У неділю, 27 серпня 2017 року, на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району відкрили та освятили так звану «Вежу пам’яті» – унікальну дерев’яну дзвіницю аналогів якій нема в Україні та поза її межами.
Дерев’яна споруда – це величний пам’ятник всім, хто віддав життя за волю і незалежність України, в місці, яке увійшло в історію національно-визвольної боротьби під псевдо «Київ», оскільки тривалий час було важливим осередком цієї боротьби.
«Вежа пам’яті» на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району. Фото: zik.ua
Місце для спорудження такого пам’ятника вибране не випадково. На горі Діл в роки Другої світової війни діяла підстаршинська школа УПА. В одному з боїв з німецьким військовим підрозділом загинуло 43 повстанці.
«Вежа пам’яті» на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району. Фото: javoriv-rda.gov.ua
«Вежу пам’яті» вінчає хрест, який на сьогодні є найвисотнішим у Європі –розташований на висоті 907 метрів над рівнем моря. Цей рекорд зафіксували у Книзі рекордів України.
Освячення «Вежі пам’яті» на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району. Фото: zik.ua
Участь у відкритті Вежі взяли голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, дочка президента УГВР Наталія Осьмак, народні депутати України, делегації із Дрогобиччини, Турківщини, Тернопільської, Рівненської, Київської областей, ветерани АТО, представники громадськості. Тут спільно поклали квіти та помолились за полеглих Героїв України.
Освячення «Вежі пам’яті» на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району. Фото: zik.ua
«Ці хлопці, які полягли тут, не думали про гроші і славу, вони думали про Україну, про нашу землю. Я переконаний що саме як УПА, саме як добровольчі загони в свій час, а тепер регулярне українське військо обов’язково приблизить той час коли ми повернемо собі окуповані території. І такі «Вежі пам’яті» стоятимуть не тільки тут у нас в Галичині, а й на тих загинули наші хлопці на Сході. Тому що там буде наша пам’ять, там буде наша звитяга» – наголосив у своєму виступі голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Довідково:
Перші роботи на горі Діл розпочалось у 2009 році.
Спорудження «Вежі пам’яті» на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району. Фото: uainfo.org
Ідея будівництва Вежі належить уродженцю с. Недільна Ігорю Піхоцькому, а втілення задуму в життя стало можливим завдяки львівському архітектору Олесю Дзиндрі, який розробив проект унікальної дерев’яної споруди.
«Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося!». Наповнюйте келихи, панове, бо маємо нагоду пом’янути композитора, автора музики цієї пісні – Богдана Крижанівського.
Народився він 24 серпня 1894 року у Львові в родині адвоката. Мати – прекрасна музикантка, вчила своїх дітей грі на фортепіано та віолончелі. У Львові минули дитячі та гімназійні роки, там Бодя виявив захоплення скрипкою, віолончеллю, фортепіано, закінчив Вищий музичний інститут ім. М. В. Лисенка, за класом фортепіано. У 1916 р. Богдан подався до Відня продовжувати навчання з теорії музики і композиції у Кайзерівській Академії музики й виконавського мистецтва у О. Недбаля.
Панорама Львова авторства Е.Лібанського
Через несподівану смерть батька повернувся до рідного міста. Під час Першої світової війни (1916-го) вступив до лав УСС — увійшов до складу 1-ї січової оркестри організованої Михайлом Гайворонським. У 1918 р. разом з Левом Ґецом та Василем Бобинським уклав «Антольогію стрілецької творчости».
Навесні 1918 р. при вишколі УСС у ранзі диригента очолив 2-ий січовий оркестр, працював піаністом і хормейстером у Новому Львівському театрі. У цей час він познайомився з Лесем Курбасом, Амвросієм Бучмою, Мар’яном Крушельницьким, Надією Пилипенко. У 1919 р. разом з УГА Новий львівський театр перейшов Збруч, виступав у Кам’янці-Подільському, Проскурові, Вінниці.
Вищий музичний інститут імені М. Лисенка Львові
Після розпаду Галицької армії у травні 1920-го, внаслідок лютневого пакту укладеного між УГА та ЧА, увійшов до лав ЧУГА. У тому ж році став одним із організаторів Українського драматичного театру ім. І. Франка у Вінниці. У 1920 р. Надія Пилипенко вийшла заміж за Богдана Крижанівського, разом вони переїхали до Черкас, де працювали в Театрі-студії імені І. Франка. Це був час, коли штучним голодом у містах виморювали українську інтелігенцію. У Надії та Богдана знайшовся тоді син-одинак Ігор.
Рятуючись від голоду, трупа на півроку переїхала до Херсону. У грудні 1921-го ті крихти, які заробили актори, у них украли в поїзді; поцупили навіть вузлик із пелюшками. У 1922 р. за харчування вони були змушені поїхати на гастролі в село Білозір’я. Після повернення до Черкас актори за організацію шкільних гуртків отримували плату натурою: три пуди (48 кг) борошна кожний. 1923—1925 рр. разом з сім’єю проживали в Чернігові.
Будинок, у якому працював театр “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса (зараз Харківській академічний український драматичний театр)
1926—1930 рр. у Харкові Богдан Володимирович працював диригентом, завідувачем музичної частини театру «Березіль», а 1930 організував 1-й Український театр музичної комедії. Він написав оперу, музику до оперети «Мікадо» (співавтор О. Вишня), кілька музичних комедій («Із-за гори кам’яної» та інші), симфонії, романси, сюїту для фортепіано з оркестром, танцювальні мелодії. 1931—1932 рр. робота в Хабаровську, Ташкенті, Владивостоці.
У 1934—1945 рр. знову у Харкові. Робота без відпочинку, творчість, будівництво власної хати призвели до туберкульозу. Після написання Крижанівським музики до поеми М. Бажана «Данило Галицький» (1942) композитора зацькували. За музику до пісні «Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося» затаврували націоналістом, петлюрівцем.
Важким ударом для родини Крижанівських була загибель єдиного сина Ігоря в роки війни. Він пропав безвісти. Будиночок був зруйнований вщент.
З 1945 р. осиротіла родина у Чернівцях. Здавалося б, вони на Західній, серед своїх, але посипалися анонімні доноси, відвернулися друзі. Богдана Крижанівського звинуватили у націоналізмі, виключили з партії, змусили піти з роботи.
24 серпня 1954 року готувалися відзначити 40-річчя творчої праці і 60-річчя від дня народження, уряд відзначив тим, що у Богдана Крижанівського позбавили звання заслуженого артиста України, зароблене в 1943 р.
Помер Богдан Володимирович 20 квітня 1955 р., похований на центральному кладовищі у Чернівцях.
У вівторок, 29 серпня 2017 року, о 16.30 в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20) в рамках святкування 50-річчя створення Світового Конгресу Українців, відбудеться виставки «Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького».
2017 року українська спільнота відзначає 50-річчя створення Світового Конґресу Українців. До низки культурно-мистецьких акцій, що ввійшли до ювілейної програми, належить виставка творів «Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького». Вона представляє творчий доробок видатних митців ХХ століття, які, живучи на чужині, примножували славу своєї Батьківщини.
Любослав Гуцалюк. Дерева
Експозицію виставки формують два розділи: перший репрезентує твори, що здебільшого надійшли до музею впродовж 1990-х років і в 2010-х роках; другий — роботи з колекції Галини Горюн-Левицької (Канада).
Перша хвиля еміграції українських художників пройшла на початку ХХ століття. Саме тоді до Парижа — центру модерного європейського мистецтва — потрапили Олександр Архипенко, Микола Глущенко, Олекса Грищенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло та інші. Вже на початку 1930-х років там сформувалася численна група (понад три десятки) митців-емігрантів.
Яків Гніздовський. Кіт
Трагічні для України події 1920-х років, втрата незалежності УНР, голодомор 1932–1933 рр. спричинили другу хвилю вимушеної еміграції. Після поразки українців у визвольних змаганнях Батьківщину покинули Юліан Буцманюк, Петро Холодний (старший), Микола та Василь Кричевські, Павло Ковжун, Микола Бутович, Юрій Магалевський. Одночасно відбувалася передислокація основних українських мистецьких сил зі східних теренів на західноукраїнські землі, а згодом і за кордон. Українці навчалися в академіях Німеччини, Польщі, Австрії та Чехії, де їхній талант формувався під впливом мистецького середовища цих культурних центрів. Потужним осередком української культури на еміграції в міжвоєнне двадцятиліття стала Прага.
Василь Хмелюк. Луар
Третя, найбільш численна, хвиля еміграції розпочалася після 1939 року й охопила ціле покоління митців, котрі продовжували мистецьку діяльність під час німецької окупації, та тих, що боролися за незалежність України у лавах вояків УПА чи вступили до Української дивізії. Серед них були Ніл Хасевич, Михайло Черешньовський, Іван Іванець, Мирон Левицький та інші.
Мирон Левицький. Бики при заході сонця
Після Другої світової війни творче життя українських художників переважно зосереджувалося в новоутворених мистецьких осередках. У таборах для вимушених переселенців у Німеччині, в Карлсфельді та у Берхтесґадені, діяли мистецькі школи і студії. Від 1946 року в найбільших центрах «переміщених осіб» в американській, англійській, французькій зонах окупації відкривалися виставки творів українського мистецтва. У 1946 році було створено Об’єднання українських образотворчих митців в Австрії, в 1947 році — Українську спілку образотворчих мистців у Мюнхені, яку очолив Едвард Козак. Згодом, у 1950-х роках потужні мистецькі угруповання сформувались у США й Канаді. Найбільшими з них були Об’єднання митців-українців Америки в Нью-Йорку та Спілка українських образотворчих митців у Торонто.
Численні мистецькі виставки діаспори, які організовували ці осередки, збагатили уявлення шанувальників мистецтва про українську образотворчу культуру, що розвивалася поза межами Батьківщини.
