Пам’ятник Александру Фредро 100 років тому

4. 05. 2020

Пам’ятник Александру Фредро, поч. ХХ ст.

Сьогодні хочемо показати раніше невідомі фото пам’ятника, який колись знаходився у Львові. Мова йде про пам’ятник Александру Фредро (1793-1876), графу, польському комедіографу, мемуаристу, поету, масону. Окрім того він ще приходився рідним дідом Андрею Шептицькому.

Фото, які ви бачите були зроблені, ймовірно, в кінці ХІХ або на початку ХХ століття.

Відомо, що на честь Фредро у Львові було споруджено пам’ятник, автором його проекту якого став львівський скульптор італійського походження Леонард Марконі. Сталось це у 1897 році.

Проте, після Другої світової війни пам’ятник було вирішено перенести зі Львова до польського міста Вроцлав. Урочисто встановили скульптуру пізніше, аж у 1956 році.

Якщо ви завітаєте до Вроцлава, то прямуйте на ринкову площу, адже саме там знаходиться скульптура.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/

Велика театральна історія однієї невеликої сцени. Частина перша: між стрілецьким театром і творчим експериментом

4. 05. 2020

Будівля, у якій зараз міститься основний корпус Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича, має виняткову історію виникнення і функціонування, їй належить особливе місце у культурному житті міста і галицького краю загалом.

Вона зводилася для потреб Музичного товариства ім. М. Лисенка, але їй судилося стати одним з найважливіших осередків суспільно-культурного життя української громади краю. І хоч у пресі та в спогадах знаходимо чимало справедливих нарікань на малі розміри і незручну організацію сценічного простору її розкішної Великої зали, значна кількість славетних імен і знакових подій з театрального життя українського Львова міжвоєнного періоду пов’язана з будівлею Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) у Львові на вул. Шашкевича, 5.

Фото Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка

Ще від часів російської окупації міста у 1914 р. діяла заборона українських театральних вистав, що руйнувала діяльність численних мандрівних труп та зумовила від’їзд з міста кращих артистичних сил. Далі репресії щодо театрального мистецтва української громади здійснювало й польське державне керівництво.

Від 29 січня 1916-го року театр «Руської бесіди» змінив назву на «“Український народний театр товариства Бесіда” у Львові» (скорочено частіше іменувався «Українська бесіда»). А протягом 1916 року трупа театру під новою назвою під керівництвом Катрі Рубчакової, її стараннями як талановитої адміністраторки, не лише здобула право на діяльність у залі Музичного товариства ім. Лисенка, але й отримала збільшення дотацій Крайового виділу і повернення деяких учасників трупи з лав діючої армії [16, с. 183].

«Здавалося, що ніколи театр не був більш потрібний, як під час світової війни, – наголошував стрілецький актор Я. Гриневич. – Серед жахливих подій на фронті, голоду у запіллю – людський ум – так військовий, як і цивільний бажав розради, забуття бодай на кілька годин будня. Не диво, що саля українського театру у Львові була тоді постійно переповнена по береги публікою». Автор згадував неперевершену, талановиту К. Рубчакову, монопольного Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» – І. Рубчака, інтелігентного і вправного співака М. Бенцаля, незрівнянного М. Крушельницького, темпераментного виконавця багатьох ролей О. Гірняка, композитора і капельмейстера театру Я. Барнича та багатьох інших, які прикрашали своїм талантом «Руську (Згодом – Українську) бесіду» [3, с. 4].

Січові стрільці аматорської трупи Пресової Кватири вважалися головним резервом театру, яким керувала К. Рубчакова. Серед документів Центрального державного історичного архіву України у Львові виявлено її лист до отамана Н. Гірняка від 25 травня 1916 р.: «Волошин[1] обіцяв дати відпустку для чотирьох стрільців Збірної станиці у Львові. Прошу Вас на 1–15 липня продовжити відпустку трьом стрільцям, які вже є у Львові і повинні повернутися до Кошу: підхорунжому Осипу Гірняку, десятнику Луцю Лісевичу, десятнику Євгену Банаху, а також двом стрільцям для посилення хору: підхорунжому М. Баландяку та десятнику М. Луцькому» [1, с. 251].

Вона зуміла запросити до співпраці професійних акторів (Олексій Польовий, Василь Коссак, Ірина Коссакова, Петро Сорока) та виконавців з фаховою вокальною підготовкою (Андрій Гаєк). Колишні актори театру О. Новіна-Розлуцький, Й. Гірняк, В. Демчишин, М. Онуфрак, Л. Гринішак, Є. Банах, Л. Лісевич, І. Рубчак, М. Бенцаль, які після призову до австрійської армії були зараховані на службу в Легіон УСС, стали засновниками аматорського стрілецького театру при Коші УСС і водночас, з дозволу командування, залучалися до праці в театрі. До трупи долучились окрім керівнички (й солістки водночас) фахові співачки Олександра Парахоняк, Катерина Пилипенко-Гринішак.

Загалом основний склад становив близько 40 осіб. Достойний вокальний вишкіл, сценічний досвід та професійна підготовка акторів дозволяли ставити опери і оперети: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Циганський барон» Й. Штрауса. Поряд з цим, трупі по плечу були такі спектаклі як драма у 3-х діях «Батько» А. Стріндберга (її прем’єра відбулась 5 жовтня 1916 року).

Вистави ставилися спільно з оркестром Легіону УСС, який на той час набув значного виконавського досвіду і мав практично повноцінний симфонічний склад. Він діяв під керівництвом талановитих композиторів Михайла Гайворонського [2] та Ярослава Барнича.

Ярослав Барнич

Михайло Гайворонський

Як свідчить один з очевидців: «Стрілецький театр грав у великій залі музичного товариства ім. В. Лисенка, акторський склад був з колишніх стрільців, які були звільнені лікарською комісією та призначені для служби в тилу. Робота в театрі починалася по закінченні служби та у вільні від служби хвилини, матеріальним забезпеченням трупи опікувався отаман Волошин» [3, с. 4].

У театрі була група режисерів, які спеціалізувалися відповідно до типу вистав: Микола Бенцаль та Олесь Розлуцький були постановниками історично-побутових сцен, а Євген Кохан – салонного репертуару. Репетиції велись протягом дня, з генеральною по обіді. А гардероб ставав центром творчого спілкування, за спогадами Я. Гриневича: «Саме тут минали веселі хвилини в товариських розмовах, щоразу відбувались політичні і воєнні дискусії, лунали стрілецькі пісні, дуже часто велись веселі розмови, постійним героєм веселих жартів був Л. Новіна-Розлуцький, який рідко вивчав свої ролі, бо мав дружбу з суфлером, інколи траплялись курйози та Новіна не втрачав голови, часто імпровізував і мав відповідні власні композиції» [3, с. 4].

З вирішенням справи на користь українських мистців, протягом низки років театр «Української бесіди» постійно діяв у приміщенні Музичного товариства ім. М. Лисенка у обох його залах (збереглись афіші та протоколи засідань правління МТЛ [6, с. 114], анонси в пресі, які свідчать, що вистави театру давались у його залі й раніше).

Лише за перший сезон 1916-1917 р. було дано 79 вистав [6, с. 122]. Серед них фігурують дуже різні за стилістикою та жанрами твори: опера на 3 дії «Катерина» Миколи Аркаса (7.01., 22.09. 1917), народна драма зі співами і танцями «Ой, не ходи, Грицю та на вечорниці» Михайла Старицького (8. 01., 25.02, 11.03. 1917), вистава на 3 дії «Жертвою?» Дениса Лукіяновича (прем’єра 19.01. 1917), драма на 5 дій «Мірелє Ефрос» Якова Гордіна (8.01. 1917) [11, с. 6], народна драма зі співами і танцями «Нещасне кохання» Леоніда Манька (11.02., 7.07. 1917), комедія на 3 дії «Романтичні» Едмона Ростана (21.01. 1917), «Любов бідного маркіза» О. Фиєта (прем’єра 12.02., 24.05. 1917), драма на 5 дій «Степовий гість» Бориса Грінченка, народна оперета «Перехитрили» Марка Кропивницького (18.02. 1917), народна драма з співами і танцями «Циганка Аза» Юзефа Ігнація Крашевського на музику З. Міллєрової і К. Галлєсевича (4.03. 1917), драма на 5 дій «Батькова казка» Івана Тобілевича (17 і 25.03., 17.11. 1917), комедія на 4 дії зі співами і танцями «За двома зайцями» М. Старицького (18.03., 6.10. 1917), драма на 5 дій «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного (24.11. 1917), побутово-історична драма на 5 дій «Маруся Богуславка» М. Старицького (1. 04., 6.05, 18.05 1917), «Назар Стодоля» у 3-х діях Тараса Шевченка з «Вечорницями» Петра Ніщинського (6.05.917), народна комічна оперета «Запорозький клад» Констянтина Ванченка-Писанецького на музику Ярослава Барнича (7.05., 29.07., 26.08. 1917), драма на 4 дії «Огні Іванової ночі» Германа Зудермана в перекладі Н. Грінченко (прем’єра 17.05., 10.11 1917), народна опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (3.06., 12.08, 14.10., 23.12 1917), історична драма «Невольник» Т. Шевченка (12.07.1917), комедія на 5 дій «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого [13, с. 3], фантастична опера «Вій» (15, 16, 29.12. 1917) і драма на 5 дій «Невольник» М. Кропивницького (12.07., 10.09. 1917), драма на 5 дій «Украдене щастя» І. Франка (20.10 1917), серед салонних п’єс – фарс на 3 дії «Двадцять днів тюрми» М. Геннекена (19.08 1917), народна оперета «Чорноморці» Михайла Старицького з музикою Миколи Лисенка (23.09, 7.10. 1917), «Дядя Ваня» А. Чехова (1.12. 1917 року – відновлена вистава) [1] та ін. Декорації для спектаклів були підготовані Зиґмунтом Бальком[2] (талановитим хуодожником і театральним декоратором з Єврейського театру у Львові, він же виготовив задники сцени для Великої зали).

Афіша поставновки народної оперети «Чорноморці» Михайла Старицького з музикою Миколи Лисенка

Афіша поставновки «Назар Стодоля» у 3-х діях Тараса Шевченка з «Вечорницями» Петра Ніщинського

Афіша поставновки «Запорозький клад» Констянтина Ванченка-Писанецького на музику Ярослава Барнича

Афіша поставновки народної опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського

В діяльності українського театру у цей складний період відбуваються подальші позитивні зміни. З липня 1918 року трупу театру очолив Василь Коссак.

У репертуарі спостерігається зростання кількості оперет і музично-драматичних вистав за участю оркестру 15 піхотного полку, повноцінного симфонічного колективу, який складався переважно з чехів і мав чималий досвід співпраці з українськими театральними трупами[3]: «Запорожець за Дунаєм», «Галька» С. Монюшка (прем’єра 7.04. 1918 р.), «Ой, не ходи, Грицю», «Маруся Богуславка», народна комедія на 3 дії Григорія Цеглинського «Ворожбит», (прем’єра 27.10. 1918), драматичні картини зі співами на 5 дій «Душогуби» І. Тогобочного (прем’єра 19.10 1918). Впродовж 1919 р. тривала активна боротьба за право постановок українських вистав хоча б у залі МТЛ (оскільки панівна польська влада заборонила діяльність українських театрів, українські трупи були витиснуті з репрезентативних споруд на естради кав’ярень і ресторанів, а всі сцени театрів надано виключно польським колективам).

Афіша драматичні картини зі співами у на 5 дій «Душогуби» І. Тогобочного

В середині вересня 1919 р. В. Коссак домігся дозволу на постійні виступи українського театру у Львові [9; 13; 17]. Журнал «Новий час» констатував: «На щастя… тов. “Українська Бесіда” зложило провід в руки В. Коссака. Хоч є надія, що сей довголітній робітник галицької сцени зуміє прямо з-під землі добути артистів і згуртує їх побіч себе» [7, c. 7].

Однак відразу розпочати роботу не вдалось, оскільки постійно орендований ним зал Музичного товариства ім. М. Лисенка влада забрала, надавши сцену іншому колективу – польському кабаре, тому українські вистави на цій сцені відбувалися лише принагідно, а більшість з них ставилась на сцені Народного дому.

Лише 8 лютого 1919 р. театр товариства «Українська Бесіда» отримав офіційний дозвіл на відновлення діяльності. На відкриття трупа підготувала постановки «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського з «Вечорницями» П. Ніщинського у другій дії (15.02. 1919) і «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького (16.02.1919) за участю фахових вокалістів Софії Стадникової[4] і оперного співака (баса-баритона) Романа Орленка[5].

У цей рік чималий напрацьований репертуар поповнився народною оперою «Пісні в лицях» М. Кропивницького (прем’єра 16.10.1919), оперетою «Барон циганів» Й. Штрауса, музичною комедією «Троє гультяїв» («Lumpaci vagabundus») М. Нестроя на музику А. Міллєра. Трупа в цей період мала в розпорядженні театральний оркестр з 12 осіб під орудою диригента Ярослава Барнича.

У 1920 р. у Великій залі музичного товариства також виступала Трупа Українських акторів під орудою М. К. Садовського (зокрема, з виставами «Бояриня» Лесі Українки, «Медвідь» Антона Чехова, «Останній сніп» Людмили Старицької-Черняхівської – у серпні, оперою «Ноктюрн» Миколи Лисенка, драматичним етюдом «Осінь» Олександра Олеся – 6 вересня [4, c. 3].

Афіша Трупи Українських акторів під орудою М. К. Садовського

У тому ж 1920 р. у залі МТЛ проводив вечори Драматичний гурток товариства українських робітників «Воля», який також здійснив тут постановку драми «Учитель» І. Франка.

Згодом, після гастролей іншими містами, до Львова повернувся «Український театр людовий» («Український народний театр товариства “Української бесіди”») під дирекцією Василя Коссака. В. Коссак не лише працював над улюбленим публікою репертуаром, але й багато експериментував. У програмі з’явилися «превесела фарса зі співами і танцями “Пан Штукаревич”» С. Зіневича, народна оперета «Пошились в дурні» М. Кропивницького, комедія «Крути, та не перекручуй» М. Старицького, п’єса В. Чубатого «Воскресеніє» (з кабаре в другій дії), драматичні вистави «Росмерсгольм» Генрика Ібсена в перекладі Н. Грінченко і М. Загірної, «Бурлака» І. Карпенка-Карого, «Діти Агасфера» і «Гимн нужди» С. Бєлої. Крім них, він взяв до постановки незнану у Галичині трагедію С. Черкасенка «Про що Тирса шелестіла» з музикою К. Стеценка, доручивши роботу над нею другому режисерові – молодому Петру Сороці.

