Завтра, 9 березня 2018 року, о 12.00 на площі перед пам’ятником Тарасові Шевченку понад 1 000 учасників хорів області виконають «Заповіт». Опісля відбудеться покладання квітів до пам’ятника у супроводі «Думи мої, думи мої», «Реве та стогне Дніпр широкий».
О 12:20 на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченкові відбудеться конкурс двійників славетного Кобзаря, заявки на на участь якому подали 17 претендентів.
О 18.00 год – мистецький проект «Цвіт» у Львівському національному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Керівник проекту – Наталія Половинка.
Окрім того, у районах області вcтановлять рекорд наймасштабнішого виконання «Заповіту» біля пам’ятників Тараса Шевченку. Всього на Львівщині – 196 пам’ятників.
Сьогодні ми завершуємо розповідь Івана Матковського про славний герб роду Шептицьких, про його походження і про власників, яку розпочали в першій частині і продовжили минулого тижня у другій.
З XV століття Шептицьких щораз більше згадують у різноманітних документах. Можна вже стверджувати про можливість ґрунтовно дослідити рід. Не таємниця, що такі дослідження проводилися істориками.
Одне з найбільш достовірних опрацювань документів та їх опис належать дрогобицькому науковцеві Ігорю Смутку. Стаття «Родовід Шептицьких за матеріалами перемишльських гродських і земських актів XVI — першої половини XVIII століття» [опублікована в: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2011. — Вип. 20. Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. — С. 592–602], найповніше серед інших інформує про представників роду, особливо у XV столітті.
Слід згадати також про цитовану вже працю Теодора Жихлінського «Złota księga szlachty polskiej», а також п’ятитомник Адама Амількара-Косінського «Przewodnik heraldyczny: monografie kilku dziesięciu znakomitych rodzin, spis rodzin senatorskich i tytuły honorowe posiadających», який вийшов у Кракові 1877 року. У працях Теодора Жихлінського та Адама Амількара-Косінського є генеалогічні таблиці роду, які дають, на перший погляд, інформацію про всі покоління Шептицьких від Федора з Шептич, який 12 квітня 1469 року довів у перемишльському земському суді своє шляхетство [Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. K. Liske, A. Prochaska, W. Hejnosz. (AGZ). — Львів, 1903. — T. 18. — № 17], до початку ХХ століття. Однак історик Ігор Смуток знаходить невідповідності опублікованих генеалогічних дерев та доповнює у згаданій статті родинну історію багатьма іменами та документами. Слід згадати про ще кілька історичних досліджень. Одне з них опубліковане на початку ХХ століття українським греко-католицьким священиком та науковцем Іваном Рудовичем [Іван Рудович, Епископы Шептицки. — Богословский вестник. — (Львов), 1901. — № 1. — С. 24-35; № 2. — С. 102–134; № 3. — С. 184–192; № 4. — С. 238–248; № 5. – С. 289-305; 1902. — № 1. — С.26–59; № 2. — С. 233–250; № 4. — С. 338–347]. Інше — авторства українського історика Івана Шпитковського, опубліковане у 30-х роках ХХ століття у часописі «Богословія» [Іван Шпитковський, Рід і герб Шептицьких // Богословія. — 1933. — Т. 11; 1934. — Т. 12, кн. 1, 2—3, 4; 1935. — Т. 13, кн. 1, 2—3, 4.].
Адам Амількар-Косінський «Przewodnik heraldyczny: monografie kilku dziesięciu znakomitych rodzin, spis rodzin senatorskich i tytuły honorowe posiadających»
Як було сказано, один із ранніх представників роду Шептицьких — Федір з Шептич. У справі про підтвердження його шляхетства 1469 року є надзвичайно важлива інформація. Документи передають його родовий знак, який виглядає так: «luna cum duobus stelli». Тобто йдеться про герб Сас. Федір подає також родовий знак матері: «ex clenodio matris babatum cum cruce», тобто підкова з хрестом [AGZ. — XVIII. — С; на цей факт також звертає увагу польський історик Кшиштоф Шопка у статті «Historyczne początki rodu Szeptyckich» // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. Andrzeja Zięby, Kraków. — 1994. — С. 11–16]. Цей герб називається Побуг. Як відомо, Шептицькі з XVI століття ідентифікувалися серед шляхти власним гербом, що є варіантом герба Побуг. Цей факт значною мірою підтверджує інформацію про походження роду Шептицьких з числа Драго-Сасів.
Герб Побуг, у свою чергу, був варіантом герба Яструбець (польською Ястшембєц). Як стверджує видання 1887 року під назвою «O heraldyce polskiej» [Станіслав граф Мірошевський, «O heraldyce polskiej». — Краків, 1887 р. — 80 с.], рід герба Побуг був гілкою роду герба Яструбець. Побужанам було визначено у Середньовіччі завдання, яке полягало у створенні оборонної лінії вздовж річки Буг. Звідси і назва — по Буг, тобто Побуг. Як вже йшлося, цей рід не мав жодного стосунку до історії русинів-українців. Серед них представники роду Побуг з’являються у козацькі часи. Найбільш відомим є козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний герба Побуг, зять Богдана Хмельницького полковник Іван Нечай герба Нечай (варіант герба Побуг), а знаний Іван Богун належав до роду Яструбець.
Людовик Виростек «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej» (http://kpbc.umk.pl/)
Достеменно невідомо, за яких обставин і коли рід Шептицьких перестав ідентифікуватись з гербом Сас і отримав право вживати власного герба. 1531 року Михайло з Шептич зрікся своїх прав на материнські маєтки у с. Висоцько на користь Дмитра Думки та Івашка Вериги Височанських герба Сас [ЦДІА України у м. Львові. — Ф. 14. — Оп. 1. —Спр. 262. — С. 826–827]. Документи не вказують, ким були згадані Височанські Шептицьким і до якого герба належали. Про герб Височанських і їх належність до герба Сас дізнаємось із пізніших джерел. Однак можна припустити, що такі близькі відносини зумовлені належністю до роду Драго-Сасів. Невідомо також і походження Височанських. Людовик Виростек у праці «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej» припускає, що це могли бути нащадки волоського воєводи Джуржа, який 1377 року отримав від Владислава Ягайла Ступницю і Новошичі і започаткував рід Ступницьких [Про Ступницьких, посилаючись на документ: ZDM. — Т. IV. — № 1037, пише Ігор Смуток: Родовий склад шляхти Перемишльської землі у XV–початку XVII ст. // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Т. V. — С. 113]. Височанські розподілили землі між собою по-братськи. Внуки Івашка Вериги Височанського залишились у старому селі, тобто Висоцьку (antiqua villa SuperiorVyssoczkye), а внуки Дмитра (Думки) Височанського отримали землі на «потоці» Матків (nowa villa supertorrentem Mathkuph), де заснували поселення [ЦДІА України у м. Львові. — Ф. 14. — Оп. 1. — Спр. 262. — С. 826–827]. Відтоді ця гілка Височанських почала значитись в документах як Матковські.
Надані акти на маєтки Комарницьких, Височанських та Турецьких не збереглися — вони знищені пожежею 1498 року у Самборі під час турецького нападу на Галичину. 1505 року польський король Олександр Ягеллончик, спираючись на свідчення спеціально скликаної для з’ясування справи комісії, затвердив права на земельні володіння згаданим родам [Kazimierz Dziwik, Katalog dokumentów pergamentowych Biblioteki PAN w Krakowie. —Вроцлав-Варшава-Краків, 1966. —Ч. 1. —№ 131; ЦДІАЛ. — Ф.13. — Оп.1. — Спр.286. — С.42]. Коли і ким були видані попередні документи, а також кому, залишається таємницею. Тому є ймовірність, що Думка Височанський або був родичем Михайлу Шептицькому з материнського боку, або в його походженні виявилися споріднені гілки Драго-Сасів.
Король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август. Фото з www.epodreczniki.pl
З цього століття зберігся ще один важливий документ. Зокрема 1552 року король Сигізмунд ІІ Август підтверджує право на маєтки Шептицьких, які вони набули в часи князювання Лева Даниловича та підтверджує право належності до шляхти, визнаючи походження роду благородним [Олег Купчинський, Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 491–497, 828–831, 871– 875]. Згадані права були підтвердженні Яцкові vel Гіацинтові Шептицькому. Він вважається протопластом братів Шептицьких, діяльність якиху першій половині ХХ століття є предметом нашого дослідження. Яцек vel Гіацинт Шептицький ідентифікував себе власним гербом, званим герб Шептицький. Про належність Шептицьких до герба Сас також свідчить те, що частина представників інших гілок ідентифікується власне цим гербом, і це підтверджують гербівники.
Шимон Окольський
Один з перших описів герба Шептицьких знаходимо у гербовнику Шимона Окольського герба Равич під назвою «Orbis Polonus», виданий у трьох томах у 1641–1643 рр. На 181-ій сторінці автор описує герб, стверджуючи, що це варіант герба Побуг. З родинного герба Сас Шептицькі залишили стрілу, яку додали до Побугу, і отримали право на власний герб, названий Шептицьким. Окольський зазначає, що цим гербом послуговується Петро Шептицький. Це онук згаданого Яцка vel Гіацинта, а також з документів він відомий, як електор короля Владислава IV Вази (1595–1648). Інші онуки Яцка: Миколай, гусарський полковник короля Сигізмунда ІІІ(1596–1632); Павло — королівський поручник, Олександр — мечник перемиський, Станіслав — королівський обозний [Теодор Жихлінський, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik V.— Познань, 1883.—Tablice genealogiczne (Szeptyccy)]. Різні чиновницькі та військові посади займали і наступні покоління Шептицьких.
Важко стверджувати, що всі представники роду належали у XVI столітті до східного обряду та ідентифікувались як православні. Першим відомим православним церковним діячем став Варлаам Шептицький, син Захарії Шептицького, перемиського мечника і судді. В історії він відомий тим, що завдяки його зусиллям 1700 року була підписана Унія між Львівською та Перемиською православними єпархіями й Ватиканом.
