В суботу, 5 серпня 2019 року, у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) о 18:00 віртуозний ізраїльський ансамбль Tremolo Ensemble разом з оркестром INSO-Львів під батутою Теодора Кухара презентує потужну симфонічну програму, у якій ключову роль відіграє перкусія.
Неймовірний потенціал ударних інструментів, поряд з електронною музикою, стали ключовими «підкореними вершинами» класичної музики XX століття. І хоча перкусія є чи не найдавнішою формою музики в історії людства, у композиторській творчості попередніх століть вона використовувалася дуже помірковано.
Ізраїльський ансамбль Tremolo Ensemble
Віртуозний ізраїльський ансамбль Tremolo Ensemble разом з оркестром INSO-Львів під батутою Теодора Кухара презентує потужну симфонічну програму, у якій ключову роль відіграє перкусія. І саме перкусія формує провідну барву музики Леонарда Бернстайна до видатної оскароносної стрічки «У порту» (режисер Еліа Казан), втілюючи напружену, динамічну атмосферу легендарного фільму.
Вперше в Україні (!) прозвучать два твори сучасних ізраїльських композиторів: Авнера Дормана і Дора Фішера. Обидва твори можна описати як концерти для ударних з оркестром, і до того ж обидві композиції мають майже програмну назву.
Оркестр «INSO-Львів» у Церкві Св. Боніфація в Гаазі. Фото Олександр Шамов.
Твір «Spices, Perfumes and Toxins!» («Приправи, Парфуми і Токсини!») складається з трьох частин, які, за словами композитора Авнера Дормана, «вказують на три субстанції, які дуже ваблять, але водночас сповнені небезпеки». У творі поєднуються східні ударні інструменти з оркестровою перкусією і роковими ударними.
«Anticipation and Absurdity» («Очікування й Абсурдність») Дора Фішера отримав другий приз Klon Award для молодих композиторів. Цей твір має дуже візуальну, майже кінематографічну музичну мову і є свого роду галереєю ритмів.
«Симфонічну картину» за оперою «Порґі і Бесс» Джоржа Ґершвіна (в аранжуванні Роберта Рассела Баннета) можна назвати «десертом» програми. Саме з цієї опери походить знаменита «Summertime» – і до речі, існує гіпотеза, що Ґершвін написав цю пісню під враженням концерту Українського національного хору у Нью-Йорку, який виконував, зокрема, колискову «Ой ходить сон коло вікон».
Виконавці :
Tremolo Ensemble (Ізраїль, Israel Percussion Centre) у складі:
Ліор Тал
Даніель Соломонов
Надав Овадіа
Томер Галілі
Томер Ярів
Академічний симфонічний оркестр «INSO-Львів»
Теодор Кухар, диригент (США–Україна)
Програма :
Леонард Бернстайн (1918–1990). Симфонічна сюїта з кінофільму «У порту» («On the Waterfront», 1954)
Авнер Дорман (*1975). Концерт для ударних з оркестром «Spices, Perfumes and Toxins!» (2006; європейська прем’єра)
Дор Фішер (*1992). Концерт для ударних з оркестром «Anticipation and Absurdity» (європейська прем’єра)
Джордж Гершвін (1898–1937). Симфонічна картина за оперою «Порґі і Бесс» (1935; аранж. Роберта Рассела Беннетта)
До слова, Ансамбль «Tremolo» створений в 2015 році як художня одиниця Ізраїльського перкусійного центру Tremolo, започаткованого в 2012 році в м. Нетанья, Ізраїль. Виступи колективу отримали численні схвальні відгуки критиків та захоплені відгуки від слухачів та музичних фахівців.
Володимир Барвінський. Фото: http://encyclopedia.com.ua/
На початку 1890-х львівська інтеліґенція підписала відкритого листа Леоніду Сотнику з проханням змінити назву редагованої ним бізнесової газети «Діло». Тож, очевидно, вже тоді про львівське «Діло» (1880-1939) пам’ятали.
Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 р. у с. Шляхтинці, тепер – Збаразького району Тернопільської області. У сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей. Навчався у Тернопільській гімназії, матуру здав в Академічній гімназії у Львові. Згодом студіював право у Львівському університеті (1868-1872). Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців. Згодом працював за фахом в адвокатських канцеляріях Львова.
Володимир Барвінський
Такі люди згорають, а згораючи, вказують іншим шлях у темряві. Ще в дитячому віці з Володимиром трапилася біда. Він упав з коня і на все життя залишився горбатим. Незважаючи на каліцтво (за свідченням сучасників, все ж непомітне), був він справдешній homo politicus, а згодом – spiritus movens українських політиків. Суспільство було його пасією, а думка – опіумом, без них існувати не міг. Саме з цієї причини його приваблював не фах адвоката, а державний менеджмент; планував робити кар’єру урядника Галицького намісництва. Усі свої нелегкі роздуми та сумніви передав у романі «Скошений цвіт» – першій ластівці галицького соціального роману українською мовою (1877). 1873 р. писав братові Олександрові: «Єсть то der Kampf ums Dasein (боротьба за існування)! Бути чи не бути! Або бути чимсь добрим або зовсім не бути. Тяжка праця, чи лучше – борба, а все ж вона тілько з моєї натури випливає і так сильно і певно йду до моєї ціли, що коби тілько моє здоровлє не хирляве, я певно дійти мушу».
Олександр Барвінський
Саме Володимир взяв на себе нелегку місію заснування у Львові щоденника українською мовою, який конкурував би з органом москвофільської партії «Слово». Вважаючи проект мертвонародженим, його підтримав мало хто. Все ж видавництво нової газети фінансувало товариство «Просвіта» – в суворій таємниці від москвофільської партії, а навіть намісництва. Народовці казали, що «Діло» – приватна справа самого Володимира. Так у новому 1880 році у Львові з’явилася нова газета. Її редакція розміщувалася у двокімнатному помешканні на вул. Краківській, 14 (де, крім «Просвіти», резидували «Руська бесіда» та «Дружній Лихвар»). В одній з кімнат мешкав Володимир, а в іншій знаходилася канцелярія. Справа була нелегкою ще й тому, що заповнювати газету публікаціями було нікому. Тож здебільшого сам мусів готувати всі матеріали. Щоправда, йому допомагали Дем’ян Гладилович та Андрій Чайковський (тоді – урядник «Просвіти», згодом – популярний адвокат і відомий письменник), які взяли на себе адміністрацію. А. Чайковський мобілізував до справи ґімназистів, які займалися рекламою, продажем і вели кореспонденцію. Всі працювали як волонтери. Проте отримавши кілька сотень передплатників, В. Барвінський розпочав платити гонорари, 1881 р. з’явився літературний додаток до «Діла» «Бібліотека найзнаменитіших повістей», а 1882 р. газета почала виходити тричі на тиждень.
1882 р. прогриміла звістка про перехід громади Гнилички на Тернопіллі на православ’я, що в ті часи було рівнозначне прийняттю російської ідентичності. Внаслідок у Львові 12 червня – 28 липня відбувся суд над провідниками москвофільської партії. Справа набула скандального розмаху, викликала дипломатичні демарші Санкт-Петербурґа та зондаж Берліна. Москвофіли, яких прокуратура звинуватила в державній зраді, здебільшого відбулися переляком: лише чотирьох засуджено на порівняно несуттєві покарання (від трьох до восьми місяців ув’язнення), решту виправдали. В. Барвінський був присутній на суді від початку до кінця та публікував свої звіти в «Ділі». Врешті він був оскаржений ще й власником Гниличок графом Делла Скалою – православним румуном – у наклепі на свою особу (у «Ділі» з’явилася публікація, нібито Делла Скала підмовляв селян прийняти православ’я) і сам змушений був постати перед судом.
Для таких, як Барвінський, ці події стали важким ударом. Уся тактика національної солідарності з москвофілами, з якими він сам досі старався уникати конфліктів, втрачала сенс тому, що вийшли назовні не тільки їхні зв’язки з російським урядом, а й москвофільські симпатії селянства. Поступово в Володимира визріває ідея про порозуміння з польськими лібералами на ґрунті боротьби з москвофілами. Він пробує налагодити контакти з поляками, відвідує Краків, проте йому не довіряли. Сучасники згадували, що Володимир тоді знаходився на межі нервового зриву. Врешті, у вересні 1882 р. він був змушений лікуватися в Карлових Варах. Звідти присилав у «Діло» статті, в яких планував оприлюднити свої дійсні наміри. Проте до нього прибула депутація зі Львова, яка наполягла на припиненні публікацій. Проте Володимир продовжив переговори з поляками й після повернення. Незважаючи на недовіру з боку своїх польських контрагентів, все більше переконувався в необхідності зміни союзників і противників партії народовців. Це був пік його діяльності.
Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, Єпископ Кам’янецький Сильвестр Сембратович (1836–1898). Шкіц опубліковано у «Tygodnik Ilustrowany» (Серія IV. — Т. V. — № 120 від 28 березня 1885 р. — С. 201)
Випадок в історії відігравав вирішальну роль неодноразово. На Михайла Володимир вибрався на весілля до свого сестрінця в с. Тишківці біля Городенки, застудився і після нового року вже не вставав. В помешканні по вул. Галицькій, 44 (тепер – князя Романа, можливо, 24) його доглядали брати Олександр, а згодом Осип. Лікарі поставили діагноз ще й вродженого блуду серця і заявили, що хворого врятувати не вдасться. Володимир помер 3 лютого 1883 р. на тридцять третьому році життя. Його смерть зворушила весь Львів. Другого дня його ховали. З самого ранку дім оточили сотні, а згодом тисячі галичан. На чолі українського істеблішменту прибув митрополит Сильвестр Сембратович. Серед численних вінків виднілися також вінки від «Ґазети народової», «Дзєнніка Польського», «Польські журналісти – руському колезі». Схоже, це була перша українська похоронна маніфестація такого масштабу, а трагічність особи Володимира водночас породила його культ.
Пам’ятник Володимирові Барвінському на Личаківському цвинтарі. Фото: Ігор Чорновол
На хвилі таких настроїв відбувалися дискусії про увіковічнення пам’яті В. Барвінського. Українці прагнули, щоб пам’ятник обов’язково був мистецьким шедевром, а водночас відображав нурти тодішньої дійсності. Спеціальний комітет на чолі з Володимиром Шухевичем віддав перевагу проектові скульптора з Кракова Станіслава Романа Левандовського. Митець виконав його у бронзі. У 1892 р. пам’ятник упродовж кільканадцяти днів експонувався у Промисловій школі, після чого його встановили на Личаківському цвинтарі. Щоб заплатити С. Левандовському (він узяв гроші лише за матеріли), українці збирали кошти по всій Галичині. Й досі це один з найкрасивіших пам’ятників Личакова.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
Вчора , 1 жовтня 2019 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”.
“Улюблена пора… Час розквіту і буяння фарб, ароматів і смаків. Найяскравіший із усіх сезонів року – його Величність Літо! П’ємо його ковток за ковтком, а наприкінці відчуваємо, що ще спраглі його тепла”, – розповіла Ольга Падовська.
Ольга Падовська
І справді, роботи на виставці дуже теплі і сонячні і наче повертають нас у сам розквіт літа. Експозиція виставки складається з робіт двох жанрів – краєвиди і композиції з фруктами.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
“Моя маленька колекція літніх етюдів з краєвидами рідної землі, зігрітих сонцем фруктів створювалася в настрої мрійливоі безтурботності літніх подорожей, в настрої літа. Вона допоможе нам продовжити яскраве і гаряче літо, огортаючи приємними спогадами і надихаючи мріями”, – поділилася враженнями художниця.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
Потрібно зазначити що це перша персональна виставка Ольги Падовської в стінах в кав’ярні-галереї “Штука” і власник галереї Євген Булавін приклав багато сил і майстерності щоб вона відбулась.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
“Всій моїй родині дуже подобається “Штука”. Ми часто сюди приходимо і навіть якось святкували тут День народження моєї сестри. Тут дивом вціліла аура того справжнього Львові який близький моєму серцю “, – сказала Ольга Падовська.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
Про авторку. Ольга Падовська Народилася 25 серпня 1968 року у Львові. 1985-1990 — навчання у ЛДІПДМ (нині ЛНАМ). Викладачі з фаху: В.Манастирський, С.Коропчак, Ю.Скандаков. Працює в галузі станкового малярства, член НСХУ.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
Учасниця регіональних, всеукраїнських і міжнародних виставок і пленерів. Роботи знаходяться в музеях і приватних колекціях України та за кордоном.
Експозиція виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!”
Експозицію виставки живопису Ольги Падовської “У настрої Літа!” можна буде оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 31 жовтня з 10:00 до 21:00.
Вже незабаром, 20 жовтня 2019 року, в Кінопалаці (вулиця Театральна, 22) відбудеться прем’єрний показ короткометражного фільму «Громовиця Вогняна!».
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Про що фільм? І хто вона, ця загадкова Громовиця? Насамперед, вона є деміурґом власного світу. Вдень — розробляє теорію психології і курить цигарки. Ввечері — застосовує теорію на практиці і все ще курить цигарки. Життя Громовиці сповнене рівноваги, допоки на сцені не з‘являється Директриса. Врешті, червона вогняна гармонія і синя блискавична агресія — поєднаються у дещо нове…
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Громовиця запрошує в ізольований світ, наповнений танцями, поезією, музикою, живописом, скульптурою і димом, авжеж! Вона запрошує кожного, хто бажає побачити її оголеною!
Кадр з фільму «Громовиця Вогняна!»
Показ має благочинну мету,адже зібрані кошти підуть на реабілітацію актора-заньківчанина Олеся Федорченка, який 15 липня 2018, року на трасі Львів-Мукачево, поблизу села Тухолька потрапив у страшну ДТП. Квитки можна придбати вже за цим посиланням.
Таємницею була біографія керівника найтаємнішого підрозділу найпотужнішої в історії нашої країни таємної організації — шефа Служби безпеки Організації українських націоналістів генерала Миколи Арсенича. Його фотографії та інформацію про його особу, діяльність старанно приховувала сама ОУН, а після загибелі Арсенича — на зібраній НКВС папці з’явився уже радянський гриф «совершенно секретно». І лише під час розсекречення архівів КДБ історики отримали доступ до даних і підготували першу біографію Миколи Арсенича.
Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. в с. Березів-Нижній на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Навчається в Коломийській гімназії, де вступає до «Пласту», який незабаром заборонить польська окупаційна влада.
1929 року створюється Організація українських націоналістів, яка змінить історію України — організує відновлення незалежності (акт 30 червня 1941 року), створить Українську повстанську армію, візьме участь у творенні підпільного парламенту воюючої України — Української головної визвольної ради. Військові відділи УПА та підпільна мережа ОУН відчайдушно воюватимуть на два фронти — проти гітлерівської Німеччини і сталінської Росії. Визвольний рух контролюватиме цілі території, впровадить українські школи і медичну опіку, прориватиме інформаційну блокаду «залізної завіси» рейдами на Захід, фактично не допустить у 1947 році повторення центральноукраїнського Голодомору на західних землях і вперто протистоятиме жорсткому сталінському режиму, всупереч півмільйонним депортаціям із Волині, Галичини і Карпат.
Микола Арсенич
19-річний Арсенич вступає до ОУН одразу після створення, і наступний період життя, аж до смерті 1947 року, він творитиме систему безпеки для всього визвольного руху.
Перед тим Микола ще завершить навчання у Львівській гімназії (до Львова переїхав у двадцять років) та вступить на юридичний факультет Львівського університету. Університет закінчити не вдалося — у 1937 році Арсенич був заарештований. 20 січня 1938 р. вирок польського суду Миколі Арсеничу звучатиме так: «за належність до ОУН засудити до 3-х років тюрми та 6 років обмеження громадянських прав». Потім — тюрми та концтабір Береза-Картузька.
А 20 березня 1939 р. — другий арешт за участь у Конгресі українського студентства. Від суду та тривалого ув’язнення Арсенича врятував початок німецько-польської війни. 21 вересня 1939 р. він вийшов зі львівської тюрми «Бригідки» у зв’язку з поразкою Польщі у війні з Німеччиною.
Після того Арсенич переїжджає до Кракова, де в той час базується провід ОУН: Степан Бандера, Роман Шухевич, Василь Кук, Микола Лебедь. Там в 1939 р. після спеціалізованого військового навчання, організованого ОУН для своїх керівників, Микола Арсенич створює разом з Миколою Лебедем контррозвідку ОУН.
Крайній з права М.Арсенич
Служба безпеки ОУН творилася як необхідний контррозвідувальний орган для захисту лідерів націоналістичного підпілля від репресивної політики польських спецслужб та радянських терористів. Особливо гострим питання про СБ стало після того, як агент-терорист НКВС Павєл Судоплатов убив Євгена Коновальця.
У березні 1941 р. Степан Бандера призначає 31-річного Арсенича на посаду керівника новоствореної Служби безпеки ОУН. Керівник СБ входив до складу Проводу ОУН та брав участь у Великих зборах ОУН.
Після початку німецько-радянської війни в червні 1941 р. Микола Арсенич повернувся до Львова, де 30 червня 1941 р. Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення незалежності України. Німці одразу розпочали репресії проти ОУН, і Арсенич був тим, хто виводив оунівців з-під удару гестапо.
