«У тому Луцьку все не по-людськи: кругом вода, посередині біда». Цю приказку передають з покоління в покоління уже більше 200 років.

Події, які змусили народ скласти цю примовку, були насправді великими й переломними, адже зачіпали історію всієї Східної Європи, коли Річ Посполита розпадалася і була поділена сусідніми імперіями. Ті події для когось були трагічні, місцями навіть комічні, а на широкій історії – характерною частиною панорами життя кінця XVIII століття. Що ж такого «нелюдського» сталося в Луцьку?

Шляхетський «олігархат» доби філософа Сковороди

У XVII столітті під час чергової чуми в Мілані пішов поголос про «мазальників», які навмисно розносять хворобу вулицями нещасного міста. Підозра впала на штукатурів, які працювали біля стін будинків, церков, дзвіниць. На іноземних архітекторів, які розглядали й обмацували будівельні прикраси доби бароко. Майстрів цеху стали звинувачувати у тому, що вони вмазують у стіни небезпечні рідини, з яких потім поширюється «повітря морове». Та найгірше – коли почалося полювання на мазальників. Не один майстер був роздертий здичавілим натовпом, який волочив тіла мазальників міланськими страдами, уявляючи таким чином помсту чумі.

Безправні і варварські часи! Хоч, правда, ці порядки легко суміщалися з високим мистецтвом. Зовсім не дивно, що свої «мазальники» з’явилися і на Волині у XVIII столітті, які «везли» тисячі ножів у своїх торгових фірах. У ті часи легковірного поширення безумства на інтелектуальну арену виходила Англія. Десь у цей же час сер Вільям Гарроу розробляв правові норми й одного разу сформулював: «не винуватий, доки не буде доведена провина». Правда, щоб ввести це у практику, ще треба було немало десятиліть.

Тим часом на наших землях ставало тривожно за майбутнє і про Гарроу тут не знали. Річ Посполита історично вичерпувала себе. «Шляхетська вольність», трактована і реалізована кожним по-своєму, врешті-решт перейшла критичну межу і запустила незворотні процеси. Проблеми накопичувалися десятиліттями. Влада, фактично, перейшла у руки вищих верств суспільства, все частіше носячи ознаки анархії і безправ’я.

На цій картині Корнелія Шлегеля, де шляхта танцює полонез, наче й відображене її безтурбоне існування і трактування себе вищою верствою. Історики пишуть, що виконавча влада у Речі Посполитій XVIII століття поволі розвалювалася, адміністративні органи ставали все слабші, на судову гілку впливали особисті інтереси. Шляхта ставила за мету сплачувати якомога менше податків, володіючи найбільшою кількістю землі. Результат – порожня казна. Фактично, у загальних рисах і настроях це було доволі схоже на сучасну українську олігархію з поправкою на епоху. Ось як це відобразилося на головному адміністративному пункті Волині і його обороні – замкові Любарта. Люстратори (королівські оглядачі) 1765 року не знайшли в замку жодної зброї. А на архівні гродські книги у Стировій вежі з дірок у даху протікала вода. А це чи не основні міські документи центру цілого Волинського воєводства. Військова дисципліна була розладнаною, оборона слабкою, грошей ні на що не вистачало. І так по всій країні: від Познані до Запорожжя.

Сталося те, що і мало статися: у 1772 році річ Посполита була поділена між Прусією, Габсбурзькою монархією та Російською імперією. Територія країни звузилася і стала залежною від сусідів.

Та все ж головним мотивом прелюдії «волинських мазальників» стало тотальне соціальне розшарування у Речі Посполитій. Справа в тому, що участь у політичному і громадському процесі брала тільки шляхетська верства населення. Міщани мали собі магдебурзьке право, а кількісно величезною і де факто безправною частиною населення були селяни. І неважливим було місце проживання – Мазовія, Поділля чи Литва – селянин був у найгіршому становищі. Як пише історик Норман Дейвіс, на середину століття 90% Польщі було закріпачено шляхтою і жило в злиднях. До речі, не в набагато кращому становищі були селяни і в Козацькій державі. Як писав історик Роберт Маґочій, православна шляхта в Україні (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства) накладала такі самі повинності на селян. Не були звільнені вони і від повинностей на монастирських землях, навіть у часи Хмельниччини. Хоч певне полегшення все ж отримали.