В суботу, 26 серпня 2017 року, у Львові вшанували пам’ять видатного українського правозахисника, політв’язня, дисидента – Михайла Гориня. З цієї нагоди на будинку № 33 на вулиці Шептицьких, де свого часу жив видатний українець, урочисто відкрили меморіальну таблицю.
Відкрила пам’ятну таблицю дружина відомого правозахисника – Ольга Горинь. Опісля ж усі присутні, зокрема представники влади, громадськості, а також рідні та близькі Михайла Гориня виконали Державний гімн України. Своїми спогадами про відомого українця поділились політв’язні та борці за Незалежність України Богдан та Микола Горині, Микола Горбаль, Орися Сокольська.
Меморіальна таблиця українського правозахисника, політв’язня, дисидента Михайла Гориня у Львові. Фото: facebook.com/olgha.berezuk
На важливості внеску Михайла Гориня у визвольну боротьбу за Незалежність України, а також житті українського правозахисника, як прикладі для наслідування, наголосив голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка.
Відкриття меморіальної таблиці українському правозахисникові, політв’язню, дисиденту Михайлу Гориню у Львові. Фото: facebook.com/olgha.berezuk
«Коли ми втратили у визвольних змаганнях можливість відтворити державу, шестидесятники взяли на свої плечі ідею і втілили її у формуванні Незалежної України. Мало хто тоді у світі вірив у Незалежність України, але завдяки цим людям суспільство переломило, переформатувало і витворило з народу націю. Сьогодні нам важливо слухати, чути, вчитися і запам’ятовувати, адже Україна потребує сильних, мудрих та сміливих людей. І сьогодні присутні тут, а також Михайло Горинь, пам’ять якого вшановуємо, є прикладом для наслідування, є прикладом – незламного духу, сильної волі і безмежної любові до України», – зазначив Олег Синютка.
Відкриття меморіальної таблиці українському правозахисникові, політв’язню, дисиденту Михайлу Гориню у Львові. Фото: facebook.com/olgha.berezuk
Ініціаторами встановлення дошки є Громадська організація «Ветеранське об`єднання Українська Гельсінська Спілка», скульптор – Роман Кикта.
Однією із сумних життєвих реалій, які об’єднують сучасний світ та повсякдення людей ХVІ–ХVІІ століть, є подружні зради. Прикро визнавати, однак навіть у богобоязливих століттях раннього Нового часу перелюб існував й часто, на відміну від демократичного ХХІ століття, призводив до фатальних наслідків.
Адюльтер в історичний період, про який нині йтиметься, іменували «чужоложеством». За нормами духовного права, на коханців чекало позбавлення приналежності до громади вірних чи, за наполяганням скривджено-зрадженої особи, – розлучення. Куди жорсткішими були постулати міського права, яким послуговувалися підвладні маґістратам міщани-майдеборчики.
Цікаво, що покарання городян-бідняків й багатіїв різнилися. Так, незаможних відступників од подружньої вірності часами морили голодом. Деколи карали через повішання чи виганяли за міські мури, позбавивши громадянства городянина й належних чеснот.
Означена кара (баніція, інфамія) була не лише ганебною, а й психологічно важкою. Людину-вигнанця прирівнювали до мертвого, а поспільству заборонялося з ним спілкуватися.
Зрадливі міщани-багатії могли відбутися сплатою кругленької суми. Часами «декамеронівський» вчинок карали смертю – те була в праві вимагати особа, яку зрадили. Чоловікові містр-кат рубав голову мечем. Жінку привселюдно били батогами біля ганебного стовпа-пренґира й позбавляли шлюбного права.
Ієронім Босх. Сім смертних гріхів. 1475–1480 роки
За нормами маґдебургії чоловік, який впіймав дружину з коханцем «на гарячому», мав право принаймні поранити чи й взагалі – вбити руйнівника сімейного щастя. Для того, аби убивство вважалося справедливим, законний обранець повинен був тричі в присутності свідків просити дружининого «друга» схаменутися і дати подружжю спокій.
Якби ж і це не спрацювало, а блудливі зустрічі коханців не припинилися – сім’янину випадала нагода безкарно позбавити суперника життя. Причому такий розвиток подій провокувала навіть безневинна розмова в будинку одного із вже вповні можливо колишніх коханців, домі іншого перелюбника чи на привселюдному місці – Ринковому майдані, до прикладу.
Хай вибачить мені ласкавий читач ймовірно зайву деталізацію, однак дуже вже курйозно звучить правове витлумачення випадків блуду, коли чоловік не повинен був карати дружину за пристрасть на стороні. Найперше – як сам з чужими жінками приємними, проте неналежними порядному міщанинові, справами займався. У збірці норм маґдебургії «Порядок судів та справ міських права маґдебурзького в Короні Польській» (1630) з цього приводу влучно зазначалося, що «крук крукові ока не клює».
Другий випадок прийнятної зради чоловікові – коли він сам для того бідолашній білоґлові підстави давав. Третій – якби з нею спільного житла не ділив, а нещасна горювала за милим, як за небіжчиком. Четвертий – зґвалтування. Далі щораз колоритніше – у тому випадку, якщо жінка рідного чоловіка з кимось іншим сплутала, втрапила в таку-от підступну пастку й запізно зрозуміла, що її ошукали. Врешті, коли після явної зради чоловік знайшов у собі сили пробачити і продовжував жити під одним дахом із неучтивою дружиною.
Цікаво, що у системі міського права ХVІ–ХVІІ століть існували навіть своєрідні розпізнавальні знаки, за якими викривали коханців. То були зустрічі в темних неосвітлених провулках, обіймання, поцілунки і часті побачення.
Виявити непристойної поведінки людину можна було і за посмішкою. Уявіть лишень: посміхнулася якась славетна міщанка до війтівського слуги-симпатяги, йдучи до Покровської церкви, десь посеред міста його королівської милості Луцького влітку 1638 року – то відразу стали подейкувати, що соромітна вшетечниця вже коханця собі завела!
Лукас Кранах Старший. Христос і жінка, звинувачена у перелюбі, 1540-і роки
Не дуже поблажливим до казусів подружньої зради були і Литовські Статути (1529, 1566, 1588) – зводи правових норм, якими послуговувався шляхетський соціум Волині. Відповідно до постулатів, прописаних в останньому – Новому Статуті, чоловік, який впіймав двох “на вшетечності”, мав відвести їх до ґродського суду. Там разом із трьома свідками хтивого вчинку йому слід було заприсягнути про правдивість власних слів і просити урядників покарати злочинців “на горло”. Смертна кара й позбавлення шляхетської честі чекала на коханця, якщо би він убив законного чоловіка під час сутички. Зрадливу жінку в такому випадку теж страчували.
Подивімося тепер на конкретні випадки гріховних зв’язків, що трапилися на Волині та в Луцьку впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Тим сюжетам навіть античний Луцій Апулей чи середньовічний Джованні Бокаччо мали б трішки позаздрити!
Ієронім Босх. Сад земних насолод, 1515 рік
Як чоловік над жінчиним коханцем змилостивився
Наші перші герої – лучани Ян Скурка і Гальшка Касперова були спіймані на ганебному вчинкові перелюбу квітневого вечора 1582 року. Місце для своїх інтимних зустрічей вони обрали вкрай неординарне – дім матері Гальшки. Вочевидь, коханці вважали, що до тещиної господи навіть дуже ревнивий чоловік не завітає. Сталося, одначе, навпаки. Луцький балвер (лікар) Каспер все ж навідався до злощасного будинку, втрапивши на найцікавіше. Відтак обурливо вхопив дружининого коханця й запроторив до замковов’язниці. Вирок був очевидним – скарання на горло. Аби порятувати собі життя Ян якимсь чином, вповні вірогідно – за грошову винагороду, заручився підтримкою поважних і знаних на той час в Луцьку людей. То були намісник владики Дмитро Григоревич, міський писар Боґуш Ванкевич та його колега із війтівської канцелярії Йосиф Андросович.
Пітер Брейгель Старший. Нідерландські прислів’я (фрагмент). 1559 р.
Славетні міщани вчинили розмову із скривдженим чоловіком. Просили від імені спійманого Яна Скурки, аби той змилостивився і дарував злочинцю життя. Слова городян, вочевидь, були переконливими, адже скривджений Каспер таки забрав позов. Горе-коханець взамін обіцяв якнайшвидше покинути Луцьк і до міста ніколи більше не потикатися.
Заради коханої і втопитися не страшно
Долю іншої гріховної пари лучан-перелюбників у листопаді 1596 року вирішували урядники Луцького маґістрату. Тоді посеред Ринкового майдану в ратуші на виконання смертельного вироку чекали Станіслав Хрустель та Ганна Войтехова. Він – королівський підданий, лікар-балвер, виходець із соляного міста Велички неподалік Кракова. Вона – дружина луцького ремісника столяра.
Пітер Брейгель Старший. Селянський танець (фрагмент). 1568 р.
У часі судового процесу прояснилися обставини піймання коханців на перелюбі. Знаючи напевне про дружинині походеньки, столяр Войтех спочатку заручився допомогою міських слуг-сторожі та зичливого пана бурмистра. Потім о третій годині вночі подався до власної домівки. Тихесенько проникнув до господи, запалив вогонь і… побачив Станіслава у світлиці під лавою. Під ліжком в кімнаті знайшли черевики балверчика. А в постелі виявили пояс і шапку горе перелюбника.
Очевидці розповідали про відчайдушні вчинки, на які Станіслава штовхало гріховне кохання до чужої дружини. Одного разу втяв собі середній палець на лівій руці “за здоровля” облюбениці. А через певний час взагалі до Стиру топитися ходив. Войтех декілька разів просив суперника облишити жінку в спокої. Спроби припинити зустрічі коханців, одначе, не увінчалися успіхом. Свою вину жінка спочатку вперто заперечувала. Лише складаючи присягу, Ганна, все ж, визнала розпусний інтимний зв’язок із Станіславом. Відтак обох, за нормами міської маґдебургії, належало стратити мечем.
