Про дерев’яний ровер і гімназію на чотирьох учнів, про античну історію та літературу у житті юного Карла Звіринського сьогодні у його спогадах. А ще правдива історія про те, як майбутній художник і на думці не мав щось малювати та як в цю ситуацію втрутився Осип Курилас. Вкладки з газети “Правда”, “одиноке злодійство” та невиконана обіцянка клєрика Фуртака розкажуть про перші мистецькі кроки великого живописця.
Сьогодні, на сімдесятому році життя, важко ствердити коли пробудилася в мене бацила малярства. Що спала вона довго, щонайменше до чотирнадцятого року життя – це напевне.
В чотирнадцять років я закінчив 4 класи народної школи: 1 рік в першому класі, 1 рік – в другому, 2 роки в третьому і 3 роки в четвертому. Правда, програма другого року у третьому класі і другого, і третього року в четвертому класі різнилися від першого року, були складніші, проте, як я вже казав, ніяких мистецьких дарувань на протязі всього навчання у школі – я не проявляв. Мої малюнки не відрізнялися нічим від малюнків моїх товаришів, а десятки мальовил птиць, розвішаних на стінах кляси, виконаних чи то фарбами, чи то кольоровими кретками старшим нашим товаришем Карвашом Петром, викликало в мені таке захоплення і признання, яке могло б викликати чудо.
Автор був непересічним талантом не лише в ділянці малярства, але мабуть в усьому, що можна було зробити руками. Його слава як маляра, а особливо майстра, який виготовив дерев’яний ровер, що різнився від справжнього лише тим, що замість ланцюга, який зв’язував заднє колесо з педалями, мав ремінний пояс, а дерев’яні колеса, позбавлені м’якої ґуми, трусили ровериста на камінній дорозі ніби пропасниця – не зменшував нашого подиву і захоплення. Кожен хотів мати такий ровер, а принайменше поїздити на йому. Не менш досконало майстрував він лижі (нарти), які тоді почали появлятися в селі. Брав він за це мізерну оплату, головно в натурі – яйцями, які на селі ходили на рівні з грішми. Хлопець цей напевно досягнув би в житті багато, якби в 1939 році його життя не перервала НКВД-истська куля. Він став хіба першою жертвою червоного терору в нашому селі.
Після організації колгоспу, 30-40 молодих людей вирішили перейти кордон на Сяні, який відділяв Західні області від Генерал-Губернаторства, щоб вирватися з «Раю», який ми дуже скоро почали відчувати на своїй шкірі. Інформація про планований перехід проникла до НКВД і по дорозі на збірний пункт Петра схопили. Більше про нього ніхто не чув. Єдиний син у батьків загинув на 18-му році життя, а разом з ним і талант маляра. Скоро померли з горя його батьки, а около 40 чоловік без втрат зуміли перейти кордон, перебралися з Генерал-Губернаторства до Райху, працювали до закінчення війни, а за вчинок свій були покарані совєтською владою, яка ніколи нічого не забувала – в 1945-46 рр. багаторічними тюрмами, лагерями, з яких вже не всі повернули.
Був у селі ще один здібний маляр-самоук, товариш моїх старших братів, з якими він ходив до приватної гімназії оо. Василіян у Лаврові.
Ця гімназія відкрита з ініціативи ігуменату для талановитих сільських дітей, мала чотирьох учнів: двох моїх братів, згаданого мною маляра Йосифа Лопушанського і пізнішого Василіянина Теофіла Бобковича. «Професорами» цієї четвірки були «клєрики», тобто студенти теології, згаданого монастиря. Гімназія була класичною, з вивченням греки і латини. Вдома стали появлятися підручники, яких я не зустрічав у своїй школі і знайомство з якими приносило мені велику радість, а може, навіть, щастя. Правда не всі підручники цікавили мене однаково: ні математика, ні фізика чи хемія (тоді звали хемія), були байдужі мені. Деяке зацікавлення будила грека і латина, головно, коли брати перекладали з греки чи латини античних авторів на українську, чи вивчали промови Ціцерона на пам’ять – це робило враження. А вже антична історія чи література вводили мене в світ таємничості, героїки, мужності і жорстокості, в світ міфів (мітів), легенд і жорстокої правди. Історія античного світу була пізнана мною значно скоріше за історію власного народу. Такі були реалії тодішнього життя.
