На календарі пізня осінь 2015 року. На годиннику початок дев’ятнадцятої години. За вікном вже темрява. В районі проведення антитерористичної операції ніч наступає якісь більш раптово. І вона завжди якась темніша та густіша, за ті, що є на мирній частині України. І саме в цей момент до чергового лікаря 66 передового військового госпіталю поступає тривожний сигнал – ворожим снайпером, в районі Авдіївської промзони, важко поранено нашого бійця. Захисник України отримав два поранення в груди та живіт. Першу медичну допомогу йому надали фельдшера підрозділу. Та все ж життя українського героя «висить на волосині». Йому потрібна термінова фахова допомога лікарів військового шпиталю.
Військовий шпиталь в околицях Авдіївки
Рішення було прийнято миттєво. Чергова група військових медиків, підсилена спеціалістом хірургом, та лікарем-анестезіологом капітаном медичної служби Світланою Долик за лічені хвилини вже завантажились у спеціалізований реанімаційний автомобіль. Виїхавши за межі міста, де дислокується шпиталь, водій вимкнув фари. Адже російські найманці ведуть прицільний обстріл по всім автомобілям, що вночі рухаються дорогами АТО. А «швидка» для них, це взагалі найбажаніша ціль. Бо бандити не дотримуються міжнародних норм та правил. Машина з медичними позначками буде розстріляна ними відразу ж як її помітять. Пощади не буди нікому. А особливо лікарям. Факт, що вже неодноразово підтверджений бойовою практикою.
Авдіївка, зима 2015 року
Переїхавши крайній блок-пост вимкнули телефони і навігатори. Це звичайна практика для АТО. Адже по всій лінії зіткнення працюють новітні російські радіоелектронні комплекси, що дозволяють відслідковувати рух та місце положення за даними активного мобільного пристрою. А далі… Далі сподіваєшся на Бога, вдачу та добру пам’ять водія на дороги.
Авдіївка, зима 2015 року
Та цього разу щось пішло не так. Чи то бажання лікарів потрапити до пораненого чим швидше, чи просто випадковість. Наші медики повернули не в той поворот. На дорогах в АТО часто немає не те що вказівників, а навіть назви сіл зняті зі всіх зупинок та знаків. Це свого часу робили російські найманці, щоб уповільнити наступ Українських військ, або щоб просто забрати собі в Росію, як трофей з України.
Вервиця Світлани Долик
Досить скоро наші лікарі зрозуміли – навколо ворог, а вони на ворожій території. Паніки не було. Власне як і страху. Водій повільно розвернув машину. Сухий лязкіт, кимось пересмикнутого автоматного затвору – про всяк випадок підготуватись до бою. А Світлана дістала з кишені подаровану подругою, ще перед від’їздом на війну вервицю. Міцно стиснула в долоні прозорі пластмасові бусини. Краще бій, аніж полон, та тортури ординських нащадків.
Світлана Долик в операційній військового шпиталю в околицях Авдіївки
Час тягнувся незрівнянно довго. Так само з вимкненими фарами, намагаючись не робити зайвого шуму працюючим дизельним двигуном, військові лікарі повернулись на звільнену від окупантів територію. За кілометр вони знайшли потрібний поворот, і виїхали на нашу «лінію 0».
Світлана Долик в операційній військового шпиталю в околицях Авдіївки
Поранений був у важкому стані. Та його вдалось врятувати. Загальними зусиллями всіх військових медиків, наш захисник залишився живим. І його здоров’ю нічого більше не загрожувало. Хлопця перевезли спочатку до 66 передового шпиталю, а згодом літаком до Дніпра.
Світлана Долик в операційній військового шпиталю в околицях Авдіївки
Це всього лише одна з історій звичайного фронтового будення ординатора відділення реанімації ВМКЦ Західного регіону капітана медичної служби Світлани Долик. Війна увірвалась в життя цієї веселої україночки разом з сиренами першого медичного конвою, що привіз поранених бійців до Військово-клінічного медичного центру Західного регіону ще у 2014 році, де вона тоді була звичайним цивільним лікарем. Для Львова це був перший борт «звідти». І ніхто ще не знав, і не уявляв, як важко буде приймати молодих людей скалічених зброєю та агресією нашого східного сусіда. Яке психологічне навантаження потрібно буде пережити персоналу госпіталю спілкуючись з батьками поранених, коли потрібно щось казати цим людям, для яких лікар на ту секунду божество, що несе лагідну чи страшну звістку… а слів просто нема, або вони стоять в горлі жмутом болі. Світлана твердо вирішила – бути цивільною, коли в країні почалась віна просто неможливо. Тому наступного дня пішла до військкомату з вимогою призвати її на службу.
Світлана Долик біля операційної військового шпиталю в околицях Авдіївки
Свого першого пораненого вона пам’ятає дуже добре. До найменших дрібниць може розповісти кожну з дев’яти операцій, які були потрібні щоб повернути Олексія в стрій. Тепер він, поранений під час оборони Луганського аеропорту воїн, часто приходить в шпиталь. Просто так навідатись до лікарів. І ще раз сказати дякую. І розповісти про свою службу. Бо незважаючи на складність поранень, за три довгих місяці наполегливого лікування, військові медики повернули захиснику втрачене здоров’я.
Лише за минулий рік на рахунку капітана медичної служби Світлани Долик 320 успішно проведених операцій (і це не враховуючи час перебування в АТО). Лише вдумайтесь в цю цифру – з 365 днів в році – 320 операцій! Але вона не вважає, що робить щось надзвичайне чи грандіозне. Така вже теорія української жіночої гідності. Ніколи не бути осторонь. Особливо коли в твоїй державі війна.
Музика з книг, або фортепіанна презентація роману «До музики»
Що поєднує Шопена, Бетховена, Брамса, Ґріґа та Дебюссі, крім того що вони геніальні композитори? А те, що їхні музичні композиції фігурують на сторінках творів відомого норвезького письменника, композитора і піаніста Кетіля Бйорнстада. Музика з книг – неочікуваний формат представлення прози, який допоможе розкрити глядачам особливу атмосферу роману «До музики». Чуттєві розмови про книгу з перекладачкою Наталею Іваничук та модератором Мар’яною Савкою в поєднанні з музичними етюдами Кетіля Бйорнстада та живим фортепіанним виконанням творів, які неодноразово зринають на сторінках роману – цей літературно-музичний вечір однозначно зачарує вас. Тож запрошуємо усіх любителів якісної прози та класичної музики 26 лютого о 19.00 до Львівського органного залу (вул. Степана Бандери, 8). Вхід вільний.
Роман «До музики» занурює читача у складний і емоційний світ молодих піаністів, які товаришують, конкурують, знемагають під постійним тиском батьків, учителів, критиків і власних амбіцій. Понад усе вони люблять музику, яка стала для них життям, мірилом успіху, спортом, єдиним сенсом. Головний герой, юний Аксель Віндінґ, живе музикою, своєю грою відсторонюється від почуттів та жалів, які його спіткали, втрати мами і втрати сім’ї, яка розпалася після маминої загибелі. Аксель відчуває, як витоншується і вислизає крізь пальці його кохання, як зникають одна за одною дорогі йому речі. Єдине, що залишається хлопцеві, — це музика, яку він хоче підкорити. «До музики» — роман про дорослішання, смерть, кохання і насилля, безпорадність і пристрасть.
Афіша презентації книги “До музики”
Під час музичної частини заходу відомий львівський піаніст-віртуоз Андрій Макаревич представить публіці твори Бетховена, Шопена, Брамса, Ґріґа та Дебюссі – яскраву музику, що з перших нот занурює у прекрасний світ рафінованого мистецтва. Зокрема прозвучать: «Революційний етюд» Шопена, Дебюссі «Місячне сяйво» з «Берґамаської сюїти» та «Дівчина з лляним волоссям», «Вальдштайн-соната» Бетховена, «Весільний день у Трольгауґені» Ґріґа, Опус 119 Брамса – твори, які справили величезний вплив на життя головних героїв роману «До музики».
До Дня рідної мови у Львівській політехніці відбулася акція „Мова моїх батьків — мова мого духу“. Її ініціював та організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою на чолі з директоркою Іриною Ключковською на знак єдності українців у своїй державі та поза нею.
Акція мала три частини. Передовсім відбулася поетична спільнодія „В рідній школі рідна мова“, до якої долучився проректор Олег Давидчак та студенти — учасники Народного театру-студії „Хочу“ Народного дому „Просвіта“ нашого університету. Під акомпанемент бандури та скрипки звучали поетичні рядки про рідну мову. До акції доєднався також квартет Народного камерного оркестру „Поліфонія“ Народного дому „Просвіта“ Львівської політехніки — виконували різні відомі музичні твори.
Друга частина акції — мандрівна виставка плакатів „Мова моїх батьків — мова мого духу“. Кожен із плакатів — особлива глибина думки українців із діаспори — громадських лідерів, політиків, науковців, митців. Саме вони та мільйони українців у всьому світі у часи бездержавності зберігали та розвивали українську мову і сьогодні невтомно вкладають свою працю та зусилля задля її розвитку та популяризації. Надалі ця експозиція помандрує різними країнами світу.
І остання складова цього проекту — трансляція низки відеороликів та плакатів із цитатами у соціальних мережах.
— „Мова моїх батьків — мова мого духу“ — це слова бразилійської поетки українського походження Віри Вовк. Така акція — це спільнодія. Тут немає головних чи другорядних учасників. Адже тільки разом, ми можемо бути успішні і цей урок ми маємо пам’ятати. Ніхто, крім нас, не може утвердити українську мову, — наголосила ініціаторка проекту, директорка МІОКу Ірина Ключковська. — На цій виставці представлено думки людей різних професій — лінгвістів, мовознавців, урядовців, бізнесменів — тих, хто впродовж століть виборював наше право говорити українською мовою. Це сотні українців за межами нашої держави, які творили це чудо, що називається „українська мова“. Важливо, щоб до кожного з нас прийшло усвідомлення, що ці люди, які живуть за межами України, — це наші брати й сестри, нас єднає любов до рідної мови і до рідної землі. І це одне зі завдань, яке ставить перед собою ця виставка.
