Наталка РАДИКОВА
“Зафіксовано чотири нерухомі археологічні об’єкти. Найбільш цікавим з них є залишки заглибленої споруди квадратної форми, яка датується ХІІІ ст. Культурно-хронологічну приналежність ще двох об’єктів не визначено у зв’язку з відсутністю в них рухомого археологічного матеріалу”, ‒ розповів керівник наукової експедиції Рятівної археологічної служби Микола Шніцар.
Також археологи частково зафіксували поховання пізнього середньовіччя за межами будівельного котловану.
Нагадаємо, у 2014-2015 роках львівські археологи виявили поселення давніх слов’ян. На глибині п’яти метрів виявили господарські ями, у яких були уламки ліпного посуду та пряслиця.
Вчені вивчили матеріали шести культурно-хронологічних горизонтів – ранньозалізного часу, празької культури, райковецької культури, давньоруського часу, поховання періоду пізнього середньовіччя і споруди нового часу.
З усіх об’єктів найбільший інтерес викликають три горизонти слов’яно-руської доби.
“Традиція безперевного загосподарювання цієї території є принаймні на 600 років старшою за першу писемну згадку про Львів. Нова інформація суттєво доповнює ранню історію міста і ще раз підтверджує місце розташування того ядра, з котрого розвинувся давньоруський Львів”, – розповів директор НДЦ “Рятівна археологічна служба” ІА НАН України Олег Осаульчук.
Ористарх БАНДРУК
В мережі Інтернет вдалось натрапити на 1987 року, на якому можемо побачити Львівське конструкторське бюро під назвою «Престиж», яке виявляється виготовляло одяг на іграшки.
На кадрах кінохроніки є процес виготовлення художниками конструкторського бюро моделей одягу. Як результат можемо побачити ляльки, одягнені в моделі, що були виготовлені учнями КБ «Престиж».
Є на відео процес викладання вчителем уроку з історії костюма, цех, в якому в 1980-х шили одяг марки «Престиж», зокрема, бачимо виготовлення курток.
Львівське конструкторське бюро «Престиж» мало свій фірмовий магазин, в якому продавало свої вироби. До вашої уваги його інтер’єр, продав чині та покупці. Ну і як же без демонстрації моделей одягу марки «Престиж», такий собі прототип Львівського тижня моди, але в 1980-х.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело відео: https://www.net-film.ru
У п’ятницю, 13 квітня 2018 року, о 16.00 Мечислава Черсак-Гой запрошує на доброчинний концерт “Співзвуччя в часі”, що відбудеться у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові ( вул. Соломії Крушельницької, 23). Вхід за квитками до музею.
“В час, коли ми вшановуємо наших Величних Предків, всередині Весни, яка дарує рівновагу і внутрішню цілісність, ми зустрінемось в містично-музичному просторі аби через тонкий Резонанс – СпівЗвуччя дати поширення тої Сили на нашій землі і духовно утвердити «Весну роду нашого»!..
В цей особливий вечір ми уславимо легендарну співачку і поринемо у космічні Вібрації діамантового Співу Славетної Соломії, відчуємо всім тілом і душею як тонко Бринить ота Струна єдності поколінь і будемо мати змогу оновитись і зарядитись до Перемог у звучанні древніх родових мелодій!..
Запрошуються саме ті благородні доброчинники, які бажають долучитися до шляхетної справи своєю особистою пожертвою (благодійними внесками або вчинками).
В найближчий час нам потрібно зібрати кошти для оперативної реставрації цінних експонатів музею, які були пошкоджені при затопленні музею”, – розповіла співачка.
Концерт – це гарна нагода пришвидшити час реставрації цінних експонатів, а також скласти шану Величній Співачці, в мистецтво якої я закохана з студентських літ і саме її Спів став “Доленосним” в моєму творчому житті.
Мечислава Черсак– співачка, музикант, Майстер Живоспіву.
Народилася в музичній родині, батько і мати – композитори, з двома рідними сестрами змалечку співали, і тепер усі троє професійні музиканти.
Роксоляна ПАСІЧНИК
В цьому році традиційні фестини «Великдень у гаю» припали на 8-9 квітня. І традиційно, на території музею народної архітектури і побуту ближче до обіду відвідувачів було більше ніж туристів на Площі Ринок в пік сезону.
Хоча початок святкової програми анонсувався на 14.00, вже з 13 години скансен наповнився російськомовними туристами, які тинялися в пошуках їжі і до їжі.
Справжні львів’яни почали сходитися до Гаю після відвідин церкви десь ближче до третьої години дня. В цей час утворилися велетенські черги до кас та входу, а алея до парку за кількістю людей нагадувала травневу демонстрацію радянських часів.
В рамках Фестин у скансені діяла низка святкових галявин: «Гаївкова», «Молодіжна», «Лицарська», «Дитячі розваги», «Вербові котики». А ще практично в кожній хаті можна було побачити як не виставку, то майстер-клас чи атракцію.
У програмі святкувань організатори передбачили політ на повітряній кулі, відкриття експозиції «Козацький човен XVII ст.», великодній флешмоб «Алеєю Благословення», який має об’єднати понад 1000 осіб, виступи етногуртів, привітання від християнських спільнот, громадських організацій та багато іншого.
У рамках Фестин також відбулися благодійна акція «Допоможи політв’язням» та аукціон писанок.
Усі охочі могли долучитися до давнього обряду «Волочебний», пориндзювати із троїстими музиками (риндзівки – це хвалебно-великодні пісні) та похристоскатися.
Та ще й погода видалася теплою та сонячною. Можна було спокійно залишатися в одній вишиванці і не боятися замерзнути, адже сонце нагріло термометри до 22 градусів за Цельсієм.
І дуже приємно, що під час «Великодня в Гаю» звучала лише українська етнографічна музика. Хоча раніше з’являлися провокаційні повідомлення про нібито російськомовні гурти, запрошені на святкування. Нічого такого мені знайти не вдалося.
Як на мене, хотілося б трошки більше інтерактивних дійств та різноманітних локацій. Хоча я свідомо розумію, що розважати таку кількість гостей одночасно надзвичайно складно.
Отож, хто не встиг вчора потрапити на Фестини, маєте нагоду це зробити сьогодні. «Великдень у гаю» в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького запрошує.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
В одному із численних часописів міжвоєнної Волині, а саме «Молоде село», у номері за квітень 1936 року знаходимо гарний з колоритною українською мовою опис Великодня автора, який підписав С.К. Подаємо його «Великодні рефлєксії» повністю.
Ніч… Легенькі хмарки летять на прозорому небі. Зірки неначе сердяться на хмари, що від часу-до-часу заслонюють їм дивитися на безмежні простори землі… Дорогою їде віз, на якому видніє три тіні. Відразу можна було зміркувати з їхньої розмови, що вони їдуть на село. Завтра Великодні Свята. Неначе зі страху в Великодну ніч — замовк ліс. Часом затріщало галузя… Дивись, Костику, — сказав один, що сидів з Костиком на задньому поміщенню,—які гарні кози. Кози на гуркіт возу понасторожували свої уха немовби хотіли блише придивитися до проїзжих.
