Щоразу вітаючи її з новим приїздом до рідного міста я дивуюся, яким міцним має бути коріння людини, аби повертати її додому, клопотатися про культуру, музику, спадщину того краю, звідки родом.

Я справді радію, коли маю змогу зустрітися з нею та вкотре дізнатися, що приніс цей рік і чого нового вона досягла в своєму розвитку як особистість.

Знайомтеся – Олена Серпень – співачка та продюсер, дипломований журналіст (Донецький державний Університет) а також дипломований медичний працівник (Університет Манчестеру).

Олена – львів’янка, котра мешкала у Британії, а зараз, ось уже 13 років, живе в Німеччині. Якими були життєві перипетії цієї українки ми дізналися під час ексклюзивного інтерв’ю для порталу.

– Олено, для тих, хто знайомитиметься з вами вперше, коротко розкажіть, як трапилося так, що нині ви мешкаєте в Німеччині?

– Ніхто наперед не знає, як складеться його життя. Спочатку я переїхала зі Львова до Донецька. Там працювала редактором служби новин на ФМ радіо Європа плюс (Донбас). Мені на очі трапилася інформація, що ВВС запрошує журналістів по всій країні взяти участь в стажуванні. Мене це зацікавило. Я відгукнулася, пройшла в Києві співбесіду. Відтак 1998 року потрапила до Великої Британії. Кілька років мешкала там. Познайомилася зі своїм чоловіком і ми разом переїхали до Німеччини, де живе його родина.

– Знаю, що ваші пісні ще в 90-х роках записував сам Володимир Бебешко, тож вони успішно ротувалися на львівських радіостанціях. Як вирішили повернутися до музики в Німеччині?

– За кордоном не так легко здійснювати мрії. Адже вони потребують іншого підґрунтя. Вдома у тебе родина, друзі, колеги – всі щось порадять, підкажуть, виправлять. А тут – усе по-іншому. Впевненість у завтрашньому дні – перша умова, яку я переслідувала. Коли я вийшла заміж і переїхала до Німеччини, то врешті відчула, що в моєму житті з’явився омріяний спокій – у мене добра робота і мій чоловік завжди готовий підтримати мої творчі плани. Так і відбулося моє повернення до музики.

– В яких важливих пісенних проектах ви брали участь впродовж останнього року?

– Останнім часом я не тільки беру участь в музичних проектах, але й сама створюю їх, продюсую. У жовтні минулого року разом з рок-музикантами організувала та провела благодійний концерт у місті, де живу. Збирали кошти для дитячого та юнацького центру Червоного Хреста. Вдень після шкільних уроків центр відвідують діти, у яких існують сімейні та інші проблеми. В Німеччині так само, як всюди у світі, є сім’ї, де батьки п‘ють, не приділяють дітям достатньо уваги, і вони виростають в атмосфері нелюбові. Таким діткам та підліткам необхідна допомога та підтримка громади, і вона існує. Центр має дуже обмежене фінансування, завжди потребує грошей для забезпечення обідами, персоналом та на інші поточні витрати. Громада міста загальними зусиллями разом з Червоним Хрестом робить все можливе, щоб маленькі відвідувачі відчували себе щасливими, перебуваючи тут. Для проведення мого благодійного заходу, в місцевий музичний клуб я запросила досвідчених музикантів, своїх друзів, віртуозних виконавців, які розважали публіку відомими роковими композиціями. Ритмічні швидкі композиції змінювалися ліричними піснями у моєму виконанні. Ми отримували дуже позитивні відгуки на цей концерт в місцевій пресі та плануємо зараз, разом з керівництвом міста та громадою, ряд інших заходів за участю тих самих музикантів.

