140 років тому, у 1877 р., інспектором львівських парків Арнольдом Рьорінґом був спроектований один з найгарніших парків тогочасної Європи — парк Кілінського (сучасний Стрийський парк). І до сьогодні він залишається найчарівнішим у Львові, тож пропонуємо вам 20 цікавих фактів з його історії.
Стрийський парк, 2017 р.
1. Стрийський парк розташований у південній частині Львова між вулицями Стрийською і верхньою частиною Франка на узгір’ях, з яких бере початок потік Сорока. Як писав Іван Крип‘якевич: “Ця околиця в давніх часах складалася з піщаних падм (дюн. – ред.) і крутих ярів та долинок. В нижній частині, від теперішнього пам‘ятника Кілінському до вулиць Стрийської, Домбровського (сучасна Рутковича) й Пулавського (сучасна Паркова), був колись цвинтар, закритий 1823 р. Жодного сліду з нього тепер не зосталося. В горішній частині був австрійський флот”.
Парк Кілінського (Стрийський). З колекції Софії Легін
2. Арнольд Рьорінґ розпланував парк використовуючи природні властивості ландшафту цієї частини міста. Проект парку – з оранжерею, озером та прилеглими квітниками, було розроблено у 1877 р. , а у 1879 р. його розпочали створювати та впорядковувати.
Парк Кілінського (Стрийський), 1907 р. (з колекції Софії Легін)
3. Парк умовно складається з трьох частин: нижньої, верхньої та дитячого сектора. Нижній партер — найстаріша паркова частина – це просторі газони. Тут зосереджені екзоти, декоративні дерева і чагарники. Верхня частина парку – густий лісовий масив, що підступає до липової алеї. Дитячий сектор парку, створений у 1950-1953 рр. на місці пустиря агрономами-садівниками С.М.Капланом та Є.С. Контаром.
Пам’ятник Яну Кілінському.Львів. Автор Станіслав Тондос.
Пам’ятник Яну Кілінському, 2017 р.
4. У 1894 р. на нижній терасі парку встановили пам‘ятник одному з керівників повстання під проводом Тадеуша Костюшка Янові Кілінському (автор – скульптор Юліан Марковський). Після встановлення і до 1939 р. парк називали ім’ям Кілінського. За радянської влади пам‘ятник не чіпали. У 2009 р. українські та польські реставратори відновили монумент.
Рекламний плакат Загальної виставки Крайової у Львові, 1894 рік
5. У 1894 p. верхня тераса стала місцем проведення грандіозної, як на галицькі масштаби, Крайової виставки, приуроченої до 100 річниці повстання Тадеуша Костюшка. “Крайова виставка 1894 р. знаходилася в горішній частині парку. Уладжено там фонтани, вечором освітлені різнобарвним світлом, квітники, поставлено ряд павільйонів” – Іван Крип‘якевич. Загальна кількість відвідувачів виставки досягла 1 млн. 150 тис. осіб. За підрахунками, аби повністю оглянути територію виставки, секції і відділи, палаци, павільйони, кав’ярні та цукерні тощо, потрібно було витратити тиждень часу. 7 вересня 1894 року Загальну Крайову виставку відвідав імператор Франц Йосиф I.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштіка 1907 року. З колекції Юрія Завербного.
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1904 рік
Водонапірна вежа під час Крайової виставки 1894 року в Стрийському парку. Фото 1894 року. Автор: Едвард Тшемескі
6. До наших днів із споруд Крайової виставки “дожили” лише три: Палац мистецтв (архітектор Ф. Сковрон, скульптор А.Попель), ротонда “Рацлавицької панорами” (архітектор Людвік Рамульт)— зараз тут корпус кафедри фізичної культури Національного Університету «Львівська політехніка», та водонапірна вежа (інженер Міхал Лужецький, проект проф. Захаревича).
Декоративні руїни в Стрийському парку, 1907 р.
Декоративні руїни в Стрийському парку, 1930 р.
7. Руїни замку, які можна побачити в глибині Стрийського парку, насправді є декоративним. Вони були створені у 1894 р. з нагоди Крайової виставки. “У нижній частині парку поставлено тоді штучні руїни, до яких ужито матеріал зі старого мосту над Сорокою й надгробків з цвинтаря”, – Іван Крип‘якевич
Оранжерея в Стрийському парку, створена А.Рьорінґом. Фото кінця XIX ст.
Оранжерея в Стрийському парку, 2017 р.
8. Оранжерея, яка знаходиться поруч пам‘ятника Кілінському, була збудована у 1895 р.
9. “Згадати ще треба, що в парку від сторони Стрийської вулиці з 1890-х років був невеликий звіринець, де показувано вовка, лиса і вірла; потім була пара ведмедів”, – Іван Крип‘якевич.
Головний вхід до Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
10. У 1906 та 1911 рр. на повиставкових територіях проводилися Ярмарки крайових виробів, а влітку 1916 р. – Військова виставка Другої австоро-угорської армії, яка запам‘яталася павільйонами, оздобленими березовими колодами, та пам‘ятником її командувачу австрійському генералу Едварду Бьом-Ермоллі (скульптор Лайош Лукачі).
Парк Кілінського (Стрийський), 1911 р. (з колекції Софії Легін)
11. “Під час великої війни (Першої світової) у Стрийському парку поліг при повітряній катастрофі австрійський летун, його могила була коло Палати мистецтв. В листопаді 1918 р. були тут могилки українських стрільців, що полягли у бою. Їх ексгумовано і перенесено на цвинтар”, – Іван Крип’якевич.
Вигляд з літака на парк Кілінського (Стрийський парк) та Східні Торги. Листівка 1921 р.
12. З 1921 р. на території Галицької крайової виставки стали проводити щорічні міжнародні ярмарки – “Східні торги”, участь у яких взяли близько 23 країн.
13. Джерело, над яким встановлено барельєф Котигорошка, який бореться із змієм (виготовлений у 1950-х рр. студентами Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва), є подякою А.Рьорінґу, про що свідчить відповідна таблиця: “Арнольду Рьорінґу — засновнику львівських парків”.
Стрийський парк, 2017 р.
14. Поруч озера з лебедями та скульптурою русалки (скульптор Я.Мотика) з 1961 р. росте верба Т.Шевченка. Гілка, з якої виросло дерево, була привезена делегацією українських письменників з казахских степів. Її урочисто було висаджено в парку в соту річницю похорону Т.Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Русалка Я. Мотики в Стрийському парку
15. У 1950-х рр. у Стрийському парку з боку вул. Паркової будується вхідна арка (архітектор Генріх Швецько-Вінецький), проводиться перебудова колишніх “Палацу мистецтв” та ротонди “Рацлавицької панорами” на спортивні об’єкти.
Вхід до Стрийського парку
16. У 1953 р. львівські залізничники збудували у Стрийському парку дитячу залізницю. За основу взята під‘їздна трамвайна колія, що у 1927 р. вела на східні горби до Персенківки. По ній у 20-х роках ХХ ст. доставлялися матеріали і товари до Східних Торгів.
Дитяча залізниця “Мала Львівська”, 1962 р. (з колекції Романа Метельського)
17. У 1956 р. в декількох реконструйованих павільйонах “Східних торгів” проводилася виставка, присвячена 700-річчю Львова. А в 1967 р. тут організували виставку до 50-річчя Жовтневої революції. Основну експозицію розгорнули у павільйоні “Підкова”, який у 1990 р. згорів.
Пам’ятник першому футбольному матчу в Україні на теренах Стрийського парку. Фото 2015 року
18. У 1930-х роках у центрі “Підкови” встановили антени “Львівського радіо”. Сьогодні на цьому місці стоїть пам‘ятник “Львів — батьківщина українського футболу” з написом: на цьому місці 14 липня 1894 р. львівський “Сокіл”, премігши команду Кракова, започаткував літопис українського футболу”. З другого боку – “На цьому місці з 1911 до 1939 р. на стадіоні “Сокола-Батька” тренувалася та проводила матчі футбольна команда стортивного товариства “Україна”. Хоча насправді стадіон “Сокола-Батька” був розташований на 400 м. далі від місця встановлення йому пам‘ятника. Та й напис про перший матч між командами польських товариств “Сокіл” зі Львова та Кракова варто було б подати не як початок “літопису українського футболу”, а як про перший матч на території України.
Фонтан Івасик Телесик, 2017 р.
19. У павільйоні науки і техніки у 1960-х рр. влаштували перший у місті широкоформатний кінотеатр “Львів”. Тоді ж встановили фонтан “Івасик Телесик” (скульптор Роман Чайка). У 2011 р. цей фонтан реставрували.
Стрийський парк, 2017 р.
Стрийський парк, 2017 р.
Стрийський парк, 2017 р.
Стрийський парк, 2017 р.
20. Серед екзотів та декоративних насаджень у Стрийському парку росте й реліктова рослина — гінкго дволопатеве. В палеогеновий період вона була поширена в Європі та Азії, а тепер зустрічається тільки в парках і ботанічних садах.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Кучерявий В.П. Сади і парки Львова. – Львів: Світ, 2008 р.
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова . – Львів: Апріорі, 2015.
Аерофотознимки Львова часів Австро-Угорщини і Польщі тепер є суттєвим джерелом інформації про місто. Водночас, буває просто цікаво розглядати будинки, вулиці і парки міста, порівнюючи старий і сучасний Львів.
Літак над Львовом
Безумовним піонером у цій справі був інженер, льотчик, фото- і кінолюбитель, пристрасний пропагандист техніки Едмунд Лібанський (Edmund Libański, 1862, Краків – 1928, Брест). Вже у 1910 році він зробив серію загальних видів Львова під час польотів на повітряній кулі, якою він керував разом з інженером Каролем Ріхтманом (Karol Richtmann). Опис цієї події і фото повітряної кулі можна переглянути тут.
Едмунд Лібанський
У цьому ж році, у Львові, Е. Лібанський збудував свій перший літак з мотором власної конструкції. Інженер назвав його “Монобіплан І”. Перша спроба польоту на військовому полігоні в Рясній Польській була невдалою – в момент відриву літака від землі, двигун не витримав і вибухнув, в результаті чого аероплан зазнав значних пошкоджень. Після ремонту в жовтні 1910 року він був виставлений на першій авіаційній виставці, організованою у Львівській Політехніці.
Вид на місто, зроблений Е.Лібанським з повітряної кулі у 1910 році.
В наступному році Е. Лібанський побудував іншу модель літака, також з мотором власної конструкції, назвавши її “Ластівка” (“Jaskółka”). Літак був доставлений на летовище у Вінер-Нойштадт, недалеко від Відня, де в серпні 1911 року піднявся в повітря. Успішний політ дуже втішив конструктора, оскільки це був третій літак польських авіаконструкторів, який зумів злетіти в небо.
Ймовірно E. Лібанський зробив серію фотографічних панорам центру і околиць Львова,
зроблених з літака у 1920-х роках під час польотів над містом. Хоча наразі дані про авторство аеросвітлин Львова дуже протиречиві і потребують ретельного дослідження.
Під час бойових дій в листопаді 1918 року у Львові були зроблені аерофотознімки за допомогою вбудованої у літак фотоапарату, виконаного власноруч з лінз, куплених у Відні. До цього використовувалися тільки ручні апарати.
Панорама Львова авторства Е.Лібанського
Вже тоді стало зрозуміло, що аерофотозйомка дозволяє військовим краще оцінювати стратегічно важливі місця. Тому у 1921 році у Польщі створюється розвідувальна ескадра, яка була частиною 2 авіаційного полку, розміщеного на летовищі Раковіце Чижини.
