3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
У неділю, 20 серпня 2017 року , о 15 годині напередодні Дня Незалежності у селі Стара Скварява, що у Жовківському районі розпочнеться святкова програма “Україна понад усе”.
Другий рік поспіль напередодні Дня Незалежності у селі Стара Скварява, що у Жовківському районі, в рамках святкової програми «Україна понад усе» проходитиме фестиваль духовного співу. Цьогоріч у ньому візьмуть участь церковні хори сіл Замочок, Пили, Стара Скварява, Нова Скварява, Мокротин, Сопошин, Мацошин, Смереків, Глинськ.
Дерев’яна церква села Стара Скварява
Урочистості розпочнуться спільним молебнем священиків та вірян у храмі Архістратига Михаїла – пам’ятці архітектури початку XVI століття. Староскварявців та гостей святкового дійства чекає різноманітна програма. Так, мисткиня Оксана Гірняк, художник-реставратор Львівського музею історії релігії, член Спілки художників України, представить виставку гобеленів і крайок «Орнамент у традиціях». Учасники «Літньої дитячої гончарної школи», яка працювала у селі Стара Скварява понад місяць, залюбки покажуть свої роботи-фантазії: глечики, тарілки, будиночки, ліхтарики, різні тваринки тощо.
Майстер-клас гончарної майстерності
Усі охочі матимуть змогу взяти участь у майстер-класах з гончарства, ковальства, власноруч творити маленькі дива з глини, металу. Дітей чекають різні дитячі забавки.
Особливий інтерес викликає фестиваль духовного співу «Співаймо Богові, співаймо!», учасниками якого будуть церковні хори УГКЦ дев’ятьох навколишніх сіл.
Гостями святкової програми стане Галицький академічний камерний хор під керівництвом народного артиста України, професора Василя Яциняка. Це один із найкращих хорових колективів Західної України, творча майстерність якого має своїх шанувальників не тільки на Батьківщині, а й у багатьох країнах Європи. У їхньому виконанні прозвучить як старовинна, так і сучасна українська хорова пісня.
Не обійдеться свято і без виступу колективу Жовківського районного козацького товариства ВГО «Українське реєстрове козацтво», без староскварявської кухні і смачного куліша.
Староскварявський іконостас XVI – XVIII ст.
До створення гарного святкового настрою в селі Стара Скварява долучилися відділ культури і туризму Жовківської райдержадміністрації, Музей «Староскварявський іконостас XVI–XVIII століть» – філія Львівського музею історії релігії та релігійна громада УГКЦ Архістратига Михаїла села.
Ірина ЦЕБЕНКО завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Вам доводилося спостерігати, як віра в людину змінює її? Коли загоряються очі в того, хто ще кілька хвилин тому не бачив виходу зі складного становища та раптом розуміє — безвихідних ситуацій не буває.
16 серпня на святкуванні семиліття діяльності Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“ — горіли серця. Бо кожен присутній розумів, що в той чи інший спосіб може допомогти втілити велику мрію — реконструювати занедбану будівлю (на це потрібно зібрати 3,7 млн. грн.), яку зараз надали в оренду Центру, щоб перетворити її на місце надії жінок, які переживають особливі труднощі.
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
„Сьогодні друзі з Горіховий дім/Walnut House показали віру у мрію. В дворику понищеного будинку на Личаківській, 90, який міська рада дала в оренду для розміщення центру інтегральної опіки жінок в кризових ситуаціях, було свято. Купа усмішок, добрих розмов, лекція Софії Опацької про долання страху перед помилками. І в якийсь момент забулися потріскані стіни, вирвані розетки, потовчена підлога, закинутий підвал і ожила мрія — кафе-пекарня під великим крислатим горіхом, маленький community center для мешканців прилеглих вулиць, які з острахом і підозрою дивилися на цих усміхнених людей, і притулок для жінок, яким у цей момент просто нема куди йти“, — поділилася на своїй сторінці фейсбуку заступник директора з питань розвитку, редактор англійської версії РІСУ Мар’яна Карапінка.
Юрій Лопатинський, засновник Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Святкування було особливим ще й тим, що кожен мав можливість зрозуміти — помилки, які ми робимо у своєму житті, без підтримки, правильного розуміння оточення та можливості для другого шансу можуть стати для людини фатальними. Тому мусимо змінювати суспільну думку — помилятися не страшно, а навіть корисно, якщо це робити швидко, дешево і розумно (так вважає відомий американський економіст українського походження Адріан Сливоцький). Саме помилки, як шлях до успіху аналізувала проректор Українського католицького університету Софія Опацька у своїй лекції „Три уроки успіху від Софії Опацької: чому помилятися нестрашно?“
Проректор Українського католицького університету, декан і засновник Львівської бізнес-школи УКУ Софія Опацька
— Ми живемо в суспільстві, яке дуже кероване успіхом. І якщо хтось робить помилку, то в очах оточення стає дефективним. Хоча найуспішніші в світі суспільства стали такими завдяки тому, що дають людям у своєму середовищі право робити помилки. Провідні світові компанії шукають людей, які мають досвід помилок. І логіка проста — якщо людина вміє помилятися, то вона навчилася на цих помилках. Адріан Сливоцький каже: „Розумні не люблять помилятися, а дуже розумні — обожнюють помилятися“, — наголосила Софія Опацька.
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Добрим прикладом як правильно помилятися — швидко, дешево, розумно — є робота стартапів. Коли перш, ніж вивести продукт на ринок, випускають його пробну версію, а потім кожну наступну покращують.
Зрештою, чому помилятись необхідно і корисно обговорювали всі разом. Тож дійшли висновку, що помилки сприяють швидшому розумінню, що не туди йдеш і можеш повернути; кожна помилка робить тебе сильнішим; отримуєш безцінний досвід; помилка — це одна з альтернатив успіху, бо якщо не помилятися, успіху не буде; помилки дають вміння ризикувати; помиляючись, стаєш поблажливішим до інших; помилки дають нам можливість рефлексії та самоаналізу; кожна помилка — це нагода почати новий підйом.
На підтримку „Горіхового дому“ художниця Надія Перенко подарувала свої картини, які можна було придбати на тихому аукціоні.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка
Сім років тому, у серпні 2010 року Центр інтегральної опіки відкрив свої двері для жінок, що опинилися у кризовій ситуації, без даху над головою. Щороку мешканки центру святкували цю символічну дату, як початок відліку свого нового життя. Більше про історію жіночого центру тут https://home.walnut.house/
Всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька виросла в багатодітній дружній талановитій родині . У неї було двоє братів і п’ятеро сестер . Наймолодшою “мізинчиком” була Анна, яку усі з любов’ю називали Нусею. Доля щедро обдарувала обох сестер Крушельницьких красою, вокальними, сценічними даними, але у кожної з них вона склалася по-різному.
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
Анна Амвросіївна Крушельницька народилася 18 серпня 1887 року у с. Біла (коло Тернополя). Між Соломією і Анною Крушельницькими була різниця у віці майже 15 років. Анні виповнилося 4 роки, коли Соломія уже навчалася на вокальному факультеті Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. У листі до Михайла Павлика від 11 серпня 1894 р. Соломія Крушельницька писала про наймолодшу сестру: “Що я потіхи з нею маю, то описати годі! Сама собі дивуюся, як я можу, не люблячи нічого дуже палко на сім світі, любити так до одуріння ту нашу Нуську. Ну та й я не вмисне, і не знаю, за що та зозулька така мені мила ”. Нусю, як найменшу пестили і виховували “вже не в біді”, бо дві старші сестри були заміжні, згодом і Соломія вже допомагала батькам матеріально.
Анна Крушельницька (1887-1965)
У сім’ї Крушельницьких панував культ музики. Батько був першим вчителем співу для усіх своїх дітей. Він створив у селі хор, заклав читальню. “Нуся з природи мала гарний голосовий матеріал і була музикальна, – писала у спогадах племінниця співачки Одарка Бандрівська. – Радо училася гри на фортепіано та трохи пізніше солового співу Дещо лінивою була у загально освітних дисциплінах […], на що мама Теодора жаліючи говорила :“Не треба її мучити, бо і так вийде заміж”. Нуся була весела, жартівлива, любила забавитися”. Музичне оточення і вроджені дані визначили подальшу долю Анни Крушельницької. Вона навчається у Тернопільській музичній школі товариства “Приятелі музики”, співає у хорі товариства “Боян”.
Анна Крушельницька (1887-1965)
У 1903 р., після смерті отця Амвросія, велика родина Крушельницьких переїжджає у Львів. Тут за порадою старшої сестри Соломії Анна вступає до Вищого музичного інституту Музичного товариства ім. М. Лисенка. Її вчителями з вокалу є Олена Ясеницька, пізніше Софія Козловська, з теорії музики Анатоль Вахнянин, з гармонії і композиції Янн Галь, з фортепіано – Марія Криницька.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Уже 21 лютого 1904 року А. Крушельницька виступає в опереті “Чорноморці” М. Лисенка, яку підготувала оперна студія при Вищому музичному інституті. З цього приводу невідомий рецензент вистави пише: “Ясним променем […]був спів Нусі Крушельницької. Голосовий матеріал у цеї молоденької співачки пишний, пребагатий. Голос її пригадує вірно голос сестри Соломії. Тож публіка слухала її спів з розкішшю, віщуючи, що вона, попрацювавши, піднесеться, як славна її сестра високо.”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Уже через кілька місяців Анна співає в опері “Запорожець за Дунаєм” C. Гулака-Артемовського, і львів’яни вітають появу “нової зірки в сузір’ї Крушельницьких”. Анна бере активну участь у діяльності хорів “Боян”, “Бандурист”, виступаючи як солістка на Шевченківських концертах у Львові, Чернівцях, Стрию, Заліщиках, співає на святочному концерті з нагоди 35-річної діяльності М. Лисенка (1903 р.). У 1905 році співачка одержує премію на одному з конкурсних концертів Львівського “Бояна” за найкраще виконання пісень на слова Т. Шевченка.
У репертуарі юної співачки – арії з опер Дж. Верді, Р. Вагнера, Дж. Пуччіні, П. Масканьї, солоспіви М. Лисенка, українські народні пісні.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У часописі “Діло” С. Людкевич про один з “найкращих і найцікавіших, які коли-небудь устроювали наші меломани у Львові”, концертів “Бандуриста” за участю А. Крушельницької пише: “Симпатична, надійна і наскрізь інтелігентна наша співачка п. Н. Крушельницька заслужила своїм виступом лиш на се, щоб піднести ще раз те, про що не раз згадували рецензії: як в емісії голосу, так у вмілості орудування ним (особливо у вищих регістрах), вкінці в опануванні всяких технічних средств видно повільний, але сталий і певний поступ”.
Коли Нусі минуло 19 років, Соломія взяла її з собою у “світ”: у Південну Америку, Італію, Єгипет.
Анна Крушельницька в ролі Мікаели в опері Жоржа Бізе «Кармен»
Анна робить значні успіхи на сцені, і Соломія Крушельницька допомагає їй здобути добру освіту. Анна Крушельницька продовжує навчання в Міланській консерваторії у талановитого педагога Данте Ларі. У 1912 році молода співачка дебютує в партії Мікаели (“Кармен”Ж. Бізе) на сцені міланського театру “Лірико”.
Анна Крушельницька в ролі Мімі в опері Джакомо Пучіні «Богема»
Уже навесні 1913 року Анна Крушельницька співає в опері “Богема” Дж. Пуччіні у Варшаві, пізніше – у Львові. З приводу львівського виступу Одарка Бандрівська пише у спогадах:“Я дитиною була на тій виставі, пам’ятаю, що після співу тети Нусі били великі брава. Люди хвалили, що гарно співала і грала та поздоровляли з успіхом”.
