслав Марія Ян Шептицький — граф, генерал-майор цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, генерал-поручник Війська Польського.
Станіслав Шептицький народився 3 листопада 1867 року, як четвертий син Яна та Софії Шептицьких. У 1888 році закінчив Військову Технічну Академію у Австрії та отримав офіцерське звання поручника. У 1904-1905 рр. був австрійським військовим аташе при російській армії в Маньчжурії. У 1914 році призначений начальником штабу II корпусу на російському фронті. Кандидатуру Станіслава Шептицького було запропоновано, щоб очолити Українських Січових Стрільців. У 1916-1917 рр. очолює Польські Легіони австро-угорської армії. У 1919, як генерал Війська Польського, займав пост командувача Литовсько-Білоруського фронту під час польсько-большевицької війни. У 1920 році керує обороною Варшави під час вторгнення кінноти Будьоного в Польщу. У 1923 році призначений міністром оборони Польщі. Був нагороджений найвищими військовими відзнаками ІІ Речі Посполитої.
Вже сьогодні, 31 березня 2017 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Мирослав Откович. Живопис“.
Мирослав Откович. Фото: dyvys.info
На великій ретроспективній виставці, яка присвячена 70-ти річчю Народного художника України Мирослава Отковича представлено роботи виконані в техніці акварелі, створенні як за останній час, так і ті, що вже є класикою українського акварельного живопису.
Мирослав Откович. Осінні соняшники. 100 х 70 см. Акварель, темпера, 2013 р
Експоновані на виставці роботи створенні в улюблених жанрах художника – натюрморт, пейзаж (морські краєвиди, карпатські гори, екзотичні пейзажі Кипру та Чорногорії, урбаністичні види Парижу), декоративні та жанрові композиції, а також роботи на християнську тематику.
Мирослав Откович. Політ птаха над берегом моря. 100 х 100 см. Акварель, 2015
Окремо, на виставці представлено частину мистецького проекту Мирослава Отковича «1000 років Софії Київській», а саме портрети визначних політичних і культурних діячів України – Великі Київські князі Володимир та Ярослав, княгиня Ольга, княжна Анна Ярославівна, Митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа.
Мирослав Откович. Чумацький шлях. 100 х 100 см. Акварель, темпера, 2016 р.
У життєвій долі Мирослава Отковича та у виборі ним творчого та професійного шляху найважливішими були, очевидно, два нерозривно пов’язані між собою фактори – праця у стінах Національного музею у Львові (1970–1980 рр.) та захоплення українською іконою, яке переросло у пізнання таємниць сакрального мистецтва і цілком природне прагнення до збереження його безцінних шедеврів.
У середу, 29 березня 2017 року, відбулася прес-конференція «Підготовка та реалізація заходів до святкування 100-річчя з дня заснування Національного театру ім. Марії Заньковецької».
Цьогоріч відзначатимемо 100 років з дня заснування Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, генеральний директор театру Андрій Мацяк та журналісти обговорили підготовку та реалізацію заходів до святкування.
Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин
“Я вважаю, що ми маємо дуже добре підійти до такої річниці, як 100 років театру і максимально скерувати усі можливі зусилля, в межах Львівщини та за її межами, для того, щоб наш театр виглядав більш достойніше, ніж він виглядає сьогодні.
З приємністю хочу сказати, що з театром у нас дуже теплі стосунки не тільки тоді коли ми приходимо безпосередньо на вистави та імпрези сюди, і сподіваюся, що до цього сторіччя ми підійдемо дуже готові. Зокрема, за трьома пунктами: перший – бюджет, виділено 600 тисяч гривень; другий – програма «Польща-Білорусь-Україна», загальною вартістю 682 тисячі євро; третій – ми маємо великі розрахунки, після перемовин на рівні посла Японії в Україні, на грант на світлове обладнання”, – поділився планами Голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин.
Зі свого боку генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк налаштований більш реалістично і звернув увагу присутніх на відсутність підтримки з боку міської влади.
Генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк
“Ситуація можливо не є найкращою, але й не найгіршою, оскільки ми не є наодинці із нашими проблемами і я дякую усім людям, які нас підтримують. Якщо говорити ближче до 100-річчя, то ми хочемо організувати гарний фестиваль, куди були б запрошені два національні київські театри, театр ім. Янки Купали, я мав підтвердження з Мінська, Вільнюський національний театр теж мав би приїхати до нас з виставою і Театр Польський. Особливістю цієї ситуації є те, що вони з великим розумінням ставляться до того, в яких ми є умовах, адже ми не маємо коштів на проведення такого заходу”, – зазначив Андрій Мацяк.
