Працівники музею-заповідника “Олеський замок” звернулися з відкритим листом до Президента України Петра Олексійовича Порошенка з проханням захистити їх від тиранії та деспотизму директора Львівської Національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тараса Возняка, повідомляє Музейний простір.
Президенту України п. Порошенку П.О.
від працівників Музею
“Олеський замок”
Лист – звернення
Я, Сабодаш Тетяна Олексіївна, головний хранитель музею – заповідника “Олеський замок”, відділу Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького, звертаюсь до Вас від імені працівників музею по допомогу та захист.
Справа в тому, що відколи у Львівській національній галереї мистецтв призначили нового директора – Возняка Т.С. – тут відбуваються дивні речі. Під приводом проведення реорганізації в музеї почалася травля працівників, безпідставне звільнення з роботи та звинувачення в крадіжках, підміні експонатів, корупції.
Тепер дійшла черга і до працівників “Олеського замку”, так, зокрема завідуючого замком Соломку Р.П. звинувачують у зникненні монет, мене, Сабодаш Т.О. , головного хранителя музею ( стаж – понад 40 років), звинувачують у підміні музейних експонатів. Усі пред’явлені мною документи засвідчують, що це є груба фальсифікація, брехня, але на нинішнього директора це не діє, бо він собі поставив за мету оновити “корупційний” склад музейних працівників.
Люди бояться вголос сказати слово, бо будуть звільнені з роботи. Олесько – це невеличке містечко і, крім замку, роботи не знайти. Шановний Міністр культури Є. Нищук прекрасно знає про полювання на відьом в Галереї, про недопустимий як для музею психологічно-моральний клімат, направлений на знищення галерейного колективу. Численні виступи, звернення, прес-конференції львівської інтелігенції нічого не дають. “Цар” продовжують засідати на троні і ганити усіх підряд “корумпованих” працівників (звичайно, окрім наближених).
Виникає питання – хто уповноважив людину, яка відверто використовує своє службове становище, розправлятися з музейними професіоналами?
Ось короткий список людей, яких звільнили:
Пшик В. – заступник директора з наукової роботи;
Мокрій Р. – зав. реставраційними майстернями;
Корнєєва Г. – завідуюча комплексом “Русалка Дністрова”;
Гупало Н. – завідуюча замком у Золочеві.
Це люди, які пропрацювали в галереї від 20 до 40 років, це професіонали, які завжди стояли на сторожі музейних цінностей!
Що ж у нас відбувається? Може повернулись часи сталінських репресій, коли людей оббріхували, називаючи ворогами народу?! А може Возняк Т.С. взяв собі за дороговказ методу “справедливой” Росії (адже він політолог, а не музейник), яка безпідставно та безкарно звинувачує і судить українців???
Може досить займатися шантажем працівників, а глянути хоча би одним оком на господарський стан Олеського замку, де скоро заваляться всі дахи і повилітають гнилі вікна??
Ми, колектив Олеського замку, віримо, що живемо в демократичній, правовій державі і сподіваємось на те, що отримаємо захист нашої професійної честі і гідності у своїй державі, а не в Європейському суді.
Виникає питання – чи має моральне і юридичне право така людина (на яку до того ж вже заведено декілька судових справ) очолювати відомий музейний заклад, знану духовну інституцію??
Ми, звичайні музейники і громадяни України, безапеляційно віримо, що єдиною людиною, яка здатна зупинити це свавілля, є Ви – наш Президент, якого ми обирали.
З повагою, від імені колективу Олеського замку, Сабодаш Т.О.
Модна фотосесія у напівзруйнованому костелі в селі Годовиця
У напів зруйнованому костелі у с. Годовиця, що за 20 км від Львова, для якого скульптор Йоган Георг Пінзель створив свої шедеври і які експонувались у Луврі, влаштували модну фотосесію. У такий спосіб автор ідеї – дизайнер Івона Лобан намагається привернути увагу широкої громади до святині, аби вберегти її від знищення. Про це ІА ZIK повідомила Івона Лобан.
Цей захід став продовженням культурно-мистецького проекту «Під Зорею Пінзеля», який відбувся 18 вересня у Львові.
Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року
«Усе робимо для популяризації Пінзеля серед широкої аудиторії. На мистецькі акції здебільшого приходять люди мистецтва. А я б хотіла, щоб Пінзеля, як і Мікеланджело, знав кожен, – зазначила Івона Лобан. – Адже кожна українська дитина знає, хто такий Мікеланджело. Але не кожен малюк чи молода людина чула про Пінзеля, що його твори були у Луврі».
Саме тому Івона Лобан, натхненна Пінзелем, створила колекцію моди.
«Коли колекція була створена, настав час її сфотографувати і показати більшій аудиторії, адже не всі люди мали нагоду прийти на показ у Палаці Потоцьких у Львові. І тут згадали про те, з чого все починалось», – зазначила дизайнер.
Івона Лобан
Івона Лобан із моделями поїхала в Годовицю у храм, для якого Пінзель робив свої скульптури.
«Мене дуже вразив той костел. Боліла душа від того, що він перебуває у жахливому стані, що він не відреставрований, хоча це перший бароковий храм в Україні і там були найгарніші скульптури Пінзеля, які їздили в Лувр», – зазначила вона.
Дизайнер зізналася, що не очікувала, наскільки гармонійно її одяг дивитиметься серед старих стін: «Ми зробили колосальні зйомки. Вони виявилися унікальними, оскільки фрески повністю відповідали кольорам колекції. Ця гармонія нас просто вразила, тому цим хочеться поділитися».
Модна фотосесія у напівзруйнованому костелі в селі Годовиця
Вона додала, що таким чином через колекцію, моду привертає увагу до храму.
«Можливо, серед тих людей, хто побачить колекцію, будуть бізнесмени, громадські діячі, можновладці, які знайдуть можливості допомогти цьому храму. Якщо він зруйнується, це стане страшною ганьбою для України. Зараз кожен день на рахунку. Уже одна арка, на якому тримався дах, обвалилася, залишилась лише одна. Реставратори кажуть: якщо дочекаємося обвалу ще одного склепіння, то не матимемо що реставрувати», – наголосила Івона Лобан.
Нагадаємо, минулого року ЗМІ писали про те, що костел у Годовиці на Львівщині є ровесником та «братом» собору Св. Юра. Саме так, адже він будувався в той же час та тими ж майстрами, що й основна святиня греко-католиків. Його архітектор Бернард Меретин, але найбільше відомий він своїм вівтарем – творінням рук видатного Пінзеля. Зараз храм руйнується на очах.
Чи знали ви, що на Львівщині знаходиться один із найстаріших санаторіїв та курортів Європи? Якщо ні, то сьогодні ми хочемо вас познайомити із історією появи курорту в містечку Великий Любінь, яке знаходиться в Городоцькому районі Львівської області.
Великий Любінь. Загальний вигляд курорту, 1925
Сприятливі кліматичні умови та лікувальна сірководнева вода стали причиною появи у 1778 році першого санаторію в містечку. Проте про цінність та властивості цілющої води було відомо набагато раніше. Так про тутешні джерела писав ще особистий лікар короля Стефана Баторія у 1578 році.
Великий Любінь. Вілла Софія , 1925
Великий Любінь. Вілла Софія , 1925
Великий Любінь. Вілла Софія , 1925
На початку ХІХ століття власником містечка стає Людвік Яблоновський (1810—1887), саме в його період місцевість стає відомою як курорт. У 1820 рокі стараннями Маріанни Яблоновської у Любені споруджено купелі для заможних відпочиваючих зі Львова.
Курорт у Великому Любені. Ресторан, 1925
Курорт у Великому Любені. Ресторан та театр, 1928
Курорт у Великому Любені. Танцювальна зала, 1930
Наступним власником маєтку став І. Бруннер, який виграв село в карти у Яблоновського. У його власність перейшов також курорт у Великому Любені. Бруннер почав реконструкцію курорту, побудував водолікарню, житлові будинки. За короткий час Великий Любінь став відомим європейським курортом.
Великий Любінь. Палац Бруницьких, 1939
У 1849 р. курорт отримує нового власника барона К. Бруницького (1820—1890). Костянтин Бруницький збудував сучасні купелі, пансіонати і готелі. Кількість гостей значно зросла після підведення у 1903 р. залізничної гілки зі Львова. Для лікування використовувалися води з п’яти джерел, з-посеред яких найвідомішими були джерела Адольф і Людвік.
Великий Любінь, 1933
Великий Любінь. Санаторій, 1930
Великий Любінь, 1925
Великий Любінь. Каплиця, 1925
Великий Любінь. Купання в Верещиці, 1926
Сьогодні курорт продовжує свою діяльність і всі бажаючі можуть відчути на собі цілющі властивості води, якою лікувався сам король Стефан Баторія.
Площа перед Театром імені Марії Заньковецької, де колись стояв Низький замок. Поштівка 1964 року
Наступного тижня археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України розпочнуть дослідження на площі перед театром Заньковецької.
За історичними даними, саме тут у ХІІІ столітті був побудований львівський Низький замок – резиденція сина Данила Галицького – Лева, на честь якого і назвали місто.
Замовником досліджень є управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.
Низький замок. Малюнок Франца Ковалишина (кінець ХІХ ст.)
«Місто давно чекало на ці дослідження. Ми би дуже хотіли знайти рештки церкви Святої Катерини, про яку всі говорять, але ніхто точно не знає, де вона розташована. Сподіваємось, нам вдасться її локалізувати і відкрити ще одну сторінку давньої історії Львова», – розповіла начальниця управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко.
