Сьогодні, 2 січня 2020 року, о 14.00 у Музеї історії України (відділ Львівського історичного музею, площа Ринок, виставкова зала на IV поверсі) відбудеться відкриття виставки “Культура Галицького королівства”.
У 2019 році виповнилося 820 років з часу створення Галицько-Волинської держави. З нагоди відзначення цієї дати у Львівському історичному музеї експонуватиметься виставка, присвячена культурі Галицько-Волинської Русі.
Культура Галицько-Волинської держави — невід’ємна складова культури Київської Русі, з власними, самобутніми рисами. Відкрита для впливів із Заходу і Сходу, Галицько-Волинська Русь не втрачала своєрідності. Великий вплив на збереження традицій у реґіоні мала християнська церква. В державі успішно розвивалися освіта, література та літописання, образотворче й ювелірне мистецтво, а майстерність місцевих архітекторів і фортифікаторів викликала подив і повагу іноземців.
Експозиція виставки “Культура Галицького королівства”
Галицько-Волинська держава об’єднувала етнічні українські землі. Прикмети місцевої української культури лягли в основу національного самовизначення. Після занепаду Києва саме Галицько-Волинська держава продовжила традиції української державності і сприяла розвиткові самобутньої української культури.
На виставці репрезентовано понад 200 експонатів. Відвідувачі мають унікальну нагоду побачити ориґінал рукописного Кристинопільського Апостола (ХІІ ст.), який входить до Золотого фонду української культури і духовності. Це найдавніший повний послідовний Апостол, що зберігся в давньослов’янській літературній традиції. Про велич Успенського собору в літописному Галичі, який за розмірами майже не поступався Софії Київській, розповідають його архітектурні деталі з розкопок знаного українського археолога Ярослава Пастернака. Завдяки цьому дослідникові „підземного архіву“ ми можемо показати на виставці перлину давньоруської плоскорізьби — кістяну іконку з літописного Пліснеська. Серед унікальних знахідок — енколпіони ХІІ—ХІІІ ст. — хрести-релікварії, куди вкладали мощі святих, кістяні та бронзові писала, керамічні писанки. Милуватимуть око розмаїття прикрас ХІІ—ХІV ст., зокрема прикраси з Демидівського скарбу, який знайшли у 1896 р. на Жидачівщині. Доповнюють виставку і допомагають перенестися у глибину віків графічні твори митців ХVІІІ—ХІХ ст. із фондів Львівського історичного музею.
Експозиція виставки “Культура Галицького королівства”
Автори виставки вдячні колегам з Відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка та Музею археології ЛНУ імені І. Франка за допомогу і надання цінних артефактів для експонування.
Автори виставки: Оксана Куценяк, Емілія Зарубій, Микола Майорчак
Вже в новому 2020 році 1 січня о 18:00 у “Штуці” (вул. Котлярська, 8) колекціонери Оксана Бобошко-Вандерховен та Євген Булавін презентуватимуть спільну виставку “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії”.
В експозиції побачимо найкращі зразки поштівок новорічно-різдвяного циклу, зібрані впродовж багатьох років колекціонування. Українські та європейські, від початку століття і до 1930-х.
Експозиція виставки “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії”
Виставка об’єднає чотири тематичні напрямки. Із двох добірок Оксани Бобошко-Вандерховен перша представляє образ жінки початку ХХ століття, друга — жартівливих та милих мальованих героїв, які у різний час та у різних країнах були символами добробуту та успіху, — сажотрусів, свинок s пухких рожевощоких діток. Із колекцій Євгена Булавіна демонструватимуться авторські листівки, серед яких роботи Олени Кульчицької, Ярослава Пстрака, Осипа Куриласа, а також розмаїття популярних поштівок зі святковими сюжетами.
Оксана Бобошко-Вандерховен
“Я колекціоную поштівки уже 20 років. Моя колекція нараховує близько 2000 поштівок, які об’єднані темою «Жінка на поштовій листівці». Це тема, яка висвітлює різні події поштівок, але для мене важливим є те, що на поштовій листівці є образ жінки.
Експозиція виставки “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії”
Поштівок з образами жінки у мене дуже багато і на сьогоднішню виставку ми з Єгеном Булавіним виокремили лише тематику вітальних листівок з Новим роком. Це і польські, і мадярські, і з американського континенту поштівки. Я доповнила цю колекцію золотим віком поштівки, бо спеціалізуюся на епосі сецесії, а Євген Булавін додав поштівки в цій тематиці 1920-30-х років.
Для чого ми це робимо? Мені здається, що це повернення до традиції, до достатньо інтимних сфер в побуті, поштівка повертає нас у дитинство. І мені здається, що ми щось губимо. Ми губимо справжність, душевність, чуттєвість. Адже картинки, які ми надсилаємо інтернет-месенджерами не замінять справжніх емоцій, які дарувала поштівка.
Експозиція виставки “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії”
Поштівок я маю багато. Я їх досліджую і маю велику мрію дослідити зворотній бік кожної поштівки. Бо зараз я їх збираю ґрунтуючись на ілюстрації, яку несе поштівка, але ж вона має й зворот. І він не менш цікавий, а у дослідженнях ще й глибинний, оскільки висвітлює події, побут, традиції людей.
Дуже багато на святкових ілюстрованих поштівок було релігійної та фольклорної тематики. Але є й комічні поштівки, поштівки з зображенням діток, жінок. Обираючи поштівки на виставку я керувалася тематикою гумору, жінки, настрою і веселощів. Євген формував колекцію для виставки більше на поштівках із релігійною тематикою і, що мені дуже подобається,він подав поштівки на яких зображено роботи наших українських живописців 1920-30-х років. І разом ми зробили виставку, яку так і назвали «Від 1900 і до…», бо тут і 1930-ті, і, можливо1940-ві. Тобто, перша половина ХХ ст.” , – розповіла Оксана Бобошко-Вандерховен.
Експозиція виставки “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії”
Оглянути експозицію виставки “Різдвяна поштівка з 1900. Настрій щастя та ностальгії” можна буде в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8)до 15 лютого 2020 року.
Вже в новому році, тобто в суботу, 4 січня 2020 року, о 19.00 на території арт-простору SOVA Space (площа Міцкевича 8 (Будинок книги) 4 поверх 204 офіс) Львівський Молодіжний театр “Melpomena”, відбудеться показ вистави “Діді і Дада”.
Дія вистави навколо життєвої історії двох названих сестер. Вони майже все життя були поруч. Разом пережили злети і падіння у своєму житті. Разом підіймались з самого дна до вершин. Але одна завжди була у світлі прожекторів, а інша – у тіні. Дві споріднені душі, дві різні долі. Ця історія про життя легендарної Едіт Піаф та Сімони Берто!
Сцена з вистави “Діді і Дада”
Але ця історія не про популярність відомої співачки, а про те, що завжди лишалось за лаштунками, про те, яку важливу роль грала Сімона в житті Едіт. Це історія про Сімону Берто, жінку, яка завжди залишалась за кадром. Вистава побудована на реальних подіях за книгою Сімони Берто.
Сцена з вистави “Діді і Дада”
На численні прохання глядачів, і тих хто не встиг побачити, відбудеться ще один показ вистави “Діді і Дада”. Але, щоб уникнути ажіотажу і отримати місця, організатори дуже просять зареєструватися наперед за посиланням.
Експозиція виставки “Форте і П’яно Марії Крушельницької”
В понеділок, 30 грудня 2019 року, о у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові відбулося відкриття виставки “Форте і П’яно Марії Крушельницької”.
Виставка побудована на матеріалах особистого архіву піаністки, що зберігається у фондовій колекції Музею Соломії Крушельницької.
Галина Огорчак
“Співпраця музею з Марією Тарасівною Крушельницькою налічує уже, напевно, тридцять років. Від початку існування музею. Перша наша спільна виставка відбулася у 1992 році. Це був вечір пам’яті і виставка, присвячена Галі Левицькій. З того часу Марія Крушельницька була постійним учасником музейних імпрез. Чи це були наукові читання, чи розважальні засідання клубу, студенти Марії Тарасівни часто грали на наших різноманітних концертах. Якимось чином музей зумів заслужити довіру в артистки і Марія Крушельницька весь свій архів передала нашому музею. Всі наші поціновувачі, хто слідкує за нашими заходами , напевно знає і пам’ятає,що це не перша наша виставка побудована на матеріалах цього архіву. Це уже четверта. Перша була кілька років тому,на 80-ліття Марії Тарасівни, і називалася «Подарунки від Крушельницької» ,тільки як знайомство з архівом. Потім була виставка під назвою «Світ моєї музики», яка стосувалася більше концертної діяльності. Наступна була «Педагогічний світ», Марія Крушельницька як педагог. А сьогоднішня виставка можливо не так інформаційна, як емоційна. Ми старалися представити світлини, які, на нашу думку, дуже атмосферні. Це фотографії самої піаністки в різних життєвих періодах, фотографії людей з музичного оточення, листи, афіші, програмки концертів”, – сказала куратор виставки науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галина Огорчак.
