Музей етнографії і народного промислу Інституту народознавства НАН України (зі сайту http://wikimapia.org/5058576/prospekt-Svobody-15#/photo/3118024)
Вже сьогодні, 30 жовтня 2017 року, о 17.00. Музей етнографії та художнього промислу ( проспект Свободи,15, актова зала) в рамках “Музичних Салонів в музеї” концерт “Скрипкові шедеври” рятуватиме життя волонтеру.
Цього разу під час концерту буде організована збірка доброчинної грошової пожертви для лікування 24-річного благодійника,волонтера Андрія Бойка (діагноз: Неходжкінська лімфома) На лікування потрібно близько 1 млн грн. . Вже зібрано 610 000 грн . Залишилося 390 000грн!
Андрій Бойко
Віртуозні п’єси Генріха Венявського, Фріца Крейслєра, Йоганеса Брамса та Петра Чайковського прозвучать у виконанні Владислави Набутовської, талановитої молодої солістки, випускниці Львівської національної музичної академії імені.М.В.Лисенка. Зараз вона проходить асистентуру-стажування у проф.Володимира Івановича Заранського. Будемо до речі, мати змогу почути його вступне слово. Партію фортепіано виконає чудовий музикант, концертмейстер Юлія Маківничук.
Організатори концерту, автори проекту “Музичні Салони в музеї” Андрій Клімашевський та Михайло Крижанівський щиро сподіваються на небайдужість львів’ян та гостей нашого міста, адже, за доброю традицією, запропонована імпреза має теж важливу благодійну ідею, допомоги тих хто в потребі.
У вівторок, 24 жовтня 2017 року, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки (вул. Професорська, 1) відбулася презентація соціально-мистецького проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”.
Бруківка на вулиці Бандери незабаром може зникнути. Проектанти, які розробляють оновлення вулиці, пропонують заасфальтувати проїжджу частину. На громадських слуханнях та зустрічах мешканці часто висловлюються проти, наполягаючи, аби бруківка залишилась.
Заступниця директора науково-технічна бібліотеки Львівської політехніки Олена Харгелія. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
“До бруківки я ставлюсь по-різному, – зазначила заступниця директора бібліотеки Олена Харгелія. – Коли я у зручному взутті, я її люблю, коли на підборах, починаю ненавидіти. Коли їдемо з чоловіком по вулиці Бандери, він каже: я розіб’ю машину, заїжджаючи за тобою”.
Бруківка з львівських вулиць. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Постер-колаж, створений у бібліотеці, відобразив унікальний науковий доробок
учених Львівської політехніки і органічно доповнив фотоекспозицію. На заході
бібліотекар Надія Козел представила огляд книжкової виставки, яка складалася з колекції наукових праць кінця XIX – початку ХХ ст. з історії, технології та організації будівництва доріг.
Бібліотекар Надія Козел представляє огляд книжкової виставки. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
На книжковій виставці експонувалися підручники, літографовані конспекти лекцій
та дослідження, опубліковані у фахових періодичних виданнях. Авторами були учені і
водночас інженери-практики: професор кафедри наземних робіт, будови доріг і тунелів
Еміль Братро (Emil Bratro), який очолював відділ доріг Окружної дирекції публічних робіт
у Львові; професор кафедри будови доріг та залізниць Кароль Вонторек (Karol Wątorek); професор кафедри наземних робіт, будови доріг і тунелів Артур Кюнель (Artur Kühnel) – працював керівником Відділу будівництва доріг.
Книжкаова виставка в рамках проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
У наукових працях піднімаються питання історії розвитку будівництва та
експлуатації брукованих доріг, ґрунтовно представлено технологію і практичний досвід
будівництва доріг у Польщі та за її межами, наводяться розрахунки з метою економічного обґрунтування доцільності використання того чи іншого виду дорожнього покриття.
Книжкаова виставка в рамках проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Окреме місце посідає інавгураційна промова «Про розвиток доріг у Польщі», виголошена Емілем Братро в 1935 р. у стінах Львівської політехніки і надрукована у журналі «Czasopismo Techniczne».
Гості проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Виставку доповнили видання інших авторів та документи, дотичні до проблеми
дорожнього будівництва, зокрема «Технічна інструкція з експлуатації повітових та
муніципальних доріг у Галичині» та ін.
Бруківка з вулиці Городоцької. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
На додачу до книжок відвідувачами показали бруківку з вулиць Франка, Городоцької, Бандеру та проспекту Свободи.
Бруківка з вулиці Івана Франка. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Перша бруківка у Львові з’явилась 1452 року на площі Ринок і була дерев’яна. Зараз на вулицях міста можна побачити різні види мощення. За словами колекціонера цегли Олександра Волкова, львівську бруківку цінують закордоном.
«Одне польське містечко запропонувало викупити нашу бруківку, обов’язково природно відшліфовану, й пропонувало по вісімсот доларів за метр квадратний. На житомирських гранітних кар’єрах мені розповідали, що продають бруківку по 800 гривень за метр», – розповідає Волков.
Власник кав’ярні-галереї “Штука” Євген Булавін розповідає про фотовиставку “#Львів#Бруківка#Бандери”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
В рамках проекту відбулося відкриття фотовиставки “#Львів#Бруківка#Бандери”, до якої долучилися знакові фотомитці Львова – Ірина Бердаль-Шевчик, Тарас Бичко, Тетяна Буняк, Любомир Криса, Роман Метельський, Володимир Монець, Сергій Талочко, Ігор Філатов та Роман Шишак. У своїх роботах автори зосередилися на долі бруківки з вулиці Бандери.
Учасники проекту “Бруківка. Минуле. Сучасність”. Фото Ірина Бердаль-Шевчик
Офіційна частина відкриття проекту плавно перейшла у формат вільної розмови за філіжанкою кави в товаристві знаних львовзнавців та фотомитців, серед яких були Ігор Мельник, Серж Леонов, Олександр Волков, Казанцева Тетяна, Роксоляна Загайська, Сергій Талочко, Ірина Бердаль-Шевчик та інші.
Ратуша, цехи і урядники: коли Луцьк був маґдебурзьким
У Луцьку читали публічну лекцію про маґдебурзьку історію міста – час, коли воно користувалося правом самоврядування, але в той же час належало королю. Зустріч відбулася на майдані Ринок, політичному, адміністративному і економічному центрі міського населення часів Речі Посполитої.
Дослідниця давньої історії Луцька Оксана Штанько розповіла, що вперше Луцьк отримав маґдебурзьке право від короля Ягайла у 1432 році. Попри наукову дискусію з приводу її легітимності, все ж, привілей спричинився якщо не до остаточного впровадження, то, принаймні, до розуміння сутності німецького права. Водночас про початки європейської маґдебургії Луцька упевнено можна твердити від 1497 року – привілею, дарованого місту великим князем литовським Олександром Казимировичем з династії Яґеллонів.
Майдан Ринок у Луцьку. Тут відбувалися ярмарки і торги. Тут і далі фото Олександра Котиса, окрім проекту ратуші та документу з архіву
Означений документ чітко вказував на заміну звичаєвого права в Луцьку на німецьке, описував порядок обрання, призначення, сфери впливу, обов’язки й компетенцію війта, лави та ради – новоутвореного міського уряду (маґістрату), визначав війтівські прибутки, дозволяв спорудити ратушу та лазню, мати власну систему мір та ваг, три річні ярмарки, визначав особливості судочинства у Луцьку.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Луцький маґістрат складався із двох колегій – ради і лави. Щороку за участю всього маґістрату, очільників ремісничих корпорацій міста та поспільства обирався чинний міський уряд – рада, решта урядників набувала статусу «старих» райців. Каденція радників тривала один рік, лавники могли займати свій уряд упродовж тривалішого часу.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Самоврядна традиція Луцька ХVІ століття передбачала функціонування інституту служебників, зокрема, службу двох писарів – війтівського та міської ради. У штаті маґістрату служив один писар, який в міських актах фігурував одночасно як війтівський і міський. До основних функцій міських писарів належало: протоколювання засідань маґістрату, реєстрація міських жителів, яким надавалось міське право, майнових актів, тестаментів, ведення міських книг тощо. Разом з писарями місту служили шафарі, інстиґатор, міські слуги, кликун, містр-кат, денна та нічна сторожа.
Зразки культурного вандалізму ЦДІАК (Центральний державний історичний архів у Києві) України, ф. 25, оп. 1, спр. 301, арк. 639
«Хроніки Любарта» уже писали серію матеріалів про так званий «культурний вандалізм» – малюнки, які дозволяли собі робити писарі на офіційний документах. Зазвичай вони зображували міфічних богів, шляхтичів і міщан, робили непристойні малюнки чи навіть записували колоритну стару волинську лайку.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
За словами Оксани Штанько, діяльність Луцького маґістрату була спрямована на захист і відстоювання інтересів мешканців міського підпорядкування. Основною функцією самоврядного уряду було судочинство. Засідання маґістратського суду до середини ХVІ століття відбувалось у війтівському домі, або у домівках луцьких бурмистрів, оскільки ратуша посеред Ринкового майдану Луцька зведена була лише в другій половині 1560-х.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
У цій всій історії треба чітко розуміти розрізнення юридично-територіальних частин Луцька: міська територія, регульована маґдебурзьким правом, це одне, замки – Верхній та Окольний – це інше, а церковні і монастирські юридики – зовсім третє. Той, хто жив на цих ділянках, підпорядковувався і платив податки юридичним власникам цих ділянок. З іншого боку, усе місто Луцьк загалом як географічна одиниця було містом королівським. Цікаво, що єврейська громада жила осібно і ратушними законами не керувалася. Однак, з точки зору короля, вона все одно була луцькою.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Була ще одна категорія – шляхетські юридики. Що казати, кожен хотів заробити. Характерною рисою Луцька середини ХVІІ століття було зловживання урядниками владою й утворення не завжди легітимних, непідвладних жодному з урядів, власних юридик.
Довга кам’яниця XVIII століття на Ринку. Фото Олександра Котиса 2009 року
Діяльність маґістрату на маґдебурзькому праві сприяла розвитку ремесла й торгівлі в місті. Цехи у своїй організації й діяльності послуговувались нормами, прописаними у головних цехових документах – статутах. Основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність, яка добре прослідковується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, що стояв на обороні цехових потреб. У Луцьку працювали кушнірський, шевський, кравецький, ковальський, слюсарський, риболовецький, сокольницький, різницький, ткацький, скрипницький цехи. Крім того, працювали мулярі, пивовари, золотарі, шаповали, постригачі, полотнярі, кухарі, аптекарі тощо.
Луцька ратуша на праці Товариства технічних наук у Львові. Зображення з сайту луцької Галереї мистецтв
Який вигляд мала луцька ратуша, поки що невідомо. Цим «поки що» ми засвідчуємо сподівання не без деякої впевненості, що в майбутньому ці відомості віднайдуться. У XVIII столітті Луцьк дуже страждав від пожеж. Одна із них і поглинула ратушу. А оскільки, скоріше всього, це відбулося в другій половині XVIII століття, часові занепаду міського життя і всієї Речі Посполитої, то відновлювати ратушу не було ані бажання ані можливості. Тому сьогодні Луцьк без ратуші. Не можемо оминути увагою проект луцької ратуші від Товариства технічних наук у Львові. Правда, скоріше всього він належав до сфери «мрійливого захоплення минулим», аніж до реального наміру відновити ратушу, тобто скоріше був просто малюнком, аніж насправді проектом.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Ратуша стояла на майдані Ринок, який був центром міського життя. Сьогодні приблизно на тому місці стоїть будинок, проте підземелля ратушні збереглися. Автори цього тексту до них ще не потрапили, проте бачили на власні очі суміжні підземелля, із яких є хід до ратушних. Їх надійно оберігає сучасність, просто так «зайти» до них, як це є у замкових, єзуїтських чи домініканських підземеллях, неможливо.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Зачепили і тему нинішнього стану Ринку. Чи відбудеться колись в Луцьку регенерація майдану, який сьогодні є вкрай занедбаним і використовується як місце, де можна залишити авто і податися на базар? З розбитою тротуарною плиткою, обдертими фасадами і майже без будь-якої громадської та культурної активності – в такому вигляді зараз він перебуває. Пора місту задуматися над поверненням цієї забутої спадщини.
Публічна лекція про маґдебурзьку історію міста Луцька
Дослідниця «маґдебурзького» Луцька, менеджер з туризму Центру туристичної інформації PhD Оксана Штанько провела лекцію в рамках урбаністичного проекту COMUS.
В четвер, 26 жовтня 2017 року, у Львівському історичному музеї (пл. Ринок 6, третій поверх) відбулося відкриття виставки “Апостол душпастирства мігрантів”, присвяченої координатору для українців Італії, секретарю Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви — отцю Василю Поточняку (1973—2015 рр.).