Афіша трагедії С. Черкасенка «Про що Тирса шелестіла» з музикою К. Стеценка

Прем’єрний показ відбувся 15 березня 1920 року, з приводу якого театральний оглядач Степан Чарнецький надав його докладний і сповнений високої вимогливості аналіз: «Крім того, не всі актори знали свої ролі напам’ять, тому ритміка черкасенківського білого вірша страждала; масові сцени не мали потрібної мальовничості і з цікавих картин перетворювались на плями, затирались в обмеженому сценічному просторі залу Музичного інституту ім. М. Лисенка, що створювало “томлячо-похоронний” темп гри. І тільки музика К. Стеценка, особливо пісні Сірка і Килини, хоча хорове виконання не завжди звучало “складно”, а також нові і гарні, до певної міри навіть стильні декорації створювали позитивне враження» [16].

В боротьбі за право на власну творчу лінію український театр у Львові за чотири роки на невеликій сцені Музичного товариства ім. М. Лисенка пройшов стрімку й потужну еволюцію від аматорства мандрівних труп, розширивши репертуар і його жанрову палітру, збагатившись фаховими акторськими й музично-мистецькими силами та впритул наблизившись до засад функціонування стаціонарного професійного театру.

Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець

(Далі буде).

Література.

Башняк Л. Стрілецькі театри легіону уСС і галицької армії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. № 18. 2009. C. 249-255.
Волинець С. Стрілецький театр // Наш театр. Книга Діячів Українського Театрального мистецтва. Т. 1. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1975. С. 99-100.
Гриневич Я. Стрільці на сцені / Ярослав Гриневич // Літопис Червоної Калини. Вересень. Львів : Червона Калина, 1936. Ч. 9. 4-7 с.
З театру // Громадська думка. Львів, 1920. № 137. С. 3.
[Чарнецький Степан]. З театру // Громадська думка. Львів, 1920. 14 січня. № 11.
Книга протоколів музичного товариства імені Миколи Лисенка.: упор., вст. ст. та ім. покажч. Я. Горак. Тернопіль: Астон, 2014. 424 с.
Н. М. [Новаковський Михайло]. Галицький театр сучасности // Новий час. Львів, 1918. 26 вересня. № С. 7.
Німилович О. Співочо-диригентська діяльність Романа Прокоповича-Орленка (до 130-річчя від дня народження митця) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка / Ред. О. Смоляк. Тернопіль: Вид. ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2014. № 1. С. 21-28.
Новинки // Вперед. Львів, 1919. № 95. 17.09.
Оповістки // Вперед. Львів, 1919. № 5. 6.02.
Оповістки. Діло. 1917. №. 5. 6.01. с. 6.
Паламарчук О. Музичні вистави львівських театрів (1776–2001) Львів, 2007. 448 с.
Український Народний Театр Т-ва «Бесіда» у Львові під управою К. Рубчакової. Діло. 1917. № 75. 03. с. 3
Український театр у Львові // Нова Рада. Львів, 1919. 14 вересня. № 3.
Федорів Ф. По визволенню Львова. // Шляхи. 1915. № 44 с.
Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Нариси, статті, матеріали, світлини. Львів: Літопис, 2014. 584 с.
Ярослав Ярославенко. З нагоди бенефісу капельника українського театру // Вперед. Львів, 1919. 25 жовтня. №

[1] У той час – командант Збірної Станиці УСС.

[2] Зиґмунт Бальк (Zygmunt Balk, 1873-1941) – художник-декоратор, вивчав живопис у Львівській Промисловій школі півд. Проводом Яна Дюлля, а далі вдосконалювався як декоратор у Ляйпцігу, Монако, Берліні, Мюнхені, Дрездені, практикувався в Віденській декораторській фірмі Г. Бурґгардта (H. Burghart). У 1913 році він отримав Гран-прі на міжнародній виставці в Римі для проекти декорацій для опер Вагнера. Разом з Б. Політинським (B. Polityński) проектував куртину Львівського великого міського театру, здійснив деякі розписи інтер’єрів львівської опери, Торгово-промислової палати, головного залізничного вокзалу. Співпрацював з оперним, єврейськими театрами Львова і Станіславова, кількома українськими трупами (зокрема від 1917 – з Українським народним театром в період оренди цією трупою Великої зали МТЛ). Для українських труп оформив вистави: «Катерина» М. Аркаса, «Відьма» Л. Яновської, «Пісні в лицях» М. Кропивницького.

[3] У 1902 р. силами українського Драматичного товариства ім. І. Котляревського у Великій залі робітничого товариства «Gwiazda» було поставлено «Наталку Полтавку». А в 1904 р. силами українських музикантів і «Львівського Бояна» було виконано оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» за участю військового оркестру цього полку під управлінням Ф. Конопасека

[4] Софія Стадникова (Стечинська,1886-1959) – українська акторка і співачка (сопрано). Дочка Андрія і Елеонори Стечинських. Дружина Йосипа Стадника і мати Стефанії Стадниківни та Яреми Стадника.Навчалась вокалу в оперній школі Владислава Флямм-Пломєнського (Wilhelm Flam–Płomieński) у Львові та у профессора Олени Муравйової в Києві (1915-1918 рр.), виступала як концертна співачка. Процювала в театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, Театрі Миколи Садовського в Києві, пізніше у різних трупах, очолюваних Йосипом Стадником, у Державному театрі ім. Л. Українки у Львові, у Львівському оперному театрі, згодом у театрах Дрогобича і Львова.

[5] Роман Прокопович (сценічний псевдонім – Орленко, 1883-1962) уродженець с. Чижиків вокальну освіту отримав на музичному факультеті Віденського університету (1902–1907) і приватнов низки славетних педагогів. До початку співпраці з театром «Української бесіди» у 1908 році він підписав контракт з дирекцією Фолькопери у Відні, де впродовж десяти років співав партії Вотана, Германа, Доннера («Валькірія», «Тангейзер», «Перстень нібелунгів» Вагнера), Альмавіви («Весілля Фігаро» Моцарта), Бартоло («Севільський цирульник» Россіні), Ескамільйо («Кармен» Бізе), Демон («Демон» Рубінштейна), Валентина («Фауст» Гуно). Один сезон співак виступав в оперному театрі м. Острава (Чехія) та у Празькій опері. 1913 року на святкуванні 100-річчя Р. Вагнера у Байройті виконував партію Вотана з опери «Валькірія». В Австрії (1912–1915) був активним діячем української громади у Відні, керував студентським хором, виступав та організовував Шевченківські концерти разом з О. Носалевичем, Р. Любінецьким, Лесем Курбасом. Згодом, в 1920–1925 рр. працював викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, з 1925 року – у львівських гімназіях, а з 1939 до 1949 року – у Львівській консерваторії та музичному училищі [8].

У Дрогобичі проведуть день “післякарантинного” туриста

4. 05. 2020

У Туристично-інформаційному центрі Дрогобича, що на Львівщині, склали програму для туристів, які вирішать відвідати місто після завершення карантину.

Погодинний розклад дня опубліковано на сторінці Центру в Facebook.

Так, розпочати мандрівку пропонують о 10:00 з піднімання на найвищу вежу міста. Тут же – у ратуші – можна побачити й унікальну колекцію ваг. Потому – спробувати на смак солену каву з соленим пирогом у гастрокав’ярні.

Після перекусу туристів відправляють на знайомство з сакральними пам’ятками – одним із найстаріших костелів у Галичині та однією з найбільших синагог Східної Європи.

Пообідати пропонують у найвідомішій їдальні №1 у приміщенні Ратуші. Потому – прогулянка однією з найкрасивіших вулиць Дрогобича – Панською (вул. Шевченка).

Як зауважили в ТІЦ, саме тут, можна побачити безліч цікавих вілл, кам’яниць. Раніше на цій вулиці могли жити особи “панського роду” – нафтові барони, інтелігенція, поважні адвокати.

О 15:00 за планом – екскурсія в Палаці мистецтв, де можна побачити оригінальні фрески відомого митця Бруно Шульца. Потому – відвідування церкви св. Юра, яка збудована без жодного цвяха. Її називають “поемою в дереві”.

Також серед запропонованих атракцій – відвідування одного з найстаріших підприємств у Європі – дрогобицької солеварні – та дзвінок із найстарішого у Дрогобичі ретротелефону.

На вечерю представники туристичної галузі Дрогобича пропонують скуштувати смачну рибу, запечену в соленому панцирі.

Ольга ДОВГАНИК

Сьогодні львівський трамвай святкує 140-річний ювілей

3. 05. 2020

Випуск модернізованого трамвая "Sanok" із депо № 2. Фото із колекції трамвайного депо № 1

Перший львівській трамвай почав регулярний рух вулицями 3 травня 1880 року. Ця подія могла відбутися на десять років раніше, адже дві англійські фірми просили у мерії дозвіл на будівництво та експлуатацію кінного трамваю, але міська рада відхилила прохання, оскільки потреби міста забезпечували кінні омнібуси, які працювали з 1835 року і мали три маршрути.

Кінний омнібус - перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині - вдкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1 — Кінний омнібус – перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині – вдкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1

У результаті дискусій та обговорень на засіданнях міської ради у січні 1879 р. перевагу було надано вітчизняному підприємству, тобто Трієстинському товариству. У зв’язку з цим у Львові було створено філію цього товариства “Львівський трамвай” (Societa Triestina Tramway, Filiale: Lemberger Tramway).

Кінний трамвай на Краківській площі (сьогодні площа Я. Осмомисла)

Закладення колії почалося спочатку по вул. Бема, в середині серпня 1879 р. Рейки тоді були дерев’яні, оббиті металевою бляхою. У серпні місто отримало перші кінні трамваї, що були замовлені товариством на фабриці в Граці. Вони мали темновишневий колір та білі написи з червоною облямівкою – “Tramwaj Lwowski ” (Трамвай львівській).

Кінний трамвай на залізничному переїзді на теперішній вул. Б. Хмельницкого, фото, кінець XIX ст.

Усі роботи із будівництва головної лінії було завершено у листопаді 1879 р. 25 листопада від Митної площі розпочалась пробна їзда кінки. З депо виїхало три вагони: один літній відкритий, другий – з одним салоном, третій – пасажирський, поділений на два класи. Випробовування пройшли доволі гладко. 3 травня 1880 р. проїзд був безкоштовним. А з 5 травня почали брати оплату за проїзд. На початку червня дирекція трамваю за проханням магістрату заборонила куріння у вагонах. В середини цього ж місяця завершилися роботи з закладання міського каналу по вул. Городоцькій, і 1 липня 1880 р. розпочався регулярний рух по всій головній лінії, від Митної площі до вокзалу залізниці ім. Карла Людвіга.

Кінний трамвай на сучасному проспекті Свободи. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1

Після відкриття Жовківської лінії довжина шляхів кінки становила 5874 м. (лінії в основному були двоколійними). Рух вагонів, як і у всій Австро-Угорщині, був лівостороннім. Кожний вагон поділявся на два класи – перший та другий і проїзд відповідно коштував 20 і 15 центів за секцію. Обидві лінії були розбиті на 4 секції, вартість проїзду призначалася відповідно з урахуванням класу і відстані проїзду (одна, дві, три або чотири секції). На Городоцькому та Жовківському підйомах екіпаж очікував форейтор (часто підліток), який підпрягав 1-2 пари коней і допомагав подолати складний підйом. А пасажири змушені були платити у подвійному розмірі, за додаткових коней. Вагони рухались із середньою швидкістю 6 км/год.

Кінний та електричний трамваї на площі Галицькій. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1

Доля кінного трамваю була вирішена в 1906 р. У зв’язку з планом розширення мережі ліній електротрамваю обидві лінії кінки повинні були бути електрифіковані в 1907 р.

Трамвай біля головного корпусу Львівської політехніки. Фото 1894 р.

15 січня 1909 р. на кінному базарі відбувся розпродаж 60 трамвайних коней, а всього в січні було продано 77 коней по ціні від 35 до 315 крон за кожного. Вагони почали використовуватись як причепні до моторних вагонів електричного трамваю. На цьому закінчилась історія львівської кінки.

Олександр АРІСТАРХОВ
науковий працівник Львівського історично музею , відділу науки і техніки

Львів’янка увійшла в TOP-10 інтер’єр-дизайнерів Чикаго

3. 05. 2020

Низка світових спеціалізованих видань внесли українку Надію Гордон до рейтингу топ-дизайнерів американського міста Чикаго. Про це пише Ua Post.

Зокрема видання Decorilla вказало Надію як одного з кращих дизайнерів Чикаго (Nadia Gordon Designs 10 Best Chicago Interior Designers).

“Увага до дрібниць, вдало підібрані колір та текстура гармонійно поєднуються в сучасному та перехідному стилях інтер’єрів Надії. Надія Гордон вважає, що головне завдання дизайнера – зрозуміти бачення свого клієнта, розширити його та втілити у реальність його індивідуальний стиль”, – йдеться у повідомленні журналу.

Видання Jetsetty внесло українку до Топ-5 дизайнерів Чикаго (Top 5 Interior Designers Anchored In The Windy City).

“Українка за походженням Надія Гордон вважає, що секрет успішного проекту полягає у розумінні та розкриті бачення свого клієнта та подальшій його реалізації у інтер’єрі. Найбільша помилка, що може зробити дизайнер – це нав’язати своє бачення клієнтам. Як наслідок – може вийти гарний інтер’єр, але він буде “чужим” для замовника”, – так описує принципи роботи Nadia Gordon Design автор публікації.

Ще один спеціалізований ресурс Decorill вказує Надію у своєму рейтингу Ten Finest Interior Stylist in Chicago.

У рейтингу також присутні Nate Berkus, Antony Michael та інші відомі дизайнери з Чикаго.

Надія Гордон емігрувала у США зі Львова у 2005 році. В 2013 році здобула диплом магістра за спеціальністю інтер’єр-дизайнер в Harrington College of Design.

Наталка СТУДНЯ

Партача грабували з дозволу братії, або луцькі ремісничі цехи ХVІІ століття

3. 05. 2020

Важливою складовою кожного міського соціуму ХVІ–ХVІІ століть були ремісничі цехи, а зосібна – ремісники, які не лише щодень трудились у своїх майстернях, а й відігравали значну роль у політико-економічному житті міста. Добрим прикладом тому був Луцьк. Ремісничі організації в королівському Луцьку, як і в інших містах з багатовіковою історією, відомі ще з княжих часів.

