У Львові вивчають тонкі емоційні грані між чоловіками і жінками

25. 11. 2017

Світ такий неоднозначний. В ньому нема абсолюту, зате є різні грані, різні емоції, відчуття. Саме митці, як ніхто інший, вміють тонко підловлювати його різноманіття та бачити у всіх півтонах. Виставка психолога та фотографа Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“ — це продовження проекту, який мисткиня розпочала два роки тому фотовиставкою „Жінка. Чоловік“. На днях її представили в галереї „Зелена канапа“.

Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“

Показати себе в незвичних амплуа, спробувати уявити себе іншими, мали нагоду відомі художники, актори, бізнесмени, ІТ-шники — тобто чоловіки з різних сфер, а не лише митці, яким, як зазвичай вважається, найкраще вміють це робити.

Саме фотографія дуже добре відображає наскільки різними є люди в своїх емоціях. З одного боку сильні, врівноважені чоловіки, а з іншого, зовсім незвичні, в своєму прагненні зрозуміти, яка саме емоція, притаманна жінкам, може бути їм найближча, зрештою, якою вони бачать жінку.

Влодко Кауфман (художник, співзасновник Мистецького центру „Дзиги“), Юрій Гнатковський (співак, директор Палацу Мистецтв), Костя Смолянінов (фотограф, вуличний філософ), Маркіян Бедрій (власник мережі кав’ярень „Світ Кави“), Микола Береза (актор, директор театру ім. Л. Курбаса), Віктор Григоряк (психотерапевт, асоційований тренер), Ярко Філевич (художник, дизайнер), Сергій Петлюк (художник), Леонід Мартинчик (фотограф, instagram блогер), Тарас Матяшовський (Software Engineer), Віталій Коростинський (працівник банківської сфери), Андрій Меаковський (сфера ІТ і інновацій), Ubik Litvin (фотограф), Валерій Корсунський (сфера телебачення), Віталій Чепинога (сфера журналістики). Переконана, що такі чоловіки і таке їх різноманіття в проекті справді вартує уваги.

Авторка проекту переконана, що для того, аби показати таку слабинку, треба бути дуже сильним чоловіком. А українські чоловіки не лише мужні, а й ніжні.

Виставка триватиме майже місяць, до 17 грудня, а далі помандрує Україною. Тож ви ще встигаєте надихнутися та отримати нові враження.

Наталія ПАВЛИШИН

Світлини Evgeny Kraws

Олена Кульчицька і народний одяг Заходу України

24. 11. 2017

Олена Львівна Кульчицька є одним з найвидатніших діячів українського мистецтва. Вона — митець визначного таланту і великої творчої енергії. З однаковим успіхом вона працювала у різних мистецьких жанрах і різноманітній техніці, була талановитим живописцем, видатним майстром гравюри, ілюстратором.

Олена Львівна Кульчицька народилась 15 вересня 1877 року в Бережанах Тернопільської області. Свої дитячі та юнацькі роки вона провела серед західноукраїнських трудящих. Життя рідного народу цікавило її не тільки як художницю, а й як громадського діяча та дослідника. З метою вивчення побуту народу Кульчицька пройшла всю територію Західної України і зробила багато цінних зарисовок.

Серед численних творів О. Л. Кульчицької важливе місце займає серія малюнків народного одягу, над якими вона працювала протягом багатьох років (1928—1946). Ці етнографічні зарисовки, зроблені з натури в багатьох місцевостях України, становлять велику історико-пізнавальну цінність.

Карта національного одягу українців західних областей — Карта народного одягу українців західних областей

Підготовлений О. Л. Кульчицькою альбом малюнків національного одягу українців західних областей, в якому є 74 таблиці, що містять понад 100 малюнків, заслуговує на особливу увагу істориків, етнографів, мистецтвознавців, художників.

Національний одяг українців західних областей дуже різноманітний. На території Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Дрогобицької, Львівської, Волинської і Ровенської областей існувало п’ять-шість типів національного одягу, по суті, близьких між собою. Проте їхні художні прикраси були такі різноманітні багатством орнаменту і барв, що в зарисовках О. Л. Кульчицької вони створюють враження багатьох типів.

У Тернопільській, почасти Чернівецькій і Івано-Франківській областях побутував подільський комплекс жіночого одягу. Цей комплекс складався з сорочки з вставками з білого домотканого полотна, широкої в збірку спідниці з полотна або ситцю, вишитої вовняної запаски-фартуха і каптана з білого полотна. На голову одягали очіпок, хустку, яку раніше ткали з вовни, і зверх неї — перемітку, намітку.

Таблиця 5. Святковий одяг жінки с. Нирків Товстенського району Тернопільскої обл. 1932 р. — Таблиця 5. Святковий одяг жінки с. Нирків, Товстенського району, Тернопільскої обл., 1932 р.

У південних районах Тернопільської області спідницю заміняє обгортка — прямокутний шматок тканини, якою обгортають нижню частину тулуба (карта, фіг. 1). Замість каптана тут поширений кептар — вишитий короткий кожушок без рукавів. У деяких наддністрянських селах до обгортки спереду одягають запаску з кольорової вовняної тканини домашнього виробу. Намітка пов’язується тут теж в трохи інший спосіб (табл. 5). Головний убір дівчини-нареченої дуже барвистий і багатий на прикраси (табл. 9).

Чернівецький комплекс є південним варіантом подільського комплексу (карта, фіг. 2), тільки сорочка тут більше прикрашена вишивкою. В деяких селах замість фартуха підв’язують велику хустку з довгими торочками, але здебільшого носять горбатку — обгортку з піднятими спереду й заткнутими за пояс кінцями.

Таблиця 9. Весільний вінок с. Колодрібка Заліщицького району Тернопільськох обл. 1946 р. — Таблиця 9. Весільний вінок с. Колодрібка, Заліщицького району, Тернопільськох обл., 1946 р.

Подільський комплекс жіночого одягу є єдиним від Тернополя до Чернівців і виступає на цій території в трьох відмінах: північна (Настасів), середня (Вільхівчик, Колодрібка, Нирків) і південна (Суховерхів). Середня й південна ідентичні майже в усіх деталях, а північна відрізняється наявністю спідниці замість обгортки і каптана замість кептаря. Середня відміна подільського комплексу поширена також і в прилеглих районах Івано-Франківської області на сході і північному сході (Орелець, Рибне, Тишківці, Вербовець, Старий Косів та ін.).

Цілком відокремлено виступає одяг жінки з села Серафинців Івано-Франківської області (табл. 18). Він дуже нагадує київсько-чернігівсько-полтавський комплекс. Тут така сама сорочка з уставкою і вишивкою, але обгортку заміняє строката спідниця з квітчастого ситцю. Запаска й хустка теж строкаті. Замість кептаря тут носять керсетку-ріклю полтавського типу.

Таблиця 18. Святковий одяг дівчини с.Серафинці, Городенківського району, Станіславської обл., 1932 р.

На малюнках О. Л. Кульчицької представлений також станіславський комплекс жіночого одягу, який частіше називають гуцульським. Він складається з сорочки з уставкою, двох запасок, які підв’язують поясом спереду і ззаду (замість спідниці), і кептаря. Хустка і капчури (постоли й нараквиці) доповнюють цей одяг (карта, фіг. 3). Взимку тут носять сердак з чорного домотканого сукна з яскравою вишивкою. Цей тип одягу поширений у гірських районах Івано-Франківської, на заході Чернівецької і на сході Закарпатської областей.

Таблиця 38. Літній одяг жінки с. Грушів, Меденицького району, Дрогобицької обл., 1939 р.

Зарисовки О. Л. Кульчицької, зроблені в західних районах Івано-Франківської області, показують одяг, ближчий своїм характером до дрогобицького комплексу, або, як його називали в літературі,— бойківського. Цей комплекс поширений на території Дрогобицької і прилеглих районів Івано-Франківської та Закарпатської областей (карта, фіг. 4). Він складається з білої полотняної сорочки з уставкою або з суцільним рукавом (здебільшого на півдні області в гірських районах), спідниці з білого полотна, оздобленої вибивним узором — “мальованкою”, але частіше з кольорового ситцю темніших тонів, лайбика (безрукавки з фабричної кольорової тканини), прикрашеного вишивкою, і хустки. У деяких селах поверх лайбика носили вишиту полотнянку — каптан такого ж крою, як і свитка. На малюнках Кульчицької подані різні варіанти прикрас цього комплексу жіночого одягу; особливо добре зроблені ескізи головних уборів, вишивки і деяких деталей сорочки (табл. 38).

Львівський комплекс народного одягу представлений малюнками з Себечева, Старичіва, Городка та інших місць. Він складається з сорочки, спідниці у вертикальну або горизонтальну смужку, вишитої блузки з рукавами (кабата), вишитої запаски, хустки й чобіт (карта, фіг. 5). У деяких місцях замість кабата носять сукняний жупан — керсетку в талію з фалдами, близьку до полтавської. Так само, як у Дрогобицькій області, тут була поширена полотнянка — верхній літній каптан (табл. 53),— але значно довша й без вишивки. Особливе місце завдяки барвистості та декоративному багатству займають весільні головні убори жінок з Городка, Домажира та інших місцевостей (табл. 49).

Таблиця 49. Весільний одяг молодої м.Городок, Городоцбкого району, Львівської обл., 1940 р.

На території Волинської й Ровенської областей існував комплекс жіночого одягу двох варіантів. Волинський варіант має сорочку, спідницю з домотканої вовняної матерії (літник), керсетку (досить коротку), запаску,пояс, намітку (“плат”) і чоботи, а в поліській частині — личаки (карта, фіг. 6). Взимку цей одяг доповнювався свитою з білого або сірого домотканого сукна. В Ровенській області поширений той самий комплекс, але в окремих селах він має деякі відміни. Вони полягають у тому, що спідниця й запаска зроблені з яскравих вовняних тканин в смужку, а строкатий лайбик, замість керсетки, щільно облягає талію і має великий виріз на грудях. Голову прикрашає кольоровий очіпок. Рукава сорочки також багато вишиті. Своїм характером цей варіант подекуди наближається до польського одягу (лайбик) і в той же час до литовського (спідниця, запаска й очіпок). На півдні волинський комплекс щільно зв’язаний, з одного боку, з львівським, а з другого — з подільським (північним варіантом).

Таблиця 53. Літній одяг жінки с. Старичі, Яворівського району, Львівської обл., 1946 р.

Отже, на території західних областей, крім Закарпаття, існували й частково існують тепер п’ять основних комплексів національного одягу: подільський, станіславський (гуцульський), дрогобицький (бойківський), львівський і волинський. Більшість цих комплексів уже вийшла з ужитку, замінена іншими, більш удосконаленими, або міським одягом.

Крім названих типів національного одягу, яскраво відображених на малюнках Кульчицької, в альбомі представлені зразки одягу українців, які проживали до 1946 р. на Лемківщині — території, що відійшла нині до Польщі. Малюнки Кульчицької тим більш цінні, що українці з цих місць переселені в інші місця, де вони перестали носити зафіксований художницею одяг. Описані типи одягу жінок із західних областей України при наявності окремих елементів, що значно відрізняють їх один від одного, мають в своїй основі риси, які об’єднують їх в один український тип.

Таблиця 25. Верхній чоловійчий одяг с. Старий Косів, Косівського району, Станіславської обл., 1940 р.

Велике значення мають малюнки, які на окремих елементах показують єдність національного одягу східних і західних областей України. До них насамперед треба віднести гуцульську запаску, що складається з двох спеціально витканих полотнищ потрібного розміру. Ці полотнища, підв’язані поясом одне спереду, друге ззаду, заміняють спідницю. Така сама запаска з таким самим типом сорочки відома в Полтавській області. Зразки жіночої безрукавки-керсетки, представлені в альбомі, в своїй основі ідентичні з керсетками, поширеними в Київській, Чернігівській, Полтавській та інших областях.

Чимала цінність малюнків Олени Кульчицької полягає і в тому, що на них зображені багаті прикраси одягу жінок із західних областей України. Головною прикрасою одягу в описаних комплексах є вишивка — найпоширеніший вид народної орнаментації. Своїм колоритом та багатством орнаментальних мотивів народна вишивка одягу весь час привертала увагу художниці. Органічний зв’язок орнаментальної композиції вишивки з кроєм одягу, що показаний майже на всіх малюнках, свідчить про великий художній смак, з яким український народ прикрашав свій одяг.

Таблиця 28. Зимовий одяг дівчини с.Ворохта, Яремчанського району, Станіславської обл., 1933 р.

Художниця цікавилась також і деталями орнаментальних мотивів вишивки, розглядаючи їх в тісному зв’язку з одягом. Її зарисовки орнаментальних мотивів показують високу художню творчість українського народу з його національною специфікою. Багатолітня праця Олени Львівни Кульчицької є значним вкладом в справу вивчення культури українського народу взагалі і історії розвитку українського національного одягу зокрема.

І. Ф. Симоненко, 1959 рік. Стаття з альбому Народний одяг Західних областей України. Київ, Видавництво Академії наук Української РСР, 1959.

Джерело: http://uartlib.org

Діяльність Кам`янського історико-культурного заповідника з популяризації творчості Кароля Шимановського (відео)

24. 11. 2017

Знову ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь наукового співробітника відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алли Єфремцевої на тему “Науково-освітня робота Кам’янського державного історико-культурного заповідника в популяризації теми життя і творчості Кароля Шимановського”:

Науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алла Єфремцева

У 2017р. світова музична громадськість відзначає 135-ту річницю з дня народження та вшановує пам’ять – 80-ті роковини з часу смерті видатного польського композитора Кароля Шимановського, одну з тих визначних постатей музичної культури, яку вважають своєю в декількох країнах і відносять до сотні найкращих композиторів світу. Поляк за походженням, але доля розпорядилася так, що 3 жовтня 1882р. мальовнича українська Тимошівка Кам`янського району на Черкащині подарувала йому земне життя. «Протягом майже 35-ти років Шимановський не поривав зв`язків з цим селом. Тут пройшли його дитячі роки, формувався талант, тут знаходив він відпочинок влітку в колі близьких друзів, тут народжувались ескізи майбутніх творів» [8,3].

Як відомо, після від`їзду композитора з України до Польщі у кінці 1919 року, його особистий зв`язок з малою батьківщиною припинився назавжди. Тут залишилися родинні книги, документи, цінності та раритети. Старання матері композитора щодо їх отримання були марними. У драматичні й трагічні 20-50 роки минулого століття про К. Шимановського в його рідних місцях публічно не згадували. Посмертне повернення музики великого земляка на його малу батьківщину в Тимошівку відбулося в 1961-1962 рр. У Києві були організовані концерт та студентська наукова конференція. Молодий український диригент та музичний діяч Ігор Блажков, московський музикознавець Ізраіль Нєстьєв, племінниця композитора Христина Домбровська побували на берегах Тясмину й Інгулу, працювали у Державному архіві Кіровоградської області, а свої враження і напрацювання оприлюднили в багатьох наукових і публіцистичних статтях. Їх приїзд був пов`язаний, з одного боку, з відзначенням ювілейних дат композитора та бажанням побувати на його малій батьківщині, а з іншого – інтересом молодого покоління українських музикантів-шестидесятників до творчості польського митця. І. Блажков спочатку самостійно здійснив подорож по місцях, пов`язаних з композитором. Цю поїздку згадував український композитор Леонід Грабовський: «Ігор Блажков здійснив на моторолері поїздку до маєтку у Тимошівці, що належав родині Шимановських, відзняв усе там на фотокамеру, щоб передати племінниці Шимановського». Візити поважних гостей дали перший імпульс популяризації творчості й особистості композитора в Тимошівці, Кам`янці, Кіровограді (зараз м. Кропивницький). Найбільше цікавила дослідників легендарна Тимошівка [2].

Кам`янський державний історико-культурний заповідник (далі КДІКЗ) розпочав свою діяльність з популяризації теми життя і творчості К.Шимановського у 1967році, коли директор Кам’янського державного літературно-меморіального музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського Марія Антонівна Шкаліберда ( КДІКЗ було організовано лише в 1995р.) у клубі с. Тимошівка створила музей польсько-радянської дружби. Значна частина експозиції була присвячена уродженцю Тимошівки, польському композитору К. Шимановському, вісімдесят п`ять років з дня народження якого відзначалося того ж року [1,3].

У 1990 р. за ініціативи старшого наукового співробітника музею О.С.Пушкіна і П.І. Чайковського Галини Михайлівни Таран музей польсько-радянської дружби у сільському клубі було реекспоновано в музей Кароля Шимановського. Тематико-експозиційний план оновленого музею склала Г.М. Таран. У 2002р. для кращого збереження музейної експозиції за пропозицією директора Тимошівської ЗОШ Анатолія Петровича Могилки та директора КДІКЗ Г.М.Таран музейна кімната К. Шимановського була перенесена з сільського клубу до школи.