Микола Арсенич
Протягом 1941—1942 рр. Микола Арсенич провів розбудову мережі СБ ОУН, скрізь, де діяло підпілля, здійснив вишкіл її керівників. На належний рівень було поставлено навчальну роботу, підготовку слідчих кадрів, інформаційно-розвідувальну діяльність. Добре розуміючи принцип «хто володіє інформацією — володіє світом», керівництво СБ мало чіткий порядок звітування. Мережа СБ мала струнку побудову і діяла практично незалежно від інших ланок підпілля.
Німецькі та радянські органи високо оцінювали роботу розвідки СБ ОУН, відзначали її всюдисущість, уміння своєчасно виявити необхідну інформацію, а в разі потреби — здійснити несподівані збройні заходи. Особливо варто підкреслити те, що СБ створила потужну розгалужену мережу інформаторів та симпатиків серед українського населення, а тому своєчасно була поінформована про основні заходи окупаційної влади.
Микола Арсенич
У 1942 р. Микола Арсенич одружився з Ганною Гунькою, яка ще з Кракова працювала поруч з ним. Однак насолодитися родинним життям йому не судилося, оскільки більша частина часу витрачалася на діяльність у підпіллі. У подружжя, яке було постійно на війні, так і не народилися діти…
У лютому 1943 р. Микола Арсенич брав участь у створенні Української повстанської армії, дбаючи про розбудову в ній системи внутрішньої безпеки. Усі вояки, незалежного від службового становища, зобов’язувалися співпрацювати із СБ, командири і провідники, що приймали нових бійців УПА без попередньої перевірки їх СБ, прирівнювалися до «явних ворогів».
Шеф СБ Микола Арсенич – “Михайло” (зліва) та Ростислав Волошин – “Горбенко”
Микола Арсенич ніколи довго не затримувався на одній території і зі своєю охороною чисельністю 20 підпільників пересувався з одного району в інший, здійснюючи перевірку діяльності своєї мережі. Завданням СБ ОУН було посилити дисципліну, очистити підпілля від впливу радянської агентури, діяльність якої призводила до значних втрат. При цьому за зраду застосовувалися смертні вироки.
У 1946 р. Українська Головна визвольна Рада нагородила Миколу Арсенича Золотим Хрестом заслуги — найвищою нагородою для українських підпільників.
Радянські каральні органи посилено розшукували шефа СБ ОУН. Для ліквідації Арсенича та його колег улітку 1946 р. МДБ створило спеціальну групу чекістів, яка проводила розшук по всій Західній Україні. Шеф СБ майже ніколи не фотографувався, на сьогодні відомі лише п’ять світлин із ним, причому більшість із них — ще зі студентських часів. Виглядає так, що вороги таки не мали фотографії Арсенича: НКВС двічі наївно рапортував про його «успішну ліквідацію», в той час як керівник бандерівської безпеки й далі керував своєю мережею.
Охоронна боївка Служби безпеки ОУН(б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука.
Проте 23 січня 1947 р. Арсенич, Ганна Гунько та ще двоє підпільників були оточені військами МДБ у криївці в лісовому масиві біля с. Жуків Бережанського району Тернопільської області. Перебуваючи в безвихідному становищі, Микола Арсенич вирішив не здаватися і покінчив життя самогубством. Його тіло було доставлено для упізнання до Львова, а згодом потаємно поховано, де — невідомо.
Посмертно Микола Арсенич іменований генералом безпеки. Усього УПА мала дев’ять генералів.
СБ ОУН без структурних змін проіснувала до початку 1950-х рр. і у своєму розвитку впритул наблизились до рівня тогочасних державних спеціальних служб. Тож український визвольний рух зумів організувати потужну Службу безпеки, яка своєчасно виявляла наміри його ворогів, боролася з ворожою агентурою та цементувала організаційну дисципліну.
Криївка в якій перебував М.Арсенич
Життєвий шлях Миколи Арсенича, як і багатьох інших українців тієї епохи, свідчить: вони віддали свою молодість, сили та здоров’я боротьбі за створення Української незалежної держави, пожертвували всім, що мали, заради цієї великої ідеї. Як і інші підпільники, Микола Арсенич не мав можливості жити життям звичайних людей, виховувати дітей, провадити своє господарство, бо вважав, що, поки Україна окупована ворогами, він мусить боротися за її звільнення. І таких, як він, були сотні тисяч.
4 та 6 жовтня 2019 року Музей-садиба родини Антоничів (с. Бортятин, Мостиський р-н) запрошує на святкування 110-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича.
5 жовтня 2019 року виповнюється 110 років від дня народження видатного українського поета, прозаїка, перекладача, літературознавця, громадського діяча Богдана-Ігоря Антонича.
Зважаючи на вагомий внесок Богдана-Ігоря Антонича в національну та світову культуру, дієвий вплив його творчості і таланту на збереження та подальший розвиток традицій, звичаїв, мови споконвічної гілки українського народу – Лемківщини, Верховна Рада України постановила відзначити на державному рівні 110-річчя з дня народження великого поета, а Львівська обласна рада проголосила на Львівщині 2019 рік роком Богдана-Ігоря Антонича.
У жовтні Музей-садиба родини Антоничів, що у Бортятині на Мостищині (філія Львівського музею історії релігії), проведе низку заходів, які приурочені 110-й річниці від дня народження Богдана-Ігоря Антонича: зустрічі, презентації, поетичні читання, майстер-класи, концертні дійства.
У п’ятницю, 4 жовтня, учні Дитячої школи народних мистецтв, що у Львові, презентують виставку «Мистецькі візії Антонича». Це понад тридцять робіт, намальованих під враженням прочитаних поезій Богдана-Ігоря Антонича. Виконані вони в техніках живопису, кольорової графіки, витинанки. Цікавою буде презентація музейних видань: «Вибрані твори Богдана-Ігоря Антонича», «О поезія щоденних наших справ…», каталог «Художні виставки 2015 – 2019 років». На тематичній зустрічі «…Перстень натхнення в серці тремтить» (Б.-І. Антонич) бортятинці чекатимуть усіх митців, роботи яких експонувалися в Музеї.
Афіша виставки «Мистецькі візії Антонича»
Першим акордом літературного свята стане виступ завідувачки Музею-садиби Ольги Дядинчук «Десять років діяльності Музею-садиби родини Антоничів».
Розпочнуться заходи о 14 годині.
У неділю, 6 жовтня, о 13 годині на подвір’ї музею парох місцевої церкви Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ отець Михайло Пецькович проведе спільну молитву за мир в Україні й родину Антоничів. Опісля Народний ансамбль пісні і танцю «Лемковина» чаруватиме присутніх своїм мистецьким умінням. Художники з Харкова, Одеси, Вінниці, Житомира, Кропивницького, Львова презентують свої картини, які напишуть напередодні в околицях Бортятина на пленері «Я сказав хвилі: все тривай».
Гостей Музею чекає концертна програма за участі Народного чоловічого вокального ансамблю «Стожари» (місто Судова Вишня), виступ україномовної лемківської співачки з Польщі Юлії Дошної, яка співатиме пісні на вірші Богдана-Ігоря Антонича. Учасники Львівської молодіжної громадської організації «Молода Лемківщина» і співачка Наталія Кухар подарують присутнім музичну замальовку маловідомих лемківських народних пісень.
Музей-садиба родини Антоничів
Ще одним сюрпризом стане виставка колекції одягу, який створений за лемківськими мотивами «Художні особливості костюмів Яворівщини і Мостищини в авторських моделях» старшого викладача Львівської національної академії мистецтв, заслуженого діяча мистецтв України Ірини Грицюк.
У Музейній вітальні проходитимуть поетичні читання, у яких візьмуть участь студенти та викладачі Кропивницького Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
Окрім того, найменші відвідувачі зможуть спробувати себе на майстер-класах «Кольоровий вірш Антонича» і «Тварини з поезії Антонича у глині». Їх проведуть художниця, реставратор та мистецтвознавець із Криму Софія Тимофєєва і мисткиня Софія Ярошевич.
Отож, 4 і 6 жовтня науковці Музею-садиби родини Антоничів запрошують на гостини до Антоничів і чекають усіх, кому не байдужа творчість поета, кого приваблює самобутня і глибоко філософська поезія молодого лемка.
19 вересня у Львові на вул. Винниченка впав старий ясен, що йому, за попередніми даними, було понад 200 років. Тепер зріз дерева заберуть у Львівський природничий музей, де він стане частиною експозиції та «розповідатиме» відвідувачам історії про місто. Про це у коментарі Tvoemisto.tv розповіла завідувачка відділу прикладної музеології державного природничого музею у Львові Наталія Дзюбенко.
