Продовжуємо щомісячну рубрику, де публікуємо невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова та околиць, що відбувалися 90 років тому. Ювілеї, виставки, освітні заходи, свята, які висвітлювала українська преса у лютому 1930 року.
Ірина Туркевич-Мартинець
4 лютого в залі Стрілецького Товариства (сучасна вул. Лисенка, 23а) відбувся “Концерт Комітету допомоги вдовам і сиротам по священиках”. Програма концерту складалася із творів релігійного характеру, виступами оперної співачки, примадонни Львівського оперного театру у Львові Ірини Туркевич та хору «Сурма»: «Концерт заповіджений на 8 годину, почався майже в годині 10. Публика виповнила салю по береги, очевидно до салі стягнув її не так концерт, як післяконцертова забава з танцями, яка, треба признати, вдалася комітетові і дала йому осягнути бажану ціль, себто здобути гріш на допомогу вдовам і сиротам по священиках» (“Діло”, ч. 29 від 07 лютого 1930 р.).
Іван Левинський
9 лютого 1930 року Агрономічно-технічне товариство «Праця» ім. І.Левинського в Народному домі влаштувало Святкову академію, присвячену 10 роковинам з дня смерті Івана Левинського. «Заходом т-ва «Праця» відбулася в мин. неділю в салі т-ва «Бесіда» у Львові, при набитій салі, академія в честь першого піоніра нашого промислу й архитектора проф. І. Левинського в десятиліття його смерти. На програму академії зложилися: вступне слово інж. Корнеллі, в якім промовець згадав про великі заслуги Покійника, що не тільки був визначним архітектом й вибудував такі монументальні будівлі як львівський двірець, львівський театр та шпитальні будівлі, дім т-ва «Дністер» та муз. Інституту ім. Лисенка, але оснував й піклувався т-вом «Праця», якому записав третину свойого маєтку. Крім цього покійний все підпомагав грошем й фаховою порадою національні установи і причинився до вибудування церкви й читальні на Клепарові. В дальшій програмі відспівав хор жовківського передмістя «Блаженні люде» Бортнянського та віддеклямував п. Ковальчук поезії Тиини «Плуг» й «На стрімчатих скелях». Далі відчитав п. Олексин реферат про життя І.Левинського а закінчено академію відспіванням «Прометея», «Вітер повіває» і «Не плач Рахиле». На академії було дуже численно заступлене українське робітництво» (“Неділя”, № 7 від 23 лютого 1930 р.).
10 лютого в залі Товариства ім. Лисенка (сучасна пл. Шашкевича , 5) відбувся концерт української співачки Іванни Синенької-Іваницької, котра спеціалізувалася у Мілані на кошт стипендії призначеної Митрополитом Андреєм Шептицьким. Співачка була піонером популяризації української пісні по радіо Праги, Львова, Відня. «Концерт багатий змістом, ріжнородний програмою. Артистка українка, тому перш за все багатий український репертуар, що обнимав твори О.Ніжанковського, Лисенка, Січинського, Ст. Людкевича, В.Барвінського, Н.Ніжанковського; в репертуарі були й народні пісні, а з чужих твори Белінія (з оа. «Ромео і Джулєта»), Пуччінія (з оп. «Мадам Батерфляй»), Дворжака (з оп. «Русалка») і Сметани (з оп. «Губічка»). Важко підхопити, що було краще й ліпше виконане. Артистка – це чулося – лірична співачка. Інтерпретація її мусить задовольнити найвибагливішого критика. Дикція така чиста, що здавалося, публика зрозуміла навіть італійську оперу» (“Діло”, ч. 35 від 15 лютого 1930 р.). Акомпоніатором на концерті співачки був композитор Нестор Нижанківський.
А 17 лютого в тій же залі відбувся святковий вечір, присвячений 12 річниці проголошення самостійності України.
Площа Шашкевича, 5
Ще одна цікава подія, що перегукується із подіями сьогоднішнього Львова відбулася 13 лютого 1930 р. Замітку про неї читаємо в газеті «Діло» від 15 лютого: «До справи Великого Львова. Дня 13 лютого в громадськім уряді на Замарстинові відбулося спільне засідання представників трьох громад: Знесіння, Клепарів і Замарстинів проти проєкту злуки цих громад з містом Львовом».
Академічний дім
Впродовж січня-лютого 1930 року в «Академічному домі» (сучасна вул. Коцюбинського, 21) експонували виставку своїх праць (проекти, технічні описи та звіти з практики) студенти Львівської політехніки, члени «Кружка Механіків». «На виставці є праці 16 студентів, яких слід назвати би в поазбучному порядку: Білинський, Богачевський, Гамерський, Клюфас, Кравців, Кузів, Лабій, Лукомський, Малюца, Мариняк, Маркусь, Новосад, Саламон, Стародуб, Тимощук і Яцкевич. Розуміється, що є праці в ріжнороднім виконанні, але все таки з проєктів слід виріжнити деякі, як ось студ. Мариняка та Лукомського. Перший зі своєю кітлівнею, а другий з паровозом завдали собі багато праці, вислідами якої можуть похвалитися. Є ще й інші проєкти, з якими автори їх можуть сміло показатися перед світ і які найдуть на своє знання справедливих суддів». (“Діло”, ч. 43 від 26 лютого 1930 р.)
Промисловий музей, фото 1920-х рр.
В кінці місяця в Промисловому музеї (сучасний Музеї етнографії та художнього промислу, що тоді був розташований вул. Гетьманській, 20 (нині проспект Свободи, приміщення Національного музею у Львові) відбулася цікава виставка меблів та, якби сказали сьогодні, дизайну помешкань. Про це читаємо в часописі “Нова хата” № 3 за березень 1930 року. “Сучасне уладження мешкання. Під таким заголовком відбувся в пятницю 28 лютого ц.р. в Промисловому Музеї відчит, ілюстрований світлинами.
Одночасно уладжено в цьому музеї малу виставку меблів до трьох кімнат: їдальні, спальні й мужеського кабінету. Хоч розмірами вона дуже маленька, все таки дає певний перегляд, як архітектура розвязує тепер питання уладження мешкання з узглядненням гігієни, вигоди та естетики.
Дуже цікавий мужеський кабінет: оригінальна поличкова шафка на книжки. До неї відповідна етажерка. Бюрко скромне, мале з рухомим пристілком. Софа й крісла виложені рухомими подушками на опертях, й також рухомими матрацами на сидженнях.
Виставка меблів доповнена килимами, кришталами та іншими прикрасами”.
Національний музей у Львові, (сучасна вулиця Драгоманова, 42), фото початку ХХ століття
Традиційно на шпальтах газет Національний Музей подав звітні показники роботи за лютий 1930 року, де вказано кількість набутих до музею за цей період речей , а також перелік жертводавців та кількість відвідувачів. Окрім того, було влаштовано виставку планів розбудови Національного музею, з поясненнями директора Іларіона Свєнціцького. Цікаво, що вхід на лекцію був за добровільними внесками «На розбудову Національного Музею».
26 березня 2020 року , о 19.30 Львів’ян запрошують у Палац залізничників «Рокс» на музичну програму Energy of Hearts від популярного колективу акордеоністів Resonance trio. Про повідомили організатори заходу.
На відвідувачів очікує несамовита енергія, запальні ритми, колоритно-мелодичне звучанням акордеону в поєднанні з автентичними інструментами, безліччю сюрпризів та незабутньою атмосферою.
Resonance trio – це колектив, який немає аналогів в Україні! 9 років на музичній сцені, сьомий сольний концерт у Львові, сотні концертів в Україні, Польщі, Німеччині, Саудівській Аравії та ін.
Відкриття Меморіалу "Героям Вовчухівської офензиви"
У середу, 26 лютого 2020 року, у селі Вовчухи Городоцького району відбулося урочисте відкриття та освячення Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”.
Участь у заходах взяло керівництво Львівської та Тернопільської обласної ради, облдержадміністрації, народні депутати, представники місцевого самоврядування, численна громадськість, молодь, священнослужителі.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
«Близько року тому на цьому місці ми заклали капсулу під майбутній пам’ятник. Цей меморіал ми відкриваємо сьогодні в такому високодостойному товаристві і тим самим засвідчуємо, що в питаннях вшанування пам’яті наших Героїв та нашої звитяги ми єдині. Найважливіший урок, який ми всі маємо винести з тих подій, це те, що українці можуть покладатися тільки на свої власні сили, на сили власного війська. І хто б не був агресором на тому відтинку часу, і хто б не був на перспективу, давайте не вірити в союзників. Будемо просто вірити в себе і свій народ, робити висновки з непростих уроків історії.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
Я хочу також подякувати усім тим, хто долучився до зведення цього пам’ятника.
Вічна пам’ять тим, хто поклав тут своє життя за вільну і незалежну Україну. Слава Героям Вовчухівської офензиви. Слава Україні!», – зазначив під час виступу голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
Довідково:
Вовчухівська офензива – наступальна операція Галицької Армії в 17 лютого –18 березня 1919 року під час польсько-української війни 1918-1919 років.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
В ході Вовчухівської офензиви воїни Галицької Армії перерізали залізничне сполучення між Львовом та Перемишлем в районі Вовчух, повністю оточили та взяли в облогу Львів. Як мінімум двічі в ході Вовчухівської офензиви українці могли звільнити Львів.
Відкриття Меморіалу “Героям Вовчухівської офензиви”
Начальний командувач Галицької Армії генерал – полковник Михайло Омелянович-Павленко писав: « …Львів повністю взятий в кільце та обложений. Всі потуги поляків поблизу Вовчух закінчились безрезультатно. Питання здачі Львова визначається наявністю в місті харчових запасів». Але втрутилась Антанта, а члени місії Бартелімі підступно провезли до Львова не тільки харчові запаси, але і набої та зброю. Як тільки ініціатива переходила до воїнів Галицької Армії, втручались міжнародні чинники та заставляли українців йти на припинення бойових дій та перемир’я. В цей час польські війська отримували перепочинок та підкріплення.
Місто Жовква – районний центр Львівської області, місто-пам’ятка, єдиний добре збережений в Україні зразок приватного ренесансного “ідеального” міста-фортеці, перлина національної архітектурної спадщини. Як і більшість історичних міст Галичини, має дуже багату і цікаву історію, пов’язану з життям і діяльністю видатних історичних осіб кількох народів – українців, поляків, євреїв, росіян, вірмен. Центральна частина міста оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Перша згадка про давньоруське поселення під назвою Винники датується 1368 роком. Винники були розташовані на межі Звенигородського та Белзького князівств, через територію яких пролягали торгові шляхи з Галича та Львова на Белз і Холм. Таке розташування сприяло швидкому розвиткові поселення. Винники у 1588 році стали власністю місцевого магната Станіслава Жолкевського (1547-1620), в майбутньому гетьмана коронного і канцлера Речі Посполитої.
Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org
В 1594 році Жолкевський розпочав закладення на південних околицях Винник на зручному вигині ріки Свиня так званого «міста в мурах». Для здійснення будівничого задуму були запрошені найвидатніші зодчі Європи, відомі своїми львівськими та краківськими шедеврами: Павло, званий Щасливим (Паоло де Дукате Клеменсі), Павло, званий Римлянином (Паоло Домінічі), а пізніше також Амброзій, званий Прихильним (Амброзіо Натклаус Ваберне). Ці архітектори принесли з собою найостанніші ідеї італійського Ренесансу. Для розпланування міста-фортеці з замком була застосована ренесансна концепція «ідеального міста» за нерегулярною пропорційною схемою італійського теоретика й архітектора XVI століття П’єтро Катанео (розробка 1550-х років). Взірцем для власника та будівничих послужило розташоване недалеко місто Замость, яке споруджувалось його дядьком та наставником гетьманом Яном Замойським. Замость сьогодні одне з найбільш показових «ідеальних» міст східної Європи, місто в Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Жовква. Акварель XIX ст. Автор Й. К. Яворський.
«Ідеальне місто» передбачало спочатку заплановану, а потім реалізовану структуру міського поселення, де поєднувались потреби всіх верств населення – від багатих людей до простих міщан, передбачалась також ідеальна суспільна організація, «де кожен мав добре виконувати те, що йому належало», де функції міста – громадська, житлова, комунікаційна, господарська, оборонна та інші, були враховані і поєднані в один організм. Для східноєвропейських міст тодішньої Речі Посполитої важливе було врахування етнічно-релігійного різноманіття суспільства. При плануванні міста одночасно закладалася цехова схеми розселення. Ідеальні міста споруджувались під одним керівництвом у строгій відповідності із задумом і управлялись одним центром. Тому вони часто були приватні, бо хтось повинен був взяти на себе цю ведучу роль. У Жовкві це був Станіслав Жолкевський, проте в часи його відсутності часто функції управління містом брала на себе його дружина Регіна з Гербутів.
Історію розвитку міста можна поділити на етапи в залежності від зміни власників та визначних історичних подій в цій частині Європи. А власне історія говорить про те, що Жовква дотична до творення історії нашого континенту.
Король Сигізмунд ІІІ Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
В 1603 році місто отримало королівський привілей Зигмунта III на будівництво нового міста (Магдебурзькі права) та право назвати його Жовквою (від прізвища власника). Було дозволено проводити чотири великих ярмарки щорічно і дві торгови-ці щотижня, городяни отримували певні свободи і право самостійного управління містом під протекторатом його власника.
В першому періоді розвитку міста, коли власниками його були Жолкевські, збудовані його основні приватні та громадські об’єкти – Замок, парафіяльний костел, житлова кам’яна забудова Ринку, оборонні кам’яні мури, брами міста, окремі храми інших визнань тощо.
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
Історія Жовкви початку та середини XVII століття пов’язана з іменем видатного українського політичного та військового діяча – Гетьмана України Богдана Хмельницького. Народившись в Жовкві, вивчившись у Львові, Богдан був пов’язаний з Жовквою та її власниками. Він брав участь у складі військ під керівництвом С. Жолкевського в битві під Цецорою, де потрапив в турецький полон, захищав пізніше прилеглі до Жовкви землі від татар, проходив біля Жовкви під час Визвольної війни 1648 року.
Наступним власником міста стала родина Яна Даниловича (його дружина Софія – дочка С. Жолкевського), а розквіт міста наступив після того, як його власником став майбутній король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський в 60-х роках XVII століття.
Ян ІІІ Собеський
Собєський продовжував покращувати та розбудовувати свою приватну резиденцію. Перебудовується Замок, який стає справжнім зосередженням творів мистецтв, рідкісних книг та зброї, місцем зустрічей, церемоній, балів столичної та місцевої еліт. Жовква часто стає центром прийняття політичних рішень, які вирішували долю європейської політики. Біля Замку закладається величний парк в італійському стилі з оранжереями, рідкісними породами рослин та водним плесом. На горі Гарай біля міста споруджується мисливський палацик, залишки якого існують до сьогодні. В місті будується Домініканський та Василіанський монастирі, нова кам’яна синагога, розвиваються міські фортифікації.
Карл Ауер. Вид ринку в Жовкві, 1838 р.
Наявність королівського двору сприяє розвитку місцевих мистецтв. У Жовкві зароджується осередок майстрів релігійного живопису та різьби по дереву, традиція будівництва дерев’яних церков. Широко відомі прізвища жовківських майстрів І. Рутковича. Й. Конзелевича, В. Петрановича, які привнесли в традиційне малярство подих європейського бароко.
Це був період найбільшого розквіту міста, в якому активно розвивалось господарське, мистецьке, релігійне життя, де представники різних національностей жили в злагоді, де проживали творці унікальної на теренах Європи держави Речі Посполитої та вершились важливі державні справи.
Жовква була також відомим центром єврейської філософської думки і книгодрукування (з кінця XVII ст. тут діяли три єврейські друкарні). Єврейська община Жовкви дала світові багатьох видатних рабинів, визначних письменників і філософів.
Синагога у Жовкві, 1890 р.
Історія Жовкви пов’язана ще з кількома видатними особистостями кінця XVII – початку XVIII ст. На початку 1707 року в Жовкві декілька місяців проживав російський самодержець Петро І, який фактично звідси керував своєю імперією та шукав шляхи впливу на європейську політику, ведучи військові дії з Карлом ХІІ. В цей же час занотоване перебування в Жовкві Гетьмана України Івана Мазепи, який не вперше перебував в цих краях. Тут стався остаточний розрив між володарями Росії та України, який через два роки закінчився трагічно для майбутнього нашої країни.
Іван Кейван. Гетьман Іван Мазепа. Едмонтон, 1959
XVIII століття для Жовкви було складним періодом, оскільки і сама держава переживала лихоліття, окупації, війни тощо. Власниками Жовкви в ті часи були представники роду литовських магнатів Радзивіллів, які вкладали кошти в розвиток міста, та не зуміли підтримати його важливе значення.
Жовква на початку ХХ ст.
Розбори Речі Посполитої та включення західноукраїнських земель в склад Австро-Угорської імперії суттєво вплинули на Жовкву. Основні об’єкти міста були націоналізовані і приватний характер міста був втрачений. Поряд з історичною частиною Жовкви виріс новий адміністративний центр, що спричинило ліквідацію земляних оборонних споруд «міста в мурах», розвиток нових вулиць. У місто прийшла промислова революція – збудована залізниця, ряд промислових підприємств, відбулись інші реформи. Австрійський період закінчився Першою світовою війною, у вир якої були втягнуті збройні формування Антанти, австро-німецької коаліції, місцеві українські патріотичні сили, які народилися у горнилі цієї боротьби.
Жовква, 1914-1918 рр.
Міжвоєнний період відзначався внутрішньою напругою після невдалих територіальних поділів попередньої війни.
Значних руйнувань та втрат Жовква зазнала під час Другої світової війни. Було знищене або виселене єврейське населення міста, виїхала більшість польських родин. Відбудови повоєнного періоду, які не могли повністю компенсувати втрати, проводились без належного врахування особливостей історичного середовища, що сьогодні яскраво помітно у структурі міста.
Водночас велика історична та архітектурна спадщина Жовкви стали підставою для визнання Урядом України в 1994 році міста Жовкви Державним історико-архітектурним заповідником.
Замкова надбрамна вежа в Жовкві
Новим поштовхом для розвитку Жовкви був 2004 рік, коли зусиллями держави і місцевої влади був виконаний великий комплекс відбудовчих та реставраційних робіт у зв’язку з підготовкою до відзначення 400-річчя надання місту Магдебурзьких прав. Сьогодні місто позиціюється як важливий туристичний центр регіону.
Володимир ГЕРИЧ
Герич В. Жовква. Історичне місто очима небайдужого / Володимир Герич // Наша спадщина. – 2014. – № 1. – С. 18-27.
22 березня 2020 року, о 15:00 у Львівському Палаці графів Потоцьких (вул. Коперника, 15) відбудеться Перший благодійний вечір і аукціон на підтримку проектів Міжнародного фонду Івана Франка.
Також до уваги гостей вечора буде представлено музично-поетичну композицію за поезією Івана Франка «Зів’яле листя» – Театралізоване дійство «Щоденник душевного стану» у виконанні народного артиста України Богдана КОЗАКА, акторів Першого українського театру – заслуженої артистки України Олени КРИЛОВОЇ та Лесі ШКАП’ЯК.
По завершенню вистави відбудеться відкритий аукціон , ведучою якого буде заслужена артистка України Ірма ВІТОВСЬКА.
Репліка літака Першої світової війни – модель «Альбатрос» з кінофільму «Інший Франко».
Серед лотів, виставлених на аукціон репліка літака Першої світової війни – модель «Альбатрос» з кінофільму «Інший Франко». У фільмі «Інший Франко» літак позначений бортовим номером LVGC-15960, пілотом якого був Петро Франко.З повним списком лотів можна ознайомитися за цим посиланням.
Для гостей заходу Організатори також підготували «тихий» аукціон та лотерею з чудовими подарунками від партнерів заходу. По завершенню аукціону відбудеться Благодійний прийом від друзів Міжнародного фонду Івана Франка.
Усі виручені кошти будуть спрямовані на підтримку всеукраїнського учнівського конкурсу «Стежками Каменяра» та наповнення преміального фонду Міжнародної премії імені Івана Франка.
Програма благодійного вечора та аукціону у Львові
15:00 – Зустріч гостей та реєстрація учасників аукціону.
15:20 – Вітальний коктейль і «тихий» аукціон.
16:00 – Театралізоване дійство «Щоденник душевного стану»: музично-поетична композиція за поезією Івана Франка «Зів’яле листя», виконавці: народний артист України Богдан КОЗАК, актори Першого українського театру – заслужена артистка України Олена КРИЛОВА та Леся ШКАП’ЯК.
16:45 – Благодійний аукціон. Ведуча – Заслужена артистка України, акторка театру і кіно Ірма ВІТОВСЬКА.
17:30 – Благодійний прийом від друзів Міжнародного фонду Івана Франка. Розіграш лотереї.