Новий етап у розбудові шкільного музею композитора розпочався 17 лютого 2010 року, коли розпорядженням за №236 Кабінету Міністрів України Тимошівській ЗОШ було присвоєно ім`я Кароля Шимановського і встановлена меморіальна дошка [7]. На урочистій події були присутні гості з Польщі, в т. ч. посол республіки Польща в Україні Едвард Добровольський.

Остаточне створення музейної кімнати композитора в Тимошівській ЗОШ, а також присвоєння його імені учбовому закладу об`єктивно поставило завдання популяризації творчого надбання К. Шимановського . Для цього КДІКЗ використовує у цій роботі різноманітні форми: екскурсії, лекції-концерти, науково-практичні конференції, літературно-музичні композиції, публікації в пресі та наукових виданнях, тематичні виставки, камерні концерти-зустрічі [3].

Основним видом культурно-освітньої діяльності КДІКЗ є екскурсійна робота – оглядові та тематичні екскурсії. Проведена реекспозиція історичного музею у 2005-2006 роках в рамках державної програми «Золота підкова Черкащини» стала підґрунтям для створення залу «Розвиток культури, науки і освіти на Кам`янщині в кінціXIX та XX ст.». В цьому залі розміщена експозиція про дитячі і юнацькі роки музиканта, де представлені світлини родинного будинку Корвін-Шимановських у Тимошівці, інтер`єр гостинної та композиторської кімнат, світлини батьків, рідних і близьких та ін. Експозицію доповнюють нотний матеріал композитора, трьохтомне видання польської дослідниці життя і творчості К.Шимановського Терези Хілінської « Кароль Шимановський і його епоха» та інша цікава література про нього.Окрім того, проводяться виїзні екскурсії до музейної кімнати в Тимошівку, на батьківщину композитора.

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Важливою формою популяризації музичного надбання К. Шимановського є одночасне проведення лекцій-концертів і виставок. Для цього заповідник активно співпрацює з самодіяльним камерним хором «Кам`янка» (художній керівник і диригент, заслужений працівник культури України В.Волков) та викладачами і учнями Кам`янської музичної школи ім. П.І. Чайковського. Камерний хор «Кам`янка» неодноразово звертався до музики польських композиторів. Ще у 2005 році, під час днів польської культури в Україні, хор підготував для кам`янчан програму з творів польських композиторів та польської народної музики. Виступаючи в Кам`янці та Тимошівці, хор знайомив слухачів з музикою композитора К.Шимановського [9 ,4].

До відзначення 125-ї річниці з дня народження композитора-земляка у 2007р. КДІКЗ залучив струнно-смичковий ансамбль музичної школи та кращих її учнів, які виконали дитячі п`єси К.Шимановського, що створені на основі польських народних пісень. Романси раннього періоду творчості митця на вірші К. Тетмайера виконала польською та українською мовами науковий співробітник КДІКЗ Алла Єфремцева. Камерний хор демонстрував твори К.Шимановського з циклу «Шість курпьовських пісень для змішаного хору acappella», підґрунтям для створення яких стали оригінальні польські народні мелодії гуралів з гірської місцевості в польських Татрах. Перед урочистими заходами, які відбувалися в дитячої музичної школи ім. П.І. Чайковського, місцева громада ознайомилася з експозицією виставки, підготовленою науковими співробітниками КДІКЗ про дитинство та життя композитора в Тимошівці, його творчий доробок і співпрацю з видатними митцями. На урочистому вечорі була присутня радник посла, керівник відділу науки і культури посольства Польщі в Україні пані Ольга Гнатюк [9].

Вшанування композитора-земляка на його 130-ту річницю з дня народження в 2012р. проходило не менш презентабельно. 10 жовтня 2012р. науковці КДІКЗ разом з камерним хором «Кам`янка» виступили з лекцією-концертом у Черкаському обласному краєзнавчому музеї. 18 жовтня цього ж року в Кам`янській ДМШ ім. П.І.Чайковського відбувся святковий вечір на честь ювілею К. Шимановського [9].

10 грудня 2012 р. в державній музичній школі I і II ст. ім. Кароля Шимановського в Замості (Люблінське воєводство, Польща ) відбувся урочистий вечір на честь 130 -річчя з дня народження К.Шимановського. На запрошення дирекції школи у заході взяли участь науковий співробітник КДІКЗ Алла Єфремцева та викладач музичної школи ім. П.І. Чайковського Олена Цьома. Громада м. Замость вітала гостей з батьківщини композитора, прослухала розповідь про життя К.Шимановського в Україні та романси, що були написані митцем на вірші Д. Давидова, племінника П.І. Чайковського [5].

В жовтні 2012 року науковці заповідника взяли участь у міжнародній науковій конференції «Кароль Шимановськийна і його мала батьківщина», що відбулася в м. Кіровоград та у обласній краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річниці від дня народження Кароля Шимановського, що проходила на базі Тимошівської школи. У вересні-жовтні 2013р. наукові співробітники КДІКЗ виступили на міжнародній наукової конференції «Блюменфельди: родина на перехресті культур» до 150-річчя від дня народження Фелікса Блюменфельда в рамках музичного фестивалю ім. Кароля Шимановського у м. Кіровограді.

21 квітня 2017 р. КДІКЗ разом з Кам`янською районною громадською організацією «Спілка краєзнавців» провели XIV районну науково-практичну конференцію « Історія рідного краю в контексті історії України», яка, поряд з іншими ювілейними датами, присвячувалася і 135-річчю від дня народження К. Шимановського. На конференції наукові співробітники КДІКЗ та учні шкіл району представили цікаві наукові дослідження і повідомлення, пов`язані з життєдіяльністю композитора-земляка (Г. Таран, директор КДІКЗ – «Кароль Шимановський, його близькі та родина у спогадах Маріанни Давидової», А.Єфремцева, науковий співробітник КДІКЗ – «Хронограф подій, пов`язаних з вшануванням та виконанням творів К. Шимановського на його малій батьківщині у 1961-2017рр.», С. Корпачова, учениця Кам’янської ЗОШ I-III ст. №1 – «Український період творчості Кароля Шимановського», О. Ревенко, учениця ЗОШ I-III ст. – «Роль Тимошівки в житті і творчості Кароля Шимановського», А. Луб`яна, учениця Тимошівської ЗОШ I-III ст. –«Кароль Шимановський родом із Тимошівки»).

З 11 серпня по 15 вересня 2017 р. в картинній галереї заповідника експонувалася виставка Варшавської національної бібліотеки під назвою «Кароль Шимановський – від Тимошівки до Лозанни», автором якої є Ельжбета Ясінська-Ендрюш, яка теж відвідала Тимошівку та Кам`янку в 2012 році. Виставка познайомила жителів району з постаттю одного з найвидатніших композиторів і була представлена у багатьох містах Польщі та Західної Європи. 24-та її презентація відбулася в м. Кам`янка та с. Тимошівка. На відкритті виставки були присутні гості з Польщі: Павел Мелгесь, аспірант Люблінського католицького університету за фахом історія мистецтва й музеєзнавство, директор музичної школи № 1 ім. Генріха Нейгауза у м. Кропивницькому Євгенія Малявкіна, головний зберігач фондів музею музичної культури ім. К. Шимановського у Олена Классова, директор музею музичної культури ім. К. Шимановського Олександр Полячок, священник Римо-католицької церкви м. Кропивницького , отець Міхал. На відкритті виступили організатори першого музею К. Шимановського на його малій батьківщині Галина Таран і Анатолій Могилка, також звучала музика видатного митця у виконанні учнів і вчителів музичної школи та камерного хору «Кам`янка» [9].

У кам`янських районних, обласних та всеукраїнських газетах друкувалися статті наукових співробітників заповідника та членів районної спілки краєзнавців – М. Шкаліберди , Г. Таран, Ф. Людного, А. Тясминського, А. Єфремцевої, Н. Путіліної, а також польського журналіста А. Бобкевича, де висвітлювалися події, пов`язані з іменем видатного композитора.

Однією з форм роботи КДІКЗ є літературно-музичні композиції та камерні вечори-зустрічі. Науковцями розроблено декілька сценаріїв, присвячених життю і творчості композитора в Україні: «Великий самітник у княжій мантії» (автор Г.Таран), «Призначення метелика» ( автори Н.Пугач, Л.Висоцька), «Українськими шляхами К. Шимановського» ( автор М. Ларченко). Ці композиції проводилися неодноразово і є цікавими і для дорослих, і для школярів. Під час проведення подібних заходів використовується відеопрезентація, з літературною частиною органічно поєднується музика у виконанні учнів музичної школи, солістів , камерного хору та камерного ансамблю заповідника.

У 2017р. особливо активізувалася співпраця КДІКЗ з музеєм музичної культуриім. К. Шимановського та об`єднанням поляків «Полонія» ім. К. Шимановського у м. Кропивницькому. У квітні цього року відбулася зустріч з Олександром Полячком, директором музею музичної культури, дослідником життя композитора. Завдяки об`єднанню поляків « Полонія» в історичному музеї заповідника відбувся вечір-зустріч громади м. Кам`янка з визначними польськими музикантами Йаною Доманською та Анджеэм Татарським. Польські піаністи вперше серед музикантів зі світовими іменами виконали та здійснили запис фортепіанного варіанту музики К. Шимановського до його балету «Харнасі». На концерті-зустрічі музиканти розповіли про свої творчі здобутки та виконали музичні твори Ф.Шопена, К.ШимановськогоІ. Падеревського.

Рішенням Кам`янської районної ради від 29.07.2016р. за №8-7/VII рік 2017 в Кам`янському районі оголошено роком Кароля Шимановського. Районною радою був розроблений план заходів по вшануванню пам`яті композитора-земляка. В цих заходах найактивнішу участь взяв КДІКЗ, уся діяльність якого систематично висвітлюється в Інтерн ресурсах на сайті заповідника. До кінця року науковці КДІКЗ, популяризуючи тему життя і творчості К. Шимановського, виступатимуть на наукових конференціях в м. Чигирин та м. Корсінь-Шевченківський (Черкаська обл.), в рамках міжнародного фестивалю «Осінь з музикою Кароля Шимановського» спільно з музеєм музичної культури організують для місцевої громади концерт «Кароль Шимановський – погляд з Туманного Альбіону», в якому візьме участь англійський піаніст, видатний інтерпретатор музики Шимановського Джонатан Павелл та проведуть ювілейний літературно-музичний вечір «Наталія Давидова та Кароль Шимановський – творча спорідненість душ».

Отже, за роки свого існування КДІКЗ, як правонаступник літературно-меморіального музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, проводить велику науково-освітню та виставково-експозиційну діяльність з популяризації життєвого і творчого шляху видатного польського композитора К. Шимановського. Завдяки наполегливій праці наукових співробітників заповідника мала батьківщина К. Шимановського поступово перетворюється на своєрідну «Мекку», що сприяє соціокультурному та економічному розвитку Кам`янського району, розвиває міжкультурний діалог, збільшує туристичну спроможність нашого краю.

Алла ЄФРЕМЦЕВА
науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Використані джерела та література:

1.Васильченко І. Музейна кімната в будинку культури // Трудова слава. – 1967, №61. – с.3.
Єфремцева А. Ювілей композитора // Наше місто. – 2008, №1. – с.4.
Матеріали музею музичної культури м. Кропивницький
Музеї як об`єкти краєзнавчо-туристичної діяльності [електронний ресурс]
http://pidruchniki.com/
Особистий архів А. Єфремцевої.
Путіліна Н. Виставка Кароль Шимановський: від Тимошівки до Лозани // Трудова слава. – 2017, №32. – с.3.
Розпорядження Кабінету міністрів України від 17 лютого 2010р. №236
/ Про присвоєння імені Кароля Шимановського Тимошівській загальноосвітній школі I – III ступенів Кам`янської районної ради Черкаської області / // Уряд. кур`єр. – 2010.
Шкаліберда М. Кароль Шимановський // Трудова слава. – 1967, №61. – с.3.
Щоденник народного самодіяльного камерного хору « Кам`янка».

Найвідоміший директор львівського театру

23. 11. 2017

240 років тому, 27 жовтня 1777 року народився Ян Непомук Камінський (Jan Nepomucen Michał Kamiński; 1777–1855) – директор театру, режисер, актор, драматург, поет, перекладач, автор наукових праць, редактор часописів.

Він походив з містечка Куткір (тепер Буського району), з родини незаможного шляхтича гербу Топор, який служив економом у маєтку графів Лончинських. В деяких працях датою його народження подають 16 травня.

Своє навчання розпочав Ян Непомук у парафіяльній школі в Куткорі, відтак закінчив чотирикласну школу у Львові. У 1788-му вступив до Львівської гімназії. Потім студіював філософію на Львівському університеті.

Польська дослідниця його життя та творчості Барбара Лясоцька писала про високий рівень його освіченості: «Інтелектуальна культура Камінського була високою і різноманітною, що видається цілком слушним. Тому міг він – і також мусив мати – багатогранну, різнорідну діяльність… І, врешті, про велику культуру, а, передовсім про величезну начитаність, свідчать його адаптації і переклади. Перших є близько сорока, других – 80»¹.

Нове театральне життя Львова починається в останній чверті XVIII століття, коли поблизу колишньої Єзуїтської хвіртки, у дерев’яній шопі влаштували перший львівський театр. У 1776 році тут діяв німецький театр Ґеттерсдорфа, згодом тут виступали німецькі трупи Гільфердінґа, Тоскані, Булли, польські – Томаша Трусколяського (1780–1783), Домініка Моравського (1793–1794), Войцеха Богуславського (1795–1799). З 1795 року під театр пристосували колишній Францисканський костел.

Він стояв на місці нинішньої школи №62 на вулиці Театральній, 15. Там до кінця XVIII століття був монастир францисканців. Ділянку монастиря біля Низького замку надав ченцям-францисканцям ще князь Владислав Опольський 1372 року (можливо, на місці давньої церкви). Францисканці збудували у ХV столітті готичний, з високим дахом, костел Св. Хреста, що мав три нави. Після ліквідації монастиря 1784 року в його келіях відкрили «нормальну» школу, а в костелі – театр, де почергово ставили вистави німецька та польська театральні трупи.

Войцех Богуславський. Мал. Алоїза Рейхана

Як уже сказано, польським театром, що давав вистави у колишньому Францисканському костелі, керував у 1795–1799 роках Войцех Богуславський, якому вдалося залучити до театральної діяльності студента філософії Я.Н.Камінського. Спочатку той працював актором і перекладачем у Богуславського. Коли той виїхав зі Львова, Камінський створив власний польський театрик при палаці Станіслава Вроновського (тепер це в околицях вулиці Ф.Колесси). Але австрійська влада заборонила цю діяльність.

У 1803 році Камінський переїхав з кількома колегами до Кам’янця на Поділлі, де організував театр, який регулярно виступав у цьому місті, а також виїздив на гастролі до Дубна, Житомира, Києва та Мінська. У 1807–1809 роках він знайшов мецената в Одесі. Ним став сам «Дюк» – Арман Еммануель дю Плессі, герцог де Рішельє, міський голова цього портового міста.

Театр Камінського мав в Одесі вдячну публіку, непогані прибутки й повну свободу діяльності. Для нього будувався новий театральний будинок. Але Камінський навесні 1809 року повернувся до Львова, який саме тоді зайняло польське військо (й усі сподівалися, що Галичину незабаром приєднають до створеного Наполеоном Варшавського князівства). Ці надії не здійснилися, але Ян Непомук Камінський залишився вже до смерті у Львові й був до 1842 року одночасно директором, режисером, актором і автором та перекладачем п’єс польської трупи театру у Львові, яка виступала позмінно з німецькою трупою в колишньому Францісканському костелі.

Театральна зала того театру мала на двох ярусах 36 лож і крісла в партері. У 1842 році театр перенесли до Скарбківського будинку, а в колишньому костелі зробили концертну залу. Поруч у залі для балів і зібрань, яку у Львові називали редутовою, відбувалися бали та знамениті львівські «контракти», куди з’їжджалася шляхта з усієї Галичини не лише з комерційною метою, але й для забави, укладення корисних знайомств і пошуку наречених. «Контракти» тривали три тижні від католицького свята Трьох Королів (6 січня), а від 1798 року починалися щороку від 1 лютого.

