Вчора, 25 грудня 2017 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставка вітальної поштівки з умовною назвою PF (від французького “Pour féliciter” – для привітання, або з італійського «Po Felicita» – на щастя).
“У нас уже прийнято в останні роки, що Різдвяні виставки більш такого романтично-сувенірного спрямування, але цього року надзвичайно цікаво кілька виставок показало це свято в різних ракурсах. Як, наприклад, галерея Гері Боумена абсолютно спонтанно, в особі куратора Анни Сидоренко, яка запропонувала виставити різдвяну листівку. І виявилось, що це величезний, абсолютно недосліджений пласт, що залишився поза увагою і науковців, і критиків, і музейників.
Наталя Космолінська
Тут не просто листівки авторства відомих художників, тут на ці невеличкі зображення наклалась і політика, і історія, і особиста історія кожного автора, і інтимні, сентиментальні моменти, буквально в кожній вітринці – біографія в кількох листівках”, – ділилася своїми враженнями Наталя Космолінська.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
В концепцію виставки закладена ціль відтворити культуру майже втраченого жанру прикладної графіки: рукотворної різдвяно-новорічної вітальної листівки.
Богдан Мисюга
“Сьогодні ми маємо дуже інтимний зріз, який показує всю теплоту спілкування між людьми, чуттєву тактильність, оскільки все абсолютно рукотворне, жодної серійної речі немає. Дуже важливі речі – це підписи, теплі побажання, навіть інколи цілі епіграми. І якщо проаналізувати ті мотиви, які еволюціонують починаючи від 1915 року , то очевидно, що дуже стрімко вони розвиваються в напрямку людської душі. І ця поштівка виявляє наскільки ми духовно багаті”, – наголосив мистецтвознавець Богдан Мисюга.
Експозиція виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
Ретроспектива жанру поштівок у Львові упродовж цілого сторіччя розгорнута на виставці в діапазоні інтимного листування кількох знакових львівських родин.
Анна Сидоренко
“Це було настільки цікаво, я навіть не очікувала, що люди так відгукнуться, тому що це дуже-дуже приватні речі і я думала, що це буде дуже важко шукати. Але, ні. Відгукнулись усі і я відчувала, що люди , які зберігають це з любов’ю, залюбки поділились своїми, роками з теплом накопиченими поштівками”, – розповіла керівник галереї, Анна Сидоренко.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
В зображеннях та надписах експонованих листівок можна відчути тепло людських взаємин, того, чого інколи нам так бракує для святкового настрою.
Микола Шемчук
“Ця ідея настільки тепла, настільки людська, можливо пов’язана з великою якоюсь ностальгією, але це приємно ностальгувати дивлячись на ці приємні речі. І ще хочу сказати, що іноді можна якусь потужну річ і не дуже добре представити, а тут з такої мікро , але дуже душевної речі вийшла дуже прекрасна виставка”, – сказав Микола Шемчук.
Відкриття виставки вітальної поштівки “Pour féliciter”
Експозицію виставки вітальної поштівки “Pour féliciter” можна буде оглянути в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) протягом місяця.
Вже сьогодні, 26 грудня 2017 року, о 16.00 у Дитячому будинку №1 (на вулиці Таджицькій, 21) відбудеться благочинний проект «Молоді Душею».
Під час події бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату подарують дітям-сиротам власноруч зроблені з шерсті іграшки-янголята. Таким чином літні люди отримають нагоду попіклуватися про діток і поділитися своєю любов’ю та душевним теплом. Дітки ж у відповідь стареньким – заспівають пісні, розкажуть вірші.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
Додамо, що проект «Молоді душею» заснований психологами та арт-терапевтами. Завдяки благодійним внескам суспільства ми створили першу в Україні арт-терапевтичну кімнату у приміщенні Львівського геріатричного пансіонату, мета якої – надавати психологічну допомогу самотнім людям похилого віку. Наші підопічні це самотні люди, яких доля змусила опинитись у стінах будинку пристарілих. Часто ці старенькі сконцентровані на своїх хворобах, мають низьку самооцінку, відчуття самотності,глибокий депресивний стан, негативне ставлення до оточуючих.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
Завдяки арт-терапії наші підопічні досягли великих психологічних успіхів, результат яких — гармонізація зі світом, визнання цінностей, зближення колективу,турбота про ближнього. Під час арт-терапевтичних занять бабусі і дідусі відчули у собі бажання і силу допомогти тим, кому,на їхню думку,також самотньо.
Ми хочемо показати, як за допомогою арт-терапії люди з важкими долями оживають, і навіть в таких скрутних ситуаціях виявляють свою любов до ближнього.
Бабусі і дідусі із Львівського геріатричного пансіонату роблять з шерсті іграшки-янголята дітям-сиротам
З допомогою ЗМІ наша благодійна організація хоче звернути увагу суспільства на літніх людей, які є соціально не захищені, надихнути суспільство підтримувати самотніх стареньких.
Організатори: Прихода Анна – 067 67 60 380 та Барбул Олена 096 92 01 518
11 серпня 1894 року у Києві упокоївся 48-річний Влодзі́меж (Володимир) Вікентійович Висоцький (пол. Włodzimierz Wysocki) – польський поет, фотограф-художник.
Він народився на Волині у с. Романів, але майже все життя пов’язав із Києвом. Тут його польське ім’я Влодзімеж трансформувалося (з доданням по батькові) у Володимир Вікентійович.
Учень київського фотомайстра Ф.К. де Мезера, у 1873 році відкрив фотоательє у центрі міста на розі вулиць Лютеранської та Хрещатика. Новачок одразу ж став відомим і за перший рік роботи грошовий обіг ательє сягнув 24000 рублів. Скоро учитель (Ф. де Мезер) і учень (Влодзімеж Висоцький) мали більшу частину всіх замовлень у Києві.
Будинок на розі вулиць Лютеранської та Хрещатика де відкрив своє фотоательє Влодзі́меж (Володимир) Вікентійович Висоцький
З 1880 року учнем Володимира Висоцького став випускник Віденської академії Альфред Федецький, майбутній перший український кінооператор.
У 1882 році Влодзімеж Висоцький отримав срібну медаль на виставці в Москві, потім – царські подарунки за фотороботи для членів імператорської сім’ї. Він отримав титул офіційного фотографа Київського університету, а також удостоївся звання «Придворний фотограф Її Імператорської Величності Великої княгині Олександри Петрівни». Був віце-президентом Київського технічного товариства.
Портрет Лесі Українки. Фотограф Влодзі́меж Висоцький
У 1884 р. у львівській «Зорі» було вперше надруковано вірш «Конвалія» за підписом «Леся Українка». Це стало приводом для фотографування: Олена Пчілка привела тринадцятилітню Лесю до земляка, фотографа і поета, який і увічнив юну поетесу в українському вбранні.
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р. Фотограф Влодзі́меж Висоцький
Влодзімеж Висоцький сфотографував багато київських споруд. Він був також відомий як поет, представник «української школи» в польській поезії, у творчості якого переважала історична тематика: поема «Ляшка» (1883) про спільну боротьбу українців і поляків з Кримським ханством:
«Хто старі побілить з ходу
Кості ляські і козацькі,
Могила Влодзімежа Висоцького поряд із матір’ю Емілією на Байковому кладовищі в Києві
Що у жертву за свободу,
Клали діти тут сарматські».
(переклад Р. Радишевського)Поема «Оксана» (1891).
Іван Франко писав, що: «твори брата Влодзімежа є зразком дружби одне до одного та взаємної поваги народу Польщі й українського народу. Ми всю історію прожили поруч і треба нам бути братами та друзями на всі нові часи».
1887 року Володимир Александров переклав українською мовою вірш Висоцького «Українська мелодія».
Поховання Влодзімежа Висоцького поряд із матір’ю Емілією збереглося на Байковому кладовищі в Києві (за свідчення В. Жадька), пам’ятник розташований біля вхідних воріт нового польського кладовища, ліворуч за тридцять метрів.
Після смерті фотохудожника його ательє перейшло до дружини та сина Влодзімежа Висоцького-молодшого, який запровадив новинку – зйомки при електричному освітленні, а на тих, хто приїздив у бальних костюмах, очікувала спеціальна карета.
