У центрі Львова просто неба на площі Музейній проходить VIII щорічний «Фестиваль Писанок». На спеціальних стендах представлено Галерею писанок – 65 півметрових писанок, та сім метрових, повідомляє Zik .
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
Тут можна побачити різні писанки – присвячені Тарасу Шевченку, львівському трамваю (відсилає нас до пісні «Піккардійської Терції»), з абстрактними мотивами та традиційні, геометричним розписом.
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» має на меті представити писанку не лише як традиційний Великодній символ, але й як Art-об’єкт. Щороку Фестиваль Писанок долучає до створення великодньої атмосфери нових митців, як аматорів, так і професіоналів.
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
«Фестиваль Писанок» триватиме до 15 квітня. У Галереї писанок поряд із експозицією діятиме і Великодня арт-майстерня, де відбуватимуться цікаві майстер-класи: з декорування вербових гілочок, з розпису писанок, зі створення великодніх свічок ручної роботи та ляльки-мотанки.
«Фестиваль Писанок» у Львові. Фото: Юра Мартинович
Також у рамках Фестивалю Писанок діє благодійний проект «Добра Справа», у рамках якого збирають кошти для тих, хто справді цього потребує.
У квітні 1943 року в газеті “Львівські вісті” було опубліковано побажання українцям Митрополита Андрея Шептицького з нагоди Великодніх свят. Пройшло 75 років, але читаючи ці рядки мимоволі задумуєшся про те, що ці настанови і сьогодні, в сучасній Україні для нас є надзвичайно актуальними.
Тож, напередодні Світлого Свята Воскресіння Христового пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова відчути, зрозуміти та постаратися втілити у життя мудрі слова Митрополита (стиль та орфографію публікації подано оригінальними).
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Високоповажаний Пане Редакторе! Просите мене про статтю до святочних чисел „Львівських Вістей” і „Рідної Землі”.
Христос Воскрес! Поштівка видавництва “Українська преса” у Львові, 1938 рік, малюнок професора Осипа Куриласа. З колеції Юрій Завербного
В обставинах, які переживаю тих кілька днів перед святами, це просто неможливе написати щось приличного. Тому вибачайте за ту відмову, яку я хотів би по змозі зробити якнайчемнішою. Але з другого боку мушу признати, Ваше бажання представляється і мені як пропозиція з багатьох оглядів дуже бажана. Бо ніколи більше, як у воєнних часах, в яких живемо, не треба людині зичливости людей так, як тепер. А на зичливість можна заслужити тільки сердечною зичливістю із свого боку. В часі війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджуються такі небувалі кількості непорозумінь, спорів, ворожнечі, часом навіть і ненависти, шо не пізнається цього світу і людей, яких зналося добре ще кілька літ тому. Люди діляться, всюди собою зайняті, не мають часу для ближнього, не мають з чого дати йому хоч добре слово, усі стали нервові, роздражнення нервів прибирає форми неврастенії, істерії і суспільне, чи може радше товариське, життя стає подібне до того принціпіяльного „bellum omnium contra omnes“ Гоббеса, наслідком чого проста зичливість і христіянська любов ближнього стає товаром дуже рідким, дорожчим від масла чи сала. При цих обставинах пропозиція, яким небудь способом дістати хоч кіло того рідкого товару і дістати його дешево, то пропозиція, якою погордити не можна. Тому приймаю Вашу пропозицію і пишу, як бажаєте, коротше чи довше письмо для читачів „Львівських Вістей” і „Рідної Землі” яке, очевидно, мусить закінчитися більш-менш стереотипними святочними побажаннями. Річ тільки в тому, щоб вони вийшли не надто стереотипні і не були виявом мізантропії ані песимізму, а були радше старосвітською зичливістю до людей, бажанням заслужити на таку саму зичливість.
Листівка Христос воскрес. Видавництво “Русалка”, Львів до 1939 р.
До читачів „Львівських Вістей” сказав би я таке: Горі іміем серця, не піддаваймося зневірі і природній в часі війни знеохоті до світу і до людей, радше з християнським довір’ям до батьківської опіки Божого Провидіння будьмо пересвідчені, що все скінчиться добром, не тільки для наших установ, для родин, для міст і сіл, але й для цілого народу, тут і там. Без сумніву, маємо всі важкі причини до смутку і знеохоти. Хто ж із нас не потерпів тяжкої втрати дуже близької і сердечної йому особи? Чиє домашнє господарство не має недостач, які важко доповнити? Хто ж із нас може з’ясувати собі, якими дорогами і якими засобами ми дійдемо до бажаного і відповідного нашим потребам миру? А все ж, хто ж із нас не вірить і хто ж із нас не надіється? Та віра, та надія — це, здається, та краща і вища частина нашого духового єства, яку треба нам всіма силами плекати. Дві чесноти: віра і надія, як богословські чесноти, вимагають християнського доповнення: любови. Але й у громадському значенні, як суспільні і товариські чесноти, вони вимагають доповнення чеснотою громадянської і суспільної любови, які треба б хіба назвати солідарністю, єдністю, ревністю та самообороною перед розкладовими елементами, що розбивають народ на багаточисленні і просто ворожі собі фракції і партії. Чого українському громадянству передовсім треба, то тієї єдности і солідарности, без якої по словам Євангелія, не може встоятися навіть царство демона. Звідси і природне побажання тієї єдности в святочних побажаннях „Христос воскрес”. У святочних відправах кожної днини в пасхальнім часі повторюється те слово „друг друга обіймем і простім вся воскресеніем”. Такі і мої найщиріші побажання для всіх, що це моє письмо прочитають. X р и с т о с В о с к р е с е!
Олена Кульчицька. Листівка Христос Воскрес
А до читачів «Рідної Землі» мої святочні побажання такі: Якщо маємо дійти до часів, в яких український народ буде розвивати здорово і свобідно всі, Богом дані йому, сили — треба нам між собою і в праці для нашого народу чи над нашим народом дуже дбайливо та ревно плекати родинне християнське життя. Тільки ті народи могутні і здорові, в яких здорова християнська родина. Бо родина — це клітина, з яких складається цілий організм, що його називаємо народом. Коли інфекція недуги затроїть ту клітину цілий організм наражений на недугу. А сама та небезпека відбирає йому найбільшу і найкращу його силу. Святе, чисте, здорове і щасливе родинне життя — це наймогутніша сила кожної держави, але це й най більше, а може й єдине дочасне щастя людини. Тому боронім родину перед злом, працюймо над тим, щоб уздоровити ті родини, які неправильно побудовані і неправильно розвиваються. Християнська родина — це школа християнського життя, але й школа суспільного, народного та все народного життя. Як довго та школа здорова, видає численні і здорові одиниці — так довго народ і здоровий і сильний. Коли, не дай Боже, та школа починає видавати, фізичні і моральні недородки, тоді народ приречений на загладу.
Великодній стіл. На столі з освяченим ваза, розмальована в полтавському стилі. Виконана в мистецькій робітні С. Литвиненка у Львові, 1938 р.
У світлий празник Христового Воскресення бажаю українському народові і українській родині, тут і там, того здоров’я і сили, від яких здоров’я і сила народу залежить. Ті мої побажання рад би я пе редати всім українським хатам, усім родинам, усім одиницям, що бажають побудувати собі гніздо родинного щастя і хай Бог Всевишній благословить українську родину, хай дасть їй святі матері християнські, що зуміли би виховувати на героїв багаточисленне потомство, хай дасть українським родинам батьків, що були би для потомства прикладом громадянських чеснот жертвенної праці для Батьківщини і мудрої ради в громадських справах. Хай Бог дасть українській родині багато героїв, готових віддати життя за Батьківщину, за Віру, за Церкву, за Христа. Xристос Воскресе!
Львів, 21 квітня 1943.
АНДРЕЙ Митрополит
Джерело: газета “Львівські вісті” 24/27 квітня 1943 р.
Постер виставки малярства та графіки Івана Проціва
Вчора, 4 квітня 2018 року, у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося відкриття виставки малярства та графіки Івана Проціва.
Експозиція виставки малярства та графіки Івана Проціва
Експозиція виставки малярства та графіки Івана Проціва
“У нас це уже напевно четверта виставка Івана Проціва за останнє десятиліття, яка знову покаже доробок автора, непересічного художника, котрий досить плідно працює, про що говорить перелік виставкових проектів, які він відбув за останні двадцять років”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
Ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський розповів присутнім про першу спільну з Іваном Процівим виставку, яка дала старт творчим кар’єрам тоді ще зовсім юних художників.
Експозиція виставки малярства та графіки Івана Проціва
Експозиція виставки малярства та графіки Івана Проціва
“Це митець мого покоління. Ми разом починали. У 1997 році ми мали спільну виставку в Києві в Музеї Павла Тичини і з того часу ми підтримуємо дуже тісні дружні, мистецькі стосунки. Мені дуже цікаво спостерігати за розвитком Івана як митця, котрий у складному, багатовекторному мистецтві культури Європи, зокрема, України, вибрав таку складну ділянку, де ти не можеш заховатись, де ти повинен бути майстром тонкого, високого рисунку. І це прекрасний приклад митця, який розвивається в сучасному світі”, – поділився Володимир Одрехівський.
Ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський
На сьогодні Іван Проців автор більше 20-ти персональних виставок. Ряд творів художника є власністю Міністерства культури України. Роботи зберігаються в державних музеях, галереях, приватних збірках України та зарубіжжя.
Іван Проців
“Я не буду розповідати скільки зусиль я вклав до кожної роботи, що хотів втілити. Якщо робота заслуговує, то ви все побачите, якщо ні – то ні. Маю надію, що я не даремно працював”, – сказав художник Іван Проців.
Відкриття виставки малярства та графіки Івана Проціва
Хоча художник нікого спеціально не запрошував, але на відкриття виставки зібралося чимало шанувальників творчості Івана Проціва, його друзів, знайомих та колег по пензлю.
Виставку малярства та графіки Івана Проціва можна оглянути в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 29 квітня 2018 року.
В понеділок, 2 квітня 2018 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Катерини Білетіної під назвою “Берлінські ремінісценції”.