«Мріє, не зрадь»: репового прочитання поезії Лесі Українки ще не робив ніхто. А все розпочалося зі звичайних читань на заняттях з акторської майстерності у Творчій школі Павла Табакова, яка вже два роки діє у Львові. І все б так і закінчилось емоційним прочитанням, якби не Павло Табаков – музичний продюсер школи, композитор та експериментатор. Почувши вірш, він взяв текст – і вже до кінця заняття вийшов з демоверсією сьогоднішньої емоційної прем’єри у стилі реп.
Сцена з кліпу «Мріє, не зрадь»
У кожної людини є мрія, яка веде її по життю. Але не всім і не всі мрії даються легко… Головне – не здаватися, навіть якщо мучать відчай, біль, безнадія, безсонні ночі… Бажання дітей із Творчої школи Павла Табакова неординарно підготуватися до поетичних читань з нагоди дня народження Лесі Українки і перетворило маловідомий вірш славетної української поетеси на реповану композицію, що пробирає до мурах.
Сцена з кліпу «Мріє, не зрадь»
Діти не просто загорілися проектом – було стільки бажаючих взяти участь у записі пісні та зйомках відео, що керівники та педагоги школи провели кастинг. Діти знімали свої версії виконання під музику – і, зрештою, 17 учнів задіяні у прем’єрі. Відчай, страх, безнадія – усі емоції в кадрі справжні чи принаймні талановито зіграні акторами Творчої школи Павла Табакова.
«Мріє, не зрадь» – це слова, які діти точно ніколи не забудуть. Це той випадок, коли поезія Лесі Українки стала цікавою для підлітків, які тепер читають, вишукують, експериментують, вигадують і уже самі пропонують створити нові поетично-музичні проекти.
Одним із чільних діячів української історії початку ХХ століття був письменник та публіцист Осип Назарук. Водночас, що не менш важливо, він пройшов хорошу підготовку і добре надавався для політичної та дипломатичної діяльності. У попередній статті вже згадувалось про зустріч Осипа Назарука із радянським послом Літвіновим з приводу стану УГА, яка потрапила в підконтрольне радянській владі середовище. Тепер буде про те, як провів час Назарук, очікуючи на відповідь з Москви, а також – розповідь про миттєвості, пережиті у країнах Скандинавії. Усі перераховані події подаються за посередництва інформаційних ресурсів міжвоєнного періоду. Зокрема, мова про газету “Нова Зоря”, редактором якої був той самий Осип Назарук.
“Нова Зоря”. Фото Є. Гулюка
Очікування по-скандинавськи
Коли Осип Назарук із компанйоном залишили кабінет Максима Літвінова, радянського посла, для них розпочалися довгі і насичені очікуванням дні. Український дипломат вирішив заповнити цю лакуну кращим вивченням місцевих звичаїв, традицій, культури і мови. Йому дуже подобалась дане середовище. Назарук відзначав, що коли залишає Галичину, ніде йому не ведеться так добре, як в країнах Скандинавії. З одного боку, тому, що вважає ці народи одними із найкультурніших у світі. З іншого, вони завжди сприймали його за свого. Скажімо, якось він сидів у ресторані в Стокгольмі. До нього підсів швед і почав розмовляти. Коли Назарук відповів німецькою, що знає лиш окремі слова шведською, співрозмовник довго відмовлявся вірити, що Назарук – не швед.
Осип Назарук. З приватної колекції Романа Метельського
Щось подібне трапилось і в парку. Назарук страшенно любив шведські парки – доглянуті, завжди багато дітей. Як він зауважував, скільки би ті діти не кричали, їм ніхто не робив зауважень та не обмежував їх у забавах, навіть поліція – хай ці крики під вікнами хоч самого королівського палацу. Це, на думку публіциста, контрастує зі Львовом, де дитині достатньо подати звук поруч з власністю якогось “достойника”, аби її відпочинок зіпсували моралями. У парку шведські діти, тим більше, почуваються як у рідній стихії. При цьому, часто зверталися до Назарука й запитували котра година. Очевидно, аби повернутися додому вчасно. Він завжди витягував годинник і показував час. Одного разу вирішив, що вже досить добре оволодів шведською, тому свій звичний рух супроводжував відповіддю на словах. Дівчинка, яка зазвичай поводилась впевнено, цього разу втекла. При цьому, навіть забула поклонитись на знак вдячності, як це звично робила. Отож, доки Назарук не відізвався, вона вважала його за свого.
Осип Назарук, 1915 р. (Українські січові стрільці. – Львів, 1935)
Зрештою, Скандинавія імпонувала Осипу Назаруку тим, що в ній, хоч і не надто чисельні народи, хоч вони і в небезпеці – Данії загрожує Німеччина, а Швеції і Норвегії Росія, але не дивлячись на це, вони мають свої держави. При цьому, не просто мають, а попри відсутність належної забезпеченості на рівні ресурсів та природних багатств, добре розвиваються і демонструють гідні показники. У приклад Назарук поставив Данію – територіально і за кількістю населення вона співставна з Галичиною, в забезпеченості ресурсами останній програє, але за темпами розвитку суттєво випереджає. Тому все в історії, на думку політика, вирішують “дух народу” і “моральна вартість його провідної верстви”.
Літвінов. Дубль два
До наркома з іноземних справ Максима Літвінова Назарук з його товаришем прийшли у домовлений час. Той так само прийняв їх чемно і шановано, був лиш дещо холоднішим у порівнянні з першою зустіччю. Правда по справі, яка хвилювала українську делегацію – тобто ситуація із УГА, говорив мало і неохоче. Зазначив, що відповідь з Москви прийшли і там обіцяють зробити все можливе. Як не намагалися Назарук та його помічник дізнатися більше конкретики, успіхом їхні зусилля не увінчалися. Літвінов надалі поводився гідно та чемно, але більше нічого не сказав. Відтак представники української делегації залишили його кабінет. Було важко відповісти – Літвінов сказав все, що йому передали, або ж його просто “просвітлили” інформацією про “зрадливих Галичан”, яких “треба було покарати за їх зраду”.
Максим Літвінов. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Осип Назарук мав розпорядження їхати після розмови з Літвіновим до Москви – аби там вести боротьбу за долю вояків УГА. Це мало статися за умови, якби йому вдалося отримати хоч якусь інформацію про розташування фігур на шахівниці у цій справі. Враховуючи, що нарком з іноземних справ виявився твердим горішком, Назарук плани змінив і поїхав до Відня, де мав зустрітися з Євгеном Петрушевичем і скласти йому звіт про результати своїх вивідин.
Підписання договору в Ризі. Фото з: https://uk.wikipedia.org
Через якийсь час після описаного делегації декількох країн зберуться у Ризі, аби укласти договір і цим, на десятиліття, визначити геополітику у регіоні. Місця для УНР, а тим більше ЗУНР, на новій мапі світу не знайшлося.
В неділю, 1 березня 2020 року, о 18.00 Львівський Молодіжний театр “Melpomena” на сцені Першого театру (вул. Гнатюка, 11) представить нову прем’єрну постановку “Театр, або За лаштунками”.
Цю виставу можна вважати театральним проектом, адже у ній на одній сцені гратимуть актори Львівського молодіжного театру “Melpomena”: Маргарита Білик, Віра Проців, Юлі-Анна Химчук, Ольга Леньо; актор з Першого театру — Андрій Росчіс, випускник Олекса Кравчука — Артур Шалак, також будуть задіяні студенти Таїсії Литвиненко — Юрій Новосад та Сентіщев Максим.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
Автор п’єси, англійський драматург Майкл Фрейн. Родзинкою постановки є те, що кожен актор в ній гратиме одночасно дві ролі одночасно. Важко це собі уявити, але мабуть краще один раз побачити. Художній керівник театру та режисер-постановник вистави – Анна Матійченко.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Надзвичайно цікаво працювати над двома персонажами паралельно і давати можливість їм гармонійно співіснувати в одному творі» – ділиться думками акторка Віра Проців.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Коли я прочитала вперше п‘єсу, я загорілась нею до кінчиків пальців! Це вибухово цікаво і круто працювати в такій постановці та ще й над кількома ролями паралельно і це все одна вистава!» – коментує акторка Юлі-Анна Химчук.
Сцена з вистави “Театр/За лаштунками”
«Ця вистава – це складний механізм перепитій та сюжетів і дуже було цікаво в роботі вибудовувати в своїй голові ці схеми іноді готуючись до репетиції навіть в транспорті ловила себе на думці, що моя усмішка не сходить з обличчя, уявляю, що чекає глядача!» – каже акторка Оля Леньо.
«Яворівська забавка» та «Яворівський пиріг» увійдуть до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Про це повідомила керівниця відділу культури, туризму, молоді і спорту Яворівської РДА Наталія Лялюк, інформує ГалІnfo.
З її слів, відбулося виїзне засідання постійної комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, туризму, духовного відродження та засобів масової інформації, де були розглянуті питання, які стосуються культури та туризму Яворівського району Львівської області, а саме: включення «Яворівського розпису» (традиція розпису «Яворівської забавки») та традиції приготування «Яворівського пирога» до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО», – інформує Наталія Лялюк.
Нагадаємо, що в статті 2 Конвенції ЮНЕСКО дається наступне визначення нематеріальній культурній спадщині:
«Нематеріальна культурна спадщина» – означає звичаї, форми представлення і вираження, знання і навички, а також – пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, – визнані співтовариствами, групами і, в деяких окремих випадках, особами як частина їхньої культурної спадщини.
Така нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється співтовариствами і групами залежно від середовища, що їх оточує, їхньої взаємодії з природою та історією і формує в них почуття самобутності та спадкоємності, сприяючи тим самим повазі культурної різноманітності і творчості людини.
Важлива тільки та нематеріальна культурна спадщина, яка узгоджується з існуючими міжнародно-правовими актами з прав людини і вимогами взаємної поваги між співтовариствами, групами та окремими особами, а також – стійкого розвитку.
Завжди цікаво знаходити нові ретро світлини, які показують ту, чи іншу сторону життя львів’ян. Особливо цікаво, якщо це маленькі діти, адже фото з дорослими набагато більше.
До вашої уваги ретро фото часів міжвоєнного періоду. Точний рік світлин невідомий. На кадрах бачимо маленьких дітей під час літнього відпочинку, на території «літніх колоній». В підписі до фотографій вказано, що це львів’яни. Також на одній із світлин є напис польською мовою «Львів».
Читачі можуть побачити як відпочивали діти. Ігри, розваги на свіжому повітрі. Малолітні львів’яни під час такого відпочинку набирались сил перед навчальним роком.
Сьогодні ці фото зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі.
У лютому 1519 р., а ще точніше 22 числа, у Львові склалася нетипова подія – населення міста виступило проти міської ради.
