Перша дружина (команда) копаного м’яча “Українського Спортового Кружка” при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) учень 8 а класу Академічної гімназії Омелян Пачовський. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Львів Батьківщина багатьох сучасних видів спорту в Україні і це підтверджує одна з найкращих знавців історії тіло виховання, спорту й олімпійського руху Львова, Галичини й України пані Оксана Вацеба.
У програмі Спортивні історії, 21 лютого, пані Оксана поділилася надзвичайно цікавими й маловідомими історіями з власного життя й спорту в Україні й в діаспорі.
А мені бабуся розповідала не таке! Так починає свою розповідь пані Оксана про історію спорту в Галичині, коли вона робила перші кроки до його вивчення та переосмислення. Голос дитини, яка увібрала у себе бабусині розповіді про минуле, справжнє минуле галицького спорту, а не те, що нав’язувала пропаганда комуністичної влади, ось це наблизило пані Оксану до Правди!
Іван Яремко
Пані Оксана була однією з найперших хто доторкнувся до ще не звіданих, засекречених архівів про історичне минуле спорту у Львові. Бо раніше ці фонди були не доступні. Однак наприкінці 1980-х років все кардинально змінювалось шаленими темпами й львівська інтелігенція та лідери спортового руху Галичини, серед яких пані Оксана назвала Ярослава Кендзьора, Мирослава Герцика, Івана Яремка, Степана Родака були рушійною силою справжньої української спортової історії.
Вже у 1991 році, коли до Львова завітала делегація українських спортовців із США, Канади й Австралії на чолі з УСЦАК, то пані Оксана мала нагоду познайомитись із легендами українського спорту в діаспорі Олександром Скоценем, Омеляном Бучацьким.
Іван Боберський – голова товариства «Сокіл-Батько» (1908–1914)
Велич українського спорту – ось так пані Оксана охарактеризувала Івана Миколайовича Боберського – Батька українського тіловиховання! А поряд з ним були сини Івана Франка – Андрій, Петро, Тарас, Степан Гайдучок. Серед популярних в Галичині змагань проводились Запорізькі ігрища й літні й зимові на кшталт Олімпійських ігор!
Таємницею покрито історію утворення у Львові у 1946 році інституту фізичної культури (нині Львівський університет фізичної культури імені Івана Боберського). Але розкриття таємниці ми дізнаємось у наступних ефірах з пані Оксаною.
Українці змушені були після Другої світової війни, як згадує пані Оксана, покинути свій дім щоб зберегти своє життя від катів комуністичних. І ось перебуваючи в різних країнах українці гуртувалися й організовували спортові клуби й спортові змагання. Наприклад у 1955 році була утворена Українська Спортова Централя Америки й Канади, яку зараз очолює пан Мирон Биц. А серед значних змагань пані Оксана назвала Олімпіада ДіПі 1948 року й Українські Олімпіади 1980, 1984, 1988, 2000 та 2008 років. І запропонувала ідею проведення Спортової Україніади для об’єднання світового українства.
Дійсно Львів це місто де були зроблені перші кроки українського спорту! Славна історія спортового руху! Славна історія України!
Розмову вів автор програми Спортивні історії Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО
Щоб створити власну справу, він відмовився від згубної звички. І невдовзі став одним із найавторитетніших у Рівному майстрів з виготовлення ковбас.
Родина Бондарів. Іван Бондар крайній ліворуч
У міжвоєнний період у повітовому Рівному найбільш жваво розвивалася торгівля. Тут торгували усім – від найменших господарчих дрібничок до автомобілів. Як великі магазини, так і дрібні торговельні лавки розміщувались дуже щільно переважно на головній міській вулиці, яка тоді мала назву 3-го Травня. Рівненські старожили розповідають, що в ті часи при наявності грошей можна було придбати будь-що, а продукти харчування завжди були надзвичайно смачні і свіжі. Торговці, а в основному це були євреї, закликали містян зайти до їхніх крамниць, пропонуючи на вибір свої товари, дозволяючи куштувати. А ще була практика давати товар у борг, записуючи ім’я покупця в окремий зошит. Цим розповідям про життя “за Польщі” не йняли віри в радянський час, коли закономірним для торгівлі були поняття “дефіцит” та довжелезні черги за багатьма необхідними речами. А ще радянська влада привчила людей “діставати” ці дефіцити. Певний період до дефіцитів належав і такий продукт як ковбаса. Натомість у польські часи навіть найбідніші містяни могли поласувати як не ковбасою, то хоча б ковбасними обрізками, які були не менш смачними.
Іван та Олена Бондарі в Тучині, 1918 р.
Як Іван Бондар став ковбасником
Рівнянин Євген Георгійович Бондар знає про свого діда все, і охоче розповідає, як дід створив власну справу. “Мій дід Іван Павлович Бондар народився в 1891 році, – починає розповідь Євген Георгійович. – Закінчив школу у Верхові, де жила сім’я Бондарів, що переїхала на Волинь із Кубані. У Першу світову діда забрали на фронт. Але через те, що мав гарний почерк, його взяли писарем у військово-польовий шпиталь у Тучині. Там він познайомився з моєю бабцею Оленою Сидорівною Зінкевич, яка після закінчення церковно-приходської школи при Корецькому монастирі стала сестрою милосердя у тому шпиталі. Вони одружились і після закінчення війни переїхали до Рівного. У 1918 році дід влаштувався на роботу двірником”.
Сім’я Бондарів
“Дід був азартним гравцем у карти, – продовжує спогади про рідну людину Євген Бондар. – Одного разу з товаришем по службі штабс-капітаном вони виграли в карти велику суму грошей золотом. Виграш розділи навпіл. Пішли до собору і дали обітницю, що ніхто з них більше в руки карти не візьме. За ці гроші дід у 1922 році придбав землю на вулиці Бармацькій № 23 (тепер Міцкевича, – авт.) і побудував будинок. А штабс-капітан знову зірвався на картярство і програвся до нитки. Дідові теж не раз кортіло сісти з картярами за стіл, але він, спостерігаючи за грою інших, завжди силоміць тримав свої руки за спиною і жодного разу обітницю не порушив”.
Олена Бондар з сином Георгієм біля свого будинку, 1930-і
Як зазначив Євген Бондар, його дід будував хату з перспективою започаткувати свій бізнес. Це був досить великий цегляний будинок, що в плані нагадував літеру “Г”. У будинку був триметрової глибини підвал, в якому облаштували велику льодовню. Там стояли й баки для соління м’яса. Лід заготовляли взимку на Басівкутському озері. Привозили нарізаними кубами, викладали у льодовню, пересипали тирсою, і вистачало того холоду на цілий рік. Була також споруджена спеціальна система стоку води. За хатою була прибудова, де розміщувалась коптильня. Іван Бондар був одним із перших рівненських ковбасників, які за Польщі почали розвивати свій бізнес. Хоча конкуренція в Рівному серед ковбасників була досить велика, справа потроху пішла. М’ясо закуповували в селян. За польськими законами забій тварин на власному подвір’ї був заборонений. За порушення цього правила накладався великий штраф. Треба було обов’язково вести тварину на бойню. Там все робили спеціалісти так, як бажав господар.
Іван Бондар з дружиною та синами
“Перш, ніж розпочати ковбасний бізнес, – продовжує Євген Георгійович розповідь про свого родича, – дід у 1925 році закінчив училище і в Луцьку від старійшин цеху ковбасників одержав диплом про те, що він має право виготовляти ковбаси. Цей диплом висів у його магазині на видному місці. А ще дід, як розпочав виготовляти ковбасу, став стригтися наголо, щоб бува яка волосина не втрапила в продукт. Він любив носити світлий одяг, “парусинові” легкі брюки, білий жакет”.