Директор-розпорядник театру імені Марії Заньковецької Тарас Лисак
Також під час прес-конференції директор-розпорядник театру Тарас Лисак презентував електронний театральний квиток, який найближчим часом з’явиться в он-лайн продажі.
Зразок електронного театрального квитка
“Придбано термопринтер, який буде друкувати інформацію про подію на квитку. НА вході буде стояти чоловік зі сканером, Який буде сканувати це й же термобланк, придбаний в касі або електронний квиток, який наш глядач може придбати в інтернеті, або показавши QR-код на свому смартфоні. Ми вважаємо, що це буде зручніше, тим більше, що це в ногу з часом і сподіваємося на збільшення кількості глядачів”, – розповів Тарас Лисак.
Офіційне святкування 100-ліття з дня заснування театру ім. Марії Заньковецької відбудеться у жовтні. З цієї нагоди готується міжнародна культурно-мистецька акція за участі Національного академічного українського драматичного театру ім. І Франка (Україна), Польського театру Народового, Національного академічного театру ім. Янки Купали (Білорусь) та Литовського національного драматично театру (вистава «Борис Годунов» у постановці Еймунтаса Някрошуса).
На завершення теми побуду мешканців давнього Львова не можна оминути й розповіді про те, як розважалися городяни та які алкогольні напої вживали, адже значну увагу львів’яни приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало — була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю — ґанусова. Найдорожчими були цукрова і “адамашкова”. Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХVІ-ХVІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам — грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості — і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Пам’ятник винолюбу
Як і у всіх слов’янських землях, в Галичині серед любителів звеселювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю — інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, — у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Розваг у львів’ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри — кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок.
К. Ауер. Стрільниця у Львові, 1846-1847 рр.
Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства — ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Герб Куркового братства
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався “курковим королем” (“курек”, тобто півень, — емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посипаною золотим піском — приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз — штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м’ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці — першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Софія ЛЕГІН
На матеріалах книги Мельника Б. Вулицями старовинного Львова. Львів, 2006
У міжвоєнний період (1921–1932 рр.), на парафії у мальовничому селі Красів (Миколаївського р-ну), служив о.Мирон Крутяк (1886 р.н). Він був висвячений у 1912р., і разом з дружиною Климентиною (з дому Сенишин), прибув на службу у с. Верин.
Мирон Крутяк – студент теології
Власне до Красова він потрапив на запрошення патрона місцевої церкви Давида Абрагамовича, засновника благодійного фонду «Гр.Католицьких церков ім. св. Ап. Петра».
Членська грамота видана у 1905р. парохії у Красові.
22 березня 1926 р. у молодого подружжя народилась донька Надія. Від цього часу не минуло й два роки, як о.Мирон важко занедужав. На час його перебування у Львівському шпиталі (на операції) до Красова призначили тимчасового священника о.Березюка з сусідньої Поляни. 25 серпня 1929 р. Мирон Крутяк просив консисторію надати йому відпустку, бо за порадою лікарів мав виїхати на лікування у гори.
У 1932 р. о.Мирон з родиною, був скерований на парафію у с. Дроговиж, де донька Надія закінчила 6 класів державної народної школи. З 1938 по 1939 рр. навчалась у Стрийській жіночій гімназії.
Плебанія у с. Дроговиж
З початком Другої світової війни в колах львівської «Молодої громади», що була об’єднанням колишніх старшин УГА, зародилась думка про те, щоб українців підняти на загальне протипольське повстання. Цей план особливо підтримував сотник Дмитро Паліїв. Проте митрополит А. Шептицький проінформував Провід ОУН про домовленості Німеччини та СРСР стосовно окупації західноукраїнських земель більшовиками після розгрому Польщі. В такому випадку ОУН відмовилась реалізовувати план «Молодої Громади», а лише бути в найбільшій готовності на випадок захисту українського населення перед польськими погромами.