Думками про те, як українська мова розвивається нині у світі, поділилася почесна консулка Канади в Україні, докторка Оксана Винницька-Юсипович.
— Я змалку чула українську мову і спілкувалася нею вдома, у молодіжних організаціях, суботній школі та на богослужіннях. Це була мова моїх батьків і мова мого духу. Натомість загальноосвітня школа, вища освіта, професійне, наукове та політичне життя відбувалися мовою середовища: англійською, французькою, німецькою, іспанською… Коли у пізніх 80-х роках минулого століття я вперше приїхала в Україну як молодий науковець у рамках обміну Канада — СРСР, то побачила, що тут, як і в діаспорі, українська мова була мовою кухні, родини, пісні. А не мовою науки, міжнародного чи ділового спілкування, творчості. У Києві, де я мешкала вісім місяців, мова Державного педагогічного інституту іноземних мов (сьогодні — Київський національний лінгвістичний університет) була не українська. Тоді, під час наукової конференції в Одесі, в якій я брала участь, змушена була попросити, щоб мені надали перекладача, бо я не розуміла виступів російською мовою. Коли я висловила своє здивування, мені пояснили, що українською спілкуються на базарах. Пригадуючи нині цей сумний стан нашої мови, потрібно пам’ятати, що українська мова пройшла нелегкий шлях. У 1989 році (в той час я мешкала в Києві) постановою ЦК КПРС було законодавчо закріплено російську мову як загальнодержавну. П’ять років перед тим, у 1984 році, всім вчителям російської мови було підвищено зарплати. Це були останні краплі у 400-річній історії виведення української мови як мови розвитку, творчості, — наголосила Оксана Винницька-Юсипович. — Сьогодні українська мова — це мова, якою спілкуються 45 мільйонів людей, які живуть в Україні та понад 20 мільйонів, які мешкають за межами України. Впродовж останніх 25 років відбувається утвердження української мови на всіх рівнях загального спілкування. Нині є підвищена зацікавленість до вивчення української мови в світі. Я маю честь брати участь у міжнародних конференціях в Україні та поза її межами і виступати українською мовою. Обговорювати економічні та торгові питання українською мовою. Брати участь у дипломатичних акціях разом із політиками різних держав і обмінюватися думками українською мовою. Українська мова поступово стає на шлях мови, яку використовують у наукових, політичних, бізнесових, дипломатичних колах світу. І я цим пишаюся!
Проект відбувається за підтримки Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).
Час невпинно набирає ходи, і торкається не лише душ людей, а й каменю, з якого будують місто. Історія сучасного Стрия давня та багата. Місто переживало піднесення та занепад, жило у вирі подій. Щоб відхилити завісу історії подій XVIІ століття ми звертаємось до тих, хто присвятив своє життя вивченню історії.
У своїй книзі «Стрий: дати, події, факти, імена» Галина Верес хронологічно розповідає про ті події.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
У 1604 році трапилась велика пожежа, під час якої згоріло півміста, у тому числі костьол. У тому ж році Король Сігізмунд III Ваза на чотири роки звільнив Стрий від податків.
З 1607 року місто мало назву Стрий. До цього були інші варіації цієї назви.
У 1612 році стрияни отримали право на варіння і збут пива із дешевого вівсяного солоду. А у 1617 році оглядова комісія затвердила право міщан на вільне варіння пива з гіршого вівса, гоніння горілки і торгівлю трунками всупереч наказу старости варити дорожче пиво із збіжжя з його фільварків .
Торги на площі Ринок в Стрию.
У 20-х роках XVIІ століття з’являються відомості про будівництво синагоги в Стрию.
У 1620 році відбувся напад татар на місто після битви під Цецорою. Було частково спалено будівлю костьолу. А 28 лютого 1621 року на місто ще раз напали татари і знищили міський триколісний вальник та млини.
У 1621 році з’являються відомості про витрату коштів від міських прибутків на відбудову і подальше зведення міських валів. А у 1623 році Король Сігізмунд III Ваза визначив частину податку, що мала йти на продовження спорудження міських валів. Того ж року король заборонив стрийському старості Адаму Стадницькому незаконно утискувати жителів міста і звільнив їх від податків з огляду на те, що вони потерпіли від нападу татар.
У 1633 році шляхтич Косовський підписав угоду про оренду королівського міста Стрий.
Ріка Стрий, на якійі постало однойменне місто. Фото 1926 року
З історичних документів можна довідатись, що 1633 році у місті існувала одна скляна крамниця, яку було зобов’язано безкоштовно склити вікна костьолу, які часто нищили сильні вітри з гір. Також працювали цехові корпорації гончарів, кравців, кушнірів, ткачів, ковалів, слюсарів та окремі ремісники: постригач, колодій, пекарі, боднар. Відомо, що підмайстер ткацького цеху за день отримував п’ять грошів, тесля — дванадцять, муляр — двадцять чотири. Як правило, зароблені гроші видавали в суботу. Буханець хліба у цей час коштував дванадцять грошів, курка — сім грошів, пара чобіт — два злотих.
У 1638 році, згідно з наказом старости Кшиштофа Конєцпольського, на ставку біля замку для зміцнення його оборони збудовано млин. Штучний ставок розширював межі ровів навколо замку.
У 1642 році споруджено муровану вежу костьолу. Про це написано на пам’ятній таблиці (збережена донині).
Костел в Стрию, 1908 р.
У 1646 році місто спіткала пошесть чуми, від якої люди масово вмирали. Варто зазначити, що з 1646 до 1848 років було шість спалахів епідемії цієї страшної хвороби.
Загонами армії гетьмана Богдана Хмельницького завоювали місто у 1648 році. Тоді польський уряд стягнув до Стрия королівські війська.
20 травня 1650 року Король Ян II Казимир підтвердив права п’яти стрийських церков для українського населення: Різдва Богородиці (за міською брамою), Успіння Пресвятої Богородиці (в місті під валами), монастирської церкви (в полі біля річки), Святого Духа, званої в народі “Козелинською” (за Львівською брамою), Благовіщення Пресвятої Богородиці, званої в народі “Вигова”. Тоді ж король затвердив привілей, який захищав віруючих православної церкви від військових данин та здирств, що чинилися по всій Європі.
Ян Казимир II (джерело фото http://rzech-pospolita.ru/jan2kazimierzwaza/)
Український письменник Григорій Куйбіда у 1652 році написав в Стрию збірку повчальних оповідань на основі творів Кирила Ставровецького.
У цей час, внаслідок пошесті чуми в місті 100 будинків стояли пусткою, завмер ремісничий рух. З історичних документів відомо, що сплатили податок лише 1 швець, 1 кравець, 3 кушніри, 1 різник, 1 коваль, 7 пекарів і перекупників та утримувач лазні.
У 1654 році вишенський соймик схвалив рішення про звільнення Стрия від стаціонування військ, щоб запобігти знищенню міста. А у 1656 році козацьке військо під командуванням полковника Антона Ждановича прибуло під Стрий, щоб з’єднатися тут із союзником Богдана Хмельницького князем Трансільванії Дєрдем Ракоці. У 1659 році у місті на тиждень затримався козацький посол Сулима.
Стрий. Велика синагога. Зліва – фрагмент синагоги Маера Шулима
З історичної довідки відомо, що 1660 році витрати на утримання війська та замкової челяді становили п’ять тисяч польських злотих, які покривалися старостою за рахунок податків на торгівлю алкогольними напоями, які стягували з міських корчм. У тому ж році стрийський староста Кшиштоф Конєцпольський дозволив перенести на нове місце синагогу. Цей період також розпочався матеріальний занепад польських та українських міщан. Причиною цього стала підтримка місцевими старостами євреїв, які перейняли від купців всю торгівлю (зокрема спиртними напоями), що була найголовнішим джерелом міщанського добробуту.
У 1661 році єврейській общині виділено ґрунт під кладовище. У тому ж році стрияни були звільнені від податків, а чоповий податок повернули місту на зміцнення фортифікацій.
Історичні документи у 1662 році зафіксували у Стрию проживало 1050 українців (70% населення міста), 328 — поляків, 70 — євреїв.
Стрийський замок (реконтрукція)
У 1664 році у описі огляду замку значилось, що він обнесений довкола ровом з водою, має двоє воріт, чотири башти, шість литих гармат та вісімнадцять гаківниць. При ньому знаходились сімдесят драгунів, повсякчас готових до оборони. (За історичними описами зовнішній вигляд замку відтворив (у 1997 р.) стрийський художник Олег Завозін).
Король Ян III Собеський у 1674 році побував у стрийському замку. Він розробляв план оборони Речі Посполитої від татар і турків.
У 1676 році місто було звільнене від чопового податку, оскільки потерпало від частих нападів ворогів, що призвело до руйнування валів, парканів. Тоді ж стрияни отримали привілей короля Яна III Собеського на ще один, крім суботи, торговий день — вівторок.
У 1680 році король Ян III Собеський прийняв рішення про підпорядкування всіх храмів міській церкві Різдва Пресвятої Богородиці через часті конфлікти між парафіяльним духовенством та братствами.
Ян ІІІ Собеський
Сучавський митрополит Досифей, відомий румунський письменник, утікаючи із зайнятої турками Молдови, знайшов притулок у Стрийському замку у 1686-1691 роках. Збереглися твори церковнослов’янською мовою, написані та перекладені ним тут.
У 1687 році костьол Марії Магдалини передано монахам ордену францисканців.
У місті, у 1689 році, завалилася синагога. Перемишльський єпископ Ян Дальський дозволив єврейській общині збудувати на тому ж місці нову
Вид з гори на Стрийський костел та навколишню забудову.
Перемишльська єпархія перейшла до унії у 1691 році. Церковні братства Стрия не підписалися під клопотанням до короля про прийняття унії. Підпис поставив стрийський намісник о.Іван Балинський.