Єронім Антоній Шептицький герба Власного (пол. Hieronim Antoni Szeptycki; 17 травня 1700 — 9 серпня 1773) — римо-католицький релігійний діяч, єпископ-помічник Луцький у 1739—1759 роках, єпископ Плоцької дієцезії від 24 вересня 1759 до 9 серпня 1773 року.
В цей же час його племінник Єронім Антоній Шептицький герба власного був римо-католицьким єпископом. Як простежується з генеалогічного дерева, опублікованого Теодором Жихлінським, окрім знаних представників роду єпископів Варлаама, Атаназія та Леона Шептицьких, а також Лаврівського архімандрита Никифора, переважна більшість Шептицьких були православними, а пізніше греко-католиками.
о. Климентій Шептицький
Безсумнівним є факт походження Шептицьких з роду Драго-Сас. Православна традиція, поширена між волохами, прижилася у Галичині та пізніше тривала як традиція Галицько-Волинського князівства. Частина роду герба Сас, вірогідно, була на службі короля Данила Галицького і його сина Лева. Серед них могли бути також і протопласти роду Шептицьких. Один з аргументів, чому такі родини герба Сас, як Гординські і Кульчицькі залишились православними, а пізніше греко-католиками, була якраз ця пам’ять про присутність в історії руської держави,і ця присутність підтверджувалась документами про надання маєтків Левом Галицьким. Що стосується роду Шептицьких, то марно визначати, чи були вони русинами-українцями, чи волохами, чи поляками. Важливим є те, ким вони себе вважали. Це чітко виявиться пізніше у житті та діяльності о. Климентія (Казимира графа Шептицького) — до 1911 року поляка, а згодом видатного українського церковного діяча.
Галицька образотворча Шевченкіана бере свій початок у творчості К. Устияновича, І. Труша, Ю. Панкевича,О. Новаківського, О. Кульчицької, О. Куриласа, І. Косинина, Л. Геца. Ці митці відтворили у своїх працях художній образ геніального сина української землі в добу національного відродження перших десятиліть XX століття.
Предметом нашої розповіді є Шевченкіана визначної української художниці Олени Кульчицької (1877-1967), яка нині зберігається серед інших творів у фондах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького і поступила 1967 року як посмертна спадщина художниці. До постаті великого Кобзаря Олена Кульчицька зверталася неодноразово: створила низку станкових графічних творів, найвизначнішим серед них є портрет Т.Шевченка у техніці ксилографії, ілюструвала його поезії, а також виконала малюнки, які ілюстрували ті чи інші епізоди із життя поета, про які він писав у відомій автобіографії 1860 року. У творчому доробку художниці є і декілька олійних творів на шевченківську тематику, над якими вона працювала у 1930-тих рр.
Олена Кульчицька. Автопортрет. Олія. 1917
Декілька чинників зумовили появу Шевченкіани у творчості Олени Кульчицької. Безперечно, це велич постаті самого Шевченка. Ми не можемо однозначно стверджувати, що до відродження техніки офорту, непопулярної на той час, Олена Кульчицька вдалася саме під впливом офортів Тараса Шевченка. Але те, що після Т.Шевченка та А.Жемчужникова О.Кульчицька на початку ХХ століття одна з перших звернулася до офорту, відновила цю техніку та сповна виявила багатство її виражальних засобів, є підставою вважати її послідовницею Шевченка-офортиста. Таку ж думку висловила і відомий мистецтвознавець Л. Волошин у статті «Олена Кульчицька – майстер українського офорту». Більше того, художниця не тільки оволоділа усіма видами офорту, а й привнесла в український естамп початку ХХ століття нові ідеї та способи графічного вислову, випрацювала свою самобутню стилістику. Олена Кульчицька, по суті, продовжила започатковану Шевченком серію офортів «Живописна Україна», створивши графічні цикли, що відображали широку панораму життя українського суспільства Галичини першої половини XX століття.
Олена Кульчицька безмежно любила і цінувала українську народну культуру, що було підґрунтям її власного творчого стилю. Своє захоплення вона втілила у сотнях акварельних малюнків, графічних творів, де зафіксувала і зберегла для історії унікальні пам’ятки церковного будівництва, народного одягу, побуту та звичаїв свого народу. У цій царині художниця продовжила починання Шевченка, який, працюючи рисувальником Київської комісії для розбору старих актів, замалював старовинні пам’ятки козацької доби.
Олена Кульчицька. Шевченко-вчитель. 1914р. Папір, лінорит
Вперше до образу поета О. Кульчицька звертається 1914 року у чорно-білому лінориті «Шевченко-вчитель», відтворивши його у народному вбранні, у високій смушковій шапці, на умовно трактованій горі з книгою у руці (як Мойсей тримає скрижалі). Біля підніжжя гори сидить молода українка, обличчям звернена до поета. Уже в самій композиції закладено ідею біблійного трактування постаті Кобзаря як пророка української нації, на що вказують і такі елементи як книга, гора, на якій сидить Кобзар, постать жінки навколішках. Є припущення, що гравюру було створено до 100-річного ювілею Шевченка, який широко святкували у Галичині 1914 року.
Олена Кульчицька. «Свято Шевченка». Ілюстрація до дитячої читанки. Папір, олівець.
До цього часу належить і рисунок «Свято Шевченка», який художниця підготувала для дитячої читанки. Його виконано тонкою контурною сецесійною лінією у поєднанні з аквареллю. На ньому бачимо дві групки дітей, які натхненно співають, стоячи обабіч увінчаного лавровим вінком портрета Т. Шевченка. Твір поступив до НМЛ 1940 року після реорганізації музею НТШ і репродукується вперше.
Визначним явищем в історії української новітньої графіки був і цикл гравюр Олени Кульчицької «Портрети українських письменників», куди входять понад вісімнадцять зображень світочів українського письменства. Серед них Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, В.Стефаник, Н. Кобринська, М. Костомаров, П. Куліш, Б. Лепкий та ін. Цикл відображає громадянську позицію художниці, зрілість і глибину її світогляду. Працювала над ним О. Кульчицька упродовж 1920 року, деякі гравюри створено у другій половині 30-х років. Стилістично наближені до народної гравюри, ці твори спочатку в естампах, а згодом у репродукції були дуже популярними серед різних верств галицького суспільства. З цього приводу Л.Федорович-Малицька (Дарія Віконська) зазначає у статті «Дереворити Олени Кульчицької»: «Під оглядом артистичного виконання як і етнічно-національного змісту вони високо вартні і гідні стати окрасою кождої української хати».
Олена Кульчицька. Портрет Шевченка. 1920-ті рр. Папір, дереворит
Чорно-білий дереворит «Портрет Тараса Шевченка» Олена Кульчицька створила на основі прижиттєвої фотографії поета, зробленої у фотоательє І.Досса 1858 року. Більшу половину графічного аркуша займає погруддя Кобзаря у чорному сюртуці, обличчя його звернене до глядача, з виразним, навіть дещо суворим поглядом з-під брів. Під зображенням шрифтом, стилізованим під народний, вигравіровано цитату із його «Подражанія 11 псалму» та роки народження й смерті:
…Возвеличу
Малих отсих рабів німих,
А на сторожі коло їх –
Поставлю слово
Графічне виокремлення в цій цитаті «слова» теж вказує на біблійне трактування іконографії поета як пророка української нації (прочитується аналогія із Святою Євангелією від Івана: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово»). Композиція деревориту «Портрет Тараса Шевченка» проста й лаконічна, окремі її елементи (площинно-декоративна форма, її конкретність та виразність, тверда лінія, чорна рамка, що обрамляє композицію, шрифт, стилізований під шрифти на давніх українських гравюрах, написи) вказують на творче переосмислення багатющої національної образотворчої традиції, а також стилістику народного мистецтва. Графічні твори художниці того часу, які вона об’єднала у великі графічні цикли – «Українські Січові Стрільці (1914-1915)» (1915), «З історії княжих часів» (1918) та «Портрети українських письменників»(1920), засвідчили появу в українському мистецтві нового, яскравого явища – графічного стилю Кульчицької.
Олена Кульчицька. Ілюстрація до вірша Тараса Шевченка для часопису «Світ дитини».
Маловідома сторінка творчості Кульчицької – це шевченківська тема, пов’язана з її співпрацею з дитячим часописом «Світ дитини», який виходив з 1919 до 1939 року у Львові. Його незмінним видавцем і редактором був Михайло Таранько, який залучив до художнього оформлення кращі мистецькі сили тогочасної Галичини. Першим митцем, до якого звернувся М. Таранько, була Кульчицька, яка оздобила часопис своїми рисунками. На той час художниця була вже відома завдяки своїм ілюстраціям до найнеобхідніших дитячих книжок – букварів, читанок для народних шкіл, художнім оформленням серії «Нашим найменшим» та «Читаночки української дитини», що виходили за сприяння А. Крушельницького і були для маленьких українців-галичан енциклопедією народного життя. На пропозицію М. Таранька художниця виконала заставки, кінцівки та численні ілюстрації до перших випусків часопису 1919 року. Із 1920 року часопис започаткував важливу сторінку, присвячену Шевченкові. Це, власне, і був початок Шевченкіани на сторінках галицької преси, хоча у цьому контексті треба принагідно згадати про одну із перших ластівок: ілюстрацію на шевченківську тему з обкладинки часопису «Ілюстрована Україна», яку виконав у 1913 р. талановитий художник І. Косинин до 52-х роковин від смерті поета. У числі 9 «Світу дитини» за 1920 р. вперше було вміщено розповіді про Кобзаря під рубрикою «Дідусева казка». Для цієї рубрики О.Кульчицька підготувала малюнок «Шевченко у дяка Богорського», який ілюструє один із епізодів автобіографії поета, а також два штрихові рисунки до його поезій – «Давно те минуло, як мала дитина…»; «Давно те діялось! Ще в школі…».