Дуже цікавою та насиченою важливими фактами була розповідь про творчий шлях Марії Тарасівни Крушельницької від піаністки, музикознавиці, професора Наталії Кашкадамової.
Наталія Кашкадамова
“Наскільки видатна піаністка Марія Тарасівна, наскільки вона майстер виконавства, її високий рівень педагога ми всі, без сумніву, знаємо. Але є особливості, які вирізняють її навіть серед дуже видатних піаністів. Марія Крушельницька дає нам у своїй творчості рідкісний зразок української піаністки. Звичайно, все корениться в її національній свідомості, глибоко усвідомленому українстві, яке було ввібрано з молоком матері, було виховане її вчителями і стало невід’ємною частиною її єства. А другою невід’ємною частиною її єства з раннього дитинства стала любов до музики. Власне поєднання цих двох складових дало нам такий нетиповий,незвичайний зразок української піаністки”, – розповіла пані Наталя.
Нотку сімейності та родинного затишку додали до фантастичної атмосфери відкриття виставки спогади Тетяни Крушельницької.
Тетяна Крушельницька
“Я б хотіла кілька слів сказати про роль мами – Стефанії Шушкевич-Крушельницької у вихованні людини, яка, безперечно, має талант від Бога, працьовитість, серйозне ставлення до того, що робить. Напевно на сьогодні ми б не мали відомої піаністки, такої сильної характером жінки якби не мама. Мама, яка, забувши про себе і присвятивши все своє життя дочці,була джерелом невичерпної доброти. І я, як мала дитина того не розуміла, але ми часом починаємо оцінювати багато чого по іншому.
Відкриття виставки “Форте і П’яно Марії Крушельницької”
Це вражаюче наскільки могла тета Стефа виховати і як вона це робила трудно сказати, але вона зуміла виховати крім дуже чутливої, зокрема до музики, людини, дуже вимогливу як до себе, так і до інших людину з дуже сильним характером”, – поділилася спогадами Тетяна Доріанівна.
Взагалі якось непомітно відкриття виставки перетворилося на вечір спогадів і не тільки про Марію Тарасівну Крушельницьку, а й про інших представників цього славного року.
На завершення всі присутні виконали “Многая літа!” для Марії Крушельницької і побажали їй ще багато років життя і міцного здоров’я.
Непересічною фігурою для української історії першої половини ХХ століття, а водночас – ще й незаслужено обділеною увагою, була донька гетьмана Павла Скоропадського Єлизавета. Остання провадила політичну і культурну діяльність, займала активну громадську позицію, багато подорожувала. Ми вже писали про її мандрівку до Лапландії – перші враження, а також більш глибокі рефлексії. Тепер настав час і для заключної частини. Спогади Єлизавети Скоропадської було надруковано на шпальтах міжвоєнного видання “Нова Зоря” – виходили у січневих номерах за 1939 рік. Характерно, що після публікації останньої частини, редакція подякувала їй за співпрацю: “Отсей […] прилюдний виступ у пресі […]Авторки вражінь з подорожі до Ляпляндії звертає на себе увагу великим кругом зацікавлення, щирістю й кольористикою. Редакція дуже дякує за ту працю”.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Як зізнавалась Єлизавета Скоропадська, чи не найважче їй було знайти спільну мову з мовчазним і вічно заклопотаним лікарем. За іронією долі, умовою її поїздки до Лапландії, була робота над погруддям того самого лікаря – брата її знайомої. Таким чином, спілкуватися вони стали все ж більше. Через неймовірну зайнятість лікаря, працювати скульпторці доводилося прямо у його кабінеті. Подекуди – навіть в час прийомів. Останнє викликало великий інтерес у пацієнтів. Чогось подібного їм ніколи не доводилося бачити – як з глини ліплять людську голову. У часі роботи Єлизавети, постійно хтось сидів поруч. Її це виводило з себе, не подобалося, коли хтось дивився, як вона працює – це “нервує і спинює натхнення”.
“Павло Скоропадський” авторства Єлизавети Скоропадської. Фото з https://m.day.kyiv.ua
З іншого боку, розуміючи який інтерес викликає її робота, яка увага була до цього прикута, а особливо – які очікування мали люди, у родині лікаря зокрема, враховуючи все це, Єлизавета не могла робити оточуючим зауваження щодо їх надокучливості. Відтак довелося адаптуватися й працювати в наявних умовах. Лікар, свідомий того, що з нього роблять твір мистецтва, намагався позувати, сидів поважно і зосереджено. Це також дратувало Єлизавету і заважало зосередитись. Тут їй уже довелося попросити його не зважати на неї і поводитись так, наче її тут немає.
Найбільшою ж проблемою було те, що лікаря інколи цілими днями не бувало вдома. Його околиця – це простір 150 на 200 кілометрів. Там проживає 6 тисяч чоловік. З них лише 1 тисяча – у Кіттилі, а решта – розкидані по лісах і просторах. Лікар завідує і хворими, і лікарнею. Остання – це дерев’яна споруда, помальована білими олійними фарбами. Лікар і його дружина докладають титанічних зусиль у цьому приміщенні. Лікарня розрахована на 15-20 пацієнтів, але запит значно більший. Також є велика потреба окремої побудови для дітей, що забезпечені усім необхідним тут не найкраще.
Фінська Лапландія. Фото з https://www.flickr.com
Лікар у цих краях повинен бути молодим і здоровим, справжнім “спортовцем”. Крім знання фаху, легко переносити навантаження, мати запас ідеалізму, любові до людей і бажання їм допомогти, любов до природи й самотності. Прийоми хворих тут двічі на день – вранці і ввечері. При цьому, люди приходять з усіх сторін. Щодня бувають складні операції, інколи навіть дуже складні. Уся відповідальність на тобі, а крім того – потреба бути спеціалістом широкого спектру, мало знатися на одній галузі. Часто трапляються виїзди. Хворі можуть при дорозі жити, а можуть – десь у закутках. Машиною туди не дістанешся. Тому крім автомобіля лікар користується велосипедом і ходить пішки ходить. Взимку на оленях, або ж лижах. Сильні снігопади є “спонсором” того, що лікар не кожного дня повертається додому.
Краєвиди у Лапландії. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Місцеві, особливо на початках, не зовсім розуміли у чому сенс роботи лікаря. У цей період доводилося бути ще й психологом і працювати з людьми, пояснювати, що хочуть допомогти. По це наступний приклад – коли в регіоні, попри чудове повітря, часто помирали від туберкульозу. Іноді усі діти в родині. Лікар не міг зрозуміти, звідки береться джерело хвороби. Згодом виявилося, що коли батьки бачили наближення лікаря, то ховали хворих дітей – оскільки не люблять, щоб у їхні справи втручалися чужі. Якось в одній родини, один за іншим, померло п’ятеро дітей. Лікар оглянув усіх дорослих, але нічого не знайшов. Потім у лазні випадково натрапив на стареньку бабцю, хвору на сухоти, яка й мала обов’язок доглядати за дітьми.
Краєвиди Лапландії. Сауна. Фото з https://poputno.info/places/laplandiya-prigodi-na-krayu-yevropi/
Багато часу минуло, перш ніж місцеві жителі звикли до лікаря і його послуг, почали довіряти. Пізніше таке ставлення переросло навіть у любов і повагу, коли переконалися у його професіоналізмі і дієвості методів. Останнє виражалося навіть у тому, що коли люди дізналися, що у лікаря є гості, то несли йому подарунки: гриби, ягоди, м’ясо, аби всього мав вдосталь. Цю привітність та доброзичливість Єлизавета Скоропадська відчула і на собі.
Зокрема, коли вона закінчила роботу з погруддям лікаря, зійшлися майже всі односельчани – аби оцінити правдивість і реалістичність. Дружина лікаря так нахвалювала роботу Єлизавети, що та, від приємності, забула, що своїми роботами не буває задоволеною. Досить каламбурдно вийшло із двірником. Той зізнався, що йому було неприємно дивитись на дві практично ідентичні голови лікаря – одну на плечах, а іншу – відокремлену і поруч.
Єлизавета Скоропадська у майстерні. Фото з https://m.day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/cinnisna-vertykal-yiyi-vysokosti
Свою мандрівку Єлизавета Скоропадська підсумувала так, що їй було надзвичайно приємно перебувати між жителями Лапландії. Ще більше її тішило, що фіни з симпатією ставляться до українців – авторка зазначала, що між цими народами багато спільного. Єдина відмінність – фінам вдалося вибороти свою державу на початку ХХ століття, а нам – ні. Відтак у кожній крамниці, готелі чи іншому публічному місці вона бачила портрети людей, чиїми зусиллями фінська держава стала реальністю.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 19 січня 1939. – Ч. 4. – С. 5.
Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 22 січня 1939. – Ч.5. – С. 5.
Скоропадська Є. В Ляпляндії. З подорожніх записок у серпні-вересні 1938 р. // Нова Зоря. – Львів, 26 січня 1939. – Ч. 6. – С. 4 – 5.
