Оновлена експозиція підземелля колишнього Домініканського монастиря
Експозиція підземелля представлена на банерах, з яких відвідувачі зможуть дізнатися історію заснування Домініканського ордену, про постать Домініка, відомих теологів-домініканців.
Оновлена експозиція підземелля колишнього Домініканського монастиря
З основними напрямами місійної діяльності ордену XIII століття ознайомить Ебсторфська карта світу.
Оновлена експозиція підземелля колишнього Домініканського монастиря
Присутні побачать зображення колишніх домініканських костелів і монастирів, а також пізнають історію домінікан як в Україні, так і у Львові зокрема.
Оновлена експозиція підземелля колишнього Домініканського монастиря
Про втрачені святині Львова розповість мультимедійна презентація, на якій можна побачити і дізнатися про святині, які не збереглися, або ж були знищені нацистами під час II світової війни: костели св. Катерини Александрійської, Відвідання Марії, Катерини Сієнської; синагоги «Турей Загав» (Золота Роза), Хасидим Шуль, Темпль та інші.
Площа перед Театром імені Марії Заньковецької, де колись стояв Низький замок. Поштівка 1964 року
Вже на цих вихідних, 20 та 21 квітня 2019 року, Театр Марії Заньковецької в останнє в цьому театральному сезоні збере своїх поціновувачів на прем’єру.
«Соло для мідних труб» – п’єса на чотири дії від знаного заньківчанського режисера Ореста Огородника.
Після його успішних театральних постановок: «Криза», «Останній Гречкосій», «Блазні мимоволі», «Безодня» глядачі як завжди чекають гостросоціальної тематики і вона прослідковується в новій роботі з перших діалогів.
У центрі вистави родина та прагнення голови сімейства за всіляку ціну податися у владні структури попри те, що він директор банку, який не повертає своїм вкладникам кошти.
«Протягом півроку він щосуботи на телебаченні, щонеділі в церкві, як не у вишитій сорочці, то в синьо-жовтому костюмі з тризубом». Власний добробут та збагачення значно важливіші аніж обдурений електорат, а ще батьківське розчарування, що син порушив родинну присягу – ніколи не прагнути влади. «Не красти, не брехати, за жодних обставин не рватися до влади. Не прагнути дістатися до корита. Бо корито перетворює людину на свиню».
Проте родова присяга втрачає всю свою цінність, коли наступає вирішальна мить – зараз або ніколи.
Голова сімейства не зважає на поради доньок, дружини та батька й самостійно вирішує своє майбутнє: «Ми порадились і вирішили – більше не існує. Сьогодні демократія закінчилася. Віднині моє слово – закон»…
Реалії життя на сцені дуже вже нагадують глядачам у залі сьогодення в нашій державі.
…«А чи ви також гадаєте, коли кандидат роздає гречку, то обов’язково рветься до влади?!»
Переглянути прем’єрну виставу можна буде 20, 21 квітня та 4, 5, 16, 28 травня!
Валентин Мороз. Світлина з сайту Націоналістичний портал
16 квітня 2019 року у Львові, на вісімдесят четвертому році життя відійшов у вічність Велет Українського Духу, Символ Українського Націоналізму, дисидент, історик, професор та почесний професор Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського – Валентин Мороз.
Про Валентина Яковича Мороза написано вже досить і досить багато. Його Ім’я є у багатьох українських та закордонних енциклопедіях та довідковій літературі. З огляду на це не буду зупинятися на Його життєписі.
Валентин Мороз виступає на урочистому засіданні кафедри українознавства. Львів, вул. Костюшка, 11, головний корпус Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. 2006 р. Світлина з приватного архіву Валерія Джуня.
Я познайомився з професором ще у далеких 90-х роках минулого століття. Тоді, будучи школярем, слухав Його надзвичайно цікаві та змістовні лекції з історії України. Це був час, коли бракувало відповідних підручників для школярів і студентів, тому виклади Валентина Мороза віяли чимось абсолютно новим і давали поштовх до нових пошуків та ознайомлювали з тими сторінками української історії, на які було накладено табу в радянські часи. І досі в домашній бібліотеці маю книгу куплену у 90-х роках “Україна в ХХ столітті” (Тернопіль, 1992 р.), яка включає п’ять розділів, де Валентин Мороз давав свої дуже оригінальні оцінки подіям ХІХ – початку ХХ ст. Як сьогодні пам’ятаю рядки з цієї праці, які звучали приблизно так: “Дев’ятнадцяте сторіччя було для України епохою втраченого ритму, було єдиним часом в історії, коли Україна як духово-політичний організм втратила власну лінію й користувалась копіями чужих рухів та концепцій. “Самостійна Україна” Миколи Міхновського і діяльність його середовища в цілому означала початок нового ритму й відновлення власної лінії”.
Валентин Мороз виступає з доповіддю “Митрополит Андрей Шептицький постать в українській історії”. Урочистості з нагоди 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького. Львів, вул. Костюшка, 11, актова зала головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. 23 грудня 2015 р. Світлина з приватного архіву Григорія Унгуряна.
У 1990-х – початку ХХІ ст. Валентин Мороз втілював у життя свою давню мрію – писав історію України ХХ століття. Покликаючись на багатьох істориків, які працювали у минулому столітті, зокрема Романа Млиновецького (справжнє прізвище Бжеський), Валентин Мороз наголошував на тому, що він хоче написати і все-таки видати працю під назвою “Україна у двадцятому столітті”. Це Йому вдалося! Трьохтомник побачив світ у львівському видавництві “Ліга-Прес”. Перший том з’явився 2005 р., другий – 2012 р., третій – 2016 р. У першому вступному розділі першого тому Валентин Мороз зазначав: “Річ ясна, що курс, який називається “Україна у двадцятому столітті”, мусить початися з теми: а з чим прийшла Україна до 20-го століття? Саме цій темі повністю присвячено перший розділ. Без вияснення ситуації стартового пункту неможливо оцінити реальну продуктивність “походу”; у даному випадку це – історичний марш України й українства через 20-те століття. Чи є логічна потреба виділяти українську історію 20-го століття в окремий курс? Справа в тому, що для нас, Українців, 20-те століття – то не просто нова цифра в календарі. На переломі століть дійсно народилося щось якісно нове в українському житті; тому різниця тут не просто календарна, а принципова. 20-те століття закінчилось, так що є вже можливість (і потреба) глянути на нього як на цілісний “часовий блок” із власним обличчям”. Мені вдалося побувати на презентації усіх трьох томів згаданої праці, а більше, стати співорганізатором презентації третього тому.
Учасники презентації третьої книги трилогії Валентина Мороза “Україна у двадцятому столітті”. Львів, вул. Костюшка, 11, актова зала головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. 15 квітня 2016 р. Світлина з приватного архіву Григорія Унгуряна.
Пригадую як 10 червня 2006 р. у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбувалася презентація першого тому “Україна у двадцятому столітті”. Всього на заході було присутньо близько 60 осіб. Серед них Андрій Парубій (автор передмови до книги), Михайло Горинь, Нестор Пронюк, Петро Боднар, Петро Франко, Оксана Франко та ін. Андрій Парубій говорив про феномен постаті Валентина Мороза, який став віддзеркаленням і символом цілої епохи. Михайло Горинь висловив побажання щоб книгу прочитали всі українські політики. А сам Валентин Мороз, у своєму виступі, наголосив на тому, що “Ми повинні бути націоналістами і не обов’язково себе називати цим словом. Треба жити як націоналісти”. Вважав себе Бандерівцем.
Я неодноразово запрошував Валентина Мороза прочитати лекції з актуальних питань історії України для різних молодіжних середовищ. Він завжди охоче відгукувався на такі пропозиції. Ні одного разу не відмовив. Він цим жив.
Валентин Мороз. Фотограф Андрій Кирчів. 1990-ті рр.
Працюючи деякий час разом з Валентином Морозом на кафедрі українознавства, а згодом кафедрі гуманітарних дисциплін у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського, мені вдалося ближче познайомитися з цією людиною. Крім буденної праці – читання лекцій та ведення семінарів я чимало спілкувався з Валентином Морозом. Ми розмовляли не тільки про історію, а й про сучасну Україну. Його цікавило те, чим живе сучасна молодь; які тенденції в українських націоналістичних партіях та організаціях; перебіг сучасної російсько-української війни, розповіді українських бійців з лінії фронту тощо. Чимало хороших думок та цікавих фактів, Валентин Мороз потім транслював у своїх передачах на львівському радіо, при цьому не забуваючи покликатись на ту чи іншу людину, яка поділилася з ним відповідною інформацією.
Час від часу я був присутній на лекціях Валентина Мороза, які він проводив для студентів стаціонарної та заочної форм навчання. Неодмінним атрибутом на них була політична карта України або Європи. Професор практично на кожне заняття приносив декілька книг, які стосувалися теми, ознайомлюючи таким чином студентів. Серед літератури, яку Він використовував на лекціях, було чимало рідкісних діаспорних книг, які Валентин Мороз на початку 90-х років перевіз з Канади до Львова. Пригадую, коли Він їхав у Канаду (а таких поїздок було як правило одна або дві на рік), Валентин Мороз казав, що з такого по таке число такого місяця його не буде, бо “Їду у відрядження на Волинь!” (з огляду на це мене та інших колег просив замінити одну або декілька пар). Студенти із захопленням слухали його лекції.
