В мережі Інтернет вдалось натрапити на нові невідомі раніше світлини мешканців Коломиї, датовані 1930-ми роками.
Мешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століття
Як виявилось в описі до колекції був зазначений цікавий факт. Фотографії були в приватній колекції Карла Якоба Бууркхардта, швейцарського вченого-історика та дипломата, який був Верховним комісаром Ліги Нації в 1937-1939 роках, а в 1945-1948 роках Президентом Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Мешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століттяМешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століття
В 1930-х роках він подарував світлини, на яких зображені мешканці Коломиї графині Кароліні Лянцкоронській із маєтку в містечку Розділ на Львівщині, яка була відомою колекціонеркою таких фото.
Мешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століттяМешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століття
В роки Другої світової війни він грав провідну роль в Червоному хресті, подорожував кілька разів по Німеччині, щоб домовитися про поліпшення поводження з цивільними особами і ув’язненими, зокрема, використовуючи зв’язки, накопичені в ході його дворічної роботи в якості Верховного комісара в Данцигу.До речі, саме Карл Бууркхардт врятував Кароліну Лянцкоронську із концентраційного табору Равенсбрюк, знаного ще як Жіноче Пекло, розташованого біля однойменного села в місцевості Мекленбург, Північно-Східна Німеччина.
Мешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століттяМешканці Коломиї, фото 1930-х років ХХ століття
Повертаючись до фотоколекції з Коломиї, варто зазначити, що раніше вона не була відома в Україні й не публікувалась. Проте представляє неабияку цікавість для дослідників, істориків та краєзнавців.
18 квітня із великим сольним концертом до Львова завітає популярна американська співачка, авторка хітів LP. Концерт у рамках світового Heart To Mouth Tourвідбудеться у приміщенні Велотреку СКА. Початок – о 20:00.
Лаурі Перголіцці (LP) знадобилося лише два роки для того, щоб стати однією із найулюбленіших поп-рок-співачок в Україні: її з однаковим успіхом приймають як на сольних аншлагових концертах, так і на масштабних фестивалях. Пісню Lost On You, завдяки якій LP піднялася на вершини чартів в Італії, Іспанії, Польщі та інших країнах континентальної Європи, на українських концертах давно співають хором.
Популярна американська співачка, авторка хітів LP
Однак LP не зупиняється на досягнутому: нещодавно вона записала спільний сингл із французькою дівою Мілен Фармер N’oublie pas – і він моментально потрапив на перше місце у французькому чарті iTunes. Крім того, серед творчих новин Лаурі – співпраця з екс-лідером The Smiths, легендарним автором пісень Морріссі: дві їхні спільні пісні можна почути у його альбомі кавер-версій.
Популярна американська співачка, авторка хітів LP
Під завісу 2018 року LP потішила своїх фанів новим, п’ятим за ліком, студійним альбомом Heart To Mouth. А вже зараз гастролює світом із Heart To Mouth Tour. Перед Львовом у квітні в концертному графіку LP – Харків, Київ та Одеса. Одразу після України у квітні-травні концерти туру продовжаться у США, Канаді, Франції, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Чехії, Італії, Швейцарії, Великій Британії…
Популярна американська співачка, авторка хітів LP
«Для мене всі мої слухачі – одна велика сім’я, – каже LP. – Коли бачиш сяючі очі, усвідомлюєш, що твоя музика проникає в них. І це ні з чим незрівнянні відчуття, справжнє диво. Я розумію, що моїм шанувальникам абсолютно неважливо, як я виглядаю, скільки мені років – головне, що вони занурюються в пісні, вловлюють той меседж, який передаю їм. Нас об’єднує любов».
18 квітня у Львові LP виконає як хіти, так і зовсім нові пісні! Місце зустрічі – Велотрек СКА, 20:00.
У неділю, 17 березня 2019 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І. Франка, 154) відбувся Шевченківський вечір “Тобі, Тарасе, поклонюсь”, присвячений 205 річниці з часу народження Великого Кобзаря.
Народна хорова капела “Заграва” Львівського обласного Будинку Вчителя
В цей весняний день зали музею зібрали у своїх стінах усіх охочих, щоб насолодитися виступом одразу трьох хорів у Львівському домі Грушевських.
У програмі вечора пролунали музичні твори на вірші Тараса Шевченка, а також шевченкіана різних авторів у виконанні:
Народної хорової капели “Заграва” Львівського обласного Будинку Вчителя. Диригент: Ольга Куник;
Народний хор “Обрій” Народного дому, с. Зимна Вода
Народного хору “Обрій” Народного дому, с. Зимна Вода. Диригент: заслужений діяч мистецтв України Мирон Дацко;
Хору “Холмщина” суспільно-культурного товариства Холмщина. Диригент: Любомир Корінець.
Хор “Холмщина” суспільно-культурного товариства Холмщина
А з уст ведучого вечора Богдана Пастуха пролунала вязанка авторської шевченкіани поета.
На завершення свята хори та гості заходу спільно виконали “Заповіт” Великого Кобзаря.
Юзеф Крашевський написав два схожі твори: «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840, Вільно) і «Спогади з Полісся, Волині й Литви» (1860, Париж). Вони дуже відрізняються. Друга книжка, доповнена окремими розділами з першої, вийшла друком у видавництві «Твердиня» 2013 року в перекладі Володимира Шабаровського. Інші розділи першого в україномовному перекладі ще не друкувалися. На разі пропонуємо переклад Володимира Шабаровського про Олику з віленського видання 1840 року.
Похмурного ранку ми доїжджали до Олики, старовинного містечка з великим оборонним замком – колись він належав Кішкам, а згодом Радзивілам. Через круті гори спускалися над болото і став, що обіймають Олику з цього боку. Неподалік чорніли поліські ліси.
В Олиці, крім замку, мало краси, але є там чимало старих будівель і пам’яток. Сам замок, закладено, як свідчить камінь з написом, ще 1564 року. Він оперезаний мурованою фосою, до якої вливається вода зі ставу і річки, забудований у квадрат, має брами і вежі. На рогах ще стирчать округлі і квадратні бастіони, на дахах – орли Радзивілів. Рідко де ще побачиш настільки добре дохований замок.
Юзеф Крашевський
Йому бракує лише стволів у стрільницях, звідних мостів і більшого числа людей, бо по брукованих замкових дідинцях, де розходяться луни, видно, що життя вже давно покинуло цю старожитню будівлю. Крім замку, збереглися ще давні сліди варовні у валах навколо міста і кількох брамах на них, зі скульптурами і стрільницями. Варта уваги стара, розвалена ратуша з вежею і колегіальний костел.
Цей пам’ятник, славний своїми коштовними мармурами, тепер найбільш прикрашає і вирізняє місто, хоч і не становить цінності як твір мистецтва. Його фронтон – цілковито без смаку, має чорні скульптури та мармурові капітелі колон і такі самі статуї, що їх вандальська рука новітніх реставраторів розмалювала в кольори. Чи хто чув коли про таке варварство? Усередині є доволі гарні мармурові вівтарі, але їхні скульптури гірші від мармуру; новіші поправи та освіження незмірно попсували костел. Я молив Бога, щоб простив реставраторам цей гріх: вони спотворили храм, бо не знали, що творять.
Наполеон Орда. Олицький замок. Гравюра 19 століття
Архітектором олицького костелу був італієць Ян Маліверна; скульптури створив Мельхіор Ампелі, а рештою робіт керували інші, німці та свої, їхній твір од часу закінчення робіт у 1640 році зазнав величезних змін на гірше.
Біля входу до гробів є образ, що зображує фундатора, князя Станіслава Радзивіла, в парадному вбранні на смертельному катафалку. Старовольський подає написи з надгробків цього костелу, як-от Марії Міщанки, дочки волинського каштеляна Миколая Кшиштофа Радзивіла, з 1614 року. Станіслава, коли ще був дитиною, а також Юрія та Регіни Айзенрайх. Крім цього, він згадує підписи під тридцятьма чотирма портретами фамільної галереї олицького замку, чоловічими й жіночими, від Миколая І Радзивіла, охрещеного на тринадцятому році життя, аж до Катерини Тенчинської Радзивілової .
Юзеф Крашевський. Олицька ратуша
Теперішнім інфулатом є відомий своїми вченими працями отець Алоїз Осинський, колишній ректор теологічної академії у Вільні, єпископ, суфраган луцький. В костелі серед вартих уваги речей є дві особливих: багаті коти і ніс захристияна . Ці коти, поважна родина яких живиться гробовими і костельними щурами, мають, як мені казали, фундуш, призначений засновником, і отримують платню на те, щоб виїдали мишей і щурів, яким би забаглося дістатися до княжих гробівців. Це, наскільки знаю, найвідоміша у всьому краї котяча родина, принаймні найбагатша. Щойно це місце стане вакантним, має бути кандидатів без ліку. А ніс захристияна, готичного виду, з зубцями і трефами en relief вартий змалювання і опису, а може, й збереження в спирті. Бо якщо куплено гортань пані Каталані , то чому ж не можна заплатити за цей ніс, що має таку репродуктивну силу, такий оздобний, такий великий; захристиян віддав би його принаймні на половину дешевше, зоставивши, певно, собі тільки прижиттєве користування. Крім того, очевидно, що на продаж має принаймні половину, бо дуже великий.
