В фондах Австрійського державного архіву є цікаві, раніше невідомі, світлини з Львівщини.
Карл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 рокуКарл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 року
Фото датуються 9 грудня 1917 року. Саме в цей день за інформацією австрійського джерела село Ожидів (сучасного Буського району) відвідав Карл I, відомий, як імператор Австро-Угорщини, король Богемії, король Галичини та Володимирії (1916-1918 роки). Карл І був останнім правителем династії Габсбургів.
Карл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 рокуКарл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 року
Карл І очолив престол після смерті Франца Йосифа 21 листопада 1916 року. Новий імператор взяв тоді на себе командування військами, прагнучи заручитись підтримкою угорців.
Карл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 рокуКарл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 року
За правління Карла І Австро-Угорська імперія як член Четверного союзу продовжувала брати участь у Першій світовій війні. Саме за правління Карла І Австро-Угорщина 19 січня 1918 року визнала незалежність Української Народної Республіки і 27 січня 1918 року уклала разом з іншими членами австро-німецького блоку Берестейський мир. Карл I 11 листопада 1918 року зрікся влади в Австрії, а 13 листопада в Угорщині.
Карл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 рокуКарл І в селі Ожидів 9 грудня 1917 року
На фото можна розгледіти будівлі залізничного вокзалу в селі Ожидів.
В четвер, 22 серпня 2019 року, о 16 годині, в приміщенні Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбудеться відкриття фото-виставки «Наша незалежність». В фотографіях військових кореспондентів «Армія infоrm» Володимира Скоростецького та Тараса Греня можна буде побачити шлях, який пройшла наша країна, а разом і з нею наше військо, щоб стати дійсно незалежними від російського пригнічення.
– Ми приурочили цю виставку до святкувань з нагоди Дня Незалежності України, – розповіла учений секретар музею Софія Легін. – Думаю нашим відвідувачам буде цікаво побачити всі ті унікальні кадри та речі, якими поділились з нами військові журналісти.
Тарас Грень. Фото Ірини Бердаль-Шевчик
Загалом на виставці буде представлено півсотні фотознімків з різних часів та ключових історичних подій в яких приймали участь військкори. Також глядачі матимуть змогу побачити, та доторкнутись до реліквій виготовлених руками простих українців в часи найбільших випробовувань нашої держави на політичну міць. Як фотографії, так і всі предмети надані музею з особистих архівів авторів, і виставляються вперше. Отже запрошуємо всіх бажаючих 22 серпня о 16 годині за адресою місто Львів, вулиця Івана Франка 154.
Серпень 2014 року, блокпост “Балу” Дебальцевський плацдарм. Фото Тарас Грень
Коротка довідка: Володимир Скоростецький та Тарас Грень є професійними військовими журналістами. Володимир прослужив у війську 23 роки, а Тарас 29. Разом вони брали участь у висвітлені ліквідації повені 2008 року. Неодноразово приймали участь у найбільших міжнародних навчаннях на території Європи «Рапід трайдент». Участь у висвітлені російської військової агресії проти України беруть з березня 2014 року. Їх фотороботи виставлялись у таких країнах як Ізраїль, Німеччина, Болгарія, Литва, США, Англія. В квітні цього року Тарас Грень став автором першої військової фотовиставки на території Луганської області «Обличчя захисника України», також роботи цього офіцера слугували основою для соціальних білбордів, що розташовані на території Луганської та Донецької областей.
Через тиждень у селі Нагуєвичі, що на Львівщині, відбудеться етнофестиваль у садибі Франка. Про це повідомляють на сторінці події у Фейсбуку.
25 серпня на території садиби Франків розміститься понад 50 найрізноманітніших локацій: гончарство, ковальство, петриківський розпис, різноманітні майстер-класи, а традицій бойківських обжинок, франкової кухні, театралізовані екскурсії і квести «Мандрівка з Франком», «Франко-караоке» тощо.
Програма
15:00 – Привітання організаторів етнофесту і офіційне відкриття мистецько-культурного простору «Франкова торговиця» від селищних громад Дрогобицького району.
15:20 – Пісні і танці «Франкового краю» від відділу культури і туризму ДРДА за участі солістів та оркестру Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.
18:00 – Етно-Гурт «ФОЛЬКНЕРИ».
19:00 – Гурт «ZОРЕПАD DANCE».
20:00 – Гурт «ROCK-H».
21:30-23:00 – «Diskoteka duo us praedictus» від «Дуету імені нас» (Ігор Іванович і Андрій Юркевич).
Луцьк як здавна прикордонне місто був осідком для військових різних держав. Яскраво це простежується ще з часів Російської імперії початку ХІХ століття. Не минулося і в міжвоєнний час. У 1930-х в Луцьку запланували збудувати окремий міський район – офіцерську колонію. В цій справі виявилися не тільки новітні ідеї містобудування тієї доби, а й приклади окремих споруд з архітектурою від найкращих модерністів. Район зберігся і вартий уваги.
До складу луцького гарнізону входили 24 піхотний полк, 12 танковий батальйон і 3 дивізія 13 полку легкої артилерії. Держава намагалася забезпечити військових житлом. Тому в місті зводилися окремі військові містечка. Відомо про щонайменше два офіцерські містечка і одне для підофіцерів. Головний і найбільш репрезентативний, з точки зору архітектури і містобудівного підходу, це звісно офіцерська колонія над річкою Сапалаївка, яка охоплює теперішні вулиці 8 березня, Саперів, Огієнка, Червоної калини.
Колаж Олександра Котиса
Почати хронологію для розуміння цього району варто задовго до міжвоєнного часу. Аж з кінця ХІХ століття. В Англії жив і працював соціолог Ебенезер Говард, якого називають філософом-утопістом. Він прославився через свою ідею ідеального міста-саду. Ця концепція передбачала створення міст за круговим територіальним принципом. Якщо казати спрощено, то адміністративні і публічні споруди – в центрі міста-круга, за ними тягнеться кільце зелених насаджень, а ще далі – спальні райони низької поверховості, суміжні з садами і ділянками для вирощування овочів. Місто-сад має свої канали для водопостачання, центральний фонтан, залізниці і дороги, розташовані за секторальним принципом, а не хаотично.
Місто-сад Говарда. Зображення з Вкіпедії
Пропозиція міст-садів мала не одну успішну спробу реалізації. І до сьогодні збереглися міста, збудовані за цією ідеєю. Але найцікавіше те, що говардівське творіння вплинуло на модерністів, які підхопили ідею для окремих районів у вже наявних містах. Зокрема, як пишуть історики архітектури, цим захоплювалися польські містобудівники початку ХХ століття. Фактично, Луцьку пощастило, що намір держави збудувати офіцерську колонію потрапив у саме цю сферу зацікавлень архітекторів.
Оскільки будівництвом колонії займалося військове відомство разом з Міністерством громадських робіт на державних землях біля Сапалаївки, а не міський магістрат, то й проектування відбувалося на центральному рівні. У Варшаві працював архітектор і урбаніст Адам Кунцевич, випускник Інституту цивільних інженерів у Петербурзі. Він уже був відомий тим, що склав плани розбудов портової Ґдині та Хелма. Портові міста як і загалом море для міжвоєнної Польщі вважалися стратегічними у плані розвитку, тому бути долученим до їхнього проектування було щонайменше дуже почесно.
У 1928 році Адам Кунцевич склав проект офіцерської колонії в Луцьку. Обшир території між цвинтарем, де зараз Меморіал, і австрійським меморіалом Pro Patria, де зараз школа №5, він розділив так. Із усієї ділянки площею біля 44 га частина призначалася на житлову забудову для чинних військовиків, це 12,5 га. Ще 6,4 га – для ветеранів. Для шкільного кураторіуму – 5 га. На парк понад річкою 4,6 га. Приблизно 4,6 га відводилося під площу вулиць. Решта території – це австрійський та протестантський цвинтарі, що були на місці території теперішньої школи №5.
