"Митець з Україною в серці", або концерт до ювілею Василя Барвінського
В середу, 14 березня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського відбудеться концерт “Митець з Україною в серці”, приурочений до 130-літнього ювілею композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та дня народження його близького приятеля художника Олекси Новаківського (1872 – 1935).
Василь Барвінський
Мистецький захід відбуватиметься у залі, в якому 1913 – 1935 роках знаходилась творча майстерня Олекси Новаківського, а також зосереджувалась основна діяльність приватної мистецької школи художника.
Експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.
Тут представлено твори львівського періоду – часу найбільшого розквіту таланту митця. У цих стінах художник, не залишаючись осторонь суспільно-політичних реалій і реагуючи на духовні потреби рідного народу, створює потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні та метафоричні композиції.
Овал О. Новаківського «Народне мистецтво»
Овал О. Новаківського «Наука» («Освіта»)
Одразу по переїзді до Львова митцеві замовили виконати чотири алегоричні панно для Музичного інституту ім. М. Лисенка. Сьогодні у цій будівлі – пам’ятці українського модерну, яка зведена у 1914—1916 рр. – головний корпус Львівського державного музичного училища імені Станіслава Людкевича. Медальйони мали органічно доповнити настінні розписи Модеста Сосенка, створені в стилі українського модерну. В експозиції представлено два з них – «Мистецтво» та «Наука» (обидва – 1915 року).
Олекса Новаківський. Портрет Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932)
Олекса Новаківський створив галерею портретів своїх відомих сучасників. У цих творах його експресивний малярський почерк поєднується із символістичною поетикою. В експозиції представлено портрети пізньої, зрілої фази творчості митця, зокрема і портрет громадського діяча, історика і педагога, батька композитора Василя Барвінського –– Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932).
Василь Барвінський з ученицею
На експозиції музею у робітні митця, серед барвистих полотен О. Новаківського, викладач-методист Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляна Гавалюк оповідатиме про визначного представника української музичної культури XX ст. Василя Барвінського та надавати коментарі до його творів.
Постер концерту “Митець з Україною в серці”
Віолончельні композиції відомого українського композитора, піаніста, музичного критика і педагога Василя Барвінського виконуватимуть відомий львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Галина Курилич (фортепіано), а заключну частину з «Української сюїти» – лауреат міжнародних конкурсів Надія Граб (фортепіано). Романси на слова українських поетів прозвучать у виконанні Заслуженої артистки України Наталії Дитюк (сопрано) та Галини Курилич (фортепіано).
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В четвер, 8 березня 2018 року, в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбулася лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм” (до 130-ліття від дня народження композитора).
Лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм”
Під час концерту, на експозиції музею Олекси Новаківського (1872 – 1935), традиції українського модернізму крізь призму творчості визначного українського композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) висвітлювала музикознавець, кандидат мистецтвознавства, Ph.D, Лілія Назар-Шевчук.
Музичні твори видатного композитора і педагога Василя Барвінського виконували блискучі львівські музиканти, заслужені артисти України : Наталія Дитюк (сопрано), Оксана Рапіта (фортепіано), Мирослав Драган (фортепіано).
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
1 серпня 1927 року в місті Луцьку Волинського воєводства в родині луцького архітектора та інженера Францішека Кокеша народився син Станіслав. У майбутньому уродженець Луцька став відомим режисером численних документальних фільмів та телепередач.
Вищу освіту Кокеш здобував на режисерському факультеті Державної вищої кіношколи в місті Лодзь. Диплом про вищу освіту він отримав в 1953 році.
Кокеша вважали режисером-новатором, адже йому належали різні ноу-хау. У фільмі «Губернатор» (1965 р.), за сюжетом, божевільний професор Фогг запрошує на свою віллу приятеля і розкриває йому свої плани: за допомогою інопланетян він збирається встановити контроль над Землею. З прибульцями вчений контактує з допомогою таємничих пристроїв. Професору не вдається дочекатися вторгнення «чужих» – він гине від удару струму, а голоси з космосу виявляються лише його власними думками. У цьому фільмі Станіслав Кокеш здивував глядачів технологічними новинками, такими як звуконепроникний магнітний бар’єр, фотоелемент із записом собачого гавкоту, а також системою дистанційного відкривання воріт за допомогою пульта.
Під час зйомок фільму «Кольорові панчохи», 1960
Серед режисерських робіт Станіслава Кокеша варто згадати телевізійні та документальні фільми «Передпокій Мельпомени» (1964), «Тандем» (1965) ((27-хвилинний музичний чорно-білий художній фільм про польський фортепіанний дует, що існував з 1963 по 1986 рік), «Базиліка в Лежайську» (1966), «Бернард Ладиш» (1970), «Лекція співу» (1971), «Фернандо та гуманісти» (1973), «Дача по-польські» (1976), «Четверний син» (1976), «Натхнення» (1977), «Технологія виробництва алюмінію в гуті «Конін»» (1978), «Балерина» (1980), «П’ятнадцять років минуло» (1980).
Станіслав Кокеш, 1970 рік
За життя робота Кокеша були відзначена на багатьох польських та зарубіжних конкурсах та фестивалях. Він отримав індивідуальні нагороди під час Edinburgh Mountain Film Festival (Шотландія, 1957), на Міжнародному конгресі наукових фільмів в Амстердамі (Нідерданди, 1957), Міжнародному конкурсі телевізійних розважальних програм в м. Монтре (Швейцарія, 1965), Конкурсі туристичних фільмів у Варшаві (1967), Музейному перегляді фільмів у Кєльце (1974).
Станіслав Кокеш (справа) під час зйомок «Фернандо і гуманісти», 1973
У 1981 році вирішує емігрувати до США, там він пише і публікує свої фейлетони на сторінках газет Нью-Йорка та Лондона.
Станіслав Кокеш був автором кількох публікацій, в його доробку є цікава книга «Не лише Чаплін», яка розповідає про світ міжвоєнного комедійного кіно.
Станіслав Кокеш помер 26 червня 2015 року в місті Солт-Лейк-Сіті штату Юта, що в США.
На Львівщині тривають урочистості з нагоди відзначення 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. Однією із родзинок святкувань став конкурс двійників Кобзаря, повідомляє Прес-служба ЛОДА.
Взяти участь у конкурсі мали змогу усі, хто відчуває візуальну схожість із Шевченком. Схожий на Тараса Григоровича юного, чи в роках – не важливо.
Загалом свої сили спробували 18 претендентів. Вчора, у день народження Кобзаря їх зібрали разом і обрали найбільш правдоподібного. І все для того, щоб показати: Шевченко завжди поміж нами.
Переможець конкурсу двійників Кобзаря – Василь Мельник (фото https://dyvys.info/)
До участі у конкурсі зголосилися 17 учасників з Львівщини, ще один – із міста Києва. Ми підготували для них пам’ятні цікаві дарунки і сподіваємося, що для учасників і усіх, хто сьогодні прийшов подивитись на конкурс, захід стане гарною пам’яткою. Переможця обирають усі охочі, хто сьогодні з нами тут відзначає річницю від дня народження Тараса Шевченка”, – розповіла директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Мирослава Туркало.
Відтак, переможцем – визнаним двійником Тараса Шевченка став Василь Мельник, друге місце у конкурсі посів Андрій Гамар, третє місце – Тарас Зілінський.
Вчора, 9 березня 2018 року, з нагоди 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у Львові встановили рекорд наймасштабнішого виконання «Заповіту».
Понад тисячу хористів із 42 хорових колективів біля пам’ятника Тарасові Шевченку виконали «Заповіт». Таким чином вони встановили рекорд, і цей мистецький захід до 204-ї річниці Кобзаря увійшов у «Книгу рекордів України». Представник Національного реєстру рекордів вручив сертифікат про «Рекорд за наймасовіше виконання «Заповіту».
«Заповіт» Шевченка сьогодні виконували також мешканці всієї області біля пам’ятників Кобзареві у містах і селах.
До слова, у світі є 1384 пам’ятники Кобзареві: з них 1256 — в Україні та 128 — за кордоном у 35 країнах. На Львівщині їх 196.
Цими днями минає 90 років відколи Іван Боберський, вперше за час свого перебування на еміграції з 1919 р. (у 1918–1919 рр. працював референтом пропаганди “Письменичого відділу” в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, у 1922–1924 рр. – секретарем Представництва ЗУНР у Канаді, з 1920 р. проживав у Канаді), відвідав Львів. Перебував він у місті Лева з 16 лютого по 3 березня 1928 р. Упродовж свого візиту до Львова, Іван Боберський мав багато зустрічей з діячами українських громадських організацій, передусім представниками очолюваного ним у минулому українського руханкового товариства «Сокіл-Батько», організації української молоді «Пласт», товариства «Українська Бесіда» та іншими; редакціями українських часописів «Діло», «Новий час», «Сокільські Вісти», «Молоде життя». Найбільше уваги (декілька зустрічей) Іван Боберський приділив організації «Сокіл-Батько» у Львові, яку він очолював у період з 1908 до 1918 року.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Уже на третій день перебування у Львові, 19 лютого, члени товариства «Сокіл-Батько» влаштували урочисту зустріч Іванові Боберському у сокільській домівці та руханковій залі (вул. Руська, 20) – «Привітний поранок в честь професора Івана Боберського б[увшого] голови Сокола-Батька, який приїхав з Канади». У записах і документах цієї зустрічі Івана Боберського величали «Дорогим Гостем», «Дорогим Учителем» та «Дорогим Товаришем». Спеціально для цієї зустрічі в домівці і рухівні «Сокола-Батька» зібралися львівські соколи – від доросту до старшини. Прибуло і чимало гостей. У спеціальному порядку, у руханкових строях вони розмістилися у залі, де на стіні з сокільським прапором висів портрет Івана Боберського, а на столі, застеленому червоною китайкою, стояла статуетка злітаючого сокола, лежала «книга жертводавців Українського Городу» та булава – символ сокільського проводу. Нагадаємо, що це була саме ця срібна булава, яку урочисто було вручено провіднику Іванові Боберському 11 вересня 1911 р., на І-му Краєвому здвизі старшиною «Сокола-Батька», як символ його визнання і особливих заслуг перед сокільською організацією (сьогодні булава зберігається у фондах Львівського історичного музею).