Два роки тому Катерина Білетіна в товаристві митців Леоніда Багрія, Надії Шошиної та Василя Йолохова мандрувала Європою та відвідала Німеччину, Нідерланди і Австрію. Завдяки цій подорожі з’явилась серія «Берлінські ремінісценції».
Катерина Білетіна
“Щодо цієї виставки, то у мене були дуже цікаві закордонні подорожі в компанії художників, під час яких ми вивчали твори європейських галерей і ця живописна мова вплинула на мене коли я творила Берлінську серію,” – розповіла Катерина Білетіна на відкритті виставки.
Експозиція виставки живопису Катерини Білетіної “Берлінські ремінісценції”
В експресивний манері художниця створила кілька полотен у яких впізнаємо архітектуру Берліну та архітектоніку німецьких національних строїв, що вплинули на образний ряд серії «Берлінські ремінісценції». Полотна «Кікі» і «Відьми та всі інші» було створено для живописного конкурсу “Ars pro dono” в берлінській галереї «Грузиньяк», з якою художниця плідно співпрацює з 2015 року.
Експозиція виставки живопису Катерини Білетіної “Берлінські ремінісценції”
“На виставці представлено одинадцять робіт, але у серії їх значно більше. Дуже багато робіт залишилося в Берліні, вони там експонуються. Ці роботи за змістом, настроєм більш європейські, цього разу мені хотілося трішки відійти від української теми і зробити якісь інтер’єрні речі”, – поділилася Катерина.
Експозиція виставки живопису Катерини Білетіної “Берлінські ремінісценції”
Сюжети картин – це живописні ремінісценції на казки нідерландської письменниці Анні Шмідт та мультфільми японця Хаяо Міядзакі. Експозицію доповнюють жіночі портрети з особистої колекції мисткині, створені в різні роки.
Експозиція виставки живопису Катерини Білетіної “Берлінські ремінісценції”
“Для створення композиції в основному використано портрети моєї доньки, за якою я дуже сумувала коли перебувала в Берліні, є портрети моїх знайомих, доньки власника галереї у Берліні”, – зазначила художниця.
Постер виставки живопису Катерини Білетіної “Берлінські ремінісценції”
Зазначимо, що це уже шоста виставка в в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8). Перші чотири виставки були присвячені українському портрету, українським картинам, а дві останні мають зовсім інші теми. Оглянути експозицію виставки можна безкоштовно до кінця квітня.
8 грудня 1872 року сім’я Шептицьких перенеслась до нового будинку. З моменту народження Казя тривало його будівництво, хоч батько займався і політичною кампанією, і господарством.
Забава дітей Шептицьких
Про особливу складність цього періоду для Шептицьких свідчить дедикація на образочках Діви Марії Непорочного зачаття, які мати Софія Шептицька урочисто вручила кожному сину:
«Моїм дітям на пам’ять про посвячення нового дому у Прилбичах і перенесення нашого до нього в день Непорочного Зачаття Діви Марії 8 грудня 1872 року. Нехай наші діти пам’ятають, що цей дім, який щойно таким трудом викінчений, швидше пропаде і в ту ж мить нехай буде знищений — ніж коли-небудь він мав би стати обителлю гріха — скоріш смерть, аніж гріх — нехай Ласка Божа викарбує на завжди це у серцях — найкоханіші мої діти. Софія Шептицька». Оригінал такого образка зберігся у родині Шептицьких.
[Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, podred. A.A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 18].
Старий Двір у Прилбичах (рисунок графині Софії Шептицької)
Оскільки в момент посвячення нового дому Казимир мав три роки, то пам’ятний образок мама Софія Шептицька подарувала йому згодом — у березні 1881 року [«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини»/ за ред. І. Матковського, Ю. Бойка. — Львів, 2017. — С. 17.
Митрополит Андрей Шептицький разом із родиною у Прилбичах перед вступом у монастир
«Казик улюбленець і потіха цілого дому, правда, щонаймиліший душок, якого можна собі уявити — таке це легке, підстрибуюче пташеня, що направду між чортиком і ангелятком лежить його подібність — тому кажу, що є душок…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис» …». — С. 12; Автор посилається на «»Листи Шептицької. — Т. ІІ. — С. 159] — писала Софія Шептицька у листі до родини у січні 1873 року.
Тут же знаходимо повідомлення про те, що у травні цього ж року собака вчителя французької Арнетта скалічила Казеві лице.
Брати: Юрій, Роман, Олександр Шептицькі (1879 р.)
Згадуючи про вчителів, слід назвати тих, які у Прилбичах навчали дітей Шептицькихі про яких залишились письмові згадки. Отже, найстарішим був Юзеф Свобода (помер 1890 р.), чех за походженням, який навчав Фредрів та Шептицьких не лише живопису, але і німецької мови. Про нього залишилось багато згадок у листах різних членів родини та спогадах, написаних пізніше. Юзеф Свобода також був автором численних художніх робіт на тему родинного життя Фредрів та Шептицьких. З «Листів Шептицької» (Т. ІІ. — С. 175) [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис» …». — С. 12] довідуємось про пані Дімльову, яка з вересня 1875 року приходила навчати Казя і «караючи, любила бити лінійкою по долоні» та пані Куїловська, з якою Казимир «розпочав науку читання». Французької дітей вчив Юлій Арнетт. Вихованням Шептицьких займалась також Аделя Дефорель (Adela Defforel) —Маздуня — таким пестливим іменем її називали Фредри, скоротивши звертання «мадмуазель Аделя» (?–1886) — приятелька, учителька і вихователька Софії Шептицької. Походила зі Швейцарії з бідної селянської родини, приїхала до Бенькової Вишні у дім Александра графа Фредра у вересні 1843 р. з кантону Фрайбург.
Вчителем для своїх дітей був батько Ян Кантій Шептицький. Польський дослідник особи Митрополита Андрея Шептицького Анджей Зємба у своїх дослідженнях безпосередньо вказує на батька, як на того, хто ознайомив дітей із родинною історією та прищепив їм любов до свого роду, а також навчив їх захоплюватись предками, серед яких найдостойнішими були греко-католицькі митрополити та єпископи [Zięba A. A. W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 43–64].
Новозбудований будинок родини Шептицьких у Прилбичах.
Політичний життєвий шлях Казимира пізніше абсолютно збігатиметься із діяльністю Яна Кантія, що свідчитиме про батькову науку, усвідомлену з дитинства. Щодо передання дітям заповіту про приналежність до русинів-українців, то тут слід процитувати лист, який син Роман писав до батька 1886 року, пояснюючи йому своє рішення вступити у монастир східного обряду і переконуючи, що ніхто не впливав на його вибір:
«Про справу руську взагалі з ніким не говорив, окрім Папи (салонової безглуздої розмови не враховую) і тільки Папа впливав на мене оповіданнями про чин наших предків».
[Zofia z FredrówSzeptycka (oprac. Bogdan Zakrzewski), Młodość i powołanie ojca Romana Andrzeja Szeptyckiego zakonu św. Bazylego Wielkiego: opowiedziane przez Matkę jego 1865-1892. — Wrocław: Towarzystwo Przyjació
Роман Шептицький (майбутній митрополит Андрей)
ł Polonistyki Wrocławskiej. — 1993. — C. 82].
1876 року Шептицький-батько запросив у Прилбичі греко-католицького священика о. Панасинського, якого з родиною було вигнано російською владою з Холмщини, для навчання своїх дітей [Zięba A. A. W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 60]. Залишились спогади Казимира Шептицького в коментарях до праці Софії Шептицької, присвяченої пам’яті сина Юрія [рукопис закінчений 24 квітня 1880 року у Прилбичах і опублікований у праці: Fredro i Fredrusie, Oprac. B. Zakrzewski, Вроцлав, 1974], про те, що о. Панасинський мав мистецький хист.. У Прилбичах він написав портрети чотирьох єпископів з роду Шептицьких та портрет Александра Фредри [тут же].
Казимир Хлендовський (1843–1920), польський письменник і дослідник культури, міністр до справ Галичини (17.X.1899 – 18.I.1900 рр.), 1879 року двічі побував у Прилбичах, зазначив у опублікованих спогадах, що Ян Кантій Шептицький «був надзвичайно гордий через наявність у своєму роді єпископів, на спокревненість з Красінськими, а через них, ясна річ, з італійським двором, обвішав свою кімнату самими ге
Палац графів Шептицьких у Прилбичах (Львівщина)
неалогічними деревами так, що мені видавалось, що я перебуваю у стайні коней для перегонів» [Kazimierz Chlędowski, Pamiętniki. — Краків, 1957. — Т. 1. — С. 378].
Та найбільшою вчителькою для дітей була мама — Софія Шептицька, яка дотримувалась думки, що «Бог не для того дає дітей, щоб ними бавитись, тішитись їх коханням до батьків, але для того, щоб не про себе думаючи, а для Бога і для них їх оточувати любов’ю, провадити їх любов’ю і так їх кохати» [«Листи Софії Шептицької» . — Т. ІІ. . — С. 60]. Цитований вже Хлендовський у спогадах зазначав, що «Софія Шептицька себе присвятила цілковито вихованню синів».
Родина Шептицьких на ґанку у Прилбичах
Мамині настанови наскрізь просякнуть листи до дітей. Багато з них збереглось для сучасників і могли би бути використаними в педагогічних заходах. Для порівняння варто тут процитувати фрагмент двох листів. Перший написаний 24 листопада 1874 року до семирічного сина Станіслава зі Львова до Прилбич, в якому знаходимо цікаву згадку про маленького Казя та мамині настанови:
«Мама цілує Стася, сердечно йому дякує за листа і дуже задоволена, дізнавшись, що Стась чемний. Що мене дивує, це те, що Кальо такий чемний?! Тому, що останнім часом він ним зовсім не був, був вередливим — думав, що йому все дозволено, що тато і мама не люблять Каля так, як тоді, коли він був чемним. Треба, щоб Стась це прочитав Кальові, аби Кальо знав, що він далеко не чемний. — Обнімаю Стася і Каля. Запам’ятайте, діти, що завжди треба бути чемними для Бога, а не тільки для Тата й Мами, а Бог завжди тут — дуже рекомендую гарно поводитись за столом, тому що Стась і Кальо дозволяють собі, коли немає батьків, зовсім непристойну поведінку. — Я бачила раз Каля, коли він не бачив мене, і бачу його постійно — хай Господь Бог буде з вами, мої дорогі діти. Мама» [«Листи Софії Шептицької». — Т ІІІ. — С. 28. Цит. За: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 12–13].
