Недалеко від Львова, якихось 44 км., розташоване село Верин Миколаївського району найдавніша письмова згадка про яке датується 1469 р. Тож не дивно, що село має свої пам’ятки, серед яких найстаріше дерево Львівщини – віковий дуб, який вкорінився на території місцевої церкви Михаїла.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
Старий дуб у Верині є ботанічною пам‘яткою місцевого значення, його вік складає близько 1000 років. Площа пам’ятки природи 0,05 га, а статус заповідному дубу було надано у 1984 році.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
Окрім того, що це найстаріше дерево Львівщини, цей дуб вважається одним з найстаріших дубів України. Його розміри вражають – обхват 8,50 м, висота 18 м. Дерево має кілька дупел, одне з яких настільке велике, що нагадує швидше печеру.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
Зважаючи на тисячолітній вік, має дуб свої легенди і перекази. Отож, за легендою у цьому місці зупинявся Богдан Хмельницький. Начебто сидів він під тим деревом, яке і тоді вже було немолоде, зрізав гілку і каже: «Буду тим патиком панів бити, якщо шабля зламається».
Верин. Збірка Старшин УСС. 7 червня 1918 р.
До речі, у 1917 році у Верині був Вишкіл Українських Січових Стрільців. Вояки увіковічили старе дерево на світлині, яку згодом використали, як зображення для поштівки. Напис на звороті останньої говорить: “Веринь Пов. Жидачів збірка Старшин У.С.С. 7/VІ. 1918 р. з полков. Гриц. Коссаком коло дуба під якім спочивав Українсь. Гетман Богдан Хмельницький”.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
Ймовірно, що із цим дубом також пов’язаний народний переказ про німецького снайпера часів Другої світової війни. Він сидів у схроні під дубом і, вистрілюючи по одному саперів, не давав налагодити переправу через Дністер. Тільки через декілька днів радянські розвідники захопили його і влаштували йому нелюдське катування.
Віковий дуб у с. Верин, 2017 р.
У 2010 році на конкурсі “Національне дерево України” віковий дуб у с. Верин визнано найстарішим деревом Львівщини. В трійку переможців також увійшли – Тополя чорна (осокір) с. Репехів, Жидачівського району та Бук с.м.т. Великий Любінь, Городоцького району.
Вчора, 29 листопада 2017 року, в бібліотеці на Мулярській відбулась Інтерактивна зустріч з львівською письменницею Лесею Кічурою під назвою “Як твориться казка?”.
Більше 70 школярів віком до 10 років прийшло на зустріч з письменницею. Окрім пряникового майстер-класу, для дітей також організували казкову вікторину та автограф-сесію казкарки.
Ця подія проходила в рамках Проекту соціальної дії “Майстерня Щастя”, який став результатом перемоги проекту Центральної Міської Бібліотеки імені Лесі Українки у «Пітчингу соціальних проектів» від Британської Ради, Інституту суспільних ініціатив та Львівської міської ради.
Леся Кічура
“Завдяки моїм колегам, зокрема Анастасії Введенській, яка є куратором проекту «Майстерня щастя», саме сьогодні ми мали змогу запросити сюди сімдесят дітей, зробити їм сімдесят подарунків, подарувати «Добрі мамині казки» аж сімдесятьом школярам.
“Добрі мамині казки” Лесі Кічури
А крім того, це свято справді буде солодким, тому що я заручилася допомогою ще своєї колеги Наталії Іваницької і кожна дитина матиме змогу розмалювати смачні пряники. Ці пряники, ми сподіваємось, зроблять пам’ять про свято дуже довгою, тривалою і веселою. Адже для дітей дуже важливо, щоб книжка була сучасною, щоб з не можна було побавитись, щоб герої казок оживали і справді були смачними. І сьогодні наше трішки пряникова, трішки смачне, трішки солодке свято сприятиме тому, щоб «Майстерня щастя і «Добрі мамині казки» асоціювалися зі справжнім святом.
Пряниковий майстер-клас
Ясна річ ми сподіваємося, що це не остання така наша зустріч, адже вже презентація «Добрих маминих казок» була тут влітку ми готуємо продовження на Різдво. «Магія Різдва» – саме така книга з’явиться у нас в перші дні Нового Року і тому ми маємо намір, щоб «Магія Різдва» та «Добрі мамині казки» знову дарували дітям дуже багато позитиву, багато радощів. Щоб було багато веселих моментів, які діти можуть згадати з асоціаціями свят, Різдва. І будемо сподіватися, що бібліотека на Мулярській разом з «Майстернею щастя» радо вітатиме своїх читачів, слухачів та маленьких відвідувачів так само у січні і цих дітей буде щоразу багато.
Леся Кічура і пряниковий майстер-клас
Ясна річ ми будемо відгукуватися на всі Настині запрошення, на всі запрошення бібліотеки на Мулярській і сподіваємось, що всі проекти друзів зроблять свята солодкими, смачними, дитячими, з веселими усмішками та зацікавленими очима дітей. Адже працюємо ми заради наших дітей”, – розповіла письменниця Леся Кічура.
Пряниковий майстер-клас
Тож майстерня працює вже практично чотири місяці. За цей короткий час проведено понад десяток заходів. До участі в них залучають письменників, музикантів, художників, майстрів, які з радістю готові розділити з дітьми творче дозвілля і подарувати цілу низку прекрасних емоцій.
Пряниковий майстер-клас
“Майстерня щастя” вже 4 місяці проводить низку подій і сьогодні в нас завершальний захід на який ми запросили письменницю Лесю Кічуру і на який зібралося понад сімдесят дітей.
Пряниковий майстер-клас
Цей проект бібліотечний і його ідея також долучити дітей до книги. Тобто крім того, що у нас різні заходи, майстер класи – ми долучаємо дітей до того, що бібліотека – це культурне місце, простір, де можна провести свій час класно, з друзями. Хочемо бувати таку культуру відпочинку для дітей.
Анастасія Введенська
І ми хочемо продовжити цей проект далі, тому 16 грудня організовуємо благодійний концерт, щоб зібрати гроші на продовження проекту. Ми хочемо, щоб всі дізналися про те,що діти мають розвиватися, що їм необхідно створити таке середовище.
Пряниковий майстер-клас
І познайомившись з Лесею ми зрозуміли, що нам потрібно співпрацювати і на Різдво ми також хочемо зробити в рамках проекту таку творчу зустріч. Тому долучайтеся до нашого проекту, ми вас чекаємо, приходьте разом з дітками, допомагайте шукати меценатів і ймовірно, що цей проект в бібліотеці буде мати своє життя і продовжуватися, – розповіла координатор проекту Анастасія Введенська.
Тож уже напередодні Миколая «Майстерня щастя» організовуватиме благодійний концерт та літературний вечір за участі (Максима Пташника).
Всі кошти виручені під час акції будуть використані для розвитку Майстерні. Бо ж навіть короткий період її діяльності показав потребу таких організацій та важливість проектів, які можна у них творити.
В рамках дружньої співпраці ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні ми пропонуємо вам текст доповіді старшого наукового співробітника Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Тетяни Рибнікової на тему “Время больших ожиданий”: восстановление исторической памяти в городском пространстве. Научно-просветительская работа в одесском Мемориальном музее К. Г. Паустовского.” мовою оригіналу:
Старший науковий співробітник Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Тетяна Рибнікова
“Обновление экспозиции музея в 2017 году стало для нас поводом по-новому задуматься о роли мемориального музея как места памяти в городском пространстве. Сегодня экспозиция музея Паустовского не просто рассказывает о прекрасном писателе и его творчестве. Музейное пространство устроено как приглашение к разговору, обращенное к самой широкой аудитории — к нам приходят и взрослые, и дети, и одесситы, и приезжие из других городов Украины и иностранные туристы.
Наш мемориальный музей совсем маленький, и экспонаты в нем вроде бы скромные, простые, но они позволяют работать с каждым посетителем индивидуально: каждый может найти что-то, что покажется ему любопытным, и вписывая эту маленькую вещь, маленькую деталь, мы рассказываем о ее месте в жизни писателя, а потом встраиваем этот рассказ в большой исторический контекст, – и таким образом мы на каждой экскурсии индивидуально для каждого посетителя восстанавливаем образ времени и образ города, в котором жил и работал Паустовский.
Костянтин Паустовський
Например, мы показываем документ и открытку. «Приказ Чрезвычайной Тройки по борьбе с контрреволюцией, бандитизмом, спекуляцией и преступлениями по должности от 27 августа 1920 года»[1] и открытку с изображением дома № 29 по ул. Дерибасовской (ранее гостиница «Большая Московская», одесситам известная как «дом с лицами»). Мы рассказываем, что в этом доме располагалась организация Опродкомгуб, описанная в повести «Время больших ожиданий»[2] Константина Паустовского. И эта же организация фигурирует в романе «Золотой теленок»[3] Ильи Ильфа и Евгения Петрова как контора «Геркулес».
Таким образом, например, для поклонников творчества Ильфа и Петрова этот экспонат объясняет, где собственно, работали персонажи романа «Золотой теленок» и чем они, по сути, занимались: отнимали у селян плоды их труда, забирали продовольствие у тех, кто его вырастил, спекулировали отнятым и становились подпольными миллионерами. Для людей, которые хотят знать историю Украины, этот документ – «Приказ Чрезвычайной Тройки…» — ценное свидетельство о том, кто и каким образом участвовал в подготовке Голодомора 1932 — 1933 годов. А для юного поколения одесситов дом с лицами на Дерибасовской перестает быть просто старым зданием, а напрямую связывается с историей страны, которую изучают в школе.
Меморіальний музей К. Г. Паустовського в Одесі
Почему мы говорим о роли мемориального музея именно в городском пространстве? Музей — это и машина времени (экспозиционная витрина — окошко в прошлое) и это территория памяти. Мы ведь не просто сохраняем память, сохраняем исторические документы — мы еще и работаем с памятью. Чтобы память о чем-то сохранялась, мы должны соотносить ее с сегодняшним днем, то есть вновь и вновь отвечать на вопрос «Почему это важно сегодня?»
Память — это необходимая часть сохранения идентичности. «Я» это «я» благодаря тому, что я помню о себе: что раньше я был маленьким, бабушка рассказывала мне сказку, у меня была любимая игрушка, мне нравилось или не нравилось ходить в школу, я учился, я работал и так далее — каждая минута жизни формирует и изменяет личность человека, и я остаюсь собой и каждый день по-новому становлюсь собой благодаря этой памяти о прошедших днях и минутах моей жизни. Поэтому на уровне отдельного человека потеря памяти это тяжелый удар для личности и для идентичности человека.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Мне кажется, что в нашей стране историческая память это большая и сложная проблема. Я имею представление о том, что украинские селяне так или иначе жили и работали на земле. Я могу более или менее представлять себе, как раньше жили люди в моем городе — люди в странной одежде, и с совсем чуждым мне и больше не существующим образом жизни. Вроде бы это прошлое моей страны, но у меня нет с ним связи, потому что ничто из этого не касается моей жизни сегодня, я никак не могу себя соотнести с этим прошлым.
Скромный экспонат маленького мемориального музея рассказывает свою нехитрую историю, и если эта история чем-то во мне отзывается, то происходит чудо: я могу почувствовать, как горько и больно было украинскому селянину отдать хлеб, который он вырастил тяжелым трудом, и как ему было страшно этот хлеб спрятать; и как городскому жителю неоткуда было достать пропитания и он становился советским служащим, получал от советского государства копеечное жалованье, выполнял указания, становился винтиком в репрессивной машине, и ему тоже было очень страшно. И драма, которая закончилась катастрофой украинского крестьянства развивалась в том числе и в моем городе, в красивом здании на улице Дерибасовской… и в момент, когда я это осознаю, я возвращаюсь в течение истории, прошлое больше не абстрактные беды чужих людей, а жизнь моего города, а моя жизнь — часть и продолжение этой истории.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Подарить прошлое людям, лишенным прошлого, лишенным связи с землей, на которой они стоят, лишенным связи с камнями городских улиц, по которым они ходят, – в этом состоит одна из главных задач мемориального музея. Если говорить о нашем музее, то эта задача оказывается как нельзя более созвучна и самой личности Константина Паустовского, и его творчеству.
Надежда Мандельштам вспоминала:
«…Смягчал нравы и Паустовский… он открывал мелким служащим – бухгалтерам, счетоводам, учителям, что есть простая жизнь, речка, солнце, цветы, деревья и можно проявить чуточку доброты – накормить кошку, улыбнуться соседу, не напакостить сослуживцу… И Паустовский, и Эренбург подготовили читателей Самиздата в едва очнувшейся от террора стране» [4]
Старший науковий співробітник Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Тетяна Рибнікова
«Время больших ожиданий» – одна из самых знаменитых и любимых книг Паустовского и одна из самых знаменитых и любимых книг об Одессе. Хотя 1919 -1920 годы, период когда разворачивается действие повести, нельзя назвать счастливым временем для нашего города. «Окаянные дни»[5] Ивана Бунина, «Уже написан Вертер» [6] Валентина Катаева и, особенно, комментарий к этой повести одесского краеведа и исследователя Сергея Лущика[7], убедительно свидетельствуют, что ничего хорошего ожидать от советской власти не приходилось.
Так что же увидел Константин Паустовский в нашем городе, что узнал и понял об уникальном опыте Одессы? Нечто настолько важное, дающее надежду, что в важнейший, переломный момент истории пишет книгу об Одессе.
Мы с вами знаем, что музей это «территория прошлого». Но тоталитарное государство, которым был Советский Союз на протяжении большей части своего существования, отправляло происходившее не в историю, не в Прошлое, а в небытие[8]. Кто жил в той стране знает, что архивы были не доступны для исследователей, в библиотеках существовали т.н. «спецхраны». И если кому-то и удавалось получить газету или журнал из такого специального хранилища, то часто там отсутствовали страницы, были вычеркнуты имена, уничтожены лица на фотографиях. Государство достигло просто немыслимых результатов в фальсификации истории. Государство сумело события грандиозного масштаба, события, которые влияли на жизнь миллионов людей сделать «невидимыми» не только для потомков, но, даже для большей части современников.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Советская версия истории Одессы не исключение, а яркий пример фальсификации истории.
Феноменальный успех Одессы в период от основания города в 1794 до 1914 года это нечто подобное чуду [9]. Это история о том, чего не бывает в империях, особенно в такой империи как Российская. Порто — франко (гавань свободная от пошлины), права городского самоуправления, фактическая остановка действия крепостного права, свобода предпринимательства, расцвет торговли, уважение права частной собственности. Там, где нет частной собственности, – нет ответственности. А где нет ответственности – нет и не может быть свободы[10].
А знают ли историю своего города нынешние одесситы?..
Вновь и вновь мы сталкиваемся с удивительной живучестью советских фальсификаций. Что можно противопоставить громадной, великолепно отлаженной машине пропаганды, машине, которая была создана в Советском Союзе, отлажена поколениями специалистов по идеологической работе и которая, к сожалению, продолжает свою убийственную работу по сей день?
Я думаю, что та работа, которую выполняют сотрудники мемориальных музеев — работа с памятью, работа со смыслами, работа со скромными и непритязательными экспонатами — кропотливая повседневная работа способна изменить существующее положение вещей и делает это каждый день. Сохранить память, научить говорить экспонаты. Человек, который пришел в музей, получает возможность услышать тихий голос истории, прикоснуться к смыслам, которые дремлют внутри наших экспонатов, почувствовать свою связь со временем и с людьми внутри времени и осознать себя маленькой частью большой истории. А осознать свою связь с прошлым своей страны, значит также и найти свое место в ее будущем.
И мы, сотрудники мемориальных музеев, можем ему в этом помочь.”
Тетяна РИБНІКОВА старший науковий співробітник Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею)
Литература:
Шкляев И.Н. Одесская губчека как орган внесудебной репрессии.// Одесский государственный университет. Записки исторического факультета. – Одесса, 1997. Т. 5. – с. 277 – 283.
Паустовский К.Г. Время больших ожиданий. Рассказы, дневники, письма. – Одесса: ПЛАСКЕ, 2012.
Ильф И. А., Петров Е. П. Золотой теленок. – Харьков: Фолио, 2001.
Мандельштам Н.Я. Вторая книга. – М.: Согласие, 1999.
Бунин И.А. Окаянные дни. – Одесса, 1998.
Катаев В.П. Уже написан Вертер. – Одесса: Оптимум, 1999.
Лущик С.З. Реальный комментарий к повести В.Катаева «Уже написан Вертер». – Одесса: Оптимум, 1999.
НайдорфМ.И. Производство прошлого (к культурологии времени). // Эсхатос: философия истории в предчувствии конца истории. Сб. ст. – Одесса, 2011. – с.304 – 309.
Patricia Herlihi. Odessa: A History, 1794 – 1914. – Harvard University Press, 1987. Пер.: Патриція Герлігі. Одеса: Історія міста, 1794 -1914. – Київ, 1999.
Richard Pipes. Property and Freedom. – Alfred A.Knopf, New York, 1999. Пер.: Ричард Пайпс. Собственность и свобода. – М.: МШПИ, 2000.
Коли говорять емоції, переживання — замовкають будь-які факти. Бо пересилити голос, яким говорить серце, — неможливо. 27 листопада у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці відбувся показ моновистави Творчої майстерні „Театр у кошику“ „Голос тихої безодні“, за п’єсою Неди Неждани. Захід організувало Українське національне середовище.
Фрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія Данильчук
Моновистава — це особливий жанр. Вона стає викликом і для актора, і для глядача. Бо тоді, як у масштабних театральних дійствах чимало вражень можна почерпнути з антуражу довкола, емоцій у діалогах, переходу сюжету, то ту — вся увага прикута лише до одного актора. Зуміти втримати її впродовж години, чи то й більше, — неабияка майстерність.
„Голос тихої безодні“ — вистава на тему Голодомору. Дивитися її і залишатися десь осторонь чи абстрагуватися — нереально. Акторська майстерність Заслуженої артистки України Лідії Данильчук не відпускає ані на мить. Високе мистецтво зуміти лише через інтонації, міміку і жестикуляцію передати всю глибину відчаю, ненависті, любові, надії; зіграти так, щоб глядачі уявляли з описів ціле дійство, все, що переживає героїня, забувши, що насправді, це театральна вистава.
Фрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія Данильчук
Режисерка „Театру у кошику“ Ірина Волицька про цю п’єсу пише: „Текст мерехтить ламаними ритмами і химерними видивами. У цьому „постдраматичному блуканні“ кордони між життям і смертю, минулим і майбутнім стерто“.
Фрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія Данильчук
Можна багато читати історичних праць, розглядати і вивчати різноманітні діаграми, щоб зрозуміти всі звивисті дороги історії. Та на рівні відчуттів це все можна зрозуміти лише через такі переживання.
„Голос тихої безодні“ — складна вистава у всіх значеннях. Її не можна просто передивитися — мимоволі проживаєш і ще довго залишаєшся під цими враженнями.
Фрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія ДанильчукФрагмент вистави “Голос тихої безодні”. Творча майстерня “Театр у кошику”. Актриса Лідія Данильчук
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Без пафосних слів, хтозна яких декорацій, без величезної сцени „Театр у кошику творить“ висококласне мистецтво вже двадцять років. „Театр у кошику“ в 1997 році створила режисерка Ірина Волицька та актриса Лідія Данильчук як незалежне, некомерційне творче об’єднання, що протягом 7-ми років існував на власному ентузіазмі. 2004 року стає творчою майстернею Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.
Творча майстерня “Театр у кошику” постав з потреби духовної, культурної, національної самоідентифікації на стикові модерністських та постмодерністських естетичних засад. Це свого роду унікальний театр, який займає елітарну нішу в культурному просторі України.
Творча майстерня проводить дослідження у сфері театрального знаку, символу, метафори, вибудовуючи власні, самобутні засоби сценічної виразності та експресії.
Ірина Волицька-Зубко — режисер “Театру у кошику”, заслужений діяч мистецтв України, театрознавець, кандидат наук, лауреатка театральної премії ім. Леся Курбаса та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького. Закінчила Інститут театру, музики і кінематографії в Санкт-Петербурзі.
Лідія Данильчук — акторка “Театру у кошику”, заслужена артистка України, лауреатка театральної премії ім. Івана Котляревського та львівської обласної премії ім. Бориса Романицького. Освіту отримала в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Працювала в Одеському музично-драматичному театрі і в Театрі ім. Леся Курбаса у Львові.
Львів – місто, яке дало українському мистецтву талановитих жінок, що у перших десятиліттях минулого сторіччя активно працювали в техніці емалі. Започаткувала цю традицію Олена Кульчицька,продовжила учениця Кульчицької – Марія Дольницька, а згодом підхопила та розвинула Ярослава Музика.
Талановитою емальєркою була Марія Дольницька (1 січня 1894 р. – 27 жовтня 1974 р.), яка народилася у Львові в родині Антона Дольницького і Йосифи з дому Охримович. Батько Антін був нащадком давнього священичого роду, відомим у Галичині суддею, головою високого трибуналу у Відні, автором великої кількості статей і брошур на правничі теми. Під час навчання він очолював Студентське товариство і був причетним до поборення москвофільських тенденцій серед галицької студентської молоді. Сильний характер, наполегливість і цілеспрямованість Марія успадкувала від батька, що неабияк допомогло їй у здобутті фаху.
Марія Дольницька. 1920-ті
Її шкільною вчителькою рисунку була Олена Кульчицька. Мабуть, у ті роки дівчина й гадки не мала, що за якийсь час вона пройде нелегкий творчий шлях, схожий до того, що перейшла її улюблений педагог – талановита художниця, непересічна особистість, Жінка з великої літери. Можливо, саме з легкої руки вчительки малювання юна Марія вступила у Віденську академію прикладного мистецтва, в якій у свій час здобула мистецьку освіту Олена Кульчицька. Незворотньо йдучи слідами Кульчицької, Дольницька «прикипіла» до мистецтва художньої емалі у класі професора А.Штарка, в якого у свій час також навчалася Олена Кульчицька. Єдине, що відрізняє творчість цих жінок, – це те, що емалями Кульчицька займалася лише на початку творчої кар`єри, а Дольницька все життя віддала цьому «дивному, таємному матеріалу».
Після віденської школи М.Дольницька протягом кількох років проживала й інтенсивно працювала в Америці (1921-1925), де влаштувала кілька персональних виставок і зарекомендувала себе високопрофесійним мистцем. На першій персональній виставці, що відбулася 1921 року в Міннеаполісі (США) в галереї «Джон С. Брадстріт енд Компані» художницею було представлено 15 робіт в техніці емалі, про які американська преса відразу відгукнулася з позитивними характеристиками, особливо відзначивши високу якість емалевих творів, «які є надзвичайно оригінальні і технічно викінчені». Про успішне навчання та мистецькі досягнення молодої художниці в США було відомо і на батьківщині – у Львові. Скорочену рецензію під назвою «Успіхи малярки Марійки Дольницької в Америці» було надруковано у «Ділі» від 21 жовтня 1922 року: «Молода українська дівчина, артистка, яка рік тому прибула до Міннеаполісу і яка не вміла промовити й слова по-англійськи, є сьогодні предметом серйозного зацікавлення мистецьких кіл Міннеаполісу, які захоплюються якістю її малюнків, рисунків та емалів … Її рисунки користуються загальним визнанням через їх велику силу, впевненість та шляхетність. Деякі пастелі, включно з її автопортретом, є рішуче чимось надзвичайним… Найбільше захоплення викликають праці в емалі, які є надзвичайно оригінальні і технічно викінчені».
Не захоплюватись творчістю Марії Дольницької дійсно було неможливо: з кожним роком вона самовдосконалювалась в емалі, розпрацьовувала нові технології, експериментувала тощо. Після повернення до Відня художниця вирішила сконцентруватися винятково на цьому виді прикладного мистецтва, і ця її діяльність була на високому фаховому рівні: «Барви емалії, камяні або прозорі, властиво сили власної не мають; силу їм дає світло, бо емалія в дивному зв’язку стоїть із світлом… Світло граючись на блискучій його поверхні, пронизує до металевого скла, а відбиваючись, заломлюється і творить фантастичні ефекти барв, блискучих, гарячо інтенсивних, ситих, притьмарених і дискретних» (Марія Дольницька).
М.Дольницька. «Рай». Перетинчаста емаль. 1931.
Наприкінці 1920-х і протягом 1930-х років мисткиня особливо інтенсивно працювала у напрямку вдосконалення технологічних можливостей емальєрства, що призвело до успішних виставкових проектів у Голландії (1931), Італії (1933), Англії (1934), Чехословаччині (1936-1937); на Світовій виставці у Парижі 1937 року .
У ці роки Дольницьку добре знали як професійного художника по емалях, про її творчість багато писали у пресі. Художниця інтенсивно та плідно працювала, брала участь у виставках, мала достатню кількість індивідуальних замовлень, її майстерність бурхливо обговорювали мистецтвознавці: «В галереї є виставлені більші та менші праці; найбільше замітними є „Рай» і триптих „Страшний суд» Марії Дольницької, над якими вона працювала більше, ніж півроку. Є також різні тарілки і навіть біжутерійні предмети»¹.
За значні досягнення у емальєрстві Віденська школа прикладного мистецтва запросила художницю до праці асистентом професора Міллер-Гофмана, ученицею якого була Дольницька-студентка. Та політичні події у Австрії внесли у життя Дольницької не зовсім добрі корективи: талановиту художницю було звільнено від викладацької праці, що не завадило їй і надалі займатися улюбленою творчою справою.
Співпраця М.Дольницької з рідним Львовом почалася 1927 року, коли отримала від о. Дам`яна Лопатинського, пароха церкви Успення Пресвятої Богородиці, замовлення на виготовлення образів Ісуса Христа та Богоматері в техніці емалі (автор публікації цікавилась долею цих творів, але, на превеликий жаль, зараз їх у церкві немає). У Львові на той час вже добре знали мистецьку вартість емалевих творів (приміром робіт О.Кульчицької), але вироби, які запропонувала Дольницька, без сумніву були особливими: «Пані… доручила мені емальові образки безпосередньо перед святами. Щоби почути їх оцінку з компетентного боку, я взяв ці образки на найближче засідання консисторії, щоб показати о. митрополитові і членам консисторії. Всі оглядали і виказували свої погляди. Думаю, що найінтересніше буде для Пані почути оцінку митрополита, чоловіка, що розуміється на мистецтві; отже він сказав буквально так: „І рисунок, і техніка – дуже добрі.13.05.1928» ². Авторитетна думка митрополита Андрея була практично «візитною карткою» для подальшої співпраці мистецького Львова з художницею.
На початку 1930-х років у столиці Галичини створили Асоціацію Незалежних Українських Мистців (АНУМ), яка об’єднувала талановитих українських і європейських художників. 1932 року АНУМ запросив Дольницьку до співпраці. Мисткиня радо відгукнулася, власноручно написавши заяву про вступ до організації та розпочала виставкову діяльність уже як членкиня Асоціації (1935 – VI виставка АНУМ, 1935 – Ретроспективна вистава українського мистецтва за останні ХХХ літ).
Заява Марії Дольницької на вступ до АНУМ
Відгукнулася Дольницька і на пропозицію співпрацювати з „Мистецтвом. L`Art” – ілюстративним журналом АНУМ-у, де репродукувала твори, публікувала статті про мистецтво емалі, надавала необхідні матеріали.
Перші відвідини рідного міста відбулися 1935 року і були сповнені приємними враженнями від спілкування з мистецькою елітою та знайомства з пам`ятками давньої української культури у стінах Національного музею у Львові.
Надзвичайно важливою була згода М.Дольницької у її другі відвідини Львова провести курси художньої емалі, які відбулися у приміщеннях промислового музею з 1 лютого до 14 березня 1937 року: «Курс мистецької і декоративної емалі улаштовує Асоціація Українських мистців у Львові, спроваджуючи для цього визначного фахівця в цій ділянці, свого члена мистця Марію Дольницьку».
Роботи учнів школи Марії Дольницької. Львів, 1937.
Курси були щоденними та платними (25 злотих місячно). Після закінчення учні діставали свідоцтва й мали право взяти участь у виставці, яка відбулася в Промисловому музеї та була високо оцінена й учасниками виставки, і глядачами. Емалеві курси Марії Дольницької відвідували члени АНУМу і, користаючи влучним моментом, робили спробу під орудою професіонала розпізнати таємниці творення емалей. Ярослава Музика була однією з учасниць курсів Дольницької. Протягом занять вона ретельно вела конспекти (зокрема, й німецькою мовою) і доволі успішно займалася виготовленням емалей. Саме завдяки цьому короткому навчанню Музикова глибше розпізнала цей складний вид мистецтва і в майбутньому створювала високоякісні твори в техніці художньої емалі.
Всі досягненння Дольницької у 1930-х роках були дуже високо оцінені і художниками-АНУМівцями, й мистецтвознавцями: „Емалі Марії Дольницької мають уже свою вироблену славу. Вони культурні в тематиці, приємні в стилізації й працьовиті в технічному виконанні. Тільки під оглядом кольориту вони ще не досягли вершка інтензивности, на яку може дозволити собі емалія” ³.
М.Дольницька та Я.Музика у Львові. 1935
Після повернення до Відня наприкінці 1930-х років, коли до влади у Австрії прийшли націонал-соціалісти, Дольницька продовжувала творчу діяльність та інтенсивно працювала, демонструючи власні твори на виставках 1939, 1940, 1941 рр. В умовах Другої світової війни вона не полишала улюбленої справи: постійно експериментуючи, вдосконалюючи власні напрацювання, художниця досягнула надзвичайно високих результатів. Її емалі вирізнялися не лише образно-художніми якостями, але й надзвичайно складними техніками та нововідкритими авторськими технологіями. Перетинчаста емаль у виконанні Дольницької набула нового звучання: надзвичайно тонкі стінки металевих перетинок створювали особливо витончений рисунок поверхні твору, а уміння працювати з емалевими наповнювачами давали витонченість і в колірних співвідношеннях.
Абсолютно по-новому зазвучали й емалеві твори, які художниця створювала на металевій сітці, адже у такий спосіб прозорі чи напівпрозорі емалеві фрагменти доволі інтенсивно підсвічувалися природнім світлом, що підсилювало їх колірне звучання.
Мистецтво емалі для Марії Дольницької було справою всього життя. У цій галузі вона досягла високого професіоналізму та майстерності, досконалої фаховості: її твори завершені у мистецькому розумінні, чітко продумані щодо композиційного рішення, згармонізовані щодо кольору, виважені у співвідношеннях рівновеликих площин. Працюючи з емалями все творче життя, Дольницька вдосконалювалась, вповні реалізовувалася як художник. В історії мистецтва емалі львів`янка залишилася найкращим жінкою-митцем ХХ століття.
Ірина ГАХ
ПРИМІТКИ
¹ «Діло» 31.05.1926.
² З листа о. Володимира Лициняка до М.Дольницької.
³ Голубець М. VІ-та виставка АНУМ-у // Новий час. – 1935. – Ч. 11. – С. 4.
В понеділок, 27 листопада 2017 р. розпочався ремонт Мистецького музею Леся Курбаса. Ще цього року за кошти міської ради та благодійного фонду ймовірно вдасться привести до ладу дві кімнати. Загалом, ремонт цієї історичної пам’ятки є одним з пріоритетних завдань і на наступний рік.
Музей Леся Курбаса
Урочисте відкриття музею відбулося 25 лютого 1993 р. в будинку, де народився Л. Курбас. 2010 р. відбулася реорганізація і заклад отримав назву Мистецького музею, оскільки з 2000 р. фонди поповнилися театрально-музичною історією Самбора. Музей організовує масові заходи у школах, навчальних закладах, відкриває пересувні виставки, займається лекційною і науково-фондовою роботою.
Лесь Курбас, кін. 1920-х рр. (з архіву Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України)
Лесь Курбас — “людина-театр”, режисер-реформатор, актор, перекладач, театральний педагог — народився 25 лютого 1887 р. в Самборі в сім’ї відомих акторів львівського театру “Руська бесіда”. 1907 р. закінчив Тернопільську гімназію і навчався на філософських факультетах Віденського та Львівського університетів. Перебуваючи у Відні, мав уроки театрального мистецтва в австрійського актора Й. Кайнца.
Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні ми вперше, пропонуємо вам текст доповіді завідувача Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Лілії Мельниченко на тему “Нова експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського в Одесі. Особливості побудов в сучасних реаліях” мовою оригіналу:
Завідувач Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Лілія Мельниченко
“Многие знают творчество писателя Константина Георгиевича Паустовского (1892-1968), но не всем известно, что он является прямым потомком гетьмана Сагайдачного. В очерке «Несколько слов о себе», Константин Паустовский писал: «После разгрома Запорожской Сечи в ХYIII веке часть запорожских казаков расселили по веселым берегам реки Рось, около Белой Церкви, и заставили заниматься хлебопашеством. В числе этих казаков был и мой прадед – крутой и насмешливый старик». [1]
Более подробно историю своей семьи Паустовский описал в повести «Далекие годы», которая начинается словами: «Я был гимназистом последнего класса киевской гимназии, когда пришла телеграмма, что в усадьбе Городище, около Белой Церкви, умирает мой отец. На следующий день я приехал в Белую Церковь». Далее Паустовский пишет: «После похорон отца я прожил еще несколько дней в Городище… Тетушка Дозя старалась утешить меня и развлечь. Она вытащила из чулана – каморы – сундук, полный старинных вещей. Крышка его открывалась с громким звоном. В сундуке я нашел пожелтевшую, написанную по-латыни гетманскую грамоту – «универсал», медную печать с гербом, Георгиевскую медаль за турецкую войну, «Сонник», несколько обкуренных трубок и черные кружева тончайшей работы. «Универсал» и печать остались у нас в семье от гетмана Сагайдачного, нашего отдаленного предка. Отец посмеивался над своим «гетманским происхождением» и любил говорить, что наши деды и прадеды пахали землю и были самыми обыкновенными терпеливыми хлеборобами, хотя и считались потомками запорожских казаков». [2]
Костянтин Паустовський
Следует добавить, что повесть «Далекие годы» – первая часть автобиографического цикла «Повесть о жизни», состоящего из шести повестей. Четвертая часть цикла – повесть «Время больших ожиданий» посвящена Одессе. Кроме того, в цикл вошли также повести: «Беспокойная юность», «Начало неведомого века», «Бросок на юг» и «Книга скитаний». Все они были написаны в период с 1945 по 1962 годы и объединены в отдельное издание в 1962 году.