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
З привітальними промовами виступили містоголова (заступник) «Сокола-Батька» Стахій Стеблецький та професор Степан Гайдучок. Стахій Стеблецький зазначив: “Вельмиповажаний Пане Професоре а Дорогий нам Гостю! Як лиш перед кількома днями прилетіла до нас мила вістка, що Ви Пане Професор, вертаючи назад до Канади, відвідаєте також Львів, зродилася самочинно в рядах тутешного Сокільства думка, щоби Вас милий нам Гостю якнайкраще між своїми а заразом прихильними Вам давніми й теперішніми Другами достойно привитати. І сталося як загал Сокільства бажав собі. Я отже в імени Старшини й всіх членів «Сокола-Батька» витаю Вас щирим серцем, якраз в цій нашій домівці, шо була свідком довголітної, безупинної і плодовитої праці свого Голови. А витаємо Вас сокільською піснею «Соколи ставаймо в ряди», бо якраз клич цеї величної пісні якби підхоплений з Вашої між нами взірцевої Діяльности, в сокільських слухняних, завзятих рядах. Одну ділянку Вашої праці мушу окремо зазначити. Є це велика ідея придбати під «Український Город» (Український Парк) у Львові 11-морґовий майдан, бо без такого городу нема життя не тільки руханковим змаговим товариствам у Львові але й в краю. Ми, після Вашого виїзду за море, вже без Вас хоч після довшої перерви, відновили в цьому напрямі діяльність а заразом пригадали цілій українській Нації отсю преважну пекучу справу. А коли знаємо і те, що далеко за морем поміж американськими Українцями, де Ви тимчасово перебуваєте, живе така сама ідея-думка, то вже сьогодня можемо висказати цю певну надію, що ось небавом на великій і вже на вічні часи в цілости викупленій нашій площі (парку), то є на цьому «Українському Городі» повитаємо Вас, Дорогий Гостю, при найближчім Краєвім Сокільськім Здвизі, на чолі хочби кількох сотень наших заморських Братів. Кінчу сокільським кличем «Все вперед всі враз!»».
Іван Боберський під час відвідин Львова. 21 лютого 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів)
Степан Гайдучок віддав шану тому, «хто перший прорубував дорогу для руханки й спорту, тому 27 літ у цьому галицькому пралісі». Під час своєї вітальної промови Степан Гайдучок висловив й такі слова: «Колись, щойно пізніше оцінять належно Твою роботу, коли буде змога провірити її як слід». Далі він зазначав: «Приходиться мені, перед Тобою [Іваном Боберським. – А. С.] станути з нашим повоєнним дорібком і мушу піднести, що в найтяжчий час ми бралися до праці. Після невдач вертали ми до праці, одні з вязниць, другі з воєнного лихоліття. Завдяки уважливости Дирекції Дністра привели ми до ладу домівку, в якій не так давно іржали воєнні коні, а потім служила вона за магазин на муку для голодних. Тепер в ній наново звенить сміх і лунає пісня, а молодь кріпить сили, сталить волю, вчиться поборювати перешкоди. Пішла й праця над розбудженням руханки й змагу в краю і коли Сокіл-Батько дав почин, всі руханкові й змагові улади, взялися до праці. А отці видання, які Тобі тут вручаю, нехай будуть для Тебе доказом нашої праці. Видали ми в першу чергу «Впоряд», щоби навчити молодь наново ставати в ряди й слухати наказу. Ми видали наново Твій збірник забав й гор, а тут перед Тобою 10 вязанок вправ, підручник для дітвори укладу Твоїх учеників, підручник веж, що має навчити націю видержувати в низах тягар будови, яка підноситься в гору. І підручник пожарництва ми видали. Скромний наш дорібок а всеж ми не дармували. Старалися іти шляхом начеркненим Тобою. Провір, оціни, порадь і заохоти до дальшої праці, та вкажи дальшу дорогу!».
Перша сторінка стенограми промови професора Івана Боберського під час зустрічі з членами “Сокола-Батька” у Львові. На стенографі зафіксовані власноручні правки Івана Боберського. Львів, 19 лютого 1928 р. Документ зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові
Після урочистої зустрічі та привітальних промов, слово отримав Іван Боберський. Прикметно, що він почав і завершив свій виступ темою Олімпійських ігор (1928 р., під час приїзду Івана Боберського до Львова, відбувалися II-гі зимові Олімпійські ігри в швейцарському містечку Санкт-Моріц). На прикладі провідних, «державних» народів Іван Боберський знову намагався показати галицьким українцям, окупованим Польщею, як руханка і спорт може загартувати і згуртувати народ, націю. Він порівняв суспільство з «дружиною грачів гаківки» (хокею), а політичне суперництво народів – з «великою гаківкою». Іван Боберський закликав до праці і дисциплінованості, до приготування до нових «змагань», які ще чекають попереду українців. У завершальних словах він сказав: «Дякую за слова признання, які були висказані, але всі ми знаємо, що признання звернене до мене належиться цій залізній пробоєвій четі, що мала відвагу від 1910 року йти в тім Товаристві до року 1914, а опісля на ріжних місцях в часі великого змагання народів, уміла на ріжних місцях виказати свій хист і свою силу. Бажаю, щоби пробоєва дружина йшла дальше – і вона йде, бачимо це з відомостей по часописах і з листів. Провід Т[оварист]ва «Сокіл» має добрі пляни і збирає громаду, щоби пізнала цю принаду життя. Для того будемо його слухати, іти за його вказівками, а дійдемо до успіхів, якими не тільки Т-во буде тішитися, але ціле наше громадянство, цілий нарід і знова прийде час провірити свої вишколені лученням сили. Хай цей час, який напевно настане, не захопить нас неприготованими, щоби ми не далися просити, – просити до життя! Великий час, який йде, і прийде, поставить нас всіх знов перед іспит і провірить наші сили, так як інжінєр провірює новозбудований міст, коли пускає через нього тяжку льокомотиву. Тому треба йти за проводом Товариства, розвивати й лучити свої сили. Бажаю Вам, щоб Ви розуміли бажання Старшини, і щоб Ви всі дорозумівалися власних обов’язків, як хоронити своє життя від погибели, як розвивати свою витривалість. Тоді вийдемо не лише рівними, але переможцями, а на альпійських вершинах залопотить у воздусі наш прапор і загомоніють сурми гимном нашої побіди!». Закінчивши промову, Іван Боберський підійшов до столу і підніс булаву вгору, наче закликаючи усіх до походу.
Обкладинка львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
У ході зустрічі старшина представила своєрідний звіт про діяльність сокільської організації за період після Першої світової війни. Довголітній містоголова (заступник) «Сокола-Батька» д-р Михайло Волошин подав до відома присутніх, що Іван Боберський передає від себе пожертву 50 доларів на викуп 20 квадратних метрів землі під «Український город» і 78 доларів та 50 центів на 33 квадратних метрів зі збірки проведеної у Канаді. Після цього Іван Боберський мав можливість побачитися та поспілкуватися з багатьма побратимами, з якими пліч-о-пліч працював і розбудовував сокільський рух у Галичині упродовж 1901–1914 рр. За наполяганнями Степана Гайдучка, текст промови «Батька українського тіловиховання» було записано членом «Сокола-Батька», скорописцем Михайлом Трілем. Після відповідних правок Івана Боберського, промову й опис святкувань було опубліковано в сокільському часописі «Сокільські Вісти», який виходив друком у Львові, і призначався для сокільських товариств Галичини та українців на еміграції. У «Золотій книзі жертв на український майдан у Львові» він залишив запис: «З Вінніпеґу у Львові 19.ІІ.1928 [р.] /Іван Боберський/».