Валентин Мороз на презентації третьої книги трилогії “Україна у двадцятому столітті”. Львів, вул. Костюшка, 11, актова зала головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. 15 квітня 2016 р. Світлина з приватного архіву Андрія Сови.
Валентин Мороз, не зважаючи на приязні відносини, тримав людей на певній відстані від себе. Очевидно далися в знаки радянські роки його життя та перебування в еміґрації у США та Канаді. Щодо їжі був невибагливий. Коли мав декілька пар на день міг перекусити кількома сухариками, які завжди мав у своїй торбі.
Він полюбляв жартувати. Упродовж багатьох років укладав свою збірку гумору, яку планував видати після третього тому “Україна в двадцятому столітті”. На багатьох засіданнях, заходах, імпрезах та святкуваннях неодноразово “розсипав перли” з цієї збірки, в яку увійшли як анекдоти та бувальщина, які побутували в радянський час так і на сучасну тематику. “Політруків” він називав “півлітруками”; кафедру, на якій працював жартома називав – кафедрою гуманітарної допомоги (замість кафедра гуманітарних дисциплін), а кафедру олімпійської освіти, на яку полюбляв заходити (часом з гостинцями – горіхами з свого саду), жартома – кафедрою олімпійської безпросвітності і т. д. і т. п. Валентин Мороз багатьом українським політикам та викладачам університету фізичної культури давав дуже вдалі прізвиська, які підкреслювали притаманні риси характеру тієї чи іншої людини. Насправді, у 99,9 % випадків це Йому вдавалося! Неодноразово він жартував про те, що немає часу читати книги: “я ж пишу!”
Ярослав Тимчак, Валентин Мороз, Євген Приступа, Андрій Сова. Біля Меморіалу вояків УГА. Державний історико-культурний музей-заповідник “Личаківський цвинтар”. 21 травня 2016 р. Світлина з приватного архіву Андрія Сови.
Валентин Мороз переймався внутрішніми справами університету, зокрема процесами, які супроводжували присвоєння імені Івана Боберського Львівському державному університету фізичної культури. Він полюбляв не раз після пар прийти на кафедру олімпійської освіти і поговорити з викладачами на різні теми; зокрема про нові знахідки з життєпису Івана Боберського, про стан справ по написанні книги про Івана Боберського (знав про цього діяча, перебуваючи у 80-х роках у Канаді) і т. ін.
Професор не любив, коли люди замість втілювати якісь проекти у життя, “потрясали повітря” своїми балачками. Тоді він казав такі фрази “Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!” або “Добрий хлопець – це не професія!” і т. д. А тих людей, які були псевдоісториками називав “чапаєзнавцями”. Вважав, що на світ треба дивитися “українськими очима!”. Коли заходила мова про поляків або інші національні меншини у Галичині, казав: “Нехай про це пишуть вони. Нам є чим займатися!”.
Валентин Мороз прожив досить важке і насичене життя, зазнавши арештів, репресій, знущань та поневірянь. Але Він ніколи не жалкував, що саме такий шлях обрав у своєму житті.
Для Валентина Мороза УКРАЇНА БУЛА ПОНАД УСЕ!
Андрій СОВА доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського
В четвер, 18 квітня 2019 року, о 18:00 в Proart Gallery (вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття спільної виставки Петра Старуха та Ігора Колісника «Форма і колір». Проект продемонструє творчі доробки авторів у сфері скульптури та живопису.
«Матеріалізація наших творчих задумів підійшла до одного зі своїх фіналів. Навіть радше усвідомлення його у певній формі, де сукупність твореного та переосмисленого хоче злитися в один простір. Хоче сказати про себе, про нас, про певний часовий зріз, певну синтезовану в мистецтві енергетично-пластичну субстанцію».
Ігор Колісник. Земля
Ми не задумували якоїсь конкретики, не викреслювали певної стратегії в цьому проекті і не передбачали його масштабності. Нас цікавила певна просторово-світлова камерність. Все решту залишається поза кадром. Форма та колір ― дві субстанції в одному, зведені, щоб створити певну образну конструкцію світобудови на основі наших творчих практик, експериментів та чисто людських взаємин. Можливо це і є тим важливим об’єднуючим фактором, що тримає нас обох у тандемі, що формує єдине, і разом з тим, цілком окреме індивідуальне бачення трансформації світу і уяви про нього», ― розповідають митці.
Петро Старух. Без назви
Петро Старух народився у 1961 році, у с. Шершенівка Борщівського району Тернопільської обл. Здобув освіту у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва; сьогодні – член Національної спілки художників України. З 2005 року Петро Старух працює викладачем кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України. З 1986 року митець бере активну участь у міжнародних скульптурних симпозіумах та бієнале, у художніх проектах Львова, Києва, Юрмали, Токіо, Сіднея, Нью-Йорка, Мюнхена, Риму та ін. Художник працює в таких видах мистецтва як живопис, сценографія, література та скульптура.
Ігор Колісник. Вогонь
Ігор Колісник народився у 1956 році у Львові. Здобув освіту у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. З 1996 року працює головним художником Приватного акціонерного товариства «Гал-Експо». З 2000 року обраний членом Національної спілки художників України. Митець активно працює в сфері живопису, графіки та дизайну, займається оформленням національних та міжнародних виставкових проектів.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
У вівторок, 16 квітня 2019 року, в галереї «Мистецький простір» (ТЦ «Галичина», вул. Щирецька, 36) урочисто відкрили виставку, присвячену 93-річчю легендарного музейника та багаторічного директора Галереї мистецтв Бориса Возницького.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
“Галерея створилася випадково. Я не мала де вивантажити великий архіви: фото, слайди, плівки, багато книжок і тому звернулася до Петра Івановича щоб він виділив мені будь-яке приміщення для зберігання, з метою створення Музею фотодокументу і мистецької бібліотеки. Мені надали приміщення навпроти готелю «Південний» і це була наша перша галерея, де ми відкрили 4 виставки. Ця виставка уже шоста і присвячена вона Борису Григоровичу Возницькому . Її унікальність в тому, що фактично вперше для львів’ян тут представлено живописні твори Бориса Григоровича. Щоправда не усі, але я думаю, що у перспективі буде окрема виставка «Живопис Бориса Григоровича Возницького» , адже це дуже цікава його грань.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
Відкрили ми виставку тут тому, що Борис Григорович Возницький був найкращим другом Петра Івановича Писарчука, вони працювали разом над Золочівським замком, Китайським палацом, над реставрацією Музею Русалки Дністрової .
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
Раніше роботи Бориса Григоровича я бачила лише в репродукціях, оскільки вони знаходилися в архіві Возницького і зараз Лариса Борисівна, яка фактично є автором цієї експозиції, з задоволенням привезла роботи.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
На виставці представлено 8 робіт, тут вони будуть експонуватися місяць, а в подальшому я б дуже хотіла, щоб вона помандрувала музеями України”, – сказала заслужений працівник культури, кандидат історичних наук, керівник галереї “Мистецький простір” Галина Корнєєва.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
Поряд зі світлинами і з роботами Бориса Григоровича Возницького, на виставці презентовані твори художників Євгена Безніска, Володимира Слєпченка та Любомира Медвідя.
Лариса Борисівна Разінкова
“Це роботи з власного архіву Бориса Григоровича Возницького. От усе що було в хаті, це сюди я і принесла . Ми формували виставку так,щоб був і фотоматеріал з життя та діяльності Бориса Григоровича, показали його живописні роботи, ескізні роботи, твори художників подаровані Борису Григоровичу – Миська, Медвідя, Безніска. Це уже шоста виставка після загибелі батька, але вона не велика – камерна”, – розповіла донька Бориса Григоровича Возницького Лариса Борисівна Разінкова.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
Експозицію виставки в галереї «Мистецький простір» (ТЦ «Галичина», вул. Щирецька, 36) присвячену 93-річчю від дня народження Бориса Возницького до 14 травня 2019 року.
Експозиція виставки присвяченої 93-річчю від дня народження Бориса Возницького
Нагадаємо, Борис Возницький народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів, тепер Дубенського району на Рівненщині. До останніх днів, маючи 86 років, віддавався музейній справі. Про внесок у культурну спадщину свідчить хоча б той факт, що реліквії та раритети, які він врятував від знищення, оцінюються майже так, як і весь золотовалютний запас України. Він загинув 23 травня 2012 року під час аварії внаслідок серцевого нападу.
Чи можемо ми уявити своє життя без комп’ютера? Напевно зараз це нереально. Любомир Романків – автор і співавтор близько 65 винаходів, в першу чергу відомий винахідництвом процесів будови індуктивних і магнітно-опірних мікроголовок для записування інформації, що сприяло появі жорстких дисків, уродженець м. Жовкви Львівської області, який прославився і проживає в США. Кілька найцікавіших фактів згадуємо сьогодні про нього.