Однак, об’єднання у цехи-корпорації, чіткий розподіл обов’язків між ремісниками, встановлення терміну навчання учнів, визначення сум податкових зборів до цехових скриньок, право обирання поміж ремісничою братією цехмістра, тобто, по суті, кодифікація і юридичне закріплення організаційних нюансів діяльності ремісників у історичному часі, принаймні для Луцька, було явищем ранньомодерної доби. Одну з головних ролей у тому відіграло маґдебурзьке право.

Самоврядування Луцька бере свій початок від кінця ХV століття. У великокнязівсько-королівських привілеях на луцьку маґдебургію повсякчас згадуються ремісники, які, у якості повноправної частинки міського соціуму, отримували право на будівництво своїх майстерень та яток, торгування на ярмарках. Однак, якщо ХVІ століття було часом рецепції, осмислення та утвердження нововведень королівської влади, які, поза сумнівом закріплювались із своїми особливостями у кожному з міських середовищ, то вже на початку і в середині ХVІІ століття маємо певні усталені традиції, зокрема у ремісничій діяльності лучан.

Найважливішими джерелами, в яких зафіксовані основні норми діяльності ремісничих організацій міщан, були цехові устави-статути. Якраз їхня наявність підтверджувала юридично закріплене вищою владою, леґітимне функціонування корпорацій ремісників. Так, для Луцька відомі привілеї різників (1623, 1635), шевців (1578, 1597, 1635), теслярів та мулярів (1571, 1581), ковалів (1570, 1571, 1579, 1596), кравців і кушнірів (1564), чоботарів (1635). У Луцьку, поза сумнівом, працювала набагато більша кількість ремісничих цехів. Через неповну збереженість документів, пов’язану із частими пожежами та й, з рештою, недостатнім рівнем вивчення проблем цехового устрою Луцька, інші статути луцьких братчиків-ремісників поки невідомі.

Олександр Дишко. Площа Ринок у Луцьку XVI – XVIII століття, 2017

Зважаючи на добре представництво луцьких ремісничих корпорацій в актовій книзі Луцького маґістрату 1638–1640 років, авторкою, на основі матеріалів вказаного документу, здійснено спробу простежити особливості взаємовідносин ремісників поміж собою всередині одного цеху, з’ясувати причини непорозумінь та конфліктів між представниками різних цехових організацій, що вели їх «у пошуках правди й справедливості» до ратуші. Цікаво також простежити взаємини поміж ремісниками та урядниками маґістрату в різних соціально-побутових та політико-економічних ситуаціях.

Взаємини усередині луцьких ремісничих цехів: принцип корпоративності та виклики супроти нього

Однією із характерних рис середньовічного й ранньомодерного суспільства в Європі була його корпоративність – поділ суспільства на окремі групи, об’єднані спільними інтересами, соціальним становищем, етнічним походженням, релігійними традиціями освітнім чи психофізичним рівнями. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи, корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їх особисту свободу, права і вольності, збереженість майна, взаємодопомогу і захист на випадок необхідності.

Характерною особливістю середньовічних, а пізніше – і ранньомодерних ремісничих корпорацій була наявність «горизонтальних» зв’язків між їхніми членами, на відміну від «вертикальних» відносин панування й підкорення. Внутрішні правила цехових об’єднань, в тому числі й українських, у відповідності із загальними принципами корпоративності, теж були спрямовані на підтримання економічної рівності серед її членів шляхом як стримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів.

На загальноміському фоні ремісничі цехи мали вигляд цілісної, злагодженої у діяльності та повсякденному житті організації, проте усередині самого цеху все не завжди було так гладко. Часто цехові суперечки вирішувались мирним «приятельським» способом. Так було, наприклад, 27 вересня 1638 року. До міського уряду на ратушу прийшов луцький ремісник-різник Яцько Калішович, скаржачись на цехмістра свого (різницького) цеху Івана Сачивку та цехового майстра Василя Йовковича про завдані позивачу шкоди – побиття в його власній торгівельній ятці. Цікаво, що під час судового засідання Сачивка зізнався про завдані Калішовичу побої. Тому, зважаючи на визнання провини і для збереження миру й ладу в цеху, суд, заручивши винного десятьма копами литовських грошей, наказав, аби «pozwany powoda w cechu swym y nigdzie nie uciązali / позивач відповідача в цеху своєму і поза ним не утискав».

Робота у різницькому цеху, XIV століття, Tacuinum sanitatis

Випадок добровільного вирішення суперечки поміж ремісниками одного цеху трапився і 23 березня 1639 року. Позивачем у справі виступав шевський цехмістр Матвій. Позваним був Іван Олексійович Саф’янник. Очільник цеху звинувачував свого майстра у несплаті до цехової скриньки братського податку. Зважаючи на невиконання ремісником своїх безпосередніх обов’язків перед корпорацією, цехмістр, у якості невиплачених грошей вважав за доцільне відібрати в дружини позваного «боти золоті», якими вона торгувала на Ринку в Луцьку.

У результаті, маґістратський суд в особах райці та лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Андрія Сезеновича та райці Павла Антоновича не лише визнав дії цехмістра справедливими, а й зобов’язав Івана Олексійовича та його дружину вибачитись перед паном-цехмайстром.

Траплялись випадки, коли ремісник повставав проти цехової братії. 22 грудня 1638 року на своїх колег шевського цеху скаржився луцький міщанин Карп Швець. Причиною звернення до міського суду став несправедливий арешт шевцями міщанина з Несухоїж Володимирського повіту Романа Ковановича. Так само було й на Різдво 1639 року, коли швець Карп Кілт перед урядом позивав на свого братчика Омеляна Сажка. Останній, за словами актора (позивача), безпідставно образив його гідність в присутності інших шевців.

Тож взаємовідносини поміж ремісниками одного цеху не завжди були злагодженими і мали суперечливий, подекуди, достатньо конфліктний характер. Разом з тим, відчуття духу корпоративності серед представників луцької ремісничої братії було достатньо сильним. Підтвердженням тому слугують справи Яцка Калішовича та Івана Саф’янника. Маґістрат у винесенні вердиктів щодо ремісничих справ дбав, аби ті прикрі випадки не поторювались і ніхто нікому не чинив шкод ні в цеху, ні поза ним.

Взаємини між представниками різних цехів: особистісні мотиви непорозумінь та шляхи їх подолання

Не зважаючи на приналежність до певної цехової корпорації, представники усіх ремісничих професій, все ж, жили й працювали в одному місті, поділяли єдиний соціально-економічний простір. Відтак їхня взаємодія, або ж навпаки – певна конфронтація, були неминучими явищами. Характерною рисою судових книг ранньомодерного часу було те, що туди, зазвичай вносились конфліктні справи. Тому для вивчення історії того часу маємо здебільшого вписані до актів маґістрату та ґроду суперечки. 31 жовтня 1638 року до луцького лавника та лентвійта Романа Левоновича, який у той час сумлінно виконував свої урядницькі обов’язки на ратуші, прийшов луцький міщанин-швець Іван Олексійович Семенович.

Збентежений позивач свідчив на Івана Нагая, різника й урядника-тивуна з юридики отців домініканів, колишнього цехмістра різницького цеху, вказуючи, що той Нагай, поселився на домініканському ґрунті, мав там власні ятки та вів торги. Позивач мешкав на тій самій юридиці, а тому й скаржився на «новоспеченого» тивуна-різника. Мовляв, він, «пройнявшись якимось невинним гнівом» на скаржника, часто закликав його до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч Семенович нічого винен не був. Жаль луцького міщанина був невгамовним, бо й судочинство тивуна юридики отців домініканів залишало бажати кращого.

Найперше, за словами позивача, позваний не мав ніякого права чинити бодай якийсь суд, оскільки «zadnym funduszem sądy iego nie są wprzywileiowane, ani nadaniem Prawa Maydeburskiego / ніяким фундушем його суд не впривілейований, ані наданням маґдебурзького права» обдарований не був. А коли 1638 року актора пограбував Пилип Шевчик, вкравши у нього кожух, кучму й фартух, то Нагай, під зарукою десяти кіп литовських грошей, зобов’язав Семеновича самому відшукати злодія. Ясно, що ображений злочином позивач, доклав максимум зусиль, аби розшукати злочинця. Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, то судовий вердикт тивуна виявився вкрай дивним: «poniwaz ten kozuch, kuczme y fartuch w dzien, a nie w nocy, Filip wzioł, a nie krzadł / оскільки той кожух, кучма та фартух удень зникли, а не вночі, то Філіп їх взяв (позичив), а не викрав». Ба більше, оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «aby złodzieia za cnotliwego przyznał / щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських золотих.

На цьому, однак, конфлікт не вичерпався, бо дядько виправданого Шевчика звинуватив повода у вбивстві свого сестринця, який був відправлений на науку до Олексійовича від «цеху тутешнього шевського» Нагай ще й прогнав позивача із власної халупи, яку швець мусив за безцінь продати кушніру Семену Самуіловичу.

Пекарня, XIV століття, Tacuinum sanitatis

Типовою причиною позивань ремісників один проти одного, як і усіх міщан того часу, були грошові борги. Вересневим днем 1638 року Павло Цирюльник скаржився на Івана Олексейовича, бо той був винен і не хотів йому віддати 70 ґрошів. Трьома місяцями раніше, у червні того ж року, Андрій Кушнір, зять луцького райці Яна Соколениці, заборгував Павлу Шинкарю 8 золотих, довго борг не повертав і, врешті, отримав позов до суду, який і був вручений йому маґістратським слугою Опанасом Патковичем. Такі справи зазвичай залагоджувались достатньо мирно. У разі спротиву боржників – їх заручали ще більшою сумою грошей до віддавання на випадок неповернення першопочаткового боргу.

Чи не найбільшою проблемою усіх цехових ремісників середньовіччя та нового часу були позацехові ремісники – партачі (indoctus – лат.). Тому й упродовж 1638 – 1640 років поміж цехмайстрами з братчиками-ремісниками і позацеховиками з юридик та передмість траплялись непорозуміння та конфлікти. Так було і посеред жовтня 1639 року, коли до маґістратського суду звернувся кушнір Семен Самуілович, мешканець юридики отців домініканів.

Ремісник скаржився на Станіслава Буковського – цехмістра кравецько-кушнірської корпорації про те, що він несправедливо відібрав від зятя позивача – Івана Гапоновича, пошиті для минулого ярмарку заячі кожухи і продав собі на користь. Відповідь позваної сторони була ствердною і однозначною: Іван Гапонович – партач, який, за завдані цеховій братії шкоди ще 12 жовтня 1638 р. отримав баніцію-інфамію. Ремісникам було суворо заборонено співпрацювати і спілкуватися з ним.

Цікаво, що пограбування того Гапоновича вчинили за згодою усіх братчиків-цеховиків: «kozuchi są pograbione przez pozwolenie wszytkiey Braci u partacza, ktory zadney powinnosci Cechu nalezacey, nie oddaie, a przyuiley Swietey pamieci Krola Je° Msci Zygmunta Augusta w roku 1564 cechowi Krawieckiemu i Kusznierskiemu sluzacy expresse w sobie wyraza, ze wszytkich partaczow, ktory nie sa, cechowi posluszni, wolno wszytkich towary y robote grabic / кожухи ті пограбовані з дозволу усієї братії у партача, який жодної повинності, що цеху належить не віддає, а за привілеєм святої пам’яті короля його милості Жиґмунта Авґуста у 1564 році цеху кравецькому та кушнірському наданим дозволено в усіх партачів, що цеху не коряться, усі товари та вироби грабувати (відбирати)». Ясно, що маґістрат не міг суперечити давній королівській конфірмації цехових прав та привілеїв, тож зі Станіслава Буковського зняли обвинувачення, а кожухи, відібрані у «nieposłusznego», присудили залишити в цеху.

Кравець, XV століття, Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426–1549. Stadtbibliothek Nürnberg

Ремісники «з» маґістратом та «проти» нього: взаємодія та конфронтація двох міських корпорацій

Луцький маґістрат, в руках якого зосереджувалась левова частка міського управління, включав не лише славетних панів-бурмистрів, райців та лавників із складу купецько-аристократичної міської верхівки. Вирішення важливих і нагальних для міста питань на ратуші не обходилась без присутності маґістратських засідань цехмістрів та ремісничої братії.

Досить часто очільники цехів займали посади бурмистрів та райців. Так, наприклад, луцьким бурмистром у січні 1639 році був цехмістр кравецько-кушнірського цеху Павло Антонович. Йона Михайлович – цехмістр ковальської та злотницької ремісничої братії у квітні того ж року згадується як луцький райця. Загалом представники цехових корпорацій відігравали значну роль у вирішенні міських потреб та питань «na ratuszu w Łucku». 13 жовтня 1638 року, коли міська влада приймала рішення про обов’язкове знесення торгівельних буд-яток по закінченні щорічного Святосеменівського ярмарку, на ратуші, окрім урядників, були присутні й цехмістри.

При укладенні лаудуму (згоди) 15 вересня 1639 року поміж міською громадою та урядом про безапеляційну справедливість, ґарантом якої для міщан присягав бути маґістрат, у разі будь-якої кривди, завданої лучанам, свої підписи власноруч поставити не змогли, бо були неписьменними, але попрохали те зробити Самійла Кириловича кравецько-кушнірський цехмістр Станіслав Буковський та очільник різницького цеху Іван Сачивка.

Спільно діяли братчики ремісничих корпорацій та урядники маґістрату і двома тижнями раніше, 3 вересня 1639 року, коли чинили згоду на відміну в Луцьку жовнірських заквартирувань. Аби полегшити місту тягар жовнірського перебування, поспільство та влада домовились про позачерговий добровільний збір грошей, які би запобігли в перспективі ще більшим міським втратам. Тож поруч із райцями Шимоном Злоторовичем, який віддав 45 польських золотих, Яном Гепнером (30 золотих), Яном Соколеницею (8 золотих), бурмистром Павлом Антоновичем (15 золотих), лавниками Антонієм Перетятковичем (12 золотих) та Романом Левоновичем (10 золотих), грошовий внесок до міської складки зробили ремісники Шимон Балвер Брила (10 золотих), Ян Мечник (5 золотих), Ян Цирюльник Овакович (10 золотих), Ян Столяр (3 золотих), Андрис Муляр (5 золотих), ткач Андрій Кірножко (5 золотих), тогочасний різницький цехмістр Іван Сачивка (3 золотих), Васько Мильник (3 золотих) та різник Лешко Гримар (2 золотих).