За хвилину знов затріщало бадилля. Це вийшов козел на галявки накликати своїх. Віз поїхав дальше. Весняне повітря наповняло груди двох молодців, що їхали на Свята… Чудова ніч. Велика ніч. Так велика. В цю ніч сталося те, що було передсказано. Він сказав, що Воскресне, щоби доказати, що є правдивим Сином Божим. Він воскрес! Через це дав надію людям, що їхні душі також не вмирають. Він дав ту силу, яка піддержує життя, яка скріплює на дусі та дає віру, — що по цьому життю наступить вічне життя.
На згадку цеї Великої Ночі й ліс занімів… Він чекав, щоби почути голос дзвонів та вічне слово: Христос Воскрес… Віз наблизився до села. В хатах мерехтіло світло. В кількох місцях на селі палав огонь. Це хлопці «палили одіяніє». Година дванадцята… Пронісся голос дзвону… Його голос почули всі. Все ожило. Всі спішать. Тіні за тінями мандрують до церкви. В церкві повно людей. На обличчах відбивається якась торжественна повага… Відправа тріває… Священник в білих ризах промовляє дріжучим голосом: Христос Воскрес! Вираз облич у людей міняється. Всіх опанувала радість… Тож Христос вже воскрес.
Він воскрес, заграли усі дзвони… Процесія виходить з церкви, йде кругом церкви. Неначе віночоком окружили люде церкву. Кошички з пасками стоять рівненько, неначеб хтось їх один уставив. Тисячі свічок мерехтить в кошичках та коробках. Це позапалювали їх ці, що прийшли віддати честь тому, що Воскрес.
На цвинтарі гробова тиша… Процесія обійшла кругом церкви кілька разів. Священник дріжучим голосом читає євангеліє. Тишина… Підносять йому свячену воду. Святить… Дзвони гудуть…
Христос Воскрес… лине далеко, далеко на кінець світу… На ці слова чекали цілий рік. Кожний підготовлявся, щоби як найліпше зустріти це Велике Свято — Свято побіди добра над злом. Свято надії на вічне життя. Ледви священник посвятив паски, хутко всі їх складають і чим скоріше до дому. Чого так поспішають? В них такий звичай. На північних областях Волині люде мають звичай по освяченню «паски» як найшвидче дістатися до дому. Вони вірують в те, що той, хто найшвидче прибіжить з свяченим до дому, Той буде цілий рік багатий й не буде мати нещасть… Вони придержуються цього звичаю вже від давен давна.
С.К.
Автор: Олександр КОТИС
Джерело: http://www.hroniky.com/
Кращі джазові музиканти – ВІКТОР ПАВЕЛКО (саксофон), ІГОР ЗАКУС (бас), ІГОР ГНИДИН (ударні), АНАСТАСІЯ ЛІТВІНЮК (фортепіано), а також Біг-бенд ЛНМА ім. М. Лисенка, Наталя Барчишак, Чжан Гаоюань, Олександр Каспров (гурт О), гурт Rockoko, Михайло Олійник, Юрій Григораш та інші.
Ведучий – Петро Луцишин, художній керівник – Остап Майчик.
Ольга МАКСИМ’ЯК
Незважаючи на холодний початок весни львів’ян та гостей запрошують взяти участь у святковому обливанні водою, яке відбудеться 9 квітня на площі Ринок, повідомляє Дивись.info.
«Поливання» триватиме з 12.00 до 15.00 год. Поливання в інші години та за межами пл. Ринок – не дозволено, тому за порядком стежитимуть працівники поліції та «Муніципальна варта». У зв’язку з поливанням, з 12.00 до 15.00 год. електротранспорт на площі Ринок не курсуватиме.
Традиційно уже п’ятий рік поспіль перед входом до Ратуші у Львові влаштовують «Поливаний понеділок». Аби зберегти традиції другого дня Великодня і водночас не перетворювати цих звичаїв на безлад, усіх прихильників водяних забав цього понеділка запрошуються на центральну площу міста. Для того, щоб все відбувалося культурно та весело, за порядком стежитимуть працівники правоохоронних органів та «Муніципальна варта».
«Завтра, у середу, ми змонтуємо та випробуємо на площі Ринок спеціальні установки, з яких можна буде черпати воду. А вже в понеділок такі установки працюватимуть з 12 до 15 години й всі охочі львів’яни та гості міста зможуть взяти участь у забаві. Сподіваємося, що облиті будуть лише ті учасники дійства, які самі цього забажають», – зазначив заступник директора ЛМКП «Львівводоканал» Юрій Свізінський.
У Львівводоканалі повідомляють, що під час роботи установок зазвичай використовується до 20 метрів кубічних питної води.
Наталка РАДИКОВА
“Іутін з’явився на видноколі художньої фотографії Львова і середині 70-их років, тоді, коли народжувалося покоління космополітів інспірованих, з одного боку науково-технічним прогресом, а з другого боку спробою українських митців інспірувати в нове мистецтво впливи Заходу, та різних прогресивних світових течій,” – сказав мистецтвознавець Богдан Мисюга відкриваючи виставку.
Олексій Іутін займається постановочною фотографією, натюрмортами та портретами. Брав участь в більш, ніж 250 міжнародних виставках. Серед них: в Україні, Польщі, Німеччині, Франції, Італії, США та багатьох інших країнах. Роботи автора знаходяться в приватних колекціях в Польщі, США, Канаді, Австрії, Німеччини та інших. Має 15 міжнародних нагород за участь у виставках в Польщі, Франції, Німеччини, Австрії, Японії.
“На жаль зараз ми не можемо бачити повного спектру робіт з цієї серії. Тому що автор поступово виставляв ці роботи на виставках або дещо є втраченим. Звичайно, що в цифровому вигляді це все збережено. І я думаю, що ще прийде час, коли ми побачимо все, що він зробив на цю тему. Це може буде альбом, або величезна виставка”, – зазначив куратор виставки Зіновій Підперигора.
Експозиція виставки налічує близько 50 фотографій, що розташовані в двох залах. На фотографіях зафіксована мить з життя звичайних людей. Окрім того, проходячи залами можна побачити фотографії відомих особистостей різних часів.
“Мені випало на долю величезне щастя мати такого фотографа,який фотографує вистави, які я роблю. Ми маємо неповторну колекцію фотографій саме наших театральних вистав, які зробив Олексій Іутін,” – розповів польський режисер Збіґнєв Хшановський.
Цікаві фото людей в образах Сатирів і фотографії у жанрі ню (художній жанр в скульптурі, живописі, фотографії та кінематографі, який зображає красу і естетику оголеного людського тіла). Вони неначе переносять тебе у світ міфологічний або навіть фантасмагоричний – світ, де живуть Сатири, русалки, німфи та інші створіння.