С Одессой Константин Паустовский связан несколькими приездами: первый – в 1906 году, последний – в 1960-м. Самый большой период – с 1919 по 1922 годы он здесь жил и работал, что впоследствии нашло отражение в его творчестве. Об Одессе им было написано много, но самое знаменитое произведение – повесть «Время больших ожиданий» (1959) стало знаковым для нашего города. Именно с него, без преувеличения, началось возрождение культурной жизни Одессы. Благодаря Константину Паустовскому весь мир узнал о литературной Одессе, об одесских писателях Исааке Бабеле, Эдуарде Багрицком, Юрии Олеше и других талантливых одесситах, чьи имена долгие годы незаслуженно замалчивались.
Завідувач Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею) Лілія Мельниченко
Автобиографическая повесть «Время больших ожиданий», опубликованная в 1959 году в журнале «Октябрь», стала для одесситов настоящим открытием. Открытием истории города. Именно поэтому в 1961 году Одесское книжное издательство, с согласия автора, издает ее отдельной книгой. Тираж 100 тысяч экземпляров поступил в книжные магазины города, где, как свидетельствует легенда, уже стояли очереди в ожидании книг. По той же легенде, весь тираж был раскуплен всего за полдня. Так ли было на самом деле – неизвестно, но то, что это издание находилось почти в каждом одесском доме, это точно.
Повесть дала толчок для многих исследований и в области краеведения, и, собственно, жизни самого писателя. Были обнаружены интересные факты и не менее интересные документы, подтверждающие либо опровергающие то, о чем написал автор. А спустя годы, это стало частью экспозиции Одесского литературного музея, а затем и Мемориального музея К.Г. Паустовского.
Меморіальний музей К. Г. Паустовського в Одесі
С момента выхода повести и город, и исторические места, связанные с одесским периодом жизни Паустовского, вызывают большой интерес у его почитателей. Особенно у иностранцев, которые имеют возможность читать его произведения на 68 языках мира.
Что же касается одесситов, то свою любовь и благодарность писателю они проявляют уже более 50 лет. За эти годы повесть переиздавалась 4 раза, одной из библиотек города присвоено имя Константина Паустовского, в честь него названа улица, учреждена литературная премия его имени. Нынешний юбилей писателя был отмечен открытием «Звезды Паустовского» на Аллее звезд, что располагается в самом центре Одессы. Четверть века назад инициативные одесситы организовали литературное товарищество «Мир Паустовского», а спустя время они же выступили с предложением создания в городе музея Константина Паустовского. Так, с 1 декабря 1998 года у Одесского литературного музея появился еще один филиал.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Помещение для музея – 2 комнаты во флигеле особняка Лемме по ул. Черноморской арендовали у Детского сада. Это место выбрано не случайно. Флигель располагается рядом с домом, в котором проживал Паустовский в 1920-1921 годах, и который подробно описал во «Времени больших ожиданий». Именно поэтому, в концепции музейной экспозиции основное место отводилось повести, где Паустовскому удалось передать атмосферу городских улиц и пригородных дач, описать море и порт с такой любовью, что многие считали его одесситом. Не менее живописно и детально он описал бытовые условия жизни: чем питались, обогревались и во что одевались одесситы в это время.
Первыми сотрудниками музея стали инициаторы его создания – люди, влюбленные в творчество Паустовского, но далекие от музейной работы. Кроме того, на создание экспозиции не выделялось отдельное финансирование и многие виды работ осуществлялись за счет Литературного музея, а также при поддержке немногочисленных спонсоров. По этой же причине не было и художественного проекта экспозиции.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Несмотря на то, что в коллекции Литературного музея находились разные экспонаты, связанные с именем Паустовского, тем не менее, для организации экспозиции в новом музее их было недостаточно. Под экспозицию было выделено 2 комнаты, общей площадью 50 кв.м. Одновременно с ремонтом помещений велись поиски необходимых экспонатов, и продумывалась система их показа. Так как мемориальной мебелью мы не располагали, решили использовать мебель начала 20-го века из фондов Литературного музея. А для вертикального экспонирования были заказаны современные рамы, которые, как оказалось впоследствии, диссонировали со старинной мебелью.
Отдавая должное организаторам и создателям музея, тем не менее, многие отмечали, что прежняя экспозиция не вполне отвечала как концепции, так и музейному подходу подачи экспонатов. Если на первом этапе была выдержана основная линия концепции – проиллюстрировать повесть документами, фотографиями, рукописями и книгами писателя, то со временем экспозиция «обросла» неимоверным количеством предметов морской атрибутики. То, что экспозиция дала крен в сторону морской тематики, объясняется просто – первый руководитель музея был моряком по профессии. Да и сам Паустовский мечтал о морских путешествиях и даже одно время планировал поступить в мореходную школу, чтобы получить морскую профессию. Тем не менее, чрезмерное увлечение морской темой привело к серьезной перегрузке экспонатами и отдалению от самой идеи музея.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Я так подробно остановилась на истории создания музея, чтобы было понятно, с чем нам пришлось столкнуться, работая над новой экспозицией. Ее создание было приурочено к 125-летию писателя в мае нынешнего года. В нашем распоряжении были все те же 2 комнаты. Точно так же не было дополнительного финансирования, даже на ремонт помещений, не говоря уже о копировании, реставрации и монтаже экспонатов. Все пришлось делать усилиями музейных сотрудников с использованием оборудования из фондов Литературного музея.
Одной их главных задач для нас было – избавиться от эклектики в экспозиции и от второстепенных экспонатов. Прежде всего, мы переместили часть экспозиции, посвященную теме моря, во двор музея. Таким образом, нам удалось осуществить несколько задач: освободить экспозиционное пространство в помещении и одновременно расширить экспозиционную площадь, создав экспозицию под открытым небом.
Дворик Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
Следующая проблема, которую нам пришлось решать – создание выставочной зоны. Ранее, чтобы сделать выставку, необходимо было освободить часть постоянной экспозиции, либо расположить выставку поверх нее. Данная ситуация оправдывалась только нехваткой экспозиционной площади, но такое положение вещей нас не устраивало и мы решили первую комнату полностью отдать под выставки. Сегодня в ней разместились три постоянно действующие выставки: «Я виріс на Україні», «Издания для детей» и «Зарубежные издания». Кроме того выделено отдельное пространство для временных выставок.
Но главная наша задача состояла в том, чтобы в постоянной экспозиции показать Одессу 1920-х годов, описанную Паустовским в повести и… рассказать то, о чем он умолчал. В предыдущей экспозиции основное внимание было уделено двум темам: его работе в Опродкомгубе и газете «Моряк». Такое решение было определено как сюжетом повести, так и тем, что в фондах Литературного музея к тому времени уже имелись необходимые материалы.
Експозиція Меморіального музею К. Г. Паустовського (філія Одеського літературного музею)
При создании новой экспозиции мы решили расширить рамки и проиллюстрировать не только повесть, но и отразить другие приезды Паустовского в Одессу. Документально подтвержденных его приездов в Одессу – десять. Некоторые из них, нашли отражение не только в творчестве, но имели определенные последствия в жизни писателя. Кроме того, мы посчитали необходимым отобразить еще одну тему – историю написания повести и драматичным перипетиям ее публикации.
Таким образом, в постоянной экспозиции появилось два новых комплекса – «История повести» и «Паустовский – журналист». Кардинально переделан «морской комплекс» и дополнены два старых комплекса – «Опродкомгуб» и газета «Моряк».
Что касается художественного решения постоянной экспозиции, то здесь мы не изобретали велосипед, и оформили комнату в стиле обычной одесской квартиры 1920-х годов. Для горизонтального экспонирования объемных материалов использовали мебель и предметы быта той эпохи, а для вертикального – картинные рамы, где разместили плоскостные экспонаты.
Отдельной проблемой для нас стал этикетаж. Учитывая особенности экспозиции – небольшой по площади и насыщенной по содержанию, этот вопрос немаловажный. Тем более, в настоящее время, когда информацию желательно подавать не только на украинском языке, но и на иностранном. Размер этикеток при этом увеличивается вдвое и, если размещать их в привычном формате, то внешний вид экспозиции сразу теряется. Для минимизации потерь, мы поместили двуязычный этикетаж в отдельные рамки для каждого комплекса. Такой подход не очень удобен, но, мы надеемся, что время и новые технологии подскажут другое, более совершенное решение.
В экспозиции представлено много фотографий и художественных работ с видами Одессы. Той Одессы, какую увидел, запомнил и описал Паустовский: морское побережье с портом и пляжами, улицы, пригородные дачи и, конечно ее жителей. Описал так, что тем, кто прочитал книгу, захотелось воочию увидеть этот город, прикоснуться к его истории, уловить его настроения. И тогда они приезжают в Одессу и приходят в наш музей, где мы постарались воссоздать ту эпоху, которую Константин Паустовский обозначил как «Время больших ожиданий».
Лілія МЕЛЬНИЧЕНКО завідувач Меморіального музею К. Г. Паустовского (філія Одеського літературного музею)
Литература:
Журнал «Мир Паустовского», №17, 2000 г., М.
Паустовский К.Г. «Далекие годы», М: «Детская литература», 1946 г.
Пізнати державотворчі процеси через гру, випробувати себе в ролі військових стратегів, намагатися повернути хід історії, пропонуючи власні варіанти розв’язання тих чи інших складних ситуацій, зрозуміти, чому події розгорталися саме так, а не інакше, пропонують активісти ГО „Граніт“. Вони розробили історичну стратегічну гру „Галичина“, яку базують на подіях Листопадового зриву та ЗУНР, а тепер мають намір ще й видати комікс.
Андрій Мочурад, голова ГО “Граніт”, розробник історичних ігор
— У нашій країні триває війна. Щоб краще розуміти, що відбувається, чому так склалися обставини, як діяти, а чого не варто робити, можемо дізнатися, проаналізувавши національно-визвольну боротьбу нашого народу минулого століття. Задум створити такі настільні ігри виник ще п’ять років тому. Тоді, 2012-го, ми започаткували один із перших клубів настільних ігор у Палаці культури ім. Г. Хоткевича і зрозуміли, що в нас нема цікавих ігор. Тож вирішили їх створити. І незважаючи на брак коштів для тиражування, почали роботу над першою, присвяченою боротьбі УПА. Навіть розробили деякі ескізи та прототип. А вже наступного року створили комікс „Летюча бригада“ про події 1920–22 років. Революція Гідності ще більше загострила історичні питання і надихнула до нових звершень. Так 2015 року з’явився комікс про АТО — „Звитяга“. Нині вже готова до тиражування гра „Галичина“, а також працюємо над іншою серією — „Волинь“. Маємо психологічну гру „Авангард“ — єдина унікальна гра про війну, де ніхто нікого не вбиває, а всі стараються вижити, знайти компроміс у співпраці. Варто наголосити, що наші ігри акумулюють знання не лише з історії, а й географії, хімії, психології, міжнародного права, — розповів ідейний натхненник і розробник проекту, очільник ГО „Граніт“ Андрій Мочурад.
Історична настільна гра
Активіст переконаний, що саме ігрова форма допоможе старшокласникам і студентам краще розуміти історію, а також навчить логічно мислити. Адже ці ігри незвичні тим, що учасники не мусять „визубрювати“ теми, а просто мають шукати логічні зв’язки між подіями, намагатися цілісно бачити історичні процеси. Проект дає можливість відтворити тогочасні події, де продемонструють битви та розповідатимуть про видатних постатей того періоду.
Активісти переконані, що ці ігри стануть добрим інструментом для інтерактивного навчання на уроках історії. Вони вже безоплатно навчають використовувати гру вчителів шкіл, які хотіли б запровадити її на своїх заняттях.
— Ми понад два роки шукали кошти на гру в держави, наразі безуспішно. Відгукнулися деякі меценати, що зараз оплачують роботу одного художника. Ця тема актуальна як ніколи раніше, тож надалі шукаємо зацікавлених, які зможуть підтримати наш проект, а також вирішили виставляти гру на краудфандинг. Потрібна ніби й не величезна сума — 3–4 тисячі доларів, щоб випустити гру тисячним накладом. Вартість одного примірника — це дві кави з тістечком у львівській кав’ярні. Закордонні настільні ігри коштують у кілька разів дорожче. Плануємо видати гру дешевше з картону та преміум-класу — повністю з дерева — це буде дорожчий варіант, але дуже презентабельний, — додав Андрій.
Історична настільна гра
Цьогоріч навесні „гранітівці“ випробовували гру серед 350 старшокласників двадцяти львівських шкіл. Крім цього, проект розробляли спільно з Управлінням освіти Львівської міської ради, тож гра пройшла всі необхідні перевірки. Мають також сертифікацію від психологів, які підтверджують, що це інструмент, який потрібен підліткам.
Історична настільна гра
— Ми тестували напрацювання зі старшокласниками, робили опитування тощо. Історія у вигляді підручника учням просто не цікава. Навіть документальні фільми не завжди в школах показують. Зараз гра існує в дуже простому дизайні, а щоб історія зацікавила підлітків, її треба доступно подати й гарно намалювати. Це як дивитись фільм — там або гарні спецефекти, або його не дивитимуться, — каже мій співрозмовник. — Ми базуємося на світовій практиці ігор. Це не дитячі забавки. Це стратегія переговорів, політики, дипломатії. Ігрофікація — це методика, за якою викладають в усьому світі. Це інтерактивний інструмент для вивчення історії. Є економічна гра, яку можна програти за урок, розробили гру для незрячих, а ще більше маємо ідей, як зокрема зробити гру про батярський Львів. Головне, щоб було зацікавлення і підтримка. Більше про наші напрацювання можна дізнатися на фейсбучній сторінці „Edugames. Майстерня освітніх інновацій та ігрофікації“.
Однією з найбільш відомих пам’яток архітектури, що розташовані на пл.Ринок, без сумніву можна вважати так звану ‘‘Чорну кам’яницю’’, яка своїм виглядом привертає увагу не лише гостей, а й жителів нашого міста.
‘‘Чорна кам’яниця’’ збудована в ренесансному стилі у 1588 – 89 рр., на місці будинку, знищеного пожежею 1527 р. Архітекторами, ймовірно, були П.Барбон та П.Римлянин. Третій поверх добудований у 1596 р. архітектором П.Красовським. У 1677 році кам’яницю оздобили скульптурами та аттиком. У 1884 р. будинок реставрували і добудували четвертий поверх, а у 1911 р. проводять нову реставрацію споруди. У 1929 р. проведено реконструкцію будинку і з цього часу тут розташований відділ нової та новітньої історії Львівського Історичного музею.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок. Фото А. Ленкевич, 1938 рік
Цікавим є фасад будинку, який оздоблено діамантовим рустом, скульптурами, а портал і вікна прикрашені білокам’яною різьбою з виноградної лози. Привертає увагу і колір споруди, який є чорним, звідки і походить її назва, яка закріпилася ще з XIX ст. За однією з версій, фасад кам’яниці зведений з пісковика, який має здатність втягувати вологу, кіптяву і з часом темніє і за рахунок цього будинок набув чорного кольору.
Одним з найвідоміших власників ‘‘Чорної кам’яниці’’ був купець і фармацевт Ян Лоренцович. Наступним відомим власником став Мартин Анчевський, який був бургомістром Львова, а також лікарем і секретарем Яна ІІІ Собеського.
Фасад ‘‘Чорної кам’яниці’’ прикрашають наступні фігури святих: св. Мартина, св. Луки, св. Станіслава Костки, св. Яна з Дуклі, а також Матері Божої.
Пречиста Діва Марія з Дитятком Ісус. Фото Мар’яни Іванишин
Над порталом будинку зображена Пречиста Діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Богородицю вважали покровителькою жителів будинку.
Над середнім вікном першого поверху – Св. Мартин (покровитель доктора Мартина Анчевського) на коні і віддає жебракові половину свого плаща. Це реальний випадок із життя св.Мартина, який стався в Ам’єні.
Св.Мартин Турський
Св.Мартин Турський (316-397 рр.) – офіцер римського війська в Галлії, християнський священик, єпископ міста Тур (Франція). Майбутній святий народився в Саварії (нині Сомбатхей, Угорщина). В 15 років вступив на військову службу (за наполяганнями батька), а до цього часу навчався в Італії (у Павії), де мав можливість ознайомитися з християнським вченням.
У 338 році під час перебування в Ам’єні і стався вищеописаний випадок, коли майбутній святий у люту холоднечу зустрів жебрака та віддав йому половину свого плаща. Після цього, у сні, юнак пізнав, що під виглядом жебрака до нього приходив сам Ісус. Це стало своєрідним переломним моментом у житті 18 – ти річного хлопця, який вирішив полишити військову службу та вирушив до Піктавії (Пуатьє), щоб просити єпископа Іларія про хрещення і служіння в Церкві.
Св.Мартин на фасаді будинку пл.Ринок, 4. Фото Мар’яни Іванишин
У 360 р. св.Мартин заснував перший у Франції (тоді ще в Галлії, в Лігюжі) християнський монастир та перебував там поки його не обрали Турським єпископом. Навіть коли став пастирем, то не допускав ніяких вигод у житті. Єпископ Мартин помер у 397 р. у Канді, його тіло доправили до Тура і там поховали. Реліквії святого донині спочивають у цьому соборі, який став базилікою св.Мартина.
Св. Мартин вважається покровителем Франції, королівського роду Меровінгів, а також дітей, воїнів, жебраків, ткачів, подорожніх. Зображується в єпископському вбранні або як кінний воїн, що віддає жебракові половину свого плаща.