Світлина зроблена з висоти 300 м. Автор J. Meysenhälter (згідно KARTA) або Е.Лібанський (згідно lvivcenter)
У 1922 році почалось формування спеціального фотографічного плутону (укр. чота), керівником котрого тимчасово став цивільний урядник Станіслав Мейсенгольтер (S. Meysenhälter), який прибув зі Львова. Протягом багатьох років він був першим, а водночас єдиниим фахівцем в аерофотозйомці. Результатом діяльності цього плутону є серія аерофотознимків Львова, Кракова, Татр тощо.
Фотографія представляє вид з висоти пташиного польоту на терен Східних Торгів, які відбувались 25.ІX-05.X.1921 у Львові, про що свідчить напис на боковому краю плівки. Знімок зробив найімовірніше Станіслав Мейсенгольтер в рамках проекту виконання аерофотозйомки 2-м повітряного полку.
С.Мейсенгольтер пізніше прославився завдяки фільму “Під твій захист” (“Pod twoją obronę”), у створенні якого він взяв участь, як директор до аерофотографій (у титрах його прізвище написано як Meisenhalter). Цей фільм вважається найбільш культовим і касовим польським фільмом 1920-30-х років, між іншим, саме завдяки неймовірно вдалим кінозйомкам в небі і краєвидам з неба.
В суботу, 24 червня 2017, о 17:00 в Історичному комплексі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відбудеться презентація виставки спільного арт-проекту скульптора Олега Пінчука та живописця Анатоля Галицького, реалізованого за співпраці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та Центру сучасного мистецтва М17 (м. Київ).
В експозиції виставки відвідувачі зможуть побачити живописні абстрактні експерименти Анатоля Галицького та скульптурні футуристичні роботи з бронзи Олега Пінчука.
Анатоль Галицький – художник-живописець, майстер абстрактного живопису, письменник, актор-перформансист. Його роботи входять до ТОП-10 сучасних українських мистців. У 2014 році в Центрі сучасного мистецтва М17 відбулась масштабна виставка-перформанс «Живопис пристрасного жесту». У 2016 році А. Галицький представив Україну на міжнародному арт-ярмарку «Istanbul Contemporary» (м. Стамбул, Туреччина). Анатоль Галицький є учасником аукціонів АД «Золотий перетин», «Міст перемоги», «GoGlobal». 2016 року картину Анатоля Галицького «Осінь» продали на аукціоні «PHILLIPS: 20th Century & Contemporary Art & Design Evening Sale» в Лондоні.
Експозиція виставки спільного арт-проекту скульптора Олега Пінчука та живописця Анатоля Галицького
“Кожна виставка А.Галицького перетворюється на театралізоване дійство, своєрідний театрально-живописний перформанс. Відкриття арт-проектів часто супроводжується світловим шоу, авторським читанням частин роману «Перформанс» та сучасною музикою. Цікавим є і експонування творів – одні висять «традиційно правильно», інші ж компонуються у кольорові та форматні групи. Іноді зовсім несподівано. Тож, Галицький перетворює сам простір виставки на дійство, утворюючи постійну взаємодію з глядачем. Так просторове мистецтво починає свою подорож у часі…,” – розповідає куратор арт-проекту, кандидат мистецтвознавства А. Гончаренко.
Творчість Анатоля Галицького, як і сам художник, знаходиться в енергетичному полі абстрактного експресіонізму. В Анатоля є чимало нереалізованих проектів, що є цікавими і перспективними навіть на рівні ідеї. Сьогодні меценат Центру сучасного мистецтва М17 –– Андрій Адамовський заопікувався ним, як непересічним явищем культури. Давнім прихильником живопису Галицького, зокрема, є і відомий український мистецтвознавець професор Дмитро Горбачов. У 2017 році Анатоль Галицький представлятиме Україну в одному з провідних Центрів сучасного мистецтва в Женеві (Швейцарія).
Будівля Національного музею імені Андрея Шептицького на вулиці Драгоманова у Львові
Олег Пінчук народився в місті Дрогобич Львівської обл. Старовинні дерев’яні церкви, неспішний провінційний уклад та характерний народний побут, що оточували з дитинства, служать скульптору незримим «внутрішнім маяком» і сьогодні. За футуристичними формами його скульптур виявляється прив’язаність до традиції та особливості виховання. Роботи мистця завжди пізнавані та цікаві глядачам.
Сьогодні Олег Пінчук – визнаний майстер пластичного мистецтва, заслужений художник України, член Національної спілки художників України. Закінчив Київський державний художній інститут, удосконалював майстерність у Вищій школі візуального мистецтва (ESAV) в Женеві. Учасник багатьох виставок, серед яких: «Cite Inrernationale des Arts» (Франція), «Ukrainian Seasons» (Франція), Дні культури Києва в Тулузі (Франція), «Kyiv Art Contemporary» («Мистецький Арсенал», м. Київ), «Великий скульптурний салон» («Мистецький Арсенал», м. Київ), Kanagava Municipal Gallery (Японія), галереї «Arrte» (Нідерланди), галереї «Soret–II» (Швейцарія) та ін.
Експозиція виставки спільного арт-проекту скульптора Олега Пінчука та живописця Анатоля Галицького
Роботи експонувалися і знаходяться в колекціях Віденського музею історії мистецтв (Австрія), ювелірній фірмі «Cartier» в Женеві (Швейцарія), Espace Pierre Cardin в Парижі (Франція), Ризькому музеї іноземних колекцій (Латвія), Московському музеї сучасного мистецтва (Росія), Національному музеї історії України, Музеї російського мистецтва в Києві, Одеському музеї західного і східного мистецтв, Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького і т.д. Монументальні роботи знаходяться в історичних центрах європейських міст. Зображення скульптур Олега Пінчука використовуються на годиннику швейцарської фірми «BOVET».
Серед шанувальників і колекціонерів О. Пінчука: нобелівський лауреат з літератури Маріо Варгас Льоса, член Палати Лордів Великої Британії – Ширлі Вільямс, баронеса Вільямс оф Кросбі, П’єр Карден, Мстислав Ростропович, брати Клички, Любов Хоба, та ін.
Обидва художники представляють власний погляд на сучасне українське мистецтво. Свідоме звернення до нефігуративного живопису та народних традицій свідчить про наявність високого рівня внутрішньої свободи, надсильного темпераменту та відкритих емоцій.
Виставка спільного арт-проекту скульптора Олега Пінчука та живописця Анатоля Галицького в Історичному комплексі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) триватиме з 25 червня по 30 липня 2017 року.
Прикраси українців завжди виконували дві функції — захисну та інформативну. Оберегові та ритуальні прикраси носили лише на тілі — обручки, браслети й хрести. Ну а ті, що носили поверх одягу, красномовно говорили про достаток господаря: шість ниток коралового намиста, наприклад, коштували, як пара волів.
Щоби зрозуміти, з якою метою і в яких випадках наші предки носили різні прикраси, треба ближче придивитися до їхньої форми.
Ґердани
Ґердани — нагрудні бісерні прикраси у вигляді петлі з двох смужок, з’єднаних медальйоном в місці сонячного сплетіння. Їх носили переважно чоловіки, але одягали й жінки.
Ґердани. Фото vsviti.com.ua
На Буковині кінці стрічок ґердана з’єднувалися підвішеним до них люстерком.
Силянки
Силянки, або плетінки, — рівні смужки з бісеру, які зав’язують ззаду на шиї. Назва походить від способу виготовлення таких прикрас (“силяння” — спосіб нанизування бісеру на нитку). Неширокі (два-три сантиметри) силянки жінки носили щодня як оберіг (сила силянки як оберега завжди визначалася орнаментом). Для більшої сили оберега гуцули, наприклад, бісерну стрічку із захисним орнаментом нашивали на червону смужку полотна.
Силянка. Фото vsviti.com.ua
Традиційним орнаментом бісерних прикрас був геометричний ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з ріжками-відгалуженнями по кутах, зиґзаґи і кривульки — символи нескінченності.
Криза
Кризи — широкі (до 20 см) круглі коміри з бісеру, що вкривали шию, плечі та груди жінки. Їх носили у свята лемки і бойки. На свята одягали відразу декілька різноколірних комірів різної довжини та ширини, які спускалися аж до поясу. Для того, щоб сплести один такий комір, треба витратити приблизно 200 годин.
Криза. Фото vsviti.com.ua
Зґарда
Зґарди — металеве оберегове намисто, що складається з двох-трьох ниток нанизаних на червону або металеву основу хрестиків. Ззаду на шиї зґарди з’єднуються двома дисками — чепрагами, які за розміром більше самих хрестів на намисті. На чепрагах намальована солярна символіка: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма шпицями (останній варіант і є, власне, хрест), розетта або концентричні кола.
Зґарда. Фото vsviti.com.ua
Шелест
Шелест — металеве намисто з невеликих круглих дзвіночків, які виготовляли і носили на Гуцульщині. Найбільш архаїчна зі всіх слов’янських прикрас.
Шелест. Фото vsviti.com.ua
Пацьорки
Пацьорки — намисто зі скла. Для його виготовлення використовували смальту — непрозорий сплав скла різних кольорів: темно-синього, блакитного, бірюзового, білого, зеленого, коричневого, чорного і червоного.
Пацьорки. Фото vsviti.com.ua
Круглі намистини інкрустувалися золотом і розписувалися кольоровими фарбами.
Дукач
Дукач (лічман) — нагрудна прикраса у вигляді великої монети чи медалі з металевим бантом, прикрашеним каменями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас: кріпився посередині на найбільшому ряду “намиста”. Зазвичай на лицьовому боці найстаріших дукачів був “патрет” того, хто наймав козака на службу, а на зворотному — сцена битви, на честь якої людина нагороджувалася.
Дукач. Фото vsviti.com.ua
Дуже популярними в народі були також дукачі з біблійним сюжетом.
Коралі
Бунт, або коралі — намисто з коралових намистинок у формі циліндрів або бочечок, нанизаних на нитку — разок. Кількість разків у коралях може бути від одного і до 25.
Коралі. Фото vsviti.com.ua
Салби
Так на Буковині називали різновиди срібних дукачів, що з часом інтегрувались в поняття нагрудного намиста, основою якого слугували тканина та монети. За традицією, салби дівчині дарував хрещений батько, коли їй виповнювався 1 рік.
Українські традиційні Салби
Подібні прикраси є частиною національних костюмів багатьох слов’янських та тюркських народностей.
Зі словника музичних термінів СЛОВОПЕДІЯ дізнаємося, що ДИСКОГРАФІЯ (від фр. disque – диск, платівка та гр. grapho – пишу) це – записи видатних виконавців, опис змісту і оформлення платівок, каталоги, переліки, розділи періодики з анотованими списками дисків, нотографією, викладом змісту, рецензії, книги тощо.
Про дискографію як науку знає переважно невелике коло фахівців, а, про українську дискографію та її історію – дуже обмежене коло людей.
Степан Максимюк
До цього вибраного товариства належить Степан Максимюк – громадянин США (або ж – американський українець), журналіст, довголітній співробітник радіостанції “Голос Америки”, продюсер, колекціонер архівних грамплатівок української тематики. А, ще Степан Максимюк – довголітній і щирий приятель Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Саме тому у музичному салоні нашого музею 16 червня 2017 р. зібралися члени музикознавчої комісії НТШ й музейники, щоб відзначити 90-ліття від дня народження пана Максимюка. Очевидно, що усім присутнім бракувало безпосереднього спілкування з ювілянтом, який через поважний вік і стан здоров’я не зміг приїхати в Україну. Тим не менше, незрима присутність Степана Максимюка була відчутною завдяки його праці. Адже, у 2003 році у видавництві Українського Католицького Університету у Львові з’явилася друком збірка праць Степана Максимюка “З історії українського звукозапису та дискографії”, що містить матеріали про його колекціонерську, звукозаписну і дослідницьку діяльність.