«Скоріше за все, це буде окремий виставковий елемент. Він буде пов’язаний із природничими і просто міськими історіями. За попередніми оцінками, ясеню понад 200 років, він старший за наш музей. А за стовбуровими кільцями дерев можна багато чого сказати: якою була зима, яким було літо. І ми хотіли би на прикладі цього зрізу розповідати історію про місто, історії, пов’язані зі Львовом, що можна проілюструвати на зрізі», – каже Наталія Дзюбенко.
Зараз, за її словами, музей чекає, поки ЛКП «Зелений Львів» підготує такий зріз стовбура. Потім потрібно буде подумати про його транспортування та консервування, аби він не засох та не розтріскався. Щоб підготувати зріз до експозиції, музей звернеться до Лісотехнічного університету, що має у цьому досвід.
«Підготовка експонату вартісна і тривала в часі. Вона займе більше, аніж кілька місяців, тому що потрібно написати історію, це все оформити і змонтувати. А ми коштів не маємо, тож їх ще потрібно буде нафандрайзити», – додає Наталія Дзюбаненко.
Ідею почнуть реалізовувати щойно побачать зріз і зрозуміють точний вік дерева та про що воно може «розповісти».
В Австрійському державному архіві вдалось натрапити на цікаві світлини, які були зроблені 100 років тому на території сучасної Львівської області, поблизу села Ожидів Буського району. На фото можна побачити собак, яких дресирують солдати австро-угорської армії.
Дресирування собак на Львівщині, поч. ХХ ст.
Відомо, що на початку ХХ століття в Австро-Угорщині, як і в Німеччині, почали досліджувати, які породи собак найбільш підходять для використання в армії. Ця проблема стала предметом обговорення на сторінках навіть наукових журналів. Вирішувати питання взялись фахівці.
Вперше австрійці почали використовувати собак в армії в 1908 році при охороні кордону на анексованих в 1878 році територіях Боснії та Герцеговини.
Дресирування собак на Львівщині, поч. ХХ ст.
Після перших місяців початку Першої світової війни у 1914 році, лінії фронту завмерли, огородившись дротяними загородженнями і прикрившись мінними полями. Саме в цей період несподівано широко почали користуватися допомогою чотириногих друзів – собак. Тварин використовували як зв’язківців, санітарів, сторожів, вони починають все активніше брати участь у війні.
У період Першої світової війни всі власники собак в Австро-Угорській імперії повинні були привести своїх вихованців в військові ветеринарні центри, де вирішувалася доля останніх.
Дресирування собак на Львівщині, поч. ХХ ст.
У Відні навіть було відкрито дві школи з дресирування собак і навчання їх провідників (кінологів). Спочатку одна з них перебувала в межах міста, що не викликало захоплення у місцевих жителів. Варто сказати, що ці школи вже 100 років тому мали свої казарми та ветеринарні клініки.
Проте собак весь час не вистачало, тому в пресі тих часів розміщувати оголошення про придбання тварин у населення для потреб армії.
Дресирування собак на Львівщині, поч. ХХ ст.
Собак для пошуку поранених в Австро-Угорщині почали готувати з 1915 року, коли міністр внутрішніх справ підписав розпорядження про створення навчального підрозділу для підготовки собак-санітарів.
В четвер, 3 жовтня 2019 року, о 17.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться презентація монографічного альбому “Святині Княжої України”.
Над альбомом потужно попрацювали Богдан Зятик та Андрій Комарницький. Альбом знайомить з національними реліквіями Княжої України (Київської Руси) – монументальним мистецтвом, книжною мініатюрою та іконописом, мощами, – які дійшли до нашого часу та які формують цілісне бачення києворуської сакральної традиції Х – ХІІІ ст.
Видання є наслідком наукового дослідження святинь домонгольського періоду, яке зробили українські мистецтвознавці впродовж останніх десятиліть. Автори по-новому осмислюють весь сакральний спадок Київської Руси, відходячи від хибних стереотипів щодо нього як неукраїнського набутку.
В альбомі простежено долю пам’яток києворуського періоду від їхнього створення до сьогоднішнього місця знаходження, подано опис святинь та окреслено їхнє мистецьке та духовне значення в українській культурі.
Хор Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина»
27 та 29 вересня 2019 року у Львові відбулися урочистості з нагоди 153-річчя від дня народження Михайла Грушевського та 125-річчя приїзду вченого до Львова.
Пройшло вже 125 років, як Михайло Грушевський вперше ступив на львівську землю, та древнє і сучасне місто Лева зберігає і понині пам’ять про Великого Українця. Львів’яни мають за обов’язок пам’ятати та шанувати те, що саме їхньому місту Великий Українець подарував 20 своїх найкращих і науково найплідніших літ, що саме тут він наполегливо реалізував мету свого життя та за словами Івана Крип’якевича: «писав нам нашу історію і творив нам нашу історію».
Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському
Розпочалися Урочистості у п’ятницю 27 вересня. Львів’яни та гості міста зібралися біля пам’ятника для покладання квітів аби вшанувати пам’ять одного з найвизначніших українських істориків, голову Центральної Ради Михайла Грушевського.
Експозиція виставки художника Богдана Сікотовського «Львів поза часом»
У День народження Великого Всеукраїнця – 29 вересня усі охочі зібралися у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154), де відбулося відкриття знакових виставок. Виставка художника Богдана Сікотовського «Львів поза часом», а також виставка побудована на матеріалах фондової скарбниці музею «Ім’я Михайла Грушевського на скрижалях міста Лева».
Богдан Сікотовський
На виставці Богдана Сікотовського «Львів поза часом» представлено малярські твори на яких зображено місто Лева. В основі робіт художника є імпресіоністичне трактування світла і кольору, що дає можливість урізноманітнити настроєві стани, поетично розгалузити львівський урбаністичний простір. У виборі об’єктів зображення, де тонально-колірна організація картин підпорядковується вродженій тактовності митця, автор надає перевагу історичному середовищу Львова.
Директор Музею, заслужений працівник культури Марія Магунь
Художнику хочеться показати Львів поза часом. Показати «життя» площ, вулиць, і споруд, по яких і повз які ходили мешканці – сучасники автора, а в асоціативному нагадуванні – й представники інших поколінь львів’ян і серед них був і назавжди залишиться назавжди – Михайло Грушевський. (Фрагмент буклету виставки «Львів поза часом» (до 125-річчя прибуття Михайла Грушевського до Львова).
Головний зберігач фондів Музею Михайла Грушевського Олеся Ванчура
Музейну виставку «Ім’я Михайла Грушевського на скрижалях міста Лева» представила головний зберігач фондів Олеся Ванчура, котра розповіла, що на експозиції представлено матеріали, що висвітлюють найвизначніші події у житті Михайла Грушевського під час мешкання у місті Лева: приїзд, викладання у Львівському університеті, праця над «Історією України-Руси», одруження, народження улюбленої доньки Катерини, побудова власного родинного гнізда – вілли на Софіївці.
Гості Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Не обійшлося і без подарунків. Народний художник України Петро Сипняк подарував музеєві портрет Михайла Грушевського свого авторства, а представники Галицької родини Грушевських – Лариса Микласевич та Ліда Садовська поповнили музейну скарбницю безцінним матеріалами із родинних архівів.
Народний художник України Петро Сипняк подарував музеєві портрет Михайла Грушевського свого авторства
Опісля директор музею, заслужений працівник культури Марія Магунь вручила багаторічним друзям, натхненникам та меценатам музею ювілейні пам’ятні відзнаки, присвячені річниці від дня народження Михайла Грушевського та приїзду його до міста Лева.
Директор музею, заслужений працівник культури Марія Магунь вручає нагороду поету Богдану Пастуху
Урочистості відбулися за участі поета Богдана Пастуха та хору Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина», що під керівництвом Любомира Корінця виконав низку творів на слова українських класиків.
27 березня 1952 року був спокійним і прохолодним днем повоєнного Мюнхена. Раптом о 18:20 в одному поліцейському відділку міста пролунав сильний вибух. Уже невдовзі про цей випадок гуділа преса.
Йозеф Кронштейн був луцьким підлітком 1930-х. Він ходив у кіно «Сонце» і «Чари», на тістечка й каву до Розаліні, а по вечорах з однодумцями засідав у закритому клубі, який мав чітку ідеологію і цілі. Успішно переживши війну у Швейцарії, в 1950-х своїм вольовим рішенням цей представник «золотої молоді» міжвоєнного Луцька опинився у центрі міжнародної політики.
Мюнхенський презент для канцлера
На головному вокзалі Мюнхена о п’ятій годині вечора було людно, доки потяг стояв і в нього заходили пасажири. Та дуже швидко їх поменшало, перон став майже безлюдним. Двоє хлопчиків побачили чоловіка в сірому пальто і капелюсі. Він їм здався дивним, бо поводився дещо нервово і не був схожим на баварця. Він підійшов до них і заговорив.