Анна Крушельницька в ролі Чо-Чо-сан в однойменній опері Джакомо Пучіні
Невдовзі вона співає у Вероні (1913-1914), Венеції (1914), Сассарі (1915). Анконі і Римі (1916). Виступає в операх “Валькірія” Р. Вагнера ( Зіглінда), “Іріс” П.Масканьї (Іріс), Мадам Баттерфляй” Дж. Пуччіні (Чо-Чо-сан).
Анна Крушельницька в ролі Іріс в однойменній опері П’єтро Масканьї
“У неї було сильне ліричне сопрано, дуже шляхетної окраски, бархатно чельової м’якості. Дуже чистої інтонації. Доволі широкого волюмену. На диво, специфічне. Дещо носове сомдрірування не псувало, а навпаки збагачувало і окрашало голос, – згадує О. Бандрівська. – В співі не було ніколи ані одного тону інтонаційно не чистого. Голос був вирівняний щодо сили і тембру. Найвищі верхні тони звучали часом більш металічно.
Засвоїла […] італійську школу співу. Доволі добре грала на фортепіано.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Чудово виконувала романси Степового до слів Олеся… Також італійські старинні: арію Маженки з опери “Продана наречена” Сметани, пісні М. Лисенка, твори італійських, тоді сучасних композиторів – Піцетті та Кастельнуово-Тедеско.
Щодо сили – то був у неї оперний голос, але в операх співала всього чотири роки.”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Розквіт таланту Анни Крушельницької припадає на період Першої світової війни, коли велика криза театрів сягла свого апогею, а конкуренція між сотнями найкращих артистів стала надзвичайно великою. Єдиним театром в Італії, який працював у період воєнного лихоліття, був театр у Римі, до якого з’їхалася ціла армія талановитих безробітних співаків. Зважаючи на ці обставини, Анна Крушельницька лише раз у місяць, згідно черги, може виходити на сцену. Жити у Римі стало надзвичайно дорого і Нуся за порадою Соломії переїжджає у Віареджо, щоб перебути важкі часи.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Можливо, це був хибний крок. Все життя Соломія намагалася оберігати Анну від життєвих негод, прагнула заступити їй батьків, дати родинне тепло, затишок. Анна була дуже вразлива і не загартована ударами долі. У розквіті сил вона не могла реалізуватися як оперна співачка у невеликому провінційному містечку Віареджо. “Стала курити, записалася на курси нових тоді модерних танців, залюбилася нещасливо в учителю танців, – згадує О. Бандрівська. – Війна найбільше пошкодила тому, що тітка Нуся не змогла на всю ширину розкрити своїх крил. Геніальною вона не була, але зіркою середньої величини з прекрасним голосом і талантом сценічним – була.”
У 1918 році Анна захворіла душевною хворобою.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Очевидно ця душевна хвороба приховано розвивалася вже кілька років. За порадою медиків С. Крушельницька лікувала Анну в першорядних санаторіях. Лікування було душе коштовне, тож Соломія продала власний автомобіль та коштовності.
Влітку 1921 року після лікування, Анна приїжджає до Львова. Родина оточує її увагою і любов’ю. Анна виявляє бажання дати свій сольний концерт. Її брат Володимир Крушельницький, намагаючись морально підтримати творче жевріння сестри, виконує роль її імпресаріо. Співачка дає кілька сольних концертів, на яких їй акомпанує племінниця О. Бандрівська, виступає також на збірних концертах. У 1928 році у Львові дає окремий концерт з Василем Барвінським. “Співала своїм чудовим, добре школеним голосом, музикально. Формально все дуже добре, але рівно з тим все однаково без горіння, все одноманітно – одностилево,[ …] все в якомусь одному сумовитому настрої без життєвого трепету і запалу”, – згадує О. Бандрівська.
Одарка Бандрівська
Кілька років Анна Крушельницька викладала вокал у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка та у його філії в Дрогобичі. Але не мала сили волі мобілізувати себе до постійної праці, і брати відповідальність за педагогічну роботу до кінця.
Згодом Анна Крушельницька відходить від активного музичного життя. У 1939 року внаслідок приходу радянської влади будинок С. Крушельницької у Львові було націоналізовано і згодом заселено зовсім чужими людьми. Проте родина Крушельницьких продовжує мешкати у виділеному помешканні. Анна живе у разом із сестрою Соломією.
Після смерті С. Крушельницької 16 листопада 1952 року Анною опікувалася родина лікаря-психіатра Катерини Гаврилової, яка отримала ордер на квартиру.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У жовтні 1952 року, десь за місяць до своєї смерті, С. Крушельницька поклопоталася про майбутнє забезпечення своєї молодшої сестри. Вона передало 15 тис. карбованців своїй племінниці Одарці Бандрівській з проханням: кожен місяць частину тих грошей виплачувати на утримання Анни.
Анна Крушельницька пережила Соломію на 13 років. Померла 13 травня 1965 року. Похована на Личаківському цвинтарі. Причиною смерті була гангрена, яка розвинулась після того, як Анна зламала ногу в стегні.
Наймолодша сестра Соломії була останньою з родини Крушельницьких, яка покинула родинний будинок.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Дослідник історії українського звукозапису та дискографії Степан Максимюк у реєстрі експедиції фірми “Грамофон” віднайшов дані про те, що відомий звукотехнік Вілл Грайсберг у 1904 році у Львові записав матриці для платівок від кількох українських співаків. У реєстрі згадується і виконання Анною Крушельницькою таких творів: “Ой, місяцю, місяченьку”, “З мого тяжкого суму”(М. Лисенка), “Широкий лист на дубочку”, “Коли б мені, мамо, намисто”, “Не видавай мене замуж”(О. Нижанківського). “Можливо, що не з усіх матриць штампувалися платівки до продажу,” – зазначає С. Максимюк у книзі “З історії українського звукозапису та дискографії”. На жаль, досі не знайдено оригінальної платівки із записом голосу Анни Крушельницької. Завдячуючи Степану Максимюку, у фондах Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові зберігається компакт-диск із копією записів 1904року “Коли б мені, мати, намисто” та “Не видавай мене замуж”. Сподіваємося, що оригінальні платівки молодшої Крушельницької все-ж-таки знайдуться, і ми зможемо почути її прекрасний голос.
Олександра КИРИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
ЛІТЕРАТУРА
Лисенко І. Крушельницька Ганна Амвросіївна// Лисенко І .Словник співаків України. – К. 1997, – С.158.
Крушельницькі // Митці України: енциклопедичний довідник. / за ред. А Кудрицького. – К., 1992. – С. 338.
Медведик П. Діячі української музичної культури. ( Матеріали до біо-бібліографічного словника). Крушельницька Ганна //Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Л., 1993. – С. 415-416.
Медведик П. Славетна сестра великої Соломії // Вільне життя (Тернопіль), 25 жовтня, 26, 28 листопада, 2, 7 грудня 1975 р.
Бандрівська Одарка. Спогад про Анну Амвросіївну Крушельницьку, оперну співачку (1887-1965). Рукопис. Фонди музею 7663/2831 фСК,
Людкевич С. У сорокаліття “Львівського Бояна(1891-1931) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / упоряд. З. Штундер. Т. 2., Л., 2000. – С. 383.
Людкевич С. Другий з ряду концерт “Бандуриста”. – Там само. – С. 427.
Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування у 2 т. / упоряд. М. Головащенко. – К.,1978, 1979.
Максимюк С. З історії українського звукозапису та дискографії. Львів-Вашингтон, 2003. – С. 129, 184.
В неділю, під час громадського обговорення, надали пропозиції та план візуалізації жителям району щодо перетворення площі Кропивницького на громадський простір. За словами активістки організації Urban ideas Ірини Дем’янюк, люди не використовують у повній мірі потенціал території на площі Кропивницького поруч з костелом.
Нагадаємо, що в межах проекту відновлення вулиці Бандери планують перекрити автомобільний рух від перехрестя з вулицею Городоцькою до перехрестя з вулицями Федьковича і Шептицьких, створивши трамвайно-пішохідну зону. У результаті перевагу нададуть громадському транспортові, натомість приватні автомобілі об’їжджатимуть навколо площі.Про це повідомляє Твоє місто.
Храм Свв.Ольги і Єлизавети у Львові на вулиці Городоцькій
Натомість пропозиція, озвучена архітекторами, викликала негативний відгук доктора богослов`я та патристичних наук отця Юстина Бойка:
“Львівська архітектурна мафія імені Криворучків знову в дії!
УВАГА! НОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ СЕЗОН
Пам’ятника митрополиту Андрею замало, тепер беруться за Степана Бандеру!
Переконаний, що націоналісти триматимуть руку на пульсі і не дадуть сплюндрувати пам’ять провідника ОУН, витягнувши відповідний урок зі 150-ліття уродин праведного митрополита Андрея Шептицького.
Отець УГКЦ Юстин Бойко
Все починається з розмови з мешканцями. Цей крок має замилити очі людям. Опісля вступають в дію “треті” сили, які почнуть кидати болото на Степана Бандеру. Як наслідок, дискусія урбаністична різко перейде у дискусію ідеологічну. І все це напередодні осіннього тяжкого періоду. Чому такий прогноз? Тому, що так само все невинно розпочиналося з реконструкцією площі св. Юра. У цій грі знову бачу тих самих ідеологів і акторів!
Люди, будьте мудрі! Не дайте себе втягнути пройдисвітам! За усім цим стоїть одне – нищення всього, що українське через применшення його цінності до примітивного рівня та заробляння коштів через “прозорі” тендери з міського бюджету!”.
У четвер, 17 серпня 2017 р. о 19 год. на літній сцені Парку культури та відпочинку ім. Богдана Хмельницького розпочнеться Концерт до дня народження Кузьми Скрябіна. Повідомляють організатори на стрінці у Facebook.
Вже протягом трьох років, двічі на рік у місті Львові проводять заходи присвячені Кузьменко Андрію Вікторовичу ( Кузьмі Скрябіну), лідеру гурту «Скрябін». 17 серпня 2017року, у його день народження, жителі та гості міста зберуться знову аби згадати особливу людину, людину таку близьку і рідну для всіх українців, яка за своє коротке життя встигла зробити безмежну кількість добрих справ, як для країни в цілому так і для сотень простих українців.
Афіша концерту до дня народження Кузьми Скрябіна
Андрій Кузьменко об’єднав навколо себе людей, захопивши їх своєю щирістю, відкритістю, простотою та справжньою любов’ю до своєї Батьківщини.
На концерті з нагоди 49 дня народження Кузьми Скрябіна, людини яка увійшла в історію України, та залишилась у серці мільйонів українців, прозвучать cover- композиції на пісні гурту «Скрябін», а також авторські пісні виконавців та гуртів, які цього дня будуть звучати на честь Кузьми Скрябіна – Людини-Легенди.
Зазвичай все, що лишається в пам’яті випадкових гостей Рави-Руської, – це строкаті будинки вздовж жвавої траси, годинникова вежа і головна площа, яку ділять літні кафе, гойдалки та пам’ятник захисникам міста у 1941-45 роках. Кольори надто яскраві, реклами на фасадах забагато, доброї дороги, крім основної «М09» до кордону, немає.
Друга світова війна пошматувала середмістя, натомість пустку заповнили невиразні будівлі гуртожитку технічного ліцею і житлові багатоповерхівки. Щоб знайти вцілілі пам’ятки довоєнного часу, доводиться блукати містом.
Згідно перепису 1921 року населення Рави-Руської налічувало 15 008 осіб, у тому числі 7 070 чоловіків і 7 938 жінок. З них 8 178 осіб були іудеями (54%), 3 445 – римо-католиками (23%), 3 327 – греко-католиками (22%). Водночас за національністю себе вважали поляками 7 127 осіб (47%), русинами – 2 787 (19%), євреями – 4 929 (33%).
