Львів’яни та гості міста в суботу, 27 травня 2017 року, мали можливість побачити особливу акцію великої любові та відданості. На площі Ринок біля входу в Ратушу активісти Благодійного фонду #Konyk_Help експонували посмертну виставку робіт молодого фотографа, музиканта, громадського активіста Андрія Коника, який у березні цього року помер від гострої лейкемії. Та ще за життя, борючись зі страшною хворобою, хлопець разом із рідними та друзями заснував благодійний фонд, діяльність якого спрямована на допомогу і підтримку онкохворих.
Виставка фотографій Андрія Коника у Львові
— Зараз ми перш за все здійснюємо мрію Андрія. Він надзвичайно любив фотографувати. Для нього фотографія — це було мистецтво і більше, ніж захоплення. Разом із братом Андрій готувався до цієї виставки, батько виготовляв рамки. Та, на жаль, вийшло, що ця виставка посмертна. Ми експонували його роботи двічі в Коломиї, в Івано-Франківську, а тепер у Львові. Плануємо продовжити експозицію у виставковій залі, вже домовляємося про таку можливість.
Виставка фотографій Андрія Коника у Львові
Ми бачимо, що люди цікавляться, тому варто цю акцію продовжувати. Зараз допомагаємо лікуванню знайомій Андрія Юлі Дмитренок, яка теж бореться з раком крові. Наші виставки особливі тим, що кожен охочий може придбати фотороботи Андрія, пожертвувавши тим самим кошти на допомогу цій дівчині, — розповіла співзасновниця БО #Konyk_Help Ілона Шевчук.
Виставка фотографій Андрія Коника у Львові
Діяльність благодійного фонду не обмежується лише виставками. Молодь проводить чимало різнопланових акцій. Серед них і благодійні аукціони, виставки, квартирники, беруть участь у фестивалях, знімають відеоролики з відомими людьми, які закликали підтримувати хворих. Зараз фонд працює, аби допомагати людям, які борються зі страшними недугами. Своєю діяльністю також популяризують благодійництво.
— Ми хочемо розширювати рамки діяльності фонду, щоб кожен охочий міг долучитися. Хочемо показати, що благодійність — це круто. Ми наголошуємо, що кожна гривня важлива. Та, якщо нема можливості підтримати хворих фінансово, можна стати донором чи стати волонтером благодійного фонду. Робимо акцент на людських взаєминах, у яких кожна простягнута рука допомоги надзвичайно важлива, — додала учасниця БФ #Konyk_Help Олена Галатюк.
«А тепер, дорога наша культурна громадськосте, настав час пересвідчитися, чи здатні ми стати на захист нашої історичної спадщини! Всі наші замки, пам’ятки, по крупинці все життя збирані світлої пам’яті Борисом Возницьким, пускають”під ніж”. Тепер всім стане зрозумілим “незрозуміле” призначення Возняка директором Галереї мистецтв : роздерибанити пам’ятки, на які хтось вже має свої плани. Передача замків і музеїв у власність громад означає припинення їх існування, бо жодна громада не в змозі їх утримувати», – про це написала на своїй сторінці й Фейсбук депутат Львівської обласної ради Мирослава Бабінська.
Золочівський замок
Депутатка представила на розгляд громадськості звернення від управління майном спільної власності до голови постійної комісії з питань бюджету, соціально-економічного розвитку повідомляє Форпост. Йдеться про прохання прийняти пам’ятки архітектури, які перебувають в користуванні Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, у спільну власність територіальних громад. Для цього, йдеться у документі, потрібно виділити з обласного бюджету 120 тисяч гривень на виготовлення технічної документації.
Звернення від управління майном спільної власності до голови постійної комісії з питань бюджету, соціально-економічного розвитку
«Всі, хто має номери телефонів, мейли керівництва області, міністерства культури, нардепів, відомих людей, негайно пишімо, телефонуймо і робімо найширший розголос!», – закликала Мирослава Бабінська.
Багатогранна розмова — про те, що найбільше цікавить, що болить, на що потребуємо відповіді відбулась 26 травня 2017 року в межах проекту #ЗаЖиве Львівської обласної бібліотеки для юнацтва з відомою журналісткою, ведучою, головний редактор і керівником Української служби „Голосу Америки“ Мирославою Гонгадзе. Модерувала зустріч авторка цього проекту, очільниця бібліотеки Тетяна Пилипець.
Моя робота — це постійний розвиток
— Моя робота — це покликання, для мене вона як жити, як дихати. Я не розділяю своє життя і роботу. Шалено люблю бути в прямому ефірі. Постійно шукаю шляхи розвитку.
Зараз потребуємо розширити глядацьку аудиторію „Голосу Америки“, тож намагаємося зацікавити більше молоді, бо наш глядач — 35-60 років. Нам потрібна молодь, яка має ширше уявлення про світ, не має обмежень, як старше покоління. Тому активно працюємо в соціальних мережах. Адже молодша аудиторія рідко дивиться телебачення, а переважно черпає інформацію зі інтернету.
Мирослава Гонгадзе в проекті #ЗаЖиве, 26 травня 2017 р.
Фаховість українські медіа невтішні
— Фаховість українських медійників невтішна. Через слабке знання іноземних мов, вони дуже часто беруть інформацію з російськомовних ресурсів. А там завжди перекручені факти. Тож мимовільно українські журналісти стають зброєю в руках пропаганди.
Зрештою й популярні політичні шоу, де насправді відбуваються квазі дискусії, бо політики не дискутують, а обливають один одного брудом. Так у нас заклали прагнення до скандалу, сенсації. І ми цього очікуємо. Замість того, щоб здорово проаналізувати факти.
Україну в США мало знають
— Проблема в тому, що Україну в США мало знають, в університетах мало українських студій. Американська суспільна думка хоча й антиросійська, але вони Росію розглядають як фактор, Україну — ні.
Я в українській діаспорі неодноразово говорила про те, що дуже добре, що є українські церкви, банки і школи для української діаспори. Та треба, щоб про Україну вчили в університетах для американців, які в майбутньому можуть впливати на українську політику.
Мирослава Гонгадзе в проекті #ЗаЖиве, 26 травня 2017 р.
Робити самим, а не лише вказувати іншим
Щоб ми стали нормальною країною, нам треба позбутися страху, навчитися брати на себе відповідальність, самим щось робити, а не лише дивитися, що робить Президент. Якщо кожен на своєму місці буде старатися робити щось маленьке, то воно зійдеться у величезне добро і тоді покращиться життя наших дітей, наших близьких, наших друзів. Ми маємо проблему зони відповідальності. Завжди хочемо сказати, що має зробити мій сусід. А треба перш за все глянути, чи все правильно зробили в своїх зоні відповідальності, чи все в мене в порядку. Якщо все зроблено добре, тоді маєте право говорити, що має робити Президент чи суспільство.
Українська освіта — інформація без критичного аналізу
— Українська освіта якісна з точки зору насичення її інформацією. Але знання ще не означають розуміння та вміння застосовувати їх на практиці. Натомість західна освіта — менше інформації, звужений напрям, але їх вчать розуміти, аналізувати, критично мислити.
Українські студенти, приїжджаючи на Захід, поступово навчаються цього. Українці дуже розумні, дуже працьовиті. Якщо система сприяє чесності, то вони чемні та чесні.
Мирослава Гонгадзе в проекті #ЗаЖиве, 26 травня 2017 р.
Українці активні, бо мусять постійно боротися
— Американське суспільство дуже розслаблене, бо люди мають задоволені базові потреби — безпека, їжа, тепло. І їм не треба за ніщо боротися, воювати. Це приспало суспільство. Та після останніх політичних процесів відбувається пробудження, бо вони відчули, що їхні свободи можуть бути в небезпеці. В американців змалку виховують повагу до власних свобод, то ж будь-який наступ на свободу викликає соціальну активність. А українці активні, бо мусять постійно боротися.
Спілкування з дітьми позбавить проблем
— Ніколи не мала проблеми зі своїми дітьми і соцмережами. Ретельно завжди стежила за тим, як вони розвиваються, що читають. Я відмовилася від телевізора, коли їм було дев’ять років. Тож основним колом їх зацікавлень були книжки, малювання, творчість. Ми багато ходили в читальні зали, в музеї, де були безкоштовні гуртки. Крім того ми постійно спілкуємося. За вечерею розмовляємо, уважно слухаємо одні одних, розпитую їх. Тоді не буде проблем.
Мирослава Гонгадзе в проекті #ЗаЖиве, 26 травня 2017 р.
У нас зараз інша проблема — проблема мови. Для мене була дилема, коли вони починають говорити англійською — постійно їх зупиняти і вимагати говорити лише українською, чи прийняти те, що вони говорять англійською. Вони читають, пишуть, розуміють українську мову, але мало нею спілкуються, бо не мали мовної практики. Був час, коли я не могла їхати в Україну, бо це було небезпечно, тож вони виросли в англомовному середовищі.
Цими днями в залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) експонується художня виставка «Неологізми від Володимира Немири» .
Володимир Немира. Тайна вечеря. 2017 рік, оргаліт, акрил
Володимир Немира народився 15 листопада 1949 року у м.Львові. Навчався у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер Львівська Національна академія мистецтв) на відділі кераміки, який закінчив у 1975 році. Його учителі: Роман Сельський, Зеновій Флінта, Володимир Овсійчук, Іван Томчук. Член Національної Спілки художників України. Працює в галузі малярства, графіки.
Володимир Немира. Ярило. 2015-2016 роки, папір, акрил
«Шлях Володимира Немири був нелегкий, але він мав у житті гарних педагогів. Він шукав себе у різних напрямках. На цій виставці представлені живопис і монотипії Володимира Немири», – розповіла завідуюча ХММ Олени Кульчицької Любов Кость.
Експозиція виставки «Неологізми від Володимира Немири»
У 1993 році Володимир Немира виїхав до США. Проживав у Чікаго, Нью-Йорку, Клівленді. Разом з дружиною- скульптором Катериною Немирою, організував мистецький центр «Світлиця», навколо якого гуртувалася здібна молодь.
Володимир Немира. Сонце сходить. 2015-2016 роки, папір, акрил
Модерністичний світогляд художника сформувався під впливом українських художників-модерністів – Нью-Йоркської групи Юрія Соловія, Михайла Дзиндри, Емми Андієвської, котрі творили в США ще у 1960-х-1980-х роках. Абстракція як спосіб самовираження уже тоді переважав у творчості українського митця. Його полотнами захоплювалися мистецькі критики. На американському континенті Володимир Немира мав вісім персональних виставок.
Володимир Немира. Скіфські бабки. 2015-2016 роки, папір, акрил
У 2008 році Володимир Немира повернувся в Україну. 2008-2017 роки – майже десятиліття творчої праці на рідній землі, пошуків та досягнень. Це десятиліття- «повернення до себе», усвідомлення свого творчого Я, прагнення жити життям свого народу, вслухатися у симфонію людського буття. Повернення до традицій української образотворчості, до витоків народного мистецтва – простого і щирого у своїх засобах, прочитується у його творах останніх років.
Володимир Немира. Квадрат. 2017 рік, оргаліт, акрил
«Раніше мої роботи передавали енергію предметів, будинків, людей. А в цьому періоді мені хотілося передати стан своєї душі. Я передаю кольором фактурою, лінією те, що в мене накопичилось у серці, у душі… Одного мотиву у цей період не було. Я весь відгукувався на те, що робиться у моїй державі, на моїй землі – чи були якісь успіхи, чи була біда, чи до когось прийшов лист, що дитина загинула, чи хтось поранений. Це все на мене впливає і я це передаю. Або я бачу онуків, тішуся, і це зовсім інакша енергія. Я малюю те, чим я живу», – розповів Володимир Немира.
Володимир Немира. Вітрильник. 2015-2016 роки, папір, акрил
На персональній виставці «Неологізми від Володимира Немири», яка розгорнута у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької, представлено 47 творів митця, створених упродовж 2015-2017рр. Це малярські полотна та графіка у техніці кольорової монотипії, які демонструють пошуки нового мистецького вислову, сучасних художніх засобів у межах притаманного митцю постмодерного абстрактного мислення. Саме в абстрактних композиціях художник будує свою іконографію та особливу авторську манеру світовідчуття.
Володимир Немира. Вітер. 2015-2016 роки, папір, акрил
Новаторством позначені його пошуки у техніці кольорової монотипії. Володимир Немира- митець тонкої духовної структури, заглиблений у філософське споглядання світу. Речі прості і побутові у його монотипіях набувають високого звучання і стають вагомим предметом його творчості. Асоціативне трактування станів природи, побутових і суспільних явищ простежується у монотипіях «Мокрінь», циклі «Полісся», «Лахи», «Скіфські баби», «Гобелен», «Тартак», «Горбатка», «Рубель», «Віче», «Танець», «Очікування» та в малярських полотнах «Під захистом», «Ярило», «Вам відчиниться» та ін.
Володимир Немира. Під захистом. Триптих, 2016 рік, полотно, акрил
Володимир Немира. Під захистом. Триптих, 2016 рік, полотно, акрил
Володимир Немира. Під захистом. Триптих, 2016 рік, полотно, акрил
Художник має 6 персональних виставок в Україні, а також бере активну участь у спільних мистецьких проектах, які відбуваються не тільки у Львові та Києві, а також в інших містах України: Новій Каховці, Бердянську, Маріуполі, Запоріжжі. Твори Володимира Немири зберігаються у численних музейних та приватних колекціях в Україні та закордоном.
Любов КОСТЬ завідувач відділом ХММ Олени Кульчицької
27 травня львів’яни зможуть насолодитися фотографіями Андрія Коника. Посмертна виставка-продаж його робіт прямує до Львова.
Для Андрія місто Лева було не просто містом. Тут він вчився, знайомився з новими людьми, здобував досвід та враження. Тут знайшов друзів і кохання.
