В п’ятницю, 27 січня 2017 року, в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв (вул. Коперника, 17) відкрилась персональна виставка Галини Константюк під назвою «Україна у портретах». Експозицію склали 75 творів, де за вигаданими героями ховаються реальні люди.
Галина Константюк з дитинства займається живописом, вона отримала освіту у Львівському державному коледжі декоративного й ужиткового мистецтва та Львівській національній академії мистецтв.
Художниця Галина Константюк
Свою роботу вона порівнює із працею актора на сцені, де акумулються переживання та емоції. Різниця лише у тому, що художник може розтягнути у часі ці відчуття.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
«Я завжди так малювала, мені здається, навіть якби не закінчувала коледжу та академії мистецтв, то напевно мої роботи все рівно б так виглядали. Сподобалась мені людина – і я захотіла її намалювати.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Стараюся, щоб роботи першу чергу сподобалися людям, не знаю як вони мистецтвознавцям, але я завжди готова вислухати критику, адже живопис це така штука, яку ти вдосконалюєш і яка вдосконалює тебе», – розповіла Галини Констанюк.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Подивившись на картину, можна відчути і уявити життєвий шлях людини, яка на ній зображена. За вигаданими героями ховаються реальні люди (будь то знайомі чи перехожі), риси обличчя яких, художниця зображує на полотні.
Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита
«Ця виставка та творчість автора дуже багато розповідає про Україну, про етнографію нашої країни, про людей. Але головне,що майже всі герої автора є оптимістичними», – зазначив голова Львівської спілки художників Олег Микита на відкритті виставки.
Експозиція виставки Галини Константюк «Україна у портретах»
Більшість представлених робіт, має народну тематику. Кожен портрет – це унікальна історія про людину, прочитати яку можна придивившись до рис обличчя.
Експозиція виставки в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв (вул. Коперника, 17) діятиме до 16 лютого 2017 року.
З-поміж інших, місто-курорт Трускавець вирізняється ще й своєю символічною атрибутикою, яку, в першу чергу, представляє сучасний герб, затверджений в 1992 році на VIII сесії міської ради. В основу герба було покладено стару печатку села Трускавець, датовану кінцем XVIII століття.
В результаті поділу Речі Посполитої в 1772, 1792 та 1795 роках, Галичина опинилася під владою Австрії. Запроваджені австрійською владою реформи в кінці XVIII ст., а зокрема, урядового декрету від 1787 року з розподілу земель на домініальні (панські) та рустикальні (сільські), призвели до появи печаток. Зображення на цих печатках вибирали самі селяни, а на замовлення війта чи старости виготовлявся вже й сам штамп.
Фотореконструкція старої печатки села Трускавець, що потверджує документ від 22 січня 1867 року
Найстаріша відома печатка трускавецької сільської громади була виявлена на Договорі між Дирекцією держаних маєтків та підданими Дрогобицького ключа про врегулювання панщизняних повинностей від 31 жовтня 1788 року, на якому поставлені печатки 43-х сіл та німецьких колоній Дрогобицької округи. На штампі зображена гуска з піднятими крилами, яка тримає в дзьобі галузку (гілочку). По колу проглядається напис – WIES TRUSKAWIEC, а по центру – DROHOBYCKA DIRECTIA (ф.134; оп.2; спр.285 у Львівському історичному архіві). Архівні матеріали за 1859-1875 роки також засвідчують про існування в сільському самоврядуванні такої печатки.
Стара печатка трускавецької сільської громади,що потверджує документ від 22 січня 1867
Згодом написи видозмінювалися, бо на документі від 22 січня 1867 року на печатці читаємо – GMINA TRUSKAWIEC, проте сутність їхня незмінна – символ місцевого самоврядування. Та можемо тільки здогадуватись, чому саме гуска… Можливо на той час місцеві селяни розводили домашніх гусей, яких мали де випасати, на широких та болотистих трускавецьких полях та луках. Було також відомо й про неабиякі природні фізіологічні властивості цієї домашньої птиці, що віщувала про небезпеку, як колись гуси спасли Рим.
В радянський час курорт Трускавець став асоціюватися з куманцем, зокрема в 1970 році був затверджений герб всесоюзної оздоровниці: у зеленому щиті, розділеному навпіл, була зображена посудина для пиття мінеральної води та золоте сонце з емблемою медицини.
Герб міста-курорту Трускавець, затверджений у 1970 році
Матеріали розроблені та опрацьовані членами Українського геральдичного товариства львів’янами п. Андрієм Гречило та п. Іваном Сварником на початках незалежності української держави, пропонували громаді міста два варіанти герба Трускавця, та на обидвох з них був збережений давній символ поселення, який використовували на печатках ще з ХVIII ст., як продовження традицій українського самоврядування.
Герб міста-курорту Трускавець, затверджений у 1992 році
В першому варіанті. Щит розділений по діагоналі: у верхньому золотому полі – сріблястого кольору, з чорним відтінком, – куманець, з якого п’ють мінеральні води. Вода зображена синіми струменями. У нижньому зеленому полі – срібна гуска з піднятими крилами, червоним дзьобом і лапками. У дзьобі тримає галузку, на яку скапує вода.
В другому варіанті. В щиті на золотистому фоні – срібна гуска із піднятими крилами, з червоним дзьобом та лапками. В дзьобі гуска тримає галузку. В обох варіантах щит по периметру має художньо-декоративне обрамлення золотистого кольору з чорним відтінком і написом у верхній частині – Трускавець. Куманець та золота барва мали символізувати лікувальний профіль нашого міста, а зелена барва – символ багатих лісів, що оточують місто по периметру (допрацьований трускавецьким художником Богданом Кравцем).
Герб міста-курорту Трускавець, видозмінений у 2007 році
Результатом спільного обговорення символом Трускавця став герб, що отримав такий вигляд: на зеленому фоні гербового щита (символ багатих лісів, що оточують місто) зображена біла гуска з червоним дзьобом та лапками, як символ здоров’я та добробуту людини; підняті крила, як символ пильності; а у дзьобі гуска тримає галузку, як символ гостинності наших трускавчан.
Герб міста-курорту Трускавець на фасаді Трускавецької міської ради, встановлений у червні 2016 року
Та це був ще не кінець: в 2007 році з нагоди 180-річчя курорту, герб міста зазнав видозмін: за межі гербового поля винесено назву «Трускавець», а з двох боків розміщено фонтани, які символізують цілющі джерела міста-курорту Трускавець.
В четвер, 26 січня 2017 року, в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (проспект Свободи, 15) відкрилась виставка плакату всесвітньо відомого митця Альфонса Мухи “Глибоке вшанування від Нестле”, який більше сотні років не виставлявся у Львові. Твір, присвячений ювілею коронації Британської королеви Вікторії. Також в експозиції виставки можна побачити інші плакати Альфонса Мухи та його сучасників з-за океану.
Відкриття виставки розпочалося з виконання Каватани з циклу мініатюр Антоніна Дворжака у виконанні тріо у складі Михайла Крижанівського (скрипка), Ірини Сичак (скрипка) та Теодора Крижанівського (альт). До слова, на завершення відкриття у виконанні цього ж тріо прозвучали три частини терцетто Антоніна Дворжака.
Тріо у складі Михайла Крижанівського (скрипка), Ірини Сичак (скрипка) та Теодора Крижанівського (альт).
“Сьогодні ми відкриваємо новий, після реставрації плакат Альфонса Мухи «Велике пошанування від Нестле», присвячений 60-річчю сходження на трон британської королеви Вікторії. Представлений на виставці митець відображає дуже цікаву епоху останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., епоху, яка передчувала дух модерну, який ми можемо побачити у цій монументальній композиції, де велич Британської імперії показана у всій красі, але уже відчувається дух епохи сецесії”, – сказав заступник директора з музейної та наукової роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський відкриваючи виставку.
Заступник директора з музейної та наукової роботи Музею етнографії та художнього промислу Андрій Клімашевський.
Плакат, розміром 210 на 300 см, віддрукований до ювілейної дати – 60-річчя коронації англійської королеви Вікторії. У центрі на тлі індустріального пейзажу зображено постать жінки з вінком із зеленого листя на голові, яка тримає в руках золоту корону.
Альфонс Муха «Глибоке вшанування від Нестле» (рекламний плакат фірми дитячого харчування). 1897 р. Друкарня Шампенуа, м. Париж, папір, кольорова літографія.
У композицію включені три погрудні портрети королеви Вікторії в круглих медальйонах: справа – королева в молодому віці зображена у лівий профіль, зліва – у середньому, в правий профіль, по центрі – у старшому віці, звернена у три чверті вліво. Центральне зображення закомпоноване в підковоподібну арку, над якою з обох боків угорі – зображення голів лева та єдинорога. Лев – один із найстаріших і найпопулярніших символів сили, мужності і великодушності. В образі єдинорога втілене духовне багатство, яке протистоїть силам темряви. Єдиноріг символізує свободу і пізнання, вказує шлях тим, хто шукає істину. Таким чином, присутність цих двох величних тварин додає сюжетові плакату до основної комерційно-промоційної складової певний символізм та ідейну наповненість.
Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк.
«Вже вкотре в стінах нашого музею ми в полоні великого Мухи, оскільки уже не вперше представляємо нашу колекцію, яка складається з 28 його робіт. Представляємо, щоб її побачили люди, потішилися з робіт, які величали в Європі як стиль Мухи, майже як епоха Мухи. І я думаю, що це одна з найбільших колекцій, яка зберігаються у музеях Європи», – зазначив директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк на відкритті виставки.
Загалом у збірці фонду плакату і графіки Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України зберігається 28 найкращих літографічних творів Альфонса Мухи.
Провідний зберігач фонду «Плакату і графіки» Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН Мар’яна Сеньків
“Я тішуся, що музей знову може показати Муху львів’янам, гостям міста. Ми знову можемо наголосити на унікальності збірки Музею етнографії та художнього промислу, тому що в жодному музеї України не має такої колекції плакатів Альфонса Мухи. Також дуже тішуся з того, що ми нарешті можемо побачити двадцять восьмий шедевр з колекції, шедевр, який повернувся. Оскільки всі знають, що в нас є 28 плакатів, але в 2010 році, коли була виставка плакатів ми могли показати лише 27. І ось нарешті цей шедевр є поміж нас,” – ділилася враженнями провідний зберігач фонду «Плакату і графіки» Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН Мар’яна Сеньків.
У 1988 р. у рамках підготовки до виставки плакатів Альфонса Мухи зі збірки Музею етнографії та художнього промислу, яка проходила в Музеї 1989 року, були проведені консерваційні заходи до усієї колекції плакатів. Проте один твір, «Глибоке вшанування від Нестле», потребував серйозної комплексної реставрації. І, нарешті, у 2016 році швейцарська фірма «Нестле» погодилася взяти участь у порятунку цього грандіозного плакату, профінансувавши його реставрацію та оформлення.
Завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай
“Відкриття будь-якої виставки для музеїю – це завжди свято. Відкриття виставки такого генія як Альфонс Муха – це, без перебільшення, подвійне свято. Ця виставка має зацікавити відвідувачів і справити на людей велике враження своєю цілісністю і своєю вагомістю. Хто побачив роботи Альфонса Мухи хоча б раз у житті не забуде їх ніколи,” – зазначив завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай на відкритті виставки.
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Реставраційні роботи провели у серпні 2016 року реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков та атестовані реставратори Галина Кіт і Сергій Хоменко. Художнє оформлення здійснило ТОВ «Рамар» під керівництвом Володимира Турецького.
Реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков
“У 1988 р. до мене звернулися працівники музею етнографії Олесь Нога, Ігор Жук з прханням прийти та подивитися плакати, які вони хотіли реставрувати. Але в ті часи розуміння плакату було таке, як “радянський плакат” і особливого бажання йти та дивитися не було. Я не чекав чогос особливого, чекав звичайного радянського, типового плакату. Та коли я побачив ці шедеври – 28 творів Альфонса Мухи, відразу виникло бажання працювати. Багато плакатів було пошматовано на кавалки, було багато втрат і, оскільки, майстерня ще не мала такої потужності і фінансування не було, то було проведено консерваційні роботи. Зараз, дякуючи працівникам музею, фірмі, яка виділила кошти та працівникам моєї майстерні ми змогли відреставрувати цей плакат”, – розповів реставратор творів графіки найвищої категорії Вадим Волков.
І от сьогодні, через багато років, наш глядач має можливість знову насолоджуватись унікальним і монументальним плакатом всесвітньо відомого митця, генія Сецесії-Альфонса Мухи.
В четвер, 26 січня 2017 року, на камерній сцені театру імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави за п’єсою Романа Горака про легендарну жінку, прототипом якої стала відома письменниця Марко Вовчок.
Режисер-постановник вистави, народна артистка України Алла Бабенко, вже тривалий час виношувала ідею постановки про Марію Олександрівну Вілінську, але не було цікавого драматургічного матеріалу. П’єса Романа Горака максимально передала світоглядне бачення режисерки.
Сцена з вистави «Та, котру любили».