Сотник Дмитро Паліїв
10 вересня 1939 року на Миколаївщині відбулось невелике збройне повстання. З ініціативи членів ОУН Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, роззброєно польську поліцію та встановлено українську владу в селах Демня, Устя, Надітичі, Веринь, Крупсько, Розділ, Ілів, Стільсько й Березина. Всіх осіб віком від 18 до 35 років було мобілізовано. Польську охорону залізничного моста на Дністрі біля Розвадова зліквідовано й роззброєно кілька ватаг польських мародерів.
Міст через річку Дністер у Розвадові
Однак, 14 вересня 1939 р., з Жидачева на згадані села вирушили 600 осіб польської поліції, щоб спацифікувати повстанців. Відповідно в українських селах було сформовано загони самооборони до яких вступило 500 слабоозброєних осіб. В боях, що тривали три дні загинуло 49 польсьських поліціянтів, але поляки познущавшись над селянами атакували й спалили вищезгадані села. Селян зачиняли по хатах і підпалювали, або скатованих виводили на кладовище, змушували копати для себе ями і стріляли.
Польська армія на марші, фото 1939 року
У місті Миколаєві лікарі- українці Стасів і Лукач організували тимчасовий шпиталь, куди привозили жертв нападів – переважно жінок та дітей – попечених, поранених кулями.
16 вересня 1939 року польський поліційний відділ, налетів на с.Дроговиж. Отець Мирон і його син Степан, старший брат Надії, кинулися назустріч в надії стримати поляків, але нападники нікого не хотіли слухати, навіть свого офіцера, і розстрілювати всіх, кого вдалося затримати. До числа перших потрапили політв’язень Омелян Коваль з Розвадова і молодий студент Крутяк Степан.
Студент Степан Крутяк (крокує першим)
На щастя, офіцерові того польського відділу спільно з місцевим управителем маєтку таки вдалося припинити подальші розстріли. Надія і її батьки дуже важко пережили смерть Степана. Згодом поліційні відділи через Стрий відступили на Мадярщину.
Степан Крутяк
Коли прийшла радянська влада Надія стала ученицею середньої школи міста Миколаїв, але перервала навчання, через хворобу.
Після відступу більшовиків у 1941 році, Надія, за посередництвом старшої своєї товаришки Катрусі Максимович (псевдо «Тамара»), стала членом Юнацтва ОУН і з великим піднесенням марширувала разом з молоддю в національних строях під час урочистого проголошення Самостійної України в Миколаєві.
Незабаром їй доручили створити осередок Юнацтва в Дроговижі. Впоравшись із завданням вона згодом стала членом ОУН на псевдо “Фіялка”.
Надія Крутяк
Одночасно вступила на навчання до Учительської Семінарії у Львові, але провчилась лише півтора року, оскільки до Галичини наближався фронт – заклад розпустили, видавши студентам лише короткі посвідчення.
Коли «Тамару» перевели в Стрийський район, за місцем навчання у Стрийській гімназії, Надію було підпорядковано провідниці з Миколаєва Зоні Доскочинській (псевдо «Оля» – загинула) Виконувала, переважно, обов’язки зв’язкової, мала багато зв’язків по району.
Коли у 1943 р. почали формуватись загони УПА, жіночій сітці випала велика відповідальність за збір та постачання продуктів і одягу, вибір місця постою, організацію вечері для сотні, котра проходила рейдом через село. Велике значення мав зв’язок, по якому проходили окремі люди, невеликі групи котрих треба було проводити у нічний час, вийти на зустріч, провести селом і передати зв’язковим сусіднього села. Ходили на завдання мов поміж дощ. Кожного разу можна було потрапити у руки ворога. Таким чином передавалась і підпільна «пошта», повідомлення письмові та усні. Зв’язкових навчали володіти малокаліберною зброєю (пістолетами)
Надія Крутяк Фіялка серед молоді – період німецької окупації
Після другого приходу більшовиків 1944р. у Галичині розпочались масові арешти підпільників. Катруся Максимович, перша провідниця Надії, сказала “Мусимо трохи притихнути, може, та хвиля перейде” і дівчата вирішили поступати до університету. Надія, не маючи атестату, у 1945р поступила на підготовчі курси, після яких її автоматично зарахували на перший курс географічного факультету.