Вчора, 24 грудня 2017 року, урочисто вшанували пам’ять українського політика, публіциста, літературного критика, Героя України В’ячеслава Чорновола з нагоди його 80-ї річниці з дня народження.
Біля пам’ятника великому українцю зібрались представники влади, громадські діячі, молодь, аби віддати шану величній постаті в історії України. Участь у заході взяв голова Львівської ОДА Олег Синютка.
Вшанування пам’яті видатного українця покладанням квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу
Місцева влада та громадськість вшанували пам’ять видатного українця покладанням квітів до пам’ятника В’ячеславу Максимовичу та виконанням Гімну України.
До присутніх звернувся політичний діяч Ярослав Кендзьор і наголосив, що В’ячеслав Чорновіл – людина, яка присвятила своє життя боротьбі за Україну.
Вшанування пам’яті видатного українця покладанням квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу
“В’ячеслав Чорновіл самовіддано віддавав себе ідеї незалежної української держави і за її реалізацію відбув тюрми і табори. Відзначаючи цю річницю, ми його вірні і мислячі соратники, повинні нести відповідальність за долю країни. Вячеслав Чорновіл – взірець того, як потрібно відстоювати Україну”, – підкреслив Ярослав Кендзьор.
Зазначимо, 1 грудня Президент України Петро Порошенко підписав Указ про відзначенння 80-ї річниці з дня народження В’ячеслава Чорновола на державному рівні.
Вшанування пам’яті видатного українця покладанням квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу
Довідково:
В’ячеслав Чорновіл — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років; Герой України (посмертно).
У період з 1990 до 1992 року — В’ячеслав Чорновіл був головою Львівської обласної ради.
Знахідки виявлені під час розкопок. Фото Олени Ляхович
Культурний шар Галицько-Волинської держави відкрили цього року львівські археологи під час дослідження центральної частини міста. Про це йшлося на прес-конференції «Археологічні відкриття 2017 року у Львові», повідомляє кореспондент Укрінформу.
Площа Вічева
«Під час проведення археологічних досліджень у 2017 році наші фахівці на кількох ділянках у центральній частині Львова натрапили на культурний шар часів Галицько-Волинської держави (ХІІІ ст.). Це відкриття спростовує твердження польської історіографії про те, що територія сучасного середмістя Львова не була заселеною до часів захоплення міста польським королем Казимиром ІІІ», – зазначив директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАНУ Олег Осаульчук.
Польський король Казимир ІІІ Великий
За його словами, майже на всіх ділянках, де цього року проводили дослідження, археологи натрапляли на культурний шар ХІІІ-XIV ст. Знахідки з цього періоду виявлено на території Низького замку (сучасна пл. Вічева), на пл. Звенигородській, а скляну прикрасу часів ХІІІ ст. знайдено поблизу церкви св. Миколая.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок, фото 2015 року
Та найбільш несподіваними були результати дослідження на подвір’ї «Чорної кам’яниці» на пл. Ринок, де виявлено не лише рештки готичного будинку XV ст., але й артефакти з ХІІІ ст.
У ніч на неділю, 24 грудня, раптово помер багаторічний ведучий радіо «Люкс FM» та «МАКСИМУМ» Олег Мосесов, більш відомий під творчим псевдонімом Олег Середа.
«Вночі Олег повертався додому після корпоративної вечірки, на якій працював ведучим. Ще похвалився, що дуже вдало відпрацював. Але до дому не доїхав – дорогою у нього стався інфаркт», – сказав ZAXID.NET батько Олега Ігор Мосесов.
Олег Мосесов народився 8 жовтня 1974 року у Львові. Навчався у середній школі №9, а потім на спеціальності радіотехніка у Львівській політехніці.
Як сказала ZAXID.NET багаторічна колега Олега, відома у Львові ведуча Марта Більська, «у 90-ті роки весь Львів ходив до Олега та його батька Ігоря «по музику» – вони були одні з небагатьох, у кого можна було купити якісні ліцензовані платівки».
З 2003 року Олег Мосесов вже під псевдонімом Олег Середа почав працювати на «РадіоМан». У 2008 перейшов на «Радіо 4U».
З 2009 року і до сьогодні Олег працював ведучим радіо «Люкс FM» та «МАКСИМУМ» (раніше «Радіо 24»).
У нього залишилась дружина Тетяна та троє синів, наймолодшому з яких усього дев’ять місяців.
Складний життєвий шлях видатного військового діяча Західноукраїнської Народної Республіки Петра Франка, сина Івана Франка, пройшов і через Волинь, причому в досить незвичайних обставинах.
З вибухом Першої Світової війни 24 річний Петро Франко добровільно вступив до легіону Українських Січових Стрільців, де закінчив школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадті, та у чині поручника командував сотнею. Як дипломований інженер («Львівська політехніка», хімічний факультет), в 1916 році він був направлений в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєво, де отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті. По поверненні в Легіон воював під Каменем-Подільським, Одесою, Чернівцями та у районі Львова.
Петро Франко
19 жовтня 1918 року у Львові була оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнографічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 року Рада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
А з першого листопада почалася українсько-польська війна, суттю якої було питання самого існування Західноукраїнської Народної Республіки.
Перший літак Летунського відділу Галицької армії, двомісний розвідник “Бранденбург” Ц.1 27-ї серії, січень 1919 року
І вже з листопада «Державний секретаріат військових справ» почав формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії, яка офіційно була заснована розпорядженням секретаріату від 1 грудня 1918 р. Цим документом командантом «летунського відділу», на який покладалося оперативне керівництво авіацією, призначався поручник Петро Франко, який перебував на цій посаді до 26 березня 1919 року.
Крім того, створювався окремий орган – референтура авіації, для вирішення переважно адміністративних питань, яким також керував Петро Франко на посаді референта до 10 квітня 1919 року.
Петро Франко
“Я негайно предложив Начальній Команді, полковникові Стефановому, що зорганізую відділ літаків. Гадка подобалася, і я одержав відповідний приказ.
Я в першу чергу оглянув усі летунські майдани, які нам могли би придатися. Майдани по австрійській армії були в Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові та Краснім. Найкраще представлявся майдан у Краснім. Зі всіх закутків Галичини прийшлося звозити летунський матеріял: колеса, двигуни, моделі. Я це все вишукував по площах, вагонах, магазинах та відсилав до Красного. Там були чудовий летунський майдан, знамениті гангари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.
Авіабаза Красне розташовувалася за 45 км на схід від Львова. Поруч з аеродромом знаходилася залізнична станція”, – зі спогадів Петра Франка.
На середину грудня на аеродромі вже знаходилися боєздатні чотири рoзвідники типу «Бранденбург» серій 27 і 64, передані Австрією та три винищувачі «Ньюпор» типів 21 та 24, залишені ще російською армією і використовувані Директорією до її розпаду. Їх обслуговувала авіаційна сотня у складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців.
Літаки 2-ї летунської сотні Летунського відділу Галицької армії, зліва направо: «Ллойд» Ц.5, «ЛВГ» Ц.5, «Бранденбург», «Ньюпор»-21, м. Красне, весна 1919 р
6 грудня літаки Української Галицької армії отримали розпізнавальні знаки – сині та жовті квадрати на нижній поверхні крил, та на борту фюзеляжа – жовтий тризуб. Те, що літаки були далеко не новими, призводило до оригінальних рішень при їх доведенні до льотного стану.
“У перші дні після змонтування першого літaкa, коли ми випробовували двигуни, треба було побороти три труднощі: не було смару, не було бензини і не було дуток (камер). Я післав Степана Слєзака до Борислава. В Бориславі в рафінерїї працював тоді мій товариш із львівської політехніки інж. Гонсьоровський, який завжди постачав нам найкращу бензину і відповідні смари. І одно й друге має для літаків першорядне значіння.
Труднощі з дутками в перші пробні лети усунули ми попросту при помочі сіна. Коли я раз їхав автом із Сокаля, трапилася мені пригода: дутка тріснула, гумового клею не було, а треба було ще проїхати до 100 км. Я набив плащ колеса міцно сіном, і ми проїхали чудово тих 100 км за кілька годин і то по не надто добрій дорозі. Очевидно, і літак тримався сяко-тако на таких сінових колесах”, – писав Петро Франко.
