Одразу після успішного релізу дебютного альбому артист почав працювати над новими треками. Oleg Novosad створив композицію “Power on”, яку готовий презентувати в Україні і поза її межами.
“Ідея пісні «Power On» з’явилась миттєво і я знав, що це має бути щось інше, треба експериментувати. І зрозумів, що хочу аби в наступній композиції зазвучав чоловічий голос. Нам часто кажуть, що ми чогось не зможемо, що ми слабкі, намагаються нас приземлити, але кожна людина на Землі народжена, щоб літати настільки високо, наскільки вона хоче та може сама. І зазвичай, в самому кінці ці ж таки люди кажуть: “Як класно він чи вона літав, яка ж це була заряджена особистість і як вона мене надихає!”.
Oleg Novosad
Цей трек як символ віри в себе, незважаючи ні на що. Мелодія і концепт з‘явились буквально за добу. Робота над текстом теж відбулась дуже швидко, адже ця тема близька Олегу та він щиро сподівається, що вона відгукнеться кожному слухачу. Артист рекомендує, коли будете слухати “Power On” в авто – відчиніть вікно, висуньте руку та увімкніть гучно музику, відпустіть думки і летіть душею. А якщо у вас немає авто – біжіть на зустріч сонцю так швидко як тільки можете!
Oleg Novosad
Під час пошуку вокаліста на трек, пріоритетним було сильний та високий голос, адже останні ноти мають в прямому сенсі “піднімати” слухача, спонукати його до польоту. Команда артиста зупинилась на фіналістах « Голосу країни». Найбільше до душі припав вокал Назара Яцишина (NAZAR YA.). Наша співпраця почалась із звичайного листування у інстаграм та згодом переросла у командну співпрацю.
Демо-версія на композицію була готова вже за декілька днів. Для запису вокалу та фіналізації “Power On”, команда артиста вирішила працювати з FOXXSTUDIOS та найкращим саунд-продюсером України Вадимом Лисицею. Вадим та його команда співпрацюють з великою кількістю відомих артистів не лише в Україні, але і за її межами. Така співпраця відкриває нові можливості для колаборацій в майбутньому.
Oleg Novosad
Як зізнається Назар Яцишин, робота з Oleg Novosad далась йому дуже легко та невимушено:
“Коли Олег запропонував мені записати спільний трек я одразу погодився і почувши трек «Power on» переконався, що не помилився. Перш за все мене вразили слова пісні, так як я є прихильником мотиваційних пісень із особливим змістом. Я вважаю, що кожна пісня повинна нести якусь думку, особливий меседж в суспільство, та бути чимось більше ніж просто якісне звучання. Мене надихнула оперативна та якісна робота Олега, з ним робота справді втілюється у творчість. В нашому тандемі ми знайшли багато спільного та надихнули один одного на подальшу творчість. Сподіваюся слухач відчує цю особливу енергетику та достойно оцінить наше творіння”
Oleg Novosad
Після закінчення роботи над композицією артисти не припинили співпрацю:
«Я інколи прошу в Назара записати демки вокалу для наступних робіт з іншими артистами та обмінюємось ідеями щодо нових проектів та задумів. Зізнаюсь чесно, не міг очікувати настільки високого професіоналізму від кожного учасника проекту “Power On” і справді вдячний долі за такі цінні уроки, що дають нам такий безцінний досвід»- Oleg Novosad.
Композиція “Power On” дає старт новому альбому, в якому буде зібрано від 7 до 10 треків. Кожна колаборація буде з абсолютно іншим артистом, а можливо і з кількома одразу.
Георгій Миколайович Кірпа – мабуть найбільш відомий залізничник незалежної України, який віддав Львівській залізниці 30 років свого життя. Досі навколо постаті Георгія Миколайовича точаться суперечки – одні вважають його найкращим транспортним менеджером, інші говорять про певні тіньові «схеми» на залізниці і у Мінтрансзв’язку.
«Фотографії Старого Львова» дотримуються принципу – про мертвих або добре, або нічого. А доброго і для України; і для Галичини, Волині та Закарпаття; і для Львова зокрема, Георгій Миколайович Кірпа зробив чимало…
Георгій Миколайович Кірпа в сесійній залі Львівської обласної ради. 1998 р.
Майбутній керівник Львівської залізниці, а згодом – «Укрзалізниці» та Міністерства транспорту та зв’язку Георгій Миколайович Кірпа народився у селі Клубівка Ізяславського району на Хмельниччині 20 липня 1946 року. У подружжя Кірп – Софії та Миколая було двоє дітей – Алім та Георгій. Коли молодшому брату Георгію виповнилося три із половиною роки, його батько помер і двоє хлопчаків було на руках у матері Софії Федорівни. У важкі післявоєнні роки жінці важко було поставити на ноги двох хлопців, доводилося важко працювати… Змалечку звик до праці і Георгій Кірпа.
Середню Георгій Миколайович отримав у Клубівській середній школі. У шкільні роки він мріяв стати фізиком. Після закінчення школи, у 1964 році він поступав до Одеського технологічного інституту, але екзамени свідомо провалив – вирішив дочекатися свого першого і єдиного кохання – односельчанки Жанни, яка була на рік молодшою від Георгія. Після невдалого вступу в одеський ВУЗ Георгій Миколайович влаштувався слюсарем на місцевий цукровий завод, де пропрацював рік.
Георгій Миколайович Кірпа (у центрі) під час відпочинку із колегами-залізничниками. Кінець 1970-х років
Влітку 1965 року Георгій разом із своєю коханою Жанною відправляються у Харків поступати до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. І обоє вступили до нього. Георгій навчався на факультеті управління процесами перевезень. Пов’язали власні долі вони у 1969 році, під час навчання на четвертому курсі.
У 1970 році Георгій Миколайович Кірпа закінчує навчання із відзнакою і отримує скерування на роботу на станцію Чоп Львівської залізниці із якою у Георгія Миколайовича буде пов’язано три десятиліття життя.
Вантажні колії станції Чоп, на якій починав свій трудовий шлях Георгій Кірпа. Фото кінця 1970-х років
На Закарпатті, у Чопі Георгій Кірпа працює черговим по станції Чоп. Це була дуже відповідальна посада для молодого фахівця, адже станція Чоп – великий залізничний вузол. На посаді чергового по станції Чоп Георгій Миколайович пропрацював лише 3 місяці – в листопаді 1970 року його призвали на строкову службу до радянської армії, яку він проходив у російському місті Ярославлі.
В грудні 1971 року, після завершення служби у війську, Георгій Кірпа повертається на роботу на станцію Чоп Львівської залізниці. Він отримує спочатку посаду інженера, а уже в березні 1972 року, у 26 років, стає головним інженером станції Чоп. У листопаді 1972 року Кірпа уже начальник станції Чоп. По тим часам це був дуже стрімкий кар’єрний ріст.
Станція Львів. Відправлення автобусів ЛАЗ 695Р залізничним транспортом. Середина 1980-х років
Посада на керівних посадах станції Чоп була дуже і дуже нелегкою: своєрідним каменем спотикання були операції вантажно-розвантажувальних робіт, що займали багато часу і вимагали чималих витрат. Будь-яка затримка в цих роботах призводила до накопичення потягів на станції. Якщо таке ставалося, з Ужгорода, Львова, Києва і навіть Москви в Чоп відразу ж летіли усні й письмові депеші: «Що, чому, хто винен?». Отож, молодому інженерові Георгію Кірпі щоб уникнути дисциплінарних стягнень доводилося працювати практично без вихідних і цілодобово. Саме в ті роки молодий фахівець доходить висновку, яким успішно користується і надалі: «Коли ступаєш по тонкому льоду – спасіння у швидкості».
На посаді керівника станції Чоп Георгія Кірпу змінив Михайло Сидорик, який продовжив впроваджувати сучасні технології в роботу станції. Отож, досвід станції Чоп переймали по всій Україні та СРСР.
Транспортування залізницею автокранів, виготовлених у Дрогобичі. Середина 1980-х років
У травні 1977 року, коли Георгію Кірпі іще не виповнилося і 31 року, він обіймає посаду начальника відділу перевезень Ужгородського відділку Львівської залізниці. Менше, а ніж через рік Кірпу очікує чергове кадрове підвищення – він стає заступником начальника Ужгородського відділку Львівської залізниці.
У квітні 1979 року Георгій Кірпа перебирається зі Закарпаття на Рівненщину – він отримує посаду начальника Рівненського відділку Львівської залізниці. Цю посаду він обіймає до січня 1982 року, коли знову повертається на Закарпаття і очолює Ужгородський відділок Львівської залізниці.
Пункт перестановки вагонів із візків широкої української на візки вузької європейської колії у Чопі
На час керівництва Георгієм Кірпою Ужгородським відділком Львівської залізниці припадає глибока модернізація залізничної інфраструктури Закарпаття, зокрема реконструкція прикордонних станцій, укладання другої колії на 80-кілометровій ділянці від Мукачевого до Лавочного, повне переобладнання станції Батьове і введення в експлуатацію нової лінії Батьове – Павлове.
На початку 1985 року Георгій Миколайович Кірпа переїздить до Львова – він обіймає посаду першого заступника начальника Львівської залізниці. Керівником Львівської залізниці на той час був Марат Никифорович Грабський, який власне і звернув увагу на Георгія Кірпу, як перспективного менеджера.
Проект реконструкції вокзального комплексу станції Львів: будівництво міжнародного і приміського вокзалу. Середина 1990-х років
Іще під час роботи керівником Рівненського та Ужгородського відділків Львівської залізниці Георгій Кірпа проявив уміння формувати кадровий потенціал залізниці. Він розумів, що для того, щоб втримати фахівця на залізниці, потрібно створити йому відповідні умови. Отож під контролем Георгія Миколайовича було будівництво нового житла для залізничників, а також умови проживання у залізничних гуртожитках. Для збільшення обсягів будівництва житла Кірпа вишукував усі можливі джерела фінансування, практикувалося будівництво житла господарським способом.
Відкриття українсько-польського прикордонного переходу Рава-Руська – Гребенне для пасажирського сполучення. 21 травня 1996 року. До середини 2000-х років із Рави-Руської відправлятиметься швидкий потяг РКР «Рава-Руська – Варшава»
Георгій Миколайович Кірпа прийшов у вище керівництво Львівської залізниці у дуже складний час – в СРСР починалася т.зв. «перебудова», яка означала в тому числі і лібералізацію економічних відносин. Перед тим економіка Радянського Союзу більше десятиліття перебувала у стагнації – це був т.зв. «період застою», який змінився економічним падінням, яке постійно прискорювалося. В СРСР зменшувалися обсяги інвестицій в інфраструктурну галузь, відповідно не закуповувався новий рухомий склад, якість ремонтів і виробнича дисципліна падали. Кінець 1980-х років відзначився на залізницях СРСР зростанням кількості залізничних аварій та інцидентів. Певною мірою ці тенденції торкнулися і Львівської залізниці, проте завдяки професіоналізму керівників – Грабського та Кірпи на Львівській залізниці було небагато інцидентів із вини персоналу. Проте обсяги перевезень на початку 1990-х років почали падати – якщо у 1990 році Львівська залізниця відправила 107,1 млн. тон вантажів, то у 1991 – 94,2 млн. тон. Рятувало Львівську залізницю те, що через неї йшла дуже велика частка транзиту в країни Європи.
Пасажирський будинок приміського вокзалу Львова. 2008 р
У 1989 році у Львові починаються процеси українського національного відродження. Як згадував близький друг і земляк Георгія Миколайовича Кірпи відомий співак, Народний артист України Василь Зінкевич, і Кирпа, і його «шеф» Марат Грабський співчували українському національному руху. Іще за часів СРСР вони сприяли максимальному впровадженню на Львівській залізниці української мови у діловодстві – за часів СРСР на залізниці використовувалася практично виключно російська мова.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України підтримала Акт проголошення незалежності України. Відповідно почала формуватися власна українська транспортна система. 14 грудня 1991 року була створена Державну адміністрацію залізничного транспорту України «Укрзалізниця», президентом якої став начальник Південно-Західної залізниці Борис Степанович Олійник. До складу «Укрзалізниці» увійшло 6 залізниць України: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська. Львівська залізниця стала основною ланкою, яка зв’язала залізниці України із залізницями країн Європи – Одеська залізниця межує тільки із Молдовою, залізничних мостів через Дунай на українській частині узбережжя цієї річки немає. Положення про «Укрзалізницю» було затверджене 12 лютого 1992 року.
Пасажирський будинок приміського вокзалу і меморіальний камінь до завершення І-ої черги вокзалу. 2008 р.
1992 рік був дуже складний для України загалом і для Львівської залізниці зокрема. 10 січня 1992 року Україна ввела першу на національну валюту – «купоно-карбованці», які, нажаль, почали дуже швидко девальвувати. Курс іноземних валют, в першу чергу – долара США постійно зростав, що унеможливлювало організацію планових закупівель запчастин за кордоном. Одночасно через розпад СРСР і розрив економічних зв’язків зупинялися підприємства. Це все викликало кризу в залізничних перевезеннях – у 1992 році Львівська залізниця навантажила 81,7 млн. тон вантажів, а у 1993 році – лише 46,6 млн. тон, тобто майже удвічі менше, ніж у 1991 році…
1993 рік в Україні відзначився гіперінфляцією… Власне влітку 1993 року Георгій Миколайович Кірпа очолив Львівську залізницю – Марата Никифоровича Грабського у зв’язку із виходом на пенсію було відправлено на іншу посаду – він став членом Ради «Укрзалізниці», представляв компанію за кордоном. До обов’язків начальника Львівської залізниці Георгій Миколайович Кірпа приступив 26 липня 1993 року. На той момент Львівська залізниця хоча й була у підпорядкуванні українського Міністерства транспорту та «Укрзалізниці», все ж іще значною мірою залежала від Росії і її залізниці. Ця залежність, в першу чергу, проявлялася у фінансових відносинах і розрахунках. Із першого дня роботи на посаді керівника Львівської залізниці Георгій Кірпа показав себе як патріот України та прихильник активної співпраці із країнами Європи, в першу чергу із сусідами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією.
Меморіальний камінь на приміському вокзалі станції Львів
Зауважимо, що на початку 1990-х років керівництво Мінтрансу та «Укрзалізниці» дотримувалося вектору розвитку залізничної інфраструктури, який було започатковано іще у 1970-х роках. На той час у складі залізниць України був лише один потужний «широтний хід». Ясинувата – П’ятихатки – Знам’янка – Миронівка – Фастів – Козятин – Здолбунів – Львів – Чоп. Планувалося створити іще три: перший – це Запоріжжя – Кривий Ріг – Долинська – Помічна – Котовськ (нині – Подільськ) – Жмеринка – Тернопіль – Стрий – Чоп (в обхід Львівського вузла через Ходорів). Для створення цього ходу іще за часів СРСР встигли побудувати залізницю Долинська – Помічна, укласти другу колію на деяких ділянках та електрифікувати залізницю від Котовська до Жмеринки. В межах Львівської залізниці створення цього ходу передбачало докорінну перебудову залізниці Тернопіль – Потутори – Ходорів, її електрифікацію на змінному струмі та створення у Ходорові станції стикування (тут електровози змінного струму мали змінюватися на електровози постійного).