Збірник статей та матеріалів Степана Максимюка з історії українського звукозапису
Степан Максимюк в Музеї Соломії Крушельницької під час презентації своєї книжки, 2004 р.
У 2014 році вийшла і друга ґрунтовна праця “Бібліографія українських звукозаписів, 1903-1995”. Видання охоплює статті, рецензії, нотатки й анонси, окремі монографічні дослідження про український звукозапис від фонографів до сучасних електронних носіїв. Ці видання зберігаються у фондах Музею Соломії Крушельницької і є для нас безцінним джерелом у плані розшифрування й відчитування давніх грамплатівок. Окрім того, під час зустрічі присутні могли оглянути справжні музейні скарби – декілька оригінальних грамплатівок початку ХХ століття, на яких записані музичні твори у виконання Соломії Крушельницької. Ці безцінні реліквії Степан Максимюк впродовж багатьох років передавав у дар нашому Музею.
Перший подарунок він привіз до Львова у 1991 році. Тоді ми – працівники музею, мали декілька причин для нашого захоплення, подиву і вияву поваги особі Степана Максимюка. Тоді ми вперше з уст професійного дослідника й колекціонера почули фаховий і цікавий виклад історії українського звукозапису та вперше відкрили нові сторінки про історію видання грамплатівок із записами Соломії Крушельницької. Тоді ж ми вперше тримали у руках оригінальну грамофонну плиту фірми “Columbia”, на якій були записані дві українські народні пісні “Ой, де ти ідеш, де ти поїдеш” та “Ой, летіли білі гуси”.
Платівка із записами українських народних пісень “Ой летіли білі гуси” та “Ой де ти ідеш” у виконанні С. Крушельницької. Студія звукозапису “Columbia” (США), 1928 р.
Платівка із записами українських народних пісень “Ой летіли білі гуси” та “Ой де ти ідеш” у виконанні С. Крушельницької. Студія звукозапису “Columbia” (США), 1928 р.
Дослідникам життя і вокального мистецтва Крушельницької відомо, що у 1928 році під час турне української співачки містами США і Канади були випущені дві платівки із записами чотирьох українських пісень у виконанні Крушельницької. Але, на підставі нових відомостей, Степан Максимюк припускає, що в той час співачка записала аж тринадцять українських пісень. Тому колекціонер вважає своїм обов’язком провести додаткові дослідження для віднайдення матричних записів того року.
Сьогодні, завдяки пану Максимюку, збірка архівних платівок нашого Музею стала значно багатшою. Тут зберігаються плити різних років видання із записами відомих українських виконавців. Очевидно, що основний акцент відведено дискографії Соломії Крушельницькій. Перші записи співачки були зроблені представниками американської фірми “Gramophone and Typewriter Co.” під час її варшавських гастролей у 1902 році. Але на ринок виходять вони лише у 1903 році. Ці плити надзвичайно цінні і рідкісні, а, беручи до уваги час їх запису й виготовлення, виконані вони дуже добре. Пізніші платівки, на яких стоїть ім’я Соломії Крушельницької, були випущені впродовж 1906-1907, 1909 років спеціалістами фірми “Fonotipia” у тодішньому центрі фонографічної індустрії – Мілані.
Платівка із записом арії Адріани Лекуврер з однойменної опери Ф. Чілеа у виконанні С. Крушельницької з факсимільним автографом співачки. Мілан, 1906 р.
Як уже згадувалося, останні записи були зроблені, у 1928 році у США. Цінними також є й плити-копії, виготовлені з оригінальних матриць. Копіювання грамофонних плит Крушельницької почалося ще з першого року їх запису – 1902 і триває по сей день.
Іноземні фахівці вважають, що записи Соломії Крушельницької є безцінними.
Американський музичний критик Конрад Осборн (Conrad L. Osborn) у місячнику “Higl Fidelity” (червень 1964 року) помістив велику прихильну рецензію, у якій твердить, що на платівках із записами Крушельницької поміщені “справжні раритети, яких не можна почути за жодних кращих умов, а артистка вона безсумнівно велика”.
Платівки-копії, переписані з оригінальних матриць, з записами творів у виконанні С. Крушельницької.
Платівки-копії, переписані з оригінальних матриць, з записами творів у виконанні С. Крушельницької.
Унікальна колекція звукозаписів Степана Максимюка, його життєвий доробок є найбільшим не тільки в українському а й західному світі. Своєму захопленню – вивченню історії українського звукозапису, він присвятив багато років життя. На прохання працівників Музею Степан Максимюк написав коротку автобіографію. Подаємо її повністю без змін.
Степан Максимюк в Музеї Соломії Крушельницької, 1995.
“Народився я 16-го червня 1927-го року в Ужгороді на Карпатській Україні. До гімназій почав ходити в Ужгороді, пізніше в Модржанах біля Праги, а закінчив у Міттенвальді – Німеччина і 1946-му році. В 1948-му році одружився із Галиною, з дому Захвалинська, і маємо одну дочку – Ірену. В 1949-му приїхав до Сполучених Штатів.
Висока освіта така: в 1961-му році одержав ступінь бакалавра на Американському університеті у Вашінґтоні в ділянці міжнародних відносин та історії Східної Европи і Совєтського Союзу. В 1964-му році одержав ступінь магістра на цьому самому університеті на факультеті міжнародної служби також в ділянці міжнародних відносин та історії Східної Европи і Совєтського Союзу.
З 1955-го року до 1987-го працював у ділянці міжнародного радіомовлення в державній радіостанції “Голос Америки” переважно на становищі радіо продюсера. Від того часу (з 1987) – на пенсії.
Я є колекціонером українських платівок та звукозаписи. В моїй колекції-архіві є біля 1600 старих короткограйних платівок скорістю в 78 о/хв та яких 1500 довгограйних платівок скорістю в 45 та 33 о/хв від 1900-го року і до найновіших з України, дореволюційної Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Сполучених Штатів, Канади, Німеччини, Англії, Аргентини, СССР та інших країн. На платівках записано: народні пісні, популярні, опери, клясичні твори, релігійні, інструментальні, хорові, поезія, проза, комедія та інше.
В колекції є також кілька сотень стрічок на котушках і касетках записів українських концертів, конференцій, доповідей, інтерв’ю із політиками, поетами, істориками, літераторами, дисидентами, заяви визначних українців та чужинців про Україну від початку 1960-их років і до тепер. Цю колекцію уважають найбільшою цього роду в західному світі.”
Колекція Степана Максимюка. Вашингтон, 1990-і рр.
Колекція Степана Максимюка. Вашингтон, 1990-і рр.
Подальша доля унікальної колекції Степана Максимюка не має оптимістичного забарвлення у контексті України. Йдеться про нездійснену мрію пана Максимюка. Впродовж багатьох років він вів переговори щодо перевезення своєї збірки в Україну – це мав бути його подарунок Батьківщині. Для здійснення цього задуму потрібно було зробити невеликі зусилля з українського боку – виділити приміщення, у якому можна було б належно зберігати й опрацьовувати ці безцінні скарби. Обіцянок впродовж довгих років Степан Максимюк чув багато, але нічого так і не було вирішено ані у Києві, ані у Львові… На жаль, Музей Соломії Крушельницької через брак відповідного приміщення також не міг прийняти цю збірку… Відтепер, згідно волі власника, колекція українського звукозапису Степана Максимюка буде зберігатися у… Сполучених Штатах Америки в Українському культурному центрі в Баунд-Бруці.
Ірина КРИВОРУЧКА головний хранитель фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела і література
Кирик Л. І знову ставили платівки “Грамофона” // Молода Галичина. – 1995. – 27 лип. – С. 3.
Максимюк С. З історії українського звукозапису та дискографії. – Львів – Вашингтон: Вид-во УКУ, 2003. – 288 с., іл.
Степан Максимюк – колекціонер і дослідник українського звукозапису: Біогр. довідка // Бібліографія українознавства. – Львів, 1994. – Вип. 2: Бібліографія та джерела музикознавства / Упоряд. Ю. Ясиновський. –– С. 74-76.
Максимюк С. Короткий життєпис: машинопис. – ФСК № 1481 Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Савицький Р. Дискографічна праця Степана Максимюка // Свобода. – 1965. – 4 листоп.
Фонди Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
В суботу, 24 червня 2017 року, о 13.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20) відбудеться відкриття мистецького проекту “RECYCLED” (“Повторний цикл”) художниці VALYA (Каліфорнія, США).
Мистецький проект проходитиме у рамках фестивалю “ALFA JAZZ FEST” – 2017. Цю мистецьку ретроспективу сформують близько 40 робіт відомої американської художниці українського походження. До експозиції увійдуть також твори останніх років: “Права-Ява-Нава”, “Клітинна пам’ять” і “БАБА”. Виставка презентує вершину мистецьких візій і творчих інспірацій художниці. “Як алхімік, що перетворює базові матеріали у золото, я трансформую мої кармічні, глибинні емоції і почуття у мистецтво”, – стверджує Валентина.
Національний музей у Львові (пр. Свободи, 20)
Кожен із п’яти залів музейного простору буде присвячено певному розділу із життя мисткині. Експозиція винятковим чином поєднає інноваційне, захоплююче розмаїття матеріалів і технік, володіння якими демонструє VALYA у своїх останніх роботах, із ранніми, народженими на рівні більш підсвідомого, інтуїтивного творчого процесу.
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
VALYA Народилась на Волині (Україна). Навчалась у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (тепер –– Львівська національна академія мистецтв). Упродовж понад двадцяти років працювала дизайнером у сфері текстильного виробництва. Від 1996 року обійняла посаду професора Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКМ). 2000 року виїхала до США. 2006 року відкрила власну студію у Каліфорнії. Відтоді стала активною учасницею виставкового процесу й експонувала свої твори у провідних мистецьких осередках: American Visionary Art Museum (USA), Національний художній музей (Латвія), Oceanside Museum of Art (USA), J.Kennedy Museum of Art (USA), Mingei International Museum (USA), San Jose Museum of Quilts and Textiles (USA) і багатьох інших галереях та музеях світу. Твори художниці увійшли до “Антології українського мистецтва ХХ ст.”, альбому “Декоративне мистецтво України кінця ХХ ст.”, “500 Art Quilts ”, “Lark Book”, “500 Felt Objects ” та багатьох інших. Відзначена численними нагородами і призами, зокрема, премією «Brakensiek “Caught Our Eye”» музею Oceanside Museum of Art; Похвальним Відгуком бієнале “Текстиль-2011” (Каунас, Литва). З 2008-го року VALYA представлена в Галереї сучасного мистецтва “TSEKH” (Київ, Україна).
На сайті американського Університету Вісконсин-Мілуокі крім знаходиться цінна колекція фотографій українських населених пунктів з 1934 року. Виявилось, що їх авторкою є відома мандрівниця, дослідниця, Луіза Арнер Бойд.
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
В попередній публікації ми вже розповідали про її особистість та фотографії міста Львова. Сьогодні хотілось би вас познайомити з новою знахідкою, автором якої теж є Луіза Бойд.
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
Проекту Lodomeria вдалося натрапити на фотографії Старого Самбора, які вам сьогодні представляємо на загал.