Родина Шептицьких на ганку будинку у Прилбичах.
У другому листі з червня 1881 року вона продовжуватиме ту ж думку і писатиме до сина Казимира про своє прагнення виховати своїх синів гідними для Господа Бога. Тут вкотре знаходимо підтвердження свідомого та цілеспрямованого впливу Софії Шептицької на своїх дітей:
«Моя найдорожча дитино. Не можу Тобі сказати, з якою нетерпеливістю чекала на Твої листи і якими вони буди ніжними та приємними для мене. Щоб Ти це розумів, мій любий сину, треба щоб Ти це усвідомив, наскільки мало-помалу все те, що було колись бажанням, надією, запалом, молодістю і ніжністю у моєму серці, — все це сконцентрувалось у єдину мету, велику й важку, як зливки золота: вас виховати для Господа, смиренними та маленькими перед ним, навчити підводитися після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 19-20].
Згадка у «Gazeta Narodowa» про те, що Ян Кантій Шептицький звернувся до Галицького Крайового Сейму про створення фонду допомоги греко-католицьким священикам, яких Російська імперія вигнала з Холмщини у Галичину.
У коментарях до маминих листів Казимир Шептицький пізніше так напише: «Знала, що виховання дітей є їй довірене Господом. Хоч мала право кохати своїх дітей, але вміла цю любов посвятити і погодити з Божою волею, коли педагогічні моменти цього вимагали. Виховання дітей виповнювало її час, ставало предметом її тягаря, було щораз інтенсивнішим змістом її молитов, думок, почуттів. Багато часу і самабувала з дітьми, бо як говорила: «маму ніхто не замінить» [«Листи Софії Шептицької» . — Т. ІІ. — С. 151].
В середу, 4 квітня 2018 року, в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки малярства та графіки Івана Проціва.
Іван Проців
Іван Проців – яскравий представник сучасного образотворчого мистецтва, творчість якого помітною сторінкою увійшла як в історію української культури, де посідає чільне місце, так і в контекст європейської. Його мистецький доробок – це особливий світ художніх образів, діапазон звучання яких яскравий і багатогранний. Він не перестає вражати своєю духовною наснаженістю, широтою і майстерністю охоплення явищ буття, безмежністю інтерпретацій, неповторністю формально-пластичних ознак, особливою (авторською) технікою виконання. Понад 30-ть років поспіль є активним учасником мистецького процесу, виступивши учасником та призером численних регіональних, республіканських та міжнародних виставок. Неодноразово Іван Проців нагороджений почесними грамотами та подяками за плідну педагогічну та мистецьку діяльність.
З 1986 року веде активну творчу, а з 2000-го, і педагогічну діяльність. Як педагог Львівської національної академії мистецтв на високому професійному рівні передає свої теоретичні та практичні навики молодому поколінню митців.
Постер виставки малярства та графіки Івана Проціва
Про високий мистецький рівень творчого доробку свідчать численні публікації фахівців мистецтва в засобах масової інформації та спеціалізованих виданнях.
На час першої персональної виставки (Торонто, Канада, 1990 р.) І. Проців постає як самодостатній художник, якому успішно вдалося задіювати українські етнонаціональні джерела в системі знакового мислення постмодернізму. 1991 року художник показує свої твори на львівській персональній виставці і відтоді за ним закріплюється оригінальне, впізнаване творче ім’я. Тонке оперування виражальними засобами, дозволило митцеві створити глибоко сучасні цикли графічних та живописних творів на історичну, релігійну та українську традиційно-побутову тематику: серія творів «Княжа доба», серія творів «Гетьмани України», цикл «Українські жартівливі пісні», серія «Сцени гуцульського життя». Релігійна тематика – «Голгофа», «Благовіщення», «Христос і 12 апостолів», а також присвячення Чорнобильській трагедії «І мертвим і живим…», «Чорнобильський пейзаж», «Відгомін Чорнобиля».
З 1992 року – член Національної спілки художників України. Релігійна тема є дуже близькою для художника, що проявилося не лише в станкових картинах, а також у великих ансамблях розписів, іконостасів (проект і виконання розписів, іконостасу та ікон церкви св. Анни у м. Львові, церкви Вознесіння ГНІХ в монастирі отців Василіан у м. Золочеві).
Іван Проців. Білі Лелеки
З 2008 року – «Заслужений діяч мистецтв України». Його мистецький доробок – це особливий світ художніх образів, діапазон звучання яких яскравий і багатоваріантний. Він не перестає вражати своєю духовною наснаженістю, широтою і майстерністю охоплення явищ буття, безмежністю інтерпретацій, неповторністю формально-пластичних ознак, особливою авторською технікою виконання, – «Чумацький шлях», «Сонне місто», «Флора», «Метаморфози», «Нічні метелики», «Чорні ягоди». Його граціозна поетичність картин, бо тільки так сприймається тема – жіночий асоціативний портрет – серія « Жінки світу»: «Кубинка», «Колібрі», «Чорна мадонна», «Мелодія океану», «Гейші», «Подружки» (понад 30 творів), подана з вишуканою фантазією. Серія портретів «Квітуча Україна»: «Калина», «Заручена», «Голубка», «Гуцулка», «Бойківчанка» (понад 20 творів) – виплеканий національний тип краси, втіленням якого є жінка в національних строях різних регіонів України.
Іван Проців. Весільний вінок
З 2011 року – доцент кафедри академічного живопису Львівської національної академії мистецтв. Наступна велика тема – «Венеційські портрети»: «Паж», «П’ята пора року», «Венеційські маски», «Карнавальна ніч», «Нічні зірки» (понад 20 творів) – життя як гра, з невідомим майбутнім, тривогою, безпечністю. Його образи опоетизовано фантастичні, просто створені на реальності, бо зберігають вірність традиційним етнічним цінностям і головне – життю.
Іван Проців автор більше 20-ти персональних виставок. Ряд творів художника є власністю Міністерства культури України. Роботи зберігаються в державних музеях, галереях, приватних збірках України та зарубіжжя.
Творча та активна громадська діяльність І. Проціва обіймає вагоме місце у духовно-культурному житті Львова. Неодноразово приймав участь в організаційних заходах, та багатьох благодійних аукціонах.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Вчора, 3 березня 2018 року, у Львівському історичному музеї, відбулось відкриття виставки «Великодні мережива Межигір’я». Виставка презентує фаянсові вироби Києво-Межигірської фабрики з фондів Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Чайний, кавовий і столовий посуд, свічники, прес-пап’є, вази, кашпо, менажниці, рамки для портретів демонструють фаянсове виробництво 1798-1877 років. Окрім цього, глядачі виставки можуть ознайомитись із значним досягненням межигірських майстрів у декоруванні, оглянувши декоративні тарілки з портретами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Вагому частину виставки складають і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести.
Зазначимо, що фаянсові вироби Києво-Межигірської фабрики вперше представили на Львівщині.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Довідково
Фаянсове виробництво в Україні нараховує понад двісті тридцять років. Важливим фактором для його розвитку була наявність сировини, багатих традицій та досвіду у галузі керамічного виробництва. Значним поштовхом для власного продукування стало масове ввезення англійського фаянсу. У місцевості між Вишгородом і селом Ново-Петрівцями, на межигірських пагорбах були знайдені значні поклади каоліну. 1798 року на території, де раніше існував Спасо-Преображенський чоловічий монастир, була збудована фабрика – перше на Лівобережжі підприємство з виготовлення фаянсу. 1800 року відбувся перший випуск зразків, а 1811 року для оздоблення виробів почали застосовувати друк. Використання цієї техніки давало можливість створювати продукцію високої якості за відносно невисокою ціною.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Асортимент виробів був дуже різноманітний: чайний, кавовий і столовий посуд, вази, кашпо, набори для письма, набори для вмивання, рамки для портретів, свічники, прес-пап’є, менажниці, форми для бланманже, кронштейни, садові стільці, предмети сакрального призначення, скульптура.
У декоруванні значним досягненням межигірських майстрів були друковані малюнки з пейзажними мотивами, військовою тематикою, побутовими сценами. У 1840 – на початку 1860 років на фабриці випускали декоративні тарілки з портретами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Велику групу складають вироби з кольоровою поливою і рельєфним декором у вигляді листя хмелю, виноградної лози, стилізованого соняшника. На виробах з блакитною або зеленою поливою використовували рельєфний орнамент з дрібних квітів, так званий «mille fleures», який щільно вкривав тло посуду. Цей декор і мотив виноградної лози вважають найбільш характерними для межигірських виробів.
Виготовляли на фабриці і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести. Напередодні свята Великодня такі твори на виставці представлені найбільше.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Лампада – це посудина з єлеєм (олією), яку запалюють перед іконами під час богослужіння, виготовляли також лампади з гніздами для воскових свічок. Були й такі, в яких можна було використовувати і олію, і свічки одночасно. Лампади значних розмірів призначалися для церков, невеликі – для дому. Переважно сферичної або краплеподібної форми, на раменах – маленькі вушка або дірочки для підвішування, знизу завершувалась кулькою, шишкою або скульптурною фігуркою янгола. У системі декору використовували як скульптурні елементи, рельєф так і образотворчі християнські символи, євангельські сюжети («Воскресіння», «Розп’яття», «Хрещення», «Покрова», «Богоматір», «Ісус Христос», «Спас Нерукотворний»), виконані у техніці друку, іноді у поєднанні з надполивним розписом. Часто за попереднім замовленням виготовляли лампади значних розмірів з ажурним декором у вигляді хрестів, листя аканта і лавра, зі скульптурним завершенням фігуркою янгола, що тримає перед собою щит. До лампад підвішували писанки.