Олена Кульчицька. Гамалія. 1930-ті рр. Папір, дереворит
Наступного, 1921 року, у числі 5-6 «Світу дитини» на першій сторінці було вміщено репродукцію гравюри О. Кульчицької «Портрет Тараса Шевченка» та інші малюнки, а саме «Тарас пасе вівці» (теж ілюстрація до епізоду із «Автобіографії» поета), ілюстрацію до вірша «І досі сниться» та малюнок могили поета із хрестом, який супроводжував текст «Заповіту».
Олена Кульчицька. Дніпрові хвилі. 1936 р. Картон, олія.
Відомі також і дві станкові гравюри О. Кульчицької за мотивами поезій Тараса Шевченка – це дереворит «Дніпрові хвилі» (інша назва «Гамалія») (1936) та кольорова ліногравюра «Катерина» (1942). Дереворит «Дніпрові хвилі», виконаний тонким білим, майже сріблястим штрихом на чорному тлі, в манері, притаманній художниці того періоду. Експресивний, виразний рисунок вдало передає могутній рух людських фігур, пластично окреслює постать Гамалії. У другій половині 1930-х рр. художниця продовжує розвивати тему козацького походу та образ Гамалії в олійних картинах «Галера на морі», «Козаки на чайках», «Дніпрові хвилі» (1936).
Олена Кульчицька. Козаки на чайках. 1936 р. Картон, олія
Востаннє художниця звернулася до поетового слова 1942 року в кольоровому лінориті «Катерина», створивши глибоко психологічний образ скривдженої жінки-селянки, яка йде у широкий світ, притуливши до грудей дитину. Композиція гравюри передає душевний стан Катерини, її самотність і приреченість. Можливо, це і збіг, що О. Кульчицька звернулася до теми Катерини 1942 року, але якщо зважити на те, що тоді на зміну одним окупантам прийшли інші, на те, що Україна була зруйнована, сплюндрована, зневажена, що тисячі її кращих синів і дочок гинули у боротьбі за волю і незалежність свого народу, цей збіг не можна вважати випадковим. Хоча, з іншого боку, в історичній перспективі, не завжди варто образ Катерини ототожнювати з Україною.
Олена Кульчицька. Катерина. 1942 р. Папір, кольоровий лінорит.
Шевченкіана О. Кульчицької – це теж згадка про поета незлим тихим словом. Олена Кульчицька не так часто зверталася до творчості Тараса Шевченка, але своєю творчістю вона засвідчила свою відданість духовним заповітам поета, підтвердила те, що галицькі українці завжди сприймали Шевченка як пророка і борця. Державна премія Т. Шевченка, якою її нагородили у березні 1967 року (що стало відомо у день її смерті), було справедливою оцінкою її п’ятдесятирічного служіння народові на ниві українського мистецтва.
Любов КОСТЬ завідувач Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького)
Джерела:
Волошин Л.В. Олена Кульчицька – майстер українського офорту / Любов Волошин // Образотворче мистецтвою. – Київ. – 1992. – Ч.6. – С.23-26
Трохи більше, як за тиждень, 16 березня 2018 року, до Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької завітає Литовський театр із виставою „Борис Годунов“ (за однойменною п’єсою Олександра Пушкіна), відомого режисера Еймунтаса Някрошюса.
Є кілька причин, чому варто подивитися цю виставу?
Перш за все, дійство розгортатиметься на тлі сучасних подій. Забудьте про акторів у давніх костюмах – усі вони не надто відрізнятимуться від нас із вами. Це постановка у сучасній інтерпретації, яка буде зрозуміла всім: і тим, хто пережив розвал Радянського Союзу, і тим, хто знає кризу становлення влади та боротьбу за місце на світовому “троні”.
Народний артист України Григорій Шумейко та Народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Козак
Як наголосив Народний артист України Григорій Шумейко, достатньо лише імені режисера — .Еймунтаса Някрошюса — щоб зрозуміти: вистава буде мега високого рівня. Адже його недаремно називають “генієм сцени” та “філософом сценічного простору”. Тож і класичний твір цей режисер зумів перетворити на витвір, де кожна сцена — безмір всесвіту, який прагнеш збагнути і відчитати.
Народний артист України Григорій Шумейко
Народний артист України Богдан Козак підкреслив, що інтерпретації режисера Еймунтаса Някрошюса — це шекспірівська хроніка, де не мають значення ані костюми, ані декорації. Адже „Борис Годунов“ у його інтерпретацції — це хроніка подій сучасності.
Народний артист України, Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Козак
Родзинкою постановки буде й те, що вона проходитиме литовською мовою (кожен глядач отримає радіогід для синхронного перекладу).
Актори Театру імені Марії Заньковецької закликали прийти поціновувачів творчості, яка залишає добрий післясмак, змушує задумуватися і переосмислити звиклі речі. А також, щоб відкрити для себе гру литовських акторів.
Наступної неділі, 11 березня 2018 року на сцені Львівської обласної філармонії відбудуться два концерти “Шевченко Revolution”. Початок концертів о 16.00 та 18.30. Вартість квитків становить від 100 до 300 гривень.
“Шевченко Revolution” – це сучасний і важливий концерт, на якому вартує побувати усією родиною, щоб багато зрозуміти про нього і, можливо, щось про себе.
Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, найкращі солісти Львівської опери – Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Микола Кортуняк, неперевершена оперна діва Софія Соловій, неймовірна Оксана Муха, “Rock Orchestra” та інші – про сучасні і позачасові вірші Шевченка! Від класики до неокласики та року – це новий проект капели «Дударика» «Шевченко Revolution».
Постер концерту “Шевченко Revolution”
«Навіть не уявляв, якою пластичною може бути музика у синергії з віршами Шевченка. «Садок вишневий» цього разу опинився в Тіролії, до «Зоре моя, вечірняя» акомпонує Бетовен, «Якби з ким сісти хліба з‘їсти» в бостонському блюз-кафе, «Чи буду жить я на Україні, чи ні» – у R&B районах Нью Йорку, і, звичайно, Лисенкові постромантичні елегії. Чи не сучасник той Шевченко? Приходьте, посмакуємо разом!», – розповідає автор ідеї та аранжувань Дмитро Кацал.
https://youtu.be/JcPBZFI51lc
Автори проекту попереджають, що починається «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION» на сцені, потім у головах, а закінчується зміною в середині країни!
Шлях до пізнання Шевченка у кожного свій. Мабуть, у більшості людей він починається у сім’ї, від батьків, які вже у ранньому віці закладають своїм дітям підвалини поглядів на життя, природу, суспільство…У Соломії Крушельницької дорога до Шевченка теж розпочалася з рідного дому, народної пісні, подільської природи…
Тарас Шевченко (1814-1861)
У родині Крушельницьких “Кобзар” Тараса Шевченка був у особливому пошануванні, тут його не лише читали, знали напам’ять – він впливав на формування світогляду дітей. Тому й закономірно, що з юних літ Соломія Крушельницька була знайома з творчістю поета і впродовж усього життя популяризувала її. “З “Кобзарем” Шевченка Соломія не розлучалася”, – згадувала у спогадах сестра співачки Олена. У листі з Мілану до Михайла Павлика, який періодично надсилав молодій співачці літературу, писала, що “Кобзар“ має, а “за “Офорти Шевченка” красненько Вам дякую, ладні се речі…”.
Микола Лисенко (1842-1912) – класик української музичної культури, композитор, чиї солоспіви були в репертуарі Соломії Крушельницької впродовж усієї концертної діяльності.
Символічним є те, що своє перше серйозне “хрещення” у співі юна Соломія Крушельницька отримала у 1883 р., виконавши солоспів М. Лисенка до слів Т. Шевченка “На вгороді коло броду” на концерті, що відбувся у Тернополі на честь Кобзаря.
На початку свого творчого шляху студентка консерваторії Галицького музичного товариства Соломія Крушельницька стає членом Товариства “Львівський Боян”, на концертах якого завжди звучали твори українських композиторів, зокрема до текстів Тараса Шевченка.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Кімната “Біла. Дитячі й юнацькі роки Соломії Крушельницької”
Як членкиня Товариства “Львівський Боян” Соломія Крушельницька – активна учасниця Шевченківських концертів, про що засвідчують повідомлення часопису “Діло” за 1892-1897 рр. У репертуарі Соломії Крушельницької було 14 вокальних твори українських композиторів на вірші Тараса Шевченка. Серед них найбільш чисельно представлені композиції Миколи Лисенка, а саме: “Зацвіла в долині червона калина”, “І багата я, і вродлива я”, “Нащо мені чорні брови”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой одна я, одна”, “Садок вишневий коло хати”, “Якби мені, мамо, намисто”, “На вгороді коло броду”, “Ой у полі могила”, “Туман, туман долиною”.
На жаль, з-поміж фонозаписів Великої співачки на сьогодні нам не відомий жодний на текст Т. Шевченка
Соломія Крушельницька, 1920-і рр.
Сучасники співачки вважали, що вокальна інтерпретація С. Крушельницької найкраще виражає красу поезії Шевченка і музики. Лисенка. Василь Барвінський у спогадах про Соломію Крушельницьку писав, що завдяки своїм вокальним принципам та свідомій патріотичній позиції “… могла співачка осягнути виконням тих, на перший погляд, скромних і не на зовні ефектовних для виконавця, зате так багатих і теплих в усій широкій скалі почувань української душі – солоспівів М. Лисенка до Шевченкового “Кобзаря” – ту найкращу, сміло можна сказати, ідеально-досконалу традицію виконання творів Лисенкової музи!”