Напередодні Різдвяних свят співачка Оксана Муха записала і презентує нову колядку – «В глибокій долині». Ця коляда стала частиною унікального видання від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» «Нова радість стала. Улюбленi українськi народнi колядки та щедрiвки», у якому за допомогою QR-коду усі коляди та щедрівки можна послухати у безкоштовному музичному додатку.
Цією колядою володарка титулу «Голос країни», заслужена артистка України Оксана Муха анонсує свій великий Різдвяний тур з новою програмою «Тиха Ніч», який у січні охопить 15 міст України: від Львова – до Києва, від Івано-Франківська – до Харкова… Різдвяні вечори з Оксаною Мухою – це щира, душевна і дружня коляда. У новій концертній програмі співачки – автентичні та авторські колядки у несподіваних аранжуваннях.
Оксана Муха
Слухачі почують як рідкісні коляди з усіх куточків України, так і всім відомі колядки «Добрий вечір тобі», «Бог ся рождає», «Тиха ніч», «На небі зірка ясна засяла», що з року в рік звучать у кожній українській родині. «Від тихої – до гучної коляди, яку обов’язково підхопить увесь зал!», – каже Оксана Муха. Не обійдеться, звісно, й без святкових прем’єр і творчих експериментів.
Оксана Муха
«Тиха Ніч» від Оксани Мухи – це не тільки про пісенну традицію Різдва, це також про відчуття затишку і єдності української землі. Про ту неймовірно теплу атмосферу, яка панує у кожній українській домівці у часі, коли звучить Коляда. Відтак на сцені та у залі співачка і її музиканти намагатимуться передати те щемке і таке рідне з дитинства передчуття дива і відчуття Різдвяного піднесення.
Оксана Муха
ГРАФІК туру «Тиха Ніч»: 9 січня – Самбір; 10 січня – Калуш; 11 січня – Івано-Франківськ; 13 січня – Львів (Театр ім. М. Заньковецької); 15 січня – Київ (Театр оперети); 17 січня – Харків (Харківська філармонія); 19 січня – Коломия; 20 січня – Червоноград; 21 січня – Дрогобич; 22 січня – Новояворівськ; 23 січня – Стрий; 24 січня – Тернопіль; 26 січня – Ковель; 27 січня – Луцьк.
Вже зовсім скоро, 8 січня 2020 року, у Театрі імені Марії Заньковецької у Львові відбудеться музично-театралізоване дійство «Ритми Різдва». Захід пройде в рамках фестивалю «Різдвяні Фантазії».
“Проект був започаткований минулого року, і ми уже вдруге беремо у ньому участь. Сподіваємось, що це буде гарна традиція і на наступні роки цього фестивалю, який започаткували агенція «Інтерколор» . Дуже приємно, що нас знову ж таки запросили взяти участь.
Вокальний октет “Орфей”
Щодо нашого виступу, то ми, традиційно ми будемо співати свої орфеївські коляди. Цікавим є те, що в цьому святі будуть поєднані різні жанри: танець, коляда і оркестр буде це супроводжувати. «Орфей» буде не просто співати, а ще й задіяний у сценічних моментах, оскільки ми з Мистецьким центром «Веселі черевички» співпрацюємо уже дуже багато років. Тож будемо брати участь разом в оформленні цього свята.
Цьогорічне святкування буде відрізнятись від минулорічного. Цікавим буде те, що і діти будуть танцювати , і ми будемо співати під супровід зведеного оркестру під керівництвом Богдана Мочурада І це буде феєричне, неординарне шоу. Адже, нам зовсім не важко працювати з дітьми і з «Веселими черевичками» ми вже років 19 працюємо разом і на сцені уже як одне ціле”, – розповів соліст октету «Орфей» Семен Пігура.
В програмі концертів вокальні та інструментальні композиції, танцювальні номери та жива музика у виконанні зведеного симфонічного оркестру.
“Склалася традиція – в час різдвяних свят грати музику Юрія Саєнка «Різдвяна фантазія», бо це музика, яка просякнута духом Різдва. Власне, міського класичного Різдва. Юрій Саєнко дуже вдало опрацював народні колядки, переплів їх із класичними та естрадними жанрами і тому ми з величезною приємністю граємо цю музику.
Оркестр Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
Цього року це буде не лише концертне виконання «Фантазії» , а симфонічно-хореографічна картинка. Ми вперше будемо працювати з відомим танцювальним колективом «Веселі черевички», який поставив танці на музику Саєнка. Разом з тим буде знаний у Львові октет «Орфей». Вперше ми будемо працювати з молодіжним гуртом “ROCKOKO“, який також виконає декілька традиційних колядок у сучасних аранжуваннях. Я думаю, що це буде дуже приємно і для вуха, і для душі”, – сказав Головний диригент Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Мочурад.
Ну, і звичайно, цього вечора не можна обійтися без сцен з «Вертепу» — вуличного народного театру, який є традиційним і незмінним атрибутом українського Різдва.
“Нам запропонували долучитися до проекту «Ритм Різдва», два концерти якого відбудуться 8 січня. Ми з приємністю долучилися і підготували для нього дуже гарну програму – це українські традиційні колядки в сучасному аранжуванні, сучасній інтерпретації нашого інструментального гурту в супроводі камерного оркестру”, – ділиться враженнями керівник колективу “ROCKOKO” Ігор Процик.
Гурт “ROCKOKO”
І трішки привідкриває завісу таємничості і святкової інтриги віолончеліст і композитор, аранжувальник колективу “ROCKOKO” Володимир Котляров:
“В нас буде шість колядок. Серед них найвідоміші: «Небо і земля», «Бог ся раждає», «По всьому світу стала новина» та ще декілька. Але їхнє прочитання є нашим, оригінальним. Вони є дещо видозміненими, наприклад, в якійсь колядці з’являється авторська частин, якась колядка відтворюється не в традиційному, а зміненому стилі, в якісь – відлуння інших колядок та тем, вони перегукуються між собою. Тобто, прочитання оригінальне, цікаве і я думаю, що воно сподобається як слухачам, так, зрештою , і нам та музикантам оркестру.
Танцювати ми не будемо, але будемо робити все для того, щоб глядачі, слухачі, якщо дозволить формат концерту , змогли б підспівувати та підтанцювати”.
Мистецький центр “Веселі черевички”
Одними з найважливіших учасників святкової програми є діти львівського мистецького центру “Веселі черевички”.
“Минулого року ми теж брали участь у цьому концерті. Працювали з оркестром, з гуртом «Орфей». Цьогоріч у проекті маємо два концерти і вперше гуртом Рококо. В цьому році є вісім хореографічних номерів на музику Юрія Саєнка і є три окремі наші номери. Тож цього року має бути цікавіше”, – обіцяє керівник колективу Володимир Чмир.
Так виглядає що цього року Різдвяна програма “Ритми Різдва” подарує глядачам багато нових вражень та святкових емоцій і дасть хороший позитивний заряд на цілий рік. То ж не пропустіть.
Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із світлинами 1930-х років на яких зображено палац у Йосипівці.
Палац в селі Йосипівка, 1930-ті рр.
Йосипівка – село в Буському районі Львівської обл. Засноване воно ще за козацької доби, про що свідчать поховання на старому цвинтарі, знахідки розкопок та уцілілий хрест біля хутора Заставне, на місці зруйнованої татарами церкви Св. Покрови. Перша назва села — Юськовичі. Вважають, що вона пішла від імені графа Юзефа Міра, якому у певний час належало село.
Палац в селі Йосипівка, 1930-ті рр.
На території села знаходиться палац-садиба панів Уруських (Урусових). У 1790 року власником маєтку став теребовлянський староста Фелікс Уруський. Син, Ян Уруський, закінчив розпочату батьком будову палацу. Крім того, Ян з 1793 року біля садиби насадив сад та парк, в якому росли клени, липи, ясени, тополі, каштани, тюльпанові дерева, американські сосни та ін. Історія будівлі палацу досить цікава та ще не до кінця вивчена. Імовірно фасад оздоблював відомий польський архітектор Фридерик Бауман.
Палац в селі Йосипівка, 1930-ті рр.
Як зазначено у Вікіпедії у палаці добре збереглись елементи інтер’єру центрального приміщення садиби (фриз) і трохи гірше – фасаду (іонічні колони). Загалом, будинок є одноповерховим, одинадцятиосним, лише середня частина приблизно на півповерха вища. У фронтальній частині є дещо висунутий вперед ризаліт з портиком, який має чотири колони іонійського ордеру.
Сьогодні мова піде про Сихів – найбільший житловий масив Львова, який розташований на південному сході міста. У 1979 році, 40 років тому, розпочалася будова першої черги Сихівського мікрорайону. Коротко ознайомитись з історією Сихова, побачити як він виглядав тоді та як виглядає тепер, пропонуємо у даній публікації.
Сихів виник на території однойменного передміського села, перша згадка про яке датується 1409 роком. Сихів згадується у зв’язку з тим, що Пйотр Влодкович придбав його у попередніх власників – Івана Русина та його дружини Оксани за 50 кіп грошів руських. У 1411 році він продав Сихів Іванові з Зубри за 60 кіп грошів руських та коня.