Двомісний літак-розвідник “Ллойд” Ц.5 46-ї серії №34 зі складу 2-ї летунської сотні Галицької армії, весна 1919 року
Перші навчальні вильоти здійснювалися ще у листопаді, а бойові провадилися з грудня 1918 р.
Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ. П.Франко, незважаючи на виконання керівних функцій, літав як спостерігач на розвідувальному літаку. Кваліфікація льотчика-спостерігача вимагала не тільки вивчення льотної справи, але і докладного знання структури частин армій супротивника, їх військової техніки та польової фортифікації.
За роботу по організації діяльності військової авіації, та власну участь у бойових польотах 1 січня 1919 року П.Франко отримав звання сотника.
Аварія – але не катастрофа. Літак сильно ушкоджений. Від лівого крила сотник Франко й хорунжий Кузьмич
Як він писав у спогадах, опублікованих у 1937 році, відтепер галицька авіація постійно виконувала бойові завдання: бомбардувала позиції на Високому замку, де стояли польські батареї, львівський вокзал, казарми, аеродром, електростанцію, радіостанцію тощо. Крім того, льотчики здійснювали повітряну розвідку (переважно в напрямку Сокаля та Перемишля), прикривали піхоту з повітря (зокрема, в районі Самбора), коригували артилерійську стрільбу та перевозили особливо важливу кореспонденцію.
4 січня 1920 року на розвідувальному аероплані «Альбатрос В.ІІ», який за німецькою ліцензією випускався австрійською фірмою “Фенікс Флюгцойгверке АГ”, П.Франко з пілотом Кавутою вилетів на розвідку та бомбардування на північ від Львова.
Двомісний літак-розвідник “Бранденбург” Ц.1 64-ї серії, зі складу 2-ї летунської сотні Галицької армії, весна 1919 року
“В 1919 р. день перед Різдвом полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон (у той час у районі Вл.Волинського знаходилися польський піхотний полк та загін капітана Яворського). Прийшлося посидіти на люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я (передмістя). Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21.I я знов повнив свою службу.
Не так легко пішло Кавуті. За четвертим разом передістався через обі боєві лінії і вернув до Красного збідований та зморений. Походив, мабуть, зі Щирця. Висланий до Проскурова по один німецький літак, згинув у поворотній дорозі враз із трьома козаками…” – зі спогадів Петра Франка.
Двомісний літак-розвідник “ЛВГ” Ц.5 №15960/17 зі складу 2-ї летунської сотні Галицької армії, весна 1919 року
Залишається додати, що П.Франко за золотий перстень виміняв у вартового польську уніформу та у ній здійснив втечу з табора військовополонених.
Випадок із Петром Франком і десятником Романом Кавутою на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною літака УГА.
Після втечі з полону командант «летунського відділу» був вщент завантажений організаційною працею.
Державний секретаріат військових справ ЗУНР неодноразово намагався придбати літаки за кордоном, але безуспішно, і тоді галичани шукали допомоги в уряду УНР. Сотник Петро Франко та його підлеглі відвідували Східну Україну з різними клопотаннями та пропозиціями. Особисто він двічі літав до Проскурова, де з лютого 1919 р. знаходився штаб авіації УНР і перебували всі її частини, та пропонував С. Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили.
Українські бойові літни першого КРИЛА, 1-щої сотні і 1-го Бойового полку ЛІТУНСЬКОГО
Петро Франко особисто здійснював бойові вильоти над окупованим Львовом, бомбардував польську артилерію та важливі залізниці. Його заслуги відзначила і Директорія – Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР.
14 квітня 1920 року за рішенням уряду ЗУНР П.Франко вирушив у Белград, як представник ЗУНР у Міжнародному Червоному Хресті, де займався питаннями звільнення військовополонених.
В Україну Франко зміг повернутися лише у 1922 році, де став працювати викладачем у Коломийській гімназії. У 1931 р. виїхав до СРСР, де став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі переробки молока.
Дмомісний літак-розвідник “Hansa-Brandenburg C. I” зі складу 1-ого летунського полку Галицької армії, летовище в Красне, березень 1919 року
У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. З захопленням території Західної України радянськими військами, працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та директором музею Івана Франка.
Збирав фольклорно-етнографічні матеріали та писав оповідання. Автор підручника шведської руханки (зарядки), історії і теорії руханки; історичні оповідання «Махнівська попівна», «В пралісах Бразилії»; спогадів «Іван Франко зблизька» (1937), кіносценарію за повістю «Борислав сміється» та ін.
Дмомісний літак-розвідник “DFW C.V.” зі складу 1-ого летунського полку Галицької армії, з розпізнавальними знаками раннього зразка
У 1940 р. обраний депутатом Верховної ради УРСР, де його було примушено зачитати рішення про включення Західної України до СРСР.
28 червня 1941 року, коли до Львова наближалися війська вермахту, П.Франко отримує наказ на евакуацію на схід і під вартою був проваджений до потяга. За однією версією, у той же день він був вбитий конвоєм на станції Прошова під Тернополем при спробі втечі.
За іншими даними, загинув у те ж літо у тюрмі НКВС. За даними розшифрованої телеграми від 6.07.1941 року, був арештований за вказівкою Микити Хрущова, першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії України, і після погодження з Берією, Маленковим та Молотовим мав бути розстріляним.
Місце поховання П.Франка досі не встановлено.
В 2005 році 7 бомбардувальна бригада ВПС України указом Президента України Віктора Ющенко отримала ім’я Петра Франка.
Вчора, 23 грудня 2017 рок, на фасаді колишньої тюрми “Бригідки”, що на Городоцькій відкрили пам’ятну таблицю бійцям за волю України, активним діячам ОУН Василю Біласу та Дмитру Данилишину. Саме тут, 85 років тому, молодих націоналістів стратили.
Захід розпочали із виконання Державного Гімну України. Духовенство здійснило чин панахиди та освячення дошки. Опісля представники влади та громадськість вшанували пам’ять загиблих покладанням квітів до меморіальної таблиці.
Під час віче голова Львівської ОДА Олег Синютка наголосив на мужності та жертовності діячів ОУН, що загинули, захищаючи державу.
Відкриття пам’ятної дошки оунівцям Василю Біласу та Дмитру Данилишину
“Ми тут, пам’ятаючи подвиг цих двох молодих людей, мусимо для себе зробити декілька висновків. Перше, незалежно від розвитку історії, ми мусимо надіятись на власні сили, тому що союзників у боротьбі за волю буде багато, але в цьому світі поважають сильних і тих, які одержимі спільною ідеєю. світу. Друге, ці хлопці були схоплені в складних обставинах і ми маємо почерпнути розуміння того, що освіта, переконання, виховання – це річ, без якої ми не обійдемось. Третє, тільки якщо кожен з нас на своєму місці зробить усе, що від нього залежить, тільки тоді отримаємо суверенну, сильну, незалежну Україну. Тож до спільної, важкої, однак результативної роботи у пам’ять про героїв Василя Біласа і Дмитра Данилишина”, – наголосив Олег Синютка.
Присутні віддали шану оунівцям, заспівавши Гімн Українського Націоналіста “Зродились ми великої години”.
Довідково
Вулиця Казимирівська у Львові. В’язниця «Бригідки» після відходу Червоної армії у червні 1941року
Пам’ятний знак тюрми «Бригідки» – «Воля ціни не має!» (м. Львів, вул. Городоцька, 20). «Бригідки» – ще 1785р приміщення колишнього монастиря були переобладнані під в’язницю. У міжвоєнний період ХХ ст тут відбувалися страти українців – політичних в’язнів. Від осені 1939р тут розміщувалася в’язниця НКВС. Наприкінці червня 1941р більшовики вчинили тут масове вбивство політичних в’язнів. Меморіальна таблиця встановлена на вшанування пам’яті українських націоналістів, що здійснили втечу з в’язниці 16 червня 1939 р.