Діяльність директора Камінського не була легкою. Йому доводилося не лише керувати артистичною діяльністю та вишколом акторів, дбати про репертуар і декорації, але й полагоджувати всі фінансові проблеми театру. Попри підтримку з боку деяких галицьких губернаторів і віце-маршалка станового Галицького сейму Тадея Василевського, львівська публіка рідко ходила до театру, і були періоди, коли треба було закривати його на кілька місяців.

В репертуарі театру були й п’єси самого Камінського: «Дивак з упередження», «Гелена, чи Гайдамаки в Україні», «Болеслав Смілий», «Диявол у зальотах». У «Гайдамаках» Камінський зіграв роль Івана Ґонти.

Ставили там також п’єси галицьких авторів Александра Фредра та Юзефа Коженьовського. Великий успіх мав у Львові також варшавський драматург Людвіґ Адам Дмушевський.

У ті часи на сцені львівського театру, яким керував Ян Непомук Камінський, найбільшу популярність мав водевіль «Майстрова з Хорущини», який десятками років залишався в репертуарі. «”Майстрова з Хорущини” – це тип уподобань львівської недільної публіки. У нас не було таланту, котрий би львівські місцеві особливості зміг би впровадити на сцену зі справжнім артистизмом… Сьогодні у Львові панує міжнародна цивілізація. Місцеві особливості, яких і так не було багато, зникли разом з рештками старих будинків, залишився лише спомин про „Майстрову з Хорущини”», – писав понад сто років тому дослідник Львова Францішек Яворський ². На жаль, ці слова залишаються актуальними й на початку ХХІ сторіччя. Львів так і не дочекався театральної п’єси чи художнього фільму, що передав би неповторність галицької столиці. А залишки колишнього Львова кінорежисери використовують лише як декорації Парижа, Відня чи навіть Мінська…

Камінський сам перекладав багатьох закордонних авторів, зокрема, Шекспіра («Гамлет»), Шіллера, Кальдерона. Але найбільше було зіграно п’єс (аж 78) німецького драматурга Августа фон Коцебу та 58 вистав за творами француза Ежена Скріба.

Доводилося Камінському займатися постановкою «живих картин» і привітальних інсталяцій з нагоди візитів до Львова цісаря Франца І й інших австрійських достойників. Для цих оказій писав він також оди й інші хвальні поезії. Для заробітку писав також навіть епітафії для поховань на львівських цвинтарях.

Пробував Камінський займатися поважними науковими дослідженнями. У 1822 році навіть претендував на посаду керівника кафедри польської мови та літератури Львівського університету ім. Франца І. Але керівництво університету не відважилося прийняти артиста до свого професорського кола.

Така невдача не зупинила наукових пошуків Камінського, зокрема, в галузі мовознавства. У 1830 року вийшла у львівському часописі «Haliczanin» («Галичанин») праця «Чи наша мова є філософською?», в якій автор в дусі тодішнього романтизму обґрунтовував потребу національної мови відповідати викликам сучасності, щоби «виявляти душу нації, яка тією мовою володіла, мислила і виражала свої думки».

У 1835–1848 рр. очолював Я.Н.Камінський редакцію «Gazety Lwowskiej»та додатку до неї – «Rozmaitości». Була це урядова газета, тому велику частину її шпальт займали офіційні матеріали віденського уряду та галицької губернії.

З побудовою у 1833–1842 рр. (за проектом віденського архітектора Алоїза Піхля) будівлі Театру графа Скарбка розпочався новий період театрального життя у Львові. Співавтором проекту і будівничим театру був львівський архітектор Йоганн Зальцман. Ця велична класицистична споруда не лише містила театральну залу на 1460 місць (одну з найбільших у тодішній Європі), але й була найбільшою у Львові чиншовою кам’яницею. Окрім того, у будівлі розміщувалися й редутова зала, в якій у 1860–1870-х відбувалися засідання Галицького сейму, Національне касино, крамниці, кав’ярні та склади. Зараз це будівля Львівського академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької.

На час відкриття Нового (Скарбківського) театру Камінський вже мав 65 років і залишив обов’язки директора театру. На запрошення графа Станіслава Скарбка працював режисером Нового театру до 1845 року. Того ж року отримав від Галицького сейму щорічну пенсію в розмірі 500 флоринів (райнських гульденів, ринських). З 1849 року уклав зі С.Скарбком довічну угоду про переклад щороку 6 п’єс за 960 флоринів.

Мешкав Камінський неподалік театру, на вул. Малій Краківській (конскрипційний №86). Тепер це кам’яниця на вулиці Яна Жижки, 5, яка зберегла деякі риси першої половини ХІХ століття. У його помешканні діяв своєрідний літературно-мистецький салон, гостями якого були львівські письменники, журналісти, науковці, артисти.

Вулиці Краківську та Театральну сполучає вузенька брукована вуличка, на якій нібито законсервувався дух австрійського Львова середини ХІХ ст. Вулицю проклали на початку ХІХ століття на місці розібраних фортифікацій. Тоді вона називалася Малою Краківською. У 1871 році вуличку перейменували на згадку Яна Непомука Михайла Камінського. Тоді власником реальності під №5 став став син театрального діяча Юзеф Камінський. Хоча Я.Н.Камінський був русинського походження і грав на сцені роль Івана Ґонти у скомпонованій власним пером драмі «Гелена, або Гайдамаки в Україні», Львівська міська рада депутатів трудящих не визнала його «своїм» і 1950 року перейменувала вулицю на честь Яна Жижки з Тронцова († 1424) – керівника «революційної селянсько-плебейської» армії таборитів у Чехії.

Помер Ян Непомук Камінський 5 січня 1855 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі. При алеї на полі 20 височіє нагробок Камінського. Раніше на пам’ятнику був мармуровий медальйон-барельєф, виконаний скульптором Тадеушем Вісньовським (професором Промислової школи у Львові). монумент був встановлений на зібрані кошти львівських акторів до сотої річниці уродин театрального діяча. Тоді, 1877 року, скульптор Станіслав Сенявський виконав для пам’ятника бронзові емблеми сови, ліри та маски – на сьогодні вони втрачені. Пам’ятник з барельєфом частково відновили 2003 року.

Ігор МЕЛЬНИК

ПРИМІТКИ

¹ Lasocka B. Jan Nepomucen Kamiński. – Warszawa, 1972. – S. 13.
² Jaworski F. Lwów stary i wczorajszy. – Lwów, 1911 – S. 218.

Джерело: https://zbruc.eu/

Співпраця зі ЗМІ на прикладі реклами науково-освітніх проектів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (відео)

23. 11. 2017

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Дарії Сухоставець на тему “Співпраця із засобами масової інформації на прикладі реклами науково-освітніх проектів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві”:

Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець

Найцікавіший музейний проект ризикує залишитися невідомим без сучасних цікавих рекламних рішень. Ми живемо в епоху інтернету, коли величезний відсоток населення планети отримує новини із соціальних мереж та засобів масової інформації (далі ЗМІ). По суті, кожен співробітник музею, і зокрема меморіального, – піар-менеджер. У нашому випадку ми виступаємо зв’язком між сучасним суспільством та Михайлом Грушевським. Усі наші проекти, незалежно від їх формату, – інтелектуальні, бо вони про інтелектуала Грушевського.

Пропоную розглянути співпрацю Історико-меморіального музею Михайла Грушевського зі ЗМІ на прикладі двох різних за темою, характером та емоційним наповненням проектів – літнім фестивалем Hrushevsky Garden Party та інсталяцією до Всесвітнього дня музеїв «Під наглядом».

Hrushevsky Garden Party

Кожен новий проект Музею Михайла Грушевського спирається на міцний фундамент джерельної бази – архівних знахідок, опублікованих та нововиявлених листів, спогадів, щоденників тощо. Шукаємо натхнення у них навіть для назв заходів. Саме зі споминів історика з’явився паросток нового літнього фестивалю Hrushevsky Garden Party. «Якось пізньою весною, перед вакаціями, зайшов я перед вечером до Кониського. […]. Виявилось, що там відбувається Garden Party: Олександр Якович приймає в городі молодіж – семінарську здебільшого, але й усяку иньшу разом з нею. Було там, скільки памятаю, душ кількадесять, парубків і дівчат», – писав у споминах Михайло Грушевський про вечори у Кониського [1; с. 141].

Цей фестиваль став доброю традицією відзначення Дня народження Катерини Грушевської. 2017 року його темою було обрано «Українські народні думи» – колосальне дослідження “Професорівни”.

У першу чергу, літній фестиваль – це сімейний захід. Проаналізувавши цільові групи гостей, формат та настрій події, виділили основні та допоміжні засоби масової інформації для партнерства. Основну увагу приділили сімейним виданням, наприклад, WoMo, Family with kids, Діти в місті (переважно онлайн-видання). Також заручилися підтримкою міських гідів (афіш) – журналів, у яких публікують список заходів на вікенд/тиждень/місяць (наприклад, kievfashionpeople.com, gloss.ua, vgorode).

Допоміжною платформою для анонсів були і музичні видання, адже на святі виступив гурт “Шпилясті кобзарі”, який своїм репертуаром підкреслив традиції кобзарського мистецтва, а зв’язок із сучасністю проілюстрували дівчата-кобзарі з тріо “Злагода”. Для визначення зв’язку із майбутнім було запрошено гурт Go-A, що гармонійно поєднав у своїй музиці українські народні мотиви та електронне звучання.

Виступ тріо «Злагода» на Hrushevsky Garden Party ІІ (17 червня 2017 р.)

Але кульмінацією фестивалю стала лекція “Думи на килимах” від старшого наукового співробітника музею Юлії Черняк. Важливою основою для змістового наповнення події стали також короткі екскурсії у меморіальній квартирі, присвячені Катерині Грушевській. Отже, важливо було поширити в ЗМІ науково-популярні матеріали, анонсуючи цю складову програми.

Для кожного нового проекту Музею ми намагаємося запланувати та підготувати 1-2 лонгріди [формат подачі журналістських матеріалів в інтернеті. Його специфікою є великий обсяг тексту, розбитий на декілька частин за допомогою мультимедійних елементів: фотографій, відео, інфографіки тощо].

Для поширення лонгрідів про даний проект Музей Михайла Грушевського започаткував співпрацю з підрозділом “Української правди” – “Історичною правдою”. До цього медіа відтоді звертаємося, рекламуючи кожен наш захід і не тільки. Адже наразі «Історична правда» є найвпливовішим популярним історичним інтернет-виданням, має добру репутацію та широке коло читачів. Також ресурс у повній мірі відповідає позиціонуванню Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Для Garden Party на порталі «Історична правда» було опубліковано статтю Світлани Панькової «Найдорожча Кулюня. Найбільше кохання Михайла Грушевського» [3]. Таким чином наголосили, що всі, хто цікавляться історією, завжди є нашими бажаними гостями.

Грушевська Катерина (1900-1943) - донька професора Грушевського — Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського

Доробок Катерини Михайлівни зацікавив видання з гендерною тематикою «The devochki». У цьому молодіжному популярному виданні, що часто публікує матеріали про жінок у науці з метою надихнути читачів на звершення, вийшов матеріал «Маленька Професорівна. Чим відома Катерина Грушевська» [4]. Ми не вважаємо дане видання ключовим, але на літній фестиваль прагнули залучити нову аудиторію.

Підсумовуючи виконану роботу, варто зазначити про результат. Найважливіший із них наступний: наймолодшому гостю Hrushevsky Garden Party ІІ було 3 роки, а найстаршому – 73, і кожний із них знайшов щось цікаве для себе. А загалом на Garden Party планувалося залучити від 50 до 100 осіб. За квитками прийшло близька 70 гостей (не враховуючи дітей, друзів музею та преси, адже вони відвідали захід безкоштовно). Подія здобула популярності у соціальних мережах. Підсумовуючи, опублікували ряд звітів про проект у пресі (наприклад, «Музейний простір» – стаття вийде друком наприкінці 2017 року). Таким чином, відголоски події ще два тижні «лунали» у соціальних мережах.

Інсталяції “Під наглядом”

18 травня на Всесвітній день музеїв у рамках теми «Музеї і суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване» у Домі Грушевського було представлено новий проект. Інсталяція «Під наглядом» мала на меті розкрити «темні сторінки» історії 1920-1930-х рр. загалом, трагічні в долі родини Грушевського зокрема. Основним джерелом проекту стала справа-формуляр, відкрита на Михайла Грушевського [справа оперативного обліку, заведена на окрему особу у зв’язку з надамим стосовно неї відомостями, які давали підставу підозрювати людину в проведенні підривної діяльності проти СРСР. Термін було скасовано у 1954 році]. Вона складається з понад 3000 аркушів, містить тисячі агентурних записок, перлюстрованої особистої кореспонденції та оперативних агентурних записок на підставі доносів.

Це не типова виставка документів: кожен елемент має приховані (очевидні та не очевидні) символи. Так, центральною композицією інсталяції став стіл агента ГПУ, що збирав та передруковував доноси секретних співробітників. Він закритий чорними всередині та білими назовні панелями, що стискають простір, намагаючись приховати від стороннього ока те, що там відбувається. Стільці за столом складені: вони символізують кінець тієї жахливої епохи й нашу надію на те, що ніхто більше не розкладе їх та не почне друкувати знову.

Вікно праворуч зачинене, на ньому розміщено список кличок сексотів. Їх представлено більше 100, і це ще не всі. «Академік», «Культурник», «Аспірант» – ці високі звання могли відповідати дійсності, але насправді за ними приховувалися негідники. Декого з них сучасні дослідники можуть ідентифікувати, про інші правдиві імена можна лише здогадуватися. Біля списку видніється сіра тінь. Тіней у приміщенні три, вони розміщені так, щоб опинятися позаду відвідувача під час подорож інсталяцією. Прочинене вікно ліворуч символізує, що науковці почали “проливати світло” на ці приховані справи. Там складено 8 папок – 8 умовних томів справи-формуляру, що їх продовжують досліджувати вчені-грушевськознавці.

На стінах витримками з агентурних записок та копіями фотографій проілюстровано період життя Михайла Грушевського від моменту повернення в Україну з еміграції. Маємо три інформаційні блоки: «Дім», «Ювілей» та «Академія». Не останнє місце займає звуковий супровід до проекту – запис друкарської машинки, кроків. Він створює необхідну атмосферу та «відбиває ритм» доби переслідувань.

Це доволі складна та морально важка тема. Тож, проект музею покликаний не розважити, а інформувати, допомогти гостям зазирнути до прихованих сторінок історії, зробити висновки. За задумом авторів інсталяції знайомство з експозицією розпочинається не кураторською екскурсією: спочатку відвідувач потрапляє в затемнений простір, прислухається до невпинних звуків друкарської машинки, відчуває за своєю спиною кроки «тіней», вдивляється в тексти і проникає самостійно в епоху.

Центральна композиція інсталяції “Під наглядом”

Для цього проекту було визначено цільові групи відвідувачів. По-перше, це дорослі від 22 до 60+, які цікавляться історією України; по-друге, старші школярі та студенти, які вивчають зазначений період у школах та ВНЗ; по-третє, кияни, які цікавляться культурними подіями міста. Щоб привернути увагу до заходу заздалегідь було відзняте коротке рекламне відео, за сюжетом якого троє науковців зачитували витримки зі справи-формуляру.

Зауважимо, що Інсталяція «Під наглядом» з чітко визначеними цільовими групами мала менше можливих ЗМІ для партнерства. Хоча ми і звернулися до ряду сімейних видань, основною аудиторією серед медіа для нас були серйозні новинні та історичні журнали (наприклад, Історична правда, Лівий берег (Lb.ua), Platfor.ma). Як і у випадку з Garden Party, звернулися до гідових видань, і найважливим було завдання потрапити у афіші до Всесвітнього дня музеїв у Києві.

Як наслідок, презентацію інсталяції “Під наглядом” відвідало близько 30 осіб (не враховуючи тих, хто приходив протягом дня, до офіційного відкриття проекту). Цільова аудиторія – дорослі від 22 до 60+, які цікавляться історією України, що означає: засоби комунікації були обрані вірно. Ми були задоволені результатом, але сподівалися на більшу кількість гостей на відкритті. Варто зазначити, що на День музеїв публіка звикла відвідувати розважальні заходи (Ночі у музеї, вечірки, квести), тому кияни обирали менш серйозні музейні події (тільки 4 київські музеї з більш ніж 140-а повідомили ЗМІ те, що дотрималися заданої ІСОМ тематики: Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, Літературно-меморіальний музей М. Булгакова, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Меморіал жертв Голодомору).

Не дивлячись на активну і добре сплановану рекламну кампанію, протягом місяця інсталяцію відвідували не цілеспрямовано, а разом із загальним ознайомленням із Музеєм. Про неї не було додаткового нагадування у соціальних мережах та ЗМІ, хоча у червні відзняли та поширили відео-огляд інсталяції.