Межигірські великодні яйця цікаві тим, що у їхньому оздобленні найчастіше використовували народні іконографічні сюжети: «Воскресіння», «Розп’яття», «Хрест страстей Господніх», «Богоматір», «Всевидяче Око», «Чаша» та ін. На одній писанці могло бути два, а інколи і три сюжетних зображення.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
До асортименту культових виробів належать також «хатні» ікони для домашнього вжитку. Найбільше у колекції музею ікон із сюжетом «Воскресіння». На них зображений Ісус Христос, який здіймається над відкритою трумною зі стягом у правій руці. До сюжетного ряду ікон Києво-Межигірської фабрики належать «Богоматір», «Тайна вечеря», «Свята Варвара», «Свята Софія». Представлені зразки ікон доволі прості за рівнем виконання, оскільки продукувалися виключно на місцевий ринок, а виготовленням і розписом займалися не іконописці, а майстри фаянсу.
У колекції музею також зберігається невелика група напрестольних хрестів (за формою латинських). На аверсі – барельєфне зображення «Розп’яття», на реверсі – «Всевидяче Око» і голуб (Святий Дух) у променях. Цей мотив є іконографічним Господнім символом.
Експозиція виставки «Великодні мережива Межигір’я»
Києво-Межигірська фаянсова фабрика проіснувала майже 80 років. Незважаючи на те, що продукція підприємства виготовлялася під впливом західно-європейських зразків, місцевим майстрам, завдяки своєрідному формотворенню і системі декорування, вдалося створити свій власний неповторний стиль.
Концертні виступи Соломії Крушельницької у Вінніпеґу та Монреалі
Упродовж лютого, березня та квітня 1928 році Соломія Крушельницька побувала з концертними виступами у США. Про ці концерти співачки детальна інформація міститься на сайті Музею Соломії Крушельницької.
Соломія Крушельницька, 1920-і рр.
Після успішних виступів у США співачка вирушила до канадського Вінніпеґа, де тоді вже проживало більше 20-ти тисяч українців.
Залізничний вокзал у Вінніпезі.
Її концерт відбувся 21 квітня у залі інституту “Просвіта”, що належав Католицькому товариству, яке й запросило артистку. В “Українському голосі” від 25 квітня 1928 року повідомлялося: “[…] 21 квітня в залі інституту “Просвіта” у Вінніпезі відбувся концерт найславнішої української співачки пані Соломії Крушельницької […]. Вона має чудесний героїчно-драматичний сопрановий голос, якому тяжко знайти пару. Співачка займає належне місце між визначними співаками світу, а в Європі прославилася своїми виступами в різних найкращих операх. Вона є також знаною в Полудневій Америці, де здобула своїм співом велику славу та признання. […] пані Крушельницька знає душу українського народу не менше, як душу української пісні. Цей концерт залишиться надовго в пам’яті тих вінніпезьких українців, котрі на ньому були.”
Загальний вигляд Вінніпеґа. Поштівка 1930-х рр.
У першому відділенні концерту співачка виконала п’ять пісень італійською, німецькою, російською, іспанською та англійською мовами. У другому – українські пісні “Якби мені, мамо, намисто”, “Ой, нагнувся дуб високий”, “В неділеньку вранці” й інші. Наприкінці програми на прохання публіки вона виконала “Ой, під гаєм зелененьким”, “Гиля, гиля, білі гуси”, “Ой, кум до куми”.
Один із слухачів – Н.Семенець, який, щоб побачити й почути Соломію, приїхав з Йорктона, подолавши відстань в 300 миль, у короткій замітці писав про С.Крушельницьку як про співачку і заслужену людину, яка зі свідомістю та любов’ю репрезентує ім’я українського народу перед широким культурним світом. А також зазначав, що концерт, у якому крім Соломії виступали ще хор інституту “Просвіти” під керівництвом В. Балешти та скрипаль Фред Грінке, пройшов дуже гарно. Це стосувалося і програми з творами та піснями народів світу, і українських пісень, які Крушельницька виконувала з великою майстерністю та глибоким природним чуттям.
Ґрунтовну рецензію на концерт Соломії Крушельницької у Вінніпегу дав кореспондент газети “Канадійський українець”, який відзначав: “Голос пані Крушельницької є правдивим драматичним сопраном о широкій скалі з чудовим кольоритом і першорядною технікою. Він еластичний і надзвичайно солодкий і як такий є совершенним інструментом так до виконання великих вагнерівських оперових партій, як і наших народних пісень. Експресія і інтерпретація пісні п-ні Крушельницької є так досконала, що відспівана нею пісня в чужій мові стає для загалу зрозумілою. Голос співачки – це музичне есперанто – як слушно зазначив англійський критик у вінніпегській “Фрі прес”, що робить зрозумілою українську пісню навіть англійцям.”
Після концерту шанувальники таланту славетної співачки влаштували на її честь вечірку.
Монреаль, одна з центральних вулиць. Поштівка 1920-х рр.
Завершальний концерт Соломії Крушельницької на американських теренах відбувся у Монреалі (Канада) 20 травня 1928 року в залі “Принц-театру”. Перед початком виступу Соломію, як славетну оперну зірку і велику патріотку українського народу, представляв український посол до парламенту в Оттаві. У першій частині програма співачки була інтернаціональною, а в другій – вона виконувала українські пісні.
Про цей концерт та його організацію писала газета “Канадійський українець” від 30 травня 1928 року, зазначаючи, що слухати Соломію було “любо та мило”.
На цьому й закінчилося велике концертне турне Соломії Крушельницької містами США та Канади, а через два дні на кораблі німецької корпорації “North German Loyd” вона вирушила із Монреаля в Європу.
Океанський лайнер “Bremen” німецької корпорації “North German Loyd”, що курсував між Монреалем і Бременом у 1928-1939 рр.
Концертна подорож Соломії Крушельницької містами США та Канади пройшла надзвичайно успішно, залишивши незабутні враження і теплі спогади в серцях багатьох людей, а також і самої артистки.
В американському журналі “Hobbies – The Magazine for Collektors” писали, що до Сполучених Штатів Америки Соломія приїздила “…на запрошення своїх земляків-українців. Перед ними співачка виступила в численних концертах, і скрізь, де вона з’являлася, зали були переповнені.
Характерною рисою всіх концертів Крушельницької було те, що до програми співачка завжди включала українські народні пісні, які вона виконувала перед закінченням концерту. Крушельницька пишалася, що український народ має таке велике пісенне багатство, з яким світ у той час був ще мало обізнаний. Коли вона співала українські пісні, то цей спів ішов із самої глибини її єства.”
Соломія Крушельницька після концерту, 1910-і рр.
Оглядач журналу відзначав і те, що “…Навіть тепер Соломія Крушельницька залишається дуже вродливою жінкою. І на сцені, і в житті вона рухається з грацією та гідністю. Обличчя співачки – це справжнє дзеркало її душі. На цьому обличчі ви ніколи не побачите бодай найменшої штучності: воно завжди щире, сповнене благородства…”
Такою у пам’яті американських критиків і глядачів залишилася українська співачка світової слави – Соломія Крушельницька.
Надія КОСТЯНЕЦЬ молодший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Вчора, 2 квітня 2018 року, на виставці в прес-центрі АІА «Гал-інфо» археологи презентували найцікавіші знахідки з давньослов’янського городища Пліснеськ. Науковці продемонстрували писанки, яким майже тисяча років, повідомляє «Гал-інфо».
Як розповів заступник директора Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» Андрій Филипчук під час прес-конференції, Пліснеськ був одним з найбільших центрів Великої Хорватії, площа якого наприкінці Х століття сягала близько 450 га. Це майже у 45 разів більше за тогочасний Київ.
Андрій Филипчук. Фото: Олена Ляхович
Він зазначив, що з середини VII cтоліття тут діяло святилище – язичницький культовий центр, де місцеве населення практикувало ритуали з людськими жертвоприношеннями.
Як розповів археолог, співробітник Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» Віталій Ляска, з поширенням християнства язичництво не зникає, натомість з’являється явище релігійного синкретизму, тобто двовір’я. Тоді церква намагалася адаптувати поганські звичаї до християнських канонів.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
«Маркерами такої подвійної віри були і писанки з Пліснеського городища. Окрім сучасної, відомої нам обрядової функції, у княжу добу писанки слугували язичницькими оберегами. Маючи кульки всередині, вони виконували й роль брязкалець. Припускають, що вони мали відлякування злих духів і охороняти житло», – розповів Віталій Ляска.
За його словами, християнство утвердилося на наших теренах лише у ХІІ ст. З кінця Х ст тривав процес християнізації, який завершився створенням у Галичі єпископату та будівництва великого княжого собору.
Віталій Ляска. Фото: Олена Ляхович
«Тому панувало двовір’я. Люди сповідували як язичництво, так і християнства. Про це двовір’я ієрархам Руси було відомо. Перші ознаки двовір’я згадує навіть Феодосій Печерський. Тому ми не можемо стверджувати, що писанки – це християнські образи, принаймні у ХІ-ХІІІ ст.», – сказав Віталій Ляска.
Писанки, які продемонстрували археологи, були віднайдені в похованнях курганного могильника варязької дружини.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
«В тому ж курганному могильнику були віднайдені й перші хрести. Зокрема, у парному похованні жінки та чоловіка. Очевидно, що вони походили із середовища варязької дружини і мали ці християнські символи. Невідомо чи це були перші християни, чи ці хрести у них були, як прикраси», – зазначив Віталій Ляска.
Він наголосив на тому, що писанки були поліфункціональні.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
«Маємо певну язичницьку атрибутику. Культ яйця пов’язаний із віровченням про життя, який на території України фіксується ще з доби бронзи. Зараз дослідники вважають, що писанки, окрім обрядової дії, могли виконувати роль язичницьких оберегів, захист від злих духів. Усі писанки цього часу мають брязкальця в середині, тому припускають, що вони могли бути й дитячими іграшками», – сказав археолог.