“Іутін це особлива людина в моїй творчій біографії. Тому, що з першого дня нашого знайомства він одразу мені запропонував стати моделлю, співпрацювати. Ми шукали якісь локації, моделі, костюми. Це було надзвичайно цікаво і пізнавально, як для нього і так для мене. Ми вчилися один в одного, – поділився враженнями художник Олег Денисенко.
Оглянути експозицію виставки Олексія Іутіна “TESTES MUTI” можна в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) до 25 квітня.
Денис ГУГНИН
В неділю 8 квітня виповнюється 127 років від народження однієї з перших українських жінок – фахівців з тіловиховання і спорту, практика, теоретика і методиста гімнастично-спортивного руху в Галичині Оксани Суховерської.
Оксана Федів (у заміжжі — Суховерська) (8.04.1891 — 13.01.1977) народилася у с. Жашків (тепер село Зашків Золочівського р-ну Львівської обл.). У 1910 році закінчила учительський семінар Українського педагогічного товариства у Львові та склала іспит зрілості для вчителів. Упродовж 1910—1914 років під керівництвом професора Івана Боберського займалася руханкою у товаристві «Сокіл-Батько», неодноразово виступала на руханково-вокальних вечорах та готувала програми (серед іншого, мала честь виступити 7 грудня 1913 року у рухівні «Сокола-Батька» у Львові на вул. Руській, 20 з нагоди відзначення 40-літньої творчої праці Івана Франка), приватно навчалась гри на фортепіано та закінчила польську школу ритміки. Підвищувала рівень своєї професійної освіти та майстерності на курсах у Відні, Берліні та Празі. У липня 1914 року склала іспит з гімнастики у Львівському університеті, отримавши диплом учителя гімнастики (українською — «руханки»), який давав можливість викладання у середніх школах.
У роки Першої світової війни працювала учителькою руханки у Львові — у 1915—1916 роках у народній школі імені Б. Грінченка, у 1916—1920 роках — в учительській семінарії «Рідної школи». Упродовж 1920—1939 років — учителювала, викладаючи руханку, у жіночій гімназії СС Василіянок та гімназії «Рідної Школи» УПТ імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові (викладачка руханки й тіловиховання та керівничка студії ритміки). Опікунка 2-го пластового полку, з 1924 року – куреня імені Марти Борецької, який діяв у жіночій гімназії СС Василіянок. З розв’язанням «Пласту» (у 1930 році) очолила роботу руханково-спортивного гуртка, в якому відбувалися заняття з відбиванки (волейболу), кошиківки (баскетболу), совгарства (ковзанярства), легкої атлетики, лещетарських прогульок (лижних походів) взимку і туристичних мандрівок улітку. Гурток називався «Жіночий український спортовий кружок» (ЖУСК) і співдіяв із географічним гуртком.
Вела позашкільні курси ритмічної гімнастики. Упродовж 1910—1939-их років Оксана Суховерська, як учениця і послідовниця професора Івана Боберського — активна учасниця та ініціаторка новітніх форм українського гімнастичного (насамперед сокільського) руху, а також одна з активних діячок руханкових і спортивних товариств, зокрема «Сокола-Батька», «Пласту», «Жіночого українського спортового кружка». Одна з перших українських фахівців, що спеціалізувалися на жіночій гімнастиці та ритміці, пропагує їх на рівні краю, розробляє їх методику і дидактичну базу. Так, у львівській пресі 1924 року подавалось оголошення: «Товариство “Сокіл-Батько” улаштовує для учительства м. Львова, провідниць захистів і захоронок та для всіх тих, що інтересуються фізичним вихованням, курс забав і гор». 1-го жовтня 1930-го р. вона відкрила першу в краї школу ритмопластики, (що діяла здебільшого в залі «Ремісничної громади» та в будівлі Товариства «Сокіл»), в якій до 1932 року виокремились чотири курси: дитячий, два для молоді, один жіночий.
Була не лише досвідченим педагогом, ініціатором спортивних змагань, прогульок, але й залучала своїх вихованок до участі у найрізноманітніших творчих проектах та масових урочистостях: шкільних виставах, руханково-патріотичних дійствах, професійних театральних постановках, в музично-поетичних вечорах, програмах руханково-пластичних танців на підставі евритміки швейцарської системи Еміля Жака-Далькроза та вільного танцю Айсидори Дункан.
У численних святкових та мистецьких програмах товариства «Українська захоронка», жіночої учительської семінарії, Кружків Рідної Школи імені Ганни Барвінок та Петра Могили у Львові, дівочої школи імені Т. Шевченка, «Драматичних Гуртків Молоді» поряд з руханковими показами, Оксана Суховерська готувала сольні й групові танцювальні програми своїх найменших і старших учениць на підставі прочитання музики М. Вербицького, О. Нижанківського, К. Сен-Санса, С. Рахманінова, Ф. Ліста, Е. Шютта, Р. Шумана, В. Балтаровича, поезії Т. Шевченка, Лесі Українки, К. Малицької, Ю. Федьковича. Такі творчі проекти найчастіше відбувалися на сцені театру «Ріжнородностей», Народного дому, а окремі – навіть у Великому міському театрі. Особливо резонансними були Вечір народного промислу (у співпраці зі сценаристом Юрою Шкрумеляком, режисерами. Марією Свірською і Лесею Кривіцькою, музичним супроводом С. Пшенички і Іларіона Гриневецького, проектами костюмів Марії Морачевської), музична комедія Григора Меріам-Лужницького «Жабуриння» у виконанні професійних і аматорських акторських сил музично-театрального гуртка «Сцена Богеми» (з музикою Володимира Балтаровича, режисурою Петра Сороки, декораціями вихованців школи Олекси Новаківського, Романа Чорнія і Антіна Малюци), Всестудентські вечорниці за участю піаніста Богдана Перфецького, бандуриста Юрія Сінгалевича, оркестрів Леоніда Яблонського та Івана Костюка, інсценізація «Перебенді» Тараса Шевченка (також за участю Ю. Сінгалевича), постановки фантастичної драми «Лісова пісня» Лесі Українки на сцені Міського театру, Академія до 100-річчя Юрія Федьковича (зі сценічною ілюстрацією композиції Остапа Нижанківського «Гуляли-гуляли» в режисурі Романа Купчинського, за участі хору «Сурма», актора О. Гірняка та автентичних гуцульських музик), балету «Лебедине озеро» П. Чайковського виключно силами ритмопластичної школи О. Суховерської та керованих нею гімназичних гуртків. З цих виступів стають відомими імена її майбутніх послідовниць та діячок хореографічного мистецтва української діаспори Дарії Нижанківської-Снігурович, Ірени Соколовської, акторки і хореографа Ірини Залеської та інших.
У міжвоєнний період організовувала щорічні виступи гімназисток на площі «Сокола-Батька». Серед них наймасштабнішим було Свято Молоді «Рідної Школи» у червні 1934 року, де численні комплекси укладених нею рухових вправ і танцювальних композицій «Весняні забави» об’єднали 1700 учасників різного віку зі Львова, Станиславова (нині – м. Івано-Франківськ), Стрия, Рогатина, Лагодова (Перемишлянщина) і Крем’янця під виконання народних пісень хором під орудою І. Гриневецького та оркестром під керівництвом педагога «Рідної школи» Василя Манька.