Чоботар, 1535 р., Джерело Hausbuch der Mendelschen Zwölfbrüderstiftung, Band 1. Nürnberg 1426–1549. Stadtbibliothek Nürnberg

Актова книга 1638–1640 років зафіксувала й випадки прикрих непорозумінь між представниками маґістрату і репрезентантами ремісничих цехів Луцька. Так, 7 січня 1638 року до ратуші зі скаргою прийшли райці Ян Матвієвич та Василь Шилневич. Позивалися славетні урядники проти майстра кравецького цеху Грицька Кравця. Скарга викликала значний резонансу місті, бо для Луцька це досить важкі часи. У ті дні маґістратська влада разом з громадою вирішували нагальне податкове питання. Уже досить довго лучани не могли виплатити до Коронного скарбу Речі Посполитої міського. Тому все міське поспільство разом з цехмістрами та урядниками зійшлись до ратуші.

Міщани погодили здійснити виплату необхідної суми, 400 золотих, справедливо поділивши борг між собою. Однак проти такого рішення повстав Грицько Кравець. Він не лише образливими словами відгукувався про позивачів – Яна Матвієвича і Василя Шилневича, а й намовляв лучан той податок-тягар взагалі не платити. Вислухавши скаргу, маґістратський суд в особі бурмистра та війтівського намісника Шимона Злоторовича, вирішив усю суму міського боргу (400 золотих) покласти на злісного кравця-бунтівника

22 січня 1639 року проти одного з урядників – Василя Шилневича виступав інший – бурмистр Павло Антонович. Міщанин був цехмістром луцьких кравців та кушнірів. Антонович позивався на свого колегу через грошовий борг, який позивач вповні віддав Шилневичу «скарбовим податком» на ратуші. Той, понад маґдебурзьке право, притягнув Антоновича до повернення грошей на земському та ґродському судах. Яскравим прикладом духу луцького ремісничого корпоративізму було те, що образили гідність одного Антоновича, а до суду прийшла «bracią wszystka», тобто усі ремісники, де позивач служив цехмістром.

Кушнір, 1543 р. Джерело www.nuernberger-hausbuecher.de

Отже, основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність, добре простежується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, який стояв на обороні цехових потреб, особливо коли справа стосувалась партачів та монопольного права на виготовлення і торгівлю певного виду товарів у місті та його найближчих околицях. Разом з тим, як і в кожному середовищі, всередині цехів та поміж представниками різних ремісничих об’єднань часто виникали конфлікти й непорозуміння, спровоковані колективними та особистісними образами. Подібну соціально-поведінкову забарвленість мали і відносини між урядниками маґістрату та ремісниками.

Репрезентанти цехових корпорацій, здебільшого їхні очільники, упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століть входили до складу маґістрату й відігравали значну роль у вирішення нагальних питань та проблем «міста його королівської милості Луцького». Однак, у справах, що стосувались інтересів ремісничих братій, ті урядники, які були цехмістрами, одностайно відстоювали потреби свого цеху. Водночас братчики-ремісники, у прикрий час, ставали на оборону свого найголовнішого майстра.

Оксана ШТАНЬКО

Джерело: Хроніки Любарта

Рівне їздить на роверах

2. 05. 2020

На початку ХХ століття їх називали “циклістами”, вважали небезпечними диваками, і навіть забороняли з’являтися з таким видом транспорту в публічних місцях…

Весна. Попри необлаштовану велосипедну інфраструктуру, рівняни масово сідають на велосипеди. А освоїли і полюбили цей вид транспорту мешканці нашого міста понад сто років тому. Це з тих часів до нас дійшов напівглузливий вислів про “войско польське на роверах”. Але має він реальне підгрунтя. Були часи, коли в польській армії (і в російській, і в німецькій, і в радянській, та й ще в багатьох інших) існували військові велосипедні підрозділи.

Військо польське на роверах під час Великих Волинських маневрів 1938 року. Фото з цифрового архіву Польщі.

Утім, цей вид транспорту на початку минулого століття неабияк вподобали й цивільні мешканці. До речі, “ровер” це не лише польська назва велосипеда, а й назва англійської фірми, чиї двоколісні транспортні засоби були в наймасовішому вжитку в населення Західної України.

Бойові самокатники в російській царській армії

На початку ХХ століття на вулицях Рівного все ще панували кінні візники, хоча вже з’явилися й перші автомобілі. А велосипедистів, за архівними даними 1903-го року, в місті було зареєстровано 100 осіб при кількості населення тогочасного Рівного у 34 тисячі. Уподобали новий засіб пересування й міські урядники. Наприклад, полюбляв поїздки на ровері рівненський думський гласний Лаврентій Стефанович.

На початку ХХ століття велосипед був транспортом для небідних містян, бо коштував до ста рублів. За такі гроші в ті часи можна було придбати 4-5 коней.
Маневрений двоколісник дозволяв відчайдухам влаштовувати справжні перегони тротуарами. Велосипедисти гасали містом, жахаючи коней та збиваючи перехожих. Отож міська управа (дума) змушена була “закрутити гайки” порушникам дорожнього порядку.

Гласний Рівненської думи Лаврентій Стефанович. Фото з книги Олени Прищепи “Вулицями Рівного”.

“О велосипедной езде”

Правила поведінки велосипедистів на вулицях міст Волинської губернії були схожі, оскільки були спущені “височайшим повєлєнієм” з самого Петербурга. Утім, мали деякі місцеві особливості. Зокрема в розмірах збору за дозвіл на керування велосипедом та номерний знак. Рівненська міська Дума в 1903 році видала спеціальну постанову “О велосипедной езде по г. Ровно”. Цим документом усіх велосипедистів зобов’язали мати при собі дозвіл на їзду велосипедом та номерний знак “для предъявления их полиции в случае каких-либо недоразумений”. На велосипедах мали право їздити особи не молодші десяти років, які пройшли випробування з уміння керувати цим видом транспорту. Внесок до міської казни за дозвіл та номерний знак у Рівному на той час становив один карбованець. “Номер должен находиться на виду на задней части велосипеда у седла”, гласив документ. Суворо заборонялося їздити тротуарами, пішохідними доріжками, бульварами, скверами та садами. Велика швидкість та перегони — теж під забороною. Рухатися потрібно було правою стороною проїжджої частини чим ближче до тротуару. У місцях скупчення людей чи екіпажів слід було сходити з велосипеда і нести його в руках. А при зустрічі з конем, який “виражав тривогу і переляк” слід було й зовсім заховати велосипед. Цікаво, як виконували таку вимогу “циклісти”? Заборонялася також “езда без руля и без звонка, равным образом в ночное время без зажженаго фонаря”.

еклама велосипеда марки Rover в газеті “Кур’єр щоденний”.

При совместной езде велосипедистов они должны следовать один за другим на разстоянии не ближе одной сажени” (два метри, – прим. авт.). “Огибать угол и пересекать улицу дозволяется лишь тихим ходом, давая знать о своем приближении звонком”.

У подальшому, зі зростанням кількості велосипедистів на вулицях, правила вдосконалювалися і доповнювалися. Наприклад, запроваджено було своєрідний екзамен на вміння керувати велосипедом, який приймала комісія з трьох поліцейських. Лише після їхнього схвалення власник ровера міг отримати дозвіл на їзду і номер.

Невідома рівнянка з ровером. Фото надане Г.Данильчук.

Правила існують, щоб їх… порушувати?

Схоже, таким гаслом керувалися власники велосипедів, зовсім не переймаючись проблемами безпечної їзди. Прагнучи на повну використати можливості свого двоколісного друга, велосипедисти нерідко ставали винуватцями аварій, про що повідомляли місцеві газети.

“Третьего дня по Шоссейной улице велосипедист №63 опрокинул старушку и причинил ей ушибы. О случае составлен протокол”, – писала в 1906 році газета “Волынская мысль”.

Припарковані ровери при вході в будівлі звична картина для старого Рівного. Неіснуючий нині будинок на неіснуючій вул. Заблоцького 2А. Фото віднайдене Л.Леоновою.

А декотрі порушники своєю поведінкою нагадували сучасних винуватців ДТП. “Один из фланирующих по Шоссейной улице велосипедистов третього дня наехал на 10-летнюю девочку и причинил ей несколько серьезных ушибов. К месту происшествия собралась толпа. Велосипедист успел скрыться”, – повідомляв кореспондент “Волынских губернских новостей” в травні 1911 року. Порушники так дістали всіх, що газетярі обурювалися, що “езда всадников стальных лошадок есть небезопасной для пешеходов. Интересно, распространяются ли правила езды на велосипедах на Ровно? Или у нас действует вседозволенность?”.

Рівнянин Борис Калашнік на вулицях Рівного, 1930-і роки. Фото надане Г.Данильчук.

Газета “Ехо Ровенське” в одному з номерів за 1927 рік писала, іронізуючи, що, мовляв, в Америці кожний третій їздить на автомобілях, а в нас – на велосипедах. “Ціле Рівне їздить на роверах. Починаючи від найбагатших до найбідніших, кожен має своє “авто”, завдячуючи вигідним умовам їх продажу – на виплату”. При цьому кореспондент зазначав, що їздять на велосипедах усі, і хто вміє, і хто – ні: “Один виїжджає на людей, інший їде по тротуару і ще нервує на публіку, що прогулюється, і заважає його їзді. Яке це щастя, що Рівне не Нью-Йорк, бо що би було, якби замість роверів, автомобілі їхали собі по тротуарах і людях, не зважаючи на розпорядження влади й існуючі правила”.

“Роверова навала”

А тим часом велосипед дедалі впевненіше заволодівав симпатії містян. Цьому сприяла й реклама в газетах, і можливість придбати недешеву машину в кредит (на виплату) чи взяти на прокат. Велосипеди різних європейських марок та запасні частини до них можна було придбати під час Великих Торгів Волинських, які проводилися щороку в Рівному, починаючи з 1930-го по 1938-й рік.

Виїзд рівненської молоді на відпочинок у Мізоч, 1938 р. Фото з сімейного архіву родини Лисенків.

За даними статистичного видання “Wolyn w liczbach” (“Волинь у цифрах”) у Рівному станом на 1939 рік було зареєстровано 6 тисяч 77 велосипедів при населенні Рівного на той час у 70 тисяч осіб. Майже кожен десятий рівнянин обрав собі засобом пересування велосипед. З’явилися секції роверистів при спортивних товариствах “Гасмонея” та “Сокіл”, при місцевій мілітарній організації польської молоді “Стрілецький союз”. Останній, наприклад, організував 26 квітня 1936 року велосипедні перегони на кубок Державних каменоломень в Яновій Долині за маршрутом: Злазне, Головин, Янкевичі, Перемінка, Костопіль. На велосипеди посадили місцевих листонош. Для цього при поштових відділеннях влаштовували спеціальні велосипедні тренування.

Невідомі рівнянки з велосипедами в Житині, 1936 р.

До кінця 30-х велосипед став не просто засобом пересування, а, скоріше, предметом особливої культури відпочинку — виїзди за місто, прогулянки закоханих пар, катання по місту, фотографування, поїздки на роботу. Їздити на ровері в Рівному стало модно і престижно. Бачити припаркований біля магазину, ресторану чи перукарні ровер — звична картина для тогочасних рівненських вулиць. Велосипед став своєрідним символом свободи. Можна було не тримати власний екіпаж і не залежати від візників. Активно освоювали велосипед і жінки, хоча ще на початку ХХ століття це заняття для жінки вважалося не зовсім пристойним. З’явилася й своєрідна велосипедна мода. Зокрема чоловіки вдягали легкі фланелеві костюми, трикотажні сорочки і високі гетри. Штани або заправляли в гетри, або внизу застібали на ґудзики, щоб тканина не потрапила в спиці. Жінки в основному їздили в спідницях, хоча подекуди вже почали з’являтися велосипедистки й у штанях.

Традиції живуть. Рівняни на роверах. Парад з нагоди річниці 7-го листопада, 1958 рік. — Традиції живуть. Рівнянти на роверах. Парад з нагоди річниці 7-го листопада, 1958 рік.

Кому належить пальма першості за винахід велосипеда, нині ще сперечаються дослідники. Але ця “диявольська машина”, як називали велосипедного прапрадіда на зорі його появи, нині досягла неабиякої популярності в світі. І наше місто тут не пасе задніх, маючи й свою велосипедну історію. Отож вислів майже сторічної давнини про те, що “ціле Рівне їздить на роверах”, залишається актуальним і досі.

Світлана КАЛЬКО

Джерело: РівнеРетроРитм

У Львові вперше видадуть легендарний комікс про Максима Осу

2. 05. 2020

Львівське видавництво UA Comix у співпраці з Red Room Comix започатковували нову серію коміксів — «Українські Мальописи». Першим світ побачить легендарний комікс про козака характерника Максима Осу.

«Це третє перевидання в Україні. Це легендарний комікс Ігора Баранька. Ним ми розпочинаємо серію Український Мальописів. Легендарні мальописи, які вплинули на українську культуру мальованих історій», – повідомив ІП «Діло» директор UA Comiх Богдан Кордоба.

Цей комікс – це бельгійсько-французький графічний роман створений коміксистом Ігорем Бараньком. Вперше вийшов двома томами у 2008-2009 роках французькою мовою у бельгійському видавництві Editions Joker. За весь час свого існування комікс був виданий французькою, російською, польською та українською мовами. Зокрема, в 2011 та 2016 роках був випущений переклад українською видавництвами «Євгеніос» та «Asgardian Comics» відповідно. А цього року до справи взялися львівські хлопці з UA Comix.

«Козак Максим Оса прибув на суд Божий року 1636. Якби не так?! Оповідки про смерть, як і вона сама, для козаків такого штибу дещо перебільшено. Як це смерть? І без небезпеки, загадок, вродливих та звабливих жінок, колотнечі, метушні та бійок?! Здається, ще зарано грати із кістлявою у кості і розповідати Святому Петру про свої походеньки, бо смерть – це лише початок пригоди!», – мовиться в описі коміксу.

Наталка РАДИКОВА

Важкий рок у незвичному звучанні скрипки та фортепіано (відео)

2. 05. 2020

Цього тижня творчий проект Bozhyk Duo приємно здивував навіть своїх найпалкіших шанувальників, випустивши на своєму офіційному каналі YouTube кавер версію відомого хіта німецького гурту Rammstein.

