«Як можна говорити про вино і не куштувати його?», – подумали у “Видавництві Старого Лева” і вирішили поєднати презентацію книги «Wine Folly. Усе, що треба знати про вино» авторства Мадлен Пакетт та Джастіна Геммека з дегустацією чотирьох сортів вин у супроводі професійного сомельє.
Тож всіх шанувальників сонячного напою запрошують 1 лютого о 19.00 до ресторану «Park. Art of Rest» (вул. Дмитра Вітовського, 43 а) на книжкову дегустацію з Богданом Павлюхом. Вхід за попередньою реєстрацією.
Скільки таємниць ховається у пляшці вина? Як з ним поводитися, подавати, дегустувати, а з чим найкраще смакувати? Як залежить смак від клімату країни? Скільки відтінків кольорів і смаків приховує вино? І чи знали ви, що Совіньйон Блан може пахнути свіжоскошеною травою і чому в Шардоне з’являються нотки вершкового масла? Про все це у книжці «Wine Folly. Усе, що треба знати про вино» — лаконічно, стильно і в картинках. Це ідеальний практичний путівник для тих, хто хоче знати про вино більше, ніж написано на етикетці: поради на всі «винні» випадки, опис 55-ти основних вин в інфографіці та 20 географічних карт головних винних регіонів світу.
Постер презентації книги «Wine Folly. Усе, що треба знати про вино» та дегустації вин
На гостей заходу чекає розмова про секрети виноробства ти виноспоживання з Богданом Павлюхом, головою львівського осередку Асоціації Сомельє України та науковим редактором книги «Wine Folly. Усе, що треба знати про вино», а також дегустація кількох спеціально відібраних сортів вин:
Fleischer Cremant D’Alsace Brut (ігристе вино, Франція, регіон Ельзас)
Nau Mai Sauvignon Blanc (біле вино, Нова Зеландія, регіон Мальборо)
Octerra Syrah-Grenache Rosé Pays D’OC (рожеве вино, Франція, регіон Лангедок)
Chemin des Papes Côtes du Rhône (червоне вино, Франція, регіон Долина Рони)
Всі гості заходу отримають унікальну можливість придбати книгу «Wine Folly. Усе, що треба знати про вино» зі знижкою – 20%.
Вартість дегустації: 150 грн. Обов’язковою є попередня реєстрація та оплата дегустації за посиланням: https://goo.gl/forms/quw1DmRFPdRpvKU23 Тільки для повнолітніх. Партнер проведення заходу: ТМ «Світ напоїв».
Вчора, 29 січня 2019 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відкрилася спеціальна виставка-продаж на підтримку Наталки Космолінської.
Це вже друга виставка благодійного аукціону #SaveKosmolinska що відкрилася в Галереї змінивши першу. До слова, перша виставка зібрала близько 2000 євро для порятунку Наталки Космолінської.
Експозиція спеціальної виставки-продажу на підтримку Наталки Космолінської
Понад півсотні полотен, серед яких Юрко Кох, Роман Петрук, Володимир Богуславський, Юрко Іздрик, Олег Денисенко та багато інших знаних митців – передані на добру справу порятунку життя редакторки та критикині.
Анна Сидоренко
“Багато митців приходять і пропонують свої роботи для благодійного аукціону. Дехто тільки дізнався і одразу приніс свої роботи. І цей процес триває практично безперестанку”, – розповідає керівник Галереї Анна Сидоренко.
Експозиція спеціальної виставки-продажу на підтримку Наталки Космолінської
Збір коштів на лікування відомої мистецтвознавиці Наталки Космолінської, розпочатий у грудні з ініціативи її колег-художників, виявився досить успішним: майже 50 тисяч доларів вдалося зібрати завдяки продажу робіт та приватним внескам благочинців. Наталя та її родина щиро вдячні усім, хто долучився, і підтримав у непростий момент. Проте, на жаль, після початку лікування виявилося, що цієї суми не достатньо для повної перемоги над раком – тому художники та галеристи продовжують марафон #SaveKosmolinska.
Експозиція спеціальної виставки-продажу на підтримку Наталки Космолінської
Виставка-продаж на підтримку Наталки Космолінської в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) триватиме до 20 лютого 2019 року. Оглянути та придбати роботи запрошуємо щодня з 13:00 до 19:00, окрім понеділка.
Експозиція спеціальної виставки-продажу на підтримку Наталки Космолінської
Нагадаємо: критикиня, журналістка, мистецтвознавиця, співавторка книги «Гра в музей» (вийшла у «Видавництві Старого Лева» 2018 р.), Наталка Космолінська керує сторінкою Штуки на Zbruc.eu. Раніше була заступницею директора з виставкової роботи Львівського Палацу Мистецтв. Авторка понад 800 науково-популярних радіопрограм про мистецтво і 500 публікацій про сучасне мистецтво, архітектуру та дизайн. Працює також у Інституті стратегії культури. Після двох років лікування, трьох операцій та двох курсів хіміотерапії, останнє обстеження виявило у Наталі нові метастази. Їй рекомендовано таргентну терапію. Діагноз – колоректальний рак з метастазами в печінку. Попередньо лікування оцінили орієнтовно у 50 000 доларів; втім, після початку терапії виявилися нові обставини – що і змусило продовжити збір коштів. Мистецька спільнота активно відгукнулася на потребу колеги, і для продажу робіт на користь Космолінської створено окрему сторінку для інтернет-аукціону, де можна переглянути та придбати твори відомих львівських митців. Галерея Гері Боумена долучилася до марафону #SaveKosmolinska ще у грудні в рамках Різдвяної виставки, а зараз відкриває окремий проект, присвячений збору коштів на лікування.
“Обличчя” населених пунктів у різні часи та епохи формували відмінні предмети та явища. До прикладу, раніше на вулицях Львова не було так багато автомобілів. І це логічно. Хоча сьогодні саме вони чи не найбільше визначають “картинку” тої чи іншої вулиці; потрапляють на світлини, автомобілями “окуповано” кожен вільний куточок нашого міста. Натомість, на давніх світлинах Львова, з яких віє не хаотичним паркуванням і шумом, а навпаки – порядком, спокоєм і романтикою, бачимо щось суттєво інакше. Міщани, які кроками міряють вулиці і про щось бесідують, поодинокі і “чемні” автомобілі, кінні екіпажі. А довкола – кнайпи, видавництва, книгарні… Зовсім інший світ! Саме про книгарні, а точніше книгарню – родини Вільдів, скажемо більше.
Ринок антикваріату у давньому Львові. Фото з http://www.lwow.com.pl/rocznik/92/batorego.html
Для початку – трохи контексту. Аби розуміти, яким повітрям дихали власники книгарень та видавці того часу. Воно ж точно було відмінним від нашого. Отож, у 1806 році було видано закон, патент імператора Франца ІІ, який регламентував можливість бути книгарем, або антикваром. Претендентам у такі озвучували низку суворих вимог, між якими, до прикладу, дозвіл від місцевої влади, свідчення власної моральності, політична благонадійність і, звичайно ж, освіченість. Проявом останньої мало бути знання латини і хоча б двох іноземних мов. Отож, виглядає на те, що стати видавцем і книгарем у австрійські часи було складніше, аніж професором сьогодні – поріг вимог до кандидата був високим, хоч і виправданим, зрозумілим, адекватним.
Імператор Франц ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Франц_II
Карл (Кароль) Вільд (старший (1764 – 1834 рр.)) приїхав до Львова наприкінці XVIII століття з німецького Гессена. На той час у Львові було дві дуже відомі книгарні – Карла Пфаффа і Піллерів. Тим не менше, у 1796 році Карл Вільд відкрив і свою – “Buch und Musikalienhandlung” на вулиці Вірменській, поруч з університетом. Продавали книги, але також – ноти, канцелярські товари, музичні інструменти, мистецьку продукцію і ін. Так залучали клієнтську аудиторію з різних середовищ. Той самий Вільд заснував у 1810 – 1811 роках першу у Львові публічну “випозичальню книжок”. Крім того, саме його видавництво, починаючи від 1832 року, чи не найбільше й найінтенсивніше забезпечувало літературою заклад ім. Оссолінських. Останнє є свідченням якості продукції Вільдів, а також ознакою значимості, якої видавцям на той час вдалося досягнути.
Знак книгарні Вільдів. Фото з http://www.lvivcenter.org/pl/umd/posts/post/?ci_themeid=42
Коли Карл Вільд помер, його справу перейняв зять (тоді книгарня знаходилася на площі Ринок, 2), а потім сини – Людвік та Кароль. Перший з братів також помер рано і єдиним управителем родинного захоплення став Кароль Вільд (молодший). Той був не тільки книгарем та видавцем, але й політиком – представляв інтереси виборців на міському та загальнодержавному рівнях. Щодо видавництва Вільдів, то Кароль суттєво його модернізував, а ще – зав’язав цінні контакти із видавцями з Варшави, Вільна (Вільнюс – Є. Г.), Києва, Парижа і ін. Таким чином, видавець був добре обізнаний із останнім писком у світі друкованого слова. Міг сам до чогось тягнутися, пропонувати новинки для львівської публіки. Це далеко не завжди розуміють роботодавці у сучасній Україні, але Кароль Вільд був ще й хорошим менеджером. Він дбав про працівників, мотивував їх, підтримував. Зокрема, був одним з перших, хто почав платити гонорари авторам.
Історик Кароль Шайноха. Фото з http://photo-lviv.in.ua/vulytsya-karolya-shajnohy-abo-de-lyubyv-zihraty-v-shahy-yuzef-pilsudskyj/
Його книгарня змінили місце розташування – була при вулицях Домініканській і Галицькій, 21. Кароль Вільд видавав наукову та художню літературу, часопис “Dziennik Literacki”, шкільні підручники і ін. Власне підручники почав видавати активно і широко одним з перших, забезпечуючи ними потреби гімназій. Дуже активно видавав також і польських істориків: Кароля Шайноху, Станіслава Кунашевіча і ін.
Львівське видання “Dziennik Literacki”. Фото Є. Гулюка
Осягнути перелік і наповнення опублікованого Каролем Вільдом можна розгорнувши одне з видань, яке якийсь час ним видавалося – “Dziennik Literacki”. Скажімо, за квітень 1865 року. У 30 і 31 номерах бачимо, що книгарня отримала на головний склад: “Дон Жуан” лорда Байрона – першу пісню, перекладену Віктором з Баворова; історичні розвідки Садока Баронча про Станіславів і Броди, “домовий порадник” про лікування водою і іншими натуральними засобами авторства доктора медицини і хірурга Ясінського, фрагмент історичної праці Кароля Шайнохи “Dwa lata dziejów naszych. 1646 – 1648”. Перелік не повний і не до кінця репрезентативний, але якесь уявлення про політику видавництва та смаки читачів скласти можна.