Меморіальний камінь на приміському вокзалі станції Львів
Крім ходу Запоріжжя – Котовськ – Жмеринка – Стрий – Чоп планувалося іще два «широтних ходи»: Лозова – Полтава – Гребінка – Дарниця – Коростень – Шепетівка (північний) та Староконстянтинів – Запоріжжя – Апостолове – Снігурівка – Миколаїв – Колосівка – Роздільна. Також пропонувалася розбудова у додачу до існуючих «меридіональних» ходів (Хутір Михайлівський – Київ – Фастів – Козятин – Жмеринка – Одеса та Білгород – Харків – Лозова – Микитівка (Горлівка) – Іловайськ – Крим) розбудувати іще два: Бахмач – Гребінка – Тараса Шевченка – Помічна – Одеса та Калинковичі – Овруч – Шепетівка – Здолбунів.
Ці плани, орієнтовані іще на радянську економіку та тодішні вантажопотоки були відображені і у Державній програмі електрифікації залізниць України, яку було прийнято у 1994 році урядом Юхима Звягільського. Ця програма передбачала, зокрема, електрифікацію залізниці Тернопіль – Ходорів, а також Львів – Ходорів. Електрифікація цих ділянок вимагала докорінної модернізації і була дуже дорогою. В той же час, Державна програма не передбачала електрифікації залізниць Волині в напрямку Ковеля, тобто у напрямку Польщі та Німеччини.
Георгій Миколайович Кірпа, як колишній керівник Рівненського відділку Львівської залізниці, розумів помилковість низки пунктів програми. Але на той час іще не мав значної ваги, щоб це змінити. Щодо електрифікації на Львівській залізниці, то уже в 1994 році розпочалася підготовка до електрифікації ділянки Красне – Золочів – вона здійснювалася в рамках електрифікації коридору Красне – Тернопіль – Підволочиськ – Жмеринка, де на початку 1990-х використовувалася тепловозна тяга.
Роботи по електрифікації ділянки Красне – Тернопіль. 1997 р.
Треба зазначити таку деталь – у 1992-3 роках між Львівською міською радою, яку тоді очолював Василь Шпіцер та Львівською залізницею під керівництвом Грабського та Кірпи було досягнуто домовленостей про використання залізничної інфраструктури для внутрішньоміських пасажирських перевезень – це була перша спроба запустити проект «міська електричка». У співпраці Львівської залізниці і Львівської міськради було електрифіковано ділянку Львів – Персенківка – Сихів, вздовж цієї колії збудовано кілька додаткових платформ. Із депо Мукачеве було передано «короткі» електропотяги Ср3, які обслуговували маршрути «Головний вокзал – Сихів» та «Головний вокзал – Клепарів – Рясне – Рудне». Ці електрички курсували у ранішні та вечірні години «пік». Нажаль, через відсутність спів фінансування і відповідної співпраці між містом та залізницею цей проект занепав на початку 2000-х років.
У 1994 році Георгію Миколайовичу Кірпі вдалося зупинити падіння вантажоперевезень на Львівській залізниці, а у 1995 році вантажообіг Львівської залізниці зріс майже на 4%, підвищилася продуктивність праці. Прибуток Львівської залізниці (із врахуванням інфляції) у 1995 році зріс майже у 7 разів порівняно із 1994, в тому числі – від підсобно-допоміжної діяльності – у 4,9 разів. Щоправда, цих показників вдалося досягнути і за рахунок вжиття непопулярних заходів – експлуатаційний персонал Львівської залізниці було скорочено на 1600 осіб (щоправда, в основному за рахунок виходу працівників на пенсію і не прийняття на посади нових працівників), було закрито низку малодіяльних станцій і площадок.
Георгій Кирпа, прийшовши на посаду керівника Львівської залізниці прекрасно розумів, що чекати виділення коштів на закупівлю нового рухомого складу не доводиться. Окрім того, потрібно було вирішувати дуже важкі питання із постачанням дефіцитного дизельного пального для тепловозів та дизель-потягів. У економічно важкі роки початку 1990-х років для зменшення залежності від постачання нафтопродуктів на Львівській залізниці було навіть повернуто в експлуатацію із баз запасу декілька паровозів, які виконували вантажну роботу… Але головним вектором була електрифікація найбільш навантажених напрямків.
Прибуття першого електропоїзда до станції Зборів, 1997 р.
Великою проблемою був стан пасажирського рухомого складу. На початку 1990-х років на Львівській залізниці іще активно експлуатувалися старі електропоїзди Ср3, виготовлені іще в кінці 1940-х – на початку 1950-х років. На межі вичерпання свого ресурсу були уже і електропотяги Ер2, передані із інших залізниць. Не кращою була і ситуація із приміськими дизель-потягами… Станом на 1996 рік Львівська залізниця за останнє п’ятиріччя придбала лише 3 нових приміських електропоїзди і вісім нових пасажирських вагонів – в Україні на той момент вони взагалі не виготовлялися, а постачалися із Росії чи Німеччини.
Щоб вирішити проблеми із рухомим складом і водночас максимально економити кошти Георгій Миколайович Кірпа вирішив організувати проведення усіх видів ремонтів, включно із капітально-відновлювальним у локомотивних, мотор-вагонних та вагонних депо Львівської залізниці. Одним із перших рішень, прийнятих у 1993 році, було перепрофілювання Ковельського вагонного депо, яке кілька десятиліть ремонтувало вантажні на піввагони, на ремонт пасажирських вагонів. Його начальником Георгій Кирпа призначив молодого, але уже досвідченого інженера Олександра Стречена, який працює на цій посаді і сьогодні. Освоєння всіх видів ремонтів пасажирських вагонів відбулося дуже швидко – технології було освоєно уже в 1994 році, коли тут пройшло ремонт 278 пасажирських вагонів. У 1995 році у Ковелі щомісяця відновлювали 28 – 30 пасажирських вагонів. Ремонт вагонів у депо Ковель вартував на 25 – 30% дешевше, а ніж на спеціалізованому заводі. Депо Ковель і сьогодні проводить капітально-відновлювальний ремонт пасажирських вагонів за рахунок якого вони отримують додатковий ресурс у 14 років. Проте «Укрзалізниця» зараз майже не фінансує цей напрямок.
Прибуття першого електропоїзда у Тернопіль. 1997 р.
Найбільше на Львівській залізниці вагонне депо Львів у 1990-ті роки теж займалося проведенням всіх видів ремонтів пасажирських вагонів, в тому числі і тих, які відносяться до заводських. Георгій Миколайович Кірпа не боявся призначати на посади керівників підрозділів молодих фахівців, отож у 1994 році Львівське вагонне депо очолив 33-річний інженер Борис Остап’юк – випускник Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, який у Львівському вагонному депо пройшов шлях від бригадира до головного інженера.
За короткий час Борис Остап’юк при допомозі зі сторони Георгія Кірпи підвищив виробничу дисципліну у виробничих цехах депо, організував проведення капітально-відновлювальних ремонтів пасажирських вагонів. Саме тут, у Львівському вагонному депо були відновлені до І-го класу два пасажирські склади по 16 вагонів кожен. Отож, у 1995 році урочисто було запущено другий фірмовий потяг сполученням Львів – Київ – Чернігів, який початково отримав №№ 687/688 (потім № 97/98) і назву «Галичина». (До того між Львовом і Києвом курсував лише один фірмовий потяг «Львів» під № 91/92). Маршрут фірмового потяга «Галичина» проліг через Золочів, Тернопіль, Хмельницький, Жмеринку, Вінницю, Козятин, Фастів…
Зазначимо такий факт – у відновленні складів фірмового потяга «Галичина» брали участь не тільки ремонтники депо, але й провідники, які обслуговували вагони. Коли склад приймала комісія із Києва, вона зазначила, що новий фірмовий потяг має кращий вигляд, а ніж фірмовий потяг Південно-Західної залізниці «Кобзар», який курсує до Трускавця…
Учасники електрифікації залізниці Золочів – Тернопіль біля першого електропоїзда, який пройшов по цій ділянці. 1997 р.
Керівництво Львівської залізниці та профспілка залізниці оцінило працю робітників, які відновлювали вагони «Галичини» – для кращих працівників було виділено 24 путівки на відпочинок.
Під особистим контролем Георгія Кірпи було гаряче харчування залізничників. Усі їдальні було взято на баланс підприємства, разом із профспілками виділялися кошти для здешевлення обідів. Для забезпечення їдалень продуктами Георгій Кірпа практикував підсобне господарство при залізничних підприємствах, такі господарства забезпечували їдальні городиною, яйцями, молоком і м’ясом…
На посаду першого заступника начальника Львівської залізниці Георгій Кірпа призначив начальника служби перевезень, 39-річного Богдана Петровича Піха, який був родом із Мостиського району, власне тут він і починав свою кар’єру на залізниці. Закінчив Львівський технікум залізничного транспорту, а потім – Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. У 2000 році Богдан Піх і змінив Георгія Кірпу на посаді керівника магістралі.
Богдан Піх, Георгій Кірпа, Олександр Сендега та Любомир Буняк під час відкриття Сихівського шляхопроводу
Службу енергогосподарства на Львівській залізниці довший час очолював Леонід Володимирович Роговик. У 1994 році, коли розпочинався масштабний проект 142-кілометрової ділянки Красне – Підволочиськ, він уже досягнув пенсійного віку і планував вийти на заслужений відпочинок. Розуміючи важливість електрифікації напрямку, Георгій Кірпа просив пана Роговика лишитися до завершення проекту. Проте той не погодився і запропонував на своє місце начальника служби електропостачання молодого фахівця Володимира Володимировича Корнієнка. Кірпа погодився із цим вибором.
Важливим аспектом діяльності Георгія Кірпи на посаді керівника Львівської залізниці було запровадження нових технологій, у тому числі – під час продажу квитків на пасажирські потяги. До запровадження в цій сфері систем зв’язку та комп’ютерної техніки на видачу квитків одному пасажиру касири витрачали дуже багато часу. Отож, у 1994-5 році на Львівській залізниці було впроваджено систему управління продажем квитків «Експрес». У кожній касі з’явився персональний комп’ютер і принтер. Касир через мережу зв’язувався із сервером даних і отримував інформацію про наявність квитків на усі призначені потяги по Україні і навіть за її межами. Станом на 1996 рік до системи «Експрес-2» на Львівській залізниці було підключено уже 158 квиткових кас, тобто були охоплені практично усі каси на великих станціях. Завдяки запровадженню нової техніки на видачу квитка пасажирові касири витрачали біля 3 хвилин, а раніше для цього потрібно було 12 – 15 хвилин.
Начальник Львівської залізниці Г.М. Кірпа серед учасників урочистого мітингу із приводу завершення електрифікації ділянки Золочів – Тернопіль
Проблемою для Львівської залізниці, як і для «Укрзалізниці» загалом стало «вольове» рішення уряду про надання права безкоштовного проїзду в приміських поїздах для пенсіонерів і ще цілої низки пільговиків. Спочатку обіцяли не тільки виділити залізничникам кошти на покриття збитків від перевезення пільговиків, але й знайти кошти на закупівлю нового рухомого складу. Але по факту залізничники не отримали нічого. У 1995 році збитки «Укрзалізниці» від перевезення пільгових категорій склали 4,1 трильйона карбованців.
Якщо на інших залізницях всіляко намагалися скоротити обсяги приміського сполучення, Георгій Кірпа на Львівській залізниці намагався зберегти всі напрямки приміських перевезень. Він розумів, що приміський залізничний транспорт дуже важливий для розвитку великих міст.
В плані приміського сполучення у Львові великою проблемою було те, що усі – і пасажирські, і приміські потяги відправлялися із головного вокзалу. Для зменшення пропускної здатності вокзалу на низці платформ були збудовані тупики, які приймали приміські електрички. В результаті ширина платформ була дуже мала, отож була небезпека травматизму при посадці-висадці в електропоїзди. Серед приміських поїздів превалювали південний, південно-західний та західний напрямки. Отож, для їх обслуговування було вирішено побудувати окремий приміський вокзал на місці вантажної станції, обсяг роботи якої значно скоротився – у ХІХ столітті на цьому місці стояв Чернівецький вокзал Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці.
Прибуття першого електропотягу на станцію Волочиськ зі сторони Жмеринки. Кадр із телесюжету «УТН» від 24 серпня 1998 року
Роботи по будівництву Приміського вокзалу у Львові були проведені протягом 1996 року і в кінці грудня того року відбулося його урочисте відкриття його першої черги – про це свідчить пам’ятна дошка, встановлена на пасажирському будинку. За кошти залізниці також був проведений благоустрій навколишньої території та будівництво нового «рукава» вулиці Городоцької. До будівництв другої черги, на жаль, у наступників Кірпи руки так і не дійшли, а нинішнє керівництво «Укрзалізниці» виношує ідею забудувати територію, прилеглу до приміського вокзалу. На жаль, чинний мер Львова підтримує такі ідеї – замість можливого скверу чи парку в районі вулиці Чернівецької можуть з’явитися чергові «бетонні джунглі».
Окрім Приміського вокзалу, за задумом Георгія Кирпи, у Львові також мав постати і міжнародний вокзал, до якого від західного кордону України мала протягнутися «євроколія». Міжнародний вокзал у Львові мав постати між приміським і головним вокзалом обабіч вулиці Чернівецької.
Завдяки Георгію Миколайовичу Кірпі новий залізничний вокзал з’явився також і в Ужгороді. Його почали споруджувати іще за радянських часів. Тоді був прокладений тунель і накритий бетонними плитами. На цьому будівництво припинилося – не стало грошей. Завдяки Кірпі в обласному центрі Закарпаття був збудований новий сучасний вокзал, який є архітектурним витвором в національному стилі. Водночас із будівництвом нового вокзалу впорядкували й інфраструктуру пасажирської станції. Старий вокзал, збудований іще за часів Австро-Угорщини, за наполяганням Георгія Кірпи теж зберегли… Будівництво нового залізничного вокзалу Ужгорода було завершене у жовтні 2004 року. На урочистій церемонії відкриття 6 жовтня 2004 року побував Георгій Миколайович.
Урочиста зустріч першого електропотяга на станції Волочиськ. Кадр із телесюжету «УТН» від 24 серпня 1998 року
«Попередній вокзал прослугував цьому краєві понад 100 років. І я впевнений, що новий прослугує не менше», – заявив Міністр транспорту і зв’язку.
Завдяки співпраці із польськими залізничниками Георгій Миколайович Кірпа намагався відродити діяльність колишньої Першої Угорсько-Галицької залізниці Перемишль – Хирів – Загуж. 28 травня 1994 року відбулося відкриття прикордонного залізничного переходу Хирів – Кросцєнько. Під час урочистостей на станцію Хирів по суміщеній «євроколії» із Польщі прибув урочистий потяг, який привів історичний паровоз ТУ-2. Коли у машиніста цього потяга Юзефа Савіни запитали, чому саме 50-річному паровозу доручили вести урочистий потяг він відповів: «То є історія. 50 років по цій колії не було пасажирських перевезень в Україну»… Участь в урочистостях у Хирові крім Георгія Кірпи брав і посол України у Польщі, а потім Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко…
Нажаль, проект «єврозалізниці» до Хирова із Польщі повністю занепав через кілька років після трагічної смерті Георгія Кірпи. Наразі і українські, і польські активісти намагаються відродити залізницю Хирів – Перемишль…
Перший український пасажирський вагон виїздить із воріт Крюківського вагонобудівного заводу. 2001 р.