Над вікном справа – св. Станіслав Костка, який вважався одним з покровителів міста Львова.
Св. Станіслав Костка (1550-1568 рр.) – послушник Ордену єзуїтів. Народився в Росткові, в досить відомій родині. В 14 – ти річному віці вступив до віденської школи єзуїтів разом із своїм братом Павлом. Спочатку навчання йому давалось важко, але згодом він став одним з найкращих учнів. Майбутній святий під час навчання строго постив та навіть бичувався.
Св. Станіслав Костка
У 1565 р. юнак досить важко захворів та думав, що помре. Вони з братом жили в домі у лютеранина, який заборонив запрошувати священика навіть до помираючого. Св. Станіслав випросив у Бога Св. Причастя, яке йому принесла Св. Варвара. Приходила до нього і Пречиста Діва Марія з Дитятком Ісусом, яке дала йому потримати на руках.
Після одужання, юнак твердо вирішив стати єзуїтом, проте зустрів опір рідні. Незважаючи на це рішення свого не змінив. В новіціат майбутнього святого прийняли в Римі. Дізнавшись про це, його батько відсилає туди іншого сина – Павла, щоб той повернув брата додому. Проте, незабаром після вступу в новіціат, св. Станіслав захворів та помер. Брат застав його тіло.
Св. Станіслав Костка. Фото Мар’яни Іванишин
Через два роки після смерті, коли відкрили його труну, щоби взяти реліквії, тіло Станіслава Костки знайшли нетлінним. Беатифікаційний процес розпочався одразу після смерті, а завершився 1606 року. Станіслав Костка став першим блаженним Товариства Ісусового. Канонізований 1627 року.
Зображується у вбранні єзуїта. Його атрибути: посох прочанина, лілія, розарій (вервиця), Богородиця, Дитятко Ісус на руках, ангел, який подає йому Св. Причастя.
Св. Ян з Дуклі (1414 – 1484) – чернець – обсервант (бернардинець), перший канонізований католицький святий, що жив у Львові. Народився в Дуклі, в родині заможних міщан. Навчався, можливо у Кракові, а після цього повернувся в Дуклю та оселився тут як пустельник. У віці 20-25 років вступив до монастиря францисканців у Кросно. Був добрим священиком та душпастирем, а також настоятелем монастирів у Кросно та у Львові.
У 1463 р. прийняв устав бернардинців, який був більш суворим. Майбутній святий багато молився, навіть уночі, а також відзначався великою набожністю до Діви Марії. Помер у Львові, похований у храмі отців бернардинів (тепер – церква св. Андрія Первозванного), але при закритті монастиря у 1946 р. труну з реліквіями св.Яна перенесли до Жешува, а у 1974 р. до костелу отців Бернардинів у Дуклі.
Св. Ян з Дуклі. Фото Мар’яни Іванишин
Ще за життя і після смерті почали відбуватися чуда. Був беатифікований у 1734 р. папою Климентом XII, а у 1739 р. тим же папою проголошений покровителем Польщі, Литви і Русі. З XVII ст. св. Ян з Дуклі став покровителем Львова. У 1997 p. був канонізований у Коросно папою Іваном Павлом ІІ.
Зображується в бернардинському габіті під час молитви, а також як монах якому з’являється Пречиста Діва Марія.
На капітелях бічних пілястрів можна побачити також євангеліста Луку – покровителя художників та лікарів. Св. Лука – один з чотирьох євангелістів, ймовірно походив з Антіохії та за фахом був лікарем.
Св. Євангелист Лука
Лука приєднався до Апостолів вже після смерті Ісуса Христа та подорожує разом з св. Апостолом Павлом, перебуваючи разом з ним навіть в римському ув’язненні. Коли св. Апостол Павло перебував два роки в ув’язненні в Кесарії Палестинській, то св.Лука певно мав змогу детально довідатись про події, які згодом описав у Євангелії.
Де євангеліст перебував після смерті св.Апостола Павла достеменно невідомо. Ймовірно, що Лука у 84-річному віці помер у Беотії. Де саме знаходяться його мощі достеменно невідомо. Серед можливих варіантів поховання виступають різні точки зору і серед них такі міста як Беотія, Венеція, Падуя. Найбільш ймовірним місцем поховання вважається Базиліка св.Юстини в Падуї.
Св. Євангелист Лука. Фото Мар’яни Іванишин
Вважається, що св. Лука залишив нам перше зображення Богородиці. Зображується як юнак із темним кучерявим волоссям в туніці. Його атрибутами вважаються: книга, приладдя художника, лікарське приладдя, скальпель, сувій, образ або статуя Пречистої Діви Марії, віл.
МАР’ЯНА ІВАНИШИН
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА :
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Л. : Центр Європи, 2008. – 384 с.;
В рамках дружньої співпраці, ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача відділенням Музей Анатолія Солов’яненка (Козинський Історико-краєзнавчий музей) Євгена Олійника на тему “Особливості експозиційної роботи меморіального музею Анатолія Солов’яненка”:
Музей видатного українського співака Анатолія Борисовича Солов’яненка (1932-1999) започаткований в травні 2000 року вечором пам’яті в Козинській селищній бібліотеці. Після обговорення на сесії Козинської селищної Ради і прийняття рішення про створення музею, він почав формувати свою експозицію. Ініціатори створення музею А. Б. Солов’яненка―тодішній викладач образотворчого мистецтва Козинської школи мистецтв Олійник Є. І., та бібліотекар Козинської бібліотеки Олійник В.М.
Завідувач відділенням Музей Анатолія Солов’яненка Євген Олійник
За сприяння тодішнього голови Козинської селищної Ради Федоренка М.М. було винайдено приміщення для музею. Це була всього одна кімната, в якій була розміщена найперша експозиція.Вона складалась з кількох живописних полотен, трьох десятків фотокопій із родинного архіву Солов’яненків збільшеного формату, оригіналів театральних афіш. Відтворював голос співака музичний центр « Самсунг». Музей почав приймати відвідувачів у 2001 році. Таким чином, не маючи значних коштів, не користуючись ніякою методологічною підтрімкою з боку міністерства культури, чи оперного театру, опираючись тільки на велике бажання прислужитись рідній українській культурі і особисто славному імені А. Б. Солов’яненка, нікому не відомий художник з Козина став створювати музей, який, зрештою став ще одним із небагатьох музеїв України, присвячених видатним українським виконавцям класичного репертуару, а іменно: А. Б. Солов’яненку в Козині, С. А. Крушельницькій в м.Львові і І. С. Козловському в с. Мар’янівка Київської області.
Анатолій Солов’яненко
І тут виникає риторичне запитання: «Чи були пропозиції увічнити пам’ять про талановитого і улюбленого мільйонами шанувальників по всьому світу артиста в музейній експозиції від міністерства культури, кабінету міністрів, чи ще когось?» Ні, не було таких пропозицій. Тому музей Народного артиста України, Народного артиста Радянського Союзу, лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка, Командора Італійської республіки, Героя України ― це яскравий приклад того, як створюються музеї не за чиєюсь вказівкою, а створюються знизу, від народу, за покликом душі і серця, на славу
українській культурі і всього українського народу!
Експозиція Музею Анатолія Солов’яненка (Козинський Історико-краєзнавчий музей)
Мене інколи запитують: «Чому саме в Козині відкрився музей А.Б. Солов’яненка? І чи міг він бути відкритим в Києві, де співак працював і мешкав, або, скажімо, в Донецьку, де народився Анатолій Борисович?» Я в таких випадках відповідаю: «Так, подібний музей міг бути відкритий і в Києві і в Донецьку, і взагалі, Анатолій Солов’яненко це така постать, що йому можна відкривати музеї, називати його ім’ям вулиці і площі в кожному місті і селі, але в Козині це треба було зробити в першу чергу, бо тут його могила, тут він ліг на вічний спочинок після того, як об’їздив увесь світ зі своїм талантом. І святий обов’язок громади селища, в першу чергу представників інтелігенції його і створити музей видатного співака, і назвати центральну вулицю його іменем, і поставити пам’ятник на його могилі.»
Пам’ятник на його могилі Анатолія Солов’яненка
Так воно і сталось. При цьому я висловлюю щиру подяку головам Козинської селищної Ради: колишньому- Федоренку Миколі Микитовичу і нинішньому – Гартіку Валерію Володимировичу за підтримку музею і створення умов для належного його функціонування. А особлива подяка дружині співака Світлані Дмитрівні Солов’яненко, яка прикладає значні зусилля по увічненню пам’яті про Анатолія Борисовича в Україні і не тільки, а також сприяє наповненню музею А.Б.Солов’яненка експозиційним матеріалом. Це світлини із сімейного архіву, диски із записами співака, вітальні адресні папки, листи-подяки від чисельних слухачів, звуковідтворювальна апаратура, якою користувався співак, домашнє фортепіано, сценічні костюми, театральні афіші виступів Анатолія Борисовича в Україні і за її межами, та багато чого іншого.
Експозиція Музею Анатолія Солов’яненка (Козинський Історико-краєзнавчий музей)
У 2008 році музей А. Б. Солов’яненка був поставлений на державне фінансування
шляхом під’єднання його до Київського обласного археологічного музею на правах відділення. Одночасно музей значно розширив свої експозиційні площі, зайнявши дві зали загальною площею в 70 кв. м. на першому поверсі будинку Козинської селищної Ради. Виникла необхідність у виготовленні нових експонатів, придбанні демонстраційних вітрин, поповненні музейної колекції. Як буде сказано далі, що це не останнє переселення музею зі збільшенням загальних площ, що тягнуло за собою зміну загальної експозиції. В цьому полягає одна із особливостей еспозиційної роботи музею А.Б.Солов’яненка. Проте, в другому варіанті розташування музею появилась можливість покращити екскурсійну роботу, прийняти більшу кількість відвідувачів, організувати нові форми проведення музейних заходів таких як, наприклад, «круглих столів». При цьому слід наголосити, що розробка концепції експозиції музею А.Б.Солов’яненка, виготовлення експонатів і їх розміщенням, оснащення фоно і відеоапаратурою здійснюється одним працівником музею, тобто мною, із самого початку роботи музею і до сьогодні. Другий працівник музею ,що в штаті закладу,―зберігач фондів займається властивою для нього роботою і до вищезгаданих робіт по оснащенню музею відношення не має. В 2016 році музей перетерпів третій переїзд. Тепер він займає другий поверх двоповерхової будівлі по вулиці А.Солов’яненка 64, на першому поверсі якого розміщується ще й експозиція Козинського історико-краєзнавчого музею. Оснащення цього музею теж входить до обов’язків завідувача відділення, проведення екскурсій,
звісно теж. Тобто, в смт Козин,що поряд з Києвом, існує два музеї з двома штатними
працівниками на обидва музеї, і всі розмови про надання цим двом музеям третьої
посади, наприклад, наукового співробітника, поки що успіху не мали.
Експозиція Музею Анатолія Солов’яненка (Козинський Історико-краєзнавчий музей)
Перший зал нинішньої експозиції музею А. Б. Солов’яненка ― це своєрідна кімната-
вітальня, в якій розміщується меморіальний куточок родини Солов’яненків ― портрети самого співака, дружини Світлани, синів Андрія та Анатолія, особисте фортепіано Анатолія Борисовича, оригінали театральних афіш. На переході з першого до другого залу висять портрети найвідоміших українських виконавців: А. Б. Солов’яненка, С. А. Крушельницької, І. С. Козловського, Б. Р. Гмирі.
В другому залі музею знаходиться центральне панно, яке поряд з великим живописним портретом співака, включає в себе розділи: дитячі роки разом з батьками, роки навчання, сім’я і діти, сходження до професійних вершин.
Експозиція Музею Анатолія Солов’яненка (Козинський Історико-краєзнавчий музей)
На інших трьох площинах залу: фото-панно «Головний педагог А.Солов’яненка-Коро-
бейченко О.М.»(фото 23), «Стажування в театрі Ла-Скала», «Партнери по сцені», «Навчання в Донецьку», «Карта гастрольних поїздок».
Третій зал демонструє відвідувачам творчість співака в царині оперного мистецтва. Зал оформлений світлинами, які демонструють А.Б.Солов’яненка як виконавця головних партій в операх класичного репертуару: Герцог в опері Д.Верді «Ріголетто», Фауст в опері Ш.Гуно «Фауст», Надір в опері Ж.Бізе «Шукачі перлин»,та в інших. Тут же демонструються сценічні костюми співака, світлини прославлених театрів світу: українських― Київського, Одеського, Львівського оперних театрів, театру Ла-Скала в Італії, Метрополітен-опера в США, та багатьох інших(фото15, 25, 30). За скляною вітриною виставлені окремі листи від вдячних слухачів. Не виконане живописне полотно «А. Б. Солов’яненко в опері Гулака Артемовського «Запорожець за Дунаєм».
Демонструється тільки невеликий ескіз його.
Музей озвучується музичними центрами «Самсунг» та «Панасонік», програвачем
платівок «Вега», телевізором «Самсунг». Музей А.Б.Солов’яненка проводить щорічні круглі столи, присвячені творчості співака. За участю В. Гуцала та І.Гамкала, за участю
Г. Циполи та І.Пономаренка. В 2015 році приїздила Є. Колесник.
Один раз на п’ять років музей проводить ювілейні заходи присвячені А.Б.Солов’яненку.
Отже, музей видатного українського співака Анатолія Борисовича Солов’яненка, не зважаючи на всі негаразди, продовжує працювати. Київське обласне управління культури, яке утримує музей, ніби задоволене його роботою. Залишається сподіватись що ті відвідувачі, які сюди приїздять, теж отримують неабияке задоволення.
Євген ОЛІЙНИК завідувач відділенням Музей Анатолія Солов’яненка
В середу, 29 листопада 2017 року, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки Ігоря Бадяка під назвою “Поза межами кольору”.
В експозиції музею Ігор Бадяк представлятиме полотна, об’єднані спільною назвою «Поза межами кольору». Це близько тридцяти робіт, виконаних у техніці безпредметного, абстрактного мистецтва: «Місто спить», «Чорне море», «Золота середина», «Вітер. Північ» тощо.
Ігор Бадяк. Місто спить
Щороку влітку митець відвідує пленери, набирається вражень, емоцій, досвіду, а згодом зимовими вечорами у своїй майстерні на папері відтворює побачене, шукаючи нову, нетрадиційну образотворчу мову. За допомогою геометричних фігур, ліній, просторових тіл, плям художник демонструє багатогранність свого таланту й неординарність мислення.
Роботи Ігоря Бадяка спонукають до інтелектуальних роздумів, творчого мислення. Водночас автор демонструє постійні пошуки нових виражальних форм та бачення світу.
Ігор Бадяк. Золота середина
Ігор Бадяк вивчав художній розпис у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені І. Труша. Закінчив Львівську національну академію мистецтв (кафедра монументального живопису). Відтоді (з 1992 року) безперервно працює в галузях станкового, монументального живопис (вітраж, мозаїка). Ігор Бадяк – учасник загальноукраїнських і міжнародних пленерів. Його роботи є у музейних і приватних колекціях Польщі, Словаччини, Румунії, Швейцарії, Франції, Чорногорії, Канади, США, Німеччини, інших країнах.
У День пам’яті жертв Голодоморів, 25 листопада 2017 року, у Львівській обласній філармонії (вул. Чайковського, 7) відбувся концерт пам’яті “Жнива скорботи”, який вперше презентував у Львові Симфонію № 3 сі мінор Бориса Лятошинського в її оригінальній редакції 1951 року.
Під диригуванням Мирона Юсиповича симфонію Бориса Лятошинського виконав Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії.
Третя Симфонія Бориса Лятошинського має прямий стосунок до Голодомору, оскільки саме він спонукав композитора до написання твору. Цю редакцію свого часу заборонили, тому Лятошинський був змушений переробити її. Донедавна Симфонію ніде не виконували, напередодні твір вже представили у Києві. А для Львова це прем’єра.
Також усі присутні переглянули уривок із документального фільму “Жнива скорботи”.
Здалося б, що Львів можна з легкістю уявити без творів радянської монументально-декоративної спадщини. Проте це цілком не так. У міському просторі Львова, як і в багатьох інших містах радянської України, з 50-х років ХХ століття розпочалися радикальні зміни в архітектурі, які зумовлені відходом нової радянської влади від сталінських принципів урбаністичного будівництва.
Нові споруди, чи то адміністративні будівлі, чи то освітні заклади, були створені за цілковито новими засадами у яких акцент було зроблено на функціональність, а не на декоративній пишноті. Цей зумовило пошуки нової художньої мови, що й посприяло розвитку монументально-декоративного мистецтва.
Поза всяким сумнівом, питання про об’єкти радянського мистецтва у сучасному публічному просторі з кожним днем все набирає більших обертів, починаючи з 2015 року, коли ухалили закон Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. Відтоді країною прокотилася низка зухвалих та неконтрольованих “декомунізаційних” практик, які більшою мірою фізично знищували/знищують твори українського мистецтва радянської доби. Відтак постало питання про те, а що ж ідентифікують твором мистецтва, а що ні.
