” У Львові вже в 1452 року ринок і головніші вулиці були бруковані, а місто утримувало брукарів, оплачуваних щорічно. Бруки мали бути спочатку дерев’яними; у 1487 р. на деяких бічних вуличках усунено залишки цих покрить, їх замінено кам’яним бруком…”.

Ця, загальноприйнята на підставі хроніки міста Львова, думка про початок брукування міських вулиць стосується лише історії розвитку благоустрою вулиць локаційного Львова. Насправді традиція кам’яного бруку у середмісті є набагато давніша. У праці А. Кюгнеля зафіксовано такий факт: “…В 1913 р., з нагоди будівництва нового каналу на вул. Краківській, на її відтинку між Ринком і вул. Вірменською, натрапили на глибині біля 1,5 м на досконало збережений брук з ламаного каменю. Камені були досить великі, старанно дібрані, майже без клинування, і дуже рухом вигладжені…”. Стан сучасних досліджень забудови В цій частині міста дозволяє віднести згадане архаїчне вуличне покриття до ранньомедіального періоду історії Львова.

Традиція брукування вулиць камінням, впроваджена у Львові одночасно з початком кам’яного будівництва, продовжувалась у благоустрої міста Нового часу. Поряд з нерегулярним покриттям з ламаного плитняку, фіксованим в іконографії до середини XIX ст., використовувалось брукування тесаними блоками, окремі з них дотепер збереглись поміж бруківкою XIX ст.

Вже на початку XVII ст. вулиці і площі Львова привертали увагу своєю впорядкованістю. “…Навколо Ринку перед будинками йде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть йти чотири особи разом або дві пари назустріч одна одній. З Ринку провадять східці під цим тротуаром в погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь Ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш в багатьох місцях на цьому уступі і перед будинками вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів та коней…”. Місто мало “…найкращі каменоломні в порівнянні з іншими містами Польщі…” і згадки про “міські бруки” стали звичними у тогочасних хроніках.

Біля 1716 рок обов’язок утримання бруків покладено на власників будинків, внаслідок чого “…в місті тім, колись брукованім і упорядженім, таке, через занедбання, стало болото, що аж по коліна бродити в нім випадало…”, – подає А. Кюгнель v своїй праці “Вулиці. Проектування, будівництво та утримання”.

Наступний етап історії благоустрою міста розпочався в середині XIX століття з впровадженням нового регулярного типу кам’яного бруку з кістки. З часом його замінили технічно досконаліші – лицьовий, а потім (з початком XX ст.) – брусковий бруки.

Найбільш масштабні комплексні заходи по впорядкуванню міських вулиць регуляція, освітлення, брукування – проводились в часі будівельного піднесення кінця XIX ст. Згідно з ухвалою міської Ради з 1891 р. лише на вибрукування вулиць і площ виділено 600000 зл. р. (в той час як на будівництво нового міського театру – 700000 зл. р.)

На початку XX ст. впроваджено ще один тип бруку – мозаїковий, який згодом став одним з найбільш поширених вуличних покрить. Рівночасно з регулярними кам’яними бруками у різних дільницях міста використовувалось традиційне брукування нарінком і ламаним каменем, з середини XIX ст. – брукування деревом, а також різні види набивного і литого покриття.

У Львові в 1917 р., при загальній їздовій поверхні 1154700 м2 покрить було: набивних зі щебеню (т. зв. “макадам”) – 53,2%; земляних – 11,7%; бруку з кістки -1,5%; лицьового бруку – 22, 2%; мозаїки – 0,5%; коленого каменю – 2,0%; з дерева (модрина) — 1,0%; асфальту набивного- 1,2%; асфальту литого – 0,1%; цементобетону ( т. зв. “базальтоїд”) – 0,5%; щебеневих стабілізованих – 0,1 %.

Окремої уваги заслуговує тема мощення тротуарів на львівських вулицях. Розвиток цього елементу міського благоустрою відбувався у двох напрямах – як рустикальне мощения вздовж будинків, в рівні під’їзду чи піднесене над ним і як хідник, згідно з класичною традицією, обмежений бордюром. Вибір типу хідника залежав від традиції, призначення і статусу дільниці чи вулиці. Тротуари з бордюрами, як єдина форма благоустрою пішохідних ділянок, впроваджена наприкінці XIX ст. Щодо мощения хідників, то традиційними і найбільш розповсюдженими у Львові є кам’яні пісковикові регулярні плити різного розміру, прямокутні і квадратові, а також, від початку XX ст. – бетонні пресовані плитки розміром 30x30x6,5 см.

Крім того, використовувались мощення з кераміту (для проїздів і пасажів) та, в окремих випадках, з цегли чи клінкеру. Були у Львові і мозаїкові тротуари (згідно з літературними джерелами – на розі вулиць Легіонів і Яґеллонської), щоправда, як покриття надзвичайно коштовне, поширення вони не набули.