Як ми уже згадували, Георгій Кірпа вважав надзвичайно важливою справою розвиток транскордонного залізничного сполучення через Волинь та Рівненщину. Зокрема, пасажирське сполучення між Києвом і Варшавою мало б здійснюватися найкоротшим шляхом – через Сарни та Ковель. Цей вектор розвитку підтримав другий Президент України Леонід Кучма та тодішній Прем’єр-міністр України Євген Марчук.
Отож, 23 травня 1995 року на станції Ягодин було урочисто відкрито новозбудований пункт перестановки пасажирських вагонів із широкої української на вузьку європейську колію, отож потяги Київ – Варшава та Київ – Берлін попрямували через Ковель та Ягодин. Пункт перестановки пасажирських вагонів був побудований у рекордно короткі термін – за півроку, хоча у звичайних умовах такі об’єкти будуються два – три роки. Загальна вартість будівництва цього пункту склала 400 мільярдів тодішніх карбованців (у переводі на гривні 1996 року – 4 мільйони гривень або 2 мільйони доларів США). Проблема полягала в тому, що будівництво велося у заболоченій місцевості, отож потрібно було провести відсипку ґрунтом, щебенем, прокласти 2 кілометри водогону, 32 кілометри кабелів, 15 кілометрів кабелів зв’язку, 7 кілометрів колії та ін.
Будівництво Ягодинського пункту перестановки пасажирських вагонів, заплановане і реалізоване Георгієм Миколайовичем Кірпою мало дуже важливе значення для «Укрзалізниці» та України в цілому. Справа в тому, що до того українські потяги, які прямували на Варшаву і Берлін курсували через білоруську станцію Брест і відповідно Україна сплачувала значні кошти білоруським залізничникам.
Керівник КВБЗ В. Приходько і керівник «Укрзалізниці» Г. Кірпа під час урочистого мітингу, присвяченого випуску першого українського пасажирського вагону
Станом на 1996 рік на Львівській залізниці працювало п’ять залізничних прикордонних переходи, а саме: Мостиська – Медика, Яготин – Дорохуськ, Ізов – Грубешув, Рава-Руська – Гребенне, Хирів – Кросцєнько. Через ці переходи тоді курсувало 28 пасажирських поїздів! Знову ж таки, після смерті Георгія Кірпи «реформатори», особливо донецького походження знищили ці напрацювання. Навіть зараз, коли інфраструктурою та «Укрзалізницею» керували «євроінтегратори» Омелян і Кравцов на такий рівень співпраці «Укрзалізниці» і ПКП і близько не вийшли.
Цікавий факт – 2 червня 1996 року через територію України євроколією був запущений швидкий потяг Краків – Констанца. Його маршрут пролягав через територію чотирьох держав – Польщі, України, Словаччини та Румунії. В Україні цей потяг зупинявся на станціях Дякове і Чоп…
Завдяки діяльності Георгія Кірпи у 1995 році порівняно із 1994 роком залізничні перевезення у Польщу зросли на 16,2%, в Словаччину – на 8,5%, а у Румунію – майже на 20%. Особливо істотно зростали перевезення вугілля із Польщі в Україну – якщо у 1994 році було перевезено 2,5 мільйонів тон, то у 1995 – уже 9 мільйонів тон вугілля. У Польщу із України везли залізорудну сировину для польських меткомбінатів…
Керівник «Укрзалізниці» Г.М. Кірпа і міський голова Києва О.О. Омельченко під час візиту на Київський електровагонноремонтний завод. 2001 р.
У 1995 році колектив Львівської залізниці і її керівник були нагороджені престижною європейською нагородою «Золота арка Європи». Із 22 по 26 квітня 1996 року Львів прийняв міжнародну Конференцію Організації співпраці залізниць, у якій взяли участь делегації із 24-х країн Європи і Азії…
Не дивлячись на складну економічну ситуацію у 1990-х роках, Георгій Кірпа зберігав всю соціальну сферу на залізниці. Зокрема працювали усі відомчі лікарні і поліклініки, санаторії, пансіонати… У 1995 році середня зарплата залізничника складала 10 мільйонів карбованців – вона була чи не найвищою в регіоні. У 1996 році Львівська залізниця виділяє кошти на капітальний ремонт Палацу культури залізничників…
Зауважимо, що Георгій Кирпа робив багато для збереження історії Львівської залізниці. Перша ґрунтовна книжка про історію Львівської залізниці вийшла друком іще у 1991 році за підтримки тодішнього керівника Марата Грабського. Щоправда, вона була російськомовною, написав її багаторічний редактор газети «Львівський залізничник» Анатолій Гороховський. У 1996 році, до 135-річчя Львівської залізниці вийшла більш ґрунтовна колективна праця П. Гранкіна, П. Лазечка, І. Сьомочкіна та Г. Шрамка «Львівська залізниця. Історія та сучасність». Вступне слово до цієї книжки написав сам Георгій Кірпа.
Квиток АСУ «Експрес», яка була запроваджена у 1990-ті роки на всіх станціях Львівської залізниці
У другій половині 1990-х років на Львівській залізниці було реалізовано великий проект із електрифікації ділянки Красне – Золочів – Тернопіль – Підволочиськ. До Золочева електропоїзди почали курсувати іще у 1995 році, а до Тернополя перший електропотяг прибув наприкінці 1997 року. У 24 серпня 1998 році, на День Незалежності України, Львівська залізниця повністю завершила електрифікацію своєї ділянки від Тернополя до Підволочиська, а Південно-Західна – від Жмеринки до Волочиська. На межі двох залізниць зустрілися електрички, які прибули відповідно із Тернополя і Хмельницького. Отож, у 1998 році було повністю електрифіковано на змінному струмі коридори Львів – Тернопіль – Жмеринка – Київ (Одеса). Ця електрифікація дозволила істотно скоротити витрати дизельного палива на рух пасажирських і вантажних потягів, а також значно збільшити швидкість їх руху.
Як ми уже згадували, уже на момент прийняття Державної програми електрифікації залізниць України, Георгій Кірпа вважав, що пріоритетною є не електрифікацію в напрямку Ходорова, закладена в цю програму, а електрифікацію в напрямку Ковеля і Ягодина. Отож, уже в кінці 1998 року фахівці Львівської залізниці проводять електрифікацію 12,6-кілометрової ділянки між Здолбуновом і Рівним. Наприкінці 1998 року до Рівного починають курсувати електрички зі Львова та Києва…
У 1998-1999 році розробляється проект електрифікації ділянки Здолбунів – Рівне – Ківерці – Ковель із відгалуженням на Луцьк. На початку 2000 року розпочинаються роботи із електрифікації ділянки 65-кілометрової ділянки Рівне – Ківерці. Перший електропотяг до станції Ківерці прибув із Здолбунова 4 січня 2001 року…
Керівник «Укрзалізниці» Георгій Кірпа і начальник Львівської залізниці Богдан Піх. Початок 2000-х років
В 2001 році ведуться роботи із електрифікації ділянки від Ківерців до Ковеля. 29 жовтня 2001 року стало видатною подією у житті мешканців Ковеля усієї Волині. В той день було введено в експлуатацію реконструйований залізничний станційний комплекс у Ковелі, а по 72-кілометровій колії пройшов перший електропоїзд із Ківерець. Капітально відремонтований і відреставрований Ковельський красень-вокзал, нині має європейський вигляд і на належному рівні обслуговує пасажирів.
19 грудня 2003 року, на день Святого Миколая, подарунок отримують лучани – до Луцька із Рівного прибуває перший електропотяг. Ділянка Ківерці – Луцьк довжиною 18 кілометрів стала практично останньою на Львівській залізниці, яку було електрифіковано за життя Георгія Миколайовича Кірпи.
Повністю комплекс робіт із електрифікації напрямку – Здолбунів – Рівне – Ківерці – Ковель/Луцьк був завершений до Дня Незалежності України – 24 серпня 2008 року. Викінчувальні роботи із електрифікації тривали п’ять місяців, у них інвестували 28,4 мільйони гривень. Керівником Львівської залізниці на той час був Михайло Мостовий – із травня 2000 року він працював заступником керівника «Укрзалізниці»…
Міністр транспорту Г.М. Кірпа і Президент України Л.Д. Кучма у Харкові
Значним випробовуванням для Львівської залізниці стала повінь на Закарпатті 1998 року. Нажаль, після цієї повені так і не було відбудовано частину залізничної інфраструктури на Прикарпатті та Закарпатті. В першу чергу – вузькоколійних залізниць. В той же час, Львівська залізниця, яку тоді очолював Георгій Кірпа, інвестувала значні кошти у відбудову міст і сіл краю, а також шосейних доріг. Всі родини залізничників, чиє житло було пошкоджене чи зруйноване під час повені отримали нове житло, збудоване коштом Львівської залізниці.
Львівську залізницю Георгій Миколайович Кірпа очолював до квітня 2000 року. Завдяки великому досвіду і управлінському хисту, тодішні Президент та Прем’єр-міністр України Леонід Кучма та Віктор Ющенко приймають рішення про призначення Георгія Миколайовича Кірпи на посаду керівника Державної адміністрації залізничного транспорту України «Укрзалізниці». Одночасно із цим Кірпа отримує посаду заступника Міністра транспорту України. Посаду Міністра транспорту в 2001 році обіймали спочатку Леонід Костюченко, а згодом – Валерій Пустовойтенко, екс-прем’єр-міністр України.
Ситуація на «Укрзалізниці» на початку 2000-х років була вельми складною. Бути керівником «Укрзалізниці» чи однієї із залізниць України було не тільки відповідально, але і небезпечно. Для прикладу, 1 жовтня 1999 року ввечері, біля під’їзду свого будинку на вулиці Олеся Гончара в Києві від куль найманого кілера загинув перший керівник «Укрзалізниці», багаторічний керівник Південно-Західної залізниці Борис Степанович Олійник. Разом із ним загинув і водій. Отож, і не дивно, що Георгій Миколайович Кирпа пересувався Україною із охороною і сам завжди мав при собі вогнепальну зброю.
Залізничний вокзал «Південний» у Києві. Споруджений у 2001 р. Керував реконструкцією станції Київ-Пасажирський Г.М. Кірпа
Прем’єр-міністр України Віктор Ющенко поставив перед Георгієм Кірпою складне завдання – зробити «Укрзалізницю» прибутковою, а крім того – підвищити соціальні стандарти для залізничників.
У 2001 році Георгій Кірпа обіймає посаду генерального директора Державної адміністрації залізничного транспорту України, він одразу підвищує заробітну плату залізничникам, а також розпочинає масштабну модернізацію транспортної галузі. Після відставки уряду Віктора Ющенка, Георгій Кірпа зберігає свою посаду. У травні 2002 року він отримує посаду в Кабінеті Міністрів Анатолія Кириловича Кінаха. За результатами 2002 року «Укрзалізниця» показала позитивний економічний результат.
Восени 2002 року у відставку йде уже і уряд Анатолія Кінаха, але Георгій Кірпа залишається працювати і в уряді Віктора Януковича, не дивлячись на те, що світогляди міністра і прем’єра були діаметрально протилежними. У липні 2004 року він стає Міністром транспорту і зв’язку України, адже транспортне міністерство було реорганізоване.
Окрім роботи в системі «Укрзалізниці» та у виконавчій владі, у 1998-2002 році Георгій Кірпа був також депутатом Львівської обласної ради.
Новий залізничний вокзал в Ужгороді. Введений в експлуатацію в жовтні 2004 р
Ми тут назвемо тільки кілька проектів, до яких Георгій Кірпа так чи інакше долучився у той час, коли керував «Укрзалізницею» та Міністерством транспорту. Це реконструкція станції Київ-Пасажирський із будівництвом нового залізничного вокзалу «Південний», це реконструкція колії Київ – Харків та Київ – Дніпро під швидкісний рух і запуск пришвидшених пасажирських потягів «Столичний експрес» по цим маршрутам, це запуск вітчизняного виробництва пасажирських вагонів на Крюковському і Дніпропетровському заводах, запуск виробництва вітчизняних електропоїздів на «Луганськтепловозі», це будівництво автомобільної дороги Київ – Одеса, відновлення судноплавного каналу Дунай – Чорне море…
Із суто львівських проектів, які Кірпа реалізував на посаді Міністра транспорту – це добудова Сихівського шляхопроводу в 2002 – 2003 роках, яка згодом дала можливість реалізувати проект «Трамвай на Сихів». Про цю деталь керівники Львова Андрій Садовий і «Львівавтодору» Олег Береза у листопаді 2016 року під час відкриття трамвая на Сихів чомусь забули… А пам’ятати про це варто, адже історія добудови того шляхопроводу повчальна, адже вона була проведена у вкрай стислі терміни – І-шу чергу шляхопроводу здали іще до початку нового, 2004 року – 30 грудня 2003 року. Для добудови шляхопроводу довжиною 1200 метрів і шириною 54 метри залізничникам потрібно було біля 100 днів. Керував добудовою начальник Львівської залізниці Богдан Піх. За його словами на початку добудову шляхопроводу оцінювали у 25 мільйонів гривень (5 мільйонів доларів за тодішнім курсом), але виявилося, що потрібно 50 мільйонів. Перша черга обійшлася в 29,5 мільйонів гривень.
Стенди в пам’ять Г.М. Кірпи на вокзалі в Ужгороді. Фото 2015 р.
Під час відкриття Сихівського шляхопроводу Георгій Миколайович Кірпа заявив, що усі роботи із облаштування розв’язок і з’їздів із шляхопроводу будуть виконані до Великодня 2004 року. І він своє слово стримав! Остаточна вартість добудови шляхопроводу склала 48,5 мільйонів гривень. В будівництві Сихівського шляхопроводу в окремі дні брало участь до 1000 працівників. Георгій Миколайович зробив їм дійсно міністерський подарунок – кожен, хто працював на добудові Сихівського шляхопроводу отримав премію у 1000 гривен. Відкриття шляхопроводу супроводжувалося освяченням і цікавою постановкою: за стародавнім звичаєм шляхопроводом проїхали різні транспортні засоби. Це були фіра, «горбатий» «Запорожець», а також автомобілі «Чайка» та «Волга»…
На посаді Міністра транспорту та зв’язку України Георгій Миколайович Кірпа працював до останнього дня свого життя – 27 грудня 2004 року. Тоді, через кілька днів після обрання Президентом України Віктора Ющенка, Георгій Миколайович Кірпа нібито покінчив життя самогубством. Хоча ця версія стала офіційною, більшість друзів і близьких знайомих Георгія Кірпи у цю версію не вірять… Похований Георгій Миколайович Кірпа у Києві на Байковому кладовищі.
Георгій Миколайович Кірпа в колі родини. 2003 р
Наприкінці кілька слів про родину Георгія Миколайовича Кірпи, як ми уже згадували, його дружина Жанна Ігорівна Кірпа (народилася у 1947 році) – теж працювала у транспорті і на залізниці. Має інженерну освіту, нині на пенсії. Син Віталій Георгійович (народився у 1972 р.) пішов по стопам батька – він інженер шляхів сполучення. Дочка Інна Георгіївна (нар. 1974 р.) обрала фах лікаря, вона працює хірургом.
На честь видатного залізничника Георгія Кірпи вулиці і площі названі в Ужгороді, Києві та Роздільній Одеської області (Кірпа був почесним громадянином цього міста). На вокзалі Ужгорода працює музей Георгія Кірпи, меморіальні дошки на його честь є на будинках Львівської залізниці та «Укрзалізниці». У 2006 році на честь Георгія Кірпи було названо електропотяг ЕПЛ-2Т виробництва «Луганськтепловозу», який працює на Львівській залізниці і виконує рейси Львів – Ужгород. На честь Георгія Миколайовича Кірпи названо станцію в межах Києва (раніше – Бортничі).