Аналізуючи, зауважимо: коли запускається реклама нового проекту, то всі ресурси напрямлені саме на нього. У момент проведення події її популярність досягає піку. І якщо не підживлювати канали розповсюдження інформації (соціальні мережі та ЗМІ) новою інформацією, то про захід дуже скоро забудуть. У випадку ж із спробою нагадати про інсталяцію новим відеороликом, цей інформаційний привід було затьмарено активною рекламною кампанією до Hrushevsky Garden Party. Таким чином, це нагадування, не підкріплене додатковою послідовною інформацією, не принесло бажаних результатів. У свою чергу на наші популярні циклові проекти, наприклад «Кавові історії», ніяк не впливають яскраві рекламні кампанії нових великих подій, таких, зокрема, як літній фестиваль, День музеїв, День народження Михайла Грушевського. Адже розвиток циклових проектів був поступовим, і він продовжує свій рух по висхідній. А «Кавові історії Грушевських» вже давно стали «візитівкою» Музею. Також на момент створення інсталяції «Під наглядом» не було усвідомлення того, що ми продовжимо її роботу на рік. Наразі ми запускаємо оновлений проект із кураторською екскурсією та готуємо нову рекламну компанію.

Дім на Паньківській, 9 у Києві, де жила родина Грушевськихі. Фото 1927 року.

Формат прес-релізу

Основною прес-релізу для Hrushevsky Garden Party є обіцянка розважити гостей. Відвідувачі мали отримати нову інформацію про захід у форматі вечірки. Тому ключовим моментом прес-релізу до літнього фестивалю стала фраза: «Тематичною складовою вечірки послугувало дослідження Катерини – “Українські народні думи”. Цей корпус – неперевершений і на сьогодні – став лебединою піснею Катерини Грушевської: до першого тому вона зібрала 13 текстів і 117 варіантів дум, до другого – 20 дум і 176 варіантів». Кількістю текстів та варіантів ми підкреслили вагомість та серйозність обраної теми, хоча увесь текст релізу був насичений обіцянками «зануритися в тему її досліджень», «прямуючи за звуками традиційних духових інструментів, піснями бандуристів і етно-електронними варіаціями української музики» (Додаток 1).

Для інсталяції “Під наглядом” у прес-релізі не йшлося про розваги [2]. Це був емоційний текст, але він не мав на меті залишити гнітюче враження. Ми обіцяли розкрити задану ICOM тему до Всесвітнього дня музеїв, серйозно поговорити про замовчувані сторінки історії. Але і в цьому випадку знову звернулися до цифр: 3000 сторінок у справі-формулярі, більше 100 кличок… Важливим стало питання «Чи комфортно почував себе Михайло Грушевський, перебуваючи під наглядом 3912 днів свого життя – з моменту повернення з еміграції до останнього дня» (Додаток 2).

У обох випадках під час написання прес-релізів ми апелювали до чисел, але настрої та контекст їх діаметрально протилежні. Якщо у першому тексті захоплюємося талантом Катерини Грушевської, то другий – жахає, але не лякає й спонукає отримати нову інформацію для самостійного усвідомлення та аналізу. Цифри використовуються для задання емоційного тону.

Окремо варто зазначити важливість такого медіа-партнера як радіо. Це дуже важливий сучасний канал розповсюдження інформації. Більшість сучасних радіо-станцій мають широке охоплення публіки, сторінки у соціальних мережах тощо. У даному випадку важливо правильно обрати радіо-програму для надсилання прес-релізу. Маємо унікальний досвід поширення інформації про життя музею і його заходи на радіо: за 10 років записано близько 100 радіопередач. На даний момент шукаємо нових партнерів для анонсів кожного нового проекту. Безпрограшним варіантом для пошуку потенційної цільової аудиторії може бути ранкове шоу.

Отже, співпраця із засобами масової інформації (телевізійними, радіо, друкованими чи онлайн виданнями) починається із визначення основної мети проекту (Про що він? Чому він є важливим? – Саме на ці питання відповідаємо і у прес-релізі). Відповідно до цього визначаються цільові групи гостей (Кого проект може зацікавити?). Проаналізувавши аудиторію, приступаємо до пошуку відповідних інформаційних партнерів. Не варто боятися налагоджувати комунікацію: якісні музейні проекти завжди є цікавими та важливими новинами. Редактори охоче приймають до публікації якісні матеріали на історичну та культурну тематики. Необхідно говорити про музейні проекти, щоб ідеали наших героїв продовжували жити у пам’яті поколінь. І саме від нас залежить, як буде сприймати їх сучасне й майбутнє суспільство.

Дарія СУХОСТАВЕЦЬ
старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві

Список використаних джерел та літератури:

Магунь Марія. Фрагмент споминів Михайла Грушевського 1934 р.//Український історик. – 2002. – № 1–4. – С.141.
Музей Грушевського в Києві відкриє інсталяцію “Під наглядом”// Режим доступу: Історична правда. URL: http://www.istpravda.com.ua/short/2017/05/16/149789/ (дата звернення: 16.05.2017).
Панькова Світлана. Найдорожча Кулюня. Найбільше кохання Михайла Грушевського // Режим доступу: Історична правда. URL: http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/06/15/149947/ (дата звернення: 15.06.2017).
Сухоставець Дарія. Маленька Професорівна. Чим відома Катерина Грушевська // Режим доступу: The devochki. URL: http://thedevochki.com/2017/06/16/malenka-profesorivna-chim-vidoma-katerina-grushevska/ (дата звернення: 16.06.2017).
The Jossey-Bass Guide to Strategic communications for nonprofits. – San Francisco, 1999. – 204 p.

Японський “Музичний салон” обіцяє здивувати

23. 11. 2017

Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15

Вже завтра, 24 листопада 2017 року, о 17.00 Музей етнографії та художнього промислу ІН НАНУ (м. Львів, проспект Свободи, 15) запрошує Вас відвідати Музичний салон в музеї «Елегія Сходу». Вхід вільний.

Сучасний світ змушує нас постійно жити в темпі Presto sempre accelerando. Іноді це в задоволення – жити на повну, бути одночасно всюди, дати понести себе цьому могутньому потоку подій. Але чим довше так біжиш, тим більше відчуваєш потребу зробити паузу. Дихнути повітря. Перепочити. Заспокоїтись. Такі паузи дають змогу прислухатись до себе. І до всього, що нас оточує. До найменших змін, які зазвичай не помічаємо. До дрібних деталей, в яких ховається краса повсякдення. Прислухатись до вітру…почути шелест листя…відчути дихання людини, яка поруч…

Саме задля створення такого острівця спокою та відпочинку виникла ідея концерту Елегія Сходу. Нехай це буде дрібничка серед турбот вашого повсякденного життя, але вона наповнить його змістом. Під час концерту запрошуємо насолодитися класичною музикою, почути поезію поетів Сходу, а також відчути колорит таких етнічних інструментів, як піпа (китайський щипковий інструмент), сякухаті (японська флейта) та тібетських чаш.

Ми докладаємо багато зусиль, щоб ви отримали гарні емоції під час наших концертів. Тому нам буде дуже приємно, якщо ви висловите ваші враження, наповнивши чарівну скриньку, яка стоятиме в кінці залу

Будемо заспокоюватися та прислухатися до себе під музику В.Сільвестрова, П.Махайдіка, С.Франка, А.Пярта, О.Чена, Д.Кейджа у виконанні Ольги Стрілецької, Світлани Позднишевої (фортепіано), Христини Котовської (скрипка). Відчуємо красу китайської ліричної поезії Лі Бо у прочитанні Олега Пригоди. Етнічні інструменти промовлятимуть у чуйних руках Михайла Кекляка, Христини Коростіль (сякухаті), Влодка Бець (глюкофон) та Цуй Цзянь (піпа).

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові

22. 11. 2017

Кожну годину із дзвіниці собору Святого Юрія у Львові лунає найдавніший в Україні дзвін. Він відбиває удари відповідно до певної години – від першої до дванадцятої. Прихожани, прочани та подорожні й не здогадуються, що ця чарівної краси та низької тональності мелодія милує слух українців ось уже сім століть – її чули наші далеки предки ще у княжі часи Русі-України. Дзвін відлитий у 1341 році, у період правління великого князя Володимирського і Луцького Дмитра-Любарта – на таке вказує напис.

Архикатедральний Собор Святого Юра. Львів. Автор Станіслав Тондос.

Святоюрський дзвін є пам’яткою українського ливарного мистецтва ХІV століття. Він відлитий із високоякісної бронзи – сплаву міді, олова та срібла. Дзвін відзначається спокійними і скромними формами та видовженими пропорціями. У нижній, широкій, частині його прикрашає валик, а у верхній – чотири валики – по два зверху і знизу вінця дзвона.

Жодних орнаменті, окрім згаданих валиків та написів, на дзвоні немає. Між двома рядами валиків у вінці дзвона по колу розміщено дворядний напис давньою українською мовою і церковнослов’янським алфавітом.

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові. Фото Павла Жолтовського. 1971 р.

Окружність напису складає 125 см. Висота дзвона разом із короною – 85 см. Корона має три пари вух, які за допомогою кованих залізних штабів кріпилися до дерев’яної конструкції. Тепер ця конструкція лежить у самій дзвіниці – замість неї встановлено сучасну систему кріплень, яку під’єднано до автоматизованого електронного управління щогодинним боєм дзвону. Висота корони становить 14 см. Діаметр дзвона у нижній, найширшій частині 71 см.

У нижній половині поверхні дзвона розміщено другий напис; його залишив сам ливарник, причому у формі для литва він вилив букви не у потрібному дзеркальному зображенні, а у звичайному способі письма, тому напис відлився навиворіт.

Фрагмент напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Теперішнім шрифтом основний напис на святоюрському дзвоні слід читати таким чином: “В літо 6849 сольян би колокол сиі святому Юрью при князи Дмитриї игуменом Євфимієм”.

Відтворення повного тексту напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові

Другий напис, якщо його читати у зворотному порядку, звучить так: “А писал Скора Яков”.

Отже, святоюрський дзвін відлито у 1341 році. Цю дату вказано кириличними цифрами #ϨωМД, що арабськими відповідає 6849 року створення світу, або 1341 року від Різдва Христового.

Ще у ХVІІ столітті Свтоюрський дзвін вважали історичною пам’яткою, він має досить поважну літературу. Починаючи з 1861 року, про нього писали у статтях, замітках, коментарях. Головним чином вони стосувалися написів. Про дзвін згадували чимало дослідників. Огляд цих публікацій здійснено у замітці К.Бадецького у праці Т.Шидловського.

Фото напису людвісаря (лмварника) Якова Скори — Фото напису людвісаря (ливарника) Якова Скори

Святоюрський дзвін досить докладно дослідив і відомий український мистецтвознавець Павло Жолтовський. Цей дзвін став предметом уваги книги “Історія Львова”. Тексти написів на цьому дзвоні наведено у збірниках документів “Болеслав-Юрій ІІ князь всей Малой Руси” та “Історія Львова в документах і матеріалах”.

Відтворення напису людвісаря (ливарника) Якова Скори у зворотнрому читанні

Аналізуючи написи на дзвоні, П.М.Жолтовський писав, що вислів “а писал Скора Яков” “є авторським підписом людвісаря (ливарника . – Д.Ч.) Якова Скори, безсумнівно, галичанина, бо це прізвище ще й тепер поширене в західних областях України; існує також село із назвою Скорики Підволочиського району Тернопільської області”. Пояснюючи наявність помилок у тексті та непрофесійний характер написів, П.М.Жолтовський відзначив: “Скора, вправний майстер-ливарник, про що свідчить досконале формування та відлив, не міг так досконало володіти письмом, як книжники того часу. Цим пояснюються деякі помилки в тесті та непрофесійний характер написів. Слід ще пояснити, чому підпис Скори вилито у зворотному порядку і в такому місці, де на дзвонах написів не вміщують. На нашу думку, – продовжує П. М. Жолковський, – це сталося тому, що майстер не смів поставити своє ім’я поряд з іменами князя та ігумена. В сирій формі він свого підпису не зробив, а коли форма підсохла, вирізав цей напис на випадковому місці, може, поспішно, про що свідчить нерівність рядка, а також прямий, а не зворотний спосіб написання напису… Літери цього напису менші, ніж у головному тексті, і значно плоскіші”.

Дерев'яна підвіска дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р. — Дерев’яна підвіска дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Дзвону Дмитра-Любарта присвятив чимало уваги і Михайло Грушевський. В “Ілюстрованій історії України” він опублікував фото дзвона та подав його напис із зазначених пропущених букв: «Въ лѣ [то] 6849 [1341] сольянъ бы [сть] колокол сиі с[вя]т[о]му Юрью при князи Димитри ігуменом Євфимьємь. А писалъ Скоа Яковъ». У третьому томі “Історії України-Руси” М. Грушевський навів докладний коментар до текстів написів святоюрського дзвона. Історик наголосив: “Ім’я Дмитра мав Любарт, і тільки про нього й можна тут думати”. М.Грушевський зазначив: “Напис свідчить, що дзвін призначався саме для церкви Святого Юра”, – і доходить висновку: “Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра”. Про те, що Дмитро-Любарт після смерті Юрія Тройденовича у 1340-1349 роках володів Руським князівством, у складі якого перебував Львів, писав і польський хроніст Ян з Чарнкова.

М.Грушевський підкреслив іще одну особливість: “Давніша русько-литовська літопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю “всю землю Волинську”, що по термінології ХІІІ-ХІV ст. означало “всю Галицько-Волинську державу”. “Длугош, перефразовуючи оповіданнє русько-литовської літописи, теж каже, без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька ніякої волости, бо з рукою жінки йому дісталися “князівства Львівське і Володимирське”. Далі М. Грушевський наглошує: “З 1347 р. ми маємо грамоту візантійського цісаря, адресовану володимирському королеві Дмитрію-Любарту в справі галицької митрополії, де імператор доручає Любарту відіслати галицького архієрея на патріарший суд в Царгород”.

Дзвін Дмитра-Любарта із дзвіниці собору Святого Юрія у Львоі. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Вищенаведене дає достатні підстави для висновку, що святобрський дзвін у Львові з 1341 року пов’язаний саме із великим княхем Володимирським Дмитром-Любартом, до складу володінь якого й очолюваної ним Української Волинської держави входилиЛьвів, Галич та усі інші галицькі й волинські землі включно з Белзом, Володимиром, Берестям, Холмом і Дорогочином.

Безумовно, що дзвін великого князя Володимирського Дмитра-Любарта у Львові належить до найвидатніших пам’яток історії України, українського народу та Української Держави лругої половини ХІV століттяю

Дмитро ЧОБІТ

Джерело: Пам’ятки України. – 2017 . – № 5-6. С.52-53

Повернення до витоків задля історичної справедливості

22. 11. 2017

Серед гостей авторського проекту „Від книги — до мети“ мовознавиці професорки Ірини Фаріон є декілька постатей, які вже неодноразово представляли свої напрацювання. Професор із Києва Микола Тимошик щонайменше тричі вже був у гостем проекту. Нещодавно знову завітав із презентацією своїх праць, спрямованих на відновлення історичної справедливості про життя та діяльність велета духу митрополита Іларіона та відкриття українського села.

Українське село — запорука існування України

Двотомне видання „Село“ — великий і тривалий проект, напрацьований на основі тисячів архівних документів, серед яких чимало рукописів, які дослідник вмістив у книги.

— Прикро, та ще досі наші архіви є концентраційними таборами правди. До інформації добратися надзвичайно важко. Таке враження, що держава не зацікавлена, щоб ми знали істину. Зрештою, свого часу саме наша Верховна Рада віддала архівне управління під керівництво КПУ, яке знищило величезну частину документів. Тож є чотири періоди, правди про які ми ніколи вже не довідаємось: УЦР, Голодомор, колективізація і війна, — наголосив Микола Тимошик.

Проект “Від книги – до мети”. Гість – професор Микола Тимошик

Дослідження бере початок від козацьких часів. Тоді села були заможні, мали самоврядування, годували Європу хлібом. Перший том дослідження засвідчує, яким розвиненим було українське село і що з нього можна зробити, якщо зараз спрямувати ідеологічні, політичні, економічні сили. Другий том — присуд системі, в якій ми жили.

Величезний пласт досліджень професор присвятив темі нищення українських церков. Архівні документи, які науковцю вдалося знайти, свідчать про те, яке значення для українців мала УАПЦ. У ті часи 70 відсотків церков Чернігівської губернії перейшли до УАЦП. Щодня у Софії Київській, яка була центром автокефального руху, висвячували по двісті священиків. Величезна кількість сіл проганяла московських попів і запрошувала до себе українських священиків.