Зміст львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
У рамках зустрічей Івана Боберського зі старшиною та активом «Сокола-Батька» обговорювали проблеми і важливі питання діяльності організації. Серед них, найбільше уваги було присвячено справі викупу земельних ділянок у власність товариства, на яких розміщувалася руханково-спортова площа «Сокола-Батька» («Український Город»). Спеціальна зустріч з цього приводу – засідання «Збіркової Секції на Український Город» у Львові, за участі Івана Боберського, Стахія Стеблецького, Миколи Левицького, Степана Лотоцького та Нестора Яціва, відбулася 23 лютого. На думку Івана Боберського, справа збору коштів після Першої світової та польсько-української війни 1918–1919 рр. просувалася доволі мляво. З огляду на це ним було запропоновано низку відповідних заходів для активізації роботи в цьому напрямку. Іван Боберський і надалі брав на себе відповідальність збирача коштів у США та Канаді. Він запропонував відкрити під збір коштів банківські рахунки «Сокола-Батька» у США та Канаді. З цією метою заплановано: відкриття в Америці рахунків у банках, надіслання прохань до американських мільйонерів, зокрема до Генрі Форда; публікація звітів і відомостей про стан справ у американській та канадській пресі («Канадійський Українець», «Канадійський Фармер», «Український Голос», «Свобода» тощо); друк щорічних звітів про збір коштів та використання руханково-спортової площі “Сокола-Батька” тощо. Натомість, старшина “Сокола-Батька” повинна була вести щоденний облік осіб та товариств, які вправлялися (займалися) на площі; підготувати перелік львів’ян, розподілити Львів на дільниці, призначивши до кожної відповідального для збору коштів; надсилати в різні іноземні часописи світлини, звіти, відомості, статті, відозви, перелік меценатів «Українського города»; щороку публікувати детальний розлогий звіт з цього приводу в календарі “Просвіти” та в інших виданнях тощо.
Світлина і автограф Івана Боберського поміщені на сторінках часопису “Сокільські Вісти”. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Про зустрічі Івана Боберського з членами «Сокола-Батька» свідчать численні світлини (фотографії). Наприклад, у четвертому квітневому числі друкованого органу українського сокільства «Сокільські Вісти» 1928 р. опубліковано дві світлини. Перша – портретна світлина Івана Боберського у зимовому одязі під час відвідин Львова, датована 21 лютого 1928 р. із автографом «Батька українського тіловиховання». Друга містила підпис: «Проф. Іван Боберський серед Старшини і членів в домівці «С[окола]-Б[атька]» дня 22.ІІ.1928». Залучивши різні документи та матеріали, вдалося з’ясувати, що на другій світлині зафіксовані: зліва направо у 1-му ряді: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; у 2-му ряді: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький.
Михайло Тріль. Світлина опублікована в альманасі “Сокола-Батька” з нагоди 100-річчя від часу заснування (Львів, 1996. – С. 101)
3 березня 1928 р. Іван Боберський виїхав зі Львова на еміграцію, в Канаду. Про результати цієї поїздки можна дізнатися з листування Івана Боберського та Степана Гайдучка. Так, у листі, датованому 20 травня 1928 р. Степан Гайдучок до Івана Боберського писав: «Високоповажаний Пане Професор! […] – З Сокола-Б[атька] післано Вам 100 чисел “Сокільських Вістей” ч. 5 де є видруковані “Відвідини з Канади” і звіт С[окола]-Б[атька] за 1927 р. По одному числу вислано до всіх Канадийських наших часописів (навіть комуністичних) та й в Сполучені Держави [США. – А. С.]. Я вислав також число Високоповажаній Добродійці [дружині Івана Боберського Йосифині. – А. С.] до Тржича і також ілюстрований “Світ” де була поміщена Ваша знимка. З С[окола]-Б[атька] післав я Вам рівнож 50 відбиток звіту С[окола]-Б[атька] з Вашими сентенціями які Ви були післали Т[арасові] Франкови. До нині немаю від Вас справлених відчитів з пласту і про Канаду та й спорт в Америці. Пришліть бодай цей з пласту. Їх треба конечно видрукувати. […] Напишіть, яке вражіння на Вас [справила] Галилея [Галичина. – А. С.] і видрукуйте в часописях тай пришліть сюди. […] Для Всіх Канадийців доброго бізнесу і гарної пшениці. Щиро здоровлю /Степан Гайдучок/ Львів, Рея 5/ІІ. [тепер вул. Севастопольська. – А. С.]».
Запис Івана Боберського (перший зверху) у “Золотій книзі жертв на український майдан у Львові”. Львів, 19 лютого 1928 р. Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові.
Приїзд Івана Боберського на декілька днів до Львова 1928 р. показав що, попри події Першої світової війни, Української національної революції 1917–1923 рр. і 1920-х рр., справа руханки (фізичної культури) і змагу (спорту), яким він присвятив у Львові стільки часу і зусиль у 1901–1914 рр. – в кращі роки свого життя, розвивалася й надалі організаціями «Сокіл-Батько» та «Пласт». Це слугувало інтересам гуртування української спільноти Галичини. Епітети «Дорогий Гість», «Дорогий Учитель», «Заслужений в нас громадянин», «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», «Шанований Гість» стали виявом глибокої пошани і визнання сучасниками особистих заслуг Івана Боберського і його внеску як у царині започаткування і розвитку української тіловиховної і спортової традиції, так і в українській справі загалом. Для українських громадських організацій Львова цей візит «Батька українського тіловиховання» мав важливе значення. Зокрема було підведено певні підсумки у дотогочасній праці та визначено напрямки подальшого розвитку українських руханково-спортових товариств.
Андрій СОВА
історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич та Ользі Свідзинській. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів), наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
„Богдан-Ігор Антонич. Молімся зорям раннім“ — лекція поета, прозаїка, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця 7 березня зібрала шанувальників глибокої творчості поета й тих, хто усвідомлює, що більше, ніж знає про Антонича багаторічний дослідник його життєвого і творчого шляху Ігор Калинець, не знає більше ніхто. Захід проходив у Музей етнографії та художнього промислу, в межах лекторію „Гордість міста“ ГО „КонтрФорс“.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Дві години — занадто мало, щоб розповісти навіть найцікавіші факти про Богдана-Ігоря Антонича. А, якщо ще зважити на глибокі знання Ігоря Калинця і бажання детально поділитися всім відомомим йому, щоб цілісно змалювати картину життя поета, то вдалося хіба запалити в слухачів цікавість. На щастя, Калинець вже видав книгу про життя молодого митця — „Знане і незнане про Антонича“, тож охочі зможуть заглибитися в це дослідження.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
У межах лекції була нагода переглянути підбірку родинних фото Богдана-Ігоря Антонича, довідатися про його навчання, яке почалося ще в ранньому дитинстві, завдяки одній сільській дівчині (ім’я її поки що не вдалося відкрити). Чимало цікавих фактів і про подальшу освіту поета: незважаючи на те, що він навчався у польськомовних середовищах, досконало володів українською мовою і, як наголосив Ігор Калинець, не написав жодного поетичного рядка польською мовою.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Під час лекції Ігоря Калинця прозвучав твір „Молитва“ (з циклу „Привітання життя“) на музику Марія Петровська (голос) та слова Б.-І. Антонича у виконанні Катерини Наймушиної, Kate Naimushyna (фортепіано). До слова, твір „Молитва“ для голосу та фортепіано Марії Петровської здобув номінації на двох престижних конкурсах: VII Міжнародному музичному конкурсі молодих композиторів ім. Івана Карабиця (Київ, 2017 р.) і ІІ Міжнародному конкурсі-фестивалі мистецтв (Свалява, 2018 р.), а композиторка стала Лауреатом ІІ ступеня в номінації „Юний композитор“ (клас композиції Мирослава Скорика).
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Цінність дослідження, яке Ігор Калинець провадить досі, в тому, що він також вивчає середовище поета, вишукує цікаві факти про життя його родини, а також коханої Ольги, з якою Антоничу не судилося одружитися. А доля цієї жінки склалася по-особливому трагічно, та ціле життя вона пам’ятала про свого коханого поета.
Лекція поета і прозаїка Ігора Калинця „Богдан-Ігор Антонич. Молімося зорям дальнім“ у рамках Лекторій “Гордість міста” ГО “КонтрФорс”
Майже детективна історія й пошуку місця поховання Богдана-Ігоря Антонича. Лектор детально, наводячи для кращого розуміння фотографії, розповів як в 60-х роках минулого століття він разом зі своїми однодумцями розшукали могилу поета на Янівському кладовищі. Ця вся інформація є також у книзі „Знане і незнане про Антонича“. До написання цієї праці Ігоря Калинця спонукнуло те, що є чимало досліджень творчості поета та не було жодної біографії, яка б правдиво, базуючись на фактах, розповідала його життєву дорогу.
Богдан-Ігор Антонич (1909 ─ 1937) ─ поет-містик, прозаїк, перекладач, літературознавець, а ще маляр, скрипаль і композитор. Писати вірші Б.-І. Антонич почав, навчаючись у гімназії в Сяноку. Продовжив, навчаючись в Університеті Яна Казимира (сьогодні ЛНУ ім. І. Франка). 1931 року вперше вийшла друком поезія Б.-І. Антонича у пластовому журналі “Вогні”. За збірку “Три перстені” 1934 року отримав нагороду львівського Товариства письменників і журналістів. “Книгу Лева” було відзначено 1936 року премією Українського Католицького Союзу. Б.-І. Антонич відійшов у “дім за зорею” у 28 років. Посмертно були видані дві його збірки “Зелена меса” та “Ротації”. Б.-І. Антонич залишається улюбленим поетом уже кількох поколінь.