Цьогорічні розкопки проведуть на території лише 30 кв. м. За словами директора «Рятівної археологічної служби» Олега Осаульчука, ці роботи дадуть основу для подальших наукових досліджень Низького замку.
Ористарх БАНДРУК
Князь Лев Данилович
«Це унікальна можливість науковцям дослідити резиденцію князя Лева. Адже через брак архівних матеріалів та археологічних досліджень цієї території, нині маємо обмаль інформації про зовнішній вигляд та точне розміщення замку. Маємо певну картографічну інформацію і сподіваємось її уточнити», – розповів Олег Осаульчук.
Перша згадка про Низький замок датується 1292 роком. Замок був побудований князем Левом, сином Данила Галицького, в 1270-х роках, і згодом саме сюди перенесли княжий двір з Високого замку.
Реконструкція Низького замку у Львові
З історичних джерел відомо, що Низький замок спершу був дерев’яний, а потім його збудували з каменя і цегли. Він мав власні мури і вежі, рови і вали. Всередині був палац, каплиця Святої Катерини з дерев’яною дзвіницею і житлом пароха, судові та архівні приміщення, в’язниця тощо.
Спершу пожежа 1565 року, а пізніше і постійна волога від ріки, суттєво знищили замок. 1802 року австрійська влада продала руїни фортеці, і з замкового каменю збудували частину кам’яниць на вулиці Краківській.
Наймасштабніший проект з оцифрування архівних документів стартував у Львові. Як повідомляв 5.UA, над архівами радянських репресивних органів працюють представники чеського Інституту досліджень тоталітарних режимів та історики національного музею “Тюрма на Лонцького”.
Задля реалізації задуму чехи привезли спеціальні сканери та комп’ютери. Насамперед науковці планують оцифрувати близько 6 тис. справ репресованих у 1939-1941 роках. Це час, коли Польща була розділена між Радянським Союзом та Третім Рейхом. Тоді люди, рятуючись від репресій, намагалися нелегально перетнути кордон із СРСР, і потрапляли в руки прикордонників та НКВС.
Архівні документи – унікальне джерело, наголошують історики. Окрім анкет та протоколів допитів, там також містяться особисті речі репресованих осіб. Усі документи фахівці планують оцифрувати впродовж півроку. Потому електронні копії передадуть до львівського СБУ, музею “Тюрма на Лонцького” та архіву Центру досліджень визвольного руху.
“В українських архівах ми шукаємо документи НКВС і КДБ, які стосуються чехів та чехословацьких громадян, репресованих у Радянському Союзі… Які стосуються біженців із території Чехословаччини, що втікали в 1939-1940 роках перед нацистською окупацією”, – каже історик із Чехії Адам Грагілек.
“Серед справ є чимало конфіскатів, особистих речей, документів конкретно взятих людей. Ці кримінальні справи є унікальним джерелом, тому що дають можливість дізнатися більше про конкретно взяту людину. Ким вона працювала, чим займалася”, – розповідає гендиректор Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” Руслан Забілий.
Сьогодні пропонуємо Вашій увазі другу частину історії галицького летунства у викладі Івана Лемківського (1938 р.)
Орґанізаційний розвій
Команда Летунської Сотні енерґійно взялася за орґанізційну працю. Першу увагу звернено на вишкіл фахових сил. Найперше сховано в Краснім школу летунів і зорців, а відтак ряд ріжного роду спеціяльних курсів.
Літак «Ньюпор»-17 який використовувався у Летунському відділі Галицької армії та Повітряному флоті УНР. На передньому плані підстаршина Володимир Пилипець. Фото з видання: Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях (матеріяли до історії). — Вінніпег, 1958
Вишколено на швидку руку кількох старшин і підстаршин на взірцевих летунів – але школа найшла свій траґічний кінець 5 лютого 1919 року, коли в часі викладу про механізм і ділання летунських бомб вибухла, через неосторожність викладаю чого полк. Губера, бомба в його руках. Наслідки були жахливі: Дах і стіни бараку, в якім відбувалися виклади,вилетіли на парусот метрів вгору і на боки. Зі всіх присутніх летунів лише трьох було тяжко ранених – решта розірвані! Згинув сам полк. Б. Губер., пор. Василь Томенко, пор. Лупул, пор. Гумецький Орест, хор. Хазбулат Кануков, хор. Михайло Нестор, Хор. Олекса Басон і хор. Швець, – весь цвіт літунства УГА.
Школу вже не відновлено – бо нащастя наспів в коротці з Відня транспорт більшої скількости фахівців.
В тім часі, перша половина лютого 1919 року, в ганґарах Летунської Сотні в Краснім було около 80 літаків з чого третина вповні пригожа до боєвих і розвідчих летів. Одначе команда сотні не вгавала в дальших орґанізаційних заходах.
Значно збільшений персональний і матеріяльний склад «Летунської Сотні» в Краснім, перейшов межі орґанізації летунської сотні нормального складу. Рішено орґанізацію літунства УГА зробити більше гнучкою і приспособити до пекучих потреб фронту і самої УГА.
Все летунство переформовано в «Перший Летунський Полк УГА» – комендантом полку зістав наступник полк. Б. Губера, полк. князь Кануков.
«Перший Летунський Полк УГА».
Цю частину, зовсім окрему від всіх інших частин УГА, так під оглядом приділу, боєвої праці, адміністрації і т.д. розпочали формувати в другій половині лютого 1919 року. Початковий, визначений плян, обіймав задуманих 4-5 полевих летунських сотень, по одній для кожного корпусу УГА. Спершу сформовано відразу 2 летунські полеві сотні, одну запасову і Кіш в Краснім.
«Перша Летунська Сотня» цього полку, під командою поручника-летуна Хруща, залишила Красне і виїхала до села Дуліби під Стриєм, в розпорядження команди ІІІ-го корпусу УГА.
«Друга Летунська Сотня», під командою полк. кн. Канукова, залишилася в Краснім. Полк. кн. Кануков був одночасно ще і полковим комендантом і як такий був підчинений впрост Начальній Команді УГА.
Окремими формаціями були: «Летунський Вишкіл», який утворили нате, щоби від тяжити старшин-летунів із сотень від праці вишколу нових летунів.
«Летунська База» у Краснім – була головною і одинокою базою для матеріяльного поповнювання літаків і їх направою. Перша сотня мала у Дулібах ще свою полеву майстерню, але всі більші направи переводили лише в Краснім.
Український літак на військовім летовищі в Краснім (фото з чсопису “Літопис Червонї Калини”)
Команда летунського полку розвивала свою діяльність дуже енерґійно, особливо в вишукуванні летунського майна на Наддніпрянщині. В Києві в часі евакуації України німецькі війська залишили свій великий летунський парк. Все це опинилося в Краснім. Незабаром, зовсім випадково, віднайдено коло Проскурова величезний летунський парк, понад 100 штук літаків, найновіших зразків з 1917 року.
Команда летунського полку вислала своїх летунів до Проскурова, котрі пригідний матеріял висортували, навантажили до ваґонів і привезли до Красного. В тім часі згинув один з найкращих летунів, а це місто-старина-летун Кавута, який піднісся на ним самим вибранім літаку та недалеко Проскурова впав і згинув.
Придніпрянський «Летунський Інспекторат» щедро спомагав «Летунський Полк УГА». Багато старшин цього інспекторату, а наприкінці і сам інспекторат, опинилися в Краснім. Прибув туди і «Київський Авіо-Дивізіон» в складі: штаб дивізіону, 3 літаки, полева майстерня і 30 ваґонів майна.
Наддніпрянці-старшини, що прибували до Красного, були висококваліфікованими фахівцями всяких летунських спеціяльностей. Були між ними летуни боєвики і зорці, бомбометчики, фотоґрафісти, конструктори і т.д. Всіх їх дуже радо приймали до полку в Краснім.
Ця доба вчасної весни 1919 року є найкращим періодом розвою літунства УГА – і найбільшим орґанізаційним розмахом.
Літаки 2-ї летунської сотні Летунського відділу Галицької армії, зліва направо: «Ллойд» Ц.5, «ЛВГ» Ц.5, «Бранденбург», «Ньюпор»-21, м. Красне, весна 1919 р. Фото з часопису «Український Скиталець»
На коротко перед першим відворотом зорґанізовано «Летунський Кіш» у Краснім. «Летунський Вишкіл» наладнав у Краснім дві школи, а це одну для зорців, а другу для вишколу обслуги літаків. Ще окремо вишколювано – в окремих курсах – летунів так боєвих як і розвідчих.
Приближення большевицького фронту зі сходу до Збруча викликало потребу частої та зміцненої розвідки в напрямі большевицьких військ. Спершу цю працю виконувала друга летунська сотня з Красного. Однакож ця сотня була неімовірно перетяжена боєвими і розвідчими летами на фронті І-го і ІІ-го корпусів УГА, бо перша летунська сотня обслуговувала лише ІІІ-ий корпус УГА. З цеї причини засновано «Третю Летунську Сотню», котрій присвячено дуже велику увагу, мабуть через факт, що вже заходила можливість переходу УГА через Збруч. На цю тему вже йшли розважування в Начальній Команді УГА, бо було відоме, що з Франції ідуть дивізії ґен. Галлєра.
«Третя Летунська Сотня» в силі 5 літаків відійшла з Красного до Тернополя.
Цей період був кульмінаційним в розвою летунства УГА. На цю добу припадає найінтензивніша праця галицького летунства.
«Путобальонна Сотня»
В березні 1919 року прибув з Наддніпрянщини повний матеріял для «Путобальонної Сотні». Привезено 2 привязні бальони зі всім потрібним для них матеріялом.