Ескіз офіцерської колонії в Луцьку. Адам Кунцевич, 1928. Зображення з Державного архіву Волинської області
Частина площі призначалася під забудову 3-поверховими будинками, інша частина – під приватні котеджі, які дозволялося групувати по два. Загалом 53 ділянки. Як видно з плану, він нагадує кругове місто-сад Говарда. По центру – круговий майдан, навколо якого планувалися публічні споруди: бібліотека, казино тощо. Головною вулицею мала стати та, що вела прямо до центру від католицького цвинтаря (тепер Огієнка). Дугоподібна вулиця ішла прямо над самим парком, у який була включена і річка Сапалаївка.
Проект виставили у технічному відділі магістрату на публічний огляд і внесення зауважень від громадськості, про що повідомили в місцевій пресі. Луцький магістрат остаточно затвердив проект офіцерської колонії у 1930 році. Отже, з цього часу, можна вважати, був запущений механізм фізичної реалізації плану. Хоча перші будинки з’явилися ще пізніше. Процес залагодження різних формальностей між різними відомствами тривав кілька років.
Бюрократичною тяганиною на місці займався Офіцерський житловий кооператив, утворений з числа військових луцького гарнізону, які хотіли збудувати житло у новому перспективному районі. Магістрат повідомив, що кооператив може розраховувати не більше, ніж на 10% від взятої містом позички на розбудову Луцька.
Фрагмент карти Луцька 1939 з офіцерською колонією
Якщо подивитися стару мапу Луцька, то можна побачити і назви вулиць для офіцерської колонії. Вони у порівнянні з сучасними назвами були такі:
Льотнича, тепер проспект Перемоги
Алея перемоги, тепер Огієнка
Зв’язку, зараз не існує, пролягала у дворі дугоподібного будинку за історичним факультетом
Військова, тепер 8 березня
Кавалерії, тепер Грибоєдова
Артилерії, тепер Червоної калини
Саперів, назва не змінилася
Звірки і Вігури (польські літуни), тепер 8 березня
Інвалідська, тепер Клима Савура
На перетині сучасних вулиць Червоної калини, Огієнка та Грибоєдова був круговий майдан, який тоді називався Майдан Перемоги. Центр усього району. Зараз його вже слабо можна розпізнати, він забудований.
Bauhaus для військових. Пам’ятки передвоєнного дизайну
Цікавою виявилася не тільки містобудівна ідея з влаштування офіцерської колонії як міського району, а й архітектура окремих споруд. Адже проектування нового відбувалося в мистецькому середовищі 1930-х, яке було модерністським. Архітектори креслили будинки новітньої стилістики, яка була дуже популярною. Зі знайдених архівних матеріалів випливає, що такими були більшість будівель офіцерського містечка. А проектували їх найпопулярніші луцькі архітектори.
Будинок Кубашевського в Луцьку. Архітектор Сергій Тимошенко, 1934. Фото Олександра Котиса
Зазвичай вони працювали за стандартною схемою: надходило замовлення від клієнта і починалася робота. Архітектор креслив споруду, її затверджували у магістраті, а далі починалося будівництво. Військовики зводили будівлі за власні кошти, проте земельні ділянки отримували безкоштовно. Кажучи детальніше, Офіцерський кооператив виділяв ділянки за правилами, прописаними у його статуті. А землею користувався, за умовою, до 1950 року, хоча сама земля колонії продовжувала перебувати у державній власності.
Будинок Кубашевського в Луцьку. Архітектор Сергій Тимошенко, 1934. Фото Олександра Котиса
Кілька будинків проектував знаний український архітектор Сергій Тимошенко. Десятиліття тридцятих він жив і працював у Луцьку і був активним членом української громади. Його архітектурне бюро розташовувалося на вулиці Матейка (тепер Ярощука). Там він виконував більшість своїх луцьких проектів. Замовлення у нього робили як приватні особи, так і організації. На офіцерській колонії його авторства звели кілька будинків для військовиків польської армії.
Будинок Кубашевського в Луцьку. Архітектор Сергій Тимошенко, 1934. Фото Олександра Котиса
Один із найяскравіших, який зберігся до наших днів без перебудов, належав військовому лікарю Мар’яну Кубашевському. Папка з кресленнями цього будинку вирізняється серед інших і тим, що Тимошенко подав вигляд споруди у тривимірному зображенні, коли більшість споруд, навіть великих громадських на центральних вулицях, мали тільки «плоскі» креслення фасадів.
Будинок Кубашевського в Луцьку. Архітектор Сергій Тимошенко, 1934. Фото Олександра Котиса
Ми бачимо естетичну комбінацію простих і зрозумілих форм. Будинок ніби складається із двох різновисоких паралелепіпедів, спаяних воєдино, під’їзд освітлюється високим і вузьким вікном, яке завершується круглим віконцем мансарди. Кутові спарені вікна як неодмінний атрибут стилю. Прямокутна колона. 1934 рік.
Будинок архітектор Владислава Стахоня. Зображення з видання Wołyńskie Wiadomości Techniczne
На цій же вулиці трохи далі привертає увагу будинок архітектора Владислава Стахоня. Він проектував його для самого себе. Зображення будівлі помістили у фахове видання волинських архітекторів та інженерів різних напрямків «Волинські технічні відомості» як якісний приклад сучасного проектування. 1933 рік.
Будинок Стефана Ґоланського. Архітектор Леонід Маслов.
Є серед будинків і творіння українського архітектора й історика Леоніда Маслова для капітана Стефана Ґоланського. Маслов, очевидно, виконав проект у бюро знаного архітектора Тадеуша Садковського, бо на проекті стоїть його штамп зі вказівкою, що проектував саме Маслов. Одноповерховий будинок з гаражем. Під час візуалізації фасадів та плану автор залишив нам приємну деталь – автомобіль в гаражі. Будинок знищили під час війни.
Імовірно, про цей будинок Маслова у Луцьку не знали раніше. Публікується вперше.
А це зовсім інший тип будинків на офіцерській колонії. Багатоквартирний. Таких всього кілька. Цей – по вулиці Огієнка в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Окрім невеликих котеджів для однієї-двох родин і будинків на 5-10 квартир, до нашого часу збереглися два 4-поверхові будинки по кілька під’їздів кожен.
Будинки по вулиці 8 березня в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Стоять вони на вулиці 8 березня. Більше схожі на прості паралелепіпеди, уже без майже обов’язкових перепадів висот різних частин, зазвичай без візуальних акцентів на конструктивних вузлах, без круглих вікон.
Будинки по вулиці 8 березня в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Стиль видають якісь незначні елементи, зазвичай це високе і вузьке вікно під’їзду, декоративні виступи, стовпчики і тому подібне. Це є наслідком використання стандартизованих житлових блоків, спробою типізувати їх.
Будинки по вулиці 8 березня в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Все через ідею мінімальних площ, яка, на думку модерністів, була потрібна людині. Світла, простору і природи багато, а площі – раціонально компактно.
Будинки по вулиці 8 березня в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Дуже добре сказане ілюструють два багатоквартирні житлові будинки для військових на вулиці 8 березня. Вони все ж не позбавлені візуальної естетики свого часу. Перш за все це форма балконів і промальовка фасадів, яка імітує цегляну кладку. Архітектори Л. Торунь та Казимир Толочко, 1937.
Будинки по вулиці 8 березня в Луцьку. Фото Олександра Котиса
Окрема ділянка офіцерської колонії була відведена під школу. На ній збудували жіночу кравецьку гімназію. Її проект створив архітектор Ян Реда. Випускник Варшавської політехніки, який потім же і проектував у співавторстві кілька нових корпусів цього інституту.