Запис відбувався не в студії і навіть не в концертному залі, а просто коло будинку. Звичайно, що і відео записувалося не на професійні камери а на звичайні мобільні телефони. Як зазначає саме подружжя талановитих музикантів – є велика складність виконувати «важкий» рок, тому цього разу довелося навіть до звучання додати віртуального ударника.

Ще один цікавий факт – композиція називається “Sonne”, і з німецької перекладається як сонце. От і під час запису цього відео сонце ніби «бавилося» з музикантами, то з’являючися на 15 секунд, то знову ховаючися.

Нагадуємо, що Олександр та Юлія Божики щотижня дарують своїм поціновувачам кавери та авторські композиції на своєму каналі YouTube.

Підписуйтеся на їхній каналhttps://www.youtube.com/user/bozhyk27, залишайте ваші коментарі – і очікуйте на наступне відео, адже подружжя музикантів обіцяють наступного разу записати спеціальне привітання до Дня Матері!

Ольга МАКСИМ’ЯК

На що звертати увагу пластунам під час мандрівки, або поради сторічної давнини від Степана Гайдучка

1. 05. 2020

Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.

За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Чимало мандрував Карпатами. При чому проводив мандрівки у різні пори року. Своїм досвідом ділився на шпальтах українських часописів «Діло», «Молоде Життя», «Сокільські Вісти» та ін. Степан Гайдучок як один із тих, хто у 1911 р. стояв біля витоків «Пласту», долучившись до організаційної розбудови організації, активно працював у цьому напрямку у 1920-х роках. Зокрема чимало статей і дописів помістив на сторінках часопису «Молоде Життя» – друкованому органі організації «Пласт». Запропонована публікація «Як радить собі пластун? Кілька порад мандрівникам» вийшла друком 15 червня 1925 р. у спареному числі 5–6. Вона підписана псевдонімом Степана Гайдучка – «Blue boy», яке він почав використовувати ще напередодні Першої світової війни.

Публікую статтю із збереженням мови та правопису оригіналу.

Степан Гайдучок

Як радить собі пластун? Кілька порад мандрівникам

Не знаю чи може діждемося другого підручника мандрівництва (перший доволі скромний але й добрий написав А[льфред] Будзиновський «Туристка» [вийшов друком 1909 р. у Львові. – А. С.]), тому подаю сих кілька порад для мандрівників – пластунів.

Карпати, гірський хребет Довбушанка (Добошанка, Довбошанка), Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл. Підпис Степана Гайдучка: “На хребті Довбушанки зліва: Гайдучок С., Мигаль Т., Копач Роман”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Чим менший гурток тим ліпше мандрувати. Найменше треба 3, щоб в нещастю могло двох одного перенести, чи один міг остати біля захворівшого, а другий поспішити за помічю. В гуртках, що мають більше як 5 людей справджується дуже часто пословиця «скілько голов стілько розумів».

Наплечник мусить мати ремені широкі щоби не вгризалися в рамена. Минулорічний досвід навчив, що мандрівки, які мають на ціли тілько число кільометрів, дають звичайно втому тіла і отупіння духа. Увага мандрівників звернена не на красу природи, інтересне окруження, але на се чи багато кільометрів перед ними. Що в мандрівку треба добирати товариство рівне віком і силою є само зрозуміле. Хлопець 14-літній не може мандрувати з 17-літнім.

Пускатися в дорогу ранком, щоб до полудня пройти як найбільше, а пополудне використовувати як відпочинок.

Карпатські краєвиди. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Відпочивати стоячи, а не сідаючи. Що годину малий 10-мінутовий відпочинок.

Все ліпший відпочинок за селом чим у селі, ліпше ночувати у стодолі чим у селянській хаті.

Часто мандрівники нагадують верблюдів, як тільки дірвуться води. Пють стільки її, немовби вона мала вистарчити на тиждень. Забувають, що спрага не лежить в жолудку, але в горлі. Вистарчить переполокати горло водою а спрага вступиться. Колиж напємося води, робимося охлялими і тяжкими. Пріємо ще більше і тратимо через те, ще більше енерґії. Тому-то пити найменше води, чи плинів, так як се роблять спортовці (очевидно не наші) під час тренінґу.

Перша сторінка часопису «Молоде Життя». Львів, 1925, 15 червня, число 5–6.

Воду до вжитку, фільтруємо так, що перепускаємо її через верству піску або потовченого деревляного вугля.

Колиж таборує цілий гурток, і маємо з собою ведро, то Фріцше радить робити з нього апарат до фільтровання. В стінці ведра з долу робимо отвір, заправляємо туди рурку, насипаємо в ведро вугля чи піска і апарат готовий. В одній годині маємо 6 літрів чистої води до кухонного вжитку.

На мандрівку не порадно брати елєктричних лямпок, бо батерії переходять вохкістю, і через цілу дорогу лямпка не до вжитку.

––––––

Щоб літом, ухоронитися перед соняшним ударом і його дальшим наслідком запалення мозку, зовсім не треба капелюха на голові. Природа сама дала нам покриття на голові. Треба вважати конче на неослонений карк, де лежить продовжений стриж. Се дуже вражливе місце, і тому підчас мандрівок треба закривати білим платком. Те саме робити, коли беремо соняшні купелі. З досвіду носять Араби білий турбан, який спадає їм на карк, а наш селянин літом капелюх з величезними крисами.

Публікація Степана Гайдучка «Як радить собі пластун? Кілька порад мандрівникам» у часописі «Молоде Життя». Львів, 1925, 15 червня, число 5–6.

Коли ми зігріті, а хочемо пити воду, то вмочуємо пальці рук в воду і держимо кілька хвиль. Можемо пити сміло воду, а се нам не пошкодить. Чому? – Кров за сей час переплила вся через пальці і вирівнала температуру у всіх внутрішніх орґанах іншими словами: охолодила їх.

Джерело: Blue boy [Гайдучок С.]. Як радить собі пластун? Кілька порад мандрівникам // Молоде Життя. Часопис Українського Пласту. – Львів, 1925. – 15 червня. – Чис. 5–6. – С. 4.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com

Церкви Любачівщини: Старий Диків

1. 05. 2020

Старий Диків — село на Любачівщині, нині в польському Підкарпатському воєводстві. Правдоподібно назва виникла через те, що поруч знаходяться густі ліси, населені дикими тваринами. На гербі село можна побачити дикого кабана з дубовим листям (дик – дикий кабан, вепр).

Перша згадка про Диків датується 1447 роком. Село перебувало у власності великих шляхетських родів. Згодом на його землях розвинулася друге поселення, назване Новим Диковом. У південній частині села розташовувався присілок Лебеді.

Згадки про церкву в Дикові датуються серединою XVI століття. Відома нам дерев’яна церква св. Димитрія була збудована 1724 року. 1873 року оновлена, зокрема, отримала чудовий позолочений іконостас. Розібрана 1903 р., під час будівництва нової церкви. Мурований храм звели 1904 року за проектом Теодора Мельничука, освятили 16 вересня 1906 року. Поряд збудовано муровану плебанію і дзвіницю.

Присутні риси неовізантійського синодального стилю. Однобанна, хрещата в плані, з гранчастим вівтарем та прямокутними бічними раменами і бабинцем. По боках вівтарної частини прибудовані симетричні ризниці. Церкву вінчає цибуляста баня на циліндричному барабані, прорізаному десятьма вікнами.

Після виселення українців церква використовувалася як склад. Внутрішнє оздоблення втрачене. Кілька ікон роботи Йосипа Куриласа (св. Димитрій, Христос, апостоли) зберігаються в Любачівському музеї кресів. Нещодавно завалився хрест з купола.

Занедбаний стан церкви привернув 2006 року увагу режисера А. Вайди, який облаштував тут знімальний майданчик для фільму “Катинь”. Після завершення зйомок (січень 2007 року) у храмі залишили декорації і навіть планували зробити тут відповідну експозицію. Хоча остання ідея не реалізована, саме завдяки фільму “Катинь” споруда привертає увагу туристів з усієї Польщі.

Захована серед густих дерев церква та дзвіниця знаходиться неподалік центру села, поблизу діючого цвинтаря. Зараз не використовується за призначенням, проте відкрита для відвідувачів (інформація про доступ та ключ висить на дверях).

Довідка:

Структура/планування храмів:

Найсхіднішою частиною є святилище (вівтарна частина) — окреме приміщення, де під час відправ перебуває священик.

До святилища примикає нава (неф) — храм вірних. На Любачівщині нава є найширшою і найвищою в усій конструкції.

До церкви, справа або зліва від святилища, могли бути прибудовані технічні приміщення: захристія, ризниця. Там зберігали священичий одяг, книги та інший інвентар.

Внутрішнє оздоблення:

На відміну від зовнішнього внутрішнє убранство церкви було дуже багатим. Центральним його елементом є іконостас — організований за чіткими канонами ряд ікон, що відділяє святилище від нави. В іконостасі влаштовано центральні двері (царські, або великі, врата) і пара бічних (дияконські двері). Основа іконостасу виконується з дерева й оздоблюється різьбою. Іконостас характерний лише для церков східного (візантійського) обряду, тому часто при адаптації церковного приміщення під костел цей елемент частково або повністю демонтували.

Христина ДУБНИЦЬКА ТА Оля СВІДЗИНСЬКА

Джерело: https://risu.org.ua/

Публікація підготовлена в рамках проекту “Стежками предків” від МГО “Вирій” за підтримки Українського культурного фонду.

Фото за матеріалами експедиції “Стежками предків” .

Стежками предків – проект, що передбачає популяризацію української культурної спадщини, що після масових виселень українців у 40-50-х рр. XX cт. залишилась на теренах Польщі. Насамперед це унікальні сакральні споруди – церкви, каплиці, придорожні фігури, також цвинтарі. В рамках проекту передбачено виконання “польових” досліджень, виявлення, аналіз, фотофіксацію та опис об’єктів культурної спадщини українців на теренах історичної землі Любачівщини – однієї з давніх земель українського Надсяння (поряд з Ярославщиною, Перемищиною, Сяніччиною). У підсумку досліджень передбачається створення та презентація для громадськості України та Польщі (Львів, Київ, Перемишль, Любачів) першого україномовного друкованого та цифрового путівника українськими місцями Любачівщини, доступного для масового користування.

У мережі оприлюднили невідоме досі фото Богдана-Ігоря Антонича

1. 05. 2020

архівне сімейне фото, на якому серед інших людей є поет Богдан-Ігор Антонич

Канадський дипломат українського походження Роман Ващук оприлюднив невідоме досі архівне сімейне фото, на якому серед інших людей є поет Богдан-Ігор Антонич. Фото було знайдено кілька днів тому. Про це пише dyvys.info

«Весілля маминої тети Олі Кулинич (сестри моєї баби Ярослави) з ґімназійним учителем латини і німецької мови Іллею Цінціруком … Ширші родини Кулиничів і Тимкевичів (по лінії прабаби Наталії).

Плюс один приятель молодої і її сестер – син пароха, Богдан Ігор Антонич (або, як вони його називали, «Богдусь»). Тоді ще 19-літній студент першого курсу Львівського Університету, а згодом один із провідних українських поетів ХХ століття. Він у модному світлому костюмі з метеликом, у задньому ряді» – прокоментував Роман Ващук фото на своїй сторінці у Facebook.

Фото, на якому є поет Богдан-Ігор Антонич

У дописі Роман Ващук виставив іще одне віднайдене раніше фото того самого періоду, копію якого передали в музей Антоничів у Бортятині. Також воно потрапило в дві книжки: «Знане і незнане про Антонича» Ігоря Калинця і «Антонич від А до Я» Данила Ільницького.

«Весільно-літературознавчі фото. Село Бортятин біля Судової Вишні, 1929 рік. Директором школи був мій прадід, Олекса Кулинич. Парохом був отець Василь Антонич» – прокоментував Роман Ващук історію походжень цих фото.

Віднайдені світлини з Антоничем – з родинного архіву Roman Waschuk.

Олександр Климко, або забутий український митець, який підкорив Америку

30. 04. 2020

Своєрідним мистецьким вибухом стала недавня презентація у Львівській національній науковій бібліотеці імені В.Стефаника монументальної картини українського художника Олександра Климка «Бій під Крутами» (1936 р.).

Полотно розміром 3.2х1,7 м, яке деякий час експонувалося у Музеї історично-воєнних пам’яток при Науковому товаристві імені Т.Шевченка (НТШ), після совєцької окупації у 1939 році потрапило у спецфонди Львівського історичного музею з поміткою такого, що не має мистецької вартості.

Картина Олександра Климка «Бій під Крутами»

Тривалий час картину вважали знищеною, але вона вціліла і зберігалась десятиліттями у фондосховищах бібліотеки. Лише у 2012 році картині присвоїли інвентарний номер і після реставрації виставили для публічного огляду.

Презентація картини О.Климка «Бій під Крутами» у ЛНН бібліотеці ім.. В.Стефаника

Яким чином картина потрапила зі збірки ЛІМ до бібліотеки ім. В.Стефаника й досі залишається загадкою. Залишається також незрозумілим, чому люди, причетні до нищення українських пам’яток у кінці 40-их-на початку 50-их рр. минулого століття, дивним чином не звернули увагу на картину О.Климка «Битва під Хотином» (1937 р., 1,49х2,04 м, полотно, олія), яка у 1955 році надійшла до Львівського історичного музею з фондів Львівської картинної галереї і сьогодні демонструється у відділі ЛІМ «Музей історії України» (пл. Ринок, 24). Вочевидь, тема запорізьких козаків виявилась політкоректною.

Картина О.Климка «Бій під Хотином» в експозиції Музею Історії України (відділ Львівського історичного музею)

Відомий український художник, графік, мистецтвознавець, журналіст Святослав Гординський так розповідає про молоді роки життя О.Климка: «Олександр Климко народився 4 грудня 1907 р. (за іншими даними на початку 1908 р.– Р.К.) в Новій Скваряві біля Львова. Там його батько Микола і мати Кароліна були вчителями. За іншими джерелами він народився не у Скваряві, а у Жовкві і там його батьки були вчителями. До гімназії Олександр ходив у Жовкві, а потім вивчав інженерну архітектуру у Львівській політехніці (його вчителем живопису і рисунку (1929–31 рр.) був відомий художник Я.-Г. Розен – Р.К.). Ще спочатку 30-х років він почав заробляти своїми роботами карикатурного жанру в польській пресі: львівській «Газеті поранній», варшавському «Вечірньому кур’єрі», (і в «Дзєнніку Бидгоському» – Р.К.), публікував свої твори також і в українських гумористичних газетах «Зиз» і «Комар».

