Очевидно, що це було помешкання на Дальман-штрасе, 8 (Dahlmannstraße). Тут Бандера жив під домашнім арештом ще у 1941 році, а сім’я продовжувала мешкати аж до 1944 року включно. Згодом сам Бандера коротко оповідав в одному зі своїх інтерв’ю про ті перші місяці після “звільнення”: “Пропозиції співдії я відкинув… Німці держали мене під поліційним наглядом, з-під якого я втік на початку 1945 р.”.

Баварській поліції розповів і деталі втечі: у січні 1945 року виїхав у місті Веймар, Тюрингія, зі своєю сім’єю. Прожив там три тижні… Чому зміг виїхати із Берліну? Тут представники різних українських політичних середовищ вели переговори про створення Українського національного комітету на чолі із Павлом Скоропадським, який мешкав поблизу цього міста – в селі Меллінген (Mellingen).

ОУН потрібно було вивести свого лідера з під-німецького впливу, нагляду і контролю. Відтак Микола Лебідь доручив організувати “зникнення” Бандери та нелегально доставити його з родиною до Австрії. Матвієйко мав чисті бланки для німецьких військових і заповнив один на Бандеру під прізвищем Романишин.

Спецоперація ОУН вдалась – Андрій Пеленичка вивіз Бандеру, разом з дружиною і донькою Наталкою, до Інсбрука. Це тірольське місто на певний час стало родинним гніздом для Бандер. За свідченнями Євгена Стахіва опікувався тут ними Омелян Ортинський, який знайшов родині житло “в старім готелі над Іном, коло переходового мосту”.

Тут вони певний час мешкали і після капітуляції Німеччини. Згодом, коли сім’я переїхала – за свідченнями Матвієйка – в недалеку гірську місцевість, за цією ж адресою мешкав Осип Тюшка. Сюди ж, до цього свого шкільного і пластового друга, водночас і побратима по ОУН, Бандера часто навідувався. Назви гірського поселення Матвієйко згадати не зміг, але чекісти про неї вже знали…

У Інсбруці Бандера зміг прожити з родиною лише близько тижня. Справи революційного руху потребували його постійного перебування у Відні. Столиця Австрії, яка перебувала ще під владою нацистів, на певний час стала головним осідком керівництва підпільної революційної ОУН.

У лютому 1945 року тут організовано Закордоний Центр ОУН. Дослідник Тарас Піняжко знайшов інформацію, що Бандера бував у будинку на куті вулиць Ландштрассе (Landstraße) і Гауптштрассе (Hauptstraße), тобто у секретаріаті нелегальної ОУН, де проживав постійно Ріхард Ярий. Матвієйко твердив, що постійних адрес у Відні Бандера не мав, а жив інколи на Берг-штрассе, 19 чи 18 (там мешкав оунівець із Закарпаття, який до 1951 року виїхав в США).

Активістка діаспорного українського жіночого руху Галина Петренко, колишня дружина Івана Климіва-“Леґенди”, так згадувала свій короткий віденський період життя: “Їхали на фальшиві “маршбефелі” (дозволи на переїзд – Ю.Ю.), які приніс Степан Бандера. …посадив нас у поїзд, а сам вернувся до своєї родини — дружини і доні, які жили під Віднем. … Не мала нагоди зустріти і його дружину, хоч він часто у Відні говорив про неї з турботою, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги”.

Лідери ОУН – Бандера, Стецько – залишались у Відні до приходу в місто більшовиків у квітні 1945 року. І ледве встигли виїхати останнім потягом до Праги. В тій групі утікачів, яку згадувала Петренко, була і Ганна Музика (згодом – Слава Стецько). Вона теж залишила спогад про Бандеру тих часів:

“Як уже прийшов Провідник з кацету (концтабору – Ю.Ю.), то вони ж постійно втікали з хати на хату, зі села до іншого села… Як вони тікали з Відня, то вже десятий бецирк (район – Ю.Ю.) Відня були зайняли большевики, а і Провідник, і Ярослав… їхали через Чехію автом до Німеччини. І налетіли літаки і страшно бомбили” (саме в цьому бомбардуванні Я.Стецько отримав поранення, яке на все життя зробило його інвалідом).