Олика до князя Станіслава Радзивіла була осідком євангелістів, якими опікувалися його предки, а вже він виселив звідси їхню громаду. Цей муж, що славився знанням мов: латинської, італійської, французької, німецької, іспанської, грецької, слов’янських, турецької і арабської – маршалок Великого князівства Литовського, беручись засновувати колегіальний костел, повиганяв звідси євангелістів. Саме його стараннями Олика піднеслася й погарнішала. Він збудував замок, костел і заклав академію. На гучний титул академії в ті часи не скупилися: була академія в Острозі, в Білій на Підляшші, яку називали дочкою краківської; олицька мала при собі семінарію, була це просто школа, всього на кілька професорів. Але виглядає на те, що тут більше йшлося про назву, як про суть.
Колегіата Святої Трійці, мал. Наполеона Орди, 1874
Прогляньмо коротко історію роду Радзивілів – настільки, наскільки вони пов’язані з минувшиною міста; сьогодні вона настільки забута, що для когось може стати відкриттям.
Радзивіли писалися раніше князями на Гоньондзі і Мяделі , а цей титул надав їм імператор Максиміліан при зміні їхнього герба в 1518 р. Цей титул припинився по трьох синах, що його носили і померли без потомства.
Юрій, каштелян віленський, був першим, хто писався на Біржах і Дубинках. Тих Дубинках, що їх, згідно з Длугошем, заклав Вітовт у 1415 р. На Олиці і Несвіжу , як видно з генеалогії, першим писався Ян, крайчий литовський у 1544 р. Його син Миколай , брат у перших королеви Барбари, висланий на сейм німецького райху, дістав од Карла V княжий титул по вигаслій фамілії на Гоньондзі і Мяделі на себе і двох братів.
Миколай Чорний заклав замок в 1564 році. Його син Станіслав похований в Олиці 1599 року. Він спалив батьківську бібліотеку, повиганяв, як ми вже казали, протестантських місіонерів, а в привілеї, наданому костелові, застеріг, що якби який його наступник одпав од віри, то має заразом втратити і jus patronatus костелу.
Олика. Зліва направо: Януш Радзивілл, невідомо, невідомо, Болеслав Хрущінський, невідомо, Христина Радзивілл. Сидять зліва направо: Здєслав Любомирський, Станіслав Радзивілл, Анна Любомирська. Фото міжвоєнного періоду
Миколай Кшиштоф, якого називали Сиріткою , також писався на Олиці і Несвіжу. Він народився в 1549 р. Був це син Миколая Чорного, воєводи віленського. Його прізвисько Сирітка виникло, як пишуть, з того, що на якомусь весіллі у дворі Сигізмунда Августа король, заставши це дитя, покинуте саме-одне у віддаленій кімнаті, прорік над ним з жалем: «Сирітка!».
Народжений у католицькій вірі, згодом протестант, нарешті повернувся знову в 1568 р. до батьківської віри. Під Псковом його поранили в голову, і він тоді пообіцяв, що відбуде паломництво до Гробу Спасителя. Вирушив туди в 1582 р. з князем Леонардом Пацифіком, єзуїтом, і лише зі 129 людьми. Повернувся щасливо, як свідчить виданий ним опис подорожі. Я бачив його паломницький кий. Його поклали йому в могилу, а потім забрали звідти. Таких палиць безліч показують усюди, тому важко повірити, що цей кий автентичний. Сирітка заклав в Олиці фундуш для вбогих сиріт. Він похований у несвізькому костелі в ногах статуї Господа Ісуса з таким написом з Книги Буття (23.C. V. 4):
„Advena ego sum et peregrinus sicut omnes patres mei”.
„Я приходько і пілігрим, як усі мої предки”.
У 1589 році ординацію, засновану на олицьких добрах, затвердила сеймова ухвала.
Місцевість біля станції Олика
У 1591 році козаки обложили Олику. Невідомо, чи з цього самого часу, чи з якогось іншого, запевне, від битви з татарами, яких огульно називали турками і плутали з ними, залишилися назви трьох пагорбів під Оликою, що їх і тепер люди називають Турчинки. Це три лисі пагорки.
Альберт Станіслав з цієї самої лінії, канцлер литовський, фундував при олицькому костелі богослужбу до святого сакраменту щочетверга з публічною процесією. Після цієї служби довга колона вбогих людей йшла до замку. Тут їх розсаджували за столами, розносили їм потрави і, щедрою ялмужною обдарувавши, випроваджували. Колись як ще був живий князь, то він їм сам прислуговував, по двісті бідних бувало на цих християнських учтах. Він також прикрасив олицький костел вівтарями з мармуру, коштовними образами, срібним і золотим начинням, надав пробоща та інфулацію, і тіло Святого Аргентина, воїна й мученика, привіз сюди в 1627 р. Описує наш Несецький одну пригоду князя, яку, тим що відображає риси тогочасної епохи, не можна не згадати.
Хоругва князя Альбрихта була вислана на виправу і вся в бою полягла. Князь канцлер за це ще нічого не знав, аж раз увечері, молячись собі коло коминка, побачив просто себе одного з товаришів хоругви, котрий стояв мовчки, не сміючи перешкодити молитвам, і тільки тихенько підкладав дрова до коминка.
– Що ти тут робиш? – запитав, углядівши його, канцлер.
– Прийшов тебе повідомити, що ми всі полягли на полі бою. На щастя, жаден з нас не пішов до пекла, тільки багато хто покутує в чистилищі. Якби ти захотів, то міг би нам допомогти. Молися за нас. А щоб молитви не були марні, дам тобі, князю, знак. Треба кілька разів закинути в замковий став мережу: поки вона буде в’язнути, то й ми в’язнутимемо; коли вільно вийде – вже й ми вийдемо вільні. Додає Нарамовський , старанний збирач подібних анекдотів, що за третім разом мережа вільно вийшла.
Вигляд міста Олики. Ліворуч – ратуша, по центру – католицький Колегіальний костел Святої Трійці, праворуч – церква Святої Трійці, знищена у 1871 році . Малюнок 19 століття, невідомий автор
У такому вигляді, як тепер, олицький костел заклав той самий князь Альберт Радзивіл з жінками Регіною Айзенрайх і Любомирською. Це було за Владислава IV, в 1635 р. Про це свідчать надписи, наведені в примітках. Через п’ять років, 26 серпня 1640 р., храм було викінчено в мармурі, і луцький єпископ Анджей Гембіцький посвятив його при великому напливі духовенства і шляхти. Тоді пробощеві надано два села: Чемерин і Хром’яків. А для капітули і вікаріїв – Дерно, Ставок, Носовичі, Одеради, Тинне і Челібу . Вище ми згадували архітекторів, тут лише додамо, що і наших, поляків, кілька архітекторами було, чи радше будівничими костелу, під Рейгольдом Бефкою і Мельхіором Маліверною, як-от: Ян Бачкович, Станіслав Маркович, Альберт Садовський і Грешович.
Ярмарки в Олиці, а саме на Кузьми й Дем’яна, збирають чимало купців і взагалі торговців. Існує навіть відоме поліське прислів’я про ярмарки, яке говорить, що «Олика на лика». І справді, поліщуки їх сюди звозять для волиняків, які часто лише для цього їдуть на ярмарок.
Якою була репутація багатств олицької колегіати і її ярмарків, свідчить ось такий анекдот з історії Речі Посполитої Бабинської .
22 липня 1661 р., пише протокол зібрань, п. Богуслав зі Збоншина Збонський, ставши бабинським сином, розповів, як чув від пана Клачевського, притомного свідка, котрий ручався в правдивості, що бачив в олицькому костелі так багато срібла й золота, що від роботи його дано золотареві 30 000 червоних золотих, за що пана Збонського зроблено референдарем Речі Посполитої, а Клачевського − золотарем, аби настаралися стільки само золота до каплиці Пшонки в Бабині. Цей самий п. Клачевський здобув титул економа за те, що ручався, буцімто бачив на ярмарку в Олиці такий великий з’їзд купців, що самих великих маж було 18 000.
Замок Радзивіллів, Олика, фото до 1939 року
Багато є видатних Радзивілів: їхні зв’язки, їхня потуга й багатство довго робили їх найзнаменитішим родом не тільки в Литві, а й в Короні, де вони також мали посілості й неабияке значення. Чимало відомих людей видала ця родина, до них треба залічити кардинала.
У XVIII ст. налічувалося п’ятдесят шість польських родин, поєднаних з Радзивілами через одруження, тобто тих, що увійшли до дому, а тих княжних, що вийшли, – тридцять сім. А то ще поєднання Терези Кунегунди Собеської з баварським домом, Клементини Собеської зі Стюартами, Лещинської з Бурбонами, іспанськими, французькими і сицилійськими, Ельжбети, дружини князя Яна Радзивіла, з бранденбурзьким домом, а також княгині Кароліни, дружини Богуслава, конюшого Великого князівства Литовського, тих самих з князями палатинами Рейну і князями Біпонту, Собеської з князями де Буйон, де Люксембург, де Роган, де Субіз, маркграфами де Бетюн, в Італії з фамілією князів Строцці, в Саксонії з князями Ангальт-Дессау .
Юзеф Крашевський «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840, Вільно)
До 1747 року ця фамілія налічувала п’ятнадцять гетьманів, з них сім польних і вісім великих; десять віленських воєвод, п’ять троцьких, п’ять новогрудських, одного брестського, одного київського, сім віленських каштелянів, п’ять троцьких, чотири жмудських старости, п’ять великих маршалків, п’ять надвірних, вісім великих канцлерів, п’ять підканцлерів, трьох єпископів, одного кардинала, котрий, як пишуть, був би міг навіть стати папою, коли б його підтримав король.
