“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”. Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецької армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин , яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

Олеся ІСАЮК

Джерело: Історична правда