Загалом постановка – це літературна композиція у виконанні трьох прекрасних актрис театру Марії Заньковецкої народної артистки України Олександри Бонковської, Христини Гузиль та заслуженої артистки України Наталії Лань.
Заслужена артистка України Наталія Лань у виставі «Та, котру любили».
“Моя героїня – надзвичайно неосяжна. І якщо мені вдалося передати хоча б якусь частинку, то вже дуже добре, тому що її життя – це роман. Її творчість, яку ми знали з дитинства – ми знали мало, знали мало її біографії, а це світова людина. Вона багато їздила по Європі, знала 10 мов, була людиною світу та попередила свій час. Вона навіть організувала журнал, де перекладачами мали бути тільки жінки. Така надзвичайна жінка”, – ділилася враженнями заслужена артистка України Наталія Лань.
Сцена з вистави «Та, котру любили».
До роботи над постановкою Алла Григорівна, у якості художника-постановника, запросила Олександра Оверчука заслуженого діяча культури Польщі.
Художника-постановник вистави «Та, котру любили», заслужений діяча культури Польщі, Олександр Оверчук
“Мені дуже радісно працювати в такій команді, оскільки режисерська концепція дуже міцна, а матеріал не є простий. Мова йде про Марко Вовчок (Марію Вілінську), жінку другої половини ХІХ ст. , котра, як і Леся Українка, піднімала на собі тему жіночої свободи, жіночої волі і, водночас, застерігали за собою беззаперечне право на творчість. Коштувало це їм дорого, ми навіть не усвідомлюємо яким коштом тоді їм доводилося пробиватися до права на творчість. Тож матеріал був непростим, але мені здається, що зробили усе можливе, а тепер віддаємо це на суд глядача”, – розповів Олександр Оверчук.
Народна артистка України Олександра Бонковська
Загалом вистави Алли Бабенко на камерній сцені дуже часто зачіпають глядача за ті фібри душі, які переконують, що її роботи є вартісними і часто вкрай необхідними. Саме Алла Григорівна Бабенко працює над тим, щоб привернути увагу до багатьох забутих жіночих імен з української літератури та культури.
Народна артистка України Олександра Бонковська у виставі «Та, котру любили».
“Вперше за мій великий життєвий досвід я не знаю як назвати свого персонажа. Тому що Марко Вовчок грає моя колега Наталя Лань. Я людина , яка досліджує її творчість і намагається донести людям в залі, яким непростим і великим світом є творча особистість, особливо жінка. Жінка, яка має велику душу, великий талант, своє особисте життя. В якої були дуже непрості обставини, але той творчий потенціал, який в неї був, знаходив вираз навіть в тих обставинах – заборони на українську мову, українське слово, українське книгодрукування. Марко Вовчок ми вивчали в школі, ми знаємо її твори, але ми зробили спробу зазирнути за куліси її душі, її особистості, адже наших шкільних знань замало, щоб оцінити постать цієї надзвичайної жінки”, – поділилася народна артистка України Олександра Бонковська.
Сцена з вистави «Та, котру любили»
У театрі сподіваються, що ця постановка Алли Григорівни Бабенко припаде до душі справжнім поціновувачам і творчості Марка Вовчка, і Романа Горака, і самої Алли Григорівни. До слова, це вже не вперше п’єса Романа Горака стає постановкою на заньківчанській сцені. Попередні творчі проекти була напрочуд цікавими та успішними.
Редактор літературної частини театру імені Марії Заньковецької Леся Кічура
“Постаттю Марка Вовчка Алла Григорівна цікавилася вже дуже давно, але не було потрібного матеріалу. Врешті до її рук потрапив текст Романа Горака над яким вона працювала. Власне з цього тексту постала п’єса на сцені нашого театру. Ми дуже сподіваємося, що вона знайде глядача різного віку, що це не будуть лише старші люди або надто молоді, адже Марко Вовчок була жінкою світу і дуже недооціненою. В школі ми просто зупинялися на тому, що вона є авторкою народних оповідань та й по всьому. В свій час вона жила в Європі, де їй майже поклонялися. Її дуже любили чоловіки і не лише за красу, розум, вміння вести себе в товаристві, за перекладацький хист, а й за те, як жінка в цей час може бути жінкою світу. Вона досягла дуже багато того, що сьогодні не під силу багатьом жінкам. І нам залежить, щоб усі, хто прийде до театру та передивитися виставу «Та, котру любили», присвячену Марії Вілінській, зрозуміли, яка жінка колись жила в Україні і про яку ми неправомірно забули”, – зазначила редактор літературної частини театру імені Марії Заньковецької Леся Кічура.
В ніч з 27 на 28 січня 2017 року наступає особливий час в житті дружнього китайського народу. Починається 10-тиденне святкування 4715 року за китайським календарем, Нового року Вогняного Півня. Згідно народних вірувань, це час зустрічі родичів у батьківській хаті, час надій і сподівань на ще краще життя.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Культурні зв’язки між Україною і Китаєм розпочались ще в античні часи. “Звіриний” стиль у мистецтві, який виник на берегах Дніпра став втілюватися в роботах стародавніх китайських митців, ще в часи правління славетної династії Чжоу. Промайнули століття. З Китаю до Київської Русі почали надходити видатні вироби китайських майстрів: текстиль, порцеляна, вироби із срібла і бронзи. Доказом давніх зв’язків можуть бути знахідки під час археологічних розкопок в Україні китайських декоративних бронзових ваз,світильників, срібних дзеркал та монет часів правління до монгольської китайської династії Тан.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Особливе зацікавлення китайською культурою в Україні припадає на XVIII століття. Українська шляхта прикрашає свої палаци виробами китайських майстрів. Так у Львівський області у Золочівському замку був побудований китайський палац із доброю добіркою китайських старожитностей. Із XIX століття в багатьох університетах України почали вивчати китайську філософію та культуру і викладати китайську мову.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Ще більшого розвитку досягнули культурні зв’язки між Незалежною Україною та Китаєм в останні роки. Так, у Львівській консерваторії та Львівській Національній Академії Мистецтв навчаються китайські студенти. Одні з них – вокалісти, що з натхненням виконують українські народні пісні. Інші – в яскравих фарбах на своїх полотнах відображають красу Львова та інших мальовничих міст України. Українські артисти, митці стали відомими в Китаї. В багатьох школах України, зокрема і у Львові, почали вивчати китайську мову, а в державному Пекінському університеті відкрили кафедру української мови. У цьому році у Львові, як й в 2012-2016 роках, знов разом з китайськими друзями, львів’яни і гості міста урочисто та весело зустрічали на центральній площі Ринок та прилеглих вулицях китайський Новий рік.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Китайська цивілізація дала так багато у розвиток людства, що важко все перерахувати: папір і компас, видатну філософію Дзен-буддизму, школи Ушу, китайську народну медицину, фен-шуй, китайський гороскоп та багато іншого, що стало невід’ємною частиною нашого життя. Сподіваюсь, що культурні зв’язки між народами України і Китаю будуть ще більше розвиватися, цього щиро бажають народи обох країн.
Зустріч Нового року за китайським календарем у Львові, 27 січня 2017 року. Фото http://varta.com.ua
Щиро вітаю всіх китайців України і Світу з настанням китайського 4715 Нового року, року Вогненного Півня, який за повір’ям випалить все Зло та освітить шлях творення Добрих Справ і бажаю всім представникам дружнього китайського народу великого Людського Щастя, Миру та Процвітання.
Згідно старовинній китайській традиції бажаю, щоби кожному з Вас в ці дні подарували два мандарини, що є для китайців символом багатства і процвітання.
Марко СІМКІН журналіст–міжнародник, кореспондент «Forum International Press TV” в Україні
Перша у світі людина, яка самостійно перетнула Африку з півночі на південь і у зворотньому напрямку в 1931 – 1936 рр.; противник колоніальної політики в той час, коли вона була одним з основних джерел прибутку провідних країн світу; талановитий фотограф та журналіст. Все це – про Казимира Новака, мандрівника родом зі Стрия.
Казимир Новак, 1927 рік, Париж
Майбутній мандрівник народився 11 січня 1897 р. в місті Стрий, де навчався в школі ім. Яна Кохановського для хлопців (сьогодні ЗСШ №6). В 15 років вирушив у свою першу подорож – до Риму, маючи в кишені лише декілька копійок. Коли завершилась Перша світова війна Казимир переїхав до Познані, де працював клерком в страховій компанії. Однак основною сферою його зацікавлень були подорожі та фотографії, тому він починає шукати можливості зробити із свого хобі прибуткову роботу. В той же час, у березні 1922 р. одружується із Марією Ґорцік, в них народилося двоє дітей – донька Єлизавета і син Ромуальд. Із появою дітей витрати лише зростали і Казимир влаштовується працювати кореспондентом і фотографом до місцевих газет.
Мандрівник із дружиною Марією, донькою Єлизаветою та сином Ромуальдом, серпень 1937-го року
Для них робить свої перші репортажі про подорож по Європі – на велосипеді відвідав Австрію, Італію, Бельгію, Голандію, Грецію, Туреччину та чимало інших країн. З часом починає писати статті і для зарубіжної преси – його репортажі друкували англійські, французькі та італійські газети. У 1927 р. розпочинає свою другу велику подорож до Північної Африки. Погане здоров’я і відсутність грошей змусили його завчасно повернутись додому, але від ідеї про велику африканську подорож Казимир Новак не відмовився.
Шіллуки на човні, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
Тим часом, під кінець 1920-х Польщу, як і весь світ, охоплює економічна криза. Вона зачіпає і родину Казимира, доходи якого скоротилися так сильно, що голова сімейства був змушений ночувати на роботі, аби заощаджувати гроші на транспорті. Тоді ж мандрівник починає планувати другу подорож до Африки, яка мала бути досить бюджетною. На початку листопаду 1931 р. він вирушає на африканський континент за маршрутом: Познань – Рим – Неаполь – Триполі. З цього місця основним транспортним засобом мандрівника стає велосипед.
Село народу шіллуків, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
Казимир Новак з шіллуками, 1932 рік, недалеко від міста Малакал
З Триполі подорожує разом із караваном до оазису Гат по безлюдній пустелі. Тут на нього чекало перше розчарування – караван, на його думку, рухався надто повільно. Казимир постійно виривався вперед, тому частими буди ситуації коли супутники загубленого мандрівника шукали його перед стоянкою на нічліг. З оазису Гат вирушає до оазису Марадах у січні 1932 р. Ексцентричний велосипедист одразу звертає увагу солдатів Муссоліні (на той час ці території були італійською колонією), які думають, що він – шпигун. Його перевозять до штаб-квартири, але Казимиру вдається пояснити мету своєї поїздки. Тоді, аби чітко дотримуватися плану, він просить італійців відвезти його на місце їх першої зустрічі. 26 березня Новак досягає оазису Марадах, а 21 червня перетинає кордон з Єгиптом. Тут, через надзвичайно високі ціни та податки закінчуються його заощадження. Таким чином, з кінця липня Новак майже не має готівки і повинен покладатися на допомогу випадкових людей.
Казимир Новак із велосипедом біля намету золотошукачів, 1933 рік, Бельгійське Конго
Жінка з дітьми, 1933 рік, околиці міста Бені (Бельгійське Конго)
В жовтні 1932 р. мандрівник все ще перебував на території Єгипту, в Асуані. Сюди дружина надсилає йому фотоапарат Contax. Саме камера стане джерелом невеликого прибутку для Новака – він починає робити фотографії туристів. У той же час, надіслані звіти і фотографії з Африки його дружина продає польським газетам. У грудні Новак проводить деякий час на півдні Єгипту. Звідти він вирушає далі і на початку 1933 р. досягає Руанди, у вересні 1933-го подорожує по Бельгійському Конго і зрештою проходить через Родезію в Південну Африку.
Шаман племені талеуду, 1933 рік, Бельгійське Конго
30 квітня 1934 р. Казимир Новак прибуває на Голковий мис – найпівденнішу крайню точку Африки. Попри те, що вже тоді мандрівник хворів малярією, він відмовляється від пропозиції британців повернутися до Європи першим класом на кораблі, причому безкоштовно. Тут він вирішує ще раз перетнути всю Африку, на цей раз з півдня на північ та іншим маршрутом. На зворотньому шляху Новак часто міняє засоби транспорту – два велосипеди, кінь (в Південно-Західній Африці), два каное – «Познань І» (в Конго, по річці Касаї) та «Марися» (із провінції Лулу до Леопольдвіля, зараз Кіншаса – столиця Конго), чотири верблюди (при перетині пустелі Сахара).
Казимир Новак з гвинтівкою на плечі та впольованим птахом, 1934 рік, Судан
Одна з вулиць в центрі міста Йоганнесбург, 1934 рік, Південна Африка
Шаман з племені балуба, 1935 рік, Бельгійське Конго
Представник народу Луена в масці, одягнений як жінка – 1935, Ангола
Останній відтинок дороги – із міста Уаргла до Алжиру Казимир Новак долає на ровері. Столиці він досягає листопаді 1936 року, і на останні гроші купує теплий одяг та білет до Марселя. Таким чином він знову в Європі, і знову – без грошей. За певний час роботи фотокореспондентом він заробляє суму, потрібну для купівлі квитка в Париж, де польський консул дав йому кредит – 750 франків. Так на запозичені гроші Новак отримав можливість повернутися додому.