Інший концерт був передріздвяним і також благодійним. Місце проведення – старовинна церква Schönenbergkirche, відома пам‘ятка архітектури, побудована на горі, вражаюча своєю величчю. Колись це був один з важливих центрів католицтва в Європі, тут відправляли служби високі священики з Ватикану. Унікальна ця пам’ятка ще й тим, що в ній цілий рік можна побачити Вертеп. Церква є місцем паломництва католиків із цілого світу. В концерті прийняли участь місцеві хори, окремі митці, дитячі колективи. Разом з сопрано, під акомпанемент класичної гітари, я представила невелику програму з українських, німецьких та англійських різдвяних пісень.

Того дня особливо відчувалося, як слухачів зачаровують різдвяні мелодії, співані різними мовами. І хоча у храмі не заохочують до аплодисментів, в цей вечір люди із відвертим задоволенням плескали в долоні.

– Чи готуєте якусь нову програму, з чим виступаєте зараз?

– Цього року провела два сольних концерти. В травні співала на запрошення новоствореної української громади у місті Карлсруе. Там багато є моїх друзів українців, які раніше відвідували заходи та концерти громади у Штутгарті.  Але у Карлсруе тепер є своя офіційно зареєстрована громада, і мене це дуже тішить. Кожна українська громада в Німеччині має свої, відмінні від решти, ознаки. Так в Штутгарті багато студентів та менеджерів з великих фірм, там є багато наших співвітчизників, які часто зустрічаються та проводять разом вільний час після роботи чи навчання. У Карлсруе є багато молодих мам та домогосподарок, а також чоловіків, які цікавляться українською культурою та є палкими патріотами України. Я зі всіма громадами, де в мене є друзі чи знайомі, намагаюся підтримувати дружні взаємини. І хоча немає можливості часто їздити до Штутгарту чи Карлсруе, щоб зустрітися після роботи чи на вихідні, ми підтримуємо стосунки завдяки Інтернету чи телефонним розмовам – зідзвонюємося,  ділимося новинами.

В серпні на запрошення місцевого державного відділу культури, в рамках щорічного фестивалю «Літо в місті», організувала та провела свій сольний концерт, де представила програму з українських народних пісень. Державна політика в Німеччині скерована на захист та підтримку виконавців саме народної музики. Тож таку подію місцевий відділ культури підтримав із задоволенням, виділив найкраще приміщення в центрі міста, забезпечив рекламу в пресі.

На своєму концерті я не тільки співала, але також розповідала про Україну, Львів, Карпати, нашу  історію та культуру, відповідала на запитання публіки.

– Чи мали якісь проекти пов’язані з Україною, українською піснею чи культурою?

– Останнім часом мені подобається займатися культурними просвітницькими  проектами, які не пов‘язані безпосередньо з музикою і концертами. Концерти української пісні мають у німецькому суспільстві набагато менший резонанс, ніж просвітницькі проекти. Отож настає час для інших форматів в моїй діяльності і в мене є для того необхідний досвід та кваліфікація.

Раніше в Україні я отримала освіту журналіста, працювала редактором служби новин, створювала власні програми на радіо та як фрілансер робила репортажі для української служби Бі-Бі-Сі. В лютому маю запрошення та планую відвідати міжнародну конференцію у Берліні в Академії Культури та Дипломатії. Там зустрічаються митці, творчі працівники та журналісти зі всього світу. Гадаю, що для мене це буде цікава та корисна поїздка.

– Знаю, що ви проводили масштабні проекти, які підтримували консульства. Розкажіть детальніше.

– Так. Один з таких проектів вдалося втілити загальними зусиллями з українським консулом паном Вадимом Костюком. Ми ініціювали участь української делегації у щорічному святкуванні Днів святого Мефодія в місті Ельванген. Історики свідчать, що цей святий  був полонений та ув’язнений саме в цьому місті. Католицька церква тоді реакційно ставилася до розповсюдження слов’янської писемності у своїх землях, і тому переслідувала цього релігійного діяча. Свято започатковано Болгарією і у ньому приймають участь представники влади міста, а також дипломатичні місії з різних слов’янських країн. Під мурами будівлі, де був ув’язнений святий Мефодій офіційні делегації вкладають вінки та роблять промови. В соборі поруч проходять екуменістична служба Божа, а на площі перед Базілікою виступають творчі колективи зі слов‘янських країн. Україна досі не була представлена на цьому святі, але ми це змінили.

