Степан Попель не був небожем графа Іґнація Попеля й не позичав свого паспорта Степанові Бандері. Але він без тями любив палити файку та грати в «бліц-шахи» на гроші.

110 років тому, 15 серпня 1907 року в бойківському селі Комарники (нині Турківський район Львівщини) у родині священика Михайла Попеля народився первісток, якого назвали Степаном. Згодом у родині з’явилися на світ ще четверо дітей, але лише Степану судилося стати відомим у довоєнній Галичині та на еміграції шаховим гросмейстером.

Пристрасть до шахів у Степана проявилася ще з дитинства. Шляхетська громада вимагала від своїх священиків теж шляхетського диплому, тому Михайло Попель мав гарну освіту та вмів грати в шахи, які були тоді дуже популярними в Галичині і вважалися грою священиків та шляхти. Саме батько навчив маленького Степана захоплюючій грі, хоча хтось вигадав версію про те, що першим навчителем цього мистецтва для хлопця став граф Іґнаци Попєль, найвідоміший львівський шахіст тих часів, однофамілець, з якого людська фантазія зробила родича.

Коли Степану виповнилося 9 років, і він готувався до вступу до гімназії, важко захворів на рак батько та після довгого, але безрезультатного лікування помер зовсім молодим. Після смерті тата хлопця з багатодітної священичої родини скерували на навчання до єзуїтського коледжу у Бельгії, потім він трохи навчався в Парижі. Ймовірно саме там вдосконалив свою майстерність грати в шахи, бо коли повернувся до Львова та вступив до Львівського університету, 1924 року здобув звання чемпіона цієї вищої школи. Невдовзі став одним із провідних шахістів Львова, якого поважали навіть знані польські майстри.

1926 року Попель доклав руку до заснування у Львові офіційного Товариства українських шахістів (ТУШ) – втім, спочатку це був напівофіційний клуб «Шаховий коник». Степан Попель очолював команду ТУШ на різних регіональних змаганнях. Його запрошували до збірної Львова для участі в командних чемпіонатах Польщі, що було рідкісним винятком, бо поляки рідко запрошували українців у свої команди.

Коли «Шаховий коник» набрався сил, українці вирішили позмагатися з іншими шаховими товариствами Львова. «Врешті настала пора зміряти свої сили з чужими шахістами й то зразу з найсильнішим противником, а саме: з «Львовскім Клюбом Шахістуф», до якого належали переважно поляки й жиди, хоч не обійшлося без того, щоб там який небудь «радца» українець не замішався. Головою згаданого клюбу був поляк – нотар Попєль, довголітній шаховий майстер Львова», – згадував голова «Шаховий коник» Євген Чучман.

Так, так, той самий граф Попєль, з якого фантазія деяких авторів зліпила ледве не Степанового дядька. «Старушок уже – дуже хотів зміряти свої сили з нашим молодим Попелем, – продовжує Євген Чучман. – Очевидно – молодість перемогла, а тоді сміялися зі старого, що «трафіл Попєль на Попеля». Але старушок мимо цього був дуже задоволений, бо вірив, що раніше чи пізніше мистецький лавровий вінок дістанеться на голову його однойменника – хоч і «русіна»».

У міжвоєнний період змагання за першість ТУШ завжди вигравали або Степан Попель, або Лев Туркевич. Євген Чучман залишив нам спогади про цих двох провідних українських шахістів Львова:

«Льоньо і Степан – це два зовсім відмінні антропологічні типи: Льоньо круглолобий, Степан довголиций, Льоньо – лисий, як більярдова куля, у Степана – чорна грива наче в цигана. Попелеві завжди «грива» спадала на очі й він кивком голови відкидав її на бік, а Льоньові вражі мухи ніяк не давали спокою і він раз по раз пацав рукою по голові, щоб їх обігнати… А що оба мали почуття гумору й були гострі на язик, то допікали собі нераз взаємно на потіху всім кібіцам. Раз почали дискусію на дразливу тему поросту волосся. Льоньо обстоював тезу, що дурне волосся ніяк не вдержиться на мудрій голові – наводив приклади про єгипетських мудреців-жреців, вказував на Сократа, й прочая і прочая. Стефцьо – очевидно був цілком протилежної думки».