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Список джерел інформації:
Гороховский А.Г. Львовская железная дорога. Годы. События. Люди. – Львов: Каменяр, 1991;
Гранкін П.Е., Лазечко П.В., Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І. Львівська залізниця. Історія і сучасність. – Львів: Центр Європи, 1996
Важливою складовою західноукраїнського гімнастично-спортивного руху в Галичині була організація «Луг», започаткована у 1925 р. визначним громадсько-політичним та військовим діячем Романом Дашкевичем. Лугові товариства були створені з метою національно-патріотичного виховання української молоді.
У дотеперішній українській історіографії немає ґрунтовних праць присвячених діяльності товариств «Луг» на Брідщині. Перед дослідниками лугового руху (1925–1939) передовсім стоїть проблема пошуку та опрацювання відповідних документів та матеріалів. Якщо про діяльність інших товариств того часу таких як «Сокіл» і «Пласт» відклалися окремі фонди, зокрема у Центральному державному історичному архіві України у Львові: 312 («Українське спортивне товариство «Сокіл-Батько», м. Львів») та 389 («Верховна пластова команда, м. Львів») то архіву лугового руху не пощастило. У 1939 р. голова організації «Великий Луг» у Львові Роман Дашкевич знищив усі документи товариства (листи, звіти, статути, періодику тощо) щоб вони не потрапили до більшовиків (розповідь сина Романа Дашкевича, історика Ярослава Дашкевича (1926–2010); записав Андрій Сова 30 січня 2006 р. у Львові). З огляду на це, дослідникам доводиться відшукувати окремі документи лугових осередків, а це, як правило, листи, повідомлення про заходи, статути тощо, в інших фондах ЦДІА України у Львові: 312 («Українське спортивне товариство «Сокіл-Батько», м. Львів»), 348 («Товариство «Просвіта», м. Львів»), 389 («Верховна пластова команда, м. Львів») та ін. Багато документів та світлин з діяльності лугового руху Галичини містяться в приватних збірках, архівах та музеях.
Обкладинка видання Луговий калєндарик на 1931. рік (Львів, 1930 р.). На обкладинці зображено лугову емблему. З приватної книгозбірні Юрія Завербного (м. Львів).
Поява товариства «Луг» у селі Ясенів (тепер Бродівського р-ну Львівської обл.) датується 17 квітня 1927 р. Саме тоді відбулися загальні збори, які легалізували ясенівську лугову організацію. На зборах було обрано Раду, до якої увійшли: голова Микола Козлинський, містоголова (заступник) В. Біда, господар В. Селюк, секретар М. Костишин, скарбник Т. Семенюк, виділові: Петро Повідайко, Іван Джек, Г. Юрків, П. Соловій. Членами ревізійної комісії стали М. Юрків, Степан Пашко та Іван Філюк. Невідомий автор 25 червня 1927 р. у луговому часописі «Вісти з Лугу»у статті «Луг» Ясенів» повідомляв: «Рада Т[оварист]ва відразу взялася до праці і є надія, що під її проводом Т[оварист]во буде гарно розвиватися, та стане взірцевим товариством в повіті». Упродовж 1927 р. луговики зуміли збільшити свої кількісні та якісні показники. Членам товариства вдалося організувати та провести чотири свята і одну аматорську виставу. Станом на лютий 1928 р. «Луг» у селі Ясенів нараховував 130 членів, з них 60 луговиків, 40 луговичок та 30 членів-прихильників. У 1933 р. товариство змінило статут. Голова лугової організації в Галичині Роман Дашкевич з цього приводу зазначав: «[…] по переговорах з владою організація могла бути або пожарнича, або руханково-спортова. Одного з другим не вільно було лучити. Пускатися на пожарні організації було не практично, бо сикавки (вогнегасники. – А. С.) були дорогі, а коли «Луги» невчасно прибували на пожар, то таке товариство ліквідовувалося… Тому більшість організацій були руханково-спортового характеру». Після зміни статуту, на початку 1934 р. «Луг» у селі Ясенів налічував 90 луговиків і 18 луговичок, крім того малих луговиків 10, невправляючих (тих, що не займалися руханковими вправами) – 8. З усіх членів лише 9 мали затверджені лугові однострої. Старшина товариства «Луг» у селі Ясенів плекала надію у 1934 р. придбати однострої для всіх членів організації.
Члени товариства «Луг» у с. Берлин на Брідщині. 1936 р. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
Члени товариства «Луг» с. Ясенів, окрім праці у себе в селі та Брідщині, брали активну участь у заходах, які проводила організація «Луг» (з 1932 – «Великий Луг») у Львові, зокрема з’їздах, святах тощо.
20 березня 1934 р. відбувся з’їзд лугових товариств Галичини у Львові. На нього прибуло 84 делегати майже зі всіх повітів, де існували лугові осередки. Згідно затвердженого статуту «Великого Лугу», нарадами з’їзду керували голова Роман Дашкевич, заступник Михайло Козланюк, секретар Василь Жовнір. На з’їзді були присутні представники від української преси: «Свободи», «Діла», «Нової Зорі», «Неділі», «Хліборобського Шляху». Програма з’їзду передбачала: 1) відкриття з’їзду; 2) звіти: а) загальний; б) організаційний; в) секретаря; г) скарбника; д) контрольної комісії; 3) вибір нової старшини товариства «Великий Луг»; 4) ухвалення величини членських внесків; 5) реферат на тему «Як вести місцевий Луг»; 6) різне: внесення, побажання, запити. Роман Дашкевич у привітальному слові зазначив: «Літа найбільшого занепаду Лугової організації це літа від 1929 р. до вироблення нових статутів (починаючи з 1932 р. – А. С.). […] нині по півтори роках праці на нових статутах бачимо, що ми зробили добре. Це, що делєгати Уряду Фізичного Виховання і Військового Підготування мають право контролювати Луги, мають право приходити згідно зі статутом на загальні збори чи засідання Старшини, не перешкоджує нам зовсім у нашій праці». На з’їзді відбувалися дискусії та виступи членів організації з різних питань. Серед доповідачів був Павло Кавич, який проінформував присутніх про діяльність товариства «Луг» у с. Ясенів. У «Вістях з Лугу» з цього приводу повідомлялося наступне: «Павло Кавич з Ясенова повіт Броди змальовує обставини праці свойого Луга. Луг в Ясенові заложений в 1927 р. В минулому році вони змінили статут на новий, праця йде добре, хоч від часу до часу приїдуть студенти, наговорять і треба ті їх блуди знова направляти. Він сам та товариші стараються заложити Луги в сусідних селах. Справу і діяльність Лугової організації вповні оцінить щойно пізніше історія. Луговий Провід не повинен перейматися напастями, бо в нас це вже нераз було, а ми Луговики повинні повести як найбільшу працю, щоби нашу організацію поставити як найліпше».
24 травня 1936 р., з нагоди 10-ліття від дня загибелі Симона Петлюри, у Львові проведено Лугове свято. У заході взяло участь 2528 членів, з яких 1360 луговиків в одностроях та луговичок в народних строях. Брідщину представляли товариства «Луг» із сіл Боратин – 8 осіб, Лешнів – 11, Ясенів – 13. Зазначена кількість осіб вказує, що найчисельнішою луговою делегацією Брідщини була саме ясенівська.
4–5 липня 1937 р. у Львові відбулося одне із найбільших Лугових свят. На нього прибуло 4501 член «Лугу». Брідщину представляло 595 осіб, з них 466 луговиків та 129 луговичок: Боратин – 21 луговиків, Берлин 8 луговиків та 9 луговичок, Білявці – 9 і 6, Бучина – 11 і 1, Вербівчик – 5 і 5, Гаї Дубиські – 6 і 2, Гаї Дітковецькі – 19 і 6, Гаї Старобрідські (тепер с. Гаї) – 14 і 5, Голосковичі – 9, Заболотці – 23 і 23, Корсів – 11, Клекотів – 17 і 5, Конюшків – 45, Лешнів 28 і 7, Лісове – 15 і 12, Літовище – 14 і 4, Монастирок – 13 і 2, Нем’яч – 14, Накваша – 23 і 15, Піски – 13 і 2, Попівці – 20 і 8, Пониква – 4, Ражнів – 16 і 1, Салашка – 30 і 8, Старі Броди – 11, Суховоля – 17 і 5, Черниця – 14, Шнирів – 15 і 3, Язлівчик – 11, Ясенів – 10.
Завдяки й членам товариства «Луг» культурно-освітній рівень мешканців села Ясенів у міжвоєнний період постійно зростав. З цього приводу Т. Дворянівський (Дворановський) писав: «В період між двома війнами культурно-освітній рівень стояв досить добре. В селі була кооператива, а пізніше відчинено філію, було спортово-виховне товариство «Луг», читальня «Просвіти» і бібліотека, драматичний гурток, який часто давав вистави; був зорганізований хор».
Члени товариства «Луг» у с. Дуб’є на Брідщині. 1930 р. На звороті світлини – лугова печатка. Джерело: Броди: історія у фото. https://www.facebook.com/photo?fbid=777272869689228&set=g.346134236551390 (опублікував Володимир Славінський).
Члени товариства «Луг» у с. Дуб’є на Брідщині. 1930 р. На звороті світлини – лугова печатка. Джерело: Броди: історія у фото. https://www.facebook.com/photo?fbid=777272869689228&set=g.346134236551390 (опублікував Володимир Славінський).
У 1920–50-их рр. чимало луговиків Ясенова були членами націоналістичних організацій та брали участь у визвольній боротьбі українського народу. Жителька села Ясенова Ганна Думанська згадувала: «Молодь, юнаки, які належали до товариства «Луг» (його провадив Кавич Павло), всі вони були членами ОУН. Перший арешт багато змінив, 1939 р. 21 листопада ці хлопці дістають наказ перейти кордон. То були Таранюк Ярослав, Думанський Евген, Кіндзілевич Ілярій. Вони переходять кордон в Німеччину, попадають в легіон Романа Шухевича, так званий «Нахтігаль». Кіндзілевич ще переходить назад кордон, ховається. А родину його вивезли в Сибір. Коли німці ввійшли на наші землі, арештували його. […] Доля Таранюка невідома, а Думанський їде на Київщину (Біла Церква). Їх була там група, організовували церкви, школи і гуртували молодь. Коли почались масові арешти, німці засудили його до смертної кари. Друзі допомогли, визволили його. […] Загинув в криївці в селі Гаї Дітковецькі, де їх було 6 повстанців». У 1940-их рр., перебуваючи в українському збройному підпіллі, загинули й брати, у минулому члени «Лугу» Петро і Михайло Юраси. Петро Юрас – «Бурлай» віддав своє життя за Україну 10 січня 1946 р., Михайло Юрас – «Змій» – 1 січня 1949 р.
Відбиток печатки товариства «Луг» у с. Ясенів на Брідщині. Джерело: ЦДІА України у Львові. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 491. – Арк. 13.
Відбиток печатки товариства «Луг» у с. Ліщанцях (тепер село Бучацького р-ну Тернопільської обл.). Джерело: ЦДІА України у Львові. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 491. – Арк. 15.
Товариство «Луг» у с. Ясенів мало свою печатку. Один документ з її відбитком знайдено у 348 фонді («Товариство «Просвіта», м. Львів»). Це – лист старшини лугового осередку Ясенова до товариства «Просвіта» у Львові, завірений головою М. Повідайком та писарем Михайлом Козлинським, датований 5 березня 1930 р. Печатка ясенівського «Лугу» є овальної форми, розмірами 45х35 мм. Відбиток чорнильний, червоний, без зображення, доброї якості. Леґенда печатки виконана друкованим шрифтом, напис україномовний: «РУХАНКОВЕ ТОВАРИСТВО І СТОРОЖІ ОГНЕВОЇ «ЛУГ» в ЯСЕНОВЇ», текст розділений зірочкою. Можна припустити, що дана печатка використовувалася у діяльності до 1933 р. – зміни статуту лугової організації у с. Ясенів. За композиційним оформленням та розмірами печатка є такою ж як печатка товариств «Луг» у с. Дуб’є на Брідщині та с. Ліщанці (тепер село Бучацького р-ну Тернопільської обл.).
Нижче подаємо опис та зображення печатки товариства «Луг» у с. Ясенів: Матеріал: червоне чорнило. Форма: овальна. Розмір: 45х35 мм. Зображення: без зображення. Легенда: РУХАНКОВЕ ТОВАРИСТВО І СТОРОЖІ ОГНЕВОЇ «ЛУГ» в ЯСЕНОВЇ. Текст розділений зірочкою. Датування: 5 березня 1930 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 491. – Арк. 13.
Лист старшини лугового осередку Ясенова до товариства «Просвіта» у Львові. 5 березня 1930 р. Джерело: ЦДІА України у Львові. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 491. – Арк. 13.
Документ
До числа 136/30. – [печатка]
До
Славного Товариства «Просвіти»
у Львові.
Руханкове Т[оварист]во, і сторожі огневої «Луг» в Ясенові, отсим прохає ласкаво вислати книжочку (жарт на 1 дію) під назвою, – «Дражони».
Книжочку прохаєм слати як найскорше, і на руки секретаря Т[оварись]кого Михайла Козлинського.
Очікуючи скорого надіслання, остаємо –
З пошаною!
[печатка] Ясенів дня 5/ІІІ.[1]930. р.
За Старшину Т[оварист]ва «Луг»
/М. Повідайко/ /М[ихайло] Козлинський/
голова писар
Точна адреса:
До
Руханкового Т[оварист]ва, і сторожі огневої
«Луг»
На руки писаря, Михайла Козлинського.
w. Jasionowie.
p. locco, k. Zabłoćice(Заболотцї)
pow. Brody.
ЦДІА України у Львові. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 491. – Арк. 13. Оригінал. – Рукопис. – Чорнило.
Андрій СОВА
історик
Джерела та література:
Стрільчук В. Молодіжна організація «Луг» на Брідщині // Брідські вісті. – Броди, 2007. – Березень. – № 2. – С. 3.
Сова А. Діяльність організації «Луг» на Брідщині (за матеріалами часопису «Вісти з Лугу») // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали п’ятої краєзнавчої конференції, присвяченої Дню пам’яток історії та культури). – Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2011. – Вип. 4. – С. 104–109.
Сова А. З історії української сфрагістики Брідщини: печатка товариства «Луг» у селі Ясенів // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали десятої краєзнавчої конференції. – Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2016. – Зб. 9. – С. 50–53.
Вже цієї неділі, 20 вересня 2020 року, Горіховий Кіноцентр (вул. В. Великого, 14А – парк Горіховий гай) запрошує всіх охочих на День українського кіно.
У 1895 році, брати Люм’єр отримали патент на винайдений ними апарат «сінематограф». 22 березня того ж року в Парижі вони влаштували перший в історії кіносеанс.
Так зародилось кіно…
Досить тривалий час саме кіно є рушієм думок, смаків та самопізнання. На думку експертів, саме крізь призму кінематографу суспільство має унікальну можливість побачити себе «зі сторони». Кінематографічна мова хвилює, зачіпає, іноді бентежить, але точно не позбавляє нас емоцій.