Знаменно, що у той час артистка популяризувала творчість Кобзаря не тільки на концертах, а й на дружніх вечірках, і не лише у рідній Галичині, а й у царській Росії, де Шевченкове слово було заборонене. Яскравим свідченням цього є період виступів С. Крушельницької в Одесі (зимовий сезон 1896-1897 рр.), під час якого її часто запрошували родини місцевих українців. Про одну таку зустріч залишила свій спогад сестра співачки Олена Охримович: “На вечорі мали читати вірші Шевченка. Як ми там прийшли, було там богато гостей, тамошніх українців. Перед читанням віршів Шевченка, позаслонювали закриті вікна і закрили щільно двері. Нас це дуже здивувало… В гостях Соломія співала української пісні головно Лисенка та інших композиторів до слів
У силу певних обставин артистка не могла часто приїжджати на батьківщину. Проте кожен її приїзд був позначений участю в концертах на честь Т. Шевченка. “…хочу, щоби мені прислала яку нову музику Лисенка, бо, зачуваю, хотять, щоби я співала на концерті Шевченковім, то хотіла би щось нового дати пізнати нашій публіці”, — писала співачка М. Павлику у листі від 4 квітня 1894р. з Мілану. На знак підтвердження своєї участі у національному святі С. Крушельницька коротка відписувала організаторам концертів: “Приїду своїм коштом і буду співати на святі Шевченка”.
Повідомлення в американській пресі про Шевченківський концерт в Пітсбурзі, 1928 р.
У січні-травні 1928 року під час турне містами США та Канади Соломія Крушельницька, окрім заздалегідь запланованих сольних концертів, взяла участь у Шевченківських святкуваннях у Філадельфії, Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку, Пітсбурзі, Клівленді, Чикаго, Детройті. Місцева українська преса, зазначала, що вона “радо співає на кожному обході в пам’ять Тараса Шевченка, хоч би в найменшій громаді і найменшій салі”.
Соломія Крушельницька з учасниками Шевченківського концерту в Детройті, 8 квітня 1928 року
В англомовній та україномовній періодиці публікувалися відгуки на цикл концертів, присвячених 67-ій річниці пам’яті Тараса Шевченка. Соломія Крушельницька своїми виступами у США та Канаді не лише віддала належну шану Генієві України, але також прилучилася, – як писала преса, – “до здвигнення Йому пам’ятника на вільній американській землі.” Адже, частина доходу з усіх Шевченківських заходів призначалася на спорудження пам’ятника Кобзареві у Йью-Йорку.
Соломія Крушельницька, 1946 р.
Символічно, що у програмі одного з останніх концертів професора Львівської консерваторії Соломії Крушельницької (8 червня 1946 р.) також звучав солоспів до слів Тараса Шевченка “Якби мені, мамо, намисто” М. Лисенка.
Натхненна музою великого Кобзаря, Соломія Крушельницька впродовж усього життя на високому професійному рівні репрезентувала і популяризувала музичну культуру свого народу в широкому світі, зробивши неоціненний внесок у духовну скарбницю усього людства.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
В четвер, 8 березня 2018 року, о 16.00 у Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбудеться лекція-концерт “Василь Барвінський та український модернізм” (до 130-ліття від дня народження композитора).
Композитор і піаніст Василь Барвінський
Під час концерту, на експозиції музею Олекси Новаківського (1872 – 1935), традиції українського модернізму крізь призму творчості визначного українського композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) висвітлюватиме музикознавець, кандидат мистецтвознавства, Ph.D, Лілія Назар-Шевчук.
Олека Новаківський в робітні
В оправі малярських артефактів самобутнього українського художника-експресіоніста і педагога Олекси Новаківського, приятеля Василя Барвінського, звучатимуть романси на слова українських поетів Богдана Лепкого (1872 – 1941), Григорія Косинки (1899 – 1934), Тараса Шевченка (1814 – 1861), Лесі Українки (1871 – 1913), Івана Франка (1856 – 1916) а також знамениті фортепіанні Прелюдії, серед яких нещодавно віднайдені.
Василь Барвінський і Богдан Лепкий на приходстві у о. Петра Смика. Жовчів, 1933 рік.
Музичні твори видатного композитора і педагога Василя Барвінського виконають блискучі львівські музиканти, заслужені артисти України : Наталія Дитюк (сопрано), Оксана Рапіта (фортепіано), Мирослав Драган (фортепіано) та юна музикантка учениця 11-го класу ЛССМШІ ім.С. Крушельницької Анна-Марія Флуд (віолончель), партія фортепіано – Тарас Серемуля.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Експозиція арт-проекту Яна Левші "prostajeSKLADANAJE"
Від сьогодні і по 18 березня в галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б) буде представлена перша персональна виставка Яна Левші (Yan Leŭsha), студента 4-го курсу кафедри монументально-декоративної скульптури, котрий приїхав на навчання до Львівської національної академії мистецтв із Мінська (Республіка Білорусь).
Від початку навчання у ЛНАМ він зайняв активну творчу позицію і сформував доволі переконливий доробок. За два роки Ян створив чималу кількість робіт, як у рамках навчального процесу, так і поза ним. Весь діапазон мистецьких практик та творчі пошуки молодого митця можна буде побачити на виставці «prostajeSKLADANAJE», яка виразно демонструє симбіоз білоруської та львівської мистецької Школи. Окрім скульптурних об’єктів до експозиції увійшли рисунки, графіка, фотографії та відео-документація перформансу, реалізованого автором. Ян багато експериментує зі змістовим навантаженням, формами, матеріалами, використовує у своїх роботах сучасні технології, такі як 3-D моделювання та ін.
Експозиція арт-проекту Яна Левші “prostajeSKLADANAJE”
“Для назви проекту ми не випадково обрали саме білоруську мову. Цим ми акцентуємо на міжнародному характері проекту, національній ідентичності автора та синтезі традицій та новацій білоруської та української мистецьких шкіл…”, – говорить куратор виставки Марія Глушко.
Людське сприйняття неминуче визначає твір мистецтва як щось складне, оскільки змушує розрізняти в ньому матеріал, форму, сенси. Проект «prostajeSKLADANAJE» ставить перед собою ряд запитань. Чи існує в творі мистецтва «просте»? Чи можна розуміти «просте» в опозиції до «складного»? Чи здатна «проста» завершена форма розкрити той «складний» зашифрований сенс, який в неї закладений? Чи зможе глядач віднайти «ключ» до відгадки, захованої за «простою» виражальною формою? І чи здатний, на перший погляд, «простий» твір привернути увагу глядача і донести, вказати на ту «складну» ідею, якою вона наповнена?
Експозиція арт-проекту Яна Левші “prostajeSKLADANAJE”
Експозиція має на меті донести до загалу думку, що не можна говорити про щось абсолютно «просте» чи «складне», адже у кожного складного є своє просте і навпаки. Глядач має змогу прослідкувати в роботах внутрішню і зовнішню простоту і складність. Візуальна простота, як і простота виконання, можуть здаватися очевидними. Але внутрішньо – це складна річ. Зворотний випадок – «складне» зовні може бути «просте» внутрішньо.
Як зазначає автор: «Кожен твір можна читати як окремо, так і спробувати вибудувати свою систему зв’язків. Ми маємо надію, що даний проект послужить поштовхом до самостійного пошуку відповіді, стане стимулом для індивідуального прочитання творів, надихне глядача на пошук свого «простого» і свого «складного…».
Експозиція арт-проекту Яна Левші “prostajeSKLADANAJE”
Ян Левша (YanLeŭsha) – народився у місті Браслаў Вітебської області (Республіка Білорусь) у 1998 році. Отримав середньо-спеціальну освіту в Гімназії-коледжі мистецтв імені І. О. Ахремчика (м. Мінськ) у майстерні І. А. Артімовича. Захистив дипломну роботу «Спадчына» з вищим балом. У 2016 році вступив до Львівської національної академії мистецтв (спеціалізація «Монументально-декоративна скульптура»).
Ян Левша є учасником багатьох виставок, конкурсів та мистецьких проектів. Серед них:
Молодіжна Республіканська виставка (м. Мінськ, квітень, 2015 р.)
Архітектурні тижні під відкритим небом (м. Мінськ, вересень, 2015 р.)
Молодіжна Республіканська виставка «Селфі» (м. Мінськ, грудень, 2015 р.)
Білорусько-італійська виставка живопису, графіки і скульптури «Час Магнатаў» з виданням каталогу робіт (м. Мінськ, січень, 2015 р.)
Республіканська виставка скульптури «Рік Скульптури» з виданням каталогу (м. Мінськ, травень, 2016 р.)
Республіканська виставка «Князь Альгерд у выяўленчым мастацтве» (м. Мінськ, липень, 2016 р.)
Учасник республіканського конкурсу з проектом пам’ятника білоруського просвітителя Франциска Скорини (Кишинів, Молдова, 2016 р.)
Переможець в номінації «Соціальний Проект» з роботою «Носоріг» в галереї АртХаус тц. DanaMoll (м. Мінськ, 2017 р.)
Спільно із Львівським обласним козацьким товариством « Міжнародної Асоціації « Козацтво» та Громадською організацією «Міжнародна академія літератури і журналістики за підтримки Міжнародного Центру ЮНЕСКО засновано літературно-мистецьку премію всесвітньовідомого композитора і виконавця авторських пісень Героя України, відданого сина українського народу Володимира Івасюка.
Премія присуджується щороку одному із найкращих виконавців авторської пісні оприлюдненої на сцені щорічного Міжнародного фестивалю юних талантів «Рекітське сузір’я». Участниками конкурсу можуть бути лише члени МАЛіЖ, віком від 8 до 18 років.
Премія заснована з метою увіковічення пам’яті Володимира Івасюка. Участниками конкурсу можуть бути лише члени МАЛіЖ, віком від 8 до 18 років.
Урочиста церемонія вручення премії у номінації «Авторська пісня» відбуватиметься щороку під час проведення Міжнародного фестивалю юних поетів, прозаїків журналістів, митців малюнку, художнього фото, авторської пісні та літературно-мистецьких композицій « Рекітське сузір’я».
Лауреат у номінації «Авторська пісня» вручається медаль, Диплом, грошова винагорода в розмірі 1,0 тис. грн. (одна тисяча гривень). Крім того, голові Правління ГО – ректору МАЛіЖ передаються кошти в розмірі 1,0 тис. грн. (одна тисяча гривень ) для підтримки проекту, друкованих та електронних засобів масової інформації МАЛіЖ, видання колективної книги до якої мають бути додані твори лауреата літературної премії ім. Володимира Івасюка.