За словами Віталія Ляски, писанки були привезені до Пліснеська.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
«Якщо говорити про руську традицію писанкарства, то виділяють два основні центри – це північна Русь (Новгород) і Київська Русь – середнє Подніпров’я (Київ). Писанки знайдені у Пліснеську – це писанки київської традиції. Очевидно, що одна з них потрапила туди разом із варязькою дружиною. Польські археологи часто натрапляють на писанки і навіть пробують трасувати по них середньовічні шляхи. Обабіч шляхів знаходять писанки, що говорить про імпортування цього продукту», – зазначив археолог.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
Етнолог Юрій Пуківський додав, що в українців писанки є маркером етнокультури.
«Поширення писанкарства було загальноукраїнською традицією. Вона виникла ще до християнства – це безумовно. Походження цієї традиції, на жаль, встановити точно не можна. Свого часу церква вела досить активну боротьбу проти писанок. Полеміст Іван Вишенський писав у послання до князів Острозьких, що «пироги та яйця надгробні знищіть всюди, де побачите». Минали століття і згодом, як проти церковного культу, з писанками боролася радянська влада. Традиція писанкарства триває досі. Відоме гуцульське повір’я каже, що світ існуватиме доти, поки пишуть писанки», – сказав Юрій Пуківський.
Юрій Пуківський. Фото: Олена Ляхович
Етнолог зазначив, що на Поліссі та в Карпатах писанки клали в домовину до покійника. Люди несуть писанки та крашанки на цвинтар.
«Писанка стала найголовнішим атрибутом Великодня, але вона має набагато давнішу традицію», – сказав він.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
Виставка працювала близько двох годин. Безпеку експонатів забезпечувала охоронна фірма ТзОВ “СО “Під Куполом”.
Експозиція виставки. Фото: Олена Ляхович
Довідка: Пліснеський археологічний комплекс – це сукупність різночасових пам’яток, насамперед середньовічної доби, які зараз знаходяться на території та в околицях села Підгірці на Львівщині.
До його складу входять давньослов’янський культовий центр кінця VІІ–Х ст., слов’янське городище ІХ–Х ст., літописне місто ХІІ–ХІІІ ст., згадане у “Слові о полку Ігоревім”, курганний могильник ХІ — поч. ХІІ ст., де поховані варязькі дружинники та Підгорецький (“здавна іменований Пліснеський”) монастир.
4 квітня 2018 р. о 17.00 год. у Меморіальному музеї тоталітарних режимів “Територія Терору” (просп. Чорновола, 45 г) спільно із Львівським обласним Товариством політичних в’язнів та репресованих відбудеться презентація концепції “Музею репресованих дітей” – філії музею “Територія Терору”.
Захід відбудеться за участі Петра Франка, політв’язня та Голови Львівського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих.
Петро Франко
Також музей запрошує на лекцію молодшого наукового співробітника Музею Юрія Коденка на тему “Сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади часів сталінізму (1930 — початок 1950-х рр.)”.
Радянський тоталітарний режим карав не лише своїх прямих противників, але і членів їх родин. Репресії торкалися навіть найменших членів радянського суспільства – дітей. У лекції буде йти мова про формування системи “сімейного заручництва”, про перехід від індивідуальної до колективної відповідальності перед владою, ставлення влади до неповнолітніх членів суспільства, використання дружин і дітей “ворогів народу” в якості заручників системи, як засіб тиску на своїх опонентів.
Іванна Гонак та Ксенія Бородін під час лекції "Назви-привиди вулиці Коперника"
В четвер, 29 березня 2018 року, в книгарніі “Є” (просп. Свободи, 7) відбулась лекція львовознавиць Ксенії Бородін та Іванни Гонак під інтригуючою назвою “Назви-привиди вулиці Коперника”.
Чи пробували ви колись читати історію Львова зі стін? Які таємниці бережуть у собі знаки часу: таблички, маркування, вуличні та номерні вказівники. Лекторки повернули відвідувачів лекції у Львів, якого більше не існує, оживили історії про палаци, магазини, та житлові будинки, розкали про вікна, балкони, ліхтарі і навіть про стоматологів та Мальвіну. І все це під патронатом Коперника. Що приховує вулиця, які майже півтори сотні років розповідали авторки шестисерійного путівника “Львів по-польськи”.
Ксенія Бородін – кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології Українського католицького університету, викладач Школи української мови і культури для іноземців.
Іванна Гонак – кандидат економічних наук, завідувач кафедри менеджменту туризму Прикарпатського інституту МАУП, краєзнавиця.
Вулиця Копе́рника — одна із центральних вулиць Львова, знаходиться у Галицькому районі міста. Починається від проспекту Свободи, а закінчується біля підніжжя Познанського (Пелчинського) пагорбу Цитаделі, на перетині вулиць: Дмитра Вітовського, Героїв Майдану та Андрія Сахарова. Вулиця Коперника паралельна до вулиці Петра Дорошенка.
Шукаючи світлини ретро Львова, випадково натрапила на цікаву світлину 1924 року, де було зображене типове львівське подружжя. Стильна панянка разом з чоловіком позували на балкончику на фоні львівської архітектури для фотографа. В процесі дослідження світлини виявилось, що в об’єктив фотографа попало подружжя Юзефа та Галіни Віттлінів.
Юзеф Віттлін з дружиною Галіною, Львів, 1924 р. Джерело: http://thediplomatinspain.com
Юзеф Віттлін народився 17 серпня 1896 року в єврейській родині, в селі Дмитрів, що перебувало в підпорядкуванні Королівства Галичини та Лодомерії (сучасний Радехівський район Львівської області).
На початку ХХ століття родина вирішує переїхати до Львова. Батьки хотіли дати кращу освіту сину. Юзеф Віттлін в 1906-1914 роках був учнем класичної гімназії у Львові. В 1912 році відбувся творчий дебют хлопця, який з дитинства проявляв талант поета. На сторінках гімназійної газети, спеціально до 100-річчя поета та драматурга Зигмунта Красінського було опубліковано перші вірші Юзефа.
В 1915 році він вирішує переїхати до Відня, куди вступає до місцевого престижного вузу на філософський факультет. Студентські роки були плідними не лише на творчість, а й на корисні знайомства з однодумцями серед літераторів, поетів та митців. Юзеф тісно спілкується з Карлом Краусом, Рільке, Йозефом Ротом.
Триває Перша світова війна. В 1916 році Юзефа призивають долав австрійської армії, проте через проблеми зі здоров’ям, він не бере участі в бойових діях. В роки війни він виконував функції військового перекладача, адже знав в ідеалі кілька мов. Після миру, в 1918 році, повертається до Львова. Певний час працює на викладацькій роботі в приватних гімназіях міста.
У 1920-1922 роках Юзеф співпрацює як автор із різними місцевим виданнями. В 1922 році вирішує переїхати до міста Лодзь, де починає працювати в міському театрі. На новій роботі він відповідає за театральну хроніку в пресі та літературну частину театру. Проте в Лодзі затримується не надовго.
У 1925-1926 роках Юзеф як державний стипендіат подорожує по Італії. Його мета не просто відпочинок, а збір матеріал для книги про Святого Франциска.
У 1929-1932 роки – це «французький період» в житті Юзефа, адже тоді він проживав в Парижі, де збирав матеріал для свого пацифістського роману про Першу світову війну, під назвою «Сіль землі».
У 1940 році Юзеф з дружиною Галіною пересиляється до Португалії, адже в Польщі триває Друга світова війна. За рік емігрує за океан, до США.
В Нью-Йорку Юзеф стає відомим журналістом. З 1952 року він працює на радіо «Вільна Європа».
З прозових творів Віттліна найбільш відомий роман «Сіль землі», який отримав в багато нагород, перекладений багатьма мовами і навіть номінувався на Нобелівську премію. В доробку автора книги «Гімни» (1920), «Війна, мир і душа поета» (1925), «Зі спогадів колишнього пацифіста» (1929), «Етапи» (1933), «Мій Львів» (1946), «Орфей у пеклі XX століття» (1963).
Юзеф Віттлін помер 28 лютого 1976 року, у віці 79 років і був похований в США. Його спадщина вимагає ще ґрунтовного вивчення на його батьківщині.
Вже сьогодні, 2 квітня 2018 року, о 18.00 в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (пл. Ринок 9) відкриється міжнародна фотовиставка “Театр в Об`єктиві”. Авторами фотографій є переможці одноіменного фотоконкурсу, який проходив в рамках Фестивалю особливих театрів «Шлях» у 2017 році.
Особливістю цього фотоконкурсу та фотовиставки є час та місце, в яких фотографи роблять фотографії. В конкурсі беруть участь лише фотографії зроблені під час фестивалю «Шлях», який проходить у Львові щороку у травні починаючи від 2001 року.
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Цього разу переможцями фотоконкурсу стали 3 учасники з Польщі та України, які мали свій особливий погляд на фестиваль і зловили найцікавіші моменти як на сцені, за кулісами так і в загальному просторі фестивалю, адже фотоконкурс має 4 номінації – «Актори», «Фестиваль», «Тема року» та «Художній погляд». Переможці отримуують нагоду відвідати подібні фестивалі за кордоном. До прикладу, український фотограф цього року відвідає SANS – міжнародний фестиваль особливих театрів у Польщі.
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Офіційними партнерами та меценатами фотоконкурсу вже вкотре є Фотонова та фотошкола Модерн.
Фотовиставка «Театр в об’єктиві» як справжній мандрівний театр, блукатиме Львовом:
З 2 по 15 квітня – в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (пл. Ринок 9)
З16 по 30 квітня – НРЦ «Джерело» (пр. Червоної Калини 86 а).
З 1 по 10 травня шукайте її в Медіатеці (вул. Мулярська 2 а).
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Історія:
Фотоконкурс та однойменна виставка «Театр в об’єктиві» був створений та проведений організацією МТЦ «Непротоптана стежина» вперше у 2009 році у Львові під час фестивалю особливих театрів. У 2010 році конкурс відбувається вже у трьох містах-партнерах – Львові, Любліні та Бресті.