Історія українського кінематографу, подібно до історії українського народу, пройшла буремний шлях злетів та падінь, однак невпинно крокує далі.
Що таке українське кіно? Кому ми завдячуємо українській кінотрадиції? Які кінообрази будуть популярні навіть через 100, 200, 300 років? Що саме хоче бачити сучасний глядач? Чи існує в Україні «свідомий» кінопродакшн? Український кінопродукт світового масштабу: міф чи реальність? Відповіді на ці та багацько інших важливих питань української кіноіндустрії ми вирішили шукати саме 20 вересня — до Дня українського кіно.
Команда Горіхового кіноцентру радо запрошує львів’ян та гостей міста долучитись до програми концептуального кінофестивалю у Львові.
В програмі планується:
12:00-22:00
— презентація настінного арт-об’єкту «Хронологія українського кіно»;
— фотовиставка облич українських кінорежисерів «Вони зробили твоє кіно»;
кіноПлівка — безкоштовні покази української кінокласики;
12:00-15:00
STEAM-майстерні для дітей від 5 років — творчі майстерки, розвиваючі ігри, виступи танцювальних колективів, відкриті тренування з боксу тощо;
15:00-16:00
кіноЕфекти — веселі експерименти з Дитячою науковою лабораторією «Юні дослідники»;
15:00-18:00
кіноГРА на даху — інтерактивні ігри для дорослих на кінотематику: «КІНОмафія» та «Що?Де?Кіно».
16:00-19:00
кінолекторій:
16:00 лекція «Екскурс до історії українського кіно: львівський контекст»Роман Давид, кінознавець, журналіст, головний спеціаліст Львівської обласної контори прокату кінофільмів;
16:25 лекція «Світ артхаусу або короткий метр по-українськи»Ольга Райтер), кураторка кінопрограм, продюсерка, координаторка мистецької формації Wiz-Art;
16:50 лекція «Як зіграти роль у фільмі: поради кастинг-директора» Ольга Любарова, засновниця кастинг-агенції DreamCast,
17:15 лекція «Українське кіно на великих світових кінофестивалях»Катерина Сліпченко, кінознавиця, журналістка, редакторка ZAXID.NET
17:40 лекція «Дзен кінорежисера або як стають професіоналами в кіно» Тарас Дронь, кінорежисер, продюсер, сценарист, член Української кіноакадемії;
18:05 лекція «Акторська гра чи гра акторами: хто створює кінообраз»Микола Береза, актор театру та кіно;
18:30 лекція «Свідоме кіно в Україні: міфи та реальність»Ахтем Сеінтаблаєв, актор театру та кіно, кінорежисер, телеведучий.
19:00-20:00
кінодискусія «Проблема чи проблемність сучасного українського кінематографу» (Учасники: Роман Давид, Катерина Сліпченко, Микола Береза, Ольга Райтер, Тарас Дронь. Модератор: Ярослава Яковлєва).
21:00-22:00
кіноМУЗ на даху — лаундж зона з відомими музичними саундтреками до відомих українських фільмів.
Уже зовсім скоро, 27 вересня, будемо відзначати Всесвітній день туризму. А чи були в Україні туристи раніше, скажімо 100-200 років тому? Були і називали їх мандрівниками. Про історію українського туризму можемо прочитати у статті Івана Крип’якевича, що була опублікована у журналі “Наша Батьківщина” (ч. 2 за 1937 р.) під назвою “З історії української туристики. Мандрівка Федора Білоуса в 1851 р.”, де автор розповідає про записки мандрівника Галичиною, видані ще у ХІХ ст., в яких викладено побачене подорожуючим.
Як виглядала Солонка, чим був виложений гостинець до Стрия, що просив мандрівник у Дністра та яке враження справили на мандрівника вперше побачені Карпати? Все це дізнаємося з публікації (текст подаємо оригінальним)
Федір Білоус
“У першу добу нашого відродження розвинулося сильно мандрівництво, якого метою було познайомитися з рідною землею й народом. На Наддніпрянщині таким завзятим туристом був Костомарів, у Галичині туристику управляла «руська трійця», особливо ж Головацький. Мандрували також маловідомі студенти й учні. Один опис такої мандрівки вийшов друком п.з. «записки школяра-путника, относящііся до Галицькой Руси». Издалъ Ө.Ивановичъ. Львів, 1860, 99 стор. Автором цеї книжечки був Федір Білоус, пізніше директор ґімназії в Коломиї.
Будівля української гімназії в Коломиї, 1907 р.
На початку автор оповідає , про те, що вже з дитячих років мав «ненасичену жадобу» подорожей і батько все брав його з собою, як їхав у дальшу дорогу. Пізніше, вже як учень, у Львові, часто виходив на Високий Замок, «цю садибу руських князів» і відтам із тугою дивився в далекий простір, де, здавалося йому, бачив синіючі Карпати. Врешті він рішився побачити таємничу країну, що так його притягала, й у серпні 1851 р. рушив у дорогу.
Франциск Ковалишин. Високий замок у Львові. Папір, туш, перо; 27,3 х 35, 7 см
«Повстав, звязав манатки, хопив за палицю» – і за кілька годин був уже далеко за Львовом, на стрийському шляху. По дорозі зустрів селянина-соляра з Лисович у Стрийщині та присівся на його віз. «Таких солярів можна повно напитати у Львові на Театральній площі. Вони походять із довколишніх сіл Калуша, Долини, Болехова, Дрогобича, де є соляні бані, набирають у цих містах сіль горманами або товпками й везуть її до Львова та стають на названій площі, а, як їм тут торг не йде корисно, розвозять і по поблизьких містечках, як Наварія, куликів, Яричів, а назад вертаючися впорожні, охотно беруть подорожніх».
Залізничний вокзал у Дрогобичі. Фото кінця ХІХ ст.
Подорозі, при мурованому гостинці він описує тільки одно село, Солонку, що робило враження дуже бідної оселі: «Це справді Солонка, бо в ній не тільки дахи, але по більшій часті цілі хати – соломяні, тільки зверху обліплені глиною». З цеї нагоди автор оповідає про нужду й розпіячення цілої околиці Львова. Ці роздумування навели на нього сум і тугу. Але розважився знову, коли по дорозі зустрів малого хлопця-учня, що йшов зі Львова до дому на вакації й ледви ногами плентав. Взяв його на віз і стомлений хлопчина невдовзі заснув, як камінь. Наш студент відігнав від себе смуток: «Цей малий козачок, не довший як півтора ліктя, а пускається під ніч у дорогу, а що ж я, що продовж 15-ти років, може з 30 фунтів шкільного пороху з’їв, маю журитися й тужити? Ану ж пісні, що заніміли, вилазьте з торби!» І на ціле горло почав співати свої улюблені пісні: «На долині, при Чигрині», «Слава наша козацькая», «Гей, я козак з України». Так заїхав до Миколаєва.
Міст через річку Дністер у Розвадові
Місячною ніччю поїхали дальше та пристали напоїти коней у Розвадові. «Побачив я вперше величавий Дністер, цю царицю родинних струй, що широко розлився по обох сторонах і виглядав як непроглядне для ока море. На ньому можна було побачити незлічені острови, що їх творять купини дерев; стирти і стіжки плавають, як кораблі по океані, а плоскобережні Дністер тече тихо до русявого моря» … Наш подорожній довго розглядав чарівний вид, проспівав пісні «Де Сян, Дністер, Буг пливе», «Дністре предовгий, ріко величава» і «Мир вам браття», та просив Дністра, «щоби брату своєму, Дніпрові словутньому, зустрівшися, поздоровлення від мене віддав»…
На нічліг вступили до якоїсь придорожньої коршми; але, як переїздили через високий поріш, віз так кинув нашим студентом, який саме задрімав, що на чолі вибігли йому два роги. Розлючений затягнув на папір це «трясавище-корчмище», щоби кожній подорожній перед ним берігся… Ранком поїхали дальше простим, гладким гостинцем, що був виложений не товченим камінням, а дрібною річною рінню. По правій стороні дороги стояли великі ліси, по лівій гарні села з церковцями. Так доїхали до Стрия. Турист оглянув місто докладно й описав тамошні церкви й інші будови.
Стрий, поштівка 1904 року
За Стриєм вїхали на великий міст, помальований на чорно-жовто, прикрашений чотирома білими пірамідами на кінцях. Відси наш мандрівник побачив гори: «Над усе милувався я чарівним видом Карпат, що на долинян, до яких і я числюся, роблять велике враження, – особливо, як я тепер уперше приблизився до них на кілька миль. Це, як вони ґрупуються, як одна гора підіймається над другою, – ця синява, що різно виглядає в міру віддалі, ця їх одежа, коли одна гора тільки голову смерековим лісом увінчану показує, друга як би спідницею припоясалася, знову інша в самій середині підперезалася ялицями, – ці камяні урвища, що біліють між лісом, – все це невимовно порушує мандрівника, що вперше це оглядає, і вправляє його в мимовільну задуму».
Сплав лісу
Під мостом турист побачив траґічну сцену, – розбився там сплав дерева, що його з верхівя Стрия сплавляли три верховинці, – селяни ледви вийшли з життям, а зібрана юрба реготалася з того, як цих нещасників шнурами витягали на міст. Поїхали дальше й доїхали до Лисович. Там Білоус попращав свого фірмана й пішки подався до Болехова”.
24 жовтня Львів укотре стане модною столицею України, адже у Sonata Restaurant о 16:00 відбудеться унікальна фешн-подія «MAIN PEOPLE FASHION SHOW». Організатори підготували для гостей найкрутіші луки та бренди України, танці, DJ, солодощі, подарунки, яскраві зони, фото / відео зйомки.
Серед представлених брендів: Gusseva kids, Sunflover, im. happy. Lviv, Андре Тан, Soul Unity, Elsa.Fairy_dresses, She_by_k, Mela Mate, Кигуруми, Наталья Потоцкая, Vladira, Ирина Билецкая.
Як відомо, у січні Львів уже приймав MAIN PEOPLE FASHION SHOW. Тоді гості та учасники також насолоджувались найкращими моделями, дизайнерами, артистами, найкрасивішими дівчатками.
Сюжет культурного блогу:
Довідково про компанію ®️”Main people” MEDIA Group of companies:
Всеукраїнський глянцевий журнал для дорослих. Окремий випуск – журнал для дітей і підлітків. Розповсюджується по всій Україні.
Телевізійна школа шоубізнесу для дітей “Main people”. Школа працює в 12 містах України. 1 місце в Україні в премії «Краща Дитяча Школа України» в 2018 р. (Київ). Філія школи відкривається в Росії, Іспанії та інших містах Європи.
Афіша «MAIN PEOPLE FASHION SHOW»
Авторский ТВ проект «Дитячий гід». Зйомка ТВ шоу для телеканалів України, Ізраїлю. Зйомки відбуваються по всій Європі. Барселона, Париж, Відень, Стокгольм, Будапешт та ін.
“Main people” – офіційні інформаційні партнери таких проектів, як Віденський бал (КМДА), Viva.Найкрасивіші, M-1 Music Awards, Золота жар-птиця, European Women Expert Awards, Жінка року («Viva»), Yuna Music Awards, Квартал -95, “Charity Fest” (благодійний бал), “White design Promenade” (благодійний бал) і т.д.
Афіша «MAIN PEOPLE FASHION SHOW»
Європейский проект “Main people Travel”: тури по Європі, зйомки фільмів, сюжетів, фотосесій, інтерв’ю, всеукраїнські конкурси, фотопроекти, фестивалі, дитячі бали, заходи, благодійні заходи.
Храм Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно
У храмі Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно Городоцького району на Львівщині (відомий також як Костел в Комарно) розпочалися археологічні дослідження, повідомляє сайт “Фотографії старого Львова”.
“Цей храм зберігся як після останньої реставрації 1930-х років. Тут майже нічого не змінилося. Коли у 1992 році його передали громаді, то не було вікон, затікало. За цей час громада поетапно, скрупульозно, як до старовини, підходила до відновлення храму. Ми могли багато чого змінити, але ціль нашої громади – зберегти автентичність. Є багато речей, які ми б могли переробити, але ми цього не робимо.
Отець Іван Кузьмич
Зараз ми проводимо ґрунтовне дослідження крипт, які до речі в останнє відкривали у 1930-х рр., фундаментів, стінопису, даху. Радісною подією для нас є те, що нам вдалося залучити і кошти обласної ради і місцевого бюджету для того, щоб зробити це дослідження. Завдяки цьому ми зможемо побачити, що саме потрібно цьому храму, щоб його зберегти.
Храм Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно
При цьому ми не зупиняємося, храм функціонує, бо церква має жити. А живе вона тоді, коли в ній відбувається те до чого вона покликана, щоб тут була молитва, – розповів настоятель храму о. Іван Кузьмич.
Основне завдання експедиції Рятівної археологічної служби під керівництвом Наталі Войцещук – дізнатись більше про саму святиню та таємниці, що вона приховує.
Наталя Войцещук
“Зараз ми проводимо археологічне дослідження крипт і прикостельної території. Ці дослідження проводяться для того, щоб зробити науково-проектну документацію для повної реставрації костелу. Не так багато в Україні є добре збережених об’єктів кінця ХVІІ ст. і цей храм називають малою копією Єзуїтського костелу, але для мене він є завершенішим, бо в ньому дуже добре поєднані пропорція і композиція. Тут добре збережені внутрішні інтер’єри, а ми знаємо, що в Україні, в часи радянської системи це все нищилося. Окрім того місцева громада добре дбає про те, щоб стан храму зберігся автентичним.
Храм Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно
Мета цих досліджень показати, що до об’єктів культурної спадщини та архітектури треба підходити комплексно. Що це не можуть бути реставрації частинами або тільки протиаварійні роботи. Треба чітко розуміти програму заходів і як повністю врятувати і зберегти об’єкт.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
На прикостельній території, з північної і південної частини костелу закладено два розкопи. Для того щоб подивитися в якому стані фундаменти і чи не стоїть храм на раніших культурних шарах. Станом на сьогодні ми можемо сказати, що дослідження на південній стороні показали, що раніше кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. тут немає матеріалів, ні людської присутності”, – сказала пані Наталя.
Роботи передбачають вивчення стану фундаментів, прихрамової території та крипт під підлогою.
Василь Петрик
“Дослідження костелу цьогоріч стартували з початку вересня і на цьому етапі я як науковий консультант допомагаю організовувати процес науково-дослідних робіт. Справа в тому, що костел є дуже цілісна і органічна пам’ятка перехідного періоду від пізнього ренесансу до бароко. Він є цікавим об’єктом для багатьох дослідників: архітекторів, реставраторів, дослідників суміжних спеціальностей.
Храм Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно
Такі комплексні наукові дослідження на об’єкті, від основи храму і до даху, не проводилися давно. Останні проектні роботи проводилися виключно стосовно стану даху, оскільки дах є в досить незадовільному стані. І зараз ми працюємо над тим, щоб зробити комплексний проект реставрації та пристосування пам’ятки.
Храм Різдва Богородиці XVII століття у місті Комарно
Як на багато інших храмів ХVІІ ст. у Львівські обл. цей храм в досить непоганому стані збереження. Поза тим частина об’єкту є в незадовільному стані. Порятунку та протиаварійних потребує захристія та дах. Фундаменти храму в доброму стані і це нам дає нам позитивний настрій для того, що реставрація буде успішною.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Комплексні наукові дослідження і проектні роботи повинні бути закінчені до кінця жовтня. Це дуже стислі строки. Буде готовий документ, який дасть можливість виступити до державних органів з планом фінансування цього об’єкту, де будуть визначені додаткові проектні роботи на рівні робочої документації і робочого проектування та буде видно фінансування загального об’єму робіт”, – зазначив доцент кафедри архітектури та реставрації НУ “Львівська політехніка” Василь Петрик.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Вже перші дні дали несподівані результати – віднайдені нові входи до підземель під спорудою. Нині тривають дослідження у криптах храму, де раніше хоронили представників місцевої еліти.