Цікаво й не зовсім зрозуміло розвивалися події далі. Жінку скарали, а от Станіславу вдалося лишитися живим.
Пітер Брейгель Молодший. Весілля в коморі. 1622 р.
Шляхетськії страсті
Прикрі випадки перелюбу траплялися і у шляхетському середовищі. Так, у листопаді 1621 року шляхетний пан Ян Різанович оскаржував на Луцькому ґроді негідну поведінку власної дружини Маруші. За слізливим зізнанням позивача, жінка втратила належний сором, бо перебувала у злочинному зв’язку із Дем’яном Вороничем. Образу підсилювало і те, що в часі перебування Воронича в посполитому рушенні (загальне ополчення шляхти в часі найбільшої військової небезпеки для країни), за його маєтностями доглядав саме Різанович. А замість подяки й грошової винагороди, як стверджував чоловік, у нього відібрали дружину. Ба більше – коханці милувалися при живій дружині Воронича Гальшці. На прохання припинити стосунки ніяк не реагували, а пан Дем’ян навіть чинив погрози позбавити здоров’я суперника.
Побачення закоханого підписка, квітень 1662 р. ЦДІАК України, ф.25, оп. 1, спр. 301, арк. 398 зв
19 лютого 1622 року обох засудили до страти. Заочно. Попри всю серйозність вироку, до суду злочинна пара навіть не з’явилася. Рішення ґроду, з огляду на це, було блискавичним – Марушу і Дем’яна покарали інфамією (позбавленням шляхетської честі).
4 березня із скаргою на свого чоловіка до ґродського суду прийшла уже Маруша Різановичова. Жінка розповіла урядникам про грабіжницькі шкоди свого законного обранця, які той заподіяв пану Вороничу. Далі більше – Різанович, за словами жінки, був ще тим п’яничкою і волоцюгою. Не соромився навіть підбивати свою дружину на сороміцькі зносини з іншими чоловіками.
Бувало й так, що Ян, впившись, хотів продати Марушу в неволю чи обміняти за коня. Подальший розвиток подій, однак, засвідчив життєву мудрість іншої жінки – Гальшки Вороничової. Чи була інтимна інтрижка між Марушею та Дем’яном однозначно судити складно. Диму без вогню, як то кажуть, не буває. Попри все, Дем’янова дружина того ж дня заперечила всі звинувачення стосовно негідної поведінки свого чоловіка. Підтвердила його чесне і добре ім’я. На цьому, власне, справа про перелюб у шляхетській сім’ї Вороничів і закінчилася.
Амур, 1662 р. ЦДІАК України, ф.25, оп. 1, спр. 301, арк. 639
Варто внести певну рівновагу в характеристику сімейних взаємин людей ХVІ–ХVІІ століть. А відтак зазначу, що документи того часу промовисто розповідають і про щасливі шлюби. Одруження, які починалися не за батьківським примусом чи домовленістю. Стосунки, засновані на щирих почуттях. Звідси – благополучні сім’ї міщан і шляхти, заповіти із теплими словами на адресу милого чоловіка чи вірної дружини, записи із дарунками маєтків за учтивість порядність, турботу та щире кохання.
В п’ятницю, 25 серпня 2017 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки «KRAЇNA: Я – земля» Лесі Марущак (Канада).
Виставка «KRAЇNA: Я – земля» це вияв поваги до Канади, яка цього року святкує своє 150-річчя. Це один з проектів, що протягом 2017 року проводяться в Україні і з нагоди святкування цієї дати. Мультимедійна інсталяція цього проекту – це своєрідна уявна географія, де розмиті час, ідентичність, історія та абстрактні духовні поняття.
Олеся Марущак. Фото Анни Сидоренко
“Цьогоріч ми святкуємо 150-річчя Канади, минулого року ми святкували 125—річчя поселення українців в Канаді. Я присвятила цю серію робіт цим величезним святам. Дуже важливим для мене є те, щоб я змогла передати своїми роботами те, що люди відчувають на цих просторах, адже частина моїх робіт — це краєвиди. Коли я десь буваю, то завжди шукаю краєвиди, що підходять до тої меланхолії, яка присутня моїх роботах”, – сказала авторка на відкритті виставки.
Леся Марущак (Канада). Проект «KRAЇNA: Я – земля»”, експозиція виставки.
Сенсом свого життя Леся Марущак вважає відносини з землею. Головною ідеєю серії її робіт є нестабільність людського існування. Ключовим елементом серії є старі і пошкоджені фотографії, що були допрацьовані та оновлені Лесею. Як примари минулого вони представлені на шовкових полотнах, що можуть колихатися від вітру в експозиційному просторі. Їхня, майже напівпрозора чорно-біла присутність, відтінена охрою та кіноваром через багаторічну бездоглядність, визначає сумну, мрійливу і приглушену палітру серії.
Леся Марущак (Канада). Проект «KRAЇNA: Я – земля», експозиція виставки.
Величезні безперервні віньєтки крижаних канадських прерій – місця, де масштаби і відстань важко осягнути. Великоформатні фото ніби кличуть нас до свого простору і запрошують фізично відчути масштаби і ландшафт канадських прерій. Чорнополісне втілення долі – ключова ідея «KRAЇNИ», якою пронизана уся серія робіт Лесі. Прогулянки босоніж, – як це робили її предки, коли приїхали до Канади, – це як зв’язок із матір’ю, Батьківщиною та рідною землею; це свого роду метафора пам’яті.
Гері Боумен, Леся Марущак та Богдан Мисюга на відкритті виставки мистецького проекту «KRAЇNA: Я – земля». Фото Анни Сидоренко
“Все життя Леся Марущак росла впритул до мистецтва, але активно заматися власним матеріалом почала лише два роки тому. Сьогодні ми тут бачимо речі дуже близькі для нас, хоча це художниця з Канади, але це українські звичаї та життя української родини. Проте, це є західний спосіб мислиння, бо мисткиня оперує категоріями пам’яті. Такими глобальними шляхами і нитками, які зараз в Західному світі, а особливо в мистецтві Канади, є дуже популярні”, – зазначив ведучий виставки, Богдан Мисюга.
Відкриття виставки мистецького проекту Олесі Марущак «KRAЇNA: Я – земля»”. Фото Анни Сидоренко
Проект «KRAЇNA: Я – земля» спонукає не забувати своє етнічне коріння і не втрачати власну ідентичність, культуру і традиції попри глобалізаційні процеси сучасного суспільства та питання еміграції.
Леся Марущак (Канада). Проект «KRAЇNA: Я – земля», експозиція виставки.
Окрім Львова, виставковий проект «KRAЇNA: Я – земля» буде представлений також у Києві, Харкові і Одесі.
Довідково: Олеся Марущак, відома своєю поетичною чутливістю, є визнаним митцем сучасності. Вона розкриває внутрішню красу, заперечуючи місце і час. Народилася у 1961 році в Альвені (Канада), де й провела своє дитинство серед канадських прерій. Пізніше отримала ступінь магістра з етнографії у Саскачеванському університеті, а також ступінь МВА в Університеті Оттави.
Леся Марущак (Канада). Проект «KRAЇNA: Я – земля», експозиція виставки.
Натхненна роботами Альберто Джакометті та Пітера Ліндберга, Марущак почала досліджувати суть краси і людства, наше місце у просторі та часі, пам’ять та ідентичність. Ліндберг, який визнаний одним із найвпливовіших фотографів сучасності, сказав про Марущак таке: “Я захоплююся чесністю вашої роботи і відчуваю вашу любов та співчуття у всіх ваших фотографіях, які я знаю і люблю”. Експерименти Марущак із фотографіями – самі роботи та метафоричні перформативні елементи – співіснують з емоційною інтенсивністю, чуттєвістю і чесністю, що походять з глибинних відчуттів Олесі. Її роботи спонукають до візуального вивчення нашого розуміння одвічних тем людства.
11 вересня 2017 року Заньківчани відкривають свій100-ий, ювілейний театральний сезон. Він обіцяє бути сповненим яскравих творчих подій та приємних зустрічей. Цієї події з нетерпінням чекають поціновувачі театрального мистецтва не тільки з України, але і зі всієї Європи. Чим здивують і що покажуть нам розповів генеральний директор театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк.
– Останні півроку особливо загострився інтерес збоку львів’ян і гостей міста стосовно того, що ж таке буде відбуватися в театрі імені Марії Заньковецької у зв’язку із тим, що він обходить цього року і наступного сезону своє століття?
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові.
Насамперед – це те, що ви зараз можете побачити за моєю спиною. Це дуже великі ремонтні роботи у глядній залі, де наші працівники та працівники, які здобули внаслідок різних тендерних процедур перемогу і мають можливість працювати у нашому театрі. Зараз міняється підлога у залі глядача, у Харкові готуються нові стільці і я абсолютно переконаний, що 1 жовтня, коли ми офіційно відкриємо сотий сезон, наш глядач буде сидіти на нових стільцях і з задоволенням дивитися виставу, яку ми покажемо на відкриття.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
Але працювати ми починаємо уже в вересні. Більше того, зараз ідуть репетиції над майбутньою виставою, нова версія Марії Заньковецької , яку ми спеціально присвячуємо до сторіччя театру. Водночас у вересні будемо грати вистави на чотирьох майданчиках.