Повітроплавний відділ полк. Козакова при ІІІ копусі УГА в Рогізні біля Самбора, 1919 р. (фото з часопису “Літопис Червоної Калини”)
Була це летунська частина, організована зовсім окремо від «Летунського Полку УГА» – з котрим орґанізаційно не мала ніякого зв’язку. Приказом Начальної Команди УГА розділено цю сотню на дві частини по одному бальонові, кожну чету приділено до іншого корпусу – а це до ІІ-го і ІІІ-го корпусу УГА.
Обі чети розпочали свою працю негайно після приділення до обох бальонів персоналу і скорострілів для оборони цих бальонів. Працювала ця сотня до кінця квітня 1919 року, коли її стягнули до запілля для направи ушкоджених бальонів і вишколу нового персоналу. В травні рухнув фронт, настала маневрова війна, в часі котрої привязні бальони не могли мати жадного примінення і ця сотня позістала в резерві при команді ІІ-го корпусу УГА.
В часі відвороту УГА, цю сотню розв’язано, а бальони і весь матеріял пропав.
Діяльність летунства УГА в Галичині.
Діяльність летунства обіймала всі ділянки цеї служби. Спершу сповняла лише розвідчу і обсерваційну працю на цілім тодішнім фронті УГА, що вимагало всіх сил і повного фізичного і психічного напруження. Праця йшла від січня 1919 року щодня, головно над Львовом і залізничними шляхами Львів-Перемишль і Львів-Рава Руська, де приходило до дуже частих сутичок з другою стороною.
Повітроплавний відділ полк. Козакова при ІІІ копусі УГА в Рогізні біля Самбора, 1919 р. (фото з часопису “Літопис Червоної Калини”)
До більшогобою прийшло в квітні 1919 р. на залізничнм шляху Львів-Перемишль, коли два літаки УГА летіли на захід. Перший віз бомби і провірював терен вздовж залізничного шляху. Цим літаком кермував тоді ще четар, Шепарович, зорцем був булавний Кліщ. Другим літаком кермував поручник Рудольфер і він творив охорону власного літака.
З появою цих двох літаків над Львовом піднялося кілька польських літаків, котрі негайно заатакували галицькі літаки. Пор. Рудольфер з місця став до оборони першого літака, щоби цей зміг відлетіти з місця бою. Вивязався воздушний бій, в чаі котрого скоростріл пор. Рудольфера, поцілений кількома кулями, перестав стріляти. Пор. Рудольфер, вже зовсім безборонний і до бою неспосібний, мусів з місця бою усунутися. Він спустився через хмари майже аж на самі дахи Львова, чим скрився перед переслідуванням і щасливо вернувся до своєї бази в Краснім. Також і бомбометному літакові вдалося щасливо вернути до бази.
До менших і більших повітряних сутичок доходило чато – тимбільше, що літаки УГА залітали на 700-800 км вглуб запілля противника. В тім часі літаки не осягали такої скорости лету, як сьогодні і віддаль 700-800 км потребувала 6-7 годин лету.
З боєвих завань літаків УГА треба згадати окремі обстріли частин військ противника на маршах. Літаки при цих нападах знижувалися на висоту 200-300 метрів і звідти розпочинали обстріл зі скорострілів не зважаючи на те, що скоростіли на літаках не мали приспособлення для стрільби вділ та що тоді УГА відчувала дошкульний брак стрілива.
Франц Рудорфер
Зі значніших летів доконано найбільше боєвих летів над Львовом, бо дол 15-18 летів. Над Перемишлем около десяти. Були ще лети бомбометні, для спричинення якнайбільшої матеріяльної і моральної шкоди. За ціль бомбардовання служили спеціяльні обєкти пр. у Львові головно залізничний двірець і елєктрівня. Під час другого з черги бомбометного лету над Львовм ушкоджено львівську елєктрівню в такий сильний спосіб, що вона була довший час нечинна. Дальшою з черги ціллю бомбометних летів був залізничний шлях Львів-Перемишль. В цім районі відбулася найбільша скількість налетів літаків УГА на піхоту противника – особливо в підготовчім періоді концентрації цеї піхоти дл ярішучого наступу на УГА. З цих летів повертали літаки до Красного майже завсігди з рядом дір в кадовбі і крилах літаків. Деколи були ушкоджені і мотори.
В цих летах відзначувалися спеціяльно летуни-наддніпрянці, а до своє траґічної смерти полк. Б.Губер. Очевидець воздушних боїв пол. Губера, знавець летунства, твердить, що його боєва тактика була чудом летунської боєвої техніки. Після його смерти, примат був весь час в руках сот. Євського – рівнож наддніпрянця, який зістрілив 9 літаків.
З дальших завдань летунства було кермовання далеким обстрілом нашої артилєрії і допомога піхоті УГА в наступах, а згодом прикривання відвороту бриґад УГА.
15 вересня 1772 року війська Габсбурґів зайняли столицю Галичини.
«У зв’язку з тим, що сьогодні, нарешті після 12. години російські царські війська разом з генералом Сірковим повністю відійшли від Львова, то вважав за необхідне повністю їх замінити і наказати батальйону гренадерів вступити в місто, а двом батальйонам з полку Його величності Фердінанда – в Краківське та Галицьке передмістя…», – доносив того дня до Військової ради у Відні генерал Андреас Гадік ¹.
Про події 1768–1772 років, вирішальні для Львова та Галичини, в радянський час практично не згадували, та й нині широкому загалу мало відомо про перипетії переходу міста від Речі Посполитої до держави Габсбурґів. Бо австріяки визволили тоді Львів не від польського, а від російського війська, яке кілька років “боронило” місто від поляків – барських конфедератів. А офіційна російська та радянська історіографія не дуже охоче згадує про випадки, коли росіянам доводилося щось комусь віддавати.
Генерал Андреас Гадік
Почалося все у подільському містечку Барі, де 29 лютого 1768 року частина шляхти організувала конфедерацію для порятунку Польщі від промосковської політики колишнього коханця Катерини ІІ, короля Станіслава Августа Понятовського. В ті часи російські агенти, серед яких були й представники магнатських родин, підкупом і шантажем вербували в Польщі прихильників цариці Катерини ІІ. А у червні 1768-го до Львова увійшов російський підрозділ під проводом генерала Міхаїла Крєчетнікова для “охорони від конфедератів, турків і гайдамаків”. І гайдамаків, страчених 1769 року на Гицлевій горі, пригнали до Львова саме російські війська.
27 травня 1769 року військо конфедератів підійшло до Львова й зайняло передмістя. Ставка вождя барських конфедератів Казімєжа Пуласького містилась у єпископському палаці на Святоюрській горі. Польськими королівськими та російськими військами командував тоді комендант Львова полковник Феліціян Коритовський, який відмовився здати місто. У ніч проти 2 червня конфедерати кілька разів штурмували львівське середмістя, тричі вдираючись на вали, але були відбиті. 5 червня надійшли свіжі російські сили, і конфедерати відступили від Львова.
А проте у ніч на 7 липня наступного 1770 року загін конфедератів під командою полковника Шиця несподівано зайняв Львів, розігнавши російську залогу полковника Траубенберґа. Та вже за кілька днів конфедерати відступили, прихопивши кілька гармат і 200 тисяч злотих з російської військової каси.
Після цього росіяни тримали в 1770–1772 рр. у Львові сильний гарнізон. Габсбурґи не могли спокійно дивитися на фактичну окупацію українських і галицьких воєводств Речі Посполитої. Ще 1770 року австрійське військо зайняло підкарпатські терени вздовж річки Дунаєць, які належали Польщі. Це ще не була анексія, а скоріше спроба поставити забороло можливому російському просуванню через Карпати.
Але поступово дійшло до того, що 5 серпня 1772-го повноважні представники Пруссії, Росії та Габсбурґів підписали в Петербурзі трактат про поділ польських земель. Кордон габсбурзької займанщини мав тягнутися від Сілезії вздовж річки Вісла до Сандомира, далі пролягати через Замостя та Грубешів до Західного Бугу і до Дністра. До складу створеного тут Королівства Галичини та Володимирії з князівствами Освєнцимським і Заторським увійшли українські етнічні землі (Галичина) та південна Польща (частина Краківського та Сандомирського воєводства).
Але ще до того, 14 травня 1772 року, військо Габсбурґів почало переходити кордон і займати належні їм від серпня землі Речі Посполитої. Командував австрійськими частинами генерал Андрeас Гадік граф фон Футак (1710–1790).
Для зайняття Галичини та Львова вирушив 8 червня зі Словаччини фельдмаршал-лейтенант Ніколаус (Мікльош) Естергазі (1714–1790) на чолі трьох полків гусарів і двох батальйонів піхоти. Його корпус перйшов через Лупківський перевал і 14 червня підійшов до містечка Лісько над Сяном.
Тут австріяки вперше спіткали росіян. Відтак російські офіцери супроводжували австрійські полки на шляху від карпатських перевалів до Львова. Не для того, щоби допомагати, а щоби гальмувати їх пересування. Російське військо не поспішало залишати галицькі землі, де за чотири роки нагромадило значні харчові запаси.