Карикатури Олександра Климка в «Дзєнніку Бидгоському»

У 1926 —1928 роках жив у Кракові. Там на виставці власних творів за роботу „Жіночий портрет” отримав офіційне визнання. Отже, можливо, він навіть якийсь час навчався у місцевій Академії мистецтв, в кожному разі перебував у мистецькій атмосфері цього відомого закладу. Там він удосконалював своє портретне і краєвидне малярство улюбленими ним дикими тваринами, бо сам був ентузіастом ловецтва. Крім цього художник захоплювався історичними і батальними сценами, яких майже не знали львівські мистці, але які в дусі історизму Яна Матейка були ще живі у Кракові».

Картина Олександра Климка «Битва під Хотином».

В середині 30-х років він творить свій перший батальний образ «Бій під Крутами», багатолюдну і динамічну композицію, яка проте нагадує радше фрагмент фільмової стрічки, ніж логічно скомпонований образ. Але це була картина баталіста-початківця і вже в іншій історичній картині «Бій під Хотином» («Сагайдачний»), намальованій у 1937 р., Климко створює цілісну композицію, представляючи в центрі картини постать Петра Сагайдачного. Гетьман на коні в розгоні з піднятою булавою веде козаків у переможному бою. «Факт, що українське громадянство в ті міжвоєнні роки вимагало від мистців таких національно спрямованих творів, як ті два згадані. Але в цій ділянці мистецтва, – наголошує С.Гординський, – було в нас обмаль мистців. На західних землях Леонід Перфецький був у нас єдиним, сказати б, расовим баталістом, але це не диво, коли ще 18-літнім він був уже командиром кіннотного взводу Залізної дивізії УНР. Але він був діяльний більше в Парижі, куди виїхав після закінчення Краківської Академії. Другим расовим баталістом був Іван Іванець із Січових Стрільців. Теж майстер малювати людей і коней у руху, але більш дрібного ілюстративного типу. Климко вояком не був, але мав відвагу братися до великих тем». У той же час з-під його пензля виходить ще одне патріотичне полотно «Бій на Маківці» (1937 р.)

Картина Олександра Климка «Бій на Маківці»

На початку 30-их років художник вступив до Асоціації незалежних українських митців. У 1939 році Климко оселяється у Варшаві, де працює архітектором, студіює мистецтво і оформляє дві газети. Після вибуху німецько-польської війни митець переноситься до Відня, де навчається у відомого віденського портретиста професора Пацельта та створє серію з 12 картин на мисливську тематику для цісарського замку у м.Лянґбад. Потім був рекрутований до німецького війська і брав участь у військових діях на Східному фронті. Під кінець війни він виїздить до Італії, де перебував півтора року і продовжував навчатись на мистецьких студіях. Там звернули увагу на мистецькі здібності Климка і заангажували на роботу до Англії, до кінокомпанії «Твінкінґам Студіо» у Манчестері, де він працювавав архітектором-декоратором та оформив декілька фільмів (зокрема, к/ф «Орхідеї міс Бландес», 1948 р., реж. Дж.Леґ-Кловз). У той час намалював 8 ікон для української греко-католицької церкви, один образ для латинської катедри у Лондоні (до речі, за його плечима вже був досвід розпису каплиці у с.Мервичі (Жовківський р-н Львівської обл., 1933 р.)) та створив сценографію для пантоміми театру у м.Манчестер.

Поліхромія Олександра Климка в українській греко-католицькій церкві в місті Беріссо (Аргентина).

У 1948 році запрошено О.Климка до Аргентини як декоратора у Національному Театрі ім.Сервантеса в Буенос-Айресі. Там він попрацював чотирі роки, де виконував декорації до опер «Венеціанський купець», «Льос Аморес де ля Вірен», балетів «Капрічіо Еспаньйоло» і «Ель Псор Де Ля Есквеля» та ін. На окреме замовлення славнозвісної Евіти Перон Климко намалював велику завісу для дитячого театру в Мадриді. Створив також панно для інституту Карлос Паз у Буенос-Айресі та розписав поліхромією українську греко-католицьку церкву у м.Беріссо. Співпрацював з видавництвом Юліяна Середяка та ним видаваним гумористичним журналом «Мітла».

Олександр Климко серед співробітників часопису «Мітла» (сидить перший зліва)

У цьому видавництві працювали письменники Юрій Тис-Крохмалюк, Іван Евентуальний, Ігор Качуровський, художники Борис Крюківі, Віктор Цимбал, Володимир Каплун.

Карикатури Олександра Климка в часописі «Мітла»

Видавництво у 1954 році надрукувало дуже популярну серед діаспори книжку «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» — гумористична повість, авторства Юрія Тис-Крохмалюка, головним героєм якої був Селепко Лавочка з української дивізії «Галичина». За стилем написання книга нагадує твір «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Олександр Климко намалював дотепні малюнки до видання.

Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»

У 1958 р. Климко переїхав до США, де розпочав працю як архітектор в інженерній компанії. Але лише така роль його не вдовільняла, бо мав більші амбіції. Після серйозного іспиту Климка приймають до ексклюзивної мистецької спілки: «Об’єднана асоціація художників сценічного мистецтва» («Юнайтед Сцінек Артістс оф Амеріка”), яке з 97 кандидатів заакцептувало прийняти 8 митців у ряди свого об’єднання, в тому числі і Климка. По двох роках вибрано його вже на одного із членів екзаменаційної комісії спілки.

Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.

Мистецька кар’єра Олександа Климка стрімко йшла вгору, насамперед як художника-декоратора. Ним була оформлена сцена Радіо Сіті Мюзік Холл, створено три декорації для Метрополітен-опери у Нью-Йорку (зокрема, для опер «Травіата» Дж.Верді й «Богема» Дж.Пуччіні), дві для оперного театру в Сант-Люїсі, Місурі.

Виготовляє він також декорації для вашингтонської «Нешенал Балет Компані» (балет «Лес Сіфідес») та для тієї ж Метрополітан-опери на літні виїздні гастролі колективу по містах Америки (опери: «Ла Джоконда», «Ун Балло Ін Масчера»).

Климко оформляє також сцену для великого музичного шоу на Бродвеї у постановці відомого поета-лебретиста Алена Лернера (ставив славнозвісний мюзікл «Май фер Лейді») під назвою «Ван Клір Дей» («Один ясний день»), а також бере участь в сценічному оформленні інших Бродвейських оперет: «Ван Хот Септембер Дей» («Один гарячий вересневий день») та «Я слухав вальс» Ріхарда Роджерса. Загалом за час своєї діяльності у США Олександр Климко створив декорації для 28 музичних шоу.

У 1960 році О.Климка брав участь у створенні парку розваг «Фрідомленд» (Бронкс, Нью-Йорк), який презентував 200-річну історію США.

Колажі парку розваг «Фрідомленд», декорації для якого створював Олександр Климко

Впродовж десятиліття Климко працює для таких кінотелемонстрів як «Коламбія Пікчерс» «Ен.Бі.Сі.», «Сі.Бі.Ес», «Метро Ґолдвін Меєр», виготовляючи декорації та оформляючи знімальні майданчики і студії. У 1969 році Олександр Климко співпрацював із кіностудією «20 Сенчурі Фокс», створюючи декорації для музичної комедії «Привіт, Доллі!» («Хелло, Доллі»). Ця стрічка у 1970 році здобула три «Оскари», зокрема в номінації «За найкращі декорації». У тому ж 1969 р. «Нейшенел Бродкастінг Корпорейшн» залучила О.Климка до оформлення телевізійної студії та програм-репортажів з космічного корабля «Аполло-11».

У 1964 р. у Нью-Йорку на 261 га була створена грандіозна Всесвітня виставка, яку відвідало понад 50 млн. осіб. Климко бере участь в оформленні величезного павільйону корпорації «Дженерал Моторз» «Футорама» («Панорами Майбутнього»). На той час це була вражаюча інсталяція, яка представляла своєрідну проекцію майбутнього (її оглянуло 26 млн. чол.). Одночасно митець виконав ряд праць для французького та бельгійського павільйонів на цій же виставці.

Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.

Климко брав участь у численних виставках, зокрема, й кількох персональних. Ось як описує першу, яка відбулася у Нью-Йорку в 1960 р. в приміщенні Літературного Мистецького Клубу діаспорний часопис «Свобода»: «Охоплює вона дві частині: одна, — це олійні образи. Друга частина – це проекти декорацій для телевізії і фільму, що для них тепер Климко під час свого перебування у ЗДА (З’єднаних Держав Америки – Р.К.) постійно працює. В першій частині будуть виставлені… 40 олійних образів: портретів, композицій, пейзажів. Сюжетами багатьох з них є українські краєвиди і події із міського і сільського життя в Україні, як наприклад, Водохреща, ярмарок у малому містечку, сільська кузня, чорна біржа у Львові, львівські вулиці та ін. Окрему групу в тій частині творять образи з ловецького життя та з життя лісу і звірят, що в них Климко показав у мистецькій формі свій сантимент до природи. Друга частнна виставки охоплює зразки різних проектів для телевізії і фільмів. Спеціялізується в цій ділянці Климко з часу свого прибуття до ЗДА… Фахові студії і практика. набута в Австрії, Англіі та в Аргентині, і передусім оригінальність задуму і виконання, уторували йому дорогу до праці в американському фільмі і телевізії. Зокрема псказані в цій частині малюнки до фільмів “The Case of Dr.Leighton,” “Hotel Mocambo,” вар’єте “Hallo, Nicolette,” “Girl in Blue” і балету “Copelin” та ін. Беручи до уваги різнородність виставлених праць, це буде перша цього роду укр. мистецька виставка в Нью-Йорку».

Продовжує у США Климко працювати як книжковий ілюстратор: йому належить проект обкладинки для книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір’ї» (про совєцьку окупацію Галичини у 1939 р.)та малюнки до поетичної книжки Оксани Рудакевич «Щастя, долі виглядаєм…».

Ілюстрація виконана Олександром Климком до обкладинка книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір'ї» — Ілюстрація виконана Олександром Климком до обкладинка книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір’ї»

Климко входив до організації Український Народний Союз, був активним учасником імпрез, які організовувала українська діаспора, допомагав часто у їхньому оформленні. І завжди всюди підкреслював свою українськість.

Документ про конфіскацію Американською окупаційною адміністрацією у 1947 р. картин Олександра Климка у громадянина Німеччини.

Олександр Климко презентує губернатору Нью Джерсі Р.Дж.Хюджесу його портрет

Помер О.Климко від серцевого нападу 27 листопада 1970 року, в м.Елізабет, захоронений в містечку Бавнд Брук, штат Нью-Джерсі, США.

Чи не найкраще охарактеризував Олександра Климка його близький приятель, письменник і журналіст Ярослав-Рафаїл Курдидик: «Це мабуть одинокий із наших мистців, що пішов на чужині так далеко вперед. Не мав Климко ніяких знайомств, ані ніякої підтримки, коли… прибув з Аргентини до ЗДА. Одиноке, що відкривало йому всюди двері, — це його муравлина працьовитість, прикметний йому оригінальний талан і висока мистецька культура. Його творчий потенціял запевнює йому дальше зростання… Один із приятелів Клнмка сказав колись зовсім слушно, що до нього можна примінити відому євангельську притчу — що Бог, розділяючи таланти, передав і йому один із них. І, Климко із вдячности за це, зумів їх помножити на користь мистецтва і цілого нашого народу. Бо ж він українець. І він це з гордістю на кожному кроці підкреслює. Навіть у тих середовищах, у яких нас може і не долюблюють. Але мусять шанувати. Завдяки мистцям, такого формату, як Олександер Климко!».

Руслан КОШІВ
завідувач відділу науково-освітньої роботи
та промоції Львівського історичного музею

Подяка зав. відділом «Історія України» ЛІМ Оксані Куценяк за надану інформацію.

Джерела:

http://svoboda-news.com
http://diasporiana.org.ua
http://zimmerli.emuseum.com
http://ukrweekly.com
http://esu.com.ua
https://app.nimia.com
https://facebook.com/okrukovskyj
http://kruty.org.ua
https://mamlas.livejournal.com
https://archives.gov/
https://socrealizm.com.ua
https://uk.wikipedia.org/wiki
https://www.radiosvoboda.org
https://ru.qwe.wiki/wiki
https://irbis-nbuv.gov.ua
https://app.box.com
https://kpbc.umk.pl
https://chtyvo.org.ua
https://booksbunker.com
https://uk.unionpedia.org
https://contest.yicca.org
http://timepassagesnostalgia.com/

Концерт до ювілею Митрополита Шептицького, вшанування пам’яті Наталі Кобринської та виставка слов’янського екслібрису, або огляд українських культурних подій Львова у квітні 1930 року

30. 04. 2020

Продовжуємо щомісячну рубрику, де публікуємо невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова та околиць, що відбувалися 90 років тому. Сьогодні про ювілеї, виставки, освітні заходи та свята, які висвітлювала українська преса у квітні 1930 року.

Поштівка із зображенням " Народної гостинниці ", до 1914 року — Поштівка із зображенням ” Народної гостинниці “, до 1914 року

В порівнянні із березнем 1930, квітень того року не був рясним на культурно-освітні події. Насамперед, неодноразово на шпальтах української періодики у цей місяць можемо зустріти важливе повідомлення про нове відкриття книгарні «Рідної школи»: «В половині квітня буде відкрита книгарня «Рідної Школи» у Львові, в камениці “Народньої Гостиниці” при вул. Сикстуській ч. 20 (сучасна Дорошенка – ред.) зі всякого роду книжками і шкільним приладдям – Це та сама книгарня, яку москвофільська «Ставропіґія» перед трьома місяцями викинула зі свойого локалю при вул. Руській. Купуючи в цій книгарні докинете цеголку до розбудови «Рідної Школи»», – пише газета «Діло» ( ч. 73 , середа 2 квітня 1930 р.)