І подібне було по всій Європі. На заході, у Франції, назрівали переломні події, які починалися з народних бунтів. Слова тодішнього польського політика, якого доля вже пізніше закине на Волинь, Гуґо Коллонтая, сказані про французькі революційні події, ніби промовлені і про Польщу: «Нехай нікого не подивує жорстокість люду, про якого нам доводилося читати чи слухати, бо плід, батьком якого є утиск, а матір’ю неволя, просякнутий отрутою і люттю, є хижим і вбивчим»

Шляхта у Речі Посполитій констатувала лише одне: селянство ненавидить її. Важливу роль, крім соціальної, відігравав фактор релігійний. Не тільки православним, а й протестантам, а згодом і уніатам було відмовлено у правах. Це спрощувало російське ідеологічне втручання. По країні стали ширитися конфедерації як форми захисту власних прав і позицій.

Для кращого розуміння духу кінця XVIII століття бракує ще одного елементу. Ставлення шляхти до селянства як до матеріалу, який забезпечує життєдіяльність і з якого треба тягнути податки, зрозуміле. Проте саме в цьому столітті з’являється страх, який внаслідок найменшої підозри змушує вдаватися до рішучих дій. Не так давно відгриміли селянські постання на сході. Різня в Умані, Коліївщина ще більше загострили соціальне розшарування і змусили шляхту дивитися на селян східних воєводств як на диких ворогів. За будь-якої підозри король був готовий відправляти військо.

В атмосфері взаємної ненависті наближався 1789 рік. А пророчі слова поета Вацлава Потоцького могли викликати тільки гірку посмішку на обличчі: Polska mocno stoi, bo stoi nierządem. Сила Польщі – у відсутності порядку.

Чому пилипони і маркітанти «розвозили» по селах ножі

У ситуаціях соціальної напруженості, де головну роль грають емоції, часто найбанальніші зауваження можуть бути сприйняті із зовсім не висловленим підтекстом. Так і тут – абсолютно безглуздим чином з’явилася чутка про те, що Росія готує у східній Польщі селянський бунт. На одному з засідань чотирилітнього сейму, який намагався ввести екстрені реформи для порятунку держави, сталася майже комічна ситуація. У своїй промові король Станіслав Август Понятовський прорік необережну фразу: «У випадку колізії ми цілком правдоподібно можемо отримати ворогів серед власних підданих».

Опозиційне антиросійське (король виступав за союз з Російською імперією) крило депутатів стало звинувачувати короля в тому, що він знає про якісь наміри з боку сусідньої країни, але приховує це. Якимось дивним чином про це стали говорити всі, а на сході будь-яку зачіпку трактувати як підготовку до бунту. Зрештою чутки переросли в сеймові дебати, де їх стали обговорювати як реальну загрозу. Проте достовірних даних ніхто не мав.

Чутки про бунт на сході спочатку були породжені скоріше просто узагальненими здогадами і трактуваннями. Дуже схоже до того, як сьогодні мешканець Донбасу трактується як симпатик «руского міра», хоча вирішальне значення має кожен конкретний випадок і обставини, а не тільки місце проживання. Щось подібне було і тоді. У сеймі і серед шляхти були ті, хто на цьому пробували наживатися, заробляти собі якісь «бонуси», чи просто тішилися з підбурення ситуації. А загальний «котел» істерії тільки розігрівався.

Так, генерал артилерії Фелікс Потоцький особисто поїхав шукати докази чуток. Не знайшов. Надіслав доповідну з Острога у січні 1789, де писав, що ніякого бунту на Волині не планується, а якби планувалося, то взимку випало стільки снігу, що будь-яке сполучення шляхами абсолютно зупинене. Та це не зменшило тривогу у Варшаві. Все ж «для профілактики» сюди були направлені війська, яким було наказано поводитися з населенням максимально коректно. Чутки про бунт, підсилені загальним страхом, тільки зростали. Головно ішлося про якісь загони, які сконцентрувалися на східному кордоні і хочуть провезти на територію Речі Посполитої зброю для селян, щоб ті нападали на шляхту.