Ігор Калинець ─ чільний представник “пізньошістдесятницької” генерації письменників та дисидентсько-самвидавного руху, почесний доктор ЛНУ ім. Івана Франка Офіційна сторінка. Поетичну творчість І. Калинця хронологічно поділяють на два періоди: дев’ять книг, написаних перед ув’язненням 1972 року та вісім ─ написаних під час ув’язнення та на виселенні. Відповідно було випущено два томи поезії І. Калинця ─ “Пробуджена муза” у Варшаві 1991 року та “Невольнича муза” у Балтиморі і Торонто 1991 року. Після ув’язнення замовк як поет і став “імпресаріо колишнього Ігоря Калинця”. 1994 року журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімося зорям дальнім”, написану 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці. Пише і публікує казки для дітей, готує перевидання власних поезій. Джерелами інспірацій І. Калинця є українське бароко й творчість Богдана-Ігоря Антонича і яким він був.
У вівторок, 13 березня 2018 року, о 17.00, після тривалої виставкової, але не творчої перерви, а також вперше в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7), львів’янка Ніна Буряк представить свою нову персональну виставку під назвою “Міжсезоння”.
Постер виставки Ніни Буряк під назвою “Міжсезоння”.
Для цієї виставки вона створила ряд абстрактних асоціативних живописних полотен, написаних в період зимово–весняного міжсезоння. Художницю надихав стан природи, в її розмаїтості, поетичній красі та стриманій колористичній гамі. Автор розповідає, що , як зрештою і згідно законам абстрактного живопису – вона творить, підкоряючись глибинній інтуїтивній хвилі. В цілому свій доробок вона сприймає як цілісний енергетичний потік, сугестією якого є ті чи інші настрої, дійства, атрибути та конструкції, тонко препаровані кольором та фактурою. Для такого виду творчості Ніні Буряк знадобився окрім таланту неабиякий мистецький професіоналізм і свобода, здобута роками праці на ниві образотворчого мистецтва.
Ніна Буряк
Ніна Буряк яскравий представник митців 80-их та 90-их років. Того часу художниця вела активну виставкову діяльність, як в Україні так і за кордоном, працюючи як в живописі так і у графіці. Фолькльорно – модерні традиції, в поєднанні з абстрактними композиційними елементами в її творчості мали великий успіх. ЇЇ твори зберігаються у багатьох музеях України та приватних колекціях України, Канади, США, Австрії, Бельгії, Німеччини і т. д.
У ці березневі дні Україна святкує день народження нашого славного Кобзаря. Інтернет стрічки рясніють новинами та публікаціями з шевченкіани. Фотографії Старого Львова теж не залишаються осторонь і сьогодні хочемо познайомити читачів із матеріалом про один із найстаріших на наших теренах пам’ятників Тарасу Шевченку, що встановлений у Винниках.
Про те, як проходило відкриття пам’ятника у 1913 р. можна прочитати тут. А ми зосередимось на другому “народженні” монументу, що відбулося 29 березня 1925 року, адже попередника сьогоднішнього було зруйновано поляками у 1919 році.
Газета “Діло” № 78 від 09 квітня 1925 р.
Про те, як проходило відслонення пам’ятника Тарасу Шевченку та яких зусиль довелося докласти задля можливості повторного встановлення монументу читаємо у газеті “Діло” № 78 від 9 квітня 1925 року (текст подано оригінальним).
Історія і відновлення памятника Т. Шевченка у Винниках.
За ініціятивою тодішнього голови читальні “Просвіти” нотаря Вол. Левицького в 1912 р. завязався комітет громадян Винник дня збудування памятника Шевченка. Проєкт памятника викінчив інжинір-архітект Лушпінський. Читальня “Просвіти” відступила площу під памятник а громадяне Винник зложили понад 2.000 кор., коштом яких вибудовано памятник. Відслонення відбулося в червні 1913 р. при великім здвигу народа з повітів львівського і сусідніх. Зі Львова привіз учасників окремий потяг. Були навіть заступники української краківської громади (Богдан Лепкий).
Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Винниках. 28 вересня 1913 року
В листопаді 1918 р. місцеві польські підростки за намовою, які їх сторожили, приставили драбину і молотками відбили ніс і вуха погруддя. Коли в квітні 1919 р. другим наворотом Поляки заняли Винники, тоді долотами відбито ціле лице погруддя. (Хто і під чиїм проводом, пропускаємо з огляду на цензуру. Світлини знищеного памятника переховані, як також і саме погруддя).
Ідею віднови памятника повзяло громадянство Винник 1920 р. і на віднову призначено чистий зиск з 1-го повоєнного Шевченківського концерту, який уявляв собою на тодішній час поважну суму, за яку сплачено площу “Сокола” з тим, що “Сокіл” має рівновартно причинитись до віднови памятника.
В 1924 року утворено комітет віднови, головою котрого був господар Тома Маґаляс; нове погруддя виконав артист-різьбар Коверко і 7. мая 1924 р. вніс комітет просьбу до староства на дозвіл святочно відслонити памятник в день 25. травня 1924 р. Кількакратні депутації одержали відмовну відповідь.
Відклик до воєвідства та депутація комітету під проводом п. Климкевича у воєводи була рівнож безуспішна. На закиди депутації, що воєвода не відноситься до Українців так як до Поляків, бож дав зізволення на відслонення памятника Бартоша Ґловацького з процесіями, музиками та иншими парадами і на заміти, що Винники — село чисто українське і що така поведінка викличе обурення з боку українського громадянства, воєвода давав відповідь, що він мусить числитися з “z opinią narodowości polskiej”. Обіцяв дати дозвіл щойно в осени, якщо польсько-українські відносини “поправляться” і то лише на льокальне скромне відсвяткування. Депутація не згодилася на це і заявила, що на знак протесту забє новий памятник дошками, шо дійсно негайно зроблено.
Місцевий комісар зажадав від голов комітету усунення дощок до трьох днів. Комітет відмовив жаданню комісаря та вислав депутацію до староства. Староство годилося на відслонення та лише льокальне. Комітет вніс знову подання в жовтні 1924., яке староство полагодило 28 березня 1925. дозволяючи на відслонення в розмірах обмежених без запрошування замісцевих учасників з такою програмою свята: 1. Відспівання “Заповіту” Т. Шевченка. 2) Промова о. декана Гр. Гірняка. 3) Відслонення памятника Т. Шевченка. 4) Зложення вінців місцевими українськими товариствами. За додержання умов цього дозволу і збереження спокою та публичного порядку староста зробив відповідальним комітет.
29 березня 1925 р. Повторне відкриття відновленого пам’ятника Тарасу Шевченку у Винниках (фото http://baitsar.blogspot.com/)
Дня 29. березня по богослуженню в церкві рушив величавий похід пул. Шевченка в слідуючім порядку: на чолі сокільська місцева музика, чета Сокола, відпоручники з вінцями, делєґати місцевих товариств, далі громадянство Винник. Народу було около півтора тисячки. Під памяником відспівав місцевий хор “Заповіт”, промову мав о. декан Гірняк; підчас його промови, голова комітету Т. Маґаляс відкрив погруддя Шевченка. Складано вінці: від читальні “Просвіти” Кружка УПТ, Сокола, Кооперативи та від кол. членів української армії. Місцева сокільська музика відіграла “Боже великий єдиний” а публика відспівала “Ще не вмерла Україна” розійшлися додому. Зі Львова загостив на свято голова “Просвіти” дир. М. Галущинський.
Пам’ятник Тарасу Шевченку у Винниках
Вечером тогож дня о год. 7. відбувся Шевченківський концерт. Промовляв голова місцевої чит. “Просвіти” Степан Кіяк, далі слідували вокальні точки мішаного місцевого хору під вмілою батутою діріґента п. Василя Сохора при фортепяновім супроводі п. Льва Туркевича зі Львова, який своїми двома гарно відіграними сольовими точками причинився до більшого звеличання свята.
У понеділок, 12 березня 2018 року, о 16:00 кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8) запрошує на відкриття фотовиставки Романа Метельського під назвою “Ті, що дивляться згори”, присвячену львівським маскаронам.
Маскарони оздоблюють чимало старих кам’яниць Львова. Поза часом і суєтою, непомітні для пересічних перехожих, вони вражають уяву всіх, чий погляд прискіпливо ковзає архітектурними деталями.
Первісною функцією скульптурних масок було відлякування злих духів. З плином часу їхня роль змінювалась, тож на початку ХХ століття замість гримас химерних істот львів’яни вже милувались прекрасними сецесійними обличчями, обрамленими пишними кучерями і вигадливими візерунками.
Постер фотовиставки Романа Метельського “Ті, що дивляться згори”
“Більшість перехожих їх просто не помічає, проходять повз них з опущеними головами, зануреними в буденні клопоти. Проходять і навіть не здогадуються що за ними пильнують. З фасаду кожного старого львівського будинку за нами спостерігають десятки пар очей. Очей здивованих і розгублених, добрих і злих, людських і міфічних. Очей тих, хто дивиться згори на нас. Очей львівських маскаронів”, – ділиться враженнями Роман Метельський.
В експонованій фотозбірці побачимо розмаїття, не обмежене часовими критеріями, але об’єднане авторським поглядом львовознавця Романа Метельського. Експозицію можна буде оглянути щодня впродовж березня з 10:00 до 22:00.
Музей історії релігії 7 березня став місцем, куди прийшли ті, хто розуміє значимість подвигу греко-католицького священика, місіонера, капелана УГА, громадського діяча, священномученика Омеляна Ковча. Тут відкрили експозицію „Слідами блаженного отця Омеляна“, присвячену річниці створення „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Виставка вас може зацікавити тим, що тут представлені особисті літургійні речі священика — фелон, єпитрахиль, нарукавники, пояс. Крім того, скарбничку із церкви Святого Івана Хрестителя села Коросне Львівської області, де правив отець Омелян. Також основу експозиції складають світлини з місць, де служив священик, з тематичних вечорів, зустрічей, виставок, відкриття меморіальних дошок, сімейні фотографії отця і документи, пов’язані з його життям і діяльністю.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Про самопожертву та відданість служінню людям отця Омеляна Ковча розповів Архиєпископ і Митрополит Львівський, Владика Ігор (Возьняк).
— Отець Омелян Ковч ніколи не переставав служити людям і не боявся, наражався на небезпеку. Не зламав своїх принципів, ані в тюрмі, ані в концтаборі „Майданек“ — він присвятив своє життя людям до кінця. Навіть маючи можливість вийти на волю, пообіцявши, що більше не хреститиме євреїв, — відмовився. Казав, що „після неба він бачить тут найкраще місце, де він може перебувати“.
Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Арештований нацистами за підтримку українського підпілля, допомогу євреям та публічне засудження нацистських злочинів, перебуваючи в тюрмі на Лонцького у Львові, а згодом – у концтаборі „Майданек“ (Польща), Омелян Ковч продовжував таємну тюремну практику душпастирської діяльності. Родичі та знайомі робили все можливе, щоби звільнити його. До справи долучився навіть митрополит Андрей Шептицький.
Виставка „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
— Отець Омелян Ковч є взірцем для багатьох поколінь, символом, який допоміг пережити складне ХХ століття. Сьогодні наш народ переживає непрості часи, маємо багато випробувань, тож знову шукаємо підтрики в отця Омеляна. Його віра, любов до цієї землі та до людей — незламні, — наголосила зазначила в. о. директора департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Леся Корнат.
Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський на відкритті виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Племінник Омеляна Ковча – Василь Мацелюх розповів чимало цікавих фактів про рідне село священика – Малий Любінь, а також про родину Ковча, де більшість були також священиками, а всі – патріотами, які готові були віддавати свої життя задля рідного краю.
Племінник Омеляна Ковча – Василь Мацелюх. Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Голова „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“ Михайло Костів розказав історію про те, як зародилася ідея створення братсва і як багато років продумували іяльність. Члени Товариства вже відвідали місця, де побував Омелян Ковч. Малий Любінь, Космач, Перемишляни, Коростень. А наприкінці березня планють провідати останнє місце перебування священика – в концтаборі Майданек.
Голова „Братства імені блаженного священномученика Омеляна Ковча“ Михайло Костів. Відкриття виставки „Слідами блаженного отця Омеляна“. Музеї історії релігії
Виставка „Слідами блаженного отця Омеляна“ у Музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) триватиме до 16 квітня.
Завтра, 9 березня 2018 року, о 12.00 на площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку понад 1 000 учасників хорів області виконають «Заповіт». Опісля відбудеться покладання квітів до пам’ятника у супроводі «Думи мої, думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий».
О 12:20 на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченкові відбудеться конкурс двійників славетного Кобзаря, заявки на на участь якому подали 17 претендентів.
О 18.00 год – мистецький проект «Цвіт» у Львівському національному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Керівник проекту – Наталія Половинка.
Окрім того, у районах області вcтановлять рекорд наймасштабнішого виконання «Заповіту» біля пам’ятників Тараса Шевченку. Всього на Львівщині – 196 пам’ятників.
Сьогодні ми завершуємо розповідь Івана Матковського про славний герб роду Шептицьких, про його походження і про власників, яку розпочали в першій частині і продовжили минулого тижня у другій.
З XV століття Шептицьких щораз більше згадують у різноманітних документах. Можна вже стверджувати про можливість ґрунтовно дослідити рід. Не таємниця, що такі дослідження проводилися істориками.
Одне з найбільш достовірних опрацювань документів та їх опис належать дрогобицькому науковцеві Ігорю Смутку. Стаття «Родовід Шептицьких за матеріалами перемишльських гродських і земських актів XVI — першої половини XVIII століття» [опублікована в: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2011. — Вип. 20. Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. — С. 592–602], найповніше серед інших інформує про представників роду, особливо у XV столітті.
Слід згадати також про цитовану вже працю Теодора Жихлінського «Złota księga szlachty polskiej», а також п’ятитомник Адама Амількара-Косінського «Przewodnik heraldyczny: monografie kilku dziesięciu znakomitych rodzin, spis rodzin senatorskich i tytuły honorowe posiadających», який вийшов у Кракові 1877 року. У працях Теодора Жихлінського та Адама Амількара-Косінського є генеалогічні таблиці роду, які дають, на перший погляд, інформацію про всі покоління Шептицьких від Федора з Шептич, який 12 квітня 1469 року довів у перемишльському земському суді своє шляхетство [Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. K. Liske, A. Prochaska, W. Hejnosz. (AGZ). — Львів, 1903. — T. 18. — № 17], до початку ХХ століття. Однак історик Ігор Смуток знаходить невідповідності опублікованих генеалогічних дерев та доповнює у згаданій статті родинну історію багатьма іменами та документами. Слід згадати про ще кілька історичних досліджень. Одне з них опубліковане на початку ХХ століття українським греко-католицьким священиком та науковцем Іваном Рудовичем [Іван Рудович, Епископы Шептицки. — Богословский вестник. — (Львов), 1901. — № 1. — С. 24-35; № 2. — С. 102–134; № 3. — С. 184–192; № 4. — С. 238–248; № 5. – С. 289-305; 1902. — № 1. — С.26–59; № 2. — С. 233–250; № 4. — С. 338–347]. Інше — авторства українського історика Івана Шпитковського, опубліковане у 30-х роках ХХ століття у часописі «Богословія» [Іван Шпитковський, Рід і герб Шептицьких // Богословія. — 1933. — Т. 11; 1934. — Т. 12, кн. 1, 2—3, 4; 1935. — Т. 13, кн. 1, 2—3, 4.].
Адам Амількар-Косінський «Przewodnik heraldyczny: monografie kilku dziesięciu znakomitych rodzin, spis rodzin senatorskich i tytuły honorowe posiadających»
Як було сказано, один із ранніх представників роду Шептицьких — Федір з Шептич. У справі про підтвердження його шляхетства 1469 року є надзвичайно важлива інформація. Документи передають його родовий знак, який виглядає так: «luna cum duobus stelli». Тобто йдеться про герб Сас. Федір подає також родовий знак матері: «ex clenodio matris babatum cum cruce», тобто підкова з хрестом [AGZ. — XVIII. — С; на цей факт також звертає увагу польський історик Кшиштоф Шопка у статті «Historyczne początki rodu Szeptyckich» // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. Andrzeja Zięby, Kraków. — 1994. — С. 11–16]. Цей герб називається Побуг. Як відомо, Шептицькі з XVI століття ідентифікувалися серед шляхти власним гербом, що є варіантом герба Побуг. Цей факт значною мірою підтверджує інформацію про походження роду Шептицьких з числа Драго-Сасів.
Герб Побуг, у свою чергу, був варіантом герба Яструбець (польською Ястшембєц). Як стверджує видання 1887 року під назвою «O heraldyce polskiej» [Станіслав граф Мірошевський, «O heraldyce polskiej». — Краків, 1887 р. — 80 с.], рід герба Побуг був гілкою роду герба Яструбець. Побужанам було визначено у Середньовіччі завдання, яке полягало у створенні оборонної лінії вздовж річки Буг. Звідси і назва — по Буг, тобто Побуг. Як вже йшлося, цей рід не мав жодного стосунку до історії русинів-українців. Серед них представники роду Побуг з’являються у козацькі часи. Найбільш відомим є козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний герба Побуг, зять Богдана Хмельницького полковник Іван Нечай герба Нечай (варіант герба Побуг), а знаний Іван Богун належав до роду Яструбець.
Людовик Виростек «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej» (http://kpbc.umk.pl/)
Достеменно невідомо, за яких обставин і коли рід Шептицьких перестав ідентифікуватись з гербом Сас і отримав право вживати власного герба. 1531 року Михайло з Шептич зрікся своїх прав на материнські маєтки у с. Висоцько на користь Дмитра Думки та Івашка Вериги Височанських герба Сас [ЦДІА України у м. Львові. — Ф. 14. — Оп. 1. —Спр. 262. — С. 826–827]. Документи не вказують, ким були згадані Височанські Шептицьким і до якого герба належали. Про герб Височанських і їх належність до герба Сас дізнаємось із пізніших джерел. Однак можна припустити, що такі близькі відносини зумовлені належністю до роду Драго-Сасів. Невідомо також і походження Височанських. Людовик Виростек у праці «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej» припускає, що це могли бути нащадки волоського воєводи Джуржа, який 1377 року отримав від Владислава Ягайла Ступницю і Новошичі і започаткував рід Ступницьких [Про Ступницьких, посилаючись на документ: ZDM. — Т. IV. — № 1037, пише Ігор Смуток: Родовий склад шляхти Перемишльської землі у XV–початку XVII ст. // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Т. V. — С. 113]. Височанські розподілили землі між собою по-братськи. Внуки Івашка Вериги Височанського залишились у старому селі, тобто Висоцьку (antiqua villa SuperiorVyssoczkye), а внуки Дмитра (Думки) Височанського отримали землі на «потоці» Матків (nowa villa supertorrentem Mathkuph), де заснували поселення [ЦДІА України у м. Львові. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 262. — С. 826–827]. Відтоді ця гілка Височанських почала значитись в документах як Матковські.
Надані акти на маєтки Комарницьких, Височанських та Турецьких не збереглися — вони знищені пожежею 1498 року у Самборі під час турецького нападу на Галичину. 1505 року польський король Олександр Ягеллончик, спираючись на свідчення спеціально скликаної для з’ясування справи комісії, затвердив права на земельні володіння згаданим родам [Kazimierz Dziwik, Katalog dokumentów pergamentowych Biblioteki PAN w Krakowie. —Вроцлав-Варшава-Краків, 1966. —Ч. 1. —№ 131; ЦДІАЛ. — Ф.13. — Оп.1. — Спр.286. — С.42]. Коли і ким були видані попередні документи, а також кому, залишається таємницею. Тому є ймовірність, що Думка Височанський або був родичем Михайлу Шептицькому з материнського боку, або в його походженні виявилися споріднені гілки Драго-Сасів.
Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl
З цього століття зберігся ще один важливий документ. Зокрема 1552 року король Сигізмунд ІІ Август підтверджує право на маєтки Шептицьких, які вони набули в часи князювання Лева Даниловича та підтверджує право належності до шляхти, визнаючи походження роду благородним [Олег Купчинський, Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 491–497, 828–831, 871– 875]. Згадані права були підтвердженні Яцкові vel Гіацинтові Шептицькому. Він вважається протопластом братів Шептицьких, діяльність якиху першій половині ХХ століття є предметом нашого дослідження. Яцек vel Гіацинт Шептицький ідентифікував себе власним гербом, званим герб Шептицький. Про належність Шептицьких до герба Сас також свідчить те, що частина представників інших гілок ідентифікується власне цим гербом, і це підтверджують гербівники.
Шимон Окольський
Один з перших описів герба Шептицьких знаходимо у гербовнику Шимона Окольського герба Равич під назвою «Orbis Polonus», виданий у трьох томах у 1641–1643 рр. На 181-ій сторінці автор описує герб, стверджуючи, що це варіант герба Побуг. З родинного герба Сас Шептицькі залишили стрілу, яку додали до Побугу, і отримали право на власний герб, названий Шептицьким. Окольський зазначає, що цим гербом послуговується Петро Шептицький. Це онук згаданого Яцка vel Гіацинта, а також з документів він відомий, як електор короля Владислава IV Вази (1595–1648). Інші онуки Яцка: Миколай, гусарський полковник короля Сигізмунда ІІІ(1596–1632); Павло — королівський поручник, Олександр — мечник перемиський, Станіслав — королівський обозний [Теодор Жихлінський, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik V.— Познань, 1883.—Tablice genealogiczne (Szeptyccy)]. Різні чиновницькі та військові посади займали і наступні покоління Шептицьких.
Важко стверджувати, що всі представники роду належали у XVI столітті до східного обряду та ідентифікувались як православні. Першим відомим православним церковним діячем став Варлаам Шептицький, син Захарії Шептицького, перемиського мечника і судді. В історії він відомий тим, що завдяки його зусиллям 1700 року була підписана Унія між Львівською та Перемиською православними єпархіями й Ватиканом.
Єронім Антоній Шептицький герба Власного (пол. Hieronim Antoni Szeptycki; 17 травня 1700 — 9 серпня 1773) — римо-католицький релігійний діяч, єпископ-помічник Луцький у 1739—1759 роках, єпископ Плоцької дієцезії від 24 вересня 1759 до 9 серпня 1773 року.
В цей же час його племінник Єронім Антоній Шептицький герба власного був римо-католицьким єпископом. Як простежується з генеалогічного дерева, опублікованого Теодором Жихлінським, окрім знаних представників роду єпископів Варлаама, Атаназія та Леона Шептицьких, а також Лаврівського архімандрита Никифора, переважна більшість Шептицьких були православними, а пізніше греко-католиками.
о. Климентій Шептицький
Безсумнівним є факт походження Шептицьких з роду Драго-Сас. Православна традиція, поширена між волохами, прижилася у Галичині та пізніше тривала як традиція Галицько-Волинського князівства. Частина роду герба Сас, вірогідно, була на службі короля Данила Галицького і його сина Лева. Серед них могли бути також і протопласти роду Шептицьких. Один з аргументів, чому такі родини герба Сас, як Гординські і Кульчицькі залишились православними, а пізніше греко-католиками, була якраз ця пам’ять про присутність в історії руської держави,і ця присутність підтверджувалась документами про надання маєтків Левом Галицьким. Що стосується роду Шептицьких, то марно визначати, чи були вони русинами-українцями, чи волохами, чи поляками. Важливим є те, ким вони себе вважали. Це чітко виявиться пізніше у житті та діяльності о. Климентія (Казимира графа Шептицького) — до 1911 року поляка, а згодом видатного українського церковного діяча.
Галицька образотворча Шевченкіана бере свій початок у творчості К. Устияновича, І. Труша, Ю. Панкевича,О. Новаківського, О. Кульчицької, О. Куриласа, І. Косинина, Л. Геца. Ці митці відтворили у своїх працях художній образ геніального сина української землі в добу національного відродження перших десятиліть XX століття.
Предметом нашої розповіді є Шевченкіана визначної української художниці Олени Кульчицької (1877-1967), яка нині зберігається серед інших творів у фондах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і поступила 1967 року як посмертна спадщина художниці. До постаті великого Кобзаря Олена Кульчицька зверталася неодноразово: створила низку станкових графічних творів, найвизначнішим серед них є портрет Т.Шевченка у техніці ксилографії, ілюструвала його поезії, а також виконала малюнки, які ілюстрували ті чи інші епізоди із життя поета, про які він писав у відомій автобіографії 1860 року. У творчому доробку художниці є і декілька олійних творів на шевченківську тематику, над якими вона працювала у 1930-тих рр.
Олена Кульчицька. Автопортрет. Олія. 1917
Декілька чинників зумовили появу Шевченкіани у творчості Олени Кульчицької. Безперечно, це велич постаті самого Шевченка. Ми не можемо однозначно стверджувати, що до відродження техніки офорту, непопулярної на той час, Олена Кульчицька вдалася саме під впливом офортів Тараса Шевченка. Але те, що після Т.Шевченка та А.Жемчужникова О.Кульчицька на початку ХХ століття одна з перших звернулася до офорту, відновила цю техніку та сповна виявила багатство її виражальних засобів, є підставою вважати її послідовницею Шевченка-офортиста. Таку ж думку висловила і відомий мистецтвознавець Л. Волошин у статті «Олена Кульчицька – майстер українського офорту». Більше того, художниця не тільки оволоділа усіма видами офорту, а й привнесла в український естамп початку ХХ століття нові ідеї та способи графічного вислову, випрацювала свою самобутню стилістику. Олена Кульчицька, по суті, продовжила започатковану Шевченком серію офортів «Живописна Україна», створивши графічні цикли, що відображали широку панораму життя українського суспільства Галичини першої половини XX століття.
Олена Кульчицька безмежно любила і цінувала українську народну культуру, що було підґрунтям її власного творчого стилю. Своє захоплення вона втілила у сотнях акварельних малюнків, графічних творів, де зафіксувала і зберегла для історії унікальні пам’ятки церковного будівництва, народного одягу, побуту та звичаїв свого народу. У цій царині художниця продовжила починання Шевченка, який, працюючи рисувальником Київської комісії для розбору старих актів, замалював старовинні пам’ятки козацької доби.
Олена Кульчицька. Шевченко-вчитель. 1914р. Папір, лінорит
Вперше до образу поета О. Кульчицька звертається 1914 року у чорно-білому лінориті «Шевченко-вчитель», відтворивши його у народному вбранні, у високій смушковій шапці, на умовно трактованій горі з книгою у руці (як Мойсей тримає скрижалі). Біля підніжжя гори сидить молода українка, обличчям звернена до поета. Уже в самій композиції закладено ідею біблійного трактування постаті Кобзаря як пророка української нації, на що вказують і такі елементи як книга, гора, на якій сидить Кобзар, постать жінки навколішках. Є припущення, що гравюру було створено до 100-річного ювілею Шевченка, який широко святкували у Галичині 1914 року.
Олена Кульчицька. «Свято Шевченка». Ілюстрація до дитячої читанки. Папір, олівець.
До цього часу належить і рисунок «Свято Шевченка», який художниця підготувала для дитячої читанки. Його виконано тонкою контурною сецесійною лінією у поєднанні з аквареллю. На ньому бачимо дві групки дітей, які натхненно співають, стоячи обабіч увінчаного лавровим вінком портрета Т. Шевченка. Твір поступив до НМЛ 1940 року після реорганізації музею НТШ і репродукується вперше.
Визначним явищем в історії української новітньої графіки був і цикл гравюр Олени Кульчицької «Портрети українських письменників», куди входять понад вісімнадцять зображень світочів українського письменства. Серед них Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, В.Стефаник, Н. Кобринська, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий та ін. Цикл відображає громадянську позицію художниці, зрілість і глибину її світогляду. Працювала над ним О. Кульчицька упродовж 1920 року, деякі гравюри створено у другій половині 30-х років. Стилістично наближені до народної гравюри, ці твори спочатку в естампах, а згодом у репродукції були дуже популярними серед різних верств галицького суспільства. З цього приводу Л.Федорович-Малицька (Дарія Віконська) зазначає у статті «Дереворити Олени Кульчицької»: «Під оглядом артистичного виконання як і етнічно-національного змісту вони високо вартні і гідні стати окрасою кождої української хати».
Олена Кульчицька. Портрет Шевченка. 1920-ті рр. Папір, дереворит
Чорно-білий дереворит «Портрет Тараса Шевченка» Олена Кульчицька створила на основі прижиттєвої фотографії поета, зробленої у фотоательє І.Досса 1858 року. Більшу половину графічного аркуша займає погруддя Кобзаря у чорному сюртуці, обличчя його звернене до глядача, з виразним, навіть дещо суворим поглядом з-під брів. Під зображенням шрифтом, стилізованим під народний, вигравіровано цитату із його «Подражанія 11 псалму» та роки народження й смерті:
…Возвеличу
Малих отсих рабів німих,
А на сторожі коло їх –
Поставлю слово
Графічне виокремлення в цій цитаті «слова» теж вказує на біблійне трактування іконографії поета як пророка української нації (прочитується аналогія із Святою Євангелією від Івана: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово»). Композиція деревориту «Портрет Тараса Шевченка» проста й лаконічна, окремі її елементи (площинно-декоративна форма, її конкретність та виразність, тверда лінія, чорна рамка, що обрамляє композицію, шрифт, стилізований під шрифти на давніх українських гравюрах, написи) вказують на творче переосмислення багатющої національної образотворчої традиції, а також стилістику народного мистецтва. Графічні твори художниці того часу, які вона об’єднала у великі графічні цикли – «Українські Січові Стрільці (1914-1915)» (1915), «З історії княжих часів» (1918) та «Портрети українських письменників»(1920), засвідчили появу в українському мистецтві нового, яскравого явища – графічного стилю Кульчицької.
Олена Кульчицька. Ілюстрація до вірша Тараса Шевченка для часопису «Світ дитини».
Маловідома сторінка творчості Кульчицької – це шевченківська тема, пов’язана з її співпрацею з дитячим часописом «Світ дитини», який виходив з 1919 до 1939 року у Львові. Його незмінним видавцем і редактором був Михайло Таранько, який залучив до художнього оформлення кращі мистецькі сили тогочасної Галичини. Першим митцем, до якого звернувся М. Таранько, була Кульчицька, яка оздобила часопис своїми рисунками. На той час художниця була вже відома завдяки своїм ілюстраціям до найнеобхідніших дитячих книжок – букварів, читанок для народних шкіл, художнім оформленням серії «Нашим найменшим» та «Читаночки української дитини», що виходили за сприяння А. Крушельницького і були для маленьких українців-галичан енциклопедією народного життя. На пропозицію М. Таранька художниця виконала заставки, кінцівки та численні ілюстрації до перших випусків часопису 1919 року. Із 1920 року часопис започаткував важливу сторінку, присвячену Шевченкові. Це, власне, і був початок Шевченкіани на сторінках галицької преси, хоча у цьому контексті треба принагідно згадати про одну із перших ластівок: ілюстрацію на шевченківську тему з обкладинки часопису «Ілюстрована Україна», яку виконав у 1913 р. талановитий художник І. Косинин до 52-х роковин від смерті поета. У числі 9 «Світу дитини» за 1920 р. вперше було вміщено розповіді про Кобзаря під рубрикою «Дідусева казка». Для цієї рубрики О.Кульчицька підготувала малюнок «Шевченко у дяка Богорського», який ілюструє один із епізодів автобіографії поета, а також два штрихові рисунки до його поезій – «Давно те минуло, як мала дитина…»; «Давно те діялось! Ще в школі…».
Олена Кульчицька. Гамалія. 1930-ті рр. Папір, дереворит
Наступного, 1921 року, у числі 5-6 «Світу дитини» на першій сторінці було вміщено репродукцію гравюри О. Кульчицької «Портрет Тараса Шевченка» та інші малюнки, а саме «Тарас пасе вівці» (теж ілюстрація до епізоду із «Автобіографії» поета), ілюстрацію до вірша «І досі сниться» та малюнок могили поета із хрестом, який супроводжував текст «Заповіту».
Олена Кульчицька. Дніпрові хвилі. 1936 р. Картон, олія.
Відомі також і дві станкові гравюри О. Кульчицької за мотивами поезій Тараса Шевченка – це дереворит «Дніпрові хвилі» (інша назва «Гамалія») (1936) та кольорова ліногравюра «Катерина» (1942). Дереворит «Дніпрові хвилі», виконаний тонким білим, майже сріблястим штрихом на чорному тлі, в манері, притаманній художниці того періоду. Експресивний, виразний рисунок вдало передає могутній рух людських фігур, пластично окреслює постать Гамалії. У другій половині 1930-х рр. художниця продовжує розвивати тему козацького походу та образ Гамалії в олійних картинах «Галера на морі», «Козаки на чайках», «Дніпрові хвилі» (1936).
Олена Кульчицька. Козаки на чайках. 1936 р. Картон, олія
Востаннє художниця звернулася до поетового слова 1942 року в кольоровому лінориті «Катерина», створивши глибоко психологічний образ скривдженої жінки-селянки, яка йде у широкий світ, притуливши до грудей дитину. Композиція гравюри передає душевний стан Катерини, її самотність і приреченість. Можливо, це і збіг, що О. Кульчицька звернулася до теми Катерини 1942 року, але якщо зважити на те, що тоді на зміну одним окупантам прийшли інші, на те, що Україна була зруйнована, сплюндрована, зневажена, що тисячі її кращих синів і дочок гинули у боротьбі за волю і незалежність свого народу, цей збіг не можна вважати випадковим. Хоча, з іншого боку, в історичній перспективі, не завжди варто образ Катерини ототожнювати з Україною.
Олена Кульчицька. Катерина. 1942 р. Папір, кольоровий лінорит.
Шевченкіана О. Кульчицької – це теж згадка про поета незлим тихим словом. Олена Кульчицька не так часто зверталася до творчості Тараса Шевченка, але своєю творчістю вона засвідчила свою відданість духовним заповітам поета, підтвердила те, що галицькі українці завжди сприймали Шевченка як пророка і борця. Державна премія Т. Шевченка, якою її нагородили у березні 1967 року (що стало відомо у день її смерті), було справедливою оцінкою її п’ятдесятирічного служіння народові на ниві українського мистецтва.
Любов КОСТЬ завідувач Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького)
Джерела:
Волошин Л.В. Олена Кульчицька – майстер українського офорту / Любов Волошин // Образотворче мистецтвою. – Київ. – 1992. – Ч.6. – С.23-26
Трохи більше, як за тиждень, 16 березня 2018 року, до Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької завітає Литовський театр із виставою „Борис Годунов“ (за однойменною п’єсою Олександра Пушкіна), відомого режисера Еймунтаса Някрошюса.
Є кілька причин, чому варто подивитися цю виставу?
Перш за все, дійство розгортатиметься на тлі сучасних подій. Забудьте про акторів у давніх костюмах – усі вони не надто відрізнятимуться від нас із вами. Це постановка у сучасній інтерпретації, яка буде зрозуміла всім: і тим, хто пережив розвал Радянського Союзу, і тим, хто знає кризу становлення влади та боротьбу за місце на світовому “троні”.
Народний артист України Григорій Шумейко та Народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Козак
Як наголосив Народний артист України Григорій Шумейко, достатньо лише імені режисера — .Еймунтаса Някрошюса — щоб зрозуміти: вистава буде мега високого рівня. Адже його недаремно називають “генієм сцени” та “філософом сценічного простору”. Тож і класичний твір цей режисер зумів перетворити на витвір, де кожна сцена — безмір всесвіту, який прагнеш збагнути і відчитати.
Народний артист України Григорій Шумейко
Народний артист України Богдан Козак підкреслив, що інтерпретації режисера Еймунтаса Някрошюса — це шекспірівська хроніка, де не мають значення ані костюми, ані декорації. Адже „Борис Годунов“ у його інтерпретацції — це хроніка подій сучасності.
Народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Козак
Родзинкою постановки буде й те, що вона проходитиме литовською мовою (кожен глядач отримає радіогід для синхронного перекладу).
Актори Театру імені Марії Заньковецької закликали прийти поціновувачів творчості, яка залишає добрий післясмак, змушує задумуватися і переосмислити звиклі речі. А також, щоб відкрити для себе гру литовських акторів.