Постер фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
До речі, цього року також відбудеться фестиваль та фотоконкурс. Як взяти участь у фотоконкурсі 2018 року, який буде відбуватись 11-13 травня 2018 року? Все просто – до 1 травня надішліть заявку на участь на адресу teatrvobjektyvi@gmail.com.Контактна особа – Машталєр Ігор – 097 727 62 39.
У 1883 році в місті Житомирі Волинської губернії в родині місцевих дворян народився Казимир Загурський, який в майбутньому став відомим фотографом та мандрівником.
З ранніх років життя Загурського маємо вкрай мало відомостей. В роки військової служби він був царським авіатором.
Ательє Загурського в Конго, merlin.pl
У Волинській губернії родина Загурських проживала аж до закінчення Першої світової війни, далі вони вирішують переїхати на захід, а саме до Польщі.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
У сорок років Казимир Загурський робить «круте піке», кидає все і переїздить назавжди до Африки. Він обирає Конго, яке в міжвоєнний період перебувало під протекторатом влади Бельгії.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Африка зачаровує своїми краєвидами Загурського. Саме тут він починає фотографувати, далі хобі переростає в професійну діяльність.
За кілька років фотоательє Загурського знали всі, навіть місцеві племена, до яких він часто навідувався за вдалим кадром для своїх листівок.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Паралельно працював як географ, біолог, ботанік та дослідник усього «африканського». Він виконував приватні замовлення, виготовляв цілі цикли кіно програм про життя місцевих племен.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Найбільшу популярність Загурському принесли експедиції 1929, 1932, 1935 та 1937 років. З висоти пташиного польоту він дослідив Республіку Чад (Французька Екваторіальна Африка), Кенію, Руанду, Танзанію та Уганду. Він подорожував по річці Конго та її притоках на баржі із дизельним двигуном.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
У 1928 році Казимир Загурський фотографував візит бельгійського короля Альберта та королеви Єлизавети до Африканського континенту.
В 1937 році він вперше в житті взяв участь в Міжнародній фотовиставці в Парижі і відразу взяв Золоту медаль.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Найвідоміша фото колекція Загурського носить назву французькою «L’Afrique Gui Disparait», що в перекладі означає «зникнення Африки або втраченої Африки».
Перед початком Другої світової війни Загурський перебував з гостиною в родини в Польщі. У 1940 році він вирушив до Бельгії, де важко захворів, переніс операцію і заледве відновився. 10 січня 1944 року Казимір Загурський помирає в сучасному місті Кіншасі (тепер столиця Конго).
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Колекція Загорського була унікальним явищем для першої половини ХХ століття, вона й до цього часу викликає захоплення не лише колекціонерів, а й професійних дослідників історії народів Африки. В своєму житті він вбачав місію – врятувати світ.
У вівторок, 3 квітня 2018 року, о 16:00 у Львівському історичному музеї (пл.Ринок 6, 3 поверх) відбудеться відкриття виставки “Великодні мережива Межигір’я” (з фондів Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві).
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві зберігається найбільша в Україні колекція виробів Києво-Межигірської фаянсової фабрики (1798-1877). Вперше частина з них представлена на виставці у Львівському історичному музеї.
Києво-Межигіський монастир.Фото початку ХХ ст
Фаянсове виробництво в Україні нараховує понад двісті тридцять років. Важливим фактором для його розвитку була наявність сировини, багатих традицій та досвіду у галузі керамічного виробництва. Значним поштовхом для власного продукування стало масове ввезення англійського фаянсу. У місцевості між Вишгородом і селом Ново-Петрівцями, на межигірських пагорбах були знайдені значні поклади каоліну. 1798 року на території, де раніше існував Спасо-Преображенський чоловічий монастир, була збудована фабрика – перше на Лівобережжі підприємство з виготовлення фаянсу. 1800 року відбувся перший випуск зразків, а 1811 року для оздоблення виробів почали застосовувати друк. Використання цієї техніки давало можливість створювати продукцію високої якості за відносно невисокою ціною.
Асортимент виробів був дуже різноманітний: чайний, кавовий і столовий посуд, вази, кашпо, набори для письма, набори для вмивання, рамки для портретів, свічники, прес-пап’є, менажниці, форми для бланманже, кронштейни, садові стільці, предмети сакрального призначення, скульптура.
У декоруванні значним досягненням межигірських майстрів були друковані малюнки з пейзажними мотивами, військовою тематикою, побутовими сценами. У 1840 – на початку 1860 років на фабриці випускали декоративні тарілки з портретами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших.
Велику групу складають вироби з кольоровою поливою і рельєфним декором у вигляді листя хмелю, виноградної лози, стилізованого соняшника. На виробах з блакитною або зеленою поливою використовували рельєфний орнамент з дрібних квітів, так званий «mille fleures», який щільно вкривав тло посуду. Цей декор і мотив виноградної лози вважають найбільш характерними для межигірських виробів.
Виготовляли на фабриці і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести. Напередодні свята Великодня такі твори на виставці представлені найбільше.
Лампада – це посудина з єлеєм (олією), яку запалюють перед іконами під час богослужіння, виготовляли також лампади з гніздами для воскових свічок. Були й такі, в яких можна було використовувати і олію, і свічки одночасно. Лампади значних розмірів призначалися для церков, невеликі – для дому. Переважно сферичної або краплеподібної форми, на раменах – маленькі вушка або дірочки для підвішування, знизу завершувалась кулькою, шишкою або скульптурною фігуркою янгола. У системі декору використовували як скульптурні елементи, рельєф так і образотворчі християнські символи, євангельські сюжети («Воскресіння», «Розп’яття», «Хрещення», «Покрова», «Богоматір», «Ісус Христос», «Спас Нерукотворний»), виконані у техніці друку, іноді у поєднанні з надполивним розписом. Часто за попереднім замовленням виготовляли лампади значних розмірів з ажурним декором у вигляді хрестів, листя аканта і лавра, зі скульптурним завершенням фігуркою янгола, що тримає перед собою щит. До лампад підвішували писанки.
Всеношник. 1840-і – 1870-і рр. Києво-Межигірська фаянсова фабрика (фото http://www.mundm.kiev.ua)
Межигірські великодні яйця цікаві тим, що у їхньому оздобленні найчастіше використовували народні іконографічні сюжети: «Воскресіння», «Розп’яття», «Хрест страстей Господніх», «Богоматір», «Всевидяче Око», «Чаша» та ін. На одній писанці могло бути два, а інколи і три сюжетних зображення.
До асортименту культових виробів належать також «хатні» ікони для домашнього вжитку. Найбільше у колекції музею ікон із сюжетом «Воскресіння». На них зображений Ісус Христос, який здіймається над відкритою трумною зі стягом у правій руці. До сюжетного ряду ікон Києво-Межигірської фабрики належать «Богоматір», «Тайна вечеря», «Свята Варвара», «Свята Софія». Представлені зразки ікон доволі прості за рівнем виконання, оскільки продукувалися виключно на місцевий ринок, а виготовленням і розписом займалися не іконописці, а майстри фаянсу.
“Вакханка” (“Дівчина з виноградом”). Скульптура. 1852 р.Києво-Межигірська фаянсова фабрика (фото http://www.mundm.kiev.ua)
У колекції музею також зберігається невелика група напрестольних хрестів (за формою латинських). На аверсі – барельєфне зображення «Розп’яття», на реверсі – «Всевидяче Око» і голуб (Святий Дух) у променях. Цей мотив є іконографічним Господнім символом.
Києво-Межигірська фаянсова фабрика проіснувала майже 80 років. Незважаючи на те, що продукція підприємства виготовлялася під впливом західно-європейських зразків, місцевим майстрам, завдяки своєрідному формотворенню і системі декорування, вдалося створити свій власний неповторний стиль.
В понеділок, 2 квітня 2018 року, о 17:30 у Львівському історичному музеї (пл.Ринок 6, 1 поверх) в рамках фестивалю “Французька весна” відбудеться відкриття виставки “Франція поруч” (з фондів ЛІМ).
Виставка «Франція поруч» пропонує глядачеві зануритися в атмосферу «французького» Львова за допомогою пам’яток зі збірки Львівського історичного музею. Експозиція збудована за хронологічним принципом у вигляді низки тематичних блоків, які демонструють прямі чи опосередковані взаємозв’язки між Францією і Львовом, розкриваючи їх через історичні постаті чи події.
Першою відомою згадкою про Львів є повідомлення Галицько-Волинського літопису від 1256 року. Більшість істориків засновником міста вважають галицького короля Данила Романовича. Видатний французький вчений-сходознавець Мішель Лє Кієн вважає, що місто Львів було засноване князем русичів Левом 1240 року («Християнський Схід», 1740).
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Відомі французькі картографи Гійом Левассер де Боплан та Жан-Батист Нолен у XVII ст. детально описали українські землі на своїх мапах.
З Францією була тісно пов’язана відома шляхетська родина Собєських. Зокрема, дружина короля Яна ІІІ Собєського Марія де Ла Гранж д’Аркієн походила з французької дворянської родини, а їх син Якуб був хрещеником короля Франції Людовіка XIV. Впродовж 1640—1709 років родині Собєських у Львові належала будівля на пл. Ринок, 6 (кам’яниця Корнякта).
Картина Яна Матейка ‘‘Король Ян ІІІ Собєський повідомляє папі вістку про перемогу під Віднем’’.
Королева Франції Марія Лещинська, дружина короля Людовіка XV,була донькою короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського, уродженця Львова.
1783 року у Франції відбувся перший запуск безпілотної повітряної кулі, здійснений братами Монгольф’є. Захоплення польотами у той час стрімко поширилось Європою. Через дев’ять місяців львівські науковці І. Мартинович та Н. Герман, вдосконаливши тепловий аеростат братів Монгольф’є, підняли повітряну кулю у небо над Львовом.
Наполеонівський період на виставці представлений через постать львів’янина, видатного поета-комедіографа Олександра Фредра, який проходив службу в армії Наполеона Бонапарта та брав участь у поході на Москву 1812 року. Відзначений Золотим Хрестом VirtutiMilitari та хрестом «Почесного леґіону».
Александр Фредро. Опубліковано у часописі «Kłosy» (1868).