Практик і теоретик шкільної гімнастики, особливо жіночої, Оксана Суховерська узагальнила свій досвід у низці теоретико-методичних праць з проблем фізичного виховання («Рухові забави й гри з мелодіями й примівками», «Роля жінки у фізичному вихованні», «Ритміка» у 2-х томах) та ін.
У роки Другої світової війни вона — викладач руханки в школі № 4 (у 1939—1941 роках), викладач ритміки у ремісничій і господарській школах (у 1941—1944 роках). На початку німецької окупації Оксана Суховерська увійшла до складу трупи «Український оперний театр», як постановниця хореографічних композицій у його першій оперній виставі «Запорожець за Дунаєм» у червні 1941 року, та в опереті «Циганський барон».
Від 1944 до 1958 року Оксана Суховерська — викладач ритміки у Державній музичній школі-десятирічці при Львівській консерваторії (тепер Львівська середня спеціалізована музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької). У цей же ж час керувала танцювальним колективом при Будинку народної творчості у Львові. У 1950–70-их роках проживала у Львові за адресою: вул. Новаківського 4, кв. 2.
Померла у Львові. Похована на 21 полі Янівського цвинтаря. На могилі встановлено металевий хрест із написом: “Тут спочиває Оксана Суховерська * 8.4.1891 † 13.1.1977 / Вічна память”.
Поблизу похований її чоловік Осип Суховерський (доктор права, четар першої сотні УСС). Про нього відомо, що народився 9 січня 1888 р. в Чернівцях, де закінчив ІІ-гу державну німецько-українську гімназію і правничі студії (у 1910 році). Від серпня 1914 року служив в Легіоні Українських Січових Стрільців, спершу як сотенний писар, з 17 серпня 1915 року – ад’ютант 1-го куреня. Брав участь в боях між Стрипою і Серетом у вересні 1915 року, зокрема під Соколовом. Визначний дипломат МЗС Української Народної Республіки та Української Держави, зокрема, нетривалий час від кінця серпня 1918 року – український консул у м. Новомиколаївську (сучасний Новосибiрськ; однак, залишився таким формально через проблемність комунікації воєнного часу та непідтвердження своїх повноважень з боку Сибіру). Після війни працював адвокатом у Куликові (1932), Львові (1939, площа Ринок, 43). Фінансував видання книги Оксани Суховерської «Рухові забави й гри з мелодіями й примівками» (Львів, 1924 рік). Тривалий час працював у ЛНБ АН України ім. В. Стефаника, насамперед як бібліограф. Помер 24 лютого 1962 р.
Оксана Суховерська, як і її вчитель Іван Боберський, була талановитим педагогом та патріотом України. Навчаючи руханки, ритміки і танців, прищеплювала своїм учням любов до мистецтва, історії та традицій рідного краю.
Оксана Суховерська залишила у пам’яті своїх сучасників світлі спомини. Про неї “наймолодша василіянка” Емілія Бардила згадувала: “До кінця життя буду пам’ятати й при кожній нагоді згадувати таких вчителів, як м[онахиня] Северина [Париллє], м[онахиня] Емілія, п. Антоніна Струтинська, п. Ірина Гузар, проф. [Василь] Лев, п. [Савина] Сидорович, п. О[ксана] Суховерська”. Гімназистка Олександра Гургула писала: “… А ось світські педагоги: перед веде незрівнянна Олена Степанівна, наш ідеал. Оксана Суховерська, гімнастка, що, крім програмної руханки, вчила нас поєднувати гімнастичні рухи з народною піснею… Цілий сонм професорів – справжніх знавців своєї справи. Всі вони хотіли і зуміли передати свої глибокі знання нам, своїм ученицям”. Сама ж Оксана Суховерська в інтерв’ю, опублікованому у львівській газеті “Нова хата” 1936 р. твердила: “Чи я вдоволена своєю працею? Хіба ви не знаєте, скільки перешкод стоїть у нас на дорозі цього мистецтва? Але праця сама дає мені вдоволення. Це навіть мало сказано, – це зміст мого життя”.
Роксоляна ГАВАЛЮК
музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Андрій СОВА
історик, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка, Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Використані джерела та література:
Мама реготала, а ви? Це означає, що студія «Мамахохотала» у Львові! 120 хвилин дуже смішних та сміливих жартів від гігантів молодіжного гумору, тільки актуальних та свіжий випуск – уже 19 квітня!
Що чекає на тебе? Non-stop мікс жартів, мініатюр і номерів, які у твоєму місті, які ти побачиш і почуєш вперше!
Чому варто прийти на “Мамахохотала”- шоу:
Гумористичний проект № 1 для молодіжної аудиторії в Україні вирушає у тур, бо роки біля телеекранів і мільйони переглядів на YouTube ніколи не замінять один перегляд тет-а-тет “Мамахохотала”. Гумор не має кордонів, пореготати вийде і онучкам, і бабусям.
Буде шалено… і майже завжди інтелігентно! А на десерт – після концерту зможеш для свого профілю в Instagram зробити фото з улюбленими акторами і взяти у них автографи!
Ольга МАКСИМ’ЯК
У центрі Львова просто неба на площі Музейній проходить VIII щорічний «Фестиваль Писанок». На спеціальних стендах представлено Галерею писанок – 65 півметрових писанок, та сім метрових, повідомляє Zik .
Тут можна побачити різні писанки – присвячені Тарасу Шевченку, львівському трамваю (відсилає нас до пісні «Піккардійської Терції»), з абстрактними мотивами та традиційні, геометричним розписом.
«Фестиваль Писанок» має на меті представити писанку не лише як традиційний Великодній символ, але й як Art-об’єкт. Щороку Фестиваль Писанок долучає до створення великодньої атмосфери нових митців, як аматорів, так і професіоналів.
«Фестиваль Писанок» триватиме до 15 квітня. У Галереї писанок поряд із експозицією діятиме і Великодня арт-майстерня, де відбуватимуться цікаві майстер-класи: з декорування вербових гілочок, з розпису писанок, зі створення великодніх свічок ручної роботи та ляльки-мотанки.
Також у рамках Фестивалю Писанок діє благодійний проект «Добра Справа», у рамках якого збирають кошти для тих, хто справді цього потребує.
У квітні 1943 року в газеті “Львівські вісті” було опубліковано побажання українцям Митрополита Андрея Шептицького з нагоди Великодніх свят. Пройшло 75 років, але читаючи ці рядки мимоволі задумуєшся про те, що ці настанови і сьогодні, в сучасній Україні для нас є надзвичайно актуальними.
Тож, напередодні Світлого Свята Воскресіння Христового пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова відчути, зрозуміти та постаратися втілити у життя мудрі слова Митрополита (стиль та орфографію публікації подано оригінальними).