Соліковський за Дунінами і Радзивілами визнає закладення більше ніж 300 костелів у Польщі й Литві, а ще сюди можна прилічити далеко більше число фундацій, до яких приклалися частково.
Одне слово – все, що може дати світ, було в їхніх руках, а якщо знайшлися плями на сторінках їхньої історії, то де ж, питається, їх немає? Я не знайомий ні з одним Радзивілом, не маю в цьому найменшого інтересу, але мушу визнати за правду, що мало є родин, щоб так у різні часи прислужилися рідному краєві. Історія їхнього дому була б дуже захопливою книгою про майже все минуле краю, настільки поєднується ця родина зі всім, що творилося на землі, де вона жила. Радзивілівські архіви дали б, думаю, не лише до історії дому, а й до історії краю багато важливих матеріалів.
Він 10 років за кермом свого вірного DAEWOO Lanos 2007 року, він подолав на ньому тисячі кілометрів гір, бездоріжжя, снігу, трясовиння і недоступних для автомобіля місць, він витягував застряглі позашляховики і підкорив гірські вершини. Він – учасник змагань з подолання бездоріжжя Володимир Єрмоченко, батько трьох дітей, що працює фрілансером та страховим агентом.
Ми зустрілися з Володимиром і поспілкувалися про його незвичне захоплення.
– Як називається спорт яким Ви займаєтесь?
– Загалом це змагання з подолання бездоріжжя, але в мене нестандартний підхід. Тому що, по стандарту люди вибирають повнопривідні машини, які можуть проявити себе повністю, а мені цікаво пройти складний шлях бездоріжжя на монопривідному автомобілі.
DAEWOO Lanos Володимира Єрмоченка
З моїм автомобілем DAEWOO Lanos 2007 року випуску склалися дуже тісні стосунки. Я на ньому колись працював аварійним комісаром і коли я з цієї роботи пішов, мені вдалося його викупити. Я знав цю машину добре, на ній я вже тоді починав трошки по Карпатах їздити. І мені почало подобатися, машиною, що не призначена для бездоріжжя долати важкі відрізки дороги, де навіть Ниві буде важко їздити.Ось так закрутилося. Познайомився з львівським клубом «4 х 4», де мене підівчили, додали інформації, побував на змаганнях, подивився.
Починалося з малого – поставив більші колеса, щоб збільшити кліренс, щоб машина змогла трішки далі їхати. Потім задумався про лебідку. З лебідкою, в певних умовах, мені не рівняються стокові Ниви.
DAEWOO Lanos Володимира Єрмоченка
В моїй практиці є евакуація MITSUBISHI Pajero, що сидів на мостах, JEEP Grand Cherokee декілька Нив, а за інші моноприводи, то я навіть не говорю.
– Як давно почали водити автомобіль?
– З 2009 року, до того не водив. Це мій перший автомобіль і він зі мною вже назавжди. Пробіг у нього трохи понад 160 тис. км. Я його планую удосконалювати і робити 4х4. Є ідея гідродвигуна на мастило, зробити гібридний автомобіль. Пророблялося питання електромобіля, але це надто дорого.
DAEWOO Lanos Володимира Єрмоченка
Звичайно можна купити щось стареньке 4х4 і вже з нього будувати, але основна ідея в тому, що це DAEWOO Lanos, український автомобіль і це вважається народним автомобілем в Україні.
– Які Ваші плани на найближче майбутнє?
– Популяризувати змагання по бездоріжжю. Дисциплін з цих змагань є дуже багато і різних. Найвідоміші Тріал та Трофі. Тріал – це невелика ділянка дороги, що долається на час, а Трофі – це коли організатори на великій території ставлять точки, роздають учасникам координати і хто більше та за менший час їх візьме, той переможець.
DAEWOO Lanos Володимира Єрмоченка
Зараз я з моїм товаришем Романом Палащуком, у якого теж монопривід – DAEWOO Tico старого зразка, започаткували пілотний випуск проекту «Знайди бабло на своєму авто». Ідея така, що ми поставимо точки в лісах, полях, де можливо, для людей, щоб вони спробували на своїх моноприводах знаходити ці точки, а ми їм за кожну точку будемо давати гроші. Основна умова – ми коли ставимо точки фотографуємо свою машину, що вона там була, а вони мають сфотографувати свою машину.
– Як реагує сім’я на таке захоплення, особливо коли потрібно вкладати гроші в машину?
– Заробіток у мене не дуже великий, але враховуючи те, що я навчився оптимально використовувати свій бюджет, то на сім’ю це сильно не впливає. Чесно скажу – дружина в мене не особливо вірить. Але я впевнений, що коли вона побачить якусь користь з цього, то почне більше цим захоплюватись. А дітям подобається. У мене троє синів – 3, 5 та 11 років.
DAEWOO Lanos Володимира Єрмоченка
– Де в Україні вже були?
– Це Карпати, зокрема, Пікуй, це найближчі околиці – Брюховецькі ліси, Берекавиця, Королівські ліси, біля Миколаєва, грот Прийма, Пустомитівські ліси, Оброшино. На Київському водосховищі, на фестивалі OFF ROAD FREE FEST, там були дуже раді, що на фестиваль приїхали зі Львова. Хочу поїхати за кордон, був на цьому Ланосі в Швеції (до речі, там дороги в лісі кращі ніж в нас на трасі). Хочу поїхати в Норвегію, Італію (вулкан Етна), хочу потрапити на змагання Дакар, хоча б просто подивитися, брати участь у ньому дуже дорого.
Коли Володимир розповідає про свого автомобіля і про змагання, очі у нього загоряються і голос стає сильним та впевненим. Власне такі фанати своєї справи і досягають мети, і на звичайних DAEWOO Lanos 2007 підіймаються на Пікуй і долають найбільші відстані. Адже у них є мета і вони йдуть до неї не взертаючи зі шляху, навіть якщо вона така майже недосяжна як участь у змаганнях “Ралі Париж-Дакар”. І хто зна, може за кілька років ми побачимо Володимира з гербом Львова на цьому престижному змаганні. Принаймні дуже хочеться в це вірити.
Постер виставки "Анархія. Між вулицею та інтер’єром"
У вівторок, 19 березня 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки “Анархія. Між вулицею та інтер’єром”.
В бурхливі дні грудня 2014 року вулиця в Україні здобула особливий голос. Простори міст, його стін та мурів, були вкриті палаючими гаслами революції і відвертими противладними зображеннями, що знаходили миттєве відлуння у найширшої авдиторії реципієнтів. Нарешті стріт-арт був потрібний і мав шалений резонанс! Він привертав увагу, але не вирішив проблем. Всі наші проблеми та протиріччя залишилися з нами, тому для надчутливого, контраверсійного, гостро-сатиричного мистецтва сьогодні є більш ніж достатній фронт робіт. Полотном, рамою і тлом одночасно для митця в місті, є власне, саме місто. Його тіло з усім його шармом та хворобами.
Моментом певного (повного) занурення для вуличного мистецтва у Львові стало оформлення (хоча більш точно було б сказати «бомблення») клубу «subkul’tura».
Шаленство нашарування шрифтів смислів послань та візуальних знаків від багатьох різних художників безпосередньо на стінах клубу стерло межі між вулицею та інтер’єром (V.K.)
Постер виставки “Анархія. Між вулицею та інтер’єром”
Все у цьому місці апелювало до ідеалів абсолютної свободи. Відбувся локальний, «підводний», грізний і ледь-чутний виклик львівським вулицям. На виставці можна буде розглянути частину трафаретів та зануритися в нове відчитування смислів вже втраченого простору.
Власне виставка п’ять років по тому є спомином про революційний запал тих днів. Навіть процес виконання графіті був особливим, натхненим колективним жестом.
Бомбили: Ярослав Футимський, Влодко Костирко, Тарас Арм, Сергій Радкевич, Тарас Кеб, Олег Перковський, ZoZa, Влодко Розбицький, Олег Воронко, Віктор Лавний, Золтан Ілку, Рімма Колода, Маріанна Гранковська, Лео Троценко, Saint, Гриця Ерде, В’ячеслав Поляков.
Нещодавно віднайдене фото будинку на розі 3 Мая 13-ї Дивізії, 1939 р.
Проблема незаконних добудов, як виявилося, зовсім не бич сучасного життя. У Рівному успішно зловживали самобудами і в давні часи. Завдяки такому самобуду 79 років тому в місті й з’явився знаменитий “підвальчик”, особливо відомий з часів горбачовської боротьби з пияцтвом.
Майбутній будинок з «підвальчиком» ще одноповерховий, -поч. XX ст.
У Державному архіві Рівненської області виявлено фото кінця 1930-х років будинку, який знаходиться за адресою: Соборна, 104 (нумерація не змінювалась з кінця 1920-х років). Нині там знаходиться Рівненська митниця Державної фіскальної служби України. Дата його побудови поки що не відома. Дослідники вважають, що ще до революції 1917-го року. Принаймні на старих світлинах початку ХХ століття цей будинок уже є, але він ще одноповерховий.
Креслення будинку з добудовою другого поверху
Відомо, що в 20-х роках минулого століття власниками будинку було три особи: Бренер Перлі, Каган Лейбіш, Каган Реґіна. Другий поверх добудували ймовірно у кінці 20-х-на початку 30-х років минулого століття. Будинок мав п’ять житлових кімнат. У ньому розміщувалося шість магазинів та 17 інших приміщень.
Серед них, зокрема, відділ банку господарства крайового. Це був фінансовий заклад для довгострокового кредитування промислових підприємств, ощадних кас та індивідуальних забудовників.