Гостина в родині Бондарів на вул. Бармацькій
Старійшина цеху ковбасників
Іван Бондар був людиною авторитетною, фахівцем своєї справи, й за це його обрали старійшиною цеху ковбасників. Як старійшина, він раз у три роки випускав майстра “лендляжу” – кваліфікованого спеціаліста. Компаньйонами Івана Бондаря були чех Новак, єврей Керштейнер. Це були майстри, яких він підготував. Цим він підтверджував свою високу кваліфікацію. Коли в Рівному в День польської Конституції 3-го травня відбувався парад, то Іван Бондар ішов попереду колони цеху ковбасників і ніс цеховий прапор.
І.П. Бондар на параді, Рівне, 1930-і
“Я запам’ятав дідову технологію виготовлення сиро-в’яленої ковбаси, – розповідає Євген Бондар. – Вона має 21 день стояти вертикально в бочці з вологим піском при відповідному температурному режимі. Дід розповідав, що в нього в магазині мало бути не менше п’яти сортів сальтисона (зельцу). У роботі дід користувався польськими рецептурниками, деякі з них я зберігаю як пам’ять про діда. Ковбаси виготовлялися різних сортів, різної ціни. Не менш смакували й ковбасні обрізки, які завжди свіжими стояли на прилавку і продавалися за мінімальну ціну — один грош за кілограм. Цими обрізками пригощали зовсім бідних людей. За Польщі на м’ясо ціна була контрольована. Хто порушував установлені ціни, обкладався значними штрафами. Для реалізації ковбаси дід за 200 злотих винаймав у єврея невеличкий магазин, що знаходився на розі колишніх вулиць Галлера (тепер 16 липня, – авт.) і 3-го Травня (тепер Соборна,– авт.). За прилавком торгувала бабця Олена. У радянський час у тому будинку розміщувалась перукарня”.
Фото з домашнього архіву родини Бондарів
Великий родинний будинок Бондарів знаходився навпроти сучасного готелю “Мир”. Там пройшло дитинство Євгена Георгійовича. “Я добре пам’ятаю садок навколо дому, – пригадує він, – велику грушу, яка росла над дорогою, порічки, туї. У садку завжди була акуратно стрижена трава. Дід вимостив біля дому тротуарну доріжку із цементної польської плитки”.
У 1939 році прийшла радянська влада і родину Бондарів, у яких було двоє синів, виселили з власного дому. Там поселився військовий майор із сім’єю. Ковбасня і магазин перестали працювати. Повернулися Бондарі в дім на Міцкевича вже в час німецької окупації. Окупаційна влада поселила до них двох німецьких майорів – гестапівця й інтенданта. “Квартиранти” спочатку зробили санітарну перевірку, звелівши для дезінфекції побілити вапном огорожу і господарські приміщення. Деякий час Іван Бондар ще виготовляв ковбасу. А німець-інтендант навіть запрошував рівненського ковбасника до себе в Швейцарію, де в нього був маєток.
Сім’я Бондарів, 1930-і
Під час бомбардувань у 1944 році в болото, що було на місці сучасного готелю “Мир” потрапила бомба, утворивши там невеличке озерце. Від потужного вибуху земля піднялася, добряче накривши дах будинку Бондарів. По війні змушені були ту землю вивозити вантажівкою.
Іван Бондар серед учасників семінару Рівненського “Облмельтресту”, 1946 р.
Після війни Іван Бондар пішов працювати начальником “Облмельтресту”, який знаходився там, де був млин — на вулиці Тополевій (тепер Чорновола, – авт.) і працював там до 1956 року. Помер Іван Павлович Бондар у 1967 році. Поховали його на Дубенському кладовищі. Будинок, зведений колись Іваном Бондарем на вулиці Міцкевича, знесли в середині 1970-х років під час реконструкції вулиці і будівництва проспекту Миру.
25 лютого 2020 року, о 16 год. в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) за участі автора, відбудеться відкриття персональної виставки сценографії Сергія Маслобойщикова, де усі охочі можуть ознайомитися із експонатами вистав відомого митця та його роботами в якості режисера і дизайнера театральних костюмів.
В експозиції представлено експонати понад десяти вистав: “Незрівнянна” (П. Куілтер, Національний театр І.Франка), “Небезпечні зв’язки” (Шодерло де Лакло, Центр Леся Курбаса, Новий театр на Печерську, Київ), “Буря” (В. Шекспір, Національний театр І.Франка), “Буря” (В. Шекспір Дюлаі сінхаз, Сентандре сінхаз, Чоконаі сінхаз Дебрецен, Берегівський театр), “Скупий” (Ж-Б.Мольєр, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Веспрем, Петефі сінхаз), “Манон Лєско” (Дж. Пуччіні, Міжнародний Будапештський Весняний фестиваль, Дебрецен, Чоконаї сінхаз), “Міщанин-шляхтич” (Ж-Б. Мольєр, Уй сінхаз, Будапешт), “Дон Жуан” (Ж.-Б.Мольєр, Київський Молодий театр), “За двома зайцями” (Ю. Шевченко, В. Литвинов, Національна опера України), “Verba” (за Лесею Українкою, Національний театр ім.І. Франка)
Експозицію виставки можна буде оглянути з 14:00 до 19:00 в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) до 8 березня 2020 року. Вхід вільний.
Довідково:
Сергій Маслобойщиков народився в 1957 в Києві. В 1981 – закінчив Київський Державний художній інститут, факультет графічних мистецтв. В 1989 закінчив Вищі курси сценаристів та режисерів Держкіно СPCP у Москві.
Працює як кінорежисер, сценарист, театральний режисер, режисер телебачення та реклами, графік, живописець, театральний художник, дизайнер театральних костюмів, викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Член Національних спілок художників, театральних діячів та кінематографістів України.
Допрем'єрний показ фільму "Черкаси". Фото Володимира Скоростецького
Створену на основі реальних подій 2014 року військову драму «Черкаси», про відчайдушний опір російським окупантам у Криму екіпажу тральщика ВМС України «Черкаси», мешканці Львова переглянули за тиждень до початку офіційного прокату стрічки у кінотеатрах України.
Зі слів продюсерки фільму Марти Лотиш: «Ми (MKK Film service – прим. авт.)— львівська кінокомпанія, і для нас принципово важливо, щоб саме Львів відкрив наш допрем’єрний тур».
Оскільки до дати релізу фільму залишається ще тиждень, то заглиблюватись і розкривати сюжетну лінію ми не маємо права. Залишимо цю інтригу для глядача, який обов’язково оцінить і акторську, і режисерську і сценаристську роботу під час перегляду.
Більш сконцентруємось на тому, що глядацький зал у «Кінопалац Львів» у 58 Будинку офіцерів був заповнений на 100 відсотків. Цей фільм український глядач чекав. Наголосимо, що на прем’єру завітали й начальник Львівського гарнізону генерал-лейтенант Павло Ткачук, й міський голова Львова Андрій Садовий, і призначений нещодавнього голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Останній, перед початком перегляду, звернувся до громади підкресливши важливість патріотичного вибору українських військових моряків в Криму 6 років тому. «Вони не здалися ворогові на зло»: сказав голова Львівської ОДА.