Мешкала на вулиці Підвальній 9. Навчаючись на 3 курсі університету, 28 червня 1947 року, була заарештована.Рівненським НКВС. Однокурсниця Надії, Галя Краєвська із Здолбунова, була заарештована у Рівному. Надія їй довіряла, ділилася забороненою літературою, яку знайшли при арешті Галі. Слідство відбувалося в Рівному. Після обшуку на Підвальній, у кімнаті Надії виявили багато літератури виданої ще перед війною. Світлин не виявили, бо були сховані під дровами біля пічки.
Слідство велось за ст. 54–а, 54–11. Перебіг слідства був важким, але у Рівному не змогли знайти достатньо доказів вини, оскільки підпільна праця велась на Миколаївщині. Слідчий їздив до Миколаєва, але там ніхто її не видав. Отже, після письмового протесту Надію Крутяк судили лише за статтею 54, 10 – агітація проти радянської влади.
Надія Крутяк (посередині) – перед арештом
По етапу, через Львівську пересилку, Надію відправили у В’ятлаг Кіровської обл., де налічувалось 15 лагерних пунктів. Працювали на видобутку торфу. Зимою було особливо важко, оскільки земля замерзала і доводилось кайлом пробивати до 40 см. мерзлої землі . Норма на двох – яма 4х2 м. Харчування було жахливе і залежало від продуктивності праці. В разі невиконання норми врізалась пайка хлібу – 600 – 700 гр. В кашу додавали наперсток олії, інколи – відварене м’ясо дичини. В баланді плавали голови оселедців.
У 1949 р. помирає батько, а в 1951 році – мати. «Це були страшні удари долі. Мені не хотілось жити …»
о.Мирон Крутяк на вул. Академічній у Львові (біля пам_ятника Корнелю Уєйському).
Звільнилась Надія у 1952 р. Добилась пересуду з 10 років на 5.
Відбувши термін Надія не знала куди їй податися, але її тіточна сестра, яка була “навічно” вивезена з родиною в Красноярський край, запросила приїхати до них, бо там була можливість дещо заробити. Отже, Надія вирушила у Красноярський край, Ширинский р-н., поселення Туім (Хакасія), де працювала до 1955року.
Влаштувалась працювати на шахту, де добували «таку руду». Говорили, що її застосовували при виготовленні ядерної зброї.
Після смерті Сталіна на силу вирвалась з Красноярського краю та повернулась в Україну.
Надія Крутяк (вгорі), Ольга Шух , Іван Шух. Родичі у котрих проживала Надія в п. Туім
Тоді були важкі часи. Багато людей повертались до рідного краю, не маючи ні близьких ні даху над головою. Надію реабілітували та зняли судимість. Прописалась у відділку міліції на вул. Київській у Львові.
Довідка про звільнення Надії Крутяк
Пізніше вступила на курси медсестер, згодом їх закінчила та стала працювати в дитячих яслах. Закінчивши курси підвищення кваліфікації стала працювати в клініці медінституту, в неврології (1956-1967). Згодом перевелася в поліклініку на Левандівці, де працювала до пенсії, на яку вийшла у 1981 році.
У 1958 р. одружилась з колишнім довголітнім політв’язнем Володимиром Рудником. Перший термін він відбував ще за Польщі у Березі Картузькій. Мешкали у квартирі по вул. Тургенєва. Чоловік став працювати будівельником на Схнилові. У 1960р. народився син Роман. У 1984 році стала вдовою.
Степан Крутяк
Незважаючи на важке життя, Надія Крутяк-Рудник залишалася життєрадісною, доброзичливою і співчутливою до людей. У її серці ніколи не згасало почуття любові до рідного краю, неголосний, але щирий патріотизм.
З початком Українського Відродження вона долучилась до громадської праці, була членом Спілки політв’язнів України, “Рідної Школи”, Червоного Хреста та Ліги Українських Жінок. Брала участь у роботі “Просвіти” на Левандівці. Особливо натхненною була її участь у вокальному ансамблі “Відгомін”. У хорі натхненних голосів “Відгоміну” завжди, і майже до останніх днів життя, звучав чистий голос Надії Крутяк-Рудник, яка відійшла у вічність 28 квітня 2014 року.
Андрій КНИШ
Використана література:
«Згасла українська свічечка» Лідія Купчик – інтернет ресурс «Український погляд».
Спогади Надії Крутяк – Рудник – записані Андрій Книш
Світлини з домашнього альбому Надії Крутяк–Рудник.