Дані збірника «Індекс місцевості Другої Речі Посполитої. Том XIII. Львівське воєводство», Варшава, тираж Головного управління статистики, 1924
Дані збірника «Індекс місцевості Другої Речі Посполитої. Том XIII. Львівське воєводство», Варшава, тираж Головного управління статистики, 1924
Більшість подорожей починались з вокзалу, відкритого 23 листопада 1887 року. Тут проходило дві залізничні гілки – «Сокаль – Ярослав» та «Львів – Белзець», станція була важливим транспортним вузлом. Сьогодні через Раву-Руську їздить лише шість поїздів до Львова і Сокаля, вузол не електрифікований і поїздка протяжністю 70км триває дві з половиною години.
Літній розклад поїздів Любліна 1936 року, у т.ч. через Раву-Руську. Джерело – http://starerozklady.nfshost.com/1919-45.html
Будівля вокзалу в 1915 році, джерело – http://bit.ly/2ukLWr9
Будівля вокзалу тепер
Дві найгарніші міські вулиці, Вокзальна і Грушевського, стикаються з Львівською, від якої зовсім близько до вже згаданої центральної площі Вічевої. До війни тут був Ринок – квадратний у плані, розмірами 109 х 109 метрів, по периметру оточений одно- і двоповерховою забудовою XVI-XVII століть із в’їзними брамами. Посередині площі була ратуша – простора двоповерхова будівля з масивними колонами при вході.
Площа Вічева на мапі
Ратуша і частина північної сторони приринкової забудови (сучасна вул. Коротка), джерело – http://rawa-ruska.at.ua/53.jpg
Кут північної і західної (позаду ратуші, де тепер гуртожиток) частин приринкової забудови, джерело – http://rawa.at.ua/in.jpg
Південна сторона приринкової забудови (сучасна 1-го Листопада, на тлі – годинникова вежа), 1917. Джерело – http://bit.ly/2vCxbSe
Кут східної і південної сторін площі Ринок (сучасних головної дороги “М09”/“E372” і вулиці 1-го Листопада, на тлі видніється годинникова вежа), дата – 1908-10рр., джерело – http://www.lvivcenter.org/pl/uid/picture/?pictureid=5100
Кут східної і північної сторін (головної дороги “М09”/“E372” і вулиці Короткої), 1930. Найбільший будинок, що справа, досі зберігся, за ним – греко-католицька церква. Джерело – https://polona.pl/item/5815956/0/
Залишки ратуші, спаленої німецькими військами. Джерело – https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/21026/c31dc21b47a711172a914ca01b50e4e8/
Поруч з місцевим кафе, що на вулиці 1-го Листопада, розміщені інформаційні стенди з короткими історичними витягами, у яких розповідається, що «після приходу радянської влади та під час Другої світової війни головна ратуша була знищена. Неофіційною ратушею тепер вважається колишня пожежна вишка. На початках незалежності України годинник-куранти на вежі не працював. Раніше ним опікувався, лагодив та доглядав один із місцевих майстрів. Після реставрації ратуші 2007 року було відновлено лише циферблат, однак годинник і надалі перебував в неробочому стані. Влітку 2010 року після тривалого ремонту відбулось його урочисте відкриття. Куранти у денний час вибивають кожну чверть години». Певний час на першому поверсі годинникової вежі працювала аптека. Сьогодні приміщення порожнє і зачинене, ключі від нього у міськраді.
Годинникова вежа пожежної частини та школа у 1930 році (вулиця Міцкевича, сучасна – Грушевського). Джерело – https://polona.pl/item/5815858/0/
Годинникова вежа пожежної частини та школа тепер (вулиця Грушевського)
Напередодні Другої світової війни в Раві функціонували два костели, одна греко-католицька церква, шість хасидських молитовних будинків і одна синагога «на Пісках».
Бароковий костел святого Архангела Михаїла та монастир ордену францисканців-реформатів будувався в 1725-39 роках за проектом Паоло Фонтани, придворного архітектора Павла Кароля Санґушки. Вівтарі виконали монахи – різьбярі по дереву Себастян Вольські, Томаш Ґронські та художник Ян Пташковскі. Фінансували будівництво белзький староста Ґжеґож Жечицкі та Юзеф Ґлоґовскі. Двоповерхові П-подібні монастирські приміщення разом із костелом утворюють просторе внутрішнє подвір’я, де під шаром сміття і рослин ховається колодязь, також тут є великі підвали. В радянський час комплекс використовувався для потреб машинно-тракторної станції. Згідно розпорядження ЛОДА №661/0/5-15 від 27 жовтня 2015 року його передано у безоплатне користування Львівській архидієцезії РКЦ «з метою відновлення храму для богослужінь та облаштування п’яти дитячих будиків сімейного типу». За словами прес-секретаря архидієцезії о. Андрія Леговича, «пошук коштів на облаштування монастирської частини приміщення ми здійснюємо спільно з «Карітасом», очолюваним о. Вячеславом Дорошем, тоді як костел заплановано відновити як пам’ятку архітектури, парафії там не буде». Зараз тривають роботи по перекриттю даху монастиря. Більше фото за посиланням – http://bit.ly/2vpiIsI.
Фото костелу в 1930-му році. Джерело – https://polona.pl/item/5816025/0/
Фото костелу тепер
Інтер’єр костелу святого Архангела Михаїла, 1912, джерело – https://polona.pl/item/19358149/0/
Сучасний вигляд частини костелу, де був вівтар
Сучасний вигляд частини костелу, де був вівтар
Зі сходів на другому поверсі монастиря є вхід на хори, де стояв орган
Фрагменти розписів
Фрагменти розписів
Історія костелу святого Йосипа, де зареєстрована діюча римо-католицька парафія, починається із родини Тщінских, що мала у власності навколишні землі з кінця XVI століття. Спершу парафія існувала в селі Річки, а з 1612 року перенеслася до Рави-Руської, де Вавжинєц Тщінскі спорудив дерев’яний храм, що простояв до 1768 року. У 1770-75 роках на його місці звели мурований костел. Будівництво велося за кошти Анджея Жечицького, спадкоємця Ґжеґожа Жечицького і нового господаря рава-руських маєтків. Дивно, але освятили храм аж у 1843 році. Після приходу радянської влади парафія була зруйнована – значна частина вірних виїхала, священиків заарештували, костел перетворили на продовольчий склад. Відомо, що з костельного майна зберігся образ Матері Божої Святого Розарію, вивезений останнім парафіяльним адміністратором Яковом Віняжем у 1946 році в храм Любичі-Крулєвскої. Повернули костел римо-католицькій громаді у 1989 році. Нові розписи і вівтар зроблені у 2000-их. За словами отця Йоана Весельського, сьогодні до парафії належить близько 160 домів.
Костел святого Йосипа у 1930-ті роки. Джерело – https://polona.pl/item/1064131/0/
Костел святого Йосипа тепер
Головний вівтар, 1930, джерело – https://polona.pl/item/5816023/0/
Центральна скульптура знайдена у підвалі під час відновлення костелу
Перша згадка про дерев’яну греко-католицьку церкву в Раві-Руській датується 1612 роком. Кілька разів її перебудовували, аж доки у 1812 році громада вирішила на її місці побудувати мурований храм. Через брак коштів після закладення фундаменту будівельні роботи припинились і міська влада розглядала можливість передання русинам костелу святого Йосипа, пропонуючи натомість римо-католикам долучитись до своїх братів і сестер у костелі святого Архистратига Михаїла. Указ равського старости Станіслава Яблоновського від 1816 року, що затвердив відчуження, викликав обурення і спротив вірян, бо і костел, і плебанія будувались їхнім коштом, тому таке рішення трактувалось як грабунок. Конфлікт докотився аж до цісаря, який доручив вирішення спеціальній комісії. Врешті, використовувати костел при монастирі запропонували греко-католикам, які такий розв’язок категорично відхилили, тож міській владі довелось розщедритись і продовжити будівництво церкви святого Юрія, освяченої вже у 1849 році. Дотепер збереглися дзвіниця і різьблений золочений іконостас ХІХ століття, а також частина розписів Юрія Магалевського та Юліана Буцманюка, завершених щойно у 1937 році.
Більшість єврейського населення Рави мешкало на площі Ринок і на схід від неї. Там же ж була і равська синагога «на Пісках». На жаль, детальних фотографій ні синагоги, ні її решток, що простояли нерозібраними до 1960-их років, немає. Основну інформацію дослідниками взято з «Книги пам’яті Рава-Руської громади та її околиць», виданої у 1973 році в Тель-Авіві: «Після війни дещо змінилися політичні симпатії єврейських мешканців Рави-Руської. Якщо до війни домінував белзький хасидизм, то по війні все більше ставало соціалістів, сіоністів та прихильників партії Аґудат Ізраель (Agudat Yisroel). Найпотужнішу підтримку отримали сіоністи. У Раві їхнім лідером був уродженець Львова др. Йосеф Мендель (Yosef Mendel). Він був одним з ініціаторів створення у Раві-Руській Єврейського кооперативного банку, який мав оборотний капітал 2,5 млн. злотих та обслуговував місцевих євреїв <…> Щоправда, у релігійній сфері все ж домінували хасиди».
Загальний вигляд міста, де хоч трохи видно синагогу, 1912. Джерело – http://bit.ly/2uiSDrr
Німецькі війська ввійшли в Раву 27 червня 1941 року, в короткий час зруйнували єврейський цвинтар перед будівлею повітового суду і влаштували там головний штаб, дорогу до адміністрації вимостили мацевами. Оперативно було організовано дисциплінарний концтабір «Шталаг 325», де утримували військовополонених з Червоної Армії, Франції та Бельгії, в тому числі і євреїв. За три роки на території табору загинуло 35 тисяч осіб.
Згідно результатів вивчення цього фото дослідником Любомиром Кашубою та фахівцями «Укрзахідпроектреставрації», частина будівлі зліва – це синагога
У 1942 році було створено гетто, яке постійно поповнювалося новоприбулими з навколишніх містечок і сіл для депортації у Белжець. Згідно статистики, поданої на інформаційних стендах міської ради, наприкінці року тут ув’язнили понад 15 тисяч осіб. Близько половини вивезли поїздами у табір смерті, решту закатували у навколишніх лісах та на території гетто, яке ліквідували 8 червня 1943 року. Разом з ним були зруйновані будинки та синагога.
В червні 2015 року біля братської могили на території другого кіркуту, що на виїзді з міста у бік Немирова, відкрили меморіал жертвам Голокосту. Зі збережених мацев збудували стіну пам’яті.
Зруйнований старий єврейський цвинтар перед німецьким штабом у приміщенні сучасного медсанбату, 1942. Джерело – http://bit.ly/2vIT0jh
Серед решти найгарніших архітектурних об’єктів довоєнної доби – монастир сестер-домініканок, старий банк, вілла Стоклосінських, аптека, приватна садиба на вулиці Володимира Великого, народний дім, пожежна частина і школи.
Монастир і школа сестер домініканок – тильна сторона і сад, 1917, джерело – https://polona.pl/item/5816061/0/
Вівтар каплиці, джерело – http://bit.ly/2vLwO8e
У монастирі сестер-домініканок, заснованому в 1886 році, тепер розташувалась равська школа-гімназія. В будівлі банку на Грушевського, що використовувався згідно цільового призначення аж до 1990-их років, тепер ресторан. До слова, єдиний у Раві, чиї контакти при потребі можна знайти в інтернеті. Вілла Стоклосінських, що на вулиці Вокзальній, сильно втратила від свого початкового вигляду – дерев’яні елементи фасаду і центральні сходи понищені, бічні перебудовані. Тепер тут дитячий садок. Щодо равських шкіл – то довга історія, що заслуговує окремої публікації.