На початку XVI ст. Львів залишався найбільшим містом України та одним із найбільших міст Корони Польської. Хоч ситуація дещо змінилася після захоплення Османською імперією північно-причорноморських фортець Кілії та Акермана, які були найважливішими постачальниками Львова східними товарами, внаслідок чого місто почало втрачати давнє значення “сухого порту”, Львів далі ще був важливим центром торгівлі на перетині Сходу та Заходу.
З іншого боку, перемоги турків у Молдавії наблизили їх безпосередньо до кордонів Польщі. З кінцем XV – початку XVІ ст. місто почало виконувати функції “бастіону Європи” і одним із перших зазнавало руйнувань під час численних набігів турецьких і молдавських військ. Зокрема, пережило напади у 1500, 1509, 1514 та 1519 роках.
Окрім того, Львів страждав від стихійних лих: у 1504 р. значну частину міста знищила пожежа5, а в 1511 р. повінь завдала руйнувань краківському передмістю6. Для ліквідації їх наслідків необхідні були чималі кошти. Через неспроможність громадян платити внески до державної скарбниці, король неодноразово звільняв їх від сплати податків (у 1505, 1506, 1507, 1512, 1515, 1517, 1518 рр.) – ці гроші перераховувалися на відбудову міських укріплень.
Вся ця ситуація спричиняла численні незгоди в середовищі львівських міщан. Доходило також до виступів громадян проти міської влади.
Ратуша перед 1826 роком. Малюнок Єжи Глоговського
Система органів влади Львова, як і більшості міст Корони Польської, мала доволі чітко виражений олігархічний характер. Судові функції у місті виконувала лава на чолі з війтом. Міська рада здійснювала адміністративні функції, до компетенції якої належав контроль за збиранням податків, організацією діяльності ремісничих цехів, а також за виконанням права складу й інших торгівельних привілеїв. Тобто, вся економіка міста була підпорядкована лише цьому органові влади.
Варто також зазначити, що на початку XVI ст. у Львові починає зникати давній звичай щорічних виборів членів міської ради представниками міського поспільства, утверджується практика докооптації лише в разі смерті котрогось із них, тому довший час засідали одні й ті ж особи.
Так, впродовж перших двох десятиліть XVI століття функції райці виконували лише 23 особи, з-поміж яких 10 осіб урядували понад 20 років. Якщо брати до уваги також терміни засідання їх у судовій лаві, то 34% представників владної еліти Львова урядували в міських інституціях понад 30 років.
Тобто, міська олігархія, фактично узурпувала владу. Це не було виключно львівським феноменом, радше типовим явищем в містах Корони Польської. В містах почалися протести: 1517 року — в Гданську, наступного — в Познані та Любліні. Назрів такий конфлікті і у Львові.
Традиційно вибори міської ради відбувалися 22 лютого, у свято Катедри святого Петра. Однак, 22 лютого 1519 р. міщани перешкодили проведенню виборів і звернулися із скаргою до короля. Досить детально описав ці події Денис Зубрицький, який, очевидно, послуговувався джерелами, що не збереглися до нашого часу. Описуючи події 1519 р., він вказав, що кілька років до цього почалися непорозуміння і конфлікти, причиною яких була купівля сіл Сихів і Зубра, які райці вважали своєю власністю, міщани ж наполягали на тому, що прибутки від них треба використовувати для розвитку міста.
Протягом 1507–1508 рр. райці Мартин Вассерброт, Матеус Вайднер, Ян Косснар, Андреас Бергер, Станіслав Газ, Миколай Тичка (урядуючі), Георгій Войнар, Миколай Арнесті, Міхаель Гаснер і Георгій Гебель (старі) викупили за кошти з міської казни с. Сихів і Зубра. Села ці були куплені не одразу, а частинами. Із запису про угоду купівлі відомо, що в 1508 р. згадані райці зобов’язалися заплатити 820 грн за частину цих сіл. Д. Зубрицький, описуючи цю трансакцію, вказував, що “в касі було трохи грошей, доклали вони і власних, однак їм бракувало ще 300 гривень, які вони позичили в кафедрального декана Яна Кровицького і забезпечили капітал на купленому маєтку”. У міській книзі також є запис, датований 1508 р., згідно з яким райці задовольнили сплату в сумі 2 тис. грн шляхетному Яну Яцимірському за частину с. Сихів і Зубра. Можна припустити, що при купівлі цих сіл були фінансові зловживання, детальнішу інформацію про які, на жаль, прихильний до райців хроніст не подав.
Бартоломей Зіморович
Бартоломей Зіморович власне так описав обставини купівлі сіл: “Дотепер райці були зобов’язані утримувати порядок у місті за власний рахунок, тому коли в них вже не вистачало коштів для ремонту міських фортифікацій чи доріг, вони взяли ці села під свою опіку, щоб краще виконувати свої обов’язки”.
Варто зазначити, соціальна напруга в містах щороку сягала апогею в лютому–березні. Адже саме тоді максимально зменшувався розмір оплати праці (на 70–90% порівняно з літнім періодом) й, одночасно, спостерігалося сезонне зростання цін до 120%. На урочистості з приводу виборів в місті завжди збирався натовп: як представників середнього класу міщан, так і бідоти. Очевидно, 22 лютого, у Львові дійшло до розрухи, що перешкодила провести вибори.
Виступ невдоволених тривав до 4 квітня 1519 р., коли відбулися повторні вибори. Райцями в цей час стали Міхаель Ґебель, Миколай Тичка, Міхаель Мечник, Міхаель Маґістер, Матеус Мікулка, а королівським бурмистром – Ґеорґій Войнар. Мабуть, окрім іншого міщани домагалися від влади детальніше звітувати про всі прибутки і видатки міської каси, адже саме в цей день запроваджено ведення окремих фінансових книг „Книги тижневих видатків”, та „Книги міських податків”. Цю гіпотезу може підтвердити аналіз міських рахунків першого двадцятиріччя XVI ст., адже записи у фінансових книгах за 1510–1513 рр. і 1517 р. робили хаотично і неретельно, а за 1514–1516 рр. та 1518 р. вони взагалі відсутні. Тільки від 4 квітня 1519 р. усі прибутки і видатки міста почали ретельно фіксувати.
Перша сторінка Книги реєстрів тижневих видатків міської каси (4 квітня 1519 р.): ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 706.
Ведення фінансових книг дещо заспокоїло невдоволених громадян Львова, але записи у них й надалі робили недбало, тому можемо припустити, що протести й надалі тривали. Обидві сторони конфлікту відправляли свої делегації до короля. У результаті монарх постановив скликати комісію, яка “для вислухання, заспокоєння, залагодження скарг, незгод і спорів між панами бурмистром і райцями з одної сторони і цілим поспільством міста Львова – з іншої” мала розглянути скарги, що стосувалися проблем реєстрації прибутків і видатків, адміністрування і керування, а також виборів місцевої влади. До її складу увійшли львівський архієпископ Бернард Вільчек, Оттон із Ходеча (воєвода руський і староста галицький, коломийський і снятинський), а також Станіслав із Ходеча (великий коронний маршалок і староста львівський). Ця комісія засідала у Львові 30 вересня 1519 р.
Для залагодження ситуації в місті королівські комісари постановили запровадити уряд лонгера. Тобто від цього часу райці щороку з-поміж себе мали обирати двох економів (лонгерів), які контролювали фінансову діяльність ради і відповідали за ведення реєстрів прибутків і видатків. Цього ж дня у присутності членів комісії обрано перших осіб на цю посаду Матеуса Мікулку та Міхаеля Маґістра. Варто зазначити, що у більшості польських міст, де в першій чверті XVI ст. відбулися суспільні конфлікти, основні вимоги міщан також стосувалися проблеми створення органів для адміністрування міськими фінансами. Наприклад, у Кракові щороку одразу після призначення нового складу ради обирали двох лонгерів, а в Любліні двох шафарів, які також відповідали за фінанси.
Однак, окрім цього позитивного нововведення комісія одночасно затвердила новий порядок управління містом (“Plantatio regiminis Civitatis”), згідно з яким процедура виборів міської ради зазнала кардинальних змін. Щоб детальніше охарактеризувати ці зміни розглянемо як до цього часу відбувалися вибори міської ради. Отже, згідно з декретом Владислава Опольського, 7 листопада 1378 р. затверджено порядок діяльності міської влади. Рада тоді складалася з 6 осіб, яких вибирали представники поспільства, очевидно, “старші” цехів. Райці мали право вибирати з-поміж себе судового війта, а результати виборів затверджував представник королівської влади, тобто львівський староста. Райці, вибрані на рік, у період засідання в раді називалися “урядуючими” (“residentes”), а всі інші, які в попередніх роках були членами раєцької колегії, – “старими” (“antiqui”), вони виконували дорадчі функції.
Олександр Чоловський
Незважаючи на виборність що року, досить часто до влади упродовж декількох років поспіль потрапляли одні й ті ж люди. Типовою була ситуація, коли в кожній новоoбраній раді засідало декілька райців, зазвичай троє, з попереднього складу. На думку львівського історика архівіста Александра Чоловського (1865—1944), осіб, діяльність яких цінувало місто, переобирали впродовж багатьох років. У такий спосіб представники львівських родин Зомерстайнів, Ґеблів, Лінднерів, Ханлів, Тичків, Шольців, Вазів, Запалів, Ґлячів упродовж кількох поколінь творили замкнуту групу т. зв. “владну еліту”.
Зміна ж процедури виборів райців, що була узаконена 1519 р., полягала в тому, що склад міської ради збільшено до 12 осіб. Від цього часу нового члена ради вибирали тільки після смерті котрогось із урядників, або ж у разі добровільної відмови від виконання своїх обов’язків. До того ж, нового представника колегії могли вибирати тільки з-поміж членів лавничого суду. Тобто скасовано практику щорічних виборів міської влади представниками поспільства. Натомість запроваджено так звані “ґреміальні вибори”, під час яких дві раєцькі колегії (“урядуючих” райців consules residentes та “старих” райців consules antiqui) просто замінювалися місцями. Тобто кожен райця урядував переважно що другий рік, змінювалася лише колегія в якій він засідав – урядуюча чи стара. В такий спосіб вибори відбувалися аж до 1604 р.
