Вивчаючи життєписи талановитих вихованців Мистецької школи Олекси Новаківського, важко оминути увагою постать Степана Луцика – живописця й графіка, який відвідував майстерню художника протягом 1926 – 1930 рр. Бувши одним з найактивніших учасників мистецького життя міжвоєнного Львова, він мусив назавжди покинути рідне місто. У той час як митець намагався призвичаїтися до життя на чужині, більшовицький окупаційний режим, прагнучи позбутися усього, що не вкладалося в рамки осоружного соцреалізму, по-варварському нищив його твори зі збірки Національного музею…
Степан Луцик прийшов на світ Божий 10 жовтня 1906 р. в місті Львові. Охрещений в архикатедральному соборі святого Юра. Дитячі і юнацькі роки Степана припали на бурхливі часи: передвоєнний національно-патріотичний здвиг, Перша світова війна, перша московська окупація, українська національна революція, героїзм січового стрілецтва, бої за Львів восени 1918-го, польська окупація…
Навчаючись у львівській Академічній ґімназії, як і чимало однолітків, долучився до патріотичної скаутської організації Пласт. Належав до куреня ім. князя Лева. Підрісши, вступив до ІІІ куреня Уладу старших пластунів «Лісові Чорти». Ставши професійним митцем, спроектував прапор та ряд відзнак «Лісових Чортів». Із пластовим братством підтримував контакти протягом цілого життя: як на батьківщині, так і поза її межами.
Перші кроки на мистецькій ниві Степан зробив ще сидячи за ґімназійною партою. Коли сусід хлопця художник Казимир Ґаєвський довідався, що той малює, запропонував вступити до львівської Художньо-промислової школи. Степан був у захваті від можливості зайнятися улюбленою справою професійно. Однак тоді на шляху до мрії стали батьки. Не сприйнявши серйозно захоплення сина, вони наполягли аби той спершу закінчив ґімназію.
Тим часом навесні 1923 р. у Львові почала діяти перша на галицьких теренах українська художня школа, заснована з благословення митрополита Андрея Шептицького самобутнім майстром пензля Олексою Новаківським. Розпізнавши у випускникові Краківської Академії мистецтв справжній талант, владика покликав його до столиці Галичини і запропонував оселитися у колишній віллі польського митця Яна Стики. На другому поверсі розташованої поблизу Святоюрської гори кам’яниці знаходилася майстерня (зараз тут – експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського). Саме в цьому будинку юний Степан вперше зустрів легендарного майстра.
«Між тим я мав нагоду познайомитися з малярством Олекси Новаківського. – писав у своїх коротких спогадах художник – Одного дня, восени 1924 р., наша ґімназія проголосила відвідини виставки творів Новаківського в його помешканні при вулиці Зємялковського. Там я вперше побачив малюнки Новаківського, а навіть його самого, як він пояснював нам, ґімназистам, свої малярські візії. Тоді я ще не знав, що незабаром буду мати змогу кожного дня бачити Новаківського та вчитися малярства в його школі». Справді, два роки по тому, у вересні 1926-го, 19-літнього Степана Луцика представив Новаківському ґімназійний професор о. Йосиф Застирець.
Так розпочалося входження хлопця у чарівний світ високого мистецтва. У стінах школи (заняття відбувалися в майстерні Новаківського) він познайомився із багатьма молодими талантами, знайшов однодумців та друзів. «Ми були досить добре дібрана група молодих адептів мистецтва, ентузіястична і жадібна пізнати таємниці мистецького ремесла і творення. – писав про вихованців школи один з найвідоміших її випускників Святослав Гординський. – Майже всім нам бракувало попереднього мистецького вишколу, тож чимало з нас у перших місяцях навчання були справді приголомшені». Про свого товариша Степана Луцика Гординський висловився так: «Луцик був добрий рисівник, хоч спочатку трохи несміливий: він обводив лінії тоненько загостреним вуглем, а потому досить несміло брався за отінювання». Харизма й педагогічний хист Новаківського за діяльної підтримки митрополита Андрея поволі перетворили недосвідчених юнаків і юнок на справжніх майстрів, багатьом з яких судилося вивести українське мистецтво на якісно новий рівень, стати речниками української культури по цілому світі.