Організатори запрошують до участі у конкурсі юних поетів і композиторів, виконавців авторської пісні. Першого лауреата літературно-мистецької премії ім. Володимира Івасюка визначить журі маліжанського фестивалю.
Першу Світову війну в західних джерелах часто називають Великою. І це не випадково. Тривала вона чотири довгих роки з 1914 по 1918 роки. І по інтенсивності бойових дій та кількості людей, котрі брали у ній участь її порівнюють з Другою світовою, але за своїм історичним значенням багато в чому вона перевершує останню.
м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.
Усі представлені світлини датуються періодом 1916-1918 років і локалізовані в районі містечка Сокаль Львівської області.
м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архівм. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів
Сьогодні фото зберігаються в Австрійському державному архіві. Світлини точно передають атмосферу галицького міста тієї епохи, яке перебувало на лінії вогню.
Власник фото: Österreichisches Staatsarchiv (Австрійський державний архів)
Одна з типових для Професорської колонії вулиць, з приватними садибами та двоповерховими будинками у стилі конструктивізму, у 1993 році була названа на на честь української письменниці Ірини Вільде, яка жила, працювала та знайшла свій вічний спочинок у Львові.
Ірина Вільде
Письменницький голос Ірини Вільде був голосом бунтівливої модерної жінки. І сам псевдонім (з німецької – “одержима”, “дика”) підтверджував настанову на протистояння неприйнятним традиціям. Справжнє ім’я письменниці Дарина Макогон.
Багато років вона очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.
Ірина Вільде – гімназистка
В інтернеті є достатньо публікацій, в яких можна прочитати про її непросту біографію та долю, Але попри все, вона зуміла зостатися вірною своїм найдорожчим ідеям і цінностям.
Ірина Вільде була особистістю не лише сильною, а й непересічною: вона часто дивувала близьких і знайомих своїми ексцентричним звичками, витівками. Завжди прокидалася на світанку, писати полюбляла вночі, лежачи на підлозі на старій гуцульській ковдрі серед творчого безладу, який панував у кімнаті. Письменниця славилася своєю гостинністю та привітністю: вона залюбки приймала численних гостей, любила проводити костюмовані маскаради.
Ірина Вільде. Сестри Річинські
«Метелики на шпильках», «Повнолітні діти», «Сестри Річинські» – це найвідоміші її романи.
Успіх виданих творів письменниці визначила непорівнянна, як на тодішній контекст, авторська відвертість, готовність торкатися строго табуйованих речей. Вільде писала про труднощі становлення емансипованої жінки у патріархальній спільноті, про подвійні моральні стандарти, про те, що дівоча цнота ставала мало не товаром, а заказаність знання про власне тіло прирікала на тяжкі психологічні травми.
Ірина Вільде. Твори
Взагалі вона була добрим психологом та дослідником людських, а особливо жіночих, характерів в інтер’єрі родинних стосунків. І в цьому полягає універсальність творів Ірини Вільде. Її розповіді про пересічних людей, їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями були і є близькими, зрозумілими читачам.
Ірина Вільде та її чоловік Полотнюк Євген Васильович
Окреме місце в творчості Вільде посідають її «мініатюри» – такі невеличкі психологічні образки, ескізи, нотатки.
Ще Шекспір писав: “Де мало слів, вагу вони там мають”.
І справді, лаконічні, і разом з тим інтелектуально місткі афоризми володіють здатністю, подібно спалаху блискавки, викресати іскру і запалити людську уяву – щоб пробудити певні асоціації та ідеї.
Окрім того, у них є перевага перед романом – їх завжди дочитують до кінця.
Ірина Вільде
Збірка афоризмів та коротких оповідок Ірини Вільде містить понад п’ятсот творів. І ми переконані, що деякі з них відомі усім, хоч і не всі знають їх автора.
Ну, наприклад:
Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.
Тисячі речей потрібні здоровій людині і тільки здоров’я — хворій.
Треба бути обережним з компліментом старшій жінці, аби подарунок не перетворився у милостиню.
Цікаво: сам процес старіння непомітний навіть озброєному оку, а наслідки його видно й сліпому.
Щоб здобути ім’я, потрібно довгої дороги зусиль. Щоб втратити його — вистачить одного необачного кроку.
Ірина Вільде
Мірилом твоєї культурності є твоє ставлення, але не до начальника, а до підлеглого.
Час — не тільки найкращий лікар. Він і чудовий художник. Скільки сірих подій позолотив він нам у спогадах.
Не вірте кожним сльозам, — сказала Цибуля.
Скільки людського щастя розбилось тільки тому, що хтось із двох не сказав “пробач”.
Львів, вул. І. Вільде, фото М. Ляхович
Львів, вул. І. Вільде, фото М. Ляхович
Сучасний вигляд вулиці Ірини Вільде
Повертаючись до самої вулиці Ірини Вільде. У 1931 році до міста було приєднано частину приміської громади Кривчиці. На цих землях у 1930-х роках розбудувалося кілька масивів, що забудовувалися за проектами Тадеуша Врубеля, Леопольда Мартина Карасінського, Максиміліана Кочура. Серед них і Професорська колонія, до якої і належить вулиця названа на честь письменниці у 1993 р.
Від 1934 року вулиця носила ім’я польського історика, професора Львівського університету Яна Птасьніка, а у 1946-1993 рр. – Марата, на честь французького революціонера.
Забудована вона двоповерховими будиночками у стилі конструктивізму, а також спорудами 2000-х років.
В середу, 7 березня 2018 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки під назвою “Слідами блаженного отця Омеляна”.
Виставка стала результатом співпраці Львівський музею історії релігії спільно із Братством, Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, газетою “За Вільну Україну+”.
В експозиції будуть представлені особисті літургійні речі о. Омеляна Ковша: фелон, єпитрахиль, нарукавники, пояс. До уваги відвідувачів – скарбничка із церкви Святого Івана Хрестителя села Коросне Львівської області, де правив отець Омелян.
Члени Братства на молебні біля музею Тюрма на Лонцького
Автор портрета Омеляна Ковша, макета його пам’ятника, а також картини «Перемишлянський край посеред літа» – художник Микола Костів. Серед експонатів – багато світлин, які ознайомлюють із діяльністю громадської організації «Братство імені блаженного священномученика Омеляна Ковча»: відвідини місць, де служив отець Омелян, різні тематичні вечори, зустрічі, виставки, відкриття меморіальних дошок. Цікавими є сімейні фотографії отця, документи, пов’язані з його життям і діяльністю.
Постать отця Омеляна Ковча є промовистою для всіх нас насамперед тому, що він унаочнив приклад доброго Пастиря. Це Людина, яка до кінця свого земного життя не зрадила моральних принципів, глибоко гуманних, християнських. Він був великим патріотом своєї Батьківщини, умів співчувати людям, завжди допомагав їм, закликав любити усіх незалежно від їхнього походження і конфесійної належності.
Омелян Ковч із дружиною і дітьми
Арештований нацистами за підтримку українського підпілля, допомогу євреям та публічне засудження нацистських злочинів, перебуваючи в сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові, а згодом у страшній фабриці смерті – концтаборі «Майданек» біля Любліна (Польща), Омелян Ковч продовжував таємну тюремну практику душпастирської діяльності. Родина та знайомі робили все можливе, щоб звільнити його із в’язниці. До цієї справи долучився навіть митрополит Андрей Шептицький. «Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, хто допоможе їм перейти ці страждання?… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці», – в одному з листів до рідних писав отець Омелян. І він залишився у в’язниці, де відправляв Літургії, сповідав, причащав, хрестив, ніс зневіреним віру, надію, любов. Омелян Ковш помер за колючим дротом 25 березня 1944 року. Його тіло спалили в одному з крематоріїв табору.
Сьогодні, 4 березня 2018 року, минає 203-та річниця з дня народження творця музики Державного Гімну – Михайла Вербицького. Урочистості розпочалися зі Святої Літургії у місцевому храмі села Хотинець. Опісля, у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, де колись був парохом отець Михайло Вербицький, відбулась поминальна молитва.
Дерев’яна греко-католицька парафіяльна церква Різдва Пресвятої Богородиці в Хотинці (тепер Польща)
У каплиці-пантеоні, де похований видатний українець вшанували пам’ять та поклали квіти. У заходах взяли участь голова Львівської ОДА Олег Синютка, голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, голова Тернопільської ОДА Степан Барна, голова Івано-Франківської ОДА Олег Гонтарчук, віце-воєвода Підкарпатський та майже тисяча українці зі Львівщини, Тернопільщини, Іванофранківщини та Прикарпатського воєводства. На завершення заходу відбулось віче.
Святої Літургії в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Хотинці
“Другий день поспіль ми тут, у Польщі, збираємось, щоб вшанувати українську історію. Вчора відзначали трагічний день, коли 366 невинних людей були замордовані в Павлокомі, тільки за те, що вони говорили українською, молились українською і любили свою землю. А сьогодні недалеко від Явірника-Руського, поруч із церквою, в якій служив отець Вербицький, ми вшановуємо нашого українського генія. Людину, яка подарувала нам один із наших символів – Гімн.
Голова Львівської ОДА Олег Синютка
Ті, хто сьогодні тут, і приїжджають щороку вшанувати отця Вербицького, утвердили постулат: кожен українець має за своє життя побувати в святих для нашої нації місцях, зокрема в цім селі, де покоїться автор Гімну. Віддати йому шану означає розуміти хто ми є і куди ми рухаємось. По-справжньому Україна буде там, де говорять українською, де моляться цією мовою і там де є українські могили. Ніхто і нічого в цьому світі нам не страшні, бо за нашими плечима велика історія, а перед нами – велике майбутнє”, – наголосив під час промови голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка.