Вхід до одного з магазинів у будинку
За Польщі цей будинок “прославився” тим, що потрапив у історію з недозволеною прибудовою. З незаконними добудовами, входами в магазини, які займали частину тротуару і створювали небезпеку для пішоходів, польська влада нещадно боролася.
У 1939 році тодішній співвласник будинку по 3 Мая, 104-ріг 13-ї Дивізії, 2 Каган Борух самовільно, без дозволу будівельного відділу міської управи Рівного облаштував вхід до підвального приміщення з боку вулиці 13-ї Дивізії, де планував зробити овочевий магазин.
Будинок №104 на розі 13-ї Дивізії-3 Мая, 1930-ті р.
Дізнавшись про це, місцева влада наказала власнику демонтувати двері, засипати яму, в якій вже було встановлено сходи, перед тим розібравши їх. Коли ж цього не було зроблено, прибудову опечатали. Однак власник зірвав печатки. Тоді влада подала на власника до суду, який засудив його до 8-ми (!) місяців арешту.
Проте до застосування покарання панові Боруху було надано ще одну можливість виправитися: до п’ятого червня 1939 року розібрати прибудову. Чим закінчилася ця історія невідомо.
Той самий «підвальчик» з боку вул. Петлюри, 2018 р.
Але вхід так і не було розібрано. А невдовзі в місто увійшли підрозділи Червоної Армії, і новій владі не було діла до входу в підвальне приміщення. Так вхід у “підвальчик” і залишився невід’ємною частиною старовинного будинку в центрі міста. Багато років поспіль там розташовувався добре відомий рівнянам горілчано-лікерочний магазин. Рівняни добре пам’ятають, як під час антиалкогольної кампанії 80-х до нього вишиковувалися довжелезні черги.
В неділю, 17 березня 2019 року, з 13.00 до 17.00 год у Музеї народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького (вулиця Чернеча Гора, 1) відбудеться свято «Закликання весни».
«Одним із найдавніших звичаїв нашого народу є зустріч весни. Після довгої зими, на свято „Сорока святих“ починали закликати весну. Діти вибігали на вулицю із спеченими із тіста пташками — сороками чи жайворонками (останні завжди вважалися першими провісниками весни) та піснями і вигуками „весну закликати“. Молодь та підлітки водили гаївки, хороводи, співали пісень», — розповідають організатори.
Відтак, у програмі заходу передбачено:
орнітологічна виставка «Пташки західної України,
екзотичні птахи» відеофільм «Цікаве про пташину»
презентація калатал ручної роботи від народного майстра Богдана Новака
інтерактивна лекція-гра на музичних народних інструментах — свистунцях із імітуванням голосів птахів.
майстер-класи: виготовлення керамічних пташок-свистунців, бодіарт «Моя пташечка».
з 15.00 до 17.00 год ігрове обрядовo-театралізоване дійство «Зиму проводжаємо — Весну зустрічаємо» за участю колективу «Світлиця» та «Радуниця».
Фото того, як унікальна пам’ятка фортифікаційної системи Львова обсипається та руйнується в самісінькому центрі Львова, виклав доцент кафедри туризму Львівського національного університету імені Івана Франка Дмитро Каднічанський, повідомляє Справжня варта. На фотографіях видно, як фрагменти цегли обсипаються з Низького муру по всьому його діаметру.
Бастея Низького муру на вулиці Підвальній
“Бастея Низького муру на вул. Підвальній. Один з небагатьох залишків потужних колись міських фортифікацій. Поволі руйнується і нікому не має до того діла. Цікаво, влада міста відреагує вже тоді, коли бастея завалиться?” – сказано у зверненні.
Бастея Низького муру на вулиці Підвальній
Низький та Високий мури(зберігся разом з Мулярською вежею у вигляді Арсеналу) становили дві перші лінії оборони Львова. Тертя лінія складалася з муру та веж, з яких до нашого часу дійшла Мулярська, муляж вежі у ресторані «Галерея лицарів» та Порохова вежа. Збереглися також дві бастеї, одна, з яких власне, і є біля Успенської церкви.
Відповідне звернення направлене в Управління охорони історичного середовища.
"Вісник мод паризьких" , 1845 р. (джерело: https://pl.wikipedia.org)
“Зараз мода жіноча стала на найвищий щабель свого блиску”, — писав львівський часопис “Вісник мод паризьких” 16 січня 1840 року. То був другий його номер від початку виходу.
Шиттям одягу статку не заробиш, вирішив львівський кравець Томаш Кульчицький. Тож узявся за видання журналу мод. Перше число “Вісника мод паризьких” вийшло 1 січня 1840 року. Це був перший журнал мод у Галичині, яка тоді належала Австрійській імперії, та й на території сучасної України загалом.
“Вісник мод паризьких” публікувався польською мовою 1-го та 16-го числа кожного місяця, згодом — раз на два тижні, по четвергах. Налічував спершу чотири, потім вісім чорно-білих сторінок, а також кольорову вставку з малюнками найпопулярніших костюмів роботи львівського графіка Кароля Ауера, чеха за походженням. Обов’язково подавалися викройки з порадами для кравчинь.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
Кожен номер починався модними новинками з Парижа. Жіночим костюмам присвячували в три-чотири рази більше тексту, ніж чоловічим. У числі від 16 січня 1840 року жінкам радять використовувати в одязі коронки, тобто мереживо: “Воно зараз становить основну частину дамського костюма: вживане до суконь, шалів, чепчиків і волосся, служить кожній нагоді і кожному вікові. Здається, що чорне мереживо візьме цієї зими гору над білим. До оздоблення волосся деякі дами використовують пір’я пташок, званих колібрі”.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
Далі йдуть поради, де у Львові можна придбати матеріали для пошиття одягу: “Галантерея пана Вінцентія Кірхнера на Ринку під номером 155 на цьогорічні потреби карнавальні запаслася найновішими і найкращими товарами. Дами, що прагнуть вишуканих строїв, знайдуть тут численні тканини для бальних суконь. Не можемо оминути своєю увагою, що у майстерні пана Шпільчинського в будинку Паха під номером 132 2/4 виготовляють обов’язкові для дам і чоловіків натільні прикраси…”
Далі слідували рецензії на вистави місцевого театру і концерти, літературні твори.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
Редакція містилася в кам’яниці на пл. Фердинанда — теперішній рожевий будинок біля пам”ятника Адаму Міцкевичу. Друк здійснювала найкраща в місті друкарня Петра Піллера на вул. Личаківській. Річна передплата коштувала 10 злотих ринських — стільки ж становила місячна платня робітника. На початках журнал налічував 130 передплатників. Із часом їхня кількість виросла до тисячі. Проте інтелігенція видання Кульчицького зневажала — мовляв, не може швець видавати солідний журнал. А може, просто заздрили успіху.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
1848 року редактором був Ян Добжанський — відомий у місті журналіст. Після збройного виступу у Відні 13 березня австрійський імператор Фердинанд І розпустив уряд, а наступного дня проголосив свободу преси та скликання Конституційного зібрання. До Львова звістка про події у столиці докотилася через чотири дні. У редакції “Вісника мод паризьких” влаштували збір підписів із петицією до імператора.
Першою моделлю стала французька принцеса.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
Першим журналом мод у Європі можна вважати “Галантний Меркурій”, який нерегулярно виходив із 1672-го у французькому місті Ліоні. У журналі був опис весілля принцеси Марії-Луїзи з іспанським королем Карлом ІІ. Статтю ілюструвала гравюра, на якій було зображене плаття принцеси — можемо вважати її першою модною картинкою.
“Вісник мод паризьких” , 1847 р.
Наприкінці XVIII ст. журнали мод почали виходити в Парижі, Веймарі, Мілані. У Варшаві, яка тоді належала Росії, друкували “Магазин мод”. Форма журналів була практично однаковою — кілька чорно-білих сторінок з описами останніх модних новинок і романтичними літературними творами, окремо — обов”язкова кольорова вкладка з найпопулярнішими костюмами.
Перше видання схожого типу в США — “Харперс Базаар” — почало виходити 1867 року.
Вже незабаром, 17, 21, 24 березня 2019 року, на камерній сцені Театру імені Марії Заньковецької відбудеться прем’єра вистави за п’єсою Славомира Мрожека “Емігранти” в перекладі з польської Олени Катаєвої.
Сцена з вистави “Емігранти”
Сюжет вистави дуже актуальний для наших співвітчизників, котрі, в пошуках заробітку, тисячами залишають свою батьківщину кожного дня. Безвихідь, безпросвітність, зневіра і зміни на краще штовхає їх до “рожевих” обріїв чужих країн, до надії на гроші, краще життя, майбутнє своїх сімей і достойне життя.
Сцена з вистави “Емігранти”
Але більшість з них купує “квиток в один кінець”. Підриваючи своє здоров’я на низькооплачуваних і часом шкідливих для здоров’я роботах, гаруючи безпросвітно і обмежуючи себе у всьому щоб відкласти зайву монету, вони втрачають найбільше – втрачають свою родину, втрачають шанс бачити як ростуть їх діти, втрачають шанс сказати останні слова своїм батькам на смертному ложі. І, навіть якщо комусь, через багато років роботи, вдається повернутися додому – то там їх чекає доля вічного чужинця на рідній землі.
Сцена з вистави “Емігранти”
«Емігранти» – одна з найвідоміших п’єс польської драматургії та світового театру загалом. У ній автор – Славомир Мрожек – сміливо говориться про те, що зазвичай намагаються тримати в таємниці. Тема свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в невеличкій кімнаті-комірчині під сходами. Один із них інтелігент, що мріє написати книгу про свободу, а інший – простий робітник.