Мені здається, що нашим глядачам буде цікаво побачити, як будуть виглядати і звучати заньківчани на інших майданчиках. Скажімо в Оперному театрі, чи в Першому театрі для дітей та юнацтва, чи в кінотеатрі ім.Олександра Довженка, чи в Палаці учнівської молоді на площі Петрушевича. Запрошую всіх прийти і подивися.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
Крім всього іншого ми будемо вас інформувати про те,як проводяться ремонті роботи у нашому театрі . За цим дуже цікаво спостерігати і хочу сказати, що моноліт нашої інженерної групи, всієї трупи театру, всього колективу театру, а також підрядника, який робить ці роботи є запорукою того, що невдовзі глядач зайде у дуже цікавий і, можливо, навіть трошечки інший театр.
Тож я від щирого серця запрошую усіх як у вересні на інші майданчики, так і спочатку жовтня до нашої глядної зали, – розповідає Андрій Олександрович.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
– Свого часу була мова про те, що можливо в залі будуть іменні стільці? Можете прокоментувати?
– Можливо, ми побачимо. Якщо Міністерство культури нам допоможе з тим, щоб ліквідувати дефіцит коштів на придбання стільців, то тоді буде все в порядку. Якщо ж буде так, що буде бракувати грошей з державного бюджету – це теж не страшно, тому що є дуже багато людей меценатів, наших друзів і товаришів, які мають бажання придбати стілець і подарувати для театру.
Зараз це дискусійне питання. Це буде або маленька табличка на самому стільці, або, швидше за все, ми просто знайдемо одне з найкращих місць у нашому фойє на першому поверсі і зробимо там велике гарне панно, де ми випишемо всіх наших доброчинці поіменно і де ми всім будемо дуже щиро дякувати, – ділиться планами пан Андрій.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
– Зараз ремонті роботи йду в черговому режимі, ніяких збоїв, затримок?
– Навпаки, навіть в ці святкові дні, люди, всі майстри будуть працювати. Лише неділя, оскільки ми християни, є вихідним днем. Тобто, працюємо навіть не в нормальному, а в гіпернормальному режимі, – каже Андрій Мацяк.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
– Чотири майданчики, на яких зараз буде виступати Театр Заньковецької є різними за кількістю місць, чи вплине це якось на вартість квитків?
– Ні. Вартість буде приблизно такою ж, або можливо навіть нижчою ніж вона є у нашій глядній залі. Тому що, треба брати до уваги, що ці майданчики можливо є менш популярними, чи трішки інші за інтер’єром, оснащенням. Воно ж усе, так чи інакше, входить вартість квитка, – повідомляє директор.
Ремонтні роботи у глядній залі театру імені Марії Заньковецької
– Як складається ситуація стосовно адаптації декорацій до різних розмірів сцени?
– Наші майстри і наші цехи є просто прекрасними і вони адаптують. Ми ж їздимо по всій Західній Україні і граємо вистави, тому маємо можливість адаптуватися до будь-якого майданчика, – розповідає Андрій Олександрович.
– Як творчий склад віднісся до того, що доведеться працювати у різних приміщення?
– Звичайно, що є певні незручності, що для наших акторів та техперсоналу – це певний виклик. І не те що певні, а такі поважні незручності, тому що в деяких залах бракує гримувалень , вони не облаштовані і не готові для того, щоб прийняти національний театр. Але це є вимушена ситуація і я думаю, що цей місяць ми з гідністю відпрацюємо для нашого глядача і все буде в порядку, – підводить підсумки генеральний директор.
Репертуар театру імені Марії Заньковецької на вересень 2017 року
Нагадаємо: Зараз в театрі активно проводяться ремонтні роботи глядної зали тому у вересні відкриється сезон 2017-2018 поза межами дорогої заньківчанському серцю домівки – Театру Графа Скарбека. Такі дії є необхідними щоб гідно та святково зустріти нове заньківчанське століття та подарувати глядачеві естетично довершений комфорт.
Події в Україні, які відбуваються впродовж чотирьох років, посіяли чимало нових викликів перед нашим суспільством. Когось демотивували, а когось — молодь, яка згуртувалася довкола проекту „Будуємо Україну разом!“ (БУР) Благодійної організації „Львівської освітньої фундації“, запалили до активних дій, бажання змінити парадигму свідомості і життя загалом. Уже четвертий рік вони сіють свої ідеї, збільшуючи коло зацікавлених людей по всій Україні — зі сходу на схід, набираючи щораз більшої швидкості та розширюючи діапазон своєї діяльності.
Волонтери БУР
Стрімкий розвиток БУР свідчить про те, що саме такий молодіжний рух зараз затребуваний в Україні. Якщо ще чотири року тому вони розпочинали з роботи в одному місті, то цьогоріч уже охопили п’ятнадцять, значно розширивши їх і географічно — крім східної, південна, центральна та західна частина нашої держави.
— Цього року ми вперше розпочали роботу БУРу з березня. Найперше наша команда вирушила в Лисичанськ — одне з найскладніших за будівельними роботами місто, бо там ще залишилися пошкоджені 2014 року будівлі. А завершуватимемо свій рік у жовтні, до того часу вже працюватимемо на західних теренах — Мукачево, Чортків і Коломия, — розповіла менеджер зв’язків із громадськістю БО „Львівська освітня фундація“ Іванка Діман. — Для того, щоб знати, де саме працюватимемо, ми в соцмережі запустили анкету, і ті, хто хотіли, щоб БУР приїхав до них, зголошувалися і були готові стати співкоординаторами проекту в своїх містах. Врешті, ми отримали майже шістдесят замовлень, із них ми відібрали чотирнадцять міст.
Мапа діяльності БУРу в 2017 році
Вся діяльність БУР — це постійні експерименти. Адже кожне місто, кожна сім’я, де допомагають мають якісь особливості, тому єдиної схеми в роботі нема. Тож активісти випробовують різні варіанти. Досі зосереджували свою діяльність у малих містах, а цього літа вирішили спробувати працювати й у великих, як, наприклад, Херсон. Бо, незважаючи на те, що там діють якісь спільноти, особливої активності, зокрема серед молоді, нема. Тож БУР старається збурити свідомість і показати, що насправді для значних змін треба не надто багато — бажання і зусилля, аби власним прикладом запалювати інших до такої діяльності.
Волонтери БУР
Як наголошують активісти та волонтери, які вже встигли попрацювати разом із БУР, — це чудова ініціатива для тих, хто хоче підтримувати розвиток країни в такий складний час. Адже не всі мають можливість матеріально допомагати, тож є чудова нагода присвятити свій час і докластися своєю роботою. Вікових обмежень нема, хоча головна когорта активістів — молодь із різних куточків України та з-за кордону.
Волонтери БУР
— В нас цього року дуже багато зовсім юних волонтерів — 16-19 років. Вони дуже активні, мають багато цікавих ідей і головне — бажання працювати. Думаю, ці діти — свідчення, що парадигма мислення в країні змінилася повністю. Мені здається, що вони спраглі до такої діяльності. Ми хочемо надихнути їх творити власні проекти, — зазначила Іванка.
Волонтери БУР
Як зауважила активістка, зараз схід досить потужно розвивається. Та залишається відкритим питання центру України. Минулого року в Смілі БУР облаштував громадський простір, а наступного дня його хтось зруйнував. Цього літа працювали в Світловодську (Кіровоградська обл.) — люди там теж не розуміли, для чого це все роблять і як можна працювати на волонтерських засадах. Тож молодь наголошує на важливості звернути увагу й на центральну Україну, бо там залишається багато проблем, схожих до тих, що були раніше на Сході.
Після роботи – неформальне навчання з БУР
— Результат нашої роботи не можна побачити за два тижні нашої діяльності. Повинен минути бодай рік. Своїм завданням зараз бачимо комунікувати з волонтерами в різних містах і підтримувати всі їхні починання. Одна з наших місій є, щоб виникали якісь вільні громадські простори. Та це має бути їхня ініціатива. Одна з наших мрій, що коли попрацюємо в місті і поїдемо звідти, там сформується ініціативна група, яка впроваджуватиме власні цікаві проекти і розвиватиме місто.
Для БУРу зараз одне з найбільших викликів — навчити українців відповідального підприємництва. Щоб ті, хто має можливість підтримувати різні цікаві проекти в межах нашої держави, робили це.
День Українського прапора з БУР
— Зараз у нас усе відбувається досить злагоджено. Ми працюємо за рахунок закордонних грантів. Та нам часто допомагають і звичайні мешканці міст — продуктами, знижками в будівельних магазинах, інколи коштами. Та дуже хотіли б відчувати підтримку українських підприємців. Це наша мрія, щоб через п’ять років хоча б наполовину працювали за рахунок українських компаній. Це зародило б абсолютно новий рух в Україні і, переконана, змінило б мислення людей: що ця держава — наша і тому ми повинні дбати про неї, як про власний дім, — наголосила на завершення активістка.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Будуємо Україну Разом – це культурно-освітній проект, який через волонтерство та подорожі розвиває в молоді почуття довіри та відповідальності за свою країну. Ми віримо, що зміна життя однієї людини неодмінно веде до змін сотень людей і процесів, а зрештою – до змін цілої країни та світу.
Проект був заснований у 2014 році командою БО “Львівська освітня фундація”, яка вірить у самоорганізацію громадян як рушійну силу змін.
Що пропонують волонтерам? Залучають молодь із різних куточків світу, даючи можливість: подорожувати та відкривати для себе Україну; допомагати тим, хто цього потребує; знайомитись та спілкуватись із однодумцями; відпочивати активно, весело та корисно.
БУРLab. Восени найактивніші волонтери беруть участь в проекті “БУРLAB — Лабораторія відповідальності” — тижневому навчальному модулі, де для активістів проводять тренінги з командної роботи, менеджменту, управління та реалізації проектів. По завершенню, учасники створюють власні соціальні та бізнес-проекти у містах України.
Церква Святого Андрія є одним з найвизначніших храмів Львова. Колись це був монастир бернардинів, з яким пов’язано багато цікавих історій і легенд.