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
Старий Самбір в міжвоєнний період був повітовим містом львівського воєводства ІІ Речі Посполитої. Старостою був Людвік Смалявський. В 1930-х роках в Старому Самборі існували млин і паровий тартак, а також невеличка електростанція, меблева майстерня, дві цегельні і 6 олійниць.
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
Мешканці Старого Самбора, фото 1934 року
На фото 1934 року ми можемо побачити одну з центральних вулиць Старого Самбора, по якій їхала на своєму авто Луіза Бойд.
Фото взяті з сайту: з колекції Університету Вісконсин-Мілуокі на сайті AGSL Digital Photo Archive – Europe.
Кілька століть тому існувала практика обмеження доступу читачам до окремих книг та видань. Властиво, до “неправильної” та “некоректної” літератури. Нам сьогодні це явище відоме під латинським словосполученням IndexLibrorumProhibitorum (Індекс заборонених книг). Якусь сотню років тому “жила” схожа практика. Від початку ХХ століття до світу бібліотек СРСР було введено термін “спецхран”, який згодом ввійшов до категорії загальновживаної бібліотечної лексики. Пізніше у бібліотеках з’являються окремі відділи з такою назвою і туди потрапляє все, що “секретно” і все, що “для службового користування”. Напрошується політичний контекст, ідеологічно “неправильні” та “шкідливі” речі? Не завжди і не тільки! Аби перевірити, що могло зберігатись у спецфондах в країні, де “не було сексу”, запрошую Вас відкрити одну папку з кількома великоформатними зображеннями.
Папка з репродукціями картин Франца фон Байроса. Фото Є. Гулюка
Композиція першої репродукції є багатофігурною, неймовірно складною для технічного виконання і навіть трішки важкою для візуального сприйняття. Проте, автор вміло передає динаміку руху, вигини жіночого тіла. Межа між романтичною любов’ю та дикою вакханалією є непомітною.
Одна з репродукцій картин Ф. фон Байроса. Фонди НБ ЛНУ. Фото Є. Гулюка
Любов перемагає все. Але у Франца фон Байроса все перемагає жіноча ніжність. Вона здатна перетворити холодний метал у квітучий сад, а лютого лева у лагідну кішку.
Репродукція роботи Ф. фон Байроса у фондах НБ ЛНУ. Фото Є. Гулюка
Людина одна, а облич багато. Для когось вона є суворою гордовитою панею, катом, а для іншого – надійним прихистком та гарантом спокою. Людина кориться волі тирана, а тварина мирно спить у його ногах.
Ще одна картина з цієї серії. Фото Є. Гулюка
50 відтінків лестощів. Нетрадиційна любов у Франца фон Байроса: ніжна, відверта і чуттєва.
З тієї ж колекції робіт Франца фон Байроса. Фото Є. Гулюка
Як і в випадку з іншими роботами цієї серії, дія відбувається на м’яких та пишних меблях. Розкішно оздоблені елементи інтер’єру є свідченням походження дійових осіб з числа заможних, аристократії.
Репродукція з колекції. Фото Є. Гулюка
Талант художника простежується у кожній деталі. Композиція цієї картини досконала та гармонійна. Суворі вертикальні лінії дерев тонко поєднуються з плавними та грайливими лініями переплетених тіл персонажів. Нетрадиційність поз зображуваних героїв вирізняє даного митця. Сюжетність, а також таємничість є елементами кожної роботи Франца фон Байроса.
Екземпляр з колекції. Фото Є. Гулюка
Автором представлених вище праць був Франц фон Байрос (1866 – 1924). Народився він у Загребі (Хорватія) і прославився роботами з елементами еротики та вільнодумства. Якийсь час працював під псевдонімом “Choisy le Conin”. Пізніше його роботи користувались великою популярністю. Зокрема, під час виставки у Мюнхені 1904 року. Після цього показу замовлення посипались одне за іншим. Франц фон Байрос займався плакатами, екслібрисами, ілюстраціями. Загалом, він був плідним автором і створив дуже багато робіт. Один з його шедеврів – 60 акварелей до “Божественної комедії” Данте. Але таке мистецтво було не всім до смаку і за Францом фон Байроса часто ганялась поліція. Він був змушений жити на колесах (не про наркотики мова) і постійно переїжджати з однієї європейської столиці до іншої.
Франц фон Байрос. Фото з http://annex.wikia.com/wiki/File:Franz_von_Bayros.jpg
Більше ознайомитись з працями художника можна в інтернеті. Велика частина його робіт є у вільному доступі. Оригінал продемонстрованих вище репродукцій можна подивитись в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
В п’ятницю , 16 червня 2017 року, в виставкових залах Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,2), в рамках святкування 200-річчя заснування Національного Закладу імені Оссолінських у Львові, відкрилася виставка “Україніка у графічній колекції колишнього музею Любомирських”.
Б. Тепа. Вежа львівської катедри
Один з найбагатших в Україні фондів графіки, який знаходиться у Львівській національній науковій бібліотеці України імені в. Стефаника, нараховує понад сто тисяч творів. Охоплюючи великий часовий проміжок, фонд представляє різні стильові напрями багатьох мистецьких шкіл. Серед складових графічного фонду – мистецька збірка колишнього Музею їм. Любомирських, створеного у 1823 р. в рамках Національного Закладу імені Оссолінських.
Сьогодні значна частина графічної колекції Музею зберігається в Інституті досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів у будинку колишнього палацу Баворовських (вул. Бібліотечна, 2), Інші ж фрагменти збірки знаходяться в різних музейних інституціях Львова і Вроцлава.
Відкриття виставки “Україніка у графічній колекції колишнього музею Любомирських”
Відкриття виставки “Україніка у графічній колекції колишнього музею Любомирських”
У фондах Інституту з колекції Музею виявлено 9300 одиниць графічних творів, окрім цього – 4800 оригінальних рисунків. У переліку авторів – українські, польські, німецькі та італійські митці. Більшість з них мали європейську художню освіту – Відень, Мюнхен, Париж – і працювали в Галичині: Марцелій Герасимович, Войтих Грабовський, Валеріан Крицінський, Юліуш Коссак та інші. Відзначимо, що в колекції рисунку колишнього Музею ім. Любомирських зберігаються оригінальні твори українських митців: Григорія Коваленка, Миколи Бурачека, Миколи Федюка.
Автор не встановлений. Львівський архієпископ Вацлав Сєраковський
Автор не встановлений. Митрополит Атаназій Шептицький
Автор не встановлений. Львівський архієпископ Петро Білянський
Вони досконало володіли рисунком, кольором, що дозволило виконати ряд високохудожніх творів, які зайняли належне місце в європейській культурі. Тематично більшість рисунків з колекції Музею ім. Любомирських пов’язані з Галичиною, оскільки засновники націлювались на відображення історії краю, його звичаїв та культури.
В. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства пані Ольга Осадця
“Нам було дуже цікаво обрати саме цю тему на виставку – “Україніка в графічних творах”. Щоб показати мистецькі зв’язки, оскільки в Оссолінеумі формували фонди з погляду на історію і побут того населення, яке жило у Львові, тому і виникла у нас українська тема”, – зазначила в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства пані Ольга Осадця.
В. Вітвіцький. Вежа львівської катедри
Едвард Боніфаций Павлович. Богородиця у костелі львівських домініканів
С. Яновський. Дахи Львова
На виставці представлені рисунки із зображенням планів міст, окремих архітектурних споруд чи їхніх фрагментів. Серед них види Івано-Франківська, Одеси, Добромиля, Жовкви, Львова та низки сільських місцевостей. Їх суттєво доповнюють народні типи. Художники Р. Гавліковський, В. Грабовський, С. Дачинський надавали перевагу розкриттю самобутніх рис українських верховинців: гуцулів, лемків, бойків. З-поміж інших виділяються акварелі із зображенням жителів Поділля, які виконав Ян Машковський, перебуваючи в рідному домі. Експозицію суттєво доповнюють рисунки козацької тематики, авторами яких є Я. Машковський, Ф. Пауч, Я. Водинський та інші.
Куратор виставки, молодший науковий співробітник відділу наукових досліджень творів образотворчого та музичного мистецтва Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника Юрій Мердух
“На виставці представлено пейзажі, міські та сільські краєвиди, оборонні споруди, архітектура міст, малюнки релігійного змісту, портрети, зображення етнографічних типів та побуту українців. Оскільки, крім етнографічного, ми зосереджувалися й на історичному аспекті, то на експозиції можна побачити рисунки козацької тематики”, – розповів куратор виставки, молодший науковий співробітник відділу наукових досліджень творів образотворчого та музичного мистецтва Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника Юрій Мердух.
Я. Машковський. Львівська міщанка XVIII ст.
Я.Водиньський. Проект плакату осінньої виставки львівcкого товариства штук пекельних, жарт
Т. Рибковський. Дурний Ясєк. Львівський тип.
Подальше дослідження історії мистецької колекції Музею ім. Любомирських, яка з початком 1940 р. тісно пов’язана із Львівською національною науковою бібліотекою України ім. В. Стефаника, творитиме фундамент багатовекторних загальноєвропейських наукових програм. Вона поглибить наші уявлення про втрати, яких зазнала колекція, розкриватиме титанічну працю багатьох людей у напрямі її збереження та вивчення, слугуватиме основою для переосмислення її багатства в контексті нових вимог часу.
Директор Національного Закладу імені Оссолінських у Вроцлаві д-р Адольф Юзенко
У відкритті також узяв участь директор Національного Закладу імені Оссолінських у Вроцлаві д-р Адольф Юзенко. Виставка справила на нього дуже приємне враження, оскільки нагадала йому дитинство. Він висловив щиру вдячність її організаторам, а також подякував, за те, що завжди є можливість зустрітися та провести дискусії в Оссолінеумі.
Оглянути експозицію виставки “Україніка у графічній колекції колишнього музею Любомирських” можна в виставкових залах Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,2) до кінця липня 2017 року.
Одним з забутих пам’ятників минулої епохи у Львові є пам’ятник Возз’єднанню народів Західної України з УРСР.
Встановлений у 1979 році до 40-річчя “Золотого Вересня” (на виїзді зі Львова в сторону Малехова), він був виконаний у вигляді арки, яка за задумом проектантів символізувала єдність усього українського народу.
Первісний вигляд так званої “Гільйотини”. Фото 1979 року
Але не про таке – примусове – возз’єднання мріяли львів’яни, а тому досить швидко придумали пам’ятнику дуже влучну назву – гільйотина.
Чи то комуністам не сподобалась ця алюзія, де цифри “1939” асоціювалися з ножем гільйотини, чи може для того, щоби не підкреслювати цю досить протиречиву дату, через якийсь час символи було змінено: дату – на назву “Львів”, а серп і молот – на радянський герб міста.
Гільйотина
Біля монумента у 1981 році було встановлено лева з польського Цвинтаря Орлят, в результаті чого символіка дещо змінилась: тепер гільйотина стала водночас і попередженням для міста Лева, і нагадуванням польським громадянам про 1939-й рік.
Лев з Цвинтаря Орлят біля так званої “Гільйотини” на виїзді зі Львова. Фото 1982 року
Однак львів’яни надалі називали пам’ятник гільйотиною, не виявляли до нього якоїсь особливої пошани. А як тільки трапилась нагода, за розпорядженням мера Куйбіди, у 1999 році монумент було знесено. Тепер приблизно на цьому місці збудовано авто-заправочну станцію.