Керівник бандерівської Служби Безпеки Степан Мудрик-“Мечник” у своїх спогадах “Закордонні Частини ОУН” (Львів, 1995) додає важливу деталь: “Перед капітуляцією гітлерівської Німеччини Степан Бандера переїхав до Тиролю в Австрії. Родина там жила, але С. Бандера часто досить довго перебував у Німеччині”.

Згодом Бандера розповів, куди саме поїхав у Тіроль із Відня. “В кінці війни у травні 1945 [року] я перебував в Інсбруці”. Тут, з метою маскування, взяв нове конспіративне прізвище – Карпяк, яке також отримали і всі члени сім’ї.

“Під цим прізвищем в Інсбруку, а пізніше в Зеефельді під Інсбруком я був взятий на облік в поліцію”. Цікаво, що діти Бандери і в 1950-х роках для української громади й далі конспірувались як Карпяки.

У тірольських Альпах, посеред відомих тепер світових гірськолижних курортів, родина Бандери прожила близько року – від початку 1945 до початку 1946.

Однак і пізніше навідувалась до Тіролю. Так, у кінці 1947 року, один з членів ОУН, на допиті у чекістів ствердив, що “до останнього часу” Бандера проживав в Інсбруці, де також проживав його особистий друг Осип Тюшка.

Тим невідомим гірським поселенням під Інсбруком, назви якого Матвієйко не міг згадати на допитах, було тірольське поселення Зеефельд (Seefeld). Цю назву згадує у своїх спогадах Наталка Бандера. Знали її від свого “закордонного агента” і органи радянської держбезпеки.

Так у донесенні одного з управлінь МҐБ УРСР до заступника міністра держбезпеки УРСР від 27 жовтня 1947 року зазначалось: “По последним данным, полученным от нашего закордонного агента […], известно, что руководитель “Провода Закордонних Частин” ОУН Степан БАНДЕРА, вместе со своей женой и дочерью в настоящее время находится в м. Зеефельд, возле Инсбрука (французская зона оккупации Австрии). По данным этого источника в Зеефельде якобы находится и ряд других руководящих лиц из бандеровского “Провода”” (можливо, мова йшла про О.Тюшку).

Зеефельд розташований у 22 кілометрах на захід від Інсбрука, на гірській альпійській дорозі, яка веде до кордону з Баварією. Звідси до Мюнхена 140 км.

Місце проживання Тюшки, де мешкав і Бандера, як і адреса конспіративної хати Бандер у Зеефельді, – справа подальших пошуків. Тюшка помер і похований в Інсбруці у 1983 році, тобто мають бути відповідні записи в місцевих реєстрах. Так само як і поліційні записи про родину Карпяків у Зеефельді за 1945 рік.

Наразі вдалось відшукали лише одну підказку, де ж саме у тірольських Альпах мешкала родина Бандери. Богдан Казанівський, в некролозі на Володимира Лобая-“Вугляра”, зазначив: “Я тільки здогадувався, що він [Лобай] повинен зустрічатись з головою Проводу ОУН Степаном Бандерою, який зимою 1946 р. мешкав з родиною в горах в околиці Мезерну“.

Село Мезерн (Mösern) розташоване на одному гірському плато із Зеефельдом, в оточені двох великих гірських масивів. Жив тут Бандера чи лише мав у Мезерні конспіративну зустріч? У кожному разі конспіративна точка обрана дуже стратегічно.

Зеефельд розташований посередині між австрійським Інсбруком та німецьким Міттенвальдом (тут, у таборах переселенців, була велика українська громада, організована і ведена бандерівцями і де Бандери прожили згодом 2 роки).

ОУН і Бандера, з огляду на конспірацію, максимально плутали сліди й періодично змінювали місце проживання провідника Організації – або місце для зустрічей. Так, наприклад, Осип Бандера весною 1945 року отримав нову поштову адресу для зустрічей і листування зі своїм законспірованим племінником в околиці Ґарміш-Партенкірхену (від Гармішу до Зеефельду – 37 км і пів години потягом – через Міттенвальд).

Garmisch-Partenkirchen – сьогодні головний курортний центр в Альпах Баварії. Німецький аналог українського “Буковеля”.

Осип Бандера згадував, як у 1945 році відвідав родину свого племінника в околицях Ґармішу: “Знову поїхав відвідати його. З переїздом [Степана Бандери] до Баварії жив він з родиною – з уваги на безпеку – під прибраним прізвишем. Прибувши на подану адресу, застав тільки дружину з донею, бо Степан проживав цілий тиждень у Мюнхені, зайнятий організаційними справами”.