Дмитро Данилишин
Дмитро Данилишин – народився 2 квітня 1907 року в місті Трускавець, Львівської області. Закінчив три класи народної школи, здобув фах шевця. Рідний брат мами Василя Біласа. Належав до Пластового куреня імені Івана Богуна у Дрогобичі. Відомий діяч ОУН, член Дрогобицької бойової групи ОУН.
Василь Білас
Василь Білас – народився 17 вересня 1911 року в м Трускавець, Львівської області. Після закінчення семирічної школи здобув фах продавця. Кілька раз суджений за участь у Пласті. Належав до Пластового куреня імені Івана Богуна у Дрогобичі. Відомий діяч ОУН, член Дрогобицької бойової групи.
В Четвер, 21 грудня 2017 року, у музеї «Територія Терору» відбувся показ серії документальних короткометражних фільмів від Відеоакадемії Docemotion при Школі журналістики УКУ. П’ять команд, що складалися з п’ятьох молодих документалістів-відеографів та досвідчених менторів, знімали по серії документального серіалу, присвяченого декомунізації в різних регіонах України.
Документальний серіал Декомунізація.UA – це спроба за допомогою неупередженого кінопогляду знайти відповіді на складні питання: ким ми є сьогодні, чим для нас є символи комуністичного режиму чи звільнення від цих символів допоможе змінити наше життя на краще?
Відвідувачам було запропоновано до перегляду короткометражні фільми «Живі й нескорені», «Сектор М(аріуполь)», «Радянське», «Пара олімпійців», «Комуналка».
Журналіст, редактор, історик і колекціонер Вахтанг Кіпіані
Після показу відбулася розмова з представниками знімальних команд, серед яких один з менторів – режисер, продюсер, сценарист, викладач школи журналістики УКУ Омелян Ощудляк та завідувачка кафедри журналістики УКУ Вікторія Бабенко. До розмови про питання декомунізації, її особливості в різних регіонах також приєднається історик, журналіст, головний редактор інтернет-видання «Історична правда», викладач магістерської програми з журналістики УКУ Вахтанг Кіпіані та директор музею “Територія Терору” та координаторка проекту “Музей відкрито на ремонт” Ольга Гончар.
Вікторія Бабенко розповіла про ідею та особливості створення серії документальних фільмів «Декомунізація.UA». Вона також закцентувала увагу відвідувачів на регіональній специфіці при зйомках, розказала про команди, які працювали над проектом та про виклики, які їм доводилось долати під час зйомок.
Омелян Ощудляк поділився досвідом та враженнями від зйомок однієї з короткометражок – «Сектор М(аріуполь)». Його розповідь доповнила побачену глядачами, зокрема картини прифронтового міста, специфіку роботи знімальної групи. Також пан Ощудляк розказав про комунікацію із різними героями фільму.
Візуалізація території музейного комплексу “Територія Терору” у Львові на проспекті Чорновола
Вахтанг Кіпіані зосередив увагу на загальному аналізі процесів декомунізації в Україні – від початків незалежності до подій останніх років. Розповів багато цікавих фактів про перебіг хвилі перейменувань у різних регіонах країни та наголосив на важливості здійснення в рамках декомунізації й більш глибинних трансформацій суспільства та державних механізмів.
Також до обговорення приєдналася Ольга Гончар, яка поділилася із присутніми своїм досвідом реалізації культурних проектів у прифронтових містах та наголосила на важливості збереження, переосмислення та правильного експонування чи використання таких категорій культурної спадщини з епохи комунізму як об’єкти монументального мистецтва, архітектурні об’єкти, музеї, будинки культури та ін.
В рамках святкування 100-річного ювілею Заньківчан до Львова завітати колеги та друзі з Польського театру імені Арнольда Шифмана в Варшаві (Варшава). Вони привезли до Львова 2 вистави: «Школу дружин» Мольєра та «Емігранти» Славоміра Мрожека.
Про це стало відомо під час короткого брифінгу, зо проходив 21 грудня в приміщенні театру Марії Заньковецької.
Генеральний директор Театру ім. Марії Заньковецької Андрій Мацяк особисто їздив до Варшави, аби запросити польських колег до Львова і зробити все можливе, щоб ці гастролі відбулися. Пан Андрій також проанонсував наступні гастролі: в середині березня 2018 року заньківчан вітатиме Вільнюський театр, а в травні – Театр ім. Янки Купали з Мінська.
«Школа дружин» — сучасне прочитання комедії Мольєра, де, як стверджує французький режисер Жак Лассаль, з великою приємністю перекладаються нюанси французької літератури на польську вразливість. Виконавець головної ролі – Анджей Северин, який є також генеральним директором і художнім керівником Польського театру ім. Арнольда Шифмана у Варшаві, зазначив, що його колеги зворушені тим, що мають змогу грати на заньківчаській сцені. Пан Анджей розповів, що їх давно запрошували на гастролі до Львова, але за браком коштів вони не могли здійснити цю поїздку.
Аби привітати заньківчан і нарешті презентувати дві свої вистави, польських акторів підтримали Міністерство культури Польщі, Прем’єр-міністр та Генеральне консульство Республіки Польща у Львові. «Буває в житті всяке, — каже Анджей Северин, — іноді дощить, іноді світить сонце. Ми приїхали сюди, аби світило сонце».
Вже сьогодні, 22 грудня 2017 року, о 16 годині в приміщенні виставкової зали Львівського музею історії релігії (площа Музейна, 1) відбудеться урочисте відкриття виставки із циклу “Різдвяні зустрічі”. Справжньою окрасою виставки є шопки (вертепна скриня, різдвяний вертеп) з усіма персонажами різдвяного циклу.
Іван Руткович “Різдво Христове” – ікона кінця XVII – початку XVIII століття
Вже стало доброю традицією у Львівському музеї історії релігії під зимові свята створювати виставку із циклу «Різдвяні зустрічі». Цьогоріч вона присвячена одному із найбільших християнських свят, народженню Сина Божого, Спасителя світу. Виставку підготували Львівський музей історії релігії, його Червоноградська філія і Музей сакрального мистецтва Львівської архієпархії УГКЦ.
Вертепна скриня, шопка
На численних різдвяних іконах (православних, греко-католицьких, римсько-католицьких) зазвичай бачимо у центрі композиції Божественне Немовля, біля Нього Богородиця і святий Йосиф. Також можуть бути зображені ангели, три царі, пастирі, домашні тварини. Саме для українських ікон Різдва Христового характерною є площинна композиція, що розгортається у трьох горизонтальних ярусах, а також застосування прийому різномасштабності постатей.
Ікона з експозиції виставки “Різдвяні зустрічі”
Усі події, пов’язані з Різдвом, немов зібрані в єдиний простір, як сторінки з Біблії. Однак кожна ікона представлена на виставці, – збагачена деякими деталями, які привнесені місцевою традицією або оповіданнями з апокрифічних Євангелій. Дерев’яна ікона «Різдво Ісуса Христа» XVII століття із колекції Червоноградської філії ЛМІР – цьому підтвердженням.
Підходить до завершення перший зимовий місяць, яки одночасно є ї останнім місяцем кожного року. Грудень ще з дитинства завжди був казковим. Адже саме в грудні падає сніг і можна ліпити сніговиків, кататися на санках і гратися в сніжки. А 19 грудня, в день Святого Миколая, усі без винятку чекають на подарунки і стараються зробити приємне близьким людям.
А ще з дитинства – зима завжди була тою незмінною порою, коли всі без винятку дітлахи разом з батьками йшли до цирку. І хоч в радянські часи це було зумовлене подарунками від Діда Мороза і Снігуроньки, які обмінювалися на запрошення в фанерних будиночках у фойє цирку, але приємні спогади залишилися.
І це чудово, адже починаючи з 16 грудня 2017 року і до 14 січня 2018 року Львівський цирк запрошує поважну публіку від 2 до 102 років завітати на циркову програму “Зимовий калейдоскоп”.
Повітряна гімнастка на трапеції артистка Олена Галкіна
Повітряна гімнастка на трапеції артистка Олена Галкіна
Повітряна гімнастка на трапеції артистка Олена Галкіна
В програмі на вас чекає зустріч з неперевершеної повітряною гімнасткою на трапеції, артисткою Оленою Галкіною. Її сміливість та майстерність викликає справжнє захоплення і відчуття безкінечності людських можливостей.