Напередодні вже згаданих змагань з поляками визначили, що на першій дошці гратиме не Попель, а Туркевич – і не тому, що той кращий, а тому, що мав своєрідний стиль гри, яким вводив в оману своїх суперників. Змагання закінчилися перемогою «Шахового коника» – 6:4. Туркевич і Попель свої партії виграли.

У 1931 році Степан Попель захистив диплом магістра франко-латинської філології Львівського університету (1938 року – ще й диплом магістра права) та працював до 1939 року вчителем французької та латини в одній із львівських гімназій. За «перших совєтів» займав посаду асистента професора Львівського педагогічного інституту, за німців працював на аналогічній посаді у Львівській політехніці.

Про авторитет Степана Попеля як шахіста у Львові свідчить гумористичний вірш Теодора Курпіти, надрукований у «Львівських вістях» у грудні 1943 р.:

Що аж з шахом Йосип Сталін розмовляв украдьком,
То виходить, що гри далі не потягне «батько»,
І признати це зо мною навіть Попель може,
Що як мат над головою, той шах не поможе!

Саме в цей період (1943) Степан Попель видав книжку «Початки шахіста», призначену для популяризації шахової гри.

Була ще одна цікава сторінка довоєнної біографії Степана Попеля. У 1929-1944 роках він виконував функції особистого секретаря митрополита Андрея Шептицького. І що цікаво – в одному з романів українського радянського письменника (а в юності – члена ОУН) Тараса Мигаля, присвячених часам німецької окупації Львова («Пробуджене місто») фігурує особистий секретар митрополита Степан Пупель. У прізвищі змінено лише одну літеру, у персональних даних збігається ще багато що: С.Пупель також закінчив філологічне відділення Львівського університету, був неабияким шахістом. Щоправда, як справжній радянський письменник Т.Мигаль приписав своєму персонажу багато зовсім йому непритаманного: С.Пупель – радянофіл, ледве не симпатик комуністів, через злидні він робить спробу накласти на себе руки тощо.

Наступ радянських військ на Львів (1944) застав С.Попеля за шахівницею у Сяноці, де проходили змагання, організовані місцевим клубом «Лемко». Під кінець турніру шахіст дізнався, що у Львові – вже Червона армія. Не маючи бажання повертатися під більшовицьку окупацію, Попель виїздить на Захід. Спочатку декілька місяців перебував у Кракові, потім переїхав до Парижа.

На еміграції львів’янин активно продовжував займатися шахами й досяг у цій царині значних успіхів. Граючи за один із найкращих шахових клубів Франції «Каїса», Попель тричі (1951, 1953, 1954) ставав чемпіоном Парижа. У 1947 році Лувр влаштував міжнародний шаховий турнір, в якому переможець трьох французьких відбіркових турнірів Попель виступав як «бездержавний» українець і здобув четверте місце. Згодом двічі виграв у Великобританії змагання «Брітіш Опен», після чого Британська шахова федерація визнала його 82-м шахістом Європи.

Завдяки своїм вдалим виступам він швидко здобуває собі визнання в Франції, проводить шахові рубрики в паризьких газетах. У Парижі Попель проявив себе як добрий тренер, до його послуг вдавалася найкраща шахістка тодішньої Франції Шанталь Шоде де Сілан. Завдяки цій співпраці їй вдалося вдало виступити у змаганнях на першість світу і потрапити до турніру претенденток. Заключний турнір відбувався 1955 року в Москві. Планувалося, що Попель також поїде до СРСР зі своєю підопічною, але він не мав французького громадянства і, ризикуючи стати об’єктом уваги КГБ, відмовився від поїздки. Проживаючи у Західній Європі, зумів виграти 12 міжнародних турнірів, але через небажання французької влади надати йому громадянство країни, 1956 року емігрував до США, де у 1957-1961 роках викладав у Вищій публічній школі Детройту, а з часом оселився в місті Фарго (Північна Дакота).