Можливо, деякий час у 1945 році родина Провідника ЗЧ ОУН мешкала у селі Оберлав (Oberau) біля Гармішу. І до цього поселення, ймовірно вже як до знайомого для конспіративного побуту, родина пізніше повернулась знову.

Наталка Бандера згадує: “Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен”.

Осип Бандера додає важливий нюанс про цей вимушений побут у баварських Альпах, взимку 1952-1953 років поблизу Гарміша: “Нещастя хотіло, що в тому часі всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусіли два місяці лежати в ліжку”.

У лютому 1946 р. вагітна на 6 місяці (Андрієм Бандерою) дружина із дочкою Наталкою переїхали на постійне місце проживання до Степана Бандери – із Інсбрука до Мюнхена. Однак, цього ж місяця вся родина змушена була знову терміново переселятись… в околиці міста Штарнберґ (Starnberg), що розташоване на березі однойменного озера, найбільшого в Німеччині.

Наталя Бандера так описувала цей побут: “В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила в одній кімнаті, де не було навіть електрики.

В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш й кір і були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінґу і, маючи лише шість років, мусіла щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс”.

Звідси до Мюнхена – півгодини їзди електричкою. Ця конспіративна самотня хата розміщувалась далеко в лісі, але годі було знайти її без проводиря. Особистою безпекою провідника ЗЧ ОУН в той час опікувався Юрко Костів, який в час відсутності Бандери дбав також і про його родину.

Довелось чимало потрудитись, щоб з’ясувати, де це село Зекінг, щоб колись знайти цю хату. Навіть мюнхенські пластуни, які часто відпочивають у тих лісах стверджували, що такого поселення немає…

Однак допомогла ще одна згадка, що Бандера “у 1949 мешкав у Соекунг-Штанберг на прізвище Степан Попель”. Зекінг, Соекунг – виявилось, що це різні варіанти українського написання німецької назви Söcking.

Вдалося встановити і точну адресу проживання у Зекінгу – її Бандера згодом розповів німецькій поліції. Бандера орендував квартиру у фрау Швандтнер за адресою Ганфельдер-штрассе, 1 (Hanfelderstraße).

Тут-таки виробив нові документи на ім’я Стефана Попеля і зареєстрував на це ж прізвище в поліції Зекінгу себе і свою родину. Цим фіктивним прізвищем сім’я офіційно, поза межами української громади, користувалась з 1946 року і до смерті Степана.

До цих місць родина Бандери поверталась ще кілька разів. Так, у 1953 році Степан привіз усіх трьох своїх дітей на традиційний тритижневий пластовий табір, який відбувався в Кемпенгавзені біля Штарберзького озера. Це були Наталка, вже старша, Андрій та Олександра молодші.

Олександра-Леся тоді мала лише шість років. Пластун і член ОУН Григорій Комаринський, який на прохання Провідника приглядав за дітьми в таборі, згадував: “Бандера дуже любив своїх дітей”.

У 1954 році пластовий табір відбувався теж недалеко Штаненберзького озера – на оселі Гохлянд (Jugendsiedlung Hochland) поблизу села Кенігсдорф (Königsdorf). Бандера знову привіз усіх трьох своїх дітей. Так вони щорічно пластували на цьому таборі аж до смерті батька.

На цій оселі Пласт Німеччини й далі щорічно проводить свій літній табір. Марта Мялковська розповідала, що приїзд Бандери на табір завжди був святом… З огляду на конспірацію у батьківські дні діти Степана були без батьків. Але тато – завжди несподівано – обов’язково приїздив і привозив помаранчів чи бананів на весь табір.

В. Комаринський згадує: “Тоді відбувалися табори перших три тижні для новаків, на яких були Андрій та Олександра, та три тижні після того для юнаків, де була учасницею Наталка…. Бандера теж просив мене заопікуватися дітьми, бо вже було два рази, що КҐБ хотіло викрасти дітей…

Я особисто мав зв’язок з німецькою поліцією…. Поліція дуже часто приїжджала до табору вночі і питалася мене, чи все гаразд. Така ситуація була до 1959 року, але діти вже були старші, і вже й мені було легше”.