Любомир Романків з батьками і сестрою
Народився Любомир Романків 17 квітня 1931 року в сім’ї адвоката та учительки, крім нього ще була старша сестра Богдана. Родина Романківих брала активну участь у суспільному і в церковному житті, Надія Романків-Іванець належала до церковного братства «Апостольство Молитви» та «Доброї Волі», Іван Романків – член УСС, їхня сім’я завжди й усюди була почесним гостями. Любомир був внуком Григорія Іванця, про якого згадується, що він був нащадком мазепинця, найбагатшим господарем на цілу Угнівщину, який допомагав і вчив людей правильно вести господарство, вкладав свої кошти в розбудову культурного осередку.
Сім’я Любомира Романківа в Німеччині, 1945р
1944 р. через переслідування українського національного руху сім’я змушена покинути Жовкву, чотири роки вони поневіряються в Австрії та Німеччині, згодом живуть в Канаді, де Іван Романків відкриває одну із найбільших книгарень «Арка». Любомир вчиться в університеті Альберти, згодом отримує звання доктора металургії і матеріалів в Массачусетському технологічному інституті.
Юнацькі роки Любомира Романківа
Технологічна професійна діяльність Любомира Романківа дала величезний прорив в області науки. Він став автором і співавтором 65 патентів, 165 наукових статей, понад 350 наукових доповідей, організатором багатьох міжнародних конференцій, редактором або співредактором 10 томів матеріалів технічних симпозіумів США. Член Академії Наук “ІВМ”, член Інженерної Академії Наук України, почесний член НТШ, почесний член ІЕЕЕ, почесний член Електрохімічного товариства США. Але найбільшим винаходом Романківа вважається процес будови індуктивних і магнето-опірних мікроголовок для записування інформації. Винахід полягав в тому, що знайшовся спосіб записувати інформацію на магнітну голівку. Спочатку вона була більших розмірів, далі працювали над тим, щоб її зменшити. «Магнітна голівка складається десь із 20 шарів сплаву, дротиків величиною 1/1000 людської волосини, це все треба було робити під мікроскопом. Перші голівки робили 3 роки. Потім процес вдосконалювався і ставав швидшим. Це було в 1969 році» – казав Романків.
Любомир Романків
А уже 1977 року Стів Джобс та Стів Возняк розпочали продаж одного із перших персональних комп’ютерів Apple I. «Apple була започаткована у той спосіб, що Возняк купив у нас ці диски і в своєму гаражі збудував перший комп’ютер, ПК, і тоді зацікавився тим, певна річ, Джобс, який насправді технологію не дуже знав, але він був добрий сейлсмен, і він зачав тоді будувати ту компанію Apple».
Любомир Романків на сайті Національної зали слави
Важко перечислити всі нагороди науковця. Сім років тому його ім’я внесено до Зали національної слави США поряд із Стівом Джобсом. В 1993 він отримав медаль Перкіна – найвищу відзнаку Товариства хімічної промисловості США, 1994 – медаль Вітторіо де Нора від Електрохімічного товариства США, а також відзнаку пам’яті Морріса Н. Лібмана від IEEE. Винахідник Року за версією Асоціації прав інтелектуальної власності Східного Нью-Йорку в 2000-му і Винахідник Року за версією Асоціаціії права інтелектуальної власності Нью-Йорку в 2001-му. Отримав 13 нагород за видатні винаходи та внесок від IBM і 25 нагород за винаходи та досягнення. Занесений до престижних видань «Хто є хто в науковому світі» та в «Хто є хто в Америці». 2013 – почесний громадянин м. Жовкви, де народився.
Газета «Народна воля» про пластуна Любомира Романківа
Починаючи з 1943 року і по сьогодні Любомир Романків бере активну участь в пластовому житті, був головою Головної пластової булави і Головної пластової ради, зараз є начальним пластуном, член 29-го куреня УПС «Сіроманці», благодійницькою діяльністю сприяє розбудові Пласту в Україні.
Нагороджує Романківа почесним званням ректор університету Володимир Мельник
Зараз винахідник проживає в містечку Браєркліф Манор, штат Нью-Йорк. 18 жовтня 2018 року в приміщенні Музею історії Львівського університету відбулася скайп-зустріч академічної спільноти, молоді та родини з Любомиром Романківим. Кожен міг задати своє запитання, зокрема науковець надав цікаві поради студентам в перспективі їхнього навчання і розвитку.
Скайп-зустріч з Любомиром Романківим у Львові
«Понад 53 роки я працював в ділянці магнетичного записування і застосування електрохімії в електроніці і я був дійсно тим хто ввів електрохіміку в електроніку, бо хімія вважалась швидше як хобі і ніхто не міг уявити що це може бути основою для запам’ятовувальних центрів. Сьогодні немає жодного комп’ютера в світі де б не було диска, на якім би не записувалась інформація магнітними голівками, концепт яких я розробив і які я збудував з нуля» – зазначив Романків.
Тут же винахіднику присвоїли ще одне почесне звання – доктор Львівського університету за самовіддану творчу наукову працю, утвердження позитивного міжнародного іміджу України та активну наукову й освітню співпрацю з ЛНУ ім. Івана Франка. «Я дякую за надання мені такого почесного докторату, для мене це дуже важливий момент, бо я народжений в Галичині, я у Львові ходив до гімназії … Україна для мене є найдорожчою країною в світі.» – подякував Любомир Романків.
Тим часом повертаємось у вересень 1939 року, щоб описати трагічні події у родині Шептицьких.
Радянські спецслужби арештовують 22 вересня 1939 року сина Леона Шептицького, дідича Дев’ятників, маєтку, яким колись володів о. Климентій, Яна Сильвестра Шептицького (1905–1980). Спочатку його привезли до в’язниці у Львові, а звідси відправили до Києва й Харкова. Після довгих місяців поневірянь по радянських в’язницях Ян Сильвестр був засуджений до п’яти років каторжних робіт і висланий у концтабір на Далекий Схід. Вирятувався через амністію, надану за бажання стати добровольцем армії генерала Владислава Андерса, з якою пройшов довгий шлях бойової слави. Його спогади про о. Климентія подаємо в додатках.
У цей час у вирі воєнних подій зникає інший син Леона Шептицького — Андрій Станіслав (1912–1940), алюмн духовної семінарії у Львові. Не був мобілізований до польського війська, а добровільно вступив у санітарний загін капітана Мишковського — так порадив йому стрик генерал Станіслав Шептицький, який у цей час перебував у Прилбичах. Коли їхав із дому на фірі, запряженій двома кіньми, відпроваджувала його очима сестра Єлизавета, яка сховалася, щоби він не бачив, і гірко плакала. Ядвіга Шептицька, її мама, коли побачили це — сказала: «Не плач, багато віків польські мами, дружини й сестри висилають воїнів на війну. Будь мужньою». Єндрусь, як його називали рідні, потрапив у радянський полон і був закатований у Катині. Із Козельська написав чотири листи до своєї няньки Ольги. У цей час Леон і Ядвіга були замордовані.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, «Wspomnienie o podporuczniku» // W Drodze. — 1990 р. — № 4 (200). —С. 99–100]
Сім’я Леона та Ядвіги Шептицьких
У вересні 1939 більшовики розстрілюють Леона і Ядвігу Шептицьких у Прилбичах. Історіографії відомі спогади Анни і Єлизавети Шептицьких, доньок Леона. Опираючись на них, подаємо перебіг цих трагічних подій.
У Прилбичі Червона армія увійшла 26 вересня 1939 року. Цього ж дня маєток Леона Шептцького було оточено, а всіх його мешканців зачинено в різних кімнатах. Окрім господарів, у будинку перебували Ольга Фридрихова (1873–1952) та римо-католицький священик Маріуш Скібневський (1881–1939), професор Папського Східного Інституту в Римі. Наступного дня, 27 вересня, зранку відбувся допит Леона й Ядвіги. Після цього їх вивели в кінець городу і вже біля викопаної могили вбили пострілами в голову. Так само було вбито о. Скібневського. Як пишуть дочки, вбивці планували знищити Леона і священика, а жінок залишити у спокої. Однак Ядвіга Шептицька відмовилася залишити чоловіка, заявивши, що «я йду туди, де й мій чоловік іде». Коли їх вивели з будинку, то Шептицька затрималася біля фігури Матері Божої, щоби перехреститись. За це отримала удар у плечі від солдата, який їх конвоював. Донині не відома причина такої розправи. Рідні припускали, що, можливо, о. Скібневського поплутали з о. Климентієм: обидва були худі й високі. На цей час о. Климентій уже був призначений екзархом Росії та Сибіру. І хоча все це діялося таємно, та пізніше виявилося, що в найближчому оточенні Шептицьких не бракувало російських шпигунів.