Історичні документи розповідають, що у 1692 році, під час ревізії поселень Перемишльської землі складено опис Стрия із зазначенням кількості будинків на окремих вулицях і дільницях міста. Зокрема в ньому налічувалося 292 будинки, в тому числі 17 корчм і 4 водяні млини. У цьому ж році стрийські парафії і монастир стали унійними.
Рік 1696 став знаковим для стриян. Велика повінь на ріці Стрий знищила монастир, з часом його було відновлено як чернечу резиденцію при церкві Святого Духа.
Закінчилось XVIІ століття для Стриян тим, що у 1699 році місто спалили татари.
Підготовано за матеріалами книги : Галина Верес. Стрий:дати, події, факти, імена. – Стрий, 2012.
Стадіон «Арена Львів» – найсучасніший та один з найновіших у Європі. Комфортна та прекрасна спортивна споруда з розвиненою інфраструктурою збудована спеціально до чемпіонату Євро 2012 і призначена обслуговувати спортивні та розважальні події найвищого рівня і масштабу.
На «Арені Львів» відбулося 3 матчі фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Дати проведення: 9, 13 та 17 червня.
Стадіон «Арена Львів»
Концепція розвитку стадіону передбачає поступове перетворення об’єкту на центр спортивного, культурного та ділового життя міста Львова. Сьогодні хочемо нагадати кілька цікавих фактів про будівництво цього спортивного об’єкту нашого міста.
17 квітня 2007 року в ірландському місті Кардіфф УЄФА ухвалило рішення про надання Польщі та Україні права організувати Чемпіонат Європи з футболу у 2012 році. У заявці України на прийняття ЄВРО 2012 було визначено 4 основні приймаючі міста: Київ, Львів, Донецьк та Дніпропетровськ, а також два запасні – Харків та Одеса.
Будівництво стадіону «Арена Львів»
13 травня 2009 року в швейцарському Ньоні УЄФА остаточно затвердило Львів приймаючим містом ЄВРО-2012.
Будівництво стадіону «Арена Львів»
З 15 листопада 2008 року на будівельний майданчик почали звозити техніку, монтувати 10 баштових кранів, проводити земляні роботи для влаштування фундаменту Стадіону.
Будівництво стадіону «Арена Львів»
20 січня 2009 року представники місцевої влади заклали капсулу в перший фундамент стадіону, таким чином давши старт грандіозному будівництву. Фундаментні роботи тривали з січня по серпень 2009 року. На ці роботи знадобилося більше 2 мільйонів кубометрів бетону і 401 тонна арматури. У травні розпочалось зведення несучих колон посадових рядів. На північній, південній та східній сторонах колони розташовуються у 49 рядів по 4 колони в кожному.
Будівництво стадіону «Арена Львів»
23 червня 2010 року на стадіоні встановили першу «складку» – бетонну конструкцію трибун. Протягом липня-серпня велися роботи по будівництву ригелів на другому ярусі, а також здійснювався монтаж «складок».
Стадіон «Арена Львів»
17 травня 2011 року на футбольному полі розпочались земельні роботи, а на початку червня – з монтажу системи дренажів, розпочато влаштування щебеневої основи та системи поливу. Ухвалене рішення про настил рулонного газону. За 100 днів до завершення будівництва загальна готовність стадіону становила 75%.
Урочисте відкриття «Арени Львів» відбулося 29 жовтня 2011 року. У цей день для львів’ян та гостей міста більше 2000 артистів підготували грандіозну шоу-програму, а завершив святковий вечір виступ американської співачки Анестейші та величезний феєрверк. Свято зібрало повний стадіон: близько 35000 людей.
Вшанування пам'яті Героїв Небесної Сотні біля пам'ятника Тарасу Шевченку, 2019 р.
Вчора, 20 лютого, Львівщина вшанувала 5-ту річницю подій Революції Гідності. З цієї нагоди на Личаківському кладовищі відбулись заходи вшанування новітніх Героїв України. Інформує прес-служба ЛОДА
Зокрема, представники влади, громадськість, родини Героїв Небесної Сотні поклали квіти та лампадки до могил Героїв, що загинули під час Революції Гідності, генерала Сергія Кульчицького, полковника Андрія Соколенка та борців за волю України на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища. Всі присутні виконали Державний Гімн України.
Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні на Личаківському кладовищі, 2019 р.
Опісля духівництво провело чин екуменічної панахиди за загиблими Героями.
«Сьогодні ми маємо погожу сонячну днину, а тоді – 5 років назад, був дим і відвага. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять Героїв, але дуже важливо вшановувати їх не лише в річницю, але повсякчас їх згадувати, в щоденних молитвах. Ми змінимо державу, і кожен з нас є і повинен бути частиною цих змін, бути патріотами, будівничими нашої неньки України. Якби не Майдан, підтримка дипломатичного світу, цих змін ніколи б не було, не було б помісної церкви. Це все зробили українці, спільною працею, гуртом виборювали майбутнє нашої України»,- зазначив владика Макарій.
Заходи вшанування відбулись під супровід оркестру Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні біля пам’ятника Тарасу Шевченку, 2019 р.
Також біля пам’ятника Тарасу Шевченку діти тримали понад 100 портретів Героїв Небесної Сотні і присутні поіменно згадали 21 Героя з Львівщини. Загиблих вшанували хвилиною мовчання та запалили лампадки, розкладені на площі у вигляді ангела.
Старанням о. Климентія Шептицького 20 вересня 1931 року з Унева кілька студитів їде на Полісся, під Пінськ, щоби там заснувати місійну станицю студійського уставу. Дві спільноти ченців-студитів осіли на Поліссі, спочатку одна — на хуторі Мерлинському біля Давидгорода, а пізніше друга — в Ольпєні, в латинській дієцезії. Як передає нам хроніка ієром. Теофана, «отець Ігумен Климентій висилають на першу місійну станицю в Хуторах-Мерлінських пов. Давідгородок Отця Йосафата яко Пароха, о. диякона Меланія настоятеля і брата Маркіяна, котрий співає, був кухарем і дуже добрий столяр».
[Монастирська хроніка, писана ієромонахом Теофаном, настоятелем монастиря в Скиті св. Андрея Студійського Уставу в Лужках // Музей народної архітектури та побуту у Львові — спадщина митрополита Андрея Шептицького: матеріали наук. конф. з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького. — Львів: Колесо, 2016. — С. 291–296]
Отець Климентій серед духовенства у Пінську. Фото опубліковано у «Pamiętnik III-ej Konferencji Kapłańskiej w sprawie Unji Kościelnej w Pińsku (30, 31 sierpnia i 1 września1932 roku)» (Пінськ, 1933 р.)
На осінь 1931 року, як на дату заснування місійних станиць, вказує дата початку писання послань для монастирів на Поліссі — 16 жовтня 1931 року. Саме ж послання було дописане та вислане о. Климентієм до братів-студитів 1934 року.
[Послання о. Климентія ігумена Святоуспенської Лаври в Уневі для монастирів на Поліссі. 16.10.1931 // Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студитського Уставу. — Вип. 6. — С. 22–24]
Восени 1931 року о. Климентій продовжує розбудову студитської монашої організації і висилає на Підляшшя до місцевості Заболоття о. Нікона, якому визначив місію бути настоятелем місійної станиці. Осередок освятили 25 листопада 1931 року — надзвичайно символічний день, оскільки за юліанським календарем Українська Греко-Католицька Церква вшановує 25 листопада святого священномученика Йосафата Кунцевича, архиєпископа Полоцького і патрона Унії. Заболоття нині на території Польщі і адміністративно належить до ґміни Кодень Любельського воєводства.
У кінці року, а саме 28 листопада, о. Климентій відправляє на Підляшшя ще о. Кирила Ганущака, щоб у селі Шістка (нині це ґміна Дрелюв на Любельщизні) відкрити чергову місійну станицю монахів-студитів.
[Монастирської хроніка, писана ієромонахом Теофаном…— С. 302–304]
Рік закінчувався ще однією ініціативою, у створенні якої брав участь о. Климентій Шептицький. А саме: у грудні 1931 року у Львові було засновано «Український Комітет Допомоги безробітним і вбогим». Склад Комітету був таким: голова – єпископ-помічник о. д-р Іван Бучко; заступник голови — Володимир Децикевич; члени – єпископ Микита Будка, о. протоігумен Степан Решетило ЧСВВ, о. візитатор Йосиф Схрейверс ЧСС і о. ігумен Шептицький Климентій.
[Діло. — № 280. — 13 грудня 1931 р. — С. 3]
Світова економічна криза, яка шаленіла на поч. 30-х років, стала причиною небувалого зросту безробіття та посилення вбогості населення всього світу. Галичина тут не була винятком. «Поможіть безробітним й убогим» — під такою назвою13 грудня 1931 року було опубліковано у газеті «Нива» пастирський лист всього єпископату греко-католицької Церкви. Як приклад з діяльності Комітету, для безпритульних службовців, немічних старців стараннями його учасників облаштовувалися будинки-інтернати. Не тільки дах над головою, але й їжу та одяг тут можна було отримати тим, кого доля скинула на саме суспільне дно.
Брати Шептицькі з духовенством у Підлютому на Станіславівщині
Із 1931 року походить доповідь ігумена Климента Шептицького про Тріодь — богослужбову книгу для перед- і повеликоднього часу церковного календаря. Цей текст було підготовлено для виголошення на засіданні літургійної комісії у Львові. Комісія відбула 70 засідань від 16 червня 1930 до 15 червня 1935. Дискусія, якій мала слугувати доповідь, частково проаналізована у джерелі, яке подаємо нижче:
[Петрович М. Східні й західні святі в дискусіях міжєпархіяльної літургійної комісії// Східні й західні святі в дискусіях міжєпархіяльної літургійної комісії / М. Петрович // Українське релігієзнавство. — 2010. — № 55. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/44080.
