Олена Радковець на презентації книги "Рожеві окуляри"
В п’ятницю, 8 червня 2018 року, в приміщені ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперніка, 40а) відбулась презентація першої книги Олени Радковець під назвою “Рожеві окуляри”.
На презентацію книжки до зали палацу Сапіги, окрім батьків, які до слова нервували та хвилювалися більше за Олену, прийшли найближчі родичі, вже колишні однокласники, вчителі авторки та друзі батьків.
Книга Олени Радковець “Рожеві окуляри”
Сама юна письменниця трималася дуже впевнено, принаймні збоку таку виглядало, і щиро раділа кожному, хто переступав поріг зали. Особливо приємно було бачити стільки молоді, яка так серйозно обговорювала книжку і порівнювала її зі світовими літературними шедеврами різних часів та народів.
Презентація першої книги Олени Радковець під назвою “Рожеві окуляри”
Модерував презентацію батько Олени, Іван Радковець, який світився від щастя і не мав сили всидіти на місці. Це й не дивно, адже це була його перша – перша презентація доньчиної книги. Мама теж час від часу підстрибувала від щастя то коментуючи слова доньки, то ставлячи запитання.
Олена Радковець впевнено відповідала і влучно коментувала різні частини книги та ілюстрації, авторкою яких є теж вона.
Презентація першої книги Олени Радковець під назвою “Рожеві окуляри”
“Мабуть для більшості людей середнього віку ця книжка буде не цікавою, оскільки я її створювала для своїх однолітків. Їм здасться, що головні персонажі є якимись нецікавими, вони не є позитивними, вони майже негативні і їхня поведінка є незрозумілою. Однак я створювала їх для того, щоб вони були душевними та зрозумілими для моїх однолітків, які, прочитавши цю книжку зроблять для себе надзвичайно важливі висновки, які допоможуть їм згодом”, – поділилася враженнями юна письменниця.
Презентація першої книги Олени Радковець під назвою “Рожеві окуляри”
До слова, потрібно зазначити, що львівські видавництва дуже рідко видають книги на підліткові теми, ще й відповідного віку авторів. Трапляється таке приблизно один раз на два роки. І справа не у видавництвах – насправді брак авторів та цікавих творів.
Олена Радковець в цьому плані вигідно відрізняється, адже хоча “Рожеві окуляри” – це її перша книга, яка побачила світ у видавництві, але на черзі вже аж 5 закінчених і близько 7 на стадії завершення книжкових історій від письменниці.
Батько на презентації книги “Рожеві окуляри” жартома поставив доньці план – щороку по одній книзі. Хто зна, можливо у Івана Радковця не такі вже й рожеві мрії і ця презентація була першої, але далеко не останньою.
Біля смт Івано-Франкове у Яворівському районі на Львівщині невідомі розкопали та пограбували масове поховання вояків австро-угорського і російського військ, які загинули під час Першої світової війни у вересні 1914 року, повідомив Любомир Горбач, голова товариства «Пам’ять», передає Zaxid.net.
Схоже, що розкопали поховання тиждень або два тому.
Поховання вояків Першої світової війни
«Це великий насип. Це вже не перший випадок, що пробують там розкопати. Ми неодноразово засипали ті ями. Але цього разу ями в людський зріст. Тобто хтось копав давно і конкретно», – зазначив Любомир Горбач.
Поховання вояків Першої світової війни
Він додав, що частину речей, які невідомі викопали, вони викинули.
«Це спільне поховання російських і австро-угорських вояків. Серед речей підсумки, залишки ранців. Тобто можна припустити, що ті солдати були поховані зі всім: зі спорядженням і з особистими речима», – пояснив Любомир Горбач.
В четвер, 7 червня 2018 року, в залах Головної будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20), відкрилася ювілейна виставка (малярство, кераміка, графіка) заслуженого художника України Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”.
Виставка представляє творчість жінки-митця, яка кореспондує на теренах української культури ідею плекання національного родоводу. У композиціях циклу, який подав назву виставки, сублімується ідеологема збереження генетично-знакового коду великої Матері-Берегині Землі. Семантичний розгляд закумульованих у творах символів дозволяє зчитувати складні архаїчні шифри, а через них визначати витоки та етно-генетичну спільність, яка занурена в надрах праісторії.
Постер виставки Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”
“Сьогодні в стінах національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові ми відкриваємо виставку Ганни-Оксани Липи — відомого львівського майстра кераміки, митця образотворчого мистецтва, яка сьогодні представляє для широкого огляду свої давніші і новіші праці. Але окрім кераміки, вона відкриє сьогодні себе як прекрасного живописця. Сьогодні вона виставляє свої роботи на суд глядача. Роботи, що неодноразово виставлялися у Львові, в Опішні — столиці українського гончарства”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Експозиція виставки Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”
У своїх роботах художниця трансформує духовний простір України у семіотичну систему, що звучить наче універсальне першо-письмо Всесвіту. Мисткиня майстерно вибудовує потужне енергетично-символічне поле в кольорі і матеріалі, що творить концептуально-цілісний ментальний простір. Місія творчості Ганни-Оксани Липи полягає в осягненні-пізнанні себе і універсалій всесвіту та у збереженні-передачі закодованого знання між поколіннями.
“Місце, де народжується людина обов’язково має вплив та формує цю людину. Це як своєрідний вазон, де посаджена квітка, ґрунт, оточення, яке формує мислення. Я народилася на перехресті вузлових доріх, де перетиналися інтереси Заходу та Сходу, на пограниччі — це Старий Самбір. І ця виставка, присвячена цій Землі, моїм предкам, тим людям, котрі мене формували”, – розповіла Ганна-Оксана Липа.
Оглянути експозицію виставки заслуженого художника України Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”(малярство, кераміка, графіка) можна в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) до 8 липня 2018 року.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі публікацію з газети «Діло» від 25 липня 1930. На жаль, авторство встановити не вдалося, проте враження можна собі скласти досить цікаве. Автор статті гостро критикує міську владу за погані побутові умови мешканців Богданівки. Для повноти вражень збережено мову оригіналу.
“Богданівка, це дільниця Львова положена за Городецькою рогачкою, по обох боках городецького гостинця. Тягнеться вона від рогачки, почавши аж до так званої шкарпи, себто залізничого тору, який веде на Станиславів.
Церква Св. Андрія і Володимира на Богданівці, збудована у 1918 р.
З цеї сторони межує Богданівка зі Сиґнівкою. Прилучена Богданівка до Львова кількадесять літ тому. Мешканці Богданівки це головно залізничники, трамваярі, почтовці, ремісники. Будинки ближче міста поверхові, в дальших улицях партерові, хоч і в дальших улицях зачинають будувати тепер майже виключно поверхові каменички.
Читальня “Просвіти” на Богданівці, заснована 1909 р.