Покладання квітів у капалиці-пантеоні о. Михайла Вербицького в селі Млини
Нагадаємо, вчора, 3 березня, у селі Млини Підкарпатського воєводства Республіки Польща українська делегація на чолі з главою МЗС України вшанувала Михайла Вербицького.
Капалиця-пантеон о. Михайла Вербицького в селі Млини
Довідково:
Отець Михайло Вербицький – видатний композитор, громадський діяч, автор гімну України “Ще не вмерла Україна” – народився 4 березня 1815 року у селі Явірник-Руський, що на Надсянні, де його батько Михайло був священиком.
У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.
О. Михайло Вербицький
Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. У другій половині сорокових років він пише музику повної Літургії для змішаного хору, яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України.
Могила о.Михайла Вербицького, с. Млини Підкарпатського воєводства у Польщі
Складні життєві обставини відтягнули Вербицького від висвячення на священика і щойно 1850 року він отримує ієрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парафії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Тут він був парохом у церкві Покрови Пресвятої Богородиці.
У 1876 році в містечку Славута Волинської губернії відкрили курорт, де хворих лікували за допомогою …чого б ви думали? Кумису – кисломолочного напою із кобилячого молока, отриманого внаслідок молочнокислого і спиртового бродіння кумисом. Автором цього незвичайного для регіону лікування був Роман Санґушко.
Передумовою появи курорту був той факт, що князь давно і професійно займався розведенням племінних коней. Свідченням цього є численні перемоги на різних міжнародних виставках. Якось Санґушко запросив до свого славутського маєтку татар, які володіли рецептурою виготовлення кумису. З цього все й почалось. Кумис виготовляли під наглядом князівського особистого лікаря Людвіга Пшесмицького. Перші зразки напою мали неабиякий лікувальний ефект. Слава про кумис зі Славути поширювалась і це навело на думку заснувати кліматичну станцію з кумисолікувальним закладом. Появі нового курорту неабияк сприяв також місцевий клімат.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті
Отож для зведення будівель станції Роман Санґушко спеціально виділив 36 гектарів території біля річки Горині. Керівництвом проекту майбутнього курорту займалось двоє лікарів, вищезгаданий Людвіг Пшесмицький та Юліуш Зейдовський. Окрім князівських, в розбудову станції, лікарі теж вкладали власні кошти. Директором курорту був призначений Людвіг Пшесмицький.
Для посади головного лікаря був запрошений спеціаліст Генріх Добжицький. Він обіймав посаду аж до початку Першої світової війни.
Лікувальний сезон у Славуті в 1914 році тривав з 15 травня до 1 вересня, а от в 1885 довше – з 10 травня до 1 жовтня.
В описі лікувального закладу «Славута» Романа Санґушко йдеться про те, що знаходився він поблизу залізничної станції, що було досить зручно для тих, хто приїздив сюди поправити здоров’я здалеку.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті
Курорт складався з двох спеціальних будівель – водолікувальної та кумисолікувальної. Обидві знаходились посеред хвойно-дубового лісу. В рекламних проспектах санаторію вказано, що ліси Волинської губернії за своїми лікувальними властивостями можуть поступатись лише лісам Тюрингії («Зелене серце Німеччини»).
Влітку гості курорту відпочивали на місцевому пляжі річки Горинь.
Пацієнти славутського курорту мали великий вибір серед будинків та місцевих вілл. Усі кімнати для гостей мали опалення та освітлення. Меблі здебільшого були плетені. Окремо була кухня та пральня.«Повний пансіон» на курорті коштував 2,5 рублі за добу. В ціну входило проживання та дворазове харчування в їдальні курорту, якщо хтось мав особливі побажання, потрібно було доплатити.
Вілла “Варшав’янка” доктора Тарнавського. Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
Стандартний сніданок міг складатись на вибір пацієнта із кави, чаю, какао чи молока (для осіб, які не вживали кумис зранку), хліба, масла, шинки та меду. Обід – це суп, борщ або бульйон на першу страву; яловичина, курятина, овочі та фрукти. Вечеря – м’ясо чи риба й фрукти.
Проживання на віллах коштувало 65-70 рублів в місяць.
Особливий нагляд був за якістю кумису, який був під особистим контролем головного лікаря курорту. Ціна за пляшку кумису становила 40 копійок, якщо хтось хотів купити оптом 150 пляшок, то ціна була 40 рублів.
Кожного сезону курорт відвідувало близько тисячі пацієнтів. Особливою популярністю користувався Славутський гідропатичний заклад Пшесмицького. Тут користувалися найсучаснішими на той час методами лікування, пропонували метод електролікування, кліматотерапії для хворих.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
Для пенсіонерів на курорті діяли пільги, огляд лікарів для них був безкоштовний.
Серед розваг на славутському курорті згадуються оркестр, фортепіано, більярд, книги та газети. Ввечері усіх запрошували до танцювальної зали. До Славути часто приїздили тодішні зірки театру та опери з гастролями, тому нудьгувати не доводилось. По території курорту можна було мандрувати на конях або плавати по Горині на човнах. Також організовувались екскурсії по Волинській губернії.
Окрім того, в самому містечку клієнти могли придбати будь-які товари з усього світу. Так, в спогадах відпочивальників можна прочитати про одяг з Парижу та джем з Чикаго. Увечері в парку грав оркестр місцевої пожежної команди.
З початком Першої світової війни та вбивством в 1917 році Романа Санґушка слава курортного містечка занепала.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
У спогадах Савелія Баруніна «Дві війни і одне дитинство» є відомості про те, як виглядала Славута та яка панувала атмосфера в місті у 1919-1920 роках. Ось як про це пише очевидець: «Але ось і Славута, ми під’їжджаємо до госпіталю. Квартира для нас підготовлена. Вивантажуємося, влаштувалися. Як правило, в кожному з цих містечок був парк і палац якогось вельможі. Тут теж був великий старовинний парк, саме на тій вулиці, де ми оселилися, він тягнувся на всю її довжину і був обгороджений високою кам’яною стіною. А палац, який парк оточував, раніше належав родині Санґушків. З іншого боку вулиці йшли житлові будови, серед яких був розташований наш госпіталь. Хворі поміщалися в палатках, схожих на бараки, а кухня і власне медичні відділення, а також управління, розташувалися в будинку. Скрізь були банди. Палац і будівлі поряд були зруйновані. Стіни обвалилися, ходити туди чомусь, було страшно. Біля входу в парк були великі ворота, теж зруйновані, з зірваними гратами. На іншій стороні вулиці, навпроти воріт парку, стояв великий чорний дерев’яний хрест. Місцевий хлопчик, з яким я познайомився, розповів, що на цьому місці був убитий хтось із господарів маєтку… Люди намагалися менше виходити з дому».
Лікувальний курорт в Славуті вважався найпрогресивнішим і найвідомішим в Волинській губернії.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Гурт „Мандри“ та його лідер Фома (Сергій Фоменко) святкують двадцятиліття творчості гастрольним туром Україною. 3 березня 2018 року „мандрівці“ відспівали два концертами у Львові в Театрі імені Марії Заньковецької. Судячи з кількості глядачів, підтанцьовування і підспівування, гучних оплесків, — двадцять років — чудовий вік, особливо для гурту.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Концертна програма „Час летить“ — це мікс найкращих пісень гурту за два десятиліття, зокрема ті, з якими „Мандри“ підкоряли сцену, композиціями, які з’явилися як відлуння на ситуацію в країні — „Не спи, моя рідна земля“, „Гради вогняні“, а також твори, що ввійшли до нового альбому, який артист презентував у програмі.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Була можливість почути дві нові пісні, які ввійшли до альбому, — „Знову день переходить у ніч“ і „Коли упаде сніг“. Чи не найбільше захоплення у глядачів викликала кавер версія твору Василя Гонтарського „Чорна Гора“, яку виконали у супроводі духової секції оригінального складу учасників гурту „Вася Club“ Саідом Сагітовим та Антоном Бурико. Не менш вразило також і виконання у стилі реггі-госпелі на вірші Тараса Шевченко „Думи Мої“ та „Карпатській пісні“.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Оригінальним доповненням, яке додало нового звучання пісням, був музичний супровід струнного квартету „Астурія“. Окрім усього, концертна програма „Час Летить“ — це багато пісень популярних українських авторів — Володимира Івасюка, Миколи Мозгового, Василя Гонтарського, та авторів із діаспори — Богдана Весоловського та Антіна Дербіша. Завершився концерт представленням абсолютно нової пісні, яка з’явилася вже цього року, — „До весни“.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Як раніше говорив лідер гурту „Мандри“ Фома, альбом „Час Летить“ є підсумковою роботою старого складу та концепції гурту і ретроспективою буремного часу минулого десятиріччя.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Популярна співачка Samra зняла кліп на пісню Hypnotized у Львові. Для зйомок кліпу було обрано понад 10 локацій в центральній частині Львова. Усі роботи були організовані і проведені львівською студією «We Production».
Ідея кліпу належить режисеру, Георгію Дергачову: «Ми хотіли передати всю ніжність першого кохання – по-дитячому щирого почуття, і водночас непередбачуваного. Кліп розповідає дещо незвичну історію кохання – нам хотілось показати, яким саме чином це прекрасне почуття змінює людей, і не лише людей. Тож на глядачів чекає сюрприз в кінці кліпу. (Усміхається) Щиро надіюсь, що нам вдалось показати чарівну трансформацію головної героїні від «загіпнотизованої» до коханої дівчини.»