Владислав Губринович. Фото з http://photo-lviv.in.ua/knyharnya-hubrynovych-i-shmidt-najbilsha-u-halychyni/
Треба сказати, що у видавничій та просвітницькій діяльності Кароль Вільд мало уваги надавав фінансовій вигоді. Про нього писали, з захопленням і нерозумінням водночас, що у своїй важкій і відданій праці, він радше був аматором і меценатом літератури, аніж купцем. Може власне через таке ставлення Кароль Вільд і був змушений перепродати книгарню – все йшло до банкрутства, а в 1880-х роках справи взагалі були поганими. Зрештою, у 1882 році його книгарню викупив інший знаний видавець і книгар – Владислав Губринович, який раніше був практикантом у Вільда.
Книгарня “Атлас”. Фото з http://www.lvivcenter.org/en/umd/posts/post/?ci_themeid=42
Кароль Вільд жив до березня 1885 року. У виданні “Gazeta Warszawska” з приводу його смерті писали, що помер “великих заслуг книгар львівський”. По тому додавали, що на цілу країну таких було декілька – що видавали не те, що фінансово виправдане і привабливе, а те, що було потрібним для краю. На похоронах Кароля Вільда у Львові зібралося багато людей. Промови виголошували вже згаданий Владислав Губринович, а також знаний поет Владислав Белза. Львівські видавці і книгарі домовились про видання життєпису Кароля Вільда, а також фундувати йому надгробок. У день похорону, коли відбувалась церемонія, в знак пошани до видатного львівського видавця, його колишні колеги домовилися позакривати книгарні.
Антикваріат на сучасній вулиці князя Роман. Фото з http://www.lwow.com.pl/rocznik/92/batorego.html
Бути дієвим та активним можна тільки тоді, коли знаєш, чим живе людство і що для нього є актуальним на сьогодні. Колись це розуміли і друкували багато передових світил філософської, історичної і ін. думки. Вільди у Львові були частиною даного процесу. Нам же сьогодні подібного інколи бракує. Тішить, що останнім часом з’являється більше цікавих і якісних перекладів іноземних авторів. Це розширює горизонти, змушує вчитися і рости. Але є і зворотна сторона – побутування переконання, що достатньо придумати образ іншого, побудований на стереотипах і домислах, відсутності інформації і цим замінити правду, цим вдовольнитися. Хочеться сподіватися, що першого в нас завжди буде більше, а друге – відходитиме. І вивчення досвіду видавців та книгарень типу Вільдів – важливий крок на цьому шляху.
Сьогодні, 29 січня 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відкриється спеціальна виставка-продаж на підтримку Наталки Космолінської.
Понад півсотні полотен, серед яких Юрко Кох, Роман Петрук, Володимир Богуславський, Юрко Іздрик, Олег Денисенко та багато інших знаних митців – передані на добру справу порятунку життя редакторки та критикині.
Збір коштів на лікування відомої мистецтвознавиці Наталки Космолінської, розпочатий у грудні з ініціативи її колег-художників, виявився досить успішним: майже 50 тисяч доларів вдалося зібрати завдяки продажу робіт та приватним внескам благочинців. Наталя та її родина щиро вдячні усім, хто долучився, і підтримав у непростий момент. Проте, на жаль, після початку лікування виявилося, що цієї суми не достатньо для повної перемоги над раком – тому художники та галеристи продовжують марафон #SaveKosmolinska.
Виставка-продаж на підтримку Наталки Космолінської в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) триватиме до 20 лютого 2019 року. Оглянути та придбати роботи запрошуємо щодня з 13:00 до 19:00, окрім понеділка.
Постер спеціальної виставки-продажу на підтримку Наталки Космолінської
Нагадаємо: критикиня, журналістка, мистецтвознавиця, співавторка книги «Гра в музей» (вийшла у «Видавництві Старого Лева» 2018 р.), Наталка Космолінська керує сторінкою Штуки на Zbruc.eu. Раніше була заступницею директора з виставкової роботи Львівського Палацу Мистецтв. Авторка понад 800 науково-популярних радіопрограм про мистецтво і 500 публікацій про сучасне мистецтво, архітектуру та дизайн. Працює також у Інституті стратегії культури. Після двох років лікування, трьох операцій та двох курсів хіміотерапії, останнє обстеження виявило у Наталі нові метастази. Їй рекомендовано таргентну терапію. Діагноз – колоректальний рак з метастазами в печінку. Попередньо лікування оцінили орієнтовно у 50 000 доларів; втім, після початку терапії виявилися нові обставини – що і змусило продовжити збір коштів. Мистецька спільнота активно відгукнулася на потребу колеги, і для продажу робіт на користь Космолінської створено окрему сторінку для інтернет-аукціону, де можна переглянути та придбати твори відомих львівських митців. Галерея Гері Боумена долучилася до марафону #SaveKosmolinska ще у грудні в рамках Різдвяної виставки, а зараз відкриває окремий проект, присвячений збору коштів на лікування.
Плекаймо пам’ять про героя добрими справами — такими словами можна охарактеризувати діяльність Благодійного фонду ім. Тараса Карпи. Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. І важливо, щоб це був спомин не раз на рік для годиться, а спомин-справа, що здатна помножувати те добре, чим жила людина, за що вболівала.
Тарас Карпа — капітан 3-го окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго Збройних Сил України, загинув 30 липня 2014 року під час ворожого нападу біля міста Сніжного на Донеччині. Нині на його честь названо вулиці у Кропивницькому, де жив, та в Раві-Руській, де минали дитинство та юність. На будівлі школи № 1, де навчався Тарас Карпа, встановили на його честь пам’ятну таблицю. А 11 лютого відбудеться відкриття та представлення Благодійного фонду імені Тараса Карпи. Здійснив мрію сестри Тараса Богданни Карпи (випускниця Львівської політехніки), Олександр Гальчинський — військовий психотерапевт, який народився у Львові, зараз живе у Ізраїлі.
— Знайомство з Олександром було несподіваним, я це називаю „випадковості — не випадкові“. Я натрапила на оголошення у фейсбуці, де шукали людину, яка б набрала текст посібника з психотерапії українською мовою. Мене зацікавила книга, а згодом, коли Олександр приїхав до Львова, зрозуміла, що й він — неординарний доброчинець. Уже після другої зустрічі він поцікавився, яка в мене мрія. Я розповіла про свого брата Тараса, який героїчно загинув, захищаючи нашу незалежність, і поділилася ідеєю — зняти документальний фільм про нього. Для мене важливо, щоб про Тараса більше дізнався його син, якому у квітні виповниться 5 років. Його тато — герой. Ми розповідаємо про це, але фільм — пам’ять для багатьох. Олександр запропонував зі своєю родиною фінансову підтримку до створення фільму. Це вразило, бо малознайома людина хоче раптом допомогти втілити мою мрію, — зазначила керівниця Благочинного фонду ім. Тараса Карпи Богданна Карпа.
Олександр Гальчинський теж перебуває на службі в армії. Тож для нього тема війни дуже близька. Він вболіває за долю нашої держави. Олександр також надає психологічну підтримку воїнам, часто організовує онлайн-консультації і для наших солдатів.
Герой АТО Тарас Карпа
Богданна розповіла, що для неї Тарас був авторитетом і справжнім другом. Він любив свою справу. Змалку знав, що хоче бути військовим. Після 8 класу пішов учитися до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут, потім — у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після завершення навчання його скерували служити до Кропивницького у складі 3-го окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго Збройних Сил України.
— Зараз спілкуюся з хлопцями, які служили з Тарасом, які були на завданні з ним, з тими, хто був поруч у час його загибелі. Мені цікаво, який мій брат був військовий. Кажуть, — дуже сильний командир, завжди радив, підтримував. Вони його дуже люблять. Мені це надзвичайно приємно, — додала дівчина.
Через непередбачені обставини зйомки фільму довелося відкласти на певний час. Та на цьому не зупинилися.
— Коли Олександр написав, що заснував Благодійний фонд ім. Тараса Карпи, я переживала особливі емоції. Бо ця мрія мені здавалася нездійсненною і я навіть не наважувалася говорити про неї. Це неймовірно! — каже дівчина.
Мета фонду — психологічна підтримка дітей-сиріт з дитячих будинків, інтернатів, а також для дітей, батьки яких загинули під час війни. Фонд уже понад місяць працює у Львівській середній школі-інтернаті № 2. Штаб психотерапевтів займається з групами дітей від 5 до 7 осіб.
— Ми хочемо, щоб ці діти зрозуміли, що важливі, що мають право вибору, що їхня думка щось важить. Нині ці зустрічі відбуваються раз на тиждень по півтори години. Наразі так дозволяє наш бюджет. У планах також працювати зі сім’ями загиблих героїв АТО. І, звичайно, якщо буде можливість, розширювати діяльність, — додала моя співрозмовниця.
11 лютого о 19 год. (пл. А. Міцкевича, 5/4) у межах офіційного представлення Фонду буде нагода дізнатися про досвід Центру психологічної підтримки „Гайда вгору“, які працюють з дітьми у ліцеї „Просвіта“ Львівської міської ради. Для присутніх психотерапевти та священик — голова Центру студентського капеланства ЛА УГКЦ отець Юрій Остапюк організують короткі цікаві лекції про потреби статусних дітей.
Уже нині в межах діяльності Фонду відбулися чотири психологічні тренінгові заняття програми „Гайда вгору — до кращого себе“, що має на меті сформувати практичні навички, якими можуть користуватися підлітки зараз, та в дорослому житті.
Також організація „Вірні традиції“, яка створює комікси „Кіборги“, презентує нове видання коміксу, де є історія про Тараса Карпу.
В фондах Австрійського державного архіву вдалось розшукати дві світлини, які були зроблені в селі Голобутів 100 років тому. Сьогодні цей населений пункт входить в склад Стрийського району Львівської області.
Село Голобутів в роки Першої світової війниСело Голобутів в роки Першої світової війниСело Голобутів в роки Першої світової війниСело Голобутів в роки Першої світової війниСело Голобутів в роки Першої світової війни
На світлинах можемо побачити зруйновані будівлі та храми, які пізніше не відновлювались.
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. серед українців у Галичині поширюються та розвиваються різні види спорту. “Королем спортів”, за словами сина Івана Франка – Петра було лещетарство (лижний спорт). В українському середовищі, вслід за громадським і культурно-просвітнім діячем, педагогом, видавцем, журналістом та організатором Іваном Боберським, лещетарство опановував і популяризував Петро Франко. До Першої світової війни він це проводив у руханкових і спортових товариствах “Український Спортовий Кружок” в Академічній гімназії та її філії, “Сокіл”, “Змаговий Союз”, “Пласт”.