Однак мимо того, що Богданівка вже кількадесять літ належить до Львова і є вже доволі значно заселена, та мимо того, то мешканці Богданівки, як горожани Львова платять величезні міські податки і ріжні оплати, Богданівка не має досі нічого з тих „благодатей”, які повинна мати як дільниця Львова. А саме: вулиці на Богданівці цілком не упорядковані. Вище сказане дотичить як хідників, так і доріг. Хідників на Богданівці нема зовсім. Нема їх навіть коло самої рогачки, де стоять великі дво- і три поверхові камениці, нема розуміється дальше на гостиици і в бічних вулицях. Коли візьмемо на увагу, шо ґрунт на Богданівці, це неперепускаєма глинка, то можемо собі представити, яке непроходиме багно і води панують на вулицях Богданівки в порі дощів, цебто на весну і в осені. Треба бристи в болоті по кістки, а місцями треба держатися руками парканів і так „переховзуватися” попри них, бо інакше вліз би в болото по коліна. Знова в літі уносяться на вулицях Богданівки а головно на городецькім гостинці, яким ходить богато людей і їздить богато всяких возів, авт, автобусів і т. і., цілі гори густого пороху, змішаного з димами від бензини, нафти і т. д. Цей страшний порох вдихають люди, а також паде він на ріжні засоби поживи, розложені на продаж на торговій площі за рогачкою. Цеж прямо кпини зі всяких правил гігієни. А панам з львівського магістрату ніколи не прийде і на гадку, шо треба би гостинець від часу до часу скропити водою, щоби в цей спосіб запобічи цій страшній язві пороху. Магістрацький віз до скроплювання вулиць тут абсолютно ніколи не показується. Їздня і то дуже дрантива істнує тільки на гостинці. У бічних вулицях нема її зовсім і в фізично не можливо, шоби в пору довших дошів, який будь віз або авто могли доїхати в дальші вулиці. Треба висідати і йти пішки, а тягарі переносити. Автор цих стрічок знав дуже добре всі дільниці Львова, але такого непроходимого болота і такого страшного пороху, які в на Богданівці, не стрічав ніде. В зимі знова навіває вітер на вулиці Богданівки грубезні верстви снігу на метер і більше високі і місцями треба йти по цих верствах снігу навіть по више парканів, які снігом цілком закриті. Снігу магістрат на Богданівці розуміється ніколи не змітає. І це все діється, не зважаючи на те, що львівський магістрат стягає з мешканців Богданівки дуже високу, таку як у місті, де в місцями гарно, а принайменше яко тако уладжені вулиці, дорогову оплату. Ресурси горожан Богданівки проти вимірові цеї оплати (як нема дороги то нема защо платити дорогової оплати) не мають ніякого наслідку. їх воєвідство стало відкидає.
Напередодні Першої світової війни Богданівка була славна найбільшим у Львові хлібозаводом «Меркурій» (нині хлібозавод № 1). Фото https://lvivneobud.wordpress.com/
В останніх часах принесли часописи вістку, що на просторі шістьсот метрів, почавши від рогачки, має бути упорядкований гостинець, але не знати оскільки це буде зреалізоване, бо вже минає липень, а ще робіт не розпочато. А врешті, що значить шістьсот метрів гостинця у порівнанні до решти гостинця і бічних вулиць. Каналізації на Богданівці нема майже зовсім. Канал йде тільки гостинцем і то лише частинно від рогачки до тзв. міської вулиці, яка провадить на Левандівку (шістьсот метрів). У бічних вулицях каналів нема. І нічого не помагають прохання мешканців Богданівки, вношені в тій справі до львівського магістрату. Магістрат Богданівки не каналізує, але напр. за те, що в деяких місцях рови, які відпроваджують нечистоту виходять на залізничі тори, накладає на мешканців Богданівки високі кари. Водотяги переведені на Богданівці тільки на гостинці. На бічних вулицях їх нема. Та це не перешкаджає маґістрацьким урядникам вимірювати мешканцям Богданівки водотягову оплату, таку як у місті. Треба аж ресурсів, всяких комісійних оглядин і т. і., щоби оплату зчеркнути. Нема то, як свята магістратська бюрократія.
Електричне освітлення впроваджено на Богданівці доперва недавно і то тільки частинно на гостинці і на деяких бічних вулицях. Але світяться не всі запроваджені лямпи, а тільки кожна друга. На деяких вулицях ше не заведено освітлення і там панує в ночи кромішня тьма. Як почуваються люди, яким приходиться йти тими вулицями, особливо як в дощ і болото, легко собі уявити. До цікавих богдановецьких куріозів належить напр. також і те, що горожанам Богданівки вимірює львівський магістрат з запалом гідним ліпшої справи оплати «від сміття», тобто від вивозу сміття, хоч магістратський віз, який вивозить в місті сміття з домів, ніколи в такій ціли на Богданівку не показується. Показується він на Богданівку в цілком іншій ціли, а саме тому, шоби висипати в вибої і нерівносте вулиць Богданівки забране в місті сміття. І треба доперва мозольних старань і ресурсів, щоби таку оплату від вивозу сміття, вимірену горожанинові Богданівки, магістрат счеркнув. З інших богданновецьких особливостей слід відмітити те, що Богданівка, яка є частиною міста, відділена від міста рогачкою і горожани Богданівки, тобто горожани Львова, коли їдуть до Львова, мусять на рогачці складати оплату. Треба, шоби магістрат як найскорше постарався про цілковите знесення рогачки, або принайменше про перенесення її дальше. Так представляються вкоротці зібрані «гаразди» Богданівки. З цього представлення можна видіти, які «порядки» запровадив львівський магістрат на Богданівці за кількадесять літ, на протязі яких Богданівка належить до Львова. Такий стан річей, це просто скандал. Чи справа зміниться колись на ліпше, тяжко вгадати, бо магістрат має „характер” і тяжко його вирвати з вродженої йому апатії та бездільности. Та на кожний випадок треба пробувати. І мешканці Богданівки вже почали пробувати.”
У суботу, 9 червня 2018 року, вже вп’яте “Батяри на роверах” зберуться на львівський ретро велозаїзд, що об’єднає людей, які цінують стиль та міські велосипеди, своєрідна присвята львівській батярській міській культурі початку ХХ ст. , повідомляється на сторінці події у Facebook.
Ретрозаїзди відбуваються щорічно у багатьох країнах світу, не є винятком і Україна, де вже сім років поспіль відбуваються ретро-круїзи у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, на черзі і Львів. Історія проведення таких заїздів виникла у Лондоні у 2009 і має назву Tweed Run. Сенсом Tweed Run є повернення до витоків велокультури. До заїзду допускаються різні велосипеди, але бажано, щоб це були класичні міські моделі, а власник велосипеда виглядав у стилі англійської велосипедної моди тридцятих-сорокових років XX століття. Вітається будь-який твідовий одяг та його поєднання.