Жонглери артистки Настя та Ліза Боднар
Жонглери артистки Настя та Ліза Боднар
Жонглери артистки Настя та Ліза Боднар
Артистки Настя та Ліза Боднар піднесли жонглерську майстерність на якісно вищий рівень і демонструють це часом у досить несподіваний, але ефектний спосіб. Дівчата знайшли свою нішу і впевнено її розвивають.
Дресура кішок та собак – артисти Олександр та Марина Крот
Дресура кішок та собак – артисти Олександр та Марина Крот
Дресура кішок та собак – артисти Олександр та Марина Крот
Артисти Олександр та Марина Крот доповнили дресуру кішок та собак динамічними танцювальними рухами танго та ефектними кольоровими сценічними рішеннями і створили щось нове і несподіване.
Гімнастка на полотнах артистка Юлія Новікова
Гімнастка на полотнах артистка Юлія Новікова
Гімнастка на полотнах артистка Юлія Новікова
Гімнастка на полотнах артистка Юлія Новікова додає гостроти відчуттів та неповторного шарму цирковій програмі “Зимовий калейдоскоп” і свої виступом загострює нерви то неймовірних меж.
“Колесо сміливості” артистів Тимура та Лариси Мумладзе
“Колесо сміливості” артистів Тимура та Лариси Мумладзе
“Колесо сміливості” артистів Тимура та Лариси Мумладзе
Екстремальний номер “Колесо сміливості” артистів Тимура та Лариси Мумладзе без сумніву можна віднести до найскладніших та найвихованіших у цирковій програмі. В багатьох моментах виступу серце йокає і зупиняється у доброї половини глядачів.
Трансформація “Ретро ” – артисти Людмила та Олександр Літічевські
Трансформація “Ретро ” – артисти Людмила та Олександр Літічевські
Трансформація “Ретро ” – артисти Людмила та Олександр Літічевські
Один, два, три, п’ять, десять – та хто б це міг порахувати, коли мова заходить про кількість сценічних костюмів чи переодягань артистів Людмили та Олександра Літічевських під час їх номеру трансформації “Ретро”.
Гімнасти на різновисотних турніках під керівництвом артиста Дениса Маголи
Гімнасти на різновисотних турніках під керівництвом артиста Дениса Маголи
Повітряні гімнасти Людмила та Олександр Літічевські
Повітряні гімнасти Людмила та Олександр Літічевські
Будуть дивувати, бентежити та шокувати повітряні гімнасти Людмила і Олександр Літічевські та гімнасти на різновисотних турніках під керівництвом артиста Дениса Маголи. І зроблять це вправно і, майже бавлячись.
Елегантний коник та веселі та кумедні ведмеді прийдуться до вподоби як безтурботній малечі, так і їх батькам з бабусями та дідусями. Ну хіба можна стримати посмішку коли бачиш на сцені таких красенів?
Комічний жонглер Ігор Архангородський
Клоунський дует “Міо-Шоу”
Шоу-балет «Атлантік» під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Комічний жонглер Ігор Архангородський неодмінно вразить своєю елегантністю і несподіваністю. А шоу-балет «Атлантік» та клоунський дует “Міо-Шоу” стануть приємними родзинками циркового шоу “Зимовий калейдоскоп”.
Артист Максим Шакуров – вища школа верхової їзди
Дресировані ведмеді під керівництвом артиста Валерія Нечипуренка
Дресировані ведмеді під керівництвом артиста Валерія Нечипуренка
Циркова програма триватиме до 14 січня 2018 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
До 1776. р. постійної театральної мандрівної театральної трупи у Львові, а то навіть і в Галичині, не було. Щойно після розбору Польщі в 1772 р. та по прилученню Галичини до Австрії, слідом за німецькими урядовцями, які приїхали сюди з ґуберніяльним радником (ґуберніяльрат) Кочіяном, переїхав до Львова німецький театр Ґетерсдорфа в 1776 р.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Таким чином Львів від 1776 р. має свій постійний театр. Незалежно від того тут і там відбувалися у Львові українські вистави. Вагу драматичних вистав для культурного розвитку львівські українці зрозуміли дуже швидко і так напр., з 1830 р. школа львівського братства вибрала драму, як засіб реліґійної пропаґанди. А ще в червні 1583 р. шкільна молодь улаштувала драматичну виставу в честь архієпископа Івана Соліковського — як згадує про це В. Зіморович у своїй хроніці міста Львова, знову ж в 1611 р. з нагоди здобуття Смоленська і т. д. Та все це були доривочні вистави.
Німецький постійний театр грав у Львові майже через 100 років, звичайно, маючи державну допомогу й… не маючи високого мистецького рівня. Трупа Ґетерсдорфа грала в дерев’яній шопі, яка містилася за єзуїтською фірткою. (Єзуїтська фіртка була тоді при кінці вулиці, що розділювала площу св. Духа і костел Єзуїтів). Якщо вірити тодішньому німецькому драматургові (а згодом і директорові театру та основникові “Львівської ґазети“) Ф. Кротерові, стан тодішнього львівського театру був нужденний*).
Єзуїтська хвіртка в XVII ст( джерело фото http://vydavnytstvo.plastscouting.org/vor/arkhiv/149/5.html)
Причин цього дошукатися було легко. Перш за все німецької публики в тодішніх часах було у Львові дуже мало, а вслід за цим матеріяльна сторінка театру не була ще якслід упорядкована. Годі дивуватися німецьким акторам, що з Відня чи з інших міст тодішньої Австрії не хотіли їхати у Львів “у невідоме”. А знову з другого боку, годі дивуватись тодішній німецькій публиці. Тодішня німецька публика складалася головно з урядовців, що не хотіли дивитися на вистави театральної трупи, яка зразу складалася, якщо не з третьорядних, то п’ятирядних акторів. Вправді Кротер радив, щоб на поліпшення матеріяльної сторінки німецької сцени вжито церковних і манастирських фондів, одначе цю пораду не використано.
Між тим 1780 р. до Львова з Варшави прибула польська театральна трупа під проводом Томи й Аґнеси Трусколявських. Трупа Трусколявських грала в напів розваленому амфітеатрі в городі Яблоновських. Але довго вона у Львові не видержала й з початком 1782 р. переїхала в Люблин.
Після Ґетерсдорфа обняв дирекцію львівського театру Гільфердінґ, після нього знову ж Тоскані. Та ні один із цих директорів не міг вдоволити тодішньої львівської публики. І коли в 1791 р. замкнено польський театр у Варшаві, тодішній директор польського театру Богуславський переїхав у Львів. Тут застав він чимало польських акторів біженців, що схоронилися до Львова і, договорившися з тодішнім директором німецького театру Хр. Буллею, піднаймив німецький театр на сорок вистав за оплатою третьої частини чистого доходу.
Войцех Богуславський. Мал. Алоїза Рейхана
Ясно, що польські вистави у німецькому театрі тішилися тоді величезним успіхом. Полки старалися усіми силами маніфестувати польськість міста і, коли польський загал німецький театр бойкотував, то на польські вистави являвся численно. З уваги на таку яскраву маніфестацію, Христофор Булля під кінець травня 1795 р. відмовив дальшого піднайму сцени польському театрові і, врешті, по довгих торгах аж у серпні 1795, піднаймив Богуславському театр на один день тижнево й то в понеділок — за третю частину чистого доходу. Один день в тижні не міг врятувати катастрофального стану польського театру, тимбільше, що політичних польських біженців щораз більше прибувало до Львова. А що німецький театр теж був близький банкрутства, то по коротких торгах німецький театр получився з польським, спершу адміністративно, а згодом і “акторсько”, бо чимало німецьких акторів (як напр. дириґент і композитор Й. Ельснер) спольщилось і замість служити рідному мистецтву, творило історію польського театру. На основі договору Хр. Булля залишився директором німецького театру, натомість Богуславський перебрав адміністрацію обох театрів, він приймав і звільнював акторів, складав репертуар і т. д. Заразом Богуславський зобов’язався впродовж двох років сплатити артистам німецького театру належну їм заробітну платню в сумі 20.000 зл. польських, а половину усіх видатків, витрачених на реквізит, Булля мав сплатити Богуславському після 6-ти років. Договір заключено на 6 років.