Сам же оригінал доповіді знаходиться у ЦДІА у Львові, фонд 201, оп. 4, од. зб. № 3919. У наш час доповідь опублікована у: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик. Збірка творів [текст] / Упорядник Бойко Юрій ієрм. Юстин. — Львів: Колесо, 2014. — Серія «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні». Т. ІІ. — С. 155–203]
Відомості про діяльність о. Климентія 1932 року надзвичайно скупі. Першу згадку знаходимо про нього з нагоди храмового свята (празника) церкви Святої Премудрості Божої, яке відбулося 7 липня у Свято-Іванівській Лаврі Студитського Устану на Знесінні у Львові.
[Діло. — № 149. — 9 липня 1932 р. — С. 4]
Із цього періоду є відомий виступ о. Климентія на конференції перед братами-студитами під назвою «Бодріться», записаний слухачами 18 липня 1932 року, про що свідчить примітка у пізнішій публікації цього матеріалу:
[«Ясна Путь». Місячник монашої родини студ. Уставу». — Свято-Успенська Лавра, Унів. — 1936. — ч. 9-10. — С. 1–4]
Оскільки о. Климентій у цей час перебував у Підлютому, то можемо припустити, що конференція відбулась у першій декаді липня. Текст виступу був нещодавно опублікований.
«Дорогі Браття, може, Вам дивно, що говорю до Вас нині про кінець світу. Але не дивуйтеся. Я вже, дякувати Богові, маю 63 роки життя, тож, коли порівнюю часи перед війною, в війні й по війні, то наглядно бачу, в який шалений спосіб цілий світ летить, чимраз нижче й нижче доходить до щораз більшого й більшого духовного занедбання й руїни. Багато нині є людей на світі, а навіть і по монастирях, що не шукають того, що Бог хоче, а шукають лиш те, чого їхні пристрасті домагаються, при тім забувають цілковито на послідні речі.
Коли перечитувати в газетах те, що діється нині в світі, то наглядно бачимо, що злобний, жорстокий, кривавий, безбожний большевизм заливає щораз то ширші круги світу. Люди полюбили більше тьму й зло як світло — тому то так легко нині всюди приймається у злих серцях безбожний комунізм. Одним словом, із того всего виходить ясно, що якась велика революція, якесь велике переслідування наближається на цілий світ».
[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик. Збірка творів [текст] / Упорядник Бойко Юрій ієрм. Юстин. — Львів: Колесо, 2014. — Серія «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні». Т. ІІ. — С. 32–33]
Брати Шептицькі з пластунами у Підлютому на Станіславівщині
Після цього преса повідомляє, що о. Климентій з Митрополитом на два місяці виїжджають до Підлютого на Станіславівщину: «о. Ексц. Митрополит Шептицький виїхав у середу 13. ц. м. вранці в товаристві д-ра М. Панчишина й о. ігумена Климентія до Підлютого на дальше лікування. Як довідуємося, Митрополит перебув цілу подорож щасливо і приїхав уже до Підлютого. Весь час свого побуту у Підлютім Митроп. Шептицький не буде давати ніяких авдієнцій. Поворот до Львова сподіваний ок. 15. вересня».
[Діло. — № 154. — 16 липня 1932 р. — С. 5]
Хоча, за задумом, перебування у Підлютому було пов’язане з лікуванням та відпочинком, насправді брати Шептицькі тут активно працюють серед місцевого населення. В Остодорі, неподалік Підлютого, Шептицькі засновують дитячу оселю ім. Митрополита Шептицького. Нам вдалося знайти репортаж учасника цього дійства, яке відбулось 24 липня 1932 року під проводом о. Климентія:
«Українське Товариство охорони дітей і опіки над молоддю у Львові викінчило цього року прегарний будинок під діточу оселю в Остодорі к. Підлютого, в чому найбільша заслуга комітету будови, що працював енергійно під проводом о. Л. Бучацького. До щасливого завершення будови причинився головно ексцел. митр. Шептицький, що подарував не тільки площу під будову, але й будівельний матеріял. А в неділю 24. ц. м. в 4. год. попол. відбулося урочисте посвячення цієї нової діточої оселі ім. митр. Шептицькото. Акту посвідчення довершив о. ігумен Климентій в асисті оо. крилошан: Войнаровського, Куницького і Дзеровича та о. декана Патрила з Перегінська Після посвячення виголосив о. прал. Куницький патріотичну проповідь, а після її закінчення дітвора з оселі, що уставилася серед майдану, відспівала під проводом студ. богосл. О. Стернюка нац. гимн-молитву «Боже Великий».
[Діло. — № 166. — 30 липня 1932 р. — С. 6]
Проект дитячої оселі авторства Олександра Пежанського. Світлина з колекції Андрія Захарківа-Олійника
На початку осені, а саме 30 і 31 серпня та 1 вересня 1932 року, о. Климентій Шептицький узяв участь у роботі ІІІ-ї унійної конференції у Пінську (тепер Білорусь), яку організовував римо-католицький єпископат Польщі з метою напрацювання теоретичного матеріалу на тему різних аспектів церковної Унії.
[Pamiętnik III-ej Konferencji Kapłańskiej w sprawie Unji Kościelnej w Pińsku (30, 31 sierpnia i 1 września1932 roku). — Пінськ, 1933. — 150 с.]
Після повернення з Пінська о. Климентій поїхав у Лабуні, щоби відслужити Святу Літургію в часі обряду облечин Ванди Шептицької (1910–1999), ще однієї дочки Леона і Ядвіги Шептицьких і похресниці о. Климентія, яка перебувала у Згромадженні Сестер Францисканок Місіонерок Марії.
[Ванда Шептицька, Спогади про отця Климентія // Архимандрит Климентій (Шептицький): Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу. — Вип. 9. — Львів, 2001. — С. 35]
Цікавим є лист, написаний у кінці цього року о. Климентієм із Зарваниці до дружини свого брата Олександра Шептицького Ізабелли, в якому згадує про щораз більшу кількість справ, без сумніву, пов’язаних із розвитком студитських монастирів.
Ізабелла Шептицька (1870–1933). Фото з (Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»)
Зарваниця, 16.11.1932 р. Ізі Олександровій-Шептицькій — Лабуні
Дорога і кохана Ізо!
Із глибокої провінції пишу й очевидно спізнюся з побажаннями, але мені йдеться тільки, аби Ти мала в руці доказ, що я не забув і що у своєму часі й перед вівтарем пам’ятати буду. Хай Тобі Господь Бог — Великий і Добрий — дасть із нагоди того дня багато Своїх Милостей, хай підтримує й утішає в трудах і стражданнях, хай наповнює радістю Твоє серце і солодким почуттям цілковитого віддання себе Йому, впадання в Його Отчі обійми; віра нехай освітлює все у Твоєму житті, християнська надія нехай зміцнює, любов’ю своєю нехай надихає й малі, і великі справи, через які дорога Твоя веде. А в цей же час і доброго здоров’я — це вже не лише для Тебе бажаю, але радше для Твоїх — для Олеся, Казіка і всіх, що з гнізда розлетілись, і для Ружі, аби їм усім сімейне старе вогнище ще довго світило та їх обігрівало.
Думкою й серцем я буду цього дня в Лабунях, а тепер дуже сердечно Вас усіх вітаю. Часу мало й щораз менше — занять багато й щораз більше — починаю йти слідами давніх австрійських старост, які через зайнятість, бачачи, що не справляться зі всіма своїми обов’язками, — послідовно нічого не робили. На щастя, брати в монастирі не дадуть розвинутися таким схильностям природи і не лише не дадуть розслабитись, а й наодинці та в спокої рідко коли хочуть залишити.
До милого побачення, мої дуже дорогі. Маю надію, що і у Вас на Твої іменини буде така чудесна погода, яка вже три дні тут триває. Бог з Вами.
Щиро Ваш о. Климент
Серед різних повідомлень та спогадів за цей рік, нам вдалося лише знайти згадку, що перед черговою святочною академією з нагоди вшанування пам’яті о. Маркіяна Шашкевича отець Климентій разом із владикою Микитою Будкою в присутності студентів відправив панахиду над його могилою й виголосив патріотичну доповідь.
[Світильник істини: Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові, 1928–1944 / [упоряд., гол. ред. Сениця П.] – В 3 т. – Торонто – Чікаго, 1973. – Т. 1. – С. 517]
Ця подія, очевидно, стосується 90-ї річниці з дня смерті Шашкевича.
Вчора, 19 лютого 2019 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові вшанували подвиг Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції Гідності у лютому 2014-го року, відстоюючи європейське майбутнє України.
Розпочали захід хвилиною мовчання за загиблими на Майдані.
Софія Легін
“Це дуже символічно, що сьогодні усі охочі зібралися в домі Михайла Грушевського, котрий писав і творив нашу історію на початку ХХ ст., щоб вшанувати тих світлих людей, які творили історію уже в ХХІ ст. та віддали свої життя за наше майбутнє” – зазначила вчений секретар музею Софія Легін.
Вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні
Присутні побачити скульптурно-мистецьку інсталяцію “Небесна Сотня”, яку виконали ліцеїсти 10-х класів Львівського художнього ліцею при ЛНАМ під керівництвом Світлани Булки: Юстя Пікула, Ростислав Андріївський, Анастасія Дигдалович, Юлія Роїк, Богдана Синько.
Оксана Малик
«Ідея в учнів з’явилась спонтанно. Почалось із фігурок людей, а потім вилилось у повноцінну історію тих буремних днів. Важливо, що задум втілено руками дітей. Цю інсталяцію у ліцеї бачили родини Героїв Небесної сотні, і це їх розчулило», – розповіла Оксана Малик, директор львівського художнього ліцею.
Учасники команди, яка створила скульптурно-мистецьку інсталяцію “Небесна Сотня”
“Цією композицією ми відтворили своє розуміння подій, що відбувались на Майдані. Ми прагнули показати увесь патріотизм людей, що там були присутні, а також кожен елемент є певним символом. Зокрема усім нам важливо вірити у перемогу і не сидіти на місці, а наполегливо працювати”, – зазначила ліцеїстка Юлія Роїк.