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
На подвір’ї храму над криницею стоїть чудова ротонда, збудована на честь Яна з Дуклі. Монах-бернардинець з маленького лемківського містечка у Польщі вважався захисником польського Львова від численних облог. 1733 року він був проголошений блаженним і лише 1997 року Святіший Отець Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його святим.
Скульптура Яна з Дуклі на колоні перед костелом бернардинів у Львові, фото до 1939 року
Збереглася жахлива легенда, чи радше переказ, пов’язаний з цим місцем. 1648 року під час першої облоги Львова Богданом Хмельницьким поляки підозрювали українське населення симпатії до Хмельницького чи навіть у зраді міста. Згадували про шевця, котрий показав гетьманові найкоротший шлях до монастиря Кармелітів. Далі, дізнавшись про порозуміння Хмельницького з деякими ремісниками-українцями, польська влада разом з бернардинами розробила підступний план.
Львів, криниця у дворику Бернардинів. Фото Тетяна Жернова, 2015 рік
Монахи оголосили, що роздаватимуть у суботу харчі убогим обидвох релігій. Цього дня прийшло багато людей, і при вході до їдальні чернець попереджав, що один стіл накритий пісною їжею – для католиків, які у цей час ще постили, а другий з м‘ясними стравами – для православних. Українці сідали за цей стіл, аби підживитися після довгого посту. В цей час бернардинець попросив одного русина вийти з ним немовби для того, щоб сказати щось важливе. Згодом був запрошений другий, потім третій… Жоден з них не повернувся: монах убивав їх сокирою і кидав до цієї криниці…
Облога Львова 1672 року.
З бернардинським підземеллям пов’язана ще одна історія . Наприкінці ХVІІ століття у Львові мешкав знаменитий авантюрист, лицар Мальтійського ордену, астролог Мегеліно. Він передбачив турецьку облогу Львова 1672 року. Коли величезна армія оточила Львів, Мегеліно, який був ще й військовим найманцем у складі королівської піхоти, демонстрував приклади надзвичайної відваги. Під його командою невеликий загін міської молоді щоденно здійснював вилазки, руйнуючи артилерійські позиції турків. У ніч з 27 на 28 вересня турки зробили підкоп до бернардинського підземелля і планували підірвати його. Але відважний Мегеліно на чолі групи добровольців увірвався сюди і розв’язав запеклий бій. Опівночі несподівано почалася сильна буря. Потоки води заливали турецький підкоп. У ту мить, коли стеля галереї вже обвалювалась, Мегеліно вивів своїх уцілілих людей на поверхню. Завал поховав під собою велику кількість загарбників, а герой битви з’явився перед очима львів’ян з-під землі у вимазаному глиною і кров’ю одязі, але без жодної подряпини. На диво, відмовившись від запропонованої йому містом нагороди, таємничий мальтієць зник зі Львова так само таємничо, як і з’явився.
Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.
Майже через триста років під час упорядкування площі Митної було випадково виявлено рештки підземної галереї і людські кістки тих, хто загинув у ту вересневу ніч. Одразу ж Львовом пішли чутки, що знайдено таємний підкоп від чоловічого монастиря Бернардинів до жіночого Кларисок, який стоїть на площі навпроти. Ця абсолютно неправдива легенда збереглася до нашого часу і обростає новими подробицями, зокрема про те, що клариски при народженні дітей робили їм на спині два надрізи, а потім стверджували, що це сліди ід крил і що це янголи, народжені від Святого Духа.
Костел кларисок під час перебудови, поч. ХХ ст.
Але це підземелля має і правдиві історії вже нового часу. У каналізаційних тунелях під монастирем 1943-1944 року переховувалась від німецьких нацистів група євреїв. На поверхню вони вийшли лише 27 липня 1944 року, коли совєтська армія вступила до Львова.
Костел Святого Андрія ордену бернардинців. Фото до 1939 року
Церква Святого Андрія відома за межами Львова ще й з інших причин: 1784 року тут, у бернардинському монастирі, започаткували Архів давніх актів. Нині це Державний історичний архів у Львові – один з найбагатших архівів Європи. Тут зберігається оригінал акта Берестейської унії з 1596 року про злуку Східної і Західної церков.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Ілько Лемко. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008
В середу, 23 серпня 2017 року, в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) відбулося відкриття виставки живопису Зінаїди Васіної “Уявлення” (диво-світ Трипілля).
Ця виставка раніше вже виставлялася в Сараєво, але український глядач побачив її вперше. Власне з Львова розпочинається подорож виставки Україною.
Андрій Колотай
“Представлену виставку ще не бачили ні Львів, ні Україна. “Уявлення” (диво-світ Трипілля) Зінаїди Васіної раніше виставлялася в Сараєво у 2016 р. Це дуже гарна, етнографічного характеру виставка, яка після Львова поїде до Києва, буде і далі мандрувати світом”, – розповів завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України Андрій Колотай відкриваючи виставку.
Експозиція виставки живопису Зінаїди Васіної “Уявлення” (диво-світ Трипілля)
Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк звернув увагу присутніх на важливості висвітлення трипільської культури дав високу оцінку творчості Зінаїди Васіної.
Директор Інституту народознавства НАН України, академік НАН України Степан Павлюк
“Після трипільської культури прийшло ще багато різних племен, але те, що залишилася енергетика, сенс їхнього буття, виражений у матеріалі, яким ми сьогодні бачимо та відчуваємо – це справді є шедеврально. А бачити це очима Зінаїди Васіної є надзвичайно симпатично”, – сказав Степан Павлюк.
Експозиція виставки живопису Зінаїди Васіної “Уявлення” (диво-світ Трипілля)
Мистецтвознавець Володимир Жишкович високо оцінив етнографічні дослідження Зінаїди Васіної, як науковця-етнографа і як серйозної мисткині, котра розкрила прадавній світ з позиції сучасності.
Володимир Жишкович
“Творчість художниці є двосторонньою. З одного боку вона представляє свою себе, як науковця-етнографа, з іншого — як талановитого, фахового митця. І тема трипілля, єдність двох початків: чоловічого і жіночого, небесного і земного, найкраще виразилося у її роботах. Художниця розкрила прадавній світ з позиції сучасності”, – зазначив Володимир Жишкович.
Експозиція виставки живопису Зінаїди Васіної “Уявлення” (диво-світ Трипілля)
Художник Анатолій Криволап, у властивій йому легкій манері, проаналізував мистецькі еволюції Зінаїди Васіної і звернув увагу присутніх на унікальне поєднання науковця та митця, результатом якого стала ця розкішна виставка.
Анатолій Криволап
“На моїх очах пройшла еволюція від художника до етнографа, а від етнографа знову до художника. Я не знаю жодного художника , який міг би так так глибоко проникати в етнографію і тему Трипілля, і з іншого боку я не знаю жодного етнографа , який би так класно міг малювати. Я дуже вражений роботами,” – поділився враженнями Анатолій Криволап.
Експозиція виставки живопису Зінаїди Васіної “Уявлення” (диво-світ Трипілля)
На завершення офіційної частини відкриття виставки Зінаїда Васіна натякнула присутнім про свої творчі плани на майбутнє і подякувала за підтримку та зацікавленість темою трипільської культури.
Зінаїда Васіна
Зінаїда Васіна – “Хочу створити “Світ міфології” і свою “Трипіліаду”, адже грецьких богів ми візуально можемо бачити, а наших ні. Тому хочу відновити справедливість стосовно наших богів, щоб їх бачили. Буду займатися цим наскільки вистачить сил”.
Виставка Уявлення” (диво-світ Трипілля) Зінаїди Васіної експонуватиметься в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) до 15 вересня.
Виставка живопису художника, мистецтвознавця Мар’яна Бесаги „Щоденник: Знаки часу“ заполонила Арт Салон Велес (Фредра.4). Надзвичайно смачні кольори, емоційне насичення робіт просто приковують погляд.
Незважаючи на те, що роботи малоформатні, та мають глибоке чуттєве наповнення. Їх можна розглядати довго, ніби поринаючи в творчий світ автора.
Відкриття виставки живопису Мар’яна Бесаги “Щоденник:Знаки часу”
Як зазначив мистецтвознавець, проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, художник Мар’ян Бесага надзвичайно інтегрований у середовище європейської культури й проникливо об’єднує свою методологію малярства, чуттєвість, інтелектуальний запит.
Відкриття виставки живопису Мар’яна Бесаги “Щоденник:Знаки часу”
Кожен фрагмент його робіт передає певний емоційний стан автора. Надихає замислитися над метафізикою почуттів. Автор надзвичайно майстерно володіє композиційною конструкцією, тонами і барвами. Це художник, який постійно розвивається.
Відкриття виставки живопису Мар’яна Бесаги “Щоденник:Знаки часу”
Загалом, як наголосили в ході відкриття експозиції, абстракціонізм досі вважають найвищим пілотажем мистецтва. У Львові не так багато митців, які творять у цьому стилі такого високого польоту. „Щоденник: Знаки часу“ — це живі емоції, які митець зумів вловити і зафіксувати. Настрій робіт — захоплює.
Відкриття виставки живопису Мар’яна Бесаги “Щоденник:Знаки часу”Відкриття виставки живопису Мар’яна Бесаги “Щоденник:Знаки часу”
Сам автор зазначив, що ці роботи — це передовсім його переживання, які викликали події в державі, настрої у суспільстві. Через свої полотна він намагався передати найважливіше — почуття. Прагнув якомога глибше поділитися власними емоціями з глядачами.
Продовжуючи тему мандрівки до Галича сьогодні мова піде про ще одну пам’ятку міста, яку ми оглянули – курган «Галичина Могила», що розташований на території Національного заповідника «Давній Галич».
Вважається, що в Галичиній могилі похований правитель-воїн, котрий був засновником Галича. Зокрема, таку думку висловлював історик Михайло Грушевський. Хоча згідно з даними розкопок – люди на Крилоській горі жили ще з кам’яного віку, а воїнське поховання в Галичиній могилі відноситься до ІХ – Х століття.