Француз за походженням, генерал австрійської армії граф Йоганн Карл фон Фреснель, будучи комендантом львівського ґарнізону, заснував військову школу плавання на Пелчинському ставі (сучасна вул. Д. Вітовського). В цій школі мали змогу навчатися плаванню і цивільні мешканці міста.
Пелчинський став. Фото близько 1893 р.
Геополітичне та економічне становище Львова зумовлювало підвищений інтерес до міста з боку торгівців, які розглядали Львів як важливий торгівельний форпост між Європою та Азією. Підтвердженням цього є реклама крамнички Йозефа Рейса з переліком різноманітних товарів,серед них і з Франції.
До 1936 року у Львові функціонував музей геніального композитора та піаніста Фредерика Шопенапольського походження, який значну частину свого життя жив і творив у Франції. Частина раритетів цього музею представлена на виставці.
Прогресивна молодь Львова, подорожуючи Європою, часто відвідувала Париж, де мала можливість знайомитись із сучасними світовими тенденціями у літературі, мистецтві, моді. Поміж них — видатний поет Корнель Уейський, художники Артур Ґроттґер, Кароль Ауер та інші.
Артур Ґроттґер, автопортрет 1867 рік
З 1840 року у Львові виходив друком «Dziennik mod paryzskih», кожний номер якого починався інформацією про модні новинки з Парижа. Ілюстрації до нього малював художник КарольАуер. Ще одне періодичне видання – «Gazette de Leopol» 1776 року виходило друком у Львові французькою мовою.
Неабиякий резонанс та вплив на театральне мистецтво Львова мав приїзд французької акторки Сари Бернар. У листопаді 1881 року вона виступала на сцені львівського театру графа Cтаніслава Скарбка.
Театр Скарбка. 1900 рік.
Виставку завершують керамічні пам’ятки з фабрики львівського архітектора Івана Левинського. Вироби з цього підприємства були представлені у павільйоні «Галичина» на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року та були відзначені срібною медаллю у номінації «Декорування інтер’єрів громадських і житлових споруд».
Отож, на відкриття виставки запрошуються львів’яни, гості міста, всі охочі побачити, відчути Францію поруч.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
В четвер, 29 березня 2018 року, на передодні Великодня патрульні зі своїми дітьми взяли участь у майстер-класі з писанкарства, на який їх запросили учні та викладачі художнього ліцею.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Розмальовування писанок відбувалося у формі змагання. Учасників розділили на дві категорії: батьки-поліціянти та діти-поліціянтів. Для розпису обрали традиційну для української культури писанку – лемківську. Майстер-клас провели дві переможниці Всеукраїнського конкурсу з писанкарства, для яких це хоча і був перший подібний захід, проте вони вже завоювали репутацію справжніх знавців своєї справи.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Директор Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв Оксана Смерека-Малик зазначила, що саме лемківську писанку зараз необхідно популяризувати. «Дуже важливо, аби традиції саме лемківського писанкування продовжували життя», – зазначила вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
За словами мисткині, символіка лемківської писанки йде від серця і душі. «Легенда каже, що краплина – це сльоза матері Божої, що впала з її очей. Якщо бачимо краплинку подовжену – це вода, життя. Головне, коли ми пишемо писанку, ми повинні це робити з добром і любов’ю», – додала вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Директор Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв Оксана Смерека-Малик зазначила, що саме лемківську писанку зараз необхідно популяризувати. «Дуже важливо, аби традиції саме лемківського писанкування продовжували життя», – зазначила вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
За словами мисткині, символіка лемківської писанки йде від серця і душі. «Легенда каже, що краплина – це сльоза матері Божої, що впала з її очей. Якщо бачимо краплинку подовжену – це вода, життя. Головне, коли ми пишемо писанку, ми повинні це робити з добром і любов’ю», – додала вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Цього року більшість львівських патрульних будуть на Великдень не вдома, а на патрулюванні, саме тому такі заходи є важливими для того, щоб вони провели більше часу з дітьми.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Українськи Город)
Площа «Сокола-Батька» (Український город) мала величне значення для українців, бо уособлювала незламний дух та міцність тіла. Це був осередок української культури тіловиховної, національної, патріотичної, який об’єднувана сотні тисяч небайдужих до долі України.
Викуп земельної ділянки для площі здійснювався тривалий час. До заклику товариства «Сокіл-Батько» долучилися тисячі українців у Рідному краї та в діаспорі. Кошти на викуп квадратових метрів Українського городу надходили з різних країн світу. Зокрема, помітну допомогу, закуповуючи ділянки, надала українська громада в США.
Заклик у часопису «Свобода» щодо закупівлі квадратових метрів площі «Сокола-Батька».
На заклик «Сокола-Батька» про викуп «Українського городу» (руханково-спортова площа) до всіх українців відгукнулися тисячі патріотів. Кожен хто долучився до цієї надважливої справи вписав своє ім’я в історію України. Бо ж жертовність на кращу долю українського народу в час поневолення є священним обов’язком кожного. Євген Сверстюк говорив: «Немає шляхетної цілі за віддане служіння пригнобленій нації».
Заклик редакції часопису «Свобода» до всіх українців США щодо закупу квадратових метрів Українського городу.
Тисячі українців, які змушені були покинути свій Рідний край, облаштувавшись у найрізноманітніших куточках світу дізнавшись про поважну ініціативу «Сокола-Батька» складали свою пожертву. Вагому роль у викупі площі відіграла українська діаспора США та Канади. Очолити рух підтримки та збору коштів випала нагода одній з найавторитетнішій організацій українців в еміграції – Руському Народному Союзу (з 1914 р. Український Народний Союз). Коли ж товариство «Сокіл-Батько» звернулося до Управи РНС за допомогою, то одразу ж у часопису «Свобода» було видруковано звернення до всіх українців США. Приводимо цей цінний документ у авторській редакції: «Українці в Галичині можуть найскорше вибороти українському народови значінє і повагу між иншими народами сьвіта. Видимо се ясно, коли пригадаємо собі обставини, в яких живуть Українці в Росії, Америці а в Австрії. Українці в Галичині працюють над своєю організацією, але нестає їм сил всі перешкоди побороти. Український нарід здобуде в Галичині силу, значінє і повагу, коли буде мав сильну підставу в столиці краю, у Львові. Щоби мати сильну підставу, мусить тамки посідати свій власний ґрунт під народний город. В тім городі зможе шкільна і реміснича молодїж скріпити своє тіло і свого духа руханкою і спортом, в тім городі можуть зійти ся ремісники і урядники, торговельники і зарібники, образовані і необразовані, старі і молоді. Зійдуть ся і зрозуміють, що всі належать до одного українського народу. Молодїж буде виховувати ся руханкою і спортом на нове поколїнє сьвідоме, здорове, енерґічне і завзяте, а старші будуть лучили ся в одну громаду, що не цурає ся рідної мови. Український город потрібний у Львові для цілого краю, для всіх Українців. Тут можуть відбувати ся українські здвиги «Соколів» і «Сїчий», віча, вистави, ярмарки. Львів є тим містом, яке Українці повинні передовсім здобути, щоби орґанїзація цілого народу мала сильний осередок. Товариство «Сокіл-Батько» орґанїзуіє закупно такого городу. Оно поділило тоту плошу, де в р. 1911 відбув ся першій краєвий здвиг «Соколів» і «Сїчий» на квадратові метри. Площа обнимає 22.771 метрів по 1 долярови (5 корон). Товариство «Сокіл-Батько» розсилає метри квадратові і просьби до Українцїв в Австрії, Німеччині і Росії а розсилає їх також до братів Українців в Америцї (через нашу Редакцію). Хто лише дістане сими днями відозву «Сокола-Батька» приватним листом з нашої редакції, сей буде ласкав закупити хоть один метер квадратовий землі під город для українського народу у Львові, на що дістане сейчас посьвідку. Є се одноразовий даток на сю ціль. Вже більше на сю ціль не дамо, бо раз закуплений город не потребує вже ніякої дальше помочи. Земля не згорить анї не попсує ся. Хто лише закупить один метер, стає «Основателем» чи «Основателькою українського городу у Львові». Імя його буде випечатане в часописях а також в «Книзі основателїв українського городу у Львові», яку «Сокіл-Батько» випечатає на спомин будучим поколїням і на добрий примір, як слабі мають лучити ся, щоби зробити велике діло, як нитка до нитки дає сукману, цегла до цегли дає палату, а метер до метра дає площу. Спішіть Братя з пересилкою 1 доляря, щоби кождий з Вас закупив свою частку землі для українського народу у Львові і поміг здобути се місто для нас. Вже є закуплених 4.295 метрів а число всіх метрів городу виносить 22.621. Як знайде ся 22.621 Українців, що закуплять по 1 метрови, то площа стане наша. Се прецінь не є трудно. Свою лепту на закупно 1-го кв. метра шліть просто до нас. Хто не хоче купити метра сам, нехай спонукає инших щоби купили».
Відозва «Сокола-Батька» напередодні Шевченківського ювілейного здвигу 1914 р. до української діаспори.