Фасади кравецької гімназії з проекту Яна Реди
Є якийсь особливий чар у тому, як модерністи працювали із порожнім простором. Чим його заповнити? Маленьким підписом із витриманими відступами, якщо це дизайн постера чи сторінки в книзі. Кріпленням флагштоку на фасаді. Або – круглим годинником, розташованим із відчуттям пропорцій, як у цьому випадку. У внутрішньому дворі на 2 поверсі – широка тераса.
Фасади кравецької гімназії з проекту Яна Реди
Гімназію почали будувати у перші дні вересня 1935 року на західній окраїні офіцерського містечка. Міністерство освіти виділило 500 тисяч злотих на це будівництво. Керував роботами на місці архітектор Владислав Стахонь. Їх мали завершити до початку занять наступного шкільного року. У серпні 1936 вже влаштовували систему опалення, прокладали електрику і виконували інші внутрішні монтажні роботи.
Під час війни споруда використовувалася як тимчасовий шпиталь, в даний час тут управління Держспецзв’язку.
Фасади кравецької гімназії з проекту Яна Реди
Ще один загадковий об’єкт, можливо, і не відносився до офіцерського містечка, але був побудований упритул. Про нього не вдалося знайти якоїсь достеменної інформації, проте за схожими ознаками з іншими планами споруд у тодішній Речі Посполитій, виглядає так, що це ще одна школа. І то яка! Одна із найбільший споруд міжвоєнного Луцька в принципі. Її, імовірно, не встигли збудувати до війни і вона стояла недобудованою весь воєнний час, аж поки вже в радянський час зведені стіни пристосували під ДОСААФ (можливо, збудували на цьому місці нову споруду, яка обрисами нагадує попередню?).
Фасади кравецької гімназії з проекту Яна Реди
Як це передбачала говардівська ідея міста-саду, офіцерська колонія мала і свою смугу зелені. Якщо не брати до уваги зелень присадибних ділянок, то на південній околиці був розбитий парк із доріжками і насадженнями. Коли в 1934 році був реалізований замах на Броніслава Пєрацького представником ОУН, парку назвали на честь цього польського військовика.
Недобудована школа (?) біля офіцерської колонії. Фрагмент аерофото 1944
Збереглася поштова листівка із підписом парку Пєрацького. На ній видно труба цегельні Лущевських, яка розташовувалася біля офіцерського містечка на вулиці Інвалідській (тепер Клима Савура). Сам же парк був, фактично, продовження влаштованого ще в 1920-х міського парку поряд з урядовою колонією. Ці два парки простягалися над Сапалаївкою вздовж пізнішої дитячої залізниці. Зараз різниці і переходу між парками урядової та офіцерської колоній вже не видно.
Парк Пєрацького. Лівіше центру на горизонті видно труби цегельні Лущевських, яка була в місці перетину теперішніх вулиць Огієнка та Клима Савура
Офіцерська колонія була забудована майже стовідсотково за винятком центрального майдану, де мали бути казино і бібліотека. Загалом до початку війни збудували більше 70 будинків містечка. Всі вони були націоналізовані у 1940 році. Із них збереглося біля 20 будинків переважно котеджного типу. Більшість використовуються як житлові. Кравецька гімназія та школа біля стадіону досі існують, але займають їх вже не освітні установи.
Після війни територія все більше забудовувалася і зрештою, не маючи конкретних візуальних меж, крім південної частини, розчинилася у повоєнній радянській сітці вулиць Луцька. Приклад офіцерського містечка надихає вивчати міжвоєнну забудову. Він показує, якою цікавою, професійною і динамічною була містобудівна думка передвоєнного Луцька.
У неділю, 25 серпня 2019 року, у селі Куткір (вул. Львівська, 3) о 13 год. відбудеться урочисте відкриття музею видатної художниці Софії Караффи-Корбут, з нагоди 95-річчя від дня народження.
Із січня 2018 року в селі Куткір діє на громадських засадах комунальний заклад – «Музей Софії Караффи-Корбут». Він постав завдяки тому ж таки Василеві Вальку, його колезі художнику Богдану Сікотовському та голові сільської ради Роману Желізку. Музей займає три кімнати площею 74 кв. м.; фонди налічують 335 одиниць збереження.
Експозиція виставки робіт Софії Караффи-Корбут
У Куткорі художниця прожила багато років і тут похована. Вона проілюструвала кожну четверту дитячу книжку, що виходили свого часу в Україні.
Експозиція виставки робіт Софії Караффи-Корбут
Працюючи багато років над оформленням книг, Софія Караффа-Корбут досягла вершин у мистецтві творення книги. Протягом 1961-2016 років вийшло у світ більше 60 книжок з її ілюстраціями загальним тиражем понад 7 млн. примірників. Внесок Софії Караффи-Корбут у мистецьку спадщину значний, вагомий. Вона займає достойне місце серед провідних європейських митців XX століття.
Експозиція виставки до 30-річчя ІІІ відродження УАПЦ
Упродовж 16−18 серпня у Львові урочисто відзначають 30-річчя ІІІ відродження УАПЦ. Про це, 16 серпня 2019 року, повідомляє Гал-інфо з місця подій.
Фотовиставку відкрили, аби ознайомити громаду міста та гостей з історією української Церкви та значенням міста Львова в історії розвитку та становлення Помісної Православної Церкви.
Експозиція виставки до 30-річчя ІІІ відродження УАПЦ
Ми повинні творити історію нашої неньки України, бо за нас її ніхто нам не створить. Наші сусіди з півночі хотіли створити нам історію і щоб ми за нею жили, — це було, і я це пам’ятаю. Але ми, українська патріотична нація, духовенство, повинні мати свою історію і передавати її своїм нащадкам”, — зазначив Митрополит Львівський ПЦУ Макарій (Малетич), який був одним із шести ієреїв, які першими поставили підпис “за”відновлення УАПЦ.
Експозиція виставки до 30-річчя ІІІ відродження УАПЦ
Додамо, що із цієї нагоди до міста з офіційним візитом прибув Митрополит Київський і всієї України ПЦУ Епіфаній. Святкування розпочали відкриттям фотовиставки раритетних світлин біля Львівської ратуші.
Сьогодні, 17 серпня 2019 року, на «Арені Львів» відбудеться великий концерт Національного проекту в масштабах всієї країни «Українська пісня / UkrainianSongProject». Однією з хедлайнерів заходу стала співачка TAYANNA, яка нещодавно підтвердила свою участь у новому сезоні проекту «Танці з зірками».
За інформацією одного з продюсерів співачки, виступ на концерті у Львові був під питанням. Артистка отримала травму під час репетиції. Лікарі рекомендували взяти тайм-аут та присвяти час на відновлення здоров‘я, але TAYANNA все ж таки вирішила вийти на сцену.
Співачка TAYANNA
«Професія артиста не така проста, як нам іноді здається. Часом доводиться йти і на жертви. Відмінний показник сили волі і самовіддачі TAYANNA. Щоденні тренування в репетиційній залі, готуючись до виклику під назвою «# Танціззірками, який вона з величезним задоволенням прийняла: зміщення ребра, міжреберна невралгія, пошкодження суглоба – як наслідок її наполегливої працьовитості і бажання досягти високих результатів. Лікар сказав два тижні постільного режиму. Сьогоднішній виступ на #Українськапісня у Львові було під великим питанням. Але, не дивлячись на заборону медиків, артистка вірна своїй справі, своїм шанувальникам і вийде на майданчик стадіону «Арена Львів». Сцена, яку цінує артист, зніме будь-який біль», – коментує Михайло Ясинський.
Вже сьогодні на стадіоні вона виконає пісню, яку випустила цієї весни «Як плакала вона», а також свій новий літній сингл «Мурашки».
(Продовження. Початок “Історичний Городок у спогадах. Школа і її вчителі”)
Маленький Городок був батьківщиною багатьох шанованих людей, які прославили наш край. Зокрема й для родини отамана генерал-хорунжого Армії УНР і командувача Північної групи військ Директорії Володимира Оскілка. Відомо, що Оскілко народився в сусідньому селі Хотин і загинув від руки найманого бішовиками вбивці в Городку в червні 1926 року.