Протягом 1507 – 1509 рр. міські райці купляли землі Зубри та Сихова. Для цього вони брали гроші з міської скарбниці, особисті кошти, але грошей не вистачало, тому позичили 300 гривень у декана Латинської катедри – Яна Кровіцького. Про ці події йдеться у ‘‘Хроніці міста Львова’’ Бартоломея Зиморовича.
Культурно-освітній центр імені Олександра Довженка. Фото Мар’яни Іванишин.
У 1525 році король Сигізмунд І надає Зубрі та Сихову магдебурзьке право. З грамоти :
‘‘… з певним нашим королівським розумінням і бажанням та згодою наших дорадників, зібраних на даному вальному сеймі, їх міські села, що називаються Зубря та Сихів і знаходяться у Львівському повіті, осаджені на земському праві, ми вважали перевести з того земського права в міське магдебурзьке право та перевели і перенесли, переводячи ці села на міське магдебурзьке право і юрисдикцію згаданих львівських бурмистра і райців, сучасних, і що в майбутньому будуть, назавжди приєднуємо, записуємо і вводимо, вилучаючи і звільняючи згаданих бурмистра, райців та жителів тих сіл Зубрі та Сихова з усієї юрисдикції і зверхності всіх і кожного в нашому королівстві воєвод, каштелянів, старост, суддів, підсудків та інших будь-яких земських, гродських і возних урядовців, від позивів земських і гродських судів, так щоб надалі не в них, але перед львівськими бурмистром, райцями, сучасними і що в майбутньому будуть, повинні відповідати з будь-якою справою, як великою, так і малою, включаючи будь-які обтяження і надмірності…’’.
У 1774 році Сихів мав статус села та налічував 46 селянських дворів з тяглом – 75 коней і 45 волів. Сихів належав до греко-католицької парафії.
Залізнична станція Сихів. Фото Мар’яни Іванишин.
Станція “Сихів” з’явилася 1865 року, коли було прокладено залізничну лінію Львів — Чернівці.
Українсько-польські бої 1918-го року відбувались і на Сихові. Зранку, 27 грудня, 1918 року розпочався наступ. Південні групи УГА зайняли Сихів, а загони Українських Січових Стрільців – Зубру і дійшли до Козельник та Персенківки. Зі сходу українські війська майже увійшли на Личаківське передмістя, а з півночі – прорвалися до Замарстинова, Збоїщ і Жовківського передмістя. Через те, що прийшла підмога полякам, ситуація кардинально змінилася. Наступ українських військ був зупинений.
Сихів. Панцирне авто з дивізіону УСС.
У 1942 році Сихів приєднано до Львова, але після приходу радянської влади, Сихів став одним із сіл Пустомитівського району. Згідно рішення Львівського облвиконкому від 13 червня 1952 року Сихів приєднано до Львова.
Перший проект детального планування, який уточнив намічені генпланом траси майбутніх магістралей, був розроблений ще у 1965 – 66 рр. (архітектори Я.Новаківський, Л.Каменська, Л.Скорик, О.Кобат). Подальше проектування здійснювалось у період 1970 – х років. Як згадувалось вище, у 1979 році розпочалось будівництво першої черги Сихова після прокладення вулиці Ізоляторної (тепер – вул.Сихівська). Перший великий будинок здали на початку 1981 року (вул. Сихівська № 2,4). До літа цього ж року було здано ще два великих будинки. З цього часу почалась жвава забудова району.
Житловий мікрорайон “Сихів”. Поштівка, 1989 р.
Окрім порівняно недавніх будівель, на Сихові можна побачити і унікальну пам’ятку сакральної архітектури XVII ст. Тут розташований дерев’яний храм Пресвятої Трійці. Деякі історики вважають, що церкву спорудили у 1654 році, коли до Львова наближалося військо Богдана Хмельницького, і на навіть за сприяння гетьмана. На табличці пам’ятка архітектури, що розташована при вході до храму, також вказана ця дата. Але за останніми даними, знайденими в архівах Кракова, церкву збудували мешканці села Сихова у 1600 році. Стінопис храму датується 1683 роком.
Церква Св. Трійці на Сихові, фото 1980р.
Церква за часів СРСР використовувалась не за призначенням. У 1971 р. її покрили гонтом, а у 1974 році передали Львівській картинній галереї. У 1980 – х роках церкву мали намір перевезти на територію Львівського музею побуту та архітектури, але відмовились від цієї ідеї. Протягом 1989 – 1990 рр. храм повернули громаді вірних УГКЦ. Після цього проведено ряд реставраційних робіт.
Церква Пресвятої Трійці на Сихові. Фото Мар’яни Іванишин.
У 1986 році збудовано кінотеатр ім. О.Довженка, тепер – Центр О.Довженка.
Значний розвиток Сихова розпочинається наприкінці 20 – початку 21 ст. Торгівельний центр ‘‘Зубра’’, збудований у 1994 році. Перший поверх споруди збудовано у вигляді відкритої аркади. На всеукраїнському конкурсі 1994 року цей об’єкт був відзначений як найкраще побудований та спроектований. Неофіційна назва – ‘‘Санта – Барбара’’, яка з’явилася, коли у 90 – х роках на українському телебаченні демонструвався однойменний американський серіал. Арки на фасаді торгового центру схожі до тих, що були на фасаді будівлі в цьому серіалі. Таким чином і з’явилась ця назва.
Торговий центр ‘‘Зубра’’, в народі – ‘‘Санта – Барбара’’. Фото Мар’яни Іванишин.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, який будувався протягом 1995- 2000 рр. та був освячений у жовтні 2000 року. Збудована церква за проектом архітектора з Канади Р.Жука у стилі модернізованого візантизму. 25 червня 2001 року перед храмом відбулася Літургія для молоді, яку провадив Папа Римський Іван Павло ІІ, на якій були присутні півмільйона вірних. У 2002 році тут споруджено пам’ятник понтифіку за проектом Лео Мола (Леоніда Молодожанина). 28 вересня 2007 року закладено парк імені Івана Павла ІІ.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові. Фото Мар’яни Іванишин.
У 2004 році введено в дію сихівський шляхопровід, який забезпечив транспортну розв’язку цього району. При його побудові було ліквідовано вулицю Брусничну.
Пам’ятний знак Героям Небесної Сотні на Сихові. Фото Мар’яни Іванишин.
Незважаючи на те, що Сихівський район є наймолодшим районом в історії Львова, історія самого Сихова є досить давньою. Це найбільший житловий масив Львова, район, який досі активно розбудовується та розвивається.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Історія Львова в документах і матеріалах: збірник документів і матеріалів. ‒ К.: Наукова думка, 1986. ‒ 424 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Л.: ‘‘Апріорі’’, 2009. – 528 с.: 574 іл.;
Привілеї міста Львова (XIV -XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. — Львів, 2010. — 2-е виправлене видання (електронний варіант). — 544 с.;
Трегубова Т., Мих Р. Львів. Архітектурно-історичний нарис. – К.:, ‘‘Будівельник’’, 1989;
15 січня 2020 р. проект ShockolaD запрошує всіх поціновувачів вишуканого українського етно-джазу до Львівської філармоні на святкування Різдва з проектом «Щедрий вечір з Добрим Джазом». Всі хто завітає матимуть унікальну можливість поринути в неперевершену святкову музичну атмосферу різдвяного джазового настрою.
ShockolaD заграє разом з відомою вокалісткою Даною Виницькою, з якою проект розпочинав свою діяльність і записали перші альбоми. Зараз вони знову зберуться разом, щоб колядувати у Львові. На вас чекають музичні несподіванки та сюрпризи за участі спеціальних гостей концерту.
Дана Винницька
Для довідки:
ShockolaD – це проект, що оснований на творчому тандемі відомих українських музикантів – Ігоря Гнидина та Анастасії Літвінюк, які є його засновниками та ініціаторами.
Це один з найуспішніших українських проектів, що працюють у жанрі world music. Музиканти постійно грають на різноманітних концертних майданчиках – на фестивалях, на великих сценах, у клубах.
Ігор Гнидин
Музика проекту зароджується завдяки змішуванню різних стилів, імпровізації, неповторності ідей та мотивів, що базуються на українській свідомості музикантів. Кожен альбом проекту є різним завдяки постійним експериментам над звуками, думками, над синтезом електроніки та акустики.
ShockolaD відкритий до музики різних стилів і напрямків. Музиканти поєднують речі, які здаються непоєднуваними і роблять це настільки природно, що кожен їх концерт пронизаний глибокими емоціями та обміном енергією між гуртом та аудиторією. Вони несуть меседж відкритості, зворушення і доторку до кожної людини, яка хоче поринути у світ звуків, що створюються під час незабутнього музичного ритуалу, яким є ShockolaD.