Посмертна виставка-продаж робіт Андрія Коника в Івано-Франківську
Хлопець вважав Львів другою домівкою, любив його всім серцем і хотів жити саме там. Тож не дивно, що львівські пейзажі так часто потрапляли в об’єктив молодого фотографа.
Посмертна виставка-продаж робіт Андрія Коника в Івано-Франківську
Ви зможете не тільки побачити фото, але й придбати їх одразу в рамці. Виручені з продажу кошти підуть на допомогу подрузі Андрія, онкохворій Юлії Дмитренок.
Юля з Андрієм здружилися в лікарні, їх поєднала спільна біда. І сьогодні Юля бореться з хворобою. Вона справді потребує нашої допомоги, допомоги тих людей, які цінують життя.
Посмертна виставка-продаж робіт Андрія Коника в Івано-Франківську
Андрій хотів принести світу якомога більше добра. Тож берімо з нього приклад, і творімо добро разом.
Виставка-продаж триватиме впродовж дня біля ратуші на Площі Ринок. #Konyk_Help
В четвер, 25 травня 2017 року, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького спільно з Wydawnictwo i Księgarnia Libra PL презентували унікальне видання Ярослава Ґемзи «Церкви та ікони Лемківщини» («Cerkwie i ikony Łemkowszczyzny»).
Наприкінці 2016 року у видавництві «LIBRA PL» побачило світ монументальне видання Ярослава Ґемзи «Церкви та ікони Лемківщини» («Cerkwie i ikony Łemkowszczyzny»). Автор книги — відомий знавець і дослідник сакрального мистецтва, завідувач відділу церковного мистецтва Музею-замку в Ланьцуті, член реставраційної комісії Перемисько-Варшавської архієпархії Греко-католицької Церкви. У науковому доробку Я. Ґемзи — чимало публікацій, присвячених історії Перемиської єпархії. Зокрема, науковець одним із перших порушував питання, пов’язані з історією східної Церкви у цьому регіоні, розкриваючи обрядову, літургійну та богословську функції святині.
Унікальне видання Ярослава Ґемзи «Церкви та ікони Лемківщини»
“Появи у світ цього видання чекали не тільки лемки, які завжди особливою любов’ю, яка властива для всіх нас, до рідної землі, до рідної культури, до спогадів, а й всі ми. Всі, хто залюблений в українську культуру, мистецтво, бо ця книжка є унікальною. Вона дає уяву про багатство та велику спадщину нашої культури, які розсіяні в просторі і часі. Містить карту церков, які є на сьогодні, яких немає, які перебувають в стані руйнації.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Приємним є те, що Національний музей у Львові теж зробив свій невеликий внесок до цього видання, представивши в ньому речі, що є в експозиції музею та представляють нашу культуру”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Виступ гурту автентичної пісні «ДоСхідСонця»
Презентацію унікального видання Ярослава Ґемзи «Церкви та ікони Лемківщини» («Cerkwie i ikony Łemkowszczyzny») розпочав виступ гурту автентичної пісні «ДоСхідСонця». Заворожуючі звуки лемківських пісень у виконанні учасниць гурту допомогли зануритись у традиції Лемківського краю.
Ошатний фоліант ілюстровано здебільшого не відомими для фахівців іконами з Лемківщини, зокрема XV ст. з храмів у Дальові, Тиличі та Флоринці, а також пам’ятками зі збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Історичного музею в Сяноку, Музею-замку в Ланьцуті, Окружного музею в Новому Сончі, Національного музею в Кракові, численними архівними матеріалами. Структуру книги творять чотири частини, послідовно присвячені релігійній традиції; церковній архітектурі; облаштуванню інтер’єру храмів; іконографії.
“Це, фактично перше монографічне дослідження сакрального мистецтва Лемкіщини. Проте, книга не має сухого академічного викладу, тому може бути розрахована не тільки для мистецтвознавців, науковців, але й для широкого загалу.
Кандидат мистецтвознавства, завідувачка відділу «Давнього мистецтва» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Марія Гелитович
Видання впроваджує нас у світ Лемківщини, який є не завжди доступний для широкого загалу, бо усе , що в ній представлено є в різних церквах, в різних музеях – надзвичайно багатий матеріал зібраний в одній книжці і доступний для нас усіх.
Видання багато ілюстроване, в ньому багато нових знахідок, прекрасні картограми, скрупульозні підходи до іконографії”, – зазначила Кандидат мистецтвознавства, завідувачка відділу «Давнього мистецтва» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Марія Гелитович.
Перша частина видання знайомить читача з культурою східної Церкви. Автор визначив головні аспекти, що мали вплив на розвиток місцевої Церкви, яка впродовж кількох століть зберігала вірність традиціям і змогла підпорядкувати засоби мистецьких форм вимогам культу. Задля повноти викладу дослідник окреслює історичне тло, в яке вміло вплітає спадщину сакральної культури, зокрема і пам’яток, географічно віддалених.
Учасники презентації унікального видання Ярослава Ґемзи «Церкви та ікони Лемківщини»
Основним змістовим блоком другого розділу, присвяченого церковній архітектурі, є текст Єжи Тура — вчителя Ярослава Ґемзи. Наукову редакцію тексту, добір рисунків, гравюр і архівних світлин лемківських церков здійснив сам автор.
У третьому розділі книги науковець наголошує на значущості Літургії, її обрядовості, молитви вірних в історичному контексті храму.
Останню, четверту, частину побудовано на багатогранному пласті ікон із Лемківщини. Обґрунтовані авторські описи пам’яток доповнюють ілюстративний блок і слугують потужним науковим апаратом. Неоціненним джерелом до історії Лемківщини, її окремих парафій і дослідження формування та видозмін мови залишаються написи на іконах, на церковному приладді, на архітектурних елементах, нагробках, на берегах літургійних книг.
Ярослав Ґемза
“Дана книжка, насправді, то задум видавництва. Вони просто прийшли до мене і сказали, що хочуть видати книгу про Лемкіщину. Я відповів, що це дуже складно зробити, оскільки якби не написав, то було б погано. Але, на щастя, книжка є про церкву, а церква, то архітектура, інтер’єр, а передовсім — Бог, який там мешкає. А ще церква, то церковне життя, літургія і т.д. Оце все ми хотіли показати. До того ми подали спогади про трагічний, страшний час 1940-х років, коли церква мала бути просто знищена, а також згадали людей, завдяки яким ми маємо про що писати, ті які досліджували та зберегли цю спадщину”, – прокоментував свою працю автор Ярослав Ґемза.
У книзі підкреслено понадрегіональний аспект сакральної спадщини Лемківщини, і це робить видання універсальним для розуміння східної Церкви загалом. Доповнюють працю відомості про історію літургійного календаря, про найважливіші свята, обряди, про богослужбові книги, а також схеми, рисунки, палеографічні дослідження, випрацювані впродовж близько тридцяти років діяльності Ярослава Ґемзи.
Два дні поспіль, у суботу та неділю, 27-28 травня з 13.00 у Львові відбуватиметься вже традиційний Фестиваль дитячих та юнацьких колективів «Казка у гаю». Щороку він тішить маленьких відвідувачів та дарує їм нагоду зустрітись з улюбленими персонажами українських казок. Свято також приурочене Дню захисту дітей.
Як і завжди, Фестиваль відбуватиметься у Музеї народної архітектури та побуту (вул. Чернеча гора, 1), адже це найкраще місце для відтворення казок. На сцені з власними театральними постановками виступатимуть дитячі колективи з багатьох регіонів України. Постійно діятимуть також й «Галявина розваг» та «Галявина казкарів» із майстер-класами, забавами та зустрічами з популярними казкарями та байкарями.
Особливою цікавинкою свята буде інтерактивна платформа«Коза-дереза», що запропонує сім’ям та дітям стати частиною однойменної казки. А поринути в атмосферу відомої розповіді про хитру козу, допоможуть казкові герої та ефектні декорації. Із допомогою професійного художника діти також матимуть змогу самостійно розмалювати свого улюбленого персонажа.
Фестиваль дитячих та юнацьких колективів «Казка у гаю»
Завдяки присутності на святі ТМ «Галичина», що організовує таку платформу, активні учасники зможуть скоштувати молочні смаколики від кращих галицьких майстрів. Завершена декорація стане чудовим місцем для сімейних знімків, чи класних фото у соцмережах. Шукайте «Козу-дерезу» на «Галявині розваг» просто неба у Шевченківському гаю.
Переконані, що Фестиваль буде цікавим для людей різного віку, адже для кожного подорож у казку є цікавою та приємною подією.
Фестиваль дитячих та юнацьких колективів «Казка у гаю»
Впродовж двох фестивальних днів діятиме загалом аж п’ять розважальних галявин:
«Галявина маленьких майстрів» – народні майстри проводитимуть майстер-класи з різних ремесел: ткацтва, гончарства, розмальовування печі, виготовлення ляльки-мотанки з сіна, тканини, салфеток.
«Галявина казкарів» – казкарі читатимуть байки та легенди, розповідатимуть про казки та колискові.
«Галявина розваг» розваги та забави із казковими персонажами.
Виставка екзотичних тварин.
Флеш-моб зі складання карти-пазлу «Україна моя – Єдина».
Фестиваль дитячих та юнацьких колективів «Казка у гаю»
Окремими дійствами звісно ж будуть відкриття і закриття фестивалю, так що Фестиваль нікого не залишить байдужим.
В неділю, 28 травня, в Україні відзначатимуть роковини смерті великого письменника та громадського діяча Івана Яковича Франка. Тоді, в 1916 році, в похоронній процесії взяло участь близько 10 тисяч осіб. 1 червня 2016 року про похорон дуже скрупульозно писала газета “Діло”. Подаємо текст без змін зі збереженням стилістики.
Вчера, в ясний, соняшний день маєвий, коли сонце хилило ся до заходу, золотячи зелену землю своїм теплим промінєм, відвели ми Івана Франка на місце вічного відпочинку. Гарний день дала Мати-Природа на останню земну мандрівку свому Великому Синови, який звеличав її красу в безсмертних піснях.
Іван Франко
Сміло можна сказати, що Львів давно вже не видїв такого похорону. Була се величава національна манїфестація, гідна імени Великого Покійника. Не вважаючи на воєнний час, де одні в полї, а другим трудно приїхати, так, що учасниками похорону була головно місцева публика, число учасників можна числити до 10.000. А скільки би їх було, як би так могла була приїхати вся інгелїґенція з цїлого краю, всї селянські маси, як би могла вислати своїх делєґатів закордонна Україна!
_______
Вже зараз з полудня почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу. Українська молодїж усїх львівських шкіл, українські орґанїзації й товариства м. Львова, Українські Сїчові Стрільцї, словом весь український Львів прийшов віддати Іванови Франкови останню прислугу.
Була також заступлена провінція, що правда, тільки делєґатами, бо висилати масові депутації в теперішнім часї неможливо. З тих самих причин не було також селянства.
На тлї міських одягів відбивала тільки гуцульська дївчина з Криворівнї коло Жабя, куди Покійний виїздив звичайно на лїтнїй побут. Несла вона вінець “від приятелїв з Криворівнї”.
Іван Франко в домовині
Похоронний обряд
розпочав ся в 5. год. по пол. Відправляв о. Гургула, співав хор львівських українських товариств під управою композитора п. Василя Барвінського.
Домовину винесли з дому Українські Сїчові Стрільцї. Коли її уміщено на похороннім возї, з підвисшеного місця перед вілею Покійного
промовив д-р Кость Левицький,
прощаючи Івана Франка від наших начальних орґанїзацій в імени цїлого народу. Він говорив:
“Сумна Громадо! Клониш свої голови перед новою домовиною, в якій криють ся тлїнні останки великого дїяча народного, смілого борця за українську справу, що перейшов тернисту далеку дорогу та ізнеміг ся в дорозї. Непереможна недуга жорстоко зломила орґанїзм великого духа, яким був Іван Франко. Поляг перший каменяр років сїмдесятих минулого столїтя, що з невеликим гуртком своїх товаришів молотом поступу, культури і науки став пробивати тверду скалу, що стояла у дорозї та здержувала відродженє українського народу. Стояв на передї непохитно і завзято; нї голод нї холод нї душна спека не здержали його. Він перебув у тяжкій працї поверх сорока лїт, аби своїм молотом пробити ся до сонця правди і волї. Тим молотом був великий дар Божий: талант ґенїя народного.
Похорон Івана Франка. Похоронна процесія на вул. Академічній. Львів, 31 травня 1916 року
Поет, белєтрист, критик, історик, драматурґ, популяризатор, журналїст і муж великої науки та широкої дїяльности народної — такої всесторонної, що справдї не богато таких примірів найдеть ся в історії людської культури. Від молодого соціялїста-революціонера та полїтично-соціяльного вязня, осудженого спершу й своїми — зачалась його дорога. Незражений першими невдачами у тяжкій боротьбі, іде вперед до народної роботи і тут великий його дух приступом пробиває всякі перешкоди. Розмах широкого таланту не вяжеть ся рамами партійної дїяльности. Він стає всюди до визначної працї в українськім таборі, де тільки робить ся добре дїло для піднесеня українського народа: на полї просвітнім, економічнім, полїтичнім і науковім; добуває собі значінє ученого, стає дїйсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, членом академії наук, та вибиваєть ся як світоч новочасного українського письменства у своїх і перед лицем культурного світа других народів. Про него можна сміло сказати, що не закопав свого таланту, але розвинув його так широко і далеко, що заблестїв ясною звіздою над українською землею.
Іван Франко добув собі місце першого поета галицької України та станув в рядї передових мужів вселенної України.
Сей велит українського письменства умирає неоплаканий своїми — на самотї, бо люта хуртовина воєнна роздерла на боки його найблизшу родину. За те пращає його нинї весь український нарід, українське громадянство — виражаючи його в далеку дорогу — на вічний супочинок! А тою сердечною сльозою всего українського народа є вдяка грядущих поколїнь за невмирущі перли-смараґди українського письменства, плоди його незрівнаної творчости духової, — які він полишив свому народови в спадщинї! Ся спадщина — се великий скарб народний, а на сторожі його стане безсмертне імя Івана Франка!