Польський кооперативний банк
Вілла «Ясна» Стоклосінських, 1906, джерело – https://polona.pl/item/1064074/0/
Сучасний вигляд вілли
Комунальна аптека за всі ці роки майже не постраждала. Щоправда, кілька років тому тут розгорівся скандал – аптека була державною, її зумисне доводили до закриття з метою загарбання і продажу комплекту добре збережених столітніх меблів. Проте завдяки співпраці колективу, місцевої громади і депутатів знайшовся спосіб змінити юридичний статус закладу, і з 2015 року аптека перейшла у власність міста. Перше, що впадає в око, – оригінальні підписи на шухлядках усіх шаф і чудові орнаменти старої плитки на підлозі. Поки не було відвідувачів, працівниця аптеки Галина Шабат привітно і з помітним ентузіазмом провела екскурсію внутрішніми приміщеннями. Аптека отримала ліцензію ще у 1898 році, відкрилася у 1905, власником був Едвард Подобінський. Меблі зроблені з кількох видів деревини, що дозволяє підтримувати температуру в шухлядках з різницею до семи градусів. Частково збереглись старі ручки, скління і десятки пляшечок з етикетками. За словами пані Галини, ця аптека разом із костелом святого Йосипа включена до польського туристичного маршруту Розточчям, українських мандрівників бачить зрідка, натомість сюди часто зазирають шкільні екскурсії. Аптека працює щодня, крім неділі, з 9:00 до 18:00.
Інтер’єр аптеки у Раві-Руській
Інтер’єр аптеки у Раві-Руській
Інтер’єр аптеки у Раві-Руській
Туристам і дослідникам Рави знайти інформацію у місті складно – архіву немає, в дорослій бібліотеці темі відведена маленька поличка, наповнена здебільшого роздруківками з інтернету і кількома примірниками книжки про життя місцевої єврейської громади, виданих «Українським центром вивчення історії Голокосту». В єдиній книгарні потіхою для краєзнавців може стати набір з 12 листівок, надрукованих в рамках проекту «Транскордонні барви Розточчя – співпраця між містами Томашів Любельський та Рава-Руська» за підтримки ЄС. У книжці «Рава-Руська прикордонна» Сергія Лемехи та Ігора Матвійчука, виданій у 2011 році і також доступній відвідувачам книгарні, автори без посилань на джерела дуже побіжно оглядають історію міста від заснування до 1939 року – лише 24 з 246 сторінок. Ґрунтовну працю про Раву-Руську готує до друку дослідник Любомир Кашуба, але ні фінансування, ні, відповідно, дати публікації ще немає. Окремі частини книжки є у вільному доступі на сайті http://rawapravo.at.ua/.
Якимова О. О. «Процес творення українського стилю на території Східної Галичини у першій половині ХХ століття: ключові персоналії», ЛНАМ, 2014, http://bit.ly/2hD2JRY від 7.08.2017р.;22
Його ім’я чудово знають вузькі спеціалісти. Але поза науковим світом – він практично невідомий, а його видатні заслуги перед музичним Львовом практично забуті. Блискучий віртуоз, талановитий адміністратор – засновник приватної музичної школи, успішний педагог, людина, яка формувала музичні вподобання Львова у другій половині ХІХ століття, підтримувала особисті контакти з провідними музикантами Європи, композитор, чиї твори друкували видавництва найбільших мистецьких центрів. Все це – Людвік Марек, пригасла зірка прекрасних часів.
Людвік Марек
Його юність припала на час панування на естрадах Європи виконавців–віртуозів, серед яких перед вели піаністи. А серед них найбільшими світилами, недосягненними у своїй майстерності й глибині, були витончений і поетичний Фредерік Шопен та буремний і містичний Ференц Ліст.
Людвік (Людвіг, Луї) Марек (1837-1893) був сином чеського музиканта, який від 1840-х років провадив у Львові приватну музичну школу, мав визнання у фахових колах, входив до складу Галицького музичного товариства (спілки професійних музикантів, освічених аматорів і меценатів, яка опікувалась музично-мистецьким життям міста). Зрозуміло, що під орудою батька-педагога талановитий юнак стрімко виявив себе на публічній сцені: його перший виступ у Львові відбувся у 10-річному віці, вдруге, 13-річним, юнак виступав уже в супроводі симфонічного оркестру. Продовжити навчання юнакові судилося у видатного майстра – Кароля Мікулі, одного з кращих учнів і послідовників Ф. Шопена, який пов’язав свою долю зі Львовом.
Кароль Мікулі
Лише йому славетний польський композитор довіряв редагування своїх творів. Улюбленець маестро, він створив у Львові своєрідний культ Шопена і в концертному виконавстві, і в методах навчання. І він мав таку можливість – адже близько 40 років (з 1858-1897 рр.) працював у Львові на посадах керівника Галицького музичного товариства (ГМТ, 1858-1887 рр.), директора музичної школи та консерваторії при ньому, а далі заснував власну школу фортепіанної гри. Під орудою К. Мікулі молодий чеський музикант успішно поповнив перелік кращих вихованців наставника.
Після гастрольної подорожі містами Росії, Польщі, Угорщини, Румунії Л. Марек в 1854 році яскраво виступив у Львові в програмі концерту ГМТ.
Рецензія на виступ 1854 року (Gazeta Lwowska. 1856, nr 297 1)
Надалі піаніста постійно запрошують до участі в приватних музичних вечорах львівських аристократів-меломанів та знатних міщан, що влаштовувалися в домах родини Шимоновичів, графа Бароні, Адама-Войцєха Цибульського, графів Леопольда та Юзефа Стаженьських (які самі були відмінними скрипалями).
Природно, що він стає професором класу фортепіано в консерваторії ГМТ (тут він працював протягом 1865-1895 рр.), а близько 1870 року Л. Марек заснував і очолив власну приватну школу фортепіанної гри на вул. Театральній № 10.
Реклама школи фортепіанної гри Людвіка Марка
Переломною подією його життя стає нагода стати учнем Ференца Ліста, який у часи його дитинства, у 1847 році, приїздив до Львова з низкою концертних програм.
Ференц Ліст. Портрет Елізи Ранзонетт-Віллез
У 1872 р. Л. Марек їде до Ваймара, щоби навчатися у славетного віртуоза і композитора, і вже невдовзі з великим успіхом концертує в Німеччині та Австрії (1872-1873) рр., в його програмах постійно звучать технічно складні і ефектні твори вчителя-кумира. А завершив його формування як професіонала Ганс фон Бюлов – талановитий піаніст і диригент, який відкрив для львівського виконавця секрети прочитання творів Л. Бетовена.
Перша консеціонована школа Людвіка Марка
Додому Людвік повернувся переконаним лістіанцем. Прогресивний музикант розпочинає активну самопосвятну різнопланову працю. В ній поєднувалися надзвичайно інтенсивна й успішна гастрольно-виконавська практика, композиторська, наукова, організаторська і педагогічна діяльність.
Печатка Першої консеціонованої школи Людвіка Марка(з колекції Юрія Завербного)
Для своєї приватної школи, де навчали гри на фортепіано, співу і сценічної майстерності (тепер вона знаходилась на площі Ринок, № 9) він здобув концесію – закріплене державою право на ведення фахового викладання (1870–1893, відтоді вона іменувалася «Перша концесіонована Музична школа», яку після нього очолювали дружина і донька).
Підпис директора Першої консеціонованої школи Людвіка Марка(з колекції Юрія Завербного)
До ведення навчання у ній він запросив потужний склад педагогів. Серед них: видатний чеський піаніст і композитор Теодор Поллак, піаніст і блискучий музикознавець, учень К. Мікулі, Станіслав Невядомський. Звичайно ж, основою викладання тут слугували лістівські методи. Школа користувалась великою популярністю, дала дорогу в мистецьке життя багатьом майбутнім зіркам концертних сцен, а кілька її випускників навіть продовжили подальше навчання у самого Ф. Ліста.
Похвальний лист Першої консеціонованої школи Людвіка Марка(з колекції Юрія Завербного)
Ця позиція призвела до гострого протистояння самого музиканта (і його учнів та однодумців) з власним вчителем, послідовним шопеністом Каролем Мікулі, прихильниками його педагогічних засад та творчим оточенням. Тож Львів може похвалитися власною конфронтацією музично-творчих позицій, подібною до конфліктів сторонників і противників естетичних принципів Р. Вагнера і Й. Брамса у Німеччині («війна вагнеріаців і брамінів»), К. В. Глюка і Н. Піччіні у Франції («війна глюкістів і пічіністів»). У тогочасній мистецькій періодиці конфлікт позицій двох шанованих в місті музикантів, публічні демарші на концертах один одного, випади рецензентів у пресі іменувалися війною партій «маркістів» і «мікулістів». Дві центральні фігури тогочасного музичного Львова так і не змогли досягнути примирення чи хоча б нейтралітету – надто великими були розбіжності у творчих переконаннях.
Реклама та склад інструментів Першої консеціонованої школи Людвіка Марка
Але якщо бути чесним, то власний досвід викладання Л. Марек узагальнив у збірці «Фортепіанні вправи з додатком брошури про систему фортепіанної гри» (1892 р. видання) та підручнику «Нові вправи на фортепіано для набуття правильного удару» (Marek L. Nowe cwiczenia na fortepiano dla pozyskania prawidlowego uderzenia I rozwiniecia techniki, Львів, 1892), де зумів досягнути унікального органічного синтезу двох провідних ліній романтичного піанізму – лістівської та шопенівської шкіл.
Реклама та склад інструментів Першої консеціонованої школи Людвіка Марка
При школі діяч доповнює список своїх послуг продажем та винаймом фортепіано і роялів, налагоджує співпрацю з кращими світовими виробниками, (зокрема з фірмою «C. Bechstein»), згодом відкриває додаткові склади інструментів на вул. Коперніка, № 3 та площі св. Духа (тепер – площа Івана Підкови).
Реклама та склад інструментів Першої консеціонованої школи Людвіка Марка
Окрім педагогічної праці, Л. Марек також постав організатором і артистичним директором (художнім керівником) Музичного Товариства Чоловічого Співу «Гармонія» (Männergesangs Musikverein «Harmonium», офіційно зареєстрованого у 1875 р., яке згодом стало діяти також як оркестрове товариство). За його ініціативою в листопаді 1877 р. було започатковано безкоштовні інструментальні класи, для навчання дітей різного майнового стану та хлопчиків-підлітків з сиротинця. При товаристві існував духовий оркестр (28-42 особи), яким у різний час керували капельмейстери Йозеф Пістль, Маурици Фаль, Ян Касторський. Колектив був постійним учасником різноманітних урочистостей, виступав у парках та на площах Львова, загалом давав до 205 концертів у рік. А школа гри на духових інструментах постійно налічувала понад десять вихованців, які згодом поповнювали склад колективу.
Оркестр товариства «Гармонія»
Програми готувались як самостійно, так і спільно з музичним товариством, за участю учнів приватної школи та класу консерваторії Л. Марека, і звичайно ж, нерідко включали виступи самого маестро. Це були і благодійні творчі акції, і навіть рідкісні по тих часах тематичні концерти, присвячені ювілеям окремих композиторів. Так, у 1877 році обидві мистецькі організації («Гармонія» і ГМТ) вшанували ювілей Л. Бетовена спеціально підготованими концертними програмами, про що преса писала: «В ювілейному Бетовенському концерті виступив Марек, виконав “Апассіонату” з художньою досконалістю, і його кращий учень Костянтин Тхурніцкій виконав сонату cis-moll». В іншій з програм у залі польського товариства «Сокіл», згадується виконання низки оркестрових і хорових творів митця: «Легенда про Болєслава Хороброго і святого Станіслава», «Турецький марш» у виконані оркестру 55 полку, ораторії «Ян Собєский» та жіночих хорів у виконанні учениць його школи співу.
Обкладинка «Легенди про Болєслава Хороброго і святого Станіслава»
В часи Л. Марека філармоній, як концертних установ ще не існувало, різноманітні музичні товариства лише частково заміщали їх сучасні функції. Тому гастрольні виступи іноземних віртуозів відбувались на особисте запрошення відомих місцевих музикантів, які й брали на себе всі клопоти з адміністрування й організації. Завдяки його авторитету й особистим творчим контактам, Львів відвідали відомі на всю Європу піаністи Ганс фон Бюлов, Артур Рубінштайн, Карл Таузіг, скрипаль Генрик Венявський, співак Владислав Мєржвінський та багато інших визначних виконавців. Оскільки гастролерів він, як правило, приймав у себе, дім родини Мареків став своєрідним музично-мистецьким осередком міста.