— Ця книга кричить про те, що ми мали щасливе і добре село, а нині — розсварене і промосковсько налаштоване. Я опрацював тисячі документів, щоб показати історію України крізь призму українського села, через його мешканців. Бо переконаний, якщо не буде українського села — не буде української України, — зазначив дослідник.

Наголосив науковець і на тому, що нам варто пізнавати свої локальну історію через життя простих людей, своїх сусідів, родичів. І на її основі вибудовувати історію держави. А не навпаки, як це було і є зараз, коли зверху насаджують бачення процесів становлення держави та розвитку народу.

Іван Огієнко — величний і маловивчений

Про Івана Огієнка не так часто говорять. Ще менше про його значимість державотворчих процесах. І навіть не надто стараються „докопуватися“ до фактологічних джерел. Натомість Микола Тимошик присвятив 27 років дослідженню цього великого українця, сформувавши цілісне бачення його діяльності.

Як наголосив науковець, Огієнко був небезпечний для тодішнього режиму своїми текстами. Він ніс те, що руйнувало сформовану за століття канву „єдиной и неделимой“ від часів Київської Русі, на якій Сталін побудував партійну ідеологію. А тексти Огієнка свідчили, що українською мовою послуговувалися вже з ІХ-Х століття. Важливо й те, що його праці були викладені зрозуміло, популярно, тож їх могли читати всі – професори, школярі, селяни. Це підштовхувало народ їх до боротьби.

Іван Огієнко обіймав посаду міністра освіти УНР, а згодом став уповноваженим уряду УНР в останній духовній столиці тодішньої України —Кам’янці-Подільському. Це був час розквіту. Тоді працювала банкнотна фабрика, були гривні, українське військо, виходили 27 українських газет. Про це фактично ніде не говорять.

Помираючи, Огієнко заповів передати всі свої напрацювання в Україну, за умови, коли вона здобуде незалежність і вільною буде Церква. Та досі канадська сторона вважає, що умов для передачі цих матеріалів ще нема. Тому Канада вирішила передати дослідникові копії праці Огієнка на десятки тисяч сторінок, які й увійшли до презентованих книг.

— 5 жовтня 1917 року в Університеті Святого Володимира (тепер КНУ ім.Т. Шевченка) Іван Огієнко прочитав лекцію про українську культуру. Туди прийшов Симон Петлюра і після завершення лекції написав записку своєму помічникові Чернявському, щоб він терміново відібрав текст, із яким виступив Огієнко. За кілька днів видав його накладом мільйон примірників для українського війська. Я шукав цю книжку впродовж усього часу, скільки займаюся дослідженнями. І раптом, три місяці тому в Америці до мене підійшла стара емігрантка і показала ту книжечку брошурного типу. Вона теж є у збірнику, — розповів Микола Тимошик.

Чимало цікавих фактів вчений розказав і про життя родини Огієнка. Зокрема, про його дружину, яка на смертному одрі заповіла своїм дітям продовжити працю батька і заборонила зв’язувати долю з чужинцями. Як не парадоксально, та всі троє порушили дану обіцянку і на них припинився рід Огієнка.

Наталія ПАВЛИШИН

Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві (відео)

22. 11. 2017

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Аліси Семенової на тему “Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві”:

Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Аліса Семенова

“Невід’ємною складовою існування кожного музею є його місія. Саме вона визначає основні вектори роботи, їй підпорядковуєтеся будь яка діяльність музею (фондова, наукова, експозиційна, освітня). На її основі формується стратегія.

За основу оновленої місії Історико-меморіального музею Михайла Грушевського було взято напрацювання попередніх років, сформовані ще під час роботи над розробкою його концепції, формуванням колекції, створенням експозиції, визначенням перспектив. Зрозуміло, що в наш час стрімких змін така інституція як музей не може залишатися статичною. Час від часу виникає потреба аналізу та вдосконалення основних положень місії та оновлення стратегії, зокрема в царині освітніх проектів з огляду на те, які процеси відбуваються у системі освіти та музейній справі, а також у суспільстві загалом [1, с. 125-128].

Місія музею трансформувалася відповідно до етапів становлення Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Впродовж першого періоду (1992–2006) головним завданням було відродити Дім Грушевських. Не просто відреставрувати будинок, а повернути його історичне значення. Цей процес включав в себе наукове дослідження історії садиби на Паньківській (будинок за адресою Паньківська, 9, в якому нині знаходиться музей, прибутковий будинок, побудований 1909 р. та знищений більшовиками в 1918 р. та садиба «межа в межу» за адресою Паньківська, 7, що нині не збереглася). Місія відродження Дому передбачала насамперед повернення в його стіни автентичних меморіальний речей, отже формування колекції. Важливою складовою першого етапу розбудови музею було повернення в історію імен мешканців цього Дому, які в різний час змушені були залишити його не за своєю волею. Після відкриття Музею у 2006 році почався новий етап, і відповідно трансформувалася його місія. Основними завданнями стало відродження традицій, аури Дому Грушевських та перетворення Музею на науковий центр грушевськознавства в Україні.

Місія Історико-меморіального музею Михайла Грушевського з 2017 р. полягає в продовжені вивчення та збереження інтелектуального та культурного надбання родини Грушевських. Музей має стати «містком» між академічною наукою і суспільством та закріпити за собою набутий ще від початку ХХ століття та відроджений на початку ХХІ століття статус українського культурного осередку Києва. Дім Грушевського на Паньківській, 9 на мапі Києва й України буде завжди — ці слова ми не втомлюємося повторювати.

Меморіальна експозиція «Кабінет Михайла Грушевського» в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві

Концепція нашого музею визначається двома найважливішими критеріями. Перший можна умовно назвати «Дім-Музей». Оскільки нашим першим і найціннішим експонатом був і залишається Дім, в розбудові своєї концепції керуємось тим, що наш музей не просто установа, а родинний Дім Фамілії Грушевських. А всі наші відвідувачі – гості. Другий критерій, який визначив концепцію меморіальної експозиції, умовно називаємо «принцип автентичності». Відроджуючи меморіальний простір, вирішили не йти шляхом залучення типологічних предметів, а використали лише речі, які достовірно належали родині Грушевських [4, с. 7–14].

Цим двом критеріям підпорядковується і стратегія побудови освітньої діяльності музею. Кожен наш проект ґрунтується на потужній науковій базі, а формат, як правило, відповідає концепції «Дім-музей».

Провівши аналіз, ми визначилися з тим, що найсильнішою стороною нашого музею є наукова діяльність. Освітня діяльність зазвичай обмежувалася проектами формату екскурсій або подіями, які проводились лише раз. Та нагромаджений за роки невтомної праці науковий потенціал не міг і близько вміститися ні в оглядові, ні в тематичні екскурсії. Він потребував особливих підходів.

Першою ластівкою на шляху до змін у підходах до освітньої діяльності музею став авторський проект нашої завідувачки Світлани Михайлівни Панькової «Кавові Історії Грушевських», докладно презентований нею на Всеукраїнській науковій конференції «Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи» у 2015 році [6, с. 157–166].

З’явився він ще до того, як автор почав систематичну роботу по аналізу освітніх проектів з метою оновлення стратегії. Та саме це дало багато інформації для подальшої роботи у цьому напрямі. Значний успіх проекту, який постійно триває вже кілька років, продемонстрував попит аудиторії на унікальні музейні продукти, побудовані на ґрунтовних наукових дослідження. «Кавові історії» – не звичайна музейна лекція. Це приємна розмова за горнятком кави в атмосфері родинного затишку. Тож, такий формат не тільки виявився вдалим, а й повністю відповідає основним складовим концепції музею та його місії.

Для подальшої роботи ми проаналізували, які цільові групи не охоплені в достатній мірі і які проекти змогли б запропонувати. Почали з молодших школярів та дошкільнят. Фактично, для них довгий час були відсутні спеціальні постійні пропозиції. Ситуація ускладнюється і тим, що в уявленні потенційних відвідувачів ІММГ не асоціюється з місцем, де можна провести час з дітьми, а тема нашого музею здається важкою і не цікавою для молодших дітей. І, звичайно, нашим завданням було змінити цю ситуацію, виробити пропозиції для цієї категорії відвідувачів і змінити їх ставлення до теми нашого музею. Для цього було запроваджено кілька дитячих проектів. Перший – інтерактивна екскурсія «Скарби дому Грушевських», де ми в формі діалогу через музейні предмети розкриваємо тему життя дітей у 19-20 столітті на прикладі дитинства Михайла і Катерини Грушевських. Матеріалів завдяки проведеній науковій роботі зібралося достатньо. Свої ідеї вирішили перевірити в «польових умовах», взявши участь в 2-му та 3-му Освітніх фестивалях «Арсенал Ідей», що його кожного року проводить Мистецький Арсенал. Висновки, яких ми дійшли за підсумками участі вже в перший рік, були однозначними – про Михайла Грушевського можна говорити з дітьми, їм це цікаво. Звичайно, якщо говорити доступною для них мовою і через цікаві для дітей речі. Іншим завданням, яке ми ставили перед собою, це залучення нових відвідувачів, в першу чергу – молодших школярів і їхніх батьків. Це завдання також частково було вирішене.

Другий дитячий проект «Торт у Грушевських», задуманий як варіант святкування Днів народження в музеї, було поки що лише апробовано, але повноцінного запуску він ще не отримав. Найближчим часом і «Скарби дому Грушевських», і «Торт у Грушевських» будуть переглянуті та допрацьовані для підвищення привабливості цих проектів для потенційних відвідувачів і відповідності їх потребам цільової групи.

Для формування репутації музею як місця для відпочинку всієї родини (в тому числі і молодших дітей) був розроблений і двічі проведений музейний фестиваль Hrushevsky Garden Party. Приурочений фестиваль до Дня народження Катерини Грушевської. При розробці цього проекту ставили перед собою багато завдань. Захід мав відповідати запиту якомога ширшої аудиторії з різних цільових груп (на противагу іншим проектам, які створювалися під окремі цільові групи: молодші та старші школярі, студенти, молодь та люди середнього та старшого віку). Також він мав бути прив’язаний до тематики нашого музею: так, кожного року обираємо спеціальну тему, пов’язану з Катериною Грушевською. Перший рік тема була широкою і орієнтувалася на українську культуру загалом. На другий рік обрали більш вузьку тему – найфундаментальнішу роботу Катерини Грушевської – корпус «Українських народних дум». Серйозно проаналізувавши перший захід, змогли вдосконалити його формат. Нам було важливо розкрити цю тему не просто як популяризацію роботи Катерини Михайлівни, а показати зв’язок її колосальної роботи з сьогоденням. Таким чином довести її актуальність і нині. Звичайно, головною темою стала українська музика. Запрошено було кілька різножанрових колективів, щоб продемонструвати, як органічно продовжує жити українська народна музика в сучасних обробках. Крім виступ гуртів був проведений ряд майстер-класів для дітей та дорослих. Звичайно, ми не могли оминути тему українських народних дум і для цього співробітницею нашого музею Юлією Черняк була підготована ґрунтовна науково-популярна лекція, присвячена заданій темі.

Ще одне завдання – задіяти територію навколо музею, яка зазвичай не використовується вповні – було виконано, і в наступному році ми плануємо проведення чергового фестивалю. У довгостроковій перспективі такі заходи мають стати традиційними і перетворитись на одну з візитних карток музею.

Розмірковуючи про перспективи науково-освітніх проектів, вирішили використовувати не тільки територію музею, а й вийти за її межі. Зручне розташування Музею сприяло створенню пішохідних екскурсій «Володимирський шлях Михайла Грушевського» та “Романтичні “побачення” з Михайлом Грушевським”. Докладніше зупинимося на останній. Це авторський проект провідного наукового співробітника нашого музею Ганни Кондаурової. Він став результатом тривалих наукових студій над епістолярною, мемуарною та художньою спадщиною Михайла Грушевського, які отримали продовження в кількох музейних проектах. Перший з них – камерна аматорська вистава «Маленький романтичний епізод мого життя», підготована за мотивами спогадів вченого і присвячена історії його закоханості в оперну співачку Олену Марковську під час навчання в Тифліській гімназії. Презентована вистава до Всесвітнього дня музеїв 2014 року [2, с. 186].

“Романтичні побачення” з Михайлом Грушевським” – прогулянка від Музею до Ботанічного саду. Відвідувачі мають змогу не тільки пройтися стежками, якими полюбляв прогулюватися Михайло Грушевський, а разом з екскурсоводом осягнути шлях становлення Михайла Грушевського як особистості. Дізнатися не просто про романтичні моменти його життя, але й про питання, які турбували студента, про його відношення до життя, до стосунків із родиною й друзями. І звичайно про побут, навчання і дозвілля тогочасного студентства. Цей проект став одним із циклових і перспективних заходів музею нового формату.

Серед нових циклових проектів ІММГ варто відзначити виставу в інтер’єрі «Позаочі». Сюжет переносить нас у 1926 р.: якраз відбулось урочисте святкування ювілею Грушевського, він з друзями їде на дачу в Китаїв. У цей час на Паньківську приходять журналісти радянських газет, але не заставши вченого вдома, вирішують розпитати про Михайла Грушевського у двірника Петра та хатньої робітниці Теклі. Слід зазначити, що журналісти – єдина фантазія у виставі. Всі інші персонажі, які беруть участь або згадуються, є реальними історичними постатями, починаючи від друзів і колег Михайла Сергійовича, закінчуючи хатнею робітницею Теклею та котами Грушевських. Текст вистави повністю ґрунтується на різноманітних джерелах – спогадах, щоденниках і листах. Відвідувачі, які разом з журналістами потрапляють на гостину до дому Грушевських, отримують можливість дізнатися багато цікавого про знакові події в житті та побут академіка через розповіді персонажів, які добре знали його.

Ще один освітній проект, який діє в нашому музеї, це «Історичні вправи в Домі Грушевських». За концепцією він складається з найрізноманітніших заходів: лекції, презентації, круглі столи, методичні семінари. Така назва з’явилась не випадково, пов’язана вона з науковими семінарами, які проводив Михайло Грушевський під час викладання в Львівському університеті. Один із його учнів Іван Крип’якевич описував їх так : «Поруч з викладами, Грушевський вів і історичні вправи, де заправляв своїх студентів до історичних дослідів. Тут Грушевський виявив себе дуже великим педагогом. Молоді історики спершу під проводом професора читали й пояснювали історичні джерела, обговорювали праці інших дослідників, потім діставали обробляти різні завдання й так поволі втягалися до самостійної наукової праці» [3, с. 20–21]. Тому «Історичні вправи у Домі Грушевських» мають на меті викликати зацікавлення до сучасних наукових і культурологічних студій.

Важливим на сучасному етапі є впровадження нових форм освітньої діяльності, завдяки яким можна залучити до музею ті категорії, які частково були позбавлені можливості відвідувати музеї. Перш за все – людей з інвалідністю. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського працює з окремими групами таких відвідувачів. Оскільки наш музей є архітектурно доступним, приймаємо людей з проблемами опорно рухового апарату, для яких в принципі не потрібно створювати окремі програми, лише треба забезпечити необхідні архітектурні норми.

Освітня діяльність – складова бренду музею, тому важливо системно підходити до формування освітніх проектів, враховувати, наскільки той чи інший формат відповідає концепції й місії музею, впроваджувати нові, шукати свій власний підхід до формування музейного продукту. Викладені в статті приклади є власне тим пошуком та реалізацією завдань, які ставить перед собою Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського.”

Аліса СЕМЕНОВА
старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві

Список використаної літератури:

Ключко Ю. М. Місія сучасного музею у контексті освітніх проблем Місія сучасного музею у контексті освітніх проблем // Культура і мистецтво у сучасному світі. – 2014. – № 15. – С. 43-48.
Кондаурова Г. Проект «Михайло Грушевський зблизька» Історико-меморіального музею Михайла Грушевського // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 16-17 листопада 2015 р. – Львів, 2015. – С.186–191.
Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя і діяльність. – Львів, 1935.
Панькова С. Дім Грушевських на Паньківській, 9: джерела до відтворення меморіального простору // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи: Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції. Львів, 17–18 листопада 2016 р. – Львів, 2016. – С. 7–14.
Панькова С. М. Музей на Паньківській моя нагорода… (нотатки директора) // Пам’ятки України. – 2013. – № 10. – С. 2–15.
Панькова С. Нові проекти Історико-меморіального музею Михайла Грушевського: інший формат // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 16–17 листопада 2015 р. – Львів, 2015. – С. 157–166.
Панькова С.М. Садиба Грушевських на Паньківській – «Український П’ємонт» у центрі Києва// Пам’ятки України. – 2013. – № 10. – С. 30–43.