Петро Мірчук «Нарис історії Організації Українських Націоналістів»
Жити в безперервному калейдоскопі подій, творчих проектів, цікавих ідей і пошуку в повсякденні чогось неймовірного, встигати виховувати трьох дітей та реалізовувати себе професійно — на це спроможна хіба що жінка. Уляна Мороз — директор і художній керівник Львівського обласного театру ляльок, керівник Майстерні „Мистецький простір“, режисер фестивалю „Тустань“ знає, як перетворити життя в справжнє святкове дійство.
— Що спонукає Вас до творчості?
— Творчість — необхідна складова мого існування. Щодень мушу хоча б кілька хвилин щось творити. Якщо не вдається впродовж дня, то можу навіть посеред ночі малювати, витинати, шити-вишивати, декорувати… Зрештою, свої проекти реалізовую завдяки тому, що щодня хоча б трохи часу приділяю для роботи над ними. Буває й таке, що гуляю з дітьми чи щось роблю вдома і раптом… з’являється якась ідея!
Уляна Мороз
— Звідки витоки Ваших творчих поривань?
— Батьки мали самодіяльний театр „Мета“. Тож у нас вдома постійно щось діялося. Перший мій дитячий спогад дуже яскравий: батьки готували виставу „Дракон“, за твором Юрія Винничука. Для декорації робили величезні півметрові та понад метр драконячі яйця з пінопласту і вся хата була закладена цими яйцями, вони обклеювали їх пап’є-маше, розмальовували. А на прем’єрі вистави, я побачила, що наші творіння — частина великого дійства. Мене це дуже вразило. Врешті, таке театрально-фестивальне дитинство сформувало мій світогляд.
Уляна Мороз з чоловіком та дітьми
— Із чого почалося захоплення режисурою?
— Мені було 13 років і я поставила казку „Івасика-Телесика“. В нас у родині багато дітей і коли ми відпочивали в Карпатах, я організувала таку виставу. То був мій перший проект. Навчаючись у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша (напрям художній текстиль), мала завдання організувати дійство до 100-річчя Володимира Сосюри. Тоді, через його ранню творчість, я заново відкрила для себе цього неймовірного письменника. Це був мій перший самостійний проект. Згодом зрозуміла, що мені бракує „інструментів“ для подальшого розвитку, тож вступила в Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. А паралельно ще й здобувала освіту в Українській академії друкарства (графіка оформлення книги), бо мама наполягала, що режисура — не жіноча професія. Після навчання почала свою режисерську роботу в Дрогобицькому театрі.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
— Майстерня „Мистецький простір“, яку Ви створили, це щось інше, ніж театр?
— Це об’єднання різних мистецьких напрямів — художників, музикантів, акторів… Зрештою, це творення самого простору, який стає основою дійств. І це не звикла театралізація, як відтворення дій, а те, що межує з філософією, експериментом, пошуком глибинних змістів, нестандартних образів…
— Які Ваші найновіші проекти?
— Нещодавній великий проект — „Кордон“, який допоміг збирати кошти для АТО. До певної міри це була й внутрішня психотерапія. Мій брат у той час воював на передовій. А коли там твої рідні, то час йде по-іншому і постійно мусиш, щось робити, щоб допомагати. Завдяки виставі „Кордон“ ми купили для воїнів авто і ще багатьом допомагали осібно. А з вертепування на Різдво передали ще 20 тисяч гривень одному воїнові на лікування.
Уляна Мороз у театральному дійстві
— Над чим зараз працюєте?
— Продовжую роботу над проектом на Шевченківську тематику. Він досить складний, бо не має рішення на рівні побутового чи літературного театру. Намагаємося винайти щось нове. Взагалі, Шевченко в моїй творчій діяльності посідає чільне місце: режисерську справу починала з вечорів Шевченка, що дало поштовх вчитися далі, в поліграфії оформлювала цікавий проект. Мій Шевченко — це Шевченко, який змінив Україну, дав нам право на майбутнє, ставши своєрідною точкою відліку. Романтична манера, яку він обрав для своєї творчості — це „частота“, яку сприймали в той час. Розшифровуючи його твори, потрапляємо на неймовірний пласт історичної пам’яті, культури — усвідомлення свої потужності в минулому, скарбу мови, місії еліти, геополітичного й історичного місця народу на Європейській арені. Зараз працюємо над проектом за поемою „Великий льох“. Особливу увагу акцентуємо на образі трьох лірників, які символізують деградовану еліту. Лірники для Шевченка — вища каста, вони несли історичну пам’ять, а тут лірники йдуть заробляти на розкопках Богданового льоху. Він показує, що еліта не розуміє своєї місії, маючи ключі до цього льоху, не знають, що з ними робити. Він демонструє потребу народу в еліті, яка знає, що таке історична пам’ять. Це надзвичайно актуально і для нашого сьогодення.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
— Чи готові глядачі до таких експериментів?
— Глядача треба також вчити. Пропонуємо інший „продукт“, демонструючи, що може бути інший підхід. Звичайно, це не проста робота. Майстерня — це потреба шукати форми, простір, спосіб говорити про тонкі речі, і знаходити шлях між філософією та театром. Хочеться, щоб це було модерно і залишалось актуальним, як і самі слова Шевченка. Робота майстерні якраз і полягає в тому, щоб знайти актуальне трактування. Я взагалі переконана, що такий пошук має бути постійний, бо митець, який не шукає — помирає як митець.
— Як бачите розвиток театру ляльок, який нещодавно очолили?
— Я люблю театр. Для мене це територія мистецтва, яке повинне нести щось цінне. Маю маленьких дітей і, йдучи в ляльковий театр, очікую мистецтво такого рівня, щоб хотіти прийти знову. Це мусить бути висока якість, бо саме змалечку формуємо особистість. У якісній виставі має бути закладений сенс для дітей і дорослих. Звичайно, треба оновлювати репертуар, розвивати театр. Та передовсім, маю сформувати команду, яка мислитиме сучасно, творчо, комплексно і думатиме про перспективу. Діти — щирий глядач, якщо їм як не подобається, то вони просто не дивляться. Хочеться втрапити „в десятку“: вистава має бути не добра, а ідеальна і лише з грамотною командою це вдасться.
Уляна Мороз на фестивалі “Тустань”
Крім того, треба брати участь у різноманітних фестивалях, загальноміських акціях. Це розвиває акторів і дає ширші можливості для співпраці театру. Вже зараз є багато ідей для спільних проектів, зокрема з музеями. Адже мистецтво — це живий об’єкт. Це те, що зараз і в цьому просторі. Його треба розвивати, коли воно архівується, то застигає. А з дитячого театру починається культурне, естетичне, мистецьке, інтелектуальне, формування нового покоління. Діти, які приходять у ляльковий театр колись стануть науковцями і політиками, міністрами і вчителями, і їх перше яскраве враження з театру супроводжуватиме їх все життя. Я хочу прикласти всі зусилля, щоб ті враження були найякіснішими! Ляльковий театр — це мистецька колиска, я рада, що можу долучитися до неї.
Людство завжди мріяло зберегти у своїй пам’яті важливі події, щоб знову і знову переживати хвилюючі моменти. «Спинися мить, бо ти прекрасна», написав свого часу Й. Гете у своєму епохальному творі «Фауст». Саме такі миті життя міста зберегли для нас світлини польського фотографа Адама Ленкевича. На цих фото немає кольору але стільки відтінків…
Листівка із зображенням Львівського оперного театру та її зворотна сторона. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Листівка із зображенням Львівського оперного театру та її зворотна сторона. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Адам Амбросій Ленкевич (Lenkiewicz Adam Ambroży, 1888 – літо 1941) – польський фотохудожник та туристичний активіст. Доля приготувала для цього уродженця Надсяння, одного із синів багатодітної родини тривале перебування у місті Лева. Після закінчення реальної гімназії у Львові, Адам вступив у 1906 році на інженерний факультет Львівської Політехніки. Після двох років змінив місце навчання на філологічний факультет Львівського університету, який закінчив у 1915 році. Від 1916 року Ленкевич викладав у Жіночій Гімназії імені Королеви Ядвіги у Львові, а потім протягом 1930 – 1939 років у Державній Технічній Школі.
Застигла для історії львівська кам’яниця. Листівка. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Вежа костелу бернардинців навесні. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
З 1921 року Адам зайнявся фотографією, під впливом інженера Стефана Пазірського (із сестрою якого митець одружився ще 1915 року), видатного художника-фотографа. У 1925 році Ленкевича було прийнято до Львівського Товариства Фото (LTF), а з січня 1927 року він кілька років був головою цієї організації. LTF організувала у 1928 році Міжнародний фотографічний салон у Львові, а також II З’їзд Товариства фото Польщі.