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Високоповажаний Пане Редакторе! Просите мене про статтю до святочних чисел „Львівських Вістей” і „Рідної Землі”.
В обставинах, які переживаю тих кілька днів перед святами, це просто неможливе написати щось приличного. Тому вибачайте за ту відмову, яку я хотів би по змозі зробити якнайчемнішою. Але з другого боку мушу признати, Ваше бажання представляється і мені як пропозиція з багатьох оглядів дуже бажана. Бо ніколи більше, як у воєнних часах, в яких живемо, не треба людині зичливости людей так, як тепер. А на зичливість можна заслужити тільки сердечною зичливістю із свого боку. В часі війни навіть між тими, що не воюють, або й тими, що їх ніщо не ділить, нагромаджуються такі небувалі кількості непорозумінь, спорів, ворожнечі, часом навіть і ненависти, шо не пізнається цього світу і людей, яких зналося добре ще кілька літ тому. Люди діляться, всюди собою зайняті, не мають часу для ближнього, не мають з чого дати йому хоч добре слово, усі стали нервові, роздражнення нервів прибирає форми неврастенії, істерії і суспільне, чи може радше товариське, життя стає подібне до того принціпіяльного „bellum omnium contra omnes“ Гоббеса, наслідком чого проста зичливість і христіянська любов ближнього стає товаром дуже рідким, дорожчим від масла чи сала. При цих обставинах пропозиція, яким небудь способом дістати хоч кіло того рідкого товару і дістати його дешево, то пропозиція, якою погордити не можна. Тому приймаю Вашу пропозицію і пишу, як бажаєте, коротше чи довше письмо для читачів „Львівських Вістей” і „Рідної Землі” яке, очевидно, мусить закінчитися більш-менш стереотипними святочними побажаннями. Річ тільки в тому, щоб вони вийшли не надто стереотипні і не були виявом мізантропії ані песимізму, а були радше старосвітською зичливістю до людей, бажанням заслужити на таку саму зичливість.
До читачів „Львівських Вістей” сказав би я таке: Горі іміем серця, не піддаваймося зневірі і природній в часі війни знеохоті до світу і до людей, радше з християнським довір’ям до батьківської опіки Божого Провидіння будьмо пересвідчені, що все скінчиться добром, не тільки для наших установ, для родин, для міст і сіл, але й для цілого народу, тут і там. Без сумніву, маємо всі важкі причини до смутку і знеохоти. Хто ж із нас не потерпів тяжкої втрати дуже близької і сердечної йому особи? Чиє домашнє господарство не має недостач, які важко доповнити? Хто ж із нас може з’ясувати собі, якими дорогами і якими засобами ми дійдемо до бажаного і відповідного нашим потребам миру? А все ж, хто ж із нас не вірить і хто ж із нас не надіється? Та віра, та надія — це, здається, та краща і вища частина нашого духового єства, яку треба нам всіма силами плекати. Дві чесноти: віра і надія, як богословські чесноти, вимагають християнського доповнення: любови. Але й у громадському значенні, як суспільні і товариські чесноти, вони вимагають доповнення чеснотою громадянської і суспільної любови, які треба б хіба назвати солідарністю, єдністю, ревністю та самообороною перед розкладовими елементами, що розбивають народ на багаточисленні і просто ворожі собі фракції і партії. Чого українському громадянству передовсім треба, то тієї єдности і солідарности, без якої по словам Євангелія, не може встоятися навіть царство демона. Звідси і природне побажання тієї єдности в святочних побажаннях „Христос воскрес”. У святочних відправах кожної днини в пасхальнім часі повторюється те слово „друг друга обіймем і простім вся воскресеніем”. Такі і мої найщиріші побажання для всіх, що це моє письмо прочитають. X р и с т о с В о с к р е с е!
А до читачів «Рідної Землі» мої святочні побажання такі: Якщо маємо дійти до часів, в яких український народ буде розвивати здорово і свобідно всі, Богом дані йому, сили — треба нам між собою і в праці для нашого народу чи над нашим народом дуже дбайливо та ревно плекати родинне християнське життя. Тільки ті народи могутні і здорові, в яких здорова християнська родина. Бо родина — це клітина, з яких складається цілий організм, що його називаємо народом. Коли інфекція недуги затроїть ту клітину цілий організм наражений на недугу. А сама та небезпека відбирає йому найбільшу і найкращу його силу. Святе, чисте, здорове і щасливе родинне життя — це наймогутніша сила кожної держави, але це й най більше, а може й єдине дочасне щастя людини. Тому боронім родину перед злом, працюймо над тим, щоб уздоровити ті родини, які неправильно побудовані і неправильно розвиваються. Християнська родина — це школа християнського життя, але й школа суспільного, народного та все народного життя. Як довго та школа здорова, видає численні і здорові одиниці — так довго народ і здоровий і сильний. Коли, не дай Боже, та школа починає видавати, фізичні і моральні недородки, тоді народ приречений на загладу.
У світлий празник Христового Воскресення бажаю українському народові і українській родині, тут і там, того здоров’я і сили, від яких здоров’я і сила народу залежить. Ті мої побажання рад би я пе редати всім українським хатам, усім родинам, усім одиницям, що бажають побудувати собі гніздо родинного щастя і хай Бог Всевишній благословить українську родину, хай дасть їй святі матері християнські, що зуміли би виховувати на героїв багаточисленне потомство, хай дасть українським родинам батьків, що були би для потомства прикладом громадянських чеснот жертвенної праці для Батьківщини і мудрої ради в громадських справах. Хай Бог дасть українській родині багато героїв, готових віддати життя за Батьківщину, за Віру, за Церкву, за Христа. Xристос Воскресе!
Львів, 21 квітня 1943.
АНДРЕЙ Митрополит
Джерело: газета “Львівські вісті” 24/27 квітня 1943 р.
“У нас це уже напевно четверта виставка Івана Проціва за останнє десятиліття, яка знову покаже доробок автора, непересічного художника, котрий досить плідно працює, про що говорить перелік виставкових проектів, які він відбув за останні двадцять років”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Ректор Львівської національної академії мистецтв Володимир Одрехівський розповів присутнім про першу спільну з Іваном Процівим виставку, яка дала старт творчим кар’єрам тоді ще зовсім юних художників.
“Це митець мого покоління. Ми разом починали. У 1997 році ми мали спільну виставку в Києві в Музеї Павла Тичини і з того часу ми підтримуємо дуже тісні дружні, мистецькі стосунки. Мені дуже цікаво спостерігати за розвитком Івана як митця, котрий у складному, багатовекторному мистецтві культури Європи, зокрема, України, вибрав таку складну ділянку, де ти не можеш заховатись, де ти повинен бути майстром тонкого, високого рисунку. І це прекрасний приклад митця, який розвивається в сучасному світі”, – поділився Володимир Одрехівський.
На сьогодні Іван Проців автор більше 20-ти персональних виставок. Ряд творів художника є власністю Міністерства культури України. Роботи зберігаються в державних музеях, галереях, приватних збірках України та зарубіжжя.