Отже, цей четвертий ученик гімназії Йосиф Лопушанський, живий і досі – був, безперечно, обдарованим малярем. Вправді, я бачив лише його копії, але вони були предметом моєї заздрості. Я мав подив для вміння Йосифа і замучував його прозьбами, щоб він щось намалював для мене.
І хоч як я хотів мати гарне мальовило, проте і в думку не прийшло мені, щоби самому щось намалювати. Я переконаний, що як Петро Карваш, так і Йосиф Лопушанський, отримавши відповідну освіту, були б непоганими малярами. Проте життя першого скінчилося трагічно на 18 році життя, другий учасник групи 40-ка, яка втекла через кордон до Німеччини, повернув через чотири роки до дому, був заарештований і засуджений на 10 років за співпрацю з УПА, повернув в 1956 р., оженився з вдовою, став працювати комірником в школі умово-відсталих, а за таких умов, йому було не до малярства. Пропав ще один талан.
Перші спроби забратися самому за цю справу – пам’ятаю – появилися десь в кінці 1937 р. Наближалися свята Шевченка. Із шкільної бібльотечки я позичив «Малий Кобзар», видання Михайла Таранька і от ми із старшим братом Маріаном стали копіювати рисунок з відомої картини Куриласа «Дивлюся аж світає…». Змагалися ми хто краще скопіює. Не пам’ятаю, чим це змагання закінчилося, але пам’ятаю, що я із задоволенням рисував і мені було це приємно. Я продовжував копіювати портрети українських письменників: Котляревського, Глібова, Куліша і других, обзавівся рисунковим зошитом, призначеним лишень для цієї галереї портретів видатних українських діячів.
Правдоподібно у цьому ж 1937 р., чи то з бібльотечки Марійського Союзу, яка находилася у церковній захристії, чи з бібльотечки читальні «Просвіта», яка знаходилася тимчасово в шафі в комірці нашого мешкання, до якої (шафи) я мав свобідний доступ, – до моїх рук попав річник «Молодої України», видавництва Михайла Таранька, – «Світ дитини», в кожному номері якого була стаття «В музеях світу». В кожній такій статті розглядався один образ і була поміщена досить великого розміру чорно-біла репродукція даного образу. Пригадую, що ці статті робили на мене велике вражіння і дозволяли поглянути на репродуковані картини очима професіонала. Особливо запам’яталася мені стаття до картини Тіціана «Чиншовий гріш». В статті було розказано про колорит картини, якого коліру був верхній і нижній одяг Христа, одяг і обличчя Фарисея, тло і т. д. Дивлячись на чорно-білу репродукцію, я бачив її в колірах, і в мене появилося непереборне бажання зробити кольорову копію з чорно-білого зразка. Проте, я не мав найменшого уявлення, як до цього забратися. Одинокі фарби, з якими я зустрічався і малював в школі, були три «ґудзички» – як тоді називали, акварельних фарб: синьої, жовтої і червоної. Що таке олійні фарби і як ними користуватися – я не мав ніякого уявлення. Прийшлося відкласти зроблення копії фарбами і взятися робити копії з постаті Христа «Тайної вечері», а також «Мадонни» – теж Леонарда.
Я сидів цілими днями і добросовісно переносив бачене на великий лист рисункового паперу. Це було відкриття нового для мене світу, повного якоїсь неземної краси, тайни і радості. Пригадую ці великі переживання, які будила у мене трава під ногами «Мадонни» Леонарда. Багацтво форм кожної травинки, їх традиційний рисунок, переходи форм з першого в другий план — все це вводило мене в стан якогось незнаного мені досі захоплення, яке переростало в стан, близький якійсь формі екстазу. Я не хотів нікого бачити, чути, хотів бути сам-на-сам з картиною, перенести, повторити бачене своїми руками на свій папір. Проте мої зусилля були марними. Повторити це за допомогою олівця було мені явно не під силу. Здається, що краще ішли справи з копіюванням обличчя, одягу, складок.
Альбом мій поповнювався все новими і новими копіями. Я почав звертати увагу і на інші види образотворчого мистецтва, такі як ілюстрації до книжок, окладинки. Головно окладинки, виконані П. Ковжуном.