Типи історичних покрить і традиційні способи брукування та мощення

1. Брук з ламаного (коленого) каменю є найдавнішим типом кам’яного вуличного покриття, яке використовувалось від античних часів і перетривало на вулицях та площах (в т. ч. і столичних міст) до початку XIX ст. Виконувався цей брук переважно з плитняку товщиною 10-20 см, розміром від 0,1 до 0,5 м². Камені різної форми припасовувалися з підтесуванням, вільні місця виклиновувалися дрібнішим матеріалом. Його придатність для руху і довговічність залежали від старанності виконання покриття і конструкції дороги.

Пізнішою відміною цього покриття є брук з коленого каменю твердих порід, що використовувався на другорядних вулицях в кінці XIX ст.

1. Брук з нарінку, як одне з дешевих вуличних покрить, відповідне для слабого і повільного руху, використовувався у всі часи в окремих дільницях міста.

Для брукування вибирались приблизно однакові камені від 15 до 25 см, які щільно укладались один при одному. Бруки з нарінку кладуться на основі з піску або на кам’яному пакеляжі.

1. Брук з тесаних блоків є перехідним типом між покриттями з елементів нерегулярної форми до порядового бруку. Викладається з різнорозмірних прямокутної або близької до квадрата у плані форми блоків з перев’язкою стиків і періодичним вирівнюванням рядів дрібнішим матеріалом.

1. Брук з кістки, що майже до кінця XIX ст. вважався ідеальним по­криттям, виконувався з бруківки док­ладно кубічної форми зі стороною від 25 до 16 см. Типовою і найчастіше стосованою у Львові була кістка на 18,5 см. Традиційно цей брук укладався навскіс під кутом 45° до осі вулиці з використанням п’ятикутних каменів (інфул) і каменів на півтори довжини (півтораків). Метою укладання рядів під кутом було уникнення стиків, паралельних до напрямку руху, вна­слідок чого менше зношувалася (виокруглювалася) лицьова поверхня бруківки. На вулицях з великим нахилом бруківка викладалася рядами перпендикулярно до осі вулиці з відхиленими каменями. Спочатку брук з кістки клався на основу з піску товщиною 15-20 см, а потім – на підкладах з каменю або бетону.

1. Лицьовий брук як пізніша відміна регулярного кам’яного покрит­тя замінив наприкінці XIX ст. брук з кістки, тому що був дешевшим і легшим у виконанні типом дорожнього покриття. Бруківка з лицьовою поверхнею, квад­ратовою чи прямокутною у плані, і нахиленими до себе боковими гранями має в літературі назву “пеньки” або “торчаки”. Львівський тип лицьової бруківки базується на традиційному габариті кістки – 18,5 см. Довжина бруківки – до 27 см.

Способи брукування подібні як при бруку з кістки. На початку ХХст. виник тип дрібнорозмірного лицьового бруку зі стороною по лицю 12,5 см (так званий бельгійський брук), який укладався прямими рядами виключно під кутом 90⁰ до осі вулиці.

Лицьовий великорозмірний брук укладався на основу з піску (товщина шару піску після трамбування не повинна перевищувати 1-2 см) або па цементно-піскову основу. Нова форма обробки каменю дозволила звести до мінімуму ширину швів на стиках, внаслідок чого при значній ширині бруківки поверхня бруку стала доволі слизькою для кінного транспорту, а окремі камені дуже виокруглювались на повздовжніх стиках.

1. Брусковий брук став остан­ньою найдосконалішою відміною лицьових порядових бруків, впро­вадженою на початку XX ст. На підставі спостережень і досліджень сформувались найбільш відповідні габарити лицьової поверхні, при яких довжина майже вдвічі перевищувала ширину. Для Львова типовими були розміри брусків по лицю 15×25 см.

Укладався такий брук прямими рядами перпендикулярно до осі вулиці переважно на цементно-пісковій основі з заповненням стиків цементною заправою або органічними смолами.

1. Мозаїковий брук (так званий “кляйнпфлястер”) виник одночасно з брусковим бруком на початку XX ст. як полегшена відміна покриття для вулиць з інтенсивним чи неважким рухом. Цей брук викладений з дрібних елементів з розмірами по лицю 7-11 см, а по висоті 8-10 см вимагає посиленої кам’яної чи цементно-бетонної основи. Викладається декількома традиційними способами з рисунком на основі дуг.

1. Брук зі штучного каменю (клінкер), хоча має традицію так само давню, як і брук з ламаного природного каменю, – як ужиткове покриття місь­ких вулиць, почав використовуватись на початку XIX ст. в місцевостях, бідних на камінь. При сучасному впро­вадженні може використовуватись у дільницях з відповідним стилевим колоритом середовища, або в окремих специфічних випадках.