“Я не буду розповідати скільки зусиль я вклав до кожної роботи, що хотів втілити. Якщо робота заслуговує, то ви все побачите, якщо ні – то ні. Маю надію, що я не даремно працював”, – сказав художник Іван Проців.
Хоча художник нікого спеціально не запрошував, але на відкриття виставки зібралося чимало шанувальників творчості Івана Проціва, його друзів, знайомих та колег по пензлю.
Виставку малярства та графіки Івана Проціва можна оглянути в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) до 29 квітня 2018 року.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Два роки тому Катерина Білетіна в товаристві митців Леоніда Багрія, Надії Шошиної та Василя Йолохова мандрувала Європою та відвідала Німеччину, Нідерланди і Австрію. Завдяки цій подорожі з’явилась серія «Берлінські ремінісценції».
“Щодо цієї виставки, то у мене були дуже цікаві закордонні подорожі в компанії художників, під час яких ми вивчали твори європейських галерей і ця живописна мова вплинула на мене коли я творила Берлінську серію,” – розповіла Катерина Білетіна на відкритті виставки.
В експресивний манері художниця створила кілька полотен у яких впізнаємо архітектуру Берліну та архітектоніку німецьких національних строїв, що вплинули на образний ряд серії «Берлінські ремінісценції». Полотна «Кікі» і «Відьми та всі інші» було створено для живописного конкурсу “Ars pro dono” в берлінській галереї «Грузиньяк», з якою художниця плідно співпрацює з 2015 року.
“На виставці представлено одинадцять робіт, але у серії їх значно більше. Дуже багато робіт залишилося в Берліні, вони там експонуються. Ці роботи за змістом, настроєм більш європейські, цього разу мені хотілося трішки відійти від української теми і зробити якісь інтер’єрні речі”, – поділилася Катерина.
Сюжети картин – це живописні ремінісценції на казки нідерландської письменниці Анні Шмідт та мультфільми японця Хаяо Міядзакі. Експозицію доповнюють жіночі портрети з особистої колекції мисткині, створені в різні роки.
“Для створення композиції в основному використано портрети моєї доньки, за якою я дуже сумувала коли перебувала в Берліні, є портрети моїх знайомих, доньки власника галереї у Берліні”, – зазначила художниця.
Зазначимо, що це уже шоста виставка в в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8). Перші чотири виставки були присвячені українському портрету, українським картинам, а дві останні мають зовсім інші теми. Оглянути експозицію виставки можна безкоштовно до кінця квітня.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Про особливу складність цього періоду для Шептицьких свідчить дедикація на образочках Діви Марії Непорочного зачаття, які мати Софія Шептицька урочисто вручила кожному сину:
«Моїм дітям на пам’ять про посвячення нового дому у Прилбичах і перенесення нашого до нього в день Непорочного Зачаття Діви Марії 8 грудня 1872 року. Нехай наші діти пам’ятають, що цей дім, який щойно таким трудом викінчений, швидше пропаде і в ту ж мить нехай буде знищений — ніж коли-небудь він мав би стати обителлю гріха — скоріш смерть, аніж гріх — нехай Ласка Божа викарбує на завжди це у серцях — найкоханіші мої діти. Софія Шептицька». Оригінал такого образка зберігся у родині Шептицьких.
[Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, podred. A.A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 18].
Оскільки в момент посвячення нового дому Казимир мав три роки, то пам’ятний образок мама Софія Шептицька подарувала йому згодом — у березні 1881 року [«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини»/ за ред. І. Матковського, Ю. Бойка. — Львів, 2017. — С. 17.
«Казик улюбленець і потіха цілого дому, правда, щонаймиліший душок, якого можна собі уявити — таке це легке, підстрибуюче пташеня, що направду між чортиком і ангелятком лежить його подібність — тому кажу, що є душок…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис» …». — С. 12; Автор посилається на «»Листи Шептицької. — Т. ІІ. — С. 159] — писала Софія Шептицька у листі до родини у січні 1873 року.
Тут же знаходимо повідомлення про те, що у травні цього ж року собака вчителя французької Арнетта скалічила Казеві лице.
Згадуючи про вчителів, слід назвати тих, які у Прилбичах навчали дітей Шептицькихі про яких залишились письмові згадки. Отже, найстарішим був Юзеф Свобода (помер 1890 р.), чех за походженням, який навчав Фредрів та Шептицьких не лише живопису, але і німецької мови. Про нього залишилось багато згадок у листах різних членів родини та спогадах, написаних пізніше. Юзеф Свобода також був автором численних художніх робіт на тему родинного життя Фредрів та Шептицьких. З «Листів Шептицької» (Т. ІІ. — С. 175) [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис» …». — С. 12] довідуємось про пані Дімльову, яка з вересня 1875 року приходила навчати Казя і «караючи, любила бити лінійкою по долоні» та пані Куїловська, з якою Казимир «розпочав науку читання». Французької дітей вчив Юлій Арнетт. Вихованням Шептицьких займалась також Аделя Дефорель (Adela Defforel) —Маздуня — таким пестливим іменем її називали Фредри, скоротивши звертання «мадмуазель Аделя» (?–1886) — приятелька, учителька і вихователька Софії Шептицької. Походила зі Швейцарії з бідної селянської родини, приїхала до Бенькової Вишні у дім Александра графа Фредра у вересні 1843 р. з кантону Фрайбург.
Вчителем для своїх дітей був батько Ян Кантій Шептицький. Польський дослідник особи Митрополита Андрея Шептицького Анджей Зємба у своїх дослідженнях безпосередньо вказує на батька, як на того, хто ознайомив дітей із родинною історією та прищепив їм любов до свого роду, а також навчив їх захоплюватись предками, серед яких найдостойнішими були греко-католицькі митрополити та єпископи [Zięba A. A. W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 43–64].
Політичний життєвий шлях Казимира пізніше абсолютно збігатиметься із діяльністю Яна Кантія, що свідчитиме про батькову науку, усвідомлену з дитинства. Щодо передання дітям заповіту про приналежність до русинів-українців, то тут слід процитувати лист, який син Роман писав до батька 1886 року, пояснюючи йому своє рішення вступити у монастир східного обряду і переконуючи, що ніхто не впливав на його вибір:
«Про справу руську взагалі з ніким не говорив, окрім Папи (салонової безглуздої розмови не враховую) і тільки Папа впливав на мене оповіданнями про чин наших предків».
[Zofia z FredrówSzeptycka (oprac. Bogdan Zakrzewski), Młodość i powołanie ojca Romana Andrzeja Szeptyckiego zakonu św. Bazylego Wielkiego: opowiedziane przez Matkę jego 1865-1892. — Wrocław: Towarzystwo Przyjació
ł Polonistyki Wrocławskiej. — 1993. — C. 82].