Анастасія Литвинюк
На даний момент основна ідея проекту – розвивати музику в різноманітних напрямках і формах та пошук нового звучання. Тому Ігор та Анастасія концентруються на співпраці з різними музикантами з України, Польщі та світу. Для поєднання різних культур та створення нового музичного мислення.
Чекаємо також зіркових гостей: Остап Костюк, який грає на трембіті, та різноманітних народних інструментах, Гордій Старух, який грає на лірі, ще буде Мартин хор та ще багато несподіванок. Отож буде дуже атмосферно та вишукано. Запрошуємо усіх прийти поколядувати і пощедрувати разом!
Хто бував у містечку Любешів, то знає, що однією із найвідоміших архітектурних пам’яток, які збереглись, є барокова брама садиби Вишневецьких-Чарнецьких. Вона датується XVIII століттям. Проте сама садиба до наших часів не збереглась, вона була повністю знищена у 1920-х роках. Вдалось розшукати його плани та малюнки, які датуються першою половиною ХІХ ст.
Перший палац у Любешові був дерев’яним, він з’явився у другій половині XVІІ ст. Його збудував шляхтич Ян Дольський. Проте через кілька десятиліть палац знищили шведи під час війни. Черговий намісник Любешова шляхтич Михайло Вишневецький звів тут новий маєток, а посередині палац у стилі бароко та розкішний парк біля нього. У 1754 році маєток продали брацлавському каштеляну Яну Антонію Чарнецькому. Саме він звів тут цегляну стіну та рів, а із західної сторони палацу славнозвісні в’їзні ворота, вхід у які закривався підвісним містком. На початку XX ст. залишилася лише брама, бічне приміщення однієї стіни та вхід у підземелля.
Головна брама і будинок на дитинці
На сьогоднішніх малюнках ХІХ століття ви зможете побачити, яким був палац у Любешові. Автор малюнків та планів невідомий. Їхні оригінали походять із давнього архіву шляхетського роду Мнішеків (пол. Mniszchowie). Представники роду були магнатами, державними діячами, меценатами, брали участь в багатьох подіях тогочасного політичного життя, представниці — дружинами багатьох впливових державних діячів. Мнішеки були пов‘язані із родиною Вишневецьких. Архів Мнішеків розташовувався довгий час у Парижі, потім копії документів, які стосуються Польщі та України, були передані до Національного музею у Варшаві (Польща). Серед цих документів були плани та малюнки українських Городка, Вишнівця та Любешова.
Палац. План партеру, 1836
План забудови резиденції із парком. Автор невідомий, малюнок після 1832 р.
Любешів у колекції документів архіву Мнішеків представлений шістьма документами, які ви сьогодні можете бачити. Відомо, що автор складав план та малюнок уже існуючого палацу. Дослідники певний час сумнівались, чи справді це малюнки з Любешова? Проте малюнки збіглись із описами будівлі, які подавав у своїх дослідженнях автор книги про палаци Роман Афтаназі. Саме він згадує про те, що палац оточував парк у італійському стилі.
Палац і парк
Останні два малюнки автора містять інформацію, яким би міг бути альтернативний вигляд палацу у Любешові.
Звичайно такі документи є дуже важливими для історії Волині й заслуговують більш ґрунтовного вивчення, тому місцевим історикам та архітекторам напевно варто замовити їхні офіційні копії, щоб краще дослідити. Адже по суті вони є чи не єдиним джерелом вигляду палацу у Любешові.
Вигляд палацу та частини парку
Малюнок палацу
Дані малюнки дослідив та представив у науковій публікацій вперше польський історик мистецтва Пьотр Кіборт, саме завдяки його праці вони стали відомі загалу. Напевно, це не останні знахідки, які ще буде знайдено в приватних колекціях за кордоном.
В понеділок, 30 грудня 2019 року, о 16 годині у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові відбудеться відкриття виставки “Форте і П’яно Марії Крушельницької”.
Виставка побудована на матеріалах особистого архіву піаністки, що зберігається у фондовій колекції Музею Соломії Крушельницької. У відкритті візьмуть участь: Професор Олександр Козаренко; доцент Тетяна Крушельницька, племінниця М.Крушельницької; професор Наталія Кашкадамова.
Виставка “Форте і П’яно Марії Крушельницької”
Біографічна довідка ЕСУ:
КРУШЕЛЬНИ́ЦЬКА Марія Тарасівна (31. 12. 1934, Харків) – піаністка, педагог, музично-громадська діячка. Дочка Тараса, онука Антона та Марії Крушельницьких. Проф. (1991). Нар. арт. України (2005). Дійс. чл. НТШ (2006). Лауреатка 1-го Всеукр. конкурсу ім. М. Лисенка (Київ, 1962). Під час репресій родини Крушельницьких була виселена з матір’ю до Курська (РФ), 1943 повернулася до Львова. До поч. 1960-х рр. на материному прізвищі – Шушкевич. Закінчила Московську консерваторію (1957; кл. Г. Нейгауза) та аспірантуру при ній (1960). Удосконалювала гру на фортепіано у В. Барвінського (1959–63). Від 1960 – у Львівській музичній академії: 1991–99 – ректор, від 2000 – проф. каф. спец. фортепіано. У 1960–90-х рр. вела активну концертну діяльність в Україні. У репертуарі – твори Л. ван Бетговена, Р. Шуманна, Й. Брамса, О. Скрябіна, С. Прокоф’єва. Надавала перевагу великим формам і монументальним циклам. Визначальні риси виконав. стилю – масштабність, драматизм і романт. спрямування. Як інтерпретаторка й популяризаторка укр. музики посідає особливе місце серед піаністів 2-ї пол. 20 ст. Виконав. манера національно визначена, з майстер. виявленням м’якої співучості укр. мелодики. Зокрема унікальним є відтворення у трактуваннях Крушельницької гуцульських інтонацій у музиці М. Колесси і своєрід. експресії галиц. тематизму С. Людкевича. Один із найхарактерніших засобів – темпоритм: детал. агогічні відтінки, що визначають виразність мелодії, завжди впізнаються як своєрідна риса гри Крушельницької.
Марія Тарасівна Крушельницька
Здійснила прем’єрне виконання Концертів для фортепіано з оркестром С. Людкевича (1963), І. Драга (1967), Р. Сімовича (1974); циклів «Київський триптих» (1982) і «Дві фортепіанні фрески» (2007) Б. Фільц та ін. Ініціаторка створення фортепіан. циклу «Музичні присвяти» Б. Фільц (2002). Від серед. 1960-х рр. підготувала серію виконав. монографій із фортепіан. музики укр. композиторів: Л. Ревуцького, В. Косенка, С. Людкевича, М. Колесси, Н. Нижанківського, В. Барвінського, М. Лисенка, А. Кос-Анатольського. Вперше створила цілісні «фортепіанні портрети» укр. композиторів, що стало новим етапом у виконав. мист-ві. 1995 виступила з виконанням віднайденого фортепіан. Концерту В. Барвінського. Записала на грамплатівки і диски більшість фортепіан. творів С. Людкевича (1979), усі фортепіанні твори М. Колесси (1984), програми з творів Н. Нижанківського (1985), В. Барвінського (1988), М. Лисенка (1992). Серед учнів – Й. Ермінь, М. Кушнір, лауреати міжнар. конкурсів Я. Боженко, О. Кушнір, О. Чіпак, В. Котис. Авторка ст.: «Слово про вчителя» // «Музика», 1988, № 2; «Стильові особливості виконання фортепіанних творів М. Колесси» // «Українська фортепіанна музика та виконавство», Л., 1994; «Музична культура Львова» // «Мистецькі обрії’98», К., 1999; «Слово від колег» // «Олег Криштальський: Спогади. Статті. Матеріали», Л., 2000; «Її музика – промінь сонця [Про Б. Фільц]» // «Студії мистецтвознавчі», 2007, число 4; кн. «Слово про вчительку» (Л., 2002).
Літ.: Кашкадамова Н. Грає Марія Крушельницька // Музика. 1985. № 5; Білинська М. Речиталь Марії Крушельницької // КіЖ. 1987, 23 серп.; Кияновська Л. Мандрівні есе: Враження з поїздки до США та Канади М. Колесси та М. Крушельницької // Музика. 1995. № 3; Кушнір М. Дочка «Розстріляного Відродження» // Дзвін. 1995. № 6; Кушнірук О. Марія Крушельницька представляє… // Art line. 1998. № 5–6; Кашкадамова Н. Фортеп’янне мистецтво у Львові: Ст. Рец. Мат. Т., 2001; Ермінь Й. Невідомий Кос-Анатольський у виконанні М. Крушельницької // Musica humana. Л., 2003; Марія Крушельницька: Спогади. Ст. Мат. Л., 2004; Гель І. Піаністка Марія Крушельницька // Україна молода. 2005, 18 січ.; Попович Ж. Двічі народжена із Крушельницьких // ДТ. 2005, 29 жовт.–4 листоп.; Медведникова Т. Фортепіанні шедеври на СD // Музика. 2007. № 4; Чупашко І. CREDO: Про життя і творчість М. Крушельницької: До 75-річчя з дня народж. Л., 2009.