Петро Франко – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 рік
У львівській пресі вдалося віднайти чимало публікацій та заміток Петра Франка з малознаного тоді виду спорту – лещетарства. Зокрема, у часописі українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” – “Вісти з Запорожа” міститься його публікація “Лещетні шляхи коло Львова”. У статті Петро Франко подав інформацію про місця у Львові і навколо міста, де львів’яни їздили на лещетах. Не зважаючи на те, що від появи публікації пройшло вже понад 100 років, й сьогодні Стрийський парк, Кайзервальд, парк “Залізні Води” залишаються місцями, де львів’яни проводять своє дозвілля взимку.
Титульна сторінка часопису “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого 1912 р.
Пропонуємо ознайомитися зі змістом публікації Петра Франка широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Петро Франко
Лещетні шляхи коло Львова
Як відомо лещетарі не потребують окремо уладжуваних шляхів, як саночкарі. Сьвіжий, глибокий сніг вистарчає вповнї. Ходить лише о околицю з меншими або більшими з’їздами. Вправним лешетарям треба значних спадів, тяжших з’їздів, закрутів а остаточно горбка на скок. Се все можна мати коло Львова.
Зимові замальовки в парку Кілінського (тепер Стрийський парк)
Найбільше звісні місця були до тепер в Стрийськім парку і на Погулянці, одначе до парку ходить тепер за богато лещетарів і саночкарів так, що всї похилости скоро вигладжують ся і здержуванє на них доволі утруднене. Кождого року насипає ся в парку на горбі коло саджавки горбок зі снїгу, що служить до скоку. Розбіг все дуже малий (10–15 м.) а скок невеликий (1–3 м). Все таки скокуни не можуть пожалувати ся на брак видцїв, що також хочуть побачити, чи не зломить хто случайно ноги… В парку впрочім є більше горбів і їх всїх скоро виїзджують. Декотрі сього року були навіть позамикані з причини попередних нещасних случаїв. Минувши парк, можемо звернути ся в право на Вульку або в лїво на Зофіївку через нову громівню. Перед новою громівнею маємо вигідні, не надто стрімкі з’їзди навіть досить довгі, як на Львів (100–150 м). І на тих збічах був скоковий горбик із осягом на які чотири метри. На сї гарні горбки можна найвигіднїйше дістати ся з ул[иці] Понінського, до котрої дуже близько. Йдучи дальше на лїво попри громівню за яку годину доходимо на Пасїки і Погулянку. На Погулянцї нераз відбуває ся наука для початкуючих. Бідьше досьвідні йдуть вже на Чортівську скалу (через личаківську рогачку), густо порослу лісом із стрімкими спадами або на Кайзервальд. Точно по другій стороні Львова за янівською рогачкою находять ся прегарні високі та стрімкі убоча Кортумової гори, густо покриті слідами лещет та жердок. Околиця дуже гарна. На лїво від гостинця, коли стояти лицем від міста, находить ся обширна рівнина, янівські оболоня, де лїтом відбувають ся військові вправи, а зимою ся пряма рівнина поперетинана кількома стежками і одним потічком, котрий можна перескочити навіть на лещетах. За рівниною, за колієвим мостом, за фабрикою хлїба “Меркур” починає ся Byлька. На Вульцї перед Кульпарковом находять ся легенькі горби, що рівнож надаються до доброї їзди. Звідти з бігом Пасїки переходимо по ледї попід зелїзничий насип та спиняємо ся перед бурсою “Р[уського] Т[овариства] П[едагогічного]” а радше перед високим комином старої, покиненої цегольні.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Зліва направо: Іван Боберський, Степан Рудницький, Альфред Будзиновський, Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
На право і на ліво роздягають ся легко похилі “гори”. На одній з убіч сього року поставила собі молодїж греблю, з котрої зіскакувала на саночках. Перед, двома роками поставлено там український осяг в скоцї (4 ½ м). На горбах перед бурсою висвітлили ся сего року також члени лещетарі “Укр[аїнського] Змагового Союза” чистом чотири.
Парк Кілінського (тепер Стрийський парк)
Годить ся згадати ще про один лїсок, положений близько Львова при Снопківській ул[иці] на т[ак] зв[аній] “Зелізній водї” себто в парку Камінського. Гайок складає ся з берез, сосн, смерек і инших дерев, прегарних зїздів і одного, чи не найбільшого у Львові скокового горбка. Місце скоку треба би вирівнати, бо оно дуже нерівне.
Помимо гарних місць до їзди коло Львова лещатаpство управляє в нас ще лиш дуже небогато змаговцїв. Причина лежить в тім, що лещети, привязь, жердка та одежа досить дорогі. Новоповстале спортове товариство “Укр[аїнський] Змаговий Союз” наміряє зарадити злому; постарає ся іменно о дешеві а добрі лещети та трівку привязь. Очевидно що ходить о витворенє нового домашнього промислу, виробу всяких змагових приладів, що не піде так скоро. Початки вже зроблені.
“Зима”. Світлина Ярослава Пастернака, опублікована у часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого 1912 р.
Про зимові лещетарські прогульки членів “Укр[аїнського] Зм[агового] Союза” розкажу пізнійше.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та часопису українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” – “Вісти з Запорожа”.
Джерело: Франко П. Лещетні шляхи коло Львова // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 1–2.
Література:
1. Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК ; Апріорі, 2017. – 232 с. : іл.
2. Сова А. Маловідомі сторінки з історії лещетарства у Львові, або як Іван Боберський організовував дозвілля взимку // http://photo-lviv.in.ua/malovidomi-storinky-z-istoriji-leschetarstva-u-lvovi-abo-yak-ivan-boberskyj-orhanizovuvav-dozvillya-vzymku/ (сайт Фотографії Старого Львова; 19.01.2018).
3. Сова А. «Лещетами наоколо Львова» або як Іван Боберський популяризував лещетарство в Галичині // http://photo-lviv.in.ua/jizda-na-leschetah-ochyma-ivana-boberskoho/ (сайт Фотографії Старого Львова; 26.01.2018).
4. Сова А. Іван Боберський – популяризатор лещетарства серед українців у міжвоєнний період // http://photo-lviv.in.ua/ivan-boberskyj-populyaryzator-leschetarstva-sered-ukrajintsiv-u-mizhvojennyj-period/ (сайт Фотографії Старого Львова; 02.02.2018).
5. Сова А. Петро Франко про лещетарську мандрівку навколо Львова 1910 року // http://photo-lviv.in.ua/petro-franko-pro-leschetarsku-mandrivku-navkolo-lvova-1910-roku/ (Сайт Фотографії Старого Львова; 09.02.2018).
6. Сова А. Бережіть спортове спорядження, або як взимку 1910 року з будинку Івана Франка вкрали лещета // http://photo-lviv.in.ua/berezhit-sportove-sporyadzhennya-abo-yak-vzymku-1910-roku-z-budynku-ivana-franka-vkraly-lescheta/ (сайт Фотографії Старого Львова; 16.02.2018).
7. Сова А. Іван Боберський – популяризатор лещетарства серед українців // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. – Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2018. – Вип. 3–4. – С. 53–59.
Фасад музею графа Дідушицького. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
Державний природознавчий музей НАН України, що знаходиться у самому центрі Львова, оголосив про збір коштів від усіх небайдужих для збереження та обробки унікальних гербаріїв. Молодший науковий співробітник ДПМ НАН України та куратор гербарію Андрій Новіков зізнається, що музею банально не вистачає коштів на закупівлю необхідної кількості картону та мотузок. Наявних коштів заледве вистачає на мінімальне опалення і не впевнений, що їх вистачить на необхідну подальшу термічну обробку гербарних фондів.
“Хто був у нас в музейному гербарії, знає в яких жахливих папках зберігаються окремі зразки. Особливо прикро дивитися на зразки, яким понад сто років – ще задовго до нас їх передали на зберігання до фондів Музею, і ми не вправі допустити їх руйнування. Ви знаєте, що я останнім часом займався виготовленням нових папок, однак з огляду на загальну скрутну ситуацію, нам банально не вистачає коштів на закупівлю необхідної кількості картону та мотузок. Наявних коштів заледве вистачає на мінімальне опалення і не факт, що вистачить на необхідну подальшу термічну обробку гербарних фондів.
З огляду на це я як науковий куратор гербарію нашого Музею вирішив звернутися за допомогою до вас. Я особисто буду щиро вдячний за будь-яку пожертву і обіцяю відкритий звіт щодо використання отриманих коштів. Зі своєї сторони я також обіцяю теплий прийом, усіляку допомогу і каву кожному досліднику, який приїде працювати у наші фонди.
Щоб хоч якось віддячити вам за вашу підтримку і додати трішки азарту, ми разом з Марічкою вирішили організувати благодійну лотерею і розіграти десять унікальних комплектів Місії гербарного дослідника, які ніде ніхто і більше ніколи не зможе отримати. Місія гербарного дослідника – це вавбокс, що включає в себе один примірник гри Ботобатл, одну розмальовку Невидимі види, акварельний принт з одним з рідкісними аконітів Українських Карпат, набір завдань для маленьких дослідників природи і ще дещо цікаве.
Отож, за кожні 50 грн. пожертви ви отримаєте один поінт з вашим ім’ям, який братиме участь у розіграші. Чим більше у вас буде поінтів, тим вищий буде шанс виграти. Наприклад, при умові пожертви ста гривень, у вас буде вже два поінти, які братимуть участь у розіграші, і так далі. Переможцям потрібно буде лише оплатити вартість пересилки свого вавбоксу або ж забрати його особисто у Львові. Розіграш відбудеться 1 березня 2019 року.
Кошти прошу надсилати на мою картку ПриватБанку 5363 5423 0557 7950 (Андрій Новіков).
Наперед щиро дякую вам за допомогу і підтримку нашого гербарію!
З доброї ласки Сергія Глотова до призового фонду додається 10 книг «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» з підписами авторів.
Прохання зазначати у призначенні платежу своє прізвище та ім’я, бо якщо платіж надходить з-поза Приват-Банку, не завжди відображається платник”, – повідомив Андрій Новіков.
Один з найдавніших скульптурних пам’ятників Луцька більше як два століття тому височів на Градній горі, на бернардинському цвинтарі. Нині на цій ділянці проходить вулиця Градний Узвіз, стоїть будівля Національного банку України та житлові будинки. І мало хто з лучан знає про давній унікальний пам’ятник.