6 квітня 1930 р. в залі Ремісничої палати при площі Стрілецькій відбувся Ювілейний Концерт, присвячений ювілею Митрополита Андрея Шептицького. «Концерт розпочався кантатою, що її відспівав великий і сильний хор чит. «Просвіти» зі Скнилова під проводом п. Добрянського. Це був найкращий хор того вечора. Опісля о. Осташевський виголосив святочну промову , в якій змалював заслуги Ювилята для нашого народу і дякував йому за ті заслуги і за його працю іменем згуртованих у читальнях «Просвіти» народніх мас. З черги невеличкий хор з Винник під проводом п. Шпаківськоо відспівав псалом Бортнянського «Господи, кто обитаєт», а дівчинка М.Козак зі Скнилова виголосила не без хисту підібрану до моменту патріотичну деклямацію. В дальшій части програми відспівав великий хор чит. «Просвіти» із Зашкова «Востревожимся» і «Возвесели» (дирігент п.Гнатишин), хор зі Скнилова Бортнянського «Услиши Господи глас мой», а хор з Винник «Воспойте Господеви». Була теж дуже вдатна деклямація малого Богданка Яцкова, яку нагороджено невмовкаючими оплесками. Як останню точку програми відспівав хор зі Скнилова «Сей день єгоже сотвори» Бортнянського.

На закінчення виступив на естраду о. Ковалюк, що вручив Ювилятови пропамятну грамоту від філії «Просвіти», а всі три злучені хори відспівали «Многая літа!» Опісля зворушений Ювилят дякував сердечно всім селянським виконавцям поодиноко, а вже найбільше обоїм молоденьким декляматорам. Концерт на якому крім Ювилята явилися й єпископи о. Д-р Бучко і о.Будка, пройшов дуже справно і гладко й тягнувся не довше, як дві години». («Діло» ч. 80 , 11 квітня 1930 р.)

Реміснича палата у Львові, фото 1914 року невідомого автора

А наступного дня у тій же далі у тій же залі відбувся концерт чоловічого хору «Сурма» в програму якого увійшли твори, що раніше у Львові не виконувалися. Окрім того участь у концерті взяла українська оперна та камерна співачка Євгенія Ласовська, акомпаніатором був український музикознавець, композитор, педагог, автор підручника з історії української музики Борис Кудрик. «Замітний, незвичайно вдатний концерт, що приносить велику честь отсьому молодому хорові і його дирігентові!… Хор «Сурми» (26 співаків) – це незвичайно здисциплінований і зіспіваний гурт, що має між собою прегарний голосовий матеріял (особливо баси!) і кількох добрих солістів», – писали про концерт у газеті «Діло» (ч. 81 , 12 квітня 1930 р.).

Наталя Кобринська, 1900-ті рр. (газета «День»; зі сайту https://uk.wikipedia.org)

Ще однією помітною подією квітня 1930 р. стала Святкова Академія, присвячена 10-ліття смерті письменниці, котра стояла у витоків українського фемінізму Наталії Кобринської, організована «Союзом Українок», що відбулася 13 квітня в залі «Української Бесіди» .

Своє слово на Академії виголосили, а також поділилися спогадами про Наталію Кобринську такі помітні культурно-освітні постаті як: письменниця Катря Гриневичева, письменниця, поетеса, літературна критикиня, перекладачка, народна вчителька Ольга Дучимінська, громадсько-політичний діяч та журналіст Михайло Струтинський, юрист та громадсько-політичний діяч Теофіль Окуневський. Проте, на жаль, подія не зібрала достатньої кількості охочих. Як писали у пресі, можливо тому, що відбувалася в обідній час.

Народний Дім. Світлина опублікована у виданні: Альбом Українського Львова. Види Львова і знимки українських культурно-освітніх, господарських і інших установ та підприємств. – Львів: Накладом видавничої кооперативи “Національне об’єднання”, 1930. – С. 19.

«Катря Гринивичева привитала присутніх палкою промовою, в якій з’ясувала важкі умовини праці перших жінок-борців за рівноправність. Др. Теофіль Окуневський, близький свояк письменниці, подав деякі заміні подробиці з її молодости, які кидають нове світло на перебіг її пізніщого життя а пос. Михайло Струтинський розказав про послідні літа її життя. Реферат п. О.Дучимінської на тему «Кобринська як феміністка» обхопив також інші сторінки її світогляду і громадської праці. На передодні свята 12 квітня відправлено в Успенській церкві панахиду за упокій душі помершої» («Нова хата» ч. 5, травень 1930 р.)

Промисловий музей. Львів. Автор Станіслав Тондос.

Також 13 квітня при Львівському промисловому музеї відкрилася виставка слов’янського екслібрису, яка проходила разом із виставкою польського екслібрису львівського музейника Рудольфа Менкицького.

«На виставці словянського екслібрису, відкритій дня 13 квітня, гарно заступлене українське мистецтво. Виставляють митці П.Холодний мол., П.Ковжун і Ю.Нарбут. О.Кульчицька дала кілька замітних дереворитів. У нас ще мало поширене вживання екслібрису, який надає книжці особливого чару, тим, що кладе на ній відпечаток її власника», – зазначили у часописі «Нова хата»(ч. 5, травень 1930 р.)

Софія ЛЕГІН

Джерело:

“Діло”, ч.72-93, квітень 1930 р.
“Неділя”, ч. 14-16, квітень 1930 р.
“Нова хата”, № 5, травень 1930 р.

105 років тому розпочалися запеклі бої за гору Маківка

30. 04. 2020

1915 року розпочалися бої за гору Маківка між Українськими січовими стрільцями (УСС) та російськими військами.

Упродовж осені 1914 – зими 1915-го усуси воювали як партизани у тилу противника, а також як авангард регулярного війська у бойових діях у Карпатах. Навесні 1915-го року легіон УСС направили в район гори Маківка, де очікувалися найзапекліші бої. Через Маківку відкривався шлях на Угорщину, чим і планувало скористатися російське військове командування. Відтак, битва за гору мала стратегічне значення.

Російські війська розпочали наступ на позиції Українських січових стрільців на г. Маківка 29 квітня 1915 р., атакувавши їх з трьох сторін. Вони захопили перші лінії окопів та 114 полонених, але були відкинуті внаслідок артилерійського вогню та контратаки двох куренів Українських січових стрільців.

Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом "Союзного Базару" у Львові — Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом “Союзного Базару” у Львові

Другий штурм центральної вершини Маківки був проведений 30 квітня – 1 травня 1915 р. силами двох полків російської армії. Їм вдалося зайняти першу лінію окопів та зруйнувати дротові загородження супротивника, проте після цього російські війська потрапили під щільний вогонь Українських січових стрільців, які невдовзі перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети та полонили 173 російських солдатів. Це сповільнило початок атаки лівого флангу російського війська. Загальний наступ останніх 1 травня призвів до першого захоплення вершини Маківки та полону 588 солдатів австро-угорської армії. Залучивши резерви та артилерію, австро-угорські війська перейшли у контратаку, однак були відкинуті супротивником. Третя контратака стала для них успішною –вершину гори вдалося повернути, а ввечері 1 травня залишки російських батальйонів відступили, залишивши на полі бою чимало вбитих. Ввечері 3 травня 1915 р. два курені легіону УСС були відведені у резерв 130-ї австро-угорської бригади.

Гора Маківка, квітень 1915 року. Хорунжий Осип Яримович із своєю пластовою палицею з бамбуку. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею

4 травня російським військам вдалося захопити Маківку, використавши усі резервні сили. Та продовжити наступ не змогли через величезні втрати й змушені були поспішно відступити. Після цього вирішального бою почався загальний відступ російських військ із території Галичини у 1915-му році.

Наталка РАДИКОВА

…місце моє там, в Лаврові, або спогади Карла Звіринського

29. 04. 2020

Маленьке село Лаврів, що на Старосамбірщині, дало життя одному з найцікавіших художників-шістдесятників Карлові Звіринському. Він його безмежно любив і завжди вважав своїм домом. І свою любов виклав у спогадах.

Сьогодні вашій увазі пропонуються спогади про Лаврів з книжки “Карло Звіринський – Все моє малярство – то молитва (спогади, інтерв’ю, роздуми, статті)”, яка вийшла у світ 2017році.

Лаврівський монастир святого Онуфрія. Літографія 1842 рік

П’ятдесять років життя в’яже мене з цим містом [Львів], тут мабуть я і помру, а мені завжди здається, і цього почуття не можу ніяк позбутися, що побут мій тут [у Львові] тимчасовий і місце моє там в Лаврові, маленькому підгірському селі – хіба найменшому з усіх які я знаю – з Василіянським монастирем, старовинною церквою з неповторними фресками XV ст., з особливим складом населення, яке виражно відріжнялося від мешканців дооколишніх сіл.

Фото Лаврівського монастиря минулого століття з польського цифрового архіву

Вплинув на це очевидно монастир, який гуртував кругом себе і виховував людей, які хотіли того чи ні, приймали свідомо чи підсвідомо певні правила гри (не знаю чи дуже щасливе окреслення) – які диктував їм монастир як суверен васалові, а можна сказати пан-рабові, чи найточніше працедавець – робітникові. Оці останні відносини випали на час мого дитинства, і моя родина більше як яка-небудь інша, перенесла на собі все те, що несли з собою такі відносини.

Карло Звіринський, Церква св. Онуфрія в с. Лаврів, 1942 р., акварель

Монастир був власником 90% полів і лісів, а 65 «номерів», або інакше господарств, володіли 10% землі. Таке співвідношення власності не могло не впливати на клімат відносин між монастирем і селом. Такий клімат мусив бути і був дуже складним. Покора і підлабузництво йшли в парі з бунтом і протестом, ворожістю і ненавистю. Село не ділилося на «про»-монастирських і «проти»-монастирських. Дуже часто в одній людині поєднувалися ці протилежності, які роздвоювали її, бо казали за щось любити монастир, за щось ненавидіти, або хоча осуджувати.

Церква св. Онуфрія та монастир в с. Лаврів. Фото Юрій Чабан

Я – який виріс в тіні Василіянського монастиря і був ближчий до його в силу обставин, належав і після 70-ти років життя, продовжую належати до цих «роздвоєних», які любили і шанували, осуджували і ненавиділи.

Іконостас з іконами Карла Звіринського в Лаврівській церкві 1998 року. Фото Юрій Чабан

Все моє дитинство, моя молодість аж до 19-го року життя пройшла, була прожита в цьому селі, і вдруге повторюю – «в тіні Василіянського монастиря». Ці 19 років були прожиті там в найважчих матеріальних умовах, в холоді і голоді, нужді і біді прожиті найщасливіші роки мого життя. Там я формувався і там я став таким яким я є сьогодні, а радше яким би я хотів бути сьогодні. Хоч би в кінці свого життя стати таким. Почуй мене Боже дай мені цю ласку!

Фрески ХV ст. у церві св. Онуфрія с. Лаврів, фото Ю. Чабан, 2011 р.

… В селі була школа, яка мала 4 класи, почта і «posterunek policji pаństwowej»[державний поліцейський пост]. Все це знаходилось при в’їзді в село, на т. зв. «роздоріжжі», побіч монастиря. Правда, була ще крамниця «Кооператива «Єдність» – що належала до РСУКу (Ревізійний Союз Українських Кооперативів), а також читальня «Просвіта». В селі за виїмком поліцаїв – не було ні поляка, ні жида.

Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського

«Сільська інтелігенція» складалася з «вічної» учительки, незаміжньої Ірини Людкевич і начальниці почти, вдови по священнику, матері багатьох дітей «кацапствующих» пп. Венгриновичів.

Село розложилося над двома річками – Лінинкою і Лінинкою, серед невисоких гір, покритих ще тоді, в часи мого дитинства – лісом. Потім, після «визволення» [мається на увазі прихід совєцьких військ в 1939 р.], ліс варварськи вирубували, змінивши в цей спосіб обличчя села. Хоч, як я вже казав, Лаврів був найменшим із сіл які його оточували, проте був найважнішим, найбільш знаним серед них. Тай не тільки серед них. Завдячував він це очевидно монастиреві, який за всю свою історію відігравав важливу роль на підгір’ї. Легенда каже, що в підземеллях церкви похований князь Лев (Данилович) і хоч пошуки його домовини не увінчалися успіхом – легенда остала. Розповідають, що основна частина мешканців села кількасот років тому, з якихось причин приїхала із Сербії і відсіля така велика кількість прізвищ, які кінчаються на –ич: Бучкович, Галькович, Бобкович…

Ліворуч церковний мур, праворуч будинок де жила сім'я Звіринських, 2011 рік. Фото Юрій Чабан — Ліворуч церковний мур, праворуч будинок де жила сім’я Звіринських, 2011 рік. Фото Юрій Чабан

Монастир і церква, які стоять до нині, були оточені муром та живоплотом та рядами лип, творили щось на зразок окремої держави зі своїми звичаями, правилами, законами. Сільські звичаї і канони не мусіли повторяти монастирських, але не могли їм протирічити. Така була ненаписана угода, складена невідомо коли, але напевно дуже давно. Правила гри, як я вже казав, диктував монастир, і цей диктат був мовчаливо респектований навіть польською поліцією. З цього не випливає, що ці дві установи симпатизували собі, радше навпаки.

Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан

Недалеко церкви св. Онуфрія, що в низу, побіч монастиря, – на горі в «Буковому лісі», стояла до 1946 р. мала церковця св. Івана, а кругом неї розкинувся цвинтар. Побіч був ще «грабовий ліс», але особливістю вважався «буковий», бо бучини в околиці не було нігде. В цьому буковому лісі часто «страшило». Так твердили старші, в тому числі і моя мама, то як я міг їм не вірити? З роками «страхи» перейшли на інші терени, і я вже спокійно ходив до «букового» ліса, срібний колір його стовбурів якось так сильно відрізнявся від кольору стовбурів інших лісів. Ліси були порізані потічками, доріжками, стежками і дорогами. Велика їх кількість становила досить заплутану сітку, в якій треба було розбиратися, щоб не заблукати. Дві невеличкі річки, весною і осінню, коли падали сильні дощі, перемінювалися в грізні стихії, які змітали все на свойому шляху і дерева, і хати, дороги і поля. Сліди цієї руйнації не затиралися ніколи. Я сам був свідком таких грізних повеней і в дитинстві і пізніше. Літом річки висихали, міліли, і в місцях весняних розливів кожен рік міняли русло, міняли глибину і характер. Глибокі місця, які були пригідні для купелі літом, завжди шукали собі для товариства старих похилених верб. В цих місцях, званих «калабані», водилася невелика рибка, а також раки. На відкритих місцях, на так званій «ріні», господині, які ткали полотно з льону чи конопель, в погідні дні виносили цілі звої і розкладали над річкою для «вибілювання» на сонці та прання плоскими «пранниками» на похилих над водою камінних плитах. В літні теплі дні, головно в полудне, по селі йшла луна від лупцювання звитків полотна, замоченими в воді пранниками. Багато років минуло з цього часу! Вже давно не ткають в Лаврові полотна, вже давно не вибілюють і не перуть, а я постійно чую цей лоск ударів, такий оптимістичний, життєстверджуючий, сонячний… Ним жило село в низу і вверху, стверджувало себе, повідомляло сусідів що ми є, існуємо.