Упродовж свого існування (1923 – 1935) Мистецька школа Олекси Новаківського відігравала роль першої української академії мистецтв на західноукраїнських теренах. Аби її учні мали різнобічне, цілісне уявлення про мистецькі процеси з ними працювали справжні фахівці. Так іммігрант з Наддніпрянщини реставратор Володимир Пещанський викладав історію української архітектури, знаний психолог Степан Балей анатомію, антрополог Іван Раковський – історію культури. Архітектор Євген Нагірний, син Василя Нагірного, читав курс малярської перспективи. Натомість з історією світового мистецтва студентів певний час знайомив особисто митрополит Андрей Шептицький. Послухати лекції владики вихованці школи збиралися у палатах на Святоюрській горі раз або двічі на місяць. Поза тим відвідували разом із Його Ексцеленцією музеї та виставки. Як згадував Святослав Гординський, молоді люди «могли заходити до Митрополита кожної хвилини і студіювати в його добірній бібліотеці, де були такі потрібні нам історії мистецтва, енциклопедії та мистецькі монографії. Я туди не раз заходив і найчастіше зустрічав там Луцика і Малюцу».
Людина товариська, з веселою вдачею, Степан Луцик почувався в середовищі мистецької школи, наче риба у воді. Брав участь у літніх поїздках до села Космач на Гуцульщині, звітних виставках у стінах львівського Академічного Дому (1928 – 1929) та пересувних виставках містами і містечками Галичини (1930 – 1931). Активність хлопця не пройшла повз увагу Митрополита: ставши стипендіатом Кир Андрея, декілька місяців 1931 р. він провів у Парижі, де навчався у відомих майстрів Фернана Леже та Амеде Озанфана. Паралельно відвідував музеї й мистецькі салони, спілкувався з досить чисельною громадою митців-українців, котрі облюбували французьку столицю.
Вирушивши у самостійне мистецьке плавання, не поривав контактів із товаришами по школі Новаківського. Приміром, виступив співорганізатором молодіжної творчої групи «Руб» (1932 – 1934), виконував обов’язки редактора її друкованого органу альманаху «Карби» (1933). «Уся ця організаційна й видавнича робота забрала мені багато часу та енергії, – згадував Луцик, – і якби не жертовна співпраця моїх друзів Антона Малюци, Володимира Гаврилюка і Романа Чорнія, то ледве чи до оформлення «Руба» дійшло б узагалі. Зокрема дуже багато спричинився до ідеологічного скристалізування групи молодий і незвичайно талановитий поет з Божої ласки, Богдан Антонич, який своїми теоретичними міркуваннями в «Карбах» на теми національного питання в мистецтві відразу «пристав» до «Руба» і радо співпрацював».
Багато й натхненно малюючи, художник неодноразово демонстрував власний доробок протягом 30-х рр. – зокрема, на першій виставці Асоціації незалежних українських мистців або АНУМ (1931), виставках під егідою УТПМ – Українського товариства прихильників мистецтва (1931 – 1934), ретроспективній виставці українського мистецтва першої третини ХХ ст. (1935). В числі його ранніх робіт – олійні портрети й імпресіоністичні пейзажі, тематичні композиції («Автопортрет», 1930-ті; «Тіпають коноплі», 1930; «Біля церкви», 1931; «Легінь», 1932; «Довбуш», 1932; «Прачки», 1933; «Потік у Дорі», 1934; «Високий Замок», 1935; «Мотив із Космача», 1936; «Водоспад», 1936; «Дівчина в блакитній сукні», 1937), дереворити, лінорити, літографії (альбом дереворитів «Українські святі», 1938). Спробував себе також і в церковному малярстві, розписавши упродовж 1937 – 1939 рр. храми у с. Реклинці (тепер Сокальський район) та Дулібах поблизу Жидачева.
Після приходу до Галичини більшовицьких «визволителів» чимало творчих проектів довелося відкласти у довгу шухляду. Аби прогодувати сім’ю митець змушений вступити до Спілки радянських художників, малювати портрети вождів. «Совєцька окупація припиняє на деякий час намічений плян моєї праці, бо дуже тяжко було погодитись із нестерпними умовинами докорінно зміненої ситуації і життя взагалі. – писав Луцик у своїх спогадах. – Цих два роки (1939 – 41) я властиво вичікував кінця большевицької окупації».