Перше відоме зображення каплиці створив художник Казимир Войняковський у 1797 році
У давнину на горі був погост Василівського монастиря, час заснування якого відносять до 1227 року, коли Луцьк перейшов під владу Романовичів. Вперше монастир святого Василія згадується в грамоті князя Свидригайла за 1449 рік, де зазначено, що фундатором тієї обителі був луцький князь Василько Романович, брат короля Данила Галицького.
Фрагмент сторінки з видання “Щоденник подорожі до Туреччини” автора Едварда Рачинського, виданої у 1821 році. Ескіз у натурі робив Людвік Фурман, за ним малюнок виконала Ганна Потоцька, що і підписано тут
Монахи ордену бернардинів появилися в Луцьку після Люблінської унії 1569 року. Вони зайняли територію Василівського монастиря і спорудили тут дерев’яний храм та заснували монастир. Пізніше був споруджений кам’яний костел в стилі пізнього бароко за проектом архітектора Павла Гіжицького.
Сторінка з видання Przyjaciel Ludu 1836 року. Видно, що в основі лежить попередня робота, але небо зрвсім інше, отже це інший малюнок якогось іншого автора
З Градної гори відкривався чудовий вид на місто, що розкинулося на острові, оточеному водами Стиру та Глушця, на дивовижний замок, прекрасні храми, монастирські будівлі та численні будиночки, дворики і хати, що тіснилися між ними. Сама каплиця була цікавим і оригінальним пам’ятником, і скульптури на ній – справжній мистецький витвір древніх митців.
Сторінка з другого тому паризької книги Леонарда Ходзко La Pologne, historique, litteraire, monumentale, et pittoresque 1836-1837. Автор зображення Август Франк Алес
Як бачимо з давніх малюнків, каплиця була мурованою і мала чотири яруси. На першому, другому і третьому ярусах у нішах були скульптурні фігури святих. Відомо лише, що на останньому четвертому відкритому ярусі між чотирма колонами була дерев’яна фігура Христа Скорботного. Вінчав капличку високий хрест.
П’ятим автором малюнку з зображення Градної гори і каплиці Скорботного Христа став Наполеон Орда, 1870-1880-ті роки. Всі інші відомі зображення каплиці повторюють ці 5 основних
Пам’ятник споруджений за постановою Гродненського суду
Відповідь на питання, хто і коли спорудив каплицю, дає документ Opis miasta Łucka і Wołynia. Його написав невідомий луцький бернардинський чернець у 1830-1831 роках. Опублікуваний для широкої громадськості цей документ польським дослідником старовини Збіґнєвом Ревським у журналі “Znicz” (“Зніч”) № 11 за 1936 рік.
У 1646 році дружина луцького судді Агнешка Станішевська придбала для бернардинів ділянку землі біля річки Глушця, що належав костелу святого Якова, за яку дала 400 польських злотих. За договором євреї луцького кагалу мали сплачувати щороку 10 відсотків від цієї суми костелу. Але ксьондз костелу Мацей Поплавський не зміг зібрати у євреїв 40 злотих і 5 травня 1646 року вчинив наїзд, зібравши людей зі своїх німецьких фільварків. Він хотів відібрати будівлі бернардинів, споруджені на тому плацу. Монахи виставили оборону.
Під час сутички було покалічено двох ченців, а одного, брата Капанара, вбито. За такі дії єпископ Андрій Гембіцький звільнив ксьондза Поплавського, а монахи подали на нього в суд. Гродненський суд виніс вирок, за яким земельна ділянка залишалася за бернардинцями, а Поплавський в знак покути повинен був компенсувати витрати на похорон, передати у монастир певну кількість воску, подавати кошти на богослужіння і поставити мурований стовп з фігурою плачучого Ісуса.
Залишилися тільки згадки в писемних джерелах і малюнки
Залишається ще одна загадка: хто ж був автором луцької каплиці та скульптур? Можна розглядати два варіанти: це волинські майстри або майстри з-за меж Волині. У писемних джерелах того часу згадується луцький скульптор Войцех Прохенкович, син Олександра Прохенковича. Хто знає, можливо саме він був автором фігури Христа Скорботного та інших скульптур святих у каплиці.
Прошуміли віки над Луцьком. 1802 року старе бернардинське кладовище, яке опинилося на території міста, що забудовувалася, перенесли на спеціально виділену ділянку поблизу приміського села Яровиці. Тут було відкрито нове католицьке кладовище. Каплиця ще довго стояла, потім її розібрали, а скульптуру Христа Скорботного встановили на могилі родини Гуклерів на новому кладовищі. Є згадка про той пам’ятник у книзі “Міста Волинські” за 1937 рік.
Скульптуру Христа Скорботного знищили при ліквідації католицького кладовища, на його території у 1977 році спорудили Меморіал Вічної Слави. Так було втрачено унікальну пам’ятку середньовічної культури.
Скульптури Христа Скорботного збереглися у Львові і Сатаневі
За давніми малюнками важко визначити, якою була фігура Христа Скорботного. Але спробуємо пошукати аналоги. Мотив скорботної постаті набув поширення у західноєвропейських країнах в період Середньовіччя. До наших часів в Україні збереглося лише кілька скульптурних фігур Христа Скорботного. Дві з них у Львові: на бані старовинної каплиці Боїмів в центрі міста, і друга – на вулиці Зеленій, на місці колишнього чумного кладовища.
Подібний пам’ятник є у подільському містечку Сатаневі. Присвячений він подіям визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. 1653 року козаки Хмельницького напали на Сатанів, тоді одне з найбагатших подільських міст, яке оточували міцні мури. Городяни відкрили козакам ворота. Але у Сатанівському замку закрилася польська залога і не здалася, козаки взяли штурмом замок, а всіх його оборонців винищили.
Незабаром місто відвоювали польські загони під керівництвом коронного гетьмана Мартина Калиновського. За підтримку козаків усіх городян було засуджено до страти. Але такий вирок був нереальним, тому його згодом пом’якшили і стратили лише кожного десятого. Такі були жорстокі часи. Оборонцям міста, які стали жертвами козаків, пан Калиновський наказав побудувати пам’ятник. На чотирикутному постаменті встановлено чотириколонну надбудову, що нагадує каплицю, а на ній фігура Скорботного Христа. Занедбаний пам’ятник у Сатаневі нині стоїть на задвірках місцевої лікарні. У деякій мірі він схожий з колишнім луцьким.
Каплиця Боїмів у Львові споруджена у 1609-1611 роках. Пам’ятник у Сатаневі – 1653 року. Ці пам’ятники існують і досі. Каплиця ж у Луцьку, зведена у 1646-1648 роках, на жаль, втрачена назавжди.
На прем'єру фільму «Крути 1918» до Львова приїде знімальна група
У допрем’єрному показі українського історичного екшн-фільму «Крути 1918» візьме участь знімальна група стрічки. Фільм 31 січня показуватимуть одночасно у двох залах львівського «Кінопалацу» (на 226 та 88 місць), повідомляє galnet.fm.
До Львова, зокрема, приїдуть автор сценарію та автор однойменної книжки «Крути 1918» Костянтин Коновалов, актори Євген Ламах, Андрій Федінчик та Олексій Тритенко.
Також у “Крутах” знялись Дмитро та Остап Ступки, Євген Нищук, Максим Донець та інші.
Стрічка режисера Олексія Шапарєва присвячена 100-річчю бою під Крутами взимку 1918 року.
«На тлі доленосних подій в країні двоє братів Андрій і Олекса Савицькі закохуються у прекрасну Софію. Більшовики підступають до Києва, місто наповнене «червоними» агентами. Уряд УНР кидає на боротьбу з ворогом усі боєздатні частини армії, включно з юнкерами і студентами. Чотири сотні юнаків, серед яких Андрій і Олекса, стають проти 4-тисячного добре озброєного війська», – йдеться в описі фільму.
Проект фільму став одним з переможців конкурсного відбору Державного агентства України з питань кіно та отримав 26 млн грн державної фінансової підтримки при загальному бюджеті 52 млн грн.
Військовий салют і випускання в небо голубів — так пишно в давнину в Рівному відзначали свято, що завершує різдвяний цикл. Про ті події нині можна дізнатися хіба що зі спогадів старожилів. А ще — гортаючи сторінки старих місцевих газет.
Третій празник, як співається у старовинній колядці, Святе Водохреще, завершує низку різдвяно-новорічних свят. Відзначають його, як і Різдво, три дні. Розпочинає Водохреще пісна кутя на так званий Другий Свят-вечір 18-го січня, 19-го — день самого Водохреща або Йордан, і наступний день, 20-го січня — Іоанна Предтечі. Сучасні рівняни, які із здобуттям Україною незалежності отримали можливість вільно справляти усі релігійні свята, зазвичай на Водохреще відвідують храми і несуть додому освячену воду. У цей день також відбуваються традиційні уже зимові купання у відкритих водоймах. Утім, нині для багатьох мешканців обласного центру третій різдвяний празник зводиться в основному до набирання в пляшку освяченої води. Зовсім не так було в давнину.
На Устю — воду святити
Рівняни в давнину, як й інші православні, щиро вірили в те, що на Водохреще вода в річках і озерах стає цілющою. За повір’ями, вона зберігає свіжість упродовж року. Вважалося, що навіть ті, хто з якихось причин не відвідав святкове богослужіння та освячення води, міг набрати її будь-де. У Рівному, як пригадують старожили, здавна на Водохреще містяни збиралися на березі Усті.
Свято Йордану в Рівному на Усті, 1936 рік. На Устю, де святили воду, поспішали і дорослі, і діти
Це була дуже гарна й пишна подія. Напередодні святкування обирали безпечне місце на річці й облаштовували його до урочистого ритуалу. Усіма цими приготуваннями опікувалися члени церковної громади, але виключно чоловіки. Якщо погода була морозною, з льоду вирізали хрест, ставили його на березі, обливши для кольору буряковим квасом, прикрашали ялиновими гілочками. Поруч споруджували так званий престол, який також прикрашали. Освяченню води передувала урочиста літургія у православних храмах міста і велелюдний хресний хід до річки.
Свято Йордану в Рівному на Усті, 1936 рік. Перед початком церемонії освячення
Окрім ікон та церковних хорогв учасники процесії несли запалені три свічки, перевиті висушеними волошками, чебрецем — так звані трійці. Занурення священиком хреста у воду супроводжувалося церковними піснеспівами у виконанні хору прихожан. Парубки випускали в небо спеціально принесених голубів. Цей звичай народився з переказів, що буцімто, коли Ісус прийняв хрещення, з небес зійшов на нього Святий Дух в образі голуба. В урочистостях брали участь і польські військові, які в момент освячення води салютували холостими пострілами з гвинтівок.