Нічне освітлення Латинської катедри. Перша чверть ХХ століття. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Домініканський собор у львівську ніч. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Адам Ленкевич був співзасновником і головою львівського відділення Польського Татранського товариства (1928 – 1939). Опублікував численні матеріали про Горгани. Його фотографії були основою для серії листівок, що були надруковані, зокрема, у вигляді наборів про Львів. Роботи митця часто були ілюстраціями до публікацій про Гуцульщину та Львів.
Вид на будинок Шпрехера, пам’ятник А. Міцкевичу та Латинську катедру. Фото А. Ленкевича.
Курган Люблінської унії поблизу Високого Замку. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Під час Другої світової війни Адам Амбросій Ленкевич був членом польського руху опору. Арештований органами радянської держбезпеки 17 березня 1941 року. Подальший розвиток подій у житті відомого фотографа достеменно не відомий. Польський науковець Збігнєв Войцік (Zbigniew J. Wójcik) твердить, що Адам Ленкевич зник безвісті десь на безкраїх просторах Радянського Союзу. Натомість редакційні статті сайту «Фото Старого Львова» твердять, що фотографа розстріляли у тюрмі на Лонцького (зокрема, у статтях «Унікальні фотографії довоєнного Львова Адама Ленкевича» і «Храми передвоєнного Львова у об’єктиві Адама Ленкевича»).
Гетьманські вали, сучасний проспект Свободи. Фото А. Ленкевича.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Фото А. Ленкевича.
Він зумів зупинити мить. І вона дійсно прекрасна… На обличчі того Львова ще немає шрамів останньої війни. Він потопає у весняному цвітінні вишень та кутається в прохолодну мряку галицької ночі. Ці будинки і далі стоять вглядаючись вікнами-очима в метушливі площі чи дрімаючи в тіні дерев. Вони все пам’ятають. Навіть ті миті коли людина створювала їх копії із світла та фотоплівки…
В четвер, 30 березня 2017 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться відкриття фотовиставка робіт Йосип Сивенький під назвою «Рани».
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький презентуватиме проект, над яким працює з 2014 року. Його герої – військові, пошматовані війною, але зі світлими поглядами і вірою в краще майбутнє. Кожна світлина – це міні-історія важкопораненого і скаліченого українського солдата під час Євромайдану і АТО.
Артем Запотоцький
Експонати показують страждання від нестерпного болю, посттравматичний стресовий розлад, незмогу ходити, відсутність частин тіла, залежність від знеболювальних препаратів. Героїв проекту об’єднує дві речі: сильний фізичний і емоційний біль, а також адаптація до нового життя після поранення.
В’ячеслав Буйновський
Загалом проект «Рани» призначений для інформування і заохочення до дискусії українців про масштабну реінтеграцію поранених солдатів до повсякденного життя, обговорення питань про необхідність довгострокової програми медичного обслуговування, пенсійне забезпечення, курси фізичної терапії, перепідготовку та майбутню зайнятість, брак в Україні необхідної інфраструктури для людей з обмеженими можливостями.
Оглянути фотодокументальний проект «Рани», ознайомитися з роботами Йосипа Сивенького у Львові можна буде у Музеї історії релігії, що на площі Музейній, 1.
Василь Пелиш
Довідка про автора
Йосип Сивенький (1978 р. н.) – американець українського походження, який почав відвідувати Україну ще підлітком – у 1990-х роках. Спеціалізується на репортажній, портретній, пейзажній фотографії.
Володимир Гончаровський
У 2003 році приїжджав до України як стипендіат Програми студентських обмінів імені Фулбрайта. Зараз реалізує проект як стипендіат Програми академічних обмінів імені Фулбрайта у 2014-2015 роках.
На його українських світлинах люди, інфіковані ВІЛ, хворі на СНІД, туберкульоз, рак; є діти з важкими психічними та фізичними розладами, що проживають у притулках; жертви Чорнобильської катастрофи; учасники Євромайдану, українські військові.
Олександр Дарморос
Роботи Йосипа Сивенького були представлені у багатьох музеях і галереях Швейцарії, Франції, США, Німеччини, Нідерландів. Він працював фотокореспондентом у країнах Східної Європи, Центральної Азії, Африки, Близького Сходу й у Північній Америці. Його фотографії публікуються в різноманітних виданнях.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