Цариця Катерина ІІ не дуже охоче віддавала австріякам Червону Русь (майбутню Галичину), бо планувала, що вона таки опиниться в Російській імперії. Але мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, який забравши 1744 року в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату за рахунок Львова та Руського воєводства (Галичини). Як писав львівський історик Броніслав Павловський, «на дні двосторонніх, приятельських стосунків крився взаємний антагонізм на тлі виняткових інтересів, яких головним об’єктом, як в дипломатії, так і в фактичній військовій окупації, було Руське воєводство, а зокрема місто Львів… І це не дивно, бо війська Катерини вже від кількох років займали цей край, під приводом боротьби з конфедератами, відтак почали вже вважати окуповану територію своєю здобутою власністю» ².
Фельдмаршал Естергазі особисто вирушив до Львова, щоби порозумітися з генералом Каменським, який командував російським військом у Галичині. Каменський натомість заявив, що не може пустити австріяків дала на схід від лінії Самбір–Яворів, бо має такий наказ від фельдмаршала Пєтра Румянцева (1713–1790), командувача І армії, що воювала тоді з турками.
Фельдмаршал Пьотр Румянцев
Не зважаючи на відмову, Естергазі вирушив 23 червня з Рудок до Львова в супроводі двох гусарських ескадронів. Але у місті перебувала сильна російська залога, яка гусарів не впустила, а лише самого Естергазі з 8 вояками особистої охорони.
Натомість 29 червня під Львів підійшло більше габсбурзьке військо, але і його росіяни далі не пропускали. Австріяки змушені були стояти табором між Кульпарковом і Скнилівком до середини вересня, чекаючи, поки росіяни залишать Львів.
Тим часом 25 липня прибув до Львова австрійський генерал Андрeас Гадік. Але і його впустили до міста лише з невеликим почтом, натомість своє військо він змушений був залишити для таборування біля Кульпаркова.
Лише 24 серпня 1772 року (після домовленості трьох монархів про перший поділ польських земель) віддав фельдмаршал Румянцев наказ генералові Каменському залишити Львів. Фельдмаршала Естергазі повідомили про це лише 3 вересня. Росіяни мусили забратися зі Львова до 6 вересня. Але затягнули свій відхід до 15 вересня, коли місто залишили останні російські загони на чолі з генералом Сірковим.
Наступного дня, 16 вересня місто залишив останній відділ польського коронного війська, який налічував 50 осіб. Міщани й довколишня шляхта не чинили опору австрійському війську.
Австрійські вояки в місті та в передмістях розташувалися в приватних помешканнях.
Військове командування Галичини, на чолі якого стояв генерал Андреас Гадік зайняло палац латинського архієпископа (тепер Ринок №9).
В сусідній кам’яниці №10 (колишньому палаці Любомирських) ще 1767 року влаштував собі резиденцію згаданий російський генерал Кречетніков, чиє військо, як пам’ятаємо, зайняло Львів під приводом оборони міста від барських конфедератів і гайдамаків.
Перший губернатор Галичини граф Йоганн Баптист Антон Перґен
З жовтня 1772 року в колишньому палаці Любомирських замешкав уповноважений цісарський комісар, а згодом перший губернатор Галичини граф Йоганн Баптист Антон Перґен (1725–1814). Він прибув до Львова 29 вересня, а у неділю 4 жовтня відбулася у Латинській катедрі його урочиста інавгурація та проголошення у Львові та Галичині влади цісаревої Марії Терезії.
Міська рада Львова ще намагалася зберегти вірність присязі польському королеві Станіславові Понятовському до кінця року, але 10 січня 1773-го на вимогу губернатора Перґена таки склала присягу Марії Терезії.
Наступними губернаторами були: Генріх Ауершперґ (1774–1780), Йозеф Бріґідо (1780–1794), Йожеф Секелі (1794–1795), Йоганн Ґайзрук (1795–1801), граф Йозеф фон Урмені (1801–1806), граф Генріх Йозеф Йоганнес фон Беллеґарде (1806–1813), Міхаель фон Клінмайр (1813–1814), Петер Ґесс (1810–1815), барон Франц Сераф фон Гауер (1815–1822). А 1821 року губернатори перебралися з Ринку до нової резиденції на Губернаторських Валах (тепер вулиця Винниченка).
Ігор МЕЛЬНИК
ПРИМІТКИ:
¹ Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986. – С. 97.
² PawłowskiB. Zajęcie Lwowa przez Austryę 1772 R. – Lwów, 1911. – S. 37, 38.
Вперше повстанські раритети, що переховувалися в родинних архівах, були знайдені під час польових експедицій чи випадково, понад півстоліття зберігалися як «речові докази» в архівах спецслужб, стають доступними. Вони будуть представлені в музейній експозиції, яку відкриють вже сьогодні, 19 жовтня 2017 року,о 16.00 у Львові в Національному музеї-меморіалі “Тюрма на Лонцького” (вул. С. Бандери, 1) з нагоди 75-річчя створення Української повстанської армії.
Про діяльність УПА, що боронила українців від німецької та радянської окупації, на виставці «Повстанські раритети» розповідатимуть унікальні артефакти із колекції музею «Тюрма на Лонцького», Центру досліджень визвольного руху та архіву УСБУ у Львівській області.
Промовистими експонатами виставки стануть особисті речі повстанців, вико
Тюрма на Лонцького
пні «архіви з бідонів», мапи та нотатники, фотонегативи та світлини, картотеки підпільників, грипси та штафети таємної пошти, печатки та штампи, засоби діловодства та тиражування пропагандивних матеріалів, а також одяг і предмети із ув’язнення.
У відкритті виставки візьмуть участь генеральний директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий, начальник Управління Служби безпеки України у Львівській області Олександр Ткачук та дослідник повстанського руху, історик Микола Посівнич.
Експозицію виставки можна оглянути в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1) з 19 жовтня без вихідних.
Музейні експонати по-різному сприймаються відвідувачами: одні відразу привертають увагу, інші – залишаються непримітними….
Соломія Крушельницька і з педагогом співу Фаустою Креспі. Мілан, 1896 рік. Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
В одній із експозиційних кімнат Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові на простінку висить одна невелика фотографія. На ній Соломія Крушельницька зображена поряд з жінкою, яка відіграла доленосну роль у професійному становленні української співачки. На звороті фото є напис, зроблений рукою Одарки Бандрівської: “Соломія Крушельницька з педагогом співу Фаустою Креспі в Мілані, 1896 рік.”
Соломія Крушельницька і з педагогом співу Фаустою Креспі. Мілан, 1896 рік.
Наскільки великим було наше здивування, коли всі зусилля дізнатися більше про Фаусту Креспі, виявилися марними! Безрезультатними були і наші звернення до музикантів в Італії… Однак цінними залишаються спогади сучасників Соломії Крушельницької.
Джемма Беллінчоні. Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
З доступних джерел вдалося з’ясувати, що познайомила С. Крушельницьку з Фаустою Креспі (?1866-1937?) італійська співачка Джемма Белінчоні (1864-1950), яка гастролювала 1893 р. у Львові.
“У Львівському театрі тоді виступали італійські співаки на гастролях. Соломія познакомилася з Беллінчіоні, співачкою з Мілано. Вона заохочувала Соломію поїхати в Італію вивчати спів. В Мілано могла б мешкати у неї, та могла б поручити добру учительку співу. Батьки не противилися, але нате треба було грошей… Соломія поїхала з батьком в Італію (осінь 1893).
Анна Крушельницька, Антін Крушельницький, Олена Крушельницька-Охримович, Осипа Крушельницька-Бандрівська. Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Заїхали в Мілано до Bellincioni, яка поручила на учительку Фаусту Креспі (Fausta Crespi). Батько з Соломією пішли до Креспі. Соломія зробила добре враження на Креспі. Вона сказала, що в Соломії лірично-драматичне сопрано, а не мецо сопрано і що треба переучуватися. Батько на це погодився, оставив Соломію в Беллінчіоні, а сам вернув в Білу. Грошей Соломії не вистарчило на довго, бо оплата за науку співу була дуже висока. По кількох місяцях гроші вичерпалися. Креспі з’орієнтувалася і заявила, що буде вчити Соломію безплатно”.
З листування Фаусти Креспі дізнаємося, що в її класі вчилися польки: Софія де Гудман-Жабчинська, Міхальська, Кошловська. Мабуть, це було однією з причин, чому Джемма Беллінчоні порекомендувала Соломії Крушельницькій саме Фаусту Креспі.
Рукопис Фаусти Креспі
Фауста Креспі відіграла ключову роль у подальшій кар’єрі молодої української співачки. Вона запропонувала їй змінити теситуру голосу з мецо-сопрано на лірико-драматичне сопрано, відкривши для Соломії Крушельницької ширші горизонти її вокальної кар’єри (адже головні партії в операх написані, переважно, для високих голосів).
Цінним джерелом інформації є листування Фаусти Креспі з Соломією Крушельницькою та батьком співачки о. Амвросієм (опубліковане у другому томі матеріалів про Соломію Крушельницьку, підготованих Михайлом Головащенком).
Соломія Крушельницька в Мілані
Фауста Креспі високо цінувала талант і працелюбність Соломії, всіляко намагалася її підтримати, допомогти. У листі до батька Соломії о. Амвросія вона захоплено писала про свою ученицю як унікальну людину і артистку: “Досі я ще не бачила жодної дівчини, що хоча б трохи скидалася на неї!… Соломія не тільки артистка душею, а й справжня людина, обдарована всім над міру! Що за чудове створіння! (Лист Фаусти Креспі до о. Амвросія Крушельницького від 29 жовтня, б.р.).
о. Амвросій Крушельницький з сином Володимиром і донькою Соломією
Щиро радіючи успіхам своєї учениці на Варшавській сцені, Фауста Креспі писала:
“…Уявіть собі мою радість і задоволення, коли я чую вияви захоплення Вашою бездоганною манерою співу! Або коли побачила і своє ім’я на сторінках впливової газети. Це, безсумнівно, тільки на користь мені, адже хто знає, можливо ті польки, що прагнуть навчитися нашого італійського бельканто, матимуть намір знайти вірне місце, де можна його опанувати. Я сподіваюсь на це.
Соломія Крушельницька. Поч. ХХ ст.
Учениці наввипередки перекладають мені чудові рецензії і пишаються успіхом, наче це справа їх рук. Міхальська на сьомому небі, вона мріє про те, щоб Ваш успіх приніс і їй щастя, і весь час збирає телеграми, лист і газети, що звеличують Вас. Кошловська теж безмежно радіє, не кажучи вже про Орбелліні… Мені було б приємно якби ви дізнавалися про всілякі новини через мою колишню ученицю Софію де Гудман-Жабчинську, яка мешкає на вул. Хожій, 15″.
Вокальна школа Фаусти Креспі продовжилася у педагогічній діяльності її учениць. Відомо, що у Фаусти Креспі навчалася Софія Козловська, навіть деякий час працювала її асистентом. Згодом Софія Козловська стала у Львові авторитетним педагогом вокалу, в якої вчилися сестра і племінниця Соломії – Анна Крушельницька і Одарка Бандрівська, а також Катерина Рубчакова і сестра композитора Кароля Шимановського Станіслава Шимановська-Корвін. Таким чином, педагогічні принципи Фаусти Креспі “живуть” і сьогодні у її педагогічних правнучках і праправнучках.
Співачка Станіслава Шимановська-Корвін з братом Каролем Шимановським
На сьогоднішній день вдалося розшукати лише крихти інформації про Фаусту Креспі. Але я впевнена, що прийде час і ми обов’язково віднайдемо матеріали про Фаусту Креспі – людину, яка сформувала артистичну долю Соломії Крушельницької.
Адже важливо пам’ятати, що дослідження музейного предмету – це не одноразовий процес, а постійний.
Роксоляна ПАСІЧНИК
Література:
Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування: у 2-х ч. Ч. 2: Матеріали. Листування / упорядник Михайло Головащенко . – К., 1979.
Соломія Крушельницька. Міста і слава. – Львів, 2009.
Цього року Історичний музей міста Кракова представив увазі загалу рідкісну колекцію світлин учасників січневого повстання — польського національного визвольного повстання 1863–1864 років проти панування Російської імперії. Разом з поляками у повстанні взяли участь литовці, білоруси й українці. Це було найбільше польське повстання, що знайшло підтримку міжнародної громадської думки.
Причиною повстання стало прагнення частини польського суспільства здобути національну незалежність і відновити державність. Піднесенню польського національного руху сприяли успіхи у визволенні та об’єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії.
Воно носило характер партизанської війни, під час якої відбулося близько 1200 битв і сутичок. Скінчилося поразкою повстанців, які були страчені, репресовані, засуджені та заслані до Сибіру.
Колекція світлин є однією із найдавніших в історії фотографії Польщі та України. Для Львівщини цінність становить одна із світлин, на якій зображений старший чоловік в сукмані (типовий чоловічий одяг), підперезаний широким шкіряним поясом.
Як виявилось на раритетному фото зображений уродженець міста Самбора, яке лежить на лівому березі Дністра (через місто також протікає невелика річка Млинівка). Місто розташоване на перехресті автодоріг Львів — Ужгород і Дрогобич — Перемишль. Самбір також є одним із культурних, туристичних і військових центрів Львівщини, і п’ятим за населенням містом у Львівській області
Ім’я уродженця Львівщини, який зображений на фото – Вавринець Окрайчи, він був обраний війтом Пєскової Скали (місто в Польщі). Під час розгортання повстання 1863 року він став на сторону повстанців й підтримував їх, саме тому його світлина потрапили в альбом, який був представлений краківським історичним музеєм вище. Дане зібрання відноситься до найстаріших світлин, що були зроблені на території Польщі.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО Історик, викладач, генеалог-аматор, співзасновник проекту Lodomeria
17 жовтня 2017 р. у Львові презентували оновлений логотип міста, а також доповнення його бренд-буку. Над редизайном промоційного лого працював його автор – дизайнер Юрій Крукевич, повідомляє Гал-інфо.
Як розповіла під час презентації начальник відділу промоції міста Соломія Короненко, логотип у звичному для львів’ян варіанті був створений напередодні святкування 750-річчя Львова. Тоді його планували використати лише як лого самого свята, однак львів’яни та гості міста дуже позитивно відгукнулись про це зображення і згодом його офіційно затвердили як промоційний логотип Львова.
Фото: Марія Шевців, Гал-інфо
Незважаючи на те, що саме зображення сподобалось багатьом, з ним доволі важко працювати з точки зору графічного дизайну, пояснила Соломія Короненко. Саме з цієї причини відділ промоції міста вирішив оновити промоційне лого Львова, зробивши його більш динамічним, а також додавши інші елементи до бренд-буку міста. Оновлений варіант з’явився в результаті співпраці відділу промоції міста з дизайнером Юрієм Крукевичем, а також після численних обговорень з фахівцями у сфері дизайну та реклами.
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
За словами самого автора лого Юрія Крукевича, найважчим під час редизайну було те, що зображення потрібно було водночас і оновити, і залишити його впізнаваним для мешканців та гостей міста. Основні зміни були пов’язані з використанням зображення самих веж – відтепер їх можна міняти місцями та зміщувати по вертикалі, а це створює враження простору міста, який ми бачимо з різних ракурсів.
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Логотип міста Львова оновлять
Окрім цього, до традиційних веж, зображених на лого, додали велику кількість тематичних піктограм. Вони відображатимуть події, які відбуваються у Львові, і з’являтимуться на різноманітній промоційній та сувенірній продукції. Соломія Короненко також додала, що промоційний відділ міста планує розмістити цей набір піктограм на веб-сайті ЛМР, аби організатори міських подій могли розміщувати власний варіант логотипу Львова на своїх афішах.
Логотип Львова
Нагадаємо, промоційне лого Львова містить зображення п’яти кольорових веж, а саме дзвіниці Вірменського собору, вежі Корнякта, міської ратуш,і вежі Латинської катедри та дзвіниці монастиря Бернардинів.
В Львівській області знаходиться місто обласного значення, районний та адміністративний центр під назвою Стрий. Місто розташоване на лівому березі однойменної річки Стрий.
Стрий як місто виникло на березі річки Стрий і взяло назву цієї річки, притоки Дністра. Назва ріки походить від поєднання звуків “стр”, що з прадавніх часів означало – протічна вода. З доісторичних часів на березі Стрия селилися слов’янські племена,особливо білі хорвати.
Стрий, поштівка 1901 року
В ХІ-ХІІІ ст. наші землі входять до складу Галицько-Волинського князівства. За часів князя Осмомисла на Стрийщині була створена оборонна система,яка охороняла торговий шлях від угорських, польських і татарських набігів. За часів Данила Галицького торговий шлях через Стрий набуває ще більшого значення, бо тут пролягав шлях з Галича в Україну. Тому майбутнє місто розростається.
З ХІV ст. Стрийщина потрапляє під владу Польщі. Перша письмова згадка про Стрий припадає на 1385 рік. У 1387 році польський король Ягайло подарував Срийщину своєму братові Свидригайлові. В той час Стрий вже був значним економічним і адміністративним осередком. Поступово Стрий оточено земляним валом, частоколом, що захищали його центральну частину – Ринок.
Стрий, поштівка 1904 року
У 1431 р. Стрию надане магдебурзьке право. Керував справами міський магістрат на чолі з бургомістром. У 1523 р. Стрий цілком знищений татарським набігом. Для оборони від набігів у місті в ХVІ ст. побудований замок. Як оборонна споруда він проіснував до ХVІІІ століття.
В часи середньовіччя Стрий знаменитий як торговий центр. Це спричинило розвиток ремесел. В місті виникають і діють цехи кушнірів, гончарів, ткачів, шевців. Передмістя Стрия займається сільським господарством.
Стрий. Лани. Церква. Поштівка 1906 року
У середині ХV ст. серед населення Стрия переважають українці. У місті в ті часи було 5 українських церков і 4 братства; діють братські школи. У 1634 р. Стрий знищений ще одним спустошливим набігом татар.
Великий вплив на життя Стрия мала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. У 1657 р. козацьке військо прибуло до Стрия для об’єднання з полками угорського князя Д.Ракоці.
Стрий. Ринок. Поштівка 1906 року
Внаслідок поділу Польщі у 1772 р. Стрий разом з цілою Галичиною потрапляє від владу Австро-Угорщини. Під впливом революційних подій 1848 р. в Європі у Стрию організовується українська інтелігенція і утворює окружну Руську Раду.
У 1872-1875 роках у Стрию будують залізницю. У місті створюються і діють паровозоремонтні майстерні, деревообробні підприємства, фабрика сірників “Ватра”, підприємства для виготовлення і обладнання нафтодобувної промисловості.
Стрий. Вулиця Собеського. Поштівка 1908 року
Громадське життя українців Стрия пожвавлюється аж під кінець ХІХ ст. В місті створюються товариства “Руське касино”, “Підгірська Рада”, “Міщанська бесіда”, а в 1892 р. – філія товариства “Просвіта”. У 1901 р. на народні кошти у місті будується Народний дім. Активізація громадського і політичного життя міста відбувається під впливом діяльності д-ра Є.Олесницького, о.О.Бобикевича та о.О.Нижанківського.
З початком І світової війни у Стрию формується Легіон УСС. З вересня 1914 р. тут приймають присягу Українські Січові Стрільці.
Стрий, Залізнична алея, поштівка 1910 року
З жовтня по травень 1915 року Стрий перебуває під окупацією російської царської армії. 31 травня 1915 року Стрий знову потрапляє під австро-угорське панування, яке триває до листопада 1918 р.
1 листопада 1918 р. у Стрию відбувся збройний переворот. У місті встановлюється влада ЗУНР. Українське врядування тривало до 19 травня 1919 р., після чого Стрий захоплюють польські війська.
Стрий. Залізничний вокзал, поштівка 1915 року
За результатами підписання Ризького договору у 1921 році Стрий у складі Західної України підпадає під владу Польщі.
17 вересня 1939 р. за німецько-радянською умовою Західна Україна (і Стрий в її складі) приєднана до Радянського Союзу. Радянська окупація у липні 1941 р. змінюється німецькою окупацією.
Стрий. Вулиця Міцкевича. Поштівка 1916 року
5 серпня 1944 року в Стрий приходять радянські війська, які займають всю Західну Україну і включають її до складу СРСР.
У післявоєнний період місто Стрий стає великим промисловим центром Західної України. Своєму швидкому соціально-економічному розвитку Стрий завдячує зручному розташуванню на перехресті міжнародних залізничних та автомобільних шляхів. Промисловий потенціал міста створюють: машинобудівна, деревообробна, легка та харчова промисловості.
Стрий. Ріка Стрий. Поштівка 1918 року
В кінці 80-х років в Радянському Союзі розпочинається національно-державотворчі процеси, що призводить до розпаду СРСР і утворення незалежних держав, серед них і держави Україна проголошеної 24 серпня 1991 р.
Стрий. Парафіяльний костел. Поштівка 1939 року
Стрияни, як ніхто, долучились до боротьби за українську державність. Саме в Стрию 14 березня 1990 р. над будинком міської ради вперше в Україні піднято національний синьо-жовтий прапор.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО Історик, викладач, генеалог-аматор, співзасновник проекту Lodomeria
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
В неділю, 15 жовтня 2017 року, у селі Климець Сколівського району на Верецькому перевалі відкрили Меморіальний комплекс полеглим січовикам Карпатської України. Саме Верецький перевал – став місцем загибелі понад 600 патріотів, які героїчно боролись за незалежність української держави наприкінці 30-х років 20 століття.
Розпочався захід молебнем за загиблими героями, опісля представники влади, депутатського корпусу, громадськість поклали квіти та лампадки до меморіалу загиблим січовикам.
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
«Карпатська Україна – це була відчайдушна спроба створити незалежну українську
державу, яка сьогодні нам дає можливість таки її відбудовувати. Тому що те, що зробили карпатські січовики, те що робили до них і після них бійці ОУН-УПА, те, що зробили наші бійці, які стали волею-неволею бійцями на Євромайдані і те як ми боронимось на Сході, дає нам можливість розбудовувати державу. Я б хотіла подякувати Львівській обласній владі за те, що вони спромоглися на Верецькому перевалі не тільки перепоховати тих карпатських січовиків, останки яких були знайдені в околицях, але і створити такий меморіальний комплекс, який дає можливість нам вшановувати пам’ять про цих героїв, пам’ятати хто ми є і звідки ми. Я дуже сподіваюсь, що і Закарпатська ОДА і Івано-Франківська могли і мали долучитись до такого вшанування наших героїв тому, що тільки пам’ятаючи звідки ми є, ми маємо спроможність побудувати сильну і спроможну Україну з якою рахуватимуться абсолютно всі – наші партнери і недруги», – зазначила Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе.
На важливості історичної пам’яті для українського народу наголосив голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
«Меморіал карпатським січовикам демонструє нашу історичну традицію та нашу історичну пам’ять. Тому що наші сьогоднішні перемоги над російським агресором базуються на історичному досвіді козацтва, січових стрільців, карпатських січовиків, воїнів української повстанської армії. Ми впевнені, що українська історична традиція демонструє, що українська держава 21 століття здатна не тільки на героїзм та самопожертву, але на те, щоби навічно укріпити свої кордони і вибудувати державу, яка сильна своєю армією, але яка зможе забезпечити добробут для наших мешканців. Наша справа не героїчно померти, наша справа – героїчно перемогти. Ми сьогодні не на цвинтарі, ми сьогодні відкриваємо меморіал слави. Гімн українських націоналістів говорить про те, що плач не дав свободи ще нікому, а хто борець – той здобуває світ», – зазначив Олег Синютка.
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
Також очільник області підкреслив необхідність підтримки української армії в сьогоденні.
«Сьогодні нам треба велику єдність і велику мудрість наших людей, демонстрацію підтримки українського суспільства, українського воїна, героїв, які полягли, а також українського солдата, який сьогодні на Сході України та який вернувся з передової та готовий знову взяти в руки зброю і йти вперед. Ця єдність, воля до перемоги, шана до українського війська обов’язково дасть нам можливість не лише вшановувати наших героїв, а будувати велику справжню незалежну Україну», – додав Олег Синютка.
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
На Меморіальному військовому кладовищі спочиває 22 січовика. Як зазначив секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета пошуки поховань героїв розпочались у 2008 році. Знайдених за цей час героїв перепоховали із військовими почестями на Меморіальному кладовищі.
Відкриття Меморіального комплексу полеглим січовикам Карпатської України на Верецькому перевалі
«Січовики були в казармах. Їх передавали угорці полякам на Верецькому перевалі. І потім їх після отримання наказу розстрілювали. Це були члени ОУН, які зі зброєю в руках захищали свою незалежну державу на Закарпатті. Вони становили небезпеку для окупаційної алади. Їх вели по 7, по 5, по 20 людей в різні частини перевалу і розстрілювали, скидали у споруди та присипали землею», – розповів Святослав Шеремета.
Пошуки героїв Карпатської України ведуться і сьогодні. Як зазначив Святослав Шеремета на Верецькому перевалі були розстріляні понад 600 січовиків – борців за незалежну Україну.
В неділю, 15 жовтня 2017 року, у селі Вороців Яворівського району, презентували мистецький проект «Герої не вмирають». Проект присвячений пам’яті Героя України Василя Сліпака.
На важливості пам’яті про героїв, єдності задля перемоги наголосив у вітальному слові голова Львівської ОДА Олег Синютка. Також очільник області висловив щиру дяку громаді за безцінний внесок кожного до вшанування борців за незалежність України.
Оперний співак Василь Сліпак
«Передовсім висловлюю велику дяку Вам за те, що я побачив в Карачинові. Ви – односельчани, які своїми руками робили пам’ятник борцям за волю України, героям Небесної Сотні. Ваша праця – зразок роботи громади, приклад єдності і спільності і демонстрація того, що разом ми можемо зробити багато. Намагаймося спільно не шукати протиріч та неправди, а завжди підтримувати, допомагати один одному, адже саме ці чинники – є запорукою до кращого життя у нашій рідній незалежній Україні», – наголосив голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Мистецький проект «Герої не вмирають» присвячений пам’яті Героя України Василя Сліпака.
В межах проекту презентували фотовиставку – світлини із життя музиканта і воїна, волонтера, учасника Революції Гідності та війни на Донбасі, Героя України – Василя Сліпака.
Мистецький проект «Герої не вмирають» присвячений пам’яті Героя України Василя Сліпака.
Також учасники заходу переглянули фільм про життя і боротьбу Героя та виступи Лауреата Національний премії України ім. Т. Шевченка Державної академічної чоловічої хорової капели «Дударик», Заслуженого артиста України Світлани Мамчур, Народного артиста України Олега Лихача та військового оркестру 80 ОДШБр.
Сьогодні хочемо запропонувати Вашій увазі публікацію Івана Лемківського про летунство в Українській Галицькій Армії. У статті автор описує заснування галицького летунства, його розвій та припинення існування, показує організацію та діяльність формування, а також висвітлює події в Галичині та Наддніпрянщині в яких брали участь летунські сотні.
Статтю було вміщено у часописі “Літопис Червоної Калини” (числа 11 та 12, листопад-грудень 1938 р.). Орфографія та стилістика публікації подаються оригінальними.
Титул часопису “Літопис червоної калини” , 1935 р.
Летунство У.Г.А.
Написав: Іван Лемківський
Завязок
Перша думка про заснування галицького літунства УГА, повстала в орґанізаторів перевороту 1 листопада 1918 року у Львові. Думку цю перевести в діло, орґанізаторам так і не вдалося з причини дуже короткого часу до дня перевороту і факту, що Українців-летунів австрійської армії не було на території Сх. Галичини. Вони були ще у фронтових австрійських формаціях і до Галичини ще не вернулися.
Дмитро Кренжаловський
Очі і надії орґанізаторів перевороту звернулися на схід, до Києва. Вислано туди пор. Д. Кренжаловського в місії до Гетьмана Павла Скоропадського, з просьбою допомогти орґанізації галицького літунства. Гетьман прирік Д.Кренжаловському поміч і ця виявилася у формі одної летунської сотні, котра під командою полк. Бориса Губера, перелетіла на приказ Гетьмана Павла Скоропадського з Одеси до Шатави біля Камянця Под. і звідси зголосилася в Начальній Команді УГА в Бережанах, через курієра. На одержаний приказ від Начальної Команди УГА, ця летунська сотня перелетіла зі всіми літаками і майном до Красного.
В перших днях грудня 1918року, командант цеї летунської сотні, полк. Борис Губер, явився в Начальній команді УГА по прикази. З ним явилося його 6 летунів старшин, а це: полк. князь Кануков, сотник Євський, сотник Булатов, пор. Шеремецінський і хор. Хазбулат-Кануков, всі придніпрянці, бувші російські старшини. З літаків цеї сотні, лише один зразку «Нюпор» був новий, решта все старших російських зразків. Німецька армія, того часу окупуюча Україну, забрала для себе всі літаки новіших зразків, які лише відшукала на Україні.
Борис Губер
З персоналу, крім старшин, було ще: 6 фахівців-підстаршин і 9 козаків – усі придніпрянці.
Для направи літаків уладжено в Краснім летунську майстерню, яка з бігом часу була чудово засоблена в усі потрібні прилади для направи літаків. Майстерню орґанізував пор. Слєзак, конструктор австрійських гидроплянів.
Одночасно, на приказ полк. Стефанова, тодішнього Начального Вожда УГА, зорганізовано збірні станиці в Бродах і Підволочисках, для летунського майна відбираного при розоружуванню від повертаючих з України австрійських і німецьких військ. З обох цих станиць весь летунський матеріял негайно відсилано до Тернополя, де все в будинку Промислової Школи сортовано. Цею працею в Тернополі кермував пор. Томенко і дес. М.Захаріяш з 20 стрільцями, які творили зав’язок «Технічної Летунської Сотні». Весь добрий летунський матеріял відсилали відтак до Красного.
Полковник УГА Арнольд Вольф і полковник УГА Гнат Стефанів
Окремо в Золочеві при Окружній Команді основано «Збірну Станицю» для тих, що зголошувалися для літунства УГА. Їх після провіщення також відсилали до Красного.
Одним з найстарших українців-летунів орґанізаторів літунства УГА є сотн. Франко. Він приймає діяльну в орґанізації бази летунства в Краснім поруч своєї боєвої летунської діяльности сей час після свого повороту з італійського фронту .
Відтак з початком грудня переходить на нове становище референта літунства при Держ. Секр. Війскових Справ в Станиславові, звідтам весною 1919 року виїхав до Сербії.
З летами сотника Франка є зв’язані правдиві лєґенди,які до сьогодня кружляють серед б. комбатантів галицького літунства. На жаль, в своїх споминах, поміщених в «Літописі Червоної Калини» сотник Франко не споминає про них.
Петро Франко
В Краснім находилася «Летунська Сотня». Як сотня була вона до січня 1919 року, коли розросталася до летунського полку. Стан сотні побільшував ся майже щоденно – в половині грудня 1918 року, числив фахового летунського персоналу: 14 старшин і 140 підстаршин та стрільців.
Майстерні, ведені пор. Слєзаком працювали невпинно. З довезених 2-4 літаків, змонтовувано один літак зовсім пригожий до летів.
В половині грудня 1918 року, сотня числила літаків: 4 розвідчі і 3 боєві – пригожі до боєвої служби. Розвідчі були 2 типів: «Альбатрос 27» і «Бранденбурґ 64». Боєві «Нюпорт 21 і27». В недовгім часі прибули ще літаки зразків: «D.F.W.» і «L.V.G.» вкінці ще і «Фокер».
Сильвестр Соневицький за штурвалом літака «Ньюпор»-17, 1-а летунська сотня, м. Красне, початок 1919 р.
Окремо сконструував пор. Слєзак ще літаки, для вишколу летунів, з пдвійною кермою – одна для інструктора, друга для ученика. Все це з розмонтованих, старих літаків, в більшости вже висортованих від боєвої служби. Доказом цього служать такі факти: Ні один літак не мав радіоапарату. Скоростріли були лише по одному на літаку і то на розвідчих – але вже прикріплені до кругооборотної рами. Боєві літаки мали скоростріли вмонтовані на переді літака, для стрільби просто вперед.
Найріжноманітнішим був запас летунських бомб – тут були бомби зразків усяких систем, всіх армій, які брали участь у великій війні.
Назагал технічне вивінування всіх літаків було дуже вбоге. Доповнення його було завданням дуже тяжким і майже неможливим з огляду на сумний факт, що н було звідки брати. В Сх. Галичині не було летунських полевих частин – котрі одинокі мали найновіше вивінування. Австрійські і німецькі війська на Україні мали летунських формацій дуже мало і то вивіновані старшим майном, бо новіще було на боєвих фронтах цих армій – отже далеко від Галичини. При розпаді австрійської армії на італійськім і балканськім фронтах, а німецької на західнім, усі склади дуже скоро дісталися в руки побідних армій і не всі летуни вспіли втекти від полону.
Особовий склад Летунського відділу Галицької армії поруч з літаками типу «ЛВГ» Ц.5 (на передньому плані) та «ДФВ» Ц.5 (на задньому плані), Шатава, 25 липня 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»
До такого стану летунського майна прилічувався ще і брак відповідно уладженого летовища. Летовище в Краснім було дуже примітивне – не мало навіть метеорольоґічної обсерваційної станції, ні власної радіостанції. Літак, який відлетів, був вповні відрізаний від своєї бази в Краснім.
Що літаки не мали ні компасів, ні приладу для скидання бомб, ні фотоапараті, що боєві літаки не мали опанцирення – це очевидне.
Однаковож ця «Летунська Сотня» в Краснім сповняла свої завдання – чесно і в далеко вищій мірі, як це можна було від неї очікувати.
14 жовтня 2017 року, крім Дня захисника України та свята Покрови Пресвятої Богородиці, є символічним днем створення Української повстанської армії. Цього року ми відзначаємо ювілей – 75-річчя УПА.
Як зазначає Центр досліджень визвольного руху, дата 14 жовтня була визначена самими повстанцями — відповідне рішення ухвалив підпільний парламент, Українська головна визвольна рада.
Національний узбецький відділ при УПА-Північ. 1943 рік. 75 років від створення Української повстанської армії, зокрема грузини, євреї, азербайджанці, бельгійці, росіяни, татари та ін., які приєднувалися до визвольного руху ОУН і УПА під ідеєю підняти національно-визвольні революції у своїх країнах внаслідок виснаження тоталітарних режимів Німеччини та СРСР у взаємній боротьбі. Відповідно до рішень першої конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії, що була проведена 21–22 листопада 1943 р. у с. Ілляшівка (сучасне с. Ляшівка) на Рівненщині, було сформовано Комітет поневолених народів, у чиї функції входило формування національних повстанських відділів при УПА
УПА була єдиною у Другій світовій війні армією, яка ставила собі завданням захист українців. Її вояки справді виконали його, попри чисельну перевагу ворогів.
На конференції поневолених народів. Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. 21-23 листопада 1943 року
За підрахунками істориків, через лави УПА пройшло близько 100 тисяч бійців. Ще близько 500 тисяч осіб зазнали репресій за підтримку визвольного руху.
Ймовірно, сотня «Сіроманці», яка з 1943 року вела активні дії проти німецьких військ в Карпатах, на Рогатинщині та Львівщині. По центру – шеф штабу ВО «Лисоня» – Володимир Якубовський «Бондаренко» (в пілотці) та, ймовірно, командир сотні Дмитро Карпенко – «Яструб» (в білому кожушку), весна 1944 рокуОсип Безпалко («Андрій», «Остап»; 1914-1947). Витяг із некролога: «…З 1942 року друг Остап на посту обласного провідника ОУН на терені Кіровоградської области, в Чигиринщині (Холодноярщині) і Уманщині організує революційну боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. На цих теренах створює добре вишколену революційну мережу ОУН, яка керує усіми протинімецькими виступами і акціями, а у 1943 році створює перші бойові загони УПА. У 1943 році друг Остап покликаний у члени Краєвого проводу південно-східних українських земель. У 1944 році важкопоранений на Кіровоградщині…»
Армія діяла на території 150 тис. кв. км із населенням 15 млн. осіб. Підпілля ОУН діяло по всій Україні, в тому числі в Криму і на Донбасі.
Остап Качан («Саблюк», «Шархан»; 1910-1944). Заступник командира Вінницької воєнної округи (10.1943-12.1944), командир групи УПА, з якою здійснив на початку 1944 року один з найдовших рейдів територіями Вінницької, Кам’янець-Подільської (Хмельницької) та Тернопільської областей ОУН. Лицар Золотого Хреста бойової заслуги ІІ класу
Виснажлива війна проти радянського та нацистського режимів тривала більш як десятиліття без зовнішніх джерел постачання.
Кирило Іванович Осьмак («Марко Горянський»,1890-1960) – діяч Української Центральної Ради, діяч ОУН, президент Української Головної Визвольної Ради. Заарештований радянською владою у 1944 році та засуджений. Перебував у тюрмі «Владимирський централ», де й помер
Секрет виживання УПА полягав у підтримці людей. Вони постачали повстанцям харчі, одяг, коней, переховували вояків, утримували поранених, вели розвідку. Під господарствами облаштовували бункери для підпільників і склади.
Кінний відділ УПА на Волині
Масова підтримка УПА українцями змусила обох окупантів (нацистів та комуністів) не лише відмовитися від частини своїх планів щодо використання місцевого населення, а й вдаватися до лукавої пропаганди, представляючи себе справжніми його захисниками.
УПА діяла від 1942 року. Перший бій — бій із нацистами відбувся 7 лютого 1943 року біля міста Володимирець на Волині.
Лейба-Іцик Добровський («Валерій», 1910-?), єврей, співробітник політичного відділу Штабу УПА на Волині. Був автором відомих звернень УПА до інших народів, зокрема Азії і Кавказу, які служили в німецьких легіонах («Сыны Туркмении», «Узбецкие аскеры», «Таджики» та інші), а також публіцистичної праці «Як московський царизм підкорював народи». Заарештований та засуджений на 10 років. Подальша доля невідома
У 1949 році головний командир Роман Шухевич реорганізував армію. Невеликі збройні відділи, які продовжили боротьбу, були мобільніші, значно легше маневрували та краще вели диверсійні дії й простояли радянській пропаганді. Цей етап боротьби тривав до полонення останнього генерала і командира підпілля Василя Кука у 1954 році.
Командування ВО «Богун» разом з гостями. Нижній ряд (зліва направо): шеф розвідувального відділу (ШРВ) «Немо» (Андрій Кисіль); член ОУН(б) «Іванів» (Омелян Логуш); керівник угорської місії до УПА підполковник Ференц Мартон; комендант запілля УПА-Північ «Горбенко» (Ростислав Волошин); командир групи «Еней» (Петро Олійник); керівник охорони делегації «Кропива» (Василь Процюк). Верхній ряд: заступник ШРВ «Палій» (Василь Коренюк); господарчий референт УПА-Північ «Зубатий» (Василь Мороз); шеф штабу групи «Черник» (Дмитро Казван)
Останній відомий історикам бій повстанця і чекістів відбувся у 1967 році. Окремі підпільники, як Ярослав Галущак та Ілля Оберишин, не здалися до проголошення незалежності України.
Група бійців та командирів УПА. Зліва направо: “май” – стрілець, “Федір” – окружний провідник, “Лицір” (Олекса Гасин) – заступник шефа штабу УПА, “Бистра” (Ірина Савицька) – референт УЧХ краю. Осінь, 1945 рік. Фото: www.istpravda.com.ua
У 2015 році Україна визнала Українську повстанську армію, надавши законом її бійцям високий статус борців за незалежність України. 75-річний ювілей УПА відзначається на державному рівні.
Серед випускників Лісотехнічного університету, а особливо кафедри дизайну, чимало талановитих і знаних людей. Одним із успішних є художник Петро Сметана. Його роботи є в музейних і приватних колекціях у Канаді, Швеції, Німеччині та Польщі. Митець працює у власній техніці, яку формував багато років. Змішування олійних фарб під впливом різних температур створюють особливий ефект глибини кольору.
Художник Петро Сметана
Живописом Петро почав займатися ще в студентські роки, коли навчався на кафедрі дизайну. Та сама творчість була значно раніше і досить утилітарна, коли самотужки почав працювати з деревом, реставрував антикварні меблі.
— В Лісотехніці я вчився в той час, коли було досить важко будь-що купити для творчості — не було фарб, потрібного паперу, тож доводилося обходитися якимись підручними матеріалами. Та вже тоді мав можливість втілювали власні ідеї і, що найцікавіше, навіть їх обстоювати. В більшості отримував верх навіть над викладацькою думкою. Це мені давало внутрішню сатисфакцію, — пригадує студентські роки Петро.
Робота художника Петра Сметани
Зрештою, Лісотехнічний університет подарував художникові не лише спеціальність, нові знання, а й майбутню дружину.
— Я закінчував університет, а моя дружина тоді лише вступила на навчання. В мене була майстерня в центрі міста, де ми разом із іншими творчими студентами проводили різні вечори. Часто ходили по горах в довші походи. Було дуже цікаво. Особливо багато часу разом такими творчими компаніями ми проводили в холодні пори року.
У вересні художник презентував свою одинадцяту виставку в Музеї міста, у Львівській ратуші. У рамках „Днів європейської спадщини“, тематика, фабрики, шпиталі та освітні заклади. В проекті піднімалась тема зникаючої промислової архітектури.
Відкриття виставки художника Петра Сметани
— Мені завжди дуже подобалися промислові райони різних міст. Я досліджую цю тему в Україні, і за кордоном. Промисловий Львів зникає. Та найгірше, що цього майже не помічають, адже звикли сприймати місто лише в межах історичного кільця. Та поза площею Ринок також є Львів.
Серед робіт на виставці „Міста, що зникають: наступна частина“ в Музеї міста чи не найбільше уваги відвідувачів привернула інсулінова інсталяція. „Споживацтво споживає тебе“. Головний месидж, який митець хотів донести глядачам, — надмірне споживання, накопичування різноманітних матеріальних псевдоцінностей, врешті знищує справжні духовні цінності, правдиві почуття. Підміна понять змінює людську сутність.
— Інсталяцією з інсуліном я хотів привернути увагу до надмірного споживацтва, яке спричинює хвороби — і фізичні, і психологічні. Доповненням до неї стала також дискусійна зустріч із лікарем з Риму Василем Носою, який займається естетичною медициною. Він говорив про надмірне споживацтво з медичної точки зору, а я — з мистецької. Інсталяція створена з 21 тисячі ампул інсуліну, які я знайшов на смітнику одного з підприємств Львова. Ліки просто змарнували на початку 1990-х років замість віддати їх на потреби хворих, — пояснив суть своєї роботи митець.
Петро переконаний, що актуальне мистецтво має бути певним діагностиком проблем у суспільстві. І взагалі, він є прихильником того, щоб люди не просто роздивлялися мистецькі роботи, а розумово працювали. Бо серйозна проблема сучасного суспільства в ліні: хочуть просто подивитися і побачити, а не хочуть вникати у зміст.
Відкриття виставки художника Петра Сметани
Багато своїх робіт митець віддає на благодійні аукціони, виручені кошти спрямовують на допомогу хворим дітям, а також на стипендії для талановитих студентів одного з Університетів. Петро Сметана переконаний, що в Україні зараз дуже багато можливостей для розвитку мистецтва і для реалізації митців — резиденції, виставки, пленери. Та щоб бути успішним і цікавим, потрібно постійно розвиватися.
Робота художника Петра Сметани
— Для лінивих людей усе складно. Мені не подобається, що художників сприймають як легковажних персон. Хоча насправді в Україні є дуже багато хороших художників, яких мистецтво мені дуже подобається, багато з ким знайомий і товаришую . Це митці високого рівня: художник зі світовим ім’ям Сергій Гай, Борис Буряк, Сергій Савченко, Володимир Богуславський. В Києві також дуже багато висококласних художників світового рівня — Іван Марчук, Микола Журавель, Петро Бевза, Петро Лебединець — каже мій співрозмовник. — Та глобальна проблема для українського мистецтва — не сформований мистецький ринок. Тому зараз варто починати хоча б з того, щоб вже у школах вчити дітей розуміти мистецтво.
Коли слова стають сильнішими за будь-яку зброю, коли пісня здатна обдаровувати надією і додавати сили йти в бій, тоді виникає необхідність, щоб її виконували всі, в кожному куточку країни. Проект #Піснівійни — це п’ятнадцять композицій, де, без перебільшення, кожне слово пережите на війні. Їх створили самі воїни АТО і записали альбом разом із українськими співаками.
До альбому ввійшли різножанрові пісні на різні смаки та їх всіх об’єднує тема війни. Те, що проект цікавий не лише воїнам, а й пересічним українцям, як зазначила ініціатор і координатор проекту, журналістка Галина Гузьо, свідчить про те, що тема війни не байдужа і болить. Сподіваюся, що цей диск, хоча б трошки приблизить перемогу. Бо моральний дух української армії надзвичайно важливий у перемозі.
— Для мене цей проект цінний, бо ті всі слова — прожиті. Це не слово, написане десь на дивані чи ліжку. Ні! Тут все вирвано з власного шляху. Наші думки йдуть від серця і полетять потужною енергією на Схід, де їх точно будуть слухати. Гітара сильніша за „Гради“, які стоять на східних територіях. Тут є снайпери, які „б’ють“ у свідомість. Гібридну війну треба спершу побороти в голові, — наголосив на презентації проекту #Піснівійни воїн Зиновій Медюх.
— #Піснівійни — надзвичайно важливий проект через свою українську складову. Воїнів АТО вводять в оману завуальованою пропагандою, так званого „русскоязичного патриотизма“. Більшість пісень, які співають вони, були написані ще в радянські часи і всі вони російською. Натомість #Піснівійни — абсолютно українськомовний проект. Тож, переконаний, що згодом наші російськомовні патріоти співатимуть вже нові пісні українською мовою, — підкреслив наймолодший учасник проекту, 21-річний воїн-доброволець Ігор Шолтис.
Деякі композиції, як зокрема, „Дорога на Схід“, вже стали фронтовими піснями.
Олександр Рожко пройшов чотири війни: Афганістан, Дагестан, Югославія і Придністров’я.
— На війні нема кольорів, там все чорне або біле. В цьому диску вся правда про війну, те, про що думають воїни. Я свою війну розпочав в 1982 році. Маю багато досвіду, бачив різних людей, переживав різне і знаю, що пісня — це один із головних чинників, який піднімає дух солдатів, — наголосив боєць.
У проекту #Піснівійни взяли участь чотирнадцятеро воїнів АТО, більшість — добровольці. Разом із ними записали композиції „Піккардійська терція“, Павло Табаков, Тарас Тополя, Арсен Мірзоян, Сергій Василюк та інші. Компакт-диски безкоштовно передають бійцям на передову, у військові частини, майбутнім офіцерам. Гроші на мистецький проект — народні, у ньому жодної копійки з державного бюджету чи від влади. Альбом видали тиражем п’ять тисяч дисків. Першу тисячу вже передали на передову для наших воїнів. І більше того, всі пісні будуть у вільному доступі в інтернеті, тож слухати і переспівувати зможуть усі.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