Почесна варта 40-го полку піхоти вишикувалася для салюту під час свята Водохреща у Львові, 1930 рік (фото ілюстративне). На жаль, подібної світлини з Рівного поки що віднайти не вдалося
Не залишалася осторонь і місцева влада. Про це, зокрема, можна прочитати в газеті “Ехо Волинське”. У одному з січневих номерів за 1932 рік ішлося:
“Свято Йордана в Рівному 19 січня 1932 року відбувалося урочисто. У процесії до річки Усті і освяченні з неї води взяли участь представники державних влад і місцевого самоврядування. Почесна варта із державним прапором, а також у значній кількості гурти православних віруючих”.
А ось як у статті “Свято Йордану у Рівному” описуються святкування 1934 року:
“19 січня 1934 року в місті Рівному відбувалася урочиста хода із православної церкви до річки Устя для освячення води в свято Йордана. У процесії взяли участь: рота сержантської школи, представник Рівненського старости референт пан Поцєха, генерал Кноль-Ковнацькі, представник Рівненського магістрату віце-президент Едвард Дембіньські-Пюро, а також натовпи вірних Богові”.
Місцеве жіноцтво приходило до річки з усіляким посудом, здебільшого глиняними глеками. Декотрі господині прикрашали їх віночками з сухих квітів і трав. Набрану з річки воду берегли цілий рік, називаючи її водичкою-йорданичкою. Її давали пити хворим, змащували нею хворі місця, “виливали” дитячий переляк, нею причащалися, а також кропили помешкання від усілякого зла й лиха. Використовувати свячену йорданську воду для приготування їжі було не заведено.
“Моржі” серед рівнян знаходилися й у давнину
Сучасні рівняни уже звикли до традиційних запливів так званих моржів під час святкування Водохреща. Виявляється, що й у давнину серед наших земляків були охочі пірнути в зимову купіль. Щоправда, як розповідають старожили, запливи не були такими масовими, як нині. Та й, власне, запливами це назвати не можна було, але видовище було незвичайне. Тому після освячення води в річці й після того, як усі охочі набрали цілющої вологи, присутні не поспішали розходитися додому. Попереду був заключний акорд святкування — купання у крижаній ополонці. Щоправда, церковний ритуал не передбачав обов’язковості занурення в холоднющу воду. Це було справою добровільною. Сенс цього дійства полягав у тому, що віруючі готові піти за Христом, приймаючи хрещення і християнську віру. Після того, як священик освятить воду у водоймі, охочі, хрестячись і промовляючи молитву, тричі занурювалися у воду з головою. Сміливців зазвичай знаходилося небагато.
Свято Йордану, Волинь, 1930 роки. Місце події не вказано
нколи бувало й так. Хтось із парубків чи чоловіків, роздягнувшись, сідав на край ополонки, спустивши у воду ноги. Двоє інших брали його за руки й під схвальні вигуки присутніх занурювали в крижану купіль. Тривало таке купання доти, доки “морж” не починав волати, щоб його витягували. Тоді сміливцю наливали келишок горілки (чого категорично не радять робити лікарі і сучасні “моржі”), й він, ковтнувши її й цокаючи зубами від холоду, швидко одягався. Хоча охочих до таких морозних купань було в давнину небагато, люди вірили, що завдяки такій процедурі можуть упродовж року уберегтися від різних недуг.
Рівняни — хто набирає освячену воду з Усті, хто намагається вмитися нею
Молоді дівчата йшли до ополонки чи краю річки, щоб, зачерпнувши цілющої води, вмитися нею, аби були рожевими щічки й білим личко.
Береги Усті в Рівному на початку 1950-х років
За спогадами старожилів міста, такі святкування на Водохреще відбувалися аж до кінця 30-х років минулого століття, доки в місто не прийшла радянська влада. Під час німецької окупації водосвяття на Усті знову дозволили.
Нова набережна в Рівному пролягла там, де колись святили воду, поч. 1960-х
У післявоєнні роки, коли почали масово закривати храми, заборонили хресні ходи, і воду в Усті вже не освячували. Тим паче, що її береги почали “окультурювати”, засаджуючи деревами, вкриваючи асфальтом і бетоном. На початку 1960-х там, де колись рівняни збиралися на освячення води, пролягла новозбудована набережна.
У вівторок, 29 січня 2019 року, о 19:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (пл. Ринок, 9) відбудеться несподівана літературна подія під назвою “Вуличні знаки”.
Добіркою своїх вуличних віршів з нами поділиться Богдан Кухта – неординарний вуличний-стендап-поет, який вже багато років декламує свої поезії на вулицях різноманітних міст.
Постер літературної події “Вуличні знаки”
Неодноразово він вміло зупиняв броунівський рух людей краще знаку STOP.
Харазматичний та щирий мрійник і жартівник після довгої перерви повертається, щоб ваше серце билося, знову й знову, наповнене новим поетичним змістом.Вхід на захід вільний та бажанний!
В неділю, 27 січня 2019 року, на центральній площі біля пам’ятника Тараса Шевченку відбудеться «День Гуцульської культури».
У театралізованому автентичному мистецькому святі візьмуть участь майже дві сотні осіб, а саме творчі мистецькі колективи та майстри декоративно-ужиткового мистецтва з Верховинського району Івано-Франківської області.
«Це масштабне дійство відбувається у нас вже другий рік поспіль. Цього року – це більше 170 учасників. Свято розпочнеться о 2 годині дня і триватиме до вечора. Львів порине у колоритну гуцульську різдвяну атмосферу із колядою, танцями, майстер-класами», – наголосила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Мирослава Туркало.
Ігор Гапон. Гуцульське весілля
Народні колективи демонструватимуть на сцені унікальне автентичне мистецтво Верховини – обряд гуцульського весілля, гуцульський одяг, народний танець, лунатиме гуцульська співанка й коляда.
«Ми покажемо у Львові автентичне мистецтво та звичаї Гуцульщини, що передавались із покоління в покоління. Усі охочі зможуть приміряти традиційне вбрання молодої, взяти участь у майстер-класах, побачити автентичні роботи майстрів народного мистецтва», – додав голова Верховинської районної ради Іван Шкіндюк.
Гуцульські кахлі, піч у Музеї Криворівні
Так, у виставкових наметах діятиме святкова виставка – ярмарок виробів декоративно – ужиткового мистецтва, вишивки, ткацтва, кушнірства, бісероплетіння та інших видів народного промислу Гуцульщини.
Гості заходу матимуть змогу взяти участь у майстер – класах з виготовлення елементів гуцульського одягу, вбирання гуцульської княгині, також навчатимуть танцю «Гуцулка».
Це був буремний 2015 рік. Ворог, знищивши ДАП рвався далі. Та його зупинили. Зупинили жорстко і сильно. На одному з найважчих ділянок тоді командував тоді ще полковник Олег Мікац. Людина про яку можна складати легенди. Через його харизматичність ворог застосовував всю палітру своїх можливостей, аби дискредитувати цього офіцера. Інтерв’ю з ним записано на передовому взводному опорному пункті. За 21 хвилину обстрілу російською важкою артилерією ми встигли проговорити основні і цікаві пункти. Офіцер не соромлячись розповів правду про війну.
Людину, яку ви бачите на фото, вже двічі записували у безповоротні втрати, і навіть присилали до дому «похоронки». Та і без цього на офіцера було вилито чимало бруду. Проте, хто знав і знає його, точно переконані, такі люди як командир 93-ї окремої механізованої бригади полковник Олег Михайлович Мікац просто так не відступають, і не зникають.
Журналістів передової інформаційної групи МОУ доля звела з цією людиною під час відрядження на одну з передових позицій сил АТО. Час від часу нашу розмову переривали вибухи від ворожих мін і снарядів, іноді було чути, як десь падають російські «гради» чи ще якісь реактивні снаряди. Згідно з радіоперехопленнями, адепти так званого «руського міра» в день нашого перебування витратили для обстрілу Авдіївського напряму стільки снарядів, мін та ракет, скільки наші війська витрачають у відповідь сепаратистам за тиждень. Відтак до обстрілів тут звикли і ставляться як до чогось буденного і звичного.
Десь в зоні АТО під Донецьком
Олег Михайлович виявився чудовим співрозмовником. Людиною прогресивних поглядів. Добрим воїном. Тому даємо його розповідь такою, як вона відбулась. Без купюр і скорочень. Можливо когось це інтерв’ю дратуватиме. Однак такою є правда на передовій.
– Важливо те, що на війні дуже міняються люди. Саме головне, що всі, хто потрапляє сюди розуміють – тут війна. Адже раніше доходило до маразму. От наприклад ще на початках в зоні моєї відповідальності в Червоному партизані стояв хлопець. Сам він з Донецька, там жили його сестра і мама. Так в один прекрасний день у свій вільний час він вдягнувся в цивільне і вирішив сходити…. додому(!?). На першому сепаратистському блокпості його зупинили осетини. Він показав український військовий квиток, мовляв, а що такого – іду до дому… Потім ми міняли його. А що було робити? Виміняли за чотири ящика тушонки. Звучить кумедно, але там стояв такий «Мамай», ми з ним завжди мінялись нашими 200-ми та 300-ми. От він вийшов на мене по відкритому каналу і каже «маємо бійця, давай мінятись». В нас тоді не було нічого крім тушонки, тому зійшлись на чотирьох ящиках. Може це комусь видасться смішним, але йшлося про життя людини.
Десь в зоні АТО під Донецьком
Щодо руйнувань Донбасу, то я скажу, що угрупування, яке має назву «Сомалі», ну те, де керує «Гіві» – це «збірна солянка». Там є багато хто. І тому їм все рівно куди стріляти – по житлових кварталах чи по позиціях українських військ, чи заводах. Вони нищать інфраструктуру цієї землі не замислюючись. Через їхні обстріли буквально знищені такі населені пункти як Тоненьке, Піски, Водяне. От в мене було питання – чого стріляти по Авдіївці? Там військового гарнізону немає. Тим не менше прилетіли «подарунки» на ринок, школу, міліцію… От «сепари» часто кричать, що «Укри стрілять по мирних жителях!». Однак, почекайте, шановні. В нас є сучасні системи визначення позицій артилерії, які чітко засікають звідки вівся вогонь по нас. І якщо ми бачимо, що вони вели вогонь з подвір’я багатоповерхівок (як це зазвичай роблять терористи), то туди звісно ніхто стріляти не буде. Це я вам кажу зі всією відповідальністю.. Натепер ми чітко знаємо, що зараз основна маса постачання бойовиків зосереджена на «Донбас-арені». Звідти ведуть і обстріли наших позицій. Так, ми можемо «влупити» у відповідь. Але там за дивним збігом обставин розташовано ще й пункт розподілу гуманітарної допомоги населенню. Відтак можуть загинути мирні люди. І ми не стріляємо у відповідь.