Як я вже казав, мої брати приносили з гімназії підручники, з яких вони вчилися, але не лише підручники, а також художню літературу. Найбільше запам’яталися мені окладинки виконані П. Ковжуном для «Бібльотеки історичних повістей», а також екслібрис для цієї ж бібльотеки. Багато я бачив у своєму житті екслібрісів, сам зробив кільканадцять, але ніякий не зробив на мене такого вражіння, не змушував би мене застановитися так поважно над питанням боротьби народу за свою незалежність, як цей, де на темному фоні шабля розрубує ланцюг. Як тісно цей екслібрис був пов’язаний з назвою і змістом книжки в якій він був поміщений: «Лицар в чорному оксамиті» Антона Лотоцького. Багата окладинка, де назва книжки була оточена сплетінням різних видів козацької зброї – така книжка була для мене скарбом, про який я міг лише мріяти. Лише мріяти, бо книжка коштувала 4 злоті, що не лише для мене, але для мого батька було маєтком.
Книга взагалі для мене була чимсь найбільше бажаним. Бажання мати свою книжку було таке сильне в мене, що ще 10-літнім хлопцем я здобувся на звичайне злодійство, хиба одиноке у мойому житті. А справа малася так: … завідуючий тартаку монах-братчик на прізвище Каспрук, був зарозумілим, неприємним простаком, якому я приносив раз на тиждень передплачену монастирем для тартаку газету «Правда» – орган якоїсь католицької групи і назва якої була друкована точно тим же шрифтом, що і московська «ПРАВДА». В газеті цій на одному листку паперу друкувалася «Бібльотечка Правди» для дітей в формі книжечки після складання листка вчетверо. Тематика бібльотечки була для мене надзвичайно цікавою. Це і казки, це історичні оповідання і т. д. Через деякий час можна було з цих листків скласти маленьку бібльотечку — вершину моїх мрій.
Спочатку я приносив газету повністю, але коли побачив, що так дорогий для мене листок бібльотечки не привертає до себе ніякої уваги «добродія» – як всі, в тому числі і я до його зверталися, – я став задумуватися, як оволодіти цим скарбом. Звернутися, попросити – відпадало. Я знав напевно, що «добродій» напевно відмовить. Оставало одне. Брати без його відома і дозволу. І я став приносити газету без цього одного листа. Так пройшло кілька місяців. Моя бібльотечка наповнювалася все новими складками, які я поєднував в книжечки, зшиваючи їх, аж поки одного дня все відкрилося: «Ти злодію!..» – почув я над собою одного дня крик розлюченого «добродія», коли вручав йому нову газету… Це був для мене страшний удар! Кілька складок цієї бібльотечки зберігаю як реліквію і досі.
Згадую цей епізод із свого життя для того, щоби підкреслити те моє відношення до книжки, яка була супутником всього мого життя. Книжка формувала мене у більшій мірі чим життя. На життя я дивився крізь призму книжки. І це було моїм благословенням і прокляттям. Ідеалізм, романтизм, які я визбирував в книжках, ніби курка зерно в піску, глині і сміттю, були тою поживою, на якій я зростав, формувався, виховувався. І як не корегувало б мене життя, навіть тепер, в 70 років більшість відкритих тоді в книжках правд є визначальними для мене.
Ціле щастя, що книги, які попадали мені в руки, завдяки оточенню в якому я ріс, були добрими, позитивними. Вони навчили мене любити свій народ і ненавидіти гнобителів, вони навчили мене правд християнської релігії, вони формували мій світогляд, характер. Ідеалом моєї молодості були ідеї українського Пласту. І хоч його членом я став на коротко значно пізніше, у час німецької окупації, на переломі 1942-43 рр. у Львові, належав до куреня «Червоної Калини» під керівництвом д-ра Самотулки, сформувався я ідейно значно раніше. В «Пласт» я влився свідомим його членом.
Про книги у мойому житті напишу в іншому місці. Тепер хотів би повернути до справ зв’язаних з моєю дорогою в мистецтво.
Не пам’ятаю докладно в якому році стався цей дрібний випадок, який мав деякий вплив на моє дальше відношення до мистецтва. Було це чи не на початку 1938 р. В селі Лаврів, як відомо, находився монастир оо. Василіян, чи не найбільший в Галичині. Вчилося в йому коло 50 теологів, біля 10 професорів і стільки ж братчиків, званих на селі «добродіями», кожен з яких був ремісником – ковалем, шевцем, столяром, кухаром, огородником і т. д. Теологи, яких звали у нас «клєриками», мали прекрасний хор і «тамбуріцову» оркестру. Хор цей, як і оркестра, часто брали в неділю участь у Сл.Божій. Ще будучи малим хлопцем я слухав у прекрасному виконанні Березовського, Бортнянського, Веделя. Твори ці так «запали мені в ухо», що і сьогодні я з пам’яті можу повністю проспівати «Господи, хто обитаєт в жилищи Твоєм…», «Не отвержи мене во время старости…» і багато, багато інших, а як також всю літургію Веделя.