Про Оскілка і його сім’ю
Цікаві спогади про родину Оскілка алишилися в Наталії Завірюхи. Дружина Оскілка Клавдія Костянтинівна була вчителькою Городоцької школи.
Городоцька школа, 1937 рік. У 2-у ряду четверта зліва Клавдія Оскілко
“Я її добре пам’ятаю, — продовжує свою розповідь пані Наталя. — Клавдія Костянтинівна викладала в мене українську мову. Родом вона була із російського міста Тула. Оскілко у війну був у Тулі і там з нею одружився. Хоча вона була росіянкою, але викладала в нас українську мову і завжди розмовляла українською. Вона була старшою за мою маму на років чотири, тобто десь із 1897 року народження. Жила пані Оскілко з донькою Наталею в школі. Саме тут, у школі, просто через вікно отамана й застрелили. Знаю я про ці події із розповіді своєї мами. Керівником школи тоді був пан Янішевський, який саме в той вечір грав із моїми батьками у преферанс. Почули постріли. Янішевський подумав, що це поліціянт застрелив його собаку. Та прибігла дівчинка зі школи і повідомила, що вбили Оскілка. Розповідали, що після вбивства Петлюри, Оскілко сказав: “Тепер моя черга”. Так і сталося. Вбивця заліз по трубі на другий поверх школи і чекав слушного моменту. Дружина попросила Володимира Оскілка подати їй компот, що стояв на вікні, і, коли він підійшов до вікна, його й застрелили. Ховали Оскілка в Хотині. Мама розповідала, що з Городка дуже багато людей йшло в Хотин ховати отамана. Він користувався серед людей повагою. Після його смерті люди підтримували його дружину, яка була вагітна другою дитиною. Важко їй було жити в селі, адже нічого в господарстві не мала. Люди, хто яйце принесе, хто молоком поділиться. Стала вона жити в будинку, де була лікарня, а потім знімала квартиру. Донька її Наталка за Польщі вчилася в Рівненській українській гімназії. Десь у 1943 році переїхали вони до родини покійного чоловіка в село Хотин, бо школа в Городку вже не працювала. Після війни виїхали Оскілки на Донбас. Знаю, що другу дитину дружина отамана так і не народила”.
Спогади про барона Штейнгеля
Згадує Наталія Завірюха: “Барон користувався в нашому селі великим авторитетом. Дуже людям допомагав. Їхня сім’я завжди була в церкві на службі божій. Ходили в православний храм, хоча барон був німцем. Як зараз бачу, де стояли в церкві барон, його дружина, діти. Штейнгелі цілу зиму жили в Києві, а на літо приїжджали в Городок. Я пам’ятаю, як ховали його сина Володимира і онуку Олю, ми з мамою ходили на похорон. Все село йшло на ці похорони”.
Барон Штейнгель (посередині) і лікар Ріхтер (праворуч). Фото з архіву І. В. Куліш-Лукашевич
Згадує пані Наталя про добрі справи Штейнгеля в Городку: “Побудував барон в селі гарну лікарню, навколо неї висадили садок. Для людей тут все було безкоштовно і лікарям платив Федір Рудольфович. Там працював дуже добрий і кваліфікований лікар Ріхтер.
За Польщі Штейнгель вже ту лікарню утримувати не міг, то поляки там спочатку зробили притулок для дітей-сиріт, а потім там стала школа. За німців там квартирували мадяри. Як німці відступали, то в грубки заклали великі дрова і той будинок згорів. Більше його не відбудовували, залишилися лише будинки для лікарів. Був у селі баронський штучно створений ставок, який називали “сажовка”.
На острові є будинок біля дзвіниці, то там були конюшні. А поруч у будиночку жив єврей Йосип, який орендував у барона млин. Коли працював млин, то й світло було в Городку – освітлювалася школа, будинок священика, замок”.
Ставок «сажовка» в саду священика, 1935 р. Наталка Савченко з друзями
Наталія Завірюха розповідає, що в роки німецької окупації на острові була літня резиденція рейхскомісара Коха. Там працювали два голландці. Один вирощував квіти, другий – овочі. “Були вони добрі люди, — каже вона. — Наші місцеві там мусили теж відробляти, бо краще було працювати з голландцями, ніж бути вивезеним до Німеччини. Під час війни навіть проблематично було до церкви йти паску святити, бо там все дуже охоронялося”.
Дещо про Городок і його мешканців
Навпроти школи був будинок священика Євгена Кульчинського. Це була дуже порядна і добра людина. В його домі окрім своїх вісьмох дітей ще й виховувались діти-сироти. Трагічною була доля сім’ї священика, який завжди був щирим українським патріотом. Його син Леонід і дочка Ірина “совєтами” до війни були арештовані й сиділи в Дубенській в’язниці. Донька загинула, коли в 1941 році “енкаведисти” розстрілювали в’язнів дубенської тюрми. “Сину Леоніду — продовжує розповідь пані Наталя, — вдалося якось втекти, і він після того був у нашому домі і розповідав батькам про ті жахи. А Ірина, коли навчалася у рівненській гімназії, то жила на квартирі в моїх діда і баби Латушків на вулиці Східній у Рівному. З Городка священик переїхав у Дермань”.
Сім’я священика І. Міщука біля будинку священика, 1935 р.
Ще про одного священика залишився спомин у нашої співрозмовниці – про Ігнатія Міщука.
“Щось священики в Городку довго не трималися, — каже вона. — Рік-два послужать і їх змінюють. Наша Свято-Миколаївська церква була на острові. З донькою Ігнатія Міщука Вірою я навчалась в одному класі, ми були подружками.
Віра Міщук, дочка священика, 1936 р.
З Городка отця Ігнатія перевели у Тараканів. Ми продовжували товаришувати, їздили одна до одної. Це була дуже добра привітна сім’я. У 1939 році о. Ігнатія радянська влада заарештувала за те, що він ходив у рясі. А коли його якийсь червоноармієць запитав: “Ты бога видел?», батюшка йому у відповідь: “А ти Сталіна бачив?”. Це теж стало його провиною. І потрапив священик у Воркуту на багато років. Із заслання він писав листи моїй мамі. Його донька стала вчителькою і працювала десь у Млинівському районі. В будинку, де жив цей священик, нині музична школа”.
Зліва Наталка Савченко, справа Віра Міщук, у центрі Анатолій Хорупаня — син священика, 1934 р.
Зі спогадів Наталії Петрівни Завірюхи виринали численні факти малих і значущих подій з життя Городка і Рівного, страшні картини війни, повоєнної розрухи і спроможності виживання наших людей. Вона згадувала імена однокласників, яких жорстоко репресувала радянська влада у 1940-і. Добрі спогади про вчителів, які були для них найкращими. А зимова дорога до школи в Рівному в післявоєнні роки на підніжці вагонів поїздів, що не відчиняли двері в Городку, ще довго давалася взнаки обмороженими руками і колінами
Сім’я священика І. Міщука. Дубно, 1938 р.
А потім було навчання у Львові в сільськогосподарському інституті і все життя праця у Рівному в проектному інституті. А щастя воно було в сім’ї, що жила в любові, в дітях, онуках і правнуках, яких Бог дарував дочекатись. Пані Наталя повторювала фразу: “Боюсь одного – щоб пам’ять не втратити!”. Пам’ять її не втрачена, вона стала маленьким додатком до нашої спільної історії, історії її рідного Городка.
Львів’ян запрошують на концерт «Шампанські очі», який відбудеться 17 серпня, о 20:00, у Ботанічному саду імені Івана Франка. Подія присвячена Дню народження Кузьми Скрябіна, якому цьогоріч виповнився б 51 рік. Про це повідомляє пресслужба ЛОДА.
Під час концерту прозвучать найвідоміші його пісні у виконанні естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом українського диригента Миколи Віталійовича Лисенка. А родзинкою стане виступ італійського співака та композитора Альфонсо Олівера, який виконає пісню «Мам».
Андрій Вікторович Кузьменко
Кошти від продажу скерують у Благодійний фонд Кузьми Скрябіна.
Довідка. Андрій Вікторович Кузьменко (псевдонім – Кузьма (17 серпня 1968, Самбір, Львівська область – 2 лютого 2015, Лозуватка, Дніпропетровська обл.) – культовий український співак, композитор, поет, письменник, телеведучий, продюсер, актор. Лідер гурту «Скрябін». Заслужений артист Автономної Республіки Крим (2008).
З 18 до 22 вересня 2019 року у львівському Палаці Мистецтв та у понад 40 локаціях міста пройде 26 BookForum – головний культурний фестиваль країни. Про це повідомляє офіційний сайт форуму.
Фокусна тема цьогорічного фестивалю – Відшукування причетного. З програмою можна ознайомитися за посиланням.
У програмі понад 700 літературних, мистецьких, освітніх і соціальних заходів, які відбудуться на 40 локаціях. Основні події форуму:
Урочисте відкриття 26 BookForum
Церемонія вручення премії BookForum Best Book Award
Співорганізатори: ГО «Форум видавців», Український інститут книги, Львівська міська рада, Львівська обласна рада, Львівська обласна державна адміністрація, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Українська бібліотечна асоціація.
26 BookForum реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.
Дня 4 серпня 1919 згинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.
Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі революційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з молодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військової орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.
Дмитро Вітовський
Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), проживаючи в нищих класах в бурсі О. Николая; в вищих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і пробивався з року в рік уділюванням лекцій.
Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з відчитами і концертами.
Львівський університет
По зложенню матури записався Покійний на права на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґанізаційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства „Січ“, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демонстрації на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочини учасниками демонстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.
Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського народа, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.
Дмитро Вітовський
Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канцелярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи завзято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського єпископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітовський публично чинно зневажив одного впливового Хомишинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспіранта.
З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського леґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незвичайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю українських володарів — Галич і на галицькім ратуші завісив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим городом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для нього година дійсного визволення. Цим своїм кроком наразив собі Покійний начальну австрійську команду, котра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу.
Старшини УСС. У першому ряді зліва направо – 8-й: Іван Боберський, 9-й: Сень Ґорук, 10-й: Степан Шухевич, 11-й: Дмитро Вітовський. Збірка світлин УСС з Бродівського історико-краєзнавчого музею.
Ранений в битві, вицофується на якийсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод в боку австрійських військових властей.
Оженившися з молодого учителькою, не мав часу зазнати родиннього щасття. Вертає в стрілецтво, і тут застає Його розпад Австро-Угорщини.
Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілецтвом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі переведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісником Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися,. Вітовський видає послідні зарядження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону.
Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітовського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки січових стрільців і 1,200 старих українських ополченців.
Державний Секретаріят Військових Справ ЗУНР. Зліва направо – 1-й ряд: сотник Володимир Бемко – начальник канцелярії, отаман Орест Підляшецький – судовий референт, отаман Петро Бубела – заступник секретаря військових справ, полковник Дмитро Вітовський – державний секретар військових справ, отаман д-р Ростислав Білас – санітарний референт, отаман Никифор Гірняк – мобілізаційний референт, сотник Роман Шипайло – артилерійський референт; 2-й ряд: четар Нестор Гаморак – пресовий референт, сотник Юліан Буцманюк – залізничний референт, поручник Теодор Сивак – начальник канцелярії (до лютого 1919 р.), сотник Гриць Гарасимович – інтендант, сотник Остап Бородієвич – ветеринарний референт, сотник Семен Магаляс – муніційний референт, сотник Володимир Тимцюрак – загальний відділ, сотник Василь Панчак – персональний референт, четар Іван Боберський – письменичий референт. Лютий 1919 р.
Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поляками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріату — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секретар залишається Покійний першою орґанізацією української армії в Галичині, уступаючи опісля місце полковникови Курмаловичеви. Цілою душею був за сполукою західньої України з Наддніпрянщиною в одну народню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.
Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для переговорів в цій справі. Поляки відкинули предложення ґенер. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.
Старшини УСС. Зліва направо – 1-й ряд: поручник д-р Володимир Старосольський, сотник Дмитро Вітовський, сотник Осип Семенюк; 2-й ряд: отаман о. Никифор Гірняк, четар Микола Саєвич, четар Михайло Гаврилко, четар Іван Боберський.
Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, Покійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої дороги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.
І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.
Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чучманом. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спровадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.
В середу, 14 cерпня 2019 року, у Львові після тривалої боротьби з онкологією померла журналістка та мистецтвознавиця Наталія Космолінська. Про це на її сторінці у Фейсбук повідомила донька Марія Космолінська.
Заступник директора Львівського Палацу Мистецтв Наталка Космолінська
«16 серпня о 14:00 відбудеться прощання з Natalja Kosmolinska у м. Києві в крематорії по вул. Байковій, 16 (це на території Байкового кладовища). Усі хто хочуть попрощатись, приїжджайте на 14:00 одразу туди. Основна церемонія і прощання відбудуться у Львові, скорше за все наступних вихідних», – повідомила Марія Космолінська.
Наталка Космолінська
Довідка. Наталія Космолінська – критик та історик мистецтва. Навчалася у Київській академії мистецтв і архітектури, на факультеті історії і теорії образотворчого мистецтва (1988-1994). Закінчила Київський інститут культури, бібліотечний факультет (1982-1986). Редакторка мистецької сторінки Інтернет-порталу «Zbruc». У минулому – заступниця директора з виставкової роботи Львівського Палацу Мистецтв, головна редакторка журналу «Real Home» (Львів) та редакторка мистецьких програм Львівського обласного радіо.
Вже цієї суботи, 17 серпня 2019 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться зустріч та розмова з художницею Юлією Лехів.
Робота з експозиції виставки Юлії Лехів “Межа”
Подія відбудеться на фоні її першої в Україні та другої в біографії персональної виставки, яка саме експонується в галереї.
Робота з експозиції виставки Юлії Лехів “Межа”
Юля Лехів колишня львів’янка, випускниця кафедри моделювання одягу ЛНАМ, а сьогодні власниця бренду одягу «МОЕ» у Відні.
Робота з експозиції виставки Юлії Лехів “Межа”
На виставці “Межа” Юля досліджує через поєднання фото, графіки і дизайну одягу межу між різними видами мистецтва, між реальністю і фантазією, між справжньою картинкою і картинкою пропущеною через фільтр власного сприйняття світу.
“Парк Костюшка, який з весни до осені переповнений людьми, дітьми та няньками, не має жодного туалету. До минулого року існувала одна така вбиральня, але і ту було ліквідовано. Через це довший час перебувати у парку неможливо. Однак, якщо хтось вже вийшов на прогулянку, то прагне якнайдовше насолоджуватись таким гарним парком.
Просимо від імені батьків, дітей і нянек цілої околиці вплинути на міську владу, і то якнайшвидше через наближення літа.
Такі речі, які часом можна бачити в нашому парку через відсутність туалету, можна спостерігати хіба що на селі.
Справа є пильною з огляду на здоров’я і моральність”.
Єзуїтський сад у Львові. Згодом Парк Костюшка (нині парк ім. І.Франка). Поштівка поч. XX ст.
Процитований лист датується 1937 p., але він точнісінько так само міг бути написаним і у наш час, і 100 років тому. Ситуація навколо громадських туалетів завжди викликала і викликає занепокоєння мешканців міста, а розв’язання цієї проблеми завдає неабияких клопотів міській владі.