“Батяри на роверах” (фото https://ulvovi.info/ua/fullnews/229935)
Програма
14.00 – збір на площі Митній біля ресторану-пивоварні Кумпель на площі Митній – Kumpel on the Mytna Square, проходження реєстрації, виступ гурту “Львівська кварта”.
Реєстрація у велопроменаді вартує 100 грн., оплативши участь ви отримуєте пов’язку з індивідуальним номером, який візьме участь у лотереї, де ви зможете виграти ретро велосипед. Перші 100 місць вартістю 100 грн., в день заїзду 150 грн.
16.00 – початок велопроменаду “Батяри на роверах”.
Маршрут:
пл.Митна- вул. Підвальна- вул. Руська – Площа Ринок – площа Катедральна – вулиця Беринди – проспект Свободи – Галицька Площа – вул. Князя Романа- вул. Івана Франка- Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові – вул. Уласа Самчука – Стрийський парк – вул. Стрийська – вул. Лижв’ярська – ПРОСТІР
Під час маршруту планується зупинка у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154).
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
17.00 – чаювання та частування у саду Державного Меморіального Музею Михайла Грушевського. У програмі музичні авторські композиції від Анастасії Ільків, екскурсії музеєм від Романа Метельського, пікнік та частунки від наших партнерів кав’ярні СТАРІ МУРИ та незамінної Пані Стефа.
19.00 – прибуття на фінал заходу у парку Богдана Хмельницького Prostir Lviv, нагородження переможців та лотерея серед зареєстрованих учасників з головним призом-ретро-велосипедом, виступ гурту Dizex BAND
Презентація відреставрованої ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського
Вчора, 7 червня 2018 року, в залах Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбулася презентація відреставрованої ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського, присвячена пам’яті відомого українського реставратора, педагога, художника – Володимира Петровича Мокрія (1947–2018).
Презентація відреставрованої ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського
“Сьогодні 40 днів, як з нами немає нашого колеги, нашого товариша, якого дуже любили та шанували, якого будемо пам’ятати ми та буде пам’ятати музей, для якого він зробив дуже багато. Володимир Мокрій працював і у Львівській галереї мистецтв і у реставраційній майстерні Науково-дослідного реставраційного центру України, в Укрзахідпроектреставрації. Він багато реставрував іконостасів в церквах Галичини, зокрема, але його місце праці і його особистість в Національному музеї у Львові напевно є особливе. Тут він мав можливість реалізувати набутий досвід, працювати з своїми колегами, учнями, яких виховав та яким передав знання.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
В кожному залі іконопису є представлені реставраційні роботи виконані особисто Володимиром Мокрієм. Сьогодні, на 40 днів, ми відкриваємо для відвідувачів ще один твір реставрований майстром, останню роботу, яку він зробив для музею – ікону ХVІІ ст. авторства Миколи Петрахновича-Мороховського “Богородиця з дитям” з Успенської церкви. І те що стільки людей сьогодні прийшло на представлення ікони та на вшанування пам’яті Володимира Петровича говорить про те, що його нам всім бракує і буде бракувати”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи презентацію.
Ікона “Богородиця з дитям” авторства Миколи Петрахновича-Мороховського
Завідувачка відділу «Давнього мистецтва» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Марія Гелитович поділилася спогадами про Володимира Петровича Мокрія як про особистість, так і про професіонала світового рівня.
Презентація відреставрованої ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського
“З Володимиром Мокрієм я пропрацювала 15 років. Ми з ним мали спільну мову, в нас ніколи не було конфліктів, було надзвичайне взаєморозуміння і він завжди сприяв тому, що проекти, які ми задумували, наші виставкові проекти, були якнайкраще зробленими. За своє життя він відреставрував більше 3 тис. пам’яток. Це був професіонал, котрий після себе залишив велику кількість учнів високого професійного рівня, які будуть продовжувати його справу.
Кандидат мистецтвознавства, завідувачка відділу «Давнього мистецтва» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Марія Гелитович
Сьогодні ми вшановуємо його пам’ять. Він мав таку гарну традицію на день народження – робити собі та нам подарунок – представляти нововідкриту знакову пам’ятку. І в цьому залі є ікона «Різдво Богородиці» з П’ятницької церкви, яку він представляв на шістдесятиріччя, недавно була представлена ікона «Страшний суд» з Меденич і на 70 років планувалася виставка двох ікон з церкви в Багнуватому «Страсті Господні» та «Страшний суд». Так що «Богородиця» – це не остання ікона , яку він зробив. І я думаю, що ми ще представимо пам’ятки його роботи”, – зазначила Марія Гелитович.
Володимир Мокрій
Ікона “Богородиця з дитям” – важлива пам’ятка в історії українського мистецтва. Їй належить особливе місце у спадщині львівського середньовічного малярства, передусім як твір Миколи Петрахновича-Мороховського.
Реставрація ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського стала останньою роботою в творчому та науковому доробку В.П. Мокрія.
У Галицькому передмісті Львова пролягла невеличка вулиця, яка сполучає вулиці Каліча гора та Поповича. Її будинки вражають своєю красою, сецесійними елементами оздоблення, оригінальним балконами, ліпниною та вхідними брамами. Тож сьогодні мова піде про 10 фактів з історії вулиці Леся Мартовича.
Вулиця Мартовича 2018 р.
Вулицю проклали у 1898 р. через ґрунти, що належали родині власників фабрики мила Фрідріхів. Тому перша назва вулиці – Фрідріхів, оскільки колишні власники забажали, щоб новопрокладена вулиця носила ім’я родини.
Вулиця Мартовича 2018 р.
Вулиця Мартовича 2018 р.
В часі німецької окупації вулиця називалася Ґірардіґассе, у 1945 – Газетна, оскільки під № 2 розташовувався обласний відділ «Союздруку», а з 1946 р. – на честь письменника Леся Мартовича.
Балкончики кам’яниць по вул Мартовича, 2018 р.
Балкончики кам’яниць по вул Мартовича, 2018 р.
Забудова вулиці вібувалася у 1898-1909 рр. за проектами відомих архітекторів: Артура Шлеєна, Наполеона Лушкевича, Генрика Сальвера, Владислава Садловського, Казимира Юліана Мокловського, архітектурно-будівельної фірми Анджея Ґоломби.
Будинки зведені у стилі сецесії та класицизму. Більшість кам’яниць на ній – пам’ятки архітектури місцевого значення.
Кам’яниця під № 3 по вул. Мартовича, 2018 р.
Найстарішим будинком на вул. Мартовича є кам’яниця під № 3. Збудована вона ще наприкінці ХІХ ст. і належала власнику фабрики мила і свічок Едварду Фрідріху.
У кам’яниці під № 2, збудованій у 1909 р., на першому поверсі уже понад ста років працює поштове відділення. В іншій частині цього будинку розміщений Галицький райвідділ поліції. Під час подій Революції Гідності 19 лютого 2014 р. біля райвідділку було спалено декілька міліційних авто, а сам відділок розгромлено.