Сцена з вистави “Емігранти”
На сцені театру запрезентують відверті розмови, ідейні конфлікти, а відтак розуміння сутності свободи, закону та розумного суспільства. Режисер вистави Вадим Сікорський переконаний, що ця п’єса з роками не втрачає своєї актуальності, а все більше стає близькою для кожного народу.
Відкриття виставки ліричного живопису Віктора Стогнута " ...Любіть її во время люте..."
В середу, 13 березня 2019 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відзначили 205 річницю від дня народження Тараса Шевченка.
Цього дня у музеї відбулося відкриття одразу двох виставок – ліричного живопису Віктора Стогнута ” …Любіть її во время люте…”, а також виставка з фондів Народного музею Тараса Шевченка (м.Львів, Палац мистецтв) – «Шляхами академіка волі».
Віктор Стогнут
Віктор Стогнут – учасник більше 50 обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Член Національної спілки художників України. Брав участь у мистецьких мандрівках “Шляхами Тараса Шевченка”. На експозиції у Львівському музеї Михайла Грушевського представлено 15 робіт художника.
Тарас Стефанишин
“Авторитетні мистецтвознавці оцінюючи роботи Віктора Стогнута проводили аналогії і з Трушем, і з Васильківським з його українськими просторами. І художник молодець, що він все це вбирає, переосмислює і видає у своїх роботах. Для мене Віктор Стогнут, при всій його холеричності, експресивності, темпераменту і в житті, і в роботах, є дуже тонка і поетична натура. І ця поетика, поезія і елегійність присутні в його роботах” – поділився мистецтвознавець Тарас Стефанишин.
Директор меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, заслужений працівник культури Марія Карпівна Магунь.
Експозиція з фондів Народного музею Тараса Шевченка представлена роботами львівських художників, учасників мандрівок місцями Кобзаря Євгена Манишина, Сергія Міхновського, Олександра Крохмалюка, а також друкованими виданнями музею.
Василь Гладкий
“Мені надзвичайно приємно заходити в цей музей, бо тут є надзвичайна аура, якою його наповнюють працівники музею. Вони в нього вкладають душу і тому музей живе не лише історією видатної постаті Михайла Грушевського, а ще має ряд локацій. Зокрема, це підтверджує і сьогоднішня подія, відкриття такої виставки, відзначення 205 річниці з часу народження Кобзаря, що проходить у співпраці з Народним музеєм Тараса Шевченка, якому цьогоріч виповнилося 15 років” – зазначив начальник відділу мистецтв та розвитку культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Василь Гладкий.
Відкриття виставки ліричного живопису Віктора Стогнута ” …Любіть її во время люте…”
Окрім того, на огляд відвідувачів відкриття було представлено матеріали “Шевченкіани” із фондів Львівського музею Михайла Грушевського.
Історія будинку Дирекції Львівської залізниці, що розташований на розі сучасних вулиць Листопадового чину та Гоголя, налічує уже понад сто років. І впродовж усього часу існування у ньому містилося управління залізниці. Звели будинок впродовж 1912-1913 року і була це одна з найбільш монументальних споруд тогочасного Львова. Відкриття будинку стало важливою подією 1914 року.
Дирекція залізниць у Львові, фото бл. 1914 року
Але небагато львів’ян знають, що будинок Дирекції, без якого ми не уявляємо собі вулицю Листопадового чину, міг виглядати зовсім по іншому.
Конкурс на зведення будівлі Дирекції залізниць було проведено 6 та 8 березня 1911 року. Членами журі конкурсу були : Леон Пінінський, керівник Львівської залізниці Станіслав Рибіцький, Славомир Одживольский, художник професор Станіслав Рейхан, архітектори: Густав Бізанц, Іван Левинський, Тадеуш Обмінський, Вінцент Равський та Адольф Вайс, Міхал Лужецький. Секретар – Владислав Садловский.
Проект будинку Дирекції залізниць у Львові, що здобув І нагороду (альтернатива 1). Автори: Ян Завейський та Роман Бандурський, 1911 р.
На конкурс було подано 7 проектів. Згідно проведеного голосування три з них удостоїлися нагород. Переважну більшість голосів отримав, а відтак і посів перше місце, проект аріхтекторів Яна Завейського та Романа Бандурського з Кракова. Цікавим є те, що проект мав два альтернативні фасади будинку.
Проект будинку Дирекції залізниць у Львові, що здобув І нагороду (альтернатива 2). Автори: Ян Завейський та Роман Бандурський, 1911 р.
Авторами роботи, яка здобула другу нагороду були архітектори зі Львова Альфред Захаревич, Людвік Соколовський, Станіслав Пйотровський та Станіслав Фертнер.
Третє місце теж посів план львівських аріхітекторів Станіслава Улейського та Кароля Ріхтмана.
Проект будинку Дирекції залізниць у Львові, що здобув ІІ нагороду. Автори: Альфред Захаревич, Людвік Соколовський, Станіслав Пйотровський та Станіслав Фертнер, 1911 р.
Однак по завершенню конкурсу журі констатувало, що жоден з цих проектів не надається без змін до виконання будівництва і повинен бути дороблений авторами.
Проект будинку Дирекції залізниць у Львові, що здобув ІІ нагороду. Автори: Альфред Захаревич, Людвік Соколовський, Станіслав Пйотровський та Станіслав Фертнер, 1911 р.
Як показав час таки жоден з запропонованих проектів не був втіленим у життя. Керівник залізниць у Львові Рибіцького відмовився від реалізації проекту переможця, оскільки, на його думку, план краківського архітектора Яна Завейського у співавторстві з Романом Бандурським був затісним, більше площі мало бути відведено під житло залізничників – службовців.
Проект будинку Дирекції залізниць у Львові, що здобув ІІІ нагороду. Автори: Станіслав Улейський та Кароль Ріхтман, 1911 р.
Переможцям виплатили премії, і почали виконувати масштабний проект архітектора Збігнева Броховича-Левинського. У 1912-1913 рр. була зведена величезна чотириповерхова споруда у стилі модернізованого класицизму з куполом на наріжній вежі та годинником, цікаво вирішеним простором сходової клітки з вітражами була об’єднана через курдонер у комплекс з житловими будинками для чиновників залізничного відомства (у проекті ці дві частини ансамблю повинні були сполучатись арочним переходом).
Будівля Дирекції залізниці, вид з сучасного парку ім. Франка, фот. М. Мюнц, 1925 рік
Залізничники розпочали свою роботу у нових стінах вже навесні 1914 року. Цікавий факт – вхід в управління Львівської залізниці колись був з боку собору Юра, де зараз «чорний вхід». Сучасним парадним входом, що на вулиці Гоголя, 1, розпочали користуватися значно пізніше.
Будинок управління залізниць на вулиці Гоголя, 1-3
Ще один цікавий факт – спочатку співробітники залізниці тут не тільки працювали, але й проживали: в будівлі було виділено ціле крило. Щоб забезпечити таку величезну споруду теплом до управління залізниці була підведена власна вузькоколійна залізниця, по якій від головного вокзалу курсував маленький паровоз та щодня транспортував вагонетки з вугіллям для обігріву будинку.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Konkurs na gmach administracyjny c.k. kolei państwowej we Lwowie i przyznanie nagród// Czasopismo Techniczne. Lwów, 1911. – № 7; 9
Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Ігор Мельник. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Центр Європи, 2011
В понеділок, 11 березня 2019 року, у Історико-краєзнавчому музеї у Винниках (м. Винники, вул. Івасюка, 5) відкрилася унікальна виставка археологічних артефактів “Врятовані скарби України”.
На виставці представлений трипільський посуд, рідкісні для нашої території провінційно-римські імпорти кінця І – середини ІІ ст. н. е., цінні для Європи бронзові казани з могильника римського часу Карів-І, а найголовніше – меч каролінгського типу Х ст.
Експозиція виставки археологічних артефактів «Врятовані скарби України»
Цей середньовічний меч знайшли на Львівщині та намагалися нелегально вивезти за межі України. Порушників затримали на митниці, а взірець зроярського мистецтва “епохи вікінгів” передали на реставрацю в Національний науково-дослідний реставраційний центр України.
5 березня унікальну знахідку передали Винниківському історико-краєзнавчому музею у Національному заповіднику “Софія Київська”.
Врятований меч «епохи вікінгів»
Оздоблення та символіка знайденого меча свідчать про те, що він міг належати військовій еліті, а характерні втрати срібної інкрустації, деталей декору – що його використовували протягом тривалого часу, можливо, передавали в спадок як реліквію.
Експозиція діятиме у виставковій залі Історико-краєзнавчого музею міста Винники, що на вул. Івасюка, 5, до 30 травня.
Стильна, яскрава співачка Мята, учасниця найвідоміших музичних подій країни: М1 Music Awards, Золота жар-птиця, Українська пісня, Музична платформа, Червона Рута, Велике весілля, нарешті влаштувала презентацію своєї нової програми “Там, де рай” у Львові.
Доволі символічно, що концерт відбувся саме у святковий день 8 березня, адже пісні Мяти співзвучні з весною, такі ж легкі, сонячні та надихають кожного. Цьому підтвердження – аншлаг у Львівській філармонії.