Невсипуща праця, ідейне завзятє і тяжка боротьба — отсе трильоґія його житя. Отсе його суспільний заповіт для грядущих поколїнь українського народа, що має провадити нарід до воскресеня України! Нинї його дух відзиваєть ся до нас: сим знаменем побідиш, народе!
Похорон Івана Франка
Він поляг, передовий лицар за волю, славу і честь українського народа, не діждавшись здїйсненя ідеї вольної України, але вірив непохитно, що Україна вибєть ся на волю до самостійного житя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика, та нам не пора Москалеви й Ляхови служить, а час зажити своїм житєм для добра всего українського народа! Се клич полїтичний сучасного времени. Нехай за сим кличем ідуть дальше ряди національних робітників, борцїв у завзятій боротьбі, та коли пробють скалу супротивностий і супостатів та піднесуть в гору непорочний стяг вольної України, помянуть вони все вдячно память першого піонїра визволеня України — Івана Франка від рода в род!
Вічна йому память!”
По промові похід рушив. На передї йшли непроглядні ряди шкільної молодїжи, починаючи від малих пластунів, далї Соколи в одностроях, за ними Українські Сїчові Стрільцї, потім жіноцтво, хор, віз з вінцями, віз з домовиною.
Вінцї.
Часть вінцїв несла молодіж. Український Сїчовий Стрілець нїс срібний вінець від Українського Сїчового Війска, масу вінцїв уміщено на окремім похороннім возї, а найгарнїйші прикрашували віз з домовиною. Між ин. були отсї вінцї:
Батькови — Родина.
Великому поетови, свому співробітникови — Редакція “Дїла”.
Іванови Франкови — Народний Комітет.
Іванови Франкови — Toв. “Сїч”.
Найбільшому українському поетови — Українська Громада.
Найдорозшому Товаришови — Бандрівський.
Краєве товариство господарське “Сїльський Господар” у Львові — Будителеви українського селянства.
Дорогому Прителеви — Сїмї Драгоманова, Шишманова, Труша.
Тов. “Відродженє” — Каменяреви відродженя України.
Співцеви визволеня України і Волинї.
Борцеви за волю України — “Сокіл Батько”.
Народному письменникови — Редакція “Свободи”.
Свому великому учителеви — Українське студентство.
Незабутному драматурґови — “Українська Бесїда”
Від приятелїв з Криворівнї.
Велитови української культури — “Загальна Українська Культурна Рада”.
Найзаслуженїйшому почесному членови — Видїл Наукового Товариства ім. Шевченка.
Оздобі української науки — Секції Наукового Товариства ім. Шевченка.
Найвизначнїйшому Сучасному Письменникови — Учительська Громада.
Мойсеєви українського народу — Вдячна молодь драгоманівської орґанїзації.
Іванови Франкови — У. С. С.
Свому Членови — “Народна Торговля”.
Невтомному каміняреви — Ученицї Василіянок.
Великому каміняреви — Укр. С. С. ц. к. полк. І. “Ми ломимо скалу”.
Оборонцеви поневоленої жінки — Жіноча Громада.
Співакови Самостійної України — Укр. Сїчовий Союз.
Мистцеви Слова — Дружина Українського Театру.
Свому великому учителеви — Українське Студентство.
Незабутному драматургови — Укр. Бесїда.
Взорови витревалости і працї — Молодїж акад. ґімн.
Каміняреви України — Тов. Карпатія.
Каміняреви — Днїстровики.
Тому, що нїс просвіту в народ — Просвіта.
Богато вінцїв і букетів занесено просто на кладовище.
Полонені Українцї з Фрайштадту замовили телєґрафічно терневий вінець з синьо-жовтими лентами, одначе телєґрама прийшла так пізно, що не можна було вволити їх волю.
Молоді митці на могилі Франка. Фото до 1939 року
За домовиною
ішов у першім рядї приятель Покійного радн. К. Бандрівський, що опікував ся ним в часї недуги, син Покійного Петро, офіцир УСС і брат Покійного селянин. Далї йшла репрезентація ЗУР. д-р Кость Левицький, д-р Кирило Трильовський і Микола Ганкевич, члени видїлу і наукових секцій Наукового Товариства ім. Шевченка, радн. Барвінський, редакція “Дїла”, пп. Труш і Трушева (дочка Драгоманова), делєґати з провінції і непроглядні ряди місцевої інтелїґенції.
Між делєґаціями з провінції
були:
З Дрогобича пп. Юлїян Дроздовський, Володимир Крисько і Василь Ратальський, Українська Громада Дрогобича жертвувала 1000 К. на школу ім. Франка, яка має повстати в осени в Дрогобичи, і 300 К. на памятник Франка.
З Станиславова делєґацію української ґімназії складали директор д-р Микола Сабат, професори Гнат Павлюх, Павло Чайківський, Олег Целевич і Осип Кассіян, ученики Микола Сендецький, Йосиф Слоневський і Олександер Гузар. Директор і професори ґімназії репрезентували також українські інституції. В імени українського громадянства Станиславова явив ся в Науковім Товаристви ім. Шевченка директор д-р Сабат, щоби зложити заяву глибокого співчутя по причинї смерти Івана Франка.
З Самбора радн. Василь Бережанський, проф. Олекса Бойцун і проф. Тадїй Залєський.
З Перемишля проф. Евген Форостина і проф. Володимир Зубрицький.
З Коломиї проф. Никифор Даниш.
Зі Стрия проф. Андрій Микитяк.
З Яворова адвокат д-р Роман Секела і директор укр. прив. ґімн. Ярослав Біленький.
Крім сих було ще богато делєґацій, яких одначе серед здвигу народу годї було занотувати.
Між учасниками похорону йшли також
колишнї польські приятелї Покійного
начальний редактор “Kurjera Lwowsk-oгo” Болеслав Вислоух, поет Ян Каспрович, посол Ян Стапінський, д-р Біґельайзен, дир. Тот і ин.
Похід ішов з вул. Понінського вулицями Св. Софії, Зиблїкевича, Академічною, площею Галицькою і Бернардинською, вул. Пекарською на Личаківське кладовище.
На кладовищи.
Доходила 8. година, як похоронний похід став у брамі кладовища. Домовину взяли Українські Сїчові Стрільцї й занесли на плечах на місце призначеня. Зложено її тимчасово в готовій гробници, заки буде вимурована окрема гробниця для Івана Франка.
По відправі похоронного обряду перший промовив
проф. д-р Олександер Колесса,
прощаючи Покійного від українських культурних Товариств.
Схарактеризувавши Франка як дослїдника української бувальщини і будівника будуччини, як людину, громадянина і поета, бесїдник перейшов до строго наукової дїяльности Франка і сказав: “Його наукові працї з обсягу історії, лїтератури і фолькльору, повні нових вислїдів, освітлені бистрим, критичним умом, кермовані строго научними методами, окрилені легкою живою, плястичною формою, здобували йому широкий розголос в найповажнїйших кругах учених цїлого культурного світа, підносячи рівночасно і повагу Наук. Товариства ім. Шевченка і культурний рівень і престїж нашого народу. Він впровадив нашу науку і лїтературу на широкий, европейський шлях”.
Далї бесїдник величав Франка як одного в творцїв української національної ідеольоґії і закінчив:
“З болем глубоким і жалєм важким тратить Тебе, Великий Сину України, і прощає Тебе моїми устами Наукове Товариство ім. Шевченка, якого Ти був наймогутнїйшою пружиною, його славою. Прощає Тебе Товариство “Просвіта” як одного з найкращих борців за права люду і його широку просвіту. Прощає Тебе Культурна Рада, як одного з Велитнів Української Культури.
Ти міг сказати до свого народу:
Я ж весь вік, весь труд тобі дав,
У незломнім завзятю,
І підеш ти в мандрівку столїть,
З мого духа печатю.
На скрижалях нашої історії і нашої культури виписав Франко огненими словами своє Велике Імя.
Честь і поклін Його памяти!”
Другий з черги промовив від української преси
член редакції “Дїла” д-р Михайло Лозинський
отсими словами:
“Пращаючи Великого Покійника від української преси, я перше всего складаю поклін тій части його творчости, яка знайшла вислів в публїцистичній дїяльности.
Публїцистична дїяльність Покійного стоїть в тїснім звязку з цїлістю його творчости, є тільки одною з форм її і по части її синтезою. В поезії, оповіданю, повісти, драмі, науковім дослїдї творив Франко вартости тривкі, постійні, вічні; в публїцистицї поет, белєтрист, учений давав синтезу свої творчости для щоденного ужитку.
Що-до скількости творить публїцистична дїяльність Покійного величезну більшість його творчости. Є вона така богата, така всесторонна, так глибоко врізувала ся в житє громадянства, впливаючи на його світогляд, що як би Франко не оставив нїчого більше крім своєї публїцистики, то й сим був би він великим чоловіком в українськім громадянстві і одною з історичних постатей в історії нашої національної культури.
Вілла Івана Франка у Львові, фото 70-ті роки XX століття
З індивідуального становища, зі становища лїтературної слави, публїцистична дїяльність Покійного була безперечно дробленєм Його таланту. Але зі становища суспільного була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий поет і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартости; він кидав ся в вир щоденного житя, де публїцистика була для нього оружєм боротьби за ідею. І де тільки не проявляла ся його публїцистична дїяльність! За час його більше сороколїтної письменської працї не було українського видавництва — не говорячи вже про чужі, — де він не забирав би голосу, коли тільки бачив, що воно може служити трибуною для ідей, яким він віддав на службу своє житє.
Публїцистична праця — безіменна і гине в мори щоденного житя. Але вона не безслїдна. І публїцистична праця Покійного вже сповнила свою місію: вона перетворила світогляд громадянства і тим жити-ме в грядущих поколїнях.
А до неї долучаєть ся та часть творчости Покійного, яка містить в собі тривкі, постійні, вічні вартости. Лишив він нам у нїй безчисленні і безцїнні скарби, з яких черпати-муть грядущі і грядущі поколїня.
І тому місце, на якім складаємо Великого Покійника на вічний відпочинок, не буде для нас місцем суму, тільки місцем слави і гордощів національних. Приходити-муть на його могилу наші нащадки складати поклін його Ґенїєви і відходити-муть з почутєм національних гордощів, що Україна мала такого сина.
Пам’ятник Івану Франку У Львові
Зокрема хочу попращати Великого Покійника як один з тих, що не тільки вчили ся на його творах, але слухали живого слова з його уст, як один з тих, що буди свідками, а також співучасниками його працї. Ті хвилї, коли на нас сходило тепло сонця його творчости в безпосередних з ним зносинах, ми збережемо в наших душах у досмертній вдячности. За ті хвилї складаємо йому, прощаючи його при кінци його земного шляху, глибоку і щиру подяку.
Від радикальної партії прощав Покійного
посол д-р Кирило Трильовський.
Вказав на те, що Іван Франко був сївачем тих думок, які лягли в основу дїяльности радикальної партії. Вказав на переслїдуваня, які він мусїв зносити за ширенє тих думок не тільки від чужих, але і від своїх.
Вказав, як Франкова праця для ідеї перетворила цїлу суспільність. Він дав українській нації другий національний имн: “Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхам служить”. “Під Украйни єднаймось прапор!” — кликав він, і ся війна з’єдинила нас в один табор, який бореть ся за те, щоби здїйснили ся Франкові слова:
“Встане славна Мати Україна
Щаслива і вільна!
Від Кавказу аж до Сяну річки
Одна нероздїльна!”
Сотник Носковський
прощав Покійного від Українського Сїчового Війска. Стрільцї пішли сповняти заповіт Франка дїлом. Його віще слово кріпило їх у важких днях, коли рідна земля була залита ворогом. Його пісня загріває їх до побіди.
Делєґат Волини
промовляв від українського населеня занятих ц. і к. армією українських земель. Глибоке зворушенє переривало йому промову. Українське населенє Волини клонить голову перед заслугами Великого покійника і твердо вірить, що під прапором його ідей український нарід здобуде волю.
Від Дрогобиччини, рідних околиць Івана Франка, прощав Покійного
дир. Василь Ратальський.
Нема слів, щоб могти висловити жаль по такій великій втратї. Та хоч тїло Його складаємо в могилу, але дух Його вічно жити-ме між нами в Його торах. Дрогобиччина все тямити-ме, що з неї вийшов Іван Франко і старати-меть ся йти під Його прапором.
П. Федь Федорцїв
говорив від української молодїжи. Великий сум наляг на Україну, бо відійшов від нас великий, ясний Дух. Покійний любив молодїж і молодїж Його любила. Любив він її за смілість її мрій, а вона Його любила за вїрлиний лет Його думки. І коли Йому зле було серед суспільности, Він знаходив розладу серед молодїжи.
Від українського жіноцтва прощала Покійного
п-на Орися Величківна,
вказуючи на заслуги Покійника як пропаґатора ідей про рівність жінки в суспїльности.
П. Микола Ганкевич
промовив від українських соціялїстїв, зазначуючи заслуги Покійного як першого сївача соціялїстичний ідей в Галичинї. Страшні, люті були се часи, а одначе Покійний мав відвагу й силу голосити в ті часи ідеї соціялїзму. Власти переслїдували, свої відвертали ся від нього. В своїй автобіоґрафії оповідає він, як в Коломиї опинив ся без гроша, як жив кілька днів кількома крайцарами, знайденими над берегом Прута, як ждав голодової смерти, аж припадково його приятель Ґеник виратував його від неї. Серед таких обставин жив і творив Покійний. Не можна поминути, що коли свої відвернули ся від нього, він знайшов пристановище в польській демократичній і соціялїстичній пресї, ширячи через неї загальнолюдські ідеї. Але становище своєї суспільности не знеохочувало його. Він працював далї для української культури, аж плодами своєї працї здобув загальне признанє. Соціялїстичний пролєтаріят все згадувати-ме його з вдячністю, тямлячи, що зробив він для соціялїзму серед українського народу і для української культури.