В історіографії часто виникало питання, як саме представникам владної групи вдалося утвердити практику довічного урядування в місті. А. Чоловський зазначав, що “таке розширення свого складу рада запровадила не з волі короля і без дозволу міської громади, а в результаті таємної змови з львівським старостою Станіславом із Ходеча і його братом Оттоном, маршалком коронним”. Ян Птасьнік твердив, що “зміну устрою міської ради запровадили Станіслав і Оттон із Ходеча, як легітимні комісари з волі короля”. Порівнюючи ситуацію в інших тогочасних містах, зокрема у Кракові та Познані, можемо констатувати, що у цих містах уряд райців також став пожиттєвим і склад міської ради збільшено. Проте, на відміну від Львова, там райці не докооптували нових урядників самовільно, їх кандидатів затверджував воєвода.
Ян Птасьнік
Королівська комісія 30 вересня 1519 р. постановила також, щоб у місті відбулися повторні вибори членів міської ради. Райці, вибрані 4 квітня і які до цього часу виконували функції урядуючих, стали в цей день “старими”. Одночасно до складу міської ради додатково вибрали чотирьох нових – Матеуса Мікулку, Яна Кохно, Мартина Вассерброта та Яна Фрайборка. Окрім них, до колегії урядуючих увійшли Станіслав Газ та Міхаель Мечник, які до цього вже були райцями. Потрібно зазначити, що формально право бути обраним до складу міської ради з-поміж цих чотирьох осіб мали лише Матеус Мікулка і Мартин Вассерброт, бо тільки вони до того засідали в судовій лаві. Вони були представниками патриційних родин, зокрема Матеус Мікулка походив із давнього львівського роду, представники, якого засідали в раді протягом трьох поколінь. Мартин Вассерброт – не місцевого походження, але його родина займала чільне місце у структурі міської влади. Його батько (також Мартин) прибув із Рима в 1469 р. і досить швидко влився в середовище владної еліти Львова, бо вже з 1473 р. засідав у лавничому суді. Маючи в міських урядах попередників зі своїх родів і засідаючи попередньо в лаві, вони були реальними претендентами на місця в міській раді.
У Яна Фрайборка і Яна Кохно згідно з новим порядком виборів не було легітимних підстав обиратись до колегії райців, адже не мали ані наукових звань, ані не займали жодних посад у міських інституціях. Очевидно, вони використали момент неспокою в місті і за згодою комісарів стали райцями, Можемо припустити, що головними керівниками поспільства під час весняного виступу 1519 року. Окрім того, Ян Фрайборк мав родинні зв’язки з Матеусом Мікулкою – райцею, який також тоді був вибраним до складу міської ради. Фрайборк правдоподібно увійшов до складу владної еліти Львова через одруження з Анною Мікулчанкою, донькою Мікулки. На відміну від цих двох, право бути райцею мав міський писар Миколай з Пільзна, якого, однак наступного року райці звинуватили у фальшуванні документів і тільки за прямим наказом короля Сигізмунта І звільнили з в’язниці і поновили на посаді писаря. Щоправда, ненадовго: наступного року королівським декретом писар був засуджений до страти. Причина, мабуть, полягала в тому, що за своїм походження не був львів’янином, не зміг протидіяти авторитету райців. Є припущення, що писар мав можливість чинити опір запровадженню нового порядку виборів ради. У цій справі він міг звернутися за допомогою до війта і лавників, які, програвши справу, звинуватили у всьому писаря.
Звинувачення ж у присвоєнні прибутків від с. Сихова і Зубри, очевидно, спростували комісари, бо король привілеєм від 1525 р., виконуючи прохання райців, відлучив ці села від юрисдикції воєводи, каштелянів і старости і від підпорядкування їх земському праву, а натомість підпорядкував магдебурзькому праву, тобто юрисдикції бурмистра і райців. Рішення короля не вирішило остаточно конфлікту навколо цього питання. Непорозуміння і конфлікти щодо прибутків від цих володінь тривали також і в другій половині XVI ст.
Панорама Львова Пернера, 1772 р.
Отже, внаслідок суспільного виступу 1519 р. львівським урядникам вдалося використати ситуацію в місті і узаконити нову процедуру виборів. Це нововведення було сприятливим для представників міської влади, які від цього часу максимально сконцентрували владу у своїх роках і творили замкнуту групу владної еліти, доступ до якої був обмеженим для середнього класу міщан.
Головним досягненням львівських міщан під час виступу в 1519 р. було заснування контролюючих інституцій: Лонгеріїю, а згодом – утворення комісії Decemvirum, члени якої мали контролювати ведення всіх прибутків і видатків міста, тобто діяльність і лонгерів.
Ольга ГУЛЬ
Джерело: Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь, Львів 2018, с.89–98.
У неділю, 23 лютого 2020 року, біля Меморіалу жертвам цивільного населення загиблих під час Другої світової війни у 1944 році у Гуті Пеняцькій на Бродівщині відбулись скорботні заходи. Про це інформує пресслужба ЛОДА.
Пам’ять невинно убієнного мирного населення вшанували заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко, державний секретар канцелярії Президента Республіки Польща Адам Квятковські, Надзвичайний Повноважний посол Республіки Польща в Україні Бартош Ціхоцькі, віцедержавний секретар в МЗС Республіки Польща, уповноважений уряду Республіки Польща з питань польської діаспори та поляків за кордоном Ян Дзедзічак, віцемаршалок сейму Республіки Польща Малгожата Госєвська, голова управління з питань комбатантів та репресованих Юзеф Каспшик, Генеральний консул Республіки Польща у Львові Еліза Дзвонкевіч.
“Усі, хто тут сьогодні зібралися – і з української, і з польської сторони – приїхали вшанувати пам’ять невинних жертв війни. Історія – складна. Часто ми мусимо добре робити висновки, аби нам і нашим дітям не було соромно, і щоб ми могли бути сильними та дружніми народами. Щоб усі ті, хто має владу, добре думали для чого їм це. Адже ті, хто організовував такі криваві розправи, не бажали добра чи миру. Вони мали лише бажання повної влади. Як польський народ, так і український, багато натерпілись в часи Другої світової війни. Та й сьогодні на східних кордонах нашої держави наші хлопці боронять Україну. Але не лише її. Польща – наш справді добрий партнер, який нас підтримує у нашому бажанні миру. Українці ніколи ні на кого не нападали. Ми – миролюбна нація. Зараз кожен на своєму місці повинен зробити все, що від нас залежить, аби ми ніколи більше не мали приводів для вшановування невинних жертв. Бажаю нам миру, злагоди, добра та любові до своїх ближніх”, – звернувся до всіх присутніх під час вшанування Іван Собко.
Скорботні заходи у Гуті Пеняцькій
У межах заходів провели екуменічну панахиду, покладання квітів та громадське віче.
Довідка
28 лютого 1944 року у селі Гута Пеняцька, в результаті каральної операції, німецькі окупанти знищили все село (172 господарства) і вбили всіх мешканців (за різними оцінками, від 500 до 800 осіб, включно з жінками та дітьми). Врятуватися вдалося одному поляку, який зумів утекти. Згідно з документами польського Архіву новітніх актів, село спалив підрозділ німецької таємної польової поліції (ГФП). Причиною каральної акції були втрати нацистів через активну діяльність в цьому регіоні радянського партизанського загону.
Перша залізнична станція Луцька: дерев’яна архітектура та побут пасажирів
Перші поїзди до Луцька почали прибувати пізно, наприкінці ХІХ ст., коли у світі мережа колій сягала мільйона кілометрів. У 1891 році з Ківерець, де проходила Києво-Брестська залізниця, до Яровиці добудували невеличкий «апендикс» завдовжки 12 кілометрів.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
У Російській імперії, куди входила Волинь, залізниця могла запропонувати мандрівнику винятковий сервіс, але за великі гроші. Станції та вагони були поділені на класи. Пасажири першого та другого класів насолоджувалися вишуканими стравами і випивкою, якої часом бракувало навіть у міських буфетах чи ресторанах, мандрували вагонами з м’якими меблями та стінами, оббитими оксамитом. Третій або четвертий класи для бідніших пасажирів 120 років тому інтер’єром та вигодами мало чим відрізнялися від сучасного дизель-поїзду Ківерці-Сапіжанка, однак переповненість та цигарковий сморід робили поїздку у такому вагоні пекельним досвідом. Література тих часів рясніла історіями з третього класу – тут життя і взаємини поставали без прикрас. У 1896 р. російська залізниця перевезла 700 тисяч пасажирів першого класу і понад 42 мільйони третім!
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Віднайдений нами план пасажирського будинку луцької залізничної станції 1894 року відкриває побут подорожніх та невідомі архітектурні деталі. Дерев’яна будівля хоч і типова та невеличка, але струнка та ошатна. Вікна та двері прикрашали різьблені карнизи, а під дахом були різьблені кронштейни. Архітектура невеликих вокзалів певних ділянок залізниці виконувалась в єдиному стилі. Пасажирські будівлі на проміжних станціях в Російській імперії будувалися як правило з дерева та в «російському» стилі. Дерев’яні вокзали фарбували жовтим, коричневим та зеленим кольорами. Станцію в Луцьку спроектував відомий архітектор Валер’ян Куликовський, автор проекту будівлі Управління Південно-Західної залізниці в Києві.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Пасажири потрапляли у будівлю станції у Луцьку через невеличкі сіни та довгий наскрізний коридор, який мав вихід на залізничну платформу. Цей простір на плані споруди позначено словом «Багаж». Пасажири першого і другого класів, зазвичай, здавали свої валізи та пакунки до багажного вагону, відтак їх збирали заздалегідь у приміщенні станції. Придбавши квиток і оплативши багаж (зазвичай по три копійки за предмет) пасажири вирушали у зал очікування. В Луцькому вокзалі, хоч яким він малим і демократичним не здавався, все ж містилась невеличка кімната для подорожніх першого класу. Зазвичай, у такому приміщенні можна було розраховувати на м’які меблі, а в загальному залі стояли лише дерев’яні лави зі спинками.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
Квиток першого класу коштував втричі дорожче за білет на третій клас. Станція слугувала місцем зустрічі суспільних станів, які майже не перетиналися в щоденному житті, а також модерних змін: ти міг не бути аристократом, але заробивши грошей і чисто вбравшись, здобував право на комфорт. Залізниця була барометром змін у суспільстві, тодішня шляхта часто скаржилися на простолюд, який пхався у ресторації першого класу, але на залізниці лише розводили руками.
Фасад, план і фрагменти дерев’яної пасажирської будівлі залізничної станції в Луцьку. Оригінал зберігається в РДІА. Автор проекту Валер’ян Куликовський
На станції у Луцьку окремий простір відвели під дамську кімнату. Поруч із нею розміщався туалет. Для чоловіків туалет розташовувався на вулиці, хоча з першого класу до вбиральні теж можна було потрапити. До речі, ті жінки, які подорожували у вагонах третього класу, мали значно більше клопотів, ніж їхні багатші попутниці. Студентки неодноразово скаржились на домагання до них у вагонах третього класу, через що на початку навчального року для них мусили виділяли окремі місця, купе, вагони. Місць у третьому класі не позначали, розсаджував кондуктор.