Адреса на пакунку, тут і далі усі зображення з книги Attentat auf Adenauer, Henning Sietz, якщо не вказано інше
Незнайомець запропонував хлопцям три марки, щоб вони віднесли пакунок на пошту. Коли чоловік віддавав пакунок, на одному з пальців хлопці помітили деформований ніготь, який виріс зі шкіри всього на кілька міліметрів. Вони прочитали адресата: «An dem Bundeskanzler Dr. Konrad Adenauer, Bundeshaus. Bonn» (Федеральному канцлеру Конраду Аденауеру, Федеральний палац. Бонн).
Поліційний відділок після вибуху
Чоловік сказав, що має небагато часу, бо поспішає на потяг. Та коли хлопці пішли, він простежив за ними. Діти сприйняли все це дуже дивним і вирішили замість пошти попрямувати в поліцію. І не прогадали.
Вернер Брайтшоп та Бруно Беєрсдорф, яким зловмисник передав бомбу, читають про себе в газеті Abendzeitung
Поліцейський Карл Райхерт спустився в підвал, щоб відкрити пакунок. Він здивувався, коли побачив, що посилка – це книга, малий словник Брокгауза. Не роздумуючи, поліцейський розгорнув книгу. В той же момент пролунав сильний вибух. 500 грам вибухівки рознесли кімнату і вбили Райхерта. Двоє поліцейських були важко поранені, ще троє отримали легкі поранення.
Аденауер нагороджує хлопців золотими годинниками
Про випадок стало відомо широкій громадськості. Невдовзі канцлер запросив двох хлопців, які принесли бомбу в поліцію, на особистий прийом і подарував їм золоті годинники як подяку за пильність.
Чим «завинив» Аденауер
Конрад Аденауер – перший канцлер Федеративної республіки Німеччини. У той час одночасно і міністр закордонних справ і голова Християнсько-демократичного союзу. Його правління є символом цілої епохи відродження країни. Він зумів поступово звільнити Німеччину від зовнішніх впливів і укріпити незалежність. Аденауер зміг повернути державу на міжнародну політичну арену.
Один із кроків політика – виплата Німеччиною репарацій. У той час прем’єр-міністром в Ізраїлі був Давид Бен-Гуріон. Між ним і Аденауером була домовленість про виплату величезної суми Ізраїлю. Проте не всі сприйняли цю ідею добре. Зокрема деякі сили в самому Ізраїлі не вважали це доброю ідеєю. Серед противників були єврейські радикальні організації.
Замах на Аденауера збігся в часі з активною фазою німецько-ізраїльських переговорів про компенсацію. Обоє домагалися успіху на переговорах: Аденауер, оскільки вважав угоду з Ізраїлем необхідною умовою західної інтеграції; Бен-Гуріон, бо держава опинилася перед банкрутством.
Поява Кронштейнів у слідстві
Розпочалося слідство. Поліція вийшла на будинок за адресою Metzstraße, 11 в Мюнхені, де проживала група євреїв без громадянства. Після перевірки виявилося, що документи, які вони мають, були скоріше всього підробкою. Це євреї, які приїхали до Німеччини під час потрясінь Другої світової війни. Багато з них жили в таборах після 1945 року як переміщені особи: колишні примусові трудівники з усього світу, дезертири-червоноармійці, колишні військовополонені.
Група виділялася серед інших мешканців будинку тим, що проживала на одному поверсі і часто збиралася на якісь розмови. Поліцію насторожило, що ця група трималася осібно від решти мешканців будинку. Всі вони мали якісь конфлікти з владою. Головним підозрюваним був такий собі Константинеску, якого вважали за керівника групи. Цю версію й опрацьовували. У групі були також двоє братів – Авраам і Йозеф Кронштейни, які, як вважала поліція, проживали в Мюнхені та вивчали медицину. Авраам мав підтверджений термін перебування у таборі 41 місяць, за що отримав відшкодування у розмірі 6150 марок і емігрував до Ізраїлю на початку 1949 року.
Однак поліція виявила певну махінацію з документами, бо насправді в 1950 Авраам Кронштейн знову жив у Мюнхені. Вони сумнівалися у законності його компенсації.
Спочатку слідчі вийшли на такого собі Маріо Міреллі. Це він віддав бомбу хлопцям на вокзалі. Його хотіли вистежити та арештувати. Та з ходом слідства виявилося, що не існує ніякого Міреллі, це вигадане ім’я, а реальну особу треба шукати серед групи. Підозра впала на уродженця Луцька Абрама Кронштейна.
Імовірний портрет Міреллі, опублікований в мюнхенській пресі
Слідчі встановили стеження за ним. Допитували свідків, а потім назбирали достатньо підстав для арешту. Екс-лучанин поводився дещо агресивно, все заперечував і відкидав. Баварським слідчим було важко витягнути з нього правдиву інформацію. Все тому, що насправді він не був ніяк пов’язаний з терактом і вважав себе ні в чому не винним. Єврей, який пережив важкі події Другої світової (про цю сторінку родини Кронштейнів ще буде окремий матеріал на сторінках «Хронік Любарта») з вини німців, мусив слухняно тепер поводитися на допиті представників німецької держави. Його роздратування було зрозумілим. Також він категорично відмовився говорити будь-що про свого брата Йозефа Кронштейна.
Ситуацію трохи ускладнювала справа з ураном, в якій був замішаний Абрам Кронштейн. Він незаконно отримував пляшки і інструкції з ураном, торієм і кадмієм – матеріалами, якими було заборонено торгувати. Слідчі встановили, що, імовірно, Абрам перевозив ці пляшки через кордони незаконно. У справі про уран було задіяно багато ланцюжків подій та країн.
Все ж після опитування додаткових свідків слідчі переключилися з Абрама на його брата Йозефа Кронштейна. А він від слідства і не ховався, ведучи веселе життя. Йозеф полюбляв вчащати до танцювальних залів Швабінга (історичний район в Мюнхені), був головою Єврейської студентської асоціації в Баварії та періодично брав участь у релігійному житті Ізраїльської єврейської громади в Мюнхені. І все ж для слідства він був фантомом, за якого важко було зачепитися, але який, як вважалося, мав би бути важливим фігурантом справи про замах на Аденауера.
Щодо Йозефа Кронштейна поліція виявила, що Швейцарія заборонила йому в’їзд. Тож він, імовірно, отримав фальшиві документи через особу, яка допомагала і Аврааму з документами. З поліції кантону Цюріха на запит мюнхенських поліцейських прийшло детальне досьє на Йозефа Кронштейна з фото та відбитками пальців.
им часом поліція зробила реконструкцію вибухового механізмуим часом поліція зробила реконструкцію вибухового механізму
Ключову роль у розслідуванні зіграла Ельке Ґрубер, наречена Йозефа, яка вирішила розповісти поліції все, що знала. Вона, наприклад, заявила, що востаннє бачила нареченого в лютому 1952, оскільки в березні він нібито хотів скласти деякі іспити, в тому числі з патології. Слідчі стали підозрювати, що підготовка до замаху виходила на фінішну пряму, тому Йозефу треба був час на ретельну підготовку. Провівши ще багато допитів і склавши логічну вервечку подій, саме Йозефа Кронштейна стали підозрювати як того, хто ніс книгу з бомбою.
А поки це відбулося, той уже зник з Мюнхена. Востаннє його бачили, коли він, будучи замаскованим перукою і бородою, прямував на вокзал.
У рідному місті Кронштейни були найбагатшою родиною
Луцьк – одне з найстаріших міст України, давній центр історичного регіону Волинь. Багатонаціональне за складом, як і більшість європейських міст. Історія єврейської громади починається ще за часів Київської Русі. Приблизно від початку ХІХ століття і аж до Другої світової війни євреї становили більшість населення міста.
Історія появи родини австрійських підданих Кронштейнів у Луцьку простежується щонайраніше від 1860-х років. Рахіль та її чоловік Йозеф займалися продажем деревини. Статки родини дуже швидко збільшувалися (або від початку появи у Луцьку вже були великими) і в 1880-х роках це була найбагатша єврейська родина в місті. У Рахіль та Йозефа було двоє дітей та кілька внуків. Всі вони продовжили справу батьків, займалися бізнесом і ще більше підкріплювали становище і вплив родини.
Їхній син Ілля став банкіром, був власником великої кількості землі, будинків та різних підприємств. Він був одружений із Міною Кронштейн, сестра якої в міжвоєнний час стала дружиною головного рабина Будапешта. Леон Кронштейн, племінник Іллі, володів більш ніж 50 будинками в Луцьку наприкінці 1930-х. У місцевій пресі його називали мільйонером. Його батько Марк також був значним домовласником, який мав бізнес-партнерів далеко за кордоном.