Отець Василь Поточняк
На виставці представлено близько 300 пам’яток (документи, світлини, особисті речі, священичий одяг, ікони, міграційна періодика, релігійна література, предмети побуту, сувеніри з подорожей, подарунки та інші), які відображають дитинство, навчання і душпастирську працю о.Василя, опікунство над українськими громадами Італії, духовне служіння, його багатогранну діяльність як духовного наставника українців за кордоном, організатора паломницьких подорожей по святим місцям, релігійних і світських видань, культурно-громадських заходів, невтомного пропагандиста української культури, традицій, мови на чужині.
Отець Роман Ільницький
“Сьогоднішня подія показує багатогранність особи о.Василя Поточняка. В експозиції представлено дуже багато речей, які свідчать про різні ділянки життя о.Василя в кожній з яких він був успішним.І я б дуже хотів, щоб кожен з нас духовно скористав з цієї виставки”, – сказав референт Пасторально-еміграційного відділу УГКЦ о.Роман Ільницький на відкритті виставки.
Відкриття виставки “Апостол душпастирства мігрантів”, присвяченої координатору для українців Італії, секретарю Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви — отцю Василю Поточняку
Мета виставки — показати багатогранність пасторської праці духівника за кордоном: від створення церковних громад мігрантів до відстоювання їх трудових прав на чужині, підтримки рідної мови, традицій, пропагування української культури в світі.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Отець Поточняк був великим патріотом України і будителем національної свідомості, послідовником Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа.
Співзасновник спільноти “Пієта” Оксана Пронюк
“Ми опинилися за кордоном у важкі роки, у початки еміграції, коли не було нічого , ні скайпу, ні телефонів. о. Василь створив острів українства у кожному місті, лише за його пасторального координаторства створено понад 84 парохії в Італії. І ми мали в церкві Україну. Щонеділі у церкві був захід, ми ніколи не відпустили людей духовно голодними. о. Василь був простою людиною Великого Духу . Ще тоді він світився святістю, але того ми не розуміли, бо нам потрібна була допомога” , – розповіла співзасновник спільноти “Пієта” Оксана Пронюк.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Експонати виставки розподілено за трьома розділами:
дитинство, навчання і душпастирська праця у Дрогобицькій духовній семінарії;
координаторство українських громад Італії;
духовне служіння отця Василя на посаді секретаря Пасторально-міграційного відділу УГКЦ.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Перший комплекс пам’яток відображає дитячі роки отця Василя, формування національної та духовної свідомості, навчання у Люблінській духовній семінарії (участь у театральних виставах, у хорі „Мойсей”), перші кроки у душпастирському служінні (дияконські та ієрейські свячення у рідному селі Лімна Турківського району Львівської області), викладацька праця у Дрогобицькій духовній семінарії (проведення духовно-відпочинкових літніх таборів для молоді „Сарепта”, започаткувати та видання молодіжного християнського часопису, місячника „З любов’ю — у світ”, заснування молодіжного братства та молодіжного церковного хору „Відлуння”).
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Тема координаторства українських громад Італії висвітлює різнобічну діяльність отця Василя Поточняка, зокрема: створення понад 70 церковних громад у містах Італії, заснування християнського часопису „До Світла”, паломництво до святинь Італії та Європи з українськими громадами, заснування міжнародної пішої прощі мігрантів „Самбір-Зарваниця”, опіку культурним та громадським життям трудових мігрантів (проведення Форумів Українців Італії, заснування „Дня Матері”, участь у виборах 2004 та 2006 років, активна духовна і фінансова підтримка Помаранчевої революції в Україні, видання „трудової–” поезії (поезія, яка була написана самими мігрантами), відзначення усіх українських національних свят та збереження наших традицій за кордоном.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Третій комплекс матеріалів репрезентує роботу отця Василя на посаді секретаря Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, акцентує на основних заходах, які проводили душпастирі (конференції, місійні поїздки, видання релігійної літератури). Завершують виставку пам’ятки, які показують незламну силу духу отця у протидії тяжкій хворобі.
Журналіст Ігор Лазоришин
“о. Василь в Італії був засновником та редактором першого журналу “До Світла”. Цей журнал, коли його курував о. Василь, дуже відрізняється від тих журналів, що були потім під керівництвом інших головних редакторів. Там було все продумано, на кожній парафії були свої кореспонденти. Тобто це були живі сторінки, живі новини, живі події. Були і духовні науки, але не 90%, була мудра доцільність у розподілі. Окрім того, журнал вийшов на самоокупність. І це велике диво. Журнал існує і досі, на його базі з’явимлися сторінки поетичної творчості заробітчан, які переросли в антологію”, – зазначив журналіст Ігор Лазоришин.
Експозиція виставки “Апостол душпастирства мігрантів”
Окремим експозиційним комплексом представлено фрагменти пересувної виставки „Наші в Італії–“, яку відкрив отець Поточняк в Римі. Це перша і єдина виставка документів, світлин про життя, свята та будні українських трудових мігрантів в Італії, яку доповнювали взірці їх прикладної та поетичної творчості, пам’ятні речі.
Над експозицією виставки працювали Ольга Сторож, Світлана Олексенко, Сергій Следзь, Ольга Аржанова, Христина Маліновська та Ігор Мисяк.
Навчитися говорити „НІ!“ своїм страхам, невпевненості, підлаштовуванням під чиїсь потреби, зуміти знайти правильну формулу відмови, щоб не образити і водночас зберегти власну гідність — мали нагоду ті, хто прийшли на зустріч до бізнес-тренерки Людмили Калабухи. Зустріч відбулася у Львівській обласній бібліотеці юнацтва (пл. Ринок, 9).
Охочих дізнатися таємниці якісних перемін у житті прийшло так багато, що їх ледь вмістила величезна зала бібліотеки. Понад годину відбувалося спілкування пані Людмили з глядачами. Безліч життєвих історій, розповідь про власний шлях до успіху та як доводилося боротися за можливість його досягнути. І врешті, „золоті правила ні“ .
Людмила Калабуха – перший україномовний бізнес-консультант в інтернеті.
Як наголосила Людмила Калабуха, проблема нашого суспільства в тому, що змалку нас привчають бути ввічливим та культурним. Тож хто б що не попросив — треба допомагати, навіть нехтуючи власними потребами. А це врешті приводить до того, що нахаби користуються нашою безвідмовністю.
„Почніть говорити „НІ“. Як впевнено відмовляти та викликати повагу“ — це збірник, безцінних порад. Адже вся книга базована на реальних історіях, кожна порада випробувана на практиці. Це покрокова інструкція з ефективної комунікації, яка здатна врятувати у найскладніших життєвих ситуаціях і допомагає зберегти гідність — і в бізнесі, і в особистому житті.
Людмила Калабуха
„Почніть говорити „НІ“. Як впевнено відмовляти та викликати повагу“ — це 25 розділів, адресованих конкретним життєвим ситуаціям. Зокрема це: „Розділ для дівчат. Хлопцям не читати“, „Як сказати „НІ“, коли просять гроші“, „Як сказати „НІ“ лінощам“, „Як розпізнати, запобігти та припинити маніпуляції“, „12 типів людей, яким завжди скажуть „НІ“, „Нема сексу і хорошої роботи? Винен Instagram та Facebook“. А також — 200 практичних прикладів, серед яких десятки історій про вчасно сказане і не сказане „НІ“.
Людмила Калабуха
Як каже про свою книгу авторка: „це поради з переговорів, самопрезентації, нетворкінгу, присутності в соцмережах, спілкування на всіх рівнях“. Вона переконана, що правильна і вчасна відмова змінює життя на краще.
В неділю, 22 жовтня 2017 року, в приміщенні кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулася лекція-презентації Ірини Котлобулатової “Пасаж Міколяша – історія та перспективи”.
Знаний львовознавець Ірина Котлобулатова запропонувала присутнім огляд історії розвитку Пасажу Міколяша на основі історичних світлин та листівок, а також архівних креслень Івана Левинського та Альфреда Захарєвича.
Лекція-презентації Ірини Котлобулатової “Пасаж Міколяша – історія та перспективи”
Разом з нею про таємниці архітектурних особливостей Пасажу Міколяша розповідав професор Ігор Жук. А відбувалася ця чудова подія з ініціативи Музею Івана Левинького та Музею Сецесії .
Андрій Іонов
На зустріч прийшов також власник кондитерської-аптеки Міколяша “Під золотою зіркою”, громадський діяч Андрій Іонов, в найближчих планах якого відбудувати Пасаж Міколяша на його історичному місці. Щоправда в пана Андрія своє бачення на те як має виглядати відбудований пасаж.
Пасаж Міколяша, робота Генрика Міколяша, 1906 рік
Пасаж Міколяша – наскрізний прохід між вулицями Коперника та Крутою (тепер – М. Вороного) з торговою галереєю, накритою ажурною заскленою металевою конструкцією довжиною 120 метрів і шириною 18 метрів. Пасаж був одним з перших сецесійних об’єктів у Львові , споруджений у 1898-1900 роках.
Загальна площа пасажу становила 5750 квадратних метрів. У пасажі Міколяша були два кінотеатри, ресторан Орловського, кав’ярня Гугета, магазини порцеляни, солодощів, квітів, фотосалон. Ввечері пасаж сяяв ілюмінацією, взимку опалювався.
В неділю, 29 жовтня 2017 року, о 15.00 в Музичному салоні Дзеркальної зали відбудеться концерт “Композиції” української класики. В концерті прозвучать твори Максима Березовського, Валентина Сільвестрова, Василя Барвінського, Миколи Колесси та Анатолія Кос-Анатольського. Також вперше у Львові будуть виконані п’ять творів Степана Спєха в аранжуванні Богдани Фроляк. Куратор проекту Зоріана Мірус.
Богдана Фроляк
В концерті візьмуть участь знані в Україні та в цілому світі музиканти та вокалісти. На гостей з нетерпінням чекатимуть Олег Лихач – тенор, народний артист України, Ярослав Мигаль – віолончель, Зоряна Бабюк – арфа, Яромир Боженко – фортепіано, Богдана Фроляк – фортепіано, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.
Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Також в Дзеркальній залі в рамках Музичного салону відкриється художня виставка “Барви Опери”. На виставці представлені роботи художників України Віктора Жмака, Михайла Демцю та Петра Сипняка, художників Сергія Міхновського, Володимира Стецули та Дмитра Легерка.
Степан Спєх
Довідково: Степан Спєх народився в селі Глідно біля Перемишля. Під час війни був вивезений до Німеччини для робіт на господарстві. Але його душа належала музиці і тому після закінчення війни він почав вчився співу у відомих мистців – пані Клєре Фрюлінґ-Ґерлях i тенора Ореста Руснака. Пізніше продовжив навчання в Нью-Йорку, де в червні 1955 року закінчив Український Музичний Інститут. Американській публиці Степан Спех став відомим через трансляції Нью-Йоркського громадського радіо WNYC і записом платівки „Перли України“ з українськими народними піснями. В 1959 р. С.Спєх повернувся до Німеччини і окрім виконання пісень і оперних арій, перейшов до написання музики. Його композиції до слів Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, як і своїх власних віршів, були написані для виконання, як a capella, так і в супроводі фортепіано, флейти або скрипки і віолончелі. Також С.Спєх створює ряд релігійних музичних творів.
У 1979 р.була написана „Божественна Літургія Св. Йоана Золотоустого“ і виконана на 20-ліття заснування Апостольської Ексархії в Німеччині. Сам композитор диригував змішаним церковним хором. Степан Спєх помер 22 лютого 2009 р. у Мюнхені, де і похований.
Щоразу вітаючи її з новим приїздом до рідного міста я дивуюся, яким міцним має бути коріння людини, аби повертати її додому, клопотатися про культуру, музику, спадщину того краю, звідки родом.
Я справді радію, коли маю змогу зустрітися з нею та вкотре дізнатися, що приніс цей рік і чого нового вона досягла в своєму розвитку як особистість.
Знайомтеся – Олена Серпень – співачка та продюсер, дипломований журналіст (Донецький державний Університет) а також дипломований медичний працівник (Університет Манчестеру).
Олена Серпень
Олена – львів’янка, котра мешкала у Британії, а зараз, ось уже 13 років, живе в Німеччині. Якими були життєві перипетії цієї українки ми дізналися під час ексклюзивного інтерв’ю для порталу.
– Олено, для тих, хто знайомитиметься з вами вперше, коротко розкажіть, як трапилося так, що нині ви мешкаєте в Німеччині?