В 1957 році Попель влаштовується викладачем до Вищої публічної школи в Детройті, де працює до 1961 року, з цього року і до виходу на пенсію в званні професора французької літератури пропрацював в університеті Північної Дакоти в Фарго, де користувався великою повагою серед американських філологів, як філолог-поліглот.

За океаном здобуває перші місця у чемпіонатах кількох американських штатів: Мічіган, Міннесота, Іллінойс, Небраска. У своїй Північній Дакоті був чемпіоном штату багато років поспіль й очолював Федерацію шахів штату. Входив до п’ятдесятки найкращих шахістів США.

Неодноразово бере участь у турнірах, організованих українською громадою Північної Америки. В 1969 році перемагає в турнірі серед українців, організованому Українською спортовою централею Америки та Канади (УСЦАК) в Клівленді. Як переможець отримав перехідний кубок і грошову винагороду в 190 доларів.

В 1956 році брав участь у відкритому чемпіонаті США, що проходив в Оклагома-Сіті, де поділив місця з четвертого по восьме. У тому турнірі Попель зустрівся з тоді ще зовсім юним (а в майбутньому – чемпіоном світу) Робертом Фішером. Партія між ними завершилася внічию.

Канадська еміграційна газета «Вільний світ» у липні 1979 року писала про нього: «В Америці наш земляк теж уславив себе як шахіст, врешті дістав титул Досмертного Мисця Шахової Федерації США – за здобуття понад 2200 точок у 300 змаганнях».

А що ж Кремль? Як він реагував на успіхи українця Степана Попеля? Радянська влада діяла за давно виробленою схемою – намагалася ігнорувати його або жодним чином не згадувати, що він є вихідцем з України і втік від «комуністичного раю» на Захід.

Через ігнорування його успіхів в СРСР він навіть трохи ображався, бо там постійно (ймовірно навмисно) перекручували у різний спосіб його прізвище, називали французом, американцем, але ніколи – українцем. В одному з листів до Юрія Семенка він зауважив: «Про мене не було згадки в совєтських публікаціях, а вже як я колись вигравав якийсь турнір у Франції, Англії чи Америці, то там було перекручене моє прізвище на Пупіль, Пойпел або Попе. Одну партію, яку я виграв білими, там подано, що я грав чорними».

На підтвердження його слів наведемо кілька рядків із газети «Советский спорт» за 21 жовтня 1952 року. Газета вийшла в день міжнародного шахового турніру у Москві, куди мав приїхати разом із Ш. Шадо де Сілан Степан Попель, але, як уже зазначалося, не приїхав, як не приїхала і вся французька команда. «Представительница Франции Ш. Шоде де Силан хорошо зарекомендовала себя в чемпионате 1950 года мастером острого комбинационного стиля, последние годы успешно выступала в мужских соревнованиях. Она выиграла матч у одного из сильнейших шахматистов Парижа – Попиля… Она должна была выступать на четвертой доске французской команды в недавно закончившемся турнире партий. Но, как известно, у «облагодетельствованной» по плану Маршала Французской республики не оказалось средств, чтобы послать на соревнования свою шахматною команду».

Утім, будучи людиною аполітичною і безмежно відданою шахам, Попель десь у 1960–х роках (у розпалі «холодної війни») зумів організувати шахову партію за листуванням між студентами двох університетів – Північної Дакоти, де був дорадником студентського шахового клубу, та Московського. Але партія швидко припинилася, бо радянські студенти без пояснень перестали листуватися. Сам Степан Попель припускав, що, можливо, Москва припинила листування, дізнавшись, що «по тому боці океану за дошкою сидять не тільки якісь там американські студенти, але й «ізмєннік родіни»».

Цікаво, що його аполітичність і жагу до змагань інколи не розуміли й в українській еміграції. Так, після перемоги 1969 року на турнірі в Клівленді, де здобув звання чемпіона українців Америки та Канади, уже на фуршеті після кількох тостів Попель зауважив: «Ну, я тепер чемпіон українців на еміграції, то ж час, щоби  я зіграв матч за звання чемпіона українців усього світу! А хто там тепер кращий шахіст України? –  згадував спіч переможця Орест Попович. –  Здається, що гросмейстер Леонід Штейн. – Ну, то давайте викличемо Штейна на об’єднавчий матч українців цілого світу! – Попель не був політичною особою, але там такі були присутні. І при столі запанувало збентеження. Річ в тому, що в ті часи організації українців США і Канади виступали проти спілкування з представниками совєтського режиму. «Ні, ні, ми не можемо такого робити, – загалакали вони, – то ж – репрезентант комуністичного режиму».

Навколо відомих людей доволі швидко виникають різні легенди та чутки, які можуть сприйматися як достовірні факти. Не оминула така доля й нашого персонажа. Навколо Степана Попеля досі існують принаймні дві легенди, які показують його як сильного шахіста, та чуйну людину (що, власне, складно заперечити).

Скажімо, досить поширеною є оповідка проте, як Попель і Федір Богатирчук (колишній чемпіон УРСР і СРСР з шахів) проводили матч на найкращого шахіста України у Кракові 1944 року, а секундантом матчу був відомий класичний філолог зі Львова Йосип Кобів. Але це не більше, ніж вигадка, яку спростовує сам Кобів у листі від 27 березня 1992 року до львівського журналіста Івана Яремка: «Довелося мені під час німецької окупації організовувати деякі турніри і бути головним суддею, але секундантом «матчу» між Попелем і Богатирчуком я не був. Попеля я знав особисто, поважав його, а він мене, і з його розповіді чув, що гра Попеля і Богатирчука – це була товариська зустріч двох видатних шахістів без офіційних атрибутів».

Інша історія пов’язана з паспортом шахіста Степана Попеля, яким нібито користувався Степан Бандера, мешкаючи в Німеччині. Ця легенда є добре розтиражованою в популярній літературі (зізнатися, автор теж сприймав це твердження за автентичне). Але нещодавно легенду спростував завідувач Історико-меморіального музею С.Бандери Степан Лесів. Оригінал “аусвайсу” якогось Степана Попеля зі вклеєною фотографією Степана Бандери зберігається в цьому музеї. Проаналізувавши його дані, С.Лесів зауважив, що не збігаються дата та місце народження власника документу (там значиться 1 вересня 1909 року, місто Ярослав) з відповідними даними шахіста С.Попеля. Власник паспорта свого часу перебував у концтаборі Маутхаузен (шахіст Попель у німецьких концтаборах ніколи не був). Виходить, що то просто однофамілець шахіста Степана Попеля.

Досі йшлося переважно про Попеля-шахіста та різні легенди, створені навколо нього. А якою ж він був людиною поза спортивним життям? Всі. хто його знав, в один голос говорять про товариськість, веселу вдачу, доброту, чуйність. Утім, саме шахи на еміграції допомогли Попелеві пізнати багатьох відомих людей і покращити своє матеріальне становище. У Франції завдяки виступам на міжнародних комерційних турнірах зумів заробити на купівлю двоповерхового будинку (16 кімнат) та відкриття власної справи. У будинку, зі слів друзів, завжди було людно, бо господар мав схильність давати притулок українським емігрантам. Серед них було чимало політиків, і навіть «бойовиків», тож за оселею Попеля стежили французькі спецслужби. Ймовірно, це й було однією з причин того, що Степан Попель так і не отримав французького громадянства.

Попель був бібліофілом. Мав велику шахову бібліотеку (понад 500 книжок), колекціонував французьку літературу. Вів досить скромний стиль життя. Так і не навчився водити автомобіль, і не намагався отримати водійське посвідчення. Вирізнявся працьовитістю – практично завжди вставав о 6-й ранку та працював до 7-ї вечора. Не любив розкидатися грошима. Завжди споживав їжу у чітко визначений час і мав звичку поспати після обіду. Знав 8 мов.

У якійсь момент друзі Степана Попеля підмітили його схожість з Альбертом Айнштайном і любили пожартувати з цього приводу. Утім, Попель лише віджартовувався: «Не Айнштайн, а Цвайштайн».

Степан Попель мав свої пристрасті – люльку (файку) для паління, з якою він практично не розставався, та гру в бліц-шахи на гроші.

Через пристрасть до паління люльки Попель на одному з турнірів втратив 260 точок. У 1975 році він брав участь у «Ворлд Опен» («Світові відкриті змагання»), на яких не дозволяли палити, і раз у раз виходив із зали, щоби посмоктати свою козацьку носогрійку. Через втрачений час його покарали втратою очок. Молоді колеги вважали, що Попеля підвів його вік, а не пристрасть палити, але наступного року на «Загальних змаганнях Міннесоти» немолодий український шахіст просто змів зі стола всіх своїх конкурентів, зокрема, й набагато молодших за нього, та став справжньою сенсацією змагань.

«Професор не був шаховим аскетом, а товариським чоловіком з гумором: любив розказувати анекдоти, з’їсти-випити в товаристві, любив життя, – характеризує його відомий шахіст Орест Попович. – Але шахи любив з пристрастю, так якби не міг ними насититися. Йому замало було самих турнірових  партій, він грав і перед регулярними раундами, і після них, і вдень, і вночі. Любив викликати всіх і вся на швидкі партії «бліц». Шаховий стиль Попеля був не клясичного теоретика, а прагматичного боєвика; його підхід до партії нагадував не стратегію пруського генерала, а радше партизанську війну».

Той самий Орест Попович розповів цікаву історію, пов’язану з пристрастю Попеля до гри в «бліц-шахи» на гроші. Якось у 1970-х роках ветеран шахів приїхав із Фарго до Нью-Йорка провідати своїх рідних. У Нью-Йорку саме жив Попович, і Попель зателефонував йому з проханням завести до якогось клубу, де грають у «бліц-шахи» на гроші. Той завів його на 42. Вулицю, у «Нью-йоркську академію шахів і шашок». Спершу Попелеві підібрали партнера, якогось аматора, який почувши запитання, чого він немає годинника, злякався і запитав: «Ви майстер?». Дізнавшись, що має справу з майстром, «партнер» втік. Відтак менеджер клубу запропонував привести Попелеві справжнього майстра.

«Відкривши ще одні двері, менеджер закликав до третьої кімнати: «Ейса, Ейса, ходи сюди», – згадував Орест Попович. – Мені стало моторошно за мого гостя: ясно, що менеджер кликав не кого іншого, як Ейсу Гофмана, що в ті часи був одним з найкращих бліцистів Нью-Йорку. Остерігати Попеля, з ким має до діла, не було змислу, бо він був такий жадний ігри, що не завагався би піти на парі навіть із самим Робертом Фішером. А, втім, в кімнату вже увійшов Ейса Гофман, високий, худий, і кинувши мені привіт, почав ходити навколо сидячого Попеля, як той яструб, що кружляє навколо своєї наміченої жертви.

– Хто це такий? – питає мене.
– Степан Попель з Фарго, Норт Дакота, – відповідаю.
– Який в нього рейтинг?
– Десь біля 2350.
– Я з такими не граю, – і вийшов за двері.

Сидить Попель, похнюпившись, мало не плаче, приїхав з таких далеких сторін, аж до Нью-Йорку, і ніхто не хоче з ним заграти. Мені стало страшно прикро. Іду за Гофманом до сусідньої кімнати, прошу і молю передумати й таки заграти».

Поповичу таки вдалося вмовити Гофмана зіграти з Попелем. Щоправда, той попросив у Поповича 10 доларів, бо не мав грошей. Обидва шахісти залишилися задоволені й провели безліч партій.

У 1948 році Степан Попель одружився в Парижі з Валентиною Шаповал, колишньою киянкою, яка вже мало власного сина. Згодом у подружжя народилося двоє власних дітей – дівчинка Ольга та хлопчик Олекса. Степан був чудовим батьком і зумів створити дружню родину.

Помер Степан Попель 27 грудня 1987 року і похований у місті Фарго (США).

Володимир ГІНДА

Всі світлини – з книги: “Романтик шахів та його епоха. Степан Попель”. / Упорядник Іван Яремко. – Львів, 2009.

Джерело: https://zbruc.eu/