У лісі, напевно у згаданій покинутій лісничівці біля Штанберзького озера, мешкав Бандера з родиною і в 1954 році.

Охоронець Бандери В. Шушко дав наступну характеристику побутовим умовам цього житла: “…воду треба було носити, світити нафтою, а огрівали хату дровами, як у нашому селі перед війною. Правда, був аґреґат, за допомогою якого можна було мати світло, але його не вміли запускати, хіба у суботу, коли Провідник приїздив додому. Тоді серед лісу сяяло нормальне електричне світло”.

“Провідник наголошував, – згадував Шушко – що перед тим було краще, бо там перебував Мирон Матвієйко із своїми хлопцями, а вони дров нарубали і аґреґат обслуговували і все, що потрібно, робили, закуповували харчі. Одне слово, хата жила”.

Після виїзду Матвієйка на лісових стежках періодично почали з’являтися різні підозрілі люди, ніби шукаючи грибів. Згодом, за отриманою інформацією із Франції, бандерівці припустили, що це, мабуть, полякам вдалося таки натрапити на сліди Провідника.

Наталка Бандера згадувала, що певний час (після Зеефельду і Мюнхену, але перед Штарнберґом і до 1948 року) родина мешкала у місті Гільдесґайм. Осип Бандера зазначав, що коли сім’я Степана жила в околицях Гарміш-Партенкірхен, то був це “здається, Гільдесґайм“.

Однак, біля Гармішу немає населеного пункту з такою назвою. Hildesheim – це місто у Нижній Саксонії, за 28 кілометрів від Ганновера…

Тут, в англійській зоні окупації, від літа 1945 року і до березня 1946 року, у бараках німецьких льотчиків на “Флюґгафен”, діяв український табір для переміщених осіб. Мешкали українці і окремо – в місті.

Зберігся спогад охоронця А.Василевича про те, як він зимою 1946-1947 року супроводжував Бандеру і його родину (з кількамісячним Андрійком) у 15-годиному переїзді потягами із станції “Р.” до околиць Ганноверу. Цей охоронець спільно із “В.Б” (Володимир Бичковичем), підшукав житло – кімнатку із маленькою кухнею.

Василь Шушко – згодом особистий охоронець Провідника ЗЧ ОУН – розкриває деталі, як Бандера мешкав на Півночі Німеччини: “Перебував [майже два роки (sic!)] в Гільдесґаймі при родині Бичковичів, де було чотири сини: найстарший Володимир (“Роман”, “Мартин”) студіював право, молодший Славко – медицину в Італії… Славко Бичкович дуже добре вивчив англійську мову і був перекладачем між Бандерою і англійською стороною”.

Шушко розкриває також важливу деталь – Бандера у Гільдесґаймі жив як “Володимир Бичкович”. Справжній Бичкович певний час жив із Шушком в місті Ауґсбурґ.

Цікаво, що якийсь період особистим охоронцем.Бандери був Ярослав Бичкович, тобто той самий медик “Славко”, якого вище згадує Шушко. Славко знав добре теж італійську і німецьку мови, закуповував медикаменти для кур’єрів в Україну і давав пояснення, як користуватись ліками.

“А коли [Володимир] Бичкович покинув Ауґзбурґ і виїхав до Гільдесґайму, я весь час листувався з ним та подавав короткі звіти. Саме з них Провідник, як казав пізніше, орієнтувався про правдивий стан серед української еміграції. 

Яв той час не знав, що Провідник Бандера перебуває у нього, але здогадувався, що він (Бичкович) має певний контакт. Приїжджаючи до Ауґзбурґу, він привозив пошту до Стецька, який проживав тоді там…”.

Тут потрібно додати, що у 1947-1948 роках Службі Безпеки ОУН вдалось запобігти двом замахам на Бандеру. На початку січня 1947 року до Мюнхена прибув агент МҐБ Ярослав Мороз, який мав вбити С. Бандеру (можливо, саме тому Бандери терміново виїхали до Гільдесґайму).

А на початку наступного року агенту МҐБ Володимиру Стельмащуку (після викриття зміг втекти) вдалось встановити місце перебування Бандери у лісовій хаті біля Зекінгу.