Ростислав Андріївський
«Я хотів показати цією інсталяцією подвиг людей, які боролися за майбутнє України. Від них залежала доля країни. Основний матеріал ми брали із відео, переглядали його і відтворювали. Для мене найбільш важливо було відобразити деталі, тобто написи, вервечку, яка була на бронежилеті у майданівця, а в когось був скелет на балаклаві. Також у нас колючий дріт символізує страждання і біль, а квіти, через які проходить проміння сонця, перехід до кращого життя», – розповів ліцеїст Ростислав Андріївський.
Експозиувя виставк світлин Романа Метельського з Євромайдану
Окрім того, у музеї представили виставку світлин Романа Метельського, зроблених у Києві під час Євромайдану. На експозиції можна оглянути 20 фотографій, на яких зображено побут учасників Революції Гідності у грудні 2013 року.
До 575 роковин селища Брюховичі, що під Львовом, видали персоніфіковану поштову марку. Про це на сторінці у Фейсбук пише місцева активістка Юлія Лацик.
«Поштова марка – це не лише цінний папір, що є свідоцтвом оплати поштового відправлення. Це також візуалізація історії, такий собі сучасний літопис, який зберігає культурний та історичний спадок і нагадує нам, ким ми є. Це наша візитка світові і самим собі.
Поштові марки колекціонують, ними захоплюються та продають на аукціонах. Подумалось, а чому каталоги поштових марок не поповнити темою нашого селища Брюховичі – давнього, цікавого, зі своєю колоритною історією, якому цьогоріч виповнюється 575 років! Хороша оказія ювілей – ну ні?
Марки до 575-річчя Брюхович
Тож відтепер, нехай філателісти усього світу полюють за поштовими марками та конвертами, випуск яких приурочено до 575 роковин Брюхович.
Це подарунок нашому селищу, нам і наступним поколінням у пам’ять про 575 ліття Брюхович», – написала Ю.Лацик.
Також Юлія подякувала керівництву Львівського відділення Укпошти за сприяння в реалізації проекту.
«Сокіл» – українська пожежно-руханково-спортивна організація, що діяла у Галичині впродовж 1880–1930-х рр. Перші українські товариства з такою назвою з’явилися з ініціативи Василя Нагірного у 80 – початку 90-х рр. ХІХ ст. у с. Рудно біля Львова, с. Денисові біля Тернополя, с. Купчинці Тернопільського повіту, с. Настасів Тернопільського повіту, с. Гарбузові Золочівського повіту, с. Чехи Бродівського повіту та ін. Цілеспрямованим організаційним поширенням українського сокільського руху серед українців у Галичині слід вважати установчі загальні збори гімнастичного товариства “Сокіл”, що відбулися 11 лютого 1894 р. у Львові.
Іван Боберський, який, перебуваючи на посаді голови українського гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові (з 1908 р. до 1918 р., з 1909 р. організація змінила назву на «Сокіл-Батько»), робив усе можливе не лише для розвитку сокільства та об’єднання з січовими осередками Галичини, а й згуртування, консолідації, через гімнастичний і спортивний рухи, українців Галичини та на інших українських землях загалом. Він сприяв поширенню українського сокільства за кордоном, а також підтримував контакти з сокільськими організаціями інших слов’янських народів. Зокрема, виступив організатором та очільником участі делегації українських соколів у VІ Всесокільському злеті у Празі 1912 р.
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Всесокільські злети у Празі, які були започатковані 1882 р. з нагоди 20-річчя заснування чеського сокільського руху стали важливим чинником розвитку сокільського руху. Упродовж кінця ХІХ ст. – першої половини ХХ ст. всього відбулося одинадцять Всесокільських злетів у Празі: I у 1882 р., II – 1891 р., III – 1895 р., IV – 1901 р., V – 1907 р., VI – 1912 р., VІI – 1920 р., VІІI – 1926 р., ІХ – 1932 р., Х – 1938 р., ХІ – 1948 р.
До VІ Всесокільського злету у Празі українські соколи готувалися ретельно і заздалегіть. Чимало інформації з цього приводу можна почерпнути із протоколів засідань старшини гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”, які відбувалисяу домівці організації за адресою м. Львів, вул. Руська, 20. Так, 23 листопада 1911 р. на ХХV звичайному засіданні старшини “Сокола-Батька” обговорювалася “Справа поїздки до Праги”. Вирішено відрядити делегацію на злет. Осип Доманик у виступі зазначив про те, що створено окремий комітет по підготовці до злету. До його складу увійшли Михайло Волошин, Осип Доманик та Володимир Гузар. Комітет зобов’язувався розробити маршрут, розіслати відомості про цю подію сокільським осередкам Галичини, звітувати про хід підготовки перед старшиною “Сокола-Батька” тощо. 30 грудня 1911 р. на ХХVІ звичайному засіданні старшини “Сокола-Батька” про “Справу поїздки до Праги” зазначалося таке: “Тов[ариш] [Сень] Горук вносить, щоби не зачинати жадної аґітациї за поїздкою, доки не дістанемо офіцияльного запрошеня. Тов[ариш] [Іван] Боберский запевняє, що до нас запрошенє не прийде; передтим однак не належить переставати аґітувати, бо єсли нас не запросять, то можливе є, що поїдемо в більшім числі приватно. Внесенє тов[ариша] [Сеня] Горука принято”. 16 квітня 1912 р. на ІV звичайному засіданні старшини “Сокола-Батька” зазначалося: “Щодо поїздки до Праги, то Старшина, одержавши запрошенє від Чехів рішила вислати 32 людий в одностроях, а більше число людий має постарати ся комітет для поїздки до Праги. Наколиб на 2. тижні перед здвигом в Празї не зголосило ся відповідне число людий, Старшина відкликує приїзд а висилає лише делєґацию”.
В українській пресі про підготовку українського сокільства до VІ Всесокільського злету у Празі час від часу з’являлися інформаційні повідомлення. Так, У 62–64 числі українського сокілького часопису “Вісти з Запорожа”, яке побачило світ 30 грудня 1911 р. було поміщено інформацію такого змісту: “Сокільський здвиг в Празї всеславянський відбуде ся 29, 30. червня і 1 липня 1912 року. Карта зі Львова до Праги особовиком стоїть 25 К. поспішником 34.50 К.”. А в січні 1912 р. у цьому ж часописі повідомлялося: “Про поїздку на всеславянський здвиг в Празї, який відбуде ся 29., 30. червня і 1. липня 1912. р. повинні вже тепер думати всї тотї, що хотіли би відбути подорож на сей здвиг до Праги, оглянути прегарне місто, подивити ся на здвиг і на руховиків всїх Словян: Болгар, Сербів, Хорватів, Словінцїв, Словаків, Поляків, Росиян, Чехів”. У “Вістях з Запорожа” старшина товариства “Сокіл-Батько” закликала українців взяти якнаймасовішу участь у Всесокільському злеті у Празі: “На Здвиг всїх славянських “Соколів” в Празі 29. червня – 1 липня повинно поїхати як найбільше Українцїв. Поясненя дає “Сокіл” у Львові. Кождий, що їде, дістає виказку на знижену їзду зелїзницею. Здвиг буде великанський. До свобідних вправ стане 12.000 люда”.
Львівські соколи перед виїздом до Праги на VІ всесокільський злет. Зліва направо – у 1-му вікні вагона: Т. Гвоздецький, Юрій Боднар; 2-му вікні: Франтішек Коргонь, Йосиф Доманик; 3-му вікні: Степан Гайдучок до якого стоячи на пероні звертається Іван Боберський; 4-му вікні: Олександр Гошовський. На пероні зліва направо – 2-й: Степан Гасюк, 5-й: Гузар, 6-й: Федусевич. Львів, головний залізничний вокзал, червень 1912 р.
Після обговорень та дискусій, на VІ Всесокільський злет сформовано відповідну українську делегацію. Вона була представлена однією чотою галицьких соколів з прапором “Сокола-Батька”. ЇЇ очолювали Іван Боберський (голова “Сокола-Батька”), д-р Льонґин Цегельський (перший містоголова (заступник) “Сокола-Батька”), д-р Михайло Волошин (другий містоголова “Сокола-Батька”) та начальник Степан Гайдучок. Крім них у злеті участь взяли: Микола Буфан, Антін Гапяк, Іван Гозияш, Юліан Гозияш, Олександр Гошовський, Володимир Гузар, Омелян Гузар, Осип Доманик, Іван Дудич, Михайло Зазуляк, Францішек Коргонь, Микола Кривецький, Євстах Михалевич, Людомир Огоновський, Олекса Павлюк, Іван Панич, Петро Пньовський, Олекса Пялинський, Мирон Федусевич, Софрон Ференцевич, Іван Чорній (всі зі Львова); Т. Гвоздецький з с. Нижня Липиця (тепер село Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.), Гринь Чеховський з Надвірної; Юрій Боднар зі Свистільник (тепер с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.); Цельзий Збудовський, Лев Кубринович, Іван Мирон, Стефан Мишкевич, Володимир Янович (всі зі Станославова (тепер – Івано-Франківська); Антін Гарасимів та Богдан Гарасимів зі Стрия; Теофіль Остапюк з Тернополя; Адам Білас і Василь Гута з Трускавця; Василь Чорний зі Щирця. Іван Боберський, формуючи делегацію для поїздки в Прагу, намагався щоб у ній були представники українських сокільських осередків з різних куточків Галичини.
VІ Всесокільський злет у Празі проходив чотири дні – 28, 29, 30 червня та 1 липня 1912 р. Він був проведений з нагоди 50-річчя від заснування чеського сокільського руху. Святкування організували Союз Слов’янського Сокільства. На той час до його складу входили такі союзи: чеський (95.300 членів), польський (24.688 членів), хорватський (13.000 членів), словенський (7.916 членів), болгарський (6.000 членів), сербський (3.812 членів). На VІ Всесокільський злет прибули також делегації від росіян (700 осіб), англійців, французів, американців та українців. Не приїхали на злет поляки (офіційна версія – через конфлікт російських соколів із польськими, насправді тут йшлося про конфлікт поляків та чехів).