– Ніхто наперед не знає, як складеться його життя. Спочатку я переїхала зі Львова до Донецька. Там працювала редактором служби новин на ФМ радіо Європа плюс (Донбас). Мені на очі трапилася інформація, що ВВС запрошує журналістів по всій країні взяти участь в стажуванні. Мене це зацікавило. Я відгукнулася, пройшла в Києві співбесіду. Відтак 1998 року потрапила до Великої Британії. Кілька років мешкала там. Познайомилася зі своїм чоловіком і ми разом переїхали до Німеччини, де живе його родина.
– Знаю, що ваші пісні ще в 90-х роках записував сам Володимир Бебешко, тож вони успішно ротувалися на львівських радіостанціях. Як вирішили повернутися до музики в Німеччині?
– За кордоном не так легко здійснювати мрії. Адже вони потребують іншого підґрунтя. Вдома у тебе родина, друзі, колеги – всі щось порадять, підкажуть, виправлять. А тут – усе по-іншому. Впевненість у завтрашньому дні – перша умова, яку я переслідувала. Коли я вийшла заміж і переїхала до Німеччини, то врешті відчула, що в моєму житті з’явився омріяний спокій – у мене добра робота і мій чоловік завжди готовий підтримати мої творчі плани. Так і відбулося моє повернення до музики.
Олена Серпень
– В яких важливих пісенних проектах ви брали участь впродовж останнього року?
– Останнім часом я не тільки беру участь в музичних проектах, але й сама створюю їх, продюсую. У жовтні минулого року разом з рок-музикантами організувала та провела благодійний концерт у місті, де живу. Збирали кошти для дитячого та юнацького центру Червоного Хреста. Вдень після шкільних уроків центр відвідують діти, у яких існують сімейні та інші проблеми. В Німеччині так само, як всюди у світі, є сім’ї, де батьки п‘ють, не приділяють дітям достатньо уваги, і вони виростають в атмосфері нелюбові. Таким діткам та підліткам необхідна допомога та підтримка громади, і вона існує. Центр має дуже обмежене фінансування, завжди потребує грошей для забезпечення обідами, персоналом та на інші поточні витрати. Громада міста загальними зусиллями разом з Червоним Хрестом робить все можливе, щоб маленькі відвідувачі відчували себе щасливими, перебуваючи тут. Для проведення мого благодійного заходу, в місцевий музичний клуб я запросила досвідчених музикантів, своїх друзів, віртуозних виконавців, які розважали публіку відомими роковими композиціями. Ритмічні швидкі композиції змінювалися ліричними піснями у моєму виконанні. Ми отримували дуже позитивні відгуки на цей концерт в місцевій пресі та плануємо зараз, разом з керівництвом міста та громадою, ряд інших заходів за участю тих самих музикантів.
Інший концерт був передріздвяним і також благодійним. Місце проведення – старовинна церква Schönenbergkirche, відома пам‘ятка архітектури, побудована на горі, вражаюча своєю величчю. Колись це був один з важливих центрів католицтва в Європі, тут відправляли служби високі священики з Ватикану. Унікальна ця пам’ятка ще й тим, що в ній цілий рік можна побачити Вертеп. Церква є місцем паломництва католиків із цілого світу. В концерті прийняли участь місцеві хори, окремі митці, дитячі колективи. Разом з сопрано, під акомпанемент класичної гітари, я представила невелику програму з українських, німецьких та англійських різдвяних пісень.
Того дня особливо відчувалося, як слухачів зачаровують різдвяні мелодії, співані різними мовами. І хоча у храмі не заохочують до аплодисментів, в цей вечір люди із відвертим задоволенням плескали в долоні.
Олена Серпень
– Чи готуєте якусь нову програму, з чим виступаєте зараз?
– Цього року провела два сольних концерти. В травні співала на запрошення новоствореної української громади у місті Карлсруе. Там багато є моїх друзів українців, які раніше відвідували заходи та концерти громади у Штутгарті. Але у Карлсруе тепер є своя офіційно зареєстрована громада, і мене це дуже тішить. Кожна українська громада в Німеччині має свої, відмінні від решти, ознаки. Так в Штутгарті багато студентів та менеджерів з великих фірм, там є багато наших співвітчизників, які часто зустрічаються та проводять разом вільний час після роботи чи навчання. У Карлсруе є багато молодих мам та домогосподарок, а також чоловіків, які цікавляться українською культурою та є палкими патріотами України. Я зі всіма громадами, де в мене є друзі чи знайомі, намагаюся підтримувати дружні взаємини. І хоча немає можливості часто їздити до Штутгарту чи Карлсруе, щоб зустрітися після роботи чи на вихідні, ми підтримуємо стосунки завдяки Інтернету чи телефонним розмовам – зідзвонюємося, ділимося новинами.
В серпні на запрошення місцевого державного відділу культури, в рамках щорічного фестивалю «Літо в місті», організувала та провела свій сольний концерт, де представила програму з українських народних пісень. Державна політика в Німеччині скерована на захист та підтримку виконавців саме народної музики. Тож таку подію місцевий відділ культури підтримав із задоволенням, виділив найкраще приміщення в центрі міста, забезпечив рекламу в пресі.
На своєму концерті я не тільки співала, але також розповідала про Україну, Львів, Карпати, нашу історію та культуру, відповідала на запитання публіки.
– Чи мали якісь проекти пов’язані з Україною, українською піснею чи культурою?
– Останнім часом мені подобається займатися культурними просвітницькими проектами, які не пов‘язані безпосередньо з музикою і концертами. Концерти української пісні мають у німецькому суспільстві набагато менший резонанс, ніж просвітницькі проекти. Отож настає час для інших форматів в моїй діяльності і в мене є для того необхідний досвід та кваліфікація.
Раніше в Україні я отримала освіту журналіста, працювала редактором служби новин, створювала власні програми на радіо та як фрілансер робила репортажі для української служби Бі-Бі-Сі. В лютому маю запрошення та планую відвідати міжнародну конференцію у Берліні в Академії Культури та Дипломатії. Там зустрічаються митці, творчі працівники та журналісти зі всього світу. Гадаю, що для мене це буде цікава та корисна поїздка.
Олена Серпень
– Знаю, що ви проводили масштабні проекти, які підтримували консульства. Розкажіть детальніше.
– Так. Один з таких проектів вдалося втілити загальними зусиллями з українським консулом паном Вадимом Костюком. Ми ініціювали участь української делегації у щорічному святкуванні Днів святого Мефодія в місті Ельванген. Історики свідчать, що цей святий був полонений та ув’язнений саме в цьому місті. Католицька церква тоді реакційно ставилася до розповсюдження слов’янської писемності у своїх землях, і тому переслідувала цього релігійного діяча. Свято започатковано Болгарією і у ньому приймають участь представники влади міста, а також дипломатичні місії з різних слов’янських країн. Під мурами будівлі, де був ув’язнений святий Мефодій офіційні делегації вкладають вінки та роблять промови. В соборі поруч проходять екуменістична служба Божа, а на площі перед Базілікою виступають творчі колективи зі слов‘янських країн. Україна досі не була представлена на цьому святі, але ми це змінили.
– Не так давно ви були в Україні, де біля Львова шукали корені швабської культури. Що цікавого довідалися?
– На запрошення друзів прийняла участь у денному туристичному турі, де нам розповідали про поселення німців на Львівщині. Мене особливо зацікавила тема швабів, південних німців, які селилися в Галичині та на Закарпатті під час панування тут династії Габсбургів. В Німеччині я живу у самому серці Швабії, але ніколи не чула раніше про галицьких швабів. Ця тема не до кінця досліджена істориками, і є цікавою не тільки для українців, а й для німців. У 1938-39 роках відбувалися масові переселення німців з території Радянського Союзу та Галичини зокрема. Про це була домовленість між Сталіном та Гітлером – тодішніми союзниками та друзями. Про ці сторінки історії люди й досі знають дуже мало. Німецькі сім‘ї, які тоді примусово виїхали з рідних домівок, не дуже розповідають про це, інформація замовчується. Натомість я б хотіла дізнатися більше та докладніше дослідити цю історію. Разом з місцевим журналістом ми вже опублікували репортаж про мої пошуки швабських поселень на Львівщині з фотографіями цвинтаря, де зустрічаються прізвища швабського походження. На статтю відгукнулися читачі, які б хотіли поділитися сімейними історіями переселенців з української Галичини. Сподіваюся на цікаві розповіді та продовження досліджень. Звичайно хотілося б попрацювати в бібліотеках та історичних архівах у Львові та підготувати докладніший матеріал за цією темою. Планую зайнятися цим під час наступного поїздки до Львова.
Олена Серпень
– Щоразу в Україні чого прагнете найбільше (знайти когось із друзів, знайти цікаві майбутні проекти для себе)?
– Мені важливо приїжджати регулярно на батьківщину до Львова, тут народилися та поховані мої батьки, тут живуть мої найдорожчі друзі і цей зв’язок дозволяє мені відчувати себе людиною з корінням, а не безродним манкуртом. Завжди намагаюся бути в курсі політичних та культурних подій в Україні, а завдяки Інтернету це нескладно робити. Коли є нагода, беру участь в українських фестивалях. Так минулого року була учасницею фестивалю Миколайчука на Буковині та отримала спеціальний приз фестивалю «За вірність українській пісні». На Буковинській землі я познайомилася з багатьма колективами та митцями, які гідні того, щоб про них знімали фільми та робили програми на центральних каналах. Шкода, що автентична народна традиційна музика зникає з нашого життя. Адже такої музики особливо бракує середньому та старшому поколінню, ми виросли з народними піснями. Часто академічна та попсова манера втілення та виконання народної пісні, на мій особистий погляд, не йдуть їй на користь. Музика, яка створена самим народом, має залишатися з народом, а не перетворюватися на циркову виставу. Народна пісня в її оригінальному виконанні набагато правдивіша, інтимніша, та емоційніша за штучно придуманий шансон. Питання тільки – як так сталося, що ми розівчилися це цінувати!?
– Маєте нові творчі надбання?
– Цього року моя композиція «Ми поїхали в Карпати» стала фіналістом конкурсу «Наша пісня року» на хвилі радіо «Промінь». В жовтні, на жаль, не мала змоги приїхати до улюбленої Вижниці в Карпати, де мене вже чекали на фестиваль Назарія Яремчука. Проте я вже відчуваю себе частиною великої співочої родини та обов‘язково приїду туди ще.
Крім концертів я дуже люблю студійну роботу. За кілька днів заплановано запис моєї нової пісні з Володимиром Бебешко у Києві. Сподіваюся на новий вдалий проект, адже мої пісні в його аранжуванні десятками років залишалися у радійних ефірах.
Олена Серпень
– Чи ваша мрія відкрити власний ресторан уже кристалізувалася в якусь конкретну концепцію задуму?
– Задумка з власним рестораном поки відкладається у часі. Готую обіди регулярно для чоловіка, намагаюся втримати його від занадто великого стресу, адже він керує власною клінікою та кожен день приймає до сотні пацієнтів. Не кожна здорова людина може витримати таку напругу. Тож маю трохи піклуватися про його спокій та здоров‘я. Власний ресторан почекає до кращих часів. Зараз в Німеччині проходить медична реформа, фінансування скорочується, і треба пристосовуватися до нових умов, це не так просто, особливо для лікарів приватних клінік.
– Ви щороку відвідуєте Львів. Яким ваше місто є сьогодні? Це місто змінюється в кращу сторону чи в гіршу?
– Львів звичайно змінюється і кожен раз, коли відвідую батьківщину, це відчуваю. Центр міста та площа Ринок зокрема і особливо у вихідні дні, в теплу погоду, виглядають так само як і інші європейські великі міста – велика кількість вже нових та незнайомих мені кафе, ресторанів, барів та їх відвідувачів. Але є те одне, що залишається у Львові незмінним – це атмосфера радості, щастя, свободи та любові його мешканців до рідного міста.
Люблю Львів у ранішні години, особливо у вихідні дні, коли крамнички ще закриті, а на вулицях можна побачити тільки поодиноких перехожих. Адже мені тут знайомий кожен камінчик, кожна бруківка, і я знову і знову із великим задоволенням блукаю містом мого дитинства та юності.
Олена Серпень і Софія Федина
– Чи й надалі вільний час проводите у своєму садку?
– Більшість вікон у нашому помешканні в Німеччині виходять у сад. Отож чим би я не займалася, коли вдома, я поглядом завжди в саду. Сад заспокоює, відновлює сили. Цікаво спостерігати за сезонними змінами: весна, осінь, літо, зима. Цілий рік сад змінює свої фарби – від ніжно-рожевого цвіту яблунь навесні до темно-багряного листя дерев та кущів восени. Взимку сад вкривається кришталево-чистим білим снігом і це для мене немов диво, яке треба вміти бачити і розуміти. В сад прилітає багато птахів: лісові голуби, яструби, сороки, ворони, шпаки, дятли. Вони тут в‘ють гнізда, виводять пташенят, співають пісень. У юному віці такі речі не займають увагу, але коли стаєш старшим – пріоритети змінюються, починаєш цінувати життя зовсім по-іншому. Це велике щастя – кожен день бачити красу природи.