Як вірно наголосили продюсери фільму Марта Лотиш та Ірина Кліменко, цей фільм не для «переглянути-сподобатись», а для того, щоби не залишити глядача байдужим, спонукати його замислитись. Під час спілкування із виконавцями головних ролей, акторами Євгеном Ламахом, Дмитром Совою та Олегом Щербиною, виникло дуже багато запитань від аудиторії. Зокрема, про бурхливу реакцію російських пропагандистів на фільм, який ще навіть й у прокат не вийшов. Багато людей оцінили відмінну операторську, акторську та режисерську роботу. Втім, знайшлися й критики, які закидали митцям перебільшення обсценної лексики в діалогах головних героїв.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Актор Дмитро Сова зазначав, що під час створення стрічки творчий колектив мав консультантів безпосередньо із учасників подій – колишніх членів екіпажу «Черкас» та інших діючих військовослужбовців ВМС України. Звісно, що деякі ситуації в сюжеті мають значну творчу, збиральну складову. Образи головних героїв багатошарові, покликані показати глядачеві еволюцію вибору, переродження у нову особистість на грунті глобальних доленосних історичних подій.
Дуже знаковим є кадр, обіграний у офіційному трейлері фільму: знятий з висоти тральщик, який ніби перекреслює своїм рухом поверхню моря. Ця лінія – вибір. Межа, що розділяє історію і людські долі на «до» і «після». Корабель рухається по волі командира і екіпажу. А історія – волею людського вибору. Це і є, напевно, одним з важливих меседжів фільму.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Кореспондент Арміяinform поцікавився безпосередньою думкою глядачів, які першими переглянули першу художню військову драму про кримські події.
Пані Ольга, львів’янка, 67 років.: Я вважаю, що такі фільми зараз потрібні більше, ніж будь коли. Завдяки подіям на екрані відчула атмосферу 2014 року: було тривожно, ми переживали і уболівали за наших хлопців на кораблях в Криму. Вони тоді показали, що в Україні є чоловіки, що не бояться. Сумно зараз читати новини про те, що патріотичний жанр більше не в моді, а перевага надається абсолютно порожнім комедійним сюжетам. Зараз час для серйозного українського патріотичного кіно.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Військовослужбовець ВМС України Ярослав, який також переглянув стрічку «Черкаси» зазначив, що авторам вдалося створити саме живих і цільних персонажів з емоціями. Не картонних супергероїв бойовиків, а справжніх звичайних людей з їх перевагами і недоліками. Сам Ярослав у 2014 році проходив службу в одній з військових частин на території АР Крим і прекрасно пам’ятає моменти, коли кожен український військовий робив для себе вибір: залишитися вірним Військовій Присязі, чи спокуситися на солодкі обіцянки окупантів.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Львів’янка Дарина, 15 років. «Я не дуже добре пам’ятаю, що відбувалося 6 років тому. Водночас зараз, переглянувши стрічку я розумію, наскільки не просто було нашим військовим у Криму. Цей корабель, як остання фортеця, з якої відступати було нікуди. Моряки трималися, доки була можливість. Я буду наполягати, щоби ми прийшли на цей фільм ще раз, але вже разом із класом. Гадаю, нашим хлопцям буде не зайве подивитися.
Всеукраїнський кінотеатральний прокат стрічки розпочнеться 27 лютого 2020 року, до 6-ї річниці анексії Криму. Тут можна ознайомитись із офіційним трейлером стрічки:
Крім того, кореспондент Арміяinform зібрав та узагальнила факти про створення фільму, які важливо знати ще до візиту в кінотеатр. Отже:
Військова драма «Черкаси» — український повнометражний художній фільм режисера Тимура Ященка, заснований на реальних подіях весни 2014 року. Однойменний мінний тральщик, заблокований російськими військами в бухті озера Донузлав під час анексії Криму, три тижні чинив опір ворогу і став єдиним із дев’яти українських кораблів, що не спустив державний прапор. Фільм виробництва MKK Film service (Україна) та Inter Media (Польща), створений за підтримки Державного агентства України з питань кіно, ВМС ЗС України, краудфандингової платформи «Велика Ідея», Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської ради, Львівської обласної адміністрації, Черкаської обласної адміністрації.
Кадр з фільму “Черкаси”
Режисер фільму про «Черкаси» Тимур Ященко – уродженець міста Черкаси. Режисерську освіту здобував у кіношколах у Стокгольмі й Лодзі. Дізнавшись, як у пастці бухти Донузлав упродовж трьох тижнів український мінний тральщик «Черкаси» з бортовим номером U311 чинив спротив російським військовим, разом із Робертом Квільманом написав перший варіант сценарію. Потім ще кілька років сценарій доопрацьовувався.
Військовим консультантом у стрічці виступив справжній командир мінного тральщика «Черкаси» тернополянин Юрій Федаш. Під час подій 2014-го року корабель залишив останнім – як і належить командирові. Нині капітан 2 рангу Юрій Федаш проходить службу в Командуванні Військово-морських Сил в Одесі. За особисту мужність, вірність військовій присязі під час подій у Криму він нагороджений орденом Данила Галицького. На екрані образ командира «Черкас» втілив Роман Семісал – актор театру та кіно, учасник Антитерористичної операції, виконавець однієї з ролей у фільмі «Кіборги» (2017 р.) режисера Ахтема Сеітаблаєва.
Кадр з фільму “Черкаси”
Мінний тральщик «Черкаси» залишився у Криму. Тому зйомки фільму відбувалися на схожому за силуетом і розміром буксирі ВМС ЗС України «Корець». Нагадаємо, що у вересні 2018-го цей буксир разом із малими броньованими катерами проекту «Гюрза-М» «Кременчук» і «Лубни» та пошуково-рятувальним судном ВМС ЗС України «Донбас» проходив через Керченську протоку в Азовське море. Для зйомок у фільмі буксир «Корець» перефарбували та оснастили декораціями, які відтворювали відповідні типи озброєння, що мав мінний тральщик «Черкаси».
До зйомок масових сцен залучали військових моряків зі складу чинного екіпажу морського буксиру ВМСУ «Корець». З команди «Черкас», яка безпосередньо чинила опір навесні 2014 року, у фільмі знялися Антон Толмачев та Михайло Воскобойнік. Додамо, що Михайло не лише зіграв героя на прізвисько «Спорт», а ще й самотужки виконав кілька каскадерських трюків. Вірніше, він повторив дії, які насправді зробив 2014 року: перестрибнув на один із затоплених росіянами у виходу з Донузлаву кораблів, щоби приєднати до потопельника швартувальні канати, відтягнути його і зробити прохід для «Черкас» у море.
Кадр з фільму “Черкаси”
Кілька сцен у фільмі присвячені кримським татарам, які під час блокади «Черкас» допомагали морякам продуктами, питною водою, інформацією про ситуацію на березі.
Кримське озеро Донузлав, яким у 2014-му кілька тижнів маневрував український мінний тральщик, знімали в районі Кінбурнської коси між Дніпро-Бузьким лиманом і Чорним морем. Район Очаківського порту став кримським селищем Новоозерне, де до березня 2014 року дислокувалась Південна військово-морська база ВМС України. До зйомок бойових сцен були залучені армійська авіація й бійці підрозділів спеціального призначення.
Кадр з фільму “Черкаси”
У фільмі прозвучала пісня гурту «Брутто» «Воїни світла». Лідер гурту Сергій Міхалок надав дозвіл на використання пісні. Під час кримських подій українські моряки дійсно співали «Воїнів світла» на палубі корабля, але то був великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», а не тральщик «Черкаси».
Фраза «Черкаси» будуть чинити опір», яку промовляє у фільмі командир корабля, – вигадана. Зі слів капітана 2 рангу Юрія Федаша, він дав своїй команді п’ять хвилин на роздуми: хто готовий чинити спротив, мав перейти на лівий борт, інші – на правий. З 65 членів екіпажу «Черкас» на бік росіян перейшли 12, у тому числі старший помічник і штурман.