Як причину, родина називала також акт пацифікації, який провели польські солдафони 1938 року у Прилбичах. Вони гостювали у Леона Шептицького, наїлись, напились, а другого дня побили всіх його українських працівників. Леон Шептицький, хоч і не мав жодної вини, розумів, що підозра падала на нього, бо приймав у себе в гостях кривдників. Щоб якось залагодити справу, побитим у Прилбичах українцям Шептицькі виплатили компенсацію. Однак хтось із помсти міг наскаржитися на дідичів як на «експлуататорів селян». Коли брати Шептицькі дізналися про трагедію, о. Климентій із братами-студитами вибралися зі Львова кінним возом, щоби привезти труни й поховати мучеників за християнським обрядом. У Прилбичах більшовики загородили їм дорогу, повідомивши, що їх не пустять на територію маєтку Шептицьких. Закопавши порожні труни в саду місцевого священика, студити повернулися до Львова.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego //Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. A. A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 25–22; Anna Szeptycka, Fragmenty listu do o. Jacka Woronieckiego, OP // тут же. — С. 35–37]
Зберігся до наших днів документ від 28 вересня 1939 року; він свідчить, що о. Климентій мав зустріч із братами-студитами, де йшлося про майбутні переслідування Церкви. Ігумен давав настанови монахам, як діяти в цій ситуації. Невідомо, однак, чи в цей момент Він знав вже про вбивство у Прилбичах.
[Із літопису Львівської студитської обителі св. священномученика Йосафата // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 89–91]
Після вбивства Леона Шептицького о. Климентій опікується його дочками та невісткою Софією (дружиною арештованого у Прилбичах Яна Сильвестра) з трьома дітьми: сином Павлом, дочкою Марією та новонародженим сином Андрієм. Пізніше їх вдасться переправити до брата Станіслава Шептицького — до Корчини біля Кросна — з допомогою німецької репатріаційної комісії, яка працювала в Галичині на основі угод між Німеччиною та СРСР. Про контакти Шептицьких із комісією згадував агент НКВД з оточення Шептицьких, описуючи свою розмову з о. Климентієм 13 травня 1940 року. Агент вияснив, що Шептицькі власне намагалися з допомогою цієї місії переправити рідних через більшовицько-німецький кордон.
[Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.) / [За заг. ред. проф. В. Сергійчука, упоряд. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк]. — К.: Українська видавнича спілка, 2005. — C. 136]
Кардинал Католицької церкви Август Глонд (1881–1948)
Що цікаво: згаданого агента готували до переправлення з поштою до Ватикану. Митрополит Андрей просить його знайти в Римі примаса Польщі єпископа Августа Глонда (1881–1948), який, як його назвав Шептицький, «відає нами» (тут же. — C. 140). Ці взаємини, як і «відання» — абсолютно не відоме історикам, і ця тема чекає на свого дослідника. Нам вдалося знайти спогади єпископа Глонда, в яких він оцінює діяльність Митрополита Шептицького в оповіді польському письменнику-дрогобиччанину Анджею Хцюку (1920–1978), який зустрічався з ним на перетині 1943 і 1944 років. Про це письменник Хцюк пише у листі до часопису «Культура», який видавався у Парижі. Примас Глонд згадує тут про надзвичайно цікаві, невідомі історії факти:
«Отець Архиєпископ Шептицький — це велика і святоблива людина. Через його руки плили значні фонди Апостольської Столиці не тільки на допомогу для польського духовенства, не тільки для Жидів, яких багато переховували греко-католицькі монастирі, але і для польського руху опору, тобто Армії Крайової. Крім грошей Ватикану, на ті три цілі, тією дорогою доходили і інші, з інших джерел. Отця Архиєпископа Шептицького зустріла зі сторони Поляків не одна малість і кривда, але тим гідніше підкреслення має Його нинішнє становище. Це велика і світодлива людина. Зробив і робить багато доброго».
[Andrzej Chciuk, List do redakcji // Kultura. — Париж, 1960 р. — № 4/150 — С. 150–151]
Рік закінчується для братів Шептицьких досить «знаменно»: начальник 5-го відділення ІІ-го відділу УДБ УНКВС у Львівській області Костянтин Черпаков 31 грудня 1939 р. заводить комплексну агентурну справу під назвою «Ходячі». Фігурантами, окрім Митрополита та о. Климентія, стає їхнє найближче оточення: всього під оперативне стеження потрапляє 11 осіб.
[Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.)… — C. 8]
Митрополит Андрей Шептицький в авто в оточенні семінаристів, 30-ті рр.
У травні 1940 року зі звіту законспірованого чекіста, який зустрічається з братами Шептицькими щонайменше тричі, НКВД стає відомо, що Андрей Шептицький, його брат Климентій і Микита Будка підтримували відносини за допомогою кур’єрів не тільки з Римською курією, а й провідниками українського націоналістичного руху, які тимчасово перебували в Італії. Тут ідеться про Андрія Мельника, лідера тзв. політичної групи «мельниківців» у середовищі українських націоналістів.
[Оперативне донесення агента опубліковане: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.)… — C. 133–140]
Улітку 1940 року, 11 червня, НКВД арештовує ігуменю монастиря студиток у с. Якторові Йосифу (Олену Вітер). Передчуваючи можливість арешту, о. Климентій пише до студитів «посліднє слово», в якому дає настанови щодо того, що брати повинні робити та які дії вчиняти, аби зберегти монашу спільноту і самим гідно витримати виклики часу. Цей документ є своєрідним тестаментом, який можна порівняти з листом матері Софії Шептицької, який вона написала до дітей у 80-х роках ХІХ століття у передчутті близької смерті. Кілька фрагментів з «Посліднього слова» о. Климентія:
«На случай мого вивезення з Галичини, зглядно моєї смерти, ігумена буде заступати ієромонах, що буде мною назначений, а нашим о. Архимандритом Кир Андреєм потверджений, і то на так довгтй час, як довго не вернеться можливість спокійного монашого життя та спромога нормального проведення вибору нового ігумена. Цей єромонах, заступник моєї нужденности, буде назначений осібним листом. І хоч він буде тільки провізорично назначений намісником ігумена, прошу, щоби кожний, хто хоче бути добрим монахом, у послусі йому підчинився. Того по совісти буде від кожного вимагати Господь Бог (…)
Монахиня Олена Вітер, фото з кримінальної справи. Джерело: Архів СБУ
Коли Ви, дорогі мої Отці і Брати, будете читати це моє письмо, мабуть, мене вже поміж Вами не буде; покликаний Всевишнім здати звіт з мого життя, буду вже, певно, поза межами часу — в світі без віку. Вже з-поза гробу буду Вас прохати о прощення всього згіршення, яке я Вам міг дати і недбалим сповнюванням обов’язків, і браком чесноти, і недостатньою молитвою, або й тим, що супроти одних був, може, заострий й (хоч, може, не свідомо) в чимсь несправедливий — а других, може, й замало картав.
День обрахунку з Господом близький. Свідомість того, що я ледве чи що придбав до даних мені моїм Паном «талантів», острим камінням розчавлювало би мені серце, якби не то, що, помимо всього, ціла моя надія в милосерді й человіколюбію Судді-Спасителя. На превеликий жаль, не лишаю Вам спомину святости мого життя. Якщо покута послідних днів і смерть не поправить життєвого підсумку, довго прийдеться мені ждати в чистилищі на цілковите очищення душі. Хоч я не світив Вам як слід приміром, то, одначе , не на моє нужденне життя дивіться, коли читаєте той мій духовний тестамент. О, коли б я міг ще вернути до молодих літ, коли б я міг із книги життя видерти деякі картки, а нові, цілком інакше записані, дати на їх місце, як би я був щасливий, коли б міг це зробити. Але дарма, це вже неможливо.
Помимо того, що пише тоті рядки до Вас великий нуждар і грішник, то, однак, те, що він тут написав, заховайте в пам’яті та в серцю, а воля Ваша хай рішучо постановить іти тілько такою дорогою монашого обичаю, яка тут Вам показана, бо то одинока правдива дорога, що до монашої святости веде. Робіть те, що тут пишу, але не жийте, як я, тільки жийте краще, із більшою ревністю та самозреченням, із горячішою, постійнішою молитвою, із більшою любов’ю до Бога та ближнього, а не пожалуєте короткого труду. Превеликою нагородою буде Вам Преподобний Бог, уже тут, за земського Вашого життя. Час змагання короткий, а осягнений успіх превеликий. Біжіть, не оглядаючися взад, щоб якнайскоріше дійняти мети. То посліднє моє слово до Вас, послухайте мене, а воно Вас доведе високо — до Самого Бога; мене ж, нужденного й многогрішного раба Божого, спімніть часом, як ласка, добрим словом молитви.
Львів, у день Собору ХІІ Апостолів, 13 червня 1940 р. Б.
[ЦДІАЛ. — Ф. 358. — Оп. 3. — Спр. 325. — С. 15–23. Цитуємо за: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 92–98].
Ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври о. Климентій Шептицький з монахами-студитами та богословами
Арештували однак не о. Климентія, а його рідного брата Олександра. І не більшовики, а німецьке гестапо. Лабуні, де мешкала ця гілка Шептицьких, опинилися під німецькою окупацією. Як згадувала родина, на межі 1939 і 1940 років німці натискали на Шептицьких, щоби ті зреклися свого польського походження й записалися до німецького народу. Після твердої відмови підписувати документи, 19 червня 1940 року, як писав пізніше свідок, під час перебування Олександра Шептицького в костелі на Святій Літургії, він був арештований гестапівцями. Помер того самого дня у в’язниці гестапо «Gefangenen Durchgangs lager Sicherheitspol», у Замойській Ротунді — фортеці, збудованій у ХІХ столітті. Залишилися свідки смерті Шептицького, які переповідали, що офіцер гестапо, побачивши ув’язненого, наказав йому бігати навколо подвір’я. Олександр відмовився виконати наказ — і німець ударив його нагайкою по плечах. Втримавшися на ногах, Шептицький відповів ляпасом, сказавши німецькою: «Ви насмілилися вдарити польського графа!». Після цього він похилився і впав на землю. Тіло було відвезене до моргу, де його опізнали місцеві мешканці.
Любителі детективів, гуцульського колориту, містики Параджанова та несподіваних переплетінь сюжету – запрошуємо вас на презентацію книги Марічки Крижанівської «Тіні», яка відбудеться 19 квітня о 18.00 у Арт-центрі «Дзиґа» (м. Львів, вул. Вірменська, 35). На гостей чекає розмова про хитросплетіння гуцульських вірувань, автентику та сучасність під відеоряд з «Тіней забутих предків» та документальних хронік. Модератор – Уляна Скицька. Вхід вільний.
«Тіні» Марічки Крижанівської — нове слово в сучасному бурхливому розвитку української жанрової літератури. Фактично, перед нами перший в історії гуцульський детективний роман! Гуцульський — не за поверховим зовнішнім антуражем і не за випадковою пов’язаністю з цією відомою карпатською територією. Ідеться про детектив, занурений у прадавні вірування гуцулів, коли ще люди та духи разом творили гармонію Всесвіту, відтак із документальною точністю перепущений через процес зйомок легендарних «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова і доведений до наших часів, коли й відбувається несподівана розв’язка.
Марічка Крижанівська
Марічка Крижанівська – львівська журналістка, авторка і ведуча програм «Мандрівки Україною», «Тільки у Львові», редакторка рубрики «Культура» (на «24 каналі»), а також кількох документальних фільмів-програм у сфері культурології. Окрім того дитяча письменниця, авторка казок «Різдвяна історія», «Чарівна скрипка», «Принц і Намистинка», «Пригоди піжамчиків», «Таємниця львівського годинникаря» (видано також шрифтом Брайля), «Дітям про футбол», «Веселі ангелята», «Маленька Зіронька» (перекладено французькою мовою). Казки друкували у періодиці Чикаго – газеті «Тиждень і люди». Дипломантка міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова” у 2018 році за роман «Тіні».
Фестиваль проходить у співпраці з Association «Rencontres Musicales Camerata Lysy» (Швейцарія), він спрямований на популяризацію багатої музичної спадщини видатного музиканта, скрипаля, педагога, аргентинця українського походження Альберто Лисого, його виконавської та просвітницької традиції серед молодого покоління українських музикантів, що надасть їм можливість розвивати свої виконавські та художні навички.
Концерт-відкриття пройшов 16 квітня в Дзеркальній залі палацу Потоцьких, а заключний концерт – у концертному залі ім. С. Людкевича Львівської національної філармонії.
Програма концертів фестивалю включатиме камерні твори з репертуару Альберто Лисого, серед яких Струнний квінтет В.А. Моцарта, Фортепіанний квінтет А. Дворжака, Струнний секстет П. Чайковського, Струнний октет Ф. Мендельсона, Концерт для двох скрипок та струнного оркестру М. Арнольда.
Окрім того, у рамках фестивалю відбудуться безкоштовні майстер-класи для учнів музичних шкіл та консерваторії за класом скрипки, альта, віолончелі та фортепіано. Організатори планують зробити фестиваль щорічним культурним заходом у Львові.
Фестиваль ім. Альберта Лисого. Концерт–відкриття 16 / 04 / 2019, 19:00 Дзеркальна зала Палацу Потоцьких / вул. Коперника, 15
Виконавці (укр):
Олег Каськів, скрипка (UA–CH)
Василь Заціха, скрипка (UA–CH)
Ігор Келлер, скрипка (FR–CH)
Ірина Гінтова, скрипка (UA–CH)
Іван Вукчевіч, альт (AU–CH)
Валентина Пришляк, альт (UA–CH)
Пабло де Наверан, віолончель (ES–CH)
Ольга Сітковецька, фортепіано (GB)
Програма (укр):
Вольфганг Амадей Моцарт. Струнний квінтет № 4 соль мінор, K.516
Антонін Дворжак. Фортепіанний квінтет №2 ля мажор, op. 81
Фестиваль ім. Альберта Лисого. Органний зал 17 / 04 / 2019, 21:00 Будинок органної та камерної музики / вул. Степана Бандери, 10
Виконавці (укр):
Олег Каськів, скрипка (UA–CH)
Василь Заціха, скрипка (UA–CH)
Пабло де Наверан, віолончель (ES–CH)
Ольга Сітковецька, фортепіано (GB)
Програма (укр):
Сергій Прокоф‘єв. Соната для скрипки і фортепіано ре мажор (флейтова)
Гійом Лекьо. Соната для скрипки і фортепіано соль мажор
Астор П’яццола. Чотири пори року в Буенос–Айресі (Cuatro Estaciones Porteñas)
Фестиваль ім. Альберта Лисого. Музична академія 19 / 04 / 2019, 19:00 Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка / вул. Нижанківського, 5
Виконавці (укр):
Олег Каськів, скрипка (UA–CH)
Ігор Келлер, скрипка (FR–CH)
Аделіна Опреан, скрипка (RO–CH)
Ірина Гінтова, скрипка (UA–CH)
Василь Заціха, скрипка (UA–CH)
Іван Вукчевіч, альт (AU–CH)
Валентина Пришляк, альт (UA–CH)
Пабло де Наверан, віолончель (ES–CH)
Даніель Мітніцький, віолончель (IL–CH)
Програма (укр):
Фелікс Мендельсон. Струнний октет мі–бемоль мажор, op.20
Петро Чайковський. Струнний секстет ре мінор, op.70 «Спогади про Флоренцію
Фестиваль ім. Альберта Лисого. Концерт–закриття 20 / 04 / 2019, 18:00 Львівська національна філармонія / вул. Чайковського, 7
Виконавці (укр):
Камерний ансамбль «CAMERATA LYSY»
Солісти:
Олег Каськів, скрипка (UA–CH)
Ігор Келлер, скрипка (CH)
Аделіна Опреан, скрипка (RO–CH)
Ірина Гінтова, скрипка (UA–CH)
Василь Заціха, скрипка (UA–CH)
Іван Вукчевіч, альт (CH)
Валентина Пришляк, альт (UA–CH)
Пабло де Наверан, віолончель (ES–CH)
Даніель Мітніцький, віолончель (IL)
Програма (укр):
Бела Барток. Дивертисмент для струнного оркестру
Малкольм Арнольд. Концерт для двох скрипок і струнного оркестру
Вольфганг Амадей Моцарт. Рондо для скрипки з оркестром
Курт Аттерберг. Сюїта для скрипки, альта і струнного оркестру
Петро Чайковський. «Pezzo capriccioso» для віолончелі з оркестром, op. 62
Макс Брух. Романс для альта з оркестром фа мажор, op. 85
Мануель де Фалья. «Іспанський танець» для скрипки і камерного оркестру
Макс Брух. «Кол нідрей» для віолончелі з оркестром, op. 57
8 – 10 березня 1946 року у Львові було проведено Псевдособор, який завершився ухваленням рішення про скасування УГКЦ. Незважаючи на офіційну заборону, Греко – Католицька Церква продовжила свою діяльність у ‘‘катакомбах’’, тобто підпільно.
Після ліквідації Греко-Католицької Церкви розпочались масові переслідування і священиків, і вірян. Тисячі священиків, в тому числі і представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Й.Сліпим перебували в ув’язненні, на засланні; ті, хто зумів уникнути переслідувань почали служити у підпіллі, а були також і ті, що прийняли постанови Псевдособору та перейшли на православ’я. Багато храмів УГКЦ були закриті або перетворені на громадські будівлі. Греко-Католицька Церква перебувала у підпіллі впродовж 1946 – 1989 років.
Собор св. Юра у Львові. Володимир Мельник, 1948 р. Фото з ресурсу https://zbruc.eu
Перші кроки щодо легалізації, УГКЦ почала робити наприкінці 1980-их років і поступово відновлювала своє поширення та продовжувала діяти, але вже не в підпіллі, а відкрито. Своєрідним поштовхом до прискорення процесів легалізації стали події, що мали місце в квітні 1987р., які згодом почали називати ‘‘Грушівським дивом’’.