Цими вихідними, 28 та 29 грудня, в Театрі імені Марії Заньковецької відбудеться остання прем’єра 2019 року – п’єса «Фредерік або Бульвар злочину», яку поставив режисер Олексій Кравчук.
Львівська театральна публіка за багато років звикла до того, що заньківчани пропонують цікаві, змістовні і актуальні прем’єрні постановки. Відповідно і від вистави «Фредерік або Бульвар злочину» шанувальники Мельпомени чекали заньківчанської витонченості і елегантності. Але…
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
Сценічне дійство розпочинається телевізійною заставкою, котра не несе жодного інформаційного навантаження, невиправдано затягнута і після якої завіса одразу закривається. Початок вистави відбувається властиво на авансцені.
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
До слова, авансцена і глядацький зал аж занадто часто вже використовується у виставі, так, що шия починає боліти від крутіння головою. Якби ж то ще в цьому був сенс.
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
Стосовно сценографії – таке враження, що декорації на сцені монтувальники забули з попередньої вистави і акторам доводиться використовувати їх, бо так сталося. Мабуть щось у цьому є, бо дуже вже вони нагадують сценічні вирішення покійної Людмили Данилівни Боярської. Чи то художник-постановник, чи то режисер не змогли відійти від її стилю.
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
Світло. Воно є. Воно погане. Воно не підкреслює і не допомагає. Воно світить. Світить не зрозуміло де і для чого. Все.
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
І не зовсім мені зрозуміло чому Олексій Кравчук взяв до постановки саме цю п’єсу. Адже вона виносить на поверхню не найкращі, гіперболізовані і, часом надумані сторони закулісного життя акторів і театру. Складається враження, що режисер, в світлі останніх подій в житті заньківчан, захотів відверто поглузувати з директора Андрія Мацяка.
Сцена з вистави «Фредерік або Бульвар злочину»
Дуже шкода, що один з найкращих і найпотужніших авторських колективів України змушений зараз грати вистави, які набагато нижчі від їхніх реальних творчих можливостей.
Після Другої світової Рівне почало поступово змінюватися. У повоєнні 1940-і воно вже не було тим затишним провінційним містечком, яким було за Польщі, але ще й не стало цілком радянським.
Рівне 1940-х
Другого лютого 2019-го минуло 75 років з дня визволення Рівного від німецької окупації. Як це відбувалося, і що було потім, нині можна дізнатися з різних джерел. Писав про це і РівнеРетроРитм. Ця публікація — не про звитягу визволителів, не про труднощі повоєнної відбудови і репресії, і навіть не про те, як цілі ешелони приїжджих партгоспноменклатурників перетворювали Рівне на звичайне радянське місто, викорінюючи національну свідомість і патріотизм у його мешканців. Про цю трагічну сторінку нашої історії вже написано чимало. Хочеться просто помандрувати, нехай і віртуально, містом далеких повоєнних років, вдивитися, де це можливо, в обличчя перехожих, які випадково потрапили в об’єктив, розгледіти кожну вуличну деталь міста, якого вже давно немає.
Майбутня Театральна площа, в очікуванні маршу військових 9 травня 1945 рокуМісто ще в руїнах, а рівняни вже зайняті мирними справами – змагання велосипедистівСквер на розі Сталіна-17 Вересня (сучасних Соборної-Чорновола)Рівне, 1940-і
Благо, що таку подорож можна здійснити за допомогою віднайдених фотографій того часу. Вони — чорно-біло-сірі. Вочевидь, як і життя нашого міста в ті роки. Коли руїни були не лише на вулицях міста, а й у душах багатьох наших земляків, чиї життя і долі понівечила безжальна репресивна машина нової влади.
Вид на майбутню Театральну площу з вулиці ПересопницькоїУ центрі післявоєнного РівногоМагазини на центральній вул. Сталіна
Звісно, були в тодішніх рівнян і свої радощі. У когось — що не приїхав вночі чорний “воронок”, хтось радів від того, що нарешті скасували продовольчі картки, а хтось і плакав від того, що грошова реформа 1947 року зробила їх втричі біднішими. Корінні рівняни бідкалися тим, що до війни, простуючи вулицею, вони раз у раз віталися зі знайомими, а в повоєнні роки на вулицях ставало дедалі більше незнайомих облич. Хтось із приїжджих “відрядженців” радів, що на новому місці його одразу поселили в добротний, з усіма меблями будинок. Дарма, що справжні господарі оселі вирушили в примусове і зовсім неблизьке “відрядження”… А значна частина мешканців мусила вдовольнятися “комуналками”, бараками, напівпідвалами — це був чи не основний житловий фонд повоєнного Рівного.
Цікавий будинок у стилі цегляної архітектуриРівне 1940-хУ колишньому приватному готелі – готель радянський
Утім, чорно-біло-сіре місто жило своїм життям, оговтуючись від війни, налагоджуючи побут і благоустрій. Багато будівель, сакральних споруд, і просто звичайних будинків старовинної архітектури, яким пощастило вціліти і які нині могли б стати туристичними родзинками Рівного, не дожили до наших часів. І часто зовсім не тому, що були в аварійному стані, а тому, що заважали радянському “благоустрою”. Багато з цих споруд залишилися нині тільки на фото, і навіть місця їх знаходження подекуди встановити складно. Можливо хтось упізнає в цих світлинах добре знайомі для себе місця…
Ресторан “Весна”, за окупації – “Дойчегоф”. Знаходився на розі сучасних Соборної і СагайдачногоАптека поруч із головпоштамтом на вул. Сталіна (Соборної)Та ж аптека біля головпоштамту
Деякі з цих будинків все ж таки ще збереглися в старих кварталах, але поборники склобетонних забудов уже “точать” на них зуб, називаючи халабудами і закликаючи до нещадного знесення… Утім, чомусь здається, якби ці “халабуди” вдалося зберегти в пристойному стані, то сучасне Рівне мало б набагато привабливіший туристичний вигляд.
Так у 1940-і виглядав будинок, що навпроти Свято-Воскресенського собору, зберігся дониніРейсовий автобус до Києва на вулицях повоєнного РівногоРадянська соціальна реклама на стінах магазину
У кінці 1940-х на початку 1950-х років у місті з’явилися й новобудови — школа №5, гастроном “Ровно”, житлові будинки з магазинами на перших поверхах в районі базару. У 1949 році почала діяти дитяча залізниця.
Новобудова 1940-х, будинок поруч із гастрономом “Ровно”. Щоправда, самого гастроному ще немаєРівненська дитяча залізницяШкола №5Новозбудована школа №5Новобудова 1948 року – гастроном “Ровно”
Цікаво роздивлятися світлини повоєнних магазинів. Розташовувалися вони здебільшого в тих же приміщеннях, які в довоєнні часи належали приватним власникам. Ті ж прилавки і полиці, ті ж вітрини і навіть вхідні двері. У так званих кооперативних чи комерційних магазинах товарів не бракувало, а в державних — напівпорожні полиці.
В одному з післявоєнних магазинів РівногоА колись у цьому приміщенні був приватний магазин
Натомість практично в кожній вітрині і всередині торгових закладів у обов’язковому “асортименті” портрети Леніна і Сталіна.
У дитячому садку без вождів також ніякМагазин Рівненського “Коопторгу”Вождь у вітрині – обов’язковоСеред напоїв, сірників і чаю – без вождя ніякПіслявоєнний асортимент кооперації
Носіння вождів і радянської символіки було обов’язковим і під час так званих парадів — добровільно-примусових масових демонстрацій.
Першотравневий парад, 1947 рікПершотравень, 1949 рік
І ще трохи Рівного 1940-х, міста, якого вже немає.
Будівля навпроти сучасного парку ім. Шевченка, в якій в повоєнні роки був Будинок культури і народної творчостіВиїзна торгівля в парку ім. Шевченка, 1947 рікМіський відділ міліціїТут засідала міська рада і виконком (будинок був трохи вище нинішнього ЦУМу по сучасній Соборній, не зберігся до наших днів)Цікаве сусідство: магазин спорттоварів “Динамо” і “Чайна”Випускники 1948 року однієї з сільських шкіл на Рівненщині у вишиванках. У Рівному в ті часи на таке навряд чи наважилися б
Музей Митрополита Андрея Шептицького (м. Львів, вул. Кривоноса, 1) було засновано 20 серпня 2018 року спільно Курією Львівської Архиєпархії УГКЦ в особі Архиєпископа і Митрополита Львіського Ігора (Возьняка) та отцем Севастьяном (Дмитрухом) як сказано в Грамоті заснування: «Продовжуючи велику справу нашого попередника Праведного Митрополита Андрея (Шептицького), задля збереження національних скарбів українського народу. Хай цей музей стане місцем, в якому український народ виховуватиметься у християнському та національному дусі.»