– Як і всі німці ймовірно ретельно дбаєте про своє здоров’я?
– Щоб витримувати робочу напругу та справлятися з життєвими викликами для нас з чоловіком завжди важливо перебувати у доброму фізичному стані. Чоловік займається різноманітними видами спорту: теніс, плавання, біг, гірські лижи, велосипед, також він очолює місцевий клуб шахів та регулярно приймає участь в шахових турнірах.
Я також стежу за своєю формою, щодня півтори-дві години гуляю зі своєю улюбленицею, собакою породи Ердель-тер’єр. Не так давно зайнялася кінним спортом, взимку катаюся на лижах, бігаю. Щоразу свої відпустки ми з чоловіком плануємо так, щоб не просто пасивно відпочити біля лісу, річки чи моря, а цікаво провести час, побувати у нових, не відвіданих місцях та країнах.
Зізнаюся, мій чоловік часто робить для мене різні несподівані сюрпризи, запрошує в цікаві подорожі, маршрути до яких сам розробляє. Минулого літа абсолютно несподівано для мене він завернув до місця Рокамадур, дорогою до Атлантичного океану, хотів показати мені святиню католицьких монахів – Чорну Мадонну. Наступного року плануємо поїхати до Південної Тиролії з заїздом у Словакію. Маршрут ще розробляємо. Впевнена, що знову буде цікаво та пізнавально, адже у відпустці є досить багато часу для відвідування виставок, музеїв та інших культурних заходів, яких по всій Європі проходить неймовірно багато.
Сьогодні пропонуємо Вашій увазі останню – четверту частину історії галицького летунства у викладі Івана Лемківського (1938 р.), що була опублікована у часописі “Літопис Червоної Калини” (число 12, грудень 1938 р.).
Титул часопису “Літопис Червоної Калини” (число 12, грудень 1938 р.).
Большевики мали ряд літаків на своїм протигалицькім фронті. Приходило до сутичок з ними. Один большевицький літак був збитий піхотою УГА коло Винниці – був мало ушкоджений і незабаром появився вже з емблємою УГА на фронті. З цим літаком, званим в УГА “червоним”, трапилася сумна пригода, – а саме летун, москаль-сотник Алєлюхін втік на нім до Добровольчої Армії ґен. Денікіна. Згодом опісля, після договору УГА з Добровольчою Армією, повернув сотник Алєлюхін разом з тим літаком до летунства УГА.
Фронт просувався дальше вперед в сторону Києва. Обі летунські сотні переходять до Винниці, а відтак до Козятина. Зменшене число літаків приневолило всі боєздатні літаки звести до одної сотні, яка одержала назву “Перша Летунська Сотня УГА” і вже ширше поза ці рямки одної сотні галицьке летунство не розрослося.
Ф. В. Алєлюхін, фото 1914 р. (З книги: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. Москва, 2006)
Зближався великий час входу УГА до Києва. На один день перед заняттям Києва, дістає команда Летунської Сотні такий, історичний приказ ґен. Тарнавського:“Під час наступу власних військ на Київ, має щонайменше один літак безпереривно кружляти над Києвом і голосити, як заховуються червоні війська, та як наступають Денікінці”.
У випадку заняття Києва і маршу бриґад УГА дальше вперед мала Летунська Сотня заняти летовище в Києві.
УГА Київ залишила. Летунська Сотня переходить з Козятина назад до Винниці, де був постій Начальної Команди.
Нове положення УГА на Наддніпрянщині, новий протиденікінський фронт, ставлять перед Летунською Сотнею такі тяжкі і неімовірні до виконання завдання, що галицьке летунство обезсилене до краю, не може їм подолати. Наш б. сотник-летун інж. Р.Земик подає на своїм спомині таку оцінку праці Летунської Сотні з боку чужинця, німецького летуна, котрий в дорозі до Києва, де мав скинути велику скількість аґітаційних летючок, перервав свій лет в місці постою галицької летунської сотні. Оглянувши літаки УГА, цей німецький летун сказав дослівно: “На таких ушкоджених літаках може літати лише правдивий патріот, якому в обороні Вітчини нема нічого неможливого і страшного. Я ніколи, за жадну ціну, не сівби на такий літак, якими ви вилітаєте на фронт. У нас далеко ліпші апарати викидується як зужиті і зовсім непотрібні”.
Сумерк і кінець летунства УГА.
Галицьку армію навістив тиф. Хто не бачив тоді УГА, хто не був в її рядах, той ніколи не збагне, в які положенні найшлася УГА. Без ліків, на тріскучих морозах – вмирали в гарячці тисячі. Тиф одолів і Летунську Сотню! Ще вересень і жовтень 1919 року працювала вона, обслугуючи два фронти: Протибольшевицький і протиденікінський – оба проти-московські. Тиф клав на долівку по одному летунові – але сотня не здавалася, працювала дальше.
В дощах і осінніх, морозних вітрах, коли на овиді не показувався ні один ворожий літак, ні денікінський, все наймодернішого зразку, технічно чудово вивінований і приспосіблений для летів в найгірших обставинах, ні большевицький літак носа не вихилив з безпечного ганґару, то галицький літак находив все ще можливість заглянути в большевицьке чи денікінське запілля, придивитися ворожому фронтові і всі свої цінні спостереження довести до відома Начальної Команди. Не одно стрілецьке життя було збережене наслідком цих летунських звітів, дуже часто длятого, щоби згинути від тифу.
В перших днях листопада 1919 р. Летунська Сотня, знесилена і знищена, мусіла припини зовсім свою діяльність і перейшла в “стан починку”.
Старшини Летунського відділу з дружинами. Зліва направо: сотник Петро Франко, поручик Василь Костів, четарь Микола Сєріков, хорунжий Михайло Іванов, дружина сотника І. Шостакова, дружина сотника Н. Залозного, сотник Никандр Залозний, сотник Джамбулат Кануков, сотник Іван Шестаков. (Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»)
Які жахливі були обставини, свідчить дуже добре факт, що пять летунських придніпрянських сотень, з них три в Камянці Под., а одна в Христинівці, не піднялися ні разу в повітря для боєвого лету – від часу переходу УГА за Збруч. Сповняли лише службу воздушного звязку зі заграницею. Такі жахливі були обставини для летунства і в таких обставинах працювало і боролося галицьке летунство – дійсно до останнього. Тепер і воно було примушене залишити свою діяльність.
Траґедія УГА довершалася.
Зачалися переговори УГА з Добровольчою Армією. Летунська Сотня виїхала до Могилева над Дністром – однакож незабаром вернулася до Винниці і тут залишилася нечинною до підписання договору з Добровольчою Армією, силою котрого мала “Галицька Летунська Сотня” одержати літаки і весь потрібний летунський технічний матеріал найновіщих зразків та знову переорґанізуватися.
В тій ціли відїзджає вона поїздом дня 14. ХІІ. 1919 року з ВИнниці до Одеси, де займає будинки аероплянної фабрики “Анотра”, віддалені 5 км. від міста. З місця сотня приступила до відремонтовання своїх старих літаків, маючи під рукою потрібні машини і урядження. Тут сотня очікувала на договором приречений технічний матеріял і нові літаки. Однакож москалі не додержали договору – навпаки ще забрали найліпший літак сотні.
На приказ Командування Добровольчої Армії мала “Галицька Летунська Сотня” відїхати пароплавом до Севастополя, разом з добровольчим 3-тім летунским дивізіоном.
Однакож українські робітники перестерегли сотню, щоби до Севастополя не їхала – пароплав з 3-їм дивізіоном був затоплений на морі, сотня вирятувалася, залишившися в Одесі.
Льотчик Іван Жарський в уніформі Летунського відділу Галицької армії, фото 1919 р. З колекції Юлії Олійник (фото https://coollib.com/)
В половині лютого 1920 року Одесу заняли большевицькі війська, з котрими УГА заключила раніше договір, силою котрого УГА перемінилася в ЧУГА – “Червону Українську Галицьку Армію”.
Большевицьке командування мало намір зовсім розформувати “Галицьку Летунську Сотню” – однакож рішуча постава і голос стрільців сотні спасли її – не на довго.
З кінцем березня 1920 року сотню перевезено під Київ на стацію Пост Волинський, де сотня одержала 5 боєздатних літаків. 21 квітня 1920 року відїхала сотня до Бердичева, тут поставила полеві ганґари і розпочала полеву працю. Була вона того часу тактично підчинена команді 1-ої бриґади УСС. Одакож наслідком подій на фронті – дуже швидкого наступу польської армії, сотня відїхала до Козятина – останнього свого місця постою.
Польська армія вдруге проломила большевицький фронт і окружила Козятин. Тут вивязався бій польських частин з большевицькими. Одночасно з польською армією , разом з нею, наступали придніпрянські повстанці , котрі завважали поїзд з літакамиЮ готовий, під парою, до утечі з Козятина; вони зірвали рейки, унеможливлюючи виїзд поїзду та кинулися приступом на поїзд.
Ветерани Летунського відділу Галицької армії у таборі Німецьке Яблонне у Чехословаччині, 1921 р. Фото з фондів ЦДАКФДУ їм. Г. С. Пшеничного
Вивязався короткий бій повстанців з частиною стрілецтва Летунської Сотні – а це тими стрільцями, котрі симпатизували з большевиками. Решта, велика більшість стрільців, небажала боротися з повстанцями і кинула зброю.
В часі боєвої суматохи ранено команданта Галицької Летунської Сотні поручника Хруща. Однакож він вспів ще приспособити три літаки до відлету; на однім сам сів і всі відлетіли до Києва. Решта літаків – два і решта майна летунської сотні та все стрілецтво, яке після бою залишилося живим, дісталося до польського полону.
“Галицька Летунська Сотня”, а з нею і галицьке летунство перестали існувати.
З метою визнання вагомого внеску протестантських церков і релігійних організацій у розвиток релігійної, культурної і соціальної сфери України, вияву поваги до їхньої ролі в українській історії та становленні незалежної держави, Президент України Петро Порошенко підтримав ініціативу Всеукраїнської Ради церков і підписав Указ «Про відзначення в Україні 2017 року 500-річчя Реформації».
Собор у Триденті
Колектив Львівського музею історії релігії (ЛМІР) долучився до низки заходів, спрямованих на підвищення рівня духовності й освіченості громадян. Так, у травні, у рамках XXVII Міжнародної наукової конференції «Історія релігій в Україні», учасники форуму обговорювали питання «Реформація та її вплив на соціальні й культурні процеси в Україні».
Еразм Роттердамський
Спільно із Львівським історичним музеєм, Львівською національною галереєю мистецтв імені Б. Г. Возницького, Науковою бібліотекою Львівського національного університету імені І. Франка (відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Ф. П. Максименка), Львівською національною науковою бібліотекою України імені В. Стефаника ЛМІР презентує виставку «500 років Реформації». Присвячена вона історії Реформації, яка стала початком масштабного духовного відродження, «сенсом історії нового часу». Виставка дає можливість ознайомити з тими ідеологами, хто своїми мріями та діями назавжди змінив не тільки середньовічну Європу, а й увесь світ: Мартіном Лютером, Яном Гусом, Жаном Кальвіном, Ульріхом Цвінглі, Філіпом Меленхтоном, Томасом Мюнцером, іншими.
Мартін Лютер
Біблія у перекладі Мартіна Лютера
В матеріалах виставки йдеться про виникнення Реформації й на українських землях XVI–XVII століть. Для висвітлення цієї теми використано речі восьми фондових груп ЛМІР. Серед них – офорт «Мартін Лютер» (ініціатор Реформації). Привертають увагу горельєфи «Ульріх Цвінглі», «Еразм Роттердамський», «Ульріх фон Гуттен»; літографії «Меланхтон, Лютер, Бухангаген (Померан), Круцігер», «Криштоф Арцишевський», «Януш Радзивілл»; графічні твори «Станіслав Любенецький», «Генріх Булінгер», «Микола Радзивілл Рудий», «Ян Саіруш Замойський», «Ян Гус», «Філіпп Меланхтон», інші.
Томас Мюнцер
До уваги відвідувачів стародруки: «Рукописний список з Євангелія та інших духовних книг» кінця XVI – початку XVII століть, «Індекс заборонених Контрреформацією книг» 1841 року, Біблії в перекладі Мартіна Лютера. Експонуватимуться «Берестейська Біблія» 1563 року, «Братерська декларація на небратерське нагадування автора під іменем польського шляхтича від релігійного дисидента вчинене» 1646 року, факсимільне видання «Біблія руска Франциска Скорини» 1517 року. Збірку «Метал» ЛМІР представлять нагрудний хрест єпископа Німецької євангелічно-лютеранської церкви Латвії, а також речі, які використовувались при здійсненні таїнства святої Євхаристії. Цікавими є облачення архієпископа і пастора.