Наступної неділі, 11 березня 2018 року на сцені Львівської обласної філармонії відбудуться два концерти “Шевченко Revolution”. Початок концертів о 16.00 та 18.30. Вартість квитків становить від 100 до 300 гривень.
“Шевченко Revolution” – це сучасний і важливий концерт, на якому вартує побувати усією родиною, щоб багато зрозуміти про нього і, можливо, щось про себе.
Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, найкращі солісти Львівської опери – Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Микола Кортуняк, неперевершена оперна діва Софія Соловій, неймовірна Оксана Муха, “Rock Orchestra” та інші – про сучасні і позачасові вірші Шевченка! Від класики до неокласики та року – це новий проект капели «Дударика» «Шевченко Revolution».
Постер концерту “Шевченко Revolution”
«Навіть не уявляв, якою пластичною може бути музика у синергії з віршами Шевченка. «Садок вишневий» цього разу опинився в Тіролії, до «Зоре моя, вечірняя» акомпонує Бетовен, «Якби з ким сісти хліба з‘їсти» в бостонському блюз-кафе, «Чи буду жить я на Україні, чи ні» – у R&B районах Нью Йорку, і, звичайно, Лисенкові постромантичні елегії. Чи не сучасник той Шевченко? Приходьте, посмакуємо разом!», – розповідає автор ідеї та аранжувань Дмитро Кацал.
https://youtu.be/JcPBZFI51lc
Автори проекту попереджають, що починається «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION» на сцені, потім у головах, а закінчується зміною в середині країни!
Шлях до пізнання Шевченка у кожного свій. Мабуть, у більшості людей він починається у сім’ї, від батьків, які вже у ранньому віці закладають своїм дітям підвалини поглядів на життя, природу, суспільство…У Соломії Крушельницької дорога до Шевченка теж розпочалася з рідного дому, народної пісні, подільської природи…
Тарас Шевченко (1814-1861)
У родині Крушельницьких “Кобзар” Тараса Шевченка був у особливому пошануванні, тут його не лише читали, знали напам’ять – він впливав на формування світогляду дітей. Тому й закономірно, що з юних літ Соломія Крушельницька була знайома з творчістю поета і впродовж усього життя популяризувала її. “З “Кобзарем” Шевченка Соломія не розлучалася”, – згадувала у спогадах сестра співачки Олена. У листі з Мілану до Михайла Павлика, який періодично надсилав молодій співачці літературу, писала, що “Кобзар“ має, а “за “Офорти Шевченка” красненько Вам дякую, ладні се речі…”.
Микола Лисенко (1842-1912) – класик української музичної культури, композитор, чиї солоспіви були в репертуарі Соломії Крушельницької впродовж усієї концертної діяльності.
Символічним є те, що своє перше серйозне “хрещення” у співі юна Соломія Крушельницька отримала у 1883 р., виконавши солоспів М. Лисенка до слів Т. Шевченка “На вгороді коло броду” на концерті, що відбувся у Тернополі на честь Кобзаря.
На початку свого творчого шляху студентка консерваторії Галицького музичного товариства Соломія Крушельницька стає членом Товариства “Львівський Боян”, на концертах якого завжди звучали твори українських композиторів, зокрема до текстів Тараса Шевченка.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Кімната “Біла. Дитячі й юнацькі роки Соломії Крушельницької”
Як членкиня Товариства “Львівський Боян” Соломія Крушельницька – активна учасниця Шевченківських концертів, про що засвідчують повідомлення часопису “Діло” за 1892-1897 рр. У репертуарі Соломії Крушельницької було 14 вокальних твори українських композиторів на вірші Тараса Шевченка. Серед них найбільш чисельно представлені композиції Миколи Лисенка, а саме: “Зацвіла в долині червона калина”, “І багата я, і вродлива я”, “Нащо мені чорні брови”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой одна я, одна”, “Садок вишневий коло хати”, “Якби мені, мамо, намисто”, “На вгороді коло броду”, “Ой у полі могила”, “Туман, туман долиною”.
На жаль, з-поміж фонозаписів Великої співачки на сьогодні нам не відомий жодний на текст Т. Шевченка
Соломія Крушельницька, 1920-і рр.
Сучасники співачки вважали, що вокальна інтерпретація С. Крушельницької найкраще виражає красу поезії Шевченка і музики. Лисенка. Василь Барвінський у спогадах про Соломію Крушельницьку писав, що завдяки своїм вокальним принципам та свідомій патріотичній позиції “… могла співачка осягнути виконням тих, на перший погляд, скромних і не на зовні ефектовних для виконавця, зате так багатих і теплих в усій широкій скалі почувань української душі – солоспівів М. Лисенка до Шевченкового “Кобзаря” – ту найкращу, сміло можна сказати, ідеально-досконалу традицію виконання творів Лисенкової музи!”
Знаменно, що у той час артистка популяризувала творчість Кобзаря не тільки на концертах, а й на дружніх вечірках, і не лише у рідній Галичині, а й у царській Росії, де Шевченкове слово було заборонене. Яскравим свідченням цього є період виступів С. Крушельницької в Одесі (зимовий сезон 1896-1897 рр.), під час якого її часто запрошували родини місцевих українців. Про одну таку зустріч залишила свій спогад сестра співачки Олена Охримович: “На вечорі мали читати вірші Шевченка. Як ми там прийшли, було там богато гостей, тамошніх українців. Перед читанням віршів Шевченка, позаслонювали закриті вікна і закрили щільно двері. Нас це дуже здивувало… В гостях Соломія співала української пісні головно Лисенка та інших композиторів до слів
У силу певних обставин артистка не могла часто приїжджати на батьківщину. Проте кожен її приїзд був позначений участю в концертах на честь Т. Шевченка. “…хочу, щоби мені прислала яку нову музику Лисенка, бо, зачуваю, хотять, щоби я співала на концерті Шевченковім, то хотіла би щось нового дати пізнати нашій публіці”, — писала співачка М. Павлику у листі від 4 квітня 1894р. з Мілану. На знак підтвердження своєї участі у національному святі С. Крушельницька коротка відписувала організаторам концертів: “Приїду своїм коштом і буду співати на святі Шевченка”.
Повідомлення в американській пресі про Шевченківський концерт в Пітсбурзі, 1928 р.
У січні-травні 1928 року під час турне містами США та Канади Соломія Крушельницька, окрім заздалегідь запланованих сольних концертів, взяла участь у Шевченківських святкуваннях у Філадельфії, Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку, Пітсбурзі, Клівленді, Чикаго, Детройті. Місцева українська преса, зазначала, що вона “радо співає на кожному обході в пам’ять Тараса Шевченка, хоч би в найменшій громаді і найменшій салі”.
Соломія Крушельницька з учасниками Шевченківського концерту в Детройті, 8 квітня 1928 року
В англомовній та україномовній періодиці публікувалися відгуки на цикл концертів, присвячених 67-ій річниці пам’яті Тараса Шевченка. Соломія Крушельницька своїми виступами у США та Канаді не лише віддала належну шану Генієві України, але також прилучилася, – як писала преса, – “до здвигнення Йому пам’ятника на вільній американській землі.” Адже, частина доходу з усіх Шевченківських заходів призначалася на спорудження пам’ятника Кобзареві у Йью-Йорку.
Соломія Крушельницька, 1946 р.
Символічно, що у програмі одного з останніх концертів професора Львівської консерваторії Соломії Крушельницької (8 червня 1946 р.) також звучав солоспів до слів Тараса Шевченка “Якби мені, мамо, намисто” М. Лисенка.
Натхненна музою великого Кобзаря, Соломія Крушельницька впродовж усього життя на високому професійному рівні репрезентувала і популяризувала музичну культуру свого народу в широкому світі, зробивши неоціненний внесок у духовну скарбницю усього людства.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
В четвер, 8 березня 2018 року, о 16.00 у Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбудеться лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм” (до 130-ліття від дня народження композитора).
Композитор і піаніст Василь Барвінський
Під час концерту, на експозиції музею Олекси Новаківського (1872 – 1935), традиції українського модернізму крізь призму творчості визначного українського композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) висвітлюватиме музикознавець, кандидат мистецтвознавства, Ph.D, Лілія Назар-Шевчук.
Олека Новаківський в робітні
В оправі малярських артефактів самобутнього українського художника-експресіоніста і педагога Олекси Новаківського, приятеля Василя Барвінського, звучатимуть романси на слова українських поетів Богдана Лепкого (1872 – 1941), Григорія Косинки (1899 – 1934), Тараса Шевченка (1814 – 1861), Лесі Українки (1871 – 1913), Івана Франка (1856 – 1916) а також знамениті фортепіанні Прелюдії, серед яких нещодавно віднайдені.
Василь Барвінський і Богдан Лепкий на приходстві у о. Петра Смика. Жовчів, 1933 рік.
Музичні твори видатного композитора і педагога Василя Барвінського виконають блискучі львівські музиканти, заслужені артисти України : Наталія Дитюк (сопрано), Оксана Рапіта (фортепіано), Мирослав Драган (фортепіано) та юна музикантка учениця 11-го класу ЛССМШІ ім.С. Крушельницької Анна-Марія Флуд (віолончель), партія фортепіано – Тарас Серемуля.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