Лаврівський монастир, фото Карла Звіринського

На схилах гір, по різні сторони долини пастухи перегукувалися «співанками»: «А я собі заспіваю п’ятнайдцять, шістнайдцять, і сімнайдцять, вісімнайдцять, дев’ятнайдцять, двайдцять». У відповідь з протилежної гори йому відспівували: «Не співай, не співай, як не знаєш як, як, візьми жабу так за лабу, тай по писку хляп – хляп». Деякі з них були не зовсім цензурні, але вони дуже урізноманітнювали життя пастуха.

В кожну пору дня і року, село жило іншим життям. В теплі вечори і зоряні чи місячні ночі, гуртки дівчат і хлопців, часом окремо, іноді разом, ходили співаючи народних українських пісень. Пісні лунали рівночасно в кількох місцях села, в залежності від кількості гуртків, які збиралися тут чи там. Співали мало не всю ніч. І лише світанок змушував розходитися по хатах. Ранком треба було вставати до праці. Співали добре, гарно, часом чудово. Ми, діти, перших своїх пісень вчилися не в школі, а у тих нічних концертярів. Спів єднав всіх, створював атмосферу великої родини.

Зате, темними осінніми чи весняними ночами, то в одному, то в другому кінці села лунав вигук: «Осторожно з вогнем!» Це черговий по селу беріг нас від пожежі. Кожного ранку з хати в хату передавався т. зв. «бучак» – дерев’яна булава. Вона нагадувала новому адресату, що в найближчу ніч, його обов’язком є чергувати в селі, оберігаючи його від пожару. Порядок цей, заведений давним давно, свято берігся і виконувався.

Згідно і дружно допомагали собі люди у всіх тих випадках, де потрібні були спільні зусилля. Найчастіше це було зв’язане з працею в полі, збиранням врожаю, будівництвом і т. п. В Лаврові називали це з польська «поранок» (poranek?), а можливо ця назва походила від українського «пóратись» – трудно мені судити, тим більше, що акцент падав на перший склад «пóранок». Той хто потребував допомоги, запрошував сусідів, знайомих словами: «Якщо зможете прийдіть завтра зранку до мене на пóранок». Хто мав можливість – ішов. Відмовляти «не випадало», тим більше, що наступного разу тобі доведеться теж скликати «на пóранок». Люди йшли радо, працювали на совість. По закінченні роботи господарі запрошували на щедрий сніданок. Все це сприяло добрим відносинам між людьми, почуттю єдності і безпеки. Кожен міг розраховувати на підтримку сусіда. Так було в основі, але були і протилежні відносини. То тут, то там виникали з різних, найчастіше побутових причин суперечки, ворожнеча, бійки. Поворогували дві сім’ї. Одна і друга гуртувала своїх приятелів. Починалася «війна». За весь час мого проживання в Лаврові, одна з таких сутичок закінчилась вбивством. В груповій бійці обох ворогуючих сторін, загинув молодий чоловік. Це був випадок незвичайний для села і хоча вбивці не були знайдені, село знало хто вони і десятками років відносилося до них як до злочинців. Вже і повмирали виновники, а «слава» – вбивць перейшла на дітей і внуків.

Встановлення польської влади в Галичині, після закінчення українсько-польської війни, стало збудником національної свідомості. Правда, ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе «русинами». Слово «українець» лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово «русин». Польська влада робила все можливе, щоб вилемінувати його з вжитку. Найбільше їй це вдавалося робити в школах. В шкільній документації нігде не сміло фігурувати «українець», українська мова, а лише «rusin» [русин], «jęnzyk ruski» [мова руська]. У свідоцтвах за 1937 р. так і записано: «z jęnzyka ruskiego – bardzo dobrze» [з мови руської – дуже добре]. Замість графи «національність» була графа – «obrząndek» [обряд]. Якщо «gr.kat» [греко-католик] – значить «rusin», якщо «rzym.kat» [римо-католик] – значить – поляк.

В 30-х роках було застосовано ще одну форму асиміляції. Стала виходити газета «Polak – greko-katolik». Потім появилась теорія, що кожне прізвище, яке кінчається на –ський – свідчить про польськість його власника, а власник не був звичайною собі людиною, а шляхтичем. А «szlachcic na zagrodzie, równy wojewodzіe» [шляхтич на обійсті, рівний воєводі] . В Турківському районі ці теорії знаходили серед бідноти з «шляхетськими» прізвищами часткову підтримку. Проте українська преса, яка в цей час являла собою чималу пропагандистську силу, а також десятки українських організацій, товариств, союзів, вели успішну боротьбу з різними формами полонізації. В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати «Posterunku policji pаństwowej»), усвідомлення йшло милевими кроками. В 20-ті рр. – ніяково було називати себе українцем. У 30-ті – стидно звати «русином». Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні «Просвіта», кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов. «Луг», яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами. Мали ми однострої, вчились військових вправ і т. д.

Воно привчало до дисципліни, високої організації національно свідомої молоді і за своєю суттю було тим, чим колись були сокільські товариства. Це досить поважно мобілізувало й мене до роботи, активного тонусу. Керував ним Роман Дашкевич…

Лаврівська «Просвіта» і кооператива «Єдність» були під курацією монастиря. До обох установ був прикріплений енергійний священник, який слідкував, щоб все йшло як належить і в потрібному напрямку. Були це люди різні. Одні з них знаходили контакт з селянами, переймались їх проблемами, старалися глибоко вникати в справи, інші – підходили холодно, формально. Але одні і другі вносили в справу елементи ладу, порядку, репрезентували інституцію, яка в екстремальних ситуаціях служила опорою. З цим не могла не числитися польська влада (місцева). Відомо було, що Василіяни мають зв’язки, і краще жити з ними в згоді. Проте і Василіяни в окремих випадках були в конфлікті з владою. Пам’ятаю як на протязі довгих років велася боротьба за члена їх Чину о. Крутія, переслідуваного поляками за його антипольське минуле, а також постійні антипольські виступи чи то з проповідниці, чи де то не було б. Дійшло до того, що він мусів змінити прізвище (здається на Вінгоринський), покинути монастир і піти в глухе село на парохію. Там теж не зраджуючи себе, попадав в нові конфлікти, міняв парохію і т. д. Завдяки дипломатичному хисту багаторічного ігумена о. Пелеха, монастир виходив з цих клопотів оборонною рукою.

Надіюсь на те, що незадовго буде опубліковано продовження спогадів Карла Звіринського.

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник

Чорно-білі фотографії Карла Звіринського публікуються вперше.

Джерела:

Рукописний архів К. Звіринського
Фотоархів К. Звіринського
Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Лаврів https://1ua.com.ua/manage/foto/20146/b7624124.jpg

Таємниці Миколаєва, або Білі Хорвати чи Австрійські Військові?

29. 04. 2020

Під час карантину хочеться кудись виїхати, провітритися. Щоб не було людей, але не в ліс і не в парк, бо оштрафують. То може поїдемо у поле з підземними тунелями? В законі про це нічого не сказано.

Австрійські потерни всередині. Навіть тепер чистота і акуратність

Я проповз пару метрів. Якщо розчистити то можна ще повзти і повзти. Напевно в кінці буде якась порожнина.

Ви напевно вже чули вже про австрійські потерни коло Миколаєва, 40 км від Львова. А хто не чув, то це ціла мережа підземних ходів та коридорів між ними. Вони видовбані у скелях і вражають як своєю загадковістю, так і масштабом.

Карта укріплень 1913-14 років :) — Карта укріплень 1913-14 років 🙂

Навіть з "військовою прийомкою" — Навіть з “військовою прийомкою”

Ці тунелі облаштували ще австрійці. Вони їх використовували як гаубичні потерни у першу світову війну. Зараз це просто сухі симпатичні підземні ходи з пісчаним дном. Існує думка про значно раніше походження цих споруд, ще з часів Білих Хорватів. А австрійці їх тільки пристосували для своїх потреб. Схоже як і повстанці УПА пристосували печери під криївки. І це твердження може мати під собою підґрунтя. Глянемо на один з об’єктів.

Об'єкт №1 на сучасній карті — Об’єкт №1 на сучасній карті

Вхід окультурений австрійцями. Але тільки вхід…

Ось що всередині. Це тунель ліворуч від входу, наче якась каменоломня

Імітація давньогрецького храму в печері?

Ось і весь тунель. За спиною фотографа вже вихід назовні

Одна з бокових ніш і дивні царапини на скелі

«Стіл» з колонами кимось мурований. Напевно підпирає стелю щоб не впала

Рукотворна підпірка для стелі. Вхід праворуч

Ось і вхід. Це вже австрійці робили. Але зброю на колесах сюди не заженеш.

Тепер перепочинок перед переходом до тунелю праворуч від входу

Тунель праворуч від входу. Вид з кінця тунелю на вхід

Колись тут можна було стояти в повний зріст. Але зараз дно засипане піском

Ну і в принципі все. Виходимо на поверхню.

Хід праворуч мав в кінці другий вихід, але він зараз засипаний.

Попасти до потерн просто, вони навіть нанесені на гугл карти. Якщо їхати зі Львова то минувши заправку Глушко повертаємо ліворуч коло характерних бетонних кілець. Ну а далі маршрут маркований. Ми опиняємося коло дев’яти красивих тунелей з синьо-жовтим прапором над ними. Ці потерни лише одні з багатьох. Побродивши по пагорбу можна надибати кілька менш відомих, але не менш цікавих комплексів.

Опинимося біля візитівки цього комплексу

Об’єкт номер один особливий, бо підживлює теорію про стародавнє походження комплексу. Якшо усі попередні тунелі мали +- однаковий план викуття, акуратні стінки та переходи, то цей – кардинально інший. Два великих ходи перетинаються під прямим кутом. Стінки нерівні і з перепадом висоти, склепіння неправильної форми, геометрії ніхто не дотримувався. Припускаю що їх робили інші люди ніж всі решта тунелі. І, що найголовніше, туди не можна заїхати гаубицею. 😊

Теж тунель, також коло Миколаєва. Але техніка обробки та спосіб викуття інший.

Історики стверджують що цей тунель просто не встигли добудувати, тому він такий «дикий». А прихильники Білих Хорватів кажуть що це їх рук робота. Одним словом тут є де полазити і над чим поміркувати.

Ну і наостанок гарне відео з оглядом комплексу Миколаївських укріплень.

Мене вразило як можна мати такий туристичний комплекс прямо попри трасу і на нього забити. Особливо на фоні Львова, Дрогобича, Калуша та інших міст які в туризм вкладають величезні зусилля та кошти.

Андрій РИШТУН

Джерело: www.Explorer.lviv.ua

Онлайн Служба Божа, трансляція записів, або капела “Дударик” на #карантині

29. 04. 2020

Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»

Колектив хорової капели капели «Дударик» на час карантину перейшов на дистанційну роботу: в інтернет транслює записи концертів, онлайн Службу Божу з храму Святого Лазаря, учні займаються онлайн.

Про це розповів, диригент, художній керівник капели «Дударик» Дмитро Кацал.

«Дударик» – це 400-500 людей, учні, батьки, вчителі, співаки капели, форевери, парафіяни, працівники і так щодня, а ще концерти, репетиції, Літургії… І в мить – тиша. Оговталися швидко, перейшли на дистанційну роботу. В інтернет транслюємо записи концертів, онлайн Службу Божу з храму Святого Лазаря, де співаємо поперемінно квінтетом хормейстерів та диригентів. Хористи працюють дистанційно з новим матеріалом (5 концертних програм). Учні онлайн займаються. Офіс, техперсонал працюють без змін, лиш з урахуванням вимог безпеки», – зазначив Дмитро Кацал.

«Все ніби нічого, але «Дударик» – це громада однодумців, щирих і завзятих людей, цього невимовно не вистачає. Живого контакту, виступів, репетицій. Пропустили цього року роковини Бориса Возницького, Ігоря Білозіра, щороку співаємо панахиду і кілька пісень на могилі, а це виховання, тяглість і передання традицій, цінностей», – додав він.

За словами керівника «Дударика», через карантин колектив не поїхав на гастролі, не заспівав півтора десятки концертів, відповідно отримав збитки.

«Завдає збитків нам ця ситуація, але то не на довго. Маємо суперові напрацювання, і як тільки но буде можливим, зробимо надзвичайні речі. Благо є час подоробляти хвости. А це рок-опера «Коза-дереза», мультимистецьке дійство «Березовський і Пінзель» з циклу «Україна – країна бароко», співана вистава «Козаки», програми «Світла музика», «Дударик – Мамі», «Від Сковороди до Жадана», а ще Македонська Літургія, Вечірня на Богоявлення (давні духовні поспівки наново переосмислені), дитяча Літургія, дитяча опера і ще кілька проектів. Дай Бог нам подолати і пережити цей вірус, суспільний духовний, політичний і економічний колапс, а решта, відженем свиней від яблуні щоб знову зародила рясно. Будьмо дужі!», – сказав Дмитро Кацал.

Керівник Державної академічної чоловічої хорової капели "Дударик" Дмитро Кацал — Керівник Державної академічної чоловічої хорової капели “Дударик” Дмитро Кацал

В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець

У Туристично-інформаційному центрі Дрогобича, що на Львівщині, склали програму для туристів, які вирішать відвідати місто після завершення карантину.

Низка світових спеціалізованих видань внесли українку Надію Гордон до рейтингу топ-дизайнерів американського міста Чикаго. Про це пише Ua Post.

Взаємини усередині луцьких ремісничих цехів: принцип корпоративності та виклики супроти нього

Взаємини між представниками різних цехів: особистісні мотиви непорозумінь та шляхи їх подолання

Ремісники «з» маґістратом та «проти» нього: взаємодія та конфронтація двох міських корпорацій

Степан Гайдучок

Як радить собі пластун? Кілька порад мандрівникам

Довідка:

Структура/планування храмів:

Внутрішнє оздоблення:

Руслан КОШІВ завідувач відділу науково-освітньої роботи та промоції Львівського історичного музею

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН упорядник

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?

Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець

Руслан КОШІВ
завідувач відділу науково-освітньої роботи
та промоції Львівського історичного музею

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник