Ще зовсім недавно наші “дитячий” та “дорослий” світи переживали ейфорію від виходу в світ “Гаррі Поттер і прокляте дитя”. Львівські книгарні тоді просто розривали. З цієї нагоди, пропонуємо до вашої уваги розповідь про схожу ейфорію та пов’язані з нею казуси початку ХХ століття. В епіцентрі оповіді Артур Конан Дойл та його Шерлок Холмс. Про те, чого і як чекали, яким чином тиснули на автора і багато іншого “розповідає” журналіст львівського видання “GazetaPoranna”. Задля кращого сприйняття оповіді та більшого ознайомлення зі світом людей того часу, оглянемо також деякі зразки реклами, запропоновані в цьому номері газети.
Артур Конан Дойл. Фото з https://uk.wikipedia.org
Кумедно сьогодні, в ХХІ столітті, коли ще кілька місяців тому покупці “роздирали” книгарні через появу нової частини серії про Гаррі Поттера, читати про схожі речі, але майже столітньої давності. “Величезна популярність чоловіка, якого ніколи не існувало”, “Конан Дойл невільник власних дій”, “останній виступ короля детективів”. Такими фразами дописувач львівського видання “Gazeta Poranna” розповідав у 1927 році своїм читачам про ажіотаж довкола персони письменника Артура Конан Дойля та його творіння Шерлока Холмса. Автор зазначає, що на цьому сер Артур Конан Дойл вже зробив собі цілий маєток, але читачі все одно вимагають продовження. Самому письменнику його персонаж вже добряче набрид і він вирішив “uśmiercić” Шерлока Холмса, але читачі проти.
“Gazeta Poranna”. Фото Є. Гулюка
Планувалось, що книгою “Його останній уклін” серія про Холмса мала би закінчуватись та читачі почали тиснути на Конан Дойля і просити аби він воскресив свого героя. Видавці пропонували письменнику захмарні гонорари за нову частину, але він довго опирався. Зрештою, хоч і з неохотою, вирішив видати новий том про видатного детектива. Збірочка “Книга пригод Шерлока Холмса” була підготовлена до друку, а сам Конан Дойл написав передмову, де зазначив, що нічого іншого про Шерлока Холмса більше не напише.
“Gazeta Poranna”. Повідомлення про Шерлока Холмса. Фото Є. Гулюка
Далі автор статті говорить, що мабуть письменник має зараз більш цікаві заняття. Зокрема, пишуть, що він цікавиться спіритуалізмом. Втаємничені переказують, що Конан Дойла таки вдасться впросити і він напише щось нове, але тут можна хіба лише гадати. На сам кінець, журналіст подає кілька цікавих деталей з життя письменника. Зокрема, що той спочатку був лікарем і тільки згодом став письменником: перший роман про Холмса видав молодий нікому не відомий лікар в 1887 році. З того часу таких оповідок він видав 68. Багато з того часу змінилось, а Шерлок Холмс і далі популярний. Конан Дойл часто пробував писати і інші речі, але громадськість і далі вперто вимагала нових книг про свого улюбленця. Закінчує автор сумними словами, що бідний Конан Дойл є невільником свого персонажа, якого ніяк не може поховати.
“Gazeta Poranna”. Конкурс. Фото Є. Гулюка
Жителі ж Львова того часу були невільниками реклами. Пропонуємо кілька зразків такої з того ж номеру газети, де була розповідь про Шерлока Холмса. Розпочнемо з конкурсу.
“Gazeta Poranna”. Вілла. Фото Є. Гулюка
За цей конкурс можна було виграти віллу і навіть показали як вона насправді виглядає)))))))
“Gazeta Poranna”. Шевроле. Фото Є. Гулюка
Бажаючим поїхати кудись влітку і гарно провести час, пропонують автомобіль шевроле. Такі 100 років тому можна було придбати у Львові, на вулиці Валовій 11а. Жоден інший автомобіль з такою ціною не має таких характеристик. Лише з цим автомобілем можна гарно та комфортно провести літо. Так каже реклама і ми не маємо підстав їй не вірити))))
“Gazeta Poranna”. Реклама. Фото Є. Гулюка
Якщо шукаєте адвоката, то Вам на бічну Зиблікевича. З венеричними хворобами зверталися на Сикстуську, 37. Бажано не переплутати.
“Gazeta Poranna”. Мінеральна вода. Фото Є. Гулюка
Життя – це рух, а вода – це життя. Закінчуємо статтю рекламою лікувальної мінеральної води. Її досі можна купити у нашому місті. Для читачів сайту “Фотографії старого Львова” навіть зі знижкою)))))
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – №8188. – S. 1 – 12.
Śmierć i zmartwychwstanie Sherlocka Holmesa // Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – № – S. 7.
В неділю, 29 січня 2016 року, о 19:00 у кінотеатрі «Планета кіно Форум» (вул. Під Дубом, 7а) відбудеться львівська прем’єра фільму «Рідні» за участі режисера. Манський особисто представить найуспішніший документальний фільм про події останніх років в Україні.
Режисер Віталій Манський
Режисер об’їхав країну, збираючи думки і погляди однієї великої родини, що опинилась розділена інформаційною війною. Чимала частина фільму присвячена Львову. На прем’єрі з глядацтвом поспілкуються рідні Віталія Манського, що знімались у фільмі.
Кадр з фільму “Рідні”
Віталій Манський народився у Львові. Навчався у ВДІКу. Автор більш ніж 30 фільмів, які показували на фестивалях у Каннах, Берліні, Роттердамі, Локарно та багатьох інших. Володар більше 100 нагород, серед яких «Срібний глобус» Карлових Вар, «Срібний голуб» Лейпцигського фестивалю, головні призи МКФ у Варшаві, Їглаві, Трієсті. Президент МКФ документального кіно «АРТДОКФЕСТ».
Постер львівської прем’єри фільму «Рідні» за участю режисера Віталія Манського
За сюжетом «Рідних», Манський вирушає до своїх родичів у Львів, Одесу, на Донбас та в Крим. Він досліджує стосунки, надії, думки таких різних, але рідних для нього людей. Крізь історію своєї родини режисер зображає новітню історію України.
«Рідних» покажуть у Києві, Львові, Харкові, Одесі та Ужгороді. Фільм вийде у прокат 2 лютого 2017 року.
Розказати про таке видовищне хобі, яке набуває величезного поширення серед львів’ян, ми попросили професійного акваріуміста, власника зоомагазину “Акваріумний світ”, мандрівника Сергія Калабуху.
– Як я став професійним акваріумістом? Я щаслива людина! Мав дитячу мрію – мати в помешканні акваріум, але, на жаль, матеріальний стан нашої сім’ї і складні житлові умови мені цього не дозволяли зробити. Щойно ми з дружиною, вже дорослими людьми, оселилися у власному будинку, перше, що я зробив – поставив собі акваріум.
Акваріум в помешканні Сергія Калабухи
Потім їх було 3, потім 10, потім 53, а потім дитяча мрія і доросле хобі стало успішним бізнесом – ми відкрили зоомагазин, основна спеціалізація якого – прісноводна акваріумістика.
Сергій Калабуха біля зоомагазину “Акваріумний світ” у Львові, на Личаківській, 113
– Я багато мандрую, відвідав 39 країн. Хтось колекціонує магнітики, хтось капелюхи, а я колекціоную воду! Як? Не обов’язково її везти у пляшечці до дому, достатньо просто зайти, або набрати води у долоні і “залік” є. Я завжди мушу зайти в воду будь-якої річки, озера, моря чи океану в найвіддаленіших та найекзотичніших краях, куди ми приїхали із мандрами. І, звичайно, подивитися на місцевих риб!
5 країн, де досліджував риб акваріуміст-мандрівник Сергій Калабуха
Південно-східна Азія. В’єтнам
– Саме китайці вивели декоративних золотих рибок їх ще за тисячі років до нашої ери! Китайські імператори тримали мешканців водойм в порцелянових вазах, прикрашених квітками лотоса. Натомість селянам було не до краси і декоративності – вони плели для своїх правителів кошики з рисової соломи, такі щільні, що вода не виливалася. Їхнє завдання – доставити до саду багатіїв рибок, виведених під їх смак та інтер’єр, цілими та неушкодженими.
Рисові поля В’єтнаму – саме тут мешкає срібний карась, з якого вивели чарівну золоту рибку.
Мандруючи В’єтнамом і Камбоджею, я постійно згадував, що саме тут вивели всі основні види моїх золотих рибок, які так люблять дорослі та діти у нашому Львові. Їх вивели з срібного карася, якого я спостерігав в живій природі на рисових полях.
До речі, рис росте в колосках, як жито, лише поля повністю затоплені водою, і поміж зелених паростків плавають сріблясті карасі – предки улюблених нами золотих рибок.
Камбоджа
На найбільшою прісноводному озері Південно-східної Азії Тонлесап. Будинки «озерних мешканців» – це скупчення човнів, плотів і різних інших плавзасобів, які навіть описати складно. На них розташовані не лише житла, але і невеликі ділянки землі, де місцеві жителі примудряються вирощувати овочі. Там же розташовані приміщення для домашніх тварин та крамниці.
Плавучі села Камбоджі
Все життя цих людей минає на воді. І під кожним таким плавучим будинком натягнуті сітки, де живуть риби. А в підлозі будиночка-човна є люк або просо дірка, в яку скидаються всі харчові відходи (це як у нас свині доїдають те, що не доїли люди).
Мешканцям озера Тонлесап навіть вудки не потрібні, вони сачком під підлогу залізли і вже мають нову порцію їжі!
Південна Америка. Бразилія
З розповідей іспанських завойовників, які в XVI столітті висадилися в Мексиці відомо, що правитель ацтеків Монтезума мав зоопарк, де були не тільки звірі і птахи, а в басейнах з водою – яскраві риби. Чаші-акваріуми стояли і в покоях Монтезуми.
Пам’ятаю, як в Бразилії зі мною сварилася моя дружина, коли я, поліз дивитися в найбільший водоспад світу Ігуасу на кордоні Бразилії і Аргентини, як в дикій природі плавають мальки соміка-анциструса, щоб розказати та показати своїм колегам та клієнтам!
Водоспади Ігуасу – в пошуках соміків-анциструсів.
Також у ставках парків Бразилії плавали величезними зграями рибки-неони. До речі, цікавий факт, в крамницях Бразилії, своєї батьківщини, вони коштують 45 грн, а в Україні 7 грн.!
Італія
У Стародавньому Римі ставки з протічною водою (пісціни) і акварени (садки і ємкості для риб) стали неодмінною окрасою будинків. У цих перших акваріумах на огляд виставлялися не лише риби, але і безхребетні тварини, наприклад каракатиці. Воду в пісцінах часто змінювали, а від сонця вони були захищені спеціальними навісами.
В Помпеях Сергій Калабуха досліджує давніьоримські акваріуми і терми.
Під час розкопок Помпеї знайдені басейни в кімнатах і фрески, які свідчать що в них були риби. Я досліджував в Помпеях все, що було пов’язане із водою – від басейнів, де колись жили мої улюблені рибки, до терм, де відпочивали і спілкувалися аристократи!
Ісландія
Мої рідні часто жартують, що я розумію мову риб, що вони мене впізнають, веселішають і навіть набирають кольору, стають барвистішими, коли я за ними доглядаю.
Хочу розповісти вам, як я їв найдивніший делікатес, який мені доводилося бачити в своїх мандрах – смердюче м’ясо підгнилої акули в Ісландії!
Найбільш розповсюджена риба, яку можна було впіймати біля берегів Ісландії – північна акула. Зауважмо, що тіло цієї акули не виводить мочевину, бо не має нирок і сечовивідних шляхів. Тож природно, що її м’ясо просочене аміаком. Проте потреба в їжі залишалася в давніх мешканців цих країв, бо на полярному колі мало що росте.
Між тектонічними плитами Ісландії.
Що придумали ісландці: вони витримують акуляче м’ясо в спеціальних ємкостях в землі по 6 тижнів. Опісля ще півроку обвітрюються її перетягами та вітрами в спеціальних приміщення. Проте навіть після цього м’ясо смердюче та малоїстивне.
Більшість наших друзів, з якими ми мандрували Ісландією, категорично відмовилися цю страву під назвою хаукарль їсти, а я скуштував! Це ж риба! А я з рибами дружу, навіть з підгнилими!))) Ісландці говорять, той, хто зміг скуштувати хаукарль, своєю силою може зрівнятися з древніми вікінгами!
Які акваріуми найчастіше встановлюють львів’яни?
Багато наших клієнтів встановлюють в себе зразу акваріуми великих розмірів – від 300 до 400 літрів.
Які переваги такого акваріуму?
Його мікросвіт більш стресостійкий до зовнішніх втручань (підміни води, різких перепадів температури та атмосферного тиску, не завжди досконалого догляду власниками). Підводний світ такого акваріуму в деякій мірі сам себе регулює і нормалізує своє внутрішнє середовище.
Для акваріумів на 300-400 літрів рибки будуть коштувати від 500 грн. Ми рекомендуємо: африканських або американських цихдід.
А де екзотика ? Скільки коштує вона? – запитаєте ви.
В зоомагазині “Акваріумний світ” завжди багато людей!
Для цього, вам потрібно завітати до нашого зоомагазину, де ми вам все розкажемо, порадимо та замовимо для вас найбажаніших та рідкісних риб.
Що найбільше полюбляють львівські акваріумісти?
Найпопулярніші замовлення від наших клієнтів – це арована (від 700 грн.), прісноводні скати (від 1000 грн.) та тигровий сіамський окунь (від 700 грн).
Це з рибок, а з акваріумів – акваріум псевдоморе! Що це таке?
Псевдоморе – справжня радість для любителів яскравих рибок та відпочинку на теплих морях!
Імітація морського акваріуму, тільки ДО 20 РАЗІВ ДЕШЕВШЕ!
Оформлюється морськими декораціями (корали, мушлі, ракушняк), але з прісною водою.
Грайливі кольорові рибки з африканських озер Малаві, Танганьіка, Вікторія, Південно-Східної Азії, Австралії (саулозі, червона зебра, дельфін, ауратус, піндані, демасоні, червоний папуга, юлідохроміс, кальвус, райдужні рибки, тригібридні папуги).
Чому люди так люблять акваріуми?
Акваріумні рибки – найкращі домашні улюбленці! Споглядання за ними знімає стрес, дозволяє повністю розслабитися після важкого трудового дня, зникає емоційне навантаження, як у дорослих, так і в дітей.
Акваріум-псевдоморе, іітація морського акваріуму.
Створення власного підводного світу гуртує родини навколо акваріуму, як колись навколо домашнього вогнища. Люди більше часу проводять разом, спілкуються.
Магія підводного світу зачаровує та створює гармонію в кожному помешканні. І той, хто хоч один раз поставив в себе акваріум завжди залишиться шанувальником цього чудового захоплення.
Сьогодні, у свідомості більшості людей закріпився досить специфічний образ діяльності правоохоронних органів. Коли ми говоримо про історію, у свідомості більшості людей виникають величні і непогрішні (або ж навпаки – дуже грішні) історичні діячі, глобальні процеси, битви, події. Проте історія має кілька “вимірів”. Один із них – вимір буденного повсякденного життя, яке протікає незалежно від політичних катаклізмів і примх діячів, якими наповнені підручники для школярів. Проста (чи непроста?) людина у її проявах емоціях і діяннях – ось він, справжній герой історії, якого найчастіше забувають. Ми пропонуємо вам познайомитись з одними з таких людей, з головою львівської поліції та абатом-самозванцем. Їхній конфлікт на початку австрійської епохи в історії міста навряд чи на щось глобально вплинув, проте він дозволяє нам відчути історію Львова такою якою вона була – щирою і справжньою і тому по-своєму неповторною. Історію, яка для всіх була звичною і водночас унікальною.
Андреас Гадік – один з перших австрійських губернаторів Галичини
Окрема поліційна служба у Львові була створена у 1772 році, після приєднання Галичини до монархії Габсбургів. Восени 1772 роуц, виконання поліційних функцій доручили крайсгауптману. Фактично, первісно поліція складалась з помічника крайсгаптмана і двох ревізорів, а патрульні функції виконували солдати австрійського гарнізону міста. до повноважень та обов’язків поліцейських належала маса несподіваних та кумедних повноважень, як от нагляд за якістю продуктів, перевірка глибини могил, які викопували грабарі (насправді досить важливий обов’язок з точки зору санітарної безпеки міста).
План Львова австрійської доби. На його основі чітко видно як місто трансформувалось від 1770-х років і далі впродовж ХІХ століття
На початку свого існування поліційну службу досить часто супроводжували скандали. Обов’язки керівника поліції міста виконував італієць за походженням Ґуччіарді. Сучасники характеризують його як веселу та запальну людину, яка полюбляла алкоголь азартні ігри та жінок. Німецький мандрівник Франц Краттер досить скептично оцінював організаційні здібності італійя і на його думку поліційна служба абсолютно не виконувала своїх обов’язків. Тим не менш, показовою є наступна історія.
Львів у 1772 році
На початку австрійського періоду в історії міста, у Львові з’явився молодий француз д’Іс, який представлявся абатом. Додавало пікантності ситуації те, що фактично його покровителями стали львівські представники досить впливового роду Потоцьких. З огляду на сумнівну репутацію новоприбулого, поліції доручили всіляко стежити за ним і особливо за його кореспонденцією. Перевірка останньої показала досить дивну тенденцію.
Пластична паномара Львова Януша Вітвіцького, яка зображає місто у 1775 році
Іноземець змальовував політику австрійської адміністрації різко негативно. У той же час, він відвідував прийоми у губернатора. шеф поліції доручив встановити спостереження за французом. д’Іса з неприхованим захопленням приймали у Львові. Він поволі здобував авторитет та впливових знайомих. Разом з тим багатьох відверто дратувало те, що він поширював плітки, зокрема і про керівника поліції. Зокрема, він висміював його пристрасть до азартних ігор та контакти з лихварями.
Австрійські вояки кінця 18 століття
Окрім Ґучіарді, жертвами пліток стали також граф Калленберг, графиня Спорек та інші представники міської аристократії. зрештою, їхній терпець урвався і під час одного з прийомів у будинку Спорека, д’Са відвели у віддалену кімнату і добряче побили ціпками. Після цього, д’Іс перестав з’являтися на публіці. Згодом, його друзі почали писати скарги на львівського голову поліції і розпочалося слідство під час якого Ґуччіарді відсторонили від виконання обов’язків. У своїх свідченнях він стверджував, що коли він зайшов у кімнату, де відбувалася екзекуція на псевдо-абатом, він ненароком упав, тому не міг бити жертву. За словами Калленьберга, абат сам був на прийомі п’яним, за що його кілька разів і “пригріли” ціпами, але, стверджував граф, це зовсім не зашкодило честі д’Іса, оскільки бійка ціпами це давня традиція, тому нічого принизливого в ній немає.
Львів наприкнці XVIII на початку ХІХ століття
Якщо впливові аристократи не постраждали за цю вихідку, Ґуччіарді перебував деякий час під слідством. Крім цієї, на ньому “висіла”, ще одна справа – нібито незаконно ув’язнений лихвар Соломон Мелех. Ґуччіарді стверджував, що д’Іс був шпигуном, про що свідчили його листи у Варшаву. Через деякий час, обидві справи було закрито, а Ґуччіарді відновили на посаді. Це лише один з кількох випадків небуденної історії старого Львова, історії, яка варта десятків фільмів і романів і історії, яку ми, на жаль, часто забуваємо.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – 230 с.
На початку 1920-их років на Галичині було 392 військові некрополі з 51 514 груповими могилами, в яких покоїлись останки 84 384 воїнів. У відповідності до ст.ст. 225 та 226 Версальського мирного договору, Польська держава зобов’язувалась утримувати усі військові цвинтарі та окремі військові поховання з часів 1914—1918 років. Стосувалось це також кладовищ та могил українсько-польської та польсько-радянської воєн.
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках
Польський уряд виділяв кошти на перенесення одиноких українських могил на збірні військові кладовища. Особливо активним цей процес був у кінці 1920-их, початку 1930-их років, коли проводилась т. зв. «комасація» (ущільнення) цвинтарів, що мала виразний антиукраїнський підтекст, тобто ліквідацію поодиноких могил і окремих груп поховань.
Винники одними з перших на Україні виконали свій обов’язок стосовно полеглих січовиків. Для перепоховання січових стрільців, які загинули у винниківських лісах під час облоги Львова і лежали позакопуваними в різних місцях, де хто зустрів смерть, у Винниках був створений Похоронний комітет під головуванням Андрія Курчака. До комітету ввійшли о. Григорій Гірняк, доктор Ярослав Левицький, Павло Кіяк, Степан Ханас, Василь Обаранець, Василь Дмитерко, Осип Гадус та дві місцеві вчительки Панейківна і Грицківна.
За одностайною згодою винниківської громади 24 квітня 1921 р. відбувся великий стрілецький похорон, тіла 15 стрільців і чотаря Ганкевича перевезено на місцевий цвинтар і поховано їх усіх у стрілецькій могилі на репрезентованому місці, де звичайно хоронили найвизначніших людей Винник (між похованими не було ні одного винниківчанина) (дані про загиблих – за краєзнавцем Михайлом Влохом).
Встановлення і освячення першого на Україні пам’ятника воїнам УГА (5 червня 1922 р.)
Похоронна процесія виглядала так: з Розлавки (сьогоднішній кут вул. Стрілецької та вул. Кривої), у військовому порядку вишикувалися шістнадцять підвід, аж до могили на цвинтарі вся дорога була заповнена людьми, між ними всі школярі у національному одязі йшли за домовинами під проводом своїх учителів.
Похорон очолив о. прелат Леонтій Куницький з кільканадцятьма священиками з Винник та околиць. Леонтій Куницький здобув популярність у зв’язку зі своїми антипольськими виступами на похоронах колишніх старшин та солдатів української галицької армії та політичних в’язнів. 1930 р. польським урядом він був заарештований і кілька місяців перебував в ув’язненні. У Винниках це була перша його панахида на стрілецькій могилі.
Приїхав віддати військову шану своїм побратимам отаманам Степан Шухевич (громадський і військовий діяч, отаман УСС (1914–1915 рр.), отаман УГА (1918–1919 рр.).
Левко Лепкий
Павло Ковжун
Після похорону, в таємниці від уряду, винниківчани вирішили спорудити пам’ятник на стрілецькій могилі. Проект пам’ятника виконали Левко Лепкий (композитор і письменник, талановитий журналіст і художник, командир кінноти Українських січових стрільців, один із засновників видавництва «Червона Калина», найбільш відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень) та Павло Ковжун (український графік, маляр і мистецтвознавець, учасник Перших Визвольних змагань 1917–1921 рр.), а виготовив місцевий майстер-каменяр Василь Сидурко.
Пам’ятник являв собою кулю між двома однораменними хрестами, яка мала символізувати, що воїни загинули, але не здалися. Посередині кулі – стилізований тризуб на фоні щита, під яким знаходяться дві шаблі, обвиті терновим вінком, а на хрестах цифри: 1918 і 1919. Це був перший стрілецький пам’ятник на українських землях.
Пам’ятник освятили 5 червня (неділя) 1922 р. Близько десяти тисяч людей були присутні на церемонії, серед них Богдан та Леонід Лепкі. Боячись заворушень, за наказом польської влади кладовище міста було оточене трьома рядами армії та поліції.
Програма складалася з польової Служби Божої на площі місцевого «Сокола», походу на цвинтар, відкриття пам’ятника і покладання вінків. Хоча промови та виступи були суворо заборонені, та саме покладання вінків (150!) з виголошенням від кого – викликали більше враження, ніж будь-які промови.
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 1930-ті рр.
Службу Божу відслужили кілька священиків на чолі з прелатом о. Л. Куницьким. Під їхнім проводом відбувся процесійний похід на цвинтар. Це, мабуть, вперше довелося винниківчанам бачити такий похід. Перший вінок від Диктатора ЗОУНР ніс д-р Володимир Бачинський, а далі вінки від НКУГА, КЕУГА всіх корпусів, бригад та самостійних частин. А дальше вінки від різних установ Львівського повіту. Найзворушливіший був вінок від товаришів по зброї – інвалідів УГА, що його несли три інваліди.
Виконавши посвячення, о. прелат Л. Куницький сказав: «Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв», і почав голосно молитися.
Хоча згодом польські окупанти-шовіністи вимагали ліквідувати пам’ятник, однак з правової точки зору на це не знайшли підстав.
Пам’ятник щасливо перебув Другу світову війну. Згодом вже радянські вандали пошкодили пам’ятник та знищили державний знак — тризуб. Могилу в радянський час доглядала і опікувалася нею Михайлина Гарапа. Місцеві мешканці і тепер ретельно доглядають могилу і вшановують героїв. На початку 1990-х рр., за старими світлинами, здійснив відновлення могили п. Тарас Левків разом із студентами коледжу ім. І. Труша (радянським режимом було знищено тризуб на пам’ятнику).
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 1960-ті рр.
Стосовно кількості похоронених бійців УГА достовірної інформації немає.
Подаємо матеріал Козака О. М. з «Інформаційного звіту про проведення заходу «Вивчення архівних матеріалів про поховання жертв воєн та політичних репресій на території Львівської області»:
«Щодо пам’ятника воїнам УГА у Винниках у ДАЛО зберігаються такі документи.
Документ 1. ДАЛО. – Ф. 1 – Опис 30 – Спр. 4210. – Арк. 17.
Формат А5. Рукопис, чорнило чорне. Переклад із польської мови.
«Штамп «Уряд гміни Винники. Номер 737\23»
«Гміна Винники. До староства у Львові.
Щодо обіжника від 12\VII L 29081\23 у справі військових цвинтарів доповідаю, що на території тутешньої гміни немає жодних поховань військових із війни перед листопадом 1918 року.
Одночасно доповідаю, що на тутешньому гмінному цвинтарі є два збірних поховання загиблих військових із польсько-руської війни після 1 листопада 1918 р. на яких стоять кам’яні пам’ятники, які дуже ретельно доглядаються.
Винники 7 VII 1923. Печатка. Підпис.».
Доповідь уряду гміни Винники до староства у Львові
Даний документ 1923 року підтверджує про існування на місцевому гмінному цвинтарі Винник поховань часів польсько-української війни, які увічнені кам’яними пам’ятниками.
Документ 2. ДАЛО. – Ф. 1. – Опис 30. – Спр.4471. – Арк. 114.
Формат А5. Рукопис, чорнило чорне. Текст написано українською мовою.
«Виказ померших стрільців У.Г.А. по 1\ХІ. 1918.
Роман Вавець, поліг в бою 1\І. 1919.
Стефан Жилавюк – 3\І. 1919.
Петро Боднар – 17\ІІ. 1919.
Микита Сікора – 17\ІІ. 1919.
Роман Бордун – 18\ІІ. 1919.
Михайло Залізко – 24\ІІ. 1919.
Маріян Маланчук – 1\ІV. 1919.
Теодор Остапчук – 12\ІV. 1919.
Стрілець незнаного імени – 16\ІV. 1919.
Стрілець незнаного імени – 16\ІV. 1919.
На тутейшім цвинтари спочиває 14 стрільців незнаного імені У.Г.А. (Української Галицької Армії) в мурованій спільній могилі, перенесених з гробів які знаходились на грунтах Винницької громади. На могилі поставлено пам’ятник, посередині велике стрільно арматне з каміню (гранат), украшене тризубом, а по боках 2 менших хрести з каміню, з написом 1918-1919.
Штамп «ГР. КАТ. ПАРОХІЯЛЬНИЙ.
Винники 5\ІІ 1930. Підпис «о. Гірняк».
Історична довідка, надана парохом української греко-католицької парафії Винник о. Гірняком
Даний документ 1930 року підтверджує факт масового поховання військовослужбовців УГА на цвинтарі Винник. Поховання увічнене кам’яним пам’ятником у вигляді артилерійського снаряда із зображенням тризуба. По боках центрального пам’ятника розміщено два хрести із каменю менших розмірів із написом «1918-1919». У документі також сказано, що у могилі поховано 14 стрільців УГА. Серед них 8 відомих імен. Решта – невідомі. Відомо також, що тіла загиблих були знесені із території громади Винник і перепоховані у спільній могилі. Усі вони загинули у бою. Двоє загинули на початку січня 1919 р., четверо – у лютому 1919 р., четверо – в квітні 1919 р. Документ написано парохом української греко-католицької парафії Винник о. Гірняком і поданий до воєводського управління. Можемо припустити, що українська громада доглядала поховання і вела власний облік похованих стрільців УГА.
Валець Н. (Walec N.), Українська армія, 2 сотня група «Схід», загинув 1\1 1919.
Жилавюк Стефан (Zylawiuk Stefan), Українська армія, загинув 3\1 1919.
Боднар Петро (Bodnar Piotr), ряд. (рядовий), Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 17\4 1919.
Сікора Максим (Sikora Maksym), ряд., Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 17\4 1919.
Бордун Роман (Bordun Roman), ряд., Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 18\4 1919.
Зеліско Михайло (Zelisko Michal), Українська армія, 2 бойова сотня, 20 полк укр. стріл., загинув 14\2 1919.
Маланчук Максим (Malanczuk Maksym), ряд., Українська армія, 3 Станіславівський курінь 8 сотня, загинув 1\4 1919.
Остапчук Теодор (Ostapczuk Teodor), Українська армія, загинув 12\4 1919.
Невідомих – 21, Українська армія.
Сторінка 3. Таблиця.
Графа «Точніше розміщення поховання – Парафіяльний цвинтар у Винниках». Графа «Зауваження» – «Спільне поховання».
Сторінка 4. Таблиця.2.
Семчук Лук’ян (Semczuk Lukasz), Українська армія».
Список стрільців УГА, похованих у Винниках
Документ 3 складений воєводським управлінням, ймовірно у середині 20-х років. Його дані враховувались при складанні списків у 1930 році, про що свідчить відповідний штамп. Його зміст підтверджує факт існування на місцевому (гмінному чи парафіяльному) цвинтарі спільного поховання стрільців УГА (Української армії). Із Документом 2 він різниться такими даними.
Загальна кількість похованих – 30 стрільців (у Документі 2 – 14 стрільців).
Відомих імен – 9 (у Документі 2 – 8 стрільців).
Різниця у окремих іменних даних. Так у Документі 3 – Валець Н. (Walec N.), у Документі 2 – Роман Вавець; Сікора Максим у Документі 3 і Микита Сікора у Документі 2; відповідно Зеліско Михайло і Михайло Залізко, Маланчук Максим і Маріян Маланчук.
Разом із тим, Документ 3 надає нам додаткову інформацію про те, до яких військових підрозділів УГА належали загиблі стрільці. А саме – група «Схід», 4-та Золочівська бригада, 20-й Стрілецький полк, 3-й Станіславівський курінь.
Підсумовуючи, можемо констатувати, що розміщений на старому цвинтарі пам’ятник стрільцям УГА є масовим похованням 14 або ж 30 українських воїнів. Кількість похованих потребує ще додаткового вивчення».
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 2015 р.
Українське товариство допомоги інвалідам у 1922 р. придбало будинок у Винниках (тодішня вул. Собєського) для хворих на туберкульоз, бездомних інвалідів – учасників визвольної війни. Спочатку там проживало 7 інвалідів. Серед них поручник Шафран (похований біля стрілецької могили, з правої сторони), чотар Балич (похований біля стрілецької могили, з правої сторони).
З правої сторони біля цієї могили похований винниківчанин, булавний УСС з 1914 р. Василь Олексів (1897 р. н.). 1916 р. він захворів в армії і був комісований. Брав участь у роззброєнні австрійського гарнізону у Винниках 1 листопада 1918 р., відзначився в боях за Львів. У складі УГА перейшов р. Збруч, був поранений у ногу (від вибуху гранати).
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 2015
Біля стрілецької могили (перед могилою справа) похований січовий стрілець, в’язень сталінських концтаборів, Почесний громадянин Винник, винниківчанин Степан Титович Копач (1902—1991 рр.).
Зліва від пам’ятника похований січовий стрілець, винниківчанин Тимофій Макар (1894—1967 рр.).
У середу, 25 січня 2017 року, о 14 годині, в приміщенні Червоноградської філії Львівського музею історії релігії (Червоноград, вул. Пушкіна, 10), що у Палаці Потоцьких, відбудеться відкриття виставки четверокласниці Червоноградської загальноосвітньої школи № 5, під назвою «Дитячий світ Анастасії Пури».
Вона народилась у Румунії, звідки родом її мати. 2010 року сім’я переїжджає в Україну. І вже сьомий рік проживає у рідному місті батька – Червонограді.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
Сьогодні Анастасії Пурі десять років. З першого класу дівчинка відвідувала гуртки «Вироби з полімерної глини», «Художня студія». Але зупинила свій вибір на малюванні. І уже другий рік навчається у Червоноградській дитячій школі мистецтв. Школярка пише акриловими фарбами, захоплюється технікою мастихін, цікавиться дизайном, декупажем. Свої творчі ідеї вона втілює і в цікаві роботи з полімерної глини.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
У Палаці Потоцьких (Червоноградська філія Львівського музею історії релігії) юна художниця презентуватиме 24 живописні полотна. Це вже друга персональна виставка Анастасії Пури (перша відбулася у Червоноградському народному домі). Серед робіт – зимові й осінні пейзажі, флористичні натюрморти, анімалістика і, як характерно для багатьох дівчаток, лялькові мотиви. Глядачі зможуть побачити й вироби в техніці декупаж, з полімерної глини, дерева.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
Експозицію виставки можна оглянути в приміщенні Червоноградської філії Львівського музею історії релігії (Червоноград, вул. Пушкіна, 10), що у Палаці Потоцьких, до кінця лютого 2017 року.
Маріанна ЧОРНОБРИВА та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
На минулих вихідних, 21-22 січня 2017 року, в нашому місті відбулась унікальна подія. Легендарний французький акушер-гінеколог Мішель Оден провів цикл зустрічей для лікарів та майбутніх матусь.
Зустрічі відбувалися за сприяння очільника львівського осередку Асоціації перинатологів України та президента Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ), за інформаційної підтримки радіо Люкс FM Львів і стали можливими за особистої ініціативи Оксани Ошуркевич та Світлани Клочан.
Мішель Оден
“Візит Мішеля Одена в Україну є подією досить культурною і навіть історичною. Ідея виникла випадково, під час перебування на його семінарі в Празі я просто спиталася чи можна би було його запросити. Отримала ствердну відповідь та запросила. Постаралися організувати, зробити так, щоб надати доступ до його лекції як професійній, так і материнській аудиторії. Пишаємось тим що зробили та маємо надію, що воно припаде кожному до серця”, – розповіла Оксана Ошуркевич.
Мішель Оден
Програма зустрічей складалася з двох частин: «Народись в любові: професійні аспекти» (21 січня) та «Народись в любові» (22 січня). Зустріч першого дня була цікавою для фахівців, які займаються акушерством, гінекологією, педіатрією, генетикою, а також для консультантів з грудного вигодовування, інструкторів курсів для вагітних, доул, неонатологів, перинатальних психологів.
Програма наступного дня була розрахованою на батьків в очікуванні. Мішель Оден відомий у всьому світі як найпрофесійніший акушер, в його практиці найбільший відсоток жінок, в яких були природні пологи. Тому ця частина зустрічі була особливо корисною майбутнім батькам, які хочуть народити дитину в безпечних умовах, а також тим, в кого перші пологи були не зовсім приємним досвідом.
Мішель Оден
“Процес організації зустрічі, до моменту оголошення на публіку, тривав майже півроку. Це був підготовчий момент, під час якого ми обговорювали усі деталі , подробиці, усі «гострі кути». І від моменту старту публічної заяви про те, що ми запросили Мішеля Одена ми думали, що зробили велику роботу, а велика робота насправді почалася опісля.
Ми запрошували лікарів, науковців, генетиків, всіх, хто зацікавлений в покращенні якості послуг надання допомоги породіллям, вагітним, людям, які знаходяться в пологому будинку. Для того, щоб це зробити ми обійшли усіх до кого могли достукатися і сподіваємося, що цей семінар дозволить розвинутися в тому напрямку в якому є запит від суспільства, від вагітних жінок нашим лікарням, або знайти платформу для діалогу”, – ділилася враженнями Світлана Клочан.
Потрібно зазначити, що завдяки Мішелю Одену в сучасному акушерстві відбулося багато революційних змін, зокрема на перше місце під час пологів почали ставити жінку і її потреби. Мішель Оден виступає за безпечні і природні пологи, під час яких лікарі не використовують медичне втручання без необхідності, а породіллі володіють максимальним спектром знань для свідомого підходу до цього процесу.
Однією з найвідоміших пам’яток львівської архітектури є церква св.Андрія Первозванного, колишній Бернардинський костел. До комплексу отців-бернардинів, окрім костелу, входили також монастир, дзвіниця, криниця-ротонда, колона св. Яна з Дуклі, вежа та оборонні споруди.
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
Орден монахів-бернардинців (відомі також під назвою отців-обсервантів) – це відгалуження францисканського ордену з більш суворим статутом. Ченці бернардини прибули до Львова в XV столітті на запрошення львівського старости Андрія Одровонжа. Вибрали місце під будівництво біля Галицької брами, на перехресті доріг. Саме тут і збудували перший дерев’яний костел. Декілька разів костел було зруйновано і відбудовано, а в 1600 році після ухвали спеціальної комісії, а також дозволу короля Зигмунда III розпочалося будівництво тої споруди, що дійшла до нинішніх днів. Ченці отримали дозвіл на будівництво нового костелу і монастиря при умові, якщо вони збудують могутні оборонні стіни та братимуть участь в обороні міста.
Бернардинський дворик. Тижневик “Przyjaciel Ludu” (Гравюра 1837 року)
Цікавим фактом було те, що при будівництві кам’яного костелу дерев’яного не розбирали, а будували над ним. Дерев’яний костел розібрали у 1616 році. Його будівництво зі всіма оздоблювальними роботами проводилось протягом 1600 – 1630 років. Автором загального плану костелу був чернець Бернард Авелідес, а будівництво здійснювали П.Римлянин та А.Прихильний, а пізніше – А.Бемер. Цікавим є те, що ці архітектори були представниками різних стильових напрямів. П.Римлянин, А.Прихильний – представники ренесансу, а А.Бемер – архітектор епохи бароко. На основі вищесказаного бачимо, що в архітектурі храму переплетені два стилі – ренесанс і бароко, які в цілому творять маньєристичний стиль. Даний стиль поєднував в собі риси як ренесансу, так і бароко. Перша Служба Божа відбулася у новому костелі у 1611 році в день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву.
Церква св.Андрія Первозванного, колишній костел монастиря бернардинів
Сучасного вигляду церква св.Андрія набула у першій половині XVIII ст. за настоятельства Яна Капістрана Вдзєконського. У 1738-1740 рр. Бенедикт Мазуркевич разом зі своїми учнями розписав склепіння костелу фресками. Інтер’єр храму прикрашають барокові дерев’яні різьблені вівтарі скульпторів Т. Гуттера та К. Кутшенрайтера.
Літографія Бернардинського комплексу за 1869 рік (тижневик “Strzecha”)
Будівництво нового монастиря розпочалось у 1620 році. Монастир мав потужні укріплення, він був зовнішнім форпостом Львова та мав стратегічне значення. За стінами монастиря розпочинався небезпечний шлях – Глинянський тракт, яким до міста підходили турецькі війська та татарські орди. План фортифікацій розробляла спеціальна комісія.
Фортифікації Бернардинського комплексу на пластичній панорамі Львова Качора І. В.
Після проведення церковної реформи, яку на зламі XVIII – XIX ст. проводила австрійська влада, у 1784 році Бернардинський орден було ліквідовано. В приміщенні монастиря облаштовано історичний архів, гімназію, пошту, а костел став парафіяльним. Більшу частину Бернардинського муру було розібрано саме у цей період. Внаслідок розбору західної частини монастирського муру було відкрито площу перед церквою.
Тадеуш Рибковський. Ринок на Великдень біля Бернардинського костелу у Львові, 1895
У 1648 році перед костелом поставили дерев’яну колону на честь бл.Яна з Дуклі за врятування Львова від взяття його Богданом Хмельницьким. У 1730 – х роках було споруджено кам’яну колону на кошти магната Жевуського. Колона увінчувалась скульптурою святого Яна з Дуклі, який стоїть на колінах перед Богородицею. У 1950-х роках фігуру Яна з Дуклі, було знято і замінено копією барокового вазону. Місцезнаходження фігури сьогодні достеменно не відомо. В 2010 – х роках відбулась реставрація колони.
Колона Св. Яна з Дуклі у міжвоєнний період.
Колона святого Яна з Дуклі перед костелом
Вежа костелу споруджена А. Бемером, її висота – 38 м. У 1753 році тут було встановлено годинник. З 1826 до 1835 року годинник на Бернардинській вежі був головним міським годинником.
Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.
Дзвіниця костелу збудована у 1734 році. Вона є двоповерхова з шатровим завершенням. Певний період часу на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові у 1588 р. У 1917 році дзвін перенесли до музею імені Яна III (сьогодні Львівський історичний музей). Зараз у дзвіниці міститься торгово – реколекційний центр ‘‘Андріївські дзвони’’.
Дзвіниця Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
Поряд з костелом у дворі в XVII ст. викопали колодязь, а у 1761 році збудували над ним ротонду. Криниця збудована на первісному місці поховання святого Яна з Дуклі. За переказом, через рік після поховання ченця Яна з Дуклі, з могили вдарило джерело, це було визнано чудом, його останки перенесено до головного вівтаря костелу. Увінчувалась ротонда дерев’яною статуєю святого. На даний час у завершенні – фігура св. Яна з Дуклі. В куполі розписи XVIII ст.
Криниця-ротонда Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
Фігура святого Яна з Дуклі на даху криниці-ротонди Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
З початку ХVIII століття площа перед церквою була засаджена зеленню та деревами, а у 1990-х роках її було повністю замощено. У радянський період (1945-1991 рр.) церква була закрита і використовувалась як склад. У 1990 році отці василіяни у колишньому бернардинському костелі зареєстрували греко-католицьку парафію св.Андрія, яка існує до сьогодні.
Центральний державний історичний архів України. Фото Мар’яни Іванишин.
На даний час у приміщенні монастиря розташований Центральний державний історичний архів України, факультет культури і мистецтв ЛНУ ім. І.Франка, ‘‘Музей Ідей’’. В приміщеннях поряд з оборонною стіною знаходяться міжобласні науково-реставраційні майстерні, а також управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.
Факультет культури і мистецтв ЛНУ ім. І.Франка та ‘‘Музей Ідей’’. Фото Мар’яни Іванишин.
До наших днів збереглася тільки східна стіна укріплень Бернардинського комплексу, а також Глинянська вежа – з боку площі Митної.
У 1618 році у вежі зробили ворота, але через два роки їх замурували з метою безпеки міста. Стіна, ворота з вежею і мостом були відреставровані у 70- х роках XX століття. Тоді ж і були відкриті ворота. Після реставрації вищезгадані об’єкти отримали такий вигляд, який вони мали у XVII ст.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Ієром. К.Яремак, ЧСВВ. Церква св.Андрія у Львові. – Л.,2005. – 27 с.;
В понеділок, 23 січня 2017 року, в 11.00 у Львівській обласній бібліотеці для дітей (вул. Винниченка, 1) в рамках проекту “Люди, що читають: літературна кав’ярня”, відбудеться зустріч знародним артистом України, провідним актором Першого театру Сергієм Кустовим.
Далеко не всі знають, що Сергій Павлович – особистість багатогранна і обдарована не лише акторським талантом, але й письменницьким. Про творчість – акторську і літературну, про життєві колізії, справжніх друзів, улюблену роботу та про багато чого іншого поговоримо з нашим гостем за філіжанкою кави у бібліотеці.
Постер зустрічі з народним артистом України, провідним актором Першого театру Сергієм Кустовим
Довідка
Сергі́й Па́влович Кусто́в (нар. 12 жовтня 1946 року, Гадяч, Полтавська обл.) — радянський і український актор театру і кіно, актор Першого українського театру для дітей та юнацтва, Народний артист України.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З 1968 року — актор Львівського Театру Юного Глядача ім. М. Горького (зараз — Перший театр) у Львові.
У кіно знімався з 1965 року. Першою акторською роботою стала роль Ілька у фільмі Івана Миколайчука «Бур’ян». Зйомки фільму проходили з 1965 по 1966 рік у м. Батурині Чернігівської області, в тому числі на руїнах колишнього палацу Разумовських. З фільмів, у яких знявся актор, найбільш відомим широкому колу глядачів став телевізійний музичний серіал «д’Артаньян і три мушкетери» (1979 р.) де він зіграв одного з королівських мушкетерів роти де Тревіля.
Сергій Кустов
Фільмографія
1967 — «Бур’ян» — Ілько
1976 — «Місто з ранку до опівночі» («Город с утра до полуночи») — Батько Сергійка
1979 — «д’Артаньян і три мушкетери» (телевізійний серіал) — командир мушкетерської варти на балу в ратуші
1982 — «Хай він виступить» («Пусть он выступит») — Фелікс Доблмен, секретар Ентоні Старкуетера
1987 — “Державний кордон (телевізійний серіал). Фільм 6 «За порогом перемоги» — бандит, що розкаявся
1993 — «Злочин з багатьма невідомими» (телевізійний серіал) — доктор Роїнський, адвокат
2009 — «Повернення мушкетерів або скарби кардинала Мазаріні» — кухар (епізод — бійка в трактирі)
2012 — «Анна Герман. Таємниця білого ангела» (телевізійний серіал) — Яневський, міністр культури Польщі
І тільки…бо трускавка (в літературній мові – полуниця) насправді ніякого стосунку до назви міста Трускавця немає, хоча слов’янські народи знали про лісову суницю ще з Раннього Середньовіччя.
Окремий сорт лісової суниці, яка мала розміри плодів більші, аніж у європейських видів цієї культури і з часом культивувалася в полуницю (місцевий діалект – трускавка) в Європу було завезено у 1714 ст. з Чилі (Південна Америка) французьким морським офіцером А. Ф. Фрезьє. На той час Трускавець як поселення вже існувало зі сформовано назвою – Трушкавєц чи Трускавєц, про що свідчать письмові джерела.
Лісова ягода з Атласу морського офіцера, вченого А. Ф. Фрезьє.
Версії походження назви “Трускавець” від слова “трускавка” довгий час дотримувались дописувачі з історії Трускавця та особливо її поширювали екскурсоводи, бо вона насправді гарно сприймалась загалом, була достатньо простою та водночас смачною. Проте по сьогоднішній день серед колишніх та сучасних дослідників історії Трускавця немає одностайності в питанні походження назви нашого міста.
Трускавець. Вигляд зі Сходу. Літографія А. Тітца, 1854
Одна з найбільш вірогідних версій, яку пропагував директор Львівського історичного архіву, трускавчанин Орест Мацюк та львівський історик Ярослав Ісаєвич опирається на те, що “Трускавець” – ополячена відприсвійна назва місцевості Трушковичі, яка в свою чергу взяла початок від старослов’янського імені Трушко, мабуть одного із перших поселенців у цій місцевості.
Трускавець. Історична частина села – Городище, поч. ХХ ст.
В давніх документах назва села зустрічається як Трушкович, Трушкавич, Трушковиця, Трушковєц, Трушкавєц і в кін. ХVII ст. як Трускавєц, в українському варіанті – Трускавець. В результаті переговорного процесу купівлі-продажу в 1469-1471 роках, брати Іван та Станіслав Коритки передають право пожиттєвої оренди на королівське село «Трушковиця» двом шляхтичам із сусідніх сіл, Гнатові з Тустанович та Андрієві з Любенич (Любинців).
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Трускавець також згадується в інвентарі коронного архіву Яна Замойського, складеного в Галичі 29 червня 1427 року, де подається перелік шляхти різних руських (галицьких) повітів, і де згадується Станіслав Коритко, як власник маєтку Трускавець в Перемишльському повіті.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Цікавою видається версія про те, що Трускавець походить від литовського слова «друска», що в перекладі на українську мову означає «топка кухонної солі». Ця версія ніби і має пряме відношення до солеварного промислу, яким займалося місцеве населення протягом декількох століть, та вона не приймається, як вірогідна, через відсутність письмового підтвердження, як і багато інших …
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Описувач історії Трускавця, наш земляк отець Олекса Пристай схильний дотримуватись версії, що назва походить від різновиду місцевих черешневих дерев – хруставок, плоди яких які б не були дозрілі, хрустіли при поїданні, звідси «Хруставець» – «Трускавець». Не виключеною також є можливість походження назви від різновиду маку, який знаходимо в «Довіднику рідкісних рослин», з аналогічною назвою – «трускавець». Цвітіння макових долин в цій чудодійній місцині могло також принести поселенню і відповідну назву..?
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Досліджуючи історію перебування на території Дрогобиччини хорватів, аланів та їхніх етнокультур, краєзнавець та викладач слов’янських мов і літератури ДДПУ ім. І. Франка Євген Мельник прийшов до свого логічного висновку про походження назви «Трускавець». Використовуючи методику відомого словенського дослідника Матея Бора, він розклав слово на частини, кожна з яких щось означає: «Т-рус-к-авець», де “Т” – це залишок доінєвропейського іменного префікса, який у слов’янських мовах зберігся у деяких власних назвах, що означає “той”; частина «рус» – це прикметник, який часто додається до назви українських сіл, де проживали русичі, які знаходять поряд з іншими селами, заселеними іншими народами; “к” – прикметниковий суфікс; частина «авець» – похідне від слова «обич», яке в свою чергу походить від праслов’янського «бути» (укр. обістя, обитель) тобто поселення і означає не процес поселення на якійсь території, а віковічне існування на даній території. Разом з цим він стверджує, що Трускавець, як населений пункт існує з кінця ІІІ ст. до н.е., коли припинилася ворожнеча хорватів з русинами і розпочався довготривалий процес асиміляції, тобто формування народу, який в ХІ ст. називався русинами, а згодом галичанами.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
А можливо до появи білих хорватів територію сучасного Трускавця заселяли інші племена, зокрема етруски, які відійшли у гірську місцевість з появою войовничих хорватів. Звідси і версія походження назви “Трускавець” від назви “етруски”, яку висуває Літописець В’ячеслав з Дрогобича і яка також має право на існування при детально обґрунтованому історичному дослідженні.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
На сьогодні питання походження назви міста Трускавця залишається відкритим і чекає на своїх дослідників, яким можливо в майбутньому допоможуть ще й археологічні розвідки в цій місцевості, яких на жаль до цього часу не проводилось.
21 січня 1990 року Галичина відзначала день Злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну державу. Ланцюг єднання мав простягнутися від західного до східного кордону УРСР. По всій «неозорій Батьківщині» ще совєцька влада, а Львів вже звично обрядився у синьо жовте! Національні стяги повсюди: на транспорті, балконах, вікнах, стовпах, а найбільше – у руках містян, які ватагами та поодинці снували містом.
Нечисленні міліціянти спочатку пробували «качати права», мовляв, залиште проїжджу частину, не скупчуйтеся, розійдіться, але плечисті хлопці з охорони Руху давно вже довели, що на кожну силу найдеться така ж…
Львів, “Живий ланцюг” 21 січня 1990 року. Фото з особистого архіву Валерія Степанюка
Негадано-неждано розважив публіку тодішній перший секретар обкому партії товаріщ Погребняк. Любив він, іноді, пофрондерствувати у строго виважених межах. От і того разу, якогось милого, припхався на Площу Ринок. А хтось з натовпу, що обступив головного обласного комуняку, взяв і тицьнув йому до рук синьо-жовту фану. Той зопалу взяв, а коли зрозумів, що трохи не туди вляпався, радикально міняти заподіяне було пізно. Викинути?! Ага, не той випадок! Як мінімум, натовчуть пику. Тримати далі? Та воно ж руки палить, як розпечена залізяка! А юрба довкола насторожено пантрувала – чи не буде до чого присікатися.
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”
Правду кажучи, комуняцький бос вислизнув елєгантсько. Що б там не казали, а дурні до таких висот не долазили. Трохи потупцяв з прапором, а потім зі словами: «На, потримай» – запхав до рук якомусь лакузі. А той задом-задом та й здимів. Натовп розчаровано загув, але придертися не було до чого. На тому розійшлися.
Учасники “живого ланцюга” на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з “Територія терору”
Майже те ж, утнув і старий лис Кравчук, ще у статусі головного партійного ідеолога. Коли на з’їзді Руху йому вчепили Тризуба, він зробив вигляд, що дуже розпарився, зняв маринарку і так пішов, тримаючи її в руках. Цей епізод прокрутили всі тодішні канали. А от у Львові, як на зло, жодного фотографа чи оператора поблизу не було. Навіть мій, з яким я готував спецвипуск про цю подію на Львівському телебаченні, десь завіявся. Ну «виписав» я йому з пересердя, та що то дало? Це сьогодні вже було б зо три десятка відео у Фейсбуці. А тоді ми ще працювали на кіноплівці, яку треба було проявляти, монтувати, зводити синхрони – одне слово купа роботи. То ж крутилися, як миші на патефоні.
Кілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР
Познімали в місті – гайнули на трасу. Там, навіть, самі в ланцюзі постояли. Потім на мітинг до університету. Записали інтерв’ю з депутатами Верховної Ради, які ще на той час сприймалися як Месії та Титани, здатні змінити цей світ, а не суцільні придурки, злодії та запроданці. По тому, на Високий Замок писати сценарій. Написав, затвердив у начальства і цензора, віддав режисеру. Домовилися що і як монтувати. Розійшлися. Монтаж затягнувся. Перед ефіром передивитися відео вже не встигали. А новини йшли тоді без запису – на живо. Навіть закадрова начитка не записувалася, а читалася ведучим зі студії. Звідсіля і всілякі ляпи: то не встигнеш, то закашляєшся, то обмовишся, то щось переплутаєш… Зате, глядачам як весело!
Львів, “Живий ланцюг” 21 січня 1990 року. Фото з особистого архіву Валерія Степанюка
Дали ефір. Привітався, сказав кілька слів у кадрі, пішло кіно. Читаю текст. Спочатку велося чудово, а потім почалося! В мене на папері одне, а на моніторі зовсім інше. Мигцем згадую, що цей епізод десь на четвертій сторінці – знаходжу. Потім кадри з третьої сторінки, за ними з п’ятої… Так до кінця ефіру крутив сценарієм, як циган сонцем. По ходу щось скорочував, додавав та переінакшував. Коли відключили мікрофон, я сидів мокрий від поту і заморений так, що навіть лаятись не мав здоров’я.
Живий ланцюг з нагоди річниці Акту злуки у Львові 1990
Як виявилося, мій режисер, мікрофон в печінку його творчій матері, довго пив каву, а потім зліпив то все на раз не надто в текст заглядаючи. Не встиг я доповзти до кабінету, як внутрішній телефон голосом Гендиректора Бориса Маркіяновича Шайдецького процідив:
– Зайди!
Доки теліпався до приймальні, перед очима промайнуло все життя… Зайшов, стою, боюся очі здійняти. Почалося традиційно:
– Дивився я твій ефір…( пауза)
Ага, хто б сумнівався! Далі, за усталеною традицією, мала звучати ще одна сакраментальна фраза: « Для чого ти робиш все, щоб ми розсталися?!». Того разу щось пішло не так і шеф видав:
– Я гордий з того, що на Львівському телебаченні працюють такі професіонали!
– Не пойняв! – Мовив я, але тихенько, тихенько – про себе.
Від стриманого Шайдіка ні до, ні після такої купи компліментів на свою адресу не чув.
Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Ще неймовірніше почалося наступного дня. В місті проходу не давали шанувальники мого таланту, а річний план по «халявній» каві був перевиконаний за кілька днів! Виявляється, оті мої тортури із контрафактним монтажем були сприйняті як небувалий патріотичний порив, емоційний підйом і безпрецедентний прояв нездоланної віри у нашу неминучу національну перемогу! Дивні діла твої Господи!
Валерій Степанюк
Ось такі спогади маю про цей день з яким вас всіх і вітаю. Він того вартий, як один із поворотних моментів новітньої історії.
Кожного дня, тисячі львів’ян проходять про проїжджають повз одного з найцікавіших львівських монастирів – комплексу боніфратрів з костелом Св. Лаврентія. Хоча комплекс будівель сьогодні використовується як частина медичного закладу, проте призначення комплексу саме як лікувального супроводжувало його фактично з початків його історії. Пропонуємо вам поглянути на історію цієї цікавої будівлі.
Вигляд комплексу монастиря у ранньомодерний час. Графічна реконструкція Ігоря Качора
Першому храмові на цьому місці передувала маленька ікона святого Лаврентія на дубі, що ріс на цьому місці. Один з мешканців вішав цю іконку на дуб і згодом дерево з іконою стало заледве не об’єктом поклоніння. Рішенням магістрату на цьому місці збудовано дерев’яну капличку, а 1536 року на її місці зведено першу муровану капличку на честь Св. Лаврентія. До 1616 року, замість каплички постав уже мурований костел, який присвятили Св. Лаврентію і Св. Стефану. Костел знаходився під опікою цехів гончарів і поворозників та капітули кафедрального костелу.
Ян ІІІ Собеський
Будівлі монастиря у наші дні
19 серпня 1659 року Ян III Собеський вирішив заснувати у Львові монастир і шпиталь боніфратрів, для чого спровадив із Кракова перших двох ченців цього ордену. Великий коронний хорунжий, яворівський староста, він на той час був впливовою людиною і виділив 30 тис. злотих на розбудову костелу і добудову біля нього шпиталю для старих вояків. На монастир повинні були йти прибутки з села Блудів, трьох будинків на Краківській вулиці та декількох земельних ділянок. Згоду на спорудження монастиря крім магістрату дав також архієпископ Ян Тарновський. Частина будівель уже була зведена, проте сильно постраждала під час турецької облоги міста у 1672 році.
Фрагмент оздоблення будівель
Колишній костел у наші дні
Проте згодом будівельні роботи відновили і у 1682 році перпендикулярно до костелу було прибудовано невеликий монастирський будинок. У 1688 році відновились і більш масштабні будівельні роботи. Ян Собеський у цей час став королем Речі Посполитої Яном ІІІ і будівництво набуло нової сили. За ним наглядав отець Казимир Гумневич. Новий проект костелу та шпиталю розробили королівський інженер Шарль Бенуа та капітан Адольф Бой з Ґданська. На спорудження всього комплексу було витрачено близько 100 тис. злотих. У 1694 року, Ян ІІІ особисто оглянув близькі до завершення будівлі. Тоді ж, у 1690-х роках ймовірно за рішенням самого Собеського було вирішено перетворити на частину шпиталю і сам костел, внутрішній об’єм якого було поділено на 2 поверхи. Високу вежу, що примикала до будівлі, було розібрано до рівня будинку. Навколо монастиря та костелу було влаштовано цвинтар. Закінчення спорудження комплексу більшість датує 1696 роком. Прикметно, що монастир боніфратрів став єдиною католицькою святинею Львова зведеною наприкінці XVII століття.
Перебудований вхід до костелу
Комплекс у наші дні
Комплекс у наші дні
Через століття, у монастирі все ще було 7 монахів, які доглядали за хворими. 30 червня 1783 року було видане розпорядження про закриття монастиря. До 1784-1785 років тривала суттєва реконструкція будівель і згодом тут почав діяти шпиталь для військових. При цьому жодних перебудов не було здійснено. 1840 року розбудовано шпитальний корпус вздовж вул. Личаківської. 1890 року добудовано третій поверх. 1897 року булозбудовано склад обладнання польових шпиталів. Прикметно, що призначення споруд не змінювалось аж до 1970-х років, коли було збудовано нові корпуси шпиталю, а старі монастирські перетворено на склади та господарські приміщення. Сьогодні, комплекс монастиря досі є частиною медичного закладу, а більшість львів’ян, які проїжджають повз нього Личаківською не здогадуються про славну історію цієї будівлі, які і сьогодні слугує лікуванню хворих – рідкісний випадок в історії Львова, коли призначення будівлі відповідає її сучасному використанню.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. — Львів : Центр Європи, 2004.
Дух О. Костел св. Лаврентія // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 520—522.
Михайло Ковальчук (1855 – 1938) – архітектор, історик і теоретик архітектури. Народився у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), закінчив там реальну школу. У 1874—1880 рр. навчався в Політехнічній школі у Львові. Завдяки стипендії протягом 1880—1882 рр. навчався в Італії. У 1882–1887 рр. був асистентом Юліана Захаревича. Був одружений з Йоанною Подгаліч, мав шістьох дітей.
Михайло Ковальчук також відомий як ілюстратор – оформлював такі книжки, як «Патриціат і львівське міщанство XVI i XVII століть» Владислава Лозинського (1892), «Єврейська дільниця: її історія і пам’ятки» Маєра Балабана (1909). Автор текстів і частини рисунків серії статей «Пам’ятки мистецтва у Польщі», виданих у журналі «Czasopismo Techniczne», праці «Cech budowniczy we Lwowie za czasów polskich do r. 1772». Друга її частина, що мала охоплювати 1772—1918 роки, залишилась у рукописі і перебуває у власності родини. Приблизно тоді ж керував реставрацією каплиці у львівському костелі єзуїтів (1892–95).
Книга «Патриціат і львівське міщанство XVI i XVII століть» Владислава Лозинського з ілюстраціями Михайла Ковальчука
Помер у Львові 14 березня 1938 р. Похований на Личаківському цвинтарі.
Дім Л. Лубенського і Г. Домбровського у Львові на розі вулиць Стрийської, 5 і Рутковича, 2, споруджений у 1896—1897 рр. Необарокове скульптурне оздоблення виконав скульптор Броніслав Солтис.
Особняк у Львові на вул. С. Рудницького, 11а, його будівництво завершилося 1911 року
Особняк у Львові на вул. І. Труша,32, зведений 1911 року
Каплиця Білінських, зведена за проектом Михайла Ковальчука (виконала майстерня Леопольда Шімзера) на Личаківському цвинтарі у Львові
До 1900 виконував проекти у стилях історизму – неоренесансу, необароко та неорококо, одним з перших у Львові почав застосовувати так званий закопанський стиль. 1901–1914 рр. будував у різних версіях сецесії.
Будинок на проспекті Т. Шевченка, 16 (1895–1896)
У будинку №16 за Польщі була перукарня Бойка, косметична лабораторія Мар’яновського, магазини парфумів і квітів Павловського (крамниця квітів тут проіснувала до 1960-х).
Будинок у Львові на проспекті Т. Шевченка, 16
У 1950-х роках тут містився магазин «Книги країн народної демократії», згодом працювала крамниця «Ноти», тепер це книгарня.
Особняк у Львові по вул. Генерала Чупринки, 33 (1898)
Індивідуальний житловий будинок споруджений у 1897–1898 рр. за проектом архітектора та будівничого Михайла Ковальчука. Проект будівлі затвердили 15 вересня 1897 р. Будинок двоповерховий, Г-подібний в плані, відділений від вулиці квітниками та огорожею. Сіни при вході та сходова клітка, розташовані в північній частині корпусу.
Особняк у Львові на вул. Генерала Чупринки, 33
В оздобленні використано нетиньковану поліхромну цеглу, різьблені кронштейни дашків; у ліпнині фігурують мотиви необароко. 1899 р. до споруди добудували одноповерхове помешкання сторожа, а у 1900–1901 рр. — господарські будівлі.
Вілла на вул. Генерала Чупринки, 21 (бл. 1900)
Будівництвом вілли Дзівінського (або на «Хресті») займалася фірма Івана Левинського. Тут жило чимало відомих людей: у 1910-1920 рр. – ректор Львівської політехніки Плацид Заслав Дзівінський; 1920-1930-ті рр. – піаніст Леопольд Мюнцер; у другій половині 1930–их років – родина Володимира Кузьмовича, голови Секретаріату УНДО.
Вілла у Львові по вул. Генерала Чупринки, 21
Елемент декору фасаду вілли на вул. Генерала Чупринки, 21
Після Другої Світової війни в будинку жив Микола Островерхов, який протягом життя зібрав величезну колекцію творів мистецтва. Її поповнення переважно здійснювалося незаконними способами. По його смерті було проведено опис майна і лише найцінніші речі зайняли 121 сторінку машинописного тексту. Збірку описали та перевезли до Львівської Картинної галереї, використавши для транспортування 11 автомашин. Нині приміщення вілли Дзівінського належить Науковому товариству ім. Тараса Шевченка.
Будинок архіву карт і планів на вул. Личаківській №2 (1891–1892)
Спочатку львівський Архів карт і планів (заснований 1822 р.) містився в комплексі первісного Губернаторства, а в кінці XIX ст. за спільним проектом Михайла Ковальчука та Вацлава Пшетоцького для нього збудували спеціальний будинок по вул. Личаківській, розрахований на 200 тонн карт, обладнаний спеціальною вентиляційною системою для підтримання сталої температури.
Поштівка 1906 року, праворуч видно будинок архіву карт у Львові по вул. Личаківській, 2
Будинок колишнього архіву карт у Львові по вул. Личаківській, 2
Архів ліквідували 1931 р., а колекція карт Галичини XIX ст. нині зберігається в Історичному архіві. Тепер у споруді на вул. Личаківській автомобільно-шляховий технікум.
Церква св. апостола Андрія Первозванного на вул. Т. Шевченка, 66
Церква збудована як костел римо-католицького ордену францисканців-реформатів. Михайло Ковальчук розробив проект костелу і монастиря, затверджених магістратом 10 квітня 1896. Фігури для фасаду храму виконав Іван Трач з Перемишля, а кам’яний декор каменярі Антон Дуда, Іван Загорський, Едмунд Плішевський.
Церква св. апостола Андрія Первозванного у Львові по вул. Т. Шевченка, 66
Костел римо-католицького ордену францисканців-реформатів у Львові, фото 1930-их років ХХ століття
До кінця 1901 року костел Святої Родини освятили, хоча будівництво не було завершеним. Так, у 1908–1910 рр. Тадеуш Попель здійснив розпис інтер’єру храму. В ході Першої світової війни костел було пошкоджено, тому 1925 р. відбулася його реставрація. За радянських часів тут діяв клуб мехсклозаводу. В 1991 р. храм передали віруючим УАПЦ.
Санаторій «Маріївка» (1887–1891)
Влітку 1891 р. львівський підприємець Еміль Браєр завершив будівництво у долині річки Маруньки, недалеко від сучасного Винниківського озера, кліматичного лікувального закладу «Маріївка». За іншими даними курорт було відкрито в 1885 р. Комплекс було зведено за взірцями професора Вінтернітца на височині біля ставка, серед великого парку. Головний архітектор споруди — Михайло Ковальчук, співавтор Я. Шульц. Заклад був відкритий упродовж цілого року. Тут одночасно могли проходити лікування 100 осіб. В 1900 р. відомий інженер Карл Ріхтманн купив Маріївку у збанкрутілого Браєра.
Лікувальний курорт “Маріївка” на місці Винниківського озера. Фото кін. 19 ст.
Винниківське озеро
Санаторій мав добру репутацію у львівському товаристві, неодноразово тут лікувалася відома письменниця Габріеля Запольська. Під час Першої світової війни курорт припинив існування, а в 1953 р. на його місці створили рекреаційну зону – «Комсомольське озеро» (зараз – Винниківське озеро).
Власні вілли на вул. Генерала Чупринки №19 (1902-1903) і №96 (1907-1908)
Вілла на вул. Генерала Чупринки №19 – двоповерхова, зведена у стилі пізнього історизму з неоромантичним забарвленням (згодом значно перебудована).
Вілла у Львові по вул. Генерала Чупринки, 19
Колишня вілла «Подолянка» на вул. Генерала Чупринки №96 була приватною віллою Михайла Ковальчука, зведена за його проектом та є зразком українського національного стилю в архітектурі Львова поч. XX ст. Збудована вілла мала вигляд частково двоповерхової, частково триповерхової під черепичним дахом. У віллі архітектор мешкав до кінця своїх днів. У повоєнний час вілла була заселена кількома родинами.
Вілла у Львові по вул. Генерала Чупринки, 96
Під час ремонту нові мешканці замінили черепичну покрівлю даху на оцинковану бляху, а у 1960-х рр. велику ділянку, що простягалася вздовж вул. Конотопської, – колишню власність Михайла Ковальчука – почали забудовувати висотними будинками.
Вчора, 19 січня 2017 року, увесь християнський світ відзначав свято Водохреща, яке ще називають Йорданом. У православних країнах у цей день є звичай купатися в ополонці. Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й душевні хвороби.
Свято Водохреща у Львові на початку ХХ століття
В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреща воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин.
Купання на свято Водохреща у Львові в озері на Погулянці
Не дивлячись на досить низьку температуру повітря (близько -8°C) львів’яни також долучилися до традиції купання в ополонці і вже з самого ранку окупували нечисельні водойми в місті та ближніх околицях.
Купання на свято Водохреща у Львові в озері на Погулянці
Хоча в цьому році спостерігачів було більше ніж охочих помочити ноги в холодній воді ніж у минулому році. Мабуть таки морозець дався взнаки.
Купання на свято Водохреща у Львові в озері на Погулянці
Незмінним було тільки те, що ополонка на Погулянці знову була погано прилаштована для купання. Вже до 12.00 спуститися в воду без травматизму було складно.
І, хоча для шанувальників екстремального занурення влаштували навіть веселу гірку, охочих її випробувати знаходилось небагато.
В цей святковий день пропонуємо вам публікацію про історію святкування Водохреща у Львові. Поданий текст було надруковано в ілюстрованому тижневику “Неділя” 20 січня 1929 р. На жаль, стаття не була підписаною, тому не можемо вказати авторства. Орфографію та стиль написання публікації збережено.
Ілюстрований тижневик “Неділя”, 20 січня 1929 р.
ЙОРДАН
Свято Богоявлення, відоме в нас під більш поширеною назвою Йордану, пригадує вірним момент хрещення Ісуса Христа в Йордані, підчас якого, по словам св. Письма, явився Бог в усіх видах св. Трійці – Бога Отця, Сина й Святого Духа. В старовину так навечеря Йордану, як і само свято було днем хрещення оглашених, що збиралися перед церквою. В міру поширення християнства, оглашених ставало чимраз менше, поки йорданське свято не обмежилося до самого, до нині практикованого водосвяття; водосвяття відбувається так в навечеря, як і в сам празник, при чому в навечеря освячується воду по церквах, а вдень свята під голим небом, на ріках, потоках і керницях. Богоявленську або йорданську воду бережуть вірні цілий рік, деколи навіть приписуючи її лічничу силу. Її пють, відбувши перед тим піст, миють обличча, очі, руки, залежно від звичаю даної околиці і пієтизму, з яким до неї відносяться.
Водохреща, поштівка поч.ХХ ст.
На Заході Богоявленське свято прозвано днем св. Епіфаній, або Трьх Царів, при чому головний момент свята творила віща зоря, що завела трьох мудрців (царів) зі Сходу до віфлеємських ясел.
Особливо празнично святковано Йордан у нас на Україні, а в першу чергу у Львові, де від непамятних часів була навіть Богоявленська церква на Галицькому передмісті. Аж до часів знесення цієї церкви, свято Йордану відбувалося біля неї на березі невеликого потока Сороки, що плив від нинішньої вул. Кохановського (тепер вул.Левицького – ред.). Тоді то над Сорокою збиралися не тільки вірні та процесії з усіх церков Львова й передмість, але й з далеких околиць.
Церква Богоявлення (вгорі) та Благовіщення. Фрагмент панорами Львова 1772 року
З давен давніх йорданське свято було свого рода патріотичною маніфестацією українського Львова. Самозрозуміло, що такі маніфестації кололи очі львівських «панів райців», які найріжнороднішими шиканами старалися їм зашкодити. Вони дивилися з повним задоволенням, як підміська батярня в сам день Йорданського свята з розмислу занечищувала соріцький потічок, що примусило Українців галицького передмістя залишити потік і святити воду в керниці, що була на хуторі передміщанина Гордоступа. На кілька днів перед празником забивано керницю дошками й ставлено біля неї сторожу, щоб не допустити до занечищення води й профанації свята.
Алеж і на це найшов собі львівський маґістрат спосіб. Під позором небезпеки поширення зарази, що з часта бушувала по Львові після Шведчини, формально заборонено публичне свячення води.
Від половини ХVІІІ в. аж до часів австрійської «ревіндикації» свячено у Львові воду тільки в передсінках церков.
Площа Ринок. Будинок “Просвіти” та Палац латинських архієпископів
Щойно за Австрії обновлено публичне святкування Йордану, при чому свято перенесено з під Богоявленської церкви на Ринок. Викликало це, очевидно, обурення львівських поляків, а перш за все львівського духовенства; так прим. в 1779 р. латинський арцибіскуп старався перешкодити водосвятю, яке відбувалося перед його палатою, що сусідувала з нинішнім будинком «Просвіти». Все ж таки усунути українців з Ринку під час Йордану таки не вдалося.
З кінця ХVІІІ в. до нині, рік річно святкують вони Йордан біля одної з ринкових керниць.
Як виглядав львівський Йордан в 1789 за владицтва Петра Білянського, про те оповідає нам видана з цього приводу брошура п.з. «Opisanie publicznego świecenia wody w stołecznym mieście Galicyi Lwowie”.
Водохреща у Львові на площі Ринок, 1931 р.
Прибрана святочно керниця стояла біля «одваху», нині вже неіснуючого, проти нин. камяниці «Просвіти». В її напрямі посувалася процесія з міської успенської церкви. Попереду, серединою вулиці йшов богослов в дальматиці з процесіональним хрестом в супроводі двох других з «трійцями» в руках. За ними поступали богослови-стипендисти (що мешкали поза будинком семинара), а за ними богослови-інтерністи зі Львова й инших греко-католицьких епархій.
За богословами поступало тридцять «мілітарних» (жовнірів) яких завданням були сальви підчас Богослуження. За «мілітарними» йшов діякон в дальматиці з владичим хрестом, а поруч нього два богослови в стихарях з «трійцями». За ними 19 діяконів і 21 священиків, усі в празничних ризах. Позаду в окруженні двох діяконів йшов архідіякон з «трійцею». Поруч нього йшли архипресвітери з євангеліями.
Публікація “Йордан” в ілюстрованому тижневику “Неділя”, 20.01.1929 р.
За ними починалася вже асиста владики. Складалося на неї шістьох богословів, чотирьох діяконів, чотирьох пресвітерів в ризах і чотирьох в єпітрахилях. Два перші богослови несли свічки, два другі піднос з кропилом, два останні кадило; два перші діякони несли трікирії, два дальші дікирії, пресвитери в ризах несли владичі відзнаки, а пресвитери в епітрахілях служебники.
За ними в окруженні гвардії «мілітарних», ішов сам владика.
За мілітарними йшли цехи і брацтва з хоругвами, за якими тиснувся народ. Коли прохід проходив біля одваху, жовніри ставали під кріс, а барабанщик «бив верблі».
Не слід забувати, що «мілітарні» були на удержанню владики й носили спеціяльні «барви».
Підчас того, як владика тричі погружував хрест у воді, «мілітарні» давали потрійну сальву. Після акту освячення води вертала процесія назад в томуж прядку, що прийшла, обходючи тричі ринок.
Дідух уЛьвові, 2017 р.
Згодом стався Йордан традиційним святом Львова, в якому приймали участь не тільки українські духовні гієрархи, але й представники влади, а також принагідні високі гості.
В 1814 р. приймала в Йордані участь гостююча у Львові сицілійська королева, дочка Марії Тереси, зі своїм сином і двором.
Ілюстрований тижневик “Неділя”. Львів, 20 січня1929 р.
У наш час галичани в побуті стали часто вживати старі, призабуті терміни, серед них згадується і слово “шарварок”, яке не варто плутати із «толокою». Так ось, селяни не завжди розуміли де проходить межа між шарварком, як повинністю по будівництву і ремонту мостів, шляхів, гребель, та толокою, на яку збирались добровільно. Подібна суперечлива ситуація виникла свого часу і у селі Татаринів поблизу Комарна.
Фрагмент військово-топографічної карти на місцевості довкола Комарна
Донесення окружного староства у м. Самборі Губернському управлінню про відмову селян с. Татаринова виконувати шляхові шарварки.
«Окружне староство не раз зверталось до домінії Комарного з проханням відремонтувати головні шляхи, якими стало майже неможливо користуватись, особливо ті, що ведуть з Комарного до Горожани через греблю.
Після того, як минув час засіву і тогочасна суха погода була для цього сприятливою, домінія Комарного розпорядилась провести на всій своїй території генеральний ремонт усіх публічних шляхів. Для того, щоб відремонтувати їх добре і як слід, домінія прийняла на службу одного інженера, зібрала дорогий потрібний матеріал та нарешті наказала своїм громадам з’явитися для пішої і тяглової праці на так звані шарварки, або безоплатні шляхові повинності. Як наслідок у цій великій домінії, за існуючим звичаєм і згідно найвищих законів, до роботи охоче і без спротиву з’явились численні громади.
Зрештою, черга дійшла і до громади Татаринова, розташованої менш як на ¼ милі від Комарного і місця, де проводиться ремонт шляху. Ця громада стала першою, яка вчинила опір цим публічним заходам. Вона виявилась такою зухвалою, заявивши домінії, що не з’явиться на роботу до того часу, доки домінія не пообіцяє за це відшкодування, списавши панщину, саме з тієї причини, що ремонт цих публічних головних комунікаційних шляхів ведеться на ставку, тобто на греблі довжиною в 334 кроки. Ця гребля є з давна публічним головним і комунікаційним шляхом, який веде від Комарного через Горожану, Вербіж до Миколаєва в Бережанському окрузі, частково також через Щирець до Львова і т.д. Цим шляхом щоденно їдуть навантажені зафрахтовані підводи купців і селян, по ньому йдуть великі череди худоби і навіть дуже часто через нього мусять проходити маршами військові транспорти.
Кінний обоз на шляху в Галичині
Що до цього домінія дуже справедливо відкинула викрути татаринівської громади і з натиском вимагала виконати роботу, яку наказаза. Але ця громада і її війт, не лише відмовились виконати це розпорядження, але були , крім того, настільки зухвалі у ставлені до домінії, що погрожували насильницьким опором, коли б домінія вдалась до серйозних заходів. За це домінія наказала арештувати війта. Як тільки це сталось, вся татаринівська громада негайно, а саме в ярмарковий день, повстала, зібралась кількістю понад 100 осіб, напала на номінальну канцелярію з лайкою, гуком і галасом та заявила в образливих висловах, що ніхто не з’явиться на цю роботу – вимагаючи звільнення свого війта з погрозами, що в протилежному випадку зуміють самі звільнити його силою з – під арешту.
Власне тоді до Комарного , був відряджений у службових справах губернський секретар Кеттерер. Під час цього виступу домінія звернулась до нього за допомогою. Вмовляння і пояснення з боку секретаря були даремними, а юрба погрозливо гула і не бажала розійтись. Більше того, татаринівська громада стала ще більш зухвалою і негайно розіслала гінців до решти сусідніх сіл, щоб підняти їх на подібне повстання або заворушення. В зв’язку з цією, без сумніву, загрозливою подією, треба було з усією суворістю зупинити це лихо.
Селяни на шляхах Галичини
Після донесення згаданого губернського секретаря домінії дали асистенцію з 20 солдатів для придушення повстання, а також для того, щоб однозначно примусити татаринівську громаду, яка піднялась на заколот, до послуху і роботи. Побачивши наближення команди асистенції юрба розійшлась щоб уникнути будь–якого дальшого виступу чи ексцесу. Але після цього випадку для ремонту шляхів не з’явилась не тільки громада Татаринова, але також й інші громади, які спочатку охоче йшли до роботи.
Ґрунтова дорога у галицькому селі
В наслідок цього комарнівський юстиціан розслідував у першій інстанції цей насильницький ексцес підданих проти домінії, передавши акти розслідування до самбірського кримінального суду. Все тут зводилось до суттєвої обставини, що піддані в даному випадку не мають рації, бо згадану дорогу, яка веде по греблі, або точніше саму греблю, треба вважати громадським головним і комунікаційним шляхом, а не греблю, на якій підданий не є зобов’язаний працювати даром. Домінія не мала тарифів ні на мостове, ні на дорожне мита, а також не має ніякої користі або прибутків від шляху, а робота, яку вимагали від підданих, стосувалась лише поверхні дороги. Відрахування з панщини можна в такому випадку вимагати лише при вбиванні паль, при роботі біля млина, шлюзів греблі і т.п. Зрештою згідно з патентом від 16 черня 1786р, ремонт шляхів такого роду на греблях, вважався обов’язком підданого».
Самбір, 20 червня 1811 року
ЦДІА у Львові ф 146 оп 87 спр 348.
Минав час і на зміну старим законам вводились нові порядки – мабуть більш демократичні. Зокрема Рада повітова у Львові сповіщала своїх громадян у гміні Лисиничі про наступні зміни до статуту: «Доводиться до відома, що від дня 1 жовтня 1886 р. вводиться новий статут шляховий. Регламент виконавчий від дня 24 вересня 1886р виданий Намісництвом і узгоджений з Виділом крайовим. В дію вступили нові приписи шляхові і введений обов’язок утримання безпосередніх рахунків призначених на цілі шляхові та роботи шарваркові. Виділ крайовий видав окрему шляхову інструкцію рахункову..Важливою зміною у статуті шляховому є це що зазвичай Уряд гміни і двір на місці мали спільно провадити адміністрування доріг. Листи в справах шляхових будуть адресуватись «До Уряду шляхів гміни у Лисиничах» на руки Начальника гміни, котрий має обов’язок про кожен лист повідомити Заступника обшару двірського.
Селяни при виконанні шляхових ремонтних робіт
Якщо до цього часу річний обов’язок передбачав 6 днів шарварків, то згідно нового статуту становить 4 дні піших на рік від будинку (номеру) на селах. Раніше обшар двірський був вільний від шарварків – згідно нового статуту зобов’язаний до чотирьох днів пішо від кожного номеру, що розташований на обшарі двірському.
Селяни при виконанні шляхових ремонтних робіт
День шарварку відробленого запрягом воловим, варто враховувати за два дні піших, день відроблений кінним запрягом, за три дні піших. Кожен хто зобов’язаний відробляти шарварок, має право викупитись від цього обов’язку грошима – але не пізніше, як за шість тижнів після оголошення ціни викупна і згідно цін встановлених Радою повітовою. Ці кошти збирає і видає квитанції місцевий «Уряд шляхів гмінних», Начальник гміни і Заступник обшару двірського.
Селяни при виконанні робіт на дорозі
Рада повітова Львівська на місцевості з дня 12 листопада ц.р встановила для гміни Лисиничі ціну викупна одного дня шарварку: а) робота піша 50 центів. в) робота запрягом воловим 1 злотий. с) робота парою коней 1 зл 50 центів.
На шарварки можна висилати кваліфікованих робітників, а старших людей і дітей не вільно до таких робіт спрямовувати. Роботи шарваркові мають виконуватись кваліфіковано щоб не була змарнована ціна шарварку. Кожен відроблений день має записуватись і квитанцією засвідчуватись. Невідроблені дні шарваркові мають бути сплачені в кінці року готівкою до каси Виділу повітового.
Шарварок у галицькому містечку
Усі хто користуються дорогою в незвиклий спосіб, зобов’язані згідно нового статуту окрім звичайної повинності шляхової долучитись додатковою сплатою утримання дороги згідно параграфу 19 статуту. Ті хто є звільнені від повинностей гмінних (урядовці, військові, вчителі, духівники) мають бути занесені до списків шарваркових, лише навпроти їх прізвища належить вписати титул, що надає їм звільнення. Не вільно змішувати бюджет двірський з бюджетом гміни.
Зміни до статуту шляхового мають бути представлені до вільного ознайомлення впродовж 14 днів, а пізніше у двох примірниках підписані Начальником гміни і при відтиску печатки урядової, підписаний Заступником обшару двірського разом зі списком зобов’язаних до шарварку».
Документ про зміни до статуту
Основним напрямком діяльності Товариства «Просвіта» було книгодрукування та зв’язок з провінціями Галичини. Найбільшою популярністю користувалися календарі “Просвіти”, що виходили майже щорічно, тому вони стали настільною книгою в багатьох українських родинах. На сторінках календаря містилось багато корисної інформації і зокрема закони та різного роду нормативні акти, що стосувались податків та повинностей, які селянин був зобов’язаний виконувати. Але часто сільські війти, орендарі та власники угідь вигадували різного роду причини щоб додати селянам роботи.
Отже у календарі описувались такі положення, що до шарварків: «Жодних безоплатних робіт на державних, воєвідських і повітових дорогах право не передбачає, значить, ніхто не сміє таких робіт вимагати. Лише на громадських дорогах мають відробляти шарварок мешканці громади і то тільки ті, які платять безпосередні податки. Наприклад: грунтовий, від нерухомостей, промисловий, доходовий і т.д. Цю роботу накладали на людей пропорційно до тих податків, значить хто чим менший податок платить, тим менше має відробляти. Шарварок не конче має бути відроблений, а можна сплатити відповідну суму і звільнитися від особистого відроблювання шарварку.
Жіноча робоча сила на шляхах Галичини
Примусити до роботи на публічних дорогах можна тільки тоді коли дорожний урядник не може на підставі добровільної умови дістати фіри до направи, або будови дороги чи мосту. Тоді староство має право наложити примус на всіх хто має фіри і долучити до роботи. Але не сміє примушувати до праці в горячий час господарських робіт – на весні, або під час жнив. Не сміє виганяти до роботи усіх нараз, тільки по черзі, і не сміє брати до роботи тих, що мешкають дальше як 15 км від місця роботи. В другому випадку, коли сталося нагло якесь нещастя, яке загрозило дорогам та мостам, староство може навіть примусити до пішої і тяглової праці, але то лише в таких випадках, як повінь, заметіль, буревій, землетрус і т.п.
Порядок на сільській дорозі
Однак треба пам’ятати, що ці примусові роботи не є дармові. Бо деяких селах примушують громади властителів придорожніх реальностей, чистити якийсь шмат публічної дороги від болота, пороху чи снігу, розуміється безоплатно. Отже треба знати, що чистити дорогу є обов’язком тільки тоді, коли дорога з твердою поверхнею, себто, брукована камінням, бетоном чи асфальтом. Отже цей обов’язок звичайно безправний».
Епохального рівня експозицію — „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“презентували 17 січня у Львівському історичному музеї (Площа Ринок, 6). Понад чотириста експонатів, які автори виставки зібрали у понад десяти музеях, крізь призму наукової діяльності, захоплень та світогляду відомого вченого, археолога, фотографа, першого директора Львівського історичного музею Ярослава Пастернака, відкривають цілі епохи української історії.
Ярослав Пастернак за роботою. Фото з фонду Лариси Крушельницької
— Іван Франко писав: „Мало любити Україну, треба жити Україною“. Ярослав Пастернак упродовж усього життя різними способами відстоював українську незалежність, утверджував її — зі зброєю в руках у лавах Української Галицької армії та через свою дослідницьку роботу, інтегрувавши українську науку в європейський простір, — наголосив на відкритті виставки професор, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Микола Литвин.
Відкриття виставки „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“
Без сумніву, своїми науковими здобутками, працею, представленням у світі мало хто може прирівнятися до Ярослава Пастернака. Внесок у розвиток наукових знань про минуле нашого народу вимірюється роками плідної праці, десятками археологічних експедицій, величезною кількістю опублікованих книг, статей та повідомлень. Йому вдалося розкрити давні таємниць княжого Галича — одного з величних та велелюдних міст середньовічної Європи.
Відкриття виставки „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“
Відомий науковець Микола Мушинка наголошував: „Те, що зробив професор Пастернак для української науки, — сам у надзвичайно складних обставинах, — в інших народів роблять цілі колективи науковців“.
Експозиція виставки „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“
Виставка „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“ (діятиме до квітня) розкриває багатогранність постаті науковця. На експозиції представлені особисті реліквії родини Пастернаків, рукописні записи і креслення знаного археолога, численні світлини вченого.
Експозиція виставки „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“
Також на огляд виставлена чимала підбірка світлин (їх зробив особисто Ярослав Іванович), які викликають чимале зацікавлення у науковців, адже багатьох перлин дерев’яної архітектури Львівщини, які зафіксував вчений, сьогодні вже не існує.
Експозиція виставки „Ярослав Пастернак — дослідник „галицької Трої“
Цікавим доповненням виставки є археологічні знахідки з різних місцевостей, де Ярослав Пастернак проводив розкопки (Котованого, Переросля, Крилоса, Белза, Валяви, Пліснеська). Серед них особливі експонати — золотий колт із Крилоса та кістяна пластина з плоскорізьбою із Пліснеська.
У Львові по різних вулицях «старого міста» розкидані і вкраплені в старші мури чимало зразкових функціоналістичних будинків. Вони не просто класичні приклади «львівського баухаузу», вони – зразки високого стилю та справжньої розкоші двадцятих-тридцятих років минулого століття.
Одна з таких – кам’яниця за номером 25-25А на вулиці Костя Левицького (довоєнна назва Яна Кохановського). Спроектована у бюро Фердинанта Каслера, фактично чи ненайвідомішого і наймоднішого архітектора львівського модернізму. Ця кам’яниця дійсно є прикладом багатого житла зі смаком.
Креслення будинку по вул. Костя Левицького, 20-25а у Львові
Креслення будинку по вул. Костя Левицького, 20-25а у Львові
Проект будинку зробили у 1937 році, в наступному році будівництво завершили. 31 грудня того ж року міська влада видала дозвіл на житло в цьому будинку.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Щасливі власники квартир тішились люксусовими помешканням зовсім недовго, адже заїхали в них у 1939 році. Будинок звели на місці палацика, спорудженого в 1890-х у стилі імперії Наполеона ІІІ, з одного боку – вільний простір, з іншого старша кам’яниця по сусідству. На фасаді будинку бачимо прямокутні отиньковані плити і великий висунутий ризаліт.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Вхідні двері зроблені з дерева, оздоблені блискучою нікельованою сталлю. Бачимо, що в дверях ще збереглось автентичне скло.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Вхід до під’їзду повністю облицьований алебастром. На стелі видніється все, що залишилось від плафона.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Безпосередньо до сходів ведуть ще одні двері, з боку очевидно двері до квартири, яка тоді передбачалась для сторожа.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Перила сходових маршів теж оздоблені деревом і алебастром. Сходові клітки підкреслені вертикальними стрічковими вікнами.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
До помешкань провадили ліфти, оздоблені шляхетним деревом, кришталевими шибами та великими люстрами. На жаль, зараз вони не працюють, з розкоші залишились хіба дерев’яні двері…
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Підлога сходової клітки викладена узорами з плитки, кольори яких ідеально поєднуються з дерев’яними та алебастровими перилами. В під’їзді ще збереглись оригінальні двері до квартир, зроблені зі шляхетного дерева, можна припустити, що з карпатського дуба.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Квартири були величезні та просторі. Вони містили від трьох до п’яти кімнат. Розмір помешкань коливався від 60 до 150 квадратних метрів.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
У будинку на той час було найсучасніше обладнання. Модернова система вентиляції та обігріву помешкань. В під’їзді ще збереглись старі батареї, які , до речі, працюють.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Був в будинку і централізований електричний порохотяг, який розходився по будинку вмонтованими в стіну трубками, до яких підключались в квартирах. На жаль, з інновацій тих часів мало що залишилось, хіба дірки в стінах, де були комунікації.
Будинок по вул. Костя Левицького, 20-25А у Львові, фото Мирослави Ляхович
Зрештою, весь будинок потребує ремонту, як ззовні так в середені, адже алебастр дає тріщини, а блискучий тиньк тихо осипається.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
Плавучі села Камбоджі