Ювілей Степана Костюка відзначили двома знаковими подіями

22. 11. 2017

В понеділок, 20 листопада 2017 року, в приміщенні Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,1), з нагоди вшанування 90-літнього ювілею від народження Степана Костюка відбулися дві знакові події.

Розпочалося урочистості відкриттям пам’ятної таблиці із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка. Давно вже читальний зал бібліотеки не був настільки заповнений людьми. Тут зібралися бібліотекарі та музейники, мистецтвознавці та просто люди, котрі знали Степана Костюка.

Пам’ятна таблиця із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка

Степан Костюк – працівник високого професійного рівня. Визнаний фахівець у галузі бібліографії образотворчого мистецтва, свою науково-бібліографічну діяльність зосереджує на розкритті мистецьких фондів бібліотеки. З 1964 р. — автор-упорядник бібліографічних покажчиків, каталогів, статей, що розкривають діяльність чільних представників української культури та мистецтва. Організатор численних тематичних і персональних мистецьких і книжково-ілюстративних виставок в Україні та поза її межами.

Зокрема, був консультантом в організації спільно з львівською картинною галереєю виставки творів австрійських художників епохи бароко із колекції Карля Кюнля, що відбулась у 1990 р. в Музеї бароко в Зальцбургу (Salzburger Barockmuseum).

А мистецьким доповненням стало власне відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».

Володимир Александрович та Ольга Осадця на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

“У 1990р. Степан Павлович Костюк разом з Дмитром Шелестом готували більшість цих матеріалів до експонування в Зальцбургу, а сьогодні вони представлені на виставці. Я вважаю, що виставки з цієї колекції у нас проходять досить успішно та надихають на наступні виставки”, – сказала в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства Ольга Осадця відкриваючи виставку.

Володимир Александрович на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

“Ця збірка є унікальною для Львова, бо, безперечно Карл Кюнль, те що він зібрав та подарував Львову – це те, що повинно було бути однією з найбільших окрас нашого міста. І найголовніше, що ця колекція була збережена і осіла тут. І я думаю, що ця виставка буде мати продовження, адже те, що тут показано, це дуже скромна частина тих скарбів і показати ще є що – це і портретна гравюра, і іконографія Львова.

Bartolomeo Altomonte. Апофеоз святої Терези

Представлені пам’ятки, хоча це і Австрія, пов’язані в різний спосіб з нашими землями, тому що наприклад, найстаріша річ, яка тут виставлена – рисунок Мартіно Альтомонте «Ісус Навін» , художника, який через свої роботи пов’язаний з нашими землями”, – зазначив мистецтвознавець, історик-медіавіст Володимир Александрович.

Franz Anton Maulberch. Віра, Надія, Любов

Сьогодні, через більш як чверть століття ці твори експонуються на виставці «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок «Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)». В експозиції представлено 44 оригінальних твори образотворчого мистецтва (рисунки, олійні ескізи), що походять з колекції майора австрійської армії Карла Кюнля (Karl Kühnl, 1818-1872), уродженця м. Золочева. У 1868 р. незадовго до смерті Кюнль подарував колекцію місту Львову. Первинно ця колекція налічувала 148 картин та 400 рисунків (в основному італійської та австрійської шкіл). У 1874 р. Міська Рада, не маючи приміщень і не бажаючи витрачати кошти, передала його збірку на депозитне зберігання закладові Оссолінських (за іншими даними, 130 картин і 660 графічних творів), яка й була включена до Музею ім. князів Любомирських.

Відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

На жаль, сьогодні колекція майора Кюнля розпорошена по різних музейних збірках Львова. Графічні твори зберігаються переважно у фондах наукової бібліотеки ім. В. Стефаника; окреме місце (близько 100 творів) посідає австрійська школа епохи бароко: П. Трогер, Й. Вінтерхальтер, Ф.-А. Маульберч, Б. Альтомонте; свого часу їх ретельно досліджував талановитий львівський мистецтвознавець Дмитро Шелест.

Ольга ОСАДЦЯ
в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства

1700 козаків на площі Ринок, які не загрожували Львову

21. 11. 2017

Хоч Львів і козацтво, на загал, знаходились на різних “материках” нашої галактики, окремі елементи “гопака” доносились і до нашого міста. Говорю зараз зовсім не про довжелезний список вихідців з Львівщини серед козацтва і навіть не про “козаків-миротворців”, які під проводом Богдана Хмельницького “героїчно” штурмували місто. Маю на увазі події менш відомі (може навіть напівлегендарні), що забарвлені у незвичний для козаків відтінок офіціозу та легітимності. Уявіть собі картину: 1700 чубатих і голопузих (мабуть таки без голопузих) козаків вільно походжають площею Ринок, виблискуючи навсібіч то гострою зброєю, то грайливою усмішкою; на них дивляться, їм дивуються і всі вони вірні королю Речі Посполитої (або “не вірні, але віддані”, доки у кишені є гроші). Як таке можливо, дивимось нижче.

Є. Турбацький. Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Фото з https://zbruc.eu/node/43547

Біографію князя та козацького отамана Кирика (Кирила, Костянтина) Ружинського складно розказати без сократівського принципу “я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Точно невідомо ні де він народився, ні коли саме це відбулося. Більш-менш говорити можна хіба про його родину та окремі кар’єрні здобутки – і то на основі фрагментарних та неповних згадок. Між останніми є одна, яка стосується історії Львова – про нібито коротеньке перебування цього отамана та черкаського підстарости у нашому місті. Перебування коротке, але помпезне і грандіозне.

Герб Ружинських. Фото з https://uk.wikipedia.org

Кирик Ружинський зробив кар’єру на службі у короля і Речі Посполитої. Саме за ці заслуги він і отримав від Стефана Баторія у 1581 році у довічне користування Котельню (сьогодні с. Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області). Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Так і тут. Очевидно, отримавши одне володіння, Ружинському захотілося ще. Як наслідок, він опиняється у епіцентрі майнових суперечок і вбиває свого опонента. За однією з версій, намагання уникнути відповідальності за цю дію і стало причиною його втечі на Січ. Десь у період між 1585 та 1587 роками наш герой розпочав “нове життя”.

Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com

Обраний шлях не передбачав багато варіантів стосовно того, як жити далі. Ружинський, як і його брати (особливо Богдан), бере активну участь у боротьбі з турками та татарами. З ними він мав давні особисті порахунки. Коли Ружинський перебував у справах і не був вдома, останні напали на його володіння. Як наслідок, багато майна було знищено. Згоріла тоді і перша дружина політика, княгиня Євдокія Куневська. Що цікаво, у полон ніби було взято і дружину Богдана Ружинського, що і вилилось у особливу войовничість останнього. Через це йому приписують, ніби князь не тільки здійснював регулярні походи проти татар – у пошуках коханої, а й постійно носив чорний одяг. Де тут правда, а де дія традиційного для опису козацько-татарської тематики топосу, сказати до кінця важко.

Іван Крип'якевич. Фото з http://memorial.4uth.gov.ua — Іван Крип’якевич. Фото з http://memorial.4uth.gov.ua

Але повернемось до Кирика Ружинського, адже тут і починається найцікавіше. Видатний український історик Іван Крип’якевич вважав, що доля цієї людини має прямий стосунок до міста Львова. Хоч науковець і не вказував, що Ружинський імовірно був пов’язаний з Львівським братством, але описував участь того у гулянні кілька сотень років тому на вулицях міста. У 1588 році, за Крип’якевичем, на площі Ринок відбувалось грандіозне святкування з нагоди коронації правителя Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ. Аж 1700 козаків на чолі з Ружинським тоді були учасниками цього дійства. Це ніби частина війська, на яке Зиґмунд ІІІ опирався у боротьбі за корону. Місто “приймало” козаків вином, а ті віддячували “своїм обичаєм густою стрільбою”.

Король Зигмунд ІІІ, Фото з https://uk.wikipedia.org

На цьому пригоди Кирика Ружинського не завершились. Кількома роками пізніше він очолив загін королівських військ, що на Київщині боролись проти повстанців Северина Наливайка. При цьому, був настільки жорстким і наполегливим у своїх діях, що його зайвий раз мусив стримувати Станіслав Жолкевський. По ходу цієї кампанії, Ружинський підтримував інтенсивні контакти з іншим лідером повстанців – Матвієм Шаулою. Але це не завадило йому у квітні 1596 року розбити останнього під Білою Церквою. Ця подію мала вплив і на загальний хід кампанії.

Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org

Коли до Кирика Ружинського прийшла смерть, достеменно невідомо. Інколи зустрічається 1599 рік, часом 1601. Поховано його було у церкві в Котельні. До того моменту він встиг одружитись вдруге – з Ядвігою Хвальчевською. Окрім тонесенького сліду в історії (часточка якого імовірно припадає і на Львів), Ружинський залишив після себе сина. Роман Ружинський, як і батько, був військовим та полководцем, боровся проти рокошу Міколая Зебжидовського, був учасником політичних афер Лжедмитрія ІІ.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Архивь Юго-Западной Россіи. – Кіевь, 1863. – Ч. 3., Т. 1. Акты о козакахь (1500 – 1648). – С. 51 – 71.
Блануца А. Князі Ружинські у ролі козацьких ватажків // Тиждень, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/51855
Князі Ружинські – Гетьман у чорному оксамиті // LiveJournal, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tin-tina.livejournal.com/194180.html#cutid1
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 30 – 31, 152 – 153.
Majewski W. Semen (Seweryn?) Nalewajko (Naływajko) // Polski Słownik Biograficzny [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/semen-seweryn-nalewajko-nalywajko?print

Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського (відео)

21. 11. 2017

Ми знову продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь директора Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно, на тему “Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського”:

“Меморіальні музеї видатних педагогів, безумовно, є одним з феноменів української культури і освіти. Датою виникнення першого такого музею в Україні можна вважати 9 вересня 1947 р., коли у колишній садибі всесвітньовідомого лікаря і педагога Миколи Пирогова Вишня під Вінницею було відкрито музей-садибу славетного вченого. Нині в Україні функціонує близько 10 меморіальних музеїв і кімнат, присвячених відомим педагогам Борису Грінченку, Григорію Ващенку, Івану Зязюну, Антону Макаренку, Софії Русовій, Івану Ткаченку, Костянтину Ушинському та ін. Інформація про ці музеї зібрана і систематизована на сайті Педагогічного музею України у розділі «Музеї педагогів» [2]. Проте серед них Педагогічно-меморіальний музей Василя Сухомлинського вирізняється не лише унікальністю розташування, побудови експозиції, але й оригінальною історією створення. Відзначимо, що ідея створити музей зародилася у колег та рідних В. Сухомлинського після його смерті у вересні 1970 р. і була реалізована у вкрай короткий термін — менш ніж за 2 роки. Цей факт розцінюємо як вияв щирої поваги і свідчення справжнього авторитету В. Сухомлинського серед педагогів.

Директор Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно

Історія закладу докладно висвітлена у музейних путівниках [3, 4]. Представимо її у скороченому вигляді з акцентом на побудову експозиції. Отже, музей було започатковано відразу після того, як пішов із життя знаний в усьому тодішньому СРСР та за його межами педагог — Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970). Спочатку це був меморіальний куточок, створений у школі за ініціативою вчителів та сім’ї педагога. Далі розпочався збір документів, фотографій та інших матеріалів про життя та діяльність видатного педагога-земляка. Хоча, слід підкреслити, що особливого збору матеріалів і не було потрібно, оскільки все було зібрано в одному місці — школі. І основну роботу здійснювала дружина Василя Олександровича — Ганна Іванівна, яка була вчителем російської мови і літератури. Багато ентузіастів та керівників різних установ надавали їй допомогу в організації музею: насамперед, це колектив учителів Павлиської школи, педагоги Онуфріївського району Кіровоградської області, працівники обласного відділу народної освіти та інституту удосконалення вчителів. Зокрема, на посаді методиста інституту працювала Любов Федотівна Одорожа, яка була особисто знайома з Василем Олександровичем, адже він часто їздив у обласний центр, виступав у цьому інституті. Вона допомогла його дружині упорядкувати архів. Також їй доручили провести організаційну роботу зі створення тематико-експозиційного плану музею. Значну роботу з упорядкування експозиції здійснив перший директор музею Микола Андрійович Литвиненко та директор Павлиської школи Микола Іванович Кодак. Понад 1500 предметів (все, що знаходилося в квартирі, в тому числі й сімейну бібліотеку, особисті речі Василя Олександровича, кінофільми, рукописи, епістолярну спадщину) передала дружина педагога — Ганна Іванівна. У 1972 р. музей почав працювати на громадських засадах, павлишани й гості могли оглянути музейну експозицію, робочий кабінет Василя Олександровича та помешкання родини Сухомлинських. 19 лютого 1975 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №85 було офіційно відкрито Педагогічно-меморіальний музей В.О. Сухомлинського в с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області.

Музей має кілька особливостей, поєднання яких надає йому рис унікальності. Він розташований у головному приміщенні школи (де у 1940—1960-х роках, за директорства Сухомлинського, були 2 класи і зала), яку 22 роки незмінно очолював Василь Олександрович. Постановою Ради Міністрів УРСР від 4.09.1970 р. Павлиській школі присвоєно ім’я В.Сухомлинського.

Загальна експозиційна площа музею — 230 м². Експозиція музею поділяється на дві частини. Перша — педагогічна — це три експозиційні зали, де експонати розміщені за хронологічним принципом. У центрі першого залу знаходиться бюст Василя Сухомлинського. Це авторська копія пам’ятника на могилі педагога (скульптор Олександр Скобліков, Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний художник УРСР, архітектор Анатолій Ігнащенко, Заслужений діяч мистецтв України, народний художник України). Бюст розташований на фоні слів «Серце віддаю дітям», які є не лише назвою найпопулярнішої книги В. Сухомлинського, а й девізом усього його життя.

Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського

Другий зал присвячено дитинству та юності Василя Сухомлинського, становленню його як педагога, керівника, науковця. Перед відвідувачами — фотографії з дитячих та юнацьких років В. Сухомлинського, портрети його батьків, братів Івана та Сергія, сестри Меланії. Тут же — світлина невеликої селянської хатини, де він народився, і Василівської семирічки, де навчався у 1926—1933 рр. Обстановку дитинства відтворює етнографічний куточок з рушником, вишитим матір’ю близько 100 років тому (до речі, мати Василя Сухомлинського Оксана Овдіївна прожила 105 років (1882—1987); батько Олександр Омелянович (1888—1942) помер на 54 році життя від хвороби серця в місті Намангані (Узбекистан), де сім’я перебувала в евакуації). Органічно доповнюють цей куточок предмети сільського побуту початку XX ст. — глечики, рубель, скриня. Далі висвітлюється період навчання В. Сухомлинського в Кременчуцькому вчительському і Полтавському педагогічному інститутах, початок роботи в школі, якій (за винятком двох воєнних років) присвятив усе своє життя.

В. Сухомлинський — учасник Другої світової війни. В експозиції музею — карта військових дій, у яких він брав участь, і довідка із Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про його бойовий шлях. У липні 1942 р. з довідкою інваліда другої групи В. Сухомлинський залишає госпіталь у м. Іжевську і розпочинає працювати директором Увинської середньої школи в Удмуртії. Фотографії, документи, спогади колег розповідають про умови роботи школи та її директора у воєнний час. У селищі Ува Василь Олександрович поєднав свою долю з Ганною Іванівною Девятовою, головним інспектором Наркомосу Удмуртської АРСР, яка стала його вірним другом і соратником на все життя.

Найбільший інтерес, особливо у дітей, викликає виставка техніки, яка розташована в центрі залу. Це — електромобіль, сівалка, молотарка, віялка, верстат, які зроблені руками учнів Павлиської школи.

У 1944 р. В. Сухомлинський повертається в Україну і з 1948 р. до кінця життя працює директором Павлиської середньої школи. Цьому періоду присвячено другий зал музею, який розповідає про поступове перетворення звичайної сільської школи на справжню лабораторію педагогічного пошуку. Серед експонатів — документи: плани, звіти, акти інспекторських перевірок, які характеризують його повсякденні директорські турботи. Але один експонат завжди привертає особливу увагу відвідувачів — це маленький записничок, у якому написано: «Щоденні плани роботи директора Павлиської середньої школи». Зацікавлює відвідувачів і автореферат дисертації сільського вчителя: у 1955 році в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка В. Сухомлинський успішно захищає кандидатську дисертацію «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи». В експозиції також — диплом кандидата педагогічних наук, газетна вирізка за 1957 рік про обрання вчителя членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.