Село племені Ба-Нана, 1935/1936 рік, французька Екваторіальна Африка
Караван Казимира Новака в Сахарі, 1936 рік, Алжир
Казимир Новак на верблюді, 1936 рік, французька Екваторіальна Африка
Караван Казимира Новака перетинає пустелю, 1936 рік, Сахара
Подорож, впродовж якої була пройдена дорога у понад 40000 км, нарешті добігала кінця. Сам мандрівник писав про неї так:
«Цілих п’ять років – довгий час, але сьогодні, коли я думаю про минулі роки, мені здається, що вони були лише коротким сновидінням. Сновидінням про джунглі, пустелі, свободу … і якби не тисячі зображень, які я зробив в Африці, можливо, навіть повірив би, що це був просто чудовий сон».
Портретна фотографія Казимира Новака, 1936 рік, французька Екваторіальна Африка
У ніч з 22 на 23 грудня 1936 року він перетинає німецько-польський кордон і їде додому – в Познань. Так починається короткий період його популярності. У кінотеатрі “Аполлон” Казимир Новак читає лекції про африканські народи і показує фотографії. Він запрошений читати курс лекцій у Ягеллонському університеті в Кракові та Вищій школі економіки в Варшаві. Планує написати книгу і починає розробляти маршрут наступної експедиції – у Азію. Однак все перериває пневмонія яка, через виснаження організму мандрівника від різноманітних тропічних захворювань стає фатальною. Казимир Новак помер 13 жовтня 1937 р. у віці всього сорока років.
Казимир Новак
Маршрут другої африканської подорожі Казимира Новака
На жаль, після невдалих листопадових боїв 1918р, галичани втратили свою столицю – Львів. Українська Національна Рада уповноважила д–ра Л. Цегельського та Д. Левицького поїхати в Київ для проведення перемовин у справі об’єднання Галичини з Великою Україною.
У Києві після восьми місяців перебування при владі Гетьмана Скоропадського йшла громадянська війна і лише 14 грудня він відмовився від влади, яку перейняла Директорія, очолювана Петлюрою та Винниченком. Був укладений договір про бажання об’єднатись, але Галичина залишала за собою право на Автономію.
Бойова управа – проф. Іван Боберський, д-р Михайло Волошин, д-р Лонгин Цегельський
В допомогу від республіканців галичани отримали батарею гаубиць з боєприпасами та обслугою, кілька тисяч рушниць і сотні тисяч набоїв; кілька тисяч кожухів, шапок, чобіт, десяток вагонів борошна та цукру, а також 10 мільйонів австрійських корон.
Разом з допомогою на Галичину прибули колишні офіцери царської армії генерал Михайло Омельянович-Павленко та полковник Євген Мишківський. Перший був призначений головнокомандуючим новостворенної Української Галицької Армії, а другий – керівником Генерального штабу.
Михайло Омельянович-Павленко
Падіння Львова, втрата Перемишля, Ярослава, Хирова, загарбання румунськими військами Буковини змусили уряд проголошеної 1 грудня 1918 року Західно-Української Народної Республіки звернути увагу на організацію військової справи та формування армії.
Наприкінці листопада на основі підрозділів легіону УСС виникли перші бойові групи: «Старе Село», під командуванням отамана Осипа Микитки, зайняла позиції на лінії приміських сіл Давидів, Сихів, Солонка, замикаючи облогу з півдня.
Євген Мишківський
Група «Схід» облягла місто зі сходу опираючись на село «Куровичі», її очолив полковник Мирон Тарнавський, котрому вдалось втекти з табору в Домб’є. Вздовж залізниці на Львів зі сторони Перемишля створено групу «Рудки» під командуванням А. Гофмана і групу «Хирів», яку очолив підполковник А.Кравс. У той же період виникли бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів», «Наварія», «Самбір», «Щирець».
Населення Східної Галичини, підтримавши заклик уряду, енергійно поповнювало армію і вона швидко зростала. У перші зимові дні галицьке військо захопило на фронті ініціативу, але бракувало сучасного озброєння, боєприпасів та обмундирування. В цей час УГА нараховувала 30 тисяч стрільців та старшин і цього було не достатньо, щоб вести широкомасштабні бойові дії тому вирішили головні сили зосередити для визволення Львова.
Осип Микитка
На нараді в Бережанах, де були присутні Коссак, Микитка, Букшований, Омельянович-Павленко молодший і сотник Бізанц, полковником Мишківським був запропонований план майбутньої операції, яка передбачала завдати основного удару з півдня, де силу ударної групи довести до 7-9 тисяч багнетів і 40 гармат, що складало б половину всіх військових формувань.
Напрямок основного удару, що його мала завдати група Омельяновича-Павленк молодшого, був скерований з околиці Глинна – Пустомити в північно-східному напрямку на головний двірець і на південно-західну околицю міста
Південно-Східній груп УСС Букшованого і Південній Микитки ставилось завдання вдертися в околиці Львова, аби цими діями відтягнути на свої напрямки максимум сил противника і цим сприяти наступові групи Омельяновича-Павленка молодшого.
Сотник Осип Букшований
Вже 17 грудня на південь від Сокільник точились запеклі бої, де мужньо боролись три Станіславські і Залізна сотня, організована з бійців підльвівських сіл Звенигород, Романів, Гринів, Водники, Шпильчин. Були зайняті села Сихів, Зубра, Солонка та Сокільники, але 19 грудня виснажені безперервними боями вони були змушені відступити.
У вечері цього ж дня сотня 1-го куреня 24-піхотного полку під орудою поручника Букшованого зайняли Велику та Малу Солонки.
20-22 грудня до них приєднались Бережанська сотня під командуванням четаря Домбчевського та новоприбулі сотні з Коломиї комендантом яких був буковинець Олекса Найда. Коли двома днями пізніше до Солонки прийшла Пробоєва сотня УСС то в селі в цей час спостерігався надзвичайний рух військових підрозділів, багато гармат, кіннота, йшов перегляд 3-го Коломийського куреня 24-го полку піхоти – «Дорошенківців».
Антін Кравс
В цей час лінію фронту творили протилежні села в яких закріпилась та чи інша залога. В українських руках були Зубра, Солонка, Нагоряни, Малечковичі, Наварія, Глинна. Поляки утримували Годовицю, Басівку, Сокільники, Козельники, Боднарівку.
Українські частини не мали між собою надійного телефонічного зв’язку, новоприбулі старшини і стрільці були мало обізнані з місцевими теренами, не сприяла й приготуванню до наступу на Львів зима, яка видалась багатосніжною.
Третій курінь 24–го полку піхоти дістає наказ 27 грудня наступати на Сокільники. «Напередодні вечером 7 і 8 сотні рушили до Малечкович, дорога була важкою перешкоджав сніг, над ранком обидві сотні прийшли на фільварок, що розташовувався на краю села Нагоряни. Відпочивши рушили під Сокільники ,але йшли гусаком, бо була тут лише стежка. Коли сотні вийшли з фільварку загорілась стодола, яка освітлювала цілу околицю, так що загін було не тільки видно, але й можна його порахувати.Не було сумніву, що це був знак для залоги Сокільник від фільваркових хрунів-посіпак.
Наступ розпочали о 8-й годині ранку при чинній допомозі Бережанської сотні й залоги села Нагоряни. При цьому допустили помилку недочекавшись арт-обстрілу, який забезпечувала артилерія отамана Осипа Микитки. За короткий час загін зайняв третину села по шлях Кульпарків–Наварія, але в цьому місці були розташовані, добре укріплені ще з часів війни, австрійські бетонні окопи в, яких чекав озброєний ворог».
Бійці польської залоги
В цьому бою загинуло 32-є стрільців та хорунжий Сербінський з восьмої сотні, сьома сотня мала менші втрати. Підмога від сотень, які стояли на півночі дороги Сокільники–Годовиця прийшла запізно,так само лише після арт-обстрілу пішла в наступ 9-а сотня зі сторони Солонки, але була вимушена відступити через шквальний вогонь скорострілів та артилерії.
Цього дня в Сокільниках загинуло 42-є стрільців, важко поранено25;18 потрапили у полон.
Однак незабаром стало відомо, що передчасний виступ мав і добрі наслідки, оскільки ворог оголив Козельники та Персенківку стягуючи підкріплення до Сокільник, як наслідок – не витримав удару 1-го куреня «Дорошенківців».
28 грудня проводився артилерійський обстріл Сокільник і вже 29 числа українські війська зблизились до Кульпаркова і Схнилова, а Сокільники зайняв «Гайдамацький загін» поручника Фарановського.
Новий рік «Дорошенківці» зустрічали на відтинку Козельники, в Сихові були Січові Стрільці, а в Сокільниках комбінований курінь, що складався з Бережанської, Бурштинської та Жидачівської сотень під командуванням поручника Лісковецького.
Незважаючи на часткові невдачі, які були спричинені групою Зелінського в районі Любеня Великого українське військо просунулось вперед і закріпилось на зайнятих позиціях. Хоча прийшлось відмовитись від підмоги, яка прийшла з Наддніпрянщини, а саме Козятинська бригада не справилась з завданням, яке їм доручили і самовільно покинула позиції раніше захоплені УССами. Через це група понад 2500 польських легіонерів 27 грудня продерлась з-під Городка до Львова.
Пробоєва сотня УСС
Cтрільці Пробоєвої сотні охарактеризували Козятинців коли зустрілись з ними у Наварії кремезними, достатньо вирядженими та озброєними хлопами, а як військо показали себе недостойно. Моральний стан частин, які прийшли на підмогу був подавлений з першими втратами. У лавах Наддніпрянців, почалась паніка мовляв: «А чого це ми будемо воювати за чужу землю, хиба у нас своєї мало?» Хоча на цей момент вже велись перемовини про злуку українських республік.
Досить схвальні відгуки лунали на адресу артилеристів Дніпровської Дивізії, яка справувалась напрочуд гарно.
По різдвяних святах Пробоєвий курінь УСС, який відсвяткував у Жирівці, 9 січня 1919 року відійшов через Нагоряни, Наварію, Годовицю до Басівки. По дорозі в Наварії мали дифіляду перед комендантом групи, до якої їх було приділено Альфредом Бізанцом. За хорошу муштру дістали від нього подяку, яку оголосив поручник Білинкевич.
Третя Бережанська Бригада – як і вся УГА в той час – формувалася у вирі Визвольних Змагань під Львовом взимку 1918-19 року. Спочатку це була тільки фронтова група (у грудні 1918 і в січні 1919 рр.), що вела бої на південь від Львова в околицях сіл Сокільники – Скнилів – Оброшин. Фронт хитався то в один то в другий бік, а з початком січня 1919 р. цей відтинок фронту отримав назву “Група Наварія” – від осідку команди цієї групи в місцевості Наварія.
4 січня 1919 р. команду цієї групи очолив полк А. Легар угорець, шефом штабу став сот. Р. Якварт. До складу групи входили тоді курені, що походили зі Станиславова і Коломиї, та один Львівський курінь “ім. Князя Льва”, під командою сот. Зенона Черевка. Саме той курінь, мав стрільців та старшин з Бережан. В ході боїв за Сокільники і Скнилів курінь З. Черевка розташувався у Басівці, як запас групи. 3 недалекого фронту долітав клепіт окорострілів і вибухи артилерійських стрілен. Усю ніч ревли гармати в Басівці і в околиці, обстрілюючи головний двірець і саме місто Львів. Наше командування сподівалося польського наступу, що мав початись 14 січня. Доклавши зусиль, щоб випередити поляків загальним наступом на Львів – Група “Наварія” 11 січня вдарила вздовж залізничного шляху Львів – Стрий і через Скнилів з метою зайняти головний залізничий двірець – Львів. Саме тоді сталась зміна в команді групи “Наварія” : на місце полк А. Легара прийшов полк. Іван Омелянович-Павленко. Полковник Легар мав інший плян і зажадав, щоб наш наступ відкласти на кілька тижнів та ліпше його підготувати. Начальна Команда не погодилась, і полк Легар зрікся команди групи.
Гуцульський курінь
Наступ мусів відбутись – і відбувся бо так приказала Начальна Команда … « Мені припало таке завдання: вдарити двома куренями вздовж залізничного шляху через Сигнівку і 3имну Воду, щоб захопити головний двірець. Мав я два курені – четвертий Коломийський під командою сотн. Ілька Бодруга, другий курінь УСС-ів під командою сотн. Б. Білинкевича. та імпровізований панцирник зі скорострілами й гарматами на плятформах, під командою пор. артилерії 3убрицького; у резерві стояв Львівський курінь сотн. 3. Черевка. Праворуч від моєї групи наступали частини УСС-ів, під командою сотн. Зенона Носковського на село Скнилів, а на моєму лівому крилі мала наступати Гуцульська сотня під командою четаря Гр. Г’олинського – на Бартатів. Погода була непригожа: мряка, земля розмокла, пізніше ще й дощ почав накрапати. Раннім-ранком 11-го січня, усі частини зайняли визначені вихідні позиції і о год. б-ій почався наступ. Другий курінь УСС сотн. Білинкевича, посувався обабіч залізниці разом із панцирником а ліворуч від них – четвертий Коломийський курінь сотн. Бодрута.