Кам’яниця під № 2 по вул. Мартовича, 2018 р.
Власником кам’яниці, що була збудована у 1907-1909 рр. та має номер 4, був Маврицій Мунд, який разом з братом були відомими постачальниками керамічної плитки для оздоблення львівських будинків. Фірма Мундів виробляла різні види метлахської плитки, глазуровану цеглу, дахівку, цемент, гіпс, вапно, керамічні плитки, пічні кахлі і дверцята до печей. Продукція вирізнялася високою художньою та технологічною якістю.
Кам’яниця під № 4 по вул. Мартовича, 2018 р.
Будинок № 5 було зведено для Товариства вчителів народних шкіл міста Львова. У 1912-1914 рр. тут працювала перша у Львові кіностудія «Кінофільм». Ця кіностудія зняла у Львові кілька коротких фільмів, які демонстрували у львівських кінотеатрах. Так, у червні 1913 року у львівських кінотеатрах було показано фільм “Ювілейні урочистості 15 Полку Піхоти у Львові” (Uroczystości jubileuszowe 15 Pułku Piechoty we Lwowie).
Кам’яниця під № 5 по вул. Мартовича, 2018 р.
Кам’яниця під № 5 по вул. Мартовича, 2018 р.
Сьогодні у будинку під № 5 розташований Музей-майстерня видатної львівської скульпторки, заслуженої художниці України Теодозії Бриж, адже саме тут у 1956-1999 рр. працювала мисткиня.
Кам’яниця під № 7 по вул. Мартовича, 2018 р.
Поряд з будинком під № 7 за польських часів була приватна чоловіча школа ім. святого Йосифа, яку заснувало Згромадження шкільних братів салезіанів. Містилась вона на вул. Лелевеля, 9 (сучасна вул. О. Поповича).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Лемко І., Михайлик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів «Апріорі», 2009
Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: «Апріорі», 2012
У Львові за 4,2 млн грн відреставрують дах храму Климентія Шептицького (костелу Казимира), що на вул. Кривоноса, 1. Управління охорони історичного середовища ЛМР 4 червня підписало угоду з підрядником про виконання робіт, про що повідомив Zaxid.net із сайту публічних закупівель Prozorro.
Підрядник – ТОВ «Арка-Пік» виконає усі роботи за 4,171 млн грн. Зокрема, під час реставрації відновлять перекриття, дерев’яну частину даху, а найбільш пошкоджені елементи замінять. Окрім того, під час ремонтних робіт облаштують нове покриття на горищі, відреставрують покриття дзвіниці та сингатюрки (малий храмовий дзвін).
Завершити усі роботи з реставрації даху мають до кінця 2019 року.
Додамо, що цього року у Львові також планують відреставрувати храм Пресвятої Євхаристії з келіями на пл. Музейній, 3, храм Святої Трійці на вул. Тершаковців, 1-а, сходи на пл. Князя Ярослава Осмомисла, які ведуть до церкви Матері Божої Неустанної Помочі.
Храм Святої Трійці – колишній костел монастиря сакраменток, сучасний вигляд
Храм Климентія Шептицького збудовали у 1656–1664 рр. для чернечого ордену реформатів. У 1648 році його спалили, а у 1656 році храм почали відбудовувати, добудувавши монастирські корпуси, і освятили його іменем святого Казимира. У 1783 році храм передали сестрам милосердя, де черниці організували шпиталь. З 1980 року весь комплекс Милосердя використовувався Міністерством внутрішніх справ СРСР, а згодом МВС України.
З 2007 року костел передали греко-католицькій церкві під посвятою св. Климентія Шептицького. У корпусах монастиря розташований навчальний корпус Львівського державного університету внутрішніх справ. Тут також діє музей сакрального мистецтва.
Постер проекту Між наМИ (Раунд - IІ) Богдан Кухта та Катерина Новак
В п’ятницю, 8 червня 2018 року, о 19.00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва (площа Ринок, 9) відбудеться відбудеться презентація проекту Між наМИ (Раунд – IІ) Богдан Кухта та Катерина Новак.
Між наМИ– це свого роду поетичний слем між двома ПОЕТаМИ. Тут не буде плювків в обличчя та боротьби. Для вас декламуватимуть свої вірші два автори, які представлятимуть свою творчість, підбираючи спільні римовані та неримовані слова, щоб сказати про важливе для себе та інших. Довільний та непрописаний захід без сценаріїв та репетицій.
Богдан Кухта(червоний куточок)- вусато-бородатий мандрівник, якого, за його вуса, гукають Арамісом, Дартаньяном, а ще Сальвадором Далі.
Стверджує, що від доторків до бороди народжуються вірші, які втікають в КУТочок і він виловлює їх в свої блокноти. Соціальний та ліричний, романтичний і реалістичний, вуличний баламут.
Katya Novak – Botnar (синій куточок)- пише вірші, сама говорить, шо встигає їх записувати. Вони народжуються від найбільшого суму або радості. Любові. Перекладає. Найповторюваніше слово у віршах, напевно, Сонце. Писати не що, а як; не чому, а для чого; не навіщо, а кому…
Музей “Територія Терору” спільно з КП ЛОР “Доля” продовжує пошуково-ексгумаційні роботи на на території садового кооперативу “Світоч”, повідомили музейники.
Співробтниками відповідних установ проводиться виявлення останків в’язнів Пересильної тюрми № 25 – серед яких чоловіки, жінки та діти різного віку. Роботи на ділянці тривають з квітня і продовжуватимуться до кінця літа, повідомляє Форпост.
Нагадаємо, Пересильна тюрма № 25 була створена у місті Львові восени 1944 р. радянською окупаційною адміністрацією, що прийшла на зміну нацистській.
Останки в’язнів Пересильної тюрми № 25
«Пересилка» була однією з найбільших тюрем такого типу в УРСР. Вона знаходилась за залізничним насипом, по лівій стороні вулиці Полтв’яної (тепер проспект В. Чорновола). В роки німецької окупації на цій ділянці міста знаходилось «львівське ґетто».
На території пересильної тюрми був розташований 21 барак, технічні приміщення адміністрації, шпиталь. Тюрма була огороджена цегляним і дерев’яним парканом заввишки 3 метри. По периметру були розміщені сторожові вежі, територію охороняли конвоїри з собаками.
Існування такої тюрми було зумовлене тогочасною потребою каральних органів, зокрема СМЕРШу та НКВС. Основним призначенням пересильної тюрми був збір та відправка в’язнів «етапами» у виправно-трудові табори ГУЛАГу.
Останки в’язнів Пересильної тюрми № 25
На «львівську пересилку» звозили засуджених в’язнів з інших тюрем Західної України, де вони перебували від тижня до року в очікуванні на свій етап. Існує не підтверджена архівними документами інформація про перебування тут полонених солдат нацистської Німеччини, РОА, дезертирів ЧА, а також насильно репатрійованих із Західної Європи «громадян СРСР».