Співачка Мята на концерті у Львові
“Я неодноразово бувала у Львові, брала участь у різних виступах. Це місто завжди мене зачаровувало. Воно для мене дуже особливе, тому у мене була мрія влаштувати свій великий концерт саме тут. Сьогодні це здійснилося і я неймовірно щаслива від такого теплого прийому і щирої публіки”,- поділилась емоціями Мята.
До речі, зі Львовом у співачки й справді своєрідний зв’язок, це не лише її захоплення містом, а й команда з якою вона працює. Зокрема на сцені у цей вечір Мята була з львівськими музикантами і балетом львівської танцювальної студії ILike dance complex.
Співачка Мята на концерті у Львові
Приємним сюрпризом для гостей вечора став виступ Ірини Федишин, яка є давньою подругою Мяти і завітала підтримати її на дебютному львівському концерті. До слова, влітку 2018 артистки разом відвідали Канадсько-Український національний фестиваль у Дофіні, де Мята й презентувала свій україномовний альбом “Там, де рай”. Ще одним музичним подарунком Мяти для львів’ян була прем’єра її пісні “Ти мене кохай”, записана у дуеті з Ivan NAVI, відео на яку з’явиться вже у квітні.
На концерт Мяти завітало чимало дітлахів, адже напередодні співачка провела творчу зустріч з учнями дитячої школи естрадного мистецтва Karparation. Там у дружній атмосфері Мята поділилася з дітьми історією своєї кар’єри, навчання та професійними порадами.
Співачка Мята на концерті у Львові
Мята знайшла шлях до серця кожного з присутніх у Львівській філармонії. Своєю творчістю вона вкотре доводить, що українська музика якісна, модна та цікава. Заспівавши на біс співачка подякувала усім прихильникам та пообіцяла обов’язково повернутися до Львова з концертами у ще більших залах.
У 4-му числі «Ясної Путі» за 1936 рік було опубліковано настанову «Наука на третій день Великодніх Свят о. Ігумена Климента» під назвою «Послідні дні». Як і інші, попередні, тексти, настанова скерована до чернечої братії й має форму проповіді.
Надзвичайно цікавою для нас є настанова о. Шептицького, яку було опубліковано у 5-му числі «Ясної Путі». Сама ж праця написана 19 квітня 1936 року. У вступі Ігумен звертається до студитів із остереженням перед весною, яка є настільки «чарівною, що людина мимоволі в цих весняних місяцях, більше чим коли, починає жити змислами». Дальше в тексті автор плавно переходить до теми гріха нечистоти та заклику до того, щоби дбати про добру молитву.
У контексті біографії о. Климентія тут знаходимо цінну інформацію. Зокрема, він пише, що «на приказ Церковної влади мушу полишити Унів, і то в тій ціли, щоб якнайскоріше закінчити наш Устав та предложити його до затвердження Римові.
Отець Климентій Шептицький з монахами-студитами та дітьми-сиротами
Через довший час, — звертався Ігумен до ченців, — не зможу до Вас мати «слова». Треба Вам, Дорогі Браття, заздалегідь привикати до того, щоби Ваше духове життя не було залежне від частих «конференцій», «точок», ріжнородних «духовних читань» і т. д. По філіях, по наших місійних станицях не раз і цілими роками прийдеться Вам жити без «конференцій», маючи під руками хіба лиш одно Св. Письмо. А що станеться з нами, коли нас розжене революція, коли наше спільне життя стане немислиме? Треба привикати, треба навчитися і в таких обставинах кормити свою душу».
Із цього твору також дізнаємося, що у середовищі монахів-студитів створено «кружок під заступництвом о. Леонтія», який був своєрідним дискусійним клубом на теми, нагальні у чернечому середовищі, та «мав ба на ціли, — як висловився у посланні до монахів о. Климентій, — поглиблювати віру серед братів живим словом і прикладом аскетично-монашого життя». Згаданий о. Леонтій — це о. Леонід Фьодоров, уже нині блаженний священомученик, якого було замордовано у сталінських таборах 7 березня 1935 року.
Блаженний Леонід Фьодоров, екзарх Російської греко-католицької церкви, мученик за віру
Коротко подаємо засади функціонування гуртка, окреслені Ігуменом Шептицьким у посланні:
«Кожен до того Кружка най має свобідний доступ, але при тім най кожний перед вступденням зобов’яжеться дійсно, всіма силами змагати до монашої святости.
На тижневих сходинах один із братів най приготує якесь питання — чи то з теорії аскези, чи з практики щоденного життя — і в той спосіб, при взаємній дискусії, най всі браття кормлять свої душі.
Такі зібрання не є чужі в історії монашества. Давніше пустинники в суботи й неділі сходилися разом — і тоді відбувалися т. зв. «collectiones» — (conferre — збирати разом), де одні ділилися своїм духовними богацтвами, другі ласками, інші знову виявляли свої покуси та прохали помочі. І так тими зорганізованими зусиллями всіх разом — росла та індивідуальна святість і мудрість кожного, як і духовний рівень цілого загалу. Так само треба робити й нам!
Повідомлення у пресі про вшанування іменин Митрополита Шептицького єврейською громадою м. Львова
Тепер їду, коли верну — маю надію, що такий «Кружок о. Леонтія» викажеться більшими успіхами в ділі освячення братів, як сотки ігуменських конференцій.
Амінь! Дай Боже, щоби було так!
[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 55]
Про те, що все літо о. Климентій працював над «Загальним Типіконом» для студитських монастирів, згадує в спогадах племінник Ян Сильвестр Шептицький:
«Крім засадничого правила, Стрик опрацював для цієї своєї нової родини ґрунтовну конституцію. У ній брати мали знайти вказівки на всі, навіть найдрібніші життєві випадки. Стрик працював на тими конституціями під час одного з літніх перебувань у Прилбичах. Пам’ятаю з того часу розмову на тему необхідности простоти в житті, яка є, однак, фундаментом культури».
Дім родини Шептицьких у Прилбичах. До 1939 року тут мешкав Леон Шептицький з родиною. Частими гостями були Митрополит Андрей та о. Климентій
Про це згадував і інший племінник — Ян Казимир Шептицький, син брата Олександра, який кожного року відвідував Прилбичі. Ось як він це запам’ятав:
«… Далі з Прилбицьких спогадів — це ранки, коли після Служби Божої та спільного сніданку аж до обіду стриїв-священиків не було видно. Казали, що вони у своєму покої пишуть «Правила», пізніше я довідався, що йшлося про Устав монастиря студитів, над яким вони пильно працювали».
[Шептицький Я. К. Мої спогади про Казимира Шептицького — отця Климентія (Шептицького) / Я. К. Шептицький // Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу / [Наук. ред. схм. Венедикта (Щурат-Глуха) та ін.]. — Львів, 2001. — Вип. 9. — С. 23]
12 липня 1936 р. «Загальний Типікон» був написаний в остаточному варіанті, і вже через рік, 2 травня 1937 р., Загальна Рада монахів Святоуспенської Лаври в Уневі одноголосно його затвердила.
Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці в Уневі
[Чорнописька В. Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького) (1869—1951 рр.) — Львів: Галицька видавнича спілка, 2014. — С. 124]
Типікон складався із п’яти частин, що тематично поділялися на окремі глави і в загальному містили 957 статей та приміток-коментарів — 324 позиції. Джерельною базою Ігумену слугували твори Св. Отців, монаші типікони від найдавніших і до сучасних, монастирські правила, устави, служебники, патерики, наукові богословські та історичні праці візантійської, мелхітської, грецької, латинської, німецької, французької, російської та української історіографії, тобто ігуменом Климентієм (Шептицьким) використовувалися всі доступні на той час джерела про Східне чернецтво.
Кінець 1936 року ознаменувався проведення надзвичайно важливого для Церкви заходу — з’їзду греко-католицьких богословів і церковних діячів. За благословенням Високопреосвященого Митрополита Кир Андрея та Преосвящених Владик Галицької Церковної Провінції, Богословське Наукове Товариство у Львові, при співучасти монаших Чинів оо. Василіян, Редемптористів та Студитів, організувало в днях 22–25 грудня 1936 р. у Львові Унійний З’їзд. У день закриття З’їзду до його учасників звернувся о. Климентій, який подякував організаторам за проведення такого зразкового заходу. На закінчення о. Климентій звернувся із палким проханням до присутніх з закликом популяризувати гасло: кожний Українець-католик має стати апостолом Унії!
[Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала / Упорядн. І. Хома, Ю. Федорів. — Рим, 1971. — С. 145]
Мімі – Марія з Фредрів графиня Шембек (1862-1937)
Новий 1937 рік у родині Шептицьких почався з важкої звістки: 5 січня померла Мімі — Марія графиня Шембек із Фредрів. У часі смерті вона перебувала в Прилбичах у маєтку свого зятя Леона графа Шептицького. Це Мімі була колись тією дівчинкою, яка росла з братами Шептицькими і яку вважали дочкою Софії і Яна Кантія Шептицьких. Похорон відбувся у Сім’яничах, вона була похована у родинному гробівці Шембеків поряд зі своїм чоловіком Петром графом Шембеком. Як згадує дочка Леона графа Шептицького Єлизавета, о. Климентій займався перевезенням труни та брав участь у похоронних урочистостях.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. A. A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 29]
Увесь вільний час о. Климентій й далі працює над «Типіконом» для студитських монастирів. Окрім підготовки тексту українською, слід було перекласти документ ще такою мовою, якою його без особливих проблем прочитають у Ватикані. Такою мовою вибрано французьку. Невідомо, хто перекладав французькою «Типікон», але при перекладі також працював і о. Климентій. На жаль, про характер цих праць нічого невідомо. Пізніше у Римі о. Климентій скаже о. Королевському, що переклад зроблено його товаришем поляком, який добре знає українську мову. У п’ятий день сиропусної седмиці, який 1937 року припав на 12 березня, о. Климентій у «Посланні до братів-студитів» пише, що «праці біля виконання перекладу нашого Уставу, що його, як Бог дозволить, із початком квітня завезу до Риму, не дозволяють мені від довгих місяців перебувати в Уневі».