Натомість лев “помандрував” по Львову, але ніде не простояв надто довго. Нарешті у 2015 році він разом зі своїм сотоваришем повернувся туди, де й стояв “від народження” – на Цвинтар Орлят.
Постать Болеслава Твардовського була знаковою для міжвоєнного Львова, значну частину населення якого складали римо-католики. З огляду на багаторічну антирелігійну пропаганду, на сьогоднішній день, ця непересічна особа забута сучасними львів’янами. Ми пропонуємо вам поглянути на яскраве та наповнене життя одного з лідерів львівського духівництва майже 100-літньої давнини.
Казимир Твардовський
Болеслав Твардовський
Народився Болеслав 1864 року у Львові. Тут він навчався у початковій і середній школі, а у 1882 році він вирішує пов’язати своє подальше життя саме з духовною сферою – він складає іспити і вступає до Львівської римо-католицької духовної семінарії, розпочавши водночас навчання у Львівському університеті, де він записався на теологічний факультет. Слід відзначити, що родина Твардовських була знаною у місті, приміром, двоюрідним братом Болеслава був всесвітньовідомий філософ Казимир Твардовський, який став одним із засновників так званої Львівсько-варшавської школи. 25 липня 1886 року, Болеслав прийняв духовний сан. Його висвятив тогочасний митрополит львівський, архієпископ Северин Моравський.
Проте Болеслав вирішує надалі поглиблювати свої духовні знання. Два роки він навчався у Папському Григоріанському університеті у Римі, де вивчав канонічне право. Він присвячує цій тематиці особливо поглиблену увагу і вже у 1888 році, він захищає дисертацію та отримує ступінь доктора канонічного права. Під час уже згаданого навчання у Римі, Болеслав потоваришував із Юзефом Більчевським, котрий в той час вивчав ранню християнську археологію. Надалі, вони залишатимуться товаришами впродовж тривалого часу. Повернувшись з Ватикану, Болеслав був призначний префектом Львівської духовної семінарії, а через кілька років — канцлером метрополітальної курії. Таке кар’єрне зростання було свідченням того, який авторитет зміг здобути молодий Твардовський.
Палац львівських архієпископів. Літографія К. Ауера
У 1902—1918 роках Твардовський у Тернополі. Болеслав брав активну участь у спорудженні в місті нового парафіяльного костелу, який став справжньою архітектурною окрасою Тернополя. 14 вересня 1918 номінований на львівського суфрагана. 12 січня 1919 відбулася консекрація на єпископа у Львівській катедрі. Твардовський прийняв на себе обов’язки генерального вікарія, віце-президента Центрального керівництва Інституту убогих, а також ректора Львівської духовної семінарії.
Твардовський під час ожнієї з служб
3 серпня 1923, Болеслав отримав з Ватикану номінаційну буллу із призначенням його львівським архієпископом. 11 листопада 1923 відбувся урочистий інґрес Твардовського до митрополичої базиліки в супроводі львівського вірменсько-католицького архієпископа Йосифа Теодоровича, єпископа краківського Адама Стефана Сапіги, перемиського єпископа Юзефа Себастьяна Пельчара, єпископа кам’янецького Петра Маньковського, єпископа тарновського Ленона Валенги, а також промоційних єпископів: краківського — Антона Новака, перемиського — Кароля Юзефа Фішера і тарновського — Едварда Комара.
Закладання храму
Костел Матері Божої Остробрамської
Ставши на чолі католицької церкви фактично у всій східній Галичині, Твардовський розпочав активну діяльність. Так, у Львівській архідієцезії від 1923 до 1935 року було збудовано 27 костелів, почато будівництво — чотирьох, ще 19 храмів — відновлено. Найбільш знаковою пам1яткою діяльності Твардовського у Львові, яку мешканці та гості міста спостерігають і сьогодні є Костел Матері Божої Остробрамської, збудований у 1931—1934 роках. Болеслав Твардовський став як ініціатором, так і фундатором будівництва храму.
Слід особливо відзначити, що в часи економічної кризи у 1930-ті роки, Твардовський вів активну діяльність з метою подолання безробіття. Цікавим є також той факт, що він був противником участі духовенства у політичному житті, приміром у 1935 році він заборонив духовенству виставляти свої кандидатури на парламентських виборах.
Під час однієї з служб
Палац архієпископів у наші дні
Важкі часи для Твардовського настали після інкорпорації Західної України до складу УРСР і встановлення радянського режиму. У другій половині грудня 1939 року він був позбавлений своємї резиденції при вулиці Чарнецького 32 (сучасна вул. Винниченка). На певний час він знайшов собі прилисток у місіонерів у бідвлі при сучасній вулиці Свенціцького. Після німецької окупації Львова, він повернувся у архієпископський палац у липні 1941 року. Прогресуюча хвороба призвела до того, що митрополит більшість керівних функцій склав на єпископа-помічника Євгеніуша Базяка.
Твардовський в останні роки життя
Євгеніуш Базяк
Помер Болеслав Твардовський 22 листопада 1944 року у Львові. Був похований згідно із його бажанням у крипті Костелу Матері Божої Остробрамської. Натомість серце згідно з його волею вміщене у стіні хору Монастиря Кармеліток у Львові. У кінці 40-х років, останки перенесено було перенесено до крипти в підземеллях Латинської катедри у Львові.
Безсмертний твір української літератури з моменту його появи у 1911-у році ілюструвало безліч художників. Це, зокрема, Михайло Жук, Олена Кульчицька, Іван Філонов, Любомир Прийма та інші. Олена Кульчицька (1877-1967) – одна з найкращих українських графіків; вона кохалася в українському народному мистецтві, була оточена ним (переконатися у чому можна навіть зараз, побувавши у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові). Тож її ілюстрації до “Тіней забутих предків” вийшли надзвичайно деталізованими, витонченими, етнографічно-пізнавальними.
Обкладинка книги Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”
Цікава й історія їх появи. Проілюструвати повість Михайла Коцюбинського художниці запропонував письменник і літературознавець Антін Крушельницький. Книга мала бути надрукована і надійти у продаж до 15-ї роковини з дня смерті Коцюбинського, тобто до 25 квітня 1928-о року. Кошти від реалізації видання планувалося передати на побудову пам’ятника письменнику у Вінниці.
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Крім Кульчицької, до ілюстрування “Тіней забутих предків” були запрошені Юліан Буцманюк (працював над початковими літерами) та Іван Крушельницький (син Антіна; мав створити заставки й кінцівки). Оскільки видання планувалося в часи ідеологічного більшовицького тиску, то Вінницька округова комісія для увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського не сприйняла праць ані Буцманюка, ані Івана Крушельницького. Можновладцям не сподобалася “надмірна стилізація”.
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Сам Антін Крушельницький написав до ювілейного видання “Тіней…” розлогу передмову, яку вирішено було проілюструвати краєвидами Карпат. Малюнки теж мала виконати Кульчицька (яка в той час жила в Перемишлі) – зі світлин. Їх зробив юний фотоаматор Юрко Дорош під керівництвом молодшого сина Крушельницького – Тараса.
З відомої світлини українського фотографа Миколи Сеньковського, яка здобула гран-прі у Парижі, Олена Кульчицька намалювала свою “улесливу бабу”
Стара Гуцулка. Фото Миколи Сеньковського.
До речі, не тільки карпатські краєвиди Олена Кульчицька перемальовувала з фотографій. Ілюстрація “Стара улеслива баба…” створена на основі відомої світлини 1926-о року, яку зробив український фотограф Микола Сеньковський. Це портрет 90-річної народної співачки Марії Кречунєк (Чукутихи). Чукутиха до останніх днів найгарніше в усій Верховині одягалася, закручувала кучері та прикрашала зачіску живими квітами. Мала прекрасний голос і феноменальну пам’ять: усі три доби – стільки на Гуцульщині святкують весілля – могла співати пісень, і жодна не повторювалася. Світлина увійшла до збірки Сеньковського “Гуцульські типи” та отримала світове визнання у 1931-у році, здобувши гран-прі на Міжнародній європейській фотовиставці у Парижі.
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Команда митців не встигла видати “Тіні забутих предків” до роковин смерті Михайла Коцюбинського, але 17 вересня 1929-о року мало виповнитися 65 років з дня народження письменника.
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
В останню хвилину перед друком графічний портрет письменника роботи Івана Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку Олени Кульчицької прибрали, доручивши її виконати Антону Середі.
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Пізніше видання було репресоване. У Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України зберігаються два примірники “Тіней забутих предків” 1929-о року видання: в одному з них ножицями вирізано передмову Крушельницького; у другому (зі збірки М. Возняка) прізвище редактора закреслене синім чорнилом. Саме з цього видання Бібліотека Українського мистецтва відсканувала ілюстрації (вибрано найкращі; всього їх у книзі біля 75).
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
Ілюстрації Олени Кульчицької до “Тіней забутих предків” Михайла Коцюбинського
В ілюстраціях Олена Кульчицька відтворила чарівну природу Гуцульщини: пейзажі грізного пасма Чорногори, краєвиди села Криворівня, а також деталі гуцульського побуту. Так, неймовірно промальований художницею одяг персонажів повісті, меблі та деталі інтер`єру (зокрема, можна побачити піч, викладену кахлями. Присутня в цих майстерних графічних роботах і солідна краплина магії – як і в творі “Тіні забутих предків”.
У продовження співпраці із Волинським порталом Хроніки Любарта надалі знайомимо читачів із публікаціями про життя наших сусідів.
«Катастрофа під Луцьком, де польські війська захопили величезні склади військового майна, поставила під сумнів саму можливість активних дій на обох фронтах без шансів здобути десь військове спорядження й свіжі підкріплення» (Станіслав Кульчицький, історик). Можливо, здача Луцька була не катастрофою, а продуманим кроком керівництва УНР?
Як тільки Німеччина та її союзники зазнали поразки у Першій світовій війні, Радянська Росія починає війну з відновленою Українською Народною Республікою. Користуючись слабкістю української армії, а також відсутністю дисципліни у війську УНР, більшовицькі війська швидко захоплюють Лівобережну Україну і стрімко наступають на захід. Уже на початку лютого 1919 року Червона Армія увійшла до Києва. До травня 1919 року війська УНР залишили Корець, Шепетівку, Острог.
Луцьк. Поштівка поч. ХХ ст.
У цей же час, намагаючись відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року, польська армія розпочала наступ на українські землі з заходу. В ході запеклих боїв у січні 1919 року поляки захопили Ковель і Володимир-Волинський.
3-8 березня на Волині пройшов наступ польських військ, яким вдалося захопити деякі райони. Але незважаючи на окремі перемоги ворога, українські частини до середини травня 1919-го продовжували утримувати фронт, прикриваючи Луцьк і Рівне.
Таким чином, у травні 1919 року зі сходу на Волинь наступали більшовицькі війська, з заходу — польська армія.
Загальний наступ польської армії було призначено на 14 травня 1919 року. З армії генерала Юзефа Галлера була виділена ударна група генерала Йозефа Карніцького (близько п’яти тисяч багнетів і шабель, 19 гармат), яка разом із частинами генерала Едварда Ридз-Смігли повинна була ударити на Луцьк і відкинути армію УНР. На 150-кілометровому Холмському фронті в травні 1919 року в українських частинах реально налічувалося не більше восьми тисяч багнетів.
14 травня частини польської армії розгромили фронт Волинської групи армії УНР і несподівано увійшли у тил армії УНР і Галицької армії. Поява польської армії біля стін Луцька викликала тотальну паніку як Луцького гарнізону, так і штабу фронту.