Наприкінці 1945 р. тюрма перейшла у розпорядження Відділу виправно-трудових колоній (ВВТК) Управління НКВС УРCР, з березня 1946 р. – у підпорядкування МДБ Львівської області.
Восени 1890 року Казимир Шептицький опублікував у часописі «Przegląd Polski» на «вимогу о. Павліцького», як писала Софія Шептицька у листі до чоловіка Яна Кантія 21 листопада [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 134], коротку статтю-рецензію на драму Жоржа Дюруї (George Duruy—1853–1918) «Ні Бога, ні пана» («Ni Dieu, ni maître») [Przegląd Polski. — Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527]. Твір опубліковано у 1890 році французькою мовою у Парижі.
Автор драми був сином відомого французького історика та державного діяча Віктора Дюруї (1811–1894). Перш ніж передати зміст рецензії, прагнемо пояснити значення та зміст назви літературного твору. «Ні Бога, ні пана» («Ni Dieu, ni maître») — нині це девіз анархістів, однак обмежитися цим було б замало. У час написання драми під такою назвою це гасло тільки розпочинало у Франції свою історію. Його виникнення пов’язують із діяльністю Луї Оґюста Бланкі (1805–1881), відомого французького революціонера та комуніста-утопіста. Незадовго до своєї смерті, 1880 року, він засновує у Парижі часопис з однойменною назвою, який проіснував до 1885 року. Основною тематикою видання було поширення лівих ідей та утвердження матеріалізму й атеїзму у французькому суспільстві. Після смерті Бланкі його однодумці продовжували започатковану ним діяльність, навколо якої постала політична теорія та практика революційного руху, відома історикам як «бланкізм». Ідея швидкого державного перевороту, зміцнення влади диктаторськими методами, повалення буржуазного ладу тощо — усе справило великий вплив на пізніший більшовицький рух і мало наслідок в історії народів усього світу. Однак, 1890 року, коли була опублікована драма під цією назвою, вплив однойменного гасла й бланкістів здавався нереальною фантастикою.
Жорж Дюруї (George Duruy — 1853–1918)
Казимир Шептицький статтю підписав як «Ph». Як бачимо, зацікавлення писати на суспільно-політичні теми знайшло свій початок у Парижі й мало продовження після повернення до Кракова. У згаданому нами листі Софія Шептицька пише, що Казик «часто пописує. Проте не питаюся що». Рекомендує своєму чоловікові не згадувати про це у листах: «З ним треба поводитись, — пише,— як з мишею, делікатно рухатись, щоби не сполошити».
Щоби ввести читача в суспільну ситуацію в тогочасній Франції, Казимир, перш ніж розпочати аналіз твору, переповідає фрагмент передмови. У ній автор драми пише про свою розмову з паном Х, членом товариства драматургів. Панові Х. не подобається драма, оскільки автор у ній сюжетом, висловлюваннями тощо протиставляється фальшивій атмосфері клубів і будуарів. Натомість пропонує глядачеві реальне життя зі своїми великими релігійними й соціальними проблеми. Пан Х. дивується, коли чує, що драма має на меті заторкнути виховання у Божому дусі або без Бога, терпіння, смерть. Для нього все це є клерикалізм, який добрий у проповідях, але без жодного драматургічного інтересу. Він наперед бачить, що буржуа будуть позіхати, шкодуючи своїх витрат на квиток. Він бажає відшліфованих форм, випробуваних ефектів і понад усе цінує «findesiècle» («кінець століття») — феномен у культурі, який характеризується безтурботністю, ейфорією від майбутнього, переживаннями про кінець світу і страхом перед смертю тощо. «Адже театр, — каже пан Х., — це підприємство, як і інші. Театр повинен бути далеким від думки стати ментором публічності, мусить бути її невільником, який тільки тоді сприймає виставу, коли вона забезпечить йому повний зал. Відтак автор, — підсумовує Х., — мусить відійти зі своїм манускриптом, для якого в сучасних театральних залах немає місця».
Титульний аркуш видання «Ні Бога, ні пана»
Казимир Шептицький не коментує цей уривок вступу і продовжує статтю коротким переказом змісту драми. Сюжет простий. Головний персонаж П’єтро Ногаре́, син хлопа (селянина) і великий прихильник революційних дій, узяв собі за звичку повторювати фразу «ні Бога, ні пана». Сповідуючи цю філософію, будучи знаним лікарем, викидає монахинь зі шпиталю, а дружині забороняє охрестити дітей. Дбаючи тільки про наукове виховання своїх нащадків, спричиняє в них небувалий розвиток самолюбства, а метою їхніх амбіцій стає реалізація миттєвих забаганок. Свою другу дружину головний герой вважає надзвичайно побожною, з чого постійно насміхається.
Ногаре́ є типом атеїста-ентузіаста. Він дотримується засад посвяти в медицині, з піднесенням говорить про науку, зі сльозами на очах згадує свої професорів. У драмі зображено й інший тип атеїста, яким є наречений дочки Ногаре́: лікар-цинік, представник молодого покоління, що відкидає шляхетні норми як непотрібний позитивізму баласт. Із дочкою планує оженитися з огляду на її посаг, батькову славу і його пацієнтів.
Казимир граф Шептицький. Фото зроблене на поч. ХХ ст. Є власністю Фонду роду Шептицьких.
У якийсь момент Ногаре́ захворів, і розпочинаються клопоти. Він втрачає пацієнтів, хитається його фінансовий стан та відвертаються діти, яким не потрібен хворий і бідний батько. Голову полонять думки про смерть та страх, який щораз більше накочується на нього. Із іншого боку, його не зраджує давній товариш Мейнард, який піддається розчаруванню у вольтеріанських ідеях. Дружина всю себе посвячує для того, щоби зарадити життєвому краху чоловіка. У цей момент наступає еволюція його поглядів. Головний герой починає розуміти, що тільки релігія переборює страх смерті, а самопожертва його віруючих друзів протиставляється егоїзму тих, хто відвернувся від нього, вибудувавши філософію свого життя на засадах атеїзму. Біля ліжка Ногаре́ з’являться священик, якого він попросив покликати. Так закінчується останній акт драми.