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Нагадаємо, що Самра Рагімлі (Samra Rahimli) зайняла 17-те місце у фіналі конкурсу Євробачення 2016, з піснею Miracle. На цьому ж конкурсі співачка познайомилась з командою компанії «We Production», що в майбутньому принесло плідну співпрацю у вигляді декількох спільних проектів.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
«Зйомки кліпу були дуже насиченими та емоційними, проте було весело і приємно працювати з командою професіоналів. В перший день зйомок нам дуже пощастило, адже було сонячно і тепло. Ми змогли зняти чудові кадри прямо на вуличках Львова! А на третій день, після студійних зйомок, навколо вже були кучугури снігу. Львів – чудове і непередбачуване місто, як і сама любов!» – каже Samra.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Львів уже не вперше стає «знімальним майданчиком» для популярних виконавців. Проте співачка з Азербайджану побувала у Львові вперше, до того відвідувала лише Київ і Дніпро.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
«Тут усе красиве і цікаве. Це місто-загадка, місто натхнення, у Львові ви можете знайти все необхідне, дуже близько і зручно. Я навіть покаталась на львівському трамваї! Чому кліп знімали саме тут? – Хотілось показати у кліпі затишок, кохання, теплу атмосферу для закоханих. Львів для цього ідеально підходить.» – розповідає співачка.
На українському телебаченні кліп не буде представлений, проте будь-хто зможе переглянути його на YouTube-каналі співачки.
«Шкода, що кліп – це лише декілька хвилин. Під час зйомок мені здавалось, що ми створюємо справжнісіньке повнометражне кіно!» – коментує режисер.
Майдан, Революція Гідності, Небесна Сотня — це все ще довго болітиме, викликатиме гордість і захоплення. Це те, що, попри всі скепсиси, змінюватиме нас і надалі. Лютий був особливо наповнений спогадами пережитого на Майдані. Згадували відчайдушність і героїзм, розуміючи, що ті люди, які поклали свої життя, інакше тоді й не могли повестися.
Головний редактор медіапроекту „Духовна велич Львова“ Юліана Лавриш ініціювала і провела дискусію „Церква Майдану. Що змінилось?“, яка дала можливість подивитися на ці події трохи з іншого ракурсу та проаналізувати, як вони вплинули на Церкву. Духовенство різних конфесій, науковці, громадські діячі ділилися власними спостереження, якою була Церква Майдану і що змінилося тоді у її сприйнятті, у переосмисленні християнства, яку родь відіграли священики, які були разом із усіма в горнилі боротьби.
Головний редактор медіапроекту „Духовна велич Львова“ Юліана Лавриш, професор кафедри пасторального богослов’я УКУ отець Михайло Димид, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, владика Володимир Груца. Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“,,
Важливо те, що кожен із присутніх мав власне пережиття, власний досвід Майдану. І хоча в усіх представників духовенства була спільна місія — стати своєрідними хранителями людяності в час розбурханих емоцій, жорсткого протистояння, і бути свідченням відкритої Церкви, та кожен по-своєму сприйняв і осмислив ці дні.
Феномен Майдану
Професор кафедри пасторального богослов’я УКУ отець Михайло Димид, ділячись своїми спогадами революційних днів, найперше наголосив на феномені людей, які своїми жертвами показали приклад новомучеництва. Тож зараз наше завдання зуміти викристалізувати правильне розуміння і сприйняття такої жертв, яка засвідчувала правдиву любов, без жодної вигоди.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Ще одна унікальність, на думку отця Михайла Димида, яку продемонстрували українці — стовпництво — мирне стояння, яке допомагало смиренно свідчити правду. Це був своєрідний самоаналіз, іспит сумління, який допоміг очистити наміри, що визрівали під час протистояння на Майдані.
Різні люди, різних вірувань відчули єдність із Сотворителем, об’єднавшись у спільних молитвах. Це допомагало відновити розуміння Христової Церкви та віднайти суть християнського життя. Церква, яка була разом із народом, не відірвана від щоденного життя, була в серцях і діях кожного. І це давало відчуття, що ми єдині, і служимо один одному.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Народження нової свідомості
Єпископ-помічник Львівської Архидієцезії РКЦ Едвард Кава ділився думками про значимість молитви на Майдані. Він зазначив, що це було місце, яке по-особливому потребувало молитви. І він, як духовна особа, відчував, що повинен іти туди, де є люди: просто бути там і молитися. Революція Гідності дала Церкві імпульс і усвідомлення цілісності зі життям світу.
Потреба присутності священиків визрівала щоденно. Адже часто розмови переходили в Таїнство Сповіді. І це дало розуміння, що священики мусять там бути.
Єпископ-помічник Львівської Архидієцезії РКЦ Едвард Кава . Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Окремий акцент отець зробив на тому, що Майдан дав можливість народитися новій свідомості. Вона стала плодом постійної спільної молитви, яка надихала. Коли ж настав момент пролиття крові, люди набралися відваги, щоб рятувати своїх побратимів. Це, як підкреслив Едвард Кава, теж плід молитви.
Майдан закінчився, але його духовний вимір триває. Продовжується й молитва, яка допомагає йти глибше у зміни на краще, які нас й об’єднали на Майдані.
Трамплін для розвитку Церкви
Проректор Українського Католицького Університету Мирослав Маринович у своїх роздумах зосередився на тому, що Майдан став трампліном для розвитку Церкви. Він зокрема зазначив, що моральне питання постало одразу після того, як побили студентів. І тоді Церква не могла лишатися осторонь. У цей момент вона відновила своє місце в суспільстві. Відчувалося піднесення духу, який надихав до жертовності.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Майдан був місцем любові і довіри. Там був справжній згусток небесного. Люди преображалися і робилися високими у своїх цінностях.
Революція Гідності була трампліном для Церкви, яка піднялася до рівня своїх завдань. І зараз Церква повинна залигатися, бо спостерігаємо упадок людського духу. А це загроза. Бо ми не знаємо, коли знову доведеться вставати.
Майдан — такий різний і такий схожий
Співачка, громадська діячка Софія Фединабула активною учасницею Революції Гідності. І з-поміж усіх спогадів, якими вона поділилася, важливим був про усвідомлення того, що в ті дні ми побачили, що Бог був із нами тоді, коли був потрібен.
Серед інших думок було чимало про те, що Майдан переміг завдяки єдності, вірі, близькості до Бога і відчуттям, що Він — живий. Завдяки діалогові правди і любові ми змогли вистояти.
Священик-домініканець, викладач Інституту релігійних наук у Києві, душпастир у Львові отець Петро Балог зазначив, що не зважаючи на те, що Майдан був настроєво різний, були й кризи й піднесення, та саме священики стали совістю Майдану, гасячи вогнища ненависті. Революція Гідності — найбільш релігійна революція в історії світу.
Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, владика Володимир Груца на завершення круглого столу додав, що зараз переживаємо спокусу розчарування. Та люди на Майдані були об’єднані не проти чогось і не за когось, а задля змін на краще і по цій дорозі ми йдемо досі. Святість нас не робить фанатами, а нормальними людьми. Майдан просить творити таке богослов’я, що вчить усіх бути святими.
Наша історія починається у Буську, невеликому провінційному містечку Австрійської імперії. У маленькій дерев’яній хатинці, де проживав відомий єврейський лікар Лео Шепс, народився син, якого назвали Моррісом (Моріц, Moritz Szeps) (1834–1902).
Саме він стане найвідомішим уродженцем міста за всю його історію.
Морріс Шепс
У “Галицькій Венеції” (так називали Буськ) було 60 мостів, дві старовині дерев’яні церкви, синагога, палац графів Бадені та найстаріший в Україні єврейський цвинтар (кіркут). Це було багатонаціональне місто, де проживали євреї, поляки та українці…
Перша шпальта газети “Neues Wiener Tagblatt” 1898 р., редактором якої був Морріс.
Успішно закінчивши медичний факультет Львівського університету він у 1854 р. переїжджає до Відня, де розпочинає кар’єру журналіста. У своїх статтях він обстоює ідеї лібералізму та гуманізму, виступаючи за союз із демократичною Францією, проти консервативної Німеччини, що йшло в розріз із тодішньою політичною думкою в Австрії. Його кар’єра стрімко прямує вверх і з часом він стає редактором та співвласником двох найпопулярніших віденських газет: “Morgenpost” та “Neues Wiener Tagblatt”.
“Тигр Франції” – Жорж Клемансо.
Саме профранцузька позиція Морріса та активна політична діяльність звела його з Жоржем Клемансо – одним з найвідоміших французьких політиків ХХ ст., котрий двічі був прем’єр-міністром Франції та очолював Паризьку мирну конференцію, яка вирішувала питання повоєнного врегулювання у Європі після І світової війни (1914–1918). Але це все буде у майбутньому, адже наприкінці ХІХ ст. Жорж Клемансо був лише депутатом французького парламенту (хоч і дуже популярним).
Лідери держав Антанти (Італія, Англія, Франція та Британія). В їхніх руках перебувала доля Європи після І світової війни. Третій зліва – Жорж Клемансо (1919 р.).
Одного разу, коли Жорж Клемансо був на відпочинку у Карлових Варах (Чехія), Морріс Шепс запросив свого друга провідати разом з ним могилу свого батька Лео Шепса у Буську, на що Жорж охоче погодився, воліючи поближче познайомитись із культурою такої дикої для нього Східної Європи. Ця подорож й лягла в основу його роману “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”), який він опублікував у 1898 р., а окрема частина книги була присвячена його враженням від відвідин міста Буська.
Обкладинка до твору “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”). Автор малюнків – Анрі де Тулуз-Лотрек.
Подальша доля Морріса Шепса склалася вельми успішно. Він став знаменитим письменником у Європі. Його донька Софія була одружена на Полі Клемансо, браті Жоржа Клемансо. Морріс ніколи не заперечував свого єврейського походження і не соромився свого місця народження. До своєї смерті у 1902 р. він часто відвідував Буськ для вшанування могили свого батька.
Палац Шепсів у Відні.
Нижче подано переклад першої частини твору про приїзд до Буська Жоржа Клемансо, де він описує свої перші враження від містечка.
Буськ – закинуте село[1] на краю Галичини, недалеко від російського кордону, яке було збудоване з дерева і бруду. В уражених проказою хатках “сипалась” штукатурка, а на дерев’яних балках виднілися тріщини і щілини, які пробували закрити кусками шкіри чи ганчірками.
Болотистими вулицями міста по гатці (напрудку) їхали вози, котрі хиталися з боку в бік примушуючи підстрибувати на соломі змучених мандрівників. Міськими вуличками блукали не тільки люди у брудних чоботях, але й качки та гуси.