Міна та Ілля Кронштейни. Фото з архіву Еліаса Кронштейна, онука родини на фото
Луцьк – дуже активне і водночас затишне місто між обома світовими війнами. Воно зазнало усіх тенденцій модернізації, швидко розбудовувалося, зростала кількість населення. Місто було адміністративним центром Волинського воєводства, тож місцева влада докладала зусиль, аби Луцьк виглядав представницько.
Вулиця Пілсудського (тепер Винниченка), одна з центральних вулиць Луцька у 1930-х
У той час це було місто із сусідством культур. Поляки, караїми, українці, чехи, німці, євреї жили поруч без конфліктів. Відвідували ті самі кіно та ресторани, відпочивали на річці Стир. Мирне і бурхливе життя протікало під стінами старовинного замку, монастирів і церков.
У родині Іллі та Міни Кронштейнів було двоє дітей – Йозеф (народився у 1918) та Абрам (народився у 1925). Це були представники золотої молоді міжвоєнного міста, які ні в чому собі не відмовляли. Часто подорожували за кордон, не знали злиднів, мали доступ до будь-якої освіти. Наприклад, Йозеф Кронштейн у 1937 році поступив на медичний факультет університету в Відні. Він був присутній на майдані Гельденпляц під час проголошення Гітлером Аншлюсу. Наступного дня повернувся до Луцька, можливо, через страх нападу на нього як єврея. Але згодом вернуся до Відня. 8 грудня 1938 Йозеф К. емігрував через Австрію до Швейцарії, а наступного дня він записався до Бернського університету на медичний факультет. Трагічна доля євреїв Другої світової його не зачепила.
Йозеф уперше з’явився в Мюнхені в 1950 році. Ще раніше туди приїхали Абрам зі своєю матір’ю Міною. Обоє братів опинилися в центрі слідства замаху на Аденауера.
Слідство закрили, щоб не розбурхати вулик?
Опрацьовуючи політичний мотив, слідство виявило, що Йозеф Кронштейн був членом різних єврейських правих організацій. Але це був лише початок. Після нападу на канцлера була ще серія подібних замахів на інших впливових політиків. У розслідуванні цих випадків випливли замішані члени екстремістських організацій Іргун та Херут. П’ятьох людей арештували у Франції та депортували. Слідство трактувало атентат на Аденауера у контексті більш широкого терористичного руху.
Усе це було дуже невигідно виносити на публіку в Німеччині, щоб не посилилися антисемітські настрої. В Ізраїлі це грало на руку правим силам, які хотіли бойкотувати усе німецьке, бо вважали, що «всі німці – убивці».
Канцлер Аденауер прийняв не просте рішення. Він втрутився, коли було встановлено особу передбачуваного головного винуватця, і попросив, щоб цей факт не розголошувався в німецькій пресі. Аденауер, як кажуть, сказав тоді: «Для мене це вчинок божевільного. Так само, як будь-який порядний німець відмовляється ототожнюватися з божевільними вчинками садистських гестапівців, я відмовляюся обтяжувати іудаїзм дурним фанатизмом людини лише тому, що ця людина є євреєм».
Йозеф Кронштейн, фото з архіву Еліаса Кронштейна
Ішли роки, а слідство продовжувалося дуже в’яло. Йозеф Кронштейн і ще кілька фігурантів утекли в Ізраїль. І їх через позицію канцлера не дуже й розшукували. Минав час і справа ставала застарілою. У 1978 році генеральний прокурор Мюнхена зробив висновок: «Проведені розслідування не дають достатніх підстав для обвинувачення. Відповідно до поточного стану розслідування … немає достатньої підозри у напрямку обвинуваченого К.» Справу офіційно закрили.
Абрам (брат Йозефа) Кронштейн, фото з архіву Еліаса Кронштейна
Хоча загальне тло замаху на Аденауера зрозуміле, все ж неясні конкретні причини. Імовірно, вчинок мав на меті привернути увагу громадськості, стати протестом проти нових німецько-ізраїльських відносин. Племінник носія бомби Йозефа Еліас Кронштейн, з яким спілкувався автор статті, каже, що він ніколи детально не розпитував у Йозефа про його мотивацію. Він помер і похований в Ізраїлі, забравши з собою конкретні деталі справи і своє бачення вчинку.
…У 2003 році німецький журналіст Геннінґ Зітц (Henning Sietz) написав книгу Attentat auf Adenauer на основі документів, які зберігалися в Головному баварському архіві в Мюнхені і знову привернув увагу громадськості до давно забутих подій.
Для історії міжнародної політики це лише фрагмент. Для Луцька – це ще одна неймовірна сторінка зі скарбниці історії найвпливовішої родини міста Кронштейнів.
Авторська виставка Руслана Сірого “Іконостас “Просто неба” триває у Шевченківському гаю з 24 до 30 вересня. На ній ви можете побачити іконостас каплички “Воскресіння” монастиря сестер Редемптористок. Виставка приурочена до 50-літнього ювілею митця.
Руслан Сірий в Музеї народної архітектури і побуту “Шевченківський Гай” працює із 17 років. Побувавши на посадах лаборанта, реставратора, науковця, тепер є головним зберігачем фондів скансену. З 2008 року Руслан Сірий активно працює над оцифрованням музейного фонду установи.
Вікриття виставки Руслана Сірого “Іконостас “Просто неба”
Виставка експонується на території музею у секторі Львівщина (зразу при вході, ліворуч по сходам) в КОСТЕЛІ с. Язлівчик.
Учора в театрі ім. Марії Заньковецької відбулась вистава “Украдене щастя”, в якій свою останню роль зіграв заслужений артист України Ярослав Кіргач. Про це пишуть на Галінфо.
Як повідомив зі сцени Головний режисер театру, Народний артист України Федір Стригун, у зв’язку з непродовженням контракту Заслужений артист України Ярослав Кіргач, за плечима якого близько сотні ролей і багатолітнє служіння театру, востаннє вийшов на сцену театру ім. Марії Заньковецької.
“У театрі святкують бенефіси, в театрі святкують прем’єри, дебюти, ювілеї. Але сьогодні в нас дивне свято і я не можу так, щоб нічого не сказати.
Сьогодні відбулась вистава “Украдене щастя”, де в головну роль зіграв заслужений артист України Ярослав Кіргач. Це була його прощальна вистава, бо з 1 жовтня він вже не працює в театрі ім. Марії Заньковецької”, –зокрема зазначив Федір Стригун.
“Дякую, я ще не вмер! Хочу сказати одне, по Сковороді щастя – це любима професія. Мені забирають зараз щастя – Вас і мою працю. Я вас всіх люблю. Я не вмер, я буду жити. Завдяки вам!”, – такими словами попрощався Ярослав Кіргач з глядачами.
Актори театру імені Марії Заньковецької виступили проти звільнення Ярослава Кіргача. Відеозвернення актори оприлюднили у Facebook.
Відеозвернення від акторів театру, на своїй сторінці оприлюднив Юрій Хвостенко.
Відеозвернення записали: Юхницький Януш, Андрій Войтюк, Ігор Гаврилів, Орест Гарда, Дмитро Каршневич, Роман Мартин, Марта Кулай, Андрій Сніцарчук, Костянтин Ткачанко, Юрій Хвостенко, Юрій Чеков, Степан Глова, Лань Наталія, Олександр Норчук, Михайлюк Юлія, Поліщук-Мозковець Наталія, Сікіринський Олег, Альбіна Сотникова, Назарій Мозковець, Максим Максименко, Огородник Орест.
Це фото велелюдної маніфестації на центральній вулиці Рівного перших місяців фашистської окупації час від часу з’являється на різноманітних історичних і краєзнавчих форумах. Добре відоме воно й історикам. Вочевидь, буде цікаво й пересічним рівнянам дізнатися, що ж зображено на світлині 78-річної давнини.
Як відомо, певна частина населення Західної України, в тому числі й Рівне, з надією і прихильністю поставилася до приходу німецьких військ. Більшовицька влада за менш, ніж два роки добряче встигла налаштувати проти себе населення. Хоча дуже швидко й нові “визволителі” показали своє справжнє обличчя.
Свято на площі Старого Замку
З тих далеких і непростих часів дійшли до нас світлини маніфестації у Рівному 27 липня 1941 року, які зберігаються у Центральному Державному архіві України. На фото ми бачимо, як теперішню вулицю Соборну (у перші дні окупації її було перейменовано в Гітлерштрассе, а в грудні 1941-го — на Німецьку) заполонили колони демонстрантів, а на тротуарах масово зібралися місцеві мешканці. Підпис під фото гласить: “Перша сотня куреня ім. Холодного Яру у Рівному. 1941 рік”. Подібні мілітаризовані загони влітку-восени 1941 року було створено на Волині й Галичині. Декотрі дослідники називають ці формування підготовчим етапом до створення УПА.