Українські соколи на VІ Всесокільському злеті у Празі. Зліва направо – 1-й ряд: Михайло Волошин – другий містоголова (заступник) “Сокола-Батька”, Франтішек Коргонь – член “Сокола-Батька”, Антін Гарасимів – голова “Сокола” у Стрию, Микола Міхновський – громадський діяч, адвокат з Харкова, Н, Гриць Мазуркевич з Києва, Льонгин Цегельський – перший містоголова “Сокола-Батька”; 2-й ряд: Софрон Ференцевич, Н, Іван Панич, Богдан Гарасимів – член “Сокола” у Стрию, Теофіл Остапюк – член “Сокола” з Тернополя, Осип Доманик, Любомир Огоновський, Володимир Гузар – хорунжий, Мирон Федусевич – хорунжий, Микола Кривецький – хорунжий, Юрій Боднар із села Свистільники (тепер село Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.), Петро Пньовський, Олекса Павлюк, Т. Гвоздецький, Н, Н, Н, Степан Гайдучок, Омелян Гузар, Микола Буфан, Н, Іван Боберський – голова “Сокола-Батька”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
28 червня 1912 р. на урочистій академії з нагоди відкриття VІ Всесокільського злету у Празі від українців виголосив вітальне слово голова гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” Іван Боберський. Для кращого розуміння, нижче наведено повний текст вітального слова:
Високо Поважані Панї і Панове!
Славне Сокілське Товариство!
Над Днїстром і над Днїпром живе український нарід і від Сокільства сего народу приношу привіт Соколам присутних Славян а передовсїм славному чеському Сокільству. Пятьдесять лїт росте вже чеська сокілська армія. Она зростає постійно і вносить порядок, рухливість і енерґію в суспільстві. Що лише чеський нарід пічне, всюди видно плян, витривалість, енерґію а в перших рядах до народної роботи йдуть Соколи. Чеський край є твердинею Славяньства а Прага єї серцем. Соколи виступають до бою з фразою. Фраза є ворогом працї, ворогом правдивої сили, ворогом чесноти. Сокілська робота викорінює фразу. Побіда над фразою удала ся чеським Соколам. Так само побідить Сокільство инших Славян фразу зглядом себе самих і фразу зглядом инших славянських наций. Щирість в характері і щирість в роботї се наша цїль. Желаю в імени українського народу, щоби чеські Соколи провадили свій нарід дальше від побіди до побіди, щоби чеський союз сокілський кріпшав дальше, більшав і цвив.
Чеське Сокільство і чеський нарід приняли українських Соколів сердечно і весело. Пересилаємо їм єще раз на тім місци щиру подяку, стискаємо дружню руку і кличемо: Гаразд!”.
Цього ж дня на руханково-спортовій площі у Празі відбулися показові вправи чеського сокільського доросту (виступало із вправами вільноруч 400 дівчат, після них 1000 хлопців) та учні “росийських заведень наукових, що громадно приїхали на сей здвиг”, серед яких було чимало українців.
VІ Всесокільський злет у Празі. Вправи вільноруч одночасно виконують 10496 учасників. 30 червня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
29 червня 1912 р. усі соколи, в тому числі й українська сокільська делегація, вшанувала засновників чеського сокільства Індріха Фіґнера та Мирослава Тирша, склавши вінки на їхніх могилах. Другий містоголова (заступник) голови «Сокола-Батька» Михайло Волошин виголосив промову, в якій “висказав поклін тим двом великим мужам, основателям чеського «Сокола»”. У приватному архіві Степана Гайдучка збереглися світлини з цього дня злету. У цей день відбулася наймасштабніша за весь злет показова програма. Зокрема одночасно виступали із вправами вільноруч 10.496 чеських соколів, після них 5600 чеських сокілок.
30 червня 1912 р. відбувся святковий похід вулицями Праги. У ньому взяло участь 17.712 соколів в одностроях, 159 соколів на конях, було задіяно 314 прапорів, музичний супровід виконували 8 оркестрів. Кожна сокільська делегація несла табличку з написом місцевості або народу, які представляли. На чолі величавого походу крокували 18 соколів, які вступили в чеську організацію 1862 р., за ними відділи “Союзу Словянського Сокільства”, далі делегації: французька, російська, американська, українська (з Галичини), чеська (з Німеччини), болгарська, хорватська, словенська, сербська, чеська (з Австро-Угорщини). Закінчення колони замикали 159 соколів на конях. Українські та празькі газети відзначали, що дисципліна і порядок під час святкового походу були взірцеві. Після цього відбувся урочистий показ руханкових вправ. З-поміж інших виступили: 22 французи (вправи на поруччях, дручку (турніку)), 20 руховиків з Петербургу (вправи вільноруч), 8 руховичок із США (вправи раменами), американські руховики (вправи вільноруч), 48 французів (вправи на перстенях (кільцях)) та ін. На завешення програми продефілювали перед глядачами 92 руховики на конях (їзда ступом, трухтом, закруги, звороти, перегляд, їзда четами).
“Русская Дружина въ Прагѣ 1912 г[од]”. З приватного архіву Юрія Завербного (м. Львів).У Празі збереглася документальна 29-хвилинна хроніка цього часу, на якій зафіксовано українську сокільську делегацію під час святкового походу. Світлина української сокільської делегації з цих урочистостей була розтиражована в чеських та українських часописах.
Участь у VІ Всесокільському злеті у Празі суттєво посприяла налагодженню дружніх відносин з наддніпрянськими українцями. Такі контакти в Галичині підтримувалися здавна, зокрема і старшиною українського «Сокола». Однак вони помітно інтенсифікувалися у 1911 р. під час проведення І-го Краєвого сокільського здвигу, збору коштів для викупу землі під “Український город” (руханково-спортову площу “Сокола-Батька”) та підготовки до участі у VІ Всесокільському злеті у Празі. У ході спілкування (листування та зустрічі) поставали питання розвитку сокільського руху на українських землях у складі Російської імперії і навіть ідеї можливості створення українського “Сокола” на Наддніпрянщині, зокрема у Києві.
Керуючись саме такими настроями і думками 25 червня 1912 р. до Львова прибув авторитетний український громадський та політичний діяч Микола Міхновський (автор праці «Самостійна Україна» (Львів, 1900 р.)). У супроводі Івана Боберського він оглянув домівку і рухівню “Сокола-Батька” на вул. Руській, 20. Цікавився іншими громадськими інституціями українців Львова і Галичини. Через декілька днів Микола Міхновський разом з делегацією галицьких соколів виїхав до Праги на VІ Всесокільський злет (відомо, що їхав поїздом разом із Іваном Боберським в одному купе) і поруч з ними був присутній на низці подій (це зафіксовано на багатьох світлинах), а повертаючись з-за кордону з Ніцци на Наддніпрянщину знову завітав до Львова. 11 липня 1912 р. старшиною був прийнятим у члени “Сокола-Батька”. Тоді ж Микола Міхновський через Івана Боберського передав 60 рублів на викуп землі під площу “Сокола-Батька” – “Український Город”.
VІ Всесокільський злет у Празі. Чета українських соколів. Зліва направо – 1-й: Льонгин Цегельський, 2-й: Іван Боберський, 3-й: Михайло Волошин, 4-й: Степан Гайдучок. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
На самому ж VІ Всесокільському злеті з’ясувалося, що серед російських соколів які теж прибули до Праги є чимало українців-наддніпрянців – з Києва, Одеси, Харкова, Полтави. Галицькі і наддніпрянські соколи та українські громадсько-політичні діячі у Празі мали чимало зустрічей і спільних імпрез. Особливі стосунки налагодилися з доктором Іваном Луценком та вчителькою Ольгою Набоких з Одеси (у 1914 р. Іван Луценко разом із своєю донькою взяв участь у Шевченківському здвизі у Львові) та соколами-наддніпрянцями Михайлом Єремієвим та Григорієм Мазуркевичем з Києва. З ними упродовж 1912–1914 рр. листувалися Іван Боберський та Степан Гайдучок. До речі, вертаючись із Праги, Михайло Єремієв на декілька днів залишився у Львові, де ознайомився з діяльністю української сокільської організації.
Участь в ювілейному VІ Всесокільському злеті мала надзвичайно важливе значення для галицьких українців. З цього приводу в часописі “Вісти з Запорожа” зазначалося: “Які ж користи моральні? Ось вони:
1) Вперве у істориї нашого відродженя взагалї а з окрема в істориї розвою нашої сокілсько-сїчової орґанїзациї українського народа ми станули перед forum Европи як представники сеї сокілсько-сїчової орґанїзациї українського народа під прапором С[окола]-Б[атька] побіч таких руханкових органїзаций з цїлого сьвіта, як анґлїйска, французька, американська, чеська, росийська і т. ин.
2) Френетичні оплески при появі нашого репрезентанта проф[есора] [Івана] Боберського підчас привітів в репрезентацийнім домі, замітна увага, з якою вислухано промови нашого репрезентанта д-ра Мих[айла] Волошина на гробі Тірша і Фіґнера і ноншалянтна форма, з якою привитав посол Крамарж нашого репрезентанта посла д-ра Л[ьонґина] Цегельського на банкеті – сьвідчили про незбитий факт признання Українцям як великому народови належного місця побіч таких народів як Французи, Анґлїйцї, Американи, Чехи, Росияни і инші.
3) Цїла чеська преса поставила ясно справу, яка до недавна ще була для русофілських Чехів неясною: – хто ми є. “Ukrainci z Haliče”лунало з уст до уст як підчас привитаня і супроводженя нас з двірця, так і підчас походу.
4) Абстиненция Поляків з одного а наша участь з другого боку дала Чехам товчок інформувати ся близше про відносини в Галичинї а з окрема про справу українського унїверситету.
5) Серед росийських Соколів зорґанїзованих як державна інституция – найшли ми богато Українцїв закордонних з Києва, Харкова, Одеси, Полтави – з д-ром [Іваном] Луценком – і з ними провели не одну гарну хвилю на розговорах про органїзацийну працю.