Польськомовна стаття авторства Казимира графа Шептицького у часописі Przegląd Polski (Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527)
Польськомовна стаття авторства Казимира графа Шептицького у часописі Przegląd Polski (Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527)
Польськомовна стаття авторства Казимира графа Шептицького у часописі Przegląd Polski (Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527)
Польськомовна стаття авторства Казимира графа Шептицького у часописі Przegląd Polski (Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527)
«Шкодуємо, що автор, — пише Казимир Шептицький, — своєму творові дав форму драми. У стиснених рамах чотирьох актів п’єси йому неможливо було виділити як слід психологічний процес, який відбувався в душі головного героя. Уся ця боротьба, яка мала закінчитися тріумфом віри, відбулася за сценою. Ногаре́ тільки про неї тут і там згадує, через що зовнішні випади й нові фази внутрішньої вдачі, характеру так гладко укладаються і без перешкод, що це аж видається неправдоподібним. А в кінці ще один закид, який у загальному мусить зустріти цю книжку. Її головною думкою є те, що до життєвої правди насамперед доходиться дорогою хреста, що терпіння є засобом усесильним, аби пронизати загадку екзистенції. Думка ця, без сумніву, не є новою. Ідучи слідами Христа, цілі покоління голосять цю засаду і реалізують її в житті. Усілякі постаті, які в історії залишили незатертий слід і безліч маленьких, витоптали тернисту стежку, поливаючи її своєю кров’ю й потом. Пан Дюруї нічого нового не сказав, але закид банальності його задуму був би дуже несправедливим. Оминаючи вже навіть, що думка, яка так вічно живе, вже не може бути банальною, якщо її автор добре проведе, то треба взяти під увагу обставини, серед яких цей твір повстав, і тоді не буде підстав говорити, що ця річ давно заїжджена. Франція є батьківщиною Вольтера і його глузування, яке з часом переросло в матеріалізм і позитивізм та найглибше в ньому запустило коріння. Твір пана Дюруї у християнському суспільстві, або такому, де опозиція проти християнства щойно починається, може видаватися банальним, але не є банальним там, де лукаві принципи цілих генерацій спричинилися до морального безпліддя широких мас. Там ця правда стається новим відкриттям, сенсацією, за які багато зголоднілих душ може вхопитись із заполом неофітів. Тому зі щирою радістю ми повинні привітати цю драму як одне зі щораз частіших сьогодні об’явів релігійного відродження у прекраснім французькім краю. Ph.».
В четвер, 7 червня 2018 року, о 15.00 в залах Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться презентація відреставрованої ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського, присвячена пам’яті відомого українського реставратора, педагога, художника – Володимира Петровича Мокрія (1947–2018).
Ікона “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського створена на замовлення Львівського Ставропігійського братства для Успенської церкви. Ікона призначалася для західного порталу храму (біля входу з вул. Руської, 7). Внаслідок пошкоджень, які виникли через атмосферні впливи, твір було перемалювало в олійній техніці. На думку В.І. Свєнціцької, це сталось у другій половині ХІХ ст., про що є відповідний запис в науково-інвентарному описі пам’ятки. У 1920-х рр. задля кращого збереження твору виготовили скляний кіот. У вересні 1965 р., з метою проведення реставрації, церковна громада передала ікону, у заміну на її копію, до Львівського музею українського мистецтва (тодішня назва Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького).
Володимир Мокрій
Ікона “Богородиця з дитям” – важлива пам’ятка в історії українського мистецтва. Їй належить особливе місце у спадщині львівського середньовічного малярства, передусім як твір Миколи Петрахновича-Мороховського.
Реставрація ікони “Богородиця з дитям” (1635) авторства Миколи Петрахновича-Мороховського стала останньою роботою в творчому та науковому доробку В.П. Мокрія.
„Фотосинтез“, який надихає, дарує радість та енергію, творить нове бачення — такою є виставка світлин ХІХ Міжнародного фотоконкурсу газети „День“, яку 31 травня вже вдесяте презентували у Львівській політехніці. Це понад 250 найкращих фотографій митців та аматорів зі всієї України, відібраних із-поміж двох тисяч, які надіслали на конкурс.
Відкриття ХІХ фотовиставки газети “День у Львівській політехніці”. Редактор газети “День” Лариса Івшина та ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало
— Звісно, війна зараз у фокусі майже у всіх нормальних людей, які мають відкрите серце. Для мене є ненормальною та кількість людей, яка все ще їздить до агресора. Я не сприймаю взагалі тих, хто купив квитки і їде на чемпіонат у Росію. Це немислимо! Ніколи б не взяла фотографію з цієї акції, — наголосила на відкритті виставки головний редактор газети „День“ Лариса Івшина. — Наші виставки ми робили до війни, робимо зараз, і, сподіваюся, що ця культурна робота пом’якшить травми і рани після війни. Бо настрій, який несе саме ця фотовиставка — це оптимізм, настрій до подолання. Є колосальна серія про поранених на фронті, їхню мужність. Із цієї мужності, як із джерела, має брати наснагу все суспільство. Не киснути, не занепадати, а бути солідарними, підтримувати один одного і їх найперше.
Відкриття ХІХ фотовиставки газети “День у Львівській політехніці”. Редактор газети “День” Лариса Івшина та директор МІОК Ірина Ключковська
Виставку „Фотосинтез“ називають інтелектуальним марафоном. До Львова її вже побачили в Києві, Харкові, Дніпрі, Прилуках, Вінниці та Луцьку. Готуючи ці виставки, як каже Лариса Івшина, завжди пропонують нову національну ідею — ідентичність і модернізацію.
Відкриття ХІХ фотовиставки газети “День у Львівській політехніці”. Редактор газети “День” Лариса Івшина та проректор Львівської академії мистецтв Роман Яців
— Пам’ятаємо своє важливе і вчимося у світу. Модернізуємося, пропонуємо нашій молоді найбільший динамізм, поєднаний із тим, що є в нас найцінніше. Ліна Костенко, коментуючи наші фотографії сказала, що це не фото, а картини, відібрані часом, побачені талановитими людьми, зігріті любов’ю та серцем. Вони потребують рам. Культурний, архітектурний та гуманітарний простір Львівської політехніки — це одна з найбільш розкішних рам, які можуть бути для таких великих робіт — із великим серцем та великим потенціалом, — додала головна редактор „Дня“.
Відкриття ХІХ фотовиставки газети “День у Львівській політехніці”. Митець, іконописець, волонтер Лев Скоп
Найпершим шановану гостю привітав ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало. Він поділився захопленням від виставки, наголосивши, що „ці фотографії давно перестали бути просто фотографіями, — це мистецтво“.
Серед численних гостей, які прийшли до Політехніки, щоб оглянути фотовиставку і зачерпнути інтелектуального натхнення були митці, науковці, постійні автори газети „День“.
Круглий стіл за участі редактора газети “День” Лариси Івшиної у Львівській політехніці
Проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яцiв аналізуючи виставку зауважив: якщо тексти в часописі стимулюють мислення і розгортають широку палітру та амплітуду ідей, які спрацьовують на перспективу розвитку нашої держави, то фотовиставка — це своєрідна естетична антропологія української душі, характеру, нашої доби. У цих героїчних, драматичних, поетичних, ліричних, гумористичних зрізах ми бачимо український характер, вибудовуваний століттями у дуже складних політичних обставинах.
Круглий стіл за участі редактора газети “День” Лариси Івшиної у Львівській політехніці
— Сьогодні на цій виставці до кожного з нас промовляє Україна — очима наших воїнів із окопів і дітей, порепаними руками наших найрідніших бабусь на Сході, розбитими шибками будинків і спалених церков… Це великий поштовх до праці й натхнення, — наголосила директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська.