Ян Гус розриває папську буллу
В експозиції будуть живописні полотна «Собор у Триденті» 1603 року, «Ян Гус розриває папську буллу», сатирична алегорія «Католицизм і протестантизм», «Станіслав Оріховський», «Самійло Зборовський», «Іван Томаш Дрогойовський».
Урочистевідкриття виставки «500 років Реформації» відбудеться 27 жовтня, у п’ятницю, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії, що на площі Музейній, 1.
Галина КИРИЛІВ та Олена МАЛЮГА
наукові співробітники ЛМІР
Дорогою болю і страждань, невідомості й розпачу — таким був шлях українців 70 років тому, яких силоміць вивозили з рідного домув казахські степи. Тепер, 13–14 жовтня, українці знову їхали на ту чужину, що для сотень тисяч наших земляків примусово стала домом, щоб ушанувати пам’ять про їхню жертву, помолитися на місцях масових поховань замордованих.
Поїздка до Казахстану делегації з України, до складу якої увійшли представники духовенства УГКЦ, провідні науковці з Інституту Історії НАН України та МІОКу, відбулася з нагоди відзначення 70-ліття депортації українців. Операція під назвою „Захід“ для населення Західної України це була справжньою етнодемографічною катастрофою. Загалом із західних областей України (за винятком Закарпатської) було виселено 26 тис. 332 сімей (77 тис. 291 осіб, з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінок і 22 тис. 279 дітей).
У рамках відзначень відбувся Форум українців „Духовна та культурна ідентичність українців східної Європи, Близького Сходу та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра“, метою якого — консолідація громадського життя українців у країнах Східної Європи, Близького Сходу та Азії та сприяти оживленню життя Церкви та громадських організацій, зібрав єпископів і священиків УГКЦ та представників українських громад із України, Казахстану, Росії, Киргизької Республіки. Зорганізував його Пасторально-міграційний відділ УГКЦ, за підтримки Посольства України в Республіці Казахстан.
Також цими днями проходила міжнародна науково-практична конференція „Депортація народів в епоху тоталітаризму: історичні уроки“. Крім цього, презентували книги, документи та спогади про депортацію українців до Казахстану, представили присвячену цій сумній даті виставку.
Очільник УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) звернувся листом до українців Казахстану, закликавши їх пам’ятати про землю своїх предків, зберігати традиції, мову та культуру. „Є три речі, які допомагають зберегти на чужині власну національну ідентичність: українська родина, школа й церква. Завдяки їм наш народ пережив важкі випробовування, яких зазнали наші батьки у ХХ столітті, і зберігаємо пам’ять про нашу історію там, де ми живемо, навіть так далеко від історичної Батьківщини. Особливо хочу, щоб відчули, що вся Україна з вами. Хоча ми розкидані по світі та є однією великою українською родиною“.
— Ця поїздка для мене знакова. Вона мала декілька вимірів. Найперше — професійний, бо українці східної діаспори завжди були нашим пріоритетом. Ми провели спільні літні школи в Казахстані, на запрошення апостольського посланця для українців отця греко-католицької церкви Василя Говери. Було зацікавлення й громадянське, бо я переконана, що ми повинні вшановувати цю дату й в Україні на різних рівнях. Третій вимір — дуже особистий. Від дитинства в нашій родині були мама й тато, ми малі й був — Казахстан. Мою родину депортовано, винищено. Мого діда 1939 року, як члена ОУН вивезли в Карлаг. А мою бабцю з двома дітьми в березні 1940 року вислали до Павлодарської області Баянаульського району в поселення Майкаїн Жовтий, де заарештували маминого брата Ігоря Кузика. Досі ми не маємо про нього жодної інформації. Тож те, що я там пережила в емоційному рівні — неможливо описати, — наголосила директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська.
На цій конференції Ірина Михайлівна виступала з доповіддю „Як залишатися українцем поза межами України“. Каже, що обрала цю тему, добре знаючи про стрімкі асиміляційні процеси в цій країні. На сьогодні в Казахстані мешкає понад 300 тис. українців. Та ще на початку незалежності їх було майже 900 тис. Зменшення чисельності української громади відбувається передовсім через асиміляційні процеси, а ще через великий відтік українців до Росії. Головна причина, на її думку, в тому, що, на відміну від країн Європи, Америки чи Канади, там українська діаспора не отримує поповнення новими мігрантами. Основа української громади в Казахстані — це депортовані та їхні нащадки, а також ті, хто в радянські часи їхав туди за скеруваннями на роботу. Тому, щоб зберегти зв’язок із Україною, потрібні різні спільні проекти, тісна співпраця.
— За МІОКом роки дієвої співпраці. Зокрема організування літніх шкіл у різних містах Казахстану, забезпечення їх нашими підручниками „Крок“ для вивчення української мови як іноземної, залучення до нашого проекту „Крок до України“. Зараз розробляємо освітній туристичний маршрут Україною, яким уже зацікавилися в Казахстані. Переконана, що такі проекти мали б стати частиною державної програми, як це є в Ізраїлі, Греції та інших країнах, які дбають про підтримку своїх громадян за кордоном, — наголосила Ірина Михайлівна.
Окрім наукових заходів у Казахстані відбулися виїзди до місць колишніх таборів. Зокрема українська делегація побувала в музеї села Долинька, де був величезний концентраційний табір.
— Передати враження від побаченого — неможливо. У цьому концтаборі каралися представники різних національностей та левова частка були українці. Досі збережені деякі речі наших земляків: вишивані рушники, вишиванки, які люди брали зі собою на заслання, художні роботи. Кажуть, що в таких умовах неможливо малювати, хоча я стверджую, що можливо. Бо досі зберігаю сорочку свого дядька, на якій художник, з яким від сидів в одній камері під час першого арешту в Павлодарі, намалював вугіллям його портрет, — наголосила моя співрозмовниця. — Показували нам знаряддя тортур, документи, зокрема страшну статистику. Якщо задуматися, що за кожною цифрою — людське життя, то жахаєшся від цього. Також ми були на „Маминому кладовищі“, де захоронено немовлят й вагітних, породіль. А останнього дня ми були в Спаську, це частина Карлагу, де земля просто всіяна кістками людей, які там помирали від виснаження. На особливу увагу заслуговує відкриття та освячення пам’ятника депортованим українцям — хрест із чорним рушником, який встановили на території української церкви в Караганді. Ідея належить Пасторально-міграційному відділу УГКЦ, зокрема єпископу владиці Йосифу Міляну. Одну частину цього пам’ятника робили в Казахстані — великий кам’яний хрест, а другу — чорний вишиваний рушник — в Україні. Це ще один знак присутності українства на казахській землі.
Головні висновки, яких дійшли учасники цих заходів — це потреба фахового вивчення цієї частини історії нашого народу. Бо, як стверджують науковці Казахстану, в Україні дуже мало досліджено тему цієї депортації. Особливо це важливо, зважаючи на те, що архіви в цій країні дозволено відкривати лише через 75 років після смерті. Карлаг ще діяв до 1959 року, тож потрібно ще сімнадцять років, щоб отримати до них доступ.
Та, як наголосила Ірина Ключковська, робота триватиме. Важливо, що в роковини цієї трагедії за українців молилися, що відбулися поминальні літургії за тих, хто загинув у безкраїх степах.
3 листопада 1973 р. Станіслав Людкевич одружився із Зеновією Штундер. Свідками при розписці в бюро загсу тодішнього Ленінського району м. Львова були Марія Білинська та Орест Березовський. Після офіційної церемонії поїхали до ресторану “Інтурист”, де в тісному колі відзначили цю подію.
Свідоцтво про одруження Станіслава Людкевича і Зеновії Штундер. Львів, 3 листопада 1973 р.
Її початок лежить 25 роками раніше… Зеновія Штундер після закінчення Станіславського музичного училища продовжила навчання на історико-теоретичному факультеті Львівської консерваторії. Керівником її дипломної роботи був Станіслав Пилипович. Закінчивши аспірантуру у Києві і захистивши кандидатську дисертацію, Зеновія розпочала викладацьку роботу у Львівській консерваторії. Тоді ж стала асистенткою професора Людкевича. Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми, ходили на концерти і навіть обідати в ресторан Інстурист”, де Станіслав Людкевич мав зарезервований свій столик. У 50-х роках професор не раз влітку приїздив до Івано-Франківська, де жили батьки Зеновії.
Станіслав Людкевич в Івано-Франківську, 1958 р.
У тому часі не раз велися розмови про музикознавчий доробок Станіслава Пилиповича. Отож, Зеновія Штундер звернулась до віденських колег і отримала з архіву копію дисертації Людкевича “Два причинки до питання розвитку звукозображальності” та переклала її українською мовою. Зеновія Костянтинівна почала упорядковувати збірник музикознавчих праць, який мав вийти до 90-річчя професора. Проте через величезний обсяг праці – адже треба було переглянути західноукраїнські часописи майже за 40 років! – упорядник не змогла вкластися в термін і матеріал потрапив у видавництво «Музична Україна» в лютому 1970 р.
Зеновія Штундер і Станіслав Людкевич біля будинку по вулиці Військовій, 7 (тепер – Людкевича, 7)
Тим часом з видавництва почали надходити листи з вимогами вилучити зі збірника всі рецензії Станіслава Людкевича. Вносяться скорочення у такі статті як “Наші співаки і народна справа” (надрукована 1900 р.), “Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові” (надрукована 1902 р.), вилучається статті “Справа нашого церковного співу” (надрукована 1921 р.) і “Про красу української народної пісні” (написана 1969 р.), а в назві статті “Про націоналізм у музиці” “загрозливе” слово замінили на – “національне”.
Наречені та свідки: Марія Білинська, Станіслав Людкевич, Зеновія Штундер, Орест Березовський. Львів, 3 листопада 1973 р.
Тоді ж дирекція видавництва “Музична Україна” повідомила, що книга зможе вийти друком лише у 1972 р. і в скороченому обсязі – з огляду на брак паперу. Наводимо рядки листа Анатоля Кос-Анатольського, надісланого з цього приводу Голові Спілки композиторів України Андрію Штогаренку і директору видавництва Григорію Кулиничу (копія листа зберігається у фондах Музею). “Якщо видавництво мало папір на видання збірника музичних анекдотів “Музиканти сміються” тиражем 115 тисяч та російською мовою тиражем 100 тисяч, то соромно мотивувати браком паперу скорочення в збірнику (запланованого тиражем всього в 5 тисяч) такого відомого і заслуженого для української музичної культури автора, як Станіслав Людкевич”.
Книга вийшла друком у березні 1973 р (тиражем 1,5 тисячі). Кілька днів вона була у продажу, потім її вилучили, а в липні віддали на знищення. У консерваторії відбулось засідання, а фактично судилище з метою «обговорення» збірника. Крім раніше написаних, в цілому позитивних рецензій (з деякими цілком слушними зауваженнями й побажаннями) Марії Загайкевич та Яреми Якубяка, зачитали три нищівні відгуки.
Обкладинка збірника музикознавчих праць Станіслава Людкевича. Київ: “Музична Україна”, 1973.
Ось деякі рядки з них. “Зеновія Штундер проявила себе науковцем політично неграмотним, а в деяких місцях і навіть ворожо тенденційним”.
“Штундер стоїть на чужих радянській науці позакласових, об’єктивістських позиціях, часто уникає надання чіткої політичної оцінки тим чи іншим явищам, подіям, товариствам, газетам, окремим митцям”.
“Штундер єдиний музикознавець на Україні, що має вільний і необмежений доступ до особистого архіву Людкевича. Але є небезпека, що це її щастя може перетворитися в нещастя для української музичної культури”.
В результаті дослідницю звільнили з роботи (у трудовій книзі п. Штундер цинічно записано: “Освобождена от занимаемой должности по собственному желанию”).
Титульна сторінка видання музикознавчих праць Станіслава Людкевича.
Опісля в консерваторії відбулися партійні збори, на яких вирішили перебрати архів Людкевича, щоб не потрапив «у руки реакції», а з Києва щоразу дзвонили і приїздили з пропозиціями передати його в їхні музеї. Однак професор всім відповідав: “Мій архів є в добрих руках”. “15 червня 1973 р., – як згадує пані Штундер, – композитор в нотаріальній конторі склав заповіт, в якому все своє майно і архів записав мені. Проте і далі дехто радив йому розписатися, інакше “знищать її і вас”. Ми розписалися 3 листопада 1973 р.”.
Станіслав Людкевич ставить підпис у книзі реєстрації шлюбів. Львів, 3 листопада 1973 р.