На превеликий жаль, необізнаність та відсутність бажання пізнати чи визнавати мозаїчні твори частиною історії українського мистецтва радянського періоду, спровокували масу інцидентів, пов’язаних зі знищенням мозаїк. Зазвичай такі ліквідаційні дії “аргументуються” на користь максимального утепленням фасадів будинків або ж виконання закону про декомунізацію. Дослідниця та кураторка проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE фонду “Ізоляція” Євгенія Моляр виокремила навіть кілька типів декомунізації: це так звана “декомунізація ідеологічна” (ініційована політичними особами), “лагідна народна декомунізація” (здійснюється громадськістю) та “побутова декомунізація” (яка безжально руйнує твори мистецтва через будівельні роботи)1.
Пропонуємо огляд 5 втрачених радянських мозаїк у міському просторі Львова.
Чи не найбільш резонансним знищенням мозаїки у Львові було руйнування мозаїчного панно на проспекті В. Чорновола, 39. Перші тривожні світлини були опубліковані львівським фотографом Андрієм Поліковським на його сторінці у Facebook у березні 2016 року.
Мозаїка на будинку по проспекті В. Чорновола, 39. Фото: Андрій Поліковський, березень 2016 року
Ця фотографія добре ілюструє поступову втрату видимості мозаїки, завдяки зведенню будинку впритул до бокового фасаду на якому було розміщено мозаїчну роботу.
Мозаїка на будинку по проспекті В. Чорновола, 39.Фото: Ілля Павлюк, 1965 рік
Завдяки світлині 60-х років XX ст. можливо реконструювати композицію цієї мозаїки. Відтак, на ній зображено гуцула, що грає на трембіті, жінку у національному вбранні, яка зустрічає хлібом-сіллю та чоловіка-робочого, а поруч з постаттями ледь помітний надпис: “Слава будівникам комунізму!”.
Мозаїки на будинках по проспекті В. Чорновола, 39.Джерело: Flickr.com, 1960-ті
Відомо, що мозаїку створило студентство Львівського училища прикладного мистецтва (зараз – ЛДКДУМ ім. І. Труша) у 1965 році. Друга світлина 60-х років ХХ ст. показує нам, що поряд з мозаїкою “Слава будівникам комунізму!” на сусідньому будинку було ще одне мозаїчне панно, яке не збереглось до наших днів.
Мозаїка на будинку по проспекті В. Чорновола, 39.Фото: Олена Мартинчук, листопад 2017 року
Не збереглась й мозаїка, що прославляла будівників комунізму. У листопаді цього року через сусідню новобудову, яка закрила майже повністю мозаїчне зображення, видно лише лівий верхній фрагмент (частину руки чоловіка-робітника) композиції. Можна зробити припущення, що мозаїка у такий спосіб збережена, лише недоступна для огляду, проте наскільки вона була пошкоджена під час будівництва сусідньої споруди – залишається невідомим.
Мозаїка на бічному фасаді будинку по вул. Д. Вітовського,38. Джерело: Google Maps, жовтень 2011 року
Ще одним яскравим прикладом “побутової декомунікації” є знищення частини мозаїчного панно на фасаді будинку на вулиці Д. Вітовського, 38. У цій роботі синтезувалися дві техніки монументально-декоративного мистецтво: мозаїка та сграфіто. Скріншот огляду вулиці Д. Вітовського у Google Maps, який був зроблений у жовтні 2011 року, дозволяє сформувати уявлення про те, як виглядала мозаїка до червня 2015 року, бо саме від цього часу можна константувати, що мозаїку було зруйновано через часткове утеплення фасаду будівлі у якій розташована громадська приймальня СБУ.
Мозаїка на бічному фасаді будинку вул.Д. Вітовського,38. Фото: Олена Мартинчук, листопад 2017 року
Завдяки огляду вулиці у Google Maps відомо, що роботи, знаного львівського художника Володимира Патика, на головному фасаді будівлі на вулиці А. Сахарова, 45 вже у червні 2015 року не було. Очевидно, що на думку адміністрації супермаркету “Фуршет” мозаїчний горельєф з абстрактними мотивами міг завадити зробити “вдалу” реконструкцію будівлі, у якій, власне, і розташований “Фуршет”.
Мозаїчний рельєфний фриз на будинку по вул. А. Сахарова, 45. Фото: Юрій Волощак
Фасад будинку по вул. А. Сахарова, 45 Фото: Юрій Волощак
Амбівалентною є ситуація з чотирма мозаїчними композиціями, що на території спорткомплексу “СКА” (вул. Клепарівська, 39/А). Дві центральні мозаїки ілюструють спортивні заняття, які провадились у спорткомплексі. На одній з бічних мозаїк було зображення Кремля на тлі стягів країн СРСР, а на іншій військова тематика, яка відсилає до призначення “СКА” – радянського армійського спорткомплексу – у минулому.
Мозаїчне панно на території спорткомплексу “СКА”Фото: Олена Мартинчук, жовтень 2017 року
Мозаїчні панно на території спорткомплексу “СКА”.Фото: Олена Мартинчук, жовтень 2017 року
Дві мозаїчні композиції, які містили радянську символіку, були зафарбованні у сірий колір – згідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Мозаїчне панно на якому було зображення Кремля. Фото: Олена Мартинчук, жовтень 2017 року
Здається, що окрім керівництва “СКА”, природа та час також долучились до декомунізації. Зараз збережені дві мозаїки чи не в найгіршому стані з усіх радянських мозаїк у Львові – фрагменти мозаїк осипались, частина закриті рослинністю та пошкоджені надписами.
Мозаїчне панно із зображенням Кремля до зафарбування. Фото: Андрій Поліковський
Мозаїки, які розташовані подалі від ближнього центру, майже на маргінесі міста, здається, що хоч там вони мають більше шансів не зазнати зухвалих втручань, не в кращому становищі.
Мозаїчне панно із сюжетом на військову тематику до зафарбування. Фото: Андрій Поліковський
На території колишнього спорткомплексу “Спартак”, що на вул. Інструментальній, 49, до початку будівництва (2016 року) нового мультифункціонального спорткомплексу “Spartak”, існувала адміністративна будівля на якій було мозаїчне панно з битої керамічної плитки. На мозаїці було зображено тріумфаторів спортивних змагань – юнака та юначку у спортивному вбрані. Тепер на цій території активно ведуться будівельні роботи і від старого спорткомплексу і сліду не залишилось.
Мозаїка на адміністративній будівлі на території спорткомплексу “Спартак” до знищення. Фото: explorer.lviv.ua (2009 р.)
І наостанок. Як і попередні рази, вкрай зухвалий випадок знищення мозаїки на фасаді Львівського професійного коледжу готельно-туристичного та ресторанного сервісу. До реконструкції головного фасаду на ньому було мозаїчне панно на якому зображені люди різних діяльностей: спорт, наука, будівництво, виховання. Унаслідок надбудови ще одного поверху фасад було змінено, а відтак мозаїка зазнала знищення.
Мозаїка на головному фасаді Львівського професійного коледжу готельно-туристичного та ресторанного сервісу до реконструкції. Фото: Андрій Поліковський, березень 2016 року
Реконструйований фасад Львівського професійного коледжу готельно-туристичного та ресторанного сервісу. Фото: Олена Мартинчук, листопад 2017 року
Що ж, радянські мозаїки у Львові активно зникають з урбаністичного простору. А це свідчить про те, що більшість мешканців міста не надають мистецького значення творам радянського минулого. Чи то брак знань, чи бажання уникнути контроверсійних етапів розвитку українського мистецтва, не дає можливості адекватного осмислення мистецької спадщини радянського періоду як частини історії українського мистецтва. За збереження та популяризацію монументально-декоративного мистецтва радянського періоду активно виступає дослідницька ініціатива SOVIET MOSAICS IN UKRAINE. Це проект фонду ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа Культурних Ініціатив, що створений ще у 2013 році. Проект сприяє не лише ввдененню монументально-декоративної спадщини радянського періоду в Україні у науковий обіг, але й сприяє популяризації мозаїчних творів.
Олена МАРТИНЧУК, дослідниця проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE
Історія – це наука про минуле людства. Вчитель історії – це людина, яка вчить дітей любити і знати наше минуле. А декотрі ще й можуть навчити відчувати історію, чути та доторкатися її. Їх одиниці, але вони точно є!
Отже, місто Трускавець, НВК «СЗШ №2 – гімназія». Школа-вулик, де безліч дітей; шум і рух, крик та галас… А всередині – «острівець з минулого». Переступивши поріг «Оселі», ми потрапляємо у світ, в якому можна торкнутися до речей, історія яких починалася близько 200 років тому.
Вчитель історії (НВК «СЗШ №2 – гімназія») Олександр Анатолійович Байдацький
Нас зустрічає Господар – вчитель історії Байдацький Олександр Анатолійович – та годинник, який гордо відраховує час на стіні. Дитинство проведене в селі з бабусею та дідусем відіграли важливу роль у формуванні особистості. Біблію XIX ст., знайдену на стриху в радянські часи, вчитель дбайливо беріг впродовж усього життя; а сьогодні вона стала окрасою музейної експозиції.
Ребриста праска (з якої все починалося) та пралки
Все почалося в далекому 1989 році, коли серед руїн бабусиної хати порятував ребристу праску, що її колись власноруч змайстрував дід. Саме тоді і народився задум створити музей, тож ця дерев’яна праска заклала перший камінь фундаменту «Оселі». Ще багато років чекалося поки все стане на свої місця, а тоді планувалося створити декілька стендів в класі історії з цікавими речами.
Вхід до “Оселі”
Згодом настав час, коли «відкрили кордон» і люди масово почали їздити «на заробітки», заробляли гроші та будували нові хати на місці старих, і саме тоді діти почали приносити давні речі, які тепер стали непотрібними. Так, кожна річ знаходила місце в своєму новому домі. Були і кумедні історії: повертаючись з празника від родини, мама з татом планували взяти в торбу трішки пляцків і ковбаси, а донька натомість запакувала залізко, яке обов’язково знадобиться вчителю історії в класі. В кожній хаті було безліч речей, більшість з яких сьогодні втрачено, дещо викупили етно-ресторани і тільки маленька часточка потрапила до музеїв.
Колекція “залізок” в “Оселі”
Двері «Оселі» завжди відчинені для батьків і дітей, які подарували частинку своєї історії. Будь-коли можна прийти і поглянути, де зберігається принесена річ. Загалом налічується близько тисячі експонатів: вишивка, одяг, дерев’яні приладдя, порцеляновий та глиняний посуд, образи, картини, меблі, давні світлини, подушки, хідники, дзеркала, гасові лампи, підсвічники, перо і чорнильниця, ваги, радіо, годинник… Із новостворених є декоративний павук та ляльки, які виготовили учні на уроці трудового навчання. Кожна річ – особлива і цінна в цьому музейному просторі, тож має своє відведене місце. При створені кімнати-музею було відтворено сільську хату бабусі з дідусем, що так закарбувалася учителю в пам’яті з дитинства. Окрім хатини сформовано і своєрідне «подвір’я», крізь яке, через світлини та куманці на стелажі, проглядається місто-курорт.
Факультатив «Мій Трускавець. Кліо», що діє під керівництвом Олександра Анатолійовича
Факультатив «Мій Трускавець. Кліо», що діє під керівництвом Олександра Анатолійовича Байдацького, має відповідальне завдання на зимовий період навчання: провести облік і перепис усіх експонатів, щоб записати історію від початку і ні про що не забути.
Етнографічна експозиція в “Оселі”
«Оселя» – створена для людей. Тут радо проводять екскурсії. Є чотири екскурсоводи: господар та господиня (вчителі школи), а також двоє дітей (учні школи). Слід зауважити, що одна дитина розповідає правдиву історії своєї прародички, яка приїхала на терени селища бідною молодою вчителькою з дерев’яною валізою і величезною купою книжок. Вона отримала від громади в подарунок скриню для приданого. Цю скриню і вчительський стіл нащадки зберегли та передали згодом до музею. А прародичка свого часу не дарма складала придане до скрині, бо з часом вийшла заміж за місцевого панича.
Етнографічна експозиція в “Оселі”
Створити цей «острівець минулого» вдалося завдяки небайдужості вчителів, працівників школи, батьків та дітей. У 2015 році розпочалася підготовка і вже через два роки відбулося офіційне відкриття. За цей час пророблено колосальну роботу і сьогодні «Оселя» тішить око кожного відвідувача.
Етнографічна експозиція в “Оселі”
Час цінний не тим, що його багато, а тим що його мало… «Оселя» – місце, де зупиняється час.
Вчитель історії (НВК «СЗШ №2 – гімназія») Олександр Анатолійович Байдацький
Завжди усміхнений, ввічливий, добрий, простий і цікавий, ось уже 37 років поспіль щодня радо зустрічає на порозі школи мій учитель історії.
Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь головного зберігача фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірини Криворучки на тему “З приватного життя Соломії Крушельницької: Записник з кулінарними рецептами співачки”:
Соломія Крушельницька
“У фондовій збірці Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові зберігається особистий архів співачки, який нараховує понад 5 тисяч предметів. Серед зібраних тут пам’яток є оригінальні фотографії Крушельницької у різних оперних ролях, українська й зарубіжна музична критика, епістолярна спадщина, афіші й програми різних концертів та музичних імпрез, унікальні нотні видання, архівні платівки тощо. Усі ці матеріали є основним джерелом у дослідженні «професійного образу» артистки: Крушельницької – всесвітньовідомої оперної співачки, яку зараховують до найяскравіших зірок музичного мистецтва першої половини ХХ століття. Поруч з цими документами, знаходимо й іншого роду пам’ятки – мемуари членів її родини та близьких приятелів, приватну кореспонденцію й особисті речі співачки, світлини різних років, які представляють Крушельницьку у контексті повсякденного буття. Ці матеріали допомагають нам відчитати інші сюжети у її житті й зосередити свою увагу на Крушельницькій – приватній особі. До пам‘яток цього «неформального» плану, можна віднести щоденник із кулінарними рецептами, які записувала сама артистка. Перед тим, як більш детально зупинитися на аналізі цього насправді унікального музейного предмету, вважаємо за потрібне зробити декілька зауваг. По-перше: пізнати Крушельницьку у контексті її приватного життя є складно. Співачка, як ніхто інший з її колег у професійній сфері, зуміла вберегти свій особистий простір від чужих очей. Про замкнутість Крушельницької згадували всі її сучасники: “Хоча знала свою вартість як артистки-співачки, дуже рідко говорила про себе. Не хотіла також писати спогадів… Кожне її слово було гейби на вагу золота ” (зі спогадів Одарки Бандрівської – племінниці співачки). По-друге: навіть незначні деталі щоденного побуту, зокрема – гастрономічних уподобань співачки, відкривають нам нові штрихи до вивчення загального «ґештальтпортрету» цієї виняткової жінки.
Головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Ірина Криворучка
Отож, почнемо з того, що легендарна Соломія Крушельницька як і кожна жінка, не погорджувала домашнім господарством і щоденною роботою. Вона захоплювалася також і кулінарією. Внучата племінниця співачки, відома художниця Ярослава Музика, характеризувала Крушельницьку так: любить життя і любить жити; вміє бути господинею, вміє і любить приправляти страви, пропагує городину, але при цьому вона ніколи не залишалась без контакту з мистецтвом. Цей контакт з мистецтвом був присутній у Крушельницької завжди. Так повелося ще з її дитинства, адже від малечку Соломія була у родині на особливому рахунку. Її мати, Теодора Григорівна, з дому Савчинська, була людиною дуже працьовитою й чудовою господинею, вела курси городництва, гігієни й доброго харчування. Вона залучала й своїх дітей до домашнього господарства. Соломія мала свою ділянку – годувати дрібну птицю й голубів. Але вся домашня робота відпадала, якщо їй потрібно було музикувати. Тоді мистецтво виходило на перший план. Свої мистецькі пріоритети Соломія Крушельницька не зраджувала ніколи. Про це, наприклад, згадує Олена Охримович, рідна сестра співачки, яка супроводжувала Соломію під час її багатьох гастрольних поїздок. Вона пише: «1895 року ми…виїхали до Відня, де протягом чотирьох місяців Соломія вивчала опери Ріхарда Ваґнера, а я була помічницею, опікункою і господинею. ..Я старалася полагоджувати всі домашні справи, щоб вона могла присвятити себе музиці і співу.»
Ярослава Музика
Подорожей у житті Соломії Крушельницької було безліч. Фактично все її життя до 1939 року складалося з безконечних переїздів, зміни контрактів, підкорення чужинецьких сцен і країн. Тривале перебування у різних країнах світу на європейському й американському континентах, відбилося на способі життя самої Соломії, зокрема, і на її кулінарних уподобаннях. Екзотичні смаки завжди були присутні у її мистецьких турне. Ось як описує першу подорож Соломії за океан до Чилі Олена Охримович: ««Ми пливли… попри Бразилію, а задержалися аж в Ріо де Жанейро…біля Вогняної землі виходили на берег чорні кучеряві тубільці. Виносили там на продаж банани. Під час подорожі не раз нас заставала буря. Тоді ми лежали в кабіні в ліжках. Не виходили до їдальні, бо боялися морської хвороби. Їда була тоді дієтична але за це треба було окремо платити. ..По дорозі за кораблем плили риби, їм кидали відпадки з кухні. Я бачила рибу-пилу та інші риби…По приїзді до Сантьяго бачили інший світ Жінки в місті одягалися як в Європі, але не носили капелюхів тільки чорні гаптовані хустки. Бачили «де перець росте» на деревах. Також росли високі агави а на них великі червоні квіти.».