Сотник Зенон Носковський
Спочатку все йшло добре: другий курінь УСС зайняв Сигнівку і здобув кілька ворожих гармат, але четвертий Коломийеький курінь – серед мряки зостався десь на мокрих городах і далеко не просунувсь; Гуцульська сотня чет. Голинського на нашому лівому крилі – натрапила на сильний ворожий спротив і взагалі не пішла вперед. Зв’язку з оперуючими частинами сотн. Носковського, який зайняв Скнилів, також не вдалося втримати в наслідок мряки. УСС-и мусіли під тиском ворожих сил покинути Скнилів, Поляки скоро зібрали свої розбиті частини і отримавши ще й підмогу, вдарили на мої наступаючі частини, відібрали Сигнівку і свої гармати та примусили сотн. Білинкєвича наказати другому куреневі УСС-ів відійти на вихідні позиції. Самотній четвертий Коломийський курінь – також відступив.
Орієнтаційна мапка околиць Львова з часів боїв за столицю
Наступ не вдався, хоча ми всетаки розбили ворожі плани, не допускаючи поляків до наступу призначеного на день 14-го січня. Ще тривали сутички й стрілянина на різних відтинках – вкінці фронт устійнився, так що до квітня більших боїв на фронті “Групи Наварія” не було».
Отже, ця спроба визволити столицю ЗУНР у не вдалась.
Андрій КНИШ
Література:
Бояринич В. «Бої за місто Лева».
Омельянович Павленко М. «Україно – Польська війна 1918–20 рр.»
Наповненим емоціями, власними переживаннями, багатою на спогади та самоаналіз — такою була передостання зустріч у рамках проекту письменниці та видавця Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“ разом із відомою співачкою, авторкою та кураторкою мистецьких проектів Соломією Чубай. Зануритися в творчий світ, почерпнути щось нове і корисне в „Копальні кави“ 25 січня зібралося чимало шанувальників талантів гості.
Зустріч, що нагадувала більше товариську розмову, обмін думками, радістю та страхами, була на актуальну та водночас досить складну тему — „Толерантність“. Багатогранна, дуже мінлива, з різними емоційними ремарками — такою вдалася розмова.
Соломія Чубай на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
— Я толерантності вчуся досі. Вчуся чути і бачити інших, розуміти, що кожного щось турбує, в усіх щось болить. Якщо колись я могла годинами плакати через якісь труднощі, то зараз намагаюся аналізувати, розуміти, збагнути і вибачити передовсім собі певні вчинки. За час своїх пошуків, молитов, спілкування з духівниками та психологами, я зрозуміла істинність слів Блаженнішого Любомира Гузара — „Щоб віднайти в собі любов, треба заново народитися“, — зауважила Соломія Чубай.
Саме робота над собою, пошук себе і власного душевного спокою, дала можливість цій жінці знайти порозуміння і гармонію з її особливим сином, від якого, як зауважила гостя, теж багато вчиться.
Мама Соломії Чубай Галина серед гостей на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
Власне один із минулорічних проектів Соломії Чубай, присвячений синові та діткам із Синдромом Аспергера — „Колискові для Олекси“—аудіоальбомі зірковий концерт. Цей проект бувабсолютно унікальним для українського суспільства. Вперше не просто відверто заговорили про особливих дітей, а й відмовилися від страху, поблажливого співчуття чи заперечення їхньої участі у нашому житті. „Колискові для Олекси“ мали на меті не лише привернути увагу до дітей, а залучити психологів до роботи з вчителями початкових класів та вихователями у дитсадках. Він став і своєрідною поведінковою терапією з батьками, які не в змозі самостійно впоратися з вихованням особливої дитини.
Соломія Чубай на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
— Займайтеся дітьми в міру, бачте, чуйте їх та водночас давайте їм можливість розвиватися в соціумі. І дитина буде щаслива. Не треба надмірної жертовності. Дитина має бачити щасливих маму і тата. А коли в житті трапляються труднощі, їй треба просто говорити, що любите, будете поруч, завжди підтримаєте. Доросла людина не має права переносити на дитину чи іншу людину власну злість, втрату, агресію. Цей означає толерантне ставлення, — додала гостя зустрічі.
Гості проекту письменниці та видавця Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“ разом із відомою співачкою Соломією Чубай
Особливо багато Соломія Чубай ділилася спогадами про бабцю, яка нещодавно померла:
— Я попрощалася з бабцею і зрозуміла, що вона була для мене втіленням справжньої України. Вона вчила мене молитися, співати колядки, замішувати пампухи, пекти паску, багато колискових, які увійшли до альбому я чула саме від неї. І в тому, мабуть,є відповідь, чому роблю свої проекти саме такими.Адже ми часто, як сліпці — не бачимо, що наші багатства поруч, що нам не треба нікуди їхати, щоб знайти якісь культурні скарби. Я зрозуміла, що хочу робити те, що мені подобається. Показати, що в нас є крута українська поезія, яку не лише можна читати, а співати, робити цікаві відео-арти, малювати. Хочу робити проекти, які будуть запам’ятовуватися, якими будуть пишатися, які будуть символізувати нашу країну.
Відомо, що світло згаслої зірки доходить до нас через десятиліття, освітлюючи нам шлях у темряві. Так і світ чудових образів, втілених у творах мистецтва, створених талановитими представниками Львівського єврейства в першій половині XX століття, яке зникло у пеклі війни і подальшого несправедливого забуття в післявоєнний радянський період, відкривається нам знову яскравими іменами художників та створеними ними шедеврами.
Напередодні ювілейного Дня Пам’яті та Примирення у Львівському видавництві “Ставропігіон”, вийшов з друку, накладом у 300 примірників, довго очікуваний Фоліант- енциклопедичний словник «Художники –євреї Львова першої половини XX століття: “Життя, творчість, доля” авторства відомої дослідниці художньої спадщини поліетнічного довоєнного Львова, українського історика мистецтв Галини Глембоцької. У Фоліанті викладені автором відтворені біографії близько тисячі художників, графіків, театральних художників, скульпторів, художників-монументалістів, художників-ювелірів.
Фоліант- енциклопедичний словник «Художники –євреї Львова першої половини XX століття: “Життя, творчість, доля”
Фоліант складається з першої (основної) частини, де представлено більш повні біографії найвідоміших сорока двох художників із 1000 та ілюстрації їх робіт, а також біографії дивом уцілілих двадцять одного художника та ілюстрації їхніх робіт, які як їх творці пережили трагедію Голокосту. Більшість ілюстрацій публікуються вперше. Друга частина – словник, де на двох мовах вказані прізвища і близько тисячі біографій львівських євреїв художників, знищених під час війни.
Художник і письменник Бруно Шульц на знімку, який 1935-го надіслав своїй нареченій Юзефині Шелінській, він сидить на сходах свого дому.
На початку XX століття молоді єврейські юнаки і дівчата, осяяні Божим даром творення Прекрасного, дуже релігійні по суті, але вже з новими поглядами на життя і мистецтво, стали шукати свій шлях у мистецтві. Молоді львів’яни жадібно опановували художніми знаннями у Львівській, Краківській, Віденській, Дрезденської, Мюнхенської, Берлінської Академіях мистецтв. Але найбільше їх вабив Париж … Вони створили в Парижі Галицьке земляцтво. Академія модерних мистецтв Жульєна, студії найвідоміших французьких художників стали місцем, де відточували свою майстерність і нове бачення світу.
Ерно Ерб. На Площі Ринок у Львові
Найяскравішими представниками творчого львівського єврейства, які отримали за життя європейську популярність були:
Бруно Шульц – всесвітньо відомий письменник і визначний художник- графік;
Фріц Клейман – творець «єврейського постімпресіонізму» на думку сучасників;
Ерно Ерб – чудовий колорист, співець життя львівських вулиць;
Генріх Лангерман, Вільгельм Вахтель – літописці в нових формах мистецтва життя Галицьких євреїв;
Олександр Ример, Еміль Кунке – чудові художники-авангардисти;
Максиміліан Фоерінг – сюрреаліст (один з перших в Європі);
Зигмунт Балк — художник-монументаліст та сценограф зі світовим ім’ям, який отримав Золоту медаль на Міжнародній виставці в Римі.
Еміль Кунке. Вічна мелодія.
Львівські художники-євреї з успіхом виставляли свої шедеври в найпрестижніших галереях світу були визнані і по ціновані …, але вони завжди поверталися до міста своєї юності Львова . Вони отримали визнання, як творці прекрасного, і у своєму рідному місті, повернувшись додому напередодні війни. Знищенні в пеклі Львівського гетто і Янівського концтабору Вони назавжди залишилися в так улюбленій ними львівській землі. Безсумнівно, якби вони були живі – історія європейського мистецтва другої половини XX століття була б прикрашена їх іменами. На превеликий жаль, більшість створених ними творів розділили долю своїх творців.
Зигмунт Балк. Натюрморт з глечиком
Завдяки власній ініціативі та подвижницькій багаторічній праці на протязі декількох десятиліть українського автора, історика мистецтв XX -го століття, в минулому наукової співробітниці Львівської Національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, Глембоцької Галини Леонідівни, з уривків напівзотлілих документів у особистих і державних архівів у різних країнах світу, спогадів сучасників тих подій нею була відтворена цілісна картина життя, творчості і долі тисячі найталановитіших львівських художників – жертв Голокосту. Автор здійснила величезний моральний подвиг, працюючи безоплатно протягом багатьох років над відновленням творчих біографій та життєвих доль знищених у роки війни художників. У даному фоліанті розміщені унікальні світлини гетто та концтаборів, через які пройшли,в свій останній шлях, Творці Прекрасного та глибокими роздумами автора про причини та витоки виникнення Зла в образі нацизму, що знищував найцінніше, створене Богом на Землі – Людину і найпрекрасніше, створене людьми – Мистецтво. Видання цієї Книги Пам’яті – найкращий вінок львівським художникам, творцям Краси. Вихід даного фоліанту став можливим завдяки спонсорській допомозі міжнародної асоціації Memoriart 33-45 та активній підтримці українських мистецтвознавців, колекціонерів,та зусиль багатьох інших небайдужих поціновувачів мистецтв і всього найкращого, створеного львів’янами євреями-митцями – жертвами Голокосту та їхньої величезної культурної спадщини в Україні.
Бруно Шульц «Автопортрет», 1920-22
Без сумніву вихід із друку даного фоліанта напередодні Дня примирення та Пам’яті, це ще одна можливість нагадати Людству, що Всесвітня трагедія Другої Світової війни та Голокост стали можливими, через то, що тодішні керівники країн Західної Демократії,замість того своєчасно зупинити об’єднаними зусиллями наростання сил Зла з боку двох кривавих диктаторів Гітлера та Сталіна, робили спроби промовчати та домовитись. Прикро для всіх поціновувачів Мистецтва в Україні, що дана Книга Пам’яті надрукована в дні, коли в Україні відбувається Справедлива Вітчизняна війна Української політичної нації проти російської агресії та окупації,в час коли гинуть наші Захисники Батьківщини та мирні громадяни та руйнуються Безціні пам’ятки культури. Світовим лідерам та громадськості ця Книга Пам’яті,яка в даний час перекладається на німецьку та англійську мови, повинна ще раз нагадати, що трагедії минулого не повинні повторюватися. Народу України,який поклав на Вівтар Загальної Перемоги у Другій Світовій війні життя десяти мільйонів своїх громадян, потрібен Негайний та Справедливий Мир, щоби більше не гинули люди та в майбутньому більше не виходили із друку Книги Пам’яті, присвячені митцям, які можуть загинути у Пеклі Неоголошеної війни 2014-2015 років.
Типографія Піллерів у Львові була заснована Антоном Піллером у 1772 р. Спочатку підприємство розташовувалося в кам’яниці на розі вулиць Домініканської, 11 (тепер – Ставропігійської) та Бляхарської, 4 (сучасної Івана Федорова). Тут розміщувались книгарня і друкарня. Спершу приміщення орендувалось, але після численних скарг власника Антон Піллер викупив його.
Висока якість друкарських технологій Антона Піллера зумовили швидкий крах місцевих конкурентів. Цьому посприяло і те, що родина мала привілей на друк навчальних підручників.У 1776 р. видавництво друкує першу львівську газету “Gazette de Leopol” французькою мовою.
Титульна сторінка альбому “Львів вісімдесять років тому”, 1928 р.
Після смерті Антона Піллера керівництво друкарнею успадкували його сини Томаш та Йозеф. Спершу справу очолив Томаш, котрий відкрив фірмову книгарню у Піллерівській кам’яниці. Після його смерті друкарня і книгарня перейшли до молодшого брата Йозефа, який уже самостійно вів друкарську діяльність. Згодом справа перейшла до його синів: Петер отримав друкарню, Франц – книгарню. У 1837 році офіційним партнером Франца Піллера став Фелікс Франке.