6) А що найцїкавійше, той факт, що ми були сьвідками незвичайного блямажу і компромітациї наших галицьких кацапів. Замало їм було сего, що прилюдно здвиговий комітет ще перед здвигом заявив, що їх не просить – приїхати – але згідно з нашим жаданєм їх не допущено між репрезентантів як таких, що не мають кого репрезентувати – а що найважнїйше, що не лишень усї але навіть Росияни зіґнорували їх в так діймаючий спосіб, що на тім хиба лишень кацапи могли не пізнати ся, або се, не паленїючи зі сорому, знести. Треба було бачити Маркова та Янчевецкого, що блїдли, зеленїли і синїли зі злости, бо вперве на славянськім здвизї почули себе, що суть погноєм для личних амбіций гр. Бобрінского. Компромітацию свою завдячити мусять кацапи нашій рішучій поставі на здвизї в Празї”.
Листівка-вітання, надіслана Іваном Боберським Олександрові Тисовському із VІ Всесокільського здвигу в Празі. 2 липня 1912 р. З Центрального держаного історичного архіву України у Львові.
Листівка-вітання, надіслана Іваном Боберським Олександрові Тисовському із VІ Всесокільського здвигу в Празі. 2 липня 1912 р. З Центрального держаного історичного архіву України у Львові.
До речі, повернувшись після злету до Львова, “кацапські соколи” видали у видавництві Григорія Гануляка “Русалка” поштівку, на звороті якої містився підпис: “Русская Дружина въ Прагѣ 1912 г[од]”.
Перебуваючи у час злету в Празі, Іван Боберський надіслав багатьом своїм знайомим, близьким, українським громадським діячам та організаціям поштові картки, як пам’ятку про VІ Всесокільський злет у Празі та участь українців Галичини та Наддніпрянщини в ньому. Так, 28 червня адресований ним лист-вітання Степанові Гайдучку (не зважаючи на те, що він перебував разом з Іваном Боберським у Празі) зі словами: “Посилаю привіт на спомин поїздки до Праги”; 28 червня – українському гімнастичному товариству “Сокіл-Батько”у Львові з таким текстом: “Гаразд! В. В. В. В. [Все вперед! Всі враз! – А. С.]. Привіт з VІ. здвигу всеслав[янського]. Є тут 35 люда в одностроях”; 2 липня Степанові Гайдучку зі словами: “Сердечно здоровлю!”; 2 липня поштівку (із зображенням української церкви в Празі) Олександру Тисовському з таким текстом: “Привіт з VІ. Всеславянського здвигу в Празі шле Іван Боберський”. Іван Боберський також 1 липня на свою адресу у Львові (вул. Мохнацького – тепер вул. М. Драгоманова) надіслав поштівку-нагадування про те, щоб виготовити світлини, на яких були зафіксовані наддніпрянці Микола Міхновський з Харкова та Іван Луценко з Одеси. Пізніше цей лист потрапив до приватного архіву Степана Гайдучка, де зберігається й досі. Після злету Іван Боберський на декілька днів поїхав до Відня. Звідтам він також надсилав поштівки різним особам, пишучи про VІ Всесокільський злет та його значення для поширення українського сокільства.
Отже, VІ Всесокільський злет у Празі (український відповідник – здвиг, часом – олімпіада) стали символами національного єднання і демонстрації політичної згуртованості і сили поневолених народів. Участь у цьому та інших подібних заходах такого рівня давала можливість українцям – народові без держави – не лише представити українське сокільство, а й політично заманіфестувати себе Європі та Світові. Досвід, здобутий українськими соколами на VІ-му Всесокільському злеті у Празі 1912 р., був використаний у майбутньому. Так, завдяки заходам Івана Боберського (у 1920-х рр. проживав у Канаді, з 1932 р. – у Словенії), українські соколи брали участь у Всесокільських злетах, які проводила Чехо-Словаччина у міжвоєнний період. Зокрема, українська сокільська делегація під проводом Степана Смаль-Стоцького (тодішнього посла ЗУНР у Празі) взяла участь у VІІ Всесокільському злеті у Празі 1920 р. Ця сторінка української історії вимагає окремих студій. Українські соколи з Галичини на VІ Всесокільському злеті в Празі “несли гордо і сьміло прапор вольної і могучої України”.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка за надані світлини та матеріали Лесі Крип’якевич, Діані Пельц, Олесю Пауку та Юрію Завербному.
Література:
Сова А. Участь українських соколів у VІ Всесокільському злеті у Празі 1912 року // Новітня доба / [відп. ред. Ігор Соляр]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2015–2016. – Вип. 3–4. – С. 5–13.
Сова А. «Вічно читаємо про війну з усіх боків». З листів Івана Боберського до Олександра Тисовського // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника : збірник наукових праць / НАН України, ЛННБ України ім. В. Стефаника ; редкол.: М. М.Романюк (голов. ред.) та ін. – Львів, 2016. – Вип. 8 (24). – С. 203–216.
В п’ятницю, 22 лютого 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки живопису Людмили Давиденко.
Техніку нанесення ліній на полотно Людимила Даивденко називає «ризоми», що відповідає терміну «rhizome» (букв. «кореневище», або система нелінійних зв’язків, яка розширюється в усі можливі сторони одночасно, і по-суті є безкінечною). Багатошарові, пульсуючі полотна з сплетеними лініями творять абстрактні композиції, образи і фігури.
Абстрактні асоціативні роботи продовжують серію «ризом», техніки і авторського принципу, де сплетіння ліній на полотні, наче кореневище розростається в всі можливі сторони, використовуючи хаотичну і, водночас, злагоджену систему. Однак з’являються нові роботи і серія, яка продовжуюючи тему зв’язків та ліній, тепер означує не лише схему «розширення», але й «рівневості» (др. грецькою «ізо»). Полотна наче мапи тактонічних чи метереологічних показників наповнюються ізолініями. Художниця зауважує, що процес її творчості і створення полотен – це процес «питань і відповідей», де кожна лінія є фіксованим моментом пошуку істини. Пошаровість та багаторівневість, є ще однією шкалою вимірювання такого постійного руху.
Афіша виставки живопису Людмили Давиденко
Людмила Давиденко – знана львівська художниця, працює у напрямку абстрактного асоціативного живопису та кераміки. Членкиня спілки художників України, учасниця числених групових виставок, переможець премій і відзнак як живописець та скульптор. Відбулось більше 10-ти персональних виставок в Україні та закордоном. Роботи художниці експонувались на ART ZURICH, Art Paris, RHY Art Fire Basel, відтак є частиною приватних колекцій в Україні, Польщі, Росії, Німеччині, США, Франції та Швейцарії.
До п’ятої річниці найскладніших і найболісніших днів Революції Гідності у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької відбуломя представлення благодійного проекту і альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий», присвяченого Героям Небесної Сотні та героям війни.
Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»
На концерт зійшлися шанувальники творчості співачки, а також її друзі — українські воїни з різних бригад, яким Софія Федина допомагає, як волонтерка, від початку російсько-української війни.
До диску увійшло 11 пісень, присвячених захисникам України, а аткож аудіозвернення від воїнів із різних військових підрозділів. До створення більшості композицій співачку надихнуло знайомство і спілкування з героями. А деякі виникли в творчому тандемі.
Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»
— Перша пісня — „А я живий“ була створена, як відгук на страшні події на Майдані. Як твердження, що герої не вмирають. Та війна надала новий зміст їй. Особливо після того, як мені скинули запис відео як наш воїн співає її після бою, з якого не всі вийшли живими, — розповіла Софія Федина.
Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»
Також цей проект відображає п’ять років боротьби, яка змінила кожного українці.
— Ці пісні про те, що ми пережили, про бої, про болі втрати, про волонтерів, про поїздки на Схід. А також про тих і про те, що додавало сили йти до перемоги, виборювати своє і протистояти одній з найпотужніших у військовій сфері держав світу. Цей диск і про нас — втомлених, але незламних. Я вірю, що ми доведемо Україну до перемоги, — наголосила авторка проекту.
До альбому також видали книжечку, яка містить тексти пісень та гітарні акорди до кожної з них.
Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»Презентація благодійного проекту та музичного альбому співачки та волонтерки Софії Федини «А я живий»
Зібрані кошти скерують на допомогу важко пораненому воїнові Олександрові Горбачевському зі Скадовська, що на Херсонщині та на реабілітаційний центр “Бандерівський схрон”, що діє в селі Клубівці Тисменицького району на Івано-Франківщині.
З благодійного продажу дисків вдалося зібрати 86 889 гривень. Розподілять ці кошти так: 75% – порівно поділять по 32 590 гривень на допомогу, а 25% — на перевидання диску.
В 2017 році Фотографії старого Львова познайомили читачів із невідомими Львова, які в 1934 році зробила Луіза Арнер Бойд. Перша частина добірки знаходиться тут.
Львів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер БойдЛьвів 1934 року, фото Луізи Арнер Бойд
Нам вдалось розшукати нові світлини, які відносяться до цієї колекції і сьогодні ми продовжуємо подорож ретро вулицями Львова. До вашої уваги фото львівського базару, які раніше не публікувались.
В рамках обстеження карстових водойм «Сині вікна», що межують із заповідними територіями Національного парку «Північне Поділля», працівники відділу рекреації та туризму установи провели черговий зимовий огляд. Про це йдеться на сайті парку.
Карстові водойми «Сині вікна»
Відрадно було побачити, що цьогоріч дві карстові воронки вщент заповнені водою. Більше того, води у карстах настільки, що вона витікає через стічний ручай. Також працівники парку зауважили, що вода відновлює свій колір яскравої бірюзи.
Карстові водойми «Сині вікна»
Адже, ще пару літ тому, а саме узимку 2016-го, вода у карстових водоймах взагалі зникла. Та вже через рік почала набиратися знову. А в 2018-му, хоча води було у карстах достатньо, та все ж вона була непрозорою – надто каламутною і мала зеленкувато-болотяний відтінок.
Карстові водойми «Сині вікна»
І лишень цієї зими вода кришталево-чиста й відновлює свій попередній бірюзовий відтінок.