Соломія Крушельницька
Напружений графік виступів був надзвичайно виснажливим, тому Соломія Крушельницька завжди старалася зберегти максимум сили й енергії для сцени. Вона дуже тверезо й розсудливо підходити до свого щоденного харчування, яке включало корисні і поживні страви. Її племінниця Ольга Шухевич згадує: «Перед виїздом до театру їла воловий біфштекс з яйцем і морквою. До театру брала чорну каву з коньяком.» Натомість Олена Охримович (сестра співачки) говорить про більшу поміркованість Крушельницької у споживанні їжі перед спектаклем: «Випивала тільки слабо підсолоджений чай».
Соломія Крушельницька і Чезаре Річчоні. Віареджо, 1920-ті рр.
Починаючи з 1910 року життя співачки докорінно змінилося. Соломія Крушельницька виходить заміж за італійського адвоката Чезаре Річчоні. Відтоді другою батьківщиною для Соломії Крушельницької стала Італія. Вона досконало вивчила мову, історію й мистецтво цієї країни. Її приваблювала також і середземноморська кухня. Подружжя оселилося у невеликому курортному містечку Віареджо. Завдяки Соломії це місто стало близьке й для її рідних. Про побут співачки в Італії згадують три особи з її родини – Одарка Бандрівська, Соломія Скорик та Ярослава Музика. Їхні спогади додають нові цікаві деталі до наших кулінарних історій. Так, Одарка Бандрівська пише: «В житті щоденному Соломія була щира, привітлива і учинна. Кожного ранку перед їдою тітка ходила вздовж морського побережжя…Снідання складалося з білої кави, білого пшеничного хліба з маслом або медом…Точно о годині 1-ій сходилися всі на обід, подібний до нашого обіду, тільки замість зупи на перше було різотто або макарони, або кукурудзяна каша, на друге м’ясо або риба, багато ярини, обов’язково салата з оливою і часником, на третє солодка потрава і обов’язково щось з фруктів. До обіду подавали воду і червоне кисле вино свого виробу. Вечеряють італійці звичайно о годині 6-ій (18-ій). вечеряли ми в городчику (садку) під голим небом. На вечерю подавали зупу, щось з м’яса або морської риби, щось з фруктів і кусочки плавленого сира. Всі страви їдять з білим пшеничним хлібом. Любила порядок у хаті і в городі, була де в чому навіть педанткою, особливо в куховарстві.»
Соломія Крушельницька і Чезаре Річчоні після одруження. Буенос-Айрес, 1910 р.
Через декілька років щоденний графік Соломії Крушельницької, зокрема й характері її харчування, змінюються. Про це згадує її племінниця Соломія Скорик: «У тітки точний розпорядок дня. Ранком ходжу з тіткою на прохід, після проходу дуже скромне снідання – чай зі сухариками. Тітка хоче схуднути, а бодай не прибути на вазі, хоч по моєму вона в сам раз на її ріст…Коло полудня обід. До обіду треба вдягатися в святочну одежу. .. Коло 6-ої години вечеря. До вечері треба переодягатися у вечірню одежу. На вечерю також кілька потрав, вино. Варить кухарка Емма. Вона все вечером приходить до тітки порадитися, що варити на другий день. Часом тітка іде сама до кухні і приготовляє якусь потраву.» Ярослава Музика, яка гостювала у своєї тітки у 1935 році згадує, що співачка не раз сама готувала сніданок і варила чудовий росіл з ярини. У її спогадах присутній «запах цитрини і рож », що завжди переплітався із мелодією чудових пісень, які співала Соломія Крушельницька.
Дім Соломії Крушельницької у Львові, тепер – житловий будинок (І і ІІІ поверхи) і Музично-меморіальний музей співачки (ІІ поверх)
Останні кулінарні історії Соломії Крушельницької пов’язані зі Львовом. Після війні співачка викладала у львівській консерваторії. Зі своїми студентами займалася у себе вдома. У складний повоєнний час матеріальна скрута не оминула й господи Соломії Крушельницької. Незважаючи на це була гостинною і привітною, завжди частувала своїх учнів чаєм і солодощами. Її студентка Божена Антоневич–Скрипничук згадує так: «Поборовши несміливість я ввійшла в кабінет… Переді мною стояла усміхнена, лагідна немолода жінка з добрими очима. Передусім вона почастувала мене шоколадною цукеркою, кажучи при цьому, що солодощі необхідно їсти щоденно, бо вони дуже добре впливають на настрій людини і на її пам’ять. Згодом кожен мій прихід на урок був відзначений солодким, яке зберігалося в одній з шухляд письмового столу. Ніколи не забуду присмаку сухариків. Обточуваних у жовтки і підсмажених на сковорідці, до яких вона додавала власноручно зварені вишні. Соломія Амвросівна також рекомендувала частіше їсти терту цибулю, перемішану з бджолиним медом, бо вважала, що така суміш добре впливає на звучання голосу».
Соломія Крушельницька (праворуч) із рідною сестрою Осипою Бандрівською. Львів, 1939 р.
Згадка про вишні, які власноручно готувала Соломія Крушельницька, повертає нас до кулінарного щоденника співачки. Сьогодні, на жаль, не відомо, коли і за яких обставин співачка розпочала цей записник. Характер її почерку змінювався впродовж років. Графологічна експертиза, яку замовили працівники музею, вказує на те, що перші записи вона могла розпочати після 1900 року. Можливо це було у 1903 році, коли Крушельницька купила для себе і своїх рідних будинок у Львові. Очевидно вона, приїжджаючи на відпочинок до родини, старалася відійти від свого напруженого графіку виступів, шаленого ритму життя й виснажливих подорожей. У Львові, у колі родини, або ж на відпочинку в Карпатах у Дубині, займалася господарством і спілкувалася з друзями, для яких і готувала свої смаколики.
Записник з кулінарними переписами С. Крушельницької.
Загалом у записнику є 116 рецептів, деякі з них важко відчитати. Переважна більшість переписів це солодка випічка, а саме: 26 зразків різноманітних тортів (серед них є 4 переписи шоколодного або ж «чеколядового», як пише сама Соломія, 3 – горіхового і 2 – помаранчевого), 10 рецептів на приготування різного роду нугату – сливогово, дактилевого, помаранчевого, овочевого та ін.; 4 переписи на бабки, або паски. Пізніше ідуть настанови по виготовленню струдлів, пляцків, медівників, пончиків, ватрушок, булок, бішкоптів, цвібака, птись, сухариків, сирників, макароніків, тістечок, бізе. Подається також шість переписів різного роду кремів і мас до тортів чи пляцків. Бачимо тут і не солодкі страви, зокрема: капустянички, фасолю шпарагову,бурячки, декілька видів муштард, клюски, налисники і яринові будені. Зовсім відсутні переписи м’ясних страв, хоча сама Соломія Крушельницька ніколи не була вегетаріанкою.
Соломія Крушельницька на пляжі у Віареджо, 1930-ті рр.
У записнику поруч зі стравами галицької кухні присутні кулінарних рецептів з інших теренів, зокрема – італійського регіону (що не є дивним). Усі ці страви належать до зразків міської гастрономії, хоча це не є приклад високої кухні у сучасному розумінні цього слова. На нашу думку, тут подано просто перелік улюблених страв власниці кулінарного щоденника. Усі переписи подаються коротко, без поглибленого покрокового опису. Характер деяких рецептів вказує на те, що робився цей запис по пам’яті.
Чи можемо говорити про наукову вартість цього кулінарного щоденника? Очевидно, що так. Перш за все, це документ соціальної й сімейної історії. Кулінарний щоденник Соломії Крушельницької має також і гастрономічне значення. Це зразок, який відносимо до унікального жанру кулінарної літератури. Але, незважаючи на своє призначення, цей збірник не може служити азбукою кулінарії. Неповторність цього щоденника виявляється також і у мові, яка наповнена особливим шармом й магнетизмом. Очевидно, що дослідникам необхідно добре орієнтуватися у вагових мірах та назвах окремих продуктів, характерних для Галичини початку ХХ століття.
Завершуючи цей огляд варто сказати, що кулінарія для Соломії Крушельницької було перш за все мистецтвом – мистецтвом приготування здорової, смачної і поживної страви. Співачка насамперед звертала завжди увагу на духову сторону щоденної поживи.
– Соломія Крушельницька в образі Дездемони (“Отелло” Дж. Верді)
У фондовій збірці Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові зберігається особистий архів співачки, який нараховує понад 5 тисяч предметів. Серед зібраних тут пам’яток є оригінальні фотографії Крушельницької у різних оперних ролях, українська й зарубіжна музична критика, епістолярна спадщина, афіші й програми різних концертів та музичних імпрез, унікальні нотні видання, архівні платівки тощо. Усі ці матеріали є основним джерелом у дослідженні «професійного образу» артистки: Крушельницької – всесвітньовідомої оперної співачки, яку зараховують до найяскравіших зірок музичного мистецтва першої половини ХХ століття. Поруч з цими документами, знаходимо й іншого роду пам’ятки – мемуари членів її родини та близьких приятелів, приватну кореспонденцію й особисті речі співачки, світлини різних років, які представляють Крушельницьку у контексті повсякденного буття. Ці матеріали допомагають нам відчитати інші сюжети у її житті й зосередити свою увагу на Крушельницькій – приватній особі. До пам‘яток цього «неформального» плану, можна віднести щоденник із кулінарними рецептами, які записувала сама артистка. Перед тим, як більш детально зупинитися на аналізі цього насправді унікального музейного предмету, вважаємо за потрібне зробити декілька зауваг. По-перше: пізнати Крушельницьку у контексті її приватного життя є складно. Співачка, як ніхто інший з її колег у професійній сфері, зуміла вберегти свій особистий простір від чужих очей. Про замкнутість Крушельницької згадували всі її сучасники: “Хоча знала свою вартість як артистки-співачки, дуже рідко говорила про себе. Не хотіла також писати спогадів… Кожне її слово було гейби на вагу золота ” (зі спогадів Одарки Бандрівської – племінниці співачки). По-друге: навіть незначні деталі щоденного побуту, зокрема – гастрономічних уподобань співачки, відкривають нам нові штрихи до вивчення загального «ґештальтпортрету» цієї виняткової жінки.
Соломія Крушельницька в садку біля своєї вілли у Віареджо, 1920-ті рр.
Отож, почнемо з того, що легендарна Соломія Крушельницька як і кожна жінка, не погорджувала домашнім господарством і щоденною роботою. Вона захоплювалася також і кулінарією. Внучата племінниця співачки, відома художниця Ярослава Музика, характеризувала Крушельницьку так: любить життя і любить жити; вміє бути господинею, вміє і любить приправляти страви, пропагує городину, але при цьому вона ніколи не залишалась без контакту з мистецтвом. Цей контакт з мистецтвом був присутній у Крушельницької завжди. Так повелося ще з її дитинства, адже від малечку Соломія була у родині на особливому рахунку. Її мати, Теодора Григорівна, з дому Савчинська, була людиною дуже працьовитою й чудовою господинею, вела курси городництва, гігієни й доброго харчування. Вона залучала й своїх дітей до домашнього господарства. Соломія мала свою ділянку – годувати дрібну птицю й голубів. Але вся домашня робота відпадала, якщо їй потрібно було музикувати. Тоді мистецтво виходило на перший план. Свої мистецькі пріоритети Соломія Крушельницька не зраджувала ніколи. Про це, наприклад, згадує Олена Охримович, рідна сестра співачки, яка супроводжувала Соломію під час її багатьох гастрольних поїздок. Вона пише: «1895 року ми…виїхали до Відня, де протягом чотирьох місяців Соломія вивчала опери Ріхарда Ваґнера, а я була помічницею, опікункою і господинею. ..Я старалася полагоджувати всі домашні справи, щоб вона могла присвятити себе музиці і співу.»
Сфінкс. Фото, яке зробила Соломія Крушельницька під час подорожі до Єгипту. 1908 р.
Подорожей у житті Соломії Крушельницької було безліч. Фактично все її життя до 1939 року складалося з безконечних переїздів, зміни контрактів, підкорення чужинецьких сцен і країн. Тривале перебування у різних країнах світу на європейському й американському континентах, відбилося на способі життя самої Соломії, зокрема, і на її кулінарних уподобаннях. Екзотичні смаки завжди були присутні у її мистецьких турне. Ось як описує першу подорож Соломії за океан до Чилі Олена Охримович: ««Ми пливли… попри Бразилію, а задержалися аж в Ріо де Жанейро…біля Вогняної землі виходили на берег чорні кучеряві тубільці. Виносили там на продаж банани. Під час подорожі не раз нас заставала буря. Тоді ми лежали в кабіні в ліжках. Не виходили до їдальні, бо боялися морської хвороби. Їда була тоді дієтична але за це треба було окремо платити. ..По дорозі за кораблем плили риби, їм кидали відпадки з кухні. Я бачила рибу-пилу та інші риби…По приїзді до Сантьяго бачили інший світ Жінки в місті одягалися як в Європі, але не носили капелюхів тільки чорні гаптовані хустки. Бачили «де перець росте» на деревах. Також росли високі агави а на них великі червоні квіти.».
Поштівка з рукописом Соломії Крушельницької
Напружений графік виступів був надзвичайно виснажливим, тому Соломія Крушельницька завжди старалася зберегти максимум сили й енергії для сцени. Вона дуже тверезо й розсудливо підходити до свого щоденного харчування, яке включало корисні і поживні страви. Її племінниця Ольга Шухевич згадує: «Перед виїздом до театру їла воловий біфштекс з яйцем і морквою. До театру брала чорну каву з коньяком.» Натомість Олена Охримович (сестра співачки) говорить про більшу поміркованість Крушельницької у споживанні їжі перед спектаклем: «Випивала тільки слабо підсолоджений чай».
Соломія Крушельницька і Чезаре Річчоні. Віареджо, 1930-ті рр.
Починаючи з 1910 року життя співачки докорінно змінилося. Соломія Крушельницька виходить заміж за італійського адвоката Чезаре Річчоні. Відтоді другою батьківщиною для Соломії Крушельницької стала Італія. Вона досконало вивчила мову, історію й мистецтво цієї країни. Її приваблювала також і середземноморська кухня. Подружжя оселилося у невеликому курортному містечку Віареджо. Завдяки Соломії це місто стало близьке й для її рідних. Про побут співачки в Італії згадують три особи з її родини – Одарка Бандрівська, Соломія Скорик та Ярослава Музика. Їхні спогади додають нові цікаві деталі до наших кулінарних історій. Так, Одарка Бандрівська пише: «В житті щоденному Соломія була щира, привітлива і учинна. Кожного ранку перед їдою тітка ходила вздовж морського побережжя…Снідання складалося з білої кави, білого пшеничного хліба з маслом або медом…Точно о годині 1-ій сходилися всі на обід, подібний до нашого обіду, тільки замість зупи на перше було різотто або макарони, або кукурудзяна каша, на друге м’ясо або риба, багато ярини, обов’язково салата з оливою і часником, на третє солодка потрава і обов’язково щось з фруктів. До обіду подавали воду і червоне кисле вино свого виробу. Вечеряють італійці звичайно о годині 6-ій (18-ій). вечеряли ми в городчику (садку) під голим небом. На вечерю подавали зупу, щось з м’яса або морської риби, щось з фруктів і кусочки плавленого сира. Всі страви їдять з білим пшеничним хлібом. Любила порядок у хаті і в городі, була де в чому навіть педанткою, особливо в куховарстві.»
Соломія Крушельницька – Аїда в однойменній опері Дж. Верді
Через декілька років щоденний графік Соломії Крушельницької, зокрема й характері її харчування, змінюються. Про це згадує її племінниця Соломія Скорик: «У тітки точний розпорядок дня. Ранком ходжу з тіткою на прохід, після проходу дуже скромне снідання – чай зі сухариками. Тітка хоче схуднути, а бодай не прибути на вазі, хоч по моєму вона в сам раз на її ріст…Коло полудня обід. До обіду треба вдягатися в святочну одежу. .. Коло 6-ої години вечеря. До вечері треба переодягатися у вечірню одежу. На вечерю також кілька потрав, вино. Варить кухарка Емма. Вона все вечером приходить до тітки порадитися, що варити на другий день. Часом тітка іде сама до кухні і приготовляє якусь потраву.» Ярослава Музика, яка гостювала у своєї тітки у 1935 році згадує, що співачка не раз сама готувала сніданок і варила чудовий росіл з ярини. У її спогадах присутній «запах цитрини і рож », що завжди переплітався із мелодією чудових пісень, які співала Соломія Крушельницька.
Соломія Крушельницька на віллі Джакомо Пуччіні в Торре дель Лаго. 1920-ті роки
Останні кулінарні історії Соломії Крушельницької пов’язані зі Львовом. Після війні співачка викладала у львівській консерваторії. Зі своїми студентами займалася у себе вдома. У складний повоєнний час матеріальна скрута не оминула й господи Соломії Крушельницької. Незважаючи на це була гостинною і привітною, завжди частувала своїх учнів чаєм і солодощами. Її студентка Божена Антоневич–Скрипничук згадує так: «Поборовши несміливість я ввійшла в кабінет… Переді мною стояла усміхнена, лагідна немолода жінка з добрими очима. Передусім вона почастувала мене шоколадною цукеркою, кажучи при цьому, що солодощі необхідно їсти щоденно, бо вони дуже добре впливають на настрій людини і на її пам’ять. Згодом кожен мій прихід на урок був відзначений солодким, яке зберігалося в одній з шухляд письмового столу. Ніколи не забуду присмаку сухариків. Обточуваних у жовтки і підсмажених на сковорідці, до яких вона додавала власноручно зварені вишні. Соломія Амвросівна також рекомендувала частіше їсти терту цибулю, перемішану з бджолиним медом, бо вважала, що така суміш добре впливає на звучання голосу».