Будинок фінансового управління на літографії Карла Ауера, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Пелчинський став, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Військова комендатура, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Площа Фердинанда, 1846-47 рр.
К.Ауер. Бібліотека Оссолінських, 1846-47 рр.
Кам’яниця на вул. Личаківській, 3, що належала родині Піллерів. К.Ауер, 1846-47 рр.
Львівська книгарня Піллерів могла похвалитись великим асортиментом книжок німецькою, французькою і польською мовами, дитячими книжечками, нотами, творами мистецтва. Крім книг, у складському описі згадувались карти і глобуси, образки святих, фарби, блокноти, різноманітний папір, супермодні берлінські та віденські зразки для вишивання бісером, в’язання гачком і спицями, фігури з пап’є-маше, виконані «під бронзу». Часто у книгарні виставляли свої роботи місцеві та заїжджі художники, використовуючи нагоду не лише продемонструвати свою творчість, а й продати кілька полотен чи скульптур.
К.Ауер. Будинок Гауснера 1846-1847 рр.
К.Ауер. Львівська ратуша, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Резиденція латинських архієпископів у Львові, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Стрільниця у Львові, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Ярмарок під Св. Юрієм у Львові, 1846-1847 рр.
В останній чверті XIX століття внаслідок зростання конкуренції книгарня Піллерів була на межі краху. Ситуацію врятувало одруження із донькою Піллера та викуп книгарні Юзефом Нойманом – друкарем і майбутнім президентом Львова. Під маркою «Піллер-Нойман» книгарня проіснувала до 1939 року.
Й. Свобода. Латинська катедра
Й. Свобода. Вірменська церква
Й. Свобода. Церква Св. Юра
Й. Свобода. Домініканський костел
Й. Свобода. Костел Семінарії
У квітні-травні 1928 року заходами видавництва Піллер-Ноймана, було видано альбом літографій «Львів вісімдесят років тому». Передмову та опис видання опрацював львівський правник, колекціонер та мистецтвознавець Тадеуш Маньковський. Відбитки з оригінальних гравюр під науковим керівництвом Броніслава Островського виконали Юліан Літвіньський, Мар’ян Шмігель, Людвік Федечко.
Літографія Йозефа Свободи. Костел кармелітів, близько 1865 р.
Й. Свобода. Костел Св. Анни
Й. Свобода. Волоська (Успенська) церква
Й. Свобода. Костел Марії Магдалени
Й. Свобода. Костел Св. Миколая
Було відбито 250 пронумерованих екземплярів, з яких №№ 1-150 призначено учасникам Третього з’їзду польських бібліофілів у Львові (проходив у травні 1928 р.), №№ 151-175 віддано Товариству любителів книги у Львові, №№ 175-200 – вручено авторові, №№ 201-250 друкарня залишила для себе.
Й. Свобода. Костел Сестер Милосердя
Й. Свобода. Костел Марії Сніжної
Й. Свобода. Костел Св.Антонія
ерша православна церква у Львові на гравюрі Йозефа Свободи
Й. Свобода. Костел францисканців
Окрім літографій, надзвичайно цікавою в альбомі є передмова Тадеуша Маньковського в якій йдеться про віднайдення літографічних плит з двома серіями незнаних і невиданих до того часу видів Львова. Декілька років в закладі Піллера користувалися літографічними плитами одна сторона яких була заклеєна папером. На це не звертали уваги допоки папір не зняли та не побачили, які зображення під ним заховано.
Перша серія складалася з 12, невеликого формату, малюнків на камені із зображенням визначних споруд Львова, ймовірно першої половини ХІХ ст. Друга серія, більшого формату, обіймала 20 літографій із зображенням львівських храмів.
Й. Свобода. Церква Петра і Павла
Й. Свобода. Костел Сакраменток
Й. Свобода. Каплиця Матері Божої на Личакові
Й. Свобода. Церква Св. Миколая
Й. Свобода. Костел Св. Софії
Автором першої серії малюнків з видами Львова, згідно підпису був Карл Ауер, другої – Йозеф Свобода. Однак літографії не були датованими, тому видавці проаналізувавши зображення міських будівель та порівнявши їх з існуючими, взявши до уваги техніку виконання та підписи віднесли малюнки Ауера до 1846-47 рр., а літографії Свободи датували пізнішим часом – близько 1865 р.
Значимість видання даного альбому Тадеуш Маньковський вважав у тому, що завдяки літографіям, що є документами минулого, можна прослідкувати історію розвитку архітектури міста першої половини ХІХ ст. та побачити Львів в епоху бідермаєра.
*Редакція висловлює щиру подяку Slawik Nelski за надані для публікації матеріализ приватної колекції.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Tadeusz Mańkowski. Lwów przed laty osiemdziesięciu w współczesnych litografjach zakładow Pillera. Lwów, 1928 (з приватної колекції Slawik Nelski)
В історії кожного міста є постаті, про яких не люблять згадувати. Якщо говорити про Львів, то беззаперечно одне з перших місць у списку “незручних” його уродженців займе Карл Радек – революціонер, радянський і комуністичний політичний діяч. За спогадами сучасників, він являв собою рідкісну “суміш аморальності, цинізму та стихійної оцінки ідей, книг, музики, людей. Точно так само, як є люди, що не розрізняють кольорів, Радек не сприймав моральних цінностей”. Ця досить різка оцінка була недалекою від реальності. Проте як з пісні слів не викинеш, так і з історії Львова не викинути Радека. Було б дивним пропонувати вшановувати його у наші дні, але робити вигляд що його не існувало – ще більш безглуздо. Отож, Карл Радек, ким він був?
Львів на початку 1890-х років. Саме тут пройшов початок життя Карла Радека
Радек у молоді роки
Кароль Собельсон народився у Львові 31 жовтня 1885 року у сім’ї вчителя. Зважаючи на епоху у якій він народився, перед ним стояв вибір або долучитись до одного з популярних в Галичині національних рухів, або ж обрати альтернативний, але досить поширений і популярний шлях соціал-демократичного руху. Кароль обирає останнє. Ще будучи гімназистом він бере участь у діяльності підпільних організацій. Рано втративши батька, згодом його родина оселилась у Тарнові (сучасна Польща), де він продовжив навчання у гімназії, звідки його двічі виганяли, з політичних причин. Тоді ж він і починає використовувати псевдонім Радек – на честь персонажа Стефана Жеромського, якого він описав у романі “Сізіфова праця”.
Тарнув у наші дні. Тут Радек ступив на шлях революціонера
У 1902 році він закінчує гімназію, та вступає до Краківського університету, де вивчає історію. Згодом він також навчався у Бернському та Ляйпціґському університетах. У 1902 році, він вступає в Польську соціалістичну партію, у 1903 році – в Російську соціал-демократичну партію, а у 1904 році – у Соціал-демократичну партію Польщі і Литви. Від 1908 року, Радек долучається до діяльності німецької Соціал-демократичної партії, але згодом, внаслідок сварки з її керівництвом, він був з неї виключений. Проте його зв’язки з німецьким лівим рухом будуть зберігатися і надалі і ще про себе нагадають.
–
Зінов’єв і Радек
Під час одного з з’їздів Комінтерну. За спиною Леніна, поблизу крайньої колони зліва, з сигаретою в зубах – Карл Радек
Радек на початку 20-х років
Після лютневої революції 1917 року у Російській імперії, він стає членом Закордонного представництва РСДРП в Стокгольмі, і за деякими даними, був одним з організаторів прибуття Леніна до Росії. Після більшовицького перевороту у жовні 1917 року, він очолює відділ зовнішніх відносин Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, та стає членом радянської делегації на переговорах про мир з Німеччиною в Брест-Литовську взимку 1917 – 1918 років.
Радек у 20-ті роки
У 1919 році, він вирушає у Німеччину, для підтримки поширення «пожежі світової революції». Проте після поразки крайніх лівих сил у Німеччині, він зосереджується на діяльності у Комінтерні та на публіцистичній і журналістській роботі у газетах «Правда» та «Відомості». Деякий час очолював Комуністичний університет імені Сунь Ятсена, займався підготовкою парткадрів для країн Далекого Сходу.
Радек у Німеччині
Радек з Львом Троцьким і іншими своїми соратниками.
Фото з судового процесу над Радеком
У 1923 році, під час початку внутрішньополітичної боротьби у СРСР, стає прихильником Льва Троцького. Як відомо, після утвердження при владі Йосипа Сталіна та його соратників, цей факт не міг пройти неминуче, тому Радека у 1927 році виключили з партії та ув’язнили. Проте вже у 1929 році, він вийшов на свободу.
Карл Радек у 30-ті роки
Другий судовий процес над Радеком
У вересні 1936 року його було заарештовано знову. На слідстві він цинічно дав згоду виступити з будь-якими викриттями і свідченнями проти кого будь-кого. У 1937 році, більшість з тих проти кого він свідчив було розстріляно, як учасників троцькістської змовницької групи, а сам Радек отримав 10 років таборів. Хоча досі поширена думка, що він був убитий під час сварки злочинцями у 1939 році і це було побутове вбивство, проте розсекречені документи НКВС свідчать, що вбивство було ретельно спланованим і виконаним оперуповноваженими Кубаткіним та Шароком разом з спеціально підібраними в’язнями, які співпрацювали з НКВС. Ось так Карл Радек став жертвою системи та ідей, які сам же і відстоював. Наскільки щиро він вірив у те що робив? Важко сказати. Сьогодні нам легко засуджувати Радека і спрямовувати на нього свій гнів. Хоча історія не знає умовного способу, проте хто зна, якою була б доля багатьох людей нашого часу, жили б вони у тих умовах, у яких жив Радек. Тому потрібно не стільки засуджувати Радека, скільки зрозуміти, як на перший погляд благородна ідея здатна привести до катастрофи і коштувати життя тисячам і мільйонам людей. Зрозуміти, і не повторювати помилок.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Mankurt. Ми пам’ятаємо. Революціонер Карл Радек (Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_revolyutsioner_karl_radek&objectId=1118758)
Документ об убийстве Радека и Сокольникова (perpetrator2004.narod.ru/documents/Show_Trials/Radek_Sokolnikov_Murder.doc)
Радек Карл (http://www.eleven.co.il/article/13404)
Сьогодні, 26 січня 2017 року, у приміщенні колишнього заводу РЕМА (вул. Заводська, 31) відкриють новий експериментальний театр. 26 та 27 січня о 20:30 на львівських шанувальників Мельпомени тут чекає прем’єра постановки «Чужинець на чужині» . Про це вчора на прес-конференції розповіли організатори театрального проекту Гешом у Львові.
Режисером театрального проекту Гешом став Сез Баумрін, професор театрального мистецтва університету криміналістики Нью-Йорку, за плечима якого більше 60 вистав у різних країнах світу. Актори театру – молоді люди, студенти, які зараз навчаються, або закінчили навчання рік – два тому.
Режисер театрального проекту Гешом у Львові та міжнародного проекту Subpoetics International Сез Баумрін
“Завтра ми покажемо виставу над якою працювали з студентами понад рік і як ви розумієте це новий простір і нова група. Більшість акторів завершує навчання в університеті , частина акторів уже певний час працює професійно, але все рівно це той чарівний період в житті, коли здійснюється перехід від студентського життя до професійної діяльності.
Потреба у новому театральну просторі насправді притаманна багатьом країнам і це світова потреба. Я працював з театральними трупами в Парижі, Любляні, Польщі та прийшовши сюди і працюючи з цими студентами я зрозумів, що у них є багато сміливості аби пробувати нове, тренуватися та експериментувати. Наша робота була дуже плідною і творчою, адже одним з позитивних аспектів творення чогось нового є те, що ми не знаємо що буде далі, що ми будемо далі вибудовувати.
Учасники прес-конференці (зліва направо): менеджер з комунікацій Діана Горбань, режисер та оператор документального кіно про театральний проекту Гершом Богдан Кошик, в. о. начальника управління культури Львівскої міської ради Михайло Мороз, режисер театрального проекту Гешом у Львові Сез Баумрін, перекладач і менеджер проекту Софія Гарбузюк.
Нашою метою є створення незалежних, автономних театральних труп та ініціатив, які зможуть функціонувати самостійно, а також самостійно себе адмініструвати. І в мене немає жодних сумнівів, що їм це вдасться. Просто зараз їм потрібен на це час”, – розповів вчора на прес-конференції американський режисер Сез Баумрін.
У найближчих планах учасників проекту створити лабораторію дослідження театрального мистецтва енергію людського тіла та як психологічне явище. З цього приводу був проведений перший воркшоп «Visible and audible energy» за участі львівських акторів, танцівників і художників з використанням музики та свідомої імпровізації.
Режисер театрального проекту Гешом у Львові та міжнародного проекту Subpoetics International Сез Баумрін
“З однієї сторони Львів має достатньо театрів. Ми маємо п’ять муніципальних театрів, два національні, є обласний театр ляльок, є незалежні проекти, але з іншого боку та кількість яка є показує нам, що є ще незаповнені та затребувані ніші. І мене тішить, що знайшлася команда, яка пробує одну з них наповнити новим змістом. Це дуже важливо, оскільки проект має достатньо великий міжнародний аспект, адже є фахівець з Нью-Йорку, який передає свої досвід та знання, перш за все молоді, яка вчиться.