1876 року Шептицький-батько запросив у Прилбичі греко-католицького священика о. Панасинського, якого з родиною було вигнано російською владою з Холмщини, для навчання своїх дітей [Zięba A. A. W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 60]. Залишились спогади Казимира Шептицького в коментарях до праці Софії Шептицької, присвяченої пам’яті сина Юрія [рукопис закінчений 24 квітня 1880 року у Прилбичах і опублікований у праці: Fredro i Fredrusie, Oprac. B. Zakrzewski, Вроцлав, 1974], про те, що о. Панасинський мав мистецький хист.. У Прилбичах він написав портрети чотирьох єпископів з роду Шептицьких та портрет Александра Фредри [тут же].
Казимир Хлендовський (1843–1920), польський письменник і дослідник культури, міністр до справ Галичини (17.X.1899 – 18.I.1900 рр.), 1879 року двічі побував у Прилбичах, зазначив у опублікованих спогадах, що Ян Кантій Шептицький «був надзвичайно гордий через наявність у своєму роді єпископів, на спокревненість з Красінськими, а через них, ясна річ, з італійським двором, обвішав свою кімнату самими ге
неалогічними деревами так, що мені видавалось, що я перебуваю у стайні коней для перегонів» [Kazimierz Chlędowski, Pamiętniki. — Краків, 1957. — Т. 1. — С. 378].
Та найбільшою вчителькою для дітей була мама — Софія Шептицька, яка дотримувалась думки, що «Бог не для того дає дітей, щоб ними бавитись, тішитись їх коханням до батьків, але для того, щоб не про себе думаючи, а для Бога і для них їх оточувати любов’ю, провадити їх любов’ю і так їх кохати» [«Листи Софії Шептицької» . — Т. ІІ. . — С. 60]. Цитований вже Хлендовський у спогадах зазначав, що «Софія Шептицька себе присвятила цілковито вихованню синів».
Мамині настанови наскрізь просякнуть листи до дітей. Багато з них збереглось для сучасників і могли би бути використаними в педагогічних заходах. Для порівняння варто тут процитувати фрагмент двох листів. Перший написаний 24 листопада 1874 року до семирічного сина Станіслава зі Львова до Прилбич, в якому знаходимо цікаву згадку про маленького Казя та мамині настанови:
«Мама цілує Стася, сердечно йому дякує за листа і дуже задоволена, дізнавшись, що Стась чемний. Що мене дивує, це те, що Кальо такий чемний?! Тому, що останнім часом він ним зовсім не був, був вередливим — думав, що йому все дозволено, що тато і мама не люблять Каля так, як тоді, коли він був чемним. Треба, щоб Стась це прочитав Кальові, аби Кальо знав, що він далеко не чемний. — Обнімаю Стася і Каля. Запам’ятайте, діти, що завжди треба бути чемними для Бога, а не тільки для Тата й Мами, а Бог завжди тут — дуже рекомендую гарно поводитись за столом, тому що Стась і Кальо дозволяють собі, коли немає батьків, зовсім непристойну поведінку. — Я бачила раз Каля, коли він не бачив мене, і бачу його постійно — хай Господь Бог буде з вами, мої дорогі діти. Мама» [«Листи Софії Шептицької». — Т ІІІ. — С. 28. Цит. За: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 12–13].
У другому листі з червня 1881 року вона продовжуватиме ту ж думку і писатиме до сина Казимира про своє прагнення виховати своїх синів гідними для Господа Бога. Тут вкотре знаходимо підтвердження свідомого та цілеспрямованого впливу Софії Шептицької на своїх дітей:
«Моя найдорожча дитино. Не можу Тобі сказати, з якою нетерпеливістю чекала на Твої листи і якими вони буди ніжними та приємними для мене. Щоб Ти це розумів, мій любий сину, треба щоб Ти це усвідомив, наскільки мало-помалу все те, що було колись бажанням, надією, запалом, молодістю і ніжністю у моєму серці, — все це сконцентрувалось у єдину мету, велику й важку, як зливки золота: вас виховати для Господа, смиренними та маленькими перед ним, навчити підводитися після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 19-20].
У коментарях до маминих листів Казимир Шептицький пізніше так напише: «Знала, що виховання дітей є їй довірене Господом. Хоч мала право кохати своїх дітей, але вміла цю любов посвятити і погодити з Божою волею, коли педагогічні моменти цього вимагали. Виховання дітей виповнювало її час, ставало предметом її тягаря, було щораз інтенсивнішим змістом її молитов, думок, почуттів. Багато часу і самабувала з дітьми, бо як говорила: «маму ніхто не замінить» [«Листи Софії Шептицької» . — Т. ІІ. — С. 151].
Іван МАТКОВСЬКИЙ
В середу, 4 квітня 2018 року, в виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки малярства та графіки Івана Проціва.
Іван Проців – яскравий представник сучасного образотворчого мистецтва, творчість якого помітною сторінкою увійшла як в історію української культури, де посідає чільне місце, так і в контекст європейської. Його мистецький доробок – це особливий світ художніх образів, діапазон звучання яких яскравий і багатогранний. Він не перестає вражати своєю духовною наснаженістю, широтою і майстерністю охоплення явищ буття, безмежністю інтерпретацій, неповторністю формально-пластичних ознак, особливою (авторською) технікою виконання. Понад 30-ть років поспіль є активним учасником мистецького процесу, виступивши учасником та призером численних регіональних, республіканських та міжнародних виставок. Неодноразово Іван Проців нагороджений почесними грамотами та подяками за плідну педагогічну та мистецьку діяльність.
З 1986 року веде активну творчу, а з 2000-го, і педагогічну діяльність. Як педагог Львівської національної академії мистецтв на високому професійному рівні передає свої теоретичні та практичні навики молодому поколінню митців.
Про високий мистецький рівень творчого доробку свідчать численні публікації фахівців мистецтва в засобах масової інформації та спеціалізованих виданнях.
На час першої персональної виставки (Торонто, Канада, 1990 р.) І. Проців постає як самодостатній художник, якому успішно вдалося задіювати українські етнонаціональні джерела в системі знакового мислення постмодернізму. 1991 року художник показує свої твори на львівській персональній виставці і відтоді за ним закріплюється оригінальне, впізнаване творче ім’я. Тонке оперування виражальними засобами, дозволило митцеві створити глибоко сучасні цикли графічних та живописних творів на історичну, релігійну та українську традиційно-побутову тематику: серія творів «Княжа доба», серія творів «Гетьмани України», цикл «Українські жартівливі пісні», серія «Сцени гуцульського життя». Релігійна тематика – «Голгофа», «Благовіщення», «Христос і 12 апостолів», а також присвячення Чорнобильській трагедії «І мертвим і живим…», «Чорнобильський пейзаж», «Відгомін Чорнобиля».
З 1992 року – член Національної спілки художників України. Релігійна тема є дуже близькою для художника, що проявилося не лише в станкових картинах, а також у великих ансамблях розписів, іконостасів (проект і виконання розписів, іконостасу та ікон церкви св. Анни у м. Львові, церкви Вознесіння ГНІХ в монастирі отців Василіан у м. Золочеві).