Останнїй промовив
Сидір Твердохлїб,
заявляючи, що хоче попрощати Покійного від молодих письменників і артистів.
Доходила вже 10. година, як учасники похоронного свята починали розходити ся, оставляючи Покійного в новій домівцї, в лонї Матери Землї.
Кондолєнційні письма і телєґрами.
Протягом учорашного і нинїшного дня наспіли ще такі заяви співчутя і жалю:
Редакція “Дїла” Зальцведель. Просвітний Видїл та всї українські орґанїзації табору в Зальцведель, схвильовані поражаючою вістю про смерть Поета, прилучають ся до народної жалоби і просять висловити Родинї своє глибоке співчутє. Д-р Кордуба, Петро Чалий.
Редакція “Дїла“. Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирійшої подяки і найвисшої почасти для памяти великого Покійника. Український просвітний Видїл Союза визволеня України в Вецлярі.
Редакція “Дїла“. Спокій Твойому Духови і честь Твоїй памяти. Богдан Лепкий.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Фрейштадт. Просвітний Видїл Союза Визволеня України висказує співчутє з приводу смерти найбільшого із сучасних українського поета, ученого, громадянина. Вічна память великому Покійникови.
Редакція “Дїла“. По важко болючій втратї Учителя, Страдальця, Мойсея, українського народа, якому не судило ся дійти до обіцяної країни, шлють на могилу тихі та щирі сльози ученицї 4. року жіночої учительської семінарії в Чернівцях.
Наукове Товариство ім. Шевченка: Глибоко тронуті вістю про смерть нашого дїйсного і почесного члена д-ра Івана Франка, пересилаємо свій послїдний поклїн Його тлїнним останкам. Українське студентське товариство “Сїч” у Відни.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Увесь український нарід плаче над свіжою могилою невтомимого труженника, якого нїким заступити. Дїлимо ся з Вами сердечним жалем. Самбірські Українцї.
Наукове Товариство ім. Шевченка. Полонені Українцї табору у Фрайштадті висказують безмірний жаль з приводу смерти нашого найбільшого сучасного поета і земляка Івана Франка. Просимо передати найщирійше співчутє Родинї великого Покійника. Домбчевський.
Скульптура на могилі І. Франка
Українська Народна Канцелярія для Панї Ольги Франко. Як найщирійше співчутє з приводу невіджалованої втрати великого українського поета, вченого і народного дїяча засилає українське академічне Товариство православних богословів. Православна Академія в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Найбільшому сучасному Українцеви останній поклін. Товариство учителїв середних шкіл ім. Сковороди в Чернївцях.
Редакція “Дїла“. Несказано глибоким жалем зворушені по втратї великого Сина України, що згинув на шляху, не діждавши ся свитаючого сонця свободи, кидають і свою грудку на могилу ученицї жіночої учительської семинарії “Української Школи” в Чернївцях.
Нема Його вже між нами! Однак огненне Його Слово просвітить згодом пригноблений наш народ і дасть змогу пізнати яких батьків і чиї ми дїти! За шкільний Комітет в Володимирі Волинськім: (Підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Великий і невимовний жаль висловлюємо по причинї смерти нашого незабутного поета і учителя всего українського народа. Ми, Українцї Волини, з окрема складаємо велику пошану останкам нашого найвизначнїйшого патріоти, учителя, поета і горожанина, котрий з найбільшою силою і яскравістю свойого могутнього таланту зосередкував в собі всї скарби, жаль, сум, кривду, ненависть до ворогів і разом світлу надїю і віщованє красшої будуччини дорогого нам Рідного Краю! Від Українцїв Волини Нашому дорогому і незабутньому Kpaянови Вічная Память! За Українцїв Волини (підпис зі зрозумілих причин пропускаємо).
Зворушені до глибини серця вісткою, що не стало між живими нашого дорогого Учителя, Творця Каменярів, що вказав шлях борцям для добра і слави України, якою і Сам ішов до кінця Свого житя, висказуємо глибокий жаль і співчутє. Комісаріят УСС. у Володимирі Волинськім: Четар М. Саєвич з товаришами.
В хвилї великого суму, що впав на Український Нарід по причинї втрати найбільшого сучасного Ґенїя України, лучимо свій глибокий жаль з жалобою цїлого Народу. За “Український Жіночий Комітет помочи для ранених” у Відни: Марія Каранович, голова; Теодозія Демчишин, секретарка.
Іван Франко, 1913 рік
Наук. Тов. ім. Шевченка. Глибоким сумом сповила наші серця звістка про смерть Того, що виховав нас своєю вольною думкою. Ми втратили учителя, борця, провідника! Нехай його думки ведуть нас і наш нарід до дальшої боротьби за волю, якої зоря засияла саме над нашим захмареним виднокругом! Просвітна комісія табору полонених у Раштатї: Бахталовський, Безпалко, Гуцайло, Іваницький, Бензя, Карманський, Катеринюк, Миколаєвич, Мороз, Паращук, д-р Смаль Стоцький.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Громада Українців полонених у Раштатї сповиваєть ся жалобою ізза звістки, що помер великий борець за будучність України. Все, що мав у житю, дав Він для ідеї, він горів, блискав, терпів у боротьбі за неї!
Наук. Тов. ім. Шевченка. Національні, культурні й господарські стоваришеня українських полонених у Раштатї прилучають ся з полону до несказаної жалоби ізза смерти Франка, не забутого борця за волю й щастє України.
Наук. Тов. ім. Шевченка. Полонені українські офіцири в Раштатї висказують свій глибокий біль по втратї великого поета, горожанина і виховавця, котрий протягом десятилїть вів український нарід до волї й культури.
Наук. Тов. iм. Шевченка. Полонені учителї Українцї в Раштатї і редакція української часописи для полонених “Розсвіт” висказують свій біль ізза смерти великого каменяря, який своїм ґенїєм поклав могучі основи розвитку української журналїстики й культури. Осип Безпалко.
Редакція “Дїла“. З приводу смерти великого національного поета прошу приняти слова мойого найглибшого співчутя. Д-р Виростек, капітан польського лєґіону, в Пйотркові.
21 травня минуло 180 років від дня народження Софії Шептицької з родини Фредрів. Дочка відомого польського драматурга Олександра Фредра, дружина графа Івана Шептицького, мама митрополита Андрея Шептицького, блаженного Климентія Шептицького, генерала польської армії Станіслава Шептицького. Жінка з талантом художниці та літературним хистом мала неймовірний вплив на формування своїх синів. Чим особлива Софія Шептицька? Яким бачила своє покликання у житті? І чи відома ця постать українцям?
Софія Шептицька
«Скристалізована моральна досконалість» – так описав непересічну жінку Софію Шептицьку в своїх спогадах професор Станіслав Тарновський. Ця моральна досконалість формувалася з дитинства, передалась поколіннями і викристалізовувалась вірою і невтомною працею над собою.
Софія була улюбленою донею тата, польського драматурга Олександра Фредра. Він тішив її численними несподіванками, турбувався про її освіту, виховання. Малюванню Софію вчив чеський художник Йозеф Свобода, вона мала кращих учителів із гри на фортепіано, знала кілька іноземних мов. Її любов до природи, краси формувались серед мальовничих краєвидів у родинному маєтку Фредрів у селі Бенькова Вишня (нині – Вишня), що на Львівщині. Йозеф Свобода навіть намалював малу Софію із кошиком серед суниць, портрет так і називається: «Дівчинка і суниці». Митрополит Андрей Шептицький зберігав цей мамин образ із дитинства у Святоюрських палатах.
Софія Шептицька
«Дар слова, повний життя, свободи, виняткова дотепність, як виняткова краса і врода особи, над якою час не мав влади, бо духовна краса не перецвітає, як весняна квітка, лише в прекрасних і виразних очах відбивався щораз настрій душі, шляхетні риси, які вирізьблює праця думки й турботи та покриває чоло ореолом сивини», – так описав Софію Шептицьку польський професор Станіслав Тарновський.
У 24-річному віці, 1 жовтня 1861року, Софія Фредро стала дружиною графа Івана Шептицького. Молода родина перебралась у помістя в село Прилбичі, що на Львівщині. Подружжя зуміло цей маєток перетворити в затишний куточок, у якому любили бувати їхні рідні, друзі, а з роками наповнився дитячими голосами і став місцем зустрічі великої родини. Навіть коли вже сини роз’їхались і попри їхню зайнятість, на Великдень і Різдво неодмінно всі збирались у батьків у Прилбичах. Про традицію Великодніх і Різдвяних свят у Шептицьких описано в листах Софії, Климентія, Станіслава. 43 роки спільного життя для Софії та Івана минули як одна хвиля – без хмар і бурі, але не без хрестів, як описує їхній приятель Станіслав Тарновський.
Родинна садиба, забава дітей Шептицьких
Шептицькі мали семеро синів, смерті двох із них – Стефана (помер у 2 роки) і Юрія (помер у юнацькому віці) були важким ударом для батьків. Оскільки граф Шептицький зайнятий службовими справами, повітом і сеймом, то часто відлучався від дому. Тому всі клопоти по господарству були на Софії Шептицькій. Вона дбала про парк, і він у Шептицьких був найкращий на всю околицю, любила дерева, кущі, квіти і була дуже тактовною і ввічливою з робітниками, знала про всі їхні радощі й проблеми, допомагала багатьом. Садівник спеціально для неї вивів особливий сорт троянди – чорну троянду.
Митрополит Андрей Шептицький разом із родиною у Прилбичах перед вступом у монастир
«Моє життя не було легке, ані світове, ані, може, веселе», – так Софія Шептицька писала про себе у споминах у 1894 році. Вона своєю любов’ю огорнула синів. Між нею і дітьми був сильний духовний зв’язок, взаєморозуміння, вона відчувала духовний світ своїх синів, але водночас графиня Софія та граф Іван поважали погляди дітей та їхній вибір у житті. Про це свідчать спомини Софії Шептицької, зокрема численні, донині ще не опубліковані, листи до сина – митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, які вона писала від 1888 року, коли молодий Роман обрав монаший шлях, і до 1904-го, коли відійшла у вічний світ. «Мої благословенні реколекції» – написав на листах після смерті матері митрополит, це духовні роздумування Софії Шептицької. Софія Шептицька не тільки тому так виховала синів, що була побожна, але й тому, що була весела, говорили друзі про неї. Досягнувши у вірі найвищого рівня, вона водночас не втрачала іскри фредрівської дотепності, яка дуже допомагала при вихованні синів.
Софія та Іван Шептицькі разом з синами Андреєм і Леоном
Неопубліковані листи Софії
Внутрішній світ Софії Шептицької, її глибоку віру, ставлення до дітей, їхнє формування, відкривають також досі не опубліковані її листи до Ванди Островської, яку вона називала своєю старшою сестрою. А це була внучка сестри Олександра Фредра. Софія і Ванда постійно листувалися впродовж 1856-1884 років. На підставі цих листів, як продовження спогадів Софії Шептицької, її син Казимир (блаженний Климентій) написав працю, зазначивши: «Для родини і молодих поколінь родини».
«Моя Матусенько, поміж дорогими пам’ятками, які залишилися після Тебе, однією з найдорожчих є образок, на якому зображений сидячий Господь Ісус, а великий тяжкий хрест лежить на правій стороні Його рамені. На образку є напис Твоєю рукою: «Його єдиного слухай, Йому єдиному будь послушний». Я почув Його слово, а тепер послухати Його бажаю якнайшвидше, і це є для мене найважливішим завданням – справою життя або смерті. Не знаю, чи вистачить мені часу опрацювати витяги з Твоїх листів протягом кількох місяців, а може, і тижнів, які мені залишилися, оскільки вони були роблені кілька років, чи радше зібрати і їх укласти так, щоб вони представляли немов продовження Твоїх власних спогадів. Пишу взагалі вільно».
Палац графів Шептицьких у Прилбичах (Львівщина)
«У цьому стилі писання не маю жодного досвіду. Напевно, не закінчу, але розпочинаю, бо шкода мені, щоб оті скарби думок і почуттів, які з глибини душі Своєї Ти виливала майже день у день сестрі і приятельці своїй, залишилися назавжди закритими», – писав 17 квітня 1910 року, у шосту річницю смерті мами (народилася 21 травня 1837 року – померла 17 квітня 1904 року) Казимир Шептицький. Він не видав цих листів Софії Шептицької за свого життя. Причини можуть бути різні. У 1911-му Казимир покинув світське життя і пішов у монастир, обравши ім’я Климентій. Можливо, завадили складні історичні події ХХ століття, непроста атмосфера серед галичан, а можливо, залишив цю справу для наступних поколінь.
«Молодше покоління не знало Тебе, але повинно Тебе пізнати, бо коли мається у родині святу, то і її вплив, і знання про Неї, повинні переходити з покоління до покоління», – пояснював Климентій важливість маминих листів.
Софія Шептицька і Андрей Шептицький
Син звертається до мами ніжно «матусенько» і вважає її прикладом для наслідування через її розум, святість, витривалу вірність Господу Ісусу. «Ця вірність є так великою, що Ти, як левиця, боронила своїх синів перед кожним моральним злом. Ти захищала в їх житті права Господа Ісуса, навіть коли б довелося заплатити Тобі браком їхньої любові. Ти захищала перед злом, повторюючи кожному з нас часто, що воліла б не бачити нас живими, як маєш дивитися на те, що душі наші загинули від тяжкого гріха», – писав син про маму.
Архіви зберігались у Римі
Климентій Шептицький на основі маминих листів роздумує про неї, про батька, родину, важливість духовного життя, про віру, яку в їхні серця заклала мама. Листи Софії до Ванди написані польською і французькою мовами. Отець УГКЦ Юстин Бойко, який вивчає архіви Климентія Шептицького, розповів історію листів Софії Шептицької до Ванди Островської: «Ці архіви зберігались у Римі, але коли спільнота монастиря переїхала в Україну, я займався архівом, і там були матеріали, присвячені отцю Климентію Шептицькому. Справою його беатифікації займався блаженніший Любомир Гузар. Там були фотокопії оригіналів листів Климентія до брата Станіслава і праця отця Климентія на підставі листів мами Софії Шептицької до Ванди Островської. Також там був машинописний варіант цих листів, який зробив Ян Шептицький, представник родини. Таким чином він нам полегшив відчитування листів. Бо почерк у отця Климентія був не дуже простий».