В.о.начальника управління культури Михайло Мороз
Окрім того, всі наші театри зосереджені в центральній частині міста, тому поява таких просторів, як, до прикладу, минулого року «Театр на Сихові», а цього року заводський в специфічному мікрорайоні нашого міста, дуже тішить”, – зазначив в.о.начальника управління культури Михайло Мороз.
Робота над постановкою тривала близько року і весь цей час за цим процесом, через об’єктив відеокамери, спостерігав Богдан Кошик. Він власне і став режисером та оператором документального кіно про театральний проект Гершом.
Режисер та оператор документального кіно про театральний проекту Гершом Богдан Кошик
“Я мав нагоду спостерігати за розвитком проекту весь час і для мене, як для людини, яка не має жодного відношення до театру це було досить цікавим – увійти в творче середовище, де люди відкриті один д одного, до нових ідей, де зібралася дуже світла команда. І я дуже тішуся, що Сет допоміг нам з цим простором, оскільки колишній завод РЕМа – це доволі похмуре і сіре місце. І я хочу щоб це місце залишалося творчим не тільки з точки зору театру, а було відкритим для інших творчих пропозицій, виставок, різних обговорень”, – поділився враженнями Богдан.
Також учасники постановки планують зібрати кошти на розвиток проекту за допомогою краудфандингової кампанії на платформі «Спільнокошт», оскільки театр Гершом є ініціативою самих акторів й некомерційним проектом, і, в недалекій перспективі відвідати з гастролями європейські столиці.
250 років тому, у січні 1766 року, таємно прибув з Варшави до Львова венеціанський авантюрист Джованні Казанова. Він був відомий у всіх монарших дворах Європи та серед родовитої шляхти, як дипломат і музикант, поет та математик, а ще як завзятий мандрівник і не менш завзятий картяр, таємний агент і відчайдушний дуелянт, а найголовніше, як славнозвісний звабник жінок.
Джакомо Казанова
В його авантюрних мандрах від столиці одної країни до іншої, недобра слава про нього не одноразово випереджала його прибуття до міста, яке обрав для своїх нових авантюр та любовних пригод. Майбутній приїзд Джованні Казанови ставав основною темою в місцевих шляхетських салонах. Поважне панство переповідало всілякі розповіді про авантюрні пригоди Казанови зі злобою та заздрістю, а їхні молоді дружини …червоніючи та пошепки. Але до Львова Казанова прибув без всякого повідомлення у Варшаві , куди він іде , а також у Львові у нього не було жодних знайомих.
Станіслав II Август Понятовський
З Варшави Казанові довелось тікати побоюючись гніву польського короля Станіслава Другого Августа Понятовського. Річ у тім, що італієць спровокував дуель з королівським фаворитом, генерал-ад’ютантом Франциском Ксаверієм Браницьким і у результаті важко його поранив противника в живіт. Подейкували, що причиною дуелі стала звісно ж жінка. Хоча можна припустити,що справжнім приводом дуелі була боротьба за вплив на короля. Адже Казанова зайнявши впливове місце у Варшаві, міг сподіватися на прихильність Російського Двору, адже Понятовського було обрано королем Польщі за прямої підтримки його коханки російської імператриці Катерини Другої.
Картина Дмитра Григоровича Левицького “Катерина II – Законодавиця” (1783 г.)
Казанова, однак не відкинув намірів впливати на політику Польщі. Він не залишає теренів держави, шукає підтримки серед впливових патріотичних шляхтянських родин і саме Львів обирає осередком,звідки, сформувавши впливову силу, можна перебратися до столиці.
Гравюра виконана Абрагамом Гоґенберґом (нід. Abraham Hogenberg) за малюнком панорами Львова кінця XVI – початку XVII ст. роботи Ауреліо Пассаротті, інженера – фортифікатора короля Cигізмунда III Вази (1587-1632). Зверху гравюри зображені (зліва — направо) герби Львова, Польщі, Руського воєводства та Герб Папи Сикста V. 1586 році папа Сикст V надав Львову право користуватися його гербом на рівні з міським символом. Зауважимо, що автор зобразив місто саме із західної сторони.
З історичних документів дізнаємось, що найвідоміший ловелас прибув в період так званих львівських контактів, що відбувались щороку в січні місяці. У цей час до Львова з’їжджались поміщики з усієї Галичини та й з-за кордону, укладались економічні угоди. Зокрема продавали майно, землю, деколи цілі села. В тім це було не лише ділове збіговисько.
Джакомо Казанова – авантюрист, дипломат, письменник, мандрівник
Починалися львівські контакти у свято Трьох Королів – 6 січня і тривали три тижні, а закінчувалися карнавалом. Купці не сумували, бували на балах, у театрах та казино, у резиденціях магнатів, шляхтичів та багатих міщан. По вечорам у львівському ресторані «Три Гаки» – першому у Галичині, (він був зруйнований на початку ХІХ століття, а на його місці збудований славнозвісний готель “Жорж”) збиралось багато шукачів пригод і серед них і Казанова. Він прийшов у пошуках партнера для гри в карти і якоїсь спокусливої львівської панянки для приємних втіх. На нього всі звернули увагу. Казанова був високий атлетичної будови італієць з гарним обличчям оливкового відтінку, модно вдягнутий з дорогими перснями на тонких аристократичних пальцях та зі шпагою з коштовним ефесом.
Панорама Львова, др. половина XVIII ст. (1929) Зиґмунда Розвадовського і Станіслава Яновського
В своєму подорожньому щоденнику, згадуючи своє перебування у «Трьох Гаках», він написав: «У ньому забавлялися без кінця, кохали до нестями, грали в карти без пам’яті і напивалися до смерті».
Більше про його перебування у Львові можна дізнатися з його нотаток, які довгий час було заборонено друкувати, оскільки вважалися непристойними. Дізнаємось: “Я прибув до Леополя, що вони називають Лембергом, через шість днів після виїзду з Варшави, бо на кілько днів затримався в Замостє у графа Замойського. У Леополі спинився в трактирі, звідки довелося виїхати, щоби замешкати у палаці (палац знаходився на початку теперішньої вулиці Коперника – згорів під час чергових заворушень шляхти) знаменитої Катерини Косовської (з роду Потоцьких), яка була смертельним ворогом Браницького, короля та всієї влади. Вона була одна з найвпливовіших аристократок Польщі, яка відкрито відстоювала вольності шляхти, я гостював у неї протягом тижня, втім не можна сказати, щоби для обопільного задоволення, бо вона висловлювалась тільки польською та німецькою мовою.”
Герб Потоцьких Срібна Пилява.
Однак мовний бар’єр не завадив Джованні Казанові – він надалі шукав зближення з Потоцькими та їх однодумцями.
“Кілька днів в пошуках пригод я мандрував по околицях Леополя, потім поїхав в невеличке містечко, неподалік Леополя, назву якого я не запам’ятав для того, щоби принц Любомирський представив мене Йозефу Ревуцькому. Ревуцький був багатим, освідченням, забобонно релігійним і надзвичайно впливовим. Я залишився в нього на протязі трьох днів. Після того,як я покинув старого патріота, я поїхав до Кристонопіля (тепер Червоноград), де жив знаменитий граф Франц Потоцький – один із коханців російської імператриці Анни Іоанівни.
Російська імператриця з династії Романових Анна Іоанівна.
Ось тут ми отримуємо відповідь на причину приїзду Казанови до Львова. Наше місто він обрав осередком змови. Тут він планував сформувати політичну групу, яка захопить вплив на короля. Основним ядром заколотників мала стати родина Потоцьких, тим паче, що граф Потоцький,який за багатство названий “королем Русі” міг цьому сильно посприяти. Для Казанови честь Польщі чи Потоцьких не мала жодного значення їх він розглядав лише, як фатор свого впливу на короля та спосіб наблизитися до цариці Катерини Другої.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Для досягнення цієї мети Казанова і вдався до методів, які принесли йому найбільшу славу. Підтвердженням тому є наступна цитата із щоденника: “Після надзвичайно приємного візиту до графа я повернувся до Леополя, повернувшись до міста я тиждень бавився з чарівною панянкою, яка через деякий час спромоглася так приворожити графа Потоцького, що він одружився з нею”.
Крім веселих пригод у Львові Казанова досягнув головної мети свого приїзду – він значно зблизився з родиною Потоцьких, однією із багатших, та й найвпливовіших родин Польщі і під покровительством нарешті зумів повернутися до Варшави, звідки він не так давно довелося втікати під загрозою страти.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
У своїй багатотомній праці «Історія мого життя» Джованні Казанова писав «…Багато часу пройшло, а мені приємно згадати про свою любовну пригоду у Лембергу й весело проведений час!»
Вони правителі держав і міські бургомістри, зодчі і полководці, сини української землі та іноземці. Кожен з них відіграв свою роль у житті міста Львова. Сьогодні ми спробуємо скласти їх невеличкий рейтинг. Отже, починаємо…
Львів із висоти пташиного лету. Фото початку ХХ століття. Джерело: http://skyscrapercity.com
Нашу сімку відкриває Петро Штехер – бургомістр та будівничий міста Лева. У 1404 – 1407 роках збудував міський водогін, що брав свій початок на Погулянці. Вважається керівником будівництва Латинського катедрального собору.
Одо Добровольський. Площа Катедральна, 1910
Шосте місце займає Агенор Ромуальд Голуховський. Польський політичний діяч, намісник цісаря в Галичині (1849 – 1859, 1866 – 1868, 1871 – 1875), активний учасник підготовки закону про знесення панщини та прихильник введення польської і української мови в шкільну освіту.
Агенор Ромуальд Голуховський
Голуховський сприяв створенню Львівської політехніки, здійснив невдалу спробу введення українського латинського алфавіту (так звана «Азбучна війна»). Також, цей уродженець Скали над Збручем, спричинився до розгрому москвофілів (проросійсько зорієнтованої течії) в Галичині, за що йому особливе «Дякуємо!», від імені усього українського національного руху.
Пам’ятник Агенору Голуховському та будинок Галицького сейму. Фото початку ХХ століття. Джерело: http://skyscrapercity.com
П’ята позиція. Він надав місту Лева магдебурзьке право 17 червня 1356 року. З його наказу розпочинається нова побудова міста, що розросталося навколо площі Ринок. Саме закладене за його правління місто ми сьогодні називаємо історичним центром Львова. Король Польщі Казимир ІІІ із династії П’ястів.
Польський король Казимир ІІІ Великий
Четвертим у нашому рейтингу є Ян Альнпек – міський бургомістр, автор першого друкованого опису Львова «Topographia civitatis Leopolitanae», виданого в німецькому місті Кельн у 1618 році. Саме в цій книзі міститься відома панорама міста авторства Ауреліо Пасаротті.
Вид Львова 1617 року на гравюрі Ауреліо Пассаротті (із фондів Сілезької Бібліотеки, Республіка Польща)
Третє місце твердо посідає тандем австрійських правителів. З 1772 року Львів входить до складу Австрійської імперії якою правили Марія-Терезія та її син Йосиф ІІ із династії Габсбургів. Йосиф ІІ особисто відвідав новоприєднане місто та був вражений станом міських доріг (віз імператора застряг у багні на одній з вулиць) і аварійністю, вже не потрібних, фортифікацій.
Йосиф ІІ – король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року.
Його розпорядженням було створено чотири заміські кладовища (Стрийське, Городоцьке, Личаківське і Жовківське) аби звільнити храми від трупного смороду і перенести цвинтарі з центру міста. Більше того, у 1784 році знову було відкрито Львівський університет.
Головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка сьогодні (фото Сергія Гуменного)
На другій сходинці нашого рейтингу львівських правителів постать більш ніж видатна. Король! Єдиний, і нажаль, неповторний у нашій історії. Він і досі сидить на коні та милується своїм творінням.
Король Данило Галицький. Фото з www.uamodna.com
Саме він заклав місто над Полтвою, іменуючи його у честь свого сина. Так, це Данило Романович, він же Данило Галицький або «rex Russiae», як зазначається в актах монаршої канцелярії із 1253 р.
І нарешті перше місце. Ви готові?
Тоді знайомтеся – великий князь Галицький і Волинський (Regis Rusie, Princeps Ladimerie, як мовиться у хроніках), людина, яка 1272 року зробила Львів, вперше у його історії, столицею.
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Син першого короля Русі Данила Романовича (Галицького) і, врешті-решт, людина в честь якої було засноване місто Львів. Напевно ви вже здогадалися, що це князь Лев Данилович.
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Дуда І. Ґолуховський Агенор // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004.
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Педагог, краєзнавець, географ, дослідник господарства та промисловості Галичини – це далеко не повний перелік чеснот нашого сьогоднішнього співрозмовника, професора кафедри готельно-ресторанної та курортної справи Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Володимира Михайловича Клапчука.