[«До всіх монастирів й домів, що в них живуть наші браття іноки по Студійському Уставу // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 71]
Із початком квітня о. Климентій не поїхав до Риму, і повідомлення про його перебування там ми знаходимо дещо пізніше. У кінці травня преса повідомила, що о. Климентій 25-го числа цього місяця був прийнятий на аудієнції у Святішого Отця Пія ХІ. Слід зазначити, що до Риму о. Климентій відбув з о. Йосифом Сліпим. Про своє перебування в Римі о. Климентій пише у посланні до монахів у Прилбичах 2-го серпня 1937 року:
«Заки, як на це позволить мені Господь Бог, я буду могти в осени, вернувшись за ласкою Всевишнього, до відповідних сил і здоровля, — об’їжджати всі наші монастирі та станиці, хочу ще наперед ось цим листом Усіх Вас, Дорогі Браття, привитати, подякувати (особливо всім тим, що з-поміж Вас були добрі та в молитвах пам’ятали про мене), а також поділитися з Вами деякими відомостями та гадками, які могли би бути для Вас, по словам св. Апостола Павла, чи потіхою й покріпленням, чи поясненням і наукою, чи знову заохотою або й осторогою.
Передовсім хочу Вам, Дорогі Браття, сказати, що 25-го травня ц. р., я був прийнятий Святішим Вітцем на окремій авдієнції в їхньому теперішньому місці перебування, то є в Кастель-Ґандольфо під Римом.
Духом і гадкою, серцем і волею я в цій хвилині взяв Вас усіх зі собою та впровадив до тої кімнати, де сидів і чекав на нас Той Великий Старець, що убранням і лицем біліє як сніг — Вселенський Архієрей. І три рази я разом з Вами поклонився Йому та, немов тримаючи Вас усіх при собі за руки, я з Вами припав лицем до землі, щоби поцілувати ногу Того, Якого ми почитаємо Намісником і Заступником Самого Господа Нашого Ісуса Христа на землі, Видимим Головою Хрестової Церкви на землі, Наслідником Верховного Апостола Петра, Ключника Небесного Царства, Скали, що на ній рукою Самого Господа Ісуса Христа зістали основні та із собою пов’язані всі середники нашого спасення, і врешті, жиючим у людському тілі, Світлом і Силою з Неба, що просвічує й утверджує в Правді та в святім християнськім обичаю всіх вірних (…)
Дальше я мушу поділитися з Вами відомостю, що наш Устав (який, як знаєте, 3-го травня ц. р. зістав одноголосно прийнятий Загальною Радою Св. Усп. Лаври в Уневі) я віддав у руки Секретаря Св. Конгрегації для Східної Церкви, Кардиналові Тіссерантові (мова про Єудженіо Габріеля Жерве Лоран Тіссеранта (1884–1972) — І. М.), із проханням о потвердження його Апостольським Престолом.
У Римі таку справу, як потвердження монашого Уставу, не беруть легко. Таку річ вперед добре студіюють, на осібних комісіях дискутують, і то на підставі звітів, зроблених вченими та досвідченими ієромонахами, не в одній точці його доповняючи або таки й зміняючи. Праця така звичайно триває досить довго, так, що до нашого Уставу не можна бути певним, чи він буде потверджений до найближчої весни. Можливо, що в цьому часі прийдеться мені ще раз бути в Римі. Поки що заступає нас у цій справі Всч. о. Кирило Королевський — прокуратор Нашої Студійської Монашої Родини в Римі. А заступає Він нас із великим знанням та щирою постійною зичливістю, за що ми йому повинні бути вдячні та своїми молитвами йому постійно відплачуватися.
Вже тепер можу з Вами поділитися тими радісними вражіннями, які я відніс у Римі від першої хвилі. Наш Устав стрінувся з великою зичливістю всіх тих, що тим інтересуються. А то, що він зацікавив багатьох — це доказ, що св. Церква в великому й святому ділі Унії рахує та чекає і на нашу працю, що хоче в нас бачити здорову й сильну своєю святістю вітку східного монашества.
Дай Боже, щоби ми тим надіям і цій потребі св. Церкви вповні відповіли (…)
Між іншим, Святіший Отець запитав мене, скільки ми маємо домів. Я подав число, при тім зауважив, що на будуче будемо змагати до того, як це вже новий Устав поручає, щоби постепенно переміняти малі станиці (як, напр., парохіяльні доми) на повні й більші монастирі, а там, де такої переміни не вдалося б зробити, будемо такі станиці звивати. Святіший Отець дуже похвалив таку постанову та сильно перестерігали, і то дуже мудрими словами, щоби лишень до того братися, що зможемо направду добре довершити й то не «якнайбільше», але «якнайліпше».
У найближчому, отже, часі нас чекає якась немов перебудова: будемо змагати до того, щоби було менше число наших громад, але щоби вони були повні й сильні, тобто, щоби могли жити вповні монастирським життям».
[«До всіх чесних іноків і моїх найдорожчих отців і братів, що по Студійському Уставові живуть в Уневі та по інших наших домах» // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 56–58]
Згаданий у Посланні о. Королевський у біографії Митрополита Андрея згадує про справу «Типікону», зазначаючи, що він «був складений українською мовою і мав бути перекладений більш доступною мовою і для конгрегації, і для комісії з вивчення питання, і для кардиналів, які повинні були висловити остаточну думку. Не маючи змоги займатися цією тривалою й делікатною роботою, отець Климентій звернувся до послуг свого польського друга, який добре знав українську мову, однак був погано обізнаний із правилами французького синтаксису та побудови речень. Він точно, навіть докладно, передав буквальний смисл, але на кожній сторінці довелося робити численні виправлення, а їх було понад 400. Щоби надати йому належного презентабельного вигляду, а тим паче видрукувати, цей переклад довелося майже повністю переробити, переписати, звірити, і це якраз тоді, коли підготовка слов’янських літургійних видань забирала в мене у весь мій час. Усе було закінчене лише на початку 1939 року».
[Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський. — Львів: Свічадо, 2014. — C. 425]
Із огляду на події Другої світової війни та переслідування греко-католицької Церкви в СРСР, справа потвердження «Типікону» у Ватикані не розглядалася. До сьогодні не вдалося віднайти жодного документа, який би свідчив, що Апостольський Престол потвердив «Загальний Типікон» монастирів студійського уставу.
28, 29, 30 червня та 1 липня 1912 р. у Празі відбувся VІ Всесокільський злет. Він був проведений з нагоди 50-річчя від заснування чеського сокільського руху. Степан Гайдучок у складі чоти галицьких соколів побував на цьому величному заході.
Своїми враженням та роздумами він поділився на сторінках часопису українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько” у Львові – “Вістях з Запорожа”, опублікувавши працю “VІ. Олїмпіяда в Празї”. Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., село Підтемне – 16 березня 1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, редактор, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії, один з перших українських фахівців з фізичного виховання і спорту, учень і послідовник “Батька українського тіловиховання” Івана Боберського, поціновувач української старовини.
Степан Гайдучок
VІ. ОЛЇМПІЯДА В ПРАЗЇ
Сьвяткував єї чеський народ разом з чеським “Соколом” дня 28, 29, 30 червня і 1. липня с. р. В тих днях в шесте зібрало ся чеське Сокільство, аби на спомин обох перших піонїрів своєї ідеї, Фіґнера і Тірша, знова переглянути свої карні ряди, спробувати в вправах і змаганях своїх сил, щоб відтак з тим більшою невтомимостю працювати для слави і пожитку свойого народа. А ставало воно до перегляду не лише перед очима своїх, але перед очима чужинцїв з цїлої Европи і у всїх здобуло собі подив і признанє.
Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: професор Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олександр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.
Вправи здвигові відбували ся вже в пятницю 28. червня. Ми вспіли прийти на вправи сокілського доросту з самої Праги і єї околиць. До вправ вільноруч стануло 400 дївчаток, які не хотїли остати позаду старших “сестер”. Убрані в синявий убір з маленькими червоними шапочками при вправах, що нагадували кроки з танцю, виглядали добре і поправно виконували вправи. По них 1000 хлопцїв в подібних шапочках, червоних сорочках і коротеньких штанцях, чорних панчішках удачно виконували свої вправи сьміло і певно. По них вправляли ще ученики росийських заведень наукових, що громадно приїхали на сей здвиг.
Початок статті Степана Гайдучка “VІ. Олїмпіяда в Празї”. Часопис “Вісти з Запорожа”, 1912 р., 31 липня, число 71.