Ансамбль німецького театру складався тоді з 20-ти членів і мав крім Буллі, визначні таланти, такі, напр., як драматичні акторки пані Лямпель і Дальберґ, співачка Міллєр, артисти Пардіні, Юнаковіч, Кудіч і інші.
Фрагмент мапи Львова 1896 року (№ 47 – палацово-парковий ансамбль Яблоновських)
Зимовий сезон проходив з величезним успіхом, так, що Богуславський розпочав будову нового літнього амфітеатру в городі Яблоновських. Город Яблоновських складався тоді з 8-ми чотирокутників, обсаджених деревами. Один з таких чотирокутників взято під амфітеатр. Один горбок спляновано на три ряди місць. Найнижчі садження це був партер, вищі — ґалерія для жінок, найвищі амфітеатр. Замість долівки була земля, висипана чистим піском. Партер від сцени відділювала оркестра, під якою був рід каналу, призначений до зливу дощевої води. Сцена була поділена на три частини: на середній частині відбувались вистави, дві бічні частини були криті дахом і там містились ґардероби. Почато будову літнього львівського театру 1 травня 1796 під керівництвом архітекта Мараіно. Цілий амфітеатр міг помістити 2500—3000 осіб: ґалерія для жінок 500 осіб, амфітеатр і партер по 1000 осіб. Закінчено будову в половині червня.
Міжтим, шопа, в якій грав німецький зимовий театр почала валитися.
Колишній костел Францішканців
Цісар Йосиф II. “найвижчим власноручним письмом” віддав площу звану “Каструм” під театр ще 1773 р. Але що ніякої оферти не було, то й з будовою не спішилися. До 1837 р., тобто до того часу, коли ґраф С. Скарбек почав будову театру, площа стояла вільна. І тоді на поміщення німецької сцени віддано костел чина ОО. Францішканів, який стояв в порожні, на цій же площі “Каструм”, бо Францішканів перенесено до сьогоднішнього францішканського манастиря, що колись належав знову до капуцинів. В 1795 до костела добудовано великі редутові залі і кружґанки, в яких поміщено ґардероби.
Цей театр, відомий в історії львівських театрів під назвою “Старого Театру”, відчинено 1 листопада 1796 р.
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Два століття, як він зник із лиця землі. Більшість львів’ян і не чула прo ньoгo. На місці Низького Замку залишилися дві кам’яниці, та ще мерехтить барвами “вернісаж”, а майже всю його південну частину займає будинок Національного музею.
Історія
Найдавніші відомості про історію Замку знаходимо у львівського історика ХVІІ століття Варфоломія Зиморовича. Князь Лев Данилович, перебувши зиму на Високому Замку “серед лютого завивання невгамовного вітру”, переніс свій двір до збудованого ним Низького Замку в долині Полтви. Ці події Зиморович датує 1270-и роками.Низький замок. Малюнок Франца Ковалишина (кінець ХІХ ст.)
Найдавніша документальна згадка про замок – у копії документу з 1292 року. Князь Лев дозволяє в саду новозбудованої Миколаївської церкви “черпати воду, що протікає до нашого двору в місті Львові, тобто до Нижнього Замку біля кухні”. Цей запис вказує на водогін, що постачав замок водою з джерел Замкової гори і проходив через церковний сад.
Про Низький Замок кінця ХVІ століття читаємо у ґданчанина Мартина Ґруневеґа, який прожив у Львові багато років і залишив нам його опис. Хоча на той час Низький Замок уже був перебудований у ренесансовому стилі, залишалася незміненою церква св. Катерини, що “була раніше руською, як іще й тепер свідчить уся її будова. Всередині, починаючи від підлоги, прикрашена мальовидлами євангельських історій і святих, усе на руський лад”. Справді, мури церкви захистили її інтер’єр під час пожежі 1564 року, тож стінопис, який описав Ґруневеґ, зберігся. Вже цих звісток про Замок досить, аби не ставити під сумнів побудову його у княжу епоху.
Казимир III (1310-1370рр)
Неперевірені відомості про відбудову Низького Замку Казимиром ІІІ у 1362 році дали підстави політично заанґажованим дослідникам оголосити польського короля засновником Замку. Зиморович називав іще дві інтригуючі дати відбудови замку та міста: 1345 і 1349 рр., теж приписуючи їх Казимирові. Ці дати відкинули міжвоєнні дослідники лише тому, що Казимир тоді Львовом не володів.
Відомості історичні доповнюють містобудівельні дослідження, оперті на набутки археології. Вони підказують, що первісним ядром міста була сучасна площа Ярослава Осмомисла, що виникла як торговиця на перетині важливих шляхів. Уже з ХІІ століття тут фіксують високий рівень ремесла і торгівлі. Територія Низького Замку відмежовувалася від торговиці лише потоком і лежала поруч із Галицьким шляхом.
Князь Лев Данилович
Можна припустити, що вже у ХІІ ст. тут, на підходах до міста, був оборонний форпост. На його місці князь Лев у ІІ половині ХІІІ ст. збудував свою резиденцію, а для надійнішого захисту осадив уздовж вул. Вірменської загони татар і вірмен. Дати 1345 і 1349 рр. вказують на подальшу розбудову оборонної системи міста і Низького Замку, проведену львів’янами перед небезпекою нового Казимирового походу.
Після захоплення Руської землі Казимиром Низький Замок як об’єкт державного підпорядкування перейшов із князівської в королівську власність. Був Замок резиденцією князя Владислава Опільського – васала угорського короля. Мешкали в ньому по кілька місяців королева Ядвіґа та король Владислав Варненьчик. Пізніше королівські покої Замку вже не відповідали монаршому маєстату, і королі бували тут хіба що день-два, а для довшого перебування винаймали Арцибіскупську кам’яницю на Ринку. Далося взнаки розташування Замку над оводненими оборонними ровами, що спричиняло замокання стін і створювало нездорові умови для проживання.
Щільно забудоване місто часто горіло. Проте найжахливіша пожежа 1527 року обійшла Замок. Лише в 1565 році він вигорів дотла. Зусиллями старости Петра Баржі розпочато відбудову, передовсім стін і господарських споруд. По його смерті до Замку вислано дворянина Андрія Овадовського, який склав описи та кошториси для ґрунтовної реконструкції. Микола Гербурт, староста з 1570 року, довершив перебудову Замку в ренесансово-маньєристичному стилі (1574). Керував будівництвом незнаний на ім’я італієць.
Костел Св. Катерини Александрійської. Реконструкція І. Качора
Востаннє Замок намагався відремонтувати (в 1763 році) останній староста – князь Радивил, що і засвідчила люстрація 1765 року.
Австрійці мали намір розташувати в Замку контори ґуберніальних урядників, але через незадовільний стан будівлі та нездорове повітря з того зрезиґнували. Цісар у 1782 році подарував Замок Станам Галіційським. До 1785 року ще діяв костьол св. Катерини, а з його закриттям життя на Замку припинилось. У 1802 році міський уряд викупив будівлю від “Станів” за 8528 золотих і розібрав її для влаштування торгової площі.
Мешканці та підлеглі
Статус державної установи робив Низький Замок зовсім чужорідним тілом самоврядного Середмістя з його непідзвітною нікому, крім короля, владою. На Замку урядував староста Львівської землі, якому підпорядковувалися земська канцелярія та суд. У міські справи староста, як правило, не втручався.
Проте Підзамче та Замкова гора належали до старостинської юрисдикції і офіційно називалися “Замковою юридикою”. Мешканці юридики, котрі займали в 1570 році 140 господарств, окрім чиншу за землю, мали повинність до роботи при Замку, яку при бажанні також могли замінити грошовим чиншем. Проте у “випадку пригоди” вони були зобов’язані обороняти Замок. А ще на юридиці містилося звільнених від чиншів 25 дворів магнатських і шляхетських, 11 осілостей духовних, серед яких 6 – священиків і братств українських церков Підзамча.