Квадратики крухі складані з перепису Соломії Крушельницької
Згадка про вишні, які власноручно готувала Соломія Крушельницька, повертає нас до кулінарного щоденника співачки. Сьогодні, на жаль, не відомо, коли і за яких обставин співачка розпочала цей записник. Характер її почерку змінювався впродовж років. Графологічна експертиза, яку замовили працівники музею, вказує на те, що перші записи вона могла розпочати після 1900 року. Можливо це було у 1903 році, коли Крушельницька купила для себе і своїх рідних будинок у Львові. Очевидно вона, приїжджаючи на відпочинок до родини, старалася відійти від свого напруженого графіку виступів, шаленого ритму життя й виснажливих подорожей. У Львові, у колі родини, або ж на відпочинку в Карпатах у Дубині, займалася господарством і спілкувалася з друзями, для яких і готувала свої смаколики.
Квадратики крухі складані з перепису Соломії Крушельницької
Загалом у записнику є 116 рецептів, деякі з них важко відчитати. Переважна більшість переписів це солодка випічка, а саме: 26 зразків різноманітних тортів (серед них є 4 переписи шоколодного або ж «чеколядового», як пише сама Соломія, 3 – горіхового і 2 – помаранчевого), 10 рецептів на приготування різного роду нугату – сливогово, дактилевого, помаранчевого, овочевого та ін.; 4 переписи на бабки, або паски. Пізніше ідуть настанови по виготовленню струдлів, пляцків, медівників, пончиків, ватрушок, булок, бішкоптів, цвібака, птись, сухариків, сирників, макароніків, тістечок, бізе. Подається також шість переписів різного роду кремів і мас до тортів чи пляцків. Бачимо тут і не солодкі страви, зокрема: капустянички, фасолю шпарагову,бурячки, декілька видів муштард, клюски, налисники і яринові будені. Зовсім відсутні переписи м’ясних страв, хоча сама Соломія Крушельницька ніколи не була вегетаріанкою.
Квадратики крухі складані з перепису Соломії Крушельницької
У записнику поруч зі стравами галицької кухні присутні кулінарних рецептів з інших теренів, зокрема – італійського регіону (що не є дивним). Усі ці страви належать до зразків міської гастрономії, хоча це не є приклад високої кухні у сучасному розумінні цього слова. На нашу думку, тут подано просто перелік улюблених страв власниці кулінарного щоденника. Усі переписи подаються коротко, без поглибленого покрокового опису. Характер деяких рецептів вказує на те, що робився цей запис по пам’яті.
Квадратики крухі складані з перепису Соломії Крушельницької
Чи можемо говорити про наукову вартість цього кулінарного щоденника? Очевидно, що так. Перш за все, це документ соціальної й сімейної історії. Кулінарний щоденник Соломії Крушельницької має також і гастрономічне значення. Це зразок, який відносимо до унікального жанру кулінарної літератури. Але, незважаючи на своє призначення, цей збірник не може служити азбукою кулінарії. Неповторність цього щоденника виявляється також і у мові, яка наповнена особливим шармом й магнетизмом. Очевидно, що дослідникам необхідно добре орієнтуватися у вагових мірах та назвах окремих продуктів, характерних для Галичини початку ХХ століття.
Завершуючи цей огляд варто сказати, що кулінарія для Соломії Крушельницької було перш за все мистецтвом – мистецтвом приготування здорової, смачної і поживної страви. Співачка насамперед звертала завжди увагу на духову сторону щоденної поживи.”
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Уже цієї середи, 29 листопада 2017 року, о 16.00 в бібліотеці на Мулярській (4 поверх, відділ обслуговування юнацтва!) Інтерактивна зустріч “Як твориться казка?” з львівською письменницею Лесею Кічурою!
В програмі: казкові читання книги «Добрі мамині казки», вікторина, пряниковий майстер-клас, автограф-сесія та книга в подарунок. За кілька днів після оприлюднення події до участі в цій події зареєструвалися всі 70 учасників, не лише зі Львова, але й діти зі шкіл району.
Львівська письменниця Леся Кічура на інтерактивній зустрічі з дітьми
Кожна дитина, яка прийде на зустріч, отримає книгу «Добрі мамині казки» Лесі Кічури з автографом та побажанням автора в подарунок і матиме змогу розмалювати пряник із новорічної тематики (також безкоштовно).
Захід відбуватиметься в рамках Проект соціальної дії “Майстерня Щастя”. «Майстерня щастя» є результатом перемоги проекту Центральної Міської Бібліотеки імені Лесі Українки у «Пітчингу соціальних проектів» від Британської Ради, Інституту суспільних ініціатив та Львівської міської ради.
Львівська письменниця Леся Кічура на інтерактивній зустрічі з дітьми
Тож майстерня працює вже практично чотири місяці. За цей короткий час проведено понад десяток заходів. До участі в них залучають письменників, музикантів, художників, майстрів, які з радістю готові розділити з дітьми творче дозвілля і подарувати цілу низку прекрасних емоцій.
Проект діє на грантовій основі. Фінансування буде закінчуватися в листопаді, однак бібліотека вже заклала кошти для продовження проекту, у майбутньому працівники шукатимуть додаткового фінансування, щоб розвивати «Майстерню щастя». Адже вона вже припала до душі маленьким відвідувачам бібліотеки й їхнім батькам.
Леся Кічура та її “Добрі мамині казки”
Уже напередодні Миколая «Майстерня щастя» організовуватиме благодійний концерт та літературний вечір за участі (Максима Пташника).
Всі кошти виручені під час акції будуть використані для розвитку Майстерні. Бо ж навіть короткий період її діяльності показав потребу таких організацій та важливість проектів, які можна у них творити.
Львівська письменниця Леся Кічура на інтерактивній зустрічі з дітьми
По секрету, під час зустрічі Леся Кічура розповість найцікавіші моменти приготувань її різдвяної збірки – «Магія Різдва», яка має намір з’явитися у світ якраз у період свят.
Ле Корбюзьє і Вальтер Гропіус – ключові фігури європейського модернізму міжвоєнного часу. Надихали луцьких архітекторів. Колаж Олександра Котиса
У 1930-х роках Луцьк став гарним майданчиком для реалізації архітектурних і містобудівних ідей модернізму, які тоді захопили Європу і поширилися далі. Натхненні німецькими та французькими урбаністами луцькі архітектори впроваджували модні тенденції.
Ключова ділянка – теперішній центральний парк, де планували створити окремий район з житловими і громадськими спорудами. Проекти забудови заплави Глушця відображали головні тенденції містобудування міжвоєнної доби.
Проектується заплава річки Глушець у 1920-х
Як модернізм прийшов у Луцьк
В історії модерної культури стався дуже цікавий поворот. З часом людям набридали традиційні естетичні форми і на початку ХХ століття це все більше стало виражатися у відмові від них. Ситуацію загострила Перша світова війна, яка вплинула на духовне чуття форми і стилю.
Життя прискорювалося, з’явилася віра в технічний прогрес і потреба нової естетики стала очевидною. В архітектурі піонером стала школа Баухауз. Вона проголошувала раціональні, прості ідеї будівництва. В унісон французький архітектор Ле Корбюзьє видав свого роду маніфест, де проголосив основні принципи нового стилю: використання чистих геометричних форм, монолітних залізобетонних і скляних елементів, смугове розташування вікон на фасадах і подібне. Так зароджувався архітектурний модернізм, стиль, який тримався на естетиці ліній і лаконічності образу.
Луцьк після Першої світової війни розвивався у контексті польської архітектури, яка одразу ж підхопила європейські тенденції зі своїми нюансами.
Як пише докторка архітектури Ольга Михайлишин, через те, що в ХІХ столітті Польщі як незалежної держави не існувало, можливості утвердження самостійної архітектурної школи були дуже малі. Ситуація стала принципово змінюватися на початку ХХ століття. Польща ставала впливом різних містобудівних тенденцій, архітектори здобували освіту в європейських університетах, і зрештою виокремилися у потужну варшавську школу.
Проектанти осмислювали будівництво в країні в рамках нових урбаністичних стратегій і підходів до планування міст. Важливими індикаторами змін, які виявили багатьох архітекторів, стали містобудівні конкурси Варшави, Львова і Кракова.
Запроектований у 1927 році архітектором Ле Корбюзьє будинок у Штуттгарті сьогодні вважається класичним зразком міжвоєнного модернізму
Засадничою була монографія професора кафедри містобудування архітектурного факультету Львівської політехніки Ігнатія Дрекслера, який обґрунтував перспективи розвитку міст через призму їх історичності і спадкоємності культурних традицій. Поряд з ним виділялася ще ціла плеяда урбаністів, які допомогли сформувати напрям розвитку польського містобудування вже після Першої світової війни.
Як пише Михайлишин, з другої половини 1920-х років розпочався новий етап польського урбанізму, який тяжів до модернізму і дуже симпатизував ідеям Ле Корбюзьє. Один із тодішніх планів Варшави пропонував створити центр міста з хмарочосами. Впливовим було угрупування Praesens, яке пропагувало функціоналістичне формотворення.
У контексті Луцька нові тенденції спочатку виражалися у точковій розбудові. Банки і різні державні організації будували не тільки свої головні корпуси, а й зазвичай будинки для проживання своїх працівників. Це зберігалося аж до кінця міжвоєнного часу. Більший за масштабом проект – цілі квартали для певних представників суспільства (службовців, інженерів тощо). Найяскравіші приклади в Луцьку – офіцерська колонія в районі вулиці 8 березня і проекти глушецької заплави.
В другій половині тридцятих в Луцьку вже перейшли до комплексного бачення усього міста і тому в 1937 році був створений генеральний план.
Луцьк як місто-сад. Три проекти модерного перетворення
Так сталося, що річка Глушець (зараз тут вулиця з такою ж назвою і парк) у 1920-х роках опинилася в центрі містобудівних процесів. Хоча місцеві фотографи і видавці один перед одним спішили на мури древнього замку, щоб зазнімкувати розлогі повені Глушця, все ж річка не була глибокою і дуже часто пересихала.
Напевно є стільки ж фотографій сухої території на місці річки, з якої навіть водовозам заборонили брати воду для лучан, бо там була страшна антисанітарія, скільки широких кадрів з розливами води. На тих знімках – і прокладені стежки і влаштовані спортмайданчик, де грали в футбол. Словом, це скоріше нагадувало болото, яке вражало великим плесом води лише вряди-годи.
Два фото замку і річки Глушець в міжвоєнний період, зроблені з того ж місця в різний час
У 1920-х роках почали споруджувати дамбу, яка існує й досі. Тоді був план – провести стратегічне шосе по цій території з виходом на теперішню вулицю Ковельську. На значній осушеній території спочатку планувалося влаштувати фруктові сади і пасіку. Але врешті від ідеї стали відходити. Ближче до тридцятих років стали з’являтися проекти урбанізації звільненої від води території.
Проекти віддзеркалювали основні тенденції розвитку містобудування першої третини ХХ століття.
Ідея брестського інженера Єжи Жерома
Як пише краєзнавець Вальдемар Пясецький, першу спробу розпланувати оболонь під забудову і під’єднати її до середмістя зробив брестський інженер-землемір Єжи Жером, що в 1928-1929 роках виконував геометричну зйомку всієї міської території.
На його плані сучасна Глушець – основна магістраль. Вулиці осушеної ділянки стрічкоподібно тягнуться паралельно їй. На цих вулицях планувалася забудова садибного типу.
Алеї і канали, необхідні для осушення, мали стати частиною пішохідного простору. Навколо всієї території планувалося зводити блоковані будинки. Розпланування території відображало ідею міст-садів. Зображення планів Жерома знайти не вдалося.
Проект рівненського архітектора Симона Сидорчука
Проект рівненського архітектора Симона Сидорчука був дуже масштабним. Він передбачав створення окремого району на осушеній території – між дамбою, Вулькою (тепер проспект Волі) та вулицею Ягеллонською (Лесі Українки), аж до замку. Його ідея полягала у розплануванні території так, щоб вулиці ніби розходилися від замку, візуально акцентуючи на ньому.
Забудова району – двоповерхові котеджі для приватного життя і публічних нужд. Автор навіть задумав, де мають бути конкретні об’єкти. На його плані чітко вказані магістрат, 2 школи, центральний сквер, новий театр, тимчасовий ринок, футбольне поле. Між замком і будинками – невеликий сквер. Зелена смуга відділяє також увесь район від проїзної магістралі. Вся забудова має певну регулярність, згрупована у прямокутні квартали.
Цікавий зв’язок із нинішнім центральним майданом мав відбуватися через вулицю Бернардинську (тепер Градний узвіз), яка виходила прямо на фасад проектованого театру і закінчувалася сходами.
План території повністю. Копія з Державного архіву Волинської області
План території повністю. Копія з Державного архіву Волинської області
План території повністю. Копія з Державного архіву Волинської області
Проект варшавської студентки Аліни Страшакової
За проектування нового луцького району взялася і молода генерація зі столиці. Студентка архітектурного факультету Варшавської політехніки Аліна Страшакова виконала свій дипломний проект, моделюючи забудову осушуваної річки Глушець. Диплом виконаний під керівництвом відомого польського урбаніста, автора кількох великих будівель у Варшаві, генпланів кількох міст, переможця різних архітектурних конкурсів, професора Варшавської політехніки Тадеуша Толвінського.
Витяги дипломної роботи опублікували у журналі Album Młodej Architektury.
За словами докторки архітектури Ольги Михайлишин, варшавська студентка у проекті для Луцька продемонструвала комплексний підхід. Стрічкова забудова блокованого типу склала основу планування прибережних територій річки Стир. Цінні історичні об’єкти і архітектурні комплекси включались в структуру смуги зелених насаджень, розташованих з північної сторони нового житлового району на території середмістя.
Зображення проекту Страшакової
Зображення проекту Страшакової
Зображення проекту Страшакової
Роль своєрідного обрамлення кожного житлового кварталу відводилась секційним блокованим будинкам підвищеної поверховості, а також новим ансамблям адміністративних будівель. Їхні лаконічні геометричні форми, побудовані на ритмі мас і динаміці ліній, мали стати символом радикальних змін у житті всього міського суспільства. За задумом авторки, тут мала панувати логіка, координація, ансамбль, про які говорили теоретики польського урбанізму в 1920-х роках.
Частину цих планів реалізували
Можливо, якийсь із цих проектів був би реалізований в довгій перспективі повністю. Проте цього не відбулося швидко. Магістрат Луцька мав певні фінансові і технічні проблеми. Але головною причиною нереалізованості ідеї забудови осушеної річки Глушець є пошук міськими архітекторами комплексного бачення забудови Луцька, а відтак і тимчасова невизначеність.
Дослідники називають двох ключових луцьких архітекторів у контексті містобудування. Перший – працівник технічного відділу магістрату В. Компінський, який у 1933 році написав детальне обґрунтування, яким повинен стати Луцьк як воєводське місто. Його ідеї концентрувалися навколо транспортної сфери, системи оборони міста у випадку війни, реконструкції середмістя у відповідності до вимог репрезентативності воєводського центру та функціонального зонування, що було модним серед тодішніх урбаністів. Його напрацювання враховувалися в подальшій розбудові Луцька.
Ле Корбюзьє і Вальтер Гропіус – ключові фігури європейського модернізму міжвоєнного часу. Надихали луцьких архітекторів. Колаж Олександра Котиса
Друга особа – архітектор Владислав Смігєльський, який виконав попередні дослідження до генерального плану міста 1937 року. Основні риси – збереження і акцентування ландшафту міста, відповідне до цього функціональне зонування, створення самобутніх міських пейзажів, поєднання забудови і рельєфу тощо. Генплан Луцька 1937 заслуговує окремої публікації.
Поки відбувалися ідеологічні обмірковування архітектурного обличчя Луцька, дещо із проектів забудови заплави Глушця починало реалізовуватися. Почалося із лівої частини нинішньої вулиці Глушець, де стали з’являтися будинки. Найпоказовіші із них запроектовані у 1930-х роках архітектором Юзефом Новаком.
Витягнуті будинки Новака, складені з однакових компактних блоків, у своєму мінімалістичному вирішення були інспіровані ідеями видатного німецького архітектора, співзасновника Баухауза Вальтера Гропіуса. Вони демонстрували новизну доби, естетику, яка суттєво відрізнялася від забудови минулого.
Якби це було реалізовано на усій проектованій площі (тобто де зараз парк і базар), це б стало визначною пам’яткою доби модернізму 1930-х. Проте не склалося. Почалася війна, Волинь була приєднана до СРСР, де панували зовсім інші архітектурні тенденції. Про ідею забудови заплави річки Глушець забули. Натомість у 1950-х стали будувати парк. А архітектурні планування перейшли трохи вище – до нинішнього проспекту Волі (тоді вулиця 17 вересня), де влаштували адміністративний ансамбль з будівлею обкому.