В суботу, коли инші віддавали почесть на гробі Фіґнера і Тірша між иншими і українські Соколи, то на площі вже від 5. год. ранком роїло ся від руховиків і руховичок. Виконували проби і відбували ся змаганя дружин. В змаганях одиниць в пятницю побідив Словінець Відмар, другим був Чех Свобода, третим рівнож Словінець Фрукс. З тих побід бачимо, що і найменший народ пильною працею може здобути першеньство. В змаганях дружин побідили Королївські Виногради. О год. 3 ½ по пол. зачали ся вправи. Перед 100.000-ою публикою вправляли перші руховички з Петербурга. Стануло їх 9 до вправ снїговими кулями. Відповідно убрані (на біло) виконували вправи прегарно. Деякі з вправ були однак надто подібні до вправ булавою. По них 8 Чешок з Америки виконало вправи вільноруч. Дали вони нам образ вершкових вправ вільноруч. По них 48 Французів виконали кільканайцять рухів з національної борби на кулаки. Вправи робили на численє, однак се зовсїм не псуло вражіня вправ. Рухи були напротивні двійнями і одинцем. Ще перед точкою загальних вправ виконали Чехи з Америки (8) вправи вільноруч, даючи нам образи легкої атлетики. Ту треба було подивляти помисли автора. Потім 6 Словаків з Америки в національних одягах виконали вправи топірцем. Вправи, добре уложені, вийшли при кінци за мало рівночасно. Видко, за мало з музикою вправляли. Слїдуюча точка се вправи вільноруч загальні мужчин, до яких стануло 11.000 руховиків. З противних боків напливали дві струї руховиків, сходили ся, виминали ся, дїлили ся, аж уставили ся всї на місця. Коли виходили, порохи уносили ся над ними. Розступили ся, так оком годї було засягнути. Вихід, уставка, вправи вимагали часу одної години без 7 хвиль. Вправи були 8-тактові, почасти з місця, нагадували стріл з лука, мет диском, ратищем. Вийшли вправи цїлком певно і сьміло. По них надійшло 5.600 руховичок до своїх вправ вільноруч. Червоні завивала на головах добре представляли ся. Поступ зроблено, що далеко менше мужчин впорядників (всего 3) при тій точцї виступало, але і ті повинні відпасти. І при сїй точцї вийшло все рівно і гладко а з филями звуків музики надпливали до нас і филї рухів. Филювало макове поле то в оден бік, то в другий. Найбільше по жіночому вийшло “збиранє цьвітів” і V. вправа. Наступили вправи поодиноких віддїлів, що висипали ся на площу. В однім місци вправляли вільноруч, в другім палицею, мечами, деінде знова ставили вежі, вправи мішані трійками і т. д. Око обігало від одної громадки до другої та довго не могло спочивати на одній. Всюди бачило богато нового, інтересного. Загальний подив будили Словінцї з Любляни вправами на поручах. Поруча уставлені доскочно, 4 пари побіч себе. На кождих вправляє по два, на всїх поручах всї руховики рівночасно. При так тяжких вправах у перше побачив я так велику рівночасність. Вправи скінчили ся о год. 7.30, а проводив їм як і в инші дни Др. Ванїчек, що досьвідною рукою держав все в ладї.
Листівка-вітання, надіслана Іваном Боберським Степанові Гайдучку із VІ Всесокільського здвигу в Празі. 28 червня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Листівка-вітання, надіслана Іваном Боберським Степанові Гайдучку із VІ Всесокільського здвигу в Празі. 28 червня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
В неділю о 9.15 почав ся величавий похід улицями міста. В нїм взяло участь 17.712 Соколів тай несено в нїм 314 прапорів. Йшли в такім порядку. На чолї походу 18 сокілських дїдуганів, що по 50 лїт належать до Сокола. За ними видїли Союза славянського Сокільстна, дальше Французи, Москалї, Американцї, Українцї, Чехи з Нїмеччини. Відтак Союз славянського Сокільства: Болгари, Хорвати, Словінцї, Серби і Чехи австрийські. Перегляд тревав 5 чвертий години. Конець походу замикало 159 кінних Соколів.
VІ Всесокільський злет у Празі. Вправи вільноруч одночасно виконують 10496 учасників. 30 червня 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
О год. 3.30 знова вправи. Починають їх Французи в числі 22. Виконують вправи на поручах, дручку з вродженою елєганциєю і скоростию. По них виконує вправи вільноруч 20 руховиків з Петербурга. Вправи дають образ рухів рамен, злучених з рухом ніг московського танцю. Зовсїм удачнї вправи тай не шабльонові. До вправ раменами стає 8 Американок. Переносять нас на ситківковий тік. Виконанє і уклад вправ достойні наслїдуваня. Американцї повторяють свої вправи вільноруч, а по них вправляє 48 Французів на 8 парах перстенїв рівночасні вправи. Характеристичний прихід і відхід і цікаве “взад зворот”. І знова любуємо ся вправами вільноруч жіноцтва тай такимиж мужчин, яких нинї стає троха менше і через се вихід дещо нерівний. По них наступають округи жіночі до попису а по них мужеські. Всюди бачимо окремішність в укладї вправ, все щось нового, сьвіжого. Вправи сего дня кінчить впоряд кінноти; 92 їздців виконує їзду ступом, трухтом, виконує закруги, звороти, перегляд, їзду четами, звороти до розвиненої лїнїї. А все то справно і легко.
VІ Всесокільський злет у Празі. Чета українських соколів. Зліва направо – 1-й: Льонгин Цегельський, 2-й: Іван Боберський, 3-й: Михайло Волошин, 4-й: Степан Гайдучок. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
В понедїлок послїдний день вправ. І знов переживаємо вражіня вправ масових. По них повторяють Французи вправи на перстенях. Відтак виступили руховики і руховички з Росиї (богато між ними Українцїв) до вправ в числі 250. В такт музики 6 мужеських стовпин виконувало вправи на дручках, які держали инші руховики. Були се вправи рівночасні. Поміж стовпинами мужеськими було 5 жіночих стовпин, що в той сам такт ставили образи пяткові при помочи палиць. Пізнати було по виконаню чеську солідну школу. В кілька хвиль виступили з національним танцем Болгари. Пар 24 в народних, мальовничих строях виконувало свій танець, дуже подібний до нашої коломийки. О пів до семої наступила послїдна точка “Маратон”. Се вже точка більше сценїчна, проте не буду єї описувати. Се символ працї і змагань чеського народа тай сего здвигу. Як Греки з Персами так Чехи з Нїмцями здобувають собі в борбі перевагу. Так само Чехи сим здвигом сьвяткують побіду над Нїмцями, одні олїмпійськими ігрищами, другі такимиж модерними. І як Греки так і Чехи є готові до дальшої боротьби хоч би вона нечайно прийшла.
Вдоволені розходились ми з площі, здобувши дуже богато досьвіду і навчившись много. Чеський же народ може бути на цїлий сьвіт гордим зі своїх руховиків, бо такої висоти виробленя не легко досягнути.
Джерело: Гайдучок С. VІ. Олїмпіяда в Празї // Вісти з Запорожа. – Львів, 1912. – 31 липня. – Чис. 71. – С. 4–5.
Особлива подяка за надані світлини та матеріали Лесі Крип’якевич та Олесю Пауку.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
Сова А. Гайдучок Степан Степанович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 309–310.
Волонтер, що прийшов вигуляти собаку, а може й знайти собі друга
У попередній публікації ми уже писали про «Домівку врятованих тварин». Сьогодні хочемо розповісти ще про одну добру ініціативу з врятування тваринок.
На території домівки тимчасово (до квітня 2019 р.) розташувалася перетримка собак та котів. Займаються цим волонтерським проектом, рятують, лікують та доглядають за тваринами Ігор Сайко та Оксана Давидяк. Опікуються вони приблизно 50 собаками та 10 котами. На території приблизно третина тварин, решта на перетримках.
Пес Альф
Першим нас зустрічає пес Альф. «Альфа знайшли між двома селами в лісі. Його вивезли та викинули, можливо через хворобу. Це зараз він виглядає уже гарно, а тоді це була суцільна рана, кров та гній. Дуже компанійський собака, який постійно хоче уваги. Тільки їжею не ділиться, бо раніше голодував» – розповів Ігор Сайко.
Пес Альф та Ігор Сайко
«Ця ініціатива виникла уже давніша, декілька років, просто раніше мала менші масштаби. Тимчасово дали тут притулок, зараз шукаємо куди перебратися. На вихідних приходять допомагати люди – гуляють з собаками, поки дівчата прибирають вольєри. Це дуже добре, адже собакам вкрай потрібна соціалізація» – продовжує розповідь п. Ігор.
Оксана Давидяк
«Почалося все з дитинства. Я постійно приносила тварин додому, навіть попри те, що дуже сварилися батьки. А серйозніше, то десь роки три тому, коли знайшли вісьмох цуценят за містом, які замерзали на морозі. Забрали додому, почали лікувати, бо у них був ентерит. Оскільки грошей на лікарню не було, почали самі вчитися лікувати, залучали людей через фейсбук. От так крок за кроком і пішло. З того часу люди несуть нам тварин. Маємо дуже багато собак на перетримках, зокрема платних, бо не можемо пройти повз знедолених тваринок. Всі вони у нас стерилізовані. Частину вдається прилаштувати. Маємо практику прилаштування собак в сім’ї за кордон – Італію, Німеччину, Польщу. Виготовляємо документи. Кому-небудь тварин не віддаємо, тільки хорошим людям – ділиться Оксана Давидяк.
Собачки, що чекають на господарів
Потреби у притулку традиційні: корми середньої якості, каші, м’ясо (тільки не кості), комплексні та від сказу вакцини. Ну і, звісно кошти, адже тваринам потрібна ще й медична допомога. У ветклініках не відмовляють у лікуванні, проте є декілька кредитних ліній, борги, які потрібно закривати.
Собачки, що чекають на господарів
Та найбільше бажання – знайти домівку для тварин, де їх будуть любити, адже, як писав Антуан де Сент-Екзюпері: «Ми відповідальні за тих, кого приручили».