Кадр з фільму “Черкаси”
Міжнародна прем’єра стрічки відбулась у Варшаві в жовтні 2019 року. «U311 Черкаси» показали в основній програмі Warsaw Film Festival. Зйомки фільму розпочались навесні 2017-го. Спочатку була готова режисерська версія тривалістю 102 хвилини, потім 94-хвилинна прокатна. Власне, саме її побачить глядач у кінотеатрах.
Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ Відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства МО України (м. Львів)
Степан Гайдучок (13.03.1890 – 16.03.1976) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії; активний діяч, практик, теоретик і методист гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український студентський спортовий клуб»), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок – учень Академічної гімназії у Львові. 1910 р. Світлину опубліковано у книзі “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” (Львів, 2017 р.)
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання. Серед іншого у Степана Гайдучка є публікація про своє рідне село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.), в якому він народився і провів дитячі роки. Стаття вийшла друком 15 квітня 1914 р. у львівському часописі «Вісти з Запорожа» – друкованому органі товариства «Сокіл-Батько». Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок З моєї торби
Я родом з П[ідтемного]. Дуже гарне село. Навкруги лїси, горбовина а з під кождого горбка бє кілька жерел зимної як лїд води. Від питя годї відорвати ся. — Ви певно на то: «Тай в нас так само». Але чи всьо так як там. От що я Вам розкажу.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.
Тому рік помер у нашім селї Жид. Скоро його й поховали по жидівському звичаю. Іду я в кілька день по тім понад річку глянув і здивував ся. Купа зігнилої соломи задержала ся на ріцї. А то хто такий у нашім селї господарний, майнуло менї в голові. Вертаю у хату, розпитую, не знають. Аж десь під вечір говорить менї батько, що то Жиди викинули солому спід небіщика в воду. «А що-ж війт на то» питаю — «Та нїчо — він знає». — І подумайте собі, нехай так припадково буде в селї тиф або инша заразлива хороба. І най таку солому викинуть в воду. Зараза на цїлу околицю, бож люди і в дальших селах черпають з ріки воду (а прецїнь о керницю не дуже то тяжко). А тогди люди говорили би, що Господь Бог кару наслав. Певне кара, але за нехлюйство. І гадаєте, що швидко спрятали солому з ріки. Староством мусїв я загрозити, аж тодї випрятали ріку.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.
А скажіть менї, кілько то разів стрічали Ви вбитого кота чи пса, що валяє ся на дорозї за селом а хроби його розточують. Часом самі викидаєте в ріку счистиско (містище), топите песята або котята чи гуску здохлу кидаєте. А всьо то, зачепивши ся о надбережні кущі, гниє, розкладає ся, затроює воду. А ви не лише товаришу там напуваєте але і самі нераз пєте самі. І дивуєте ся, чому десь в якімсь селї нагло вибухає пошесть. А в якім порядку керницї? До низько оцимврованих накидують дїти сьмітя. А чи чистите єї, вичерпуєте воду бодай два рази на рік? Цимврини обростають мохом або иншими ростинами. І дивуєте ся, чому там «мушка» плаває а вода задихає. Ви певне то читаєте в недїлю. Маєте досить часу, то я розповім Вам ще одно.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.
Може 15-лїтним хлопцем приїхав я на село на фериї «ваканц». День був парний, от такий як в липни бувають. Саме полудне. Гурток дївчат вертав з купаня а я придивляв ся, як зводили нову стодолу. «А навіть, не мають дївки що робити тай в воду лазять. Нїби то здорово купати ся, кажуть доктори а я 7 лїт не купав ся і цїлком здоров», говорив тесля, що стояв на платві. — Робітники засьміяли ся а один війсковий що то сьмілїйший був, сказав: «Вас, дєдьку до війска треба би, там би Вас навчили. І мила не вживали бисьте тілько раз на Великдень». І як робили полуденок, почав він розповідати, як то передтамтого року на пожарнім курсї розповідав лїкар, що хто не купає ся, той сам собі готовить гріб. Бо скіра має дїрки, які можна часом і голим оком видїти. Однї з них видїляють лїй аби скіра не лущила ся а другі видїляють піт. Видїляють його не тілько, як горячо. Потимо ся навіть тогди як і не пріїм. І в той спосіб в 24 годинах видаємо зі себе зі 700 ґрамів поту. Як же пріємо, то богато більше. За то однак менше мочи віддаємо. А до того, говорив він дальше, скіра так як би віддихала. Бо раз на великій парадї папскій обвинули малого хлопця позоліткою аби зробити з него золотого ангела. При помочи уст однак дихав. І що показало ся. Ще під час паради хлопець вдусив ся на смерть». Так само і бруд забиває ті малї дїрочки. Він утруднює скірі єї роботу а через то і цїле тїло може підпасти хоробі.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.
А ще одно. Правда, як то мало в зимі люди купають ся в теплій водї. А Ви часом як недомагаєте, то йдете кілька миль до міста до лазнї — може що поможе. Ви розумієте добре, що варта в теплій водї випарити ся, але якось у себе в селї Вам тяжко то зробити. А прецїнь можете збудувати хочби на кошт громади лазню. Аби по пять ґрейцарів кождий за купіль платив, то виплатить ся за кілька лїт. А прецїнь можна збудувати цїлком скромну. Дві комнати, одна, в якій би гріла ся вода з одного боку а в другім боцї можна би розбирати ся. В другій комнатї було би дві три ванни з бляхи а як би на такі не стало то від біди з дерева. І не тілько для села була би вигода але і старий чоловік міг би мати при тім утриманє.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 15 квітня 2018 р. Світлина Андрія Сови.
Колись Вам точний опис такої дешевої лазнї напишу. А як би тепер хотїли Ви завести у себе таку лазню, то напишіть до «Сокола-Батька», а Вам вже порадять.
Побачимо, котра «Сїч» або «Сокіл» в своїм селї то перша поставить. — «Сокіл-Батько» казав менї, що така перша Сїч або Сокіл як буде утримувати таку лазню через рік, дістане 50 К[орон] нагороди на закупно майдану.
Джерело: Гайдучок С. З моєї торби [про село Підтемне] // Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво. — Львів, 1914. — 15 цьвітня. — Чис. 92. — С. 4-5.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
1. Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
2. Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра Франка та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Соломія Крушельницька була однією з найавторитетніших співачок свого часу. Саме тому композитори дуже часто доручали їй прем’єрні вистави. Розпочинаємо серію публікацій про найвідоміші прем’єри Соломії Крушельницької. Опера “Манон Лєско” Дж. Пуччіні не випадково розпочинає цей проект, адже була першою оперою, яка завдяки Соломії Крушельницькій увійшла в репертуар багатьох театрів.