Від літа 1948 до червня 1950 року родина Бандери жила в таборах для українських переселенців у Міттенвальді (Mittenwald), що входить до району Ґарміш-Партенкірхен. Спершу в таборі у “Піоніркасерне”, а після його ліквідації – восени 1949 року – у сусідньому таборі “Єгеркасерне”. Про цей табір є великий збірник спогадів із багатим фотоматеріалом.

Хоч таборове життя було складне, родина могла почувати себе тут краще та безпечніше в оточенні своїх людей. Дядько Степана – Осип Бандера – мешкав із своєю родиною в “Єґеркасерне”. Тож постійно відвідував дітей свого племінника. Охорону родини здійснював Роман Шостак.

Степан приїжджав з Мюнхену зрідка – на суботу й неділю, але й тоді сидів переважно за друкарською машинкою.

За свідченнями Наталки Бандери, родина жила без батька… батько навідував родину лише кілька разів на рік: “Я пригадую собі, як одного разу, важко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала Маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого Батька”.

В Міттенвальді 28-31 серпня 1948 року відбулась Друга надзвичайна конференція ЗЧ ОУН за участі 80 провідних членів.

В.Комаринський згадував, що під час жвавої дискусії Бандера виступив і сказав: “Я готовий сьогодні піти в Україну, щоб полагодити всі справи, але прошу тільки, щоб ім’я Бандери лишилося дальше, бо воно вже стало до певної міри символом”. Усі були проти того, щоб Бандера йшов в Україну.

Теплий спогад про Бандеру в Міттенвальді залишився у професора Григорія Ващенка. У кінці серпня 1950 року відомий педагог розклав своє таборове ліжко, поклав щось під голову і ліг, прикрившись маринаркою (піджаком). Через півгодини в холодну кімнату увійшов незнайомець і промовив: “Пане професоре, Вам дуже незручно лежати. Я зараз принесу Вам постіль”.

За декілька хвилин незнайомець повернувся з подушкою, коцом і простирадлом. Постелив постіль і, коли Ващенко ліг, старанно укрив його коцом. “В його руках я відчув велику душевну теплоту і уважність” – згадував професор, який вранці дізнався від сусідів, що його добродієм був Степан Бандера.

Табори переселенців у Німеччині ліквідовувались. Українці емігрували далі, а більшовицькі комісії підмовляли біженців до повернення “на родіну”. Тому у червні 1950 року родина Степана переїхала в маленьке село Брайтбрун (Breitbrunn am Ammersee).

Степан Мудрик вказує номер будинку – 129, уточнюючи, що це “роздоріжжя на Іннінг і Гершінг”. Сам Бандера зазначав в листі до свого дядька і у поліційному протоколі інший номер будинку – 125.

Родина мешкала тут у 1950-1954 роках. Батько відвідував дітей уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте матір дітей постійно побоювалася за життя свого чоловіка. Теж переживала, що він може загинути в нещасному випадку під час їзди додому. Попри все це Наталка Бандера розмірковувала:

“Ці чотири роки були найспокійніші та найщасливіші в житті моєї Матері, яка добре почувалася між мешканцями села і зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріяційні комісії та агенти.

Протягом тих чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, і це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства”.

За свідченнями Шушка будинок у Брайбруні було орендовано у бурґмайстра (бюргермайера) – “на цей час навіть дуже комфортабельний, з центральним огріванням та всіма іншими вигодами”.

Розмістилися на першому поверсі. Найстарша дочка Наталка ходила до школи, а Андрій та Леся були ще маленькими, їх доглядала дружина.

Неподалік у лісі були дві групи ОУН, які готувалися до Краю. Навіть охоронець Бандери не знав де вони розміщені. Провідник часом ходив до них на зустріч.

До Мюнхена в робочі дні Бандера – як “Степан Попель” – доїжджав автобусом, бо автомобілем було значно дорожче. Любив працювати зранку. Вставав о 5.30 ранку, щоб на 8.00 бути “в бюрі” (офісі).

В 1953 році, у листі до свого дядька, Степан писав: “У нас усе по-старому. Діти ходять до школи, і знову німецьке середовище відбиває своє п’ятно. В Мюнхені є щосуботи щось ніби садочок чи властиво пополудневі сходини для дітей різного віку.

Але від нас задалеко доїжджати автобусом, а я не можу возити їх автом, бо нема часу. Славця здорова, тримається, тільки дається їй взнаки непереривний домашній “керат” і цілковите відлюддя — коли йдеться про українське середовище”.