Круглий стіл за участі редактора газети “День” Лариси Івшиної у Львівській політехніці
Після офіційного представлення усі охочі мали нагоду поспілкуватися з Ларисою Івшиною під час круглого столу. Головна думка цього діалогу, який стесувався і сьогодення, і історичних фактів, відновлення історичної справедливості, формування нової еліти та пошуку інтелектуальних джерелу своїй минувшині.
Круглий стіл за участі редактора газети “День” Лариси Івшиної у Львівській політехніці
— Не може бути зараз, в умовах надзвичайних можливостей, несформований інтелектуальний тренд. Люди не мають права ухилятися від того, щоб стати високорозвиненими. Бо за це віддавали життя ті, хто виборював для нас це право і можливості, — наголосила Лариса Івшина.
Ця зустріч, як говорили на завершення учасники — студенти, викладачі, представники громади — стала еліксиром, який додає сил і надихає до подальшого поступу і розвитку.
Раніше повідомлялося що, 9 червня 2018 року, о 20.00 у нічному клубі «Пікассо» (вул. Зелена, 88), після півторарічної перерви львівський співак і улюблений радіоведучий Тарас Гаврик мав повернутися із сольним концертом – #МояО.
Проте вчора Тарас Гаврик записав відеозвернення про те, що через поганий стан здоров’я, його концерт переноситься на осінь.
“Усім привіт! Друзі, маю повідомити неприємну насамперед для мене новину про те, що концерт, який мав відбутися 9 червня, ми переносимо на осінь. Кажу, як є – на жаль, співати я не можу. Усю провину беру на себе, мені не треба було а так навантажувати себе роботою. Прошу вибачення у тих, хто уже купив квитки, і тих, хто ще тільки збирався прийти на цей концерт. Концерт відбудеться восени. Від себе обіцяю зробити концерт ще крутішим, ніж планувався цей. Усі квитки можна повернути або залишити в себе – за ним ви зможете потрапити на осінній концерт. Окреме вибачення перед музикантами, які тривалий час зі мною репетирували. Дякую, вам, чуваки! Побачимося восени! Цьом!”, – сказав співак.
Львів не мав свого вершника без голови, як і Майна Ріда, який би його придумав. Тим не менше, тематика й символіка коней та вершників – це досить характерний та поширений мотив, часте використання якого можна зустріти в історії та архітектурі нашого міста. Аби не йти дуже далеко та не порпатись у каші з історичних дат і подій, зупинимось на площі Ринок. Саме там, на фасаді “чорної кам’яниці”, поміж інших фігур, бачимо вершника на коні. Як і інші “мешканці” фронтону споруди, для аборигенів нашого часу він видається трохи дивним і незрозумілим. Тим не менше, вершник персонаж позитивний. Він є ключем, який відкриває для сучасного обивателя двері до кількох легенд та фактів. Відтак, ідемо за ним у хащі минулого…
Св. Мартин на “чорній кам’яниці”. Фото з https://zabytki.in.ua
Якщо хтось погано розрахує маршрут і потрапить занадто глибоко в історію, то вершника на кам’яниці не побачить. Можна застати Андрія з Києва, від якого споруда називалась якийсь час “Кам’яниця Київська”. Або можна спостерігати за відкриттям та функціонуванням у будинку однієї з перших у Львові аптек, що було зроблено зусиллями та стараннями Яна Лоренцовича – звідси назва будинок Лоренцовича. Тим не менше, у жодному з цих випадків загадкового вершника на споруді ще не буде.
Мігель Хіменес. “Святий Мартин ділить плащ із жебраком”. Фото з https://uk.wikipedia.org
Винуватець появи вершника на будинку, відомого для нас сьогодні під назвою “чорна камяниця”, народився приблизно у 1620 році. На той час споруда вже милувала / муляла око львів’ян біля 50 років. Ініціатора, який захотів оздобити кам’яницю зображеннями, було звати Мартін і вершника, а точніше того, кого він символізує – також Мартін. Перший з них – це Мартін Анчевський, доктор медицини і філософії, відомий львівський політичний діяч і один з найбагатших жителів Львова свого часу. Другий – Мартін Турський, який починав як римський воїн, а закінчив як християнський святий.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Обох об’єднує те, що вони займались лікуванням. Агіографічна традиція схиляє нас вірити, що святий Мартін лікував душі людей і зміцнював їх у вірі. Обмежені і фрагментарні джерельні свідчення дають підставу припустити, що Мартін Анчевський лікував хвороби людей, чим давав їм надію на завтрашній день. Серед “підопічних” святого Мартина – діти, воїни, жебраки, подорожні, королівський рід Меровінгів і Франція. Серед пацієнтів Мартіна Анчевського – його сусід, король Речі Посполитої і уродженець Олеська Ян ІІІ Собеський, а також король Владислав IV Ваза. Відтак, зовсім не дивно, що саме цього святого Мартін Анчеський обрав своїм покровителем. У такий спосіб єпископ французького міста Тур і потрапив на кам’яницю у Львові.
Король Ян ІІІ Собеський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Мартін Анчевський провадив досить активне життя. Якби у той час існував журнал “Forbes”, Анчевський міг би потрапити на його сторінки, або до якогось з рейтингів. Він був одним із найбагатших мешканців Львова свого часу, займався торгівлею та політикою і в обох напрямках досягнув значних висот. Між іншим, входив до складу делегації, яка у 1655 році вела перемовини з Богданом Хмельницьким про зняття облоги з міста. Мартін Анчевський одружився з донькою львівського аптекаря Яна Лоренцовича, Регіною. Саме в такий спосіб він і став власником кам’яниці, яка в роки його життя називалась докторською.
“Чорна кам’яниця” у Львові. Фото з https://uk.wikipedia.org
У 1670-х роках Анчевський вирішив трохи змінити фасад споруди. Для цього було запрошено Мартіна Градовського, який працював над поставленим завданням упродовж 1675 – 1677 років. Саме тоді на споруді, над середнім вікном першого поверху, з’явився вершник на коні, який віддає половину свого плаща жебракові. Вершник – це патрон Мартіна Анчевського, святий Мартин, а зображена сцена ніби є реальним епізодом з його життя. У той самий час на фасаді споруди з’явились і інші декорації: Діва Марія, імовірно патрон лікарів апостол Лука, св. Станіслав Костка, св. Ян з Дуклі.
Лікарі. Фото з https://www.alamy.com
“Докторська”, або “чорна кам’яниця” знаходиться за адресою площа Ринок, 4. Будинок на площі Ринок, 6 у той час належав родині Собеських. Як уже згадувалось, Мартін Анчевський був лікарем вихідця з цього сімейства, короля Речі Посполитої Яна Собеського. Існує припущення, що на коронації Яна ІІІ Анчеський сказав, що за заслуги того перед містом, Львів вартувало би перейменувати на Іоанополіс (Янополіс). Останнє, якщо й дійсно мало місце, могло бути не більш як риторичним забавлянням від автора. Але хто знає, як все могло би скластись, якби хтось сприйняв ці слова серйозно і відстоював та просував запропоновану ідею.