Курган «Галичина Могила»
Могилу шукали серед курганів крилоського лісу в урочищі Діброва, на городищі в с. Пітрич, у Викторівському лісі й на Крилоській горі. І лише наприкінці ХІХ ст. Т. Земенецький дійшов висновку, що Галичина могила – це одинокий курган, що міститься на найвищій точці в урочищі Качків. Могилу досліджували в різні роки Т. Земенецький, Й. Пеленський і Я. Пастернак.
Тоді ж розпочали розкопки на Галичиній могилі, але саме поховання знайшли в 90-х ХХ століття. Воно було дуже зруйноване, оскільки Галичина могила була розораною (звичайно, було видно, що це курган, однак він був дуже розплитий на місцевості). Також на місці Галичиної могили були кургани Першої світової війни [1].
Курган «Галичина Могила»
Курган, який літопис називає «Галичина Могила», знаходиться неподалік, за приблизно 200 метрів на південно-західний околиці Крилоського городища, між внутрішніми і зовнішніми оборонними валами старого Галича. Тепер це одинокий курган серед лук, але в період літописного Галича він домінував над містом. Курган досліджували неодноразово, під час розкопів 1991-1993 рр. експедиції під керівництвом Володимира Барана й Богдана Томенчука пощастило знайти рештки спаленого човна, спорядження знатного воїна – кинджал, наконечники списа та стріл, три сокири, тесло, сліди позолоти від щита тощо.
Курган «Галичина Могила»
Оскільки археологи не виявили людських решток, то зробили висновок, що це кенотаф – символічне поховання з метою сакралізації локусу. Справді, літопис підтверджує факт використання Галичиної могили в обряді інтронізації галицьких князів, коли князь в супроводі знаті виходив на її вершину. А датування знахідок Х ст. свідчить про те, що кенотаф облаштували наші прямі предки [2].
Курган «Галичина Могила»
Курган «Галичина Могила»
Курган «Галичина Могила»
Курган «Галичина Могила»
У 1998 р., під час урочистого святкування 1100-річчя Галича, всередині Галичиної могили облаштували музей (за проектом З. Соколовського, Івано-Франківський філіал інституту «Укрзахідпроектреставрація») у вигляді двох кімнат. З того часу курган став ще одним унікальним об’єктом Крилоської гори, доповненням до експозиції Музею історії давнього Галича та символом пам’яті про великого будівничого, невідомого засновника стольного міста.
Пам’ятна дошка
Зайти до могили можна тільки з працівником музею, оскільки вона закрита на замок. Проте, об’єкт насправді дуже цікавий для огляду. Одразу впадає у вічі великий, просто розкішний, відтворений човен та представлене військове спорядження. А ще у кургані ну дуже приємно в спеку, оскільки він має два виходи і тому добре продувається)))
Цієї неділі, 27 серпня 2017 року, в смт Куликів, що на Львівщині відкриють перше в Україні погруддя нашому землякові — видатному акторові театру та кіно Богданові Ступці. В цей день відзначатимуть 76 річницю від його дня народження.
Урочистості відбудуться о 15:00 біля музейної кімнати у Народному домі Куликова. Святкові заходи розпочнуться веломандрівкою «Гоп до купки – всі до Ступки» (один із популярних висловів самого Богдана Сильвестровича серед самих заньківчан) зі Львова до рідного села артиста. Учасники велопробігу, в тому числі й актори — друзі і знайомі Богдана Ступки, виїжджатимуть зі Львова о 12:00 від Національного академічного українського драмтеатру ім. Марії Заньковецької.
У цей день Куликів перетвориться на театральне містечко. На святі виступатимуть професійні актори, аматорські колективи. Зокрема у Куликівському народному домі відбудеться мистецький вечір-спогад „Зоряний політ Богдана Ступки“.
Програма святкування:
12.00 – 15.00 – веломандрівка.
14.30 – 19.00 – ознайомлення із виставками кімнати-світлиці «Мистецький Куликів».
15.00 – відкриття погруддя Богдана Ступки.
16.00 – мистецький вечір-спогад «Зоряний політ Богдана Ступки».
Довідка:
Богдан Ступка народився 27 серпня 1941 року в смт Куликів. Видатний актор і лауреат Шевченківської премії помер 22 липня 2012 року. Герой України похований на центральній алеї Байкового кладовища.
За всю кар’єру актор виконав понад 100 ролей у кіно. Дебют у кіно — у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), роль Ореста Дзвонаря. У переліку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).
У театрі імені Франка зіграв у таких виставах: «Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Микола Задорожній, «Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Войницький, «Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір, «Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв) — Лев Толстой, «Кар’єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта — Артуро Уі, «Сни за Кобзарем» — Поет, Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник — Роберт Стуруа) — цар Едіп, «Істерія» Террі Джонсона; (режисер-постановник — Григорій Гладій) —Зигмунд Фройд, «Тев’є-Тевель» (за п’єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники — Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк) — Тев’є, «Легенда про Фауста» (режисер-постановник — Андрій Приходько) — старий Фауст, Мефістофель.
Найдовша театральна ніч у Львові цього року пройде від 25 по 30 серпня. В ці дні відбудеться VI Фестиваль альтернативних театрів «Ніч театру». 8 театрів, 3 локації, сполучення центру та віддалених районів Львова, танець, інтерактивні вистави, сучасна та класична драматургія, перформанс — все це підготували організатори Ночі для львів’ян і гостей міста.
Більша частина фестивалю, а саме — аж шість вистав будуть представлені 25 та 26 серпня на Левандівці у вечірній час в рамках Фестивалю Параджанова, який проходить в культурно-мистецькому центрі «Супутник» та у Левандівському парку.
“Для мене Ніч театру вже стала традиційною для Львова. Це класний майданчик для альтернативних театрів, де немає конкуренції, а є спільнота друзів, які люблять театр. Ми ростемо і до нас доєднуються нові учасники: цього року 6 із 8-ми театрів виступають на Ночі вперше”, – розповідає Анастасія Войтюк, одна із засновниць Ночі театру.
Анастасія Войтюк
Учасниками Ночі є як аматорські колективи, так і професійні, одні існують вже багато років, інші лише нещодавно виникли, але усіх об’єднує любов до театру, а, власне, це і є основною метою нашого фестивалю – зібрати людей, які люблять театр та обмінюватися досвідом, ділитися з глядачами своїми напрацюваннями.
“Ми вперше працюватимемо на двох нових майданчиках, вірніше, це була ініціатива театрів — залучити нові місця для показу вистав. вільний театр “Око” покаже виставу в кафе «Де Манджаро» , а останніх учасників Ночі — театр “Намір” можна буде побачити 30 серпня вул. Заводська, 31.”, – ділиться інформацією Анастасія Сімака, співорганізатор Ночі театру.
Вільний театр “Око”
Цього року в «Ночі театру» візьме участь 8 колективів: 5 львівських та 3 приїжджих. Львів представлятимуть:
Театр «Живаго» з трагіфарсом «Milking cows», режисер Зоряна Починайко. Театр був заснований у 2015 році і працює з провокативним текстом в класичній техніці. www.facebook.com/zhivagotheatre
Театр «Склад 2.0» із виставою «6х0». Театр виник на базі колективу «Другий склад» у 2015 році, працює в техніці експериментального драматичного театру. Режисер Єва Якубовська.www.facebook.com/sklad2null
Театр «Domus» один із наймолодших театрів, виник у 2016 році, працює в техніці драматичного театру. Вони покажуть виставу «Очі блакитного собаки», режисер Наталія Меньшикова.www.facebook.com/TheatrumDomus
Вільний театр «Око», перший професійний приватний театр у Львові, що працює в цікавому форматі театр-кафе, де під час вистави глядачі сидять за столиками і п’ють каву. Запрезентують виставу «Mon bebe,або маленькі хитрощі», режисер Галина Воловецька.www.facebook.com/theaterOKO
Театр “Намір”, існує у Львові вже понад 10 років. На своєму рахунку має чимало оригінальних постановок, фестивалів та нагород. П’єси авторства режисера театру Іри Задорожної любляться та збирають повні зали. Для “Ночі Театру” “Намір” завжди намагається робити щось нове, свіже та те, що можна побачити лише тут. www.facebook.com/NAMIRtheatre
Гостями на фестивалі будуть колективи:
Театр «Сонях» м. Рівне, який виник ще у 2000 році. Колектив працює в різних експериментальних техніках та за 17 років став репертуарним, проте має свою навчальну студію. Вони привезуть виставу «Недитячі ігри», режисер Олексій Титаренко.www.facebook.com/teatrs.com.ua
Театр «Сонях» м. Рівне
Народний аматорський театр «Дзеркало» м. Хмельницький. Це найдавніший колектив, який виник ще у далекому 1953 році. Працюють в різноманітних техніках, а цього разу привезуть до Львова пантомімічно-етюдну виставу «Історії з коробки», режисер Дмитро Гусаков.www.facebook.com/theatr.mirror
Народний аматорський молодіжний експериментальний театр «ЛюбАрт» м. Калуш, Івано-Франківстької області. На фестивалі представлять виставу «Маняки», режисер Любов Липовська. Вистава в техніці драматичного театру з елементами музики та танцю.www.facebook.com/lubartlovefamily
Зазначимо, що організатором Ночі театру від недавна є Мистецько-‑терапевтичний центр «Непротоптана стежина», який вже понад 15 років займається розвитком та популяризацією особливого мистецтва, організовує фестивалі всеукраїнського та міжнародного рівня, різноманітні майстер-класи та театральні майстерні.
Фестиваль вже не перший рік підтримує управління культури ЛМР, а також цього року до підтримки долучився Департамент з питань культури, національностей та релігій ЛОДА.