У травні 1951 року Матвієйко, закинутий англійським літаком на Тернопільщину, схоплений органами держбезпеки. Через два роки обробки чекістами почав співпрацю з ними, зокрема викрив і місце проживання Бандери.

Розповів, що з літа 1950 року той оселився в селі біля Мюнхена, назви якого не пригадує. Але знаходиться воно біля містечка Гершинг, куди Бандера часто їздить на машині в кіно (максимум 5 хвилин їзди автомобілем).

З дітьми ходить до лісу і на прогулянки до озера (у неділю), а ввечері – в кіно. Дім в якому живе Бандера – на краю села. По дорозі в Гершинг із Мюнхена з лівого боку.

За будинком є ще один, тобто це передостання хата села. Будинок 2-поверховий, новий. Партер – 1-й поверх на якому Бандера живе, а на 2-му якісь німці. В партері живе також німець, який на думку Слави Бандери був комуністом і позитивно ставився до СРСР.

Розповів, що Бандера живе під прізвищем Попіль, що ходить в тамтешній костел, а місцеві його знають як українського журналіста. Що підвозить попутників, коли їде до Мюнхену.

У сільській автомайстерні Бандера часто робить ремонт своєї і другої організаційної машини, яку сюди спеціально приганяють. Гараж є в тому ж будинку і виглядає наче підвал.

З уст-в-уста серед українців Мюнхена передавалась одна цікава історія, пов’язана з Брайбруном. Батько Марти Мялковської шукав місце під пластовий табір поблизу Мюнхена.

Місцеві селяни підказали, що йому краще звернутись до одного чоловіка, який може порадити найкраще місце. Цим загадковим незнайомцем виявився Степан Бандера. Згодом Євген Побігущий-“Рен” описав цю історію в деталях, вже після загибелі Провідника ОУН.

Восени 1954 року Бандери перебрались до Мюнхену.

У січні 1955 року Степан написав своєму дядьку Осипу Бандері про причини такої змін: “На селі не можна було довше сидіти, бо там уже занадто добиралася большевицька агентура. Я дістав від чужих, пересторогу, щоб бути обережним, а потім показалися, ще 2 німців-аґентів НКВД” (“Лєгуда” і “Лємана”, яких вчасно викрила окупаційна влада і яких у 1954 році засуджено у Карлсруе).

“Хату на селі ще затримали, потрохи уживають свої люди, а теж часом можемо й ми туди виїхати” – писав Бандера родичам. Спершу там жив два місяці інженер Павло Шевчук, що оформив документи до Канади і чекав на виїзд.

Це було вигідно для ОУН, бо так замітались сліди. А після виїзду Шевчука в будинку розмістилося кілька кур’єрів-бандерівців, яких вишколювали і вони мусіли жити серед природи.

Мюнхенські криївки

Переселення родини в столицю Баварії було тяжке. “Восени лишили були “власну” хату і пустились на циганське життя”, – писав С.Бандера своїм родичам – “Большевицькі аґенти розкрили мою адресу і зачали коло неї нишпорити, треба було “змитися”. Але лишився слід, по якім легко знайшли деінде. Така “забава” нічого не дає, тільки багато клопоту. Тому вернулись на старе місце, хоч воно трохи “на вогні”” (судячи зі спогаду Шушка – в Зекінг – Ю.Ю.)

“Я нічого собі не робив би, бо, як кажуть, долі й конем не об’їдеш, але Слава дуже денервується. Якийсь час ще треба сидіти, а може вліті, як діти скінчать шкільний рік, десь переберемось, але вже з соліднішими мірами забезпеки”, – писав Степан.

В тому ж листі була й така теза: “Якось Панбіг оберігає до якогось часу. У місті трохи вигідніше як мені, так і дітям зі школою”. 

Наталка Бандера через перехід з приватної до державної гімназії втратила один навчальний рік. Ходила до 3-ого класу, а Андрій і Леся до 3-го і 2-го класу народної школи.

Старша дочка згадувала згодом: “В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити Батькові щоденної небезпечної їзди (80 км.), як теж тому, що тут для дітей кращі можливості вчитися”.

Охоронець Бандери В.Шушко підтверджує, що переїзд до Мюнхену відбувся “з причини дуже невигідного доїзду, бо треба було майже щодня долати велику дорогу і ще через ліс… діти повинні були йти до школи”.