Фрагмент авторського рукопису з ораторії «Ян Собєский»
Як і більшість концертуючих піаністів його часу, Л. Марек пробував свої сили у композиції, переважно для фортепіано. Його твори друкують у Львові, Лондоні, Берліні, Гамбургу, Ляпцігу, Відні, Парижі, вони знаходяться в бібліотеках навчальних закладів і в приватних збірках. Ще більш красномовними є авторські посвяти деяких з них: Гавот (присвячений княгині Віндішграц), “Grande Valse brilliante” op. 4 (присвячений принцесі Бесарабії Анет Ботесато), цикл “Мазурки” ор. 7 (присвячений княгині Марцеліні Чарторийській), “Impromtu” ор. 11 (присвячений дружині Кларі Шуман – славетній піаністці, дружині німецького композитора-романтика), “Легенда про короля Болеслава хороброго і св. Станiслава у 1079 р.” ор. 18 (з посвятою улюбленій учениці Ференца Ліста Софі Ментер).
Обкладинка нотного видання Людвіка Марека
Музикант пішов з життя внаслідок хвороби серця, лише на два роки переживши свого батька. Його похорон рушив на Личаківський цвинтар з костелу оо. Бернардинів (тепер – церква св. Андрія на пл. Соборній) за участю оркестру товариства «Гармонія», і став великою громадською подією. «З його смертю спорожніло вагоме місце, якого спеціально ніхто не створював, але яке було дуже важливим, навіть, конечне потрібним для нашого суспільства. Ми втратили з новоспочилим Людвіком Мареком сповнену заслуг, енергійну людину і талановитого митця, який за життя здобув загальну симпатію і широку популярність», – писалося в некрологу.
Некролог Людвіка Марека
Справу батька деякий час продовжувала його дружина, а далі – донька Марія, яка згодом зробила успішну кар’єру як оперна співачка.
Реклама школи Марії Марек
Згодом вона відступила права концесії на школу талановитій учениці батька Гелені Оттавовій, прекрасній піаністці, акомпаніаторці, педагогу. За її керівництва школа діяла на вул. Театральній, № 16, вона успішно розвинула педагогічні принципи засновника і об’єднала в закладі високопрофесійний педагогічний колектив.
Реклама Школи Хелени Оттавової
Школа Хелени Оттавової
Педагогічні напрацювання Л. Марека були включені до консерваторських посібників. Його твори зустрічались в репертуарі піаністів протягом всього міжвоєнного двадцятиліття. А з приходом нової влади після другої світової війни ім’я музиканта забулось, зникло з концертних програм, а далі заросла стежка до місця його останнього спочинку, стерся надпис на плиті.
Лише скромний запис в цвинтарній книзі Личакова засвідчує поховання на полі № 13 людини, яка свого часу формувала музичну традицію Львова, музиканта, який своєю творчістю зумів поєднати світло таланту двох найбільших зірок фортепіанного мистецтва доби романтизму – Фредеріка Шопена і Ференца Ліста.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Література:
Куржева Т. Польські піаністи у Львові наприкінці ХІХ – початку ХХ століття : дослідження / Тетяна Куржева. – Львів : СПОЛОМ, 2005. – 116 с.
Лабанців-Попко З. Сто піаністів Галичини / З. Лабанців-Попко. – Львів : НТШ, 2008. – 224 с. – (Серія : Українознавча бібліотека НТШ. Число 23).
Мазепа Л. З. Шлях до музичної Академії у Львові / Мазепа Л. З., Мазепа Т. Л. – Львів: СПОЛОМ, 2003. – Т. 1. – 288 с.
Мельничук Я. М. Музично-педагогічна та культурно-освітня діяльність української музичної школи імені М. Лисенка у Чернівцях / Я. М. Мельничук / Науковий вісник Чернівецького університету: збірник наукових праць. Вип. 271 : Педагогіка та психологія. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 122-129.
Dybowski S. Slownik pianistów polskih / S. Dybowski. – Warszawa : PWN, 2003. – 878 s.
Dziennik Literacki, Lwów, 1857. 31. 01./ nr 14, s. 119
Marek L. Nowe cwiczenia na fortepiano dla pozyskania prawidlowego uderzenia і rozwiniecia techniki. Zeszyt I–III / L. Marek. – Lwów : Seyfarthai Chajkowskiego, 1892. – S. 1.
Nowiny Lwów. 1856. 23. 02., nr 24, s. 191
Ruch Muzyczny Warszawa. 1857, Część VIII, nr 25, s. 197-198.
Ottawa-Rogalska Z. Lwy spod ratusza słuhają muzyki / Z. Ottawa-Rogalska. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź, 1987. – 156 s.
27-28 серпня 2017 року на базі Державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі” (с. Нагуєвичі Дрогобицький район Львівська область) відбудеться відзначення 161-річчя з дня народження Івана Франка.
10:00 год. – покладання квітів до пам’ятника Івана Франка та могили батьків Івана Франка – Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко (с. Нагуєвичі)
10:00 -16:00 год. – Академічна програма церемонії нагородження Лауреатів Міжнародної премії ім. Івана Франка 2017 (м. Дрогобич). Організатор: Міжнародний фонд Івана Франка.
Заповідник “Нагуєвичі”
Програма церемонії:
12:00 – 14:20 Церемонія нагородження Лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка, м. Дрогобич, Народний дім (вул. І. Франка, 20)
14:20 – 14:30 Покладання квітів до пам’ятника Іванові Франкові у м. Дрогобичі Лауреатами Міжнародної премії ім. Івана Франка (м. Дрогобич, площа І. Франка)
14:50 – 15:30 Прес-конференція Лауреатів премії (Приміщення Народного дому (м. Дрогобич, вул. І. Франка, 20)
16:00 – 17:00 Презентація монографії Лауреатів премії у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. І. Франка (Зала університету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (м. Дрогобич, вул. І. Франка, 24)
ЕТНО-ФЕСТ У САДИБІ ФРАНКІВ(10:00 – 19:00 год. (Музей-садиба батьків І. Франка ДІКЗ «Нагуєвичі»)
1. Гурт «БУТТЯ»: автентична троїста музика, танці та співи XVIIІ – початку ХХ ст.(м. Київ)
2. Пленер «МОЙСЕЙ» на старому ґонті садиби Франків: Левко Скоп і Тетяна Думан (Дрогобич-Львів).
3. «КУЗНЯ ЯКОВА» (територія Садиби Франків)
– Святослав Ігорович: «…Золоторукий чинарь. Непростий коваль. Мечі в злоті. Ножі в сребрі…» (м. Львів)
– Коваль Михайло (ДІКЗ «Нагуєвичі»)
– Коваль Микола Кучма (м. Дрогобич)
4. «ГОНЧАРСЬКИЙ ЦЕХ»: проект від творчої майстерні «Touching ceramics» – майстер-класи гончарства, ручної ліпки, розмальовок та декорування виробів (м. Львів)
5. Локація «ШЕВСЬКИЙ ШІКІРЯНИЙ ЦЕХ» від цехмейстра Ігора Любуня (Тернопіль-Львів)..
6. Мистецька локація «ФРАНКО І СХІДНА КУЛЬТУРА» від Амета Бекірова та ГО «Арекет» (Бахчисарай-Дрогобич): традиція кримсько-татарської кухні та цікаві розповіді про зацікавлення І. Франка історією Східної цивілізації.
7. Давньоруська військово-історична локація «ЗАХАР БЕРКУТ» від КЛУБУ «Чорна Галич» (м. Львів)
Казка за мотивами твору Івана Франка «ЛИС МИКИТА» (літня сцена художньо-меморіального комплексу “Стежка Івана Франка”). Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича
Режисер:Олександр Король
Вперше з усіма театральними декораціями, аранжуванням та прикарпатським повітрям
МОЛЕБЕНЬ(17:00) (каплиця Різдва Пресвятої Богородиці худ.-мем. комплексу “Стежка Івана Франка”) о. Андрій Безушко, о. Іван Ковба
«СВЯТКОВИЙ КОНЦЕРТ» (17:30) (літня сцена художньо-меморіального комплексу “Стежка Івана Франка”) Організатор: Відділ культурита туризму Дрогобицької Районної державної адміністрації
1. Офіційне відкриття.
2. Концерт естрадних та народних колективів і гуртів України та Дрогобиччини.
Пасіка на території садиби. Вулики зроблені із видовбаних всередині колод та вкриті соломою. (фото http://uahistory.info)
28 серпня (понеділок)
ПРЕЗЕНТАЦІЇ ЕКСКУРСІЙНИХ МАРШРУТІВ (11:00 – 12:00) (Літературно-меморіальний музей Івана Франка (ДІКЗ «Нагуєвичі»)
1. Відкриття вело-маршруту «Франко-Ровер» разом з історичною презентацією «Давня вело-вандрівка до Нагуєвич» (автор Богдан Лазорак)
2. Поле битви «Нагуєвицький котел» 6 жовтня 1914 р. (Богдан Лазорак)
3. Давні церкви с. Нагуєвичі (Галина Топільницька, о. Іван Ковба, о. Андрій Безушко)
«…AD FONTES»:НАУКОВІ ТА МИСТЕЦЬКІ ПРЕЗЕНТАЦІЇ (13:00–16:00) (Літературно-меморіальний музей Івана Франка (ДІКЗ «Нагуєвичі»)
1. «З ОЗИМИНИ В НАГУЄВИЧІ»: наукова презентація генеалогії роду Франка XVIII ст. (Ігор Смуток, завідувач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін)
2. Презентація нової експозиції «Прижиттєві видання Франка» (12:00)
3. Зустріч із Зеновієм Васильовичем Франком.
4. Виставка художніх творів Петра Грицюка (м. Івано-Франківськ)
+380324478626, 068-449-40-05 довідки та замовлення екскурсій 097-769-58-06 директор ДІКЗ «Нагуєвичі» Богдан Лазорак
Електронні скриньки:
sadyba.batkiv@gmail.com довідки та замовлення екскурсій zap.nag@ukr.net адміністрація istoryk_@ukr.net директор ДІКЗ «Нагуєвичі» Богдан Лазорак
У Львові є пісня, котру знають усі, хто побував у цьому місті за останні вісімдесят років. Її автором є чудовий та талановитий автор Емануель Шлехтер. Сьогодні її переклад можна почути українською та навіть російською мовами. Це пісня про одне з найкращих міст на землі.
Автори та виконавці — Тонько та Щепко, двоє радіоведучих “вар’ятів” зі Львова, які спілкувались зі слухачами із студії радіо, що знаходилась у приміщенні на вулиці Стефана Баторія (сьогодні — Князя Романа). Успіх був грандіозний. Їм вдалось захопити в полон шість мільйонів слухачів у передвоєнній Польщі. Характерний львівський діалект — ґвара — у поєднанні з оригінальними жартами створював слухачам відчуття перебування у місті, про яке повсякчас треба мріяти.
Проте небагато людей знали, що за сценічними образами веселунів ховались цікаві, оригінальні та цілком респектабельні люди. Один з них — Тонько (Ґенрик Фоґенфальгер) народився у Львові на вулиці Крупярській, у родині міського чиновника. Його батько Самуель понад усе хотів, щоб син став шанованим юристом. Така собі типова мрія львівських батьків. До слова, тут ще й сьогодні жартують, що дитина має стати якщо не доктором права, то хоча б доктором медицини. Все інше від лукавого.
Ґенрик Фоґенфальгер
Проте Тонька з дитинства постійно тягнуло до іншого життя. Він виріс на Личакові, у районі, де аж роїлось від найзнаменитіших хуліганів міста — батярів. Тут, у затишних закапелках було безліч місць, де збирались веселі та оригінальні, цікаві, проте не завжди у згоді з законом, постаті. Саме на Личакові була моторошна кнайпа “Печера ветеранів”, де як рекламу окрім їжі та танців пропонували бонусний удар по пиці. У темнуватих закапелках таких кнайп — “мордовень”, а коли були гроші, то і під софітами найкращих “сальонів” міста — батяри створили особливу та незабутню атмосферу. Все це збуджувало уяву та просто не могло не подобатись.