Фрагмент маніфестації 27 липня 1941 р.
За деякими архівними даними, в перші дні окупації в Рівному було створено так звану школу народної міліції, під егідою якої розпочали військову підготовку майбутніх “холодноярців”. На її базі в липні 1941-го було сформовано перший курінь українського війська імені Холодного Яру, названий так на честь селянської повстанської республіки 1919-1920 років. Його командиром став Сергій Качинський (друг Остап), а вишкільним – полковник Ступницький. Вже 27 липня 1941 року під час урочистостей в Рівному з нагоди так званого Акту відродження Української держави (проголошення у Львові 30 червня 1941 року самостійної Української держави, — прим. авт) Перший курінь Українського війська імені Холодного Яру було приведено до присяги. Саме моменти святкування у Рівному й доносять до нас тогочасні світлини.
Про деталі тих урочистостей можна дізнатися зі “Звіту проводу ОУН у Львові про свято української державності в Рівному 27 липня 1941 року” (ЦДАВОВ України. Інформація до проводу ОУН у Львові про діяльність українських націоналістів. Ф. 3833, оп. 1, спр. 15, арк. — 7-7 зв.). У звіті зокрема йшлося:
“Присутні 10 тисяч людей із Рівного і сімох районів давнього Рівенського повіту (Корець, Гоща, Межиріччя, Олександрія. Клевань, Ріне, Тучин), як і теж численні делегації від населення Полісся (Костопільщина і Деражне). Осередком Свята був Перший Курінь Українського Війська ім. Холодного Яру. Всі райони пройшли зорганізовано з оркестрами, прапорами й написами:”Хай живе наш Вождь Бандера!”, “Боремося за Державу Володимира Великого!”, “Хай живе Одна Нероздільна Українську Держава!”. Під час Свята співав гарно хор із Городна, на переміну із трубними оркестрами, яких було на Святі аж вісім. В год. 10-й рано показалися на зруйнованих вулицях Рівного перші колони людей в гарних національних строях з районів; всі йшли в сторону площі Старого Замку.”
Рівне, Гітлерштрассе, 27 липня, 1941 р.
“На Святі було багато німецьких старшин, які принимали разом з Українськими Представниками Влади дефіляду. На Святі проголошено всім святочно, що революційним порядком повстав Перший Курінь Українського війська ім. Холодного Яру. Цей курінь зложив присягу, а разом з ним складали присягу всі зібрані. Посвячено прапори: 1. Національний. 2. Прапор Куріня (синьо-жовнитий), на одній стороні є тризуб, на другій напис:.”Воля Україні або смерть!”. Цей прапор вишивали підпільники ОУН Рівенської округи під кермою друга Остапа, він був прапором підпільної групи ОУН Рівенської області. Від підпільних вийшла ініціятива творити Курінь, і вони передали Куріневі свій прапор… 3. Прапор організаційний (червоно-чорний). “По закінченню свята всі райони перейшли вулицями міста… з окликами:”Слава Україні!”, “Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава на чолі зі Степаном Бандерою!”, “Хай живе уряд Стецька!”, “Хочемо повороту Бандери і Стецька на Україну”. В місті був спинений рух. Німці робили знімки і помагали нам робити порядок.”
На площі Старого Замку, 27 липня, 1941 р.
“По Святі Перший Курінь зайняв на казарму один із міських будинків. Зараз на другий день приступив до підстаршинського вишколу. Вже першого дня постаралися ліжка, сінники, коци і простирадла. Постаралися польову кухню, запаси харчів і білля. Всім пошили мазепинки. Почалися вправи… Командант Куріня друг Остап. Вишкільні: Федорович, Сірко, Ципко, Мельник”.
Далі у звіті йдеться про таку ж маніфестацію того дня в Здолбунові, про подальші бої членів Куріня з партизанами. З серпня 1941-го курінь отримав статус Cхідного навчального батальйону. Водночас, німецьке командування, воліючи не випустити з-під контролю вермахту воєнізовані частини, восени 1941 року переформатувало підрозділ в загони так званої допоміжної охоронної поліції. Місцеві називали їх “щуцманами” (від німецького шуцманшафт — працівник охоронної поліції). В обов’язки “шуцманів” зокрема входило стерегти радянських полонених, яких виводили на роботи в місто. Декотрі дослідники приписують “шуцманам” участь у каральних акціях німців проти євреїв та місцевого населення.
Біографія натхненника “холодноярців” пов’язана з Рівним
Новоствореному військовому підрозділу недаремно присвоїли ім’я Холодного Яру. Вояків виховували на ідеалах, описаних у документальному романі Юрія Горліса-Горського (справжнє прізвище – Городянин-Лісовський) “Холодний Яр”.
Юрій Горліс-Горський
Цією найвідомішою книгою письменника, виданою у Львові 1934 року, зачитувалася молодь тодішньої Західної України. Це була певною мірою автобіографічна книга. Бо автор сам був учасником подій у Холодному Яру, служачи під прапорами холодноярських повстанців. До речі, біографія Юрія Горліс-Горського певною мірою пов’язана з Рівним. Нетривалий час у 1932 році він мешкав у нашому місті. Цікаво, що саме тут він зустрів свою майбутню дружину Галину Талащук. Щоправда, було їй тоді всього вісім років. Доля звела їх у Львові через десятиліття, і в 1943-у вони побралися.
Юрій Горліс-Горський ще раз відвідав Рівне навесні 1942 року. Тоді у рівненській газеті “Волинь”, яку редагував Улас Самчук, з’явилися спогади Горліса-Горського “Їх прийшло дванадцять”.
Юрій Горліс-Горський (ліворуч), Львів, 1930-і рр. Фото з http://gazeta.ua
Юрія Горліс-Горського дослідники його творчості й життя називають людиною-легендою. Син польської шляхтянки Людвіки Соколовської і офіцера російської імператорської армії Юрія Лісовського, який, щоб одружитися з коханою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому, він наче унаслідува від батька схильність до усіляких авантюр. У Першу світову служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. Потім став хорунжим 1-го Гайдамацького кінного куреня імені Кармелюка. Затим служив у 2-у Запорозькому кінному полку Запорозької дивізії Армії УНР. Потім — захищав “Холодноярську республіку” під чорним прапором повстанців. Далі були тюрми, переслідування, підпільна робота, переїзд з міста до міста. Як пишуть його біографи, востаннє письменника бачили в Аугсбурзі (Німеччина) 27 вересня 1946 року, де він зійшов з поїзда і сів в автомобіль…Подальша доля Юрія Горліса-Горського невідома. Є припущення, що він міг загинути від рук радянських спецслужб.
Не так давно з Лондона у Головківку (колишній Холодний Яр), що на Черкащині, приїхала онука письменника Ляля Лісовська. У місцях, які описав її дід у найвідомішому своєму романі, вона вирішила відкрити мистецький центр для молоді.
Київський національний академічний Молодий театр готується до гастролей у Львові. Уже в найближчий понеділок, 30 вересня, відома столична трупа привезе до міста Лева драму Івана Франка «Украдене щастя», а 28 жовтня – постановку за твором Фрідріха Шиллера «Підступність і кохання». Обидві вистави будуть показані на сцені Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Початок – о 19:00.
«Украдене щастя» – драма на одну дію. Постановка режисера Андрія Білоуса за однойменною п’єсою Івана Франка. Акторський склад вистави: Катерина Кістень (Ганна), Дмитро Суржиков (Микола Задорожній), Андрій Білоус (Михайло Гурман). Біль, що межує з найвищим піком насолоди, пристрасть – зі зрадою, світле кохання – з найбільшим гріхом, а прощення – зі смертю. Маленькі люди розкриються у цій великій історії.
«Підступність і кохання» – вистава для дорослих на дві дії. Той же ж режисер Андрій Білоус переклав з німецької на українську та поставив п’єсу Фрідріха Шиллера. Це порівняно нова робота Молодого театру – її прем’єра відбулася у 2014-му. У головних ролях – зіркові українські актриси Ліліана Ребрик та Ірма Вітовська.
Всесвітньовідомий шедевр класика німецької літератури Фрідріха Шиллера, який вже понад два століття не сходить із провідних сцен світу, розповідає дивовижну історію піднесення леді Мільфорд – всесильної коханки герцога, яка прагне досягти найвищої вершини слави, багатства й жіночого щастя. Її врода, розум та хитрість змушують тремтіти від захоплення більшість чоловіків, а її підступність не знаходить спротиву навіть серед найвигадливіших інтриганів герцогства. Проте на шляху у неї стає чисте, ніжне, палке кохання – чи зможе воно протистояти силі підступності?
В середу, 2 жовтня 2019 року, 15.00 в Галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. В. Кубійовича, 35) відбудеться презентація третього тому Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (упорядник Роман Яців). Модератор презентації – професор Ростислав Шмагало.