Вже в цю п’ятницю, 8 червня 2018 року, о 17.00 в приміщення ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперніка, 40а) презентуватимуть книгу Олени Радковець “Рожеві окуляри”.
“Мабуть для більшості людей середнього віку ця книжка буде не цікавою, оскільки я її створювала для своїх однолітків. Їм здасться, що головні персонажі є якимись нецікавими, вони не є позитивними, вони майже негативні і їхня поведінка є незрозумілою. Однак я створювала їх для того, що б вони були душевними та зрозумілими для моїх однолітків, які, прочитавши цю книжку зроблять дл себе надзвичайно важливі висновки, які допоможуть їм згодом.
Пишучи цю книжку я хотіла зацікавити людей та зробити її душевною. Щоб ти її відкрив і відчував ті емоції, які я пережила в певний час. Мені здається, що я змогла це зробити, оскільки люди, котрі читали цю книжку казали, що прочитавши її – це наче поспілкувавшись зі мною та знов переживши ці емоції. Вони переживали їх та казали, що цікаво було спостерігати за тим, як головна героїня вирішувала їх. Деколи вона робила їх не правильно, деколи це були вірні рішення, однак це було те, що приходило їй в голову і те, що їй подобалось.
Я надіюсь, що після моєї презентації, яка відбудеться 8 червня, багато людей прочитавши цю книжку зрозуміють, яка її родзинка. І її певна наївність – це те, що я хотіла показати світові. Що наївність це не завжди погано, деколи з неї теж можна зробити гарні висновки.
На презентації я також хочу показати, як вона була створена , за скільки часу. Бо цю книжку я створила дуже швидко, порівняно з іншими, які є у мене . Тому я надіюся, що після презентації люди скажуть своє враження. Не важливо чи воно буде позитивним чи негативним , головне почути думку та критику, щоб в подальшому прийняти її до уваги та не робити тих чи інших помилок, які я зробила у цій книжці.
Це не перша книжка, яку я написала, але це перша книжка, яку я хочу презентувати світові та дізнатись думку інших про те, що я пишу”, – каже юна письменниця про свою книжку.
В четвер, 7 червня 2018 року, о 17.00 у залах Головної будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20), відкривається ювілейна виставка (малярство, кераміка, графіка) заслуженого художника України Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”.
Виставка представляє творчість жінки-митця, яка кореспондує на теренах української культури ідею плекання національного родоводу. У композиціях циклу, який подав назву виставки, сублімується ідеологема збереження генетично-знакового коду великої Матері-Берегині Землі. Семантичний розгляд закумульованих у творах символів дозволяє зчитувати складні архаїчні шифри, а через них визначати витоки та етно-генетичну спільність, яка занурена в надрах праісторії. У своїх роботах художниця трансформує духовний простір України у семіотичну систему, що звучить наче універсальне першо-письмо Всесвіту. Мисткиня майстерно вибудовує потужне енергетично-символічне поле в кольорі і матеріалі, що творить концептуально-цілісний ментальний простір. Місія творчості Ганни-Оксани Липи полягає в осягненні-пізнанні себе і універсалій всесвіту та у збереженні-передачі закодованого знання між поколіннями.
Експозиція виставки Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”
Ганна-Оксана Липа народилася 18 липня 1958 року на Львівщині. Закінчила Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва (відділ кераміки) (1977) та Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (тепер –– ЛНАМ) (кафедра кераміки) (1982). Член Національної спілки художників України. Заслужений художник України.
Учасниця понад 100 виставок, мистецьких симпозіумів, пленерів, семінарів. Належить до грона провідних українських митців-керамістів, активно бере участь у культурно-мистецькому житті Львова. Діапазон творчості надзвичайно широкий – від концептуальних інсталяцій та монументально-декоративних просторових композицій – до дизайну вишуканих авторських зразків ужиткової кераміки. Твори зберігаються у зібраннях музеїв та у приватних колекціях України, Німеччини, США, Австрії, Азербайджану, Польщі, Туреччини.
Постер виставки Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”
Оглянути експозицію виставки заслуженого художника України Ганни-Оксани Липи під назвою “Sacrum”(малярство, кераміка, графіка) можна в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) до 8 липня 2018 року.
В Австрійському державному архіві вдалось натрапити на цікаві світлини столітньої давнини, зроблені в різних місцях Західної України. Усіх їх об’єднує один факт: на них присутній всесвітньо відомий шведський мандрівник Свен Гедін.
Свен Гедін (по центру на коні), Славське, Львівщина, листопад 1915 р.
Гедін був знаним географом, картографом і військовим журналістом. Свого часу до його думки прислухались найвідоміші правителі світу, а саме імператори Японії і Австро-Угорщини.
Свен Гедін народився 19 лютого 1865 року в Стокгольмі в старовинній бюргерській сім’ї.
Свен Гедін (другий з права), Галичина, 1914-1918
У період 1886-1934 років він зробив великі експедиції в Тибет і Середню Азію, завдяки яким були описані багато історичних пам’ятників і ландшафтів, які раніше містили «білі плями». В одному лише Тибеті він наніс на карту близько 170 000 квадратних кілометрів.
Свен Гедін (другий з права), Галичина, 1914-1918
Саме Гедіну, незважаючи на численні труднощі, першому вдалося проникнути на територію загадкового Тибету і скласти його детальну карту. На початку ХХ століття англійський географічний журнал писав про подорож мандрівника до Тибету такі слова: «Жодне географічне дослідження, здійснене з часів Марко Поло, не має більшого значення, ніж це … доктор Гедін, безсумнівно, є найбільшим географом нашого часу».
Свен Гедін (перший зліва ), Карпати, 1914-1918
У 1905 році Гедін став одним із вісімнадцяти членів Нобелівського комітету, і продовжував брати участь в його засіданнях до 1949 року.
Свен Гедін, Карпати, 1914-1918
Гедін був останньою людиною, з яким шведський король в 1902 році надав дворянський титул.
Свен Гедін (по центру), село на Галичині, 1914-1918
Свен Гедін є автором безлічі монографій і декількох книг спогадів, де є чимало цікавих подробиць про видатних людей, з якими йому доводилося зустрічатися в Росії, Китаї, Ірані, Тибеті, Індії, Німеччини, Австрії, Італії, Англії, США і деяких інших країнах. Його приватний архів зберігається в державних архівах Швеції.
Свен Гедін, Чернівці, 1914-1918
Знайдені світлини Свена Гедіна під час його перебування на Україні датуються часами Першої світової війни. Можливо, в роки війни він виконував якесь картографічне завдання від австрійського керівництва, іншої інформації поки що невідомо.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