Так було в усі часи. В середньовічному місті, через відсутність подібних споруд громадського користування, людські та тваринні фекалії разом з відходами іншого походження забруднювали завулки та проходи, створюючи сприятливий грунт для поширення епідемій. Їх видалення завжди було проблемою для міських влад, а скупчення людей під час облог та військових дій суттєво її поглиблювали. Так, наприклад, купи гною, які залишили по собі учасники т. зв. “кокошої війни” у 1537 p., довго згадуються у міських актах. Заможні люди змушені були “возити за собою… навіть стульчаки, такі, що складені при потребі і зачинені на засуви виглядали як велика книга”. Але і з таких “уриналів” фекалії часто-густо потрапляли не до вигрібних ям, а просто на вулиці, забруднюючи канали і ринштоки, внаслідок чого “місто у великому гнойовому смороді лежить… і вільних доріг для проїзду немає”.
Гетьманські вали (нині проспект Свободи). Рис. Млодніцький Кароль. Гравер Зайковський Анджей (1851–1914). Вирізка з невстановленого періодичного видання останьої третини ХІХ ст. Г-6470.
Зміни на краще починаються тільки у новітні часи. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. Львів виходить за межу старих фортифікацій. На місці валів закладаються “променади”: спочатку зі східного боку – Гетьманські Вали, потім, у 1826 р. – Губернаторські. Одночасно закладаються перші громадські парки: наприкінці XVIII ст. міською власністю стає Єзуїтський сад, в 1823 р. закладено парк при Стрільниці, в 1837 р. упорядковано нижню частину Високого Замку. Ці місця охоче відвідує публіка, для якої споруджуються ресторани, кав’ярні, кіоски тощо. При таких, як ми зараз їх називаємо, закладах громадського харчування будуються туалети – попередники сучасних громадських вбиралень. Це ж стосується і надзвичайно популярних у той час ресторанів і пивних із садами, які були розсіяні по всій території Львова.
«Стара» стрільниця на вулиці Лисенка та прилеглий до неї ботанічний сад у 1828-1848 рр. Листівка 1916 року
Системи туалетів були найпримітивнішими, такі й досі є у селах і на дачних ділянках: дерев’яні будки, зазвичай далекі від елементарних вимог гігієни, часто без мурованої вигрібної ями, що є причиною забруднення ґрунту і води у криницях. З отриманням Львовом самоврядування у 1870 р. починається новий етап розвитку міста, проводяться заходи з покращення його санітарно-гігієнічного стану, зокрема створюються громадські туалети в парках і скверах міста. У 1889 р. міською будівельною управою було розроблено 8 типових проектів громадських вбиралень для Львова, згідно з якими починають споруджувати туалети у громадських місцях. Так, у 1893 р. на Високому Замку і в міському парку біля будинку садівника за проектом Яна Кжижановського, були збудовані дерев’яні споруди на цегляних фундаментах, з мурованими вигрібними ямами. Туалети на території Крайової виставки 1894 р. були під’єднані до спеціально спорудженої каналізації.
Ерно Ерб. Будиночок садівника на Високому Замку, бл. 1924 року
Введення у дію міського водогону (1901 р.) та створення сучасної каналізації надало можливість використовувати у громадських туалетах ватерклозети. Одночасно в спорудах вбиралень починають поряд з деревом застосовувати металеву бляху та цеглу. При цьому поза увагою не залишаються ані зовнішній вигляд та внутрішнє розпланування, ані розширення їх мережі, в тому числі у скверах і парках міста. Навіть павільйони трамвайних зупинок передбачалося обладнати громадськими вбиральнями.
Гетьманські вали у 1925 році. Фото Марека Мюнца
Це був час інтенсивного розвитку міського господарства, що перервався з початком І Світової війни. Однак саме у воєнний час, несприятливий для комунального будівництва, споруджуються перші у Львові підземні туалети. Це було вимушеним заходом, адже мережа громадських вбиралень не була розрахована на такий інтенсивний людський потік, що переходив Львовом. У1916-1917 pp. споруджуються громадські туалети у підвалах Ратуші, скверах на Гетьманських Валах і Стрілецькій площі. У проектуванні двох останніх брав участь професор Політехніки Ян Богуцький, один з визначних представників львівської школи залізобетонних конструкцій, автор фундаментів Оперного театру. Ці громадські туалети після відповідного переобладнання функціонують і зараз.
Після війни у Галичині продовжується розбудова комунального господарства міста. Збільшується і кількість громадських вбиралень. Далі споруджуються громадські підземні туалети. Один з них збудовано в 1927 р. у сквері в кінці сучасної вулиці князя Романа.
Вигляд вулиці Стефана Баторія (сучасна Князя Романа) на початку ХХ століття.
У магістраті продовжується розробка нових типових проектів надземних вбиралень. Поряд з мурованими проектувалися споруди з листового заліза – від простих, восьмикутних в плані ротонд, під низьким наметовим дахом до павільйонів з гофрованого оцинкованого заліза, які ні в чому не поступаються сучасним подібного роду об’єктам. Відзначимо, що як ці, так і попередні розробки були витримані у стилях відповідної епохи. їх перегляд дає панораму архітектурних стилів більш як за 50 років – від історизму до арт деко і функціоналізму.
За окремими проектами збудовано кілька туалетів різних типів на міських цвинтарях: від дерев’яної будки на Замарстинівському до мурованого будинку на Янівському. Та найбільш практичними виявилися підземні туалети. Такі були споруджені у парку Костюшка (1938 р.) і на території Східних Торгів (1939 p.).
Порохова вежа Львова на фото початку XX сторіччя
Однак розгалуженої мережі громадських вбиралень до 1939 р. так і не було створено. В деяких віддалених від центру парках (наприклад Залізні Води) туалети так і не були збудовані. Через відсутність громадської вбиральні на Губернаторських Валах в Пороховій вежі, що перебувала у стані перманентного ремонту, внутрішній простір був завалений купами людських екскрементів.
Як свідчить процитований на початку статті лист, після розбирання старого громадського туалету новий одразу ж не будувався. І хоча усі громадські вбиральні в австрійські та польські часи були платними, їх розбудова тягнулася роками через брак коштів у міській скарбниці. Виняток становить міський туалет у Стрийському парку, через те, що місто, яке провадило будову, було одним з основних акціонерів Східних Торгів, і, відповідно, було зацікавлене у його якнайшвидшому спорудженні. А туалет на сучасній площі Коліївщини, хоч і був запроектований ще у1931р.,так і не був збудований.
Східні Торги в Стрийському парку – вид зверху. Фото 1922 року
Відсутність концепції розміщення громадських туалетів характеризує і комунальне будівництво радянських часів.
Вбиральні споруджувалися переважно у новостворених парках: ім. Б. Хмельницького, у Шевченківському гаю, біля стадіону “Дружба”, тощо; а в тих парках і скверах, де були туалети, обмежувалися їх поверхневим ремонтом. Деколи громадські туалети в парках навіть ліквідовували, а нові не будували (наприклад у парку культури під час будівництва музею ПрикВО).
Планове господарство заперечувало само себе, ігноруючи постійне суттєве зростання населення та наплив туристів.
Стадіон «Дружба» (теп. «Україна») у Львові, фото 70-ті роки XX століття
Результати цього ми відчуваємо і досі. Однак крім об’єктивних причин, як-от: скрутна економічна ситуація у державі, критичний стан міського комунального господарства через прорахунки попередніх десятиліть на сьогоднішню ситуацію з громадськими вбиральнями у парках та скверах Львова впливають і такі фактори, як байдужість чиновників та низька культура значної частини населення. Як наслідок, паркові туалети перебувають, м’яко кажучи, в антисанітарному стані або ж взагалі не функціонують, нові вбиральні не споруджуються, а парки перетворюються у звалище людських екскрементів. Про якусь концепцію розміщення громадських туалетів не йдеться і донині, а переведення усієї справи на комерційну основу (платні вбиральні) відразу приречене на провал через аварійний стан парків і відсутність відповідної інфраструктури (в тому числі й тих самих туалетів) для відвідувачів. В цьому замкненому колі, схоже, можуть зникнути і самі парки, і громадські вбиральні в них.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.,
Цього тижня відбудеться музична подія, на яку фани чекали цілий рік – Національний проект «Українська пісня / Ukrainian Song Project». Свято сучасного українського саунду пройде 17 серпня на стадіоні «Арена Львів» – і саме там вперше буде обрано переможця масштабного шоу.