Сірожупанні старшини
Учасник тих подій Василь Прохода у публікації «Бої сірожупанників» згадував, що командир 1-го Сірого полку полковник Петро Ганжа вимагав від командира 1-ї Сірої дивізії отамана Віктора Абази надати дозвіл на евакуацію господарських частин і боєприпасів із Луцька до Дубна. Але командувач Холмського фронту наказний отаман Олександр Осецький категорично заборонив це робити і вимагав триматись на фронті до останньої можливості.
Проте сталося так, що фактично командування українських військ у Луцьку відмовилося від оборони міста. 16 травня 1919 року після короткої сутички майже без бою до Луцька з боку Красного вступили передові частини польських військ. Під час сутички загинуло 19 польських вояків: два сержанти, п’ять капралів і 12 стрільців.
За наказом отамана Осецького українські війська здалися у полон (лише у Луцьку в полон здалося близько тисячі солдатів і більше 100 офіцерів армії УНР, серед них — чотири генерали, штаби Холмської групи та Сірого корпусу).
Поляки захопили великі запаси військового майна.
Українські військові підрозділи, дислоковані в Луцьку та його околицях, були роззброєні й інтерновані в табори. Також у полоні опинився особовий склад Головної шкільної управи (установи, яка керувала українською військовою освітою) та військово-навчальних закладів УНР (Чугуївська та Київська піші, київські гарматна й інженерна та інструкторська старшинська школи).
Симон Петлюра
Заслуговує уваги твердження польського лікаря Адама Войнича у нарисі «Луцьк на Волині». Він зазначав, що мешканці міста радісно вітали польських вояків як визволителів — хлібом і сіллю. Якщо врахувати, що приблизно 80% населення Луцька складали євреї, можна цілком зрозуміти їхню радість. Незадовго перед цим відбулися жахливі єврейські погроми у Житомирі, Проскурові й інших містах, до яких були причетні петлюрівські отамани.
Чому ж так сталося, що армія УНР майже без бою віддала Луцьк полякам?
Можна припустити таке. Голова Директорії УНР Симон Петлюра розумів, що надалі українська армія не зможе битися на два фронти і треба визначатися, на чий бік пристати. Петлюра вважав, що союз із Польщею більше відповідає інтересам УНР, ніж альянс із Радянською Росією. Якби поляки не захопили 16 травня Луцьк, то це незабаром зробили би більшовики, які активно впроваджували в цей час свою криваву владу на українській землі.
Юзеф Пілсудський
До речі, вже 24 травня червоні захопили Рівне. Альтернатива на той час була така: величезні запаси військового майна на луцьких складах дістануться або полякам, або більшовикам. І, ймовірно, українське керівництво вирішило це питання на користь Польщі. Як зазначає історик-краєзнавець Михайло Киричук, Головний отаман української армії Симон Петлюра ще з січня 1919 року проводив таємні переговори з поляками.
За переказами сучасників, у Луцьку відбулася перша зустріч Петлюри з комендантом Війська Польського Юзефом Пілсудським. Можливо, вже тоді були якісь домовленості з поляками, де розглядалося територіальне питання, яке через рік уже виразно визначилось у статтях Варшавського договору 1920 року, за яким Волинь (до ріки Стир) і Галичина відходили до Польщі?
Таким чином, можливо, здача Луцька була не катастрофою, а продуманим кроком керівництва УНР?
У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького від 16 червня триває експозиція дивовижних робіт київського художника Олексія Коваля — “Емалі. Історія. Україна. Світ”.
Мистецтво емалювання дуже давнє. У багатьох музеях світу зберігаються рідкісні твори, що підтверджують цінність виробів з емалі. Емальєрне мистецтво пройшло довгий шлях розвитку, який почався ще в давніх цивілізаціях: Стародавній Єгипет, Китай, Індія, Візантія, Америка стали місцями народження цього дивовижного мистецтва, яке поступово дійшло до Європи, а потім поширилось і на території України. Особливо велике зацікавлення до цієї техніки появився у другій половині ХІХ століття. Наші українські мисткині — Марія Рудницька, Олена Кульчицька та її послідовниця Ярослава Музика представляли це мистецтво в цілому світі. Зараз у Західній Україні осередками емальєрства вважається Львів та Ужгород, на Півдні — Сімферополь, підтримує це й Дніпро, де є велика майстерня, яку очолює Ярослав Юшко, і, звичайно, Київ. Олексій Коваль є послідовником київської школи емальєрства.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Познайомившись із його творами, бачимо, що це митець-філософ, який мовою символів старається представити українську культуру світові.
Ніна Бурневич
Менеджер і координатор проекту Ніна Бурневич наголосила, що Олексій Коваль — особливо бурхливий, динамічний митець. Він відкриває Україну світові, а світ — України. Багато подорожує і всюди намагається почерпнути нові знання. Нещодавно трохи часу жив у В’єтнамі, де навчався вивчив нову техніку емальєрства, яка буде новаторством у його творчості.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
Сам художник зазначив, що живопис в емалі перевищує за своєю тривалістю життя навіть скульптуру.
Олексій Коваль
— Досі в світі історія емальєрства не розкрита, тож кожен, хто працюватиме в цій царині, матиме нагоду знайти свою нішу. Якби ми поставили перед собою мету, то стали б першими у світі за розвитком мистецтва емалі.
Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”
В Україні зараз активно розвивається емальєрство. Останнім часом пройшло три фестивалі емалі, до участі в яких долучилися не лише українські митці, а й з різних країн світу.
Професор Львівської національної академії мистецтв Ростислав Шмагало
— Львів’ян складно чимось здивувати, та оглянувши виставку Олексія Коваля, переживаємо нові відчуття, нові емоції. Емалі — це шлюб скла і металу, який триває три тисячі років. Ця техніка вимагає особливого ставлення. Роботи Олексія Коваля відображає дух українського бароко, як символ естетики. Печаль старовини він підсилює емаллю з ретро-фотографією. Це абсолютно нові віяння в цій техніці. Олексій — новатор і експериментатор, — додав насамкінець професор Львівської національної академії мистецтв Ростислав Шмагало.
У вівторок, 20 червня 2017 року, о 17.00 в приміщенні Музею етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України (пр. Свободи, 15) відбудеться Чеський Музичний Салон під назвою “У гості до Альфонса Мухи”.
Музей етнографії та художнього промислу цього року має чудову можливість здивувати шанувальників плакатного мистецтва всесвітньо відомого митця Альфонса Мухи унікальною новинкою: реставрованим твором чеського митця, який не виставлявся понад 100 років. Він має монументальні розміри, оскільки присвячений ювілею коронації Британської королеви Вікторії.
Альфонс Муха «Глибоке вшанування від Нестле» (рекламний плакат фірми дитячого харчування). 1897 р. Друкарня Шампенуа, м. Париж, папір, кольорова літографія.
З цієї приємної нагоди очільниками музею за сприяння Генерального консульства Чеської республіки у Львові ініційовано музичний салон, присвячений чеській камерній музиці. І це не випадково, адже музична культура Львова, Галичини і України від давніх часів тісно переплетена з діяльністю славних чеських музикантів.
Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.
Згадаймо, що глава перемиської композиторської школи, автор національного гимну України Михало Вербицький свою професійну музичну освіту здобував під орудою чеського диригента і композитора Алоїза Нанке, а також Вінсента Серсвавія і Франтішека Лоренца. Організатором музичного життя міста, засновником першої концесіонованої школи фортепіаної гри тут став учень Кароля Мікулі (улюбленого асистента Фредеріка Шопена) та Ференца Ліста – чех Людвік Марек. У найстарішій львівській консерваторії близько 20 років викладав видатний піаніст, педагог, а згодом – ректор консерваторії у Празі Вільєм Курц.
З іншого боку – значна група українських композиторів і виконавців, що складають гордість українського професійного музичного мистецтва міжвоєнного часу здобували фахову освіту під проводом чеських наставників. Однак їх творчість сучасним українцям відома недостатньо.
Постер Чеського Музичного Салону “У гості до Альфонса Мухи”
Дана концертна програма – нагода ближче пізнати музичну культуру сусіднього слов’янського народу через дуже особливі жанри – інструментальні дуети, тріо, квартети, фортепіанні ансамблі і сольні композиції Бедржиха Сметани, Антоніна Дворжака, Вітезслава Новака, Зденека Фібіха – твори, які ставлять дуже високі вимоги до виконавської майстерності кожного з учасників. Її подарують нам професори, студенти а також випускники Львівського Музичного коледжу ім.С.Людкевича та Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка.
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Експозиція виставки плакатів роботи Альфонса Мухи в Музей етнографії та художнього промислу
Водночас, гостей салону чекатиме зустріч з шедевром славетного чеського майстра та низкою інших його робіт. Сподіваємося, що цей концертний вечір стане часом гарних вражень і приємних відкриттів. Чекаємо на зустріч з вами!
Вчора, 16 червня 2017 року, в готелі “Жорж” (площа Міцкевича, 1) відбулася презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”, що проходитиме 24-27 червня 2017 року в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького у Львові.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Арт-фундацію презентували Ольга Філатова, голова правління арт-фундації “Вільні”, Олександр Ховпун, координатор проектів арт-фундації “Вільні” та Олег Давиденко, митець, автор проекту “Арт-куб”.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
“Ми бачимо свою діяльність в реалізації суспільної місії, як цілої фундації, так і окремої людини-творця, прагнемо якісно впливати на підвищення рівня культурного розвитку та національної ідентичності, самосвідомості власної нації задля покращення умов майбутнього” — зауважила голова правління арт-фундації “Вільні” Ольга Філатова.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Ідеологічним фундаментом арт-фундації “Вільні” є культура, як базис державності. Основна форма діяльності та цілі арт-фундації:
Cпівпраця з митцями.
Чітке засвоєння інтересів кожним митцем і накопичення знань та досвіду у значимих для нього сферах.
Просвітницька діяльність у сфері культури.
Досягнення впливовості і значущості через інституцію культури.
Підтримка та сприяння процесу формування національної культурної еліти.
Формування якісного контенту творців та просування перспективних напрямів візуального мистецтва.
презентація арт-фундації “Вільні” та її першого проекту “Арт-куб”
Мистецький проект “Арт-куб” митця Олега Давиденка, який являє собою поєднання живопису, скульптури та інсталяції розміром 6х6х6 метрів з дерев’яним настилом, сходами та елементами освітлення, буде презентовано львів’янам та гостям міста 24-27 червня 2017 року в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького у Львові.
Учора, пів дванадцятої ночі, в Києві після операції на серці помер Юрко Бойко. Було йому 58 років, і це була третя операція за останні півтора року.
Юрко Бойко влетів у мистецьке середовище Львова наприкінці 1980-х. Інженер за освітою, він став завідувачем відділу сучасного мистецтва Львівського музею українського мистецтва і запам’ятався на цій посаді низкою резонансних виставок сучасного — фактично дисидентського на той час — українського мистецтва.
Він став натхненником, ініціатором та організатором молодіжного мистецького об’єднання «Шлях» (офіційно зареєстроване 5 жовтня 1989 року), що об’єднало багатьох небуденних львівських митців: Миколу Андрущука, Андріяна Гелитовича, Андрія та Петра Гуменюків, Ганну Друль, Влодка Кауфмана, Юрка Коха, Міська Красника, Миколу Крицького, Галю Новоженець, Богдана Турецького, Славка і Наталку Шимінів, Влодка Костирка.