Тоді, в с. Грушеві Дрогобицького району на Львівщині на місці недіючої греко-католицької каплички вірними було помічено зображення Пречистої Діви Марії. Ця звістка набула значного поширення, її повідомляли навіть центральні канали Українського телебачення. До місця об’явлення вирушали численні паломники, а під час проведення богослужінь використовувалась атрибутика греко–католицького обряду. Це стало поштовхом до проведення численних богослужінь у таких районах Львівської області, як Старосамбірський, Перемишлянський, Жидачівський, Золочівський; містах Калуші, Івано-Франківську та районах Івано-Франківської області; Зборівському районі Тернопільської області.
Такі дії греко-католиків помітили органи влади і на початку червня 1987 р. ініціювали проведення наради в м. Дрогобичі. Її організатором виступав відділ пропаганди та агітації ЦК Компартії України. Основною метою було нейтралізувати активність греко-католиків і, як наслідок, після проведення згаданої наради, заяви на реєстрацію релігійних громад УГКЦ не приймались, а в пресі проводилась проти неї широкомасштабна пропаганда.
4 серпня 1987 року духівництвом та мирянами УГКЦ була підписана та оприлюднена заява на ім’я Папи Римського Івана Павла II. У ній йшла мова про їхній вихід із підпілля, а також висловлювалось прохання посприяти Святішого Отця у легалізації УГКЦ.
До підтримки представників УГКЦ долучились також дисиденти та правозахисники, які на той час повернулись з місць позбавлення волі. Завдяки їхнім зусиллям у 1987 році у Львові почав діяти Комітет захисту УГКЦ до складу якого входили і представники Церкви, і світські особи, а очолив його дисидент Іван Гель. Члени Комітету звертались до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, в тому числі і до Ватикану, а також до міжнародних організацій з вимогою визнати легальним існування Греко-Католицької Церкви. Одним із способів діяльності цієї організації було створення католицького самвидавного журналу ‘‘Християнський голос’’, а також видання часопису ‘‘Хроніка УКЦ’’.
Чималу роль у процесі легалізації УГКЦ відіграло Марійське товариство ‘‘Милосердя’’, – перша жіноча мирська організація, що виступала за легалізацію УГКЦ. Одним з елементів її діяльності було проведення щомісячних молитовних акцій, які відбувались біля храмів.
Інші громадські організації також певним чином впливали на послаблення тиску з боку влади. Серед них – Українська Гельсінська група, ‘‘Товариство Лева’’, Товариство української мови ім.Тараса Шевченка, ‘‘Українська ініціативна група за звільнення в’язнів сумління’’, ‘‘Український культурологічний клуб’’ .
У 1982 р. було створено громадський Комітет захисту прав віруючих. Його очолив громадський активіст Й.Тереля, а секретарем став о. Г.Будзинський.
Владика Павло Василик причащає вірних під час урочистої Літургії з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України. Зарваниця, 1988 р. фото з ресурсу http://ichistory.org.ua
Важливе значення у процесах легалізації відіграло відзначення тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі у 1988 році. Тоді, у с. Зарваниця Теребовлянського району Тернопільської області відбулось архієрейське богослужіння, на якому були присутніми майже 30 тисяч осіб. Активну участь в ньому приймали і представники Комітету захисту УГКЦ.
Очевидним є те, що дії мирян і священиків підпільної Церкви, що спрямовувались на її легалізацію зазнавали жорстокого контролю та критики з боку влади. Рух, спрямований на відновлення УГКЦ, набув великих масштабів, а також отримував певну підтримку з діаспори. Це сприяло тому, що радянське керівництво не могло знищити його цілком, хоч і активно йому протидіяло.
Молитовне голодування на Арбаті. Фото з ресурсу https://zbruc.eu
У травні 1989 р. в Москві 95 мирян, о. П. Зеленюх та І. Гель розпочали голодування, яке тривало безперервно 28 тижнів із зміною учасників щосуботи. Загалом у проведенні цієї акції взяли участь близько 50 священиків та 2500 мирян. Відразу після завершення голодування не відбулось ніяких змін, проте завдяки його проведенню до проблем УГКЦ було привернено увагу світової громадськості.
17 вересня та 26 листопада 1989 року у Львові були проведені понад 100-тисячні демонстрації-походи до собору св. Юра під гаслами легалізації УГКЦ.
Багатолюдні акції протесту відбулись 1989 р. у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Стрию, а також інших населених пунктах. 29 жовтня греко-католики мирно зайняли Преображенську церкву у Львові.
Хода за легалізацію УГКЦ 17вересня 1989 року у Львові. Фото з ресурсу https://zbruc.eu
Чималу роль у становленні Греко-Католицької Церкви відігравали не лише велелюдні мітинги та демонстрації, а й організація богослужінь, що відправлялись під храмами, що колись належали громадам греко-католиків. До прикладу, в День соборності України 22 січня 1989 р., відбувся молебень УГКЦ на подвір’ї собору Св. Юра у Львові (там тоді знаходилась кафедра Львівської єпархії РПЦ.
Одним із постійних місць збору вірних та духовенства Греко-Католицької Церкви стала площа біля монастиря ордену Кармелітів, де спочатку почали відправляти молебні до Матері Божої, а пізніше і Божественні Літургії. Серед отців, які там служили потрібно згадати о. Івана Лопатчака, о. Петра Зеленюха, о. Антонія Масюка.
Хода за легалізацію УГКЦ 17вересня 1989 року у Львові. Фото з ресурсу http://ichistory.org.ua
1 грудня 1989 року голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР М.Колесник прилюдно заявив про те, що греко-католицьким громадам надається право реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями. Такій заяві посприяло те, що відбулась зустрічі М. Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ того ж дня у Ватикані.
23 січня 1990 р. у Львові в Преображенській церкві відбувся собор УГКЦ, в якому взяли участь 6 єпископів і 150 священиків, вів його місцеблюститель Глави УГКЦ архієпископ Володимир Стернюк. Цей собор визнав рішення Львівського Собору 1946 року неканонічними і незаконними та проголосив Акт про легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні. Пролунали також заяви, що стосувались реабілітації репресованого духовенства, чернецтва, мирян, а також повернення УГКЦ приміщень храмів та монастирів, які їй належали до Львівського Псевдособору.
Незабаром після легалізації, УГКЦ зазнала значного поширення та росту. До кінця 1990 року у Львівській області зареєстровано 1040 греко-католицьких парафій, в Івано – Франківській – 375, в Тернопільській – 392, в Закарпатській – 129.
Після зняття офіційної заборони на діяльність Греко-Католицької Церкви, вона почала активно відновлювати свою колишню могутність. Чимало громад православних переходили на греко-католицизм; вірним легалізованої Церкви повертали храми, які були в них відібрані після подій Псевдособору; відновилась структура традиційних чернечих орденів Греко-Католицької Церкви; відкрились численні семінарії.
У квітні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон ‘‘Про свободу совісті та релігійні переконання’’, на основі якого зазнали врегулювання питання, що стосувались реєстрації, діяльності релігійних спільнот на території України. Вищезгаданий закон сприяв і тому, що громади могли закріплювати за собою право на власність культових споруд та речей церковного вжитку, а також отримували можливість поширювати релігійну літературу. У серпні 1990 року греко-католикам передано собор святого Юра.
Повернення Блаженнішого Мирослава Івана до Львова, 1991. У першому ряду зліва направо: Іван Гель, Володимир Стернюк, М.І.Любачівський, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горинь, Степан Давимука. Фото Володимира Саквука з ресурсу http://ichistory.org.ua
Ще однією важливою подією для віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова 30 березня 1991 р. Глави Церкви Митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра. На наступний день предстоятель Української Греко-Католицької Церкви був присутній на масовому мітингу біля Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. С.Крушельницької, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади, серед яких, – В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, а також десятки тисяч віруючих.
УГКЦ відновила свою легальну діяльність 30 років тому і зараз є одним з важливих осередків життя західноукраїнського суспільства.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Васьків Л. Роль мирян у час виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля / Л.Васьків // ‘‘Катакомбна церква’’. – Л.: Логос, 2009. – С. 97 – 99;
Ісіченко І. Історія Христової Церкви в Україні / І. Ісіченко, архієпископ. — Харків: Акта, 2003. — 471 с.;
Історія Львова : у 3 т. / Редколегія Я.Ісаєвич, М.Литвин, Ф.Стеблій. Т.3. – Львів : Центр Європи, 2007. – 575 с.;
Кагуй П. Діяльність Української Греко – Католицької Церкви на теренах України у 1946 – 1990 роках / П.Кагуй // ‘‘Катакомбна церква’’. – Л.: Логос, 2009. – С. 34 – 38;
У четвер, 18 квітня, в Україні відзначатимуть свято «День пам’яток історії та культури».
Про це повідомили в понеділок, 15 квітня, в прес-службі Львівської ОДА, яка запрошує всіх шанувальників історичної спадщини долучитись до флешмобу «День пам’яток історії та культури», котрий відбудеться 18 квітня 2019 на території Палацу Жевуських-Лянцкоронських ХУІІІ-ХІХ століття в селищі Розділ у Миколаївському районі
«Сьогодні палац – пам’ятка архітектури місцевого значення, відтак, усіх небайдужих запрошують взяти участь у спільньому прибиранні території навколо палацу», – поінформували також в облдержадміністрації.