– Не так давно ви були в Україні, де біля Львова шукали корені швабської культури. Що цікавого довідалися?

– На запрошення друзів прийняла участь у денному туристичному турі, де нам розповідали про поселення німців на Львівщині. Мене особливо зацікавила тема швабів, південних німців, які селилися в Галичині та на Закарпатті під час панування тут династії Габсбургів. В Німеччині я живу у самому серці Швабії, але ніколи не чула раніше про галицьких швабів. Ця тема не до кінця досліджена істориками, і є цікавою не тільки для українців, а й для німців. У 1938-39  роках відбувалися масові переселення німців з території Радянського Союзу та Галичини зокрема. Про це була домовленість між Сталіном та Гітлером – тодішніми союзниками та друзями. Про ці сторінки історії люди й досі знають дуже мало. Німецькі сім‘ї, які тоді примусово виїхали з рідних домівок, не дуже розповідають про це, інформація замовчується. Натомість я б хотіла дізнатися більше та докладніше дослідити цю історію. Разом з місцевим журналістом ми вже опублікували репортаж про мої пошуки швабських поселень на Львівщині з фотографіями цвинтаря, де зустрічаються прізвища швабського походження. На статтю відгукнулися читачі, які б хотіли поділитися сімейними історіями переселенців з української Галичини. Сподіваюся на цікаві розповіді та продовження досліджень. Звичайно хотілося б попрацювати в бібліотеках та історичних архівах у Львові та підготувати докладніший матеріал за цією темою. Планую зайнятися цим під час наступного поїздки до Львова.

– Щоразу в Україні чого прагнете найбільше (знайти когось із друзів, знайти цікаві майбутні проекти для себе)?

– Мені важливо приїжджати регулярно на батьківщину до Львова, тут народилися та поховані мої батьки, тут живуть мої найдорожчі друзі і цей зв’язок дозволяє мені відчувати себе людиною з корінням, а не безродним манкуртом. Завжди намагаюся бути в курсі політичних та культурних подій в Україні, а завдяки Інтернету це нескладно робити. Коли є нагода, беру участь в українських фестивалях. Так минулого року була учасницею фестивалю Миколайчука на Буковині та отримала спеціальний приз фестивалю «За вірність українській пісні». На Буковинській землі я познайомилася з багатьма колективами та митцями, які гідні того, щоб про них знімали фільми та робили програми на центральних каналах. Шкода, що автентична народна традиційна музика зникає з нашого життя. Адже такої музики особливо бракує середньому та старшому поколінню, ми виросли з народними піснями. Часто академічна та попсова манера втілення та виконання народної пісні, на мій особистий погляд, не йдуть їй на користь. Музика, яка створена самим народом, має залишатися з народом, а не перетворюватися на циркову виставу. Народна пісня в її оригінальному виконанні набагато правдивіша, інтимніша, та емоційніша за штучно придуманий шансон. Питання тільки – як так сталося, що ми розівчилися це цінувати!?

– Маєте нові творчі надбання?

– Цього року моя композиція  «Ми поїхали в Карпати» стала фіналістом конкурсу «Наша пісня року» на хвилі радіо «Промінь». В жовтні, на жаль, не мала змоги приїхати до улюбленої Вижниці в Карпати, де мене вже чекали на фестиваль Назарія Яремчука. Проте я вже відчуваю себе частиною великої співочої родини та обов‘язково приїду туди ще.

Крім концертів я дуже люблю студійну роботу. За кілька днів заплановано запис моєї нової пісні з Володимиром Бебешко у Києві. Сподіваюся на новий вдалий проект, адже мої пісні в його аранжуванні десятками років залишалися у радійних ефірах.

– Чи ваша мрія відкрити власний ресторан уже кристалізувалася в якусь конкретну концепцію задуму?