Казимир Вайда
Для ліквідації у зародку бунтівного характеру майбутнього Тонька — Ґенрика — в школі до нього підсадили розумника та хорошиста Віктора Будзінського. За планом вчителів, той мав позитивно вплинути на бешкетника. Як результат — школа отримала двох хуліганів, а Тонько — доброго товариша на все життя.
Легенда “Веселої львівської хвилі”- Тонько і Щепко (Генрик Фогельфенгер та Казимир Вайда)
Проте воля батька все ж була для нього важливою. Ґенрик таки закінчив навчання у Львівському університеті. Для підтвердження свого статусу після отримання диплому він з’явився додому у фраці та поклав перед батьком документ адвоката. Як згадував сам Ґенрик, батько від розчулення аж розплакався. Справу було зроблено, вже і Тонько нарешті зміг продовжити реалізацію власного плану.
Всередині студії Польського радіо у Львові. 1930-ті
Він відкрив юридичне бюро на престижній Панській вулиці і… ще активніше почав працювати на радіо та в театрі. Його сценічним партнером став інший талант на ім’я Щепко (Казімєж Вайда) — колишній студент факультету хімії.
Генріх Фоґельфанґер і Казимир Вайда – Щепко іТонько
Географія міста визначила появу назв їхніх сценічних псевдонімів. З огляду на те, що Ґенрик жив на території, що прилягала до костелу Св. Антонія по вулиці Личаківській, його прізвисько — це просто скорочена назва від Антоній. Щепко з’явився через назву костелу Св. Єлизавети, що поблизу залізничного двірця, який вважали подібним до костелу Св. Стефана у Відні. Отак Стефан і перетворився на Щепка.
Карикатура на Тонька і Щепка / https://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/
Справжня слава прийшла до дуету після виконання ролей у фільмі «Волоцюги» у 1939 році. Правдиве «галицьке виховання» не дозволяло цією славою зловживати, але хлопці таки не відмовляли собі погрітись у її променях.
Наприклад, містом ходили не перевірені поголоски, що львівські судді, більшість з котрих були вдячними радіослухачами, делікатно таки виявляли в судах своє визнання талантові Тонька-адвоката.
Готель “Жорж”, ресторан. Фото поч. 20 ст.
Як і більшість львівської мистецької еліти, дует охоче проводив час у львівських кнайпах. Однією з найулюбленіших була кав’ярня на партері готелю «Жорж». Посиденьки тут частенько закінчувались імпровізаціями, яких від них вимагали друзі та шанувальники.
«Львівська хвиля» під час Другої світової війни. У другому ряду зліва направо сидять: Міра Греліховська, Казимир Вайда, Генріх Фоґельфанґер, і Віктор Будзинський
На жаль, все це одномоментно закінчилось з початком Другої світової війни. У вересні 1939 року акторів мобілізували до війська… на посаду радіоведучих. Львівське радіо вело інформаційну війну з німецькою радіостанцією, що передавала свої новини з німецького Бреслау — Вроцлава. Після відступу польського війська Тонько і Щепко були переміщені на територію Румунії, а далі до Франції та Англії. Вже там, після отримання військових мундирів, у складі спеціального театру почали їздити по таборах для військових, виступаючи перед ними з концертами. І хоча вони вже більше ніколи не повернулись до коханого міста, воно про них не забуло, продовжуючи історію щоденними переспівами їх пісень та оповідками про живі легенди та про добрі серця «останніх львівських батярів».
Ігор ЛИЛЬО
Джерела:
Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 197-200.
Майже на три тижні центр Львова перетвориться на знімальний майданчик. Тут зніматимуть комедійного мюзикла «Шляхетні волоцюги». Зйомки розпочнуться 16 серпня на площі Ринок.
Проект повнометражного художнього фільму «Шляхетні волоцюги» став одним із переможців Дев’ятого конкурсного відбору Державного агентства з питань кіно. Стрічка розкриє колорит субкультури львівських батярів через їхню мову та пісні. Зйомки проходитимуть у Львові та Варшаві.
Режисер фільму — Олександр Березань, продюсер — Геннадій Богук, сценаристи — Тарас Боровко і Дмитро Наумов. За словами творців стрічки, «Шляхетні волоцюги» — це ремейк польського комедійного мюзиклу Włóczęgi («Бродяги») 1939 року, який теж зняли у Львові. Він був шедевром довоєнного кінематографа.
Актори стрічки “Шляхетні волоцюги”
Загалом знімальний процес триватиме 36 днів: 18 із них працюватимуть у Львові, решту — в Києві.
На офіційному сайті Держкіно йдеться про те, що фільм розкриє колорит субкультури львівських батярів через їхню мову та пісні. Вірність дружбі та готовність до самопожертви передаються сюжетом картини через низку комічних ситуацій.
Актори стрічки “Шляхетні волоцюги”
Глядач спостерігатиме перетворення свідомості молодих людей від гульвіс до серйозних, зрілих особистостей з благородною метою в житті.
Актори стрічки “Шляхетні волоцюги”
У зйомках стрічки також використають один із львівських трамваїв — рідкісний, унікальний — таких є лише три в світі.
Актори стрічки “Шляхетні волоцюги”
Прем’єру фільму обіцяють навесні наступного року.
Довідка:
Нагадаємо, львівські батяри — це місцева субкультура, що існувала із середини ХІХ століття до середини ХХ століття. Назва «батяр», імовірно, виникла від угорського «betyar», що означає особу, яка має дивні погляди і робить непередбачувані вчинки, авантюриста, гульвісу. Батяри набували кумедних і романтичних рис. Їхнім лозунгом служив заклик: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати».
Кожен, хто хоче відсвяткувати День Незалежності по-особливому, цьогоріч матимуть можливість піднятися в небо на 150 м на повітряній кулі. Такий подарунок до державного свята львів’янам забезпечать організатори фестивалю Параджанова.
На території Левандівки, зокрема Левандівського парку, колись було львівське летовище. Зрештою, від нього залишилася хіба назва однієї вулиці – Повітряна.
Цього року вирішили згадати минуле і запустити там повітряну кулю. На святі буде команда з повітроплавання. Тож на повітряній кулі зможуть політати всі охочі насолодитися , краєвидами Левандівки з висоти пташиного польоту.
Історія побудови православних храмів на території старовинної Волині містить багато незвичайних подій та фактів, що прикриваються або замовчуються деким переважно з кон’юнктурних питань.
Авторство мозаїчного розпису побудованого на території Почаївської лаври у 1906 -1911 роках Троїцького собору у багаточисельних описах лаврської архітектури взагалі не згадується, хоча розпис був зроблений одним з найвидатніших художників ХХ сторіччя.
Микола Реріх
Так, Володимир-Волинський собор Успіння Пресвятої Богородиці, відбудований з руїн у кінці 19 сторіччя у візантийському стилі, непритаманному храмовій архітектурі Волині, видається за пам’ятку старовини 12 сторіччя.
Але розповімо послідовно.
Ще на початку 20-го сторіччя волинський архиєпіскоп Антоній (Храповицький) мав намір надати Почаївській Лаврі, основні архітектурні споруди якої були у стилі українського бароко, вигляд звичайного православного монастиря.
Для цього, для заповнення відсутніх архітектурних залишків древнього періоду історії монастиря, було вирішено спорудити ніби старовинний собор домонгольського періоду. У 1905 році молодому тридцятидворічному архітектору Олексію Щусєву був замовлений проект зі зразком у вигляді Троїцького собору московської Троїце-Сергієвої Лаври.
Але архітектор Щусєв під виглядом «древнього собору» з «довгою історією» розробив храм у стилі «модерн» без якогось копіювання прототипу. Зовнішньо храм виглядає як «новгородсько-псковський» з масою перебудов і добудов. Ніби пізніше з’явилися притвор, конфорси ти чотирискатна покрівля.
Собор вийшов монументальний і одночасно декоративний, причому з наміром створювати казковий дух театральною афектацією. У цьому висловилася своєрідність почерка Щусєва, де у простому, фактично кубічному обсязі з плоскими стінами він у надлишку ставить «відбитки минулих віків» – цілі строки цегляних орнаментів, рельєфні хрести, багаточисельні штучні нерівності кладки. «Останнім» доповненням можна вважати портали храму з мозаїчними панно.
Храм святої Трійці
Щусев наполягав перед монастирськими замовниками, щоб монументальні розписи та мозаїки були створені його другом ще з Академії мистецтв художником Миколою Реріхом, але Реріху вдалося зробити ескізи лише для південного порталу. Мозаїка «Спас Нерукотворний та Князі Святі» робилася за цими ескізами протягом 1910-1912 років петербурзьким художником мозаїки В.А.Фроловим і працівниками його майстерні.
Цей твір цікавий символізмом просторового рішення. Тема врат, входу з реального простору в ідеальний, містичний, характерна для творчості Реріха взагалі. У мозаїці Троїцього собору вона стає головною.
Від головної алеї Лаври до південного порталу Троїцького собору ідуть широкі сходи. Живописець разом з архітектором визначили положення персонажів мозаїки таким чином, що починаючи повільний підйом по широких сходах, паломник бачить Святих Князів, які чекають на нього на верхівці сходів і вітають як посередники перед Богом у врат церкви.
Храм святої Трійці
У верхній частині ми бачимо Спаса Нерукотворного на фоні Небесного Ієрусаліму. Згідно з православним переказом, Нерукотворний образ був відображений для едеського царя Авгаря. Надісланий царем художник не зміг відобразити лик Христа. Тоді Христос вмив обличчя і витер його убрусом-платом, на якому залишився вигляд його обличчя. Зображення було розміщено у ніші над міськими вратами Едеси.
Образ Спаса Нерукотворного написаний строго канонічно. Очі його спрямовані в далину і дивляться на світ, ніби нагадуючи про велику хресну муку, здійснену заради спокутування гріха людського. Вся блакить світу горішнього зосередилася у його очах. Виснажений лик з підкресленою «висохлістю» щік ніби дивиться з того далеку, де вже немає людських страждань, але є розуміння тяжкості земної юдолі.
Храм святої Трійці
У ньому одному, здається, зосередився жертовний шлях і біль кожного з князів, які зображені у допортретній персоніфікації, прийнятій у мистецтві середньовічної Русі. Традиційними образотворчими засобами художник створив образи князів, які жили і у народній пам’яті, і у церковній історіографії. Згідно з іконописними традиціями, Реріх на передньому плані розміщує пейзажне обрамлення – зелені схили та град білокам’яний. За ними, на фоні синього неба стоять Святі Князі двома симетричними групами, зліва і справа, по п’ять чоловік. За ними з кожної сторони видно ще по десять німбів.
Почаївська мозаїка дивно красива своїми благородними рожево-помаранчевими, світло-вишневими, зеленими і сірими тонами. Синіх і рожевих відтінків тут не менше семи, сірих і золотих – не менше п’яти. Все це дозволяє в наборах смальти створювати мальовниче відчуття багатства тону.
Храм святої Трійці
Мозаїка Реріха – рідкісний у ХХ сторіччі приклад синтезу мистецтв. Новою якістю у порівнянні з середньовічними традиціями стало винесення мозаїчного оздоблення назовні, що створило своєрідний зовнішній іконостас. Подібний підхід характерний для архітектури модерну в цілому.
Однак на офіційному сайті Почаївської Лаври немає згадування про те, що автором мозаїки «Спас Нерукотворний та Князі Святі» є Микола Реріх. Як і згадування, що на цю роботу митця благословив Київський митрополит Флавіан. До речі, батько Миколи Реріха, був засновником першої у світі Громади пам’яті Т.Г.Шевченка і ініціатором створення у Києві музею, присвяченого видатному українському поету.