Після вигнання «перших совітів» Степан Луцик – секретар управи Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ). Учасник її виставок у Львові протягом 1942 – 1943 рр. Багато часу провів на Гуцульщині. У творчості того періоду домінували живописні краєвиди («Церква на Гуцульщині», 1942; «Осінь у саду», 1942; «Ліс», 1943; «Вуличка у Делятині», 1943; «Польові квіти», 1944). Оскільки умови під німцями мало відрізнялися від життя під совітами, восени 1944-го художник, разом із дружиною Ольгою та синами Юрієм і Романом, подався на Захід. У січні 1945 р. родина дісталася Берліна – столиці Третього Райху, котру піддавали регулярним обстрілам й бомбардуванням. Кінець війни сім’я Маестро зустріла на теренах Баварії, в американській зоні окупації Німеччини.
Повоєнна п’ятирічка (1945 – 1950) минула для Степана Луцика, як і для тисяч змушених покинути рідну домівку скитальців, у таборах для переміщених осіб. Живучи в одному з таких таборів неподалік Нойбоєрна, художник долучився до створеної митцями-іммігрантами Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Входив до редколегії мюнхенського журналу «Українське мистецтво» (1946 – 1947). Протягом 1947 – 1948 рр. неодноразово брав участь у зорганізованих українською громадою мистецьких виставках. Малював здебільшого пейзажі («Радощі літа», 1945; «Човен у вечірній тиші», 1946; «Достиглий колос», 1948).
Новий етап у житті і творчості художника розпочався із переїздом до Сполучених Штатів у 1950 р. Родина Луциків замешкала у Сент-Полі (Saint Paul, St. Paul) – столиці й другому за чисельністю населення місті штату Міннесота. Тут восени 1951-го Маестро, спільно зі скульптором Антоном Павлосем (до слова, також вихованцем школи Новаківського), влаштував персональну виставку. Працюючи у фотоательє, Степан Луцик підтримував контакти із ОМУА (Об’єднанням мистців-українців в Америці), періодично надсилав твори для виставок в містах США й Канади. Поза тим писав мистецтвознавчі розвідки, рецензії на виставки українських художників, статті про творчість учителя Олекси Новаківського. 1957 р. став членом Мистецького товариства Міннеаполіса (Minneapolis Society of Fine Arts).
За словами дослідника Ю. Бірюльова, на американській землі творчість Луцика позначилася впливами неоімпресіонізму, бойчукізму, традицій давньоукраїнського іконопису, трактованого у дусі модернізму («Женці», 1957; «Зимовий рейд», 1959; «Володарка України», 1963). Одна з найвідоміших робіт Маестро – «Мадонна Перемоги» (1952 – 1954) – написана під впливом вістки про героїчну загибель генерала УПА Романа Шухевича. Помер Степан Луцик у свій 57-й день народження, 10 жовтня 1963 р.
Про останню, як виявилось потім, зустріч із товаришем згадував Святослав Гординський: «Я довгими роками його не бачив ні не знав, що він робить, бо участи в нью-йоркських виставках він не брав. Тільки спочатку 60-х років, коли я мав працю в одній з міннеапольських церков, він довідався про мене і прийшов мене відвідати. Був змарнілий і досить пригноблений, скаржився, що тратить час на праці в фотозаведенні, кольоруючи портрети, і не має вже ні нагоди, ні сили з того вирватися. Малює принагідно, але це не те, про що він мріяв і чого хотів би… Це й була наша остання зустріч».
Посмертна виставка творів митця відбулася з ініціативи ОМУА в 1966-му. На батьківщині ж ім’я одного з найбільш здібних учнів великого Олекси Новаківського почало повертатися із забуття щойно після відновлення незалежності України.
Більшість репродукцій творів Степана Луцика взято з монографії «Степан Луцик мистець» (Нью-Йорк, 1973)
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
- Бірюльов Ю. О. Луцик Степан//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=59419;
- Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
- Степан Луцик мистець/ред. С. Гординський – Нью-Йорк, 1973 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/21215/file.pdf.