Віра Гупало
«Характерна структура для крипт в Комарницькому костелі полягає в тому, що ми маємо підвівтарну частину до якої прилягають два довгі тунелі, які йдуть вздовж усієї нави з двох сторін. Але ці тунелі виявилися перегородженими і до них існувало два входи. Один ми відкрили, але щоб потрапити в крипту по його правдивих сходинках нам довелося пробивати отвір з середини свердлінням. Свердлити змушені були для того, щоб зробити отвір на зовні поменшим, щоб зберегти плитки.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Комарницький храм є парафіяльним, тому в похованні можемо сподіватися світських осіб і священнослужителів. Тут маємо рештки простих домовин із звичайних голих дощок єдиною окрасою яких була розфарбована поверхня на чорному тлі. Зі знахідок маємо рештки шовкового одягу, кілька медальйонів, шовкові шкаплерики з гаптуванням срібними та шовковими нитками. Це типові речі для такого об’єкту.
Медальйон знайдений в крипті у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Останні поховання тут це третя чверть ХVІІІ ст. За Австрії, коли робили впорядкування, домовини були усунені з крипт, натомість у великій крипті, яку ми зараз досліджуємо, наполовину крипти була викопана глибока яма куди поскидали всі останки. А в радянські часи сюди доступу не було, все було замуроване», – розповіла доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту ім. І.Крип’якевича НАН України Віра Гупало.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Археологічні роботи є частиною наукових досліджень, що увійдуть до комплексного проекту реставрації та пристосування пам’ятки архітектури. Його розробку ініціювала міська рада Комарно, співфінансує – департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА в рамках Програми «Охорона і збереження культурної спадщини Львівської області на 2018 – 2020 роки».
Ольга Мінейко
“Основне наше завдання – встановити кількість людей, котрі були поховані в кожній з крипт. Це можливо при ретельному антропологічному аналізі. Також при хорошій збереженості поверхні кістки ми можемо встановити кому саме належали останки. Тобто скільки було поховано жінок, чоловіків, дітей, у якому віці вони помирали. А також встановити певні особливості їхніх фізичних параметрів: яка в них була зовнішність, якого вони були зросту. Ймовірно вдасться встановити їхню соціальну приналежність на основі особливостей раціону харчування. Також ми фіксуємо різноманітні травми, які були завдані в міжособових та військових конфліктах, та різноманітні ознаки захворювань, якими хворіли люди від народження та до смерті і які залишали слід на кістках.
Крипта у храмі Різдва Богородиці в Комарно
Наразі ми зачищаємо поховання. Вже можемо сказати, що ж збережені певні рештки іншої органіки, збережене волосся. Ймовірно, що нам вдасться відібрати проби і в подальшому провести не лише антропологічний аналіз, а також аналіз ДНК та ізотопний аналіз, який дасть нам змогу встановити територію походження даних людей, – сказала провідний антрополог меморіального пошукового центру «Доля» Ольга Мінейко.
Костел Різдва Богородиці в Комарно. Фото 1906 року
Довідково. Багато дослідників вважають, що Комарно веде свою історію ще від XII -XIII ст., коли ці землі були частиною Звенигородського князівства. У 1473 році Комарно отримало магдебурзьке право, а відтак і статус міста.
Храм Різдва Богородиці побудований в 1656-1658 рр., на місці старого дерев’яного костелу. Він є яскравим прикладом архітектури перехідного етапу – від ренесансу до бароко. Храм декілька разів ґрунтовно ремонтували. Востаннє – у 30-х рр. XX ст: оновлено фасади та дзвіницю, замінено покриття підлоги на керамічну плитку.
В ансамбль храму також входять дзвіниця та колишня плебанія. У радянський період костел використовували як склад меблів. У 1992 р. його передали греко-католицькій громаді. Нині це діючий греко-католицький храм, а приміщеннях колишньої плебанії- шкільна бібліотека та спортивний зал.
Вчений секретар Науково-технічної бібліотеки НУ “Львіська політехніка”, упорядник книги “Від Реальної школи до Львівської політехніки” Олександр Шишка
Вчора, 15 вересня 2020 року, відійшов у вічність український історик, відомий краєзнавець, директор Науково-технічної бібліотеки університету Львівська політехніка (1993 – 2015 рр.) Олександр Шишка. Про це повідомила Наукова бібліотека ЛНУ ім. Івана Франка на своїй сторінці у Фейсбук.
«Любов до Львова та його історії супроводжували увесь творчий шлях дослідника. Олександр Володимирович був автором книг «Ти славен, Львове», «Слідами листопадових боїв», двотомника «Наше місто Львів», статей до «Енциклопедії Львова», членом авторського колективу і редактором матеріалів, що стосуються Львівської політехніки в «Енциклопедії сучасної України», – йдеться у повідомленні.
Олександр був нагороджений знаком «Відмінник освіти України», Почесними грамотами Міносвіти України та Міносвіти і науки України, медаллю «15 років Української Армії».
Замарстинівська 1960 року в об’єктиві Юліана Дороша
Минулого тижня ми розпочали мандрівку районом вулиці Замарстинівськї 1960 року в товаристві Юліана Дороша. Це викликало бурхливу реакцію, обговорення, підказки та коментарі читачів. Сьогодні буде ще трохи гарних світлин. Маю надію, що вони теж сподобаються.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Але, вже традиційно, прошу вашої допомоги. Світлини цього району для мене дуже складні в ідентифікації. Тим більше місцина дуже змінилася.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Еклектичне поєднання глиняних хатинок з одно- та двоповерховими кам’яницями викликає захоплення і творить неповторну атмосферу повоєнного Львова.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
І далі ми продовжуємо нашу традицію і публікуємо світлини в тому порядку, в якому Юліан Дорош зафіксував кадри на свою фотоплівку. Це таки допомагає в локалізації будиночків.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Тотальна відсутність будь-яких будівельних матеріалів в післявоєнний період стала причиною того, що і через 15 років після війни будинки виглядають як після обстрілу.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Юна модниця з великим бантом відверто позує для фотографа вперши руки в боки біля хвіртки своєї хати. Не впевнений, що хтось зможе впізнати свою маму чи бабусю, але це було б гарно.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Ця, багата колись хата, вже має досить відчутні дірки в даху і вимагає термінового ремонту. Можливо її якраз ремонтують, бо в правій частині кадру дах трохи відрізняється кольором.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Швидше за все це пам’ятний хрест, який з часом опинився на чиємусь подвір’ї. Або хрест-капличка, бо не думаю, що це могло бути поховання.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На жаль, роздивитися назву вулиці і номер будинку я не зміг. Але увагу привертає незвична огорожа. З одного боку це дощатий паркан, а з другого – якесь непорозуміння.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Колись красива двоповерхова вілла, зараз розділена на кілька квартир і власників, потроху приходить в запустіння. Комин уже почав валитися, назву вулиці і номер будинку прочитати не реально.
Львів, Замарстинів, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Так виглядає, що сьогоднішня прогулянка вийшла трохи сумною. Але вже наступного тижня, я вам обіцяю, буде багато гарних і невідомих світлин Юліана Дороша, де ви знайдете наш улюблений, коханий і єдиний Львів.
В. Зінкевич, Н. Яремчук та В. Івасюк. Виступ на Всесоюзному пісенному конкурсі «Пісня – 71»
13 вересня 1970 року вперше Чернівецька телестудія транслювала перед багатотисячним натовпом на всю Україну композиції “Червону руту” і “Водограй”.
Композиція “Червона рута” – одна із всесвітньовідомих українських пісень, автором якої став Володимир Івасюк.
Саме ця композиція стала справжнім хітом серед інших пісень Івасюка. Свою безсмертну пісню автор написав під час навчання у Чернівецькому медичному університеті.
Щоб виконати жіночу партію у “Червоній руті”, Івасюку довелося запросити вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, оскільки всі роз’їхалися на канікули і не було кому запропонувати цю роль. Разом із нею Івасюк протягом двох тижнів давав життя новій пісні.
Перше публічне виконання пісні “Червона рута” відбулося на сцені Чернівецької філармонії в жовтні 1970 року під час творчого звіту обласної спілки композиторів. Пісню виконав Вижницький ансамбль “Смерічка” Левка Дутковського (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук).
Через деякий час композицію вперше записують у виконанні колективу Лева Тарасовича.
Практично через рік у серпні був знятий культовий музичний фільм “Червона рута”, в якому солісти ансамблю та викладачка культосвітнього училища Софія Ротару зіграли головні ролі.
У 1971 році “Червона рута” увійшла до двадцятки переможниць першої радянської “Пісні року”, що визначаються за листами слухачів і глядачів. На сцені “Останкіно” композицію виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк.
Наступного тижня, 23 вересня 2020 року, о 19:00 відомі музиканти Наталія Степаняк та Петро Радейко у супроводі оркестру «INSO-Львів» виконають програму «БРОДВЕЙ».
Концерт відбудеться у новій атмосферній локації Ennio Event Square, яка розташована на вул. Джерельній, 22 у Львові. Це місце якнайкраще підходить для проведення безпечних концертів.
Меломани, які прийдуть на концерт, відчують атмосферу Нью-Йорку 20-хх років минулого століття, адже звучатимуть найвідоміші шлягери з бродвейських мюзиклів, які не втрачають своєї популярності і вже давно стали класикою.
Сюїта з мюзиклу «Вестсайдська історія», комп. Леонард Бернстайн
«Не плач за мною, Аргентина», комп. Ендрю Ллойд Веббер
Сюїта «Присвята Генрі Манчіні», комп. Любомир Ліщук
«Summer Time», комп. Джордж Гершвін
«Місячна ріка», комп. Генрі Манчіні
Арія Жана Вальжана з мюзиклу «Знедолені»
Дует Фантіни та Жана Вальжана з мюзиклу «Знедолені»
«Far and Away», комп. Джон Вільямс
Виконавці:
Наталія Степаняк, сопрано
Українська співачка, сопрано Наталія Степаняк є лауреаткою, а також переможницею особливої премії «Кращий співак стилю бельканто» міжнародного конкурсу оперних співаків ім. Яна Кіпури. Наталія є фіналісткою світового конкурсу оперних співаків «Competizione dell`Opera», який відбувся у 2017 році в місті Лінц, Австрія.
Восени 2019 року Наталія стала солісткою Одеської Національної Опери, де вже дебютувала в партії Віолети у прем’єрній постановці «Травіати» Дж. Верді.
У 2019 році було багато знакових подій, разом із симфонічним оркестром «INSO-Lviv» Наталія заспівала низку концертних програм, які відбулись на сцені Львівської національної філармонії, на святковій сцені open-air до дня міста Львова, а також на сцені центру культури “Zamek” у Познані, в рамках фестивалю “Українська весна”.
У лютому 2019 року була запрошеною оперною зіркою для відкриття «Українського Балу» у Відні.
12- 16 листопада 2018 була представницею культури на «Українському тижні» у віденській штаб- квартирі ООН, де була музичною гостею на відкритті та закритті, а також із відомим українським піаністом Яромиром Боженком виконала концерт творів українських композиторів (В. Барвінський, М. Скорик, О. Козаренко, Кос-Анатольського).
Упродовж 2015-2016 рр. Наталія Степаняк була солісткою «Джунгль театру» та «Моцартгаус» у Відні.
Поруч із виступами на сценах оперних театрів Австрії, Німеччини, Італії, Болгарії, Наталія Степаняк дає багато сольних концертів, співпрацюючи із різними оркестрами на різноманітних концертних майданчиках Європи.
Наталія Степаняк отримала ступінь магістра у Львівській національній музичній академії імені М.В. Лисенка за спеціальностями «Народні інструменти (Бандура)» і «Сольний спів».
Навесні 2019 року Наталія завершила навчання у Віденському Університеті музики і мистецтва та отримала ступінь магістра мистецтва за напрямом «Опера».
Петро Радейко, баритон
Володар Гран-Прі на І міжнародному конкурсі естрадної пісні «Перевесло» 2001р., ІІ премія, та приз глядацьких симпатій на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Молода Галичина» 2002 р., ІІ премія на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Володимир» 2002 р., І премія на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Кришталевий жайвір» 2003 р., І премія на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Цвіт папороті» 2004р., І премія на І Всеукраїнському конкурсі молодих вокалістів ім. Теодора Терен-Юськіва 2006 р., а також премія за найкраще виконання українського романсу на ІІ міжнародному конкурсі вокалістів ім. Ісидора Вимера 2006 р.
У 2007 році став лауреатом на Всеукраїнському конкурсі за програмою «Нові імена України». У 2008 році удостоєний звання «Вагнерівський стипендіат» у м. Байройт (Німеччина). У 2009 році отримав І премію на ІІ міжнародному вокальному конкурсі ім. О. Петрусенко м. Нижнєкамськ (Автономна Республіка Татарстан).
З 2007 року працює на посаді соліста Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької. Концертує у Польщі, Німеччині, Франції, Чехії.
У 2010 р. заснував вокальну студію «PIDKOVAmusic» у Львові.
У 2012 р. успішно брав участь у проекті «Зірки в опері» на телеканалі 1+1.
Премія “Музичне відкриття року” Люди Львова ,за версією RIA (2011 р.).
Премія ім. Станіслава Людкевича (2016 р.).
Диплом “Акторська робота” (2018)
Петро Радейко – випускник Львівської Національної музичної Академії ім. М. Лисенка, спеціальність – академічний спів у класі професора, Народного артиста України Володимира Ігнатенка.
Симфонічний оркестр «INSO-Львів»
За плечима оркестру «INSO-Lviv» понад 20 років інтенсивної концертної діяльності як у Львові, так і в інших містах України, а також щорічні турне країнами Західної Європи.
Про визнання високого професійного рівня оркестру свідчать запрошення його до участі в якості базового оркестру на міжнародних фестивалях, урочистих подіях та конкурсах: Міжнародному фестивалі класичної музики LvivMozArt (Львів), Leopolis Jazz Fest (Львів), Altmark Festspiele (Німеччина), Міжнародному конкурсі ім. Йоганнеса Брамса в м. Перчах (Австрія), Фестивалі «Українська весна» (м. Познань, Польща). З 2017 року оркестр бере участь в концертних турах Нідерландами під керівництвом диригента Раймонда Янссена, засновника та директора агенції Cadenza European Art Productions. В 2019 році оркестр взяв участь в історичній постановці опери «Аїда» Дж. Верді біля підніжжя Храму цариці-фараона Хатшепсут (Луксор, Єгипет) під керівництвом Оксани Линів.
Записи виступів оркестру «INSO-Lviv» транслюють в радіо- та телеефірах, зокрема, на престижному європейському каналі Mezzo Classic – Jazz TV.
В 2017 році оркестр започаткував плідну співпрацю з британським лейблом Toccata Classics, здійснивши, зокрема, запис повного циклу «24 Каприси. Скорик – Паганіні» та світових прем’єр двох творів угорського композитора Пала Германна. Диск «Paganini by Arrangements» побачив світ в жовтні 2018, а вже в листопаді диск було представлено на престижному британському радіо BBC Radio 3 в програмі «Record Review».