Згадує артистка Софія Федорцева: “Одного дня вранці я побачила, як молода жіночка малює зеленою фарбою велику огорожу навколо дому. Я здогадалась, що це дружина Станіслава Пилиповича. З її приходом перед домом композитора появились чудові квіти. Красивим і поетичним став дім Станіслава Пилиповича. Та найбільш важливою переміною з приходом дружини в дім композитора було те, що Станіслав Пилипович виходив з дому не один, а з дружиною. Завжди удвох сходили вони по сходах тихої вулиці, прямуючи до міста”.
Микола Колесса в гостях у Станіслава Людкевича, 1979 р.
Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич “жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станіслав Пилипович радо вітав у себе гостей”.
Концерт з нагоди 100-ліття Станіслава Людкевича у Львівській філармонії, 1979 р. На передньому плані сидять: Олександра Деркач, Станіслав Людкевич, Зеновія Штундер, Марія Білинська.
А тепер надаємо слово Марії Білинській: “Зеновія Костянтинівна, – це необхідно кожному признати, – зуміла виректися абсолютно свого особистого життя, і весь час, всі сили й енергію присвятити професорові.
Зеновія Штундер та Станіслав Людкевич на подвір’ї власного будинку. Львів, 1970-і роки.
Мабуть, мало знайшлось би жінок, щоб так “жертвенно” віддались опіці другої людини. Вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю”.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Музично-мемеріального музею Соломії Крушельницької
Література:
Білинська М. Жмуток спогадів про Станислава Пилиповича Людкевича – людину чутливого й доброго серця // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 158-180.
Колесса М. Мої спомини про Станіслава Пилиповича Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 38-57.
Федорцева С. Спогад про композитора С. Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 18-24.
Штундер З. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т. ІІ (1939-1979). – Львів-Жовква, 2009. – 360 с.
Штундер З. Спогади з мого життя. – Жовква: “Місіонер”, 2012. – 48 с.
Штундер З. Спогади про Станіслава Людкевича // Станіслав Людкевич у спогадах сучасників / Упоряд. Зеновія Штундер / 2-е вид. – Львів-Жовква, 2014. – С. 284-293.
У Львові поблизу Церкви Покрови Богородиці та Біологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, що на вулиці Грушевського, вже більше ста років росте унікальна липа. Проте, дерево постійно піддається пошкодженням та хворобам, що несе для нього загрозу, повідомляє еколог Дзвінка Калинець-Мамчур.
“Росте собі липа на вул Грушевського, 4 біля церкви і біологічного факультету. Давно росте, понад 100 – 150 літ. Все було б добре, якби періодично її нещадно не обрізували, бо заважає. Ми, Вчена рада звернулися до міського голови, надіслали лист у лютому, я сама мала з ним розмову про оголошення її пам’яткою природи. Реакції нема жодної”, – каже завідувач кафедри екології у ЛНУ ім. Івана Франка Дзвінка Калинець-Мамчур.
Сторічна липа поблизу Церкви Покрови Богородиці та Біологічного факультету ЛНУ ім.І.Франка
Вчена рада біологічного факультету також стала на захист давньої пам’ятки, повідомляє Форпост.
“Шановний пане Садовий!
Просимо Вас підтримати ініціативу Вченої ради біологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка від 14 листопада 2016 р. про присвоєння статусу пам’ятника природи віковому дереву – липі серцелистій, що росте біля корпусу університету на вул. Грушевського, 4.
Про це дерево відомо, що воно є на усіх відомих фотографіях цього куточка Львова, починаючи з кінця ХІХ сторіччя (1870р.) в уже дорослому стані. Тобто орієнтовний вік липи не менш як 150 років. Це дерево «пам’ятає» таких видатних постатей українства як Іван Франко, Михайло Грушевський, митрополит Андрей (Шептицький), велетнів науки Рудольфа Вайгеля і Стефана Банаха. Воно є «свідком» часів змагання за український університет і, напевно, цвіло в день героїчної смерті Адама Коцка, який загинув 1 липня 1910 р. в обороні української мови.
Останніми роками липа потерпає від інтенсивного зараження омелою. Періодично біля нього копають траншеї для силових електричних ліній, безжалісно рубаючи коріння. До дерева недавно були прикріплені троси вуличного освітлення. Усе це вимагає негайних охоронних заходів, як от офіційний статус, інформаційний стенд, огорожа, для збереження унікальної для Львова та України пам’ятки природи”, – йдеться у зверненні колективу.
Сторічна липа поблизу костелу святого Миколая та львівського університету, поштівка 1910 рокупа
Текст звернення був опублікований ще у лютому цього року, проте досі відповіді екологи так і не отримали.
На спільному фото в першому ряді (зліва направо) Анна Раєва, Роксоляна Підлипна, Інна Джумаєва, Аліна Россошанська, Святослав Винник, Ольга Коломієць, в другому ряді - Лі Ке, Віктор Янковський, Катерина Стефанюк, Данило Санітар
Вчора, 24 жовтня 2017 року, у Музично-меморіальному музеї відбувся перший благодійний концерт вокальної музики, кошти з якого призначені на реставрацію пошкоджених внаслідок залиття музейних експонатів. Ініціатором циклу благодійних концерту виступив студент IV курсу вокального факультету Львівської національної музичної академії ім. М.В. Лисенка Віктор Янковський.
Ніч з 4 на 5 жовтня 2017 року поділила життя колективу музею Соломії Крушельницької на “до” і “після”. Вода, що справжнім водоспадом лилася з верхньої квартири, вщент знищила щойно відреставровані (після попереднього залиття!) стелі і стіни двох експозиційних кімнат, а також дубовий паркет ХІХ століття. Викликані “по тривозі” працівники і друзі музею докладали усіх зусиль, аби “під дощем” якнайшвидше винести пошкоджені меблі, нотні видання, фотографії в сухі приміщення. Дві кімнати швидко спорожніли, але впродовж кількох годин зі стелі продовжувала крапати вода…
Затоплені приміщення Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької
Музей для відвідувачів зачинили, і працівники закладу розмірковували, яким чином можна продовжити музейну діяльність. Адже нікому невідомо, коли музейна експозиція знову набере свого первісного вигляду, а відвідувачі зможуть оглянути цілий музей і послухати повноцінну екскурсію. Було прийнято компромісне рішення ущільнити чинні експозиційні кімнати деякими предметами з залитих приміщень, і з 25 жовтня відчинити музей для відвідувачів, а для охочих поглянути на залиті кімнати відчинити і їх також.
Затоплені приміщення Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької
Поки працівники оговтувалися після шоку, підраховували збитки, наша мистецька молодь вирішила прийти на допомогу. Студент Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка Віктор Янковський звернувся до музею з пропозицією зібрати кошти на реставрацію пошкоджених музейних предметів, організувавши цикл благодійних концертів за участю кращих студентів музичної академії.
Директор Музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Тихобаєва
Відкрив цей цикл концерт вокальної музики у приміщенні Музею Соломії Крушельницької. Зі вступним словом виступила директор музею Галина Тихобаєва. Вона щиро подякувала студентам музичної академії, передусім Віктору Янковському, за ініціативу і наголосила, що найціннішим в цій ініціативі є не зібрана сума грошей, а те, що музей не залишився віч-на-віч зі своєю бідою, а відчув потужну підтримку молодих митців, їхню готовність допомогти.
Анна Раєва на Першому благодійному концерті вокальної музики, кошти з якого призначені на реставрацію пошкоджених внаслідок залиття музейних експонатів
У концерті прозвучали безсмертні твори світової класики у виконанні студентів вокального факультету Львівської національної музичної академії ім. М.В. Лисенка – Данила Санітара, Анни Раєвої, Святослава Винника, Катерини Стефанюк, Інни Джумаєвої, Лі Ке; партію фортепіано виконували Роксоляна Підлипна, Ольга Коломієць, Аліна Ростовецька.
Перший благодійний концерт вокальної музики, кошти з якого призначені на реставрацію пошкоджених внаслідок залиття музейних експонатів
Слухачі концерту отримали справжнє естетичне задоволення. Здавалося, що й сама Соломія Крушельницької була присутня на концерті, бо її погляд з портрета, напевно, відчував на собі кожен виконавець. У цьому теплому погляді відчувалася підтримка молодих співаків і надія, що в майбутньому вони стануть окрасою найпрестижніших театрів і концертних залів світу.
Дім Соломії Крушельницької у Львові, тепер – житловий будинок (І і ІІІ поверхи) і Музично-меморіальний музей співачки (ІІ поверх)
Найближчими днями ми опублікуємо номер благодійного рахунку, куди всі охочі зможуть переказати гроші на відновлення музейних раритетів. Розклад наступних концертів можна буде прочитати на сайті музею Соломії Крушельницької і в соціальній мережі Facebook на сторінках “Соломія Крушельницька”, “Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької”.
Справжній політик мусить…написати книжку. Думка суперечлива і контроверсійна. Тим не менше, навіть на прикладі більшості українських “великих” і МАЛЕНЬКИХ політиків її можна намагатись аргументувати. Бо хтось береться писати, що Україна – не Росія, наче роблячи спробу реабілітуватись за те, що не зумів відстояти цього принципу в часі перебування при владі; інші тикають надто багато букв “ф” там, де їх не мало би бути. Одним словом, як тільки монахи “навчили” політиків тримати перо, ті взялися (хтось краще, хтось гірше) до написання своїх (і не лише) біографій. Пропоную, на прикладі опису релігійності русинів, поговорити про особливості письменницького стилю та літературний талант одного львівського політика – Бартоломея Зіморовича.
Бартоломей Зіморович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Краще за мене Ви знаєте, що з-під пера Зіморовича вийшов твір “Leopolis Triplex”. Вартісний для нас колоритними й детальними описами минулого Львова, а крім того ще й цікаво концептуалізований, “Потрійний Львів” може “підкинути” багато “поживи” для роздумів. У тексті (що означено назвою) описано три періоди історії міста, які традиційно асоціюються з домінантною роллю у суспільно-політичному житті Львова русинів, німців та поляків: “Львів руський”, “Львів німецький” і “Львів польський”. Від далекого 1270 року до вже ближчого автору 1632, невтомна рука хроніста занотовувала важливі, на його думку, відомості, що стосуються Львова. Історія походження міста, найвидатніші моменти, які відбувались на його (і не лише) вулицях – це коротеньке й загальне підсумування того, про що писав Зіморович, опираючись на документи міського архіву, спогади та праці його сучасників й власні спогади і судження. Між всім іншим, автор також роздумує над релігійністю русинів.
Сучасне перевидання “Leopolis Triplex”. Фото з http://books.irf.kiev.ua/handle/987654321/3715
“Забобонна старожитність, замість вшанування правдивого бога, багатьох вигаданих богів шанувала, замінивши небо на стайню, де, як у неохайній хаті, призначила місце розбійникам, безгосподарним бандитам і іншим ганебним потворам, чи то смішним божкам, десь там між травами та городиною поставленим […] суцільна облуда так само охопила цілу Русь”. Погодьтеся, що риторика автора та означення, які він дає, схиляють до думки, що текст писав представник християнського духовенства, який на власному досвіді зіткнувся з тотальною забобонністю на побутовому рівні та недотриманням канонічних приписів. Але щоб політик. Мабуть дипломатичність не була найсильнішою стороною Зіморовича.
Картина “Ідоли” (2000) Олексія Кулакова. Фото з https://uk.wikipedia.org
Не може автор також похизуватись і прагматизмом, які ми схильні приписувати політикам. Принаймні, коли мова йде про літературу. Його описи рясніють поетичними зворотами й метафорами: “і так переборював дикість народу, восхваляючи Хреста, який полум’ям любові своєї пробиває залізо та пом’якшує серця”. Для барокової літератури, до якої відносять творчість Зіморовича – це норма. Нам сьогодні подібне чтиво сприймати не завжди просто і ми марно очікуємо конкретики від розлогих описів та довгих синонімічних рядів. Але так не завжди.
Князь Володимир. Фото з https://uk.wikipedia.org
До прикладу, говорячи про релігійну традицію на Русі, Зіморович закидає русинам запозичення сарматських “божків”, а також шанування “найпалкішими молитвами” Перуна. Переказує відому нам з літопису легенду, коли Володимир поставив на верхівці гори біля Києва святилище, а у ньому капище для Перуна. У властивій для себе манері деталізує, що вирізьблено було очільника пантеону з дубової колоди, до якої додали срібну голову, а також золоті вуха – аби краще вислуховувати прохання. Крім критики першої релігійної реформи князя Володимира, Зіморович також закидає русинам вшанування каміння і дерев медівниками, тельбухами і збіжжям. Характерно, що зрозуміти, де в повідомленні автора достовірні відомості, а де стереотип – складно. Сказати напевне можна тільки те, що Зіморович стійко і впевнено писав про побутування зразків дохристиянських вірувань у русинів навіть в його часи. Автор зазначає, що Русь змінила звичаї, але не людей: перейняли від греків науки і мистецтва, але продовжують дотримуватись вигадок.