Значне місце в експозиції третього залу посідають матеріали про «Школу радості». Цю школу під блакитним небом В. Сухомлинський започаткував для найголовнішого в педагогічній праці — пізнання і розвитку дитини. Він прагнув, щоб перш ніж розгорнути книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої у світі книги — природи. Педагог розглядав природу як джерело знань, пробудження дитячої думки. Є в експозиції залу й імпровізоване казкове царство — це фрагменти знаменитої кімнати казок Павлиської школи. Тут оселилися популярні казкові герої, виготовлені учнями і відтворені кіровоградськими художниками. Поруч — «Павлиські казки» — безцінні збірки, написані школярами. Звичайні аркуші із зошитів зібрані під одну обкладинку, ілюстровані дитячими малюнками.

Посеред цього залу, безпосередньо у просторі експозиції, розміщено круглий стіл для проведення різноманітних заходів.

Останні розділи педагогічної частини — «Світ пізнає педагогіку Василя Сухомлинського» та «Учитель, дружина, мати», присвячений дружині педагога Г.І. Сухомлинській — розміщено в першому залі ближче до меморіальної частини музею.

Слід відзначити, що формувалася експозиція кілька десятиліть тому. Цим пояснюється її певна перенасиченість фотодокументами та цитатами з праць педагога. Однак відповідно до тодішніх прийомів формування експозиції такий підхід — максимально відтворити життєвий та творчий шлях В. Сухомлинського — був цілком виправданий. Нині ж, з невпинним розвитком і поширенням інформаційних технологій, кількість інформації про життя і діяльність В. Сухомлинського значно зросла: спадщина вченого глибоко вивчається, відкриваються нові факти, розставляються нові акценти, творчість педагога досліджується з новітніх методологічних позицій. Тому, безперечно, музей потребує оновлення, тим паче напередодні 100-річного ювілею Василя Сухомлинського у 2018 році. Серед ідей цієї модернізації – «розвантаження» біографічного розділу експозиції і створення кількох тематичних просторів, які якнайповніше висвітлюють творчу спадщину педагога: «В. Сухомлинський — дитячий письменник», «В. Сухомлинський — публіцист», «Епістолярна спадщина педагога», «В. Сухомлинський — учитель-словесник», «Історія книги «Серце віддаю дітям» та ін.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Кабінет директора.

Органічною складовою музею є і меморіальна частина — квартира, де жила сім’я Сухомлинських, сімейна бібліотека, яка найбільше вражає відвідувачів, кабінет педагога, а також шкільна садиба, що відображає середовище діяльності та побуту педагога-керівника, вчителя, вченого, сім’янина. Огляд меморіальної частини розпочинається з робочого кабінету, розташованого поруч із першим залом. У кабінеті — письмовий стіл, вузенький диван, декілька стільців. За цим робочим столом В. Сухомлинський писав свої твори. Світло у кабінеті вмикалося о 4 годині ранку. Коли Василя Олександровича запитували про причини такого раннього підйому, він відповідав: «Моя найкраща працездатність саме в цей час». Ці години він називав «золотими годинами ранкової творчості». Невеликий коридор з’єднує робочий кабінет з квартирою, де проживала сім’я Сухомлинських: Василь Олександрович, Ганна Іванівна, двоє дітей — Сергій та Ольга. Обстановка квартири проста і скромна. Тут все залишилося так, як було за життя родини.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Вітальня.

Василь Олександрович був чудовим сім’янином, любив сім’ю, дорожив нею. Син Сергій закінчив факультет радіоелектроніки Київського університету імені Т.Г. Шевченка, довгий час працював у конструкторському бюро заводу «Арсенал», потім — науковим співробітником інституту засобів навчання Національної академії педагогічних наук (НАПН) України. Передчасно пішов із життя 2009 року. Донька Василя Олександровича — Ольга Василівна — доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, фахівець з історії української і зарубіжної педагогіки. Значне місце в її творчому доробку посідає вивчення спадщини батька: Ольга Василівна досліджує його творчість, займається виданням і перевиданням його книг, архівних матеріалів, листування, а сьогодні — й активною підготовчою роботу до відзначення у 2018 р. 100-річчя від дня народження Василя Сухомлинського.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Домашня бібліотека.

Меморіальна частина музею теж потребує оновлення. Так, за інформацією Ольги Сухомлинської, після смерті Василя Олександровича його дружина Ганна Іванівна склала перелік усіх речей, що знаходилися на робочому столі педагога. Цей список зберігся, тож цілком доцільно відтворити стан робочого столу В. Сухомлинського в останні дні його життя, щоб у відвідувача музею складалося враження, ніби директор щойно залишив кабінет. Такий емоційний момент буде нестандартним зачином для огляду меморіальної частини музею і налаштує відвідувача на її сприйняття. Серед інших ідей – у невеликій кімнаті за бібліотекою, колишній спальні, облаштувати кімнату сімейного дозвілля Сухомлинських, відтворивши затишну атмосферу родинних вечорів за слуханням музики, чаюванням та настільними іграми.

Територія Павлиської школи. Самшитова алея

Своєрідним доповненням експозиції музею є територія школи, нині — НВК «Павлиська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів — ліцей імені В.О.Сухомлинського». Власне, музей і розміщений у приміщенні школи (будівля 1910 р., колишня земська школа), збережена територія шкільної садиби, яка формувалася, упорядковувалася за задумом і безпосередньою участю В. Сухомлинського. Таким чином, відвідувачі музею мають рідкісну можливість пройтися територією школи, яку В. Сухомлинський разом з учнями та вчителями перетворив на шкільне містечко, що зараз складається з 11 будинків і займає площу 4,9 гектара з чудовим парком, Садом Матері, виноградником, «зеленим класом», шкільною теплицею.

Завершальною частиною експозиції музею умовно можна назвати місце останнього спочинку педагога, яке знаходиться за кількасот метрів від музею і школи. Тут, біля пам’ятника, відвідувачі мають змогу вклонитися В. Сухомлинському, вшанувати його пам’ять, душею і серцем відчути всю велич цієї мудрої людини, осмислити побачене і почуте в музеї, замислитися над власною долею, над важливістю для кожного реалізувати себе в житті.

Територія Павлиської школи. Шкільна теплиця

Основою, на якій базується й експозиція, й уся діяльність будь-якого музею є його фондова збірка. Нині фонд музею становить понад 22 тисячі одиниць зберігання. Основна цінність музейної колекції — у наявності документів-оригіналів: передусім, це плани роботи Павлиської середньої школи, книги запису аналізів відвіданих уроків, протоколи педагогічних рад та матеріали психологічних семінарів, щоденні плани роботи директора школи, поурочні плани В.Сухомлинського, Почесні грамоти і подяки учням школи, особові справи вчителів, творчі напрацювання учителів і учнів, рукописи літературних і науково-педагогічних праць ученого, особисті документи педагога. Пріоритетним напрямом діяльності музею є дослідження та популяризація життя і діяльності Василя Олександровича, що робить музей одним із провідних центрів сучасної сухомлиністики.

Як уже мовилося вище, у 2018 р. відзначатиметься 100-річний ювілей Василя Сухомлинського, і цілком закономірно, що музей педагога стане одним із центрів широкої програми святкових заходів.

Олександр МІХНО
директор Педагогічного музею України, кандидат педагогічних наук

Джерела та література:

До 40-річчя створення Педагогічно-меморіального музею Василя Олександровича Сухомлинського [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pmu.in.ua/news/40_lit_stvor_mus_syhomlinskii/
Інформаційний ресурс «Музеї педагогів» Педагогічного музею України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pmu.in.ua/pedagogichno_memorialni_musei/
Педагогічно-меморіальний музей В. О. Сухомлинського : путівник / Кіровогр. облас. ін-т післядиплом. пед. освіти ім. В. О. Сухомлинського, Пед.-мемор. музей В. О. Сухомлинського. – Павлиш, 2013. – 45 с.
Путівник по державному педагогічно-меморіальному музею В. О. Сухомлинського / підгот.: О. В. Пеннер, В. Ф. Рожепа ; Упр. освіти Кіровоград. облдержадміністрації. – 1998. – 32 с.

Виставка “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні” відкрилась у Львові

21. 11. 2017

У понеділок, 20 листопада 2017 р., у приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 А) відбулося відкриття виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”, присвяченої до Дня Гідності та Свободи.

Експозиція виставки "Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні" — Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

У цей день згадати мужність усіх учасників Майдану, їх безмежну любов до рідного народу та прагнення жити у державі, де поважаються людська гідність, свобода слова та віросповідання, вшанування справжніх героїв України, які віддали своє життя за майбутнє держави зібралися учасники Революції гідності, родичі загиблих на Майдані, молодь, представники влади.

Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

Усі охочі мали нагоду почути спогади родичів Героїв Небесної сотні, побачити світлини, зібрані під час Революції гідності та пригадати, як розпочинався мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь, їх гаслами на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію»; загостренням конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року; гуртуванням людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану, створення захисних сотень; початком збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.

Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

Окрім того на відкритті відбулися презентація книги Михайла Набитовича «Львівські лицарі Небесної Сотні» та започаткування проекту «День народження Героя Небесної Сотні»: 20 проектів у Музеї визвольної боротьби України.

Ористарх БАНДРУК

1964: Жан-Поль Сартр у Львові

20. 11. 2017

У травні 1964 року культовий французький філософ Жан-Поль Сартр відвідав Україну. Сюди його запросив Микола Бажан на святкування Шевченківського ювілею – сто п’ятдесятої річниці народження. Разом із Сартром приїжджала і його дружина – письменниця і феміністка Симона де Бовуар.

Про перебування класика екзистенціалізму у Києві відомо досить багато. Існують спогади різних класиків – Ліни Костенко чи Івана Драча – про спілкування з філософом та деталі його візиту.

Мало хто знає, що дорогою Жан-Поль Сартр заїхав і у Львів, де теж зустрічався з публікою та прочитав кілька лекцій.

Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар з друзями у кафе.

Про львівські гостювання Сартра відомо набагато менше інформації. Хоча, ходять різні легенди. Наприклад, про те, що стомлений формальними офіційними зустрічами філософ в якийсь момент позбувся набридливої опіки відповідних осіб та втік до львівського професора, геолога, з яким і насолодився справді інтелектуальною дискусією про високі матерії.

Як вдалося довідатись, Сартр справді мав зустріч із академіком Євгеном Лазаренком, геологом-мінералогом, який в 1951-1963 рр. був ректором Львівського університету. Втім, наскільки така офіційна особа могла собі дозволити глибокі дискусії з іноземним філософом – залишається питанням.

Академік Євген Лазаренко (фото http://kameniar.lnu.edu.ua/)

Відомо також, що у Львові Сартр зустрічався і з науковицею Ларисою Лінецькою, колегою Лазаренка по геології.

Як бачимо, легенда про взаємний інтерес французького екзистенціаліста та львівських геологів таки має під собою підстави. Тож, можна уявити як в закурених кабінетах, заставлених зразками порід, повільно лилася вигадлива інтелектуальна бесіда, присмачена запахущим чифіром. Адже, тоді геологи були елітою академічного світу, різносторонньо та актуально розвинені і славилися доволі вільнодумним академічним середовищем.

Практично нічого не відомо про львівські моменти Симони де Бовуар. Лише у спогадах львів’янина Вітольда Мілоша вона постає жінкою з “химерним, характерно пов’язаним шовковим шаликом на голові на штиб тюрбану”.

На щастя, попри те, що минуло вже критично багато часу, вдалося знайти та опитати очевидця виступу Сартра у Львівському університеті.

Львів. Університет ім. І. Франка. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 року

Пан Юрій Домбровський, колишній доцент кафедри іноземних мов львівської Політехніки, у травні 1964 року ще навчався і був студентом.

Подаємо спогади пана Юрія про зустріч філософа та його дружини із університетськими студентами та викладачами.

Юрій Домбровський:”Сартр виглядав надзвичайно скромно. Взагалі, був досить невисокий. На зустріч він прийшов разом із дружиною – Симоною де Бовуар. Спочатку Сартр сказав якесь коротке офіційне вступне слово – про літературний процес у Франції, про свої зв’язки з Радянським Союзом і про те, що давно хотів познайомитися із Україною. Хоча, насправді він, мабуть, не особливо вирізняв Україну від решти Союзу.

Потім почалося спілкування з аудиторією. Але питання задавали або дуже загальні, або суто про літературу. Це все контролювалося зверху. Наскільки пам’ятаю, вже наперед були виділені певні люди, які і зверталися до Сартра з питаннями. Щоб ніхто не сказав нічого зайвого. Задати щось від себе, збоку, ніхто і не пробував, бо, звісно ж, боялися.

Як видавалося, сам Сартр почувався не надто зручно. Мабуть, відчував ту сковану атмосферу, яка панувала в залі, і розумів, що тут не все в порядку.

Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар у кафе

Людей зібралося багато – повний зал. Розмова велася французькою, перекладачів, наскільки пригадую, не було. Переважно на зустріч прийшли працівники та студенти кафедри іноземних мов, з французької секції.

Власне, тоді на нашій кафедрі працювало багато репатріантів із Франції, тобто ті, хто народився там, але потім повернувся в Україну, звідки приїхали їхні батьки. Вони, в основному і задавали питання.

На нас, студентів ця подія – приїзд Сартра – особливого враження не справила. Адже, ми тоді зовсім нічого не знали про те, що робилося в сучасній літературі за кордоном. Ми знали лише класиків – Гюго, Стендаля, Бальзака. До перекладів Сартра було ще далеко”.

Андрій Бондаренко

Джерело: https://varianty.lviv.ua/

І знову представники меморіальних музеїв України збиралися у Львові (відео)

20. 11. 2017

6-7 листопада 2017 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові відбулася ІІІ Всеукраїнська наукова конференція “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”.

Учасниками конференції стали представники меморіальних музеїв зі всієї України, а саме з Одеси, Києва, Бережан, Кам’янки, Львова та інших міст. Потрібно зазначити, що це вже втретє ця наукова конференція збирає музейників у Львові. Попередня проходила в минулому році 17-18 листопада і залишила по собі вагомий слід в музейному житті України.

Вже традиційно, третій рік поспіль, “Фотографії старого Львова” проводили архівну зйомку всіх виступів доповідачів і тепер розпочинають викладати їх для загального доступу.

Завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Данута Білавич

Першою на конференції прозвучала доповідь завідувачки наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Данути Білавич на тему “Проблеми дослідження біографії Соломії Крушельницької (на прикладі матеріалів з особистого архіву співачки).” Пропонуємо вашій увазі повний виступ доповідачки.

Соломія Крушельницька – одна з найвидатніших співачок кінця ХІХ – початку ХХ ст. Впродовж 35-ти років вона з успіхом виступала на найвідоміших оперних і концертних сценах світу. Але, незважаючи на велику популярність, С. Крушельницька була надзвичайно приватною особою і завжди оберігала своє особисте життя від сторонніх. Крім того, велика частина її особистого архіву була втрачена. Це матеріали, які зберігалися на віллі співачки у Віареджо, у її подруги Жозефіни (Негріти) Кано де П’яцціні в Буенос-Айресі. Маємо інформацію про пожежу, яка трапилася в будинку Соломії Крушельницької у Львові, під час якої згорів кіш, в якому зберігалися листи, витинки з газет, фотографії Соломії Крушельницької.

Артистка не вела щоденника, не залишила мемуарів, тому відомості про неї ми найчастіше отримуємо з непрямих джерел і часто суб’єктивного характеру. Це – спогади її сучасників і родини, епістолярій різних осіб, художні твори. В таких матеріалах часто присутня суперечлива інформація. Для прикладу: спогади сестер Соломії Крушельницької Олени (в заміжжі Охримович), Осипи (в заміжжі Бандрівської) та племінниць Одарки Бандрівської, Ольги Шухевич, Марії-Соломії Скорик, Ярослави Музики були написані значно пізніше від описуваних ними подій і містять багато неточностей.

Достовірнішою є інформація про Соломію Крушельницьку в прижиттєвих часописах, адже вони фіксували поточні події – концерти, оперні вистави, інформацію про гастролі артистки в різних країнах т. і.

Що стосується друкованих матеріалів періоду після 1952 року, то в них також трапляються помилки, а часом і свідоме перекручування фактів. Це пояснюється різними чинниками – неуважністю авторів, “ідеологічними реверансами” у виданнях радянського періоду, гонитвою за сенсаціями та пошуками скандальних фактів у біографії артистки сучасними представниками мас-медіа. [1; 3]

І навіть в офіційних особистих документах Соломії Крушельницької, тобто матеріалах першого рівня достовірності, зустрічається недостовірна інформація. Цей корпус музейних предметів з особистого архіву Соломії Крушельницької і став предметом нашого дослідження.

Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні

В Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові, в залі під назвою “Біла” на письмовому столі експонується Свідоцтво хрещення Соломії Крушельницької (дублікат), яке було виписане 31 грудня 1909 р. Скоріш за все, даний документ був потрібний для оформлення шлюбу артистки з адвокатом Чезаре Річчоні, з яким вона побралася 19 липня 1910 року в Буенос-Айресі під час гастролей в Південній Америці. Саме цей експонат став головним персонажем майже детективної історії, пов’язаної з датою народження Соломії Крушельницької.

“Вид на жительство для иностранца” Соломії Крушельницької

Здавалось би, найпростіший спосіб перевірити таку інформацію – це звернутися до прижиттєвих особистих документів. На жаль, не збереглися документи Соломії Крушельницької “італійського” періоду життя. Можливо, вони були знищені власницею? В матеріалах радянського періоду, які зберігаються у фондах Музею Соломії Крушельницької, присутні різні дати народження артистки. Так, в її тимчасовому італійському паспорті, виданому в Москві 29 серпня 1946 р. стоїть дата народження 10 вересня 1876 р. Така ж дата записана і в документі “Вид на жительство для иностранца”, який вона отримала 25 липня 1945 р. В анкеті для осіб, які бажають отримати радянське громадянство, особисто заповненій Соломією Крушельницькою, зазначене інше число – 23 вересня 1876 р. Серед матеріалів, пов’язаних з роботою Соломії Крушельницької у Львівській державній консерваторії, зберігається машинопис автобіографії артистки, яку вона написала 12 серпня 1947 р. В ній С. Крушельницька вказала лише рік свого народження – 1876-й. В будинковій книзі, графи якої заповнювалися на основі радянського паспорта співачки, також зазначений рік народження 1876-й.

Серед писемних джерел, які використовуються в наукових дослідженнях, важливу роль відіграють епіграфічні матеріали – написи, здійснені на твердих матеріалах. В даному випадку багато що могла б прояснити намогильна плита, яка була встановлена на могилі С. Крушельницької Одаркою Бандрівською в перші роки після смерті артистки. На плиті були викарбувані роки життя видатної співачки – 1873-1952. Саме 1873 рік тривалий час був офіційною датою народження Соломії Крушельницької.

Свідоцтво про хрещення Соломії Крушельницької

Заплутану ситуацію з роком народження артистки прояснило згадане раніше Свідоцтво хрещення Соломії Крушельницької, в якому зазначено, що Соломія Крушельницька народилася у 1872 році. Офіційно вважається, що цей документ віднайшов дослідник життя і творчості С. Крушельницької Михайло Головащенко. Проте у фондах Музею Соломії Крушельницької зберігся лист М. Головащенка до Одарки Бандрівської, з якого випливає, що цей документ передала досліднику саме вона: “Я щиро вдячний Вам за листа і за копію метрики Соломії Крушельницької. Пам’ятаю, все пам’ятаю, що ми говорили з Вами про дату її народження. Але Ви, мабуть, забули, що це було десь наприкінці 1972 р. і тому неможливо було говорити про це вслух, усім, щоб не попсувати справу з ювілеєм, який з таким трудом доводилося “пробивати” на верхах. Раніше ж про ювілей ніхто не подбав і тому слід було мовчати. Тепер, коли вже все в минулому, то обов’язково слід поставити крапки над “і”, тобто всюди подати справжню дату народження”. Йдеться про 100-літній ювілей видатної артистки, який на державному рівні відзначали в 1973 р. М. Головащенко, не бажаючи, щоб святкування було скасоване, не оприлюднив відразу документ. І лише після закінчення святкових заходів справжній рік народження С. Крушельницької став відомим широкій громадськості.

Тимчасовий паспорт Соломії Крушельницької, 1946 р.

Згодом, 1984 року на її могилі був встановлений пам’ятник роботи відомої львівської скульпторки Теодозії Бриж, а на новій плиті викарбувані правдиві роки життя: 1872-1952.

Чому ж виникла така плутанина з роком народження артистки? Маємо декілька версій. Можливо, Соломія Крушельницька применшуючи собі літа, хотіла здаватися молодшою? До речі, багато артистів, навіть у наші дні приховують свій справжній вік.

Анкета для лица желающего принять гражданство СССР Соломії Крушельницької

Можливо, вона не надавала цьому значення, або просто помилилася? В кінці ХІХ – на початку ХХ століття люди меншу увагу звертали на різні довідки і документи. Пошану до них прищепила вже радянська бюрократія. Проте малоймовірно, що вона помилилася аж на чотири роки. Крім того, у Соломії Крушельницької були молодші сестри і брати. Одарка Бандрівська у своїх спогадах згадувала роки життя усіх своїх родичів, тобто ця інформація була відома в родині.

Нам видається, що Соломія Крушельницька не випадково вказувала в усіх своїх документах радянського періоду 1876 рік як рік свого народження. Причина досить проста. Не отримавши можливості повернутися до Італії, в кінці 1944 року співачка влаштувалася на роботу у Львівську державну консерваторію. Тоді їй було вже 72 роки. Можливо, побоюючись, що в такому поважному віці їй можуть відмовити у працевлаштуванні, Крушельницька вирішила применшити свій вік до 68 років. Таким чином, вона свідомо внесла недостовірну інформацію в свої особисті документи, які згодом стали музейними предметами.

Автобіографія Соломії Крушельницької

Якщо рік народження Соломії Крушельницької зараз не викликає жодних сумнівів, то день її народження і дотепер є темою для дискусій. У Свідоцтві хрещення в графі “Рік, місяць і день народження, хрещення і миропомазання” стоїть лише одна дата – 23 вересня, дата, коли музична громадськість відзначає день народження Соломії Крушельницької. Для порівняння: у Свідоцтві хрещення батька Соломії Крушельницької, отця Амвросія Крушельницького було записано: “Року Божого 1841 у будинку під номером 65 в Озерянах народився і того самого дня, місяця й року був охрещений і зареєстрований хлопець Амвросій, греко-католик, царевич Крушельницький, законний син Василя і Олександри, дочки Дмитрія-Григорія Мариновича – обоє знатного роду”. Отже, було зазначено, що він був охрещений в той самий день, коли народився. У Свідоцтві хрещення наймолодшої сестри Соломії Крушельницької Анни стоїть лише одне число – 18 серпня 1887 р. Таким чином існує ймовірність, що дні народження Соломії і Анни Крушельницьких не збігаються з датами їхнього хрещення, оскільки про це не вказано в метриках.

Тут варто зазначити, що дітей не завжди хрестили в той самий день, коли вони народилися. Найчастіше таке траплялося, якщо дитина народжувалася хворою, ослабленою, чи їй загрожувала якась небезпека. У спогадах родини С. Крушельницької ми не знаходимо відомостей про таку ситуацію. А хрестив Соломію її дідусь, Василь Крушельницький, парох іншого села – Сороки. Можливо, він приїхав у село Білявинці, в якому народилася Соломія заздалегідь, а можливо, має право на життя версія, що майбутня артистка народилася все ж таки 10 вересня, адже це число вона також подає в своїх офіційних документах? Але оскільки завжди святкували день ангела, іменини, а не уродини, дата народження Соломії Крушельницької забулася. Поки що крапка в цьому питанні не поставлена. Можливо, в майбутньому будуть віднайдені нові свідчення, які остаточно підтвердять дату народження Соломії Крушельницької.

Перший пам’ятник на могилі Соломії Крушельницької у Львові на Личаківському кладовищі

Таким чином, музейні предмети не завжди містять достовірну інформацію. Найчастіше помилки і неточності трапляються в таких видах джерел, як мемуари, епістолярні матеріали, художні твори, які є достатньо суб’єктивними. Проте навіть в офіційних документах, які зазвичай найбільш точні і достовірні, може траплятися неправдива інформація. Саме тому таким важливим є дослідження контексту, “зовнішнього” інформаційного поля музейних артефактів, а також використання комплексного підходу до інтерпретації музейних предметів в науковій діяльності.

У біографії Соломії Крушельницької дотепер залишається багато нез’ясованих подій і суперечливих гіпотез. Досліджуючи її життя і творчість, наукові співробітники Музично-меморіального музею співачки щоразу знаходять нові, раніше невідомі факти з її біографії. Іноді ці факти заповнюють прогалини в наших знаннях про видатну артистку, а іноді – породжують нові запитання…

Данута БІЛАВИЧ
завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Література

Безсмертна слава Соломії: біобібліографічний довідник / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові; Упоряд.: М. Зубеляк, Р. Мисько-Пасічник; Вступ. ст. І. Криворучки. – Львів: Ґердан, 2007. – 244 с., 16 с. іл.
Мисько-Пасічник Р. Матеріали до літопису життя Соломії Крушельницької / Роксоляна Мисько-Пасічник // Вісник Львівського університету / редкол.: І. Безгін, М. Гарбузюк, Л. Кияновська [та ін.]. – Львів, 2002. – Вип. 2. – С. 273-299: іл. – (Серія мистецтвознавство).
Соломія Крушельницька. Міста і слава. – Львів: Апріорі, 2009. – 167 с.: іл.
Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування: В 2 ч. / Упорядкув., вступ. ст., прим. М. Головащенка. – К.: Музична Україна: Ч. 1. Спогади. 1978 – 398 с.: іл.
Соломія Крушельницька: Спогади, матеріали, листування: В 2 ч. / Упорядкув., вступ. ст., прим. М. Головащенка. – К.: Музична Україна: Ч. 2. Матеріали. Листування. 1979 – 447 с.: іл.
Архів Соломії Крушельницької у фондах Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. фСК

Заньківчани святкують свій перший 100-літній ювілей

20. 11. 2017

У неділю, 19 листопада 2017 року, відбулась святкова академія «100 років Національному академічному українському драматичному театру імені Марії Заньковецької”.

Гостям презентували відеофільм про історію театру, уривки з вистав, на завершення – відеозапис монологу з вистави «Житєйське море» у виконанні художнього керівника, режисера-постановника і актора театру Федора Стригуна.

Львівської ОДА Олег Синютка зачитує привітання від Президента України Петра Порошенка

Привітав заньківчан із річницею театру та зачитав вітання від Президента України Петра Порошенка голова Львівської ОДА Олег Синютка.

«Хочу урочисто вручити це вітання від Президента України людині, яка була, є і буде символом театру – Федору Стригуну. Людині, яка 30 років тому очолила цей колектив і провела його до зірок. Дякуємо вам за вашу життєву позицію, патріотизм і майстерність. Творчих успіхів, гараздів, благополуччя і миру», – наголосив Олег Синютка.

Головний режисер Київського державного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки Михайло Резнікович вітає заньківчан

Голова Львівської ОДА також вручив державні нагороди кращим працівникам театру. Відтак, Указом Президента України за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність нагородили орденом «За заслуги» ІІ ступеня Андрія Мацяка – генерального директора Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, орденом «За заслуги» III ступеня Януша Юхницького – артиста – провідного майстра сцени державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».

Актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка вітають заньківчан

Окрім того, присвоїли почесні звання «Народний артист України» Наталії Лань – артистці державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», «Заслужений артист України» Наталії Лісовій – артистці державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», «Заслужений працівник культури України» Катерині Калінчук – кравцю державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької».

Наталка СТУДНЯ

Волинський бренд, або порцеляна та фаянс із Корця

19. 11. 2017

Корецька порцеляна. Колаж Олександра Котиса

На Волині у XVIII столітті була заснована порцелянова фабрика. Її якісні, гарні, модні, популярні вироби цінувалися по всій Речі Посполитій. І виникла вона саме тоді, коли в Європі ширилася мода на барокову майсенську порцеляну.

Засновником порцелянового заводу в Корці був один із представників родини Чарторийських – Юзеф Клемент (1740-1810), господар величезних володінь на Волині. Виробництво посуду в Корці стало першим подібним заводом на теренах цілої Речі Посполитої.

Саме новий власник Корця вдихнув у містечко, як тоді занепадало, нове життя, побудувавши виробництво та створивши нові місця роботи для місцевого населення. Через якийсь час у містечку з’являються не бачені тут раніше двоповерхові кам’яні будинки, парки, костели й, безумовно, чудова князівська резиденція.

Крім фабрики порцеляни та фаянсу, Чарторийський започаткував тут виробництво сукна, полотна та меблів.

Корецьке виробництво посуду було засноване 7 вересня 1783 року. Про це свідчить документ «Kontrakt założenia fabryki porcelany w Korcu z dnia 7IX 1783», який сьогодні зберігається у відділі рукописів Польської Академії Наук в Кракові.

Посаду директора обійняв відомий французький кераміст Франтішек Мезер. Йому допомагав його брат Михаїл, який відповідав за розробку унікального рецепту виготовлення порцеляни із глини, що добували на Волині.

Чорторийський був дуже мудрою людиною, і перед тим як вкладати кошти в виробництво, він провів аналіз місцевих глин, надіславши їх до німецьких керамістів саксонського міста Майсена. Висока якість і яскраві фарби майсенської порцеляни створили їй світову славу.

Офіційна назва волинського виробництва звучала як «Vue de la Fabrique de Porcelaineet de Faience situee a la Josephine Fauxbourg de Korzec», це можемо побачити й на одному із зразків посуду, де є і сам вигляд корецької мануфактури. Потужне підприємство складалось із багатьох приміщень, це адміністративні кабінети, лабораторії, склад продукції, робочі галереї, задній двір із величезною кількістю фабричних будівель.

В 1824-1832 роках відбувається занепад фабрики, товар виробляється нижчого ґатунку, зменшуються оберти продукції. На виставці 1829 року в Петербурзі продукцію з Корця назвали «поганою та дорогою». В 1846-1847 роках Корецька мануфактура була повністю розпродана її власниками.

До речі, дуже цікавим є відтиск на продукції з Корця, адже це так зване «всевидяще око», відомий масонський символ, що символізує Великого Архітектора Всесвіту, що спостерігає за працями вільних каменярів. Нічого дивного в цьому немає, адже багато представників роду Чорторийських були масонами. Про волинських масонів готується публікація на «Хроніках Любарта». Доповнює відтиск напис Korzec.

У 2011 році посуд з Корця став предметом дослідження Анни Шкурлат в монографії «Мануфактура порцеляни та фаянсу в Корці» – це була перша наукова праця про історію, систему підписів та хронологію датування корецької продукції. Крім того, авторка подає вичерпний аналіз форм посуду, його декору та прикрас, а також аналогію корецької та європейської порцеляни. В праці подано близько 750 кольорових ілюстрацій, що прекрасно показують, наскільки посуд мав презентабельний та якісний вигляд й наскільки він сьогодні цінується в світі.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело: Хроніки Любарта

1...471472473...661 сторінка 472 з 661

Фотографії старого Львова

У Львові вивчають тонкі емоційні грані між чоловіками і жінками

Олена Кульчицька і народний одяг Заходу України

І. Ф. Симоненко, 1959 рік. Стаття з альбому Народний одяг Західних областей України. Київ, Видавництво Академії наук Української РСР, 1959.

Діяльність Кам`янського історико-культурного заповідника з популяризації творчості Кароля Шимановського (відео)

Lviv Mini Maker Faire вдруге пройде у Львові (повна програма)

ПРОГРАМА ЯРМАРКУ

ЛЕКЦІЙНА ПРОГРАМА

КОНТАКТИ ТА КВИТКИ

Найвідоміший директор львівського театру

Співпраця зі ЗМІ на прикладі реклами науково-освітніх проектів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (відео)

Hrushevsky Garden Party

Виступ тріо «Злагода» на Hrushevsky Garden Party ІІ (17 червня 2017 р.)

Інсталяції “Під наглядом”

Центральна композиція інсталяції “Під наглядом”

Формат прес-релізу

Японський “Музичний салон” обіцяє здивувати

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові

Повернення до витоків задля історичної справедливості

Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві (відео)

Ювілей Степана Костюка відзначили двома знаковими подіями

1700 козаків на площі Ринок, які не загрожували Львову

Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського (відео)

Виставка “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні” відкрилась у Львові

1964: Жан-Поль Сартр у Львові

І знову представники меморіальних музеїв України збиралися у Львові (відео)

Заньківчани святкують свій перший 100-літній ювілей

Волинський бренд, або порцеляна та фаянс із Корця

Популярні статті:

10 маловідомих фактів про Пагорб Слави у Львові

«Золотий вік Львова» – найбільшого торгівельного міста Східної Європи

ТОП-10 найкрутіших місць Львівщини для незабутньої подорожі

Підземний Стебник, або офіційна екскурсія в останню діючу соляну шахту в...

10 геніальних висловів про каву

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

74 роки під землею: на Львівщині знайшли бочки з зерном страшного...

Вже бачили наші відео?