Гала-концерт прокту “Українська пісня 2018”
Лічені дні залишилися до грандіозного шоу «Українська пісня / Ukrainian Song Project» – довгоочікуваний захід збере тисячі глядачів та подарує незабутні емоції від якісної драйвової музики. Цього року вперше за історію національного проекту серед 10-ти фіналістів буде названо ім’я переможця. Обиратиме тріумфатора високоповажне журі, відомі представники медіа-індустрії України – Руслан Квінта, Михайло Ясинський, Тарас Курчик, Роман Муха, Ігор Панасов, Євген Фешак та Олександр Порядченко.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
17 серпня, саме під час стадіонного концерту, суддівська колегія прийме остаточне рішення щодо найкращого конкурсанта 2019 року і оголосить його зі сцени, також результати головування будуть висвітлені в пресі. Серед критеріїв оцінювання – пісня учасника, виступ наживо на “Арені Львів” та загальний розвиток артиста (гурту) протягом останнього року.На переможця «Української пісні / Ukrainian Song Project» чекатимуть доволі корисні, як для артиста шоу-бізнесу, призи. Організатори та партнери проекту на чолі з генеральним продюсером Тарасом Курчиком підготували для щасливчика ротацію на радіостанції «Люкс ФМ», запис нової пісні на студії, підготовку сольного концерту у Львові та Києві.
Гала-концерт прокту “Українська пісня 2018”
Головною відзнакою для переможця стане співпраця з Національним проектом «Українська пісня / Ukrainian Song Project» та розкрутка артиста в медіапросторі країни.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
До речі, трансляція проекту відбудеться на телеканалі «Україна» – і це ще одна чудова можливість молодим виконавцям бути почутими та знайти власну аудиторію!
Арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни
В понеділок, 12 серпня 2019 року, в дитячому будинку № 1 (вул. Таджицька, 21) відбувся арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни. Юні музиканти давно виступають разом: як соло, так і в дуетах (арфа-флейта, арфа-скрипка, флейта-скрипка та арфовий дует).
Дівчата часто беруть участь у багатьох концертах та конкурсах, але виступ в дитячому будинку – це для них було вперше. Тому звісно було хвилювання, як діти сприймуть класичну музику.
Арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни
Але маленькі слухачі настільки зацікавлено дивились арфовий концерт-казку,настільки уважно слухали музику, що не хотілось розставатися з ними.
Вперше арфа завітала до цього дитячого будинку. Діти почули казку про цей чудовий інструмент і звісно треба було ім кликати на допомогу фею, яка заграє на цьому інструменті, тому що арфа сама ніяк не хотіла грати.
Арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни
Потім арфа почала “вередувати” бо не хотіла грати сама, тому довелося запросити скрипку, а потім флейту. Так діти змогли почути як звучить арфа з флейтою та скрипкою.
Під час концерту маленькі слухачі також змогли спробувати себе у ролі музикантів, заграв по черзі на маленькій арфі. Дуже зворушливо було спостерігати, як діти торкалися струн, щось намагались заграти, а потім кланялись під оплески як справжні артисти.
Арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни
Маленькі глядачі в кінці концерту на подяку дуету дівчат теж влаштували концерт, де дуже гарно співали та розповідали вірші. Юні арфістки були просто в захваті від їх артистичності!
Напевно цей концерт надовго запам’ятається як дітям, так і дуету “Eufonica”, а можливо допоможе комусь із малечі в майбутньому обрати професію музиканта.
Арфовий концерт за участю дуету Eufonica у складі сестер Мудрик Алісії та Катаріни
Хотілось, щоб львівські музиканти частіше приїжджали до дітей з концертами. Без всяких дат та свят, просто в будь-який день. Тому що діти потребують не тільки іграшки та солодощі, а ще й духовного та емоційного розвитку. І саме музика сприяє їх емоційності та зростанню особистості.
Сьогодні у Львові після тривалої боротьби з онкологією померла журналістка та мистецтвознавиця Наталія Космолінська. Про це на її сторінці у Фейсбук повідомила донька Марія Космолінська.
На її лікування збирали 50 тисяч доларів. У неї були метастази у печінці. Вона померла близько 14:00. Про місце прощання та похорон мають повідомити згодом.
Наталя Космолінська
Нагадаємо, що торік Наталія Космолінська разом з Іриною Магдиш представили книжку про Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького «Гра в музей».
Наталя Космолінська
Наталія Космолінська — критикиня та історикиня мистецтва. Навчалася у Київській академії мистецтв і архітектури, на факультеті історії і теорії образотворчого мистецтва (1988-1994). Закінчила Київський інститут культури, бібліотечний факультет (1982-1986). Редакторка мистецької сторінки Інтернет-порталу «Zbruc». У минулому — заступниця директора з виставкової роботи Львівського Палацу Мистецтв, головна редакторка журналу «Real Home» (Львів) та редакторка мистецьких програм Львівського обласного радіо.
Літографія Карла Ауера “Губернаторські вали” (1837-1838)
Науково-технічний прогрес початку другої половини ХІХ ст. сприяв, зокрема, і розвитку різних видів мистецтв, техніки і технології будівництва й оснащення театральних та циркових приміщень, винаходу нових «циркових» жанрів, створенню номерів. Постійний розвиток і вдосконалення піднімали на якісно вищий рівень мистецтво цирку.
В останній рік першої половини ХІХ ст., у лютому 1850 року до Львова вдруге завітала «Велика Менажерія Бенуа Адвієнт». Покази відбувалися у приміщенні поруч з Театром гр. Скарбека. Пані Адвієнт входила в клітку до смугастої гієни, демонструвала вражаюче дресирування леопардів, а ще, перебуваючи у клітці з великими африканськими левами, ставала на коліна перед «королем всіх звірів» і клала свою голову у відкриту пащу хижака. Ця сцена була найбільш ризикованою і стала найнесподіванішим сюрпризом для львів’ян; вона доводила доцільність тривалого терпіння у прирученні такого небезпечного звіра, а також особливу рішучість жінки. Сповіщалося, що цей трюк був продемонстрований в Європі вперше.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
У травні на сцені Театру Скарбека виступав англійський акробат п. Чепмен. Загалом артист взяв участь у дев’яти виставах, заповнюючи своїми номерами інтермедії у виставах польського театру. «Tygodnik Lwowski» писав, що Чепмен крутив ногами діжку з більшою легкістю, ніж коли-небудь бачені до цього атлети робили подібні вправи руками; він закручував тарілочки на довгих стержнях. Він також створив річ, якою марила грецька міфологія і про яку пізніше мріяли художники та різьбярі: акробат стояв на великому шарі і котився повільніше чи швидше, даючи йому потрібний напрямок, без зайвих зусиль і найменших натяків на втому. Рухи тіла не могли бути описані словами, а тим більше — мертвим шрифтом, так само як і звуки музики, спів солов’я, чарівні образи природи, шедеври живопису. Це не означало, що мистецтво п.Чепмена можна було порівняти з цими ідеальними та естетичними задоволеннями. Навпаки, номери Чепмена не були красивими, але вони доводили, до якого рівня можна довести механічну та гімнастичну спритність. У порівнянні зі звичайними виставами, виступи акробата залучили до театру значно більшу аудиторію.
«Gazeta Lwowska» № 129 за 07 червня 1852 р.