В Антології зібрана колекція текстів про різні виміри мистецьких практик українських художників, мистецтвознавців, культурологів, етнопсихологів, істориків, соціологів минулого і сучасності. У трьох томах, які будуть представлені на презентації, можна знайти судження про авторські концепції творчості визначних сучасних мистців та інтелектуалів, зокрема Андрія Бокотея та Любомира Медвідя, Володимира Одрехівського та Альфреда Максименка, Романа Василика та Ростислава Шмагала, Ореста Голубця та Галини Стельмащук, Юрія Смольського та Роксолани Патик, Галини Кусько і Таміли Печенюк, Миколи Шимчука та Дарини Скринник-Миськи, Зеновії Тканко та Ілони Ткачук, а також з мистецьких середовищ Києва, Одеси, Харкова, Чернівців, зарубіжних країн, в яких функціонує мистецька комунікація поміж українцями. В діапазоні естетичних ідей від Олександра Архипенка та Казимира Малевича до нових поколінь мистців добіракою текстів Антології позначається динаміка трансформації досвідів українського модернізму в формотворчих шуканнях практиків мистецтва початку XXI ст.
Книга побачила світ завдяки пожертві зі спадщини Едварда Бродацького (Лондон, Велика Британія). Видання рекомендується для викладачів і студентів ВУЗів.
Не втамувавши свою жагу до пригод ми з Інокентієм пішли досліджувати інший малоходжений колектор по вулиці Левицького. Запаркувавши машину коло адміністрації ми відкинули з землі неважку металеву пластину та, як колись, по сходинках сховалися від людей. Тут собі спокійно переодягнулися та пішли проти течії в сторону Погулянки.
Вид від адміністрації в сторону ПогулянкиНаші сходи
Як я вже писав, в цьому колекторі дуже брудно та неприємно. Зате води небагато і можна йти прямо по руслу. Минаємо зелений люк до Російського консульства, потім є розгалуження. Ліворуч вливається вода з вулиці Мечнікова. Там йде каскад водоспадиків щоб скинути висоту. Діаметр яйця малий, але ходибельний.
Стеля колектораВажко було зробити культурний стік у воду?Ця притока давно вже не працюєТак ніби запхав камеру в раковину громадської вбиральніВисюльки зі стеліКрокодиляча головаЩо вище по течії, то більше бруду. Напевно тому, що менше води, яка б це все змилаВихід до Російського консульства 😉Притока з МечніковаКрасиве яйце!Такий же трикутник колись був на зливі цієї гілки з Полтвою коло памятника Грушевському. Вже нема 🙁Йдемо глянемо, що там в яйціДалі йде менше яйце і каскад ПолтвопадівВ колекторі Полтви
Йдемо прямо в сторону Погулянки. Невдовзі широкий колектор закінчується і перед нами просто яйце. Йти ним можна, не зносить. Потрібно руками триматися за стінки. А вони липкі та слизькі, хоч у фільмі жахів показуй. Ще через кілька метрів на голову в яйці ллється полтвопад. Пройти таку ділянку можна тільки в повному ОЗК. То ж я йду далі, а Інокентій залишається «охороняти» вхід. Після водопаду в колекторі з’являється невеличка кімната і скоби нагору до люка. Вдалині просвічується злиття двох менших колекторів з вулиць Погулянка та Вахнянина.
А ось і ПогулянкаВідчуття ніби ти в шахті і ці каменюки – це порода, що впала зверхуТаке от шось незрозуміле біле вкриває всі бортики і плаває у водіЯйце в сторону ПогулянкиЗа Полтвопадом є вихід назовні чи спуск всередину. Залежно з якої сторони дивитися.В кінці видно злиття яєць з Погулянки і ВахнянинаМи доволі глибоко зараз під землеюВертаюся назад, тримаючись за ці липкі стінкиБез хороших рукавиць сюди зась!Ось і вихід
Колись піднімалося питання «скільки джерельної води дає притока з Погулянки?». Відповідь: «Я не знаю скільки тут джерельної, але навіть з каналізацією води тут мало». Ми вертаємося назад. Практично одразу нижче входу колектор стає вищим. Можна йти по бортику не згинаючись. Тут також брудно, але вже не настільки. Зато трапляються розсипи чорного металобрухту у відносно великих кількостях. Таке враження, що хтось регулярно його скидав сюди зверху. Ми, наприклад, на бортику знайшли сокиру та грубий кусок мідного кабеля. Це ще раз доводить, що ніхто тут довго не був.
Востаннє я тут ходив в 2009 році з Fenriz i Zelia. З того часу нічого в кращу сторону не змінилося. Навпаки, решітки дощоприймачів часто забиті, свіжого повітря через них потрпаляє мало. В одному місці колектор навскоси перетинає оранжева труба. Напевно комусь треба було кинути кабель з одної сторони вулиці на іншу. От він і продовбав отвір в бетонних стінах колектора. Якщо так триватиме і далі, то в перспективі тут не буде як пройти, стільки труб та кабелів стирчатиме! Я не говорю вже про витік води та фекалій в навколишній грунт через ці отвори.
Закамянілий шматок дерева. Як він сюди потрапив?Зруйнований бортик на ЛевицькогоЩе одне руйнування і купа залізаЧийсь гаманець. Порожній 🙁Вулиця Левицького в сторону ЦентруОбросла труба під стелеюХтось врізав сюди кабель2014 рікБокова притока чистої води десь в районі шостої школиТут вже колектор затоплює під сам верх і тому бруду меншеАгов металісти, чим ви там нагорі займаєтеся?Знайшли сокируІ шматок кабеляВ колекторі ПолтвиПочинаються повороти. Підходимо до центру міста
В основне русло Полтви ми прийшли як до себе додому. Вибратися з колектора можна по вузькому, сантиметрів 10, підводному гребеню. Це все що залишилося від бортика після минулорічних злив. Про руйнування ми неодноразово писали, за рік так ніхто не поремонтував. З гребеня можна впасти і опинишся вище пояса у воді (були прецеденти). Якщо яму не залатати то з часом вона тільки збільшуватиметься.
Злиття з центральним колектором коло пам’ятника Грушевському“Шагать по водє со мной”Тут колись був такий же бортик як і на Мечнікова. Змило
Інокентій висунув цікаве запитання: коли закривали Полтву, що було з мостиками? Роботи тривали не один місяць, люди якось мусіли ходити з берега на берег. Можливо в колекторі залишилися частини цих старих містків. Як мінімум для чогось же існують ці три щілини на місці клумби на Маріїнській площі….
Австрійська ложечка. Лежала в боковій притоці в центріПроспект Свободи. Тут також бортик добряче підмило і скоро зруйнує. Чи не скоро…Щілини над клумбою на Маріїнській площі. 3 штуки. Можливо тут був дерев’яний місток?Щілини над клумбою на Маріїнській площі.Вид на Полтву з-під Фонтану в сторону Оперного театру
Щоб менше вертатися до машини ми вирішили вилізти коло театру ім. Марії Заньковецької. Я надів фірмову жилетку «Дослідники Львова» і поліз першим. Не встиг відкрити люк як почув «Оооо, дивися! Дігери з Полтви вилазять». Молода компанія подивилася на нас як на живу ілюстрацію новин з цього сайту, але обніматися не пішли. Ну дуже вже брудні ми були.
Локаль відновив недавно змитий ліхтар та камеру. Тепер ще більше світла. І чудовий селфі-спот для діггерів. А цікаво, нас там хтось бачить?От для чого в Полтві потрібен шолом!і куртка від хімзахисту 🙂
Ну а далі вже традиційне вмивання у фонтані та повернення назад тією ж дорогою, тільки по поверхні.
В неділю, 29 вересня 2019 року, о 15.00 у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) з сольним концертом виступить бразильський піаніст Пабло Россі. Про це повідомила пресслужба культурної установи.
Учень відомої піаністки Елісо Вірсаладзе, Пабло Россі є лауреатом багатьох міжнародних змагань, серед яких став переможцем у десяти. Зокрема, у таких престижних конкурсах як Magda Tagliaferro (1998), Encuentro Internacional de Jovenes Musicos (2001) та «Ciutat de Carlet» (2002). Пабло Россі брав участь у численних фестивалях у Бразилії та Аргентині. Від моменту свого членства в спільноті «The Keyboard Trust» (Лондон, Англія), він також виступав із концертами у США, Італії, Німеччині, Італії та Іспанії.
Перший свій конкурс виконавець виграв у семирічному віці, а вже в 11 – записав перший компакт-диск, що включав композиції Бели Бартока, Роберта Шумана, Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Дмитра Шостаковича та інших. Концерт у Львові відбудеться за підтримки Посольства Бразилії в Україні.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