Отець Севастьян, який є директором Музею Митрополита Андрея Шептицького, вже з 1990-х років веде постійну роботу по створенню цього музею. Він впродовж 30 років особисто зібрав і сформував колекцію творів, яка стала основою для побудови постійної експозиції та тимчасових виставок цього музею – це врятовані ним від знищення тисячі унікальних пам’яток українського сакрального мистецтва та документи, світлини, особисті речі Провідників української греко-католицької церкви. Ще у 1998 році він організував першу постійну виставку збережених ним ікон з нагоди 100-річчя відновлення студійського чернецтва у стінах митрополичих палат Свято-Успенської лаври в Уневі, яку саме він відродив коли був ігуменом монахів – студитів, ці ікони можна побачити там і сьогодні.
Митрополит Андрей Шептицький в авто в оточенні семінаристів, 30-ті рр.
У липні 2020 року виповнюється 155 років з Дня народження Митрополита Андрея Шептицького, і саме тоді розпочне свою активну діяльність Музей Митрополита Андрея Шептицького (м. Львів, вул. Кривоноса, 1). Це буде інститутція і простір для дослідження, вивчення і популяризації ПОСЛАНЬ і ДІЯНЬ найвизначнішої постаті Української Церкви ХХ століття Митрополита Андрея Шептицького, який своєю діяльність укріпив і розвинув Українську греко-католицьку церкву, а також різні напрямки соціально – гуманітарної сфери Галичини – освіту, культуру, мистецтво, музейну справу, медицину, сиротиці та ін. Також Митрополит виховав своїх Послідовників у справі служіння УГКЦ, підготував їх до переслідувань у Радянському Союзі та настановив продовжити діяльність церви, зберегти її дух і структуру за будь-яких умов. Саме під впливом Провідників УГКЦ у Підпіллі – незламних, вольових особистостей, сповнених внутрішньої відваги у відстоюванні релігійний і духовних ідеалів у час переслідування і гонінь на церкву у Радянському Союзі – отця Василя Вороновского, архімандритів студитів Никанора Дейнеки, Германа Будзінського, Юрія Макара, Владики Володимира Стернюка сформувалось покликання о. Севастьяна (тоді ще Степана Дмитруха) служити Богові та людям, загартувався його дух.
Митрополит Володимир Стернюк – http://www.tifft.com/sterniuk.html
Отець Севастьян вважає що сьогодні в Україні, в час агресії Росії, зневіри та десакралізації ціннісних орієнтирів суспільства, є особливо актуальним опрацювання, дослідження, оприлюднення та донесення громадянам України ПОСЛАНЬ, які для нас залишив Митрополит Андрей у своїх ПОВЧАННЯХ, проповідях, наукових працях, речах особистого вжитку та ДІЯННЯХ – збережених колекціях, збудованих музеях, школах, сиротинцях, лікарнях та ін. – його діяння та державницька позиція повинні стати для нас дороговказом.
Адже історію творять такі сильні постаті як Митрополит Андрей Шептицький і ми маємо бути гідними їх продовжувачами, – бо кожен з нас може стати суб’єктом історії – це залежить від нашої освіченості, фаховості, сили духу та волі до позитивних змін у Нашій Державі, адже Громадянське суспільство у Європі – вже давно сформована невід’ємна складова і мірило демократичного устрою цих держав.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Тому основною метою роботи цього Музею отець Севастьян як його директор вбачає у вивченні широким колом громадськості, і в першу чергу молоддю, невідомих чи малознаних фактів історії Української греко-католицької церкви та їх виховання через призму життя і діяльності Митрополита Андрея і його Послідовників, а також збереження і популяризацію творів українського сакрального мистецтва.
Іван Кейван. Митрополит Андрей Шептицький. Едмонтон, 1952
Постійна Експозиція «Митрополит Андрей Шептицький – Мойсей українського народу» та тимчасові виставки дозволять відвідувачам музею пізнати постать Митрополита і його діяльність за допомогою понад 500 особистих речей Слуги Божого Андрея, зібраних отцем Севастьяном (як наприклад, особисте Євангеліє Митрополита, яке він читав щодня, Єпископську Митру і Жезл, печатку, палицю, одяг, предмети релігійного вжитку та ін.), сотні фотографій, документів, послань, творів живопису і декоративно-ужиткового мистецтва з його збірки, які раніше ніде не експонувались.
Засобами для популяризації Постаті Митрополита Андрея та його Послідовників стануть екскурсії, лекції, освітні програми, дискусійні зустрічі, мульти-медіа-проекти та інші сучасні форми донесення інформації.
о. Севастьян Дмитрух
Організатором і автором постійної експозиції є директор Музею Митрополита Андрея Шептицького отець Севастьян (Дмитрух), який зібрав та зберіг унікальні пам’ятки, що є свідченнями життя Митрополита Андрея.
Вперше експонуватиметься цілий ряд пам’яток сакрального мистецтва – живопис з колекції Митрополита Андрея, а також скульптура та ікони, які були врятовані отцем Севастьяном.
Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)
Постійну експозицію відкриватимуть Архиєпископ Львівський Митрополит Ігор (Возьняк) та отець Севастьян (Дмитрух) за участі духовенства.
Святкова новинка від вокальної формації «Піккардійська Терція» – пісня «З Новим роком!». Новорічний настрій гарантовано!
Слова: народні. Музика і аранжування: Володимир Якимець. Запис, зведення і мастеринг: студія Virtuoso Records (звукорежисер – Богдан Нестор).
Цю та інші новорічно-різдвяні пісні і колядки наживо уже у січні можна буде почути під час туру «Піккардійської Терції», який має назву «Казка на білих лапах». Унікальністю цієї концертної програми є те, що разом із «піккардійцями» співатимуть талановиті незрячі діти з усієї України. «Казку на білих лапах» почують у Львові (9 січня, Театр ім. М. Заньковецької), Рівному (12 січня), Житомирі (13 січня), Вінниці (14 січня), Дніпрі (17 січня) та Києві (19 січня, Жовтневий палац).
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
«Казка на білих лапах» – таку назву має альбом, створений спільно «Піккардійською Терцією» та незрячими дітьми з усієї України: зі Львова та Дніпра, з Рівного та Миколаєва, з Івано-Франківська та Тернополя… Автором музики до усіх пісень з цієї унікальної збірки виступив один із «піккардійців» – Ярослав Нудик. Запис альбому підтримав Український культурний фонд.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
«Ця програма – це пісенна Різдвяна казка, сповнена, з одного боку, дитячою наївністю та щирістю, а з іншого, «піккардійським» професіоналізмом та багатоголоссям, – розповідає художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція» Володимир Якимець. – Працюючи з дітками над альбомом «Казка на білих лапах», ми самі подумки повернулися у дитинство – відчули те щемке диво Різдва, пригадали ті теплі й затишні святкові дні, ті світло і радість, якими живе дитина від Дня Святого Миколая – й до Йордану. Усім цим тепер хочемо поділитися зі слухачами з великої сцени».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Близько десяти різдвяних пісень з альбому «Казка на білих лапах» будуть інтегровані в єдину концертну програму з колядками та різдвяно-новорічними піснями з репертуару «Піккардійської Терції»: «З Новим роком!», «Тиха ніч», «На Святий вечір», «В Вифлеємі днесь Марія»… Один настрій і спільне відчуття дива. Дитяча безпосередність і незмінний «піккардійський» звук. Різдвяна казка, яка залишиться у серці кожного, хто її почує.
Додаткова інформація – за тел.: +38 067 9603101 або по email: galaguzo@ukr.net(Галина Гузьо, GMGpromo, прес-менеджер вокальної формації «Піккардійська Терція»).
38-річна українська співачка Наталка Карпа вперше стала мамою, народивши первістка. Наразі подробиці стосовно імені новонародженої дівчинки невідомі, пише “24 канал”.
Радісною звісткою поділився на своїй сторінці у Фейсбуку чоловік Карпи – Євген Терехов. Він показав чорно-білий знімок, на якому тримає ноги новонародженої доньки
“Нарешті… Я зустрівся з дівчиною, яка підкорила моє серце з першого погляду. Наталі, вибач… Я перший раз бачу цю дівчинку… Але я вже без розуму від її краси, від її першої усмішки, від її ангельських очей і від її смаглявої шкіри, вона втілення чистоти, вона – це подарунок з небес… Правда, поки ще злегка плаксива. У мене були зустрічі з найголовнішими жінками в моєму житті… З мамою і старшою донькою, з моєю улюбленою (твоєю мамою), ну, і тепер з тобою. Це наше перше знайомство. І я, як справжній чоловік, намагаюся дихати рівно і не подавати знаків, що я закоханий без пам’яті вже за ці кілька секунд. Великі губи, оченята – ну яка ж вона прекрасна! Вся в мене”, – з емоціями розповів про народження другої доньки чоловік Євген.
Новонароджена донька Наталки Карпи та Євгена Терехова
Про вагітність Карпи стало відомо 15 серпня, коли співачка опублікувала відеопояснення про свій особливий стан і зізналася, що планує піти у декретну відпустку. Знаменитість пояснює це тим, що материнство є для неї важливішим і вона вже розставила свої пріоритети.