– Задумка з власним рестораном поки відкладається у часі. Готую обіди регулярно для чоловіка, намагаюся втримати його від занадто великого стресу, адже він керує власною клінікою та кожен день приймає до сотні пацієнтів. Не кожна здорова людина може витримати таку напругу. Тож маю трохи піклуватися про його спокій та здоров‘я. Власний ресторан почекає до кращих часів. Зараз в Німеччині проходить медична реформа, фінансування скорочується, і треба пристосовуватися до нових умов, це не так просто, особливо для лікарів приватних клінік.

– Ви щороку відвідуєте Львів. Яким ваше місто є сьогодні? Це місто змінюється в кращу сторону чи в гіршу?

– Львів звичайно змінюється і кожен раз, коли відвідую батьківщину, це відчуваю. Центр міста та площа Ринок зокрема і особливо у вихідні дні, в теплу погоду, виглядають так само як і інші європейські великі міста – велика кількість вже нових та незнайомих мені кафе, ресторанів, барів та їх відвідувачів. Але є те одне, що залишається у Львові незмінним – це атмосфера радості, щастя, свободи та любові його мешканців  до рідного міста.

Люблю Львів у ранішні години, особливо у вихідні дні, коли крамнички ще закриті, а на вулицях можна побачити тільки поодиноких перехожих. Адже мені тут знайомий кожен камінчик, кожна бруківка, і я знову і знову із великим задоволенням блукаю містом мого дитинства та юності.

– Чи й надалі вільний час проводите у своєму садку?

– Більшість вікон у нашому помешканні в Німеччині виходять у сад.  Отож чим би я не займалася, коли вдома, я поглядом завжди в саду. Сад заспокоює, відновлює сили. Цікаво спостерігати за сезонними змінами: весна, осінь, літо, зима. Цілий рік сад змінює свої фарби – від ніжно-рожевого цвіту яблунь навесні до темно-багряного листя дерев та кущів восени. Взимку сад вкривається кришталево-чистим білим  снігом  і це для мене немов диво, яке треба вміти бачити і розуміти. В сад прилітає багато птахів: лісові голуби, яструби, сороки, ворони, шпаки, дятли. Вони тут в‘ють гнізда, виводять пташенят, співають пісень. У юному віці такі речі не займають увагу, але коли стаєш старшим – пріоритети змінюються, починаєш цінувати життя зовсім по-іншому. Це велике щастя – кожен день бачити красу природи.

– Як і всі німці ймовірно ретельно дбаєте про своє здоров’я?

– Щоб витримувати робочу напругу та справлятися з життєвими викликами для нас з чоловіком завжди важливо перебувати у доброму фізичному стані. Чоловік займається різноманітними видами спорту: теніс, плавання, біг, гірські лижи, велосипед, також він очолює місцевий клуб шахів та регулярно приймає участь в шахових турнірах.

Я також стежу за своєю формою, щодня півтори-дві години гуляю зі своєю улюбленицею, собакою породи Ердель-тер’єр. Не так давно зайнялася кінним спортом, взимку катаюся на лижах, бігаю. Щоразу свої відпустки ми з чоловіком плануємо так, щоб не просто пасивно відпочити біля лісу, річки чи моря, а цікаво провести час, побувати у нових, не відвіданих місцях та країнах.

Зізнаюся, мій чоловік часто робить для мене різні несподівані сюрпризи, запрошує в цікаві подорожі, маршрути до яких сам розробляє. Минулого літа абсолютно несподівано для мене він завернув до місця Рокамадур, дорогою до Атлантичного океану, хотів показати мені святиню католицьких монахів – Чорну Мадонну. Наступного року плануємо поїхати до Південної Тиролії з заїздом у Словакію. Маршрут ще розробляємо. Впевнена, що знову буде цікаво та пізнавально, адже у відпустці є досить багато часу для відвідування виставок, музеїв та інших культурних заходів, яких по всій Європі проходить неймовірно багато.

 Спілкувалася Леся КІЧУРА