Тим часом у сеймі проаналізували ситуацію і зрозуміли, що хтось просто намагається підбурити ситуацію задля власної вигоди, і перестали розглядати справу. Проте це був також історичний момент. Щоб повністю не покласти справу в архів, сейм доручив комісіям слідкувати за ситуацією на місцях. Це були так звані порядкові комісії, які раніше займалися врегулюванням питань постачання війська продовольством на місцях. Створили Волинську, Київську, Подільську і Брацлавську поряквові комісії. Уже все би вляглося, якби не один випадок, який став іскрою для вогню.

У селі Невирків мешкав поміщик Ігнатій Вележинський, в якого були наче непогані відносини з його ж селянами, проте він не хотів звільнити їх. Щоб здобути волю, двоє з них – Самуїл Ракович і Семен Римарчук – вирішили позбутися Вележинського і вбити його. У ніч на 31 березня вони проникли в оселю поміщика і сокирами порубали нещасного, а заодно його дружину і 5 душ прислуги. Довго їх не шукали: наступного дня ті уже були в тюрмі у замку Любарта. Луцький гродський суд виніс вирок – смертна кара. Убивць облили смолою і підпалили, потім зняли кілька смужок шкіри зі спини, переламали ноги, відрубали голови і четвертували. Доволі гуманне таке покарання.
Цей випадок став причиною для всезагальної впевненості: «так ось він, бунт, і його перші жертви!» Страх і підозри суттєво посилилися. Паніка ширилися дуже швидко. Невідомо хто раптом придумав, що вбивство організували пилипони. Це були мандрівні торговці старообрядної віри з Російської імперії, які роз’їжджали возами по Польщі і на ринках продавали свої товари.

Наляканий народ став складати чутки. Так, говорили про те, що в Річ Посполиту уже проникли 2000 пилипонських возів, навантажених зброєю: рушницями, ножами, кулями і порохом. Подейкували, що зброю разом з грошима на повстання передають священикам, а ті у церквах намовляють селян проти шляхти та євреїв. Гуторили, що ніби масові безпорядки почнуться на Пасху. Також розносилося, що склади зброї вже є церквах, а в Варшаву таємно проникли до 2000 маркітантів.

І порядкова комісія і волинський воєвода повторювали чутки в листах до короля. Почалися масові арешти. На Волинь були відправлені військові команди чисельністю до 2500 чоловік для арештів маркітантів. Міським судам було доручено негайно судити арештантів без очікування терміну судових засідань.

Це стало хвилеподібним початком різного роду безчинств як з боку комісій і судів, так і зі сторони арештантів. Почалися зведення рахунків за якісь економічні конфлікти і давні образи. Арештовані стали наговорювати один на одного, щоб помститися чи позбутися недоброзичливців. Ширилася брехня заради “відбілювання” себе. Сотні невинних людей кидали до в’язниць. Інколи поліція залякувала людей і вимагала гроші, щоб не здати їх до в’язниці. Вогонь безумства захопив Волинь, Поділля, Київщину і менше Литву. Дуже цікавим є спогад учасника тих подій Яна Дуклана Охоцького.

«Поширилися чутки, ніби впіймали кілька десятків пилипонських возів, які перевозили бочки, наповнені ножами. Ножі ці дивної форми, ніби мали страшні зубці і крючки, навмисно придумані для нанесення жахливих страждань; зразки цих ножів у Варшаві вирізували з паперу і скрізь розсилали; при їхньому вигляді дами втрачали свідомість, чоловіки ж шукали втіхи в горілці. Багато паперових зображень цих страшних ножів я сам розіслав у провінцію. Менше з тим, ні в Варшаві ні в провінціях ніхто не бачив металевого оригіналу цієї зброї: в Польщі говорили, що ножі були затримані в Литві, в Литві вказували на Київське воєводство, тут же не могли вказати на джерело цих тривожних чуток», – писав він.

Хоча сейм після цих чуток і постановив не впускати безпаспортних маркітантів і мандрівних ченців у країну, ситуацію це мало охолодило.

Оборона Луцька: патрулі залишилися з носом

Коли наприкінці 2015 року у Луцьку відбулася публічна присяга нової поліції, наступного дня все місто було вражене кількістю патрулів. Густина роз’їздів «Пріусів» з мигалками була настільки велика, особливо в центрі, що годі було й під знак заїхати. Ось схожа історія про луцьких патрулів 1789 року, правда, з «екстренно-комічним» акцентом.