Крім того, більшість так званих польових ватажків бандформувань просто маріонетки. Наприклад той же «Гіві» не має власної думки. Він просто озвучує позицію, на яку йому вказують «згори». З ним важко про щось домовлятись, адже сьогодні він каже одне, завтра кардинально міняє свою думку, а через годину в нього вже зовсім інша позиція. Як на мене, відносно адекватними на сьогодні, якщо вже говорити хоч про якусь подобу відповідальності з боку ворога, є батальйон «Восток». Там більша частина місцевих з Авдіївки, Яснуватої та інших міст та сіл. Інших приблизно по десять відсотків росіян та найманців. Вони стріляють лише коли є цілі. А от по площинам – ні. Вони ж місцеві … І вони чудово розуміють, що за будь-яких обставин настане період відбудови, і власне їм доведеться відновлювати все, що вони зруйнували російськими снарядами.
Десь в зоні АТО під Донецьком
Взагалі, коли певний час тому ми їздили по позиціях сепаратистів разом з російською координаційною групою з припинення вогню, то ніде не було ніяких ознак до наступу, важкої техніки та артилерії. Вони нібито тихо готувалися до зими – склили вікна і все таке інше. Однак, згодом їм надійшла команда і вони пішли у наступ. Та я скажу, що під час спроб наступальних дій терористів все трапилось, як під Сталінградом у роки Другої світової війни. Фашисти ж тоді теж намагались атакувати нас, однак були зупинені ще на марші. Так само відбулося і зараз. Генеральний Штаб Збройних Сил України вирахував дії бойовиків. Українська артилерія накрила їхні колони в місцях зосередження. І десантники показали себе з найкращого боку. В них завжди грамотні маневри, організація взаємодії, керованість підрозділів за єдиним задумом тощо. Годі й казати, крилата піхота грамотно веде війну.
– Цивільні люди часто питають нас, журналістів, чи страшно бути на війні?
– Так, страшно… Всім страшно. Головне, що у нас на позиціях є вже дядьки по років 40–50. Вони кажуть, ну доля загинути, значить така доля. Збираються і йдуть. Незважаючи нінащо! Страшно інше – нерозуміння людьми на «великій землі» перебігу подій на фронті та зокрема наших дій. От, наприклад, часто дорікають комбату, що потрапив у полон. Ті хто тут був, знають, який тоді випав туман. Термінал, це п’ять «рукавів». І всі вони однакові. Він під’їхав не на той «рукав». І щоб там не казали – головне люди залишились живі. Все рівно колись війна закінчиться. І воїни повернуться до дому.
Десь в зоні АТО під Донецьком
Є в нас і герої, які приймали нерівний бій і загинули. От наприклад в десантників був лікар. Старший лейтенант, якщо не помиляюсь. Під час бою, опинившись у безвихідній ситуації, він підпустив ворогів до себе ближче і підірвав і себе і їх гранатою. Потім, мені телефонував «командир» ворожого загону. Ну як сказати – захоплювався, мовляв «який у вас офіцер…». Зрештою вони віддали нам пів тіла героя. Іншу половини відірвало і знищило вибухом.
– Так що, у нас виявляється є канали зв’язку з сепаратистами?
– Елементарний мобільник. Все прослуховується. Так само, як ми слухаємо їх, так і вони нас. Я навіть не міняю номери. Немає змісту. Все рівно все вираховується на раз. Головне, що наші бійці вже зрозуміли, яку каверзу з ними може зіграти балачка по телефону. І вже, переважно не таляпають дурниць в ефір. От тут деякі «товариші» часто мене питають, чи спілкувались ви представниками іноземної держави? Та звичайно ж спілкувався…От наприклад коли був крайній штурм наших позицій в аеропорту, нашому бійцю відірвало щелепу. Все. Він 300, важкий. Якщо не евакуювати його терміново, то він просто помре. Пробитись до аеропорту я не можу. Ще сніг такий валить, що просто «капець». Зв’язався з ворожою стороною. Вони кажуть по телефону – так ми тебе знаємо, бійця даємо вивезти. Забрали його в наших і передали мені. Ну не дожив би він до кінця бою! І що тепер робити? Спілкувався, але ж життя людині врятували…
Десь в зоні АТО під Донецьком
Так само й щодо 200-тих сепаратистів. Ми могли б їх просто десь прикопати і все. Але ж там, на тій території залишились наші пацани. І їх хоч в труні, але треба повернути до дому. Поховати по людські, як героїв, бо вони того варті. Знову, виходимо на «сєпарів» домовляємось, їдемо мінятись. І що ми робимо неправильно? Те, що повертаємо до дому бійця? Най так. Але ж рідні можуть хоч поховати людину.
– Як часто ви стикаєтесь з провокаціями терористів?
– Дуже часто. З найбільш гучних прикладів можу розповісти про початок навчального року в Донецьку. Ще напередодні до мене подзвонив такий собі «Абхаз» з вимогою, «Чтоб нічєго не прилєтєло в школу»… Глупство безмежне. Ми і так по житлових кварталах не стріляємо, не кажучи вже про школи. Отже початок навчального року, одна єдина школа, куди зігнали всіх батьків з дітьми. Як завжди всі російські журналісти там теж присутні. І прилітають міни! І на хвилиночку вам ремарка – ні до того, ні після того цю школу не обстрілювали більше ніколи! Тільки от на початок нового навчального року в присутності російських ЗМІ. Крім того, навіть якщо уявити неможливе, ми просто не могли так прицільно влучити! Ну не дозволяє відстань.
Десь в зоні АТО під Донецьком
– А чи відбулась, на вашу думку зміни у лавах офіцерського корпусу Збройних Сил України за час війни? Як змінились наші офіцери?
– По різному, я вам скажу. Дуже по різному. Ті, хто ходили раніше красиві, у пошитих на замовлення одностроях, такі собі підтягнуті «синьоокі блондини» і так далі. Їх тут немає. Вони відразу втекли і зараз десь далеко. А тут таке…. Часто трапляються ті, хто за мирних часів були в когорті шебушних хуліганів і так далі – найчастіше такі хлопці тут дуже добре себе показують.
На початках як було? Сподіваєшся собі на «напрасованого», а він раз, і «провалився». А от ті, хто під час миру були «не в фаворі», воюють просто відмінно. Наприклад є в мене толковий командир, який свого часу звільнився. Ну різні були обставини. Зараз відмобілізувався. Показав себе, як мужній воїн і тепер вже комбат. Я можу довірити йому і долю людей, і завдання. Також є в мене командир батареї. Свого часу його звільнили з армії не багато не мало – по корупції. От бачиш, як закон повернули. Дружина працювала в частині – вже корупціонер. А тут товариш капітан себе показав героєм. Його батарея просто відмінна. Виконує всі завдання. Я навіть зараз документи на присвоєння йому майора подав. А є такі, що знайшли сто і більше причин сюди не виїжджати. Татусі, там, мами якісь телефонують і вдень і в ночі. Починають піднімати загальногромадську думку мовляв «поганий комбриг забирає мого синочка там капітана чи старшого лейтенанта. А це на убой..» ну і так далі. А я їм кажу – уявіть, скільки хлопців вже там. І всі вони не «на убой»??? Лише одна ваша дитинка, якась особлива? Та й взагалі боягузів видно відразу. В них є сто тисяч причин щоб не воювати. От наприклад позиція – я не буду воювати, дайте бронежилет. Дали бронік. Ні не піду – дайте каску! Кажу йому, так в тебе ж є каска! Ні дайте кевларову… Питаю чим вона вирізняється від твоєї? Мовчанка… ну може трішки зручніша. Ладно, знайшли каску. Питаю, що краще стало? Мовчить. Але вже крити немає чим. Або прийшов тут танкіст. Я в бій не піду, дайте мені підтримку і захист. Питаю його – який тобі, в біса ще захист ти ж на танку??? От поряд стобою ще БМП, там же сама піхота. Ти ж броньовий кулак! Давай працюй! Що тобі ще потрібно? Космічний корабель над баштою?
Багато спекуляцій пішло після Донецького аеропорту. Мовляв наша «арта» нічого не зробила. Питаю в панікерів та провокаторів – «вам що потрібно, щоб БМ-21 з вами в одній позиції стояли?». Мовчать. Починаю пригадувати як наші артилеристи відсікали наступи, прикривали бійців. Знову мовчать… Особливо дратує те, коли люди, які поняття зеленого не мають у воєнній сфері вказують – от вам тре було зробити так чи так. А ви, мовляв, все зробили по іншому. Або коли якісь з журналістів сидить в Києві, і розписує на весь світ, що потрібно зробити тут. Хочеться сказати їм – приїдь, посидь тут з пацанами. Все стане зрозумілим після перших десяти годин обстрілу. Як кажуть розумні люди, одне діло язиком плескати – інше плуги тягнути. Отже всі хто такі розумні там, на диванах, приїдьте і покажіть тут як треба.
Ну як пояснити їм всім, що все добре на папері. А в житті море нюансів. От наприклад питаю одного командира, як ти отримав контузію на передовій, коли ти мав бути за 20-ть кілометрів від неї? Виявляється один з підрозділів почав «буксувати» на початковому етапі виконання завдання. І командир поїхав туди. Адже він чудово розумів, що якщо ми не виконаємо завдання тут, то провалимося і далі. Так він і опинився на «передку».
Десь в зоні АТО під Донецьком
Взагалі різних нестандартних випадків чимало. От, наприклад їдемо на МТЛБ, коли штурмували один з укріплених районів терористів. Потрапляє в нас снаряд. Уламками посікло антену. Все, зв’язку немає, немає управління. Довелося наздоганяти танк і сівши на башту додатковим номером екіпажу керувати підрозділами через радіостанцію командира танка. Так ми й звільняли населений пункт.
Потрібно багато чого переосмислювати. В нас зараз починається мобілізація. Люди на передовій поміняються. Але ми на сьогодні вже маємо головне – підготовлених командирів, які знають, розуміють а головне вміють робити свою роботу. Їх потрібно скеровувати до навчальних підрозділів, щоб вони вчили, тих хто приходить.
Десь в зоні АТО під Донецьком
– Тобто нашу систему освіти і військової підготовки теж потрібно удосконалювати?
– Однозначно. Однак робити це з розумом. От наприклад стройова підготовка. На перший погляд на передовій її не потрібно. Однак вона як ніяка інша військова дисципліна згуртовує підрозділ. Або фізична підготовка. Я розумію, що не можуть бути всі атлантами. Але… хоч елементарний початковий рівень має бути у кожного, бо йдеться про життя людини на передовій. А ще дуже важливий аспект – психологічна підготовка. От наприклад трупний запах. Є в нас місце, де точились запеклі бої. Собаки звідти час від часу якусь частину тіла і винесуть. Хлопці мають бути готові до цього. Знати, що таке теж є. І як би ми цього не хотіли, це жорстка правда війни. Сувора, брудна, брутальна правда. Можна ж елементарно на підготовці взяти тухлої риби та розкидати по смузі перешкод. Її запах дуже переконливий та схожий. Або підготувати полосу з мінно-вибуховими речовинами, щоб показати бійцям, як воно відчувається коли щось вибухає поруч.