Оркестр «INSO-Lviv» шукає інноваційні рішення у відтворенні класичної музики, об’єднуючи в своїх програмах різні форми мистецтва.
«INSO-Львів» є носієм ідей та емоцій, в своїх проектах оркестр впроваджує ключову місію – культурну дипломатію та едукацію – завдяки об’єднуючій силі музики. Колектив оркестру здійснює активну соціальну та волонтерську діяльність, є організатором численних благодійних концертів та заходів.
«Ентузіазм, відданість та професіональний підхід музикантів надзвичайно вразили мене» – Сер Дірк Броссе, диригент, композитор
«…Оркестр «INSO-Львів» є чимось особливим: він поєднує в собі високу професійну етику та молодіжний дух!» – Олександр Земцов, альтист, диригент
«Стаття культурного українського експорту – оркестр «INSO-Львів». – Олексій Коган, український джазмен, радіожурналіст, телеведучий, продюсер і арт-директор центру Jazz in Kyiv, творчий куратор Leopolis Jazz Fest.
Юрій Бервецький, диригент
Юрій Бервецький закінчив Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка. Диригент Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької та головний диригент та художній керівник симфонічного оркестру Оперної студії ЛНМА ім. М. Лисенка.
Диригент-постановник багатьох театральних вистав.
Провадить активну концертну діяльність в Україні та за кордоном . Виступає з багатьма оркестрами України та Європи. Учасник міжнародних музичних фестивалів, зокрема: «Віртуози» (Львів); «Контрасти» (Львів); «Шимановський квартет та друзі» (Львів); «Міст Олександра ІІІ» (Львів); «Bieszczady bez Granic » (Польща); ім. П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк (Вінниця); im.Adama Didura (м. Сянок, Польща ); «Kharkiv Music Fest» та інші.
Диригент міжнародних музичних конкурсів: Всеукраїнського конкурсу скрипалів (м.Львів), II Міжнародного конкурсу Скорика ,I Міжнародного конкурсу Golden Bass, III Міжнародного конкурсу скрипалів Олега Криси .
Співпрацював з багатьма відомими солістами, зокрема, таким як: Г. Кремер, А. Брусіловський, М. Вайман, Д. Йоффе,Х. Буніатішвілі, Шимановський-квартет, М.Сук, В. Винницький, Н. Хома, Н. Пилатюк, М. Которович, С. Христенко ,О. Пірієв, М. Комонько, Ю. Кот, Й. Єрмінь, О. Рапіта, М. Драган.
З. Флінта з дружиною Ганною, донькою Іриною ти сином Андрієм, 1970 р.
Від 1953 року аж до останніх днів свого життя Зенко Флінта належав до кола найближчих моїх друзів. Різниця віку не становила в цих зв’язках ніякої перешкоди. Цьому сприяли спільні наші цілі, зацікавлення, устремління. Так склалося, що ще в училищі намітилася група студентів.
Флінта, виконання дипломної роботи, 1965 р.
Чи був віруючим? У загальноприйнятому розумінні цього слова – пасивним, але споглядаючи на його творчість, у якій виражено велике захоплення і любов до світу, до того, що створив Великий Майстер – був активним віруючим. Бо чи ж можна подивляти твір, не подивляючи його Творця? Якщо і не був дуже близький до Бога, то був дуже далекий від диявола.
Зліва на право Р. Безпалків, А. Бокотей, З. Флінта, 1970-ті…
Був мужньою людиною! Маючи свідомість неминучої, близької смерті – не розпачав, не скаржився, не жалівся. Приймав, як щось, через що мусить пройти. В останні тижні в розмові зі мною часто говорив про потойбічний світ. Який він той світ?
Був «інший» від других. Всі ми є інші від себе, але він був інший від нас.
Мав не слов’янські риси характеру: дисциплінованість, словність, організованість у праці, відповідальність, свідомість своєї мети, добросовісність у виконанні роботи, послідовність, вміння виконати, завершити свою роботу.
Я. Мотика, Р. Безпалків, З. Флінта. 1970-ті роки.
Дуже цінив вартість кольору в побудові картини, і у формальному, і у змістовному розумінні. Оглядаючи Веронезе, одну із великих композицій, сказав: «Без цієї великої червоної плями плаща не було б картини, пропала б вся святковість сцени». Порівнюючи чорну-білу і кольорову репродукції «Блудного сина» Рембрандта, говорив: «Колір в малярстві – велика сила, без його маляр не зможе висловитися до кінця». Послуговувався ним в різноманітний спосіб: від дзвінких зіставлень доповнювальних кольорів до стишених, зтонованих.
З. Флінта Ф. Черняк, кін. 1970-х рр.
Був час, коли захоплювався імпресіоністами, постімпресіоністами, головно Cезаном, який близький був йому виявленням форми за допомогою кольору.
Жив мистецтвом: воно було його вірою, його любов’ю, воно було сенсом його життя.
По центру З. Флінта 1977 рік, Париж
До роботи приступав як іконописець, з благоговінням, трепетом, великим внутрішнім зосередженням, ніби перед якимось великим і святим дійством, знаючи наперед, що буде робити. Робота на полотні була вже лише реалізацією в повні усвідомленої картини. До цього він готувався заздалегідь і велика кількість рисунків, студій. Етюдів, вибір остаточного варіанту і … реалізація. Мав свою систему малювання: ніяких пошуків на полотні, ніяких малярських пригод, лише в рідкісних випадках використовував несподіванку, яка появлялася на полотні.
Зеновій Флінта за роботою, кінець 1970-их років
Дуже шанував поверхню полотна, підмальовку. Не любив виправлень, перемальовувань, змін раз задуманого. Рисунок був завжди прецизійний, нанесений на полотно, був ним дуже шанованим. Рівною мірою володів і рисунком, і кольоровою плямою. Працюючи над третім виміром, постійно пам’ятав про площину. Тут зразком для нього були майстри ренесансу. Завершеність в деталях була необхідною передумовою завершеності картини. Часом навіть на шкоду цілості.
Зеновій Флінта в Монако, 1970-ті роки
Малював все з того світу, який його оточував: портрети, фігуральні композиції, натюрморти, пейзажі…. Любив світ і тому показував у своїх роботах лише світлу його сторону. Оптиміст з натури, вносив цю рису в свої роботи.
Син села, подільського села, був йому вірний, мимо багатьох років побуту в місті. Згадаймо його подільські пейзажі. В них вклав всю свою любов до рідних місць.
Донька Ірина з батьком, друга половина 1970-тих років
За недовге своє життя намалював, виліпив, розмалював стільки, що стало б на декілька мистців.
Зеновій Флінта з сином Андрієм, початок 1980-их років
Любив людей і його любили. Не мав ворогів. Позитивне ставлення до кожної людини вимагало такого ж ставлення до себе.
Зліва на право Б. Возницький, Й. Садовський, О. Ріпко, З. Флінта на відкритті персональної виставки, 1985 рік
Природа наділила його виїмково гарними і зовнішніми, і внутрішніми рисами. Не був зарозумілий з цієї причини.
Карло ЗВІРИНСЬКИЙ
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела: Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Дякую доньці Зеновія Флінти – Ірині Данилів-Флінті за надані світлини
(до 100-річчя сокілки, педагога, громадської діячки Анни Благітки)
Життя львів’янки Анни Благітки вмістило стільки подій, що вистачило б на цікаву книжку. Народилась вона у Львові 31 липня 1920 року. Батько родом з Вашківців, Кіцманського району, з Буковини. Мама родом з Рави Руської, з Галичини.
В сім’ї було 6 дітей – 4 хлопці і 2 дівчинки. Батько працював на залізниці і міг би вчити дітей у державних школах, якби приніс свідоцтва про народження всіх членів сім’ї до костьолу. Але на це батько не погодився і діти навчалися в приватних школах «Рідної школи». Мама, як прийнято в галицьких сім’ях пильнувала дітей і чоловіка.
Анна Продан (у заміжжі – Благітка) – учасниця «Сокола-Батька». 1937 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Анна з дитинства проявляла педагогічні здібності. В дитячих іграх завжди була вчителькою, в класах початкової школи часто була помічницею вчителя – на перервах розповсюджувала книжки, дрібні канцелярські товари, слідкувала за порядком в класі. Закінчила школу ім. Т. Шевченка, де класним керівником і директором була видатний педагог і письменниця Костянтина Малицька. За її порадою поступила до Семінарії Сестер Василіанок, де здобула фах вихователя і музичного працівника в українських дошкільних закладах, які називалися «Захоронками».
Учасниці «Сокола-Батька» з провідником В. Тихолозом. 1938 рік. З приватного архіву Степана Гайдучка
Поза школою була активною учасницею спортивно-руханкового товариства «Сокіл-Батько», в домівці при вул. Руській, 20 займалися учні українських шкіл і гімназій не лише руханкою і спортом, але й вивчали народні танці, співали в хорі, ставили вистави, проводили дозвілля. Завжди на Маланку організовували гарні забави. Одночасно з початком вчительської роботи почала готувати доріст (вік від 7 до 14 років), проводити заняття руханкою з молодшими учасниками «Сокола-Батька».
Працювати почала з 1937 року – вихователем, музичним керівником, вчителем музики і співів в школі, викладачем в педагогічному і музично-педагогічному училищах. За сумісництвом працювала у Львівському Будинку вчителя завідуючою дитячою музичною студією.
Заняття в семінарії СС Василіянок. Керівник – Ірина Мармаш. 1936 рік. З приватного архіву Анни Благітки
В 1969 році закінчила з відзнакою Львівську державну консерваторію – диригентський факультет. На державному іспиті диригувала жіночим хором музичного педучилища і одержала високу оцінку самого метра Миколи Філаретовича Колесси. А в житті не все було легким. В 1965 році після тривалої хвороби (заробленої в застінках НКВД) помер чоловік Ярослав, який довгі роки був паралізований, а був добрим же спортовцем, гімнастом, начальником «Сокола-Батька», а вдома двоє дітей Богдан і Марта, і всі потребували уваги і турботи. Тільки твердий характер, загартований важкою працею, дозволив п. Анні витримати ці нелюдські навантаження.
Вихователі Української Захоронки. 1937 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Щодня, протягом 40 років працювала в пед. і музпедучилищі (це робота на одному місці!), викладання методики, проведення педпрактики в садках і школах, робота з педагогами-методистами, навчання студентів, участь у семінарах, конференціях, в комісіях Міністерства освіти УРСР, відрядження з обміном досвідом у всі училища України. Ось за таке навантаження і самовіддану багаторічну роботу і успіхи у справі навчання та виховання молодого покоління нагороджена Грамотою Міністерства освіти УРСР у 1958 році, Значком відмінника Народної освіти в 1964 році, Ювілейною медаллю від імені Президії Верховної Ради СРСР «За доблестний труд» в 1970 році, медаллю Ветеран праці від Президії УРСР в 1970 році і ще багатьма грамотами і дипломами, і Обласних, і районних рад. Скажете, що нагороди радянської влади не вартують, щоб їх згадувати сьогодні, але ні – вартують, бо це гідно прожиті роки і жертовна праця педагога-вихователя. Так, найбільшою нагородою для п. Анни є любов і шана її колишніх студентів, вихованців, які працюють в царині музики та педагогіки по цілому світі (без перебільшення) і колег по роботі. Є її випускниці і на Американському континенті, і поза східними кордонами України. Шкода, що не вдалося нам порахувати загальну кількість її учнів і вихованців!
Відпочинок на природі. Анна Продан і Ярослав Благітка. 1939 рік. З приватного архіву Анни Благітки
В 1993 році п. Анна вийшла на пенсію, з трудовим стажем понад 55 років. Але хіба може «сидіти» на заслуженому відпочинку така енергійна, молода душею і серцем людина? І тому змінила службу на громадську роботу. Великий досвід, уміння працювати з людьми, впливати на них, значні організаторські здібності дозволили розгорнути успішну роботу в міському осередку товариства «Рідна школа» ім. Костянтини Малицької.
І як їй удавалося, «нашій пані Анні», підготувати цікаву програму на кожен вівторок протягом усього року (за винятком канікул і великих свят), скільки концертів, невеличких, але незабутніх, ми прослухали! Завжди гарно і змістовно проходили організовані нашою головою академії, присвячені знаменним датам, що відбувалися в актовому залі Будинку вчителя. За 10 років діяльності відбулося 420 заходів! Кожен раз вона обдумувала все детально, роздавала посильні доручення, перевіряла, як іде підготовка, готувала запрошення і особисто запрошувала гостей і акторів, малих і великих, на зустрічі. Складалося враження, що інтенсивна витрата енергії примножує її сили. Як досвідчений педагог, «педагог від Бога» (вона – відмінник народної освіти України) вміла розмовляти і з дорослими, і з дітьми, заохотити їх до співпраці на ниві збереження традицій народу. Нам, теперішнім і колишнім «рідношкільницям», пощастило, що така людина згуртовувала нас під дахом Будинку вчителя.
Брати Благітки (зліва – Євген, справа – Ярослав) і Анна Благітка з сином Богданчиком. 1943 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Ми не раз дивувалися тій самовідданості, а навіть жертовності п. Анни громадській роботі. Вона не шкодувала ні свого часу, ні своїх сил, казала: «Поки очі бачать і ноги носять, кожен повинен вносити якийсь вклад у розбудову суспільства, якому так тепер потрібні активні громадяни».
Подиву гідним були її зусилля, спрямовані на те, щоб постійним і плідним був наш зв’язок зі школами, а також з різними громадськими організаціями Львова, і не тільки Львова, навіть з діаспорою, східною та західною. Не раз вона брала участь в обговоренні актуальних проблем освіти, виховання, культури. У листопаді 2000 року виступала на Міжнародній науково-практичній конференції «Освіта в українському зарубіжжі: досвід, становлення і перспективи» у Києві з повідомленням про співпрацю міського осередку товариства «Рідна школа» з діаспорою.
Студенти педучилища 1954–1956 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Колишні учениці Львівського педагогічного училища згадують, якою доброзичливою, а разом з тим, вимогливою, справедливою вчителькою була Анна Степанівна Благітка. «Вона вміло використовувала методи і традиції довоєнної «Рідної школи» – підкреслює Ольга Козловська. – Володіла ораторським мистецтвом, і нам хотілося слухати її приємний голос, спостерігати рухи, міміку. Уроки співу проходили жваво, цікаво, змістовно. Як завідуюча музичним кабінетом, Анна Степанівна старанно укомплектовувала музично-педагогічну бібліотеку, підбирала грамплатівки, музичні інструменти, програвачі, ноти, наочні посібники. Студенти та викладачі училища мали в її особі професійну порадницю і добру товаришку. Вона вміла і навчити, і допомогти у скруті…». Зі спогадів Ірини Коваль: «Доля звела мене з цією чарівною жінкою ще в 1948 році, коли вона привела мене з вулиці за руку до дитячого садочка, бо я з-за паркану щодня спостерігала за дітьми. А далі після повернення родини з Сибіру я стала студенткою педагогічного училища, і третя випадкова зустріч на трамвайній зупинці через роки привела мене до осередку «Рідна школа», де я ожила душею і тілом. На мою думку, п. Анна – людина з великої букви. Маленька ростом, тендітна і в той же час з великим серцем, чистою душею, вона старається об’єднати, згуртувати людей. Завжди готова прийти на допомогу…». Голова Крайового товариства «Рідна школа» академік В. Панасюк підкреслював важливість її благородної діяльності як голови осередку, діяльності, спрямованої на збереження патріотичних традицій у вихованні молоді. Щирі слова від викладача музично-педагогічного училища Богдана Давида: «Господь подарував взірець дружини, матері, патріотки, і пісня її серця кличе любити Україну, шукати знедоленого, прославляти Бога». Наш гість з Чікаго, також «рідношкільник», поет Володимир Ковалик, який неодноразово презентував свої літературні здобутки на наших зустрічах, відзначав, на таких жінках, як Анна Благітка, тримається Україна. Справді, більше б таких людей і наша Батьківщина швидше піднялася б на ноги, справи у нас ішли б значно краще.