З 2008 року – «Заслужений діяч мистецтв України». Його мистецький доробок – це особливий світ художніх образів, діапазон звучання яких яскравий і багатоваріантний. Він не перестає вражати своєю духовною наснаженістю, широтою і майстерністю охоплення явищ буття, безмежністю інтерпретацій, неповторністю формально-пластичних ознак, особливою авторською технікою виконання, – «Чумацький шлях», «Сонне місто», «Флора», «Метаморфози», «Нічні метелики», «Чорні ягоди». Його граціозна поетичність картин, бо тільки так сприймається тема – жіночий асоціативний портрет – серія « Жінки світу»: «Кубинка», «Колібрі», «Чорна мадонна», «Мелодія океану», «Гейші», «Подружки» (понад 30 творів), подана з вишуканою фантазією. Серія портретів «Квітуча Україна»: «Калина», «Заручена», «Голубка», «Гуцулка», «Бойківчанка» (понад 20 творів) – виплеканий національний тип краси, втіленням якого є жінка в національних строях різних регіонів України.
З 2011 року – доцент кафедри академічного живопису Львівської національної академії мистецтв. Наступна велика тема – «Венеційські портрети»: «Паж», «П’ята пора року», «Венеційські маски», «Карнавальна ніч», «Нічні зірки» (понад 20 творів) – життя як гра, з невідомим майбутнім, тривогою, безпечністю. Його образи опоетизовано фантастичні, просто створені на реальності, бо зберігають вірність традиційним етнічним цінностям і головне – життю.
Іван Проців автор більше 20-ти персональних виставок. Ряд творів художника є власністю Міністерства культури України. Роботи зберігаються в державних музеях, галереях, приватних збірках України та зарубіжжя.
Творча та активна громадська діяльність І. Проціва обіймає вагоме місце у духовно-культурному житті Львова. Неодноразово приймав участь в організаційних заходах, та багатьох благодійних аукціонах.
Христина ГОРИНЬ
Вчора, 3 березня 2018 року, у Львівському історичному музеї, відбулось відкриття виставки «Великодні мережива Межигір’я». Виставка презентує фаянсові вироби Києво-Межигірської фабрики з фондів Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві.
Чайний, кавовий і столовий посуд, свічники, прес-пап’є, вази, кашпо, менажниці, рамки для портретів демонструють фаянсове виробництво 1798-1877 років. Окрім цього, глядачі виставки можуть ознайомитись із значним досягненням межигірських майстрів у декоруванні, оглянувши декоративні тарілки з портретами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша.
Вагому частину виставки складають і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести.
Зазначимо, що фаянсові вироби Києво-Межигірської фабрики вперше представили на Львівщині.
Довідково
Фаянсове виробництво в Україні нараховує понад двісті тридцять років. Важливим фактором для його розвитку була наявність сировини, багатих традицій та досвіду у галузі керамічного виробництва. Значним поштовхом для власного продукування стало масове ввезення англійського фаянсу. У місцевості між Вишгородом і селом Ново-Петрівцями, на межигірських пагорбах були знайдені значні поклади каоліну. 1798 року на території, де раніше існував Спасо-Преображенський чоловічий монастир, була збудована фабрика – перше на Лівобережжі підприємство з виготовлення фаянсу. 1800 року відбувся перший випуск зразків, а 1811 року для оздоблення виробів почали застосовувати друк. Використання цієї техніки давало можливість створювати продукцію високої якості за відносно невисокою ціною.
Асортимент виробів був дуже різноманітний: чайний, кавовий і столовий посуд, вази, кашпо, набори для письма, набори для вмивання, рамки для портретів, свічники, прес-пап’є, менажниці, форми для бланманже, кронштейни, садові стільці, предмети сакрального призначення, скульптура.
У декоруванні значним досягненням межигірських майстрів були друковані малюнки з пейзажними мотивами, військовою тематикою, побутовими сценами. У 1840 – на початку 1860 років на фабриці випускали декоративні тарілки з портретами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших.
Велику групу складають вироби з кольоровою поливою і рельєфним декором у вигляді листя хмелю, виноградної лози, стилізованого соняшника. На виробах з блакитною або зеленою поливою використовували рельєфний орнамент з дрібних квітів, так званий «mille fleures», який щільно вкривав тло посуду. Цей декор і мотив виноградної лози вважають найбільш характерними для межигірських виробів.
Виготовляли на фабриці і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести. Напередодні свята Великодня такі твори на виставці представлені найбільше.
Лампада – це посудина з єлеєм (олією), яку запалюють перед іконами під час богослужіння, виготовляли також лампади з гніздами для воскових свічок. Були й такі, в яких можна було використовувати і олію, і свічки одночасно. Лампади значних розмірів призначалися для церков, невеликі – для дому. Переважно сферичної або краплеподібної форми, на раменах – маленькі вушка або дірочки для підвішування, знизу завершувалась кулькою, шишкою або скульптурною фігуркою янгола. У системі декору використовували як скульптурні елементи, рельєф так і образотворчі християнські символи, євангельські сюжети («Воскресіння», «Розп’яття», «Хрещення», «Покрова», «Богоматір», «Ісус Христос», «Спас Нерукотворний»), виконані у техніці друку, іноді у поєднанні з надполивним розписом. Часто за попереднім замовленням виготовляли лампади значних розмірів з ажурним декором у вигляді хрестів, листя аканта і лавра, зі скульптурним завершенням фігуркою янгола, що тримає перед собою щит. До лампад підвішували писанки.
Межигірські великодні яйця цікаві тим, що у їхньому оздобленні найчастіше використовували народні іконографічні сюжети: «Воскресіння», «Розп’яття», «Хрест страстей Господніх», «Богоматір», «Всевидяче Око», «Чаша» та ін. На одній писанці могло бути два, а інколи і три сюжетних зображення.
До асортименту культових виробів належать також «хатні» ікони для домашнього вжитку. Найбільше у колекції музею ікон із сюжетом «Воскресіння». На них зображений Ісус Христос, який здіймається над відкритою трумною зі стягом у правій руці. До сюжетного ряду ікон Києво-Межигірської фабрики належать «Богоматір», «Тайна вечеря», «Свята Варвара», «Свята Софія». Представлені зразки ікон доволі прості за рівнем виконання, оскільки продукувалися виключно на місцевий ринок, а виготовленням і розписом займалися не іконописці, а майстри фаянсу.
У колекції музею також зберігається невелика група напрестольних хрестів (за формою латинських). На аверсі – барельєфне зображення «Розп’яття», на реверсі – «Всевидяче Око» і голуб (Святий Дух) у променях. Цей мотив є іконографічним Господнім символом.
Києво-Межигірська фаянсова фабрика проіснувала майже 80 років. Незважаючи на те, що продукція підприємства виготовлялася під впливом західно-європейських зразків, місцевим майстрам, завдяки своєрідному формотворенню і системі декорування, вдалося створити свій власний неповторний стиль.
Наталка РАДИКОВА