З цим унікальним чоловіком ми познайомились зовсім випадково, але, так виглядає, що знайомство може перерости в цікаву тісну співпрацю на сторінках сайту “Фотографії старого Львова” і не тільки. Володимир Михайлович Клапчук вже багато років досліджує господарство та промисловість Галичини та є автором чи співавтором 16 монографій, понад 220 наукових та 70 науково-популярних праць. Отримував 4 гранти від закордонних агенцій. Розробляв понад 20 наукових та науково-прикладних тем. Приймав участь у розробці трьох госпрозрахункових тем (1 – керівник, 2 – відповідальний виконавець), що виконувались в Інституті туризму.
Володимир Михайлович Клапчук
Але не будемо довго затягувати інтригу і почнемо розмову, нехай Володимир Михайлович сам усе розкаже сам.
– Пане Володимир, ви займаєтесь дослідженням промисловості та господарства Галичини, як виникла зацікавленість саме цим напрямком історії нашого краю?
– Перш за все, хочу зазначити, що за вищою освітою я географ, закінчив Чернівецький університет, де вивчалися різні дисципліни, в т.ч. і економічна географія, статистика та ін. А вже під час проведення своїх перших історико-географічних досліджень Делятинщини та Гуцульщини я стикнувся з проблемою, що до того часу практично ніхто не досліджував ці регіони в аспектах економічного розвитку, розвитку господарства та окремих галузей промисловості. Праці вчених-попередників стосувалися більше етнографічної та етнологічної характеристик цих територій. Тому, важливою складовою, яка б відображала загальну картину розвитку суспільства, я вважав вивчення саме економічної історії конкретно взятої території. Таким чином, я «вбивав» двох зайців: по-перше, комплексно характеризував регіон; по-друге, показував дійсні роль і місце Делятинщини і Гуцульщини у соціально-економічному розвитку регіонів та країн, загалом. Повірте, ці території були надзвичайно економічно важливими регіонами Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. А окремі галузі господарювання (видобування і переробка нафти й озокериту, будівельних матеріалів, транспорт, лісова та лісопереробна промисловості та ін.) вели перед у Центрально-Східній Європі. На основі своїх перших історико-географічних досліджень опубліковано 3 монографії (Історико-етнографічний нарис Делятинщини від найдавніших часів до 1939 року), 2000, 120 с.; Делятинщина: історико-географічне дослідження, 2007, 584 с.; Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX – перша третина XX ст., 2009, 508 с.). А, відтак, я активно зайнявся вивченням економічної історії Галичини, внаслідок чого видав серію монографій, що з позитивного боку характеризують наш край у розвитку економіки Європи, вказують на забуті галузі промисловості, які б на даному етапі розвитку нашої країни дали б поштовх до зростання потужності України на світовому рівні.
Клапчук В.М. Корисні копалини Галичини : видобування та переробка : [Монографія] / В.М. Клапчук / ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». – Івано-Франківськ : Фоліант, 2013. – 508 с., табл. : 204, рис. та іл. : 364, бібл. : с. 497–507.– Чи є у вас улюблений напрям промисловості?
– Звичайно, як і в кожного вченого і дослідника, я маю свої пріоритети. Мене захоплює гірничо-видобувна промисловість, лісове господарство і лісопереробка, але родзинкою є транспорт і все, що з ним пов’язане. І не дивно, що остання моя монографія (Транспорт і зв’язок Галичини, 2016, 672 с.) присвячена саме цій визначальній ланці господарства краю.
Клапчук В. М. Транспорт і зв’язок Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2016. – 672 с., табл.: 160, рис.: 3, іл.: 706, бібл.: с. 661–671.
– Чи доводиться вам проводити «польові дослідження» і, якщо так, то як часто цим займаєтесь?
– Історико-географічні дослідження довоєнного періоду не потребують традиційних польових досліджень. Вони вимагають кропіткої праці зі статистичними довідниками і щорічниками, архівними матеріалами, фотоархівами, базами даних окремих підприємств, установ та організацій. І тому для таких студій визначальною є камеральна робота. Обробка статистичних даних вимагає багато часу не тільки для складання інтегральних таблиць, але й складання діаграм, графіків, встановлення особливостей та закономірностей.
Клапчук В. М. Сільське господарство Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – 336 с., табл.: 252, рис.: 10, іл.: 78, бібл.: с. 299–304, дод.: с. 305–335.
– Чи доводилося Вам отримувати несподівані докази ваших теорій від місцевого населення? Якщо так – розкажіть.
– Найбільшим і найважливішим підтвердженням моїх гіпотез та теорій є загальна зацікавленість моїми працями не тільки місцевого населення, але й провідних вчених світу. Я відношуся до тих дослідників, котрі, незважаючи на значний стаж у науці, вчаться завжди і всюди. Намагаюся вислухати професійні думки інших людей та зробити з цього правильні наукові висновки. Після публікацій кожної монографії знаходяться люди, які вишукують «блохи», але я їх не слухаю Я слухаю професійних людей з професійними думками і пропозиціями. От, їхні поради я практично завжди враховую при підготовці наступних матеріалів.
Клапчук В.М., Проців О.Р. Лісове та мисливське господарство Галичини: монографія / Володимир Клапчук, Олег Проців / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківське обласне управління лісового та мисливського господарства. – Івано-Франківськ: Фоліант, 2011. – 432 с., іл. : 165, табл. : 98, бібл. : с. 414–431.
– Наскільки мені відомо, дослідженням промисловості Галичини, чи навіть всієї України, займається не так багато людей, чи спілкуєтеся ви з ними і чи ділитеся інформацією та результатами досліджень?
– Комплексними історико-географічними дослідженнями Галичини, на сьогодні, не займається ніхто. Як зауважив науковий консультант моєї докторської дисертації проф. М. Литвин, я знайшов і наповнив неймовірно цінним матеріалом ту нішу, яку не бачили ніхто з вчених і академічних інститутів в Україні.
Не можу сказати, що тільки я такий-такий. В Україні є ряд істориків, які вивчають ті чи інші галузі господарювання, насамперед вугільну промисловість чи сільське господарство, але це стосується лише довоєнної території царської України. Я ж вважаю, що вивчення історії господарства повинно бути комплексним, слід вивчати цілий промисловий комплекс у сукупності з транспортом, зв’язком, сферою послуг і т.і. Не можна встановити загальні особливості та тенденції соціально-економічного розвитку держави чи її регіонів, вихоплюючи ті чи інші дані і показники.
Не так давно спілкувався з заступником директора Інституту історії НАН України, чл.-кор. НАН України, проф. О.П. Реєнтом з приводу публікації спільної монографії «Сільське господарство України XIX – першої третини XX ст.», що базувалася би на виданій ним у співавторстві з О.В. Сердюк монографії «Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.), 2011, 365 с.) та моїй монографії «Сільське господарство Галичини» (2015, 336 с.).
Клапчук В. М. Сільське господарство Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – 336 с., табл.: 252, рис.: 10, іл.: 78, бібл.: с. 299–304, дод.: с. 305–335.
– У портфоліо Ваших праць потужна добірка дуже цікавих друкованих видань. Про що буде наступна, якщо не секрет?
– Моя мета – багатотомне видання «Економічна історія Галичини». Але… Все впирається, як завжди, в кошти. Зі всіх своїх монографій лише праці «Лісове та мисливське господарство Галичини» та «Туризм і курортне господарство Галичини» були викуплені профільними обласними управліннями Івано-Франківська, Львова та Тернополя. Решта ж монографій реалізуються автором, а на виручені кошти видається наступна монографія. Це – науковий бізнес по-українськи. До речі, МОН України не враховує кількість виданих монографій якісним показником при рейтингуванні ВНЗ України. Для них головне – індекс цитованості у наукометричній базі Scopus. Тобто, стаття на 1–2 сторінки, що опублікована у журналах, що цитуються у вище зазначеній базі, має більший статус, ніж монографія на 50–70 друкованих аркушів. На жаль.
А щодо останньої монографії – «Транспорт і зв’язок Галичини», то звертався і в Укрзалізницю, і в Львівську залізницю, і в Укртелеком, але відповіді від них не отримав. Мабуть, на теперішньому етапі життя України для посадовців головне – їхнє матеріальне забезпечення.
Підводячи підсумок нашої розмови можу зробити загальний висновок – наука в Україні ще тримається за рахунок ентузіастів і наукових фанатів.
– Щиро дякую пане Володимир за таку цікаву розмову, хочеться вірити що всю українську науку в найближчому часі чекають зміни до кращого і сподіваємось побачити ваші публікації на сторінках нашого видання.
Клапчук В.М. Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX – перша третина XX ст.): монографія / Володимир Клапчук / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Львів; Івано-Франківськ: Фоліант, 2009. – 506 с., рис. : 158, табл. : 126, бібл. : с. 445-500.
Довідково. Володимир Михайлович Клапчук народився 7 січня 1964 р. у м. Караганда (Казахстан). Проживає в смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. У 1981 р. з золотою медаллю закінчив Делятинську СШ № 1, в 1986 р. – з відзнакою географічний факультет Чернівецького державного університету.
З 1986 по 2000 рр. працював у Карпатському національному природному парку (1986–1989 – інженер з охорони природи, 1989–1990 – молодший науковий співробітник, 1991–2002 – заступник директора з наукової роботи). З 1 липня 2006 р. – у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2006–2010 – доцент кафедри екології та рекреації; 2010–2011 – професор кафедри екології та рекреації; 2010 і до нині – директор Навчально-наукового центру розвитку туризму імені Миколи Шкрібляка; 2011 і до нині – завідувач кафедри готельно-ресторанної та курортної справи).
У 1988–1992 рр. навчався у аспірантурі без відриву від виробництва в Інституті географії НАН України, де в 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю 11.00.04 – «геоморфологія та еволюційна географія» на тему «Етапи розвитку річкових долин басейну верхнього Пруту». У 2010 р. захистив докторську дисертацію за спеціальністю 07.00.01 – історія України в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України на тему «Соціально-демографічні процеси та господарство Гуцульщини у другій половині XIX – першій третині XX ст.».
Приймав участь у понад 50 наукових і науково-практичних конференціях і семінарах, в т.ч. у Барнаулі, Таллінні, Львові, Києві, Ужгороді, Москві, Вологді, Ялті та ін.
У 1999 р. проходив стажування у США (штат Північна Кароліна) з питань природоохоронної та рекреаційної діяльності заповідних об’єктів.
Є членом Науково-методичної комісії зі сфери обслуговування Міністерства освіти і науки України (з 2013 р.); членом Вченої ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з січня 2013 р.), Вченої ради Факультету туризму Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з 2005 р.), Науково-технічної ради Карпатського національного природного парку (з 1991 р.), Вченої ради Природного заповідника «Горгани» (з 1996 р.).
Є членом Спеціалізованих вчених ради з захисту кандидатських дисертацій з історії та етнології, мистецтвознавства.
В.М. Клапчук на громадських засадах очолював Навчально-науковий центр туристично-краєзнавчих досліджень імені Миколи Шкрібляка, є головним редактором журналу «Карпатський край. Наукові студії з історії, культури, туризму», наукового збірника «Рекреаційний потенціал Прикарпаття».
Ще зовсім недавно наші “дитячий” та “дорослий” світи переживали ейфорію від виходу в світ “Гаррі Поттер і прокляте дитя”. Львівські книгарні тоді просто розривали. З цієї нагоди, пропонуємо до вашої уваги розповідь про схожу ейфорію та пов’язані з нею казуси початку ХХ століття. В епіцентрі оповіді Артур Конан Дойл та його Шерлок Холмс. Про те, чого і як чекали, яким чином тиснули на автора і багато іншого “розповідає” журналіст львівського видання “GazetaPoranna”. Задля кращого сприйняття оповіді та більшого ознайомлення зі світом людей того часу, оглянемо також деякі зразки реклами, запропоновані в цьому номері газети.
Артур Конан Дойл. Фото з https://uk.wikipedia.org
Кумедно сьогодні, в ХХІ столітті, коли ще кілька місяців тому покупці “роздирали” книгарні через появу нової частини серії про Гаррі Поттера, читати про схожі речі, але майже столітньої давності. “Величезна популярність чоловіка, якого ніколи не існувало”, “Конан Дойл невільник власних дій”, “останній виступ короля детективів”. Такими фразами дописувач львівського видання “Gazeta Poranna” розповідав у 1927 році своїм читачам про ажіотаж довкола персони письменника Артура Конан Дойля та його творіння Шерлока Холмса. Автор зазначає, що на цьому сер Артур Конан Дойл вже зробив собі цілий маєток, але читачі все одно вимагають продовження. Самому письменнику його персонаж вже добряче набрид і він вирішив “uśmiercić” Шерлока Холмса, але читачі проти.
“Gazeta Poranna”. Фото Є. Гулюка
Планувалось, що книгою “Його останній уклін” серія про Холмса мала би закінчуватись та читачі почали тиснути на Конан Дойля і просити аби він воскресив свого героя. Видавці пропонували письменнику захмарні гонорари за нову частину, але він довго опирався. Зрештою, хоч і з неохотою, вирішив видати новий том про видатного детектива. Збірочка “Книга пригод Шерлока Холмса” була підготовлена до друку, а сам Конан Дойл написав передмову, де зазначив, що нічого іншого про Шерлока Холмса більше не напише.
“Gazeta Poranna”. Повідомлення про Шерлока Холмса. Фото Є. Гулюка
Далі автор статті говорить, що мабуть письменник має зараз більш цікаві заняття. Зокрема, пишуть, що він цікавиться спіритуалізмом. Втаємничені переказують, що Конан Дойла таки вдасться впросити і він напише щось нове, але тут можна хіба лише гадати. На сам кінець, журналіст подає кілька цікавих деталей з життя письменника. Зокрема, що той спочатку був лікарем і тільки згодом став письменником: перший роман про Холмса видав молодий нікому не відомий лікар в 1887 році. З того часу таких оповідок він видав 68. Багато з того часу змінилось, а Шерлок Холмс і далі популярний. Конан Дойл часто пробував писати і інші речі, але громадськість і далі вперто вимагала нових книг про свого улюбленця. Закінчує автор сумними словами, що бідний Конан Дойл є невільником свого персонажа, якого ніяк не може поховати.
“Gazeta Poranna”. Конкурс. Фото Є. Гулюка
Жителі ж Львова того часу були невільниками реклами. Пропонуємо кілька зразків такої з того ж номеру газети, де була розповідь про Шерлока Холмса. Розпочнемо з конкурсу.
“Gazeta Poranna”. Вілла. Фото Є. Гулюка
За цей конкурс можна було виграти віллу і навіть показали як вона насправді виглядає)))))))
“Gazeta Poranna”. Шевроле. Фото Є. Гулюка
Бажаючим поїхати кудись влітку і гарно провести час, пропонують автомобіль шевроле. Такі 100 років тому можна було придбати у Львові, на вулиці Валовій 11а. Жоден інший автомобіль з такою ціною не має таких характеристик. Лише з цим автомобілем можна гарно та комфортно провести літо. Так каже реклама і ми не маємо підстав їй не вірити))))
“Gazeta Poranna”. Реклама. Фото Є. Гулюка
Якщо шукаєте адвоката, то Вам на бічну Зиблікевича. З венеричними хворобами зверталися на Сикстуську, 37. Бажано не переплутати.
“Gazeta Poranna”. Мінеральна вода. Фото Є. Гулюка
Життя – це рух, а вода – це життя. Закінчуємо статтю рекламою лікувальної мінеральної води. Її досі можна купити у нашому місті. Для читачів сайту “Фотографії старого Львова” навіть зі знижкою)))))
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – №8188. – S. 1 – 12.
Śmierć i zmartwychwstanie Sherlocka Holmesa // Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – № – S. 7.
В неділю, 29 січня 2016 року, о 19:00 у кінотеатрі «Планета кіно Форум» (вул. Під Дубом, 7а) відбудеться львівська прем’єра фільму «Рідні» за участі режисера. Манський особисто представить найуспішніший документальний фільм про події останніх років в Україні.
Режисер Віталій Манський
Режисер об’їхав країну, збираючи думки і погляди однієї великої родини, що опинилась розділена інформаційною війною. Чимала частина фільму присвячена Львову. На прем’єрі з глядацтвом поспілкуються рідні Віталія Манського, що знімались у фільмі.
Кадр з фільму “Рідні”
Віталій Манський народився у Львові. Навчався у ВДІКу. Автор більш ніж 30 фільмів, які показували на фестивалях у Каннах, Берліні, Роттердамі, Локарно та багатьох інших. Володар більше 100 нагород, серед яких «Срібний глобус» Карлових Вар, «Срібний голуб» Лейпцигського фестивалю, головні призи МКФ у Варшаві, Їглаві, Трієсті. Президент МКФ документального кіно «АРТДОКФЕСТ».
Постер львівської прем’єри фільму «Рідні» за участю режисера Віталія Манського
За сюжетом «Рідних», Манський вирушає до своїх родичів у Львів, Одесу, на Донбас та в Крим. Він досліджує стосунки, надії, думки таких різних, але рідних для нього людей. Крізь історію своєї родини режисер зображає новітню історію України.
«Рідних» покажуть у Києві, Львові, Харкові, Одесі та Ужгороді. Фільм вийде у прокат 2 лютого 2017 року.
Розказати про таке видовищне хобі, яке набуває величезного поширення серед львів’ян, ми попросили професійного акваріуміста, власника зоомагазину “Акваріумний світ”, мандрівника Сергія Калабуху.
– Як я став професійним акваріумістом? Я щаслива людина! Мав дитячу мрію – мати в помешканні акваріум, але, на жаль, матеріальний стан нашої сім’ї і складні житлові умови мені цього не дозволяли зробити. Щойно ми з дружиною, вже дорослими людьми, оселилися у власному будинку, перше, що я зробив – поставив собі акваріум.
Акваріум в помешканні Сергія Калабухи
Потім їх було 3, потім 10, потім 53, а потім дитяча мрія і доросле хобі стало успішним бізнесом – ми відкрили зоомагазин, основна спеціалізація якого – прісноводна акваріумістика.
Сергій Калабуха біля зоомагазину “Акваріумний світ” у Львові, на Личаківській, 113
– Я багато мандрую, відвідав 39 країн. Хтось колекціонує магнітики, хтось капелюхи, а я колекціоную воду! Як? Не обов’язково її везти у пляшечці до дому, достатньо просто зайти, або набрати води у долоні і “залік” є. Я завжди мушу зайти в воду будь-якої річки, озера, моря чи океану в найвіддаленіших та найекзотичніших краях, куди ми приїхали із мандрами. І, звичайно, подивитися на місцевих риб!
5 країн, де досліджував риб акваріуміст-мандрівник Сергій Калабуха
Південно-східна Азія. В’єтнам
– Саме китайці вивели декоративних золотих рибок їх ще за тисячі років до нашої ери! Китайські імператори тримали мешканців водойм в порцелянових вазах, прикрашених квітками лотоса. Натомість селянам було не до краси і декоративності – вони плели для своїх правителів кошики з рисової соломи, такі щільні, що вода не виливалася. Їхнє завдання – доставити до саду багатіїв рибок, виведених під їх смак та інтер’єр, цілими та неушкодженими.
Рисові поля В’єтнаму – саме тут мешкає срібний карась, з якого вивели чарівну золоту рибку.
Мандруючи В’єтнамом і Камбоджею, я постійно згадував, що саме тут вивели всі основні види моїх золотих рибок, які так люблять дорослі та діти у нашому Львові. Їх вивели з срібного карася, якого я спостерігав в живій природі на рисових полях.
До речі, рис росте в колосках, як жито, лише поля повністю затоплені водою, і поміж зелених паростків плавають сріблясті карасі – предки улюблених нами золотих рибок.
Камбоджа
На найбільшою прісноводному озері Південно-східної Азії Тонлесап. Будинки «озерних мешканців» – це скупчення човнів, плотів і різних інших плавзасобів, які навіть описати складно. На них розташовані не лише житла, але і невеликі ділянки землі, де місцеві жителі примудряються вирощувати овочі. Там же розташовані приміщення для домашніх тварин та крамниці.
Плавучі села Камбоджі
Все життя цих людей минає на воді. І під кожним таким плавучим будинком натягнуті сітки, де живуть риби. А в підлозі будиночка-човна є люк або просо дірка, в яку скидаються всі харчові відходи (це як у нас свині доїдають те, що не доїли люди).
Мешканцям озера Тонлесап навіть вудки не потрібні, вони сачком під підлогу залізли і вже мають нову порцію їжі!
Південна Америка. Бразилія
З розповідей іспанських завойовників, які в XVI столітті висадилися в Мексиці відомо, що правитель ацтеків Монтезума мав зоопарк, де були не тільки звірі і птахи, а в басейнах з водою – яскраві риби. Чаші-акваріуми стояли і в покоях Монтезуми.
Пам’ятаю, як в Бразилії зі мною сварилася моя дружина, коли я, поліз дивитися в найбільший водоспад світу Ігуасу на кордоні Бразилії і Аргентини, як в дикій природі плавають мальки соміка-анциструса, щоб розказати та показати своїм колегам та клієнтам!
Водоспади Ігуасу – в пошуках соміків-анциструсів.
Також у ставках парків Бразилії плавали величезними зграями рибки-неони. До речі, цікавий факт, в крамницях Бразилії, своєї батьківщини, вони коштують 45 грн, а в Україні 7 грн.!
Італія
У Стародавньому Римі ставки з протічною водою (пісціни) і акварени (садки і ємкості для риб) стали неодмінною окрасою будинків. У цих перших акваріумах на огляд виставлялися не лише риби, але і безхребетні тварини, наприклад каракатиці. Воду в пісцінах часто змінювали, а від сонця вони були захищені спеціальними навісами.
В Помпеях Сергій Калабуха досліджує давніьоримські акваріуми і терми.
Під час розкопок Помпеї знайдені басейни в кімнатах і фрески, які свідчать що в них були риби. Я досліджував в Помпеях все, що було пов’язане із водою – від басейнів, де колись жили мої улюблені рибки, до терм, де відпочивали і спілкувалися аристократи!
Ісландія
Мої рідні часто жартують, що я розумію мову риб, що вони мене впізнають, веселішають і навіть набирають кольору, стають барвистішими, коли я за ними доглядаю.
Хочу розповісти вам, як я їв найдивніший делікатес, який мені доводилося бачити в своїх мандрах – смердюче м’ясо підгнилої акули в Ісландії!
Найбільш розповсюджена риба, яку можна було впіймати біля берегів Ісландії – північна акула. Зауважмо, що тіло цієї акули не виводить мочевину, бо не має нирок і сечовивідних шляхів. Тож природно, що її м’ясо просочене аміаком. Проте потреба в їжі залишалася в давніх мешканців цих країв, бо на полярному колі мало що росте.
Між тектонічними плитами Ісландії.
Що придумали ісландці: вони витримують акуляче м’ясо в спеціальних ємкостях в землі по 6 тижнів. Опісля ще півроку обвітрюються її перетягами та вітрами в спеціальних приміщення. Проте навіть після цього м’ясо смердюче та малоїстивне.
Більшість наших друзів, з якими ми мандрували Ісландією, категорично відмовилися цю страву під назвою хаукарль їсти, а я скуштував! Це ж риба! А я з рибами дружу, навіть з підгнилими!))) Ісландці говорять, той, хто зміг скуштувати хаукарль, своєю силою може зрівнятися з древніми вікінгами!
Які акваріуми найчастіше встановлюють львів’яни?
Багато наших клієнтів встановлюють в себе зразу акваріуми великих розмірів – від 300 до 400 літрів.
Які переваги такого акваріуму?
Його мікросвіт більш стресостійкий до зовнішніх втручань (підміни води, різких перепадів температури та атмосферного тиску, не завжди досконалого догляду власниками). Підводний світ такого акваріуму в деякій мірі сам себе регулює і нормалізує своє внутрішнє середовище.
Для акваріумів на 300-400 літрів рибки будуть коштувати від 500 грн. Ми рекомендуємо: африканських або американських цихдід.
А де екзотика ? Скільки коштує вона? – запитаєте ви.
В зоомагазині “Акваріумний світ” завжди багато людей!
Для цього, вам потрібно завітати до нашого зоомагазину, де ми вам все розкажемо, порадимо та замовимо для вас найбажаніших та рідкісних риб.
Що найбільше полюбляють львівські акваріумісти?
Найпопулярніші замовлення від наших клієнтів – це арована (від 700 грн.), прісноводні скати (від 1000 грн.) та тигровий сіамський окунь (від 700 грн).
Це з рибок, а з акваріумів – акваріум псевдоморе! Що це таке?
Псевдоморе – справжня радість для любителів яскравих рибок та відпочинку на теплих морях!
Імітація морського акваріуму, тільки ДО 20 РАЗІВ ДЕШЕВШЕ!
Оформлюється морськими декораціями (корали, мушлі, ракушняк), але з прісною водою.
Грайливі кольорові рибки з африканських озер Малаві, Танганьіка, Вікторія, Південно-Східної Азії, Австралії (саулозі, червона зебра, дельфін, ауратус, піндані, демасоні, червоний папуга, юлідохроміс, кальвус, райдужні рибки, тригібридні папуги).
Чому люди так люблять акваріуми?
Акваріумні рибки – найкращі домашні улюбленці! Споглядання за ними знімає стрес, дозволяє повністю розслабитися після важкого трудового дня, зникає емоційне навантаження, як у дорослих, так і в дітей.
Акваріум-псевдоморе, іітація морського акваріуму.
Створення власного підводного світу гуртує родини навколо акваріуму, як колись навколо домашнього вогнища. Люди більше часу проводять разом, спілкуються.
Магія підводного світу зачаровує та створює гармонію в кожному помешканні. І той, хто хоч один раз поставив в себе акваріум завжди залишиться шанувальником цього чудового захоплення.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
![Клапчук В.М. Корисні копалини Галичини : видобування та переробка : [Монографія] / В.М. Клапчук / ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». – Івано-Франківськ : Фоліант, 2013. – 508 с., табл. : 204, рис. та іл. : 364, бібл. : с. 497–507.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/01/Korisni_kopalini_Galichini.jpg?resize=696%2C485)
Плавучі села Камбоджі