Роман Шептицький (майбутній митрополит Андрей)
«Настав той час, коли ми маємо не тільки пізнавати світ братів Шептицьких у світлі їхніх праць, діяльності, але хто на них мав вплив. З огляду листів виглядає на те, що мама відігравала ключову роль у їхньому формуванні. Вона їм завжди повторювала, як пише отець Климентій, що краще воліє бачити їх мертвими, аніж душі їхні вражені гріхом. Культура її відносин із синами, роль у їхньому формуванні нами до кінця не знана. Це може бути ще один процес беатифікації. Бо сам Климентій пише, що коли маємо у родині святу, то пам’ять про неї потрібно передавати з покоління в покоління», – наголосив отець Юстин Бойко.
«Варто розпочати процес беатифікації Софії Шептицької»
В одному з інтерв’ю для Радіо Свобода кардинал Любомир Гузар зауважив, що варто розпочати процес беатифікації Софії Шептицької спільно УГКЦ і РКЦ, що це стане унікальним взірцем українсько-польського порозуміння і поєднання. Кілька років тому навіть відбулась спільна проща греко і римо-католиків від садиби Фредрів у селі Вишня, де поховані батьки Софії, до Прилбич, родинного села Шептицьких, де у крипті спочивають Софія та Іван Шептицькі, дідусь, бабуся, брат Леон із дружиною Ядвігою.
Родина Шептицьких на ґанку у Прилбичах
«Пішла у радості до Господа свого і, напевно, що вона, бідацтво кохане, заслужила собі на відпочинок після такого важкого і твердого життя» – написано на пам’ятній табличці Софії Шептицької у крипті в Прилбичах, де спочиває. Прощання з Софією Шептицькою детально описувала тодішня преса Галичини. Попрощатись з графинею приїхала родина й дуже багато людей зі сторони Львова і Кракова. Вона залишила по собі пам’ять найкращої пані й опікунки.
«Життя мами є велика наука, жодні терпіння, жодні труднощі, які випадали на її життя, вона не відкинула і не сприймала з примусу, ніколи в її серці не осіла гіркота, ніколи не скаржилась на те, що випало на її долю», – писав син Климентій про маму.
А що ви знаєте про одну з найдавніших професій, поширену в цілому світі та націлену на розважання публіки?
Актори-лялькарі, лялькові театри відомі ще з античної літератури, є відомості про те, що ще в Давньому Єгипті відбувалися театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок-богів. Поширений цей вид мистецтва був і на таємничому Сході — в Китаї, Японії, Індії, Індонезії…
А в ХІХ столітті лялькові театри стали настільки модними, що навіть світила світової літератури — Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали п’єси для лялькових театрів.
Ляльки Львівського академічного обласного театру ляльок
У середньовічній Європі лялька була „інструментом“ донесення правди до народу, бо лише лялька могла, начебто жартома, озвучувати найбільш болючі проблеми тогочасного суспільства в тій чи іншій країні.
Як не дивно та навіть зараз, незважаючи на потужних технічний розвиток, лялькові театри не втрачають глядача і досі затребувані не лише в наймолодшої публіки, а й у тих, хто виріс на лялькових виставах.
Актор-лялькар — професія значно складніша, ніж просто акторство. Бо якщо на сцену звичного театру виходить лише актор, то тут виходить ще й лялька. І саме вона „вирішує“ яким руслом ітиме вистава.
Директор Львівського академічного обласного театру ляльок Уляна Мороз
— Ляльковод — це передовсім майстерність: треба мати душу актора та ідеально володіти технікою. В будь-якому випадку, результат, тобто вистава, має бути високо естетична, високо художня, відкривати для будь-якого глядача щось нове. Якщо драма може собі дозволити такий штрих, як „ми для дорослих“, то на дитячу виставу приходять, як дорослі, так і діти. Тож наші вистави мають бути універсальні, багатошарові, цікаві глядачам від двох років до поважного віку, — зауважила директор Львівського академічного обласного театру ляльок Уляна Мороз.
Заслужена артистка України, актриса Львівського академічного обласного театру ляльок Христина Гаврилюк працює ляльководом вже багато років. Тож знає всі особливості цієї професії.
Ельза з вистави “Гуси-лебеді” Львівського академічного обласного театру ляльок
— Як вдається передавати свою творчість через ляльку?
— Це справді, складно й потребує майстерності та постійної праці. Бо кожна нова вистава, нова лялька, кожен новий образ — абсолютно різні. Якщо в драматичному театрі актор вийшов і працює тільки над собою, то лялькарі передовсім мають думати про те, якою художник створив ляльку, як маємо доповнити її образ, характер, щоб глядачам все було зрозуміло. Це щодення праця перед дзеркалом. Ми бачимо якими будуть ляльки ще до їх створення та до затвердження художньою радою вистави. Режисер і художник на ескізах показують їх нам. А вже в репетиційний період ми вивчаємо, як лялька рухається, як може стрибати, бігати, розмовляти, який має ніс чи очі.
Лялька з вистави “Золоторогий Олень” Львівського академічного обласного театру ляльок
— Як актор і художних узгоджують героїв вистави?
— Не актор диктує, якою має бути лялька, а художник. Актори підлаштовуються і шукають манеру, способи зобразити характер ляльки. Тож, до певної міри, актори стають „ляльками“ в руках художника і режисера. А потім врешті, нами „керує“ лялька.
— Чи в лялькових виставах є місце для імпровізації?
— Вистави живого плану, де актори більше на першому плані, а ляльки — на другому, а не за ширмою, дають можливості імпровізувати. Та, якщо вистава виключно лялькова, то коли хтось один почне імпровізувати з лялькою, партнер-актор може розгубитися.
— Як дорослій людині вдається постійно занурюватися в дитячий світ?
— Для мене величезне щастя працювати для маленьких дітей. Мені здається, що так сильно я б не полюбила жодну професію. Вони вірять тобі, щоразу несеш їм радість, щастя, а їхній сміх та оплески надихають.
Лялька Львівського академічного обласного театру ляльок
— Чи вдається залишати роботу на роботі?
— Коли готуємо нову виставу і від ранку до вечора на репетиціях, то мимоволі починаєш жити цим. І справді складно виходити з театру і цілковито перемикати увагу на щось інше. Я — молода мама і мій син такого ж віку, як наші глядачі, то мені з цим простіше, бо й з дитиною багато бавлюся. Та, думаю, для наших акторів це не проблема, бо кожен із них у душі залишається дитиною.
Майбутня лялька Львівського академічного обласного театру ляльок
— Маєте улюблених персонажів?
— Їх неможливо не любити. Бо це робота, яка постійно надихає. Без перебільшення — всі персонажі улюблені. Можливо, вистави, в яких можна емоційніше зіграти, цікавіші для самих акторів. Щастя, коли в живому плані граєш і костюмі. Моя найулюбленіша наша вистава — „Садок вишневий коло хати“. Вона побудована на поезії Тараса Шевченка, яку діти вчать вже в садочках і початковій школі, тож зазвичай вони повторюють вірші разом із нами і це дуже зворушує. Очі горять і в дорослих глядачів. Тож актори мають особливо піднесений настрій.
Репетиція в Львівському академічному обласного театрі ляльок
— Де глядачі більше захоплені — в театрі, чи коли ляльки „приходять“ до них у дитячі садочки чи школи?
— Багато залежить від батьків, від їхнього вміння привити любов до живого слова, до казки зі сцени. Ляльковий театр — це перший театр у житті дітей. Тож ми знаємо, що наші глядачі — ті бабусі й дідусі, батьки, мабуть теж вперше прийшли саме в ляльковий театр. Звичайно, для дітей більше свято, коли їх приводять у театр. Та коли ми приходимо в садочки чи в школи, поруч нема батьків і діти більш розкуті, їм цікаво оглянути ляльок, поспілкуватися з акторами. Тож в такий спосіб діти ще й торкаються до казки.
Василь Петрович усе своє життя присвятив розвитку національної культури, вихованню талановитої творчої молоді. Його вагомий особистий внесок у збереження української культурної спадщини спричинився до здобуття високого авторитету серед широкого кола громадськості та мистецького середовища. Добра, чуйна людина, завжди допомагав іншим, всією душею прагнув бути корисним українському суспільству.
Василь Откович – кандидат мистецтвознавства, доцент, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України. Він відомий в Україні дослідник народного іконопису, автор монографій, альбомів, наукових каталогів, численних публікацій, присвячених питанням давнього і сучасного мистецтва, а також проблемам музейної справи та мистецької освіти.
Василь Откович
Василь Откович – організатор та провідник культурно-мистецького життя Львова. Тридцять років присвятив музейній галузі в Україні. Зокрема, упродовж 1990-1994 рр. очолював Музей етнографії та художнього промислу НАНУ, у 1994-2001 рр. – директор Національного музею у Львові. У 2001-2002 рр. обіймав посаду начальника управління культури Львівської облдержадміністрації. З 2003 року – директор Львівського коледжу декоративного й ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. З 2004 року завідував кафедрою візантології Львівського національного університету ім. І. Франка, з 2005 року перебував на посаді в. о. професора Львівської національної академії мистецтв.
Про час і місце прощання з Василем Петровичем Отковичом буде повідомлено додатково.
Цьогоріч минає 60 років від час зведення однієї з найстаріших в Україні серед регіональних телерадіоорганізацій – Львівський телецентр. Тож сьогодні пропонуємо познайомитися із 15 фактами про нього, а також помилуватися трансляційною вежею та панорамою міста з висоти пташиного польоту.
Телецентр та трансляційну вежу на Високому Замку було збудовано у 1957 р. за проектом архітектора Ярослава Новаківського.
Будівля Львівської студії телебачення збудована на місці колишнього австрійського порохового складу, закладеного тут на поч. ХІХ с. (сучасна адреса вул. Кривоноса, 3)
Львівська студія телебачення
3. Львівська телерадіоорганізація на першому етапі охоплювала своєю творчою увагою весь західний регіон України: Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську, Рівненську, Чернівецьку та Закарпатську області.
4. Трансляційна вежа телецентру має висоту 192 м., а висота над рівнем моря 580 метрів.
Телевежа на Високому Замку незадовго після свого спорудження. Фото 1957-1960 рр.
5. За час свого існування телевежа майже не змінювала свій вигляд, лише було додатково споруджено нижній оглядовий майданчик.
6. З львівської телевежі вперше розпочалась трансляція не тільки радіосигналів, але й телевізійних ефірів.
Телевежа на Високому Замку, 2017 р.
7. 26 грудня 1957 року було здійснено першу передачу Львівського телебачення.
8. Спочатку передавалися тільки програми Львівського телебачення, переважно українською мовою.
Телевежа на Високому Замку, 2017 р.
9. З 1962 року Львівське телебачення було підключене до київського та московського і з того часу на екранах з’явилися передачі, що почали відтісняти з ефірного часу продукцію Львівської телестудії.
10. До 1970-х телебачення було лише чорно-білим, і лише пізніше з’явився колір
11. Зоряний час Львівського телебачення припав на квітень-травень 1990 р., коли в прямому ефірі транслювались сесійні засідання Львівської обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання.
12. На фасаді телестудії встановлено пам’ятну дошку Вячеславу Чорноволу, який у 1960-1963 рр. працював редактором передач для молоді на Львівській телевізійній студії.
Руфер Мустанг на львівській телевежі, 2014 р. (фото з фейсбук сторінки Mustang Wanted)
13. У 2007 році львівська телевежа отримала яскраву ілюмінацію.
14. 16 листопада 2012 року відбулося відкриття у Львові музею телебачення.
15. У вересні 2014 року руфер Мустанг піднявся на Львівську телевежу.
Наталка СТУДНЯ
Джерела:
Котлобулатова І. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
Мельник І. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010
Одним з найбільш визнаних майстрів львівської скульптури ХІХ століття став Юліан Марковський. Створені ним роботи і досі прикрашають наше місто і хоча більшість львів’ян чи гостей міста не здогадуються про їх творця, проте не захоплюватись ними вони не можуть. Разом з тим, життєпис Марковського є дійсно цікавим та неординарним. Отож Юліан Марковський, ким він був?
Юліан Марковський
Артур Гроттгер
Народився майбітній скульптор у неспокійному для Галичини 1846 році у Львові. Він був сином механіка, проте майбутню професію він обрав очевидно наслудючи свого діда – відомого скульптора Яна Шімзера. Після закінчення реальної школи у Львові він постав перед вибором свого шляху. Проте замість продовження освіти він піддається своїм патріотичним почуттям і їде в Російську імперію, де поляки підняли повстання, яке тривало протягом 1863-1864 рр. У одному з боїв, 17 річний Юліан отримав штикове поранення лівої руки. Повстання поляків придушили і Юліан вимушений був повертатись до австрійської Галичини, переодягнувшись у жіночий одяг, щоб не потрапити під репресії російської влади. Після повернення до рідного міста, він все ще перебував у пошуках самого себе, тому спробував реалізувати себе у багатьох професіях, найколоритнішою та найбільш творчою з яких вочевидь можна вважати його будні актора у мандрівному театрі.
Віденська академія мистецтв
Одна з робіт Марковського на Личакові
У 1866 році він заприятелював з відомим художником Артуром Ґроттгером, який все таки переконав свого друга зайнятись скульптурою. Тому з 1867 року, Юліан Марковський опановує ази професії під керівництвом відомого львівського майстра скульптури – Паріса Філіппі. Учень досить швидко почав проявляти свій талант, що не залишилось непоміченим. За фінансової підтримки графської родини Дідушицьких, Юліан вирушає до столиці монархії Габсбургів – до Відня, де він навчається у Віденській академії мистецтв – провідному на той час центрові мистецької освіти Європи.