У віторок, 16 квітня 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки PERYFERIUM Марії Гоїн та Володимира Топія.
PERYFERIUM – це спроба відчитати місто засобами самоідентифікації, знайти себе в ньому. Спроба дослідити периферійні місця і віддалені від центру райони через призму аналогової фотографії та зовсім випадкові зустрічі.
В попередній публікації ми вже знайомили наших читачів із світлинами Львова 1968 року. Сьогодні хочемо продовжити розпочате, адже вдалось натрапити на нові кадри зі Львова 1960-х років.
Дорожний знак Львова, 1960-ті рр.Вигляд Львова, 1960-ті рр.
Про Львів писали: «У другій половині XIX і на початку XX століття центр міста змінює свою адресу. З тісної середньовічної площі Ринок він переноситься туди, де річку Полтву сховали в підземний канал. Тут виросли красиві широкі бульвари.
Національний музей у Львові, 1960-ті рр.Колишній Будинок книги на сучасному проспекті Свободи, 1960-ті рр.Колишнє кафе “Червона шапочка” на сучасному проспекті Свободи, 1960-ті рр.Львівський оперний театр, 1960-ті рр.Пам’ятник Івану Франку у Львові, 1960-ті рр.Чорна кам’яниця, 1960-ті рр.Проспект Шевченка, 1960-ті рр.Львів, 1960-ті рр.Львів, 1960-ті рр.Львівський університет, 1960-ті рр.Фонтан на площі Ринок, 1930-ті рр.
Сьогодні однією з найкращих львівських вулиць є проспект Тараса Григоровича Шевченка. Серед пам’яток львівської цивільної архітектури однією з найдосконаліших у художньому відношенні вважається так звана «Чорна кам’яниця» (XVI ст.), будинок № 4 на площі Ринок, де зараз розмістився Львівський історичний музей. Безглуздям було б сперечатися сьогодні про національний характер Львова. Він був і буде українським. Український селянин його годував, українські робітники будували його стіни, байдуже, були це стіни жилої оселі, церковної башти чи палацу вельмож».
Львів, 1960-ті рр.Львів, 1960-ті рр.Львів, 1960-ті рр.Львів, 1960-ті рр.
«Увечері, коли густі сутінки спадають на круті горби, довкола спалахує заграва. Це вогні нового індустріального Львова, вогні, що освітлюють шлях у вічну молодість сивоголового міста».
У попередній статті автор розказував про тварин у архітектурі Львова, сьогодні хоче поділитися інформацією про людей у ній.
Прогулюючись королівським містом можна натрапити на прекрасні бюсти, що визирають з ніш кам’яниць середньовічного міста. Ось перелік вулиць, де можна зустріти знаних діячів минулого. Розпочнемо з найвідомішого будинку.
Театральна, 9 – адреса, де можна побачити польських письменників. Петром Герасимовичем створені скульптурні портрети Яна Кохановського, Адама Міцкевича (з боку вулиці Театральної), Зиґмунда Красінського, Юліуша Словацького, Юзефа Ігнатія Крашевського, Адама Асника (з боку вулиці Памви Беринди).
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 9. Скульптурні портрети авторства Петра Герасимовича.
Поруч, на вул. Театральній, 2, за проектом Івана Левинського, в 1888 р. встановили чотири бюсти польських королів: Казимира Ягеллончика, Стефана Баторія, Владислава Локєтка і Зигмунда Августа.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 2. Скульптурні портрети за проектом Івана Левинського.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 2. Скульптурні портрети за проектом Івана Левинського.
Львів, будинок по вулиці Театральній, 2. Скульптурні портрети за проектом Івана Левинського.
Адама Міцкевича ще можна зустріти на вулиці Івана Франка 104 над входом до кам’яниці авторства Леонарда Марконі. Невідомо чи Л. Марконі полюбляв персону польського письменника чи такі часті замовлення були спричинені культом особи одного з найвеличніших поляків, але він також є автором погруддя письменнику на вулиці Листопадового Чину, 14.
Львів, будинок по вулиці Листопадового Чину, 14. Скульптурний портрет авторства Леонарда Марконі.
При вулиці Личаківській, 38 стоїть будівля колишньої міської народної школи ім. Св. Антонія, яка була побудована у 1876 – 1877 рр. за проектом Юзефа Каєтана Яновського. Фасад прикрашають три погруддя освітніх діячів – Ґжеґложа Пірамовича, Онуфрія Копчинського та Станіслава Конарського. Це роботи скульптора Еміля Шрьодля (один бюст не зберігся).
Триповерховий дім на вул. Дорошенка під номером 11, звели 1898 р., за проектом архітектора Карла Боубліка. Будинок прикрашає розкішна металева брама та погруддя Фридерика Шопена над вікнами третього поверху, що було не лише виразом уподобань власників камяниці, але й своєрідною рекламою фірми фортеріано та музичних інструментів Гошелеса. А в старішій камяниці, на місці якої збудували “Дім Шопена”, у 1843 р. був перший у Львові салон фотографії (дагеротипії-перший практичний спосіб фотографування) Йозефа Польмана.
Львів, будинок по вулиці Дорошенка, 11. Скульптурний портрет Фридерика Шопена за проектом архітектора Карла Боубліка.
Львів, будинок по вулиці Дорошенка, 11. Скульптурний портрет Фридерика Шопена за проектом архітектора Карла Боубліка.
Ще один бюст композитора бачимо на однойменній вулиці під будинком №7. На її фасаді збоку вулички Монюшка побачимо на рівні третього поверху два бюсти польських культурних діячів. Праворуч – Фредерика Шопена, ліворуч Станіслава Монюшка (1819-1872), який став патроном вулички, що зєднала у 1892 р. вулиці Шопена та Браєрівську (Б. Лепкого) але на ній так і не зареєстровано жодного будинку.
Львів, будинок по вулиці 29 Шопена, 7. Скульптурний портрет Фридерика Шопена.
Львів, будинок по вулиці 29 Шопена, 7. Скульптурний портрет Станіслава Монюшко.
Львів, будинок по вулиці 29 Шопена, 7.
Над балконом вулиці Коперника, на будинку №26 встановлено бюст патрона вулиці – Миколая Коперника, авторства, ймовірно, Юліуша Белтовського
Львів, будинок по вулиці Коперника, 26. Миколай Коперник. Авторства, ймовірно, Юліуша Белтовського
На куті вул. Матейка та Технічної у 1889 р. збудували віллу в стилі історизму за проектом Альфреда Каменобродського для родини Єловіцьких. По віллі й досі видно, що вона мала на той час, найрозкішніше оздоблення зовнішнє, і припускаємо, що і всередині. З північної сторони зберігся досить непримітний бюст.
Львів, будинок на розі вулиць Матейка та Технічної
Львів, будинок на розі вулиць Матейка та Технічної
За нестачею джерел, автор припускає, що це господар будинку так законсервував своє зображення. Які ви маєте думки щодо цього?
Юрій ШАНДРА Географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка
В суботу, 20 квітня 2019 року, о 14.00 у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться майстер-клас з виготовлення Великодніх вітальних листівок від реставратора Уляни Романів.
“Уже зовсім скоро будемо святкувати одне з найсвітліших християнських свят – Великдень. У цей чудовий день, окрім традиційних подарунків, Ви можете зробити неповторний сюрприз рідним – створену своїми руками вітальну листівку.
А що може бути дорожчим ніж подарунок зроблений за власними ідеями і фантазією?!
Тож чекаємо Вас у музеї. Будемо творити разом” – запрошують на сторінці події у Фейсбук
Майстер-клас з виготовлення Великодніх листівок від Уляни Романів у КЗ “Музейно-виставковий центр Калуської міської ради”, 2016 р.
Вікова категорія: від 4 років.
Вартість майстер-класу:
– для дітей – 60 грн;
– для дорослих – 80 грн.
(у вартість входять матеріали, а також відвідання музейної експозиції та виставки).
Кількість місць обмежена, тому обов’язковий попередній запис за телефоном: 097-384-48-18 (Софія)
Вулиця Елізи Ожешко в Луцьку в тридцятих. По центру вулиці прокладають водогін. З архіву Луцького водоканалу
5 грудня 1928 року в родині луцького архітектора Тадеуша Краффта народилася донька Барбара. Спочатку донька разом із мамою Джозефою Саришевською проживала в Варшаві, а батько в Луцьку, де працював архітектором.
В період з 1922 по 1932 роки Тадеуш Краффт обіймав посаду районного архітектора в Ковельському повітовому старостві. В 1932 Тадеуш переїхав до Луцька на постійне проживання. Сім’я Краффтів проживала по вулиці Елізи Ожешко (пол. Orzeszkowej, зараз Бойка, – ХЛ). З 1932 року Тадеуш Краффт працював як луцький міський архітектор у Волинському відділені Товариства архітекторів Речі Посполитої, президентом якого був Францішек Кокеш.