Схема пасажирського вагону ІІ класу серії С
Одна частина станції Луцька відводилась пасажирам, а інша слугувала для службових потреб. Тут були контора начальника станції, лампова та телеграф. У Російській імперії телеграфний зв’язок розвивався разом із будівництвом залізниці і спочатку використовувався для військових і державних потреб. Проте в часи будівництва станції в Луцьку телеграфи переважно обробляли приватні повідомлення десятками тисяч. Відправити десяток слів, як правило, коштувало 25 копійок.
Схема пасажирського вагону ІІІ класу серії Т
Лампова кімната призначалась для зберігання ламп, свічок та ліхтарів. Приміщення, перон та колії постійно потребували належного освітлення і світлової сигналізації – за відсутності електрики все працювало на керосині, відтак лампи доводилось постійно «заряджати». Каса на станції мала виходи до зали очікування і багажу. Поруч із нею стояв п’єц – касир точно не мерз. Окрема кахельна піч обігрівала дамську кімнату та зал очікування першого класу. Обігрів мали контора начальника станції та лампова кімната.
Обов’язковим атрибутом на станції була видача кип’ятку усім, хто цього потребував. Зважаючи на те, що в ламповій піч була кухонною, то можливо для пасажирів і персоналу воду гріли саме там
Традиція на залізниці – не мінялася понад півстоліття – оголошувати наближення чи відправку поїзда зовнішнім дзвоном. Два удари станційного сторожа у дзвін сповіщали про те, що поїзд уже під’їжджає до станції. Перед відправленням поїзда дзвін бив тричі, після цього головний кондуктор подавав свисток і вже останнім це робив машиніст свистком паровоза. На сполох били частими ударами тривалий час.
Оноре Домьє, Вагон третього класу, 1862 р. Зображення: Wikimedia Commons
Пасажири першого класу спочатку їхали сидячи у м’яких кріслах чи на диванах, пізніше з’явились крісла, які розсувалися у ліжка. В часи, коли залізниця прийшла до Луцька, вже подорожували у купе. В деяких вагонах в купе крім двох полиць (верхня слугувала бильцем для нижньої у складеному вигляді) могло стояти ще й крісло та столик з настільною лампою, можна було скористатися умивальником і туалетом, що відкривався на два купе. Проте для більшості звичною картиною були незручні лави у третьому класі.
Залізнична станція у роки Першої світової (1918р.?). Фото Віктора Літевчука. Будівля станції виконана з великих брусів
Достеменно невідомо, що трапилось із першою дерев’яною спорудою луцької станції. Під час Першої світової війни Луцьк і залізнична станція стали місцем боїв, а навколишні споруди перетворилися на згарища. Можливо, будиночок згорів, адже на фотографіях 1918-1922-х рр. бачимо вже іншу дерев’яну споруду з великих брусів. Можливо, сучасний вигляд споруди – це модифікація та добудова у 20-х-30-х рр. ХХ століття будівлі зведеної у роки Першої світової війни. Залишається невідомим, звідки у споруди такі гарні різьблені ажурні колони в колишньому залі очікування. Судячи з фотографій будови часів Першої світової – цей елемент цілком міг дійти ще з тих часів.
Станція в Луцьку на поштівці з фото зробленим до 1915 р. Синім кольоровано спеціальний ліхтар бендера. Він був приєднаний до механізму переведення стрілок і показував машиністу чи він поїде прямо, чи поверне на бічні колії. Лампа і дзеркала робили стрілку помітною здалеку навіть уночі. Якщо машиніст продовжував рух прямо – ліхтар повертався так, що стрілка ховалась.
Станція потрапила на фото у 1922 році під час візиту до Луцька польського лідера Юзефа Пілсудського – це та ж сама споруда воєнних років. У міжвоєнні роки Луцьк через Ківерці з’єднувався з головною магістраллю Варшава-Люблін-Ковель-Здолбунів. З Варшави до Луцька, у складі швидких нічних поїздів, курсували безпересадкові вагони. Наприкінці 20-х з Луцька залізницею стало можливим дістатися ще й до Львова.
Станція в Луцьку, 1922 рік
Після спорудження у радянський час нової залізничної станції в районі сучасного завокзального ринку, будівля почала використовуватися як ресторан, відомий лучанам під назвою «Світлофор».
Станція в Луцьку на поштовій картці міжвоєнних часів. Станція нагадує типові міщанські та сільські волинські садиби зібрані докупи. Впадають у вічі великі вікна, декоративні кронштейни під дахом споруди та шпилі на торцях дахів
У будівлі окрім красивих колон з ажурними елементами збереглась оригінальна плитка 20-х років ХХ ст. А також винесені назовні кронштейни під дахом, кріплення від ліхтарів. З радянських часів тут збереглось величезне скульптурне панно на тему історії Луцька.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Ініціативні лучани бачать споруду – Музеєм історії залізниці Волині. Тут прагнуть створити експозицію історичних артефактів: залізничних ліхтарів, інструментів та обладнання, плакатів та уніформ тощо, пропонують спорудити мініатюрну модель залізниці, інтерактивні забави для дітей, тренажер машиніста тощо. В будівлі може також розміститися тематичне кафе з відповідним умеблюванням і меню буфету часів спорудження станції, крамниця сувенірів та зал для лекцій та перегляду фільмів. Поруч на коліях можна було б встановити вагон з експозицією присвяченою депортації волинян у ХХ ст., а також дрезину для коротких поїздок відвідувачів.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Неподалік від станції – старовинні пакгаузи та платформи, які можна було б використовувати для проведення культурно-мистецьких заходів чи фестивалів. На торці споруди досі видно єдину збережену міжвоєнну вивіску в місті: «Kasa towarowa».
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Окрім згаданих споруд, варто зазначити, що перед станцією збереглась під’їзна площа, вкрита кольоровою бруківкою ХІХ ст. та будинок 20-х рр. для проживання залізничників. Поруч, по вулиці Стрілецькій, розташовані казарми у цегляному стилі часів Російської імперії та історична церква – колишній гарнізонний храм.
Унікальність цього місця полягає у тому, що крім пасажирської будівлі зберігся цілий комплекс залізничної станції. Нині Укрзалізниця майже не використовує ці історичні споруди, а територія навколо має непривабливий вигляд: тут вживають наркотики та алкоголь.
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Ремонт і музеєфікація станції допоможе відродити життя у забутому історичному куточку міста та стане родзинкою для приваблення туристів. Повернути цей простір у життя міста також допоможе регулярне проведення різноманітних заходів: як екскурсій, так і ярмарків. Тематичний суботній ринок потриманих речей – предметів антикваріату прекрасно впишеться у межі площі перед колишньою станцією та історичну атмосферу місця. Такі ринки проводять у сотнях міст Європи.
Але виникає питання, чи цей забутий куточок міста з унікальними пам’ятками розглядається як історичний ареал? Чи фігурує він у історико-архітектурному опорному плані міста?
Стара залізнична станція в Луцьку, сучасні фото
Подяка Артуру Альошину та Олені Власовій за допомогу в отриманні оригінальних планів першого пасажирської будівлі залізничної станції у Луцьку.
Співачка IKSTINA, яка тривалий час жила в Іспанії, презентує українсько-іспанський сингл « Señorita».
«Музика – це те, в чому я почуваюся найбільш гармонійно. Я вірю в щирість музики і розумію, що хочу працювати в гармонії з собою. Іспанські мотиви в мене в крові, і зараз я це все поєднала з українською мовою та мелодійністю у пісні «Señorita». Це був великий експеримент спланований зовсім спонтанно», – розповідає IKSTINA.
Гарячі почуття, запальні танці, ритми – все це присутнє в темпераментній українсько-іспанській пісні «Señorita». Тут вирують зміни масок, декорацій, настроїв та почуттів.
Драйву цій композиції додає українсько-іспанська лірика та сміливе аранжування. Автором іспанських та україномовних слів у пісні стала IKSTINA. Саундпродюсер композиції Роман Непомящий.
На початку березня IKSTINA презентуватиме відеокліп на пісню « Señorita», який вже відзняла. За її словами, кліп буде відвертий, темпераментний та запальний.
Перша дружина (команда) копаного м’яча “Українського Спортового Кружка” при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) учень 8 а класу Академічної гімназії Омелян Пачовський. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Львів Батьківщина багатьох сучасних видів спорту в Україні і це підтверджує одна з найкращих знавців історії тіло виховання, спорту й олімпійського руху Львова, Галичини й України пані Оксана Вацеба.
У програмі Спортивні історії, 21 лютого, пані Оксана поділилася надзвичайно цікавими й маловідомими історіями з власного життя й спорту в Україні й в діаспорі.
А мені бабуся розповідала не таке! Так починає свою розповідь пані Оксана про історію спорту в Галичині, коли вона робила перші кроки до його вивчення та переосмислення. Голос дитини, яка увібрала у себе бабусині розповіді про минуле, справжнє минуле галицького спорту, а не те, що нав’язувала пропаганда комуністичної влади, ось це наблизило пані Оксану до Правди!
Іван Яремко
Пані Оксана була однією з найперших хто доторкнувся до ще не звіданих, засекречених архівів про історичне минуле спорту у Львові. Бо раніше ці фонди були не доступні. Однак наприкінці 1980-х років все кардинально змінювалось шаленими темпами й львівська інтелігенція та лідери спортового руху Галичини, серед яких пані Оксана назвала Ярослава Кендзьора, Мирослава Герцика, Івана Яремка, Степана Родака були рушійною силою справжньої української спортової історії.
Вже у 1991 році, коли до Львова завітала делегація українських спортовців із США, Канади й Австралії на чолі з УСЦАК, то пані Оксана мала нагоду познайомитись із легендами українського спорту в діаспорі Олександром Скоценем, Омеляном Бучацьким.
Іван Боберський – голова товариства «Сокіл-Батько» (1908–1914)
Велич українського спорту – ось так пані Оксана охарактеризувала Івана Миколайовича Боберського – Батька українського тіловиховання! А поряд з ним були сини Івана Франка – Андрій, Петро, Тарас, Степан Гайдучок. Серед популярних в Галичині змагань проводились Запорізькі ігрища й літні й зимові на кшталт Олімпійських ігор!