Світова прем’єра опери відбулася 1 лютого 1893 року в Турині на сцені театру “Regio” і поклала початок успішному сценічному життю опери. В основу сюжету була покладена повість А. Прево “Історія кавалера де Гріє і Манон Лєско”. Цікавим є той факт, що десять років перед тим оперу на цей сюжет написав французький композитор Жюль Массне. Тривалий час обидві опери ставилися на сценах європейських театрів, конкуруючи між собою.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
В репертуар української співачки опера “Манон Лєско” Пуччіні увійшла в 1895 році. Соломія Крушельницька виступила у львівській прем’єрі цієї опери на сцені театру Скарбка, яка відбулася 21 лютого 1895 року і стала найвидатнішою подією сезону. Потім ставилися повторні вистави 22, 23, 24, 26 і 28 лютого.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско відразу привернула до себе увагу музичної критики. Так, 26 лютого в часописі “Діло” була розміщена стаття О. Нижанківського, в якій було зазначено: “З артистів на перший план станула рішуче п-а Крушельницька. Варто послухати, як совісно вистудіювала вона свою незвичайно трудну партію (Манон – Д. Б.) і з якою прецизією її віддала. Кого поблагословить доля голосом таким, який посідає п-а Крушельницька, той при безперервній і совісній праці над дальшим образованьєм, буде чарувати слухача силою, дзвінкістю [голосу] і чистотою інтонації. П-а Крушельницька відтворила партію заголовну з таким артистизмом і зрозумінням справи, що побажати їй треба дальших успіхів на тій тяжкій артистичній дорозі”.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
Нова опера Дж. Пуччіні викликала неоднозначні відгуки у львівській пресі; та й публіка не відразу зрозуміла цей твір. Лунали думки про деякі недоліки опери (партії де Ґріє і Манон домінували за рахунок інших партій), про необхідність вдосконалення режисури, зокрема, у сцені процесії засуджених. Проте з кожною виставою опера все більше завойовувала серця слухачів: “На вчорашній виставі “Манон Лєско” публіка щільно заповнила театральну залу. Спочатку байдужа до нетривіальних знахідок цього твору, вона переконувалася поволі, що “Манон Лєско” є утвором правдивого таланту і заслуговує на ближче пізнання. П. Крушельницька і п.п. Мишуга і Шиманський збирали часті оплески” (“Kurjer Lwowski”, 28.02.1895 р.).
Наступна прем’єра нашої артистки в “Манон Лєско” Дж. Пуччіні відбулася наприкінці 1895 року в Кремоні, в театрі Понк’єллі “Massimo”. “Massimo” славився освіченою і вимогливою публікою, яка не пробачала помилок. Цей театр навіть називали “пащею тигра”.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
Саме тоді й розпочалося спілкування С. Крушельницької з видатним італійським композитором. Джакомо Пуччіні розумів, що і публіка, і музичні критики будуть порівнювати його твір з оперою Ж. Массне. Йому залежалося на досконалій інтерпретації своєї нової опери.
За бажанням Дж. Пуччіні Крушельницька вдосконалювала партію Манон під керівництвом професора Каріньяні в Мілані. Згодом розпочалися репетиції в театрі Понк’єллі. Про останню репетицію залишила спогади Олена Крушельницька, сестра співачки: “На останній репетиції був присутній Пуччіні з дружиною та дочкою. Я сиділа з ними в залі, а Пуччіні і Соломія та інші співаки проводили репетицію вистави на сцені. Вся родина Пуччіні ставилася до нас дуже сердечно. Ми часто зустрічалися, ходили на прогулянки, і наше знайомство поступово переросло в дружбу”.
Джакомо Пуччіні
Прем’єра опери в Кремоні відбулася 26 грудня 1895 року. Успіх співачки перевершив усі сподівання. Це була справжня перемога Соломії Крушельницької на батьківщині опери. Про це ми дізнаємося з об’ємного допису в “Ділі” за 9 січня 1896 року. Стаття цінна для нас насамперед тим, що містить цитати з кількох італійських газет, зокрема “L’Independente” і “La Provincia”, які подаємо в оригінальній редакції “Діла”:
“Панна Саломея Крушельницька посідає знамените розуміння і свідомість дійсної артистки, а при тім обдарена голосом чудовим, надзвичайним. Вона – “una Manon deliziosissima” (чудова, “смачна” Манон – Д. Б.) – співала свою партію з жаром і пристрастю. Граціозність і особиста принадність доповнюють артистичні здібності цієї незвичайної співачки, що розпочала лиш недавно артистичну кар’єру, [вона] може тепер вже бути певною світлої будучности. Публіка зрозуміла, що має перед собою першорядну, дуже цінну, хоч дуже молоду артистку, для того від першого до посліднього акту висказувала їй своє признання через щораз сильніші оплески, викликувала її перед куртину по кождім акті”.
Обкладинка клавіру опери “Манон Лєско” Дж. Пуччіні
“La Provincia” доповнює: “Примадонна soprano панна Саломея Крушельницька має дуже милий і пристрасний темперамент артистичний, великий і видатний голос, котрим послуговується з повним знанням артистичним, перенявшись цілковито гадками і чувствами композитора”.
У 1897 році Соломія Крушельницька бере участь в прем’єрі опери “Манон Лєско” в театрі “Municipale” в Сантьяґо. Чилійська преса захоплено відгукнулася на цю виставу, високо оцінивши талант української артистки. Так, кореспондент газети “El Ferrokarril” за 29 липня 1897 р. зазначав: “Прем’єра романтичної і сентиментальної опери Джакомо Пуччіні “Манон Лєско” мала величезний успіх. […] Головна роль дісталася молодій артистці п. Крушельницькій, яка талановитою інтерпретацією зачарувала слухачів. Своєю справді ангельською грацією та пристрасним почуттям Крушельницька дала змогу відчути велич драми і красу мелодійної музики Пуччіні. Надзвичайно симпатичне і виразне обличчя артистки, вишукана манера триматися на сцені, принадна постать – все це дало їй можливість створити правдивий образ. Гідні подиву дикція артистки і спалахи почуттів”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Соломія Крушельницька спричинилася й постановок опери “Манон Лєско” Дж. Пуччіні у Варшаві. Збереглися рецензії на виступи артистки в цій році у варшавській пресі за 26 і 27 жовтня 1899 року. Зокрема Ю. Статтлер в журналі “Słowo” так оцінював виступ української артистки: “Серед артистів, які виступали вчора, чільне місце посіла панна Крушельницька (Манон), дивуючи не лише своєю інтуїцією, глибоким проникненням в образ та чудовим співом, але й творчим обдаруванням. Її героїня, скупо наділена композитором, захоплює тисячею чудово продуманих нюансів, перебуваючи в центрі уваги глядачів та слухачів”. А музичний критик часопису “Wiek” додавав: “П. Крушельницька була справжньою героїнею вечора, хоча у перших двох діях, витриманих переважно у тонах витонченої лірики, не знайшла відповідного ґрунту для свого таланту. Натомість у третій дії та в сцені смерті піднялася до вершин мистецтва, дивуючи і захоплюючи грою, сповненою правдивості, а також проникливим співом”.
Підсумовуючи наголосимо, що завдяки Соломії Крушельницькій нова опера “Манон Лєско” здобула велику популярність і увійшла в репертуар театрів Львова, Кремони, Сантьяґо, Варшави, поклавши початок плідній співпраці нашої співачки з видатним композитором Джакомо Пуччіні. Ця співпраця згодом увінчалася оперою “Мадам Баттерфляй”.
Данута БІЛАВИЧ завідувач наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Пам’ятник українському композитору, автору пісень Володимиру Івасюку вже готовий. Із робіт залишилось лише підготувати постамент, на якому стоятиме пам’ятник. Виготовив пам’ятник львівський скульптор, брюхівчанин, депутат Брюховицької селищної ради Любомир Кукіль.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
“Ідея поставити пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах вперше з’явилася 17-18 років тому, коли мером Брюхович був Іван Сало. Тоді відбулась моя зустріч з фотохудожником Любомиром Крисою — чоловіком рідної сестри В. Івасюка Галини. У нього було багато документів та фотографій композитора, з якими я детально ознайомився. Роботу над проектом було розпочато з ескізу фігури В. Івасюка із скрипкою на грудях. Зі слів Л. Криси я дізнався, що батько В. Івасюка хотів, щоб пам’ятник представляв собою фігуру з скрипкою на серці. Врешті, глиняна модель фігури була готова, але до завершення так і не дійшло, і пам’ятник ми розібрали.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
Освята місця встановлення пам’ятника біля Народного дому смт. Брюховичі відбулася ще в 2013 році.