Пам’ятник Косцюшці в Сяноку
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському
Надгробок Йозефи Марковської
Один з учнів Марковського – Григорій Кузневич
У 1870 році він повертається до Львова (у черговий раз). Недалеко від Личаківського цвинтаря він створює майстерню, яка спеціалізувалась в основному на виготовлені надгробної скульптури. Здавалось, що його затягне рутинна робота, але Марковський не був би Марковським, якби знову не проявив себе. У 1876 році, він бере участь на кращий проект монумента Северину Гощинському. Дослідники одностайні в тому, що це був перший серйозний успіх молодого скульптора. Марковський починає масово отримувати замовлення на оздоблення будинків, створення пам’ятників та на інші види робіт. Загалом, ним було створено близько 60 надмогильних пам’ятників, які сьогодні можна побачити на Личаківському цвинтарі і кожен з них є справжнім мистецьким шедевром.
Які ж роботи особливо виділяються? Марковський був автором постамента пам’ятника королю Яну ІІІ Собеському, який стояв на проспекті Свободи, а зараз знаходиться у Ґданську. Пам’ятники Яну Кілінському та Бартошу Гловацькому також несуть на собі відбиток його роботи, хоча обидва були виконані ним у співавторстві а пам’ятник Гловацькому змушений був завершувати не він. У холі колишньої галицької ощадної каси (сьогодні Музей етнографії та художнього промислу на вулиця В. Гнатюка) знаходиться його скульптура “Фортуна що увінчує працю”. Одну з муз, яка прикрашає фасад Львіського оперного театру, а саме Полігімнію – створив також Марковський. Створював він свої шедеври і для інших міст. Так, Сянок прикрасив пам’ятник Тадеушу Косцюшці його авторства. Ним було також виконано цілу низку надгробків для осіб похованих у Коломиї, Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) та Тернополі. Помер Марковський досить несподівано – у січні 1903 року у Львові, як вважається, від пневмонії. Тут його і поховали, на Личаківському цвинтарі, на місці, яке для нього за життя було більш ніж символічним і з яким його пов’язувало набагато більше ніж більшість тогочасних львів’ян.
У вівторок, 23 травня 2017 року, в експозиційних залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося відкриття виставки Миколи Опанащука під назвою “Графіка”.
Микола Опанащук — мистець і педагог вищої фахової кваліфікації, заслужений діяч мистецтв України, професор Львівської національної академії мистецтв. Мова його графіки та малярства еволюціонує зі широкого авторського світогляду, реалізуючись в унікальному діапазоні формально-образних ідей на вершинах виконавської досконалості.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Це не перша виставка Миколи Опанащука в стінах Національного музею у Львові, вони проходять тут кожні 4-5 років. Дана виставка митця є небуденною, неординарною. Це звіт художника за останній період творчості. Виставка суттєво відрізняється від попередніх і показує, що художник ще є повний сил бачення своєї творчості ще в нього є попереду”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Графіка й малярство Миколи Опанащука мають єдину кореневу систему не лише за тематично-смисловим скеруванням, а й за ідейними “розмітками” трьох попередніх десятиліть. У цьому важлива особливість творчої та педагогічної діяльності художника, а також і двигун для великої професійної працездатності. Найбільш яскраво свою ест е пічну доктрину автор розкрив у друкованій графіці. У численних циклах та автономних роботах закріпилась і масштабна експериментальна база, і широкі поетично-філософські розгалуження -дзеркало авторського світобачення.
Доктор мистецтвознавства, професор Львівської академії мистецтв Галина Стельмащук
“Микола Опанащук надзвичайно працьовитий художник та педагог. Він постійно робить виставки, але на кожній чимось дивує, намагається представити якість експерименти. У своїй професійній діяльності він уже дійшов до надзвичайного узагальнення”, – зазначила доктор мистецтвознавства, професор Львівської академії мистецтв Галина Стельмащук.
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
У жанровій структурі естампної графіки митця немає строгої ціннісної ієрархії. Для нього однаково важливі й побіжне спостереження, й поглиблена рефлексія. Будь-який імпульс може надихнути творчу уяву Миколи Опанащука і привести до композиційно- образного втілення. Заразом структуруванню “перехопленої” теми передує дуже складна та багатоетапна робота, під час якої звіряються всі складники пластичної організації композиції. Пояснити стиль, манеру, ритмічну побудову образу можна лише через призму сукупності формотворчих ангажувань автора, які наповнювались еволюційно.
Микола Опанащук
“Я в мистецтві є обережним, хоча роблю багато експериментів, але намагаюся не припускатися якихось вульгарних речей, неетичних. Намагаюся своє мистецтво вибудовувати сучасно,але в естетичних рамках. І це моє мірило того, чим я займаюся”, – сказав сам митець на відкритті виставки.
Довідково
Микола Опанащук – графік, живописець, екслібрисист. Заслужений діяч мистецтв України, професор з 45-річним стажем викладання живопису та рисунку. Член Національної спілки художників України. Голова журі регіонального конкурсу з рисунку мистецьких навчальних закладів Західного регіону. Голова журі Обласного конкурсу кращого вчителя образотворчого мистецтва. Член журі міжнародного конкурсу дитячої творчості. Член журі міжвузівського конкурсу з рисунку (Київ-Харків-Львів).
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Народився 7 квітня 1947 року в селищі Пулини на Житомирщині. 1963-1965 роки навчався у Решетилівському професійно-технічному училищі на відділенні килимарства.
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
1966-1971 роки навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва на відділенні художнього скла (тепер ЛНАМ). М.Опанащук — митець-інтелектуал, творчість якого пронизана філософськими розмірковуваннями про сутність і природу речей. У творчому доробку М.Опанащука — екслібриси, станкова графіка, живопис, акварель та графічний дизайн.
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
Експозиція виставки Миколи Опанащука “Графіка”
М.Опанащук — учасник понад 220 виставок різних рівнів. Персональних виставок — 51. Є активним членом Всесвітнього центру екслібрисистів у м.Сінт-Ніклас (Бельгія). У його активі понад 150 оригінальних графічних знаків. Творчі успіхи М.Опанащука у царині малярства і графіки неодноразово відзначалися нагородами, зокрема, двічі — у Канаді, Польщі та Україні (м.Львів, Весняний мистецький салон, 2013-2016), а також грамотою Верховної Ради України.
Духовне життя трипільського суспільства завжди викликало інтерес дослідників. Безліч артефактів трипільської культури, отриманих під час археологічних досліджень, свідчить про надзвичайно високий рівень цивілізації мідного віку, що знайшло відображення у сакральному світі, створеному трипільцями.
Здебільшого проблематикою біноклеподібних посудин дослідники не займалися, проте у працях, присвячених духовній культурі трипільського населення, це питання завжди перебувало на одному з найперших місць.
Новий напрям у вивчені духовних проявів трипільської культури започаткований і здійснюється у працях Т.Ткачука, присвячених здебільшого знаковій системі Трипілля.
Серед розмаїття ритуального посуду привертають увагу біноклеподібні посудини. Цей різновид посуду є особливою формою культової кераміки трипільського населення, який став широковідомим після розкопок В. Хвойки в Середньому Придніпров’ї на поселеннях поблизу с. Трипілля, Верем’я та Щербанівка.
Бінокль знайдений пiд час археологічних розкопок на поселенні біля с. Бучача, Тернопільської обл. (фонди Львівського історичного музею)
Біноклеподібні посудини мають вигляд двох циліндрів з поставленими на них угорі та внизу конічними чи напівсферичними чашами, з наскрізними отворами або без них. Крім біноклів (подвійних посудин) відомі знахідки „моноклів“ та „триноклів“ .
У фондах Львівського історичного музею зберігається дев’ять біноклеподібних посудин: шість з Тернопільщини (одна з Бучача, дві з Більча Золотого, одна із Заліщик, дві з Голіградів), три з Івано-Франківщини (дві з Назвиська, одна з Городниці). Чотири посудини виставлені в експозиції Відділу Археології Львівського історичного музею.
Однією з найцікавіших посудин, що привертає увагу своїм декоруванням та моделюванням, є бінокль знайдений пiд час археологічних розкопок на поселенні біля с. Бучача, Тернопільської обл. Вражають різноманітні орнаментальні композиції, виконані на посудині біхромним розписом (темно-коричневою фарбою на світло-жовтому тлі) у формі хвилястих ліній та зиґзаґів.
Біноклеподібна посудина із орнаментом у вигляді скісних паралельних ліній та поздовжніх дуг, що нагадують зображення півмісяця (фонди Львівського історичного музею)
Інша біноклеподібна посудина, збережена лише частково, захоплює своїм орнаментом, який виконаний темно-коричневою та чорною фарбами у вигляді скісних паралельних ліній та поздовжніх дуг, що нагадують зображення півмісяця. Найяскравіша посудина знайдена поблизу с. Незвиська Івано-Франківської обл. належить до невеликої кількості видів ритуального посуду трипільського населення, сформована з трьох чаш і має назву „тринокль“. Дослідники в ритуальній посудині вбачають символ сім’ї: батька, матір та дитину.
Посудина знайдена поблизу с. Незвиська Івано-Франківської обл. (фонди Львівського історичного музею)
На сьогоднішній день украй важливо визначити, коли достеменно і яким дослідником археологічні пам’ятки знайдені, позаяк передані в Музей здебільшого в 1940 р., коли археологічні збірки різних музеїв Львова були об’єднані в одну загальну збірку в ЛІМ. Процес передання не завжди здійснювався кваліфіковано, частково стара післявоєнна документація втрачена, а на посудинах зазначено лише назву місцевості, де вони були знайдені.
Зображення знаків дощу на біноклеподібних посудинах (фонди Львівського історичного музею)
Варто наголосити, що трипільський кольоровий розпис кераміки — явище унікальне, яке практично не зустрічається в інших культурах. На думку багатьох дослідників, трипільська орнаментика мала релігійно-магічне навантаження і її використовували як своєрідний запис світоглядної інформації. До знаків та символів, що їх зображали на біноклеподібних посудинах, належить досить широке коло зображень: знаки — ікони, блоки знаків, виявлені на трипільському мальованому посуді Т.Ткачуком, різноманітні символи в орнаментації будь-якого типу, а також фактично будь-який прояв певних зображень в артефактах. Усі вони можуть бути віднесені до магічних знаків та символів і поряд із магічно-сакральною піктографією становлять магічну мову трипільського суспільства, мову, якою Людина спілкувалася з найвищими силами.Здебільшого техніка розпису бiноклеподiбних посудин мала біхромний характер[1]. Часто двоколірний розпис пов’язаний з канелюрами та прокресленими лініями.
Орнаментальні композиції, що містяться на біноклеподібних посудинах, можна розділити за характерним типом орнаменту: у вигляді вертикальних, горизонтальних скісних ліній, вертикальні й горизонтальні скісні лінії та спіральні стрічки, які їх перетинають, а також орнамент у вигляді змії .
Зображення знаків дощу на біноклеподібних посудинах (фонди Львівського історичного музею)
Трипільські орнаментальні мотиви надзвичайно багатозначні і складні. Усі думки-прагнення рільника-трипільця оберталися, звісно, довкола підвищення родючості ниви, і для того він докладав не лише фізичні, а й духовні сили. Звідси зрозуміле таке часте зображення знаків дощу на трипільській кераміці, зокрема на біноклеподібних посудинах.
Попри все розмаїття вираження ідеї дощу трипільські майстри завжди намагалися відобразити перехід води з „небесної скарбниці“ в повітряний простір і далі до землі.
Поєднання символів дощу і Сонця на біноклеподібних посудинах (фонди Львівського історичного музею)
Розуміння іншого типу зображення таїться у світосприйнятті трипільців-рільників. Одного дощу замало, аби щедро вродила нива, потрібні ще й сонячне світло і тепло, і з цієї простої причини трипільські майстри часто вимальовували цілі блоки знаків, у яких поєднували символи дощу (косі вертикальні лінії та горизонтальні стрічки) і Сонця (незакінчені S-подібні хвилясті лінії ).
Поєднання символів дощу і Сонця на біноклеподібних посудинах (фонди Львівського історичного музею)
Змія — образ, який з’являється в орнаментації на посуді від початку існування культури, змінюючись стилістично та морфологічно, залишається невід’ємним елементом композиції розпису до фінальних етапів культури.
Знаки води-змії у розписній орнаментації посуду, передусім біноклеподібних посудин, часто об’єднуються із знаками повного Місяця або серпанка, що утворює образ, в якому поєднані символи Місяця, змії та води.
Образ, в якому поєднані символи Місяця, змії та води на біноклеподібних посудинах (фонди Львівського історичного музею)
Символічний зміст біноклеподібної посудини дослідники вкладають і в „біноклі“, які, на їхню думку, є втіленням уявлень трипільців про сім’ю. Образ двійника є одним з універсальних і виняткових за своїм значенням в історії культури. Ідея подвоєння, тобто певного вторинного аспекта, часто лежить в основі як давніх міфологічних обряду та міфу, так і давніх комедії і літератури загалом.
Біноклеподібна посудина (фонди Львівського історичного музею)
На відродження людини в сакральному світі, а не на отримання гарного врожаю та захисту його від гризунів були переважно спрямовані магічні дії трипільців та їхні священні обряди. Безконечне відродження життя, утримання Всесвіту у стабільному стані досягалося трипільцями завдяки управлінню сакральними силами через постійно здійснювані магічні ритуали. Біноклеподібні посудини та характерний тип орнаментики на них відігравали важливу роль у цих ритуалах. Про цей факт свідчать також знахідки на місцях та реконструйовані дослідниками ритуали. Так, у трипільській культурі, у специфічних формах, простежуються закономірності магічного простору та сакрального світу людських цивілізацій.
[1] Біхромний розпис — техніка оздоблення кераміки двома кольорами, коли один з них утворює тло, або ж використовують обидва кольори для створення орнаментальної композиції.
У фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові зберігається багато прижиттєвих пам’яток, які представляють постать славетної українки. Оригінальні фотографії Соломії Крушельницької у різних ролях, світлини, які презентують життя її родини і близьких, критичні дописи, давні нотні видання й архівні записи музичних творів у її виконанні – творять тло для вивчення і презентації мистецтва української примадонни.
Тут зберігаються матеріали з особистого архіву Соломії Крушельницької
Поруч з цими архівними раритетами у Музеї зберігаються й сучасні матеріали, які є свідченням того, що часових рамок в оцінці яскравого мистецтва Соломії Крушельницької не існує. Сьогодні поняття “творчого феномену Соломії Крушельницької” не відноситься до минулого часу а її репутація “однієї з найкращих співачок початку ХХ століття” є очевидною й загальноприйнятою у міжнародному музичному світі: про українську примадонну будуть згадувати завжди у контексті історії порятунку опери Джакомо Пучіні “Мадам Баттерфляй”; створені нею образи Брунгільди, Ізольди та Ельзи в операх Ріхарда Ваґнера вважатимуть найвищим досягненням Крушельницької, а до шедеврів світового оперного мистецтва занесені її виступи в ролях Саломе та Електра в операх Ріхарда Штрауса.
Обкладинка першого тому Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Обкладинка другого тому Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Обкладинка третього тому Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Світ сучасної міжнародної музичної критики про Соломію Крушельницьку представлений на сторінках різноманітних популярних та фахових музичних видань. Зупинимо свою увагу на трьохтомному виданні про видатних співаків світу, що зберігається у фондах музею. Ці книги працівники музею привезли з Німеччини. Мова йде про збірник статей “Великi співаки” (“Die grossen Sänger”, Classen Verlag, Dűsseldorf, 1986), упорядником якого є німецький музикознавець Юрґен Кестінґ (Jűrgen Kesting). У другому томі згаданого видання надрукована стаття Володимира Канторського “Найкраща італійка Соломія Крушельницька” (“Die beste Italienerin Salomea Kruszeniski”). Вже сама назва цієї статті вказує на неправильне трактування автором національності співачки. Підсилює цю помилку та вносить ще більшу неясність у питання походження артистки те, що саму публікацію уміщено в розділі, присвяченому виключно російським співакам, а співачку автор називає полькою або польською італійкою. На жаль, на цьому помилки не вичерпуються, хоча поданий текст можна охарактеризувати як хвалебну оду великій артистці. Безперечно, для українських дослідників життя і творчості Соломії Крушельницької цей матеріал є дуже цінним і цікавим. Пропонуємо ознайомитися з текстом статті в українському перекладі Ірини Криворучки.
Стаття Володимира Канторського “Найкраща італійка Соломія Крушельницька” в другому томі видання Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Стаття Володимира Канторського “Найкраща італійка Соломія Крушельницька” в другому томі видання Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Стаття Володимира Канторського “Найкраща італійка Соломія Крушельницька” в другому томі видання Jűrgen Kesting. Die grossen Sänger. Dűsseldorf. Claаssen Verlag, 1986
Серед італійських сопрано свого часу була драматична співачка, яка зуміла поєднати чесноти усіх (вокальних) шкіл. Це була, а, властиво, і є, основна ознака Соломії Крушельницької. ”Джон Стін “Великі традиції”(John Steane “The Grand Tradition”)
Вона була тією, яка у 1904 році, після прем’єри нещадно освистаної Баттерфляй, врятувала “Un bel di vedremo”[1] у Брешії, та, яка, за словами Ґатті-Казацца, втілила “найцікавішу Саломе” і, яка рішуче сприяла запровадженню німецького репертуару на сцену Ла Скала: це – Соломія Крушельницька[2] (1872-1952), яка народилася у маленькому селі біля Львова[3], вихованка Валерія Висоцького (вчитель Адама Дідура). Після дебюту 1892[4] року вона у 1896[5] році вперше прибула до Італії, країни, яка пізніше стала її другою батьківщиною; в 1898 році, вона, вже як зірка, співала на сцені Маріїнського театру у Санкт-Петербурзі, де виконувала Аїду поруч з Карузо Радамесом (його перше виконання цієї ролі) та Баттістіні – Амонасро. У 1901 році в “Костанці”[6] вона відтворила Брунгільду у “Валькірії”[7]. Цю партію співачка повторила у 1906 році в Буенос-Айресі під орудою Тосканіні, тоді її бойовий клич Брунгільди так схвилював публіку, що виставу треба було перервати. У 1903 році в Неаполі вона здобула успіх як Аїда, в 1906 році під орудою Тосканіні дебютувала у Ла Скала як Саломе[8]; ця постановка відбулася на два дні пізніше від італійської прем’єри цієї опери за участю Беллінчіоні[9] та Штрауса. Згодом композитор оцінив постановку Тосканіні значно вище ніж свою. У 1909 році у Ла Скала – її постійній сцені – співала в італійській прем’єрі “Електри”[10]. У Буенос-Айресі її подивляли як напівбогиню, вона співала тут не тільки у популярних італійських операх, але й відтворила Ваґнерівські ролі. У 1915 році вона прийняла запрошення свого приятеля композитора Ільдебрандо Піцетті взяти участь у прем’єрі його опери “Федра”. Останні виступи польської італійки пройшли на сцені Сан Карло[11] в операх “Лорелея” та “Лоенґрін”[12].
Соломія Крушельницька. Варшава, кін. ХІХ ст.
Співачка, яку боготворив і до якої був прихильний Тосканіні (пізніше він зізнався одному зі своїх приятелів, що Крушельницька залишилася єдиною, яка відмовилася від його залицянь), володіла винятково милозвучним, добре поставленим, широкого діапазону голосом, вільно сягаючи від “ля малої октави” аж до “до третьої октави”. Як і всі її сучасниці, вона вміло використовувала своє живе вібрато для інтенсивності виразу, причому звук залишався заокругленим та повним. Тільки тоді, коли співачка задля інтенсивності виразності, намагалася надати більшої сили звуку, у неї несміло проявлялися невиразно фокусовані тони, передусім у низах. Зате високі тони виходили легко. Ізольдине[13] “Го-йо-то-го”[14] – на жаль, заспіване італійською – було як постріл, який вона, створюючи поодинокі трелі, легко концентрувала назовні, але все ж таки при “war es so schmählich” було чути тільки “tanto triste”, хоча, відповідно до тексту, вона мала б співати “tanto fu triste”[15]. Єдина хиба у цьому записі це невиразні тони. Арію “L’atra notte” з “Мефістофеля”[16] Крушельницька співала досконало – набагато краще від усіх своїх колег по сцені. Правда, цю арію вона виконувала з яскраво вираженим легато, близьким до сентиментальної надчутливості, але ніколи її подача не переходила межі доброго смаку. А якою була її техніка! Трелі звучали бездоганно, голосові регістри були досконало поєднані, хоча самі переходи не засліплювали своєю перфекцією. Чудово представлене Аїдине “Ritorna vincitor”[17], з елегантним розкішним фразуванням та пристрасною декламацією, належить до найкращих презентацій творів Верді на платівках. Щоправда, у сцені під отруйним деревом з “Африканки” Мейєрбера вона дещо перевантажувала експресією гами та арпеджіо, але технічне виконання було вище від всяких похвал. На думку Пуччіні, арію Батерфляй “Un bel di vedremo”, яку Розіна Сторкіо заспівала схвильовано і перезбуджено, ця полька заспівала надзвичайно легко чим підкупила всіх. Її голос зберігався довго: у пізніх двадцятих роках декілька пісень у її виконанні записано на платівках електричним способом. Соломія Крушельницька – одна з найкращих співачок епохи, єдина, хто зумів поєднати ліричну якість звуку з драматичною проекцією.
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
[1] Арія Чо-Чо-сан, головної героїні опери «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні (2 дія) – тут і далі прим. перекладача. [2] Автор статті подає два варіанти написання прізвища співачки: Kruszeniski та Kruszelniski [3] Народилася у с. Білявинці на Тернопільщині [4] Дебют у Львові відбувся 15 квітня 1893 р. [5] До Італії приїхала на навчання у 1893 р. [6] Оперний театр у Римі [7] Композитор Ріхард Ваґнер [8] Мова йде про однойменну оперу Ріхарда Штрауса [9] Італійська співачка Джемма Беллінчіоні співала партію Саломе 22 грудня 1906 року на сцені театру “Реджо” у місті Турін, постановку якої здійснив Ріхард Штраус [10] Мова йде про однойменну оперу Ріхарда Штрауса [11] Театр у Неаполі [12] Опери Альфредо Каталані та Ріхарда Ваґнера [13] Це помилка, мова йде про клич Валькірії з опери Ріхарда Ваґнера “Валькірія” [14] Тут і далі автор аналізує грамофонні записи С. Крушельницької початку ХХ ст. [15] Автор має на увазі різну кількість складів [16] Опера композитора Арріго Бойто [17] Арія з опери Дж.Верді «Аїда»
В понеділок, 22 травня 2017 року, у відділі Львівського історичного музею “Музей визвольної боротьби України” (вул. Лисенка, 23а) відбулося відкриття виставки Світлани Луців (Логуш) під назвою «Фронтові замальовки».
Автор робіт Світлана Луців (Логуш) народилася 18 квітня 1984 року в с. Трибухівці Бучацького району Тернопільської області. З 1 жовтня 2015 року і по даний час вона боєць 24 ОШБ “Айдар”.
Заступник директора ЛІМ Олена Роман
“Я думаю, що багато з нас таких виставок ніде не бачили. Це навіть незвичайний формат виставки, інспірований певними трагічними подіями, що відбуваються у нас в Україні. Виставка відбувається для того, щоб ми ознайомилися і побачили як люди в таких жахливих умовах зберігають бажання до краси, бажання до малювання,” – зазначила заступник директора ЛІМ Олена Роман на відкритті виставки.
Експозиція виставки «Фронтові замальовки»
Увазі глядача представлено цикл з 40 картин, об’єднаних темою війни. Характерна особливість робіт полягає в тому, що всі вони написані на дошках ящиків з-під боєприпасів.
Завідувач сектором Музею визвольної боротьби України Тарас Кузь
“Ми, як Музей визвольної боротьби України, показуємо у своїй експозиції усе ХХ ст., боротьбу від Січових Стрільців до сучасності. Сучасне продовження боротьби, його мистецька частина дуже гарно лягає в нашу експозицію .
Експозиція виставки «Фронтові замальовки»
У нас це уже третя виставка по українсько-російській війні. Перша – «Маріуполь на межі», друга – “Військово-польовий арт” і ця «Фронтові замальовки». З одного боку – це трагедія, яка показана в цих малюнках, а з другого – це українська душа, яка завжди в найтрагічніший момент здатна творити щось прекрасне,” – розповів завідувач сектором Музею визвольної боротьби України Тарас Кузь.
Експозиція виставки «Фронтові замальовки»
Серед сюжетів – переважно зображення фронтових буднів та портрети бойових побратимів художниці, пропущені через призму бачення автора, а також фантазії, інспіровані її внутрішніми переживаннями, емоціями.
Михайло Драгон (позивний “Борода”)
“На полотнах всі переживання автора, люди, яких вона бачила. Найцікавіше, що ці картини намальовані на ящиках з-під боєприпасів, в бліндажах, в шалаші, на розбитій дачі, при штучному освітленні, ліхтарі, каганці. І це в моїх очах ще більше підіймає їх вартість, тому що в них закладена частина її душі та серця. Дивлячись на ці роботи згадую, що було з нами, тих людей, події, пейзажі, місця і воно залишається в мене всередині”, – ділився враженнями бойовий побратим художниці Михайло Драгон (позивний “Борода”).
Експозиція виставки «Фронтові замальовки»
Хоча Світлана свого часу здобула вищу економічну освіту, але потяг до малювання в неї був з дитинства. Вже 2007 році, після закінчення навчання в Тернопільському національному економічному університеті, працює над оздобленням інтер’єрів та екстер’єрів, займається станковим живописом та графікою.
Світлана Луців (Логуш)
“Потяг до малювання в мене був з самого дитинства. До війни я оформляла інтер’єри, їздила по міжнародних виставках, пленерах, навіть закордон, багато робіт відсилала на міжнародні виставки. Коли почалася війна на Сході, то я вирішила, що іду, щоб не сталося. Потрапила на передову, але потяг малювати завжди був, нікуди не пропадав, тож взялася за малювання. Мала з собою кілька пензлів, чорну і білу фарби і з того почалося. От так назбиралася ціла палітра”, – розповіла художниця.
Експозиція виставки «Фронтові замальовки»
З 2008 мисткиня року бере участь у збірних виставках. Серед них -виставка у Бучацькому художньому музеї (2008, 2014 – до Дня Незалежності), виставка Тернопільської обласної мистецької премії імені Ярослави Музики (2012, 2014,2016), Молодіжна художня виставка під патронатом Національної спілки художників України (2012), Всеукраїнська виставка декоративно-прикладного мистецтва м.Тернопіль (2013), попленерова виставка в м .Швед на Одрі (Німеччина, 2013), галерея «art.endart» м.Берлін, Німеччина-виставка міжнародного мистецького проекту (2013), міжнародний конкурс міні-графіки ADDOGI (Барселона, Іспанія 2014, 2015), міжнародний конкурс міні-графіки Lessedra, (Софія, Болгарія 2014), VII всеукраїнське трієнале «ГРАФІКА-2015», Національна спілка художників України м Київ (2015), спільна виставка «Конспекти» Андрихов, Польща 2015р. з В. Чорнобаєм; «Чорне і біле» галереї „Antresola” в центрі культури „Browar” у Вроцлавку, Польща(2015); м. Тернопіль, національна спілка художників України «Різдвяна» (2016).