Афіша VI Фестивалю альтернативних театрів «Ніч театру»
Програма фестивалю:
25 серпня, Левандівка, КМЦ, Супутник, вул. Повітряна, 20 вхід вільний
20.00 – 21:20 театр ЛюбАрт (Калуш) Вистава “Маняки”, автор В.Страліт
21: 40 – 22: 25 театр Дзеркало (Хмельницький) Вистава “Історії з коробки”
22:45 – 23:45 театр Живаго (Львів) Вистава «Milking cows», трагіфарс на одну дію
26 серпня, Левандівка, МЦ, Супутник, вул. Повітряна, 20 вхід вільний
19:00 — 20:00 театр Сонях (Рівне) Вистава “Не дитячі ігри”, за п’єсою Б. Срблянович “Мамапапасинсобака”
20:30 — 21:10 театр Склад 2.0 (Львів) Вистава “6х0” за текстом сучасного письменника класика Ю. Тарнавського
21:30 — 22:00 театр Domus (Львів) Вистава “Очі блакитного собаки” за мотивами однойменного твору Г.Г. Маркеса
27 серпня, вул. Галицька, 10
19:00 вільний театр ОКО (Львів) Вистава „Mon Bebe, або маленькі хитрощі”
квиток/або вхід за запрошенням
30 серпня, вул. Заводська, 31
21:00 театр Намір (Львів) Вистава “Зе Дорс” вхід вільний
Станіслав Людкевич (1879-1979) – унікальна постать в українській музичній культурі. Багатогранний композитор, авторитетний вчений-музикознавець, невтомний музично-громадський діяч, він був яскравою індивідуальністю, неповторною колоритною особистістю, овіяною легендами.
Станіслав Людкевич любив товариство, цінував гарні жарти, дотепи, був цікавим співрозмовником. Елегантна зовнішність професора, шляхетна манера поведінки й спілкування вирізняли його серед оточення. А постійна заглибленість у свої думки, якесь відсторонення від світу дійсності породили численні жартівливі оповідки, завжди сповнені симпатії та поваги до Великої Людини. Правдиві, напівправдиві та вигадані, вони передаються з покоління до покоління. Сьогодні надаємо слово сучасникам професора Людкевича, яким пощастило спілкуватись з ним багато років.
Силует Станіслава Людкевича. Автор Жан Ферді, Відень, 1908 р.
Станіслав Людкевич дуже любив годинники і часто носив їх декілька в кишенях. Якось один з них, знаменитої швейцарської фірми, вкрали. Професор звернувся до поліції і йому почали показувати різні вилучені годинники. Безрезультатно. Так повторювалось декілька разів. Нарешті, Людкевич вирішив якийсь годинник (теж доброї марки) визнати своїм. На запитання “чи він знайшов свій годинник?”, композитор відповів: “Ні, але такого я ще не маю…”.
А ось ще одна версія цієї історії. Коли в Людкевича запитали про крадіжку, він похвалився, що перехитрив злодія. Адже той забрав лише один годинник, а в професора були ще два – золоті.
Графічний портрет Станіслава Людкевича. Художник Василь Касіян, 1960-і рр.
Багато веселих розповідей пов’язано з частими поїздками Станіслава Людкевича. Адже у міжвоєнні роки він був інспектором Вищого Музичного інституту ім. М. Лисенка і систематично навідувався до його філій у різних містах Галичини. А згодом – як професор консерваторії – виїздив на наукові конференції, пленуми Спілки композиторів тощо. Отож, якось Людкевич приїхав до Стрия. Вийшов з поїзда й зупинився на вулиці. Якийсь знайомий підійшов і запитав, кого професор чекає. Той відповів: “Трамвай, але він чогось довго не надходить”. Коли з’ясували, що трамваїв у Стрию немає, знайомий поцікавився причиною відвідин. Як виявилось, Людкевич мав приїхати аж через тиждень і не до Стрия, а до Коломиї.
Львівська богема. Шарж Едварда Козака. Ілюстрація на форзаці книги: Львів. Літературно-мистецький збірник в 700-ті роковини заснування княжого города / за ред. Богдана Романенчука. – Філядельфія: Київ, 1954.
А про цю пригоду музикознавець Василь Витвицький чув від самого професора. Людкевичу треба було зраненька бути в Перемишлі, а тут інші справи затримали його у Львові до пізньої години. Довелося їхати швидким поїздом опівночі. Приїхавши заздалегідь на вокзал, зайшов у вагон, закутався у плащ і заснув. (Треба зазначити, що для швидких поїздів найближчою зупинкою був Перемишль). Будить його пронизливий свист. Це вже Перемишль! Людкевич хапає плащ, течку і вискакує з поїзда. Аж тоді побачив, що це не Перемишль, а Львів, той самий, з якого він хотів виїхати.
Музикознавець Стефанія Павлишин згадує про поїздку влітку 1957 р. в Ужгород на семінар з концертами самодіяльних композиторів Закарпаття. Гостей везли машиною. “Людкевич дуже розглядався по місті, бо, як сказав, був уже тут раз і дуже цікавився, чи тут змінилося. “А коли ви тут були, професоре?” “Та десь у 1898 році, разом з “Артистичною прогулянкою”, давали тут студентами концерт”.
З музичного світа. “Злізеш, чи не злізеш!..”. Карикатура Едварда Козака, 1934 р.
Композитор і музикознавець Богдана Фільц пише про те, як перед війною вона з родиною відпочивала у Гребенові на запрошення Людкевича. “В нього там була невеличка вілла, а радше прегарна дерев’яна хата, напрочуд мальовнича, з витесаними візерунками біля вікон та на веранді, збудована в гуцульському стилі над самою рікою Опір. Професор любив іноді сам займатись господарськими справами. Зокрема, малював на зелено паркан, що огороджував його садибу”. Цікаво, що ця історія надихнула відомого графіка Едварда Козака на такий дружній шарж.
Станіслав Людкевич. Шарж Едварда Козака, 1930-і рр.
А ці оповідки – з серії про хвороби, радше, про здоров’я. Адже Людкевич прожив 100 літ, майже не хворіючи. Єдиною серйозною проблемою була глаукома.
Диригент Степан Стельмащук описав такий випадок:
Якось при зустрічі диригент Роман Кокотайло поскаржився професорові на гайморит. Людкевич заспокоїв, що хвороба не така вже й страшна, з нею можна жити до ста літ, лишень – без втручання медицини. Здивований пан Кокотайло відповів, що вже був у лікаря. На що професор: “Як вже був, то всьо пропало”.
Стефанія Павлишин розповідає про перебування львівської делегації у Києві на пленумі спілки композиторів. Вечеряли в ресторані готелю “Україна”. “За столиком ми були четверо: крім Людкевича ще Микола Колесса та Євген Козак. Пора була пізня, тому ми вибирали, що би такого з’їсти легкого. Я кажу: “З’їла б морозиво, але боюся дістати ангіну”. На це Людкевич: “Чекайте… чекайте… ангіна, гангрена, десь я то чув, але не пам’ятаю, що воно означає”.
Станіслав Людкевич. Художник Богдан Хрупович. Ліногравюра, 1970-і рр.
А скільки веселих історій побутували у студентському фольклорі! Покоління за поколінням вони переказувались, щоразу доповнюючись новими штрихами. Ось одна з них. У класі Людкевича стояла шафа з багатою музичною бібліотекою. Триває лекція. Для ілюстрації певної думки професор дістає з шафи якусь книгу (або ноти) і тут же заглиблюється в текст, цілковито забуваючи про присутніх. Це триває довший час. Аж раптом Людкевич помічає студентів і здивовано запитує: “Що ви тут робите?”
Етномузикознавець Богдан Луканюк згадує, що на якомусь засідання Станіславу Пилиповичу дорікали за те, що він всім студентам без розбору ставить відмінні оцінки. І ось іспит з народної творчості. “За якийсь момент у дверях з’явився професор і незвично грізно скомандував: «Три особи – зайти!». Чудово знаючи його педагогічні засади, першими сміло рушили наші дівчата. І відразу вийшли, щасливо усміхнені. А за ними – Людкевич зі ще дивнішою заявою: «На сьогодні “п’ятки” закінчилися, за новими приходьте завтра!»
(До речі. В архіві композитора зберігаються протоколи двох іспитів з народної творчості за 1950/1951 навчальний рік. Ось статистика оцінок (без назви прізвищ): І курс історико-теоретичного факультету – чотири “4”, одна “4+”; ІІ курс історико-теоретичного факультету – дві “5”, одна “4”, одна “3+”).
Ще один випадок запам’ятався музикознавцю Любомирі Мелех-Яросевич. “Стоїмо групою студентів у вестибюлі другого поверху консерваторії (будинок на вул. Чайковського, 7). Зі сходів спускається професор Людкевич: «Добрий день!» – вітаємось хором. Станіслав Пилипович раптово зупиняється і, вдаривши себе рукою по чолі, швидко біжить вгору назад. Оглядаємось, збиті з пантелику. Та ось уже наш професор повертається в капелюсі і, елегантно знімаючи накриття голови, відповідає нам: «Моє поважання!»
Скульптурний портрет Станіслава Людкевича роботи Михайла Шандуренка, 1979 р.
Станіслав Пилипович відвідував майже усі концерти, які відбувались у Львові. У тодішньому великому залі консерваторії (тепер – філармонії по вул. Чайковського) він мав своє постійне місце в центральній ложі балкону, а згодом сідав в один з перших рядів партеру. Присутнім було цікаво спостерігати за його реакцією на твори сучасних композиторів-модерністів, які професор вважав “не музикальними”. Чуючи особливо гострі співзвуччя, Людкевич скрушно похитував головою, досить голосно докірливо стогнав, врешті міг просто вийти із залу. Проте було б помилкою вважати, що професор цілковито заперечував новітню музику. Ось, приміром, історія молодого композитора Андрія Нікодемовича, творчість якого не сприймали однозначно. Людкевич підтримав його кандидатуру до членів Спілки композиторів: “Я не все розумію в цій музиці, але в цьому Нікодемовичу щось є”. Слова виявились пророчими.
Людкевич-дивак, Людкевич-оригінал… Напевно професор деколи свідомо підкреслював цю думку. Адже в нелегкий радянський час він міг говорити сміливі, відверті речі, на які мало хто б наважився. Як писав лікар Степан Барвінський, Людкевич “в деяких важних ситуаціях зберігав незвичайну логіку, правильну орієнтацію, непохитність і принциповість, які щойно тепер можуть перейти в справжню легенду про цю видатну людину”.
100-літній Людкевич. Шарж Еммануїла Миська, 1979 р.
Усім, хто хоче більше дізнатись про професора Станіслава Людкевича, радимо прочитати такі видання:
Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин – Львів, 2010.
Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Література:
Василь Витвицький. Станислав Людкевич зблизька // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 123-141
Степан Барвінський. Станислав Людкевич – людина легенди і дійсності // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 116-122
3. Любомира Мелех-Яросевич. Фрагменти моїх спогадів про С.П. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер / 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 260-263
4. Степан Стельмащук. Під знаком його доброти // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 181-208
Стефанія Павлишин. Незабутній Людкевич //Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин – Львів, 2010. – C. 81-93
Богдана Фільц. Великий маестро. незабутній учитель, славетний композитор і патріот Станіслав Людкевич // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. З. Штундер. – 2-е вид. – Жовква-Львів, 2014. – С. 209-224
Богдан Луканюк. Мій Людкевич // Спогади про Станіслава Людкевича / Упоряд. С. Павлишин – Львів, 2010. – С. 8-40
3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
Львівщина готується відзначати День Прапора та День Незалежності. Відтак розпочнуться патріотичні святкування 23 серпня з церемонії підняття Державного стягу навпроти Львівської ОДА. Підніматиме головний прапор Львівщини донька загиблого в АТО військовослужбовця.
Одразу опісля, у парку «На Валах» розпочнеться благодійна Фотосушка «Моя Незалежність». Тут придбавши одне із двох сотень фото, які надали професійні фотографи та аматори. Взамін за світлину організатори просять залишати канцтовари, які напередодні початку навчального року передадуть потребуючим дітям Львівщини.
Експозиція фотовиставки “На прищепках”
Об 11.00 відбудеться урочисте віче біля меморіалу УГА, пізніше, уже об 11:25 – запалення лампадок та покладання квітів до могил загиблих Героїв АТО, Героїв, що загинули під час Революції Гідності та борців за волю України на Личаківському кладовищі.
Святкування Дня Прапора передбачає нагородження нагородження переможців інтернет-конкурсу #UA26 о 20.00 у парку «На Валах», опісля – розпочнеться показ фільму «Політ золотої мушки» просто неба.
Фільм «Політ золотої мушки»
У сам День Незалежності упродовж дня у всіх храмах області відбуватимуться молебні «За Україну».
Опівдні розпочнеться день відкритих дверей в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тут демонструватимуть зразки бронетанкової та стрілецької зброї, навчально-матеріальну базу та виступатиме Військовий оркестр Національної академії сухопутних військ. Триватиме день відкритих дверей до 17.00.
Об 11:30 на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченкові розпочнеться перший етап просвітницької інтерактивної акції «Творимо історію разом». Той же час на площі біля пам’ятника Степану Бандері стартуватиме велопробіг, він фінішуватиме на площі біля пам’ятника Шевченку. О 12.00 до пам’ятника Кобзареві керівництво області та громадськість покладуть квіти.
Пам’ятник Степану Бандері у Львові
Опісля і до 13:00 тут відбудеться другий етап інтерактивної акції «Творимо історію разом». Так усі охочі зможуть долучитись до складання пазлів «Герої», подивитись на показові бої лицарів епохи середньовіччя та показовий виступ з бойового гопака.
Для любителів пофотографуватись передбачена фотозони «Епохи державності» у 4-х локаціях.
Увечері, з 17:00 до 19:00 на площі біля пам’ятника Т. Шевченку Львівська Державна Академічна чоловіча хорова капела «Дударик» виконає Державний Гімн України та Акафіст до Пресвятої Богородиці. Усі учасники будуть одягнуті у військову форму і маршируватимуть.
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Завершуватиме святкування 26-го Дня народження країни масштабне мистецьке дійство. Розпочнеться воно о 20.00 на площі біля будівлі Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької. У його межах передбачений показ мод, концерт, а також багато інших атракцій.
Завершіть літо фестивалем! Приїжджайте 26-27 серпня в село Зимна Вода поблизу Львова на III Львівський обласний фестиваль «Гомін Лемківщини».
Учасниками фестивалю будуть Софія Федина, Тенорз Бель-канто, Львівські музики, Бак-Бенд. Також вас чекають виступи фольклорних та естрадних колективів, добра забава, смачна кухня і. звичайно ж, справжня лемківська ватра.
Т. в. о. директора департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало, голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань Софія Федина та голови Львівської обласної організації «Лемківщина» Степан Майкович кличуть до Зимної Води на “Гомін Лемківщини”
Місцем проведенням фестивалю є територія стадіону села Зимна Вода, яку надали Товариству у довготермінову оренду. Фестивалі лемківської культури на Львівщині традиційно відбуваються у с.Нагірне, Бориславі та Городку. Лемківську Ватру в Нагірному, що на Самбірщині, щорічно проводять із 2004 року зі статусом обласного фестивалю лемківської культури.
Фестиваль “Гомін Лемківщини” в с.Зимна Вода
Проте минулого року Львівський обласний фестиваль під назвою «Гомін Лемківщини» вирішили вперше провести й проводити надалі у Зимній Воді. Таке рішення прийняли з огляду на те, що найбільша кількість лемків у Львівській області проживає у Пустомитівському районі, а також село розташоване неподалік обласного центру. Це дозволить залучити більшу кількість гостей і зробити фестиваль більш привабливим серед широкого загалу.
Фестиваль “Гомін Лемківщини” в с.Зимна Вода
Цьогоріч у межах фестивалю запланована концертно-художня програма за участю фольклорних та естрадних виконавців, музичних гуртів, танцювальних колективів із України та різних країн світу. танцюристи і співаки з Польщі, Словаччини, США, Канади та Сербії вперше приїдуть на цей фестиваль.
Основний наголос фестивалю – звучання лемківської пісні та танців. Відвідувачі зможуть ознайомитись з особливістю лемківської культури, її традиціями та історією.
Також під час фестивалю відбудеться виставка робіт народних майстрів, майстер-класи, мистецькі та спортивні заходи.
Францішек Смолька (1810—1899) — справжній львів’янин, масон, правник, бунтівник, парламентарист, почесний громадянин Львова та Кракова. І людина з фантастичним почуттям гумору. Син німецького урядника та угорки, який був абсолютним польським патріотом. За участь у таємній організації, що боролась проти Австрії за національне визволення Польщі, був засуджений.
Францішек Ян Смолька (1810 — 1899) — польський політик, правник, президент австрійської Державної ради (парламенту) у 1880-х рр. Очолив комітет, який висунув пропозицію пропозицію спорудити курган на Замковій горі
Проте того дня, коли йому прочитали вирок, що передбачав його страту через повішення, через кілька хвилин було оголошено рішення про амністію. Цікаво було б дізнатись, про що думав він в оті «декілька хвилин». Францішка, що вийшов з в’язниці, патріотично налаштовані громадяни через кілька років обрали депутатом до австрійського парламенту.
Франц Йосиф І. 1880 рік.
Як і коли вдалось поєднати в одній людині так багато суперечностей? Можливо, ця історія почалась тоді, коли Францішек Смолька, як шлях до демонстрації власної постави, прийняв рішення запустити знамениті на всю Австро-Угорську імперію вуса? Щонайменше кільканадцять сантиметрів довжини. Ще й руді. Незабутнє видовище. Розповідають, що сам найясніший цісар Франц Йосиф І був настільки вражений зовнішнім виглядом епатажного делегата від Галичини, що навіть перервав одну зі своїх промов. Бороду та вуса Смольки тоді розцінили як провокативну демонстрацію нелояльності щодо монаршого двору та під загрозою арешту і покарання наказали зголити.
Войцех Дідушицький
Повернути цю красу Смолька зміг лише в 1860 році після того, як коронний край отримав автономію. Саме Францішек Смолька спричинився до появи одного з найкращих політичних жартів того часу. Під час бенкету, організованого в приміщенні міської Ради Львова на честь святкування його багаторічної політичної діяльності, граф Войцех Дідушицький звернувся до нього з наступними словами: «Стародавні греки вірять, що кожну новонароджену дитину цілує муза. Куди поцілує, там у людини і проявляється талант. Де ж тебе, шановний ювіляре, поцілувала ця муза, якщо ти стільки років справно сидиш у парламенті Австро-Угорщини?» Очевидно, відповідь Смольки на цю промову була не менш оригінальною.
Репродукція 1870-х років. На ній можна побачити Францішека Смольку, який урочистого відкриває копець Люблінської унії
У житті він також вирізнявся нетиповими вчинками. Наприклад, тоді, коли купував пса та рушницю і лише пізніше починав обговорення плану, де б то купити ліс для полювання. Чи тоді, коли ініціював та особисто фізично допомагав мешканцям під час насипання на горі Високий Замок у Львові «кургану Люблінської унії».
Площа Смольки на фото Марека Мюнца, 1925 рік
На сьогоднішній пл. Генерала Григоренка до початку Другої світової війни стояв «вусатий пам’ятник» Смольки, біля якого полюбляли збиратись міські перевізники-фіакри. Багато з них мали оригінальні вуса.
Ігор ЛИЛЬО
Джерело:
Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 180-182.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