Курси вчителів співів V–X класів. 1961 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Ціна друкованого слова…Як непомильно визначити її? Що стоїть за кожним рядком статті чи книги? Відповідей багато: це і людські долі, історичні події суспільної та державної ваги. Це праця – звитяжна і кропітка, услід за якою приходять звершення і здобутки, Це роздумування і міркування, бажання поділитися досвідом і знаннями з молодшим поколінням. Це й мистецький, художньо-образний погляд на світ, висловлений часто у поетичній формі. Так розуміла значення книги у духовному житті суспільства Анна Благітка.
Першою «ластівкою» став альманах ««Сокіл-Батько». Спортивно-руханкове товариство у Львові», упорядником якого була п. Анна, який вийшов у 1996 році. І одразу виступила з ініціативою зібрати і надрукувати спогади колишніх учнів Рідних шкіл про їхнє навчання, учителів-наставників, загалом про шкільне дитинство і юність у стінах українських шкіл. Своїм ентузіазмом запалила багатьох «рідношкільників», і почали надходити спогади, світлини.
Державний екзамен в консерваторії. Хор музпедучилища. 1969 рік. З приватного архіву Анни Благітки
Чотири роки організаційно-видавничої діяльності – робота з авторами, співпраця з редактором і друкарями,і, не менш важливе, збір коштів – увінчалися успіхом: книга «Рідна школа. Збірка спогадів» побачила світ. Це було у 1999 році. На книгу спрагло чекали ті, котрі в різні роки опинилися на чужині, але повсякчас пам’ятали про Україну і рідну українську школу. Наклад розійшовся майже відразу… Кошти на видання стікалися струмочками: доброчинні внески з краю і діаспори, ярмарки «з рук в руки», безпрограшні лотереї, «гостинні столи»…
Усе це об’єднувало людей в ім’я спільної мети, допомагало долати труднощі, книга стала згадкою про дитинство і юність, для одних, одкровенням про незнану сторінку з української історії, зокрема українського шкільництва, – для інших. Збірка спогадів заповнила ще одну «білу пляму» – замовчувану правду про життя українців Галичини в умовах Австро-Угорської монархії та панської Польщі до 1939 року.
Анна Благітка. З приватного архіву Анни Благітки
Наступні видання осередку – «Геройські дочки України» і «Непохитні», «10 років діяльності Львівського міського осередку ім. Костянтини Малицької», брошури «Рід Пачовських», спогади Любомира Полюги «Через тюрми-табори…», спогади Ольги Лашків (Калитовської) «Знесіння». У цих виданнях п. Анна була «відповідальна за випуск» і це не просто видавничий штамп: вона й справді брала на себе велику відповідальність і привчала до цього інших. Відповідальна за кожне слово, кожен друкарський знак, побудову книги і графічне оформлення – аж до найменших орнаментальних прикрас між статтями, кольору обкладинки, розташування логотипу «Рідної школи», епіграфа тощо.
Традиційно була автором передмови або вступної статті до книг, які видавав осередок.
Її передні слова відзначаються глибоким аналізом, розумінням історичного минулого та перспектив майбутнього. Вони є квінтесенцією усієї книги, розкривають її суть.
«З вірою і надією на краще продовжуємо працювати…» – такими словами закінчується передмова Анни Благітки до книги «Непохитні».
Рідна Школа. Зустріч з поетом В. Коваликом (з Чікаго). 2002 рік З архіву Рідної школи.
Відома поетеса, наша «рідношкільниця» Марія Хоросницька на 85-річний ювілей присвятила нашій пані Анні вірша:
Не скажу вам слів багато,
І нема потреби в тім.
Ваше свято – наше свято,
«Рідна школа» – спільний дім.
«Рідна школа» нам святиня,
Що сам Бог оберіга…
І Ви наша Берегиня,
Пані Анно дорога.
Ваша праця, Ваше вміння
Без сліду не пропадуть,
Житимуть у поколіннях,
що на зміну нам ідуть…
То ж хай срібною струною
Радість в серці виграє!
Будьте довго ще такою
Невгамовною, як є!
Невгамовна оптимістка завершила свій земний шлях 31 жовтня 2017 року на 98 році життя, похована на Личаківському цвинтарі у Львові.
Вже завтра, 16 вересня 2020 р., стартує Львівський міжнародний BookForum. Триватиме він до 20 вересня та традиційно стане глобальним майданчиком для обговорення суспільно важливих тем, проте вперше в онлайн-форматі.
Фокусна тема цьогорічного фестивалю — «Перепис населення: знати, хто ми є». Програму формуватимуть 15 тематичних кластерів і спецпроєктів.
Новий формат надасть можливість відвідати фестиваль тим, кому раніше не вдавалось приїхати до Львова, тож у всіх поціновувачів літератури буде можливість почути улюблених письменників у будь-якому куточку світу.
Усі події фестивалю безкоштовні й продуть на сайті bookforum.ua.
27 Львівський міжнародний BookForum відбудеться за підтримки Український культурний фонд та Львівська міська рада.
До уваги наших читачів світлини зроблені на вулицях міста Львів у 1938 році. Автором фото є відомий фотограф Генрик Поддембський.
Мешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик Поддембський
Генрик Поддембський – знаний фотограф міжвоєнного часу. У 1914–1930 рр. він брав участь у кількох десятках експедицій, фотографічних подорожей (у тому числі разом із Мечиславом Орловичем), під час яких сфотографував пейзажі та побут Волині, Галичини, Карпат, Куявії, Мазурів, Підкарпаття, Сілезії, Поділля.
Мешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик Поддембський
Мешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик Поддембський
В об’єктив фотографа потрапили центральні вулиці міста, випадкові перехожі, вивіски та тогочасний транспорт.
Мешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик ПоддембськийМешканці Львова на фото 1938 року. Фото: Генрик Поддембський
Здається, на перший погляд, що місто майже не змінилось, зокрема, його архітектура. Проте сьогодні на вулицях Львова набагато більше людей, серед яких значну частку складають туристи. Також на вулицях значно більше приватних автомобілів. Можливо через те, на старих фото вулиці здаються більшими. Це така ілюзія, через відсутність авто на дорогах.
З 19 на 20 вересня відбуватиметься одна з найпопулярніших акцій фестивалю — Ніч поезії та музики нон-стоп. Традиційний музично-поетичний нон-стоп від українських виконавців та авторів з усього світу!
Цьогоріч на шанувальниць і шанувальників актуальної поезії та прогресивної української музики чекає особлива онлайн-вечірка від фестивалю Respublica FEST та Форум Видавців.
Більше деталей чекайте згодом.
Усі події фестивалю безкоштовні. Трансляції пройдуть на сайті bookforum.ua. 27 Львівський міжнародний BookForum відбудеться за підтримки Український культурний фонд.
Заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
У неділю, 13 вересня 2020 року, відбулись заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
Як інформує прес-служба ОДА, скорботні заходи відбулись у с. Сокільники. Присутні представники влади та громадськості, Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» та усі небайдужі поклали квіти до пам’ятника «Без вини покараним» та запалили лампадки.
Також відбувся молебень та пам’ятне віче.
Заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
«Угода між Українською РСР та, так званим, Польським Комітетом Національного Визволення стала підставою для початку масових депортацій українців у 1944–1951 рр. з українських етнічних земель – Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Це було вигнання. Етнічні чистки супроводжувалися політичними репресіями, масовим терором, спаленням багатьох українських сіл та жорстокими вбивствами безневинних, – сказав під час урочистостей голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа. – Сподіваюсь, що спільними зусиллями ми досягнемо того, що на найвищому законодавчому рівні ця трагічна сторінка нашої історії отримає об’єктивну політичну і правову оцінку як депортація за етнічною ознакою».
Заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
Організатори заходу – департамент внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації, Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння».
Історична довідка.
Близько 700, 0 тисяч українців примусово позасудово переселили до УРСР у 1944–1951 роках. Це жорстоко здійснили комуністичні режими СРСР і Польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Тисячі безневинних чоловіків, жінок і дітей були зібрані у визначених місцях, кинуті в переповнені вантажні вагони, що призначалися для перевезення худоби.
Заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
Процес депортації українців у 1944-1951 роках мав форму військових операцій проти мирного населення, супроводжувався грубим порушенням основоположних прав і свобод людини і громадянина, повною забороною повернення на рідні землі, вилученням майна, безальтернативним закріпленням за новими місцями поселення, залишати які було заборонено, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав, що призвело до руйнування української культурної та історичної спадщини, поставило під загрозу знищення низку етнографічних груп українського народу. Депортація мала на меті призупинення тисячолітнього існування найзахіднішої гілки українства.
До 75-х роковин депортації українців з етнічних земель у 2019 році Постановою Верховної Ради України було затверджено відзначення на державному рівні у другу неділя вересня Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
Заходи з нагоди Дня вшанування пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
28 червня 2015 року, у День Коституції України, в селі Сокільники, що неподалік Львова, біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці, відбулося урочисте відкриття пам’ятника «Без вини покарані…» (скульптор – Микола Гурмак).
Скульптурна композиція в образі ангела з опущеними крилами була встановлена з нагоди 70-х роковин сумних подій і в пам’ять жертв репресій й депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Любачівщини, Сокальщини, Холмщини і Підляшшя.
Ініціативу суспільно-культурних товариств була підтримана місцевою владою – Сокільницькою сільською радою і Пустомитівською державною районною адміністрацією.
У Сокільниках, ближче до українсько-польського кордону, свого часу осіли вихідці зі 123 українських сіл Закерзоння, саме тому пам’ятник було вирішено спорудити там. Сьогодні переселенці вимушених емігрантів із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та їхні нащадки становлять значну частину мешканців села.
Відкриття авторської виставки головної художниці Львівського академічного обласного театру ляльок Інеси Кульчицької
Попри буремні часи, світ починає адаптовуватись до нових правил і знаходить вихід з будь-яких ситуацій. Мистецькі інституції потрохи виходять з карантину й розпочинають новий сезон. Львівська Галерея сценографії не забарилася й гостинно відкрила свої двері для містян.
10 вересня у галереї (вулиця Городоцька, 36) відбулось відкриття авторської виставки головної художниці Львівського академічного обласного театру ляльок Інеси Кульчицької. Сценографка добре знайома львівським театралам завдяки роботі над виставами “Садок вишневий” (2014) за поезією Т. Шевченка та “Золоторогий Олень” (2017) за однойменним твором Д. Павличка, за якого у 2018-му році здобула нагороди “Кращий художник” на всеукраїнському конкурсі “УНІМА” й “Краща сценографія” на фестивалі “Схід-Захід” (Краків). Також пані Іннеса співпрацювала з Рівненським академічним обласним театром ляльок, де працювала над сценографією вистав “Думи мої, думи” за Т. Шевченком, “Лісова пісня” за Лесею Українкою, “Пливе човен казок повен” за мотивами народних казок; та Волинським академічним обласним театром ляльок, де створила “Попелюшку” за Ш. Перро.
Відкриття авторської виставки головної художниці Львівського академічного обласного театру ляльок Інеси Кульчицької
Відкриття виставки пройшло у теплій атмосфері з рідними, колегами та друзями художниці. Вона представила ескізи, макети та костюми до чотирьох вистав, а саме “Садок вишневий”, “Золоторогий олень”, “Пливе човен казок повен” та “Про Валебука, принцесу Небійся та Довгоборода”. “Я ставила вистави у різних містах України, і тут представлені багато її регіонів: Карпати, Закарпаття, центральна Україна, Полісся, Волинь. Якщо своєю творчістю можна об’єднати Україну, то чому ні? Ще одна причина, чому я зібрала саме ці вистави мабуть особиста. Вони є знаковими у моєму житті”, – розповідає художниця. Вистави ці створені в різний час і в різних театрах, але наскрізно об’єднані думкою про справжні цінності життя – людську свободу та гідність.
Елементи сценографічного вирішення до постановки “Садок вишневий”
“”Садок вишневий” розроблявся під час революції Гідності. Це був мій фронт і я на ньому реалізовувалась. В засланні Т. Шевченко, переживаючи тугу за Батьківщиною, змальовував рідну землю. Там не давали ні паперу ні олівців, чужина асоціюється з піском. Ось так і прийшла ідея живопису на піску. Свою жагу до вільного життя на рідній землі митець передавав через змальовування спогадів”.
Елементи сценографічного вирішення до постановки “Пливе човен казок повен”
У виставі “Пливе човен казок повен” човен був розламаний, що символізувало зламану долю, а фінальне його складання – надію на краще майбутнє. У виставі використані автентичні поліські пісні та обряди. Вистава планувалась легкою і швидкою роботою, але вилилась у цікавий проєкт, який потрапив до фіналістів Другого всеукраїнського театрального фестивалю-премії “ГРА”. Напевно, коли матеріал робиться від душі, він вдається добре й легко”.
Елементи сценографічного вирішення до постановки “Золоторогий Олень”
У “Золоторогому Олені” присутній образ килиму, але головним був той ритм, сформований ́зиґзаґами, в якому зашифрований своєрідний код гармонії, рідної землі, неба, повітря. Від нього й відштовхувалась уся сценографія”.
Елементи сценографічного вирішення до постановки “Золоторогий Олень”
“Про Валебука, принцесу Небійся та Довгоборода” – це словенська казка, про принцесу, яку викрав дракон і пообіцяв їй гору золота. Але тим не менш вона вибрала волю й незалежність. Хоча я робила цю виставу для словацької громади, мені сказали, що вийшла вона однаково українською. Скільки б матеріалу я не опрацювала, в мені є ідентичність, яку не викорінити”.
Елементи сценографічного вирішення до постановки “Про Валебука, принцесу Небійся та Довгоборода”
“Мені цікавий завжди процес. За результат я не тримаюсь. Завжди роздаровую ескізи, ніколи не накопичую матеріали. У цьому плюс цієї виставки, можна зробити зріз певного періоду діяльності і глянути на нього… Мені подобається процес. Дуже гарно, коли вистава виходить у світ такою, що її можна доповнювати і видозмінювати. Коли вона трансформується у часі. Коли ж рішення вистави не піддається змінам, то її очікує списання, і це на краще. Тому з виставами, які припиняють своє життя, я прощаюсь легко”, – прокоментувала художниця про досвід прощання з роботами.
Набір листівок “Український театральний костюм 20-21 ст. Ескізи”.
До слова, у Галереї також можна придбати нещодавно запрезентований її командою та Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України набір листівок “Український театральний костюм 20-21 ст. Ескізи”.
Нагода відвідати виставку триватиме до 24 вересня. Галерея відкрита з 14:00 до 19:00 з вівторка по неділю. Завітайте!
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