Немає згадування про авторство мистецьких робіт Реріха в офіційних сайтах РПЦ і щодо храмів у Пермі, Пскові, Шліссербурзі та інших.
Недивлячись на духовність створених образів, в останні десятиріччя російська православна церква дуже вороже налаштована проти всього, що пов’язано з іменем Реріхів. У церковних колах склалося нетерпиме і навіть агресивне ставлення до їх культурної спадщини.
Храм святої Трійці
Ще у 1994 році архієрейський собор РПЦ оголосив філософські праці Рерихів несумісними з християнством, а людей, що розділяють їх думки, такими, що самі відлучили себе від православної церкви.
Але багаточисельні ікони, іконостаси і мозаїки у чотирьох церквах на території Росії та двох в Україні (в тому числі Покровська церква УПЦ у Володарському районі Київської області) продовжують нести людям незбагнені лики образів єднання і жертовної любові. Ідея єднання втілена митцем у всесвітньому масштабі – як нерозривний зв’язок світів земного і небесного.
Міжнародний фестиваль українського танцю та культури
Упродовж трьох днів у Львові триває Міжнародний фестиваль українського танцю та культури. 12 серпня на площі Ринок виступили танцювальні та пісенні колективи з різних куточків світу.
Міжнародний фестиваль українського танцю та культури
А сьогодні, 13 серпня, великий концерт відбудеться у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького — „Шевченківський гай“.
Міжнародний фестиваль українського танцю та культури
Завершиться фестиваль 14 серпня гала-концертом у Львівському Національному Академічному Театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької.
Міжнародний фестиваль українського танцю та культури
Цьогоріч на Фестиваль до Львова приїхали такі колективи:
22-річний архітектор, студент «Львівської політехніки» Іван Віщук нещодавно розробив проект траси автодрому для міжнародних змагань у Львові, повідомляє Рідна Львівщина.
Нещодавно Іван Віщук захистив магістерську роботу у НУ «Львівська політехніка» з проектом автодрому, який може бути побудований у Львові та відповідає всім міжнародним стандартам.
Проект траси для «Формули-1» у Львові
За задумом автора, траса, яка могла б приймати змагання «Формули-1», могла б розташуватись у південно-західному напрямку від центру Львова між селами Сокільники, Годовиця і Малечковичі.
Стандартна довжина траси – 5,51 км, перепад висот досягає 20-25 метрів, трибуни зможуть вмістити 65-70 тисяч глядачів, а паркінг розрахований на 16 тисяч автомобілів.
Проект траси для «Формули-1» у Львові
Іван Віщук родом із Чернівців, закінчив Чернівецький політехнічний коледж за спеціальністю «архітектура». Після цього продовжив навчання за цією ж спеціальністю у «Львівській політехніці».
«Розробити проект надихнула цікавість до автоспорту і бажання розробити якісний проект автодрому в Україні для міжнародних змагань», – розповів архітектор.
Проект траси для «Формули-1» у Львові
Дана траса відповідає всім міжнародним стандартам і може приймати не тільки Формулу-1, але і гонки інших гоночних серій.
Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
У виставкових залах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка 10 серпня презентували виставку „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“. Експозиція присвячена 100-річчю від початку боротьби українців за свою незалежність, яка розпочалася із революції 1917 року.
Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
Члени Товариства пошуку жертв війни „Пам’ять“ 12 років реконструюють історію наших воїнів різних періодів. А зброя, набої, однострої, військові відзнаки є своєрідними свідками боротьби українців у військових формуваннях різних епох та держав.
Сини Івана Франка. Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
Те, що така виставка проходить у музеї Івана Франка є не випадковість. Адже його сини — Петро і Тарас, брали активну участь у боротьбі українців за незалежність, воюючи в Легіоні Січових Стрільців та УГА (Українській Галицькій армії). На експозиції представлені відзнаки, які отримував Петро Франко за свою службу українському народу. Є також і його особисті речі — бінокль та люлька, яку йому подарували та він ніколи її не використовував. бо вів здоровий спосіб життя.
Уся виставка поділена за періодами боротьби. На стендах представлені речі, якими воювали чи користувалися українці перебуваючи у складі радянських чи німецьких військ під час Другої світової війни, чи, наприклад, у складі Австро-угорської армії часів першої війни. Є речі, які належали Січовим Стрільцям і воїнам УПА тощо. Завдяки цій виставці люди можуть побачити, чим воювали солдати в різні роки. Також є чимало особистих речей — ложки, годинники, персні, гроші, ножі тощо.
Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
Є крім усього й одяг вояків. Не автентичний, але відтворений з найбільшою точністю, відповідно до тогочасного обмундирування.
Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
Окремий стенд висвітлює сучасні події в Україні — Революцію Гідності та російсько-українську війну. Організатори виставки переконані, що люди мають побачити чим і як воюють сьогодні. Бо деяка зброя мало чим відрізняється від тої, яку використовували в часи Другої світової війни. А звичайні пластмасові каски були єдиним захистом на Майдані.
Фрагменти виставки „Під Украйни єднаймось прапор: українці в борні за Незалежність“.
Виставку можна оглянути до 17 вересня в усі дні, крім вівторка, з 10:00 до 17:00 (за ціною вхідного квитка до Музею).
Життя тих, хто прокладає шлях новому, часто буває сповненим драм, а деколи й трагедій. Воно ніколи не буває абсолютно безхмарним та безтурботним. Але світ розвивається саме завдяки піонерам.
19 січня 1899 р. Львів охопила паніка: вкладники Галицької ощадної каси кинулися забирати свої вклади. Людей ставало все більше, і незабаром біля красивої споруди на Гетьманських Валах зібрався величезний натовп.
Галицька ощадна каса у 1890-х рр.
Взагалі то найстарша фінансова установа Галичини користувалася популярністю у мешканців краю — за півстоліття існування вона не дала ані найменшого шансу засумніватися в своїй надійності. Проте місто облетіла чутка, нібито каса на межі банкрутства. Мовляв, її керівництво в обхід закону надавало мільйонні кредити нафтовому королю Станіславу Щепановському. А останній зазнав краху.
Розлючені вкладники заблокували усі входи та виходи з будівлі каси. ДО місця події прибув наряд поліції, але люди і не думали розходитися. Заради порятунку своїх кровних вони були готові на все.
Блокаду зняли лише коли поліцейські отримали вказівку увійти в будівлю та арештувати директора Галицької ощадної каси Францішека Зіму. Незабаром стражі порядку вивели літнього арештанта і відвезли на допит до слідчого.
Так почався грандіозний скандал, що згубив двох гідних та шанованих людей – успішного підприємця Станіслава Щепановського, котрому пророкували славу галицького Рокфеллера, та відомого банкіра Францішека Зіму.
Станіслав Щепановський, піонер нафтової промисловості Галичини, автор першої програми реформування економіки краю, був також відомим як борець з бідністю. Окрім того, він був депутатом Галицького крайового сейму . А його приятель Францішек Зіма вважався еталоном порядності та чесності. Банкіра знали як патріота, борця за незалежність Польщі, авторитетного фінансиста і члена наглядових рад багатьох фінансових установ.
Станіслав Щепановський був не тільки бізнесменом-новатором, але і розробляв економічні реформи
Друзі познайомилися в Лондоні майже три десятиліття тому, на початку 1870-х. Проте в столиці Туманного Альбіона вони опинилися різними шляхами. Щепановський – з власної волі. Закінчивши Політехнічний інститут у Відні, а потім Школу мистецтв і мануфактур в Парижі, він вирушив до Лондона вивчати хімічну технологію та економіку, де і отримав диплом інженера. Здібного 25-річног спеціаліста, котрий підпрацьовуав в приватних аналітичних лабораторіях, помітили в британському міністерстві з справ Індії та запросили на роботу до промислового відділу.
Станіслав об’їздив все королівство, вивчив економічні механізми Англії, Шотландії та Уельса. Побував у відрядженнях на континенті, познайомився з системами оподаткування різних країн Європи та Азії. У 1876 р. 30-річний експерт з справ Індії відмовився від австро-угорського підданства та прийняв британське.
Францішек Зіма, навпаки,потрапив до Лондона внаслідок драматичних обставин. Економіст за професією, він взяв активну участь у повстанні за незалежність Польщі 1863 року – хоробро бився в загоні Зигмунта Мілковського, був поранений в битві під Костангалем. Опісля поразки повстання, він був змушений втекти до Англії. Там політичний емігрант знайшов роботу в банку і зробив успішну кар’єру, в результаті посівши пост одного з директорів крупного банку.
Двох земляків – обидва народилися в Польщі – звела службова необхідність. Недивлячись на те, що Зіма був на 20 років старше, вони потоваришували. Після того, як у 1873 р. Щепановський побував у Галичині, особливо часто приятелі розмовляли рідні краї. Щепановський ділився враженнями перебування у Львові, Жовкві, Бориславі, Коломиї.
У 1875 р. Станіславу, як експерту з справ Індії, запропонували супроводжувати в поїздці поцій британській колонії принца Уельського – майбутнього короля Едуарда VІІ. Більшість могли лише мріяти про такий шанс у житті, оскільки знайомство з спадкоємцем престолу обіцяло колосальні кар’єрні перспективи. Проте Щепановський на превеликий подив відмовився. А незабаром звільнився і поїхав в Галичину, яка ті часи входила до складу Австро-Угорщини.
Секрет його неочікуваного вчинку полягав у тому, що в Галичини якраз розпочався нафтовий бум. Порівняйте: того ж року підприємливі брати Нобель заснували в Баку компанію з видобутку і переробки нафти. Та й «нафтова лихоманка», що охопила США зайвий раз підтвердила, що видобуток нафти не просто вигідний – він прибутковіший ніж видобуток золота!
Перше родовище Станіслава Щепановського
Тож Щепановський вирішив зайнятися нафтою. На що він розраховував не маючи стартового капіталу? На кредити. Справа в тому, що його приятель Францішек Зіма декілька років тому очолив у Львові солідну фінансову установу – Галицьку ощадну касу, капітал якої складав 33 мільйони австрійських гульденів.
Нафтовий король
Шлях з Лондона до Львова – майже дві тисячі кілометрів – Щепановський подолав буквально за тиждень. Новоявлений підприємець взявся за розробку нафтового родовища в Слободі Рунгурській (сучасне село Слобода Коломийського району Івано-Франківської області), де була всього одна свердловина. Роботи проводились вручну, прибуток був низьким, а часті вибухи метану забирали десятки життів робітників.
Щепановський, виявивши тут великі запаси нафти, поставив видобуток цього цінного викопного на промислову основу. У Слободі Рунгурській з’явилися бурові установки, інша техніка. Видобуток нафти різко зріс. Отриманий прибуток підприємець інвестував в будівництво великого нафтопереробного заводу в сусідньому містечку Печеніжин. З’єднав його з Слободою Рунгурською нафтопроводом, а з Коломиєю – залізничною гілкою. В результаті ці два містечка стали найбільшими центрами нафтопереробки і торгівлі нафтою. У них стрімко відкривалися нові робочі місця. Щепановського удостоїли звання почесного громадянина Коломиї.
Всього лиш шість років по тому, в 1885-му, в Слободі Рунгурській експлуатувалося понад 300 свердловин. Це родовище стало найбільшим в Галичині. Про Щепановського – одного із символів нового часу – написали відомі літератори Болеслав Прус і Генрик Сенкевич. А поет і драматург Ігнацій Мацеєвський зробив галицького нафтового короля прототипом головного героя своїх романів “Нафта” і “Понад силу”. Фрацішек Зіма вірив у щасливу зірку свого друга, тому щедро кредитував його.