Окремий статус на Підзамчі мала юридика костьолу св. Яна, переведена в 1415 році з “руського права” на “вірменське”. Купці з цієї юридики ще наприкінці ХV ст. боронили свої стародавні права торгувати в містах Галичини нарівні з міщанами Середмістя.
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Челяді замкової в ХVІ ст. було 22 “одиниці”: підстароста, четверо слуг і візник, писар гродський із двома “хлопцями”, двоє “підписків” (писарчуків), писар провентовий зі слугою, шафар (економ), ключник, кухар і кухарчук, двоє сторожів, солодовник (пивовар) і лісничий. Ще на підгородку замковому в мурованому будинку мешкали шестеро капеланів замкової церкви. Людям, котрі виконували повинності при замковій роботі, платні не належалось, але їх годували. Коли наприкінці ХVІІ століття занепав Високий Замок, Низькому довелося перебрати на себе функції старостинської в’язниці.
Забудова
Вигляд Низького Замку відомий із гравюр Пасаротті (1618), Пернеєра (1772), Гаффнера (1775), планів міста 1704, 1766, 1777, 1780, 1781, 1800 років, на яких видно лише загальні ґабарити забудови. Рисунки Я.Ґлоґовського та Ф.Ковалишина (ХІХ ст.) лише переспівують зображення на гравюрах. Усюди Замок зображений з-поза міста, з північного сходу.Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Досі в науковому обігу були два документи з описом забудови Замку: “Люстрація Львівського староства” (1570) і “Люстрація генеральна Руської землі” (1765). Вони були підставою для реконструкції планування замку Я.Вітвицьким, Ф.Марковським і кафедрою реставрації Львівської політехніки.
Поза увагою дослідників залишався ще один інвентар – із 1570 року, значно повніший від згаданих, який фіксує тогочасний стан і давнє планування Замку. Фотокопії цього інвентаря, який склав А.Овадовський, лише наприкінці 1930-х потрапили до Львова з Варшави. Вони дозволяють реконструювати в загальних рисах вигляд Замку до пожежі 1565 року.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Отже, Замок був поділений на дві частини. Одна – власне замок, мурований, із костьолом, парадними покоями, склепами та пивницями. Він був відділений від пригородка муром, дуже обгорілим під час пожежі.
Друга частина – пригородок зі склепом для зберігання гродських книг, стайнями, мурованим домом месіонарським, великим домом білим і кухнею. Пригородок із півночі та заходу примикав до міського муру. Натомість зі сходу та півдня був оточений дерев’яними парканами. У парканах були брами, що виходили на місто і монастир оо. Францисканів.
Отже, можемо по-новому придивитися до планів, на яких контури первісного Замку відчитуються досить виразно. Цитадель (чи радше дитинець Замку) займала північно-західний наріжник, що обмежувався з півдня каплицею св. Катерини, а зі сходу – торцем “Великих покоїв”. Це був прямокутник розміром близько 38 на 52 м. Подвір’я мало розміри близько 20 на 20 м. Оскільки пригородок захищали не надто надійні стіни, дитинець мусив мати дуже надійну оборонну систему.
На всіх планах міста північна лінія міського муру впирається зі сходу в зовнішній мур “Великих покоїв”, що ледь виступає на північ. У північно-західному наріжнику над дахом піднімалася вежа. Вона майже не виходила за обріз стін, що відрізняє її від оборонних веж міського муру і вказує на давніше походження (за Зиморовичем, міські вежі датуються 1349 роком).
Складніше виглядає на планах західне прясло муру. На місці повороту стіни одна з будівель пригородка значно виступає поза обріз стіни. На гравюрі 1772 року бачимо тут приміщення, оперте на зовнішні контрфорси. Шведський “шпигунський” план 1704 року подає ще одну особливість, домальовуючи до цього виступу півкруглу вежу (тим і цінний цей план, що він не ставить за мету докладність зображення, а підкреслює особливості оборонної системи). На інших планах південна стіна каплиці поблизу муру має виступ до півдня.
Якщо каплиця замикала південне прясло дитинця, то цей виступ є наріжною вежею. До речі, дуже докладний план Піттерсгофена 1780 року малює цей виступ не на одній лінії з “Великими покоями”, а значно вужчим.
Замковий дитинець був щільно забудований. “Великі покої”, що оточували подвір’я, завширшки були (разом із мурами) близько 15 м. Під ними простягалися льохи, маленькі віконця яких, згадані в опису, напевно, були стрільницями. Партер (перший поверх), мав 6 великих кімнат, 8 допоміжних приміщень і двоє сходів. Приміщення на поверсі сполучала галерея – кружґанок. Північне крило займали урядові служби, західне було житловим. Численні вікна, прорізані в оборонному мурі, при потребі зачинялися надійними віконницями. Відомі такі прорізи і в оборонній архітектурі ХV-ХVІ століть, але тоді вони були на значній висоті від підлоги: вище за людський зріст (на випадок обстрілу). При цьому внизу приміщення були прорізані бійниці. У разі воєнних дій такі вікна були необхідні для вентиляції, інакше захисники вчаділи би від порохових газів.
Низький замок. Рисунок-реконструкція І.Качора
Навколо подвір’я пригородка первісно мали знаходитися лише допоміжні будівлі. Значна частина подвір’я була вільна від забудови, щоб у разі потреби надати притулок мешканцям і місце – військовим. Описи ХVІ століття згадують про стайні, розташовані обабіч в’їзду при східній стіні. “На поверсі” стаєнь були засіки для вівса та сіна. Північне прясло займала кухня, а навпроти неї була зрубана з тертиць “скриня водна”, з’єднана водогоном із Замковою горою. У південній частині подвір’я муровану резиденцію “о двох верхах” мали капелани. Підстароста жив у двоповерховому сосновому будинку. Серед новочасних вигод варто згадати палення печей зі сіней і внутрішні туалети (а не виходки).
Багато про що довідуємося з опису намірів реконструкції Замку в 1570 році. Всі вікна та двері були обрамлені тесаним каменем. Дерев’яний кружґанок замінено на кам’яну балюстраду з консолями. Дерев’яні паркани – на цегляні мури. Зиморович із гумором описував реакцію львів’ян на вибагливі атики, увінчані кам’яними вазонами-”коновками” та чашами з ручками-вухами. Останні стійко асоціювалися з улюбленим заняттям замкової челяді – поклонінням Бахусові. Мабуть, були підстави, бо пишуть, що під час весілля доньки гетьмана Сенявського вино лилося з ринв на вулиці міста, а поминки по гетьманові тривали півроку.
Територія, де знаходився Низький замок і костел Св. Катерини. Сучасне фото.
Останній (найдокладніший) опис показує нам Замок в останні роки Речі Посполитої, коли Львів (а з ним і Низький Замок) занепадав. “Великі покої” були в аварійному стані. Стіни через постійне підмокання від рову струшіли. Частина мурів нахилилась у бік рову, деякі з них трималися тільки завдяки контрфорсам. Балки перекриттів перегнили у гніздах і загрожували обвалитися. Стіни канцелярії зовсім перемокли, й у дощ по них текла вода. Зі струшілих стін тюрми в’язні здужали виломати каміння й утекти. Дім бурґграфа (ХVІ ст.) теж на ладан дихав.
У ХІХ столітті площу замку забудували. Крім збережених, стояли будинки по всьому периметру нинішнього “вернісажу”. Врешті, на початку ХХ століття збудовано Промисловий музей, що зайняв рештки незабудованої площі. Оскільки ніякі стіни Замку вже над землею не підносилися, то і план кварталу вироблено без урахування контурів Замку.
Силует Домініканського собору (вигляд із Замкової гори)
Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради 6 грудня підписало договір на ремонтно-реставраційні роботи з приватним підприємством «Володар-Маркет» на суму понад 9 млн грн. Про це стало відомо з сайту Prozorro, пишуть “Наші гроші.Львів“.