Та взяти навіть елементарну обкатку танками. Бувало, що їде танк, а не обкатаний боєць вже «все»… просто загубився і не знає що робити. Поруч піднявся інший з «мухою» і на раз підбив. Вкрай потрібно показувати, що нема чого боятись в такий ситуації. І горять ворожі танки теж чудово!
Десь в зоні АТО під Донецьком
– Цілком передбаченою є спекуляція тим, що бійцям на передовій немає що їсти, де спати. Чи справляються наші тилові служби? Чи все на плечах волонтерів?
– Можу сказати, що тил справляється. Дають все що належить і в повному обсязі. Але волонтери роблять наше життя тут на передовій набагато комфортнішим і легшим. Однак і волонтери є різні. Є ті, хто направду сильно нас підтримують, а є ті хто приїздять просто попіаритись. От нещодавно приїхали якісь люди до наших артилеристів, в зелених штанішках «дудочках», гламурно зализані… Ну і відкривають свого «бусика», та до хлопців « Тааак только по двє шоколадки в руки. И только тому, кто на флаге распишется!». Ну я їх і попер звідти.
Є звичайно потужні волонтери от наприклад Роман Донік, Юра Бірюков, Таня Ричкова. Вони давно працюють з нами, мають свої групи. Допомагають дуже потужно. От наприклад однієї ночі був наступ бойовиків. Вони почали підпалювати наші броньовані машини. Таня якраз ночувала тут. Вона, зрозумівши ситуацію серед ночі зірвалась, сіла в машину і вже до ранку у хлопців були нові вогнегасники. Рома і Юра нам зараз дуже допомагають контролювати поставки. Що гріха таїти, були проблеми наприклад по паливу. На самих початках був просто жах. Там же в тилу заправники, образно кажучи, тонну пального вкрали, а бодягою долили. Ну заробили вони там тисяч тридцять гривень… А тут через цю тону і їхню наживу, батальйон танків може не дійти до позицій.
Десь в зоні АТО під Донецьком
Зараз ситуація дещо змінилась. Та й командири змінились теж. От пригнали нам погане паливо, ми склали скаргу і повернули його назад. Прислали нам тушонку в якій м’яса немає зовсім, одні якісь желваки і жир. Я все зібрав, склав акт – рекламацію і відправив назад. Адже треба міняти цю розхожу позицію, що мовляв «армія все з’їсть і все спалить».
Сподіваюсь, тепер з встановленням повноцінного громадського контролю над воєнною економікою, при призначенні на вищі посади будуть дивитись і питати в людини, чого ти туди йдеш? Наживатись? Чи чесно попрацювати? І тих, хто наживаються будуть гнати з позором і відразу. Я вірю, що нас чекають зміни. І ці зміни будуть лише на краще.
Передова інформаційна група МОУ Юрій Повх, Тарас ГРЕНЬ. 2015 рік. Водяне
Ось і закінчується цикл зимових свят. Тож, щоб з ними належно попрощатися, аби вони повернулись до нас наступного року, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих на Розколяду, яка відбудеться 26 січня 2019 р. о 16 год.
А щоб гідно провести різдвяно-новорічні свята до музею завітає хор “Покрова” церкви Покрови Пресвятої Богородиці у виконанні якого прозвучать колядки, щедрівки та віншування.
Не обійдемося і без слова про Господаря дому — Михайла Грушевського, яке виголосить Лілія Веремієнко.
Разом із святами добігає кінця і експонування виставки авторських робіт Марти Кулинич-Новицької і ті, хто не встиг помилуватися вишиваними роботами майстрині ще матимуть таку нагоду.
Вчора, 24 січня 2019 року, в «Арт галереї мадам Пальмгрен» (вул. Івана Федорова, 8) відбулося відкриття тематичної виставки живопису одразу восьми знакових художників Львові під назвою «Рапсодія зими».
Віктор Стогнут, Петро Сипняк, Михайло Демцю, подружжя Борис та Ніна Буряк, Олександр Крохмалюк, Петро Крохмалюк та Ігор Колісник створили своїми роботами справжню зимову атмосферу в галереї на вулиці Івана Федорова, 8.
Відкриття виставки «Рапсодія зими»
“Сьогодні ми презентуємо цікавий проект “Рапсодія зими”. До проекту долучилося 8 дуже знаних митців, які представили вашій увазі 26 своїх полотен. Чому власне 8? Бо 8 це символ безкінечності , а тема зими може бути безкінечною”, – зазначила куратор виставки Зоріана Мірус.
Відкриття виставки «Рапсодія зими»
Зима наче відчула, що вона є бажаною гостею в «Арт галереї мадам Пальмгрен» і зустрічала гостей мистецької події холодним поцілунком та легкою сніговою віхолою. Зрештою це тільки додало шарму події і стало об’єктом численних жартів митців та гостей відкриття виставки.
Вікторія Рибак
“Я хочу подякувати всім нашим митцям, які долучилися до такої прекрасної теми. На вулиці зима начебто вже мала б закінчуватись, але дуже хочеться той момент закінчення зими відтягнути. Адже зима прекрасна – вона чиста, біла і холодна. Вона себе проявляє в різних іпостасях і кожен автор бачить свою зиму.”, – зазначила директор галереї Вікторія Рибак.
Відкриття виставки «Рапсодія зими»
Ідея тематичної сезонної виставки дуже припала до душі шанувальникам мистецтва і вони майже в один голос почали вимагати у Вікторії Рибак продовження традиції у вигляді “Весняної рапсодії”.
Ярослав Мигаль
Музичну прелюдію до “Рапсодії зими” творами Василя Барвінського створював віолончеліст світового рівня Ярослав Мигаль.
Відкриття виставки «Рапсодія зими»
Експозицію тематичної виставки живопису «Рапсодія зими» можна буде оглянути в «Арт галереї мадам Пальмгрен» (вул. Івана Федорова, 8) до 13 лютого 2019 року.
25 січня о 17:00 в Proart Gallery (вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття персональної виставки художника Романа Опалинського, на якій буде представлено серію живописних робіт.
Роман Опалинський
Роман Опалинський – заслужений художник України, член Національної спілки художників України, випускник Львівської національної академії мистецтв.
Роман Опалинський. Домашній затишок
Народився в 1962 р. в місті Городок Львівської області. Твори митця знаходяться в колекціях Музею етнографії та художніх промислів (м. Львів), Запорізького обласного художнього музею (м. Запоріжжя), Музею декоративно-прикладного мистецтва “Козак Мамай” (м. Дніпродзержинськ), художніх колекціях Міністерства культури України та Кафедрального собору Мдіна (Мальта).
Роман Опалинський. Кінна їзда
Роман Опалинський є яскравим представником художнього життя України, лауреатом численних нагород та премій, активним учасником мистецьких резиденцій, пленерів, групових виставок та автором персональних проектів.
Запрошуємо всіх бажаючих відвідати персональний проект Романа Опалинського у Proart Gallery до 15 лютого!
Передісторія зведеної в 1918 році українською греко-католицькою громадою Богданівки церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира своїм корінням сягає у минулі століття.
Первісно нечисленне населення Богданівки було причислене до парохії церкви Воздвиження Чесного Хреста в Рудному. З початком ХХ століття швидко збільшувалася українська громада Богданівки, котра свої духовні потреби задовольняла в найближче розташованому архикатедральному соборі Св. Юра міста Львова, який все-таки знаходився далеко. Але, йдучи до архикатедри, частина людей вступала в костел Св. Єлизавети, що розташований ближче, і саме на шляху до собору Св. Юра. Немало з них так і не доходили до архикатедрального храму.
Антін Пилиховський. Собор Юра
Велика загроза асиміляції українців західної частини міста Львова і тамтешніх передміських поселень у польській окупаційній державі спричинила визрівання необхідності будівництва в тому районі греко-католицької святині. Тому в 1913 році було створено товариство “Українське брацтво на Богданівці у Львові”, одним із завдань якого, згідно Статуту, повинно було стати спорудження церкви на Богданівці. Збудований храм мав носити ім‘я святого апостола Андрія Первозванного. Авторами Статуту цього товариства, які мали б стати його першими членами, були поважні, авторитетні й відомі свого часу особистості міста Львова, серед яких, що цілком логічно, чимало й священиків. Проте, спочатку відхилений польськими урядовцями у тому ж 1913 році Статут товариства, відтак Перша світова війна на роки призупинили намагання спорудити такий необхідний храм.
Після невдалої спроби в 1913 році розпочати будівництво греко-католицької церкви на Богданівці Львівська Митрополія через п‘ять років повернулася до вирішення цього питання. Однак на цей раз було вибрано інше місце для зведення храму, поза межами Богданівки.
Митрополит Андрей Шептицький
Не без відома, а, може, й з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького у 1918 році був утворений комітет з парохіян архикатедрального храму Св. Юра для побудови церкви на розі вулиці Білинських і вулиці Польної (нині — на розі вулиці Смаль-Стоцького й вулиці Героїі УПА) “… для присілків: Богданівка, Сигнівка, Левандівка, Костерівка і др.” Будівництво церкви в західній частині міста мало врешті зняти загрозу асиміляції українського населення. Водночас слід зауважити, що неподалік вибраної площі для зведення храму знаходився старий городоцький цвинтар, заснований в другій половині ХVІІ століття, який, щоправда, вже перебував далеко не в кращому стані. Проте відомий архітектор Іван Левинський був дуже задоволений вибраним місцем, що й не приховував під час розмови з Митрополитом Андреєм Шептицьким, яка відбулася на відведеній ділянці: “…Прошу поглянте на Високий замок що та площа рівнайеся високому замкови як ту ми церков побудуйемо то буде найвизша висота цілого Львова”.
Іван Левинський
Ще б пак! Стратегічно правильний вибір місця під будівництво, економічно обгрнтоване рішення звести церкву одразу на декілька приміських поселень виглядають бездоганними. Однак час спростував цю ідею й вніс свої корективи. Наступного, 1919 року архітектор Левинський помирає, забравши з собою задуми, викладені у розмові з Митрополитом. Відтак першу церкву, яку мали будувати на розі тогочасних вулиці Білинських і вулиці Польної, що неподалік Богданівки, не вдалося спорудити.