Всі богослови тішилися симпатією селян і коли вони виходили пополудні на годинний прохід гуртом, чи то в село, чи в ліс, ми здоровилися з ними, як з давніми добрими знайомими. Багато з них знали з прізвища, характеру, про окремі їх зацікавлення. Ще раніше, до одного з них, Костя Висоцького, я звернувся з просьбою навчити мене оправляти книжки, бо було відомо, що він оправляє їх для монастирської бібльотеки. Висоцький дуже радо показав і розказав все настільки докладно, що я став оправляти зовсім професійно, не гірше любого палітурника.
Коли ж я став цікавитися малярством, згадав, що один із «клєриків» на прізвище Фуртак – малює. В селі знали його всі. Це був гарний, поставний чернець, блондин із синіми очами і добрим дзвінким голосом, який своєю красою вирізнявся на фоні решти учасників хору. Відомо було також – про що я скоро переконався на собі – що він гоноровитий і зарозумілий. Під час одного проходу я підступив до його і несміло попросив, чи не зміг би він розказати мені, як користуватися аквареллю. «Колись пізніше…», – відповів він від несхочу. На слідуючий і багато інших днів я чекав, коли «клєрики» виходили на прохід, здоровився з ним, чекав обіцяного. Не дочекався!
Жаль, який я мав до його, не покидав і не покидає мене на протязі всього життя. І тоді я сказав собі: якщо я стану мистцем і до мене хто-небудь звернеться за порадою, допомогою, я ніколи і нікому не відмовлю. Сьогодні, на 70 році життя, я можу спокійно сказати, що слова свого я дотримав. «Клєрик» Фуртак міг забути. Але очевидно він належав до людей, які більше думали про себе чим інших про других. Дуже скоро він «забув» обітницю «чистоти», дану в монастирі, і його відсторонили від відправлення Богослужінь, поселивши на монастирський арешт на рік, потім він «забув», що був греко-католицьким священником і приєднався до російського православ’я, а потім «забув», що він священник і оженився. Можливо, це не мало ніякого зв’язку з обітницею, даною мимохідь молодому хлопчикові, який хотів навчитись малювати. А може… має.?
У всьому написаному мною на попередніх сторінках, найважливішою постаттю була моя учителька п. Людкевич. Вона допомогла поширити мої малярські горизонти, здерти деякі заслони з таємниць цього фаху. Але сталося це значно пізніше, в кілька днів по розпочаттю ІІ світової війни.
… У Василіянському монастирі, який монахи опустили перед приходом Червоної Армії у 1939 р., розмістилася військова артилерійська частина. Вже 23 червня до полудня вона у поспіху залишила монастир, прямуючи у напрямку Самбора. Через день що відважніші з селян стали навідуватися до монастиря, виносити що цінніше, головно продукти. Пішов і я на розвідку. За кількома наворотами приніс багато книжок, частина яких належала монастирській бібльотеці, а частина – написана польською мовою, була власністю якогось офіцера. Але найважливіше: я знайшов коробку олійних фарб і два пензлі. Фарби були старі, тюбики середньої величини, напіввикористані. Що таке олійні фарби і як ними користуватись – я не знав. Після різних спроб і маніпуляцій прийшов до висновку, що їх треба розводити: але чим? Згадав, що Квітка-Основ’яненко пишучи про якогось художника, згадував, що для мальовила цей художник вимагав у замовника горілки. Горілку в селі я найшов, але вона виразно не годилася для цього.
Якось, через день я зустрів нашу учительку і розказав їй про свої клопоти з олійними фарбами. І тоді вона згадала, що в час І світової війни під час побуту в Празі вона заробляла малюванням почтівок олійними фарбами, які розводила НАФТОЮ. Я зразу кинувся додому, відлив трохи нафти, якої дома було достатньо, і о … чудо! Нафта розводила олійні фарби. Я зробив великий крок вперед. Я міг забратися за роблення копій з Тиціана!
Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник
- Джерела: Рукописний архів К. Звіринського
- Фотоархів К. Звіринського
- Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
- 4. К. Звіринський «Дніпрові пороги», 1937 р., рисунок
- К.Звіринський «Лось», з картини Р. Фризе, рисунок, 15.VІІІ.1940 р.
- Фотоархів ЧСВВ, с. Лаврів, 17 травня 1937 р., архів ЧСВВ, колоризація Б. Зятик