Юрко Бойко
«Тоді ми поклали собі за принцип, — згадував потім Юрко, — зібрати людей, з одного боку, талановитих, а з іншого, моральних, які не стоятимуть у черзі за медалями. Не стоять вони і сьогодні».
«Впродовж кількох років, — писала минулого року Ганна Гаврилів, — свого існування товариство постійно виносило на суд глядачів найкращі зразки дисидентського мистецтва, висвітлювало й інформувало громадськість про знакові події, явища та фестивалі з культурного життя, виховувало смак нового глядача через експонування власних творів, обґрунтовано визнаних сьогодні одними із найкращих зразків сучасного українського мистецтва».
За роки активної діяльності товариство організувало три виставки у Львові (1989 р., 1990 р., 1992 р.); виставку в Києві (до Дня злуки, 1991 р., Державний музей ім. Т. Г. Шевченка), Харкові, Луцьку, Івано-Франківську (в програмі Міжнародних бієнале «Імпреза ’89, ’91»), Любліні та Кракові.
Товариство відіграло значну роль і зробило вагомий внесок у мистецьке життя Львова. Зокрема, воно зробило заявку на знищення монополії на виставкову діяльність Спілки художників України, показало ще один — нонконформістський — пласт культури й інший погляд на мистецтво. Шляхом здійснення першого неформального контакту з центром України (спільна виставка «Шлях»—«Погляд» до Дня злуки), організації виставок на підтримку та популяризацію неофіційного мистецтва (виставка дисидента Опанаса Заливахи) та постійної участі у різних культурних і мистецьких подіях й акціях вони суттєво каталізували культурно-мистецькі процеси.
Знимка учасників «Шляху» (1989 рік, Юрко Бойко — п’ятий зліва)
Об’єднані близьким світоглядом, базованим на ідеях неприйняття конформізму та псевдокультури офіціозу, пов’язані товариськими стосунками, художники «Шляху», літератори з «Бу-Ба-Бу» та «ЛуГоСад», музиканти гуртів «Плач Єремії» і «Мертвий Півень» та журналісти «Пост-Поступу» створили цілий пласт культури того періоду, ставши стрижнем руху «вісімдесятників».
Був учасником установчих зборів Народного Руху (в Пороховій вежі 1989-го), в 2012 році став співзасновником Української Галицької партії.
Із дев’яностих років і донедавна — директор галереї «Ґердан» (на вул. Руській у Львові).
“А так хотілося вірити, що йому вдасться вислизнути й цього разу, — пише Наталя Космолінська. І що в нас ще буде не одна нагода зустріти його на каві в “Світі кави”. Але він тихо, по-англійськи, розчинився у передранковому Львові. Львівський арт-світ не просто збіднів на одну з ключових особистостей. Закрилося ще одне вікно у нашу молодість, у ті ейфорично-легендарні 1990-ті, коли все так драйвово починалось, і все ніби-то оце щойно буквально вчора, просто поряд — а стількох вже немає. Тепер от Юрко…”
Про стан справ на фронті 7- ї Львівської бригади у звідомленнях НКГА
«Важка ситуація склалась на фронті 7–ї Львівської бригади коли польське військо 18 травня відновило наступальну операцію. Бригаді А.Бізанца наказано тримати за всяку ціну Миколаїв. Але «познанці» з групи Конаржевського, які здобули Рудки і звідти подалися на Комарно, щоб ударити у плечі 7–й Львівській бригаді, пігналися за відступаючими українцями в напрямі на Дроговиже й Миколаїв і дякуючи своїй артилерії, яка під’їздила на найближчу відстань під українські становища – здобули 18 травня Миколаїв-Розвадів, міст через Дністер. Близько 700 галичан потрапили у полон.
7–а Львівська бригада оборонялась від Зубри до Новосілок–Опарських. Познанська група збила курені бригади з рубежа Красів–Липівка–Демня. Лише завдяки стійкості стрільців куреня С. Рибачевського, який прикривав відхід бригади на Вибранівку, стримував атаки уланів, А. Бізанцу вдалося уникнути оточення і серйозних втрат.
До кінця 18 травня група Конаржевського (2087, багнетів, 59 скорострілів і 12 гармат) з боєм зайняла Миколаїв, Дроговиж, Розвадів і (неушкоджений !) міст через Дністер. Вранці наступного дня Конаржевський розгромив галицькі підрозділи в районі Пісочної і Роздолу, які прикривали підступи до Стрия з півночі.
20 травня «познанці» з групи полк. Конаржевського, наступаючи від Миколаєва здобули Стрий. Цього ж дня зроблено успішні випади нашої стежі коло Гути Щирецької та Стільська. Загін на чолі з Степаном Федаком — ад’ютантом 14 полку, 7 Львівської бригади в ході рейду по запіллю противника розбив формування поляків в районі Стільська — піймано полонених».
Четар УГА Степан Федак
Спогади сотника М. Дибуляка.
«Тяжкі хвилі переживала УГА в травні 1919 року. На галицьку землю наче сарана налетіла армія генерала Галлєра, щоб викинути галицьких українців з їхньої землі. Неподатна досі 7-а Львівська бригада УГА не встояла перед великими ворожими масами. Ворогові вдалося проломити фронт на сусіднім відтинку і в цей спосіб обійти ліве крило 7 – бригади, чим відібрано її можність перейти на полудневий берег Дністра, як це було плановано. Заняття ворогом Миколаєва Н/Д наступило моментально так, що курені 7 бригади не могли про це знати. Бригада була змушена податися на схід, на села Вибранівку, Бориничі. Там прийшлось використовувати лісові полоси, щоб під їхньою охороною упорядковуватись і перейти до протинаступу.
Поручник Ілько Мельник – комендант скорострільної сотні 6-35 куріня. Загинув у Дроговижу коло Миколаєва у травні 1919 р. в часі польської офензиви Галєра
Це був лиш найновіший план команди, якого не виконано. Тим часом ситуація була для нас грізна.
7–бригада зайняла нові позиції на лінії Березівці – Суходіл. 13 полк опер своє праве крило о 3 – бригаду, а 14 полк своє ліве крило о групу сотника Олексина, котра знову опиралась о Дністер. Курінь сотника Шмідта лучивсь з нашим 14 полком.
Нові наші позиції тягнулись в горбоватім терені, покритім лісами, були тому дуже недогідні, бо утруднювали працю розвідчих стеж, прямо не дозволяли обсервувати ворожих рухів, розвідуватись про силу, про наміри ворога, та про концентрування його військ».
Дибуляк Михайло поручник австро – угорської армії
Таким чином протинаступ сформований ген. М. Омельяновичом–Павленком не відбувся і лінія оборони була переведена на лінію оборони р.Стрий.
За перші три дні операції противникові вдалося прорвати в кількох місцях оборону Третього галицького і відкинути його частини за Дністер створивши загрозу виходу у фланг цього корпусу на підльвівському фронті. Скісні удари звели нанівець впорядкований відворот 1–го і 2–го Галицьких Корпусів.
Напружені бої розгорілися на рубежі річок Свіча і Дністер. Генерал Омелянович–Павленко зосередив у районі Ходорова–Журавна частини Коломийської, Львівської та Самбірської бригад, гарматний полк сотника О. Брандера. Запеклий бій довго тривав під Журавно, де були переправи через Дністер. Тут завзято бились курені Коломийської та Львівської бригад. Але втримати цей рубіж не вдалося. Серед героїв визвольних змагань – уродженець с.Вишнівчик тепер Перемишлянського р-ну на Львівщині 23–річний сотник Ананій Степанів (молодший брат славнозвісної хорунжої УСС Олени Степанівни) У листопаді 1918 р. він сформував у Щирці сотню, згодом курінь, і хоробро бився у його складі під Городком. Під час польської травневої офензиви відступив з боями через Щирець, Миколаїв, Стрий і зумів зберегти боєздатність свого куреня. 23 травня отримав наказ обороняти Журавно й мости через Дністер і Свічу. Командир вміло організував оборону, перекрив сотнями шляхи і підступи до міста й переправ. Розпочавши 24 травня наступ на його відтинку, поляки натрапили на щільний організований вогонь. У ході бою їм вдалось прорватись на околиці Журавна. Командир куреня особисто очолив контратаку і відкинув супротивника. Але під час відходу загинув.
Ананій Степанів разом із старшою сестрою Оленою Степанів
Станом на 31 травня, польське командування було переконане, що ГА розгромлена і кінець війни – справа кількох днів. На оперативній карті польського Генштабу на південь від Збаража окреслено написом «українські банди» і їх кількість становила близько 20 тис. у бойових лавах і 8 тис. вояків у кадрах. Скориставшись спадом бойової активності поляків та оперативною паузою, НКГА впорядкувала своє військо зосередившись у трикутнику між річками Дністер і Збруч та залізницею Чортків–Гусятин. Знесилені але непереможені бригади і корпуси зайняли кругову оборону, опинившись в оточені польських, румунських і більшовицьких військ. Лише невеликий коридор єднав галичан з дружньою УНР, військо якої теж було затиснуте більшовиками на клаптику української землі в районі Кам’янця–Подільського.
Карта-шкіц від дослідника воєнної історії Олександра Дєдика
5 червня 1919 р. начальник штабу Галицької армії, В. Курманович глибоко розумів, яка небезпека нависла над фронтом. Тому, реально оцінюючи ситуацію і співвідношення сил, висунув план подальшої боротьби. Він звернувся до армії з наказом, у якому,зокрема, закликав кожного сказати “чи дійсно є ще в них народня і жовнярська честь, чи готові вони боронити до останньої каплі крови цей останній клаптик рідної землі, чи рішені розпочати наново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, матерів і сестер!” У заключній частині він зазначив: “Наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитися до рішаючого наступу-удару.
Се мій останній приказ і жадаю його виконати, доки хоч один український жовнір буде при життю”. А вже 7 червня В. Курманович наказав двом бригадам корпусу полковника М. Тарнавського перейти у контрнаступ і зайняти Чортків.
Генерал – хорунжий Віктор Курманович
Спогади «вищого старшини 7 бригади» : «По боях під Миколаєвом 7-му бригаду приділили під команду 2 Корпусу. За весь час відвороту під час польської офензиви аж за Чортків і Ягольницю бригада не вела ніяких боїв із ворогом. Наказано відворот аж за Збруч, якому сотник Михайло Дибуляк був противний, а свою думку він виложив отаману Бізанцу на однім постою за Бучачем і просив звільнення з армії, якщо буде відворот застановлений.
Перед нашою офензивою 7 бригада була в такій ситуації: на захід від Товстого, де був постій Начальної Команди, cтояла 2 бригада. До неї притикав 14 полк з фронтом на північний захід, дещо на північ у Ягольниці, 3 бригада Вольфа, за Серетом 1 бригада УСС.
Aльфред Бізанц
В п’ятницю перед Зеленими святами команда 13 полку дістала з бригади такий наказ: «Ворог зайняв Ягольницю, 3 бригада Вольфа в силі 5 куренів відступила за Серет. Виставити проти Ягольниці польові сторожі; коли б ворог наступав відбивати проти наступом. Ціла артилерійська група остає до диспрозії.»
Сотник Дибуляк покористувався спосібністю і вирішив на власне ризико виступити активно. По нараді з прибічниками чотарем Федаком видав наказ до наступу на Ягольницю, повідомляючи про це команду групи і 13 полк. Третю бригаду не можливо було відшукати. Наступав курінь поручника Олексія Кліша, а одна батарея підтримала наступ. Високими густими житами галицькі стрільці впритул наблизились до зайнятого поляками великого села. Після короткого артилерійського нальоту вони стрімкою атакою увірвались у Ягільницю. Наступ галичан застав ворога зненацька. Гарнізон села був розгромлений вщент, захоплені полонені, трофеї. А головне – відкрито шлях на Чортків. Втрати куреня були невеликі. Серед убитих був блискучий командир сотні 22 річний поручник Клим Утриско, молодий вчитель з Комарна на Львівщині».