Карстові водойми «Сині вікна» цікаві працівникам парку тим, що це унікальний природний об’єкт, який планується найближчим часом використовувати у рекреаційно-туристичній діяльності установи. Адже «Сині вікна» розташовуються на одній із ділянок майбутнього пішого туристичного маршруту, проект якого уже напрацьовано працівниками відділу рекреації та туризму і його проектна назва «Туристичні принади Вороняцького горбогір’я».
Карстові водойми «Сині вікна»
Можливо, вже цього літнього сезону мандрівок тут буватимуть школярі та студенти, які, зазвичай, є потенційними мандрівниками по заповідних територіях НПП «Північне Поділля» та мальовничих просторах Брідського краю зокрема.
Музичний вечір у творчій майстерні Олекси Новаківського “Музика для братів по духу”
В неділю, 17 лютого 2019 року, в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул Листопадового Чину, 11) відбувся Музичний вечір у творчій майстерні Олекси Новаківського “Музика для братів по духу”.
Роксоляна Гавалюк
20 лютого 2019 року виповнитьсяся 130 років від дня народження видатного українського митця, піаніста, композитора, диригента, публіциста, громадського діяча Василя Барвінського, однієї з центральних фігур музично-мистецького життя Галичини першої половини ХХ століття.
Музичний вечір у творчій майстерні Олекси Новаківського “Музика для братів по духу”
У програмі вечора прозвучало слово про визначного представника української музичної культури XX ст., композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та коментарі до його творів викладачки-методистки Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляни Гавалюк.
У програмі концерту віолончельна соната і варіації на народну тему для віолончелі і фортепіано Василя Барвінського. Виконавці – львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач ЛМК ім. С. Людкевича Галина Курилич(фортепіано).
У Головному архіві давніх актів у Варшаві знаходиться цінна колекція ретро світлин, які стосуються історичної спадщини Волині. Серед них – родинні світлини князів Радзивіллів із Олики.
Олицька резиденція Радзивіллів.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Хронік Любарта із фотографіями членів родини останнього Олицького ордината Януша Францішека Радзивілла.
Януш Радзивілл
Януш був молодшим сином князя Фердинанда-Фредеріка Радзивілла і Пелагеї Сапіги. Він народився в 1880 році в Берліні, закінчив престижну гімназію Каролеум в Оснабрюку. Потім вивчав лісове господарство в Еберсвальді. Згодом відвідував факультети з права в Берлінському університеті. У 1903 році Януш купив Неборівський маєток, що згодом став його резиденцією. Пізніше Януш Радзивілл увійде в історію як впливовий політичний діяч і дипломат.
Януш Радзивілл із донькою Христиною
У подружжя Анни і Януша Радзивіллів народилось четверо дітей: Едмунд Фердинанд (1906-1971), Христина Марія Пелагея (1908-1930), Людвик Фердинанд (1911-1929) і Станіслав Альбрехт (1914-1976). Анна і Януш часто мандрували, адже мали кілька резиденцій в Європі. Найбільше вони мешкали в родинних маєтках у Шпанові, Олиці на Волині та Неборуві (сучасне Лодзинське воєводство, Польща). Відомо, що першу дитину Анна народжувала в Берліні. Двадцять четвертого вересня 1906 року на світ з’явився князь Едмунд Фердинанд Радзивілл.
Едмунд та Людвік Радзивілли
У роки Першої світової війни родина Радзивіллів мешкала в Олицькому маєтку на Волині. Після революції 1917 року вони тимчасово переїхали до Стокгольму (Швеція), адже Януш Радзивілл не знав, чого очікувати від революції, вболіваючи за долю дружини і дітей.
Едмунд Радзивіл у 18-му віці
У 1945 році життя родини кардинально змінилося назавжди. Саме тоді НКВС заарештувало представників родини Радзивілл.
Едмунд Радзивіл
25 січня 1945 року до палацу у Валевичах (сучасна Польща) під’їхало два чорні лімузини з радянськими офіцерами всередині… Анна Марія Любомирська померла 16 лютого 1947 року у в’язниці міста Красногорськ, що під Москвою, в Росії. Поховали її на місцевому кладовищі поблизу місця ув’язнення.
Едмунд Радзивіл
У жовтні 1947 представників родини Радзивілл було звільнено, і вони повернулися до Польщі. Але повернення до країни не означало, що Радзивіллів та інших представників аристократії залишать у спокої. З рук НКВД їх передали до Міністерства громадської безпеки. Жінок і дітей звільнили порівняно швидко, але князя Януша затримали на кілька тижнів для допитів.
Христина Радзивілл
Помер Януш Францішек Радзивілл у 1967 році. Спочатку його поховали у костелі бернардинців, але у 1972 році перепоховали у склепі Радзивіллів у Вілануві.
Христина Радзивілл
Як склалась доля дітей Януша Радзивілла? Відомо, що двоє, Христина та Людвік, померли у дуже молодому віці.
Станіслав Альбрехт Радзивілл
Едмунд Фердинанд Радзивілл був старшим сином Януша Радзивілла. За життя він прославився як громадський та соціальний діяч, військовий Війська Польського, 14-й Олицький ординат. Був нагороджений кількома орденами за участі в боях Другої світової війни.
Станіслав Альбрехт Радзивілл
В 1945 Едмунд Радзивілл разом з родиною був арештований НКВС. До вересня 1947 року він перебував в Красногорській в’язниці під Москвою. В 1947 році повернувся до Варшави, але через три тижні після повернення знову був затриманий Міністерством Громадської Безпеки. Після звільнення оселився з дружиною в Варшаві. Помер після невдалої операції в Лондоні. Похований в родинній усипальниці на кладовищі в Вілянуві (район міста Варшави).
Анна Марія Любомирська
Його дружиною була Ізабелла Радзивілл, донька Кароля Миколая Радзивілла. В подружжя було двоє дітей. Син Фердинанд Криштоф Януш народився 4 квітня 1935 року в Олиці, а донька Христина Анна Марія 22 червня 1937 року також в Олиці.
У вівторок, 19 лютого 2019 року, о 13.30 Музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих вшанувати подвиг Героїв Небесної Сотні, котрі віддали своє життя під час Революції Гідності у лютому 2014-го року, відстоюючи європейське майбутнє України.
Скульптурно-мистецька інсталяція “Небесна Сотня”
У цей день в музеї відбудеться презентація скульптурно-мистецької інсталяції “Небесна Сотня”, яку виконали ліцеїсти 10-х класів Львівського художнього ліцею при ЛНАМ під керівництвом Світлани Булки: Юстя Пікула, Ростислав Андріївський, Анастасія Дигдалович, Юлія Роїк, Богдана Синько.
Євромайдан, Київ, грудень 2013 року. Фото Романа Метельського
Окрім того у музеї відкриється виставка світлин Романа Метельського, зроблених у Києві під час Євромайдану. На експозиції представлено 20 фотографій, які відображають учасників Єврореволюції.
Цими днями на камерній сцені Театрі імені Марії Заньковецької (вулиця Лесі Українки, 1) активно триває робота над постановкою вистави за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека “Емігранти”.
Над виставою працює режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський. Художник-постановник – Наталія Тарасенко, помічник режисера – В’ячеслав Жуков. Головні і єдині ролі виконують заслужений артист України Юрій Хвостенко та заслужений артист України Василь Коржук.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
П’єса Мрожека «Емігранти» є діалогом двох чоловіків — АА і ХХ, які, щоб прогодувати родини, їдуть від них, позбавляючи себе радості батьківства і дітей спілкування з батьками. Вони живуть у підвалі ресторану. Через їхню кімнату проходить труба, якою гучно спускаються до смітника недоїдки з багатих столів.
“Якщо читати аналітику, то твір досить прямолінійний. Він про емігрантів, присутня тут і політична складова. Але насправді матеріал твору набагато цікавіший і складніший. Адже еміграція є різною. Буває, що люди живуть навіть в еміграції від себе, від своєї голови, почуттів, можна бути сам в собі емігрантом. І не тільки. Можна бути емігрантом в сім’ї, друзях, в колективі на роботі. Можна бути емігрантом від свого міста, країни, навіть від планети Земля.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
І ця п’єса, якраз і провокує на таку розмову. Тому й відноситься до однієї з кращих і ввійшла в історію світового театру. Це безкінечний психоаналіз на прикладі двох , котрі опинилися в певному просторі і в певний час, з певних причин. Як будуються їхні стосунки? Чому вони такі, а не інакші? Чому нам повинно бути цікаво з того як вони проживають певний період? І чому ми провоковані на те, щоб потім договорити, додумати цю розмову.
Найбільше хочеться, щоб це було цікаво людям, щоб ті, хто прийшов співпереживали , щоб ми вийшли на таку поважну розмову “А які ми ?. Для чого ми є ? Що це за така планета Земля і чому тут діють саме такі закони? А що там за Космосом Космоса?” – поділився творчими задумами Вадим Сікорський.
Вадим Сікорський
«Емігранти» – одна з найвідоміших п’єс польської драматургії та світового театру загалом. У ній автор – Славомир Мрожек – сміливо говориться про те, що зазвичай намагаються тримати в таємниці. Тема свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в невеличкій кімнаті-комірчині під сходами.
Один із них інтелігент, що мріє написати книгу про свободу, а інший – простий робітник. На сцені театру запрезентують відверті розмови, ідейні конфлікти, а відтак розуміння сутності свободи, закону та розумного суспільства.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
Це неймовірна постановка, – зауважує провідний редактор літературної частини театру Леся Кічура. – У ній Славомир Мрожек сміливо говориться про те, що зазвичай намагаються тримати в таємниці. Тема свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в невеличкій кімнаті-комірчині під сходами. Нам дуже хочеться, аби прем’єрні покази відвідало щобільше людей, тож уже в березні вистава пройде тричі – 17, 21 та 24.
Режисер вистави Вадим Сікорський переконаний, що ця п’єса з роками не втрачає своєї актуальності, а все більше стає близькою для кожного народу.
![“Русская Дружина въ Прагѣ 1912 г[од]”. З приватного архіву Юрія Завербного (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2019/02/22-1.jpg)