Була учасницею мистецьких семінарів (2009, 2011, 2012); міжнародних пленерів: Освенцім (2012) та Новий Томисль (Храплево), Польща (2012), Швед на Одрі, Німеччина (2013), Щавно Здруй, Польща (2013), Венгожево(Харш), Польща (2014); Кжикавка, Польща (2014), Голухов, Польща (2014).
В ці тривожні для України дні, пов’язані із агресивною політикою Московського “царя” Путіна, надійного послідовника всіх Московських Деспотів, починаючи від часів раннього середньовіччя, включно з правлінням Сталіна, багато громадян України та друзів нашої Батьківщини, які проживають в різних країнах Світу, хочуть зрозуміти також причини неймовірної підтримки політики Путіна проти України з боку пересічних росіян.
Для того, щоби краще зрозуміти витоки споконвічної агресивної політики правителів Московії що до сусідніх країн та рабської покори своїм Господарям росіян, варта нагадати читачам історію виникнення цієї ідеології бездумної покори народу та можливо втрачений, понад 400 років тому, шанс для Московії – вступити на Європейський шлях розвитку.…
Воїн Золотої Орди
Московський улус – одне з адміністративних утворень Золотої Орди, був розташований на споконвічних землях угро-фінських народів: мурома, меря, весь, мокша, мещера. Монгольські правителі Московії робили все від них залежне для того, щоби розповсюдити засади східної ідеології, азійських традицій та звичаїв серед підкорених народів. Тільки частина угро-фінських народів, а саме: угорці, фіни, естонці змогли вирватися із пут азійської деспотії, вступити на європейський шлях цивілізаційного розвитку, що надало їм можливість створити в майбутньому високоефективні країни.
Золота Орда
Монгольські володарі Московського улусу, нащадки багато численних ханів Золотої Орди, хоча і прийняли візантійське православ’я у XV столітті – віру їхніх підданих, залишилися у своїй сутності азійськими Деспотами. Багато століть зберігали правителі Московії всі устрої та звичаї Дворів монгольських ханів. Століттями не зазнавав змін ні їхній зовнішній вигляд, ні одяг, ні їхнє деспотичне та безжалісне відношення до своїх підданих. Не володіючи кириличною грамотою, вони не спромоглись випускати монети із власним зображенням та гербом подібних срібляників Київської Русі та заставляли майстрів на своїх монетних дворах карбувати монети, з монгольськими написами, щоби уславити свого давнього пращура – хана Токтомиша.
А найбільше правителі Московії боялися впливу Західноєвропейської цивілізації, яка на їхню думку могла зруйнувати, такий звичний для них азійський Деспотичний світ. Втримати непорушним цей світогляд допомагали володарям Московії православні попи, які прибули до Московії із захопленої турками-османами Візантії.
С. В. Іванов. Баскаки
Правителі держави Візантії, що мала основні території в Азії та Африці, носили офіційний титул Деспот, а більшість візантійських попів, відкидаючи всі Християнські чесноти, вірно служили їм за щедрі пожертви, які здійснювали правителі Другого Рима, неймовірні грішники – Деспоти, за рахунок зубожілого народу. Припинила своє існування їхня держава-годувальниця, і вони масово подалися в Московію. В пошуках нового Деспота, який за їхню допомогу в утримані в рабській покорі власних підданих, забезпечив би їм сите життя.
Так вони знайшли для себе нову державу-годувальницю Московію. Нахабні візантійські попи, виштовхали з Московії Праведних Християнських проповідників із України-Русі, що марно намагалися навернути на шлях Істини правителів Московії. Неймовірна суміш монгольських та візантійських деспотичних ідеологій стала тією основою, яка остаточно сформувала виправлячі кола Московії та визначила цивілізаційний шлях розвитку країни та московитів на багато століть вперед. Не маючи на меті освітлювати заплутану історію Московії, хочу нагадати читачам про ті події, що відбулися понад 400 років тому, і хоча ї мали авантюрне походження, могли би змінити шлях розвитку Московії.
Король Данило Галицький
За тисячу кілометрів від Москви, в Західній Україні, а саме в Галичині, в передгір’ї Карпат розташоване стародавнє та мальовниче місто Самбір. Місто було засноване в часи правління володаря найбільшої країни середньовічної Європи короля Данила. На протязі століть місто не раз було зруйновано завойовниками. Через нього в різні часи проходили армії монголів, турок та інших завойовників, залишаючи після себе знедолених міщан і палаючи згарища. Але Самбір, мов чарівний птах Фенікс, спалений та воскреслий з попелу, відроджувався молодим і ще кращим.
Цар Іван Грозний. Худ. В. М. Васнецов (1897)
Саме із Самбором пов’язана неймовірна подія початку XVII століття, коли юнак невідомого походження, який видавав себе за чудом врятованого сина царя Івана IV Грозного Дмитрія, закохався в доньку старости Самбора Юрія Мнішека – вісімнадцятирічну красуню Марину. В Самбір Дмитрій прибув у супроводі родича родини Мнішек, князя Костянтина Вишневецького. Дмитрій був грамотний, знав декілька мов, знався на гарних манерах. В палаці самбірського старости розроблялась чи не основна інтрига століття: батько Марини будував плани опанування троном Московського царства, тому він прийняв рішення видати свою доньку Марину заміж за Дмитрія.
Дмитрій Іоанович Лжедмитрій I
За короткий період Самбір та його староста стали відомими для всіх європейських дипломатів і монархів. На протязі чотирьох місяців із травня 1604 року по серпень 1604 року Самбір стає центром взаємодій всіх європейських політиків. Із Самбора розсилаються прокламації від імені царевича Дмитрія, з проханнями про підтримку до Австрійського імператора, до королів Польщі та Франції, до Папи Римського, до запорізьких козаків. Натомість, за підтримку з боку європейських монархів прагнення Дмитра Іоановича посісти Московський трон, він обіцяв зробити Московію більш відкритою до впливу Європейської цивілізації, дозволити вільне співіснування в ній римо-католицької та православних конфесій, залучення європейських науковців для просвітництва народу та боярства, значно розширити можливість торговельних зв’язків між Московією та країнами Європи, підписати мирні угоди із сусідніми державами.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Першим відгукнувся на ці пропозицію польський король Сигізмунд III Ваза. Отримавши згоду від короля на найм війська Дмитро Іоанович разом із Юрієм Мнішеком почав формувати військо. Утікачі із Москви, козацькі ватажки із козаками, польські військові частини почали збиратися під Самбором і у самому Самборі. У червні 1605 року Дмитро Іоанович був проголошений царем Московії. 17 липня 1605 року Марія Нагая, дружина Івана Грозного, визнала його своїм сином.
Самбір, 1846
17 квітня 1606 року величезний кортеж, що супроводжував карету з Дмитром Іоановичем та Мариною в кількості двох тисяч гостей і декілька тисяч добре озброєних охоронців перетнули кордон Московського царства. 12 травня 1606 року Дмитрій та Марина урочисто увійшли в Московський Кремль. У наступні дні відбулось багато подій, що мають придаток вперше.18 травня в Успенському соборі Кремля в перший раз, за всю історію Московії, жінка була помазана на царство. Патріарх Московський Ігнатій урочисто, в присутності бояр та московського люду, проголосив Марину царицею Московською та відбулася коронація на Московське царство Дмитрія Іоановича та Марини. 19 травня 1606 року в головному соборі Кремля взяли шлюб Марина та Дмитрій. Була виголошена перед Патріархом клятва у вічному коханні із словами: “…доки смерть не розлучить нас”.
Московський Кремль в кінці XV століття, картина А.М. Васнецова
Марина була на вершині щастя та могутності. Але в невдовзі відбулися події, що повністю змінили долі Марини та Дмитрія і не уможливили перехід Московії на Європейський шлях розвитку. Фатальну роль у трагічних подіях, що відбулися зіграли звичайні…ВИДЕЛКИ. Після вінчання відбувся величезний весільний бенкет, на якому крім прибулих із Галичини двох тисяч гостей були присутні московські бояри, купці та попи. Для московитів все було незвичним : цариця та прибулі з нею жінки були одягнути в небачений європейський одяг, європейські страви подавали на індивідуальних тарелях. Все це було не бачене та дивне для московитів, але іноземні вина і смачна їжа приглушали розмови невдоволених. Коли московити побачили, що цар та цариця вживають їжу із допомогою небачених предметів, та після того не обтирають губи об рукави – побачене викликало величезне здивування. Комусь із сп’янілих попів звичайна Виделка в руках цариці перетворись на рогатину Сатани. Піп покинув забаву, почав бігати по Москві, збираючи навколо себе натовпи, розповідаючи, що він побачив на царському весіллі: “Люди, уявіть цар і цариця слуги Сатани..,. бо вони їдять не так, як ми, московіти, Уявіть …вони користуються рогатиною Сатани”. І як кажуть в народі, пішла брехня та поїхала…за пару днів гомоніла вся Москва.
Виделка XVII століття
Вступивши на царський трон, Дмитрій I намагався проводити самостійну внутрішню політику: дозволив вільне пересування в межах Московського царства іноземцям, планував відкрити університети для поширення західних знань та відкривати школи для просвітництва простого народу. Він помилував Василя Шуйського, присудженого Земським Собором до страти, за зраду. Дмитрій I дав обітницю народу не проливати крові підданих, правити не Суворістю, а Милосердям.
Марина Мнішек. Гравюра
Незважаючи на добрі наміри царя, і далі попи поширювали брехню про “рогатини Сатани”, якими користувалися не тільки цар та цариця, але і прибулі з ними на їхнє весілля гості поляки та українці-галичани. Більше, ніж тих клятих Виделок попи і ті, що їх підтримували, боялися будь-яких ЗМІН у своєму житті. Угрупування бояр на чолі з Василем Шуйським, який сам давно хотів стати царем, вночі 27 травня 1606 року вбили про європейські налаштованого царя Дмитрія. Можливість перейти на Європейський Шлях Розвитку Московського царства була втрачена.
Коронація Марини Мнішек в Успенському соборі
Марині Мнішек чудом вдалось врятуватись під час заколоту. Після загибелі Дмитрія, Марина до часу своєї загибелі у Коломні в1614 році, пройшла всі сім кіл земного пекла. Вона була заарештована по наказу Василя Шуйського, перебувала декілька місяців в ув’язненні. Після того, як Шуйський заключив мирну угоду з Польщею, він наказав відпусти Марину та її гостей до дому. Але до Самбору вона не доїхала, по дорозі їхні обози перехопив загін Лжедмитрія. Юрій Мнішек вмовив свою доньку визнати Лжедмитрія за чудом врятованого її чоловіка. Заради майбутньої дитини та мрії повернути собі Московський трон, 20 вересня 1608 вона публічно визнала його за свого чоловіка. Та Лжедмитрію не вдалось захопити Москву, він залишає Марину і грудні 1609 року втікає до Калуги.
Марина декілька тижнів сама керувала військом, що розбігалось. В Калузі Лжедмитрію вдалось зібрати нове військо, Марина також приєдналась до нього, але відбулись події, які повністю унеможливили повернення царського трону Марині та її чоловікові. Влітку 1610 року Московські бояри проголосили сина польського короля Владислава царем Московії, а в грудні 1610 року, Лжедмитрій був вбитий в Калузі. Після загибелі Лжедмитрія, Марина Мнішек втратила контроль над ситуацією у війську, народивши на початку 1611 року сина Івана Дмитровича, як спадкоємця царської корони. Через деякий час відбулась зустріч Марини з отаманом донських козаків Іваном Заруцьким, що походив із Галичини, і який пообіцяв посадити на Московський трон її сина. В цей час в Московії виникло величезне незадоволення серед населення від спроб царя Владислава Жигмонтовича впровадити в країні з азійськими устоями європейські реформи та порядки. Примкнувши до першого антипольського ополчення, що захопило частину Москви, Заруцький стає боярином і членом тимчасового уряду, члени якого проголосили сина Марини Івана Дмитровича правонаступником Московського Трону. Але цьому спротивився Патріарх Гермоген, який прокляв невинну дитину Івана та заявив, що проклятий не може бути царем. У червні 1612 року Марина Мнішек із Заруцьким відступає від Москви. Земський Собор у лютому 1613 року позбавляє права на престолонаслідування Марину її сина Івана.
Смерть самозванця. Гравюра XIX століття
В результаті підкупів та візантійських інтриг проголошують царем Михайла, 16-річного сина боярина Федора Кобили, який вів свій родовід від монголів та фіно-угрів. Улесливі до любої сильної влади Московські попи – нащадки візантійців, вигадують для нього нове родове прізвище – Романов, що походить від давньої назви столиці Римської імперії – Рома, розтлумачуючи зубожілим московитам, що від тепер Московія стане Третім Римом, так як зникла Візантія рахувала себе Другим Римом.
Марина зі своїм сином Іванком та Заруцьким втікає до Астрахані, але через зраду, їх схопили в червні 1614 року. За наказами царя Михайла, Заруцького посадили на кіл, а трьох річного Іванка в Москві під радісні вигуки здичілого натовпу, повішали на Серпуховських воротах. Цим кривавим діянням ознаменував своє сходження на престол цар Московії -Михайло. Марину Мнішек ув’язнили в Коломні та через деякий час теж стратили. По переказам Марина перед стратою навічно прокляла рід так званих Романових, жоден із правителів з яких не мав померти своєю смертю, доки їхній рід не переведеться.
Герб дому Романових
За 300 років свого правління Династія “Романових” постійно розширяла терени своїх володінь. Рухаючись на Схід, до кордонів історичної їхньої Батьківщини – Монголії, підкоряючи, на шляху до неї, силою зброї різні країни та народи, та переймаючи від колишніх правителів загарбаних країн, все погане, що було в Дворах тих Володарів.
Микола II (російський імператор)
Минуло майже сто років з того часу, відколи, згинув не своєю смертю остатній Російський цар Микола II згідно накладеного на їх рід прокльону Марини Мнішек. В спадок нащадкам залишились агресивна політика Кремлівських Керманичів та живучий у рабській покорі їм зубожілий Російський народ.
Марко СІМКІН кореспондент “Forum International Press TV”
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