Таємницею покрито історію утворення у Львові у 1946 році інституту фізичної культури (нині Львівський університет фізичної культури імені Івана Боберського). Але розкриття таємниці ми дізнаємось у наступних ефірах з пані Оксаною.
Українці змушені були після Другої світової війни, як згадує пані Оксана, покинути свій дім щоб зберегти своє життя від катів комуністичних. І ось перебуваючи в різних країнах українці гуртувалися й організовували спортові клуби й спортові змагання. Наприклад у 1955 році була утворена Українська Спортова Централя Америки й Канади, яку зараз очолює пан Мирон Биц. А серед значних змагань пані Оксана назвала Олімпіада ДіПі 1948 року й Українські Олімпіади 1980, 1984, 1988, 2000 та 2008 років. І запропонувала ідею проведення Спортової Україніади для об’єднання світового українства.
Дійсно Львів це місто де були зроблені перші кроки українського спорту! Славна історія спортового руху! Славна історія України!
Розмову вів автор програми Спортивні історії Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО
Щоб створити власну справу, він відмовився від згубної звички. І невдовзі став одним із найавторитетніших у Рівному майстрів з виготовлення ковбас.
Родина Бондарів. Іван Бондар крайній ліворуч
У міжвоєнний період у повітовому Рівному найбільш жваво розвивалася торгівля. Тут торгували усім – від найменших господарчих дрібничок до автомобілів. Як великі магазини, так і дрібні торговельні лавки розміщувались дуже щільно переважно на головній міській вулиці, яка тоді мала назву 3-го Травня. Рівненські старожили розповідають, що в ті часи при наявності грошей можна було придбати будь-що, а продукти харчування завжди були надзвичайно смачні і свіжі. Торговці, а в основному це були євреї, закликали містян зайти до їхніх крамниць, пропонуючи на вибір свої товари, дозволяючи куштувати. А ще була практика давати товар у борг, записуючи ім’я покупця в окремий зошит. Цим розповідям про життя “за Польщі” не йняли віри в радянський час, коли закономірним для торгівлі були поняття “дефіцит” та довжелезні черги за багатьма необхідними речами. А ще радянська влада привчила людей “діставати” ці дефіцити. Певний період до дефіцитів належав і такий продукт як ковбаса. Натомість у польські часи навіть найбідніші містяни могли поласувати як не ковбасою, то хоча б ковбасними обрізками, які були не менш смачними.
Іван та Олена Бондарі в Тучині, 1918 р.
Як Іван Бондар став ковбасником
Рівнянин Євген Георгійович Бондар знає про свого діда все, і охоче розповідає, як дід створив власну справу. “Мій дід Іван Павлович Бондар народився в 1891 році, – починає розповідь Євген Георгійович. – Закінчив школу у Верхові, де жила сім’я Бондарів, що переїхала на Волинь із Кубані. У Першу світову діда забрали на фронт. Але через те, що мав гарний почерк, його взяли писарем у військово-польовий шпиталь у Тучині. Там він познайомився з моєю бабцею Оленою Сидорівною Зінкевич, яка після закінчення церковно-приходської школи при Корецькому монастирі стала сестрою милосердя у тому шпиталі. Вони одружились і після закінчення війни переїхали до Рівного. У 1918 році дід влаштувався на роботу двірником”.
Сім’я Бондарів
“Дід був азартним гравцем у карти, – продовжує спогади про рідну людину Євген Бондар. – Одного разу з товаришем по службі штабс-капітаном вони виграли в карти велику суму грошей золотом. Виграш розділи навпіл. Пішли до собору і дали обітницю, що ніхто з них більше в руки карти не візьме. За ці гроші дід у 1922 році придбав землю на вулиці Бармацькій № 23 (тепер Міцкевича, – авт.) і побудував будинок. А штабс-капітан знову зірвався на картярство і програвся до нитки. Дідові теж не раз кортіло сісти з картярами за стіл, але він, спостерігаючи за грою інших, завжди силоміць тримав свої руки за спиною і жодного разу обітницю не порушив”.
Олена Бондар з сином Георгієм біля свого будинку, 1930-і
Як зазначив Євген Бондар, його дід будував хату з перспективою започаткувати свій бізнес. Це був досить великий цегляний будинок, що в плані нагадував літеру “Г”. У будинку був триметрової глибини підвал, в якому облаштували велику льодовню. Там стояли й баки для соління м’яса. Лід заготовляли взимку на Басівкутському озері. Привозили нарізаними кубами, викладали у льодовню, пересипали тирсою, і вистачало того холоду на цілий рік. Була також споруджена спеціальна система стоку води. За хатою була прибудова, де розміщувалась коптильня. Іван Бондар був одним із перших рівненських ковбасників, які за Польщі почали розвивати свій бізнес. Хоча конкуренція в Рівному серед ковбасників була досить велика, справа потроху пішла. М’ясо закуповували в селян. За польськими законами забій тварин на власному подвір’ї був заборонений. За порушення цього правила накладався великий штраф. Треба було обов’язково вести тварину на бойню. Там все робили спеціалісти так, як бажав господар.
Іван Бондар з дружиною та синами
“Перш, ніж розпочати ковбасний бізнес, – продовжує Євген Георгійович розповідь про свого родича, – дід у 1925 році закінчив училище і в Луцьку від старійшин цеху ковбасників одержав диплом про те, що він має право виготовляти ковбаси. Цей диплом висів у його магазині на видному місці. А ще дід, як розпочав виготовляти ковбасу, став стригтися наголо, щоб бува яка волосина не втрапила в продукт. Він любив носити світлий одяг, “парусинові” легкі брюки, білий жакет”.
Гостина в родині Бондарів на вул. Бармацькій
Старійшина цеху ковбасників
Іван Бондар був людиною авторитетною, фахівцем своєї справи, й за це його обрали старійшиною цеху ковбасників. Як старійшина, він раз у три роки випускав майстра “лендляжу” – кваліфікованого спеціаліста. Компаньйонами Івана Бондаря були чех Новак, єврей Керштейнер. Це були майстри, яких він підготував. Цим він підтверджував свою високу кваліфікацію. Коли в Рівному в День польської Конституції 3-го травня відбувався парад, то Іван Бондар ішов попереду колони цеху ковбасників і ніс цеховий прапор.
І.П. Бондар на параді, Рівне, 1930-і
“Я запам’ятав дідову технологію виготовлення сиро-в’яленої ковбаси, – розповідає Євген Бондар. – Вона має 21 день стояти вертикально в бочці з вологим піском при відповідному температурному режимі. Дід розповідав, що в нього в магазині мало бути не менше п’яти сортів сальтисона (зельцу). У роботі дід користувався польськими рецептурниками, деякі з них я зберігаю як пам’ять про діда. Ковбаси виготовлялися різних сортів, різної ціни. Не менш смакували й ковбасні обрізки, які завжди свіжими стояли на прилавку і продавалися за мінімальну ціну — один грош за кілограм. Цими обрізками пригощали зовсім бідних людей. За Польщі на м’ясо ціна була контрольована. Хто порушував установлені ціни, обкладався значними штрафами. Для реалізації ковбаси дід за 200 злотих винаймав у єврея невеличкий магазин, що знаходився на розі колишніх вулиць Галлера (тепер 16 липня, – авт.) і 3-го Травня (тепер Соборна,– авт.). За прилавком торгувала бабця Олена. У радянський час у тому будинку розміщувалась перукарня”.
Фото з домашнього архіву родини Бондарів
Великий родинний будинок Бондарів знаходився навпроти сучасного готелю “Мир”. Там пройшло дитинство Євгена Георгійовича. “Я добре пам’ятаю садок навколо дому, – пригадує він, – велику грушу, яка росла над дорогою, порічки, туї. У садку завжди була акуратно стрижена трава. Дід вимостив біля дому тротуарну доріжку із цементної польської плитки”.
У 1939 році прийшла радянська влада і родину Бондарів, у яких було двоє синів, виселили з власного дому. Там поселився військовий майор із сім’єю. Ковбасня і магазин перестали працювати. Повернулися Бондарі в дім на Міцкевича вже в час німецької окупації. Окупаційна влада поселила до них двох німецьких майорів – гестапівця й інтенданта. “Квартиранти” спочатку зробили санітарну перевірку, звелівши для дезінфекції побілити вапном огорожу і господарські приміщення. Деякий час Іван Бондар ще виготовляв ковбасу. А німець-інтендант навіть запрошував рівненського ковбасника до себе в Швейцарію, де в нього був маєток.
Сім’я Бондарів, 1930-і
Під час бомбардувань у 1944 році в болото, що було на місці сучасного готелю “Мир” потрапила бомба, утворивши там невеличке озерце. Від потужного вибуху земля піднялася, добряче накривши дах будинку Бондарів. По війні змушені були ту землю вивозити вантажівкою.
Іван Бондар серед учасників семінару Рівненського “Облмельтресту”, 1946 р.
Після війни Іван Бондар пішов працювати начальником “Облмельтресту”, який знаходився там, де був млин — на вулиці Тополевій (тепер Чорновола, – авт.) і працював там до 1956 року. Помер Іван Павлович Бондар у 1967 році. Поховали його на Дубенському кладовищі. Будинок, зведений колись Іваном Бондарем на вулиці Міцкевича, знесли в середині 1970-х років під час реконструкції вулиці і будівництва проспекту Миру.
25 лютого 2020 року, о 16 год. в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) за участі автора, відбудеться відкриття персональної виставки сценографії Сергія Маслобойщикова, де усі охочі можуть ознайомитися із експонатами вистав відомого митця та його роботами в якості режисера і дизайнера театральних костюмів.
В експозиції представлено експонати понад десяти вистав: “Незрівнянна” (П. Куілтер, Національний театр І.Франка), “Небезпечні зв’язки” (Шодерло де Лакло, Центр Леся Курбаса, Новий театр на Печерську, Київ), “Буря” (В. Шекспір, Національний театр І.Франка), “Буря” (В. Шекспір Дюлаі сінхаз, Сентандре сінхаз, Чоконаі сінхаз Дебрецен, Берегівський театр), “Скупий” (Ж-Б.Мольєр, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Будапешт, Уй сінхаз), “Сон літньої ночі” (В. Шекспір, Веспрем, Петефі сінхаз), “Манон Лєско” (Дж. Пуччіні, Міжнародний Будапештський Весняний фестиваль, Дебрецен, Чоконаї сінхаз), “Міщанин-шляхтич” (Ж-Б. Мольєр, Уй сінхаз, Будапешт), “Дон Жуан” (Ж.-Б.Мольєр, Київський Молодий театр), “За двома зайцями” (Ю. Шевченко, В. Литвинов, Національна опера України), “Verba” (за Лесею Українкою, Національний театр ім.І. Франка)
Експозицію виставки можна буде оглянути з 14:00 до 19:00 в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) до 8 березня 2020 року. Вхід вільний.