Два роки тому вже діючий селищний голова Володимир Доманський запропонував заново розпочати роботу над пам’ятником. Приблизно в час річниці зникнення Володимира Івасюка (26 квітня – 18 травня) бронзовий пам’ятник буде готовий до встановлення”, — розповів Любомир Кукіль.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
Пам’ятник виконаний з бронзи, постамент – з граніту. Його встановлять біля Народного дому смт. Брюховичі.
Пам’ятник Володимиру Івасюку в Брюховичах
«Це давня ініціатива брюховицької громади – поставити пам’ятник Володимиру Івасюку власне у Брюховичах, оскільки у брюховицькому лісі було знайдено тіло Івасюка. Останні п’ять років поступово збирали кошти для втілення цієї ідеї. Частину коштів було зібрано місцевими громадськими організаціями – «Разом до змін», «Наші Брюховичі», «Фундація «Перспектива», «Рідні Брюховичі». Основну частину коштів виділено з селищного бюджету в минулому році – 545 тис. грн.», – повідомив селищний голова Брюхович Володимир Доманський.
Проїжджаючи чи прогулюючись вулицею Личаківською не можливо не звернути увагу на каплицю Матері Божої, що стоїть перед будинком № 119. Але мало хто здогадується чи знає, що насправді історія цієї молитовної споруди налічує уже декілька століть.
За переказами фігуру Божої Матері встановив тут при Глинянському тракті ще у ХVІІ ст. личаківський авантурник Лагодовський, щоб спокутувати своє розбишацьке життя.
Капличка Божої Матері на вул. Личаківській, кін. ХІХ ст.
За іншою версією, її встановив знаменитий “пан Каньовський” (увійшов до українського фольклору під цим прізвиськом, оскільки був Старостою канівським) – Миколай Базилій Потоцький, котрий, крім усього запам’ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав витрачати значні кошти на зведення храмів.
Миколай Базилій Потоцький нібито у гніві на місці , де спорудив фігуру Матері Божої, вбив шляхтича і так хотів спокутувати свій гріх.
За австрійських часів фігуру, що заважала рухові, перенесли вбік від гостинця. У 1850 році личаківський круп’яр В. Порада накрив фігуру дахом на чотирьох стовпах. Згодом каплицю засклили і розбудували.
Каплиця Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії
28 серпня 1958 року на свято Успення Пресвятої Богородиці за наказом комуністичної влади каплицю зруйнували бульдозерами.
Каплицю відбудували за кошти Львівської залізниці й освятили 1998 р. (скульптор В. Лоза, архітектори С. Цимбалюк, Б.Баран).
Софія ЛЕГІН
Джерело: Ігор Мельник, Роксоляна Загайська. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Центр Європи, 2013 р.
Національний (колишній Промисловий) музей, сучасний вигляд
Вчора, 19 лютого 2020 року, у Міністерстві культури, молоді та спорту України відбулося жеребкування для відбору кандидатур від громадських організацій для включення до складу конкурсної комісії з проведення конкурсу на посаду генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
48 організацій подали кандидатів до участі у жеребкуванні. До участі були не допущені 5 організацій (2 з них – не є громадськими організаціями за організаційною формою, 3 з них – у своїй статутній діяльності не працюють у сфері культури).
Отже, у жеребкуванні взяли участь 43 організації та 120 кандидатів від них. Шляхом жеребкування обрано 3 члени конкурсної комісії на посаду генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького:
Дзюбенко Наталія Вячеславівна – кандидатка біологічних наук, завідувачка відділу прикладної музеології Державного природознавчого музею НАН України у Львові, членкиня Західноукраїнського орнітологічного товариства та Міжнародної Ради Музеїв. (висунула кандидата ГО “Український центр розвитку музейної справи”)
Чубай Соломія Григорівна – громадська діячка, музикантка, продюсерка літературно-музичних проектів, голова правління громадського об’єднання «Вірменська-Тридцять П’ять», авторка проектів «П’ятикнижжя», «Колискові для Олекси» (висунула кандидата ГО Галицького району м. Львова «Вірменська-Тридцять П’ять»)
Савчак Ігор Миколайович – керівник Львівської міської громадської організації “Центр культурного менеджменту” (висунула кандидата Львівська міська ГО “Центр культурного менеджменту”).
Щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року, у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. З нагоди святкування Дня рідної мови в Україні організовують зустрічі з письменниками, проводять літературні вечори, творчі фестивалі, мовні конкурси, книжкові виставки, презентації, тематичні уроки тощо.
Вже стало доброю традицією у Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії) запрошувати українських письменників, поетів, митців. Цьогоріч, 21 лютого, 2020 року, о 14.00 музейники зустрічатимуть заслужену вчительку України, письменницю Мирославу Чорну. Вона – авторка підручників «Буквар» та «Букваринка», посібника «Цікава граматика для допитливого Гнатика», збірника п’єс для дитячого театру «І з нас будуть люди».
Обкладинка книги наукових казок «Пташині історії»
У колишній плебанії отця Василя Мирослава Чорна презентує книгу наукових казок «Пташині історії» з детальним описом головних героїв – пташок – та цікаві факти з їхнього життя, доведені наукою. Книга допоможе відкрити для себе неповторний світ природи, навчить цінувати товариша, дбати про інших, дивуватись і захоплюватись. Читач дізнається про мініатюрну витончену пташку пуночку, співочого і безстрашного в’юрка, хижака-боривітра, про горобцеподібних птахів оляпку і повзика, інших.
У Музейній вітальні бортятинські школярі прочитають уривки з казок Мирослави Чорної.
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Сьогодні пропонуємо нашим читачам переглянути вражаючі світлини міжнародних перегонів, які відбулись не в Монако, а в Львові.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
З історії традиції автоперегонів в Європі знаємо, що перші змагання між автомобілями по спеціальній трасі відбулись у Монако в 1929 році. Тоді захід настільки всім сподобався, що традиції існує до наших часів.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Роком пізніше, в 1930 році, схожі за масштабом та розмахом, змагання пройшли в місті Львові. Саме їх фото пропонуємо переглянути нашим читачам сьогодні. Назва змагань – Гран-прі Львова (лат. Leopolis Grand Prix, анг. Lviv Grand Prix).
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Як бачимо на фото траса проходила вуличками Львова. Змагання мали поважний статус Гран-прі. Варто зауважити, що етап у Львові був частиною міжнародної серії Гран-прі, попередника Формули-1.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Цікаво, що ідея траси з’явилась ще раніше ніж в Монако, а саме у 1927 році. Але з певних причин тоді змагання не знайшли підтримки влади міста Львова і стали можливі аж у 1930 році. Проте перегони тривали до 1933 року і потім були зупинені.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
Цікаво, як склалась би історія перегонів, якби перші все були можливі у Львові…
Цікавим фактом є те, що до того, у 1929 році інші автомобільні змагання теж проходили на Львівщині. Головним ініціатором та організатором заходу став тоді Малопольський автомобільний клуб. Довжина траси автоперегонів була близько 23 км. Учасниками змагань були такі марки авто, як: Бугатті, Австро-Даймлер, Штутц. В інформаційному листі було зазначено, що це відкриті міжнародні змагання. Маршрут перегонів пролягав по частині автомобільної траси Стрий – Львів. Мешканці населених пунктів із львівських міст та сіл були вражені видовищем і чекали дорогі та швидкісні авто біля дороги. Якщо ж якийсь автомобіль зупинявся, то натовп обов’язково підбігав і розглядав водія та машину, яку не так часто можна було зустріти на дорогах.
Автоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 рокуАвтоперегони Leopolis Grand Prix, фото 1930 року
До речі, сьогодні традиція перегонів Leopolis Grand Prix. В цьому році змагання відбудуться 29-31 травня. Якщо вас зацікавила ця історія, то вам треба відвідати цей захід.