Волинська порядкова комісія почала працювати 31 березня. Зрозуміло, що головну увагу комісія надала обороні самого «міста його королівської милості Луцька». Оскільки головні події начебто мали відбутися на католицьку Пасху, то заходів треба було вжити в екстремально короткий термін. У 1789 році Пасху святкували 12 квітня. Тобто всього за 12 днів Луцьк треба було підготувати до оборони. Глушецький міст нашвидкуруч укріплювався і разом із переправами охоронявся сторожею цілодобово, а на ніч закривався.

«Варта нічна по місту має відбуватися в такий спосіб, щоб при мості Базиліанському стояв один жовнір з набитим карабіном, один міщанин, два євреї та один караїм, всі озброєні і цілу ніч без сну. Подібна варта має бути і на переправі Домініканській», – ішлося в розпорядженні порядкової комісії Волинського воєводства.

Всіх купців ретельно перевіряли, а жебраків та підозрілих осіб в Луцьк не допускали. Ковалів і столярів зобов’язали виготовити піки у достатній кількості, аби озброїти все населення міста, а це тисячі одиниць зброї. Окрема повинність лягала на євреїв та караїмів. З кожного двору вони мусили надати по одній озброєній пікою людині для сторожі. Порох, свинець і метал заборонялося продавати селянам.

«Примушуємо також, щоб кожен зі славетних міщан, також з невірних жидів та караїмів, які уже одружені, один фунт пороху і стільки ж заліза, під карою вигнання з міста, до складу віддав», – ішлося в розпорядженні комісії.

Всі мешканці мали запастися провіантом на 2 місяці. Шляхтичам і канцеляристам судів пропонували озброїтися вогнепалами і взяти участь у розвідках. Ці приготування дали місту патруль чисельністю до 300 чоловік. Крім того, на допомогу приїхала певна кількість військових із Варшави на чолі з поміщиком Чацьким.

Місто принишкло в очікуванні Пасхи. На всяк випадок збиратися в міських костелах протягом страсного тижня заборонили. У день Великої суботи, 11 квітня, патрулі масово вийшли в місто. Вони бродили по вулицях, завертали в провулки, межи будинки, тривожно заглядали в даль. Вночі військові і мобілізована міська поліція наважилися вийти з міста. Вони потинялися околицями і навіть зайшли в сусідній ліс. Проте ані повстанців ані ознак, які б на них вказували, вони не знайшли.

«Очевидно, экстренныя мѣры, нредпринятыя коммиссіею, получали нѣсколько комическій характеръ», – писав про ті події через сотню літ український історик, професор Київського імператорського університету святого Володимира (КНУ імені Шевченка) Володимир Антонович.

Проте тоді було не до сміху. Нічна і денна сторожа міста продовжувалася. У порядковій комісії стали вважати, що ворог заліг на дно, а отже, його можна дістати масовими арештами і допитами.

Як привид сина Гонти бродив волинськими стежками

Будь-яке навіть найменше висловлювання, яке могло бути потрактованим як погроза в бік шляхти чи євреїв, вживання слова «різати» ставали причиною для арештів. Спілкування з пилипонами, приймання їх на нічліг іноді ставали «беззаперечною ознакою» лояльності до бунту і призводили до страти. Повноваження для слідчих дій були передані порядковим комісіям, а ті не особливо вникаючи, перевищували свої повноваження і творили безчинства. Інколи їх намагався стримувати суд, який виносив альтернативне рішення.

Волинська комісія у складі 25 чоловік заборонила волинським євреям продавати свинець, порох і селітру, це все треба було звести на зберігання у Луцьк, Володимир і Кременець. Поміщики повинні були організувати поліцію і за найменшої підозри відправляти порушників до тюрем. Всіх пилипонів – на обов’язковий арешт. Попри уявні тисячі продавців краму, врешті-решт, у Луцькій тюрмі виявилося аж 12 чоловік. Допити ні до чого не призвели.