Ця історія добре показує Луцьк у контексті європейського модерністичного містобудування. І хоча в районі Глушця не вдалося здійснити грандіозного задуму, місто отримало функціоналістичну забудову на інших вулицях, де постали майже суцільні ансамблі забудови (комплекс вулиць Ярощука-Сверстюка-Бандери та фрагментарно на інших). Цей спадок треба берегти.
В рамках дружньої співпраці ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірини Різун на тему “ Колекція творів Олекси Новаківського – щедрий дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини Мушинки”:
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун
“Загальновідомо, що одним з джерел поповнення музейних збірок є дарунки приватних осіб. Такі пожертви заслуговують великої поваги, адже люди, володіючи певними пам’ятками чи навіть цілими колекціями, безкорисливо діляться ними з усім народом. Нещодавно такий благородний учинок здійснили професор Микола Мушинка і його дружина Магдалина з Пряшева (Словаччина). Отож, 2016 року вони передали до Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького колекцію, пов’язану з іменем визначного українського художника і педагога Олекси Новаківського (1872–1935). Ця збірка складається з творів митця (22 олійні роботи та 28 графічних начерків, з яких два — акварельні проекти листівок) і його палітри з двома пензлями. Беззаперечна цінність цього зібрання в тому, що це найбільша цілісна приватна колекція творів художника, що зберігалася за межами України. Після наукового опрацювання та реставрації творів було сформовано Фонд Миколи та Магдалини Мушинок. А згодом їхня збірка стала вагомою частиною оновленої постійної експозиції Художньо-меморіального музею О. Новаківського (ХММ О. Новаківського — відділу НМЛ ім. Андрея Шептицького). Як слушно зауважила мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України Любов Волошин, твори, які належать до цієї колекції, «репрезентують малярський почерк та ідейно-тематичні зацікавлення Новаківського на різних етапах його творчого шляху — починаючи від перших майстерних портретів й імпресіоністичних етюдів раннього, т. зв. “могилянського періоду” (1900-ті рр.), і закінчуючи творами 1930-х рр., коли почерк митця набуває виразних рис експресіонізму, а його образна поетика — ознак символістського інакомовлення» [3, с. 19].
Олекса Новаківський “Захід сонця”, 1920-ті рр.
Доктор Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року в селі Курів Бардіївського округу (Східна Словаччина, Пряшівщина). Він — відомий меценат, словацький фольклорист українського походження, українознавець, мистецтвознавець, літературознавець і бібліограф. А ще — член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат і Балкан, дійсний член НТШ, засновник і президент НТШ у Словаччині, голова й засновник Асоціації українців у Словаччині, іноземний академік НАНУ, доктор філологічних наук, професор. З-під його пера вийшло понад 85 книжок і брошур, 360 наукових розвідок, 1585 популярних статей, 525 рецензій. Окремі з досліджень ученого присвячені творчості О. Новаківського.
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Закінчивши Руську гімназію в Пряшеві, М. Мушинка продовжив навчання в Карловому університеті в Празі. Від 1960 року працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів), навчався в аспірантурі Празького та Київського ім. Т. Шевченка (1964–1966) університетів. У 1970-1990-х роках зазнав переслідувань: через контакти з дисидентами й за протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину був висланий з СРСР, відлучений від наукового і літературного життя, звільнений 1971 року з університету. Після цього впродовж 1972–1990 років був змушений працювати пастухом, кочегаром. Попри це, однак, не припинив діяльності як науковець. Публікував свої дослідження, зокрема й про творчість О. Новаківського, за кордоном під псевдонімами. 1990 року М. Мушинку реабілітували й поновили на посаді завідувача науково-дослідного відділу кафедри україністики Пряшівського університету. 1992-го він захистив у Києві, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, докторську дисертацію. Згодом став також професором Українського вільного університету в Мюнхені, почесним професором Кам’янець-Подільського державного університету та почесним доктором наук Ужгородського національного університету. Сьогодні продовжує активно займатися меценатською, дослідницькою, пошуковою та науковою діяльністю.
Професор Микола Мушинка з дружиною Магдою
Передаючи цінний дар Україні, М. Мушинка зауважив: «Іван Голубовський і його дочка Галина своїм найбільшим духовним багатством вважали картини Олекси Новаківського. Обоє вірили, що коли Україна стане незалежною державою, вони повернуться на батьківщину та подарують їй цей дорогоцінний скарб. На жаль, вони померли на чужині, не дочекавшись незалежності. Колекція різними шляхами опинилася в моїх руках. І я вважаю своїм моральним обов’язком виконати їх бажання і за згодою дружини, синів, онуків та інших членів моєї родини дарую ці картини туди, де значна частина з них була створена – в Меморіальний музей Олекси Новаківського» [13].
Олекса Новаківський “Портрет Сильвестра Голубовського”, 1909 р.
Отож, цікавою є історія формування колекції, адже першим її власником й опікуном був приятель О. Новаківського адвокат Іван Голубовський. У 1900-х роках, після завершення навчання в Краківській академії мистецтв, художник проживав у с. Могила біля Кракова й зблизився з краківським лікарем Йосипом Гогульським і його дружиною Леонтиною (дівоче прізвище — Голубовська). Він портретував членів їхньої родини та заприятелював з братом Леонтини Іваном Голубовським, який тоді навчався на юридичному факультеті Ягеллонського університету. Пізніше М. Мушинка писав: «Серед олійних картин, придбаних мною на аукціоні в Празі та поповнених пізнішими надбаннями, найціннішими є портрети членів сім’ї Голубовських» [1, с. 13].
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун
1909 року О. Новаківський, скориставшись запрошенням свого приятеля, декілька місяців провів у його родинному маєтку в селі Брошнів на Бойківщині та намалював серію гірських пейзажів, серед них — ранні імпресіоністичні етюди «Креховичі. Пейзаж», «Зимовий пейзаж. Брошнів» виконані в сміливій, енергійні манері. Тоді ж молодий художник часто бував в Осмолоді («Автопортрет», 1909; «Пейзаж з Осмолоди», 1910) та Підлютому, де в резиденції Галицьких митрополитів познайомився з митрополитом Андреєм графом Шептицьким. Протягом чверті століття постать визначного церковного провідника, мецената української культури, засновника Національного музею у Львові відігравала важливу роль у житті й творчості О. Новаківського. 1911 року художник дебютував на виставці Товариства приятелів красних мистецтв у Кракові, показавши тоді сто малярських полотен. Цю експозицію відвідав митрополит А. Шептицький. Захопившись творами О. Новаківського, владика запросив маляра до Львова та пообіцяв йому свою підтримку. 1913 року О. Новаківський оселився навпроти собору Святого Юра («Юр з городом», 1915) у колишній віллі Яна Стики. Раніше, 1907-го, її придбав А. Шептицький і подарував (наступного року) Національному музеєві (тоді — Єпархіальному Церковному музеєві). З ініціативи та за фінансової підтримки митрополита в 1923–1935 роках у майстерні О. Новаківського діяла перша в Галичині українська Мистецька школа, якою керував художник.
Олекса Новаківський
Творенню образу свого благодійника О. Новаківський присвятив понад 20 років. Упродовж цього часу виконав близько двох десятків малярських портретів і понад 200 рисункових начерків та композиційних ескізів. На жаль, більшість портретних зображень А. Шептицького було знищено 1952 року. Тому особливо цінно, що завдяки дару Миколи та Магдалини Мушинок збірку музею поповнив графічний портрет митрополита, виконаний чорнилом на папері 1931 року.
Олекса Новаківський “Квітка вазонку”, 1900-ті рр.
Приятель художника І. Голубовський після закінчення Першої світової війни теж переїхав до Львова й відкрив там власну адвокатську контору. До речі, постійно надавав юридичні послуги О. Новаківському. За довгі роки спілкування з художником правник сформував велику колекцію творів митця. Крім вищезгаданих робіт О. Новаківського раннього періоду, до збірки ввійшли і картини так званого львівського періоду — часу найбільшого розквіту таланту митця. У Львові художник створив потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні й метафоричні композиції. Під впливом подій 1917–1921 років митець звернувся до героїко-історичної тематики, зокрема намалював монументальні рисункові портрети київських і галицьких князів. Серед графічних композицій, які поповнили колекцію НМЛ, — рисунок «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1922), начерк до настінного розпису Пантеону в Києві (1930-ті), проект фронтиспіса «Ярослав Осмомисл» (1918) до однойменної історичної повісті українського письменника, журналіста, суспільно-політичного діяча, керівника Пресової квартири УСС Осипа Назарука.
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Вагому частину творчого доробку митця становлять твори на сакральну тематику. Присутні вони й у набутій колекції: олійний ескіз до ікони «Серце Ісуса» (1930), рисунки до композиції «Свята Родина» (1913) та «Пробудження» (1912-1913). Часто О. Новаківський об’єднує в одну композицію різноманітні сюжети, синтезуючи в одне ціле елементи народного мистецтва, історичні реалії та релігійні мотиви. Зокрема, у колекції зберігались його рідкісні акварельні проекти великодніх листівок (1931).
Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1905 р.
Творчу уяву О. Новаківського завжди хвилювала Гуцульщина. Щороку влітку митець разом зі своїми учнями виїжджав туди на пленери. Невеликі етюди Карпатського краю ввійшли й до колекції Мушинок: «Гори. Зелем’янка» (1921), «Сад. Зелем’янка» (1921), «Гірський потік» (1920-ті), «Гори синьо-зелені» (1926). Окрім того, є в колекції й портрети верховинців, які часто були моделями малярських композицій художника («Гуцул з Космача», 1928).
Олекса Харлампійович Новаківський
Крім олійних портретів родини Голубовських, до колекції належить низка графічних портретів (В. Барвінського, М. Панчишина, шаржі на першого директора Національного музею, мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького), начерків до побутових сцен («Гра в шахи», «Інтимний сон вдівця») і алегоричних композицій («Ікар») 1920-х років. Цінним надбанням музею стала й меморіальна річ — палітра О. Новаківського з двома пензлями і авторським написом художника й І. Голубовського.
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Під час Другої світової війни, емігруючи за кордон, І. Голубовський вивіз цю збірку до Німеччини, а після війни — у Чехію (м. Вейпрти). Колекцію успадкувала його донька Галина Голубовська (1913–1973), яка перевезла твори до Праги й опікувалася ними. Після її смерті збірку в 1970-х роках придбав професор М. Мушинка. Він не лише зберігав колекцією, а й усіляко популяризував творчість відомого українського художника-експресіоніста. Від 1970-х років і донині М. Мушинка опублікував в Україні та за її межами чимало статей про О. Новаківського, випустив низку каталогів до виставок [1; 3–12]. У 1990–2016 роках відбулися виставки збірки в Словаччині, Україні, США, Канаді, Чехії. Зокрема, 1990 року ця колекція була вперше представлена у ХММ О. Новаківського. А 2002 року, до 130-х роковин О. Новаківського, за сприяння фонду «О. Новаківський та його Мистецька школа» (голова — Ганна Новаківська) було видано спогади І. Голубовського про О. Новаківського «Розмахом могутніх крил». До речі, саме ці мемуари спонукали професора до пошуків, у результаті яких і було знайдено колекцію творів митця [2].
Олекса Новаківський “Зимовий пейзаж. Брошнів”, 1909 р.
У каталозі виставки колекції творів О. Новаківського, яка експонувалася 2012 року у ХММ О. Новаківського, опубліковано розмову Ярослава Шуркала, журналіста, художника-фотографа, підприємця-друкаря й видавця із Пряшева, з професором М. Мушинкою. У цьому інтерв’ю йдеться про історію формування колекції, та про те, як картини О. Новаківського стали надбанням родини Мушинок. Отож, ще коли майбутній доктор наук працював у кабінеті україністики Кошицького університету та навчався в аспірантурі Празького та Київського університетів, він, ведучи активну науково-дослідну й пошукову роботу, натрапив на рукопис (216 сторінок формату А4) без назви й імені автора. Цю знахідку, яка зберігалася в Празі в підвалі художника-фотографа Тараса Кущинського, близького друга професора, разом з іншими цінними книжками й рукописами планували віднести до пункту утилізації сировини. Детальніше вивчити рукопис у науковця з’явився час 1972 року — тоді, коли він змушений був працювати пастухом у рідному селі. «Прочитавши анонімний рукопис, я легко встановив, що це спогади про Олексу Новаківського, написані його другом, хоч прізвищ автора й художника в рукописі не було. Один виступав як “Іван”, другий — як “Олекса”. Олексу я легко ідентифікував, а Іван довго залишався для мене загадкою». Після наполегливих пошуків і досліджень, М. Мушинка дізнався, що автор рукопису — правник Іван Голубовський, донька якого Галина мешкає в Празі. Довідавшись її адресу в сина О. Новаківського Ярослава, дослідник написав їй листа, але на ту пору спадкоємиця колекції творів О. Новаківського вже пішла в засвіти. Наполегливий пан Микола поїхав у Прагу і, пояснивши урядникам, що він досліджує творчість батька покійної (змовчавши про тодішній справжній стан справ), потрапив до помешкання Галини. Йому дозволили забрати документи, рисункові начерки, а живописні полотна мали виставити на аукціон. Розпродаж відбувся 1 квітня 1974 року і, незважаючи на фінансову скруту, професор М. Мушинка за місячну зарплату дружини-вчительки Магдалини викупив усі твори художника, бо, на великий подив, виявився єдиним покупцем. «У цей день я повертався із Праги до Пряшева з найбільшим своїм духовним скарбом: 24 оригінальними творами найвизначнішого українського художника першої третини XX століття» [1, с. 13].
Отож, як ми зазначали вище, 2012 року колекція експонувалася в ХММ О. Новаківського у Львові. У вступному слові до виданого тоді каталогу генеральний директор НМЛ ім. А. Шептицького, заслужений працівник культури України Ігор Кожан передбачливо зазначив, що глядачі мають змогу побачити твори «в тій самій майстерні, у якій працював художник, куди неодноразово приходив його товариш Іван Голубовський і, можливо, та ж Доля приведе збережені Миколою Мушинкою твори сюди назавжди» [3, с. 3]. А вже в травні 2016 року відбулася наступна виставка збірки в стінах ХММ О. Новаківського, під час презентації якої професор М. Мушинка та його дружина Магдалина, за згодою усієї родини, подарували колекцію НМЛ ім. А. Шептицького.
Щедрий дар родини Мушинок із Пряшева вартий гідного пошанування й наслідування, адже сьогодні власники мистецьких колекцій нечасто зважуються на такі вчинки. Тільки надзвичай багата духовно й інтелектуально людина здатна на такий шляхетний жест. Поповнюючи музейні колекції творами мистецтва, меценат дає змогу оглядати високохудожні праці якнайширшому колові поціновувачів прекрасного. Одними з них стали професор М. Мушинка і його родина, назавжди вписавши свої імена в історію української культури.”
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
Список використаної літератури та джерел
В орлиному леті : каталог виставки творів Олекси Новаківського із колекції Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина) / упор. М. Мушинка. — Пряшів — Прага — Львів, 2016. — 40 с.
Голубовський І. Розмахом могутніх крил : повість-есе / Іван Голубовський. — Львів : Аз-Арт, 2002. — 116 с.
Каталог виставки творів із колекції професора Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина) / автор.-упор. Л. Волошин ; автори статей: І. Кожан, Я. Шуркала, Л. Волошин ; науковий редактор О. Біла. — Львів, 2012. — 60 с.
Мушинка М. Історія моєї колекції картин Олекси Новаківського / Микола Мушинка // Науковий вісник Закарпатського художнього інституту. — Ужгород, 2013. — № 3. — С. 34–43.
Мушинка М. Невідомий Олекса Новаківський / Микола Мушинка // Сучасність. — Мюнхен, 1990. — № 3. — С. 46–59.
Мушинка М. Нове ім’я в українській літературі. З приводу двох видань повісті-есе Івана Голубовського про художника Олексу Новаківського / Микола Мушинка // Дукля. — Пряшів. — № 1. — С. 78–93.
Мушинка М. Олекса Новаківський / Микола Мушинка // Нова думка. — Вуковар, 1977. — № 13. — С. 90–93.
Мушинка М. Олекса Новаківський та Іван Голубовський / Микола Мушинка // Український календар. — Варшава, 1978. — С. 165–167.
Мушинка М. Письменник Іван Голубовський та його колекція картин Олекси Новаківського / Микола Мушинка // Наукові записки. Історичні науки. — Острог, 2008. — Вип. 11. — С. 402–414.
Мушинка М. [псевд. Микола Гапак]. Маляр і педагог Олекса Новаківський // Дукля. — Пряшів, 1987. — № 2. — С 56–59.
Мушинка М. [псевд. Микола Ковалів]. Картини Олекси Новаківського у Свиднику / Микола Мушинка // Свобода. — Нью-Йорк, 1994. — № 138. — С. 6.
Мушинка М. Твори Олекси Новаківського в США та Канаді / Микола Мушинка // Дукля. — Пряшів, 1993. — № 1.
Ребрик І. Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. III. Шляхетний Чин [Електронний ресурс] / Іван Ребрик // Закарпаття онлайн. — Режим доступу : http://zakarpattya.net.ua/Blogs/157357-Vidkryta-entsyklopediia-Mykoly-Mushynky.-III.-Shliakhetnyi-Chyn.
Якщо існують європейські міста, які колись переживали свій «золотий вік», то «золотий вік» Львова можна датувати кінцем XVI – початком XVII століття. Власне у...