Почати з нуля
Вперше доля підставила Щепановському підніжку в 1886 році – якраз до його 40-річчя. Його обрали депутатом віденського парламенту від чотирьох повітів – Калуського, Долинського, Жидачівського та Стрийського. І раптом виявилося, що народний обранець не є громадянином Австро-Угорщини – у нього британський паспорт! Вибухнув скандал. Ситуацією скористалися компаньйони Щепановського, котрі давно шукали привід вивести його з гри і самим ділити прибутки. Станіслава як іноземця змістили з усіх посад і вивели зі складу співвласників бізнесів.
Францішек Зіма
Проте він знайшов у собі сили почати з нуля. І в 1887 році став власником двох невеликих нафтових родовищ в різних куточках Галичини. Потім додав до них третє родовище – в Східниці (з’єднав це містечко залізничною гілкою з сусіднім Бориславом), потім четверте – в Космачі, і організував Галицьке акціонерне товариство нафтової промисловості. Впродовж наступних семи років Щепановський став власником ще п’яти родовищ. Повільно, але впевнено він повертався в “вищу лігу” галицьких нафтопромисловців.
На всіх своїх родовищах підприємець зводив для працівників житлові будинки, організовував кооперативні магазини, відкривав клуби, в яких виступав з лекціями, прагнув підвищувати кваліфікацію персоналу. В Коломиї він заснував тижневик Pomoc Wlasna.
Щепановський не просто хотів отримати прибуток. Свою діяльність він розглядав ще й як своєрідну місію – вивести Галичину з економічної відсталості.
Свого часу, відвідавши вперше цей край, він здивувався контрасту: незвичайне багатство галицької землі і кричуща бідність населення. Як це поєднується? Не один рік він обдумував план економічного підйому регіону. Як наслідок у 1888-му з’явилося його дослідження “Бідність Галичини в цифрах і програма дієвого розвитку її економіки”.
Опираючись на статистичні дані, автор продемонстрував різницю в продуктивності праці та рівні життя в Галичині і країнах Західної Європи. Так, середня тривалість життя галичан складала 27 років у чоловіків і 28,5 у жінок, в той час як в Чехії відповідно 33 і 37 років, у Франції – 39 і 41, в Англії – 40 і 42.
Середньорічний дохід на людину в Галичині був удвічі меншим, ніж в Угорщині, і в 9 разів меншим, ніж в Англії. Галичанин віддавав на податки 17% свого доходу, в той час як англієць – 10%, а житель Пруссії – 5%. “Кожен галичанин, – стверджував Щепановський, – працює за чверть людини, в кращому випадку – за півлюдини”. Один працівник у Познані, за його оцінками, коштує двох працівників в Галичині…
Вихід автор брошури бачив в активній розробці нафтових родовищ . Перетворення Галичини в своєрідний аналог Пенсільванії або Каліфорнії разом з бурхливим розвитком міст і інфраструктури зможуть вивести регіон з економічної відсталості. Саме Станіславу Щепановському належить першість в докладному описі економічної ситуації в регіоні і розробці першої програми реформування галицької економіки.
Депутат в центрі скандалу
У 1889 році, збираючись балотуватися до Галицького крайового сейму, Щепановський завбачливо вийшов з британського підданства і знову став громадянином Австро-Угорщини. Здобувши перемогу на виборах він переїхав до Львова, де засідав сейм. Як депутат виступав за розширення автономії Галичини, децентралізацію Австро-Угорщини, збільшення державних дотацій на освіту, промисли і сільське господарство. А з 1890 року власним коштом почав видавати у Львові журнал Ekonomista Polski, пізніше – газету Slowo Polskie.
Доньки Щепановського Флора і Елеонора були присутні в залі суду під час оголошення вироку. Фото 1909 року
Втім, депутатство в сеймі не убезпечуює від проблем в бізнесі. Через фінансові труднощі довелося терміново продати родовище в Східниці – якраз незадовго перед плановим бурінням свердловини. І треба ж … Саме ця свердловина виявилася на рідкість нафтоносною, а родовище на довгі роки стало важливим центром нафтової промисловості !
Фортуна явно відверталася від Щепановського. Він вклав чималі гроші в інші земельні ділянки, які за оцінкою найнятих ним експертів повинні були бути рекордно нафтоносними, але прогорів – нафти там не знайшли. Погасити кредит, наданий Францішеком Зімою, було нічим.
Ось тоді і вибухнув у Львові грандіозний скандал. Під час слідства з’ясувалося, що Францішек Зіма “по дружбі” (і в порушення статуту Галицької ощадної каси!) надавав Щепановському значні суми. А щоб приховати їх розміри відкривав фіктивні рахунки на підставних осіб. Йшлося, між іншим, про п’ять мільйонів австрійських гульденів. Окрім того, видані кредити не мали іпотечного підтвердження.
За лаштунками цієї інтриги стояли невеликі банки, зацікавлені в тому, щоб обрушити найбільшу кредитну установу Галичини і переманити до себе десятки тисяч клієнтів. Вигоду отримали і нафтові конкуренти Щепановського, які хотіли позбавити його фінансової опори і змусити піти з бізнесу.
«У всьому винен Францішек Зіма»
Коли Францішека Зіму заарештували і відкрили проти нього кримінальну справу, Щепановський відправився до прокурора і заявив, що несе таку ж відповідальність за все що трапилося, як і його товариш. А тому хоче бути не свідком, а обвинуваченим. На лаві підсудних він опинився разом з посадовими особами ощадної каси, без сприяння яких Францішек Зіма не міг таємно фінансувати Щепановського, – головним бухгалтером Євгеніушем Вендріховським, заступником директора каси Каролем Смолкою та іншими.
Спецвипуск львівської газети Dziennik Polski від 2 жовтня 1899 року
Сам же 72-річний Зіма, не дочекавшись суду, помер в слідчій камері за нез’ясованих обставин. Подейкували, ніби його отруїли. Випадково чи ні, але слідство за фактом смерті так і не було відкрито.
Львівська газета Dziennik Polski в спеціальному ранковому випуску від 2 жовтня 1899 року опублікувала “Обвинувальний акт у справі про шахрайство і незаконне привласнення коштів в Галицькій ощадній касі у Львові”. Перелік виявлених слідством злочинів зайняв чотири газетні сторінки (фіктивні рахунки, фальшиві баланси, шахрайство з векселями, підробки цифр в книгах звітності, підкуп ревізорів і багато іншого), а в кінці списку зазначено: “І в усьому цьому винен Францішек Зіма за сприяння інших обвинувачених “.
Що ж, ініціатори скандалу досягли своєї мети. Авторитет ощадної каси був підірваний. При цьому намісник Галичини Леон Пінінський не упустив можливості посадити в крісло директора ощадної каси свого родича. Станіславу Щепановському довелося залишити нафтовий бізнес і продати родовища. Їх за безцінь купили … ініціатори скандалу.
Мільйони зникли, винних немає
Уже під час судового процесу у Щепановського почалися проблеми з серцем. Його адвокат надав висновки лікарів про те, що стан здоров’я нафтового екс-короля вселяє серйозну тривогу – вони попросили обмежити участь їх пацієнта в судових слуханнях. Суд дозволив підприємцю бути присутнім лише на ранкових засіданнях, не більше 4-5 годин, обов’язково в супроводі лікаря.
10 листопада в суді на оголошенні вироку були присутні дружина і дочки Щепановського. Його самого в залі не було – лікарі заборонили йому хвилюватися. На питання “Чи змушував Щепановський Зіму фальсифікувати книги звітності каси?” присяжні 12 голосами відповіли: “Ні”. На наступне питання “Чи винен Щепановський в тому, що необачно брав надані кредити?” присяжні також одноголосно відповіли: “Ні”.
У підсумку всіх обвинувачених суд “звільнив від вини і покарання”. Було очевидно, що внаслідок смерті головного фігуранта кримінальну справу вирішили спустити на гальмах.
Натовп обурених вкладників біля входу в Галицьку ощадну касу. 19 січня 1899 року
У львів’ян таке рішення викликало безліч пересудів. Як же так, безслідно зникли мільйони, а винних ніби й нема? І в той же час люди співчутливо поставилися до долі Щепановського, знаючи його ідеалізм і рідкісну непрактичність. Ніхто не вірив в його злий умисел. І серцеві напади під час процесу лише підтверджували ступінь його переживань.
По завершенні суду медики порекомендували Щепановському лікування на німецькому курорті Бад-Наухаймі. Куди він і поїхав, але на жаль – в жовтні 1900 року Щепановський помер на чужині. До свого 54-го дня народження галицький нафтопромисловець не дожив двох місяців. Станіслава Щепановського поховали у Львові на Личаківському кладовищі.
Холодного листопадового ранку 1881 р. потяг з Кракова привіз до Львова не казкову, а справжню сплячу красуню. Прокинулась вона, коли вагон уже зупинився на пероні, заповненому численними шанувальниками її таланту.
Головний львівський вокзал. Поч. ХХ ст.
Проте їм довелося зачекати. І нарешті з вагону вистрибнув улюблений чорний пудель красуні, «оспіваний» журналістами різних країн, і з’явилась вона — в хутрах і білому кашне, під яким кореспондент одного із львівських часописів помітив «великі, виразні, майже фантастичні очі, тим разом трохи похмурі після недоспаної ночі».
Сара Бернар. Фото wikipedia.org
Це була славетна французька акторка Сара Бернар. Разом з усією трупою, що складалась із ЗО осіб, а також реквізитом, що вмістився у 68 (!) скринях, актриса замешкала в готелі «Європейський».
Вигляд готелю “Європейський” на літографії К.Ауера 1847 року
Незважаючи на високі ціни, квитки на обидві вистави розлетілися миттєво. «Вчорашній вечір надовго залишиться у пам’яті тих, хто кохається у драматичному мистецтві, — не шкодуючи компліментів, писав рецензент. — Ми побачили актрису, яка, безперечно, належить до грона найгеніальніших сучасних представників сцени. Виконуючи головну роль у п’єсі «Дама з камеліями», вона уповні продемонструвала свій талант — надзвичайний і блискучий. Її постать, сповнена натуральної і шляхетної пластичності, обличчя, що спроможне відобразити найживіші риси — від легкої хмарки нудьги або похмурої тіні найсумнішої думки аж до вибуху розпачі або щасливого піднесення…» Перо критика ще довго не могло зупинитися — це речення розтягнулося аж на … 43 газетних рядки!
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
А публіка у переповненому залі, що шаленів оплесками і вигуками захоплення, викликала по закінченні вистави акторку щось із тридцять разів!
Георгій МАЦЕНКО
Джерело: Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010
Уже цієї неділі, 13 серпня, у сквері «На валах», що навпроти Львівської ОДА відбуватиметься благодійна фотовиставка просто неба «На прищепках». Тематика світлин: “Я люблю життя”.
Для участі у заході потрібно роздрукувати власні фото (формат не менше 15х21), об’єднані згаданою тематикою, й прийти та розвісити їх на мотузках у сквері. На звороті бажано залишати коротку інформацію про автора чи кадр, аби покупець при потребі міг контактувати з фотографом.
Експозиція фотовиставки “На прищепках”
Або ж можна просто прийти та придбати “На прищепках” ті світлини, які сподобались найбільше за добровільну пожертву (від 10 грн/фото). Спеціально для цього буде облаштовано кілька скриньок, куди відвідувачі зможуть покласти кошти за зняті з мотузків світлини.
Усі зібрані кошти будуть спрямовані на допомогу Мобільному хоспісу для дітей з Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. По завершенню фотовиставки буде оприлюднено звіт.
Експозиція фотовиставки “На прищепках”
Додамо, що минулоріч спільними зусиллями нам вдалось зібрати 3106 грн., які було спрямовано на образотворчі заняття та смаколики для діток з “Лівчицької спеціальної загально-освітньої школи-інтернату І-ІІ ступеня (для дітей з вадами психо-фізичного розвитку)”.
Прийти та розвісити свої світлини чи придбати кадри, які найбільше впали в око, можна протягом дня з 12:00 до 19:00.
Експозиція фотовиставки “На прищепках”
Організатори події запевняють: гарний настрій, обмін досвідом та приємно проведений час гарантовано. Творити добро легко!
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