Ілюстрація з літопису. Фото з https://uk.wikipedia.org
В іншому фрагменті львівський хроніст розповідає у кого вірили: незаймані дівчата шанували Діану, жінки поклонялися Венері, перекрутивши назви богині, селяни шанували Цецеру, яку називали Жонкою. Землероби і сільські жителі також поклонялись Пану. Окремі означення у Зіморовича надто поверхневі. Крім того, як і більшість попередників, про божества він пише через призму грецької релігійної системи, що не завжди може вказувати на обізнаність з місцевою системою вірувань.
М. Пресняков. Перун (1998). Фото з https://uk.wikipedia.org
Значно цікавіше Зіморович передає історію хрещення, що було винесено і в назву цієї статті. Зокрема, цей процес він дуже фемінізує: полякам “засяяло з заходу світло правдивої віри” завдяки чешці Дубровці, дружині Мечислава; а русинам завдяки старанням і зусиллям Анни, сестри цісарів Василія і Костянтина, дружини Володимира, “заблищав зі Сходу промінчик Божої ласки”. Автор підкреслив цю тенденцію, додавши що за королеви Ядвіги також і “литвини” прийняли “солодке ярмо Христа”.
Ян Матейко. Ядвіга. Фото з https://uk.wikipedia.org
Детальніше зупиняючись на Володимировому хрещенні, Зіморович говорить, що той відкинув “дурниці сараценів” і “забобони жидів”, до яких його припрошували. Тим самим, автор натякає на відхилення Володимиром, за легендою, пропозиції булгар і хозарських юдеїв. Про відкидання князем латинського обряду, Зіморович говорить відмінно від тексту літопису: у “Повісті минулих літ” причиною його відмови було неприйняття предками, а в Зіморовича – переповненість латинського обряду для князя таємницями. І тому Володимир “перейшов до греків”, бо “найбільше переконала його у цьому підлесливість дружини”. Далі класика: нищення ідолів. Старшого Перуна, прив’язаного до хвоста коневі, ганебно проволокли у всіх на очах і втопили у Дніпрі. У тому ж Дніпрі потім охрещено люд, а також самого Володимира, чим було подолано “дикість”. Про те, що всі хто не прийшов до річки, автоматично ставали ворогами Володимира, Зіморович не сказав нічого.
Евелін де Морган. Єлена (1898). Фото з https://uk.wikipedia.org
Таким чином бачимо, що Бартоломей Зіморович, пишучи про релігію русинів, йшов проти течії. Ми сьогодні говоримо, що в версії історії, якої ми дотримуємось, не достатньо прописана роль жінки. У Зіморовича навпаки – завдяки прекрасній половині, християнство поширилось на наші терени. Відтак, Зіморовича можна назвати гідним учнем “батька історії”, у якого через жінку почалися “зоряні війни” між троянцями та збірною Греції з героїзму. Ось такими нудними бувають давні тексти.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Зіморович Б. Потрійний Львів: Leopolis Triplex / перекл. з лат. Н. Царьової; коментарі І. Мицька; редактор О. Шишка. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 33 – 34.
Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / пер. В. Яременка. – Київ, 1990. – С. 138 – 172.
Шевченко-Савчинська Л., Балашов К. Давня література: з полону стереотипів. Видання 2-ге. – Київ: Медієвіст, 2014. – С. 81 – 84.
Серед видатних музикантів, чий земний шлях завершився у Львові, вкрай рідко згадується Олександр Васильович Химиченко – флейтист-віртуоз, викладач Київського музичного училища, згодом – професор Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського, якого вважають одним з засновників київської школи флейтового виконавства і педагогіки.
Він був спадковим музикантом: його батько – Василь Химиченко був кріпаком у князя П. Лопухіна в Корсуні, грав на флейті у його приватному симфонічному оркестрі. Цей оркестр щосуботи давав концертну програму. Один з таких концертів у 1859 р. відвідав Т. Г. Шевченко. Колектив був дуже популярним і в Києві, в ньому талановитий флейтист був задіяний від дитячих років. В його сім’ї було шестеро дітей, син Олександр народився ще в кріпацтві.
Олександр Васильович Химиченко
Після скасування кріпосного права, у 1962 році В. Химиченко з родиною переїхав до Києва, де працював першим флейтистом в Київському музичному театрі (від 1867 р. – Київському оперному театрі).
Тут відбулося його знайомство з М. Лисенком. Музиканти неодноразово концертували разом у Києві та інших містах України. Саме на прохання Василя Химиченка український композитор-класик Микола Лисенко створив свій єдиний твір для солюючої флейти і фортепіано – “Фантазію на дві українські народні теми” для флейти та фортепіано. Відомо, що композитор працював над твором у 1872-1873 роках. В цей період (1872/73 н. р.) В. Химиченко та М. Лисенко викладали у музичній школі Київського відділення Імператорського російського музичного товариства (в ній працювали видатні українські музиканти, композитори, музичні діячі М. Лисенко, Р. Пфеніг, М. Рігельман, В. Химиченко та ін., розміщувалася, на вул. Мала Житомирська, буд. № 7, який зберігся до нашого часу). Прем’єра Фантазії відбулася в Міському театрі 4 березня 1873 року. Партію флейти виконав В. Химиченко, партію фортепіано – М. Лисенко.
В 1872-1878 роках В. Химиченко вів клас флейти в музичному училищі. П’ята дитина В. Химиченка – Катерина народилася десь близько 1874 року, її хрещеним батьком був П. І. Чайковський.
Базову музичну освіту його син Олександр здобув під проводом свого батька, а згодом вступив до Московської консерваторії (закінчив в 1879 р), де його викладачами були Фердинанд Бюхнер (клас флейти), Микола Рубінштейн (клас оркестрової майстерності), Петро Чайковський (гармонія).
Олександр Химиченко в складі педагогів Київського музичного училища (стоїть другий справа).
З 1876 по 1880 рр. Олександр Химиченко очолював клас флейти, вів заняття з теорії, гармонії, загального і спеціального фортепіано в Київському музичному училищі.
Склад іспитових комісій.
В 1910/11 н. р. був нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня.
Орден св. Анни 2-го ступеня
Професор О. Химиченко брав активну участь у процесі створення Київської консерваторії. В 1913 р. Київське музичне училище було реорганізоване і увійшло до її складу як молодше і середнє відділення. Першим викладачем класу флейти Київської консерваторії став О. В. Химиченко. Також він викладав тут обов’язкове фортепіано, читав лекції з теорії та історії музики, сольфеджіо, гармонії, входив до складу екзаменаційних комісій.
Багато виступав як соліст-концертант, неодноразово згадувався в пресі як один з кращих інструменталістів-виконавців оперного театру. Окрім цього диригував оркестром при Південно-Західній залізниці, публікував критичні статті в газетах “Заря”, “Киевское слово”. Підтримував творчі стосунки з А. Рубінштейном, П. Чайковським, О. Глазуновим, С. Танєєвим, С. Рахманіновим, А. Римським-Корсаковим та багатьма іншими знаними музикантами.
Професор О. Химиченко у складі педагогів консерваторії (перший зліва у другому ряді)
Практично кожна біографічна праця про Петра Чайковського посилається на спогади О. Химиченка. Вони пов’язані не лише з навчанням в Московській консерваторії, а й з наступними роками, оскільки, як писав сам музикант: “П. І. Чайковський був не лише моїм учителем, він був також моїм другом і залишався ним до кінця свого життя”.
У них описується цікавий епізод творчої співпраці: “Найбільш пам’ятним був приїзд Петра Ілліча в 1891 році, коли він диригував в Києві трьома концертами. Попередні репетиції проходили під керуванням [Йозефа] Прібіка, і я не брав участі в оркестрі, але приїхав Петро Ілліч висловив побажання, щоб першу флейту грав я. Звичайно, я не міг відмовитися. Під час однієї з репетицій Петро Ілліч відпочивав в режисерській. Я підійшов до нього, і ми заговорили про консерваторію. Петро Ілліч згадав, що в Петербурзі і він колись вчився грати на флейті, але, з його слів, все вже забув. Він висловив жаль з цього приводу і просив показати йому що-небудь «отаке» з цікавих прийомів. Я зіграв йому варіації з «[Російського] Карнавалу» Чіарді і використовував при цьому прийом, який називається frullato. Петро Ілліч захопився ним і попросив повторити ще раз цей прийом … він справляє враження каскаду (звук нагадує українську сопілку). Після від’їзду Петра Ілліча з Києва я незабаром отримав від нього портрет з автографом і лист, в якому він просив детально описати показаний мною прийом і надіслати кілька нотних прикладів, оскільки йому хотілося б використовувати frullato в своєму новому балеті «Лускунчик»”. Так народився всесвітньо відомий танець “Чай” з одинадцятої картини другої дії:
Серед учнів Олександра Хіміченка – педагог петербурзької консерваторії, піаніст, композитор Леонід Ніколаєв (1878-1942), флейтист, науковець та педагог Київської консерваторії Андрій Проценко (1902-1984), який разом з наставником вважається співзасновником київської флейтової школи, Народний артист УРСР, головний диригент Одеського оперного театру (1944-1964), професор Одеської консерваторії Микола Покровський (1901-1985).
Виконавську діяльність Олександр Химиченко припинив у 1941 р. З огляду на поважний вік. Під час окупації Києва фашистами він залишився у місті та продовжив роботу в консерваторії. Частина педагогів консерваторії стихійно відновила роботу в Свердловську (офіційної евакуації навчального закладу так і не було). Проте в Києві залишилися і студенти, і частина професури – ті, що з різних причин не змогли виїхати. Серед них – музикознавці Андрій Ольховський, Віктор Івановський, Онисія Шреєр-Ткаченко, син композитора Миколи Лисенка Остап, вокалісти Марія Донець-Тессейр, Олександра Шперлінг, Микола Філімонов, флейтист Олександр Химиченко, хормейстери Петро Гончаров (який невдовзі очолив роботу львівської капели “Трембіта”), дружина Григорія Верьовки Елеонора Скрипчинська та інші. Щоби виживати в умовах окупації було вирішено об’єднатися і продовжити заняття, тим більше, що це давало можливість вберегти студентів від вивозу на примусові роботи до Німеччини. Початково німці створювали видимість підтримки культурних інституцій (у Києві працювали театри – зокрема, оперний, хорова капела, капела бандуристів). Діяльність консерваторії була дуже ускладненою: будівля закладу згоріла, а з нею – інструменти, ноти, книжки. Однак для педагога флейти в подальшому ця подвижницька робота стала приводом для звинувачень у співпраці з ворогом. Рятуючись від переслідувань, він переїхав до Львова, де й провів останні роки свого життя.
Сьогодні львів’яни мають нагоду зробити свій внесок у вивчення життєпису цього видатного музиканта. В усіх статтях, наукових працях, дисертаціях, де згадується діяльність Олександра Химиченка, подаються наступні дати його життя:1856-1947. Найбільш докладний і послідовний дослідник творчої діяльності флейтиста Антон Кушнір вказує на обсяг львівського періоду з 1943 по 1947, а життєвий шлях окреслює датами: 30.07.(11.08).1856-1947.
Могила О. Химиченка на Личаківському цвинтарі
Однак, завдяки відомостям, наданим науковим відділом музею “Личаківський цвинтар”, львівський некрополіст Ігор Мончук зафіксував місце поховання, де його і нас, а також істориків флейтового виконавства України чекав сюрприз: табличка на скромному хресті має лише одну дату: 17.5.1948 р. і надпис: “Професор Олександр Васильович Химиченко. Спи, рідний, з миром”.
Могила О. Химиченка на Личаківському цвинтарі
Тож відтепер львів’яни знатимуть про іще одну славетну людину в нашому славетному некрополі, а науковці матимуть змогу відновити істинну і точну дату, коли закотилась зірка життя чудового українського музиканта.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець
Для підготовки матеріалу використано літературу:
Химиченко А. В. Воспоминания из далекого прошлого (Комментарии) // Чайковский. Жизнь и творчество русского композитора. – Режим доступа: http://www.tchaikov.ru/index.html
Академія музичної еліти України: Історія та сучасність: До 90-річчя Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. – К.: Музична Україна, 2004. – 560 с.
Бабенко О. В. Образ П. И. Чайковского в воспоминаниях его учеников / О. В. Бабенко // Молодой ученый. – 2015. – № 23. – С. 803-806.
Богданов В. О. Класи духових інструментів у музичному училищі при Київському відділенні ІРМТ (1870 – 1913 рр.) / В. О. Богданов // Вісник Харківської держ. академії дизайну і мистецтв. – 2006. – № 7. – С. 26-34.