Влітку 1852 року до Львова завітало акробатичне товариство Семюела Мотті і Рудольфа Волгарда. Афіші представляли першого, як модель Академії у Відні, а другого — як постановника вистав у віденському «Elizium». Богатирська сила поєднувалася у виступах трупи з грацією у показах так званих живих пластичних картин, під час яких артисти відтворювали давні та сучасні героїчні образи. Мотті також пропонував всім охочим помірятися з ним силою у армрестлінгу і влаштував такий турнір серед львів’ян, які могли робити ставки на перемогу учасників. Перша частина вистави була артистичним виступом трупи, а друга — «спортивним» змаганням.
«Gazeta Lwowska» № 139 за 19 червня 1852 р.
Історія львівського цирку середини ХІХ ст. тісно пов’язана з ім’ям циркового підприємця Емануеля Беранка з Праги. За п’ятнадцятирічний період між гастролями у Львові «Олімпійського цирку» Алессандро Гверри 1842 р. та цирку Ернста Ренца 1857 року, цирк Беранка був єдиною трупою наїзників, яка кількаразово виступала у Львові. Ще в першій половині ХІХ ст. трупа Беранка відвідала Львів 1839, 1847 та 1848 рр. 1847 р. Беранк вперше у Львові представив публіці історичну пантоміму «Мазепа».
Постать Е. Беранка відома дослідникам цирку за фактом придбання 1873 року братами Нікітіними його циркового майна, що прийнято вважати початком російського національного цирку. В радянській історіографії події ці подавалися так, начебто гастролі Беранка кінця 1860-х — початку 1870-х рр. у Російській Імперії були вкрай невдалими, він не зміг впоратися з невдачами, які постійно переслідували його і був змушений продати свій цирковий «скарб» Нікітіним. У статті до 100-річного ювілею Саратовського цирку тодішній його директор І. Дубинський писав: «Справи цирку Беранка йшли погано. Віджилі організаційно-виробничі форми, низький художній рівень програми, а головне, відставання від запитів російського глядача привели його до повного краху. Тоді до директора цього цирку Емануеля Беранка прийшли Яким, Петро і Дмитро Нікітіни і запропонували продати їм коней, реквізит і гардероб, тобто основне, з чого складалося господарство цирку. Беранк погодився».
Олімпійський цирк Емануеля Беранека. Приблизно 1830 р.
У документальному нарисі «Брати Нікітіни», написаному 1975 року, Рудольф Славський називав Беранка «невдалим антрепренером і пересічним дресирувальником коней. Справи у австрійця йшли вкрай погано: кругом заборгував, тримався на векселях, щоб дістатися додому, у фатерланд, змушений був продати майно і коней». Втім, до честі автора, у монографії «Брати Нікітіни» 1987 року, Р. Славський виправив помилку, адже «невдалий антрепренер» виявився етнічним чехом і найуспішнішим підприємцем Австро-Угорщини середини ХІХ ст. Династія Беранків є засновниками чеського національного цирку. Е. Беранк був першим чехом, який 1843 року отримав дозвіл виступити в Празі (до цього виступи чеських комедіантів у столиці Богемії були заборонені), а 1849 року побудував у центрі міста, на Карловій площі, перший стаціонарний цирк. Однак у часи гастролей в Росії успіхи Беранка, який вже був людиною похилого віку, залишилися у минулому, і закінчення творчого доробку відомого та успішного свого часу директора видавалося досить «безславним». Імовірно, він і справді не зміг підкорити російську публіку і мав за щастя вигідно продати своє майно та повернутися до рідної Праги.
Про успішність справ Беранка та широку географію гастролей його трупи у середині ХІХ ст. свідчать численні публікації в німецькій та австрійській пресі. В часи занепаду Гімнастичного цирку де Баха у Пратері (споруда була знесена 1852 року) і, фактично, без істотної конкуренції цирк Беранка наприкінці 1840-х–початку 1850-х упевнено домінував у цирковій культурі імперії Габсбургів, маючи в складі своєї трупи плеяду провідних майстрів-наїзників.
«Gazeta Lwowska» № 197 за 30 серпня 1853 р.
Влітку 1853 року цирк Беранка вчетверте завітав до Львова. У складі трупи було 65 артистів і 50 коней. У програмі вистав передбачалися кінні маневри, паризькі квадрильї, французькі контрданси. Прекрасні наїзники і наїзниці у вишуканих костюмах на добре вишколених конях мали щоденно виступати у спеціально збудованому цирку біля старого міського театру.
Вже перші виступи щойно прибулого з Кракова товариства здобули широке визнання і захоплення львівської публіки. «Gazeta Lwowska» називала трупу Беранка першою в Європі після Паризького цирку Франконі (!), яка відзначалася одночасним добором гарних коней і незрівнянною майстерністю наїзників, елегантністю і смаком у вбранні, ідеальним порядком і точністю з будь-якого погляду. Конюший товариства п. Фелікс Капіте довів мистецтво дресури коней до найвищого ступеня досконалості. Коні вражали глядача незвичайною холоднокровністю і повільністю: вони марширували у ритмі музики, танцювали мазурку, угорський вальс і польку, ходили на двох ногах, ставали на коліна, і все це робили так м’яко і з таким спокоєм, що можна було милуватися як конем, який до певної ступені здолав у собі природну тваринність так і завзятістю і мистецтвом майстра, який зміг підкорити нерозумну тварину своїй волі. Серед провідних артистів трупи відзначалися пп. Вінклер та Волтер, безстрашні наїзники, майстерні і впевнені у виконанні найскладніших вправ з верхової їзди; п. Ханаушек, який, попри молодий вік, вже був відмінним вершником, а також зовсім малі Генрік та Конрад 7–8 років. Серед жінок першість належала Олімпії Персіфаль, яка поєднувала в собі молодість і природну вроду зі сміливістю та витонченістю у верховій їзді. На згадування заслуговувала молода, легка і гнучка пані Йоз. Янковська. Особливу увагу привертали гімнастичні номери, майстерно виконані п. Вандрічеком та його семирічним сином, який вражав спритністю, витонченістю і незбагненною силою, якою володів цей маленький хлопчик. Вся трупа отримала ласкаві, заслужені оплески численної публіки.
Анрі Тулуз-Лотрек. В цирку
Програма виступів у цирку Беранка постійно змінювалась; весь дохід від однієї з вистав Беранк традиційно жертвував на благодійність. Подібна «щедрість» додавала цирковим трупам репутації і поваги, а отже збільшувала аудиторію цирків. Такі вчинки в усі часи привертали увагу преси, хоча, зрозуміло, пожертви на благочинність були однією з умов отримання дозволу на виступи в місті.
Перед від’їздом зі Львова, Беранек влаштував в саду Яблоновських великі кінні перегони на давньоримських колісницях. Глядачів запрошували робити ставки на перемогу учасників.
Фрагмент мапи Львова 1896 року (№ 47 – палацово-парковий ансамбль Яблоновських)
Про порожнечу у польському театрі, спричинену «грізною конкуренцією» з боку цирку Беранка писав Станіслав Шнюр-Пепловський. Намагаючись впоратися з проблемою і виправити становище, тодішній очільник польської трупи Юліуш Пфайфер залучав артистів з трупи Беранка до театральних постановок, а також запросив до Львова ілюзіоніста з Парижа п. Філіпе, який перед тим здобув визнання своїми виставами у найкращих театрах та салонах Європи і Америки. Численна львівська аудиторія була особливо вражена, коли донька майстра пані Людвіка Філіпе здійнялась у повітря і висіла у горизонтальному положенні впродовж декількох хвилин, спираючись лише однією рукою на палицю.
У Львові Е. Беранек здобув визнання і репутацію. У квітні 1855 року львівські «Nowiny» писали про можливе повернення цієї трупи до Львова втім, інформація про гастролі виявилася чутками. Майстерної їзди у Львові не було до 1857 року.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