Гатка – це дорога, яка складається з тонких дерев’яних колод, котрі розміщуються повздовж один одного.
[Далі автор подає перелік народів, що проживали у місті[2]] Здалеку, у міському тумані, виднілися обриси знесилених євреїв, очі яких сіяли Талмудом. Збоку проходили русини [українці], грубе волосся яких подібне до овечої шерсті, з котрої був зроблений їхній одяг.
Тут також можна зустріти монголів чи калмиків – червоних, світлих чи чорних людей з масивними щелепами, вилиці яких різко виступали за плоскими носами. Їхні маленькі вузькі очі дивилися на світ із виснажених облич […] Слов’яни різноманітного походження були одягнені у довгі білі плащі. Їхні зіркоподібні блакитні очі сіяли фальшивою невинністю. Це отаборена Азія, яка раптово зупинилася посеред багнюки[3]. І на завершення картини – посеред відкритої рівнини за містечком можна було побачити наметовий табір, навколо якого дрімав натовп чорних, напівголих циган.
Центр Буська на початку ХХ ст.
На додаток до лелек, гусей і качок, Буськ населяють євреї. Це неохайні, неспокійні, але ввічливі люди, які працюють у різних галузях промисловості та торгівлі. Бідність цих людей зашкалює. Ніхто не знає, чи вони усвідомлюють її чи ні. Вбогі та сумні, але з невеликою посмішкою на обличчі. Можливо, вони й справді є щасливими.
Єврейський квартал в Буську
Євреї проживають в окремому кварталі цього села (містечка). Це великий паралелограм зеленого болота забудований маленькими халупами [хижами] з яких долинає огидний шум і гамір. Стежини дивакуватих форм пронизують увесь квартал. Вони зроблені з дерев’яних колод на яких іноді сидять люди. На окраїні кварталу (штетлу) жовтошкірі єврейські діти з пейсами та великими очима від радості бавляться качками на купі гною.
Заможна єврейська родина в Буську на початку ХХ ст.
Дивні єврейські домогосподарки, одягнені в незрозумілі прикраси, носили відра від яких йшов неприємний запах. Через відкриті двері убогих осель виднілися їхні жалюгідні “ліжка”, зроблені з напівгнилої соломи, навколо яких лежало перегниле сміття.
Один польський губернатор Австрійської монархії розповідав мені, що євреї, за своїм характером є активними, працелюбними людьми. Своїми спритними руками вони заробляють собі на життя, задовольняючись малим. Це терплячі люди, здатні до найдивовижнішої витривалості, а з іншого боку вони неймовірно наполегливі. Будучи амбіційними, смиренними, сором’язливими та невблаганними, їх звинувачують в силі волі, яку вони зберігають вже 4 тисячі років. Від євреїв залежні й польські магнати, і бідні селяни, адже вони є універсальними посередниками у торгівлі.
Скоріш за все йдеться про Казимира Бадені, який був графом, намісником Галичини, прем’єром Австро-Угорщини та найбільшим поміщиком в окрузі. Існують перекази про те, як Казимир Бадені розмовляв з місцевими євреями на ідиші та підтримував бідних євреїв, звільняючи їх від податків.
Граф казав: “Коли я хочу щось купити чи продати, я змушений кликати місцевого єврея. Він вміє торгувати та має контакти з різними купцями країни, а його зацікавленість в мені, як в клієнті, є гарантією того, що моє замовлення буде виконано швидко і якісно. У Галичині немає жодного великого землевласника, який не був би змушений звертатися за послугами до “дітей Ізраїлю”. Хочу зазначити, що цей магнат володіє 60 тисячами гектарів землі[4], більша частина якої покрита лісами.
Палац Бадені в Буську на початку ХХ ст.
Я думаю, що ще не настала година революції у цьому краї, яка б [забрала] ці великі галицькі латифундії [у їхніх власників] і поділила на маленькі парцелі (частини) [для простолюдинів]. Я й сумніваюся, що хтось взагалі думає про це. Галичанин, будь-то єврей чи слов’янин, звик до бідності. Сама ж Галичина є повністю аграрним краєм, де сільське господарство приносить власникам хоч і невеликий, але прибуток. Водночас, прості селяни, які працюють на панів, змушенні просто виживати. Але кожен з них задоволений своєю долею. У цьому й полягає фаталізм їхньої азійської крові.
Палац Бадені в Буську, сучасне фото
Палац графа [Бадені] завжди заповнений великою кількістю прислуги. Він оточений красивим парком, через який тече річка [Західний Буг, яка в кінці парку з’єднується з р. Полтвою]. Тут відчувається дикий контраст між аристократичними газонами та садами, які постійно доглядаються прислугою та тією убогістю, яка починається за стіною маєтку.
Місцеві порекомендували мені відвідати руську (українську) церкву. Підійшовши до церкви ми [з Моррісом] зневажливо відкрили ворота та зайшли у недоглянутий сад, зустрівши там високого старця у чорному одязі та солом’яному капелюсі, який захоплено курив свою довгу люльку. Це був священик [Омелян Петрушевич, батько майбутнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича]. Він мав красивий, гладкий та рельєфний череп немовби в орла, а його лагідні голубі очі сіяли дитячим поглядом.
Зустріч Клемансо та Шепса із Омеляном Петрушевичем біля церкви. Ілюстрація з твору “У підніжжя Синаю” Жоржа Клемансо. Автор малюнку – Анрі де Тулуз-Лотрек.
Побачивши нас клірик, який був хорошим курцем, поклав свою трубку у невелику сумку, яка висіла на стовпці. Після взаємних привітань він зголосився супроводжувати нас до церкви. В полі, по якому ми йшли, росли кількасотлітні дерева, в тіні яких ховалася скромна церква [св. Параскеви] з нефарбованою черепицею на даху. Поряд із священним храмом знаходився сарай з арками та велика дерев’яна дзвіниця.
Збудований ще понад 300 років тому, сьогодні храм святої Параскеви опинився перед загрозою знищення.
Інтер’єр церкви був оздоблений розкішними варварськими зображеннями, якими старий клірик сильно гордився. Він показував нам вишиті золотом одежі, чудову ризу (богослужбовий одяг) минулого століття з квітковим орнаментом (XVIII ст.) акцентуючи увагу на тому, що це французька тканина. Після цих слів я собі уявив, що можливо якийсь костюм з придворних французького короля Людовіка XV (1715–1774) потрапив в це тихе місце, благочестиво спокутуючи гріхи свого колишнього господаря.
Іконостас церкви св. Параскеви.
Потім цей старець наївно змушував нас захоплюватися маленькою каплицею. Він казав, що збудував її з грубого дерева, яке він самостійно обробляв простим ножем довгими зимовими вечорами. В той самий час десятки селян прийшли до нас і з радістю накрили стіл поділившись з нами своїми наїдками. Опісля того, ми знову зайшли до церкви. Проходячи повз вівтар ми побачили на підлозі маленьку дерев’яну коробку. Це був дитячий гріб. Коли всі зайшли до храму цей святий чоловік, люб’язно з усіма привітавшись, одів чорну сутану і без жодного вступу розпочав співати церковні пісні, які одразу ж підхопив селянський хор, тримаючи у руках запалені свічки.
Інтер’єр храму св. Параскеви.
П.С. Автор, описуючи (з певними перебільшенням) жахливі умови життя у Буську, натомість, дуже прихильно ставиться до мешканців містечка (євреїв, українців і т.д.) у певній мірі співчуваючи їхній важкій долі. Жорж Клемансо акцентує увагу на смиренності людей (їхній “азійській” крові), гостинності українців та підприємливості євреїв. Будучи противником антисемітизму Жорж Клемансо вважає, що справжнім ворогом людей є не прості євреї, а різноманітні багачі.
Вільний переклад тексту з англійської та французької здійснив П.С. Автор, описуючи (з певними перебільшенням) жахливі умови життя у Буську, натомість, дуже прихильно ставиться до мешканців містечка (євреїв, українців і т.д.) у певній мірі співчуваючи їхній важкій долі. Жорж Клемансо акцентує увагу на смиренності людей (їхній “азійській” крові), гостинності українців та підприємливості євреїв. Будучи противником антисемітизму Жорж Клемансо вважає, що справжнім ворогом людей є не прості євреї, а різноманітні багачі.
Література:
Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис (Львів, 2013).
Буськ. Карта історико-культурної спадщини (http://shtetlroutes.eu/uk/busk-cultural-heritage-card)
Georges Clemenceau. Au Pied du Sinaï (Paris, 1898).
Abraham Shayari (fomerly Abraham Karawan). A history of the town of Busk (http://edwebproject.org/busk.html).
Вільний переклад тексту з англійської та французької здійснив Дмитро Димидюк. Автор висловлює щиру подяку Івану Ціхоцькому (Краєзнавчий музей міста Буська) та Юлії Гришко за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] У французькому оригіналі автор написав слово “село”, а не містечко.
[2] Відповідно до перепису 1864 р. у місті проживало 5297 мешканців, а саме: 2000 римо-католиків, 1640 греко-католиків, 1566 жидів (євреїв), 69 протестантів та 17 кальвіністів.
[3] Не відкидаємо того факту, що у Буську справді могли проживати калмики. Свідченням того є наявність на західноукраїнських землях прізвища “Кальмук”, яке походить від назви цього народу. Що ж стосовно “слов’ян різноманітного походження” то це можуть бути поляки та українці, або будь-які переселенці з Балкан чи навіть Росії, адже для автора слово “Азія” означає усю Східну Європу.
[4] Казимир Бадені володів лише 10 тисячами гектарів. Скоріш за все, Жорж Клемансо просто гіперболізує дані, щоб справити більше враження на читача. . Автор висловлює щиру подяку Івану Ціхоцькому (Краєзнавчий музей міста Буська) та Юлії Гришко за цінні поради під час підготовки цієї статті.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