Олександр Утриско, Михайло Ліщинський та Клим Утриско (ліво). 1917
Спогади В. Миговича.
“23 курінь. Головний гостинець Ягольниця–Товсте йде попри східну частину села. При гостинці при північному краю села є самостійне господарство. Курінь дійшов до тої хати. Тут застали ми полкового команданта сотника Михайла Дибуляка. Ми довідались, що Ягольниця зайнята вже поляками, а перед нами находяться задні стежі частин 3-ї бригади, які теж мають бути у відвороті. Сотник Дибуляк заявив нам, що «робимо наступ». Наш курінь одержав наказ повести наступ на східну частину Ягольниці, опираючись лівим крилом на гостинець Ягольниця–Товсте. На західну частину Ягольниці наступав наш 1-ший курінь. Вечоріло. Курінь почав виконувати наказ і двома сотнями пустився наказаним напрямом на Ягольницю. Стрілецтво сотень густою розстрільною, полями засіяними найбільше пшеницею, почало йти осторожно повільним темпом вперед. Ніхто з нас не знав, якими силами обсаджена Ягольниця. Одначе ми сподівалися, що сили ці невеликі – найбільше сотня–дві. За розстрільною йшли чети скорострілів. Штаб куреня йшов вздовж дороги. Так посуваючись полями–житами й пшеницями, з яких майже не видно було стрільців, дійшли сотні розстрільною під Ягольницю. Вже смеркалось. Опору з боку польських військ не було. В Ягольниці була тоді всього одна польська сотня, яка виставила була стежу на полудневім краю Ягольниці при дорозі, де залізниця перетинає шлях Ягольниця–Товсте. Є це близько залізничного двірця Ягольниця. Стежа заскочена нашою розстрільною в переполосі розбіглась. Нашим наступом, польські частини були дуже заскочені. Вони не сподівались із нашої сторони ніякої притиакції. Та наш наступ був острожний, повільний. Стежа відступаючи взад, змогла заалярмувати решту залоги, так, що польські частини змогли свобідно, без втрат, відступити на північний край Ягольниці – за яр. Там осадовились вони кругом хат, коло цвинтаря при шляху Ягольниця –Чортків.
Карта – шкіц від дослідника воєнної історії Олександра Дєдика
Наша розстрільна перейшла згідно з наказом полку східну частину Ягольниці і задержалась над яром, що тягнеться із заходу на схід. Дальше наступати було годі, бо зробилась ніч – зовсім темно. Наші стежі ствердили, що польські відділи знаходяться на північному краю Ягольниці, тому сотня пор. Клима Утриська одержала наказ вчасно ранком виперти їх поза Ягольницю.
Це був початок, так би сказати вступ, до Чортківської офензиви. Цей наступ наказав командант 2-го полку сотник Михайло Дибуляк. Чи робив це він із власної ініціативи і чи одержав наказ від отамана Бізанца, не знаю. Треба припустити, що полковий командант знав, що отамани Шепарович і Волощук робили заходи в Начальній Команді Галицької Армії, щоб здержати відворот і розпочати контрофензиву».
Спогади Др. Миколи Андрусяка (1936р):
«Наказ зайняти наперед Ягольницю, опісля Чортків одержали дві бригади 2-го корпусу: 7 –ма якою командував Бізанц і 3-я з підполковником А. Вольфом на чолі.
Арнольд Вольф
У Бізанца не було зневіри і він в часі звороту обстоював при зустрічі з О. Павленком думку проти наступу з огляду на мораль армії. Тому на виконання наказу не довелось довго чекати і вже 7 червня вечером зайняв Ягольницю 14 полк 7–ї бригади. Командував ним сотник Михайло Дибуляк.”
Отаман Волощук про Чортківську офензиву:
“На передодні чортківського пролому на фронті 14- го полку піхоти (от. Дибуляка, що належав теж до 7 –ї бригади й стояв на право від мого полку, зайшла була якась воєнна подія. Про що там йшло, вже собі не пригадую. Не знаю теж, чи ця акція вивязалась під натиском поляків, чи може з власної ініціативи от. Дибуляка або полк. Бізанца, який цей полк мав «під рукою», тобто поближче бригадної команди.
Отаман Роман Волощук
Зате знаю, що це була взагалі перша боєва акція перед Чортковом, пройшла з великим успіхом і викликала серед війська значний підйом духа».
Спогад поручника УГА Якима Вербового:
„Пам`ятаю, як нині, звитяжний наш бій за село Ягільницю, невеличке галицьке містечко, що біля Чорткова. Я би сказав, що головну роль відіграв тоді там саме наш курінь під управою нашого героїчного сотника Михайла Дибуляка. Через поля ми підійшли впритул до Ягільниці. А потому після доброї гарматної атаки вдерлися ми сюди. Наш наступ був несподіванкою для поляків. Ми їх тоді буквально розгромили до тла. Забрали в полон їхніх вояків та багато трофеїв, що нам знадобилися. Відкрили ми тогди собі дорогу на Чортків. А найголовніше, що втрати наші були досить невеликими як щодо людей, так і щодо амуніції…”.
До Ягольниці приїхав отаман Бізанц, підполковник Вольф і отаман Дубинський ( 3 бр.). Сотник Дибуляк доказував, що наші частини все ще здатні до наступу та що ми повинні не уступати, а навпаки наступати. Отаман Бізанц і підпоручник Вольф поїхали негайно до Товстого до Начальної Команди, де по гарячій промові отамана Бізанца наставлений був наступ на Чортків. Головний удар по гостинцю з Ягольниці Особисто Бізанц командував 7 і 3 бригадою.
Наступ почався другого дня коло полудня, 14 полк 7 бригади пішов прямо на Білобочницю в похідних колонах, щоб відтягти відворот і боронити наше ліве крило, 13 полк 7 бригади по лівій стороні, а Третя бригада по правій стороні гостинця. Наступ підтримали 2 батареї. Сіявся літній дощ. По коліна в болоті стрільці бригад Бізанца і Вольфа наступали вздовж залізниці. На околицях міста їх зустрів нищівний вогонь противника з пагорбів, що над Серетом.
Отаман Михайло Дибуляк
Поки галицька артилерія знищувала вогневі точки, січовики здійснили стрімкий маневр і ударом з тилу примусили ворожий заслон відступити. На цілій рівнині було видно, як наше стрілецтво, дисципліновано, не зважаючи на ручний вогонь поляків, відважно напирало мокрими полями, на польські окопи. Наші батареї зайняли боєві становища по обох боках гостинця і почали цільно обстрілювати поляків гранатами. Прямим гарматним обстрілом наші гармати знищили польську лінію так, що поляки із значними втратами покинули в переполосі свої становища. Ввечері Чортків — важливий вузол противника на галицькому фронті — було взято. Наші батареї в’їхали до Чорткова дорогою і були там скоріше від піхотних частин. Третя і 7 бригади увійшли до Чорткова бадьоро, окрилені успіхом в бою, з мінімальними втратами. В наступі на Чортків був ранений поручник Рибачевський (курінний 13 полку)
Штаб дивізії Сікорського скоро відступив до Теребовлі? Дивізія Сікорського, яка обороняла місто, зазнала серйозних втрат: захоплено 200 полонених, 52 скоростріли і 7гармат, багато військового майна. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача. На фронті утворився загрозливий для ворога пролом».
Зі спогадів Степана Шухевича.
«На периферії міста від Бучача чути було ще відгуки гарматних стрілів. Вулицями йшли наші запасні частини з співом на устах – в прегарнім настрою. Помалу пересувалися обози. Голосно оповідали собі стрільці, як брали Чортків та як утікав противник так, що навіть не встиг забрати всіх своїх гармат. Якраз перед нашим наступом на Чортків зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоб відсвяткувати свято здобуття міста відбуваючи модні під той час «похорони України». Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «власцян». Та в самім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві три детонації. Це розривалися наші шрапнелі. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо украінци юш в мєсцє»!
Наші війська зайняли Чортків майже опорожнений з польського населення. Жиди позакривали вікна і не виходили на вулиці. Вони навіть ще в більшій части не знали, хто в місті, чи польські чи українські частини».
Українська армія на марші. Фрагмент обкладинки Календаря Червоної Калини за 1928р.
„Наступ на Чортків і зайняття його був світлою нашою побідою, що додала сильного духа і віри нашому стрілецтву у власні сили”, – згадував поручник Петро Мигович у Літописі „Червоної калини” у 1937 році, що був учасником тих пам`ятних подій.
«Відділи вмаршеровують у Чортків, повно видців на вулицях. Це неділя, перший день Зелених Свят…. Військо переходить, військо переливається. Спішно, нестримно, вперед. А на захід, вже за Чортковом, чути відгуки боїв, рев гармат, клекіт скорострілів…
Одразу ж після визволення Чорткова до міста прибув генерал О. Греков. У датованому 9 червня наказі військам він писав: «В щасливий для Галицької Армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв безпосередньо на себе командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і горячо дякую всім учасникам і героям послідніх боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодні ми будемо знати тільки слово «Вперед» і боєм та хоробрістю здобудемо назад всю нашу землю. Бог свідком, що ми боремося за святе і праве діло. З Богом вперед!»
Блискучі перемоги під Ягільницею, Чортковом і Джурином викликали велику радість і підйом у галицьких військах.
Ми йдем вперед, над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються жита,
Від радощів у грудях серце мліє –
За волю, край і смерть нам не страшна,
– писав стрілецький поет Невестюк, виражаючи світлі почуття захисників Батьківщини.
Цікавий факт, що перед початком «Чортківської офензиви» не без впливу С. Петлюри, який не забув головнокомандувачу ГА Омеляновичу–Павленку непоступливості на ходорівських перемовинах, Є. Петрушевич усунув його з посади. Відтоді Галицьку Армію очолив 44–річний генерал Олександр Греків.
Шеф оперативного штабу НКГА отаман Вільгельм Любковіц
Омелянович Павленко у своїх «Спогадах» описує, що план цієї операції був опрацюваний ще 7 червня тодішнім начальником Оперативного Відділу от. Любковіцом і його помічником от. Льонером.
Але як результат лаври слави «впали» на плечі О.Грекова. Безпосередньо Омельянович–Павленко пропонував наступ Чортківської офензиви обмежити до річки Золота Липа, коли генерал Греков планував йти, аж на Львів. В околицях Львова поляки мали значний стратегічний запас, тому мають всі дані для проти наступу, а організаційні плани генерала Грекова скінчаться блефом.
отаман Льонер у австро – угорському однострої
Після перемоги у Чортківській офензиві в Галицькій Армії, за час від 18червня до 10 липня було проведене іменування. Альфред Бізанц був удостоєний звання підполковника, Михайло Дибуляк і Роман Волощук отримали звання отаманів, поручники Северин Рибачевський та Рудольф Мар стали сотниками.
Чортківська офензива, що без сумніву належить до найкращих тактичних осягів Українського Війська під час визвольної боротьби нашого часу, викликала захоплення та загальний підйом духа не тільки серед війська, але й серед усього українського населення Західньої України. З невеличкого клаптика країни, на якому тоді оперувала УГА, прибуло в її ряди близькоо 90 000 нових вояків, серед них багато добровольців.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