Однією з перших справ став конфлікт у селі Любче. Селяни там не були бідні і мали економічні протистояння з шляхтичем Вільчинським. Той доніс у Волинську порядкову комісію, що селяни причетні до бунту. Тоді комісія постановила, що за умови присяги Вільчинським його свідчення вважатимуться достатніми для винесення вироку. Абсолютно анархічна, але типова ситуація. Внаслідок цього одного з селян Любче повісили, інших покарали 100 ударами батогом у кожному з 11 сіл, які розташовувалися на шляху з Луцька в Любче.

Дяка Симеона Яроцького з села Жукова повісили тільки за те, що він сп’яна погрожував «ляхам і жидам». Подібне було нерідкістю.

В іншому випадку роль зіграв привид сина Гонти. На Різдво мешканці села Курилівки пішли до шляхтянки Прушинської колядувати. Проте на той момент родина вже збиралася спати. Слуги Прушинської прогнали колядників палицями. Образившись, хтось кинув услід Прушинській, що вона погано поводиться з людьми, а синові Гонти варто було б провчити її. Це стало неодмінним доказом причетності до уявного бунту. Комісія засудила трьох до четвертування, десятьох – до повішення, інших – до тілесного покарання. Син Гонти виринав доволі часто. Наприклад, двох мешканців Чорторийська покарали 50 ударами батогом серед луцького Ринку за те, що лякали одного єврея сином Гонти.

Арештувати могли навіть того, хто замовлив надто довгого ножа у коваля. Інколи за втручання і заступництва релігійних інституцій старту могли пом’якшити до відрубання руки. Взагалі певної системності не було. В кожному випадку була доля везіння. Нерідко людей відпускали через брак доказів. Кількість арештантів настільки зросла, що ніхто не міг сказати, за що вони туди потрапили. Луцький гродський суд у кількох справах писав про те, що арешт відбувся лише тому, що в “тривожний час треба проявляти високу пильність”. Попри наполягання комісії часто цей суд був тверезішим і відпускав арештантів. Хоча іноді «для профілактики» призначали покарання. Зазвичай 100 ударів батогом. Всі покарання відбувалися на Ринку біля ганебного стовпа, а виконував вироки кат, якого довколишнє суспільство зневажало.

Якось у комісію надійшло донесення на священика з села Суськ Лукаєвича. Один із членів комісії сам поїхав арештовувати священика. По дорозі до Луцька він зазначив, що є лише один шлях врятуватися – зізнатися у неправді. Священик погодився. Перед комісією він розповів, що у нього ночував маркітант Василько, який начебто вмовляв священика агітувати селян на повстання. Мандрівник ніби показав Лукаєвичу якийсь документ російською мовою і заявив, що це указ імператриці про повстання у східній Польщі. Василько нібито залишив 20 червонців священику на бунт. Лукаєвич підтвердив це присягою, що a priori вважалося, що він говорить правду. Комісія розцінила це як справжню ознаку бунту, якої вона раніше не могла знайти. Пішов поголос.

Лукаєвича доставили у Варшаву і нагородили за зізнання: дали золоту медаль, диплом про заслуги від сейму і 2000 злотих.

Стали шукати в Луцьку серед арештованих пилипона Василька і знайшли. Хоча він усе заперечував, йому не повірили і повісили. Сейм же виніс догану комісії, що та перебрала на себе судову роль. Натомість вона стала ще більш суворою й упередженою.

Цікавою була справа з намовою двох селян з Городища, коли їх уже збиралися вішати, на свого священика Олександра Бендеровського. Вони донесли, що за два тижні до Пасхи він розповів про заплановані напади на шляхту і євреїв і агітував взяти в цьому участь. Його негайно заарештували. Проте слідство нічого не виявило, крім того, що Бендеровський частенько напивався і розганяв паству. Його засудили до старти. Проте перш ніж це зробити, єпископ мав позбавити священика сану. Та він зволікав з цим. І тоді комісія вирішила прискорити справу. Щоб не допустити втручання столичної варшавської влади, комісія вирішила на добу ізолювати Луцьк і заборонила в’їзд та виїзд. Тоді змусила єпископський суд позбавити Бендеровського сану. Того ж дня на Ринку йому відрубали голову. Коли після страти сполучення з містом відновили, прийшла поштова звістка з Варшави утриматися від смертного покарання у цій справі.