2. Брук з дерева як тип дорож­нього покриття зустрічається щойно у XIX ст., не зважаючи на прадавню традицію дерев’яного мощення на підмоклих дорогах і дерев’яних хід­никах.

Виконувався з кістки імпрегнованої деревини твердих і м’яких (втім і екзотичних) порід. Для Львова був характерний брук зі шпилькових порід, зокрема, з модрини.

Враховуючи доступність дере­в’яного бруку і достатню його довго­вічність (в умовах Львова – до 20 років) цей тип покриття був доволі поширеним на початку XX ст., складав 3,9 % (12000 м²) від загальної площі бруків Львова і може бути поновлений, як історичний раритет, у певних діль­ницях.

1. Мощення з природного каменю, яке використовувалось на хідниках, тротуарах і площах, було представлене в історичному благо­устрої міста такими типами поверхонь:

• з великорозмірних, прямо­кутних і квадратових плит, які уклада­лись повздовжніми або поперечними рядами;
• з різноманітних плит регу­лярної форми, що укладались вільним способом;
• з дрібнорозмірних плит, що укладались поперечними рядами до напрямку руху;
• з дрібної мозаїки.

1. Мощення зі штучного каме­ню. Найбільш розповсюдженим від початку XX ст. типом покриття зі штучного каменю було мощення плитками з пресованого бетону. Характерні для Львова плитки розмі­ром 30x30x6,5 см виготовлялись з дотриманням вимог оригінальної технології. Велика увага приділялась не лише технічним показникам, але й естетиці виробу. Завдяки цьому маємо велику кількість різновидів троту­арних плиток, що різняться рисунком і кольором поверхні внаслідок старан­ного підбору різних заповнювачів для лицьового шару.

2. Мощення з цегли або клін­керу зрідка використовувалось у центральній частині міста, тоді як невід’ємною частиною інтер’єру міських вулиць є мощення з керамічної плитки в проїздах брам і критих пасажах

1. Набивні покриття звичайні, багатошарові чи стабілізовані відпо­відними хімічними сполуками були характерними для передмість і другорядних вулиць міста у XIX першій половині XX ст., однак в більшості не відповідали вимогам гігієни і були обтяжливі в утриманні. Частіша цих вуличних покрить виконувалась провізорично, як основа для май­бутнього бруку.

Обґрунтування проектного рішення

Планувальна структура міста, як матеріальне втілення його соціо-топографічного укладу, є основним і найбільш стабільним носієм інформації про розвиток історичного середовища, а благоустрій міських вулиць — своєрідним алгоритмом для ідентифікації особи з цим середовищем на рівні фізичного контакту. Тому впорядкування вулиць у рамках програми збереження історико-культурної спадщини міста не може бути випадковим. Реновація міського благоустрою, як найбільш доступний спосіб реновації історичного середовища міста в цілому, повинна, крім ужиткового комфорту, забезпечити збереження спадкоємності традицій у культуро­логічному та матеріальному аспектах.

Пропонована програма реновації вуличного покриття базується на історіографічній студії терену, що включає хронологію формування вуличної мережі Львова та історичне районування міста з врахуванням динаміки розвитку міського середо­вища.

На підставі аналітичного опра­цювання історичних і літературних джерел та картографічних матеріалів визначено первинні містоутворюючі складові і прослідковано розвиток міського ядра з виділенням основних найдавніших магістральних комунікаційних зв’язків.

Формування вуличної мережі Львова базується на двох містоутворюючих напрямах – первинному, що був транзитом вздовж Головного європей­ського вододілу, який в ареалі системи розселення міста проходив схилами Подільської височини, і на комуні­каційному зв’язку, що виник між центрами історико-політичних форму­вань в ХІ-ХІII ст. В той час, як передумовами формування цих основ­них містоутворюючих напрямів стало геополітичне розташування Львова і його ландшафтна ситуація, пізніша, вже регулярна структура локаційного міста, була впроваджена адміністративним методом у другій половині XIII ст. Подальший розвиток магістральних вулиць міста в тій чи іншій мірі підпорядкований вищезгаданим структурам, а формування сітки житлових вулиць і внутрішньоміських комунікацій пов’язане з історичним районуванням дільниць міста.

Вимежування територій цих дільниць і аналіз особливостей середовища дає підстави для складання програми впорядкування їх благоустрою, в т. ч. і вуличного покриття.

Проект шляхових покрить і мощення пішохідних територій центральної частини Львова опрацьований у 1999 р. колективом ландшафтної майстерні інституту “Укрзахідпроектреставрація” у складі: У. Піхурко, Д. Кривошеєва, О.Моленда, С. Соломчак, Н. Бець.

Уляна ПІХУРКО

Джерело:

1. Піхурко У. Львівські бруки (за матеріалами проекту шляхових покрить і мощення пішохідних територій центральної частини Львова) / У. Піхурко // Вісник інституту “Укрзахідпроектреставрація”. – 2000. – Чис. 11. – С. 23-30.