Повертаючись до подій у 1918 році, варто згадати, що ще за життя архітектора Левинського, коли розпочиналася підготовка до будівництва храму поза межами Богданівки, одночасно виникло питання про необхідність в спорудженні каплички, з огляду на духовні потреби людей. Але будувати капличку планували вже на Богданівці. Властиво цей задум став наріжним каменем у зведенні нині всім відомої церкви, початком її літопису.
Ситуаційний план церковної ділянки, 1935 р. (джерело: Львівська національна галерея мистецтв ім. Б.Возницького. – Фонд Є.Нагірного)
У 1918 році на Богданівці на подарованій Митрополитом Андреєм Шептицьким земельній ділянці для спорудження церкви розпочато будівельні роботи. Напередодні архітектор І.Левинський показав те місце, де саме можна будувати капличку, щоб в майбутньому не зашкодити зведенню поруч мурованої церкви. А вже на другий день архітектор прислав три фіри каменю під її будівництво. Вибраний ще 10 березня того ж року комітет будови церкви, який очолював Василь Грицків, вклав свої кошти і виділив будівельні матеріали, хоч дві фіри дощок були привезені із залізничного двірця, де розбирали старі австрійські військові бараки. Після завершення недовготривалого будівництва зведену капличку особисто посвятив Митрополит Андрей Шептицький. Від того часу з собору Св. Юра щонеділі приходили щоразу інші священики, щоб відправити Службу Божу. Серед них був отець Володимир Федусевич, який запропонував Василю Грицківу свою кандидатуру на постійного священика, що схвально було сприйнято Митрополитом.
Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, до 1930 р.
Після приходу на Богданівку 18 травня 1918 року отця Володимира Федусевича, як першого постійного священика, будівельні роботи продовжувалися: “… каплицю мисьмо побільшили в сиридині лавки коностас от Федусевич сами робили…”. Образи малював добродій Чайківський. Мабуть, саме з того часу розбудовану капличку слід вважати церквою. Так, у 1918 році завдяки спільним зусиллям о.Володимира Федусевича й Василя Грицківа на Богданівці було споруджено довгоочікувану церкву для західної частини Львова й поблизу розташованих передмісць.
Обхід навколо церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці. Світлина – з особистого архіву о.Богдана Праха
Окремим, але досить цікавим і навіть важливим з історичного аспекту є питання, яке стосується виникнення назви храму. Так, ще на початку 1918 року в митрополичих палатах Кир Андрей Шептицький прийняв Василя Грицківа, на його прохання. Обоє співрозмовники нещодавно повернулися з російської неволі. Василь Грицків просив дати дозвіл для спорудження храму на Богданівці, який би носив ім‘я святого Андрея. І хоч важливим фактором залишався невдалий намір ще в 1913 році спорудити церкву на честь Св. Андрія на Богданівці, добродій Грицків прийшов до Глави Церкви з іншою мотивацією, яка стосувалася назви храму. Звертаючись до Митрополита Андрея, він просив саме іменем Андрея назвати храм “… на пам‘ять тих невільників котрі терпіли в Росийскі неволи…”, висловивши таким чином свою повагу Митрополиту, який властиво й повернувся з ув‘язнення в Росії. Вислухавши пропозицію, Митрополит засміявся й запопонував дати церкві ім‘я ще одного святого — Володимира. Так, Митрополит Шептицький фактично став хресним батьком церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці.
Внутрішній вигляд церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці. Світлина – з особистого архіву о.Богдана Праха
Збудована в 1918 році на Богданівці церква Св. ап. Андрія і св. Володимира була дерев‘яна. Дах був покритий гонтами. Заходячи в церкву, віряни проходили через притвор, в якому знаходилися хрест і свячена вода. У передній частині були бічні престоли. Один з них присвячувався св. ап. Андрію і св. Володимиру, інший — Матері Божій. Про хори згадка — відсутня. Проповідниці церква не мала. Відомо, що був крилос. В пресвітерії (святилищі) , яку іконостас відділяв від храму вірних, знаходився престіл. Відомі його розміри: висота — 1000 мм, довжина — 2200 і ширина — 1300 мм. На престолі був встановлений кивот, який мав форму шафки, а перед ним знаходилися Євангеліє і хрест. За престолом було горнє сідалище, над яким виднівся великий образ Ісуса Христа. Проскомидія відправлялася у захристії (ризниці), так як на проскомидійник місця не вистачало. Храм був збудований таким чином , що святилище в ньому розташовувалося не в сторону сходу, як прийнято, а в сторону півдня. Це пояснюється тим, що будівля мала тимчасове призначення. На схід від храму було церковне поле, на якому мали в перспективі зводити муровану святиню.
В 1922 році поруч з церквою була збудована дерев‘яна дзвіниця.
Очолював будівництво дзвіниці Василь Грицків. Будував майстер Максим Зозуляк. Йому допомагали в роботі ще дві особи. Всі працювали безоплатно, у вільний час. Будова тривала 13 днів. Вартість будівельних матеріалів становила 244 зол. 88 гр. Дзвіницю збудували з південно-східної сторони церкви. Обгороджене невисоким дерев‘яним парканом церковне подвір‘я з храмом і дзвіницею набуло своєї довершеності.
У 1927 році стараннями о. Євгена Гаврилюка церква отримала статус окремої капелянії. У 1931 році — статус окремої парохії.
Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, 1943 р.
Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира постійно була оберегом повноцінного духовного життя української громади Богданівки, а аткож українців Сигнівки, де храму не було. Тому й не дивно, що кожної неділі святиня була переповнена.
З часу, коли була збудована церква на Богданівці, кожен рік для парохії видавався досить-таки непростим, адже постійно йшлося про відстоювання і утвердження своїх духовних і національних цінностей. Так було й на зламі 30-40-х років ХХ століття, коли в цьому храмі, як і у всій Греко-Католицькій Церкві, вперше відчули вітер холодних перемін з Москви. З початком Другої світової війни на зміну одним поневолювачам прийшли інші. На християнську землю вступив антихрист – “перші більшовики”, як їх називали в народі. Розпочалися переслідування священиків. З огляду на загрозу депортації , з дозволу Митрополита Андрея Шептицького душпастир церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира о.Ярослав Милевич припиняє виконувати обов‘язки завідателя в церкві на Богданівці і на початку 1940 року виїжджає зі Львова. Поза тим церква продовжує виконувати свої функції, що було дуже важливо, враховуючи нестерпне життя людей під час панування російського комуністичного режиму протягом 1939-1941 років. За цей час з поважних причин часто змінюються душпастирі церкви на Богданівці.
Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, поч. 60-х рр. ХХ ст. Автор – Степан Судейко
У червні 1941 року знову змінилася окупаційна влада і замість сталінського червоного режиму прийшов гітлерівський коричневий, який принаймні лояльно ставився до Церкви. Почали повертатися ті священики, які виїхали з дозволу Митрополита за межі цього регіону, остерігаючись репресій попередніх червоних окупантів.
З початком 1942 року життя парохії на Богданівці ввійшло в звичну норму.
Вигляд колишньої вулиці Церковної зі сторони вулиці Городоцької, поч. 60-х рр. ХХ ст. Автор – Степан Судейко
З часу другого становлення радянського режиму в Західній Україні влада СРСР немов хижий звір розправлялася з Церквою. Функціонувала УГКЦ лише завдяки відданим їй, але ще не арештованим священикам. Кульмінаційним моментом для поки діючої, але дощенту знищеної Церкви, стало проведення під пильним наглядом НКДБ “собору” з метою її ліквідації, який відбувся 8-10 березня 1946 року в храмі Св. Юра у Львові. Цим заздалегідь спланованим театралізованим дійством режим Сталіна намагався надати правового обгрунтування свого злочину, прикриваючи його ніби-то самоліквідацією, невигідної для себе з політичних міркувань Української Греко-Католицької Церкви. Водночас безбожна влада привласнила майно ліквідованої Церкви, частину якого, зокрема храми, передала у власність Російській Православній Церкві.
У березні 1946 року російським комуністичним режимом було відібрано у греко-католицької громади Богданівки церкву Св. ап. Андрія і св. Володимира, яку вона збудувала.
Першим душпастирем вже Російської Православної Церкви в храмі на Богданівці став о.Євген Юрик.
Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, поч. 60-х рр. ХХ ст. Автор – Степан Судейко
9 жовтня 1960 року з‘явилися нові агресивні дії комуністичного режиму по відношенню до святині. Ніби вироком ддля храму стали висновок Уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по УРСР від 12 жовтня 1960 року, а також лист Ради у справах РПЦ від 17 жовтня того ж року про надання дозволу знести Володимрівську церкву в м.Львові.
Споруджену у 1918 році українською греко-католицькою громадою Богданівки церкву Св. ап. Андрія і св. Володимира було знесено, як стверджують очевидці, у 1961 році.
Забудова земельної ділянки церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, 2010 р. Автор – Орест Судейко Ліворуч – чотирьохповерховий житловий будинок, збудований в 1955 році за сучасною адресою – вул. Городоцька, 209 навпроти тоді ще діючою церкви. Праворуч – п’ятиповерховий житловий будинок, збудований в 1963 році за сучасною адресою – Уляни Кравченко, на місці знесеної церкви
12 квітня 1962 року було підписано акт відводу земельної ділянки під будівництво житлового будинку, який було зведено на місці знесеної церкви й здано в експлуатацію під кінець 1963 року.
Євген Нагірний. Світлина 1920-х років
Декілька слів про запланований, але не реалізований на Богданівці проект мурованого храму, котрий мав бути побудований на земельній ділянці коло дерев‘яної церкви.
Макет нової церкви, запроектованої архітектором Євгеном Нагірним для Богданівки у Львові, якою мали замінити стару дерев’яну церкву Св. ап. Андрія і св. Володимира. Макет підготований АПТМ “Марко”
Нова церква була запроектована відомим архітектором Євгеном Нагірним. Проектом передбачалася заміна старого храму новим мурованим. По стильовому вирішенню проект церкви на Богданівці належить до неовізантизму.
Другий варіант церкви на Богданівці. Перспектива.
Для Богданівки Євгеном Нагірним були запроектовані два варіанти споруди: по своєму аріхтектурно-планувальному та композиційному вирішенню обидві церкви були однотипними. Відрізнялися тільки декором та завершенням звисів даху, формою вікон. Найбільшою відмінністю було те, що в другому варіанті кожен кут галереї був завершений квадратною у плані вежею, яка також перекривалась банею візантійського типу. Таким чином, другий варіант проекту передбачав більш величну дев’ятибаневу композицію.
Для публікації використано фрагменти з книжки Ореста Судейко “Церква на Богданівці у Львові” (Львівське віділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – Львів, 2018)