За деякими свідченнями, через різні звинувачення у Луцьку стратили до 30 чоловік. Таким чином, Волинська порядкова комісія лютувала весь квітень і травень. Тільки ближче до літа ситуація стала стихати. Дуже цікавими є ставлення одного з членів Волинської порядкової комісії до подій. Ним був один з луцьких уніатських священиків Феодосій Бродович, який написав цілу книгу про перипетії 1789 року.

«…Цим все і завершилося, а краще би ніколи й не починалося… Кров невинна, не довго ж ти жадала помсти. Вся країна розібрана, немає імені, немає існування поляка!»

Пізніше події детально описав уже польський священик Валер’ян Калінка. А відтак аж у 1902 році український дослідник Володимир Антонович видав збірку документів про східнопольські події 1789 року. Це основні найстаріші джерела, які описують драматизм цієї сторінки історії.

Через 80 років один волинський священик, Аполоній Сендульський, припускав, що саме ці події змусили народ скласти примовку: «В тому Луцьку все не по-людську, кругом вода, посередині біда». Такі події як пожежі і епідемії були звичним явищем і навряд чи могли стати причиною такої приказки. А, от, неординарні тривоги 1789 року, які охопили кілька воєводств, не могил не відбитися на фольклорі.

ХХІ століття: проблема трактувань

Мабуть, найбільш невдячний період для вивчення української історії – це XVIII століття. Воно не настільки давнє, щоб можна було брехати і бути неточним, не оглядаючись. І не настільки недавнє, де «кожен розбирається в усьому». Це століття постачає хороший матеріал для (між)національної міфотворчості.

У погляді на події того часу дуже легко зійти на манівці і почати трактувати історію, замість вивчати її. Очевидно, свою підступну роль зіграли російські автори й історики ХІХ століття, які вплинули на українську історіографію. Звідси легко беруться твердження про ворогів в особі католиків, «жидів», ксьондзів, панів чи просто «польської шляхти». Локалізація абсолютного явища творить хиби сприйняття і породжує ідеологію. Тобто звуження явища соціального розшарування і навіть протистояння у Речі Посполитій, які були лише фрагментами схожих загальноєвропейських тенденцій, лише до проблем в українських воєводствах, неодмінно тягне за собою породження «дон кіхотівської» уяви про корінне протистояння між українцями і поляками, між католиками і православними, між українцями і євреями, між євреями і поляками. Це проблема закритості трактування і спроба мислити фрагментарно, без контексту широкого тла історії.

В цій ситуації на передній край виходить не тільки тотальне соціальне розшарування Речі Посполитої, а й відсутність політичних гуманістичних ідеалів, які щойно народжувалися на заході у Франції. В цю добу Жан-Жак Руссо якось зауважив, «людина народжена вільною і скрізь перебуває у кайданах». Попри те, що нам сьогодні ці всі події можуть здаватися дикими й абсолютно анархічними в поведінці будь-якої сторони, це все ж не стосується самих подій 1789 року, а є загальною характеристикою доби, в якій панувала сваволя і безправність. Десь це призвело до взяття Бастилії, а десь до Коліївщини.

Звісно, ніколи немає певності в тому, що джерела описують достовірні події, які хтось не підмалював ідеологічним забарвленням. Проте не слід забувати, що дехто може почати плекати протилежні міфи й тоді характери минулого будуть переноситися на сучасність, тільки вже без автентичного контексту. І це найгірше, бо таке перенесення творить неповноцінні, перекручені сучасні відносини. Лишімо історію в історії.

Наскільки це все можна використати для розуміння процесів і для врахування в поведінковій стратегії сьогодні? Чи потрібні такі важкі моменти історії для якогось розуміння і висновків? Відповіді немає, бо історія – це життя. Умберто Еко один зі своїх творів завершив латиномовною фразою «Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus» – «Колишня роза залишається в імені, голі маємо імена».

Описане – тонкі моменти. Тяглість історії їх не терпить. Вона перемелює пам’ять, мов кам’яні жорна, залишаючи лише найбільш стійкі, найбільш поширені і найемоційніші моменти, які сьогодні, через сотні років, перетворилися у «стереотипи протистоянь». Головне, щоб ці міфологеми сьогодні не формували однобокого тлумачення непростої історії завтра.

Краще не трактувати, а розуміти.

Олександр КОТИС

Джерело: http://www.hroniky.com/