Наразі ім’я новонародженої дочки невідоме, але обрала для неї сама Наталка. Раніше вона з чоловіком домовилася про те, якби у них був син, його назвали б Едуардом. А вибір, як назвати дівчинку, взяла на себе Карпа.
У жовтні Наталка Карпа та її чоловік Євген Терехов, з яким вони зіграли весілля у 2016 році, влаштували святкування під назвою “Малюк паті” та дізнались, що у них народиться дівчинка. Варто додати, що в Євгена вже є доросла 16-річна донька Єлизавета від першого шлюбу, яка вже також привітала батька з народженням другої доньки.
Колись на цих місцях були міські лани, які в XV сторіччі польські королі Казимир і Ягайло подарували місту для користування. Але вже в першій половині XVI сторіччя вони, невідомо як, стали власністю однієї з всевладних тоді в місті родини патриціїв Шольц-Вольфович.
Під кінець XVI ст. Ян Шольц-Вольфович заклав тут сад коштом 1600 золотих. Сад потім перейшов у руки його зятя Антона Массарі. Молодий венеціанець перепланував сад на італійський манір, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни.
Кам’яниця Шольц-Вольфовичів у Львові на Площі Ринок, 23. Фото Гал-інфо, Олени Ляхович
Від 1614 року міська влада на основі заповіту родини Шольц-Вольфович передала парк у користування монахам-єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Звідси походить історична назва — “Єзуїтський” чи “Поєзуїтський сад”.
Єзуїтський сад, зображення приблизно 1868 року
Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. Тут також побудували пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Це користування тривало майже 160 років, допоки з приходом австрійської влади не скасували орден єзуїтів. На картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва “Єзуїтський сад”.
Облога Львова козаками Хмельницького. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Єзуїтський город переживав тоді різні воєнні події. В 1655 р. під час облоги Львова Хмельницьким стояла в городі московська артилерія, встановила тут батареї і висипала вали. В 1672 р. були тут турецькі війська.
Імператор Йосиф II
Після включення Галичини до складу держави Габсбурґів імператор Йосиф II, діючи в рамках своєї політики касації монастирських маєтків, перебуваючи у Львові, подарував цей зелений масив місту. Місто зробило тоді тут великий склад дерева та базарну площу, на якій відбувалися часті вовняні ярмарки. Парк в ті роки зовсім запустів, здичавів, був повний сміття і нечисті. Тож міська влада змушена була у 1799 році продати його підприємцю Іванові Гехту. Той проводив реконструкцію парку, зокрема, перепланував його у французькому стилі, а також намагався зробити парк прибутковим. Тут побудували ресторан, так звані “лазєнки” (бані), які, за свідченнями сучасників, були справжніми будинками розпусти. Встановили альтани, літній театр просто неба, площу штучних вогнів, карусель, різні алеї й стежки. Всіляко заохочували відвідувачів.
Казино Гехта. Фото 1861-1871 рр.
На місці, де стоїть тепер університет ім. І. Франка, поставлено одноповерховий дім, що звався “Касто Гехта”, в якому, між іншим, польська шляхта гучно приймала в 1817 році австрійського цісаря Франца І. З усіх служб Гехта залишилася в парку ще й тепер так звана кам’яна “глорієтта” (альтана-ротонда встановлена 1835р.)з дорійською колонадою, тип якої зустрічається у парках доби романтизму. До парку львівське аристократичне товариство ходило на проходи, відбувалися тут також забави зі штучними вогнями, фестини і всякі товариські розваги.
Ротонда у Поєзуїтському парку ( нині парк ім. І. Франка ),поч. 1930 – х рр.
Згодом, внаслідок стікання вод з міських узгір’їв, вся долішня частина парку стала мочаристим багном. Дощові води, спливаючи схилами від костелу св. Марії Магдалини, затримувалися на поверхні ґрунту, а терен ставав щораз то більш болотистим (“води без відпливу… поутворювали багнисті трясовиння, затопили і знищили карусель, замість газону проростали хвощ і осока”).
Єзуїтський сад у Львові. Згодом Парк Костюшка (нині парк ім. І.Франка). Поштівка поч. XX ст.
Спадкоємець Гехта – Каєтан Морін, намагався вживати заходів, щоб зарадити цьому лиху, та одночасно привабити публіку але збанкрутував на “Єзуїтському городі” і в 1847 році продав його панові Францішеку Вендриховському, а цей через сім років знову продав його місту.
Альтанка в парку ім. Івана Франка – найстаріша споруда парку. Фото 1906 року
Владі, після бурхливих подій 1848 року, залежало на симпатіях городян. З цим пов’язується ініціатива реконструкції Єзуїтського саду і перетворення його на міський парк, тобто респектабельне місце дозвілля середнього класу.
Колишній головний вхід до парку ім. Івана Франка. Листівка 1914 року
12 квітня 1855 p. був затверджений проект реконструкції, запропонований Карлом Бауером, директором міських плантацій у Львові. До сьогоднішнього дня Парк ім. І. Франка — колишній Єзуїтський сад — в основі зберігає композицію і план, визначені Бауером. Парк переплановується на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі.
Відкриття вулиці Крашевського (Крушельницької). Одна із найдавніших світлин парку ім. Івана Франка(1879 р.)
1881 p. була проведена регуляція нижньої тераси парку, прилеглої до щойно побудованого неоренесансного будинку Галицького сейму. Тут влаштовують чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами.
У 1886 р. було знесено алею, що була продовженням теперішньої вул. Третього мая (суч. Січових Стрільців), а в 1925 р. її відновили.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка
У 1890 році парк сильно знищила буря. Тоді цілий парк був завалений сотнями великих дерев, що лежали тут покотом, так що неможливо було перейти. У 1890-х рр площа Єзуїтського саду складала 10,17 га.
Єзуїтський сад (сучасний парк ім. Івана Франка). Початок ХХ ст.
У 1894-96 роках Товариство розвитку та прикрашання міста встановило навпроти будинку сейму погруддя Яна Добжанського — літератора, Яна Непомуцена Камінського — директора польського театру, Леона Сапеги — намісника Галичини, Артура Гротгера — львівського живописця, єпископа Самуеля Гловінського — засновника фонду освіти молоді, в алеї справа — бюст графа Й. Дунін-Борковського — поета-еллініста. На клумбі перед будинком сейму стояла чавунна ваза з барельєфами, що зображували у вільній інтерпретації роботу Бертеля Торвальдсена «Течія людського життя».
Сховища в парку ім. Івана Франка, викопані студентами перед початком Другої світової війни. Сучасне фото
1908 року архітектор Кароль Ріхтман-Рудневський розробив проект театру, який мав би постати на місці ресторану. Проектом передбачалась сучасна конструкція з каменю, металу і скла з розсувним дахом. На першому поверсі заплановано крамниці і кав’ярні. Кошторис становив 2 мільйони крон. Консорціум з будівництва театру звернувся до магістрату з проханням надати землю в оренду на 50 років із подальшим переходом театру у власність міста. Проект так і не було реалізовано.
Ресторан (тепер Болгарське консульство) в парку ім. Івана Франка. Фото 1900 року
Після 1919 р. Єзуїтський сад перейменували на “Парк Тадеуша Костюшка”; після 1945 — на “Парк імені Івана Франка”. Рослинність парку дуже потерпіла внаслідок воєнних дій 1939-1941років. У повоєнні роки тут були кінотеатр та ресторан.
Пам’ятник Голуховському та Поєзуїтський сад, 1913 р.
У 1949 році після зняття пам’ятника Аґенорові Ромуальду Голуховському, що стояв при вході в парк з вул. Січових Стрільців, вазу перенесли на місце пам’ятника. Тут вона стоїть і досі.
Пам’ятник А. Голуховському та клумби на місці центральної алеї парку ім. Івана Франка(1916 р.)
У 1964 році перед університетом у парку встановили пам’ятник І. Франку. Його поставили на місці ліквідованого квітникового партеру, який раніше композиційно пов’язував університетську будівлю з репрезентативним нижнім входом у парк.
У 2009 році була проведена реконструкція парку. Нині на території парку розташовані: приміщення українського союзу охорони природи, будиночок садівника, альтанка і дитячий майданчик з гойдалками.
Алея парку ім. Івана Франка неподалік кінотеатру. На фото помітно продуктовий кіоск, що був там за радянських часів (1959р.)
Парк займає ділянку у формі трапеції на пологому схилі одного з пагорбів Львівської височини. Парк є різновіковим насадженням. Деревостан представлений багатовіковими деревами, висадженими у 1855—1890 роках. Переважають дуб, клен, липа, граб, в’яз, осокір. Серед екзотичних порід: бундук канадський, магнолія Кобус, платан кленолистий, тис ягідний, кипарисовик горіхоплідний, дуб скельний, оцтове дерево та інші.
Парк імені Івана Франка – колишній Єзуїтський сад
Станом на сьогоднішній день, площа парку становить 11,6 га.Львівський Парк ім. І. Франка вважається найстарішим міським парком в Україні. Парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва і занесений до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики...