Зазначимо, 35-річна Тетяна Решетняк – українська співачка та телеведуча, більш відома під псевдонімом Tayanna. Вона родом з Чернівців. У 2015 році виступала на сцені шоу “Голос країни” та розвернула усі суддівські крісла. З-поміж тренерів Тетяна обрала Потапа. Співачка дійшла до фіналу конкурсу і посіла друге місце. Tayanna двічі брала участь у Національному відборі на “Євробачення”.
Тріо «Мар’яничі» випустило перший синґл та відеокліп на пісню «Колихай». Композиція увійде до альбому, який гурт записує на львівській студії FONiЯ records. Реліз готують на 13 березня – саме до прем’єри концерту-вистави «Не відпускай!» у київському Будинку звукозапису Українського радіо. Тріо «Мар’яничі» виступить на одній сцені з Оркестром народної та популярної музики Українського радіо під керівництвом Михайла Пікульського. Ролі головних героїв дійства виконають співачка, поетеса Мар’яна Савка та актор, режисер Ахтем Сеітаблаєв.
У репертуарі тріо «Мар’яничі», створеного відомою львівською письменницею й видавчинею Мар‘яною Савкою, піаністом Юрієм Романівим та гітаристом Сергієм Гуріним, – понад 20 авторських пісень. Влітку 2018-го гурт вперше виступив на фестивалі «Острів Європа» у Вінниці й відтоді дав 13 концертів по Україні. Символічно, що саме «Колихай» була першою авторською піснею, яку Мар’яна Савка написала для «Мар‘яничів».
Тріо “Мар’яничі”
«Наше тріо «Мар‘яничі» існує півтора року, – каже Мар’яна. – За цей час ми концертували в багатьох містах України, були учасниками фестивалів, маємо кілька концертних програм. Я вважаю, що це велика знахідка – мої друзі-музиканти, піаніст Юрій Романів та гітарист Сергій Гурін. З ними в мене відкрився якийсь прихований композиторський потенціал. З ними дуже легко працювати. Юра – унікальний піаніст, надзвичайно швидко входить в матеріал, має чудове музичне мислення, створює красиві аранжування. Сергій має колосальний досвід як гітарист і в підготовці до концерту-вистави «Не відпускай!» в нього було величезне завдання: він зробив оркестровки до всіх пісень».
Ідея поєднати львівське тріо й Оркестр народної та популярної музики Українського радіо на одній сцені належить Дмитру Хоркіну – генеральному продюсеру UA: Українське радіо. З художнім керівником і головним диригентом оркесту Михайлом Пікульським тріо «Мар‘яничі» працюватиме вперше, проте, як запевняє Мар’яна Савка, – одразу знайшли спільне бачення і бажання робити цей проект.
У концерті-виставі «Не відпускай!» Мар’яна Савка виступить водночас як авторка пісень і сценарію, а також і як співачка, і як актриса: «Прийняла це як творчий виклик й написала сценарій дійства у формі поетичного діалогу між чоловіком і жінкою, які зустрілися випадково в аеропорту й ця зустріч стала поворотною у їхніх долях. Чоловічу роль я відразу запропонувала Ахтему Сеітаблаєву. Мені подобається його акторське амплуа, харизма, тембр голосу і громадянська позиція. І мені надзвичайно імпонує той факт, що Ахтем, який народився не в Україні, зростав не в україномовному середовищі, тим не менше, прекрасно володіє українською. Я дуже хочу, щоб Ахтем заспівав колискову кримськотатарською мовою – тим паче, що у концерті є момент, коли це буде дуже доречно», – привідкрила підготовку до концерту-вистави письменниця.
Музиканти не приховують, що концерт-вистава «Не відпускай!» на київській сцені не зупиниться і вже у квітні аналогічне дійство зможуть відвідати львів’яни.
30 років назад, десь 20 лютого 1990 р. члени СНУМу, Товариства Лева та інші активісти зібрались у Львові на розі вул. Суворова (тепер – Сахарова) та Куликівської і Бойківської. Метою було відкопування залишків потрощених надмогильних хрестів – з могил Січових Стрільців та воїнів УГА з Янівського цвинтаря та частково з Личаківського.
Передісторія цієї акції була така: Московсько-більшовицькі виродки, окупанти, котрі повернулись до Львова в 1944 році вчинили пізніше у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство – повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїзна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху було залито асфальт.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Часопис “Галицька Брама” описував ці події так: “У 1988 р. робітники викопуючи рів для водогону з вул. Суворова до вул. Куликівської витягли на поверхню 7 надгробних хрестів із стрілецьких могил. Місцеві старожили пам’ятали, звідки взялись ці хрести і згадували, що 1948 р. приїжджали сюди військові, привозили хрести і вимощували ними дорогу. На запитання навіщо вони це роблять, окупанти відповідали: “Дурачьйо, не понимаєте? Чтоб вам било хорошо ходить по сухому.”
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Згодом хрести потонули у ґрунті і їх залили асфальтом. Лежали вони там сотнями…На одному з подвір’їв двоповерхового будинку по вул. Куликівській уламками хрестів було вистелено дві доріжки і стежка.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
У Лютому 1990 р. я також брав участь у акції віднайдення стрілецьких хрестів разом із снумівцями Ігорем Галаєм та Данилом Бічуєю. Фото робив Данилко Бічуя. На одній із світлин, що подаю до цього допису зафіксовано саме той момент, коли я відколупав із землі шматок кам’яного стрілецького хреста на подвір’ї того будинку на Куликівській. Двома рядами уламків хрестів були вимощені доріжки. На тих доріжках стояла чиясь стара “Волга”.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Коли перевернули перший хрест, то відразу побачили напис “Стрілець УГА Дмитро Цюпка, +1918 р. і тризуб”. На іншому хресті був напис здається – Тимко Струхманчук. Саме цей момент зафіксований на фото, коли я торкаюсь рукою до хреста. До речі, через кілька хвилин з будинку вибігла якась кацапомовна морда і стала обурюватись на общепанятном : “Што ви дєлаєтє, как я буду заєзджать своєй машиной”. Позбігались хлопці і ледь стримувались щоб не дати виродку тягла чи лопатою по дурній голові але він став вибачатись , що мовляв “нє знал что ето крести” та втік до хати.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Ми тоді витягнули на поверхню кілька десятків хрестів, точніше їх уламків, на багатьох були Імена, прізвища стрільців і тризуби… Про цю подію був знятий документальний фільм і показаний по телебачення. Знімав його Ярослав Кендзьор. А ми з хлопцями повантажили хрести на вантажівку сіли в кузов і поїхали на вул.Винниченка в Інститут суспільних наук АН УРСР де ї вивантажили їх там на внутрішньому подвір’ї.
Акція віднайдення стрілецьких хрестів, лютий 1990 року. Фото Данилко Бічуя
Коли в кінці 90-х років було повністю відновлено меморіальний цвинтар УГА на Янівському кладовищі., то з тих потрощених хрестів зробили у верхній частині меморіалу таку пам’ятну композицію, як нагадування про те як чужинці з московії, ці скаженії собаки, підняли свою брудну руку на могили наших героїв, а ми українці на жаль не змогли захистити ці могили. Можливо і тепер спокутуєм тяжко нашу провину, якщо таке відбувається в Україні!
P.S.До речі під асфальтовим покриттям на вул.Сахарова досі знаходяться ще сотні уламків стрілецьких хрестів…
У четвер, 20 лютого 2020 року, о 16:00 в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11, біля собору св. Юра) відбудеться лекція «Роман Сельський – учень Олекси Новаківського».
Відвідувачі матимуть нагоду ознайомитися із життєвим і творчим шляхом однієї з найвизначніших постатей в історії українського мистецтва ХХ ст., художника, якому поталанило бути учнем великого Майстра.
Роман Сельський (21 травня 1903, Сокаль, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська монархія – 3 лютого 1990, Львів, Українська РСР, СРСР) – талановитий митець і педагог, народний художник України, автор величезного творчого доробку, людина, без якої годі уявити собі українське мистецтво минулого століття загалом та львівське мистецьке середовище зокрема.
Роман Сельський із дружиною Марґіт Сельською-Райх. Світлина 1970-х рр.
Після переїзду до Львова визначного українського художника Олекси Новаківського, запрошеного до галицької столиці митрополитом Андреєм Шептицьким, Роман Сельський виявився в числі тих, хто приходив до маестро й майбутнього засновника Мистецької школи за порадою. Ще бувши учнем Академічної гімназії, брав у Новаківського приватні уроки рисунку та малярства.
Роман Сельський, «Натюрморт із книгою», 1926
Через два десятки років Сельський, маючи за плечима навчання у Кракові й Парижі, а також участь в діяльності львівських мистецьких угруповань («Артес», АНУМ), пішов стопами самобутнього вчителя, присвятивши чималий шмат життя викладацькій праці спершу у Львівському художньо-промисловому училищі (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша), пізніше – у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв).
Роман Сельський, «Композиція з білим півнем», 1967
Працюючи із творчою молоддю, передавав досвід, набутий в атмосфері мистецьких пошуків міжвоєнної доби, поколінню, змушеному реалізовувати власний потенціал в умовах совєцької дійсності.
Серед вихованців Романа Сельського – відомі в Україні і поза її межами митці: Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Іван Марчук, Микола Шимчук, Зеновій Флінта, Любомир Медвідь, Володимир Патик, Володимир Риботицький, Микола Андрущенко та інші.
Після довгої перерви Андрій Заліско зробив сольний у Львові. Ще за тиждень до концерту квитків у касах уже не було, про це повідомили організатори заходу.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
Концерт тривав рівно дві години. Також розважали глядачів незмінний балет Андрія «Далькроз», співачка Катерина Малицька з якою був дует «Дві річеньки», циркова артистка Юлія Новакова, діти із школи сучасного танцю Віри Бакун.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
«Я дуже самокритичний, але переповнені чотири сектори додавали мені енергію. Знаю, що люди приїхали також із різних міст. Одна прихильниця спеціально приїхала із Чехії і в той же вечір поверталась назад. Такі моменти дуже розчулюють і дають сили для наступних творчих робіт. Хоча загалом, я не старався вразити глядача новими образами чи вишуканими костюмами. Я був максимально природнім і щирим, хотів зрозуміти який насправді зараз мій глядач. Як це вийшло – слово за публікою», – сказав Андрій Заліско.
Сольний концерт ЗАЛІСКА в Львівському цирку
«Я хотів показати нові пісні, нові прем’єри, запал, енергію, зрозуміти які пісню любить, пам’ятає мій глядач. Дві нові пісні із цього концерту будуть на відео уже цієї весни, на цих відео і буде видно всю енергію від артистів і глядачів. І ще я зрозумів, що в рідному місті треба робити концерт хоча б раз в рік! Від себе особисто дякую усім технікам і звукорежисерам «West-sound». Вони зробили це потужно і якісно!», – додав співак.
13 лютого на 92-у році життя помер голова Верховинської районної станиці Братства ОУН-УПА Дмитро Сливчук. Про це повідомляє Форпост з посиланням на спільноту “Український Визвольний Рух – ОУН і УПА” у Фейсбуці.
Дмитро Захарович Сливчук народився 8 листопада 1928 року в селі Красник, нині Верховинського району Івано-Франківської обл. Був найстаршим серед шести дітей.
У 1943 році закінчив 5 класів Ільцівської народної школи. У цьому ж році став членом ОУН під псевдо “Дмитрик”. Був зв’язковим – носив записки від коменданта боївки вчителеві Федору Уршеджуку (“Ваньки”), який був комендантом самооборони, та отцю Богдану Одинському. Також три місяці керував господарством підпілля (600 овець) на полонині.
Весною 1944 року прийняв присягу в УПА. Двічі поранений, з 1946 року за вказівкою станичного легалізувався для підпільної роботи, працював загонщиком худоби. У жовтні 1947 року під час доставки підпільної пошти Сливчука вистежили “стрибки”, поранили в ногу під час переслідування, але йому все одно вдалося втекти. На тому його співпраця з підпіллям закінчилася.
У 1948 році Сливчук працював на лісосплаві. Дев’ять місяців служив у Радянській армії, звідки був комісований через хворобу.
До 1957 року працював у Шибенському лісопункті. Далі 15 років працював у Надвірнянському районі на лісоповалі. Після 34 роки столярував.
Проживав в селі Ільці, присілок Грабовець Верховинського району Івано-Франківщини. Вийшовши на пенсію, активно включився в роботу по увіковіченню пам’яті побратимів – учасників визвольних змагань. За його активної участі встановлено близько двох десятків хрестів на місцях загибелі воїнів УПА, виготовлено і встановлено 5 меморіальних дощок з іменами загиблих у селах району.
Дмитро Сливчук очолював Верховинську районну станицю Братства вояків УПА Карпатського краю. Виховав чотирьох дітей.
Після російської агресії у 2015 році Дмитро Сливчук звернувся до Верховинського районного військового комісаріату з прохання взяти його до Збройних сил України:
“Заява-звернення
Я звертаюсь до вас по такому питанню, що з насуваючою загрозою із сходу від московського агресора, який нас знищував понад 300 років терором, розстрілами, голодом, висилкою, віддихнув 20 років та зараз узявся далі, щоб покласти наш український народ на коліна. Якщо це йому вдасться, то ми вже ніколи не встанемо із колін. Я рішив проситися добровольцем в ряди АТО, щоб разом із молодими відстоювати і звільнити Україну від ворогів. Я ще ціпко можу тримати зброю в руках. Прошу зважити на моє прохання.
З кожним роком в мережі Інтернет можна знайти все більше цікавих світлин із минувшини нашого краю. Кожне фото є окремим та важливим пазлом у великій історії нашої країни.
Фото часів Першої світової війни викликають неабияку цікавість з боку наших читачів, адже ця війна ще не повністю досліджена істориками і має багато «білих плям». Часто завдяки світлинам можна дізнатись про цей непростий період більше, ніж із книг.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
Сьогодні нам пощастило натрапити на фото 1914-1915 рр. Про них відомо, що зроблені вони були на території Галичини. Проте, де саме, поки не знаємо, адже точна локація не вказана.
Автором світлин є невідомий фотограф із російської армії. Тематика фотографій досить цікава. На кадрах столітньої давнини бачимо санітарно-епідеміологічну службу, яка приїхала на Галичину робити щеплення. На одному із фото якраз чудово можна розгледіти цей процес.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
Також одна світлина має зображення потяга, на якому є напис, дослівно: «Галиційский санитарно-эпидемическій поезд и кухня»
Роль такої служби була дуже важлива, адже відомо, що під час Першої світової війни в Європі щорічно реєструвалися епідемії холери. У 1914 році випадки захворювань мали місце в 15 губерніях Російської імперії, а кількість хворих, за офіційними даними, становило 1800 осіб. Тому така служба слідкувала за поширенням епідемій і їх запобігань серед армії.
Санітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 роціСанітарно-епідеміологічна служба в Галичині у 1915 році
З новин того часу дізнаємось, що в кінці 1914 р були зафіксовані спалахи холери під Варшавою та в Галичині.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