Йдеться про реставрацію Костелу Домініканців з келіями. Закупівля відбулась за переговорною процедурою, тобто без конкурсу. В обґрунтуванні зазначено, що торги проводили двічі, проте не було достатньої кількості учасників. Насправді їх проводили тричі. Під час одних із торгів зголосились до участі двоє учасників, «Володар-Маркет» та «Арка-Пік», проте пропозиції обох відхилили через невідповідність тендерній документації.
Ілюмінація Домініканського костелу, 1930 – ті рр.
Згідно з кошторисом, на соборі планують замінити покрівлю, відреставрувати вікна та здійснити оздоблення храму особливої складності, обробити усі поверхні вогнетривкою речовиною.
За договірною ціною витрати фірми на зарплату становитимуть 1,59 млн грн (17% від суми), а прибуток — 129 тис. грн (1,43%).
Домініканський собор та вежа волоської церкви. Львів. Автор Станіслав Тондос.
ПП «Володар-Маркет» зареєстроване у Винниках і належить Надії Мелеті. Впродовж 2017 року підприємство отримало замовлень на 23 млн грн в основному від управління охорони історичного середовища та департаменту архітектури та розвитку містобудування. Зокрема, фірма виконували роботи з реставрації музею Пінзеля та куполу будівлі шпиталю на вулиці Рапапорта. Зараз фірма також займається реконструкцією театру імені Леся Курбаса та Чорної кам’яниці на площі Ринок.
В суботу, 16 грудня 2017 року, у Львівському будинку органної та камерної музики (вул. Степана Бандери, 8), відбулась урочиста академія «Жіноцтво української землі» з нагоди 100-річчя започаткування Союзу Українок, організована Львівською міською громадською організацією «Союз Українок» за підтримки міської ради.
Урочиста академія «Жіноцтво української землі» з нагоди 100-річчя започаткування Союзу Українок
Від імені Львівської Митрополії з вітальним словом і благословенням до союзянок звернувся Ієромонах Віталій Дудкевич ЧСВВ, Синкел у справах монашества та Синкел у справах мирян Львівської Архиєпархії УГКЦ. Учасників заходу привітали і вручили нагороди міський голова Андрій Садовий та голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, а також голова Всеукраїнської громадської організації «Союз Українок» Ореслава Хомик.
Голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка на урочистій академії «Жіноцтво української землі» з нагоди 100-річчя започаткування Союзу Українок
Протягом урочистої частини академії відбулась презентація виставки «Історія Союзу Українок у спогадах і світлинах», яку представив Віталій Ляска керівник Проекту «Локальна історія» ГО «Українська галицька асамблея».
Ансамбль бандуристок Львівської академічної гімназії «Калинонька» на урочистій академії «Жіноцтво української землі» з нагоди 100-річчя започаткування Союзу Українок
У святковому концерті взяли участь союзянки Львова: Оксана Мацегора солістка Львівської обласної філармонії, Лариса Середа учасниця народно-просвітницького гурту «Левандівське ретро» та дипломанти дитячих конкурсів, організатором яких є ЛМГО «Союз Українок». Серед учасників Марко Швайковський та Анастасія Лень, дипломанти Міського фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» 2015 р.; Неллі-Олександра Алі Аль-Арусі, дипломантка Міського дитячого конкурсу «Слава Україні! Героям слава!» 2014 р.; ансамбль бандуристок «Калинонька» та ансамбль Народного художнього колективу Театру пісні «Ка-Приз», дипломанти Міського фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» 2017 р.; вокальний ансамбль «Мрія» та ансамбль народної капели бандуристок “Галичанка”, дипломанти Міського фестивалю-конкурсу «Жіноцтво української землі» 2017 р.
Режисерувала і провадила святкове дійство заслужений працівник культури України Марія Христинич.
Урочиста академія вийшла святковою й по-домашньому теплою і завершилась невеличким фуршетом, протягом якого союзянки мали можливість поділитись враженнями і привітати одна одну зі святом.
У XIV ст. почалася нова доба української мови – “середньоукраїнська” або “староукраїнська”. Тоді українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського.
У землях, що належали Польщі, мовою діловодства стала латина, натомість у Великому князівстві Литовському “руська мова” не перестала слугувати мовою адміністрації й судочинства. Вона стала офіційною мовою сусіднього Молдавського князівства, пише uaua.world.
У царині релігії далі вживалася церковнослов’янська мова української редакції, яка зазнала реформ за болгарськими й сербськими зразками.
Фрагмент “Євангелія учительного” 1619 року. Фото з www.ex.ua
“Руська мова” в діловій сфері була інколи ближчою до української, інколи ближчою до білоруської мови, при цьому в багатьох документах виявляла яскраві риси надрегіональності.
За середньоукраїнської доби в наукових колах розвилося усвідомлення різноманіття слов’янських мов. “Руська” й “московська” мови зазвичай вважалися різними – граматика Arcticae horulae Адама Богорича 1584 року. Хоча погляди про існування лише однієї слов’янської мови з різними діалектами були доволі поширені аж до ХІХ ст.
Пересопницьке Євангеліє
У Московії мову документів з українських земель зазвичай називали “литовською” або “білоруською”, лише з часів Петра I “малоросійською”.
Упродовж XVІ ст. українські й білоруські землі потрапили під вплив Реформації, яка дала величезний поштовх розвиткові української культури загалом та української мови зокрема.
Водночас перші друковані видання, що були призначені для “русинів”, починаючи з краківських видань Фіоля 1491 року, означили запровадження цілком нових форм спілкування. Причому друкування “руських” книжок, як і в інших спільнотах, суттєво посприяло подальшій розробці надрегіональних і тенденційно одноманітних мовних норм.
Вузькошрифтне Євангеліє – зразок першого українського друку
Золотий період руської мови ранньомодерної доби закінчується у часи Руїни після козацького повстання на чолі з Хмельницьким. У Гетьманщині руська мова надалі функціонувала як мова адміністрації, аж поки російська канцелярська мова не стала її заміняти з 1720-х років.
Українські вчені, зокрема вихідці зі створеного 1632 р. Київського колегіуму, стали провідними культурними діячами в Росії, зокрема й письменниками російського бароко. З 2-ї половини XVII ст. до 1720-х років російська мова загалом була під сильним впливом української та українсько-церковнослов’янської.
В п’ятницю, 22 грудня 2017 року, о 18:30 у Львові в храмі блаженного о. Климентія Шептицького (вул. Кривоноса, 1) відбудеться презентація диску літургійного співу «Тебе оспівуємо» у виконанні львівського молодіжного хору Етерія. Диск, який презентують є вже шостим у серії «Традиція українського церковного співу». Він містить унікальні піснеспіви Божественної Літургії, зібрані з українських пісенних джерел XVII–XIX ст. – нотолінійних Ірмологіонів.
Презентація розпочнеться вечірнею, після якої хор «Етерія» виконає декілька творів з диску, а Максим Тимо, упорядник піснеспівів Літургії, розповість детальніше про духовно-мистецький вимір літургійного співу та ідею цього аудіозапису.
Постер презентації диску літургійного співу «Тебе оспівуємо» у виконанні львівського молодіжного хору Етерія
у програмі:
18:30 – вечірня, хор “Етерія”.
19:15 – кілька творів з диску “Тебе оспівуємо”, хор “Етерія”.
19:35 – слово від Максима Тимо, упорядника піснеспівів.
20:00 – теплий чай для усіх присутніх.
Праця над випуском диску «Тебе оспівуємо» тривала понад рік часу і розпочалась з підбору та музичної адаптації нот Максимом Тимо. Молодіжний хор “Етерія” вивчив і записав всі основні частини Божественної Літургії у храмі Стрітення Господнього УКУ.
Метою видання цього диску є відновлення та оживлення української традиції літургійного співу. Прослухати аудіо запис одного з піснеспівів під час розспівки перед записом можна тут:
Обкладинка диску літургійного співу «Тебе оспівуємо» у виконанні львівського молодіжного хору Етерія
Довідка про проект:
«Традиція українського церковного співу» це проект Патріаршої Літургійної Комісії УГКЦ, який має на меті відродження та розвиток літургійного співу в Україні. Від часу заснування проекту у 2012 році світ побачили 6 аудіо видань літургійного співу, а також відео, аудіо та нотні дидактичні матеріали.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