Довідково:
Сергій Маслобойщиков народився в 1957 в Києві. В 1981 – закінчив Київський Державний художній інститут, факультет графічних мистецтв. В 1989 закінчив Вищі курси сценаристів та режисерів Держкіно СPCP у Москві.
Працює як кінорежисер, сценарист, театральний режисер, режисер телебачення та реклами, графік, живописець, театральний художник, дизайнер театральних костюмів, викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Член-кореспондент Національної академії мистецтв України. Член Національних спілок художників, театральних діячів та кінематографістів України.
Допрем'єрний показ фільму "Черкаси". Фото Володимира Скоростецького
Створену на основі реальних подій 2014 року військову драму «Черкаси», про відчайдушний опір російським окупантам у Криму екіпажу тральщика ВМС України «Черкаси», мешканці Львова переглянули за тиждень до початку офіційного прокату стрічки у кінотеатрах України.
Зі слів продюсерки фільму Марти Лотиш: «Ми (MKK Film service – прим. авт.)— львівська кінокомпанія, і для нас принципово важливо, щоб саме Львів відкрив наш допрем’єрний тур».
Оскільки до дати релізу фільму залишається ще тиждень, то заглиблюватись і розкривати сюжетну лінію ми не маємо права. Залишимо цю інтригу для глядача, який обов’язково оцінить і акторську, і режисерську і сценаристську роботу під час перегляду.
Більш сконцентруємось на тому, що глядацький зал у «Кінопалац Львів» у 58 Будинку офіцерів був заповнений на 100 відсотків. Цей фільм український глядач чекав. Наголосимо, що на прем’єру завітали й начальник Львівського гарнізону генерал-лейтенант Павло Ткачук, й міський голова Львова Андрій Садовий, і призначений нещодавнього голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Останній, перед початком перегляду, звернувся до громади підкресливши важливість патріотичного вибору українських військових моряків в Криму 6 років тому. «Вони не здалися ворогові на зло»: сказав голова Львівської ОДА.
Як вірно наголосили продюсери фільму Марта Лотиш та Ірина Кліменко, цей фільм не для «переглянути-сподобатись», а для того, щоби не залишити глядача байдужим, спонукати його замислитись. Під час спілкування із виконавцями головних ролей, акторами Євгеном Ламахом, Дмитром Совою та Олегом Щербиною, виникло дуже багато запитань від аудиторії. Зокрема, про бурхливу реакцію російських пропагандистів на фільм, який ще навіть й у прокат не вийшов. Багато людей оцінили відмінну операторську, акторську та режисерську роботу. Втім, знайшлися й критики, які закидали митцям перебільшення обсценної лексики в діалогах головних героїв.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Актор Дмитро Сова зазначав, що під час створення стрічки творчий колектив мав консультантів безпосередньо із учасників подій – колишніх членів екіпажу «Черкас» та інших діючих військовослужбовців ВМС України. Звісно, що деякі ситуації в сюжеті мають значну творчу, збиральну складову. Образи головних героїв багатошарові, покликані показати глядачеві еволюцію вибору, переродження у нову особистість на грунті глобальних доленосних історичних подій.
Дуже знаковим є кадр, обіграний у офіційному трейлері фільму: знятий з висоти тральщик, який ніби перекреслює своїм рухом поверхню моря. Ця лінія – вибір. Межа, що розділяє історію і людські долі на «до» і «після». Корабель рухається по волі командира і екіпажу. А історія – волею людського вибору. Це і є, напевно, одним з важливих меседжів фільму.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Кореспондент Арміяinform поцікавився безпосередньою думкою глядачів, які першими переглянули першу художню військову драму про кримські події.
Пані Ольга, львів’янка, 67 років.: Я вважаю, що такі фільми зараз потрібні більше, ніж будь коли. Завдяки подіям на екрані відчула атмосферу 2014 року: було тривожно, ми переживали і уболівали за наших хлопців на кораблях в Криму. Вони тоді показали, що в Україні є чоловіки, що не бояться. Сумно зараз читати новини про те, що патріотичний жанр більше не в моді, а перевага надається абсолютно порожнім комедійним сюжетам. Зараз час для серйозного українського патріотичного кіно.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Військовослужбовець ВМС України Ярослав, який також переглянув стрічку «Черкаси» зазначив, що авторам вдалося створити саме живих і цільних персонажів з емоціями. Не картонних супергероїв бойовиків, а справжніх звичайних людей з їх перевагами і недоліками. Сам Ярослав у 2014 році проходив службу в одній з військових частин на території АР Крим і прекрасно пам’ятає моменти, коли кожен український військовий робив для себе вибір: залишитися вірним Військовій Присязі, чи спокуситися на солодкі обіцянки окупантів.
Допрем’єрний показ фільму “Черкаси”. Фото Володимира Скоростецького
Львів’янка Дарина, 15 років. «Я не дуже добре пам’ятаю, що відбувалося 6 років тому. Водночас зараз, переглянувши стрічку я розумію, наскільки не просто було нашим військовим у Криму. Цей корабель, як остання фортеця, з якої відступати було нікуди. Моряки трималися, доки була можливість. Я буду наполягати, щоби ми прийшли на цей фільм ще раз, але вже разом із класом. Гадаю, нашим хлопцям буде не зайве подивитися.
Всеукраїнський кінотеатральний прокат стрічки розпочнеться 27 лютого 2020 року, до 6-ї річниці анексії Криму. Тут можна ознайомитись із офіційним трейлером стрічки:
Крім того, кореспондент Арміяinform зібрав та узагальнила факти про створення фільму, які важливо знати ще до візиту в кінотеатр. Отже:
Військова драма «Черкаси» — український повнометражний художній фільм режисера Тимура Ященка, заснований на реальних подіях весни 2014 року. Однойменний мінний тральщик, заблокований російськими військами в бухті озера Донузлав під час анексії Криму, три тижні чинив опір ворогу і став єдиним із дев’яти українських кораблів, що не спустив державний прапор. Фільм виробництва MKK Film service (Україна) та Inter Media (Польща), створений за підтримки Державного агентства України з питань кіно, ВМС ЗС України, краудфандингової платформи «Велика Ідея», Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської ради, Львівської обласної адміністрації, Черкаської обласної адміністрації.
Кадр з фільму “Черкаси”
Режисер фільму про «Черкаси» Тимур Ященко – уродженець міста Черкаси. Режисерську освіту здобував у кіношколах у Стокгольмі й Лодзі. Дізнавшись, як у пастці бухти Донузлав упродовж трьох тижнів український мінний тральщик «Черкаси» з бортовим номером U311 чинив спротив російським військовим, разом із Робертом Квільманом написав перший варіант сценарію. Потім ще кілька років сценарій доопрацьовувався.
Військовим консультантом у стрічці виступив справжній командир мінного тральщика «Черкаси» тернополянин Юрій Федаш. Під час подій 2014-го року корабель залишив останнім – як і належить командирові. Нині капітан 2 рангу Юрій Федаш проходить службу в Командуванні Військово-морських Сил в Одесі. За особисту мужність, вірність військовій присязі під час подій у Криму він нагороджений орденом Данила Галицького. На екрані образ командира «Черкас» втілив Роман Семісал – актор театру та кіно, учасник Антитерористичної операції, виконавець однієї з ролей у фільмі «Кіборги» (2017 р.) режисера Ахтема Сеітаблаєва.
Кадр з фільму “Черкаси”
Мінний тральщик «Черкаси» залишився у Криму. Тому зйомки фільму відбувалися на схожому за силуетом і розміром буксирі ВМС ЗС України «Корець». Нагадаємо, що у вересні 2018-го цей буксир разом із малими броньованими катерами проекту «Гюрза-М» «Кременчук» і «Лубни» та пошуково-рятувальним судном ВМС ЗС України «Донбас» проходив через Керченську протоку в Азовське море. Для зйомок у фільмі буксир «Корець» перефарбували та оснастили декораціями, які відтворювали відповідні типи озброєння, що мав мінний тральщик «Черкаси».
До зйомок масових сцен залучали військових моряків зі складу чинного екіпажу морського буксиру ВМСУ «Корець». З команди «Черкас», яка безпосередньо чинила опір навесні 2014 року, у фільмі знялися Антон Толмачев та Михайло Воскобойнік. Додамо, що Михайло не лише зіграв героя на прізвисько «Спорт», а ще й самотужки виконав кілька каскадерських трюків. Вірніше, він повторив дії, які насправді зробив 2014 року: перестрибнув на один із затоплених росіянами у виходу з Донузлаву кораблів, щоби приєднати до потопельника швартувальні канати, відтягнути його і зробити прохід для «Черкас» у море.
Кадр з фільму “Черкаси”
Кілька сцен у фільмі присвячені кримським татарам, які під час блокади «Черкас» допомагали морякам продуктами, питною водою, інформацією про ситуацію на березі.
Кримське озеро Донузлав, яким у 2014-му кілька тижнів маневрував український мінний тральщик, знімали в районі Кінбурнської коси між Дніпро-Бузьким лиманом і Чорним морем. Район Очаківського порту став кримським селищем Новоозерне, де до березня 2014 року дислокувалась Південна військово-морська база ВМС України. До зйомок бойових сцен були залучені армійська авіація й бійці підрозділів спеціального призначення.
Кадр з фільму “Черкаси”
У фільмі прозвучала пісня гурту «Брутто» «Воїни світла». Лідер гурту Сергій Міхалок надав дозвіл на використання пісні. Під час кримських подій українські моряки дійсно співали «Воїнів світла» на палубі корабля, але то був великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», а не тральщик «Черкаси».
Фраза «Черкаси» будуть чинити опір», яку промовляє у фільмі командир корабля, – вигадана. Зі слів капітана 2 рангу Юрія Федаша, він дав своїй команді п’ять хвилин на роздуми: хто готовий чинити спротив, мав перейти на лівий борт, інші – на правий. З 65 членів екіпажу «Черкас» на бік росіян перейшли 12, у тому числі старший помічник і штурман.
Кадр з фільму “Черкаси”
Міжнародна прем’єра стрічки відбулась у Варшаві в жовтні 2019 року. «U311 Черкаси» показали в основній програмі Warsaw Film Festival. Зйомки фільму розпочались навесні 2017-го. Спочатку була готова режисерська версія тривалістю 102 хвилини, потім 94-хвилинна прокатна. Власне, саме її побачить глядач у кінотеатрах.
Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ Відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства МО України (м. Львів)
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