Барбара разом із матір’ю Джозефою Саришевсько, nto.pl
У 1930-х роках на території Волинського воєводства постійно жили і працювали лише сім архітекторів, які мали право виконувати проекти будівель всіх типологічних груп. На Луцьк таких було четверо: Францішек Кокеш, Владислав Стахонь, Сергій Тимошенко та Тадеуш Краффт. Батько Барбари виступив автором ряду статей, присвячених будівництву на Волині, що публікувались на сторінках часопису «Волинські технічні відомості» (1925-1939).
Тадеуш Краффт, nto.pl
Матір Барбари Джозефа не лише займалась домашніми справами, вихованням чотирьох дітей, а й мала багато талантів: грала на скрипці та піаніно. Старша на чотирнадцять років сестра Барбари Марія стала талановитою співачкою. В автобіографії Барбара порівнює свою маму із Кармелітою, і не раз згадує про її «іспанський характер». В десятилітньому віці Барбара часто супроводжувала батька на вечори в Клубі інтелігенції в Луцьку. Вона згадує, що засідання відбувалися в прекрасній дерев’яній віллі з верандами та парком.
Барбара разом з подружками із Луцька, nto.pl
Разом з родичами Барбара часто відпочивала поблизу річки Стир біля замку Любарта. Про один із таких відпочинків згадує її подружка заслужений польський архітектор Ірена Червінська-Оборська.
«Дорослі забирали нас над річку Стир, недалеко замку Любарта. То була елегантна пристань, як в американських фільмах. З кав’ярнями, ресторанами. Пані носили тоді вовняні купальні костюми, навіть мокрі вони не прилягали до тіла. Якби костюми прилягали, почувалися б голими».
В Луцьку на пляжі. Міжвоєнні роки
Для обох батьків це був другий шлюб, адже обоє втратили свою другу половину в часи Першої світової війни. В Джозефи була старша донька, а в Тадеуша двійко синів. Барбара була пізньою дитиною, мати народила її у віці сорок років, а батькові було п’ятдесят.
Про роки свого перебування в Луцьку Барбара видала книгу в 2016 році під назвою «Крафтувна в країні чарів», яка написана в формі діалогу з польським драматургом Ремігіушем Гжеля.
Обкладинка автобіографії «Круфтувна в країні чарів», dziupla.sowa.pl
В 1939 році в Луцьк прийшли радянські війська. В їх помешкання підселяють росіян, сім’я Барбари, змушена була жити на кухні. В результаті через рік родина переїжджає до Володимира-Волинського, батько тяжко хворіє. Саме в Володимирі сім’ю Краффта хотіли відправити до Сибіру, але матір Джозефа сказала росіянам, що її чоловік хворий на тиф і скоро помре. Це врятувало їх сім’ю від заслання.
Родині не вдалось виїхати до Польщі, а навпаки в 1942 разом із хворим батьком вони повертаються до Луцька, де проживають в бараці. Батько помирає. Тадеуша Краффта поховали на луцькому кладовищі. На короткий час Барбара разом з матір’ю з бараку переїхали жити до помешкання знайомих в Луцьку, який був тоді під німецькою окупацією.
З Луцька Барбара разом з мамою переїхали до міста Лодзь. Перші роки проживали за адресою Погоновського, 24, кімната 26. Мама знайшла роботу кравчинею.
В 1948 році закінчила драматичну студію при «Старому театрі». Її керівником був Іво Галл – один з найвизначніших акторів та сценографів тогочасного польського театру.
Актриса з красивим глухим голосом відразу ж після закінчення театральної студії запрошується на радіо, виступає на естраді як співачка, працює на телебаченні в якості ведучої.
За своє життя Барбарі довелось зіграти на сценах театрів польських міст Гданська, Лодзі, Вроцлава, Варшави. Першу роль в фільмі Барбара зіграла в 1953 році в картині режисерів Я. Рибковського і Я. Фетке «Справа, яку треба залагодити». Справжній успіх і знаменитість акторці приніс фільм «Попіл і алмаз» (1958).
В 1955 акторка одружується з колегою Міхалом Газдою, в подружжя народжується син Пьотр.
Шлюбне фото з першим чоловіком Міхалом Газдою, wysokieobcasy.pl
Акторка працювала з відомими польськими режисерами Войцехом Хасом, Анджеєм Вайдою, Янушем Моргенштерном. Одна з найвідоміших робіт акторки роль у фільмі В. Хаса «Як бути коханою» (1962).
Кадр із фільму «Як бути коханою»Кадр із фільму «Рукопис, знайдений у Сараґосі»Театральна постановка «Завтра прем’єра» (1962), weekend.gazeta.pl
У 1982 році Барбара переїжджає до США, де проживає шістнадцять років, а в кінці 90-х повертається до Польщі. Тоді ж вона одружується вдруге з Арнольдом Седнером, директором Міжнародного інституту в справах емігрантів в Сан-Франциско. Шлюб тривав два роки, адже в 1984 році Арнольд помер. Акторка важко переживала втрату. Далі був переїзд до Лос-Анджелеса та отримання американського громадянства. В 1998 році Барбара вирішує повернутись до Польщі, де зараз паралельно із зйомками в кіно, не полишає гру в театрі.
2016 року Барбарі виповнюється 88 років
В грудні 2016 року Барбарі виповниться 88 років. В доробку акторки десятки успішних ролей в кіно, кілька державних нагород та орденів.
В середу, 18 квітня 2019 року, о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття Великодньої виставки «Сяє радість із небес: Христос Воскрес!»
На виставці представлено авторські роботи великоднього циклу мисткині Марії Янко: близько 300 писанок, 20 витинанок, 30 акварелей.
Акварель роботи Марії Янко.
Янко Марія Михайлівна народилася в смт. Дубляни Самбірського району Львівської обл. в родині переселенців з Лемківщини – Катерини і Михайла Янків. З дитячих років любила малювати олівцями на папері та перед Великоднем – разом з мамою писала писанки.
Першою мистецькою школою для Марії стала художня студія під керівництвом знаного художника Миколи Васильовича Прокопенка у м. Самборі, яку відвідувала після уроків у школі.
Витинанка роботи Марії Янко.
Згодом навчалась у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша та у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва. Є членом Національної Спілки художників України та Національної Спілки майстрів народного мистецтва України.
Працює творчо в жанрі живопису та графіки, використовуючи різні техніки. У першу чергу вона звернулася до найважливішого – свого коріння. До глибинних вражень з розповідей батьків та дідуся, почутих у дитинстві. Так постали перші твори на лемківську тематику – як усвідомлення власного життєвого шляху, внутрішнього покликання, духовного обов’язку перед минулим і майбутнім.
Акварель роботи Марії Янко.
У творчості Марії Янко відчувається особлива пристрасть до графіки та витинанки, виконання яких знайшли своє втілення у оформленні книг та поетичних збірок. В творах художниці відчувається її власний почерк і стиль.
З 1996 року художниця Марія Янко активно бере участь у всеукраїнських виставках, а також у міжнародних пленерах та виставках у Польщі, Словаччині, Угорщині, Австрії, Чехії. Має персональні виставки у м. Самборі, у Львові, у Кракові.
Також Марія Янко працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва – це батіки, мінігобелени, писанки, об’ємно-просторові композиції – різдвяні « павуки» з соломи. Своєю творчістю Марія Янко підтримує народні традиції, працює натхненно і багато в різних напрямках образотворчого та ужиткового мистецтва.
Управління охорони історичного середовища та райадміністрації Львова проведуть інвентаризацію історичних аптек у місті. Відповідне рішення прийняли на засіданні виконавчого комітету ЛМР сьогодні, 12 квітня. Про це повідомляє Твоє Місто.
Всю інформацію про інвентаризацію мають згодом розмістити на Порталі відкритих даних Львівської міської ради, а управління має стежити за пам’ятками культурної спадщини, у яких розташовані ці аптеки.
Аптека «Під Золотим Орлом»
Таке рішення пов’язане з низкою конфліктів із власниками приміщень, де є або колись були історичні аптеки. Здебільшого на їх місці облаштовували крамниці, а майно вивозили у невідомому напрямку. Зокрема така доля спіткала аптеку «Під срібним орлом», що на розі вулиць Краківської та Лесі Українки, де тепер працює магазин, «Під святим духом» на проспекті Шевченка, 28, де зараз відкрили відділення «ПроКредитБанку», «Під золотим левом» на вулиці Модеста Менцинського, 12, де нині працює піцерія «Містечко», аптеку «Під архангелом» на вулиці Городоцькій, 131, де зараз розташований магазин мережі «Єва» та аптеку «Під святим Миколаєм» на Грушевського.
Вивіска аптеки «Під Золотим левом»
Нещодавно Львівська міська рада через суд розірвала договір про продаж приміщення колишньої аптеки «Під Фемідою», що на розі вулиць Дорошенка та Словацького, на місці якої відкрили магазин білизни. Також уже кілька років триває конфлікт із аптекою на Міцкевича, власник приміщення якої розірвав договір із орендарем, утім пообіцяв там аптеку зберегти.
Аптека «Під Чорним орлом» у Львові
Додамо, що раніше заступник міського голови з питань розвитку Андрій Москаленко повідомляв, що міська рада допомагатиме з реставрацією приміщень історичних аптек.