На заклик «Сокола-Батька» (наводимо звернення «Сокола-Батька» напередодні Шевченківського ювілейного здвигу 1914 р.: «Дня 28 червня с. р. відбуде ся. у Львові Шевченковий ювилейний Здниг всіх «Січий» і «Соколів». Здобудьмо на спомин сего ювилею землю, щоби сильною стопою станути до дальшої боротьби. Чи маємо обійти ювилейний рік Т. Шевченка лише словами а не ділами? Праця йде в імени всіх для всіх! Кождий сьвідомий член нашої суспільности повинен вважати своїм сьвятим обовязком закупити бодай один квадратовий метер землі за одного доляра. Народна честь наказує нам довершити діло. Стремимо до народної независимости. Хочемо, щоби нас на рівні цінити з другими народами. Мусимо доказати ділом, що ми сего варті, що ми дійсно докладаємо старань стати самостійними. Кождий нарід є тільки варта, кілько зложить на свої цїли народні. Щира подяка всім тим землякам в Европі і Америці, що закупили свій метер землі. Їх ідейність здобула їм повне признане від цілого народа. Їх дар є вічний, бо земля є вічна. Хто спізнив ся зі закупном своєї частки, нехай тепер поспішить ся, нехай пришле єще перед здвигом жертву на купно землі. Солідарність і честь дає побіду навіть найслабшим борцям. Все вперед! Всі враз! Сокіл-Батько») й Управи Руського Народного Союзу відгукнулися численні українці мешканці США. У нашому досліджені ми наведемо не повний перелік жертводавців, а лише тих кого вдалося віднайти на сторінках часопису «Свобода». Впевнено можна стверджувати, що кожен хто долучився до цієї справи став Героєм у боротьбі за українську історію, культуру, державництво.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Вже у серпні 1912 р. часопис «Свобода» розпочав публікувати відомості про закупників квадратових метрів «Українського городу». Зокрема, ми дізнаємося про те, що товариство «Запорізька Січ» (Вунсокет) відділ 206 РНС закупило десять квадратових метрів чч.: 16.010 – 16.019. Братство св. Архистратига Михаїла відділ 243 РНС (Чикаго) чч.: 16.087 – 16.091. Братство св. Миколая відділ 99 РНС (Вілксбері) зложило 25.00 $ (надіслав кошти Петро Герман). За ці гроші вислано Братству 25 посьвідок чч. 12032 – 12056. Секретар Братства св. Архистратига Михаїла відділ 142 РНС (Елізабетпорт) А. Дронжевський надіслав 4.00 $, які зложили 26 жовтня 1912 р. члени Братства: по 50 ц. – Т. Жилка, В. Дорош, по 25 ц. – І. Жиздік, М. Бабич, П. Гонимар, І. Родзиняк, 20 ц. – І. Лещак, по 10 ц. – Е. Мамчак, Т. Бутинець, М. Ковальчук. За ці кошти вислано на руки А. Дронжевського посьвідки чч. 10057 – 10060.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Справді братню сокільську підтримку «Соколу-Батьку» надало Братство св. Гергія та «Наддніпрянський Сокіл» відділ 239 РНС (Філадельфія). Управа Братства на чолі з предсідником І. Боросевичем та секретарем Т. Грицаєм у листі від 30 жовтня 1912 р. писали наступне: «В слід відозви «Сокола-Батька» у Львові, отриманої з Уряду P. Н. С., Брацтво сьв. Георгія, від. 239, в Філядельфії, Па. на мітінґу дня 13. жовтня с. р. ухвалило одноголосно закупити 25 квадратових метрів землі під Український Город у Львові. Пересилаючи в прилозї банковий чек на суму 25 дол., просимо о вислане сеї квоти враз з иншими грішми Старшині «Сокола-Батька», а заразом просимо о поміщене сего нашого листа в слідуючім числі «Свободи», щоби тим способом припімнути другим Брацтвам і Товариствам так важне діло, котре засипляє, як звичайно по руськи. Найвисший бо вже час подбати більше про свої рідні справи, як се роблять инші народи. Кілько то руського гроша іде нераз марно в кишені чужинців, котрі скуповують добра, а Русина називають завсїгди «ґоєм». Перестаньмож підпирати других, а дбаймо про себе. «Громада великий чоловік». Брацтво чи Товариство не збідніє, як дасть пару дол., котрі то доляри допоможуть Старшині «Сокола-Батька» докінчити так гарне діло. Можливо, шо ми самі будем ще ходити по закупленім городі; а коли нї, то наші діти або діти наших братів і сестер будуть мати красну памятку і будуть могли в столици краю, на своїй земли, відживлятись лучше ніж на земли чужій. Не забуваймо, що «в своїй хатї своя правда і сила і воля». За закуп такої кількості квадратових метрів на адресу Т. Грицая вислано 25 посьвідок чч. 10061 – 10085.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Комітет «Рідної Школи» (Сиракузи) з зібраних 111.78 $ в 1913 р. на народні цілі, виокремив суму 43.38 $ на закуп квадратових метрів Українського городу у Львові. Імена жертводавців оголошено у часопису «Рідної Школи». Також додано 24.50 $. Загальний стан зложених коштів становить – 67.88 $. Олекса Гладкий член товариства «Просвіта» відділ 334 РНС (Вестбері) зложив на закуп квадратових метрів жертву у сумі 2.00 $.
Стеткевич Йосип – редактор «Свободи» (США).
Безліч було й приватних закупок. Наприклад, українці з містечка Кромптон – Михайло Андрець, ч. 16.022, Максим Пилипців, ч. 16.023, Григорій Якимець, ч. 16.024, П. Ковалюк, чч. 16.025 та 16.026, Анна Ковалюк, чч. 16.027 та 16.028, В. Федорович, ч. 16.029, П. Гудима, ч. 16.030, І. Кравчук, ч. 16.031, М. Гудима, ч. 16.034, М. Гевко, ч. 16.035, Г. Притула, ч. 16.036, Павліна Барчук, ч. 16.037, Юрко Пуда, ч. 16.038, Р. Москалюк, ч. 16.039, Д. Цимбалістий, ч. 16.040, Яків Гудима, ч. 16.041. У містечку Пасайк збирачем зголосився о. Є. Сидоряк. Він же сам закупив чч. 6.889, 10.389, 5.023, 9.273, 5.018. Отець Н. Підгорецький жертвував на десять квадратових метрів (чисел не подано). Також купив ч. 5.020 П. Капелюх. З Чикаго закупили Олександр Пєрнок ч. 16.092 та Роман Штим ч. 16.093. У Нью-Йорку закуп одного квадратового метру здійснили В. Багрійчук зложивши по 1 $ та Микола Дзюма. У Ньюарку збирав кошти Михайло Горбач, який 21 вересня 1912 р. надіслав на адресу «Сокола-Батька» у Львів через «Юнайтед Стейтс Експрес Компані» 4.25 $. Число посвідки 79729. Жертвували на закуп А. Глубіш – 1.00 $, по 25 ц. – Михайло Горбач, О. Гупало, М. Добровольський, М. Долинний, А. Сокальський, Л. Зьобровський, М. Дармограй, Ф. Тимецький, І. Мисько, І. Комінок, Варвара Сяган, Юзефка Добровольська, Д. Животкр. Зложив 10 $ на закуп квадратових метрів Петро Понятишин. Володимир Хорощак з Рослин зложив 5.00 $ й отримав 5 посьвідок чч. 10086 – 10090. Л. Бобовський з Мішел зібрав 4.00 $ від Василя Ковцуняка, Олекси Федюка, Дмитра Івасюка, Луки Бобисюка. Кожен з них зложив по 1 $. За ці кошти на адресу Л. Бобовського вислано чотири посвідки чч. 10091 – 10094. Яків Стеткевич та Михайло Мардиняк з Гейзелтону надіслали кожен по 5 $. Відповідно на адресу Якова Стеткевича надіслано 10 посвідок чч. 12067 – 12076. У Канонсбурзі зібрано було 8.00 $. Збирав Григорій Патинок, а зложили на викуп квадратових метрів Іван Чопак, Григорій Патинок, Антін Пиндус по 2 $, Йосиф Патинок та Петро Гобляк по 1 $. Також оголошено в ч. 16 «Свободи» – 12 $ та в ч. 18 – 1 $. У Джерсі-Сіті Осип Стеткевич (редактор «Свободи» зложив 10 $, а Андрій Савка (управитель друкарні РНС) – 5 $, Володимир Лотоцький – 2 $.
Отець Петро Понятишин
Окрім цього, подавалися оголошення такого змісту: «Пітсбург. Оригінальні квіти на кв. метри має в тій місцевості д. Василь Оборишко член 111 від. Р. Н. С. Просимо місцевих патріотів звертатися до нього». «Провіданс. Посьвідки на закупно кв. метрів має в розпродажу д. Омелян Рекрут». Він же зібравши 7 $ надіслав їх до РНС. Зложили жертви: Т. Желіховський, ч. 16072, М. Сьвідер, ч. 16073, М. Храпливий, ч. 16074, Й. Брезіцький, ч. 16075, І. Рекрут, ч. 16076, А. Гурняк, ч. 16077, О. Рекрут, ч. 16078. А Михало Розумний з цього ж міста вислав 30 корон.
Сторінка «Вістей з Запорожа» (1913 р., Ч. 83-85, С. 12) з інформацією про закуп квадратових метрів.
У Нью-Йорку зложили по 1 $ – Іван Гулей, Августин Куїловський, Йосиф Балук, Микита Казновський, Матвій Дорож, Юліян Мацяк, З. Пікульський, Михайло Микитка, Афтанас Гулей, по 2 $ – Василь Мельник, Марія Найдух.
Родина Крайківських із Едмонтону.
Українська громада Канади активно долучилася до закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька». Звістки про тих хто зложив свою частку друкувалися у часопису «Вісти з Запорожа». Слід назвати їх: Едмонтон – Григорій Крайківський – 90 $, Василина Крайківська – 10 $, Павло Рудик – 10 $, Роман Кремер – 10 $, Марія Кремер – 5 $, Вероніка Говда – 10 $, Анастасія Бондарчук – 5 $. Окрім цього Михайло Белегай взяв 100 метрів для розпродажу.
Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент
Використані джерела:
Вацеба Оксана. З історії спорудження першого українського стадіону у Львові / Оксана Вацеба // Молода спортивна наука України. – 2008. – Т. І. – С. 78 – 85.
Жертви на укр. город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 40. – С. 7.
Жертви на український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 15. – С. 2.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 35. – С. 12.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 40. – С. 7.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 46. – С. 7.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1913. – Ч. 24. – С. 6.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 8. – С. 14.
Молитовник за Україну та її захисників. Видання 3-тє. – К.: Парафія св. Архистратига Михаїла, 2014. – 68 с.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 17. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 21. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 23. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 24. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 30. – С. 2.
Редакція «Свободи». Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 35. – С. 9.
Приватна електронна колекція часопису «Вісти з Запорожа» Олександра Паука.
Сова А. Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів : ЛДУФК ; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сокіл-Батько. На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 15. – С. 2.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