Але й додавав: “Немаловажне й те, що коло хати, де він мешкав, почали з’являтися різні підозрілі типи, а один навіть запитував, ніби він чув, що в будинку є кімната для винайму, одне слово, агентура не спала”.

Досвід проживання родини у Мюнхені вже був. Із серпня 1945 року С.Бандера мешкав в мікрорайоні Мюнхен-Алях (Allach) за адресою Франк-Нісль-штрассе, 14 (Franz-Nißl-Straße) у домі німецької родини Вальтенбергер під ім’ям “Міхал Каспер”.

У лютому 1946 року сюди з Інсбруку прибули дружина і дочка. Однак, у цьому ж місяці стало відомо, що один з кур’єрів ОУН видав совєтам конспіративне ім’я та адресу проживання і тому довелось терміново пересилитись в околиці села Зекінг.

Матвієйко розповів чекістам, що у Мюнхені Бандера постійно працює на Дахауерштрассе, 9 (Dachauer straße). Там базувались Українських Червоний хрест, Ліги політв’язнів…Головні проводи Пласту і СУМу тут сиділи в одній кімнаті. Розміщувалась тут-таки і редакція “Українського Самостійника”, кореспондентом якого С.Бандера був легалізований.

Усі ці організації якорились на 2-му поверсі, а на першому – православна церква. Бандера часто проводив зустрічі на вулиці, зокрема на недалекій площі п еред цирком.

Матвієйко також “спалив” квартиру Євгенії Гарабач, у якої часто бував Бандера. Гунденлінден-штрассе, 13 (Gundelindenstraße; при вході перші двері наліво, партер).

Насправді, у цьому помешканні жила взірцева пластова родина Гарабачів, а Євгенія була секретарем у Бандери. “Чекістам” тяжко було зрозуміти мораль галицької родини, активної в громадському і церковному житті – тому побачили в цих відвідуваннях “любовний роман”.

Однак, Матвієйко розповів не все. Або всього не знав. Згодом С.Мудрик, у своїх спогадах, написав за якими адресами у 1950-51 рр. С.Бандера проводив свої ділові розмови і засідання у Мюнхені.

Окрім згаданої адреси родини Гарабач, екс-головний есбіст бандерівців вказав ще дві: Вільтруден-штрассе, 4 (Wiltrudenstraße) та Вальдфрідгоф – готель “Карйцгоф” (цю останню, наразі, ідентифікувати не вдалось).

Пластунка Марта Мялковська згадує, що коли родина “Карпяк” (Бандер) переїхала до Мюнхену, то всі троє дітей стали учнями української суботньої школи і активними членами Пласту.

Ровесник Н.Бандери Андрій Ребет (син Дарії і Лева Ребетів, які політично були в категоричному протистоянні із С.Бандерою) ходив з нею до одного класу суботньої школи. Діти разом виростали у Пласті близькими друзями. Батькам вистачало розуму не втягувати дітей в свої політичні суперечки.

Однак, політична конфронтація еміграційному націоналістичному середовищі продовжувала наростати. Під час різдвяних Свят 1956 року з Мюнхену зник “зв’язковий” із України на псевдо “Скоб”, який проживав у “двійкаря” Богдана Підгайного.

Бандерівці вважали, що зниклий був агентом радянської розвідки і повернувся до СРСР. Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що “Скоба” могли вбити, а про це все повинен знати “Степан Попель”, що мешкає по вул. Розенбуш-штрассе, 6.

Тільки обмежене коло членів ОУН знали, що під цією адресою жив С.Бандера після переїзду з Брайбруна. Після цього інциденту з поліцією, де довелось давати свідчення ким Степан є насправді, родина Бандери змушена була знову переїхати на інше місце проживання.

За свідченням С.Мудрика, вже до смерті С.Бандери родина мешкала на Крайтмаер-штрасе, 7 (Kreittmayrstraße).

Автор висловлює подяку пластунам Віталію Троцю і Миколі Бігусу, які допомогли ідентифікувати та зафіксувати місця проживання С.Бандери, зазначені у цьому матеріалі (без них цієї публікації не було б). М.Бігус також виготовив гугл-мапку, яка ілюструє розміщення згаданих в тексті міст і адрес.

Джерело: Історична правда