Воспоминания о П. И. Чайковском / [сост. и авт. коммент. Е. Е. Бортникова, К. Ю. Давыдова, Г. А. Прибегина и др.; ред. В. В. Протопопов]. – М.: Музгиз, 1962. – 460 с.
Зільберман Ю. Київське музичне училище. Нарис діяльності. 1868-1924: [монографія] / Ю. Зільберман. – К.: Типографія “Клякса”, 2012. – 480 с.
Зінькевич О. Музика у вогні. Консерваторія в окупованому Києві (19.09.1941–06.11.1943) / Олена Зінькевич // Критика. – 2016. – травень.
Кушнір А. Я. Династія Химиченків – засновники традицій українського професійного флейтового виконавства / А. Я. Кушнір // Міжнародний вісник: Культурологія. Філологія. Музикознавство. – 2015. – Вип. 2. – С. 157-162.
Кушнір А. Я. Київська флейтова школа: теоретичний, історичний, виконавський аспекти : дис. на здоб. наук. ступ. канд. мистецтвознавства : спец. 17.00.03 «Муз. Мистецтво». – Київ, 2012. – 197 с.
Ексгумація тіл німецьких солдатів Другої світової війни на колишньому військовому кладовищі
У львівському Парку культури імені Богдана Хмельницького завершили ексгумацію тіл 175 німецьких солдатів Другої світової війни. Йдеться про поховання на колишньому військовому кладовищі, яке тут існувало у воєнні роки. Перепохованням решток солдатів опікується Німецька народна спілка з догляду за військовими похованнями, повідомляє Львівська газета.
«Відомо, що під час Другої світової війни у нинішніх корпусах Академії сухопутних військ був військовий німецький госпіталь, який працював з 1942 року. Тут лікували солдатів з різних фронтів, адже це був великий медичний центр. Солдатів, які помирали, хоронили неподалік – зокрема, і на території нинішнього Парку культури», – розповідає керівник робіт, відповідальний працівник Німецької народної спілки Мирон Старко.
За його словами, кладовище налічувало більше 2 тисяч поховань. Завдяки ретельному підходу до поховань, який був у німців навіть у часи війни, нині в Німеччині є детальні списки захоронених тут з описами поранень та причин смерті.
Ексгумація тіл німецьких солдатів Другої світової війни на колишньому військовому кладовищі
Роботи з ексгумації та перепоховання німецьких солдатів, які поховані на території нинішнього парку культури, почали ще 2004 року. Тоді підняли останки 1709 солдатів. Не змогли дослідити лише шматок під асфальтом.
«Відновити роботи вдалося лише 2017 року завдяки співпраці з директором парку Олександром Молодим. Цьогорічні ексгумаційні роботи розпочали наприкінці серпня і вони тривали майже два місяці», – пояснює Мирон Старко.
За словами пошуковця, приблизно 70% тіл знаходять із жетонами. На них вказано ім’я, група крові та особовий номер, в якому закодовано, зокрема, номер частини. Жетон німецьких військових складався з двох частин, на кожній було продубльовано цю інформацію. Коли солдат помирав, нижню відламували і забирали, а верхню залишали на тілі. Однак, запевняють історики, навіть ті, хто не має на собі жетона, не залишаться невідомими.
Ексгумація тіл німецьких солдатів Другої світової війни на колишньому військовому кладовищі
«Увесь цвинтар був розбитий на блоки, ряди, і кожна могила мала номер. До сьогодні є збережені схеми, хто де похоронений. Крім цього, ми визначаємо зріст кожного покійника, вік і тип поранення, що допомагає ідентифікувати особу. Проблеми з ідентифікації не буде жодної», – розповів пан Старко.
Усі ексгумовані останки перепоховають на німецькому військовому цвинтарі в селі Потелич Жовківського району.
Через погодні умови цьогорічні пошукові роботи довелося припинити. Однак продовжити їх планують уже наступного року. За словами пошуковців, ще частину поховань планують віднайти на території парку, що прилягає до Монумента слави, а частина, говорить Мирон Старко, найімовірніше, є під плитами, які замощують площу Меморіалу. Для того, аби зняти їх, команді пошуковців доведеться отримати окремий дозвіл від міської ради. При цьому, зазначає пан Старко, безпосередньо стелу монумента й довколишні плити ці роботи не зачеплять.
Сьогодні пропонуємо Вашій увазі третю частину історії галицького летунства у викладі Івана Лемківського (1938 р.)
Відворот УГА
Не довго тривав розцвіт літунства УГА. В половині травня УГА розпочала перший відворот, а дня 18-го травня 1919 року одержала «Перша Летунська Сотня» в Дулібах під Стриєм приказ евакууватися до Станиславова і там очікувати дальших приказів. Тут сотня одержала приказ від от. Пузи, тодішнього летунського референта при Державнім Секретаріяті Військових Справ, закарпатського українця, вислати 3 літаки через Карпати на південь, на Закарпаття. З незнаної причини всі ці літаки сіли на території Чехословаччини і були інтерновані.
Летунський полк УГА перед відворотом на рейках у Краснім (фото з часопису “Лтопис Червоної Калини”, 1938)
Це була страшна страта для УГА. Потяг з летунським майном і майстернями цеї сотні був обстріляний противником вже при відїзді зі Стрия. Показалися ворожі літаки над ними. При відїзді цього поїзду-транспорту зі Станиславова зробили грабіжники напад на нього – однаковож на дверець впала чваном кіннота УГА і рубаючи грабіжників, звільнила поїзд, який через Хриплин дібрався до Заліщик. Тут розпочалося вигруження летунського майна на сільські вози, які спрямовано на схід.
Настав Чортківський прорив, майно знову заваґоновано і позд спрямовано на північ. Доїхав він до Теребовлі – де летунські сили УГА задержалися на недовший час – до другого відвороту УГА – вже за Збруч.
«Друга Летунська Сотня» в Краснім виїхала також під обстрілом 21 травня 1919 року з Красного до Озірної під Тернополем. Командант тї сотні, а заразом і «Першого Летунського Полку УГА» полк. князь Кануков відлетів на літаку з 2 механіками вперед до Озірної, щоби вишукати відповідне місце під нове летовище своєї сотні. Однак він не долетів до Озірної, бо літак впав і вщент розбився. Згинув полк. князь Кануков з обома механіками. Слідство за причиною цього нещастя виявило саботаж – хтось вкинув відламок бомби до циліндру мотору літака. Викриття злочинця наступило аж на Україні, коли стрілець Возьний зголосився у сотника Євського, що він, Возьний, бачив на власні очі, як четар-летун Купш, віденський жид, кинув кусень заліза до мотору літака полковника Канукова. Арештувати четаря Купша не вдалося – мабуть Купш пронюхав це, сів на літак та відлетів на північний захід. Негайно за ним пігнався сот. Євський, дігнав Купша коло Теребовлі і після короткого бою зістрілив літак Купша – але чи Купш загинув тоді чи виратувався живим, невідомо до тепер.
Рештки літака «Фарман»-30, на якому розбився Джамбулат Кануков. (Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»)
Після всіх признак, які виявило слідство, Купш був на службі у большевиків, котрим тоді дуже залежало на якнайбільшім ослабленні цілої УГА.
Що не вивезено з Красного – все розбито. Залишилися лише могили ряду летунів на кладовищі.
Всі три полеві летунські сотні, а властиво рештки всіх цих сотень зійшлися в Ґермаківці,де на сільській площі уладжено летовище. Звідси востаннє відлітали літаки по 2-3 рази в день кожний на фронт УГА. Летунство всіми силами працювали при підготовці нової акції УГА – знаної як «Чортківська офензива».
Ще перед першим відворотом УГА змінено підчиненість обох перших летунських сотень. Друга Летунська Полева Сотня стала своїми літаками обслугувати весь боєвий фронт усіх трьох корпусів УГА, а «Перша Летунська Полева Сотня» стала до диспозиції Начальної Команди УГА, котра потребувала літаків для заграничних летів. Однакож страта трьох, одночасно, літаків інтернованих в Чехословаччині, була дуже тяжким ударом для цеї сотні, бо зісталися ще лише два літаки,котрі потребували направи і ця сотня фактично була вилучена зі служби.
Друга сотня задержалася не в Озірнім, а в Березовиці, відтак транспорт майна виїхав до Теребовлі, й літаки цеї сотні, три вповні боєздатні, відлетіли до Ґерманівки.
Вдатний Чортківський наступ і просунення фронту УГА на північ, причинилися до перенесення летовища до Теребовлі. Тут уладжено летунські майстерні і звідти літаки розпочали енерґійну працю на фронті. Майстерні в дуже короткім часі відремонтували 5 літаків, які одержала негайно перша сотня так, що і вона розпочала свою діяльність на ново. І друга сотня одержала відремонтовані літаки – чотири.
«Ньюпор»-23 зі складу Летунського відділу Галицької армії на летовищі під Кам’янцем-Подільським, серпень 1919 р. (Фото з приватної колекції Я.Тинченка https://coollib.com/)
Майстерні і маґазини літунства були в Теребовлі частинно в ваґонах на двірці,частинно в місті. Летовище, через брак відповідної площі в Теребовлі, було віддалене 4 км від міста.
Надійшов другий відворот УГА, вже за Збруч. Обі сотні заваґонували все своє майноі поїзд доїхав до Гусятина, тут все переладовано на сільські вози і перевезено за Збруч. Летоздатні літаки перелетіли – цих літаків було лише три і пару в направі. Решту залишено знищеними в Галичині.
Вози з майном спрямували, після переправи через Збруч до Камянця Подільського.
Летунство УГА на Наддніпрящині.
Постоєм летунства УГА на Наддніпрянщині стала Шатава, біля Камянця Под., звідки вилетіла летунська сотня полк. Губера до Галичини, на приказ гетьмана Павла Скоропадського.
«Цепелін Штаакен» XIV Р. 69/18 зі складу Летунського відділу Галицької армії на летовищі під Кам’янцем-Подільським, серпень 1919 р. (Фото з приватної колекції Я.Тинченка https://coollib.com/)
Після привезення летунського майна і 3 летоздатних літаків до Шатави – розпочалася повна реорґанізація літунства УГА. З цею хвилею перестав існувати «Перший Летунський Полк УГА». Майно пересортовано і все злишне залишено в маґазинах в Камянці Под. Чистельний стан старшин і решти персоналу сильно зменшився в часі відвороту з Галичини.
Орґанізацію летунських сотень основно змінено. Вправді осталися дві летунські сотні, але кожна з іншим призначенням. Перша сотня це «Розвідча Полева Летунська Сотня УГА» – з призначенням для летунських розвідчих цілей, – друга «Боєва Полева Летунська Сотня» – мала призначення для боєвої і бомбометної праці. Відповідне до цих завдань було вивіновання обох сотень.
Летовище, спільне для обох сотень, було в Шатаві.
Незабаром «відпочинок» УГА перемінився в наступ на схід – в напрямі на Золотоверхий Київ. Обі сотні розпочали на ново свою працю, найперше в напрямі перших ударів УГА на червону армію, в сторону Жмеринки – Винниці – і Старокостянтинова.
Особовий склад Летунського відділу Галицької армії поруч з літаками типу «ЛВГ» Ц.5 (на передньому плані) та «ДФВ» Ц.5 (на задньому плані), Шатава, 25 липня 1919 р. Фото з часопису «Літопис Червоної Калини»
Галицька Армія йшла вперед дуже скорим темпом і віддаль фронту від бази в Шатаві ставала завелика – що приневолило обі сотні до перенесення найперше до Нової Ушиці. Звідти летунство розпочало період своєї дільности найживіший і найславніший на Наддніпрянщині. УГА в тім часі була під Винницею, а залізничні двірці, з численними поїздами-транспортами большевицьких військ і евакуованого большевиками майна в Козятині, Житомирі, Бердичеві, Коростені і Хвастові, стали метою дуже частих налетів літаків УГА. Наслідки не давали на себе довго чекати – була це повна дезорґанізація большевицького залізничного транспорту, що в величезній мірі спричинилося до побід бригад УГА над большевиками.
І в самих боях галицьких бриґад брало летунство участь. Так приміром взяття Коростеня було по мистецьке піддержане галицькими літаками, котрі завчасу збомбардували двірець в Коростені в такій мірі, що большевицькі панцирні потяги стали на двірцях зовсім унерухомлені на довший час. Транспорти большевицьких військ не могли переїзджати через таку важну для них вузлову стацію – Коростень, що в великій мірі приспішило і улекшило бриґадам УГА здобуття Коростеня.
Уявіть собі тихий куточок Львова, де бруківка Личаківського цвинтаря переходить у меморіал, овіяний історією двох світових воєн. Пагорб Слави – це не